Описані події, імена, місцевість, технічні характеристики і т.д. повністю вигадані і всякий збіг з реальними є випадковістю.

 

Пилип Станіславський

 ПОЧАТОК. ІНША РЕАЛЬНІСТЬ.

ЧЕСТЬ І ОБОВ’ЯЗОК.

“...поховали москаля край дороги, видно руки, видно ноги, видно роги...”

Українська пісня часів Визвольних Змагань 1918-1920 рр.

Йшов двадцять третій день – за новим стилем – грудня місяця вісімнадцятого року від Різдва Христового. Звівшись на стременах, вершник сперся рукою об високу луку сідла. Погляду його, який ковзнув поверх сивої смуги лісу, відкрився Київ. Урочистий передзвін плив в морозному зимовому повітрі.

Кінь заіржав і вдарив копитом по землі, скованій морозом. Вершник скуйовдив гриву коня, нагнувся і прошепотів йому у вухо (ніби якусь велику таємницю):

- Потерпи... – І в ту ж мить відчув, що оце “потерпи” стосується його самого.

А ще він відчув, можливо, вперше в житті, що так сильно билося його серце. Вершник глянув вниз, де його чекали. Там, горбкуватим зимовим шляхом рухалися війська. Скрипів сніг, розсипалися веселим дробом барабани і пливли над головами полкові бунчуки і важкі чорно-червоні оксамитові стяги. Куполи київських церков горіли золотом, осяяні спокійними променями зимового сонця.

Катеринославський і Шахтарський полки, поріділі, зморені в боях під Мотовилівкою, Козельцем, Остром, Бобровицю, Катеринославом, підходили до Києва. І от прорвалися хмари вдалині, вигиналася, як кінська спина, гора над Дніпром, на верху стриміла у небо висока Лавра. Десь зовсім недалеко йшли інші полки – Житомирський, Овруцький і за дороговказ їм слугувала Лавра. Полки йшли з думкою що досить їм дійти до Києва, побачити його мури, побачити його Лавру, – і заспокоїться там все, зляже розбурхана хвиля, закінчиться страшна війна, все, все закінчиться, настане мир, тиша і спокій...

Там внизу, обабіч дороги, якою входила урочистим маршем в Київ його дивізія, оточений вершниками, стояв довгий відкритий легковий автомобіль з двома пасажирами на задньому сидінні. Вершник торкнув шпорами свого коня і рушив до нього.

- Ваша Ясновельможність, пане Гетьман, Катеринославська дивізія прямує до Києва в пункт тимчасової дислокації. Доповідає командир дивізії полковник Петровський. – Правиця, як належить за Статутом, біля скроні. І усміхався, роботою виконаною задоволений, посмішкою зубастою.

Павло Скоропадський тим часом вийшов з автомобіля і вершник спішився. Обняв Гетьман полковника, вдячність свою виказуючи, глянув прямо в очі його сірі.

- Спасибі тобі, Пилипе Степановичу, від всієї України, від всього народу тобі дякую...

Було в тому погляді все: і вдячність, і розуміння, і спомин про недавнє минуле...

...Котився над Російською імперією сімнадцятий рік. Тільки-тільки почався. Минулий, шістнадцятий, закінчився непогано. Імперія, нарешті, розкачалася і промисловість її давала армії і фронту все більше і більше зброї та військового спорядження, вперше наситивши фронт снарядами та патронами.

Здавалося, Росія звелася на весь свій гігантський зріст і ось зараз піде крушити ненависного ворога, щоб зупинитися вже після перемоги. Однак, враження це було обманливим і обманювалися видимими успіхами трьохсотлітньої імперії Романових далеко не всі.

Це так, російська промисловість перейшла на воєнні рейки і на третьому році війни постачала фронт всім необхідним. Літній наступ Південно-Західного фронту, знаменитий Луцький прорив, який міг привести до переможного закінчення війни, живив сподівання підданих російського імператора на скору перемогу. Однак, однак, однак...

Однак той, хто міг бачити і зворотній бік подій, не сумнівався – крах імперії неминучий.

І от всього через півроку після блискучого успіху генерала Брусилова крах стався. Вже в кінці лютого місяця сімнадцятого року трьохсотлітня московська монархія впала. Государ-імператор Микола Другий зрікся влади і Російська імперія розвалилася. На друзки розлетілася. Як глиняний горщик, що з возу на бруківку гепнувся. Аж передзвін пішов по всіх-усюдах...

Розлетілася на друзки, бо імперія згнила зсередини, згнила дощенту, тільки пересічні спостерігачі, які глибинних процесів розвитку історичного не розуміли, не помічали цього і ту передсмертну її агонію сприймали, як потужний ривок з пастки, влаштованої ворогами “третього Риму”.

...В кімнаті київської міської квартири сидів полковник Петровський за столом проти свого старовинного знайомця Івана Остаповича Федорчука, з яким доля пов’язала його ще в часи Бурської війни. А за вікном березень місяць квітнув червоними прапорами, київські вулиці повнилися натовпами людськими, агітатори і промовці на постаменти пам’ятників та балюстради видерлися, чи не на кожному розі до натовпів велелюдних, від несподіваної свободи сп’янілих, з отих трибун імпровізованих промови революційні кричать-горланять: щастя ж яке, царя Миколку Кривавого скинули! Скинули-таки, трясця його мамі!

- Не звик я, Іване, зайвими питаннями людям голови морочити. Тільки час такий настав, що все закрутилося, перемішалося, як в бурі океанській, в яку ми з тобою якось потрапили. Ми з тобою половину землі пройшли, від Кейптауна до Шанхаю, давно знаємо, що люди не ангели. Ти знаєш, що я стою тільки за незалежність України, але ото дивлюся зараз на цих жалюгідних парвеню з Центральної Ради, котрі про Україну можуть гарно базікати тільки, розумію, що мої сподівання даремні. І не ясно, що ж далі?

- Знайшов у кого питати! Я ж не піфія якась. Тільки здогадуюся, Пилипе, чим все закінчиться. – Тільки бачив полковник: старовинний його друг каже далеко не все, що знає. Ох, не все...

- Однак, коли почалася ця війна, Іване Остаповичу, ти повернувся зі своєї Америки до Батьківщини. – Заперечив полковник. – Ти тоді сказав, що війна для Російської імперії закінчиться ганебною поразкою і розвалом, “транзитний проект московітів”, як ти його назвав, вичерпав, віджив себе і його закриє війна ця повністю і остаточно. Я тоді не повірив, а події, що сталися в березні, довели, що ти мав рацію...

- Ти помиляєшся, Філ, – тепер Федорчук назвав полковника на свій, американський лад, а до цього вимовляв з насолодою, ледь не по складах, ніби карамельку смакував, – це був простий аналіз економічного стану країни. Великого розуму для цього не потрібно. Однак, спробую... Велика війна закінчується і закінчується поразкою Центральних держав. Іншого й бути не могло. Війну на два фронти виграти неможливо, а коли з одного боку Російська імперія, ресурси якої невичерпні, а з іншого Франція, друга за величиною колоніальна країна, що має ресурси не менші, ще й в союзі з Британською імперією, над якою взагалі ніколи не заходить сонце, сподівання керівників Центральних держав на переможне завершення війни проти альянсу таких противників безпідставні. А оскільки Північно-Американські Сполучені Штати ось-ось мають вступити у війну на боці Антанти, то шанси на перемогу Другого рейху та Дунайської імперії стають не просто нульовими, а взагалі від’ємними. Тому кайзер запросив миру вже в кінці минулого, шістнадцятого року, але це було волання конаючого у пустелі. Ніхто на мир, коли в повітрі носиться запах перемоги, з ним не піде. І, щонайпізніше за рік, десь в лютому-березні вісімнадцятого року поразка Центральних держав стане фактом. – Федорчук на мить замовк і уважно глянув на полковника. – І ось тут раптом у Російській імперії відбувається революція, яка валить трьохсотлітню монархію Романових, по всій величезній території починається демократичний рух. Імперія Російська з кінця лютого сімнадцятого року на шматки розламується, сибіри-туркестани один поперед одного спішать розв’язатися з Москвою, і Україна, частина Російської імперії, одного з основних переможців у цій великій війні, раптом заявляє про своє бажання самостійно визначати свою долю. Поки що тільки, як автономія. Однак, жінці неможливо бути трішечки вагітною, так і прагнення до свободи не спинити, і Україна, попри всі намагання жалюгідних парвеню, отих наших базікал-соціалістів, Винниченка з мрійником Грушевським, відцурається імперії.

Тільки ж от в чому біда, Пилипе, з середини шістнадцятого століття московіти збирали свою імперію і так просто її не віддадуть. Попри всі заяви і декларації, Росія не змириться з тим, що народ України не бажає більше жити в цій “тюрмі народів”. Що це означає для України? Демократична революція, що сталася в Російській імперії, для України означає криваву Громадянську війну відразу після закінчення бойових дій в Європі. А, отже, ми отримаємо спочатку інтервенцію Росії, а потім почнеться Громадянська війна, бо в Україні ми маємо зросійщене місто і українське село. До цього всього додадуться наслідки Великої війни. Армія вже розвалюється, це дуже і дуже погано, бо три роки привчали людей до вбивства та грабунку. Декрети Тимчасового уряду враз дисципліну в армії розвалили, все, що досі тягарем військової дисципліни на самому дні, в глибині нутра таїлося, на волю вирвалося, дезертири до своїх домівок подалися і бандитствують по всіх шляхах. Тут кожен по-своєму майбутнє країни бачить, і той, хто не згоден з думкою іншого, стає негайно ворогом смертельним, і противники силою зброї вирішуватимуть таку суперечку між собою. Ось чому я і роблю висновок, Пилипе, що дуже скоро після завершення Великої війни все закінчиться війною громадянською. А війни громадянські позамежною жорстокістю відзначаються, бо земля на всіх одна і розійтися мирно ніяк не виходитиме. Тому, щоб одна сила перемогла, потрібно всіх незгодних винищити або з країни викинути. Люди гірші за шакалів стануть і чекатиме найбільшу в світі імперію, яка на шматки розпалася, моровиця та кров. Владу бандити візьмуть. А вашому брату, бандитам, ідеологія відповідна потрібна. А вона з’явиться, це не забариться, і всіх, хто сподівається на волю вирватися і вже ніби-то й вирвався, вони знову до своєї “тюрми народів” заженуть. Залізною рукою заганятимуть.

- Стоп-стоп-стоп, Іване Остаповичу! А чого це ти мене до бандитів записуєш? – Обурився Петровський. – Я чоловік служивий, присягу государю...

- І кому ти, цікаво мені знати, тепер служиш? А присягою не прикривайся, ти присягав свою Батьківщину від ворогів захищати, а сам з чотирнадцятого року чим зайнятий? Про це ми з тобою ще тоді, в листопаді чотирнадцятого балакали, коли все тільки-тільки розпочиналося і ще нічого не ясно було. Той, кому ти присягав, не про захист своєї землі думав, а про те, як чужу землю загарбати! Цар зі своєю камарильєю бандитом виявився. Присягав бандитові – значить, сам бандит! Чого мовчиш? Не згоден, чи як?

Помовчали обоє, подумали.

- І що ж робити? Влада в країні повинна якась бути. Центральна Рада таку владу встановити не зможе. Великого розуму, щоб майбутнє її передбачити, не потрібно. Бульварні парвеню язики довгі мають і базікати гарно можуть, тільки ж для того, щоб країну будувати, одного базікання замало. То що робити? – Повторив своє запитання Петровський і дивився, очікуючи, на Федорчука.

- Думаєш, я знаю? – Знизав плечима Іван Остапович. – Я тільки в одному впевнений: коли ми не використаємо шанс, що його нам надав Микола Олександрович, останній імператор всеросійський, своїм зреченням, наступного чекати доведеться довго і ми з тобою, в цьому не май жодних сумнівів, його вже не дочекаємося. На жаль, цього не розуміють оті базікали, що Центральну Раду проголосили. Без Російської імперії і поза нею вони свого життя не уявляють і Україну туди ж потягнуть. А народ український цього не бажає, натура в нас інша, тому дуже скоро цю Раду українці “Центральною Зрадою” називати будуть.

Петровський мовчав, але невисловлене питання: “Що робити?”, висіло в повітрі.

- Коли не хочеш знову під скіпетр Романових, чи ще якого дідька, потрібно мати силу, аби всяким спробам затягнути Україну до нової “тюрми народів” опиратися. А Україна на поточний момент розділена. Більша частина звикла жити в Російській імперії, де про свободу і демократію можна було тільки мріяти, менша частина ще й досі – сподіваюся, вже недовго – знаходиться в складі “клаптикової імперії Габсбургів”, де така-сяка демократія була і піддані Дунайської імперії до цього звикли. Об’єднати зараз ці частини України в одній державі, означає поєднати лід і вогонь.

- Що ти пропонуєш?

- Диктатуру. Військову диктатуру. На перших порах потрібно тримати наших вуличних базікал в залізних лещатах, бо інакше держава Українська, яка ще в пелюшках, скотиться в анархію і хаос.

- Влада країні потрібна. Без неї анархія, розруха буде, твоя рація. Тільки я диктатором не буду.

- З якого дива ти вирішив, що про тебе мова? Тебе я добре знаю, ти для іншого призначений...

...Моложавий полковник рішуче прочинив двері і ввійшов до приміщення.

- Дозвольте ввійти, пане генерал-лейтенант? – Без звичного “Ваше превосходительство” звернувся. Лютнева революція відмінила звертання за чином і тепер військовики звертаються один за званням.

- Ввійдіть. – Павло Петрович Скоропадський рушив назустріч полковнику.

- Пане генерал-лейтенант, полковник Петровський за вашим наказом прибув!

Командувач 34-го армійського корпусу зупинив на полковнику оцінюючий погляд.

- Давно я тебе знаю, Пилипе Степановичу. – Скоропадський жестом запросив гостя в глибину кабінету, де в куточку біля вікна примостився шаховий столик з двома дерев’яними кріслами.

- Так точно, ваше превосходительство. – Ствердно кивнув головою полковник. – Від початку цієї війни під вашим командуванням майже з першого дня. Тільки за винятком травня шістнадцятого року, коли мій батальйон перекинули на Південно-Західний фронт, для участі в Луцькому прориві...

- Це так, хоч знайомі ми все-таки давно, ще з Японської. – Підтвердив командувач корпусу. – Але тепер маю до тебе прохання, Пилипе Степановичу. Чи не бажаєш знову послужити під моїм началом?

- Вважатиму за честь, ваше превосходительство.

- Це добре. – Задумливо промовив Скоропадський. – Тоді слухай уважно, полковнику. Обстановка в країні нині дуже непевна. Ти знаєш, що солдати в частинах слухають різного штибу агітаторів і воювати більше не бажають. Дисципліна у військах тримається тільки в частинах, де більшість становлять українці. Я отримав наказ зі Ставки провести українізацію корпусу. Ти мені потрібен...

- Коли я вам потрібен, то які можуть бути питання. – Підвівся Петровський. – Наказуйте!

- Це добре, Пилипе Степановичу, що ти приймаєш мою пропозицію. – Також підвівся генерал і потиснув вдячно руку полковнику. – Тому наказую сформувати ударний полк. На все даю тобі місяць. До червня твоя частина має бути повністю готова до бою. Все, полковнику. Виконуйте!

- Слухаюся!

Статутний поворот через ліве плече і полковник вийшов. Генерал залишився в кабінеті один.

Скоропадський підійшов до вікна, там за склом буяла весняною зеленню природа. Але не до того зараз було генералу. Що там було за склом, не бачив. Був зараз зайнятий зовсім іншими думками...На західній околиці Вінниці, неподалік Вишеньок, – там де мешкав знаменитий хірург Пирогов, де його мавзолей знаходиться, – височенні паркани з цегли складені. З початком війни Великої над парканами ще й дріт колючий натягли. За парканом височенним – будівлі барачного типу.

Це казарми Військово-пересильного пункту. Входиш – зал широкий. Стіни казарми – півтора метри цегляної кладки, міцно викладені ще государем Олександром Миколайовичем. Вікна – майже під стелею. На амбразури гарматні схожі. По метру висотою. По два з половиною – шириною. Стеля – склепіння півкругле. Підлога – білі та брунатні квадрати. Добре раніше будували. Добротно. Готувався визвольний похід на Балкани, болгар та сербів від турок-нехристей боронити і в Києві, Одесі, Вінниці зводили Військово-пересильні пункти – ВПП. Грошей на це цар-імператор не шкодував. Тому й поклали підлогу гранітну. На віки, на тисячоліття. Не стерти тієї підлоги й мільйонам поколінь російських солдатиків.

Біля входу – днювальний. Праворуч від нього – спальний зал, і ліворуч – спальний зал. В залі спальному – ліжка солдатські з панцирною сіткою, залізні. В два яруси. Двісті ліжок в одному ряду, і двісті в другому. В третьому та четвертому – також по двісті. В спальному залі, що навпроти – також вісімсот спальних місць. Батальйон піхотний. Тут живуть солдатики, очікуючи відправлення до своїх частин.

А з початком Турецької війни одну казарму відвели для утримання арештантської роти...

...Казарма арештантської роти обнесена колючим дротом і охороняється озброєною вартою. За чисельністю арештантська рота більша від звичайного піхотного батальйону була і тримали в її стінах нижніх чинів буйних та непокірних, які своїми висловлюваннями зухвалими і діяннями осудливими молодецький вигляд військ імператорської армії Держави Російської псували. Під склепіннями її цегельними утримувалися раніше солдатики невиправні, які вірою і правдою царю-батюшці служити не бажали.

А нині зібрали зі всього Південно-Західного фронту в цих стінах тих розумників, хто проти війни, що в серпні тисяча дев’ятсот чотирнадцятого року “війною вітчизняною” названа була, виступив, хто багнет в землю ввіткнув і стріляти в тевтона похмурого відмовився. І щоб зухвальці такі військо не розкладали, ізолювали їх від решти в стінах арештантських. Однак повністю ізолювати мешканців арештантської роти від зовнішнього світу не виходить. Ріжуть регулярно дріт колючий і озброєна варта, від гріха подалі, під напором арештантів розступається, не в силі позбавити їх святого права спілкуватися із зовнішнім світом. І лунають з вікон пісні матірні та таскають туди дівок сороміцьких на всю ніч, а то й на весь день. Бо мають солдатики, за три роки в окопах Великої війни попостившись досхочу, велику слабість до жіночої статі. І просто пройти мимо казарми арештантської роти боязно, бо неодмінно з вікон летять пляшки горілчані прямісінько в голову випадкового перехожого, а ще часто чується вереск та сміх жіночий.

А в самій казармі веселощі в повному розпалі. Вирвалися солдатики з окопів, які за три роки стали їм гірші гіркої редьки, і користуються нагодою пожити день-другий життям без обмежень на повен зріст. Солдатська доля непевна, арештантська тим паче, вже завтра життя може повернутися іншим боком. Тому зараз в казармі її мешканці п’ють “аква віту” вогняну та тютюни злі курять. Ріжуться арештовані солдатики в карти, програючи і своє, і чуже. Тут вздовж проходу між нарами триповерховими ножі птахами легкокрилими літають, втикаючись в усе, що можна. Часом і мала лопата піхотна просвистить. Буває – і сокира. І перекривається гам та шум виском дівок веселих, які невідомим чином в казарму арештантську потрапили. Бо коли-то ще теплом жіночим солдат-окопник зігріється.

Лише є серед цього виску та реготу куточок де спокійно і не гамірно. Тут на нарах лежить міцний чоловік, не так, щоб надто великого зросту, та й зовсім не маленького. Навколо нього друзів і шанувальників немає зараз. Не дзвенить над ним хор запитань: “А пам’ятаєш, Салимон?”, “А не забув, Салимон, як тієї ночі?”, “А знаєш, Салимон?”. Все пам’ятає, все знає, нічого не забув Салимоненко, названий Оверком, син Михайла Салимоненка, що в місті Керчі в артілі рибальській отаманом, унтер-офіцер ударного батальйону на прізвисько Салимон. Проте не до спогадів нині йому. Зайві вони зараз тут...

Думу думає Салимон. Важку і нерадісну. Забрили йому лоба в тринадцятому році, за рік до того, як Велика війна почалася. Служив Оверко по честі, відповідно до присяги, яку дав царю-батюшці, і з супостатом відповідно до тієї, царю даної, урочистої обіцянки воював. Хоча нічого поганого йому австріяки зі швабами не зробили, навпаки, такі ж самі робочі руки мали, як і в Салимона, мозолисті і натруджені. За хоробрість в бою заслужив Салимон повний Георгієвський бант, а за мужність перед начальством та справедливість мав незаперечний авторитет серед таких же, як і він сам, солдатиків-фронтовиків. З кінця п’ятнадцятого року воював Салимон в ударному батальйоні, яким командував його давній знайомець, тоді ще капітан, Пилип Петровський. Ударний батальйон – це та частина, що першою в атаку на ворожі кулемети піднімається і всіх інших за собою веде. Командиром Петровський був тямущим, за півтора року втрати батальйону були мізерні, ні в яке порівняння не йшли з кривавими атаками піхотних полків, коли вранці піднімався з окопів полк в повному складі, а під вечір від нього залишалося дві роти. За це любили і поважали полковника Петровського його бійці. Однак пізньої весни сімнадцятого року відізвали полковника Пилипа Петровського і командувати батальйоном став дурень і кар’єрист, який заради чергового чину або хрестика батька рідного не пощадить. І в першому ж бою поніс батальйон такі втрати, що солдатики не витримали і порішили на смерть командира-самодура разом з комісаром Тимчасового уряду, що за війну до переможного кінця агітувати приїхав. І от весь батальйон, вірніше, залишки його після тієї кривавої атаки, опинився в казармі арештантської роти, разом з такими ж, зібраними зі всього Південно-Західного фронту, солдатиками, що воювати до переможного кінця відмовлялися, з німцями та австрійцями браталися, до переможного кінця надалі воювати не бажали, командирів своїх не слухали та на багнети піднімали.

Знає Салимон, що чекає на нього та його товаришів кара жорстока і несправедлива. Потрібно щось робити, а що саме, не знає Салимон. От і мучиться думами важкими. Гомонів він про це вчора з кількома вірними людьми, такими самими, як і він, відчайдухами, ні до якої згоди не дійшли. По суті, є в них два виходи: втекти звідси або ж чекати тут долі своєї покірно, як теля обуха. Але лячно вибір остаточний зробити, тільки й тягнути далі з вибором цим вже неможливо.

Можна було б, звичайно, зірватися звідси всім разом і розбігтися по Україні. Але що потім? Рано чи пізно війна закінчиться і всіх дезертирів переловлять. І тоді кара буде ще важчою.

Можна залишитися і чекати своєї долі, але час нині військовий і за бунт кара може бути не меншою. Можуть і розстріляти. Але можуть і в штрафні роти відправити. Нічого страшного, був уже Салимон в штрафній роті, коли партизанський загін осавули Андрія Шкури, де Оверко кулеметником служив, розігнали за мародерство і свавілля з мирним населенням.

Ось і вагається Салимон, не наважиться вибрати чи одне, чи інше. Та й то сказати, втекти звідси не штука, той, хто штурмував німецькі окопи, колючку, що арештантську казарму опутала, навіть не помітить. Але як з солдатським сумлінням бути? Ставши дезертиром, Салимон своїх товаришів бойових ніби зраджує, вони продовжують воювати, а він в тилу сховається, за бабськими спідницями?! Та як же він тоді в очі друзям бойовим гляне, що скаже дружинам та дітям тих, чиї батьки полягли у цій війні?! Ставши дезертиром сам і інших дезертирами зробивши, платитиме Салимон довіку ганьбою, яка гірше смерті.

Аж зажмурився Салимон від такої образливої перспективи.

А коли очі відкрив – на погляд жорсткий напоровся.

Стояв в проході і глузливо дивився на нього полковник Петровський, колишній командир того самого ударного батальйону, де Салимон свої хрести солдатські заслужив. І усмішка його теж була глузливою. Ніхто не помітив, як полковник тут об’явився. Не інакше, крізь стіни пройшов.

Тихо стало в казармі.

Підкоряв Петровський всіх і завжди. Вже тим своїй волі підкоряв, що чоботи його завжди сяяли. Навіть в осінніх окопах, де піхота грязюку місила і по самі вуха тією грязюкою окопною забрьохана була, чоботи його блиском срібним сяяли-переливалися. От і зараз, півтемрява казармена ніби розсіялася під блиском його чобіт сяючих, до яких ніяка багнюка, здається, прилипнути ніякої змоги не мала.

А ще був відомий Петровський на Західному фронті, а потім і на Південно-Західному своєю вдачею веселою та сміливістю позамежною. Посмішка його білозуба була відома по всіх фронтах, куди його доля військова заносила. Ось і зараз стояв він та й посміхався глузливо і юрби, яка озвіріти вмить може, зовсім не боявся, і тому за його спиною непокірні солдатики, які в своїх командирів багнети запросто встромляли, в атаку на кулемети німецькі йти не бажаючи, зморшки на одязі своєму поправляли, пояси підтягували, а дівки сороміцькі, чкурнули кудись всі разом, та так, що знайти їх було б зовсім не просто.

Подумав Салимон і встав неохоче, дивився на носки чобіт свої і потилицю чухав, метикуючи, за яким бісом Петровський тут об’явився і чого йому від появи свого командира і друга дитинства чекати.

- Здоров’я бажаю, пане полковнику. – Привітався Оверко.

- І тобі не хворіти. – Чемно відповів Петровський. – Здогадатися намагаєшся, за яким бісом я тут з’явився та чого тобі особисто від цього чекати? – Полковник, диявол в людській подобі, ніби думки Салимона читав, ніби книжку розкриту.

- Намагаюся... тільки нічого путнього не надумаю...

- Збираю я, Салимоне, хлопців хороших для діла справжнього. – Зовсім тихо в казармі стало, аж чути, як далеко в кутку муха дзижчить, в павутинні заплутавшись. – А тебе, Оверко, не візьму. Та ти лягай, лягай, чого скочив.

- Як не візьмете? Мене не візьмете?

- Ні, не візьму. Що з тебе взяти... Ти своє відслужив. Відправлю я тебе додому, в Керч, скумбрію, – правильно назвав рибку Петровський, з наголосом в кінці слова, як природний кримчанин, – чорноморську ловитимеш та байки фронтові дітлахам розповідатимеш.

Аж потемніло в очах в Оверка і дихати став Салимон обурено, слів потрібних не знаходячи.

- Пане полковнику! – В голос заволав від такої несправедливості Оверко. – Та ви ж пам’ятаєте, ми ж з вами скільки років! Ви ж мене знаєте з отакого от! – Показав Салимон на лікоть від підлоги.

- Знаю, Оверку. – Став поступливим раптом полковник. – Тому буде в мене до тебе розмова...

...Давним-давно в місті Катеринославі, на мальовничих берегах Дніпра поселився на хуторі поблизу селища Амуру Нижньодніпровського Степан Петровський. Не цурався селянського життя, хоч люди подейкували, що давнього козацького роду чоловік, що у великих чинах ходив та статки немалі мав, що у почті самого государя-імператора Олександра-Визволителя не з останніх був. А ще подейкували, що одного разу Степан самого імператора на дуель викликав, за що позбувся всіх своїх статків. Та коли прямо про це Степана питали, той тільки у вуса свої козацькі посміхався і головою осудливо хитав: “Чого тільки не придумають базікали...” Та й то правда, де ж це бувало, щоб людина почту, майже генерал, сам землю орав, сам сіяв, а що вже коваль з Степана Петровського був знатний, то й мови немає. Шаблі та кинджали, які власноручно робив чоловік, знаменитому булату якістю не поступалися, а серпи, ножі, лемеші, які з-під молота Степана виходили, зносу не мали. А ще були у Степана троє синів, старші офіцерами на Кавказі служили, а наймолодший – Пилип – у хлопчаків місцевих отаманом був, серед малолітніх горлорізів амурських верховодив, правив ними твердо і круто, як імператор Бонапарт Європою завойованою.

Саме звідси і вийшли шляхи-дороги Пилипа Петровського та Оверка Салимоненка. Ще шмаркатим карапузом чув Оверко про Фільку Петровського, якого всі хлопчаки як на Правобережжі, так і в самому Катеринославі поважали та боялися. Поважали за справедливість і боялися, бо карав люто тих, хто чинив неправедно. Салимоненки сусідами Петровського були і брати-погодки Максим та Оверко ніби під заступництвом Пилипа перебували. Це Пилип першим помітив потяг Оверка до машин і допоміг йому стати учнем слюсаря в залізничній майстерні Катеринослава. А з Максимом не раз на Дніпрі рибу ловив. Клімат тут ледь не найкращий на всій планеті, і земля найродючіша: хочеш – хліб сій, хочеш – рибу лови, хочеш – полюй у лісах дніпровських, всякої дичини тут видимо-невидимо. І захотіли люди, і хліб сіяли, і рибу ловили, і звіра полювали – уся щедра та багата Україна саме з цієї благодаті й починалася.

А потім, як Бурська війна почалася, Пилип пропав і знайшовся аж в п’ятому році, коли по всій Україні заворушення проти ладу існуючого з краю в край котилися. Потрапив тоді Михайло Салимоненко під неправедний гнів царських жандармів і, коли б не Степан Петровський, згнив би на каторзі сахалінській за чужі гріхи. Але визволив свого сусіда з біди колишній генерал царського почту і з допомогою сина Пилипа, що саме з Японської війни з офіцерськими погонами повернувся, перебралася сім’я Салимоненків до Керчі, що на березі Боспора Кимерійського облаштувалася.

Рознесла тоді доля Пилипа Петровського та Оверка Салимоненка в різні боки. А потім знову звела. Петровський – капітан, Оверко – кулеметник в партизанському загоні Андрія Шкури, кубанського осавула, знайомця Пилипа ще з часів Японської війни.

Формував тоді Пилип Петровський свій ударний батальйон, підбирав до його складу людей надійних та відважних: ударні ж бо частини на самому вістрі атаки йдуть, окопи та траншеї ворожі штурмуючи, тут особливого ґатунку бійці потрібні. Знав Оверко, що невдовзі почепить давній його приятель і отаман дитячої вольниці Пилип Петровський полковницькі погони, а там і до генеральських смугастих штанів рукою подати. А тому пролягла між ними та невидима грань по один бік якої – дитинство і хлопчача дружба, а по інший – командир і підлеглий.

Але цього разу не наказував своєму другові дитинства Петровський, а пропонував...

...Довго гомоніли між собою в кутку полковник і штрафний унтер Салимоненко.

- Обіцяти я тобі нічого не обіцяю. – Врешті сказав полковник. – Але подивлюся. Формую я полк особливий, ударний полк. Даю тобі терміну три дні, відбирай в полк найбільш надійних хлопців, родом тільки з України...

На цьому, як розносить людський поголос, конфіденційна частина розмови була закінчена.

- Унтер-офіцер Салимоненко! – Глянув полковник на Салимона, той витягнувся та закаблуками клацнув, а за ним і решта витягнулися без усякої на те команди. – Тимчасово призначаю вас старшиною полку і присвоюю вам звання фельдфебеля з підпорядкуванням всіх рядових і унтер-офіцерів полку.

- Радий старатися, пане полковнику!

- Наказую готувати полк до походу та бою!

- Коли починати?

- Зараз!

...Холодним листопадовим вечором вісімнадцятого року сиділи за столом у тій же київській квартирі Іван Федорчук і Пилип Петровський. Час настав зовсім непевний. Ось щойно отримано звістку, що в Другому рейху сталася революція, країну проголошено республікою, кайзер втік до Нідерландів і одинадцятого листопада Німеччина вийшла з війни. Союзник німців, Австро-Угорщина, ще третього листопада капітулювала. Дізнавшись про це, в комуністичній Росії Троцький, вождь Червоної армії, закликав скористатися моментом і Україну “совєтізувати”. Тому в прикордонних з Росією губерніях Гетьман України оголосив воєнний стан. Для такого кроку у Павла Скоропадського були вагому підстави.

Соціал-демократи Володимир Винниченко й Симон Петлюра та українські есери Всеволод Голубович і Микита Шаповал категорично не сприйняли встановлення Гетьманату. Гетьман Скоропадський все ніяк не міг визначитися, постійно хитався між “самостійниками” та “єдінонєдєлімщиками”. А соціалісти Володимир Винниченко з Симоном Петлюрою так жадали влади, що навіть після Крут і київської різанини пішли на угоду з більшовиками. Майже від перших днів Гетьмана почали агітацію проти “маріонеток німецьких окупантів”, які проводять “грабіжницькі реквізиції харчів у селах”. Той факт, що “німецьких окупантів” запросила до України саме створена обома партіями Центральна Рада і що саме вона уклала угоду про постачання в Німеччину харчів, українських соціалістів не обходив. У своїй агітації українські соціалісти користувалися тими самими гаслами, що й близькі до них ідеологічно більшовики (повернення панів, німецька окупація). До того ж Гетьмана ще й звинувачували в потуранні інтересам “ляхів та москалів” (серед крупних землевласників України було чимало поляків і росіян) та в повернені чиновників царської адміністрації. Заклики падали на родючий ґрунт – по селах жило чимало солдатів-ветеранів Світової війни, які мали бойовий досвід та зброю і були обурені тим, що “в Україні будують царську Росію”.

У селян, абсолютної більшості тодішнього населення України, комуністи практично не мали підтримки. Це підтверджував і главком червоних військ Лев Троцький: “Здавалося, що вся селянська маса одностайна у своїй ворожості до пролетаріату та комуністичної партії”. А водночас незалежна Українська Держава під владою Гетьмана Скоропадського була живою альтернативою Росії більшовиків, то ж останні прагнули будь-що дестабілізувати в ній ситуацію.

18 квітня 1918 року в Таганрозі було створено “Повстанський народний секретаріат”, якому поставили за мету максимально збільшити на території України кількість комуністичних організацій. В умовах жахливого голоду всередині Росії та боїв із чехами й козаками-донцями “Секретаріат” отримав тридцять чотири мільйона карбованців на агітацію більшовицьку в Україні. І справа зрушила з місця. На липень 1918-го в Україні існувало 140 підпільних комуністичних організацій, а вже восени їх було понад 200. Для координації роботи більшовицького підпілля сюди було послано досвідчених агітаторів: у Київ – Станіслава Косіора, у Полтаву – Юрія Коцюбинського, у Харків – Яна Гамарника, на Донбас – Романа Тєрєхова, у Крим – Дмитра Ульянова (рідного брата Леніна).

Результати діяльності більшовиків не забарилися. 6 червня 1918 року в Києві у районі Звіринця червоні підпільники підірвали пороховий склад. У червні-серпні сталися 11 страйків робітників-металістів та загальний страйк залізничників. Це було добре, та більшовикам треба було роздмухати ще й село. А там господар-середняк, або за комуністичною термінологією “куркуль”, був паном ситуації. Селянська маса ховалася за спину таких середняків-куркулів, сприймаючи їх, як посередників між собою і класами, що панували раніше. І, звичайно такий заможний селянин-середняк не хотів повернення поміщика, оскільки кращі частки поміщицької землі потрапляли спершу до заможних селян. Цим більшовики і скористалися.

За Гетьмана Скоропадського землю вже поділену між селянами, довелося повертати старим власникам. Це розлютило як бідних-безземельних, так і заможних жителів села. Антипанську пропаганду більшовики доповнювали агітацією проти німців – фактично повторювали гасла царської преси. Обурення мас перекинулося й на Гетьмана України – як німецьку маріонетку й захисника інтересів панів.

Однак до повстань не доходило, тож підбурювати селян доручили старим союзникам більшовиків – анархістам. Одні з них (як-то Федір Щусь і Григорій Котовський) почали діяти прямо на місці. Інші (як Нестор Міхненко-Махно) – були, за фальшивими документами, прислані з Росії.

Улітку 1918 року найбільшою ареною повстанської війни стали Катеринославська та Херсонська губернії. Саме там розгорнулися загони Юхима Божка, Ничипора Григор’єва та Нестора Махна. І там-таки був розквартирований галицький Легіон Січових Стрільців на чолі із членом австрійської імператорської родини, полковником Василем Вишиваним – ерцгерцогом Вільгельмом Габсбурґом.

Такий збіг не був випадковим.

І в Берліні, й у Відні ідеальною формою державної організації для України вважали монархію. Німці реалізували цей намір у вигляді відновлення Гетьманату. Австрійський імператор натомість жадав об’єднати в єдину державу Велику Україну з Галичиною під владою члена своєї династії – ерцгерцога Вільгельма. Інструментом для втілення цього плану мали стати вояки Легіону Січових Стрільців – галичани і громадяни Австро-Угорщини. Самі “усуси”, для яких полковник Вишиваний був командиром і бойовим побратимом, таку ідею сприймали цілком схвально.

Січові Стрільці всіляко вихвалялися широкою просвітницькою роботою в Україні, вони вели там агітацію за “...незалежну Україну...” Дещо дивним бачиться агітація за незалежну Україну на теренах тієї ж таки незалежної України, особливо коли в ролі пропагандистів виступають старшини й підстаршини австрійської армії, ще донедавна ворожої для наддніпрянців. На теренах, зайнятих підрозділами полковника Вишиваного, з одного боку, майже до нуля впав авторитет гетьманської влади, а з другого – мов на дріжджах виросли загони анархіста-каторжанина Нестора Махна та офіцера-дезертира Ничипора Григор’єва.

Те що Легіон Січових Стрільців проводить антигетьманську агітацію і підігрує повстанським отаманам (явно з метою підняти “народне” повстання й посадовити ерцгерцога Вільгельма на український престол), нарешті набридло й німцям, і Гетьманові Скоропадському. У жовтні 1918 року Легіон Січових Стрільців було виведено з України. Проте свою справу він уже зробив: загони Махна, Григор’єва, Божка та багатьох інших отаманів уже існували, мали зброю і легко відбивали атаки штатних частин австрійської армії. Невдовзі батько Махно спільно з більшовиками напав на українську залогу в Катеринославі...

- Час настав тривожний, Пилипе. – Федорчук був занепокоєний і не намагався це приховати. – Цієї ночі на таємні нараді УНС під головуванням Винниченка затверджено план повстання проти Гетьмана і вирішено створити Директорію. Це загибель для України, полковнику. Ці дурні не розуміють, що вони, поваливши Другий Гетьманат, ніби той криголам, пробивають дорогу для російських більшовиків. А більшовикам Україна вкрай потрібна, без українського вугілля, металу, хліба комуністам-ленінцям важко буде Росію втримати. Тому вони підуть на все, щоб знову українців під свою владу повернути. Потрібно діяти негайно і без вагань знищити цей осередок заколотників. Скільки зараз в тебе людей?

- Зі мною приблизно батальйон, бійців триста-триста п’ятдесят. Ті, хто залишився після розпуску полку. – Петровський вже навіть не здивувався такій обізнаності Івана Остаповича. Коли людина за десять років з простого робітника стала мільйонером у Новому Світі, нічого дивного немає в тому, що вона знає ціну інформації і вміє цю інформацію використовувати на свою користь. – Однак, коли відправити посильних негайно, за тиждень весь полк буде тут. Сподіваюся, що навіть більше прийде на мій поклик, батальйонів вісім-десять.

- Добре. – Федорчук підвівся, даючи зрозуміти, що час балачок закінчився і настав час діяти. І то діяти швидко та рішуче. – Збирай свій полк. Тільки до того часу ти маєш знищити заколотників. А я до Гетьмана. Сподіваюся, ще не все втрачено...

...Візок зупинився біля старої дерев’яної розвалюхи. Полковник зіскочив на землю.

- Салимона до мене.

Повітря було чисте і прозоре, як це буває тільки раннім осіннім ранком. Ледь рожевіє край неба, що за ніч очистилося від хмар. Тиша така, що чути, як брешуть собаки на тому кінці Білої Церкви. Тиша і спокій. І Петровський був ззовні спокійний. Тільки відчував Салимон, що жарти закінчилися і витрачати час на непотрібні балачки не став.

- Хоча ти не малюк і ніч закінчилася, а розповім я тобі казку. Грецькі міфи читав коли? – Несподівано здивував Петровський свого друга дивним питанням.

- Не довелося. Церковно-приходську школу тільки...

- Так слухай. Літ так тисячі зо три до твого народження одні греки – данайці – з іншими – ахейцями – не поладнали. Десять років вони між собою воювали і ніхто не міг супротивника свого подолати. А всього-то і діла того було, що місто, столицю ахейську, взяти. Місто те Троя називалося. Так що ж данайці вигадали? Змайстрували вони дерев’яного коня і в ньому загін озброєний сховали. І підкотили його до стін тієї Трої – ніби прощальний подарунок, ніби спасували вони. А ахейці-дурники зраділи, коня того в місто закотили і давай перемогу святкувати. Тут данайці з коня вилізли, хто їм на шляху трапився – порізали і ворота міста відкрили. З того часу і пішла приказка про дари данайців та коня дарованого...

- Зрозумів. Все зробимо, пане полковнику. Не майте сумніву...

...Смерклося і на пероні білоцерківського вокзалу затеплилися свічки в ліхтарях – час військовий і електрики на всіх не вистачає. А на пероні пожвавлення ще не вгамувалося – ось тільки відправили до Фастова на імпровізованому панцирнику перший ешелон з загоном Січових Стрільців. Два дні тому оголосили ватажки Українського Національного Союзу про початок повстання проти Гетьмана України Павла Скоропадського – царського генерала і зрадника національної ідеї, який спить і бачить, як Україну, неньку рідну, знову в російське ярмо запрягти. Тому-то зараз вони і крокують нервово вдовж перону вокзалу білоцерківського та цигарки одну за одною смалять, що зважилися на справу небезпечну і ризиковану. Хоча домовилися з німецькою військовою радою про нейтралітет, але все одно неспокійно на душі – а раптом німці слова не дотримають і приймуть сторону Гетьмана. Боязко, особливо, коли наодинці з собою залишаєшся. От і тримаються купи Винниченко з Петлюрою, та Швець з Андрієвським. Симон Петлюра більше за всіх нервується – дав слово честі не приймати участі у повстанні проти Гетьмана і негайно його ж зламав. Розуміє, що тепер кожен пристрелити його може, як собаку скажену, адже сам себе поза законом людським поставив таким вчинком. Тільки страх свій намагається веселощами та безтурботністю маскувати, однак погано це йому вдається. Руки видають, ніяк місця собі знайти не можуть, співбесіднику в очі не дивиться, та й очі його під час розмови бігають туди-сюди, а то зупиняться і видно страх в них, як у собаки бродячої, його Петлюра всередину загнати намагається.

Мимо перону маневровий паровозик “овечка” кудись трійко платформ потягнув, димом вугільним та паром все затопивши. А коли в морозному повітрі дим та пар розсіялися, виявився на пероні ставний військовик в бекеші темно-сірій, портупеєю офіцерською підперезаний, однак без шаблі та без револьвера на поясі. Як він через охорону на перон потрапив, ніхто не бачив і потім згадати не міг. Однак відчули всі, хто на пероні в цей момент знаходився, що має зараз щось трапитися і зачепить це кожного з них.

Відгримів день – гірше нікуди. І ніч принесло таку – не позаздриш. З досвіту самого Петровський крутився, як білка в колесі. Тисячі справ потрібно було встигнути розпочати і завершити, отримати інформацію з сотні джерел і зробити правильні висновки, а потім на основі цих висновків прийняти рішення і залізною рукою в життя їх впровадити. А найголовнішу справу належало в самому кінці зробити і не кому-небудь, а саме йому, командиру ударного батальйону в минулому, який особисто водив солдатів своїх у бій. Ніколи не наказував Петровський солдатикам своїм: “Вперед!”, він командував їм: “За мною!” Ось і зараз йому випадає вести тих, кого сам вибрав, кому вірив, кого в справі смертельній перевірив не раз, за собою в бій. По всьому виходило – останній. І життя шкода, але – з іншого боку – закінчується воно правильно, як офіцеру належить! Тому йшов по перону полковник і своєю посмішкою зубастою усміхався.

Знову прочмихала паром “овечка” мимо перону, штовхаючи півдесятка вагонів-теплушок. І чи то машиніст не розрахував, чи то помилився стрілочник, але загальмував маленький ешелон так, що вагони якраз проти перону зупинилися. А очільники заколоту проти Гетьмана прямо перед Петровським, тим часом, як мішені в тирі вишикувалися. Дивляться на полковника здивовано: “А що ти за один і звідки то ти такий-сякий взявся?” Глянув Пилип на ті вагони двоосні, на Петлюру з Винниченком і вирішив: “Пора!”

Зупинився для Петровського час, а потім пішов повільно-повільно.

Не інакше, дивом якимось з’явилися в нього в руках – по всьому, прямо з повітря матеріалізувалися! – два великі чорні пістолети і загриміли постріли в зимовому повітрі, димом вугільним від того паровоза маневрового просякнутім. Великокаліберна куля з кольта американського, та, що 45-м калібром називається, силу зупиняючу має величезну. Зовсім недаремно американці такий набій на озброєння прийняли. Досить влучання однієї кулі такого набою, щоб надійно вивести з ладу людину, щоб опісля ніхто не здатен був до дії цілеспрямованої. Йшов полковник прямо на ватажків заколоту, руки на рівні очей тримав і раз за разом на гашетки пістолетні натискав. Він вів вогонь з обох стволів по одній цілі, щоб напевне поцілити і знищити. Гриміли постріли, як з кулемета, кулі, влучаючи, просто розкидали тіла.

Бій цей тривав, мабуть, секунд тридцять, можливо, цілу хвилину, можливо – дві хвилини, можливо, більше. Можливо, цілих десять хвилин. Лік часу тут був особливий.

Лише чотирьох – Петлюру, Винниченка, Швеця та Андрієвського – полковник вицілював, саме ці четверо його метою були. Знав він, що вони нині в Білій Церкві знаходяться, але що так йому поталанить – всі четверо саме тут, на пероні вокзальному зібралися – не сподівався. Він то тільки на одного – на Симона Петлюру скерований був, це практик, має досвід організації військових загонів, інші – так, базікали бульварні, до практичної діяльності мало здатні. Другим номером був Винниченко – ідеолог заколоту.

Та тільки перон повен був справжніх вояків, які мали чималий бойовий досвід боїв швидкоплинних і полковника могли знешкодити вмить. Тому, щоб не дати такої можливості і утруднити їм прицілювання, полковник був у постійному рухові – пересувався правим плечем вперед і ніби пританцьовував.

Перші дві кулі звалили Петлюру – одна влучила в голову, друга в груди. Навіть і однієї було б досить, але полковник вів вогонь з обох стволів по головній цілі, щоб вразити напевно. Він не відволікався на другорядні цілі, рядових “усусів” та їхніх старшин, – зараз головним було знищити ватажків заколоту.

Йому щастило – перші секунди виграв. Та й то сказати, від нього кинулися навсібіч – подалі від гріха! – настільки несподіваним виявився напад. Одні бігли світ за очі, але дехто вже зірвав гвинтівку з плеча, ген один впав за кам’яною урною і смикав затвором, тільки щось там у нього заклинило і він ніяк не міг дослати набій в патронник. А з десяток-півтора просто заклякли, нападом неочікуваним паралізовані.

Винниченко застиг соляним стовпом, нічого дивного в цьому не було – фактор раптовості в скороминучих двобоях гальмує реакцію навіть бувалих вояків, а чого можна чекати від цієї цивільної штафірки, цього кафешантанного базікала? Наступна пара пострілів поставила крапку на подальшому земному існуванню письменника і політикана. Тому, за урною, вдалося пересмикнути затвор і тепер посилав кулю за кулею, однак, все даремно: такий , видно, це був стрілець. Можна було знешкодити його один-двома пострілами, але метою появи полковника на пероні вокзалу Білої Церкви був не якийсь стрілець. Загриміли постріли з гвинтівок інших “усусів”. Кулі тяглися до Петровського, стягували навколо нього свинцевий вузол, і, судячи по всьому, одна з них мала от-от поставити крапку у цьому спектаклі. Тільки коли звалилися бездиханними двоє останніх лідерів заколотників, тільки тоді вояки, які тинялися до цього безтурботно по перону, змогли протерти мізки.

По вісім – магазин кольта містить сім набоїв, восьмий заздалегідь був в стволі – пострілів з кожного пістолета прогриміли за якісь чотири-п’ять секунд, як кулеметна черга. Ледь затвори застигли в задньому положенні, Петровський натисну на клямки магазинів і порожні коробки сухо стукнули об камінні плити перону. Перезарядка зайняла пару секунд – магазини він замінив відразу, ніхто не встиг отямитися від розгубленості. Інша справа тепер. Тепер Січові Стрільці чекали саме цих секунд, що невмолимо наближалися. Їхніх секунд. Щоб можна було підняти голову, спокійно прицілитися і побачити, як твоя куля звалить цього нахабного хлопа на рейки залізничної колії. І Петровський знав, що вони вичікують, що дочекаються, і вб’ють його зараз. І перезарядити пістолети йому вже не дозволять. Не дадуть...

А тут і прожектор на паровозі ввімкнувся, перон і весь простір перед вокзалом сяйвом сліпучим заливаючи. Рвонулися навстіж двері теплушок і з темряви вагонів зіскочив на перон міцний чолов’яга. За ним слідом – інші, у кожного маузер з пристебнутою кобурою-колодкою, або артилерійський парабелум з равликовим магазином, а он трійця з новітніми пістолетами-кулеметами МП-18 системи “Бергман”.

Заморгав Салимон від того світла яскравого після темряви теплушки, глянув навкруг. Де ж командир? Он він, в оточенні гавриків якихось. Гриміли щойно постріли його кольтів, але скінчилися набої в магазинах і застигли затвори на затримці, оголивши куце цурпалля стволів. Які команди будуть? Робити-то що? Наказів ніяких не чути і ніхто цих наказів Салимону не віддає. І бачить Салимон, що товстомордий стрілець, який за урною кам’яною ховався, підвів голову, ліг зручно, як на стрільбищі, ноги для стійкості в боки розкинуті, ліктями міцно в землю спирається, вже прицілився в голову полковнику, ось-ось на спусковий гачок натисне. Підняв свого автоматичного “штейра” з подовженим магазином Салимон, прогриміла коротка черга і голова товстомордого луснула ніби той кавун, по якому щосили палицею вперіщили.

- Салимон, бий! – Це був той наказ, який Оверко віддав самому собі.

І загриміла, закрутилася на вокзальному пероні віхола швидкоплинного бою. Спочатку постріли з пістолетів, короткі черги, потім крики. Що робити з “усусами”, які заколот підняли проти того, хто їм до рук зброю дав, кому вони присягалися служити? Ну, це вже не “усусам” вирішувати!

Ударний батальйон ввійшов в раж – і крушили, шинкували в дрібну капусту всіх, хто здатний до опору був і не здатний – не розбирали. Через пару хвилин все було скінчено: не те, щоб живих ворогів не залишилося, але тут потрібно було розбиратися – хто вже небіжчик, а хто тільки принишк тихесенько...

А під ранок 17 листопада прийшов посильний від генерала Костянтина Прісовського, який ударним полком командував, і звістку приніс, що вночі перехопили його бійці поїзд з Січовими Стрільцями на перегоні і змогли їх пов’язати без стрілянини та крові...

...Тому бачив зараз в очах Гетьмана полковник Петровський не тільки вдячність за врятовану від ворохобні країну, але й все, що сталося за короткі місяці існування Української Держави.

- Радий старатися Ясновельможний Пане Гетьман, але святкувати перемогу ще рано. Це ще навіть не початок, пане Гетьман, це тільки самий початок початку...

***

“Завтра в далеку дорогу свого коня осідлаю,
Кріса закину за плечі, милу свою попрощаю...”

Тарас Чубинський, “Завтра в далеку дорогу...”

В білястій сині неба, розтягнувшись рідким ланцюжком, летіли чорні птахи. На великій висоті їх можна було ледь розгледіти, в їхньому повільному леті відчувався втомлена важкість, нечасті помахи крил ледве утримували птахів в безкраїй осклянілій глибині. Гортанні крики їхні падали на степ вражаючи людей незрозумілою тривогою і радістю впізнання рідних місць. Птахам з такої висоти, мабуть, було видно і сонце над темними деревами, і море, на березі якого має скінчитися війна, а з нею і все супутнє – голод, клятий крижаний вітер, сокирами вирубані могили в промерзлій землі, багнетні атаки по пояс в снігу, коли поранені тонуть в ньому, захлинаючись, як в мертвому озері...

...Хижаки починають гризтися тільки тоді, коли жертва лежить біля одного із них. Поки ж здобич далеко, вони мчать-летять однією дружною зграєю, об’єднані спільним інтересом. Союзники, хоч їхні гармати ще не встигли охолонути після боїв з німцями, австрійцями, румунами, побачили принадний шматочок на землі України, неосяжні простори степових чорноземів, копальні, ріки, поля. Учорашні вороги робляться друзями, коли є за сим полювати...

Кораблі виходять з серпанку Чорного моря, з’являються на рейді Одеси, і англійський контрміноносець стає поруч з французьким крейсером... На броненосці “Мірабо” прибуває французька місія і капітан місії Ланжерон стоїть на борту броненосця і крізь скельця бінокля оглядає Одесу.

Далі прибуває загін сербів, за ним – легіон польської піхоти.

Суне з моря англійський дредноут “Сюперб”, за ним – італійський крейсер “Аккордан”.

Одеса – в полоні панків, що втекли сюди після гетьманського перевороту з Києва, із своїх маєтків чи прикотили з Москви. У “Лондонському готелі” жила з фрейлінами дружина великого князя Михайла Олександровича. Сухомлинови – батько і син, родичі колишнього царського військового міністра, – в чорних блискучих екіпажах роз’їжджали по місту. Владар численних маєтків граф Сумароков-Ельстон з дочкою й зятем давали бали. Граф і графиня Пален, колишній одеський міський голова Пелікан, промисловець Вілкочевський, князь Лівен, князь Трубецькой, барон Рено, барон Унгерн-Штернберг, граф Кочубей... мов круки, злетілися всі вони в Одесу.

Коли кораблі, послані англо-французькими союзниками, 17 грудня з’явилися на рейді Одеси, вони висипали на набережну. Було багато пізніх осінніх квітів, і грала музика. Чужинці сходили на берег.

Море піниться, на сторожі стоять три міноносці і броненосний крейсер “Ернест Ренан”. З чотирьох транспортів під охороною гармат “Ренана” та міноносців висаджується французький десант. З десантом прибуває головнокомандуючий французьких морських сил у Дарданеллах адмірал Амет... З Галаца приїжджає генерал Бертелло. Командування союзників призначає генерал-губернатором тридцятилітнього генерала, “улюбленця дам”, авантюриста Гришина-Алмазова. З півдня починається наступ. Лихоманка панує в Яссах. Зі всіх кінців злітаються сюди капіталісти Росії – Мілюков, Шебеко, Гурко, Рябушинський, – торгують Україною, як торгували раніше втіленою на їхніх мануфактурах працею робітників.

Новий німецький уряд забуває про Верден, про похід на Париж... Як все це далеко, коли в Російській імперії почалася революція, коли повсталі робітники і селяни руйнують основи власності. Фош, який ще недавно вів французів проти німців, вимагає, щоб німецькі і французькі дивізії йшли разом на Росію, Віннінг у Прибалтиці організує добровольчий корпус генерала фон дер Гольца, в Польщі Пілсудський оголошує загальну мобілізацію. Німці простягли руку дружби союзникам, союзники – німцям...

Цієї ночі в порту Одеси вивантажували танки. Крізь млу на рейді світилися вогні іноземних транспортів і бойових кораблів. Час від часу корабель або якесь судно подавали свій голос – нутряне трубне ревіння, ніби звіриний рик, гучно виривався з його металевого черева, і, хвилину потому, йому відповідав чавунний зойк іншого. Хвилі розносили по гавані завмираюче відлуння вібруючого заліза.

На носі транспорту, пришвартованого до причалу, було темно. Десь внизу, між бортом і бетонною стінкою, хлюпало хвилею море. Місто вгадувалося в рідкому ланцюжкові вогників, ніби підвішених в темному оксамиті ночі. Танки сходили з палуби транспорту своїм ходом, вони надсадно ревіли, наповнюючи повітря їдким бензиновим димом, який рвався з-під їхніх днищ, гар виїдав людям очі, іскри летіли від гусениць, що чіплялися за залізо трапу. Внизу на освітленому причалі клекотіло нещадне життя – гуркотіли мотори, дзвеніли ланцюги, охриплі голоси перебивали один одного. Все це існувало задля завтрашньої мети, це вона гнала з-під гвинта транспорту пінну воду, її силою спалахували прожектори на щоглах, виповзали з залізного черева транспорту одна за одною багатотонні машини з хижими прорізами амбразур...

З Миколаєва, ще в березні минулого року окупованого німецькими військами, прибували ешелони з польськими легіонерами, які мали через Румунію дістатися до своєї батьківщини, замінюючи там німецькі війська. На вокзальних коліях польські солдати стрибали на хрустку землю Одеси, покриту подрібненим каменем-черепашником. Вони збуджено перемовлялися між собою, квапилися до будівлі вокзалу, безладним натовпом вивалювалися на пустельний майдан, наповнюючи довкілля стуком кованих міддю черевиків. Штабні машини ковзали в темряву, відвозячи прикрашених позументами офіцерів.

Аж ось з боку порту почувся віддалений рокіт – такого одеські вулички не чули ніколи. Вгору до станції дерлися невидимі в темряві величезні чудовиська і земля дрижала під ногами випадкового нічного перехожого. Швидкою риссю промчали вершники, уважно придивляючись до будівель та самої вулички. Потім з’явилися піші патрулі – вони йшли ланцюгом вздовж шляху і в темряві світилися вогники цигарок у руках солдатів. Потім в просвіті будинків показалася чорна громадина – гучно ляпали по бруківці відполіровані до сяючого блиску гусениці, із гнутої труби летіли червоні іскри, мотор вив надривно, витаскуючи всю цю махину на крутий підйом, циклопічне око прожектора пронизувало темряву, пробиваючи її, здавалося, ледве не до хмар. На пласкій башті, схожій на величезну скриню, стояли люди в шкіряному одязі, який свинцево відсвічував тьмяним світлом блідого місяця. Чудовисько, скрегочучи траками по камінню бруківки, видерлося на гору і, газонувши шаленим струменем їдучого диму, покотилося далі, а на його місці вже виростало друге чудовисько, а за ним третє...

...В темряві ночі несамовиті коні несли легку тачанку назустріч світанку. Промерзлий степ барабаном гудів під залізними підковами копит, чотири спутані гриви метлялися в темряві, колеса билися об рівчаки, здіймаючи до темних небес тачанку, в якій сидів, спершись об кулемет, полковник Петровський. Вставши на передку, візник стьобав віжками по крутим кінським бокам, намотавши ремені на кулак, змахував ними над головою. Ні дороги, ні стежинки – тільки тверда промерзла земля, небо чорне прострочене кулеметними чергами і кожна пробоїна зяє золотою раною, не кров, а світло струменить з неї. Світанок затеплився – як сіра щілина. І кінські гриви чорним вогнем танцювали над шабельним розрізом світлого горизонту. А візник гнав і гнав, стібаючи віжками і пінне мило клаптями летіло з мокрих кінських боків...

Залізничний міст стирчав посеред степу, виділяючись на фоні синього неба чорним малюнком сталевих ферм. Окопи румунів чорніли звивинами бруствера свіжонасипаної землі – саме звідти бабахали і стрекотіли постріли, буравлячи весняне повітря злим переливчастим посвистом. Міст цей чорним мереживом сталевих конструкцій розпластався між берегами в почорнілому від перших відлиг снігу, його клепані ферми лежать на потужних биках, складених зі спаяних цементом річкових валунів. Ще трошки – день-два, – і крига скресне, вода вийде з берегів, степова річечка перетвориться в непрохідний водяний потік.

- Степанович, – обернув заросле короткою світлою борідкою обличчя візник до Петровського, – ти глянь, як пуляють... Куля дурка, де вдарить, там дірка. Тобі воно потрібно? Завертаємо?

Петровський мовчки вибрався з тачанки. Франтувата бекеша його з світлої цигейки, за без малого п’ять місяців боїв та походів безперервних витерлася, в багатьох місцях порвана була, пропалена біля вогнищ похідних, однак зашита вмілою рукою, не відразу й помітиш. Вона так само облягала міцні плечі полковника, як і на початку походу, і папаха з чорної смужки хвацько зсунута була на праве вухо.

Він і сам розумів, що ближче до мосту підходити немає сенсу. І звідси добре було видно мішки з піском, земляні бруствери перед траншеєю. Кінною атакою взяти міст неможливо – кулемети зустрінуть кинджальним вогнем. Обійти стороною – тонка крига не витримає, жорсткий наст поламає коням ноги...

Під ранок Шахтарський кінно-стрілецький полк з дивізії Петровського вийшов зі степу, зробивши сімдесятикілометровий перехід через залиті водою балки, по березневій грязюці доріг, які розкисли від талого снігу. Коні важко волокли ноги і втомлені вершники не хиталися в сідлах, а похмурі і зосереджені йшли поряд, важко видираючи ноги з багнюки. Розхитані вози рипіли всіма своїми осями, забрьохані сльотою гармати тяжко клювали стволами на кожному вибою.

П’ятий місяць дивізія Петровського то котиться в поїздах по засніженим степам України, то продирається крізь лісові нетрі. Ще в листопаді, коли на заклик полковника прибули курені-батальйони в притихлий від передчуття невідворотних подій Київ, де придушили заколот російських офіцерів Добровольчої дружини проти Гетьмана, почався похід до Причорномор’я. Проголошене УНС повстання, попри те, що вдалося знищити в Білій Церкві його ватажків ще на початку цієї ворохобні, піднятої соціалістами Винниченком та Петлюрою, спалахнуло по всій Україні. Піддавшись на демагогічні заклики українських базікал-соціалістів, багато сільських отаманів виступили проти Гетьмана Павла Скоропадського. Дивізія Петровського після того, як її батальйони під командуванням генерала Прісовського роззброїли загін Січових Стрільців (за два дні потому це збройне формування відправили в Галичину, де саме була проголошена Західна Українська Народна Республіка), виступила в похід на південь України. Там висаджувалися в південних портах війська союзників, разом з ними і під їхнім захистом в Причорномор’ї намагалися встановити свою владу апологети “єдіной і нєдєлімой” з Білого Руху. Привести таких до тями, відстояти право українського народу на свою владу мали гетьманські війська, на вістрі яких йшли полки Петровського.

Починався похід під колісний перестук обозів, в осінніх вихорах листя, що облітало з дерев, а потім заскрипіли санні полози, задули крижані вітри, закружили буранні круговерті...

...Ще в липні 1918 року в Звенигородському і Таращанському повітах спалахнуло потужне селянське повстання, очолюване соціалістом Миколою Шинкарем. Однак вже в серпні загони німецької армії та Державної Варти завдали поразки повстанцям. Шинкар зміг уникнути полону і з групою повстанських командирів заховався у штабі Легіону Січових Стрільців. Спіймавши облизня, соціалісти кинулися по допомогу до ідеологічно близької сили – російських більшовиків. У серпні вісімнадцятого відбулися переговори між Володимиром Винниченком та представником радянського уряду в Україні Дмитром Мануїльським. Більшовики погодилися валити Гетьмана Павла Скоропадського спільно з соціалістами.

Спільними зусиллями червоних комісарів та соціалістичних гуртків на Київщині, Чернігівщині, Сумщині й Полтавщині невдовзі постали численні загони – отаманів Зеленого, Ангела, Коцура, Шинкаря та інших. У них аж кишіло українськими соціалістами та російськими більшовиками, у Зеленого й Ангела вони навіть очолювали ревкоми. Революція в Німеччині та намір німців вивести війська з України штовхнули в листопаді соціалістів на заколот проти влади Павла Скоропадського.

Після придушення заколоту Винниченка-Петлюри Гетьман Скоропадський активізував зусилля по створенню регулярних збройних сил, намагаючись реорганізувати їх у чотири армійські групи. Наявні військові формування – в більшості своїй нерегулярні – не могли забезпечити недоторканість українських кордонів і гарантувати уряду Гетьмана час для проведення реформ і реалізації власної політики. Однак виходити слід було з того, що регулярну армію доведеться формувати в умовах війни з багатьма противниками з напівпартизанських повстанських загонів і приводити їх до покори гетьманській владі.

На початок грудня вісімнадцятого року Українська Держава фактично виявилася у ворожому оточенні: з півночі насувалися більшовицькі частини, на заході стояли польські війська, біля Дністра концентрувалася румунська армія, на південному сході набирали силу білогвардійські угрупування, у чорноморських портах перебували війська Антанти і залишки німецького окупаційного корпусу.

Особливо заплутаю складалася ситуація на півдні України. Відбувалися постійні зміни влади, фактично на одній території діяли гетьманські війська, німці, загони, які повелися на заклики Директорії (Українського Національного Союзу), добровольчі частини, сили самооборони, союзний десант, комуністичні банди, керовані з радянської Росії, численні формування місцевих незалежних отаманів.

Саме в цей час на військовому небосхилі зійшла зірка отамана Ничипора Григор’єва (Ничипора Олександровича Серветника), учасника Японської та Великої воєн. Отримавши від Гетьмана чин полковника і посаду командира одного з полків Запорізької дивізії, колишній штабс-капітан царської армії і підполковник армії Української Народної Республіки, в серпні вісімнадцятого року підняв заколот проти Гетьмана і ніби-то почав партизанську боротьбу проти німецьких окупантів на півдні України. В листопаді підтримав заколот Винниченка-Петлюри, але, довідавшись про придушення заколоту, заявив про підтримку Гетьмана Скоропадського, наголошуючи на тому, що воював проти окупаційних військ.

Час був тривожний, кожний багнет мав вирішальне значення і полковник Петровський, який отримав наказ Гетьмана діяти на південних теренах, погодився вважати, що отамана Григор’єва ввели в оману облудливі і демагогічні заяви соціалістів з Українського Національного Союзу. Тим більше, що Ничипір Григор’єв мав заслужений авторитет серед місцевих селян, як здібний військовий організатор.

На початку грудня Григор’єв без особливих зусиль відбив у німців Олександрію і зайняв Миколаїв. Він повідомив Гетьмана про визнання його влади і підпорядкування йому своїх загонів. Невдовзі ці формування отримали назву Херсонської дивізії. Однак, в другій половині грудня німецькі війська несподіваним ударом вибили загони Григор’єва з Миколаєва, проте вже 31 грудня здали йому місто.

...Дев’ятнадцятий рік почався для українців тривожними залпами артилерійських гармат. Фронти на півночі, на сході і на півдні кривавою петлею стягували живе тіло відновленої Української Держави. Арканна петля їхня пролягла від Азовського моря на північ по полинним донецьким степам, через ліси Слобожанщини, Сіверщини і Полісся, до Берестя-Литовського, через Волинь і Галичину до моря Чорного. На трьох тисячах кілометрів горіли села, станиці і хутори, вітер до небес роздував палаючі головешки, дощ відмивав від сажі обвуглені крокви, які стирчали обгризеними кістками, чорнів попелом витоптаний сніг...

Поразка Центральних країн і вихід з війни Австро-Угорщини та Німеччини зумовила появу на території Української Держави військ союзників. Висадившись в Одесі, Миколаєві, Херсоні, Севастополі французи з британцями поводилися, як звичайні грабіжники, що за відсутності господарів тягли все з хати. Від британців та французів не відставали й інші. Зокрема, на Бессарабію зазіхала Румунія і вже встигла захопити шмат української землі. Вигнати зайд геть – таку задачу поставив Гетьман Петровському.

За місяці в поході полки дивізії спаялися залізною дисципліною, а яким ще чином можна воювати проти кадрових армій союзників в південних степах? За час походу з окремих загонів народжувалася народна армія. А як інакше? Хто накормить бійців Петровського хлібом і дасть вівса коням? Не відбирати ж силою у такого самого селянина-трударя результати його важкої праці. Хто вступить в полк замість вбитого в бою полтавчанина, хто підніме його гвинтівку? Хто займе місце в колоні замість бійця з хутора під Катеринославом, який пішов зі своєї білої хати-мазанки, оточеній вишневим цвітом, в грудневу холоднечу степового безмежжя? Але йдуть в полки херсонські селяни, миколаївські корабели, йдуть докери з Одеси...

На кілометри розтягся полк під командою військового старшини[1] Сави Піщаленка. Між станцією та горизонтом – маленькі кубики теплушок ешелону. За ними тонкий дим в небі – то стоїть під парами бронепоїзд, змайстрований на металургійному заводі, що в місті Каменському поблизу Катеринослава. А обабіч залізниці – розсип рухливих чорних цяток. Це рисять по своїм справам взводи та ескадрони полку. Здаля – ніби жменю зерен розсіяли по білому полю, але варто тільки придивитися, і видно, що рух цей безладний підкорений одній волі, і це справа штабу, це він втілює в життя волю командира полку.

Пізнього ранку скликали в залі очікування вокзалу станції нараду командирську. Навколо дубового столу на різномастих стільцях розташувалися командири куренів та сотень полку.

Командира полку Петровський знав ще по Чугуївському військовому училищу, де здавав екстерном екзамени на військовий чин. Тоді Сава Піщаленко був зеленим юнкером, а нині, пройшовши горнило Світової війни, став досвідченим військовиком, недаремно його обрали козаки своїм командиром. В дивізії Петровського козаки самі обирали собі командирів, а коли якого і призначали, то тільки тоді він ставав по-справжньому командиром, коли в боях довів козакам своє вміння керувати ними.

На дубовому столі карта Бессарабії розстелена, навколо неї схилилися голови старшин.

- Ну, слухаю вас, доповідайте обстановку, панове полкова старшина. – Полковник Петровський дивиться на всіх доброзичними поглядом, але нікого ця доброзичливість не обманює. – Чим порадуєте?

- Кодацький курінь[2] зайняв станцію Бирзул[3]. – Доповів командир полку.

- Добре. – Схвально схилив голову командир дивізії.

- Частини Херсонської дивізії Григор’єва зайняли Березівку. – Доповнив начальник штабу. – Ми встановили з ними ліктьовий зв’язок. В разі необхідності вони можуть надати нам допомогу...

- Прекрасно. – Полковник просто променів добротою. – А що у вас на заході?

- Зайняти Рибницю не вдалося. – Похмуро доповів Піщаленко. – Румуни зайняли міст і ми не маємо змоги переправитися на той бік через Малу Рибницю[4].

- А чи не здається вам, панове полкова старшино, що у полку кояться дивні речі? Румуни спокійнісінько займають наші землі. І ніхто їм не перешкоджає. Ви сторонні спостерігачі? Чи вважаєте можливим подарувати румунському королю пару-трійку повітів? А чому не подарувати йому всю губернію?

Похнюпилися командири, поглядами стіл дубовий буравлять. Бойову задачу Петровський завжди ставив у формі короткого напористого запитання. Страшні слова про контрреволюційну недбалість ще не були вимовлені, але вже крутилися на кінці язика, ніби чортенята біля пательні з грішниками. Салимон, особистий охоронець полковника і виконавець його вироків, враз насторожився. Так пес мисливський на дичину стійку на робить. Очі розбишацькі вже вп’ялися в обличчя старшин полкових, вибираючи жертву.

- Дозвольте, пане полковнику? – Командир полку ясний погляд на Петровського спрямував. – До кордону Бессарабії шлях перепиняє річечка, подолати яку в цю пору року можна тільки по мосту. Взяти міст лобовою атакою неможливо, обійти кавалерією також важко. Коні ноги поламають...

- Це я бачив. – Сухо перервав військового старшину Петровський. – Що ви пропонуєте?

- Обійти слід далі і переправитися через цю річечку рано-вранці, коли ще стоїть нічний мороз. Нарубати шаблями та сокирами лозняку і ще ввечері розкидати його по кризі, за ніч вморозити, поливаючи водою з ополонок. І під ранок пустити по таким переправам весь полк. І брати міст з двох сторін, двома фланговими ударами. – Як саме, Піщаленко показав на карті рішучими помахами олівця.

- Що ж, задумано непоганий. – Погодився полковник. – До вечора підійде наш бронепоїзд. Це перше. А другим є те, що на станції Бирзул розвантажився ешелон з танками. Врахуйте це в своїх діях.

- Врахуємо!

А під вечір підійшли бронепоїзд і мотоброневагон, відбиті хлопцями Петровського ще весною вісімнадцятого у комуністів-анархістів Андрія Полупанова. Шкода, не пощастило тоді захопити ватажка тих морячків, вдалося комуністу-анархісту з кількома найближчими поплічниками уникнути полону. Кинувши все і всіх, вислизнув з пастку, влаштованої повстанським загоном Петровського. А то віддячили б йому за те, що в січні-лютому місяці вісімнадцятого року в Києві чинив разом з бандами Муравйова.

Та нічого, сквитаємо з комуністами жаринами, ще не вечір...

...Удар був несподіваним – з ранкового туману виникли хиткі, ніби марево, фігури і кинулися на витки колючого дроту. Застукотіли сокири, з хрускотом розрубуючи дріт дзенькаючий, затріщали кілки, в землю вриті, по кинутим на колючку шинелям полізли люди розлютовані. І тільки тоді кулеметники передових дозорів опам’яталися і вдарили чергами довгими по наступаючим, викошуючи в їхніх рядах прогалини широкі. Але передні вже повзли за розірваним дротом, жбурляли гранати, які падали гомінкими вибухами за бруствери траншей, здіймаючи в небо глину подрібнену та пісок мерзлий. Кулеметники, що залишилися живим, кинулися бігти, тільки ж тут з-за пригірку винеслися вершники і зім’яли їх копитами дзвінкокованими коней швидких та блиском шабель сріблястих.

Від перших будиночків станційного роз’їзду, що за мостом притулився, вроздріб вдарили гвинтівкові постріли – били з вікон та дверей, з бійниць в стінах підвальних. Кулі били кіннотників навиліт, обпалювали роєм куль посвистуючих, вони закрутилися на місці, назад позадкували, лишаючи тіла вбитих.

Командир полку зняв трубку польового телефону:

- Вперед піхоту! Ні хвилини затримки! – Викликав Піщаленко батарею гарматну. – Артилерія! Чому мовчите? Викотити гармати на пряму наводку і бийте по амбразурам!

Піхота гетьманців кинулася ламаними рядами до станційних будівель Воронкового, обтікаючи їх з флангів. З боку румунів вдарили гармати і перші вибухи здійняли мерзлу землю позаду наступаючої лави. Але вже з лощини на руках викотили гармати артилеристи полкової батареї.

- Вогонь! – Гармати вивергнули конуси полум’я, підстрибнувши на місці. Снаряди вибухали, виламуючи кам’яні стіни підвалів, жбурляючи навсібіч шматками мурування. – Вогонь! Вогонь!

Спалахнули пожежі – горіли криті промасленим толем дахи і дерев’яні стіни станційних пакгаузів. Пасма диму клубочилися понад землею і з-за них виринули щільні ланцюжки солдатів в баранячих шапках. Вони бігли дрібними кроками, виставивши перед собою довгі гвинтівки зі шпажками-багнетами. Гнані офіцерами, вони змогли вибігти за останні хатинки станції, але тут їм навперейми винеслися тачанки, хвацько розвернулися прямо перед ланцюгом наступаючих румунів, і кулемети вдарили в лоб.

Петровський бачив крізь лінзи бінокля розворушений мурашник станції. По вуличці Воронкового скакали вершники, за будинками швидким кроком крокували колони піхоти, поспішаючи на позиції, з відкритих дверей вагонів вивантажували ящики з набоями та снарядами. Румунський прапор висів в непорушному повітрі над будівлею з червоної цегли – там був, мабуть, штаб розташованих на станції військ. Кілька зелених броньовиків стояли на площі, мощеній бруківкою. З високої водонапірної башти татакав кулемет, його куце рильце стирчало з віконця, перетвореного на амбразуру.

Гетьманці залягли і стали окопуватися, виклавши малими піхотними лопатками такий-сякий бруствер, зачастили пострілами, раз за разом смикаючи затвори гвинтівок. Степ, ніби віспинами, покрився вирвами від снарядних розривів. Забиті заклякли в різноманітних позах, кулі смикали їх, ніби пробуючи підняти. Піхотинці Піщаленка, пригинаючись, почали короткими перебіжками відбігати назад.

- Наступати! – Знову схопивши телефонну трубку, закричав командир полку. – Вперед! Тільки вперед, все йде нормально. Давай!

Військовий старшина взяв ракетницю, що лежала поряд на бруствері і вистрелив в небо. Димний слід піднявся над станцією і ракета лопнула у вишині, розсипаючи червоні іскри. Це був сигнал бронепоїздам, що маячили на горизонті, зрідка пострілюючи зі своїх гармат.

До станції було далеченько і броньові потяги змогли розігнати до шаленої швидкості. Вони неслися по рейкам, що дзвеніли від навантаження. Один за одним, стик в стик, багатотонні пульмани, обшиті броньовими листами, прогуркотіли мостом, розшпурлявши навсібіч мішки, набиті піском. Ураган пилу зметнувся над сталевими фермами мосту, покриваючи все сірою млою, з якої вирвався перший броньований вагон, – мотоброневагон “Заамурець”, побудований в Одеських залізничних майстернях, йшов першим в цій валці бронепоїздів, – що вже відкрив вогонь зі всіх дванадцяти кулеметів.

Ніби шпага при ударі, два бронепоїзди і мотоброневагон пронизали залізничну станцію від вхідних до вихідних стрілок наскрізь, розметавши перед собою все оглушливими залпами своїх гармат. Гасячи набрану швидкість вони прокотилися через позиції наступаючих, огорнулися хмарами пару і повільно рушили назад – у вогонь палаючих пакгаузів, до вагонів з боєприпасами, що вибухали в диму і полум’ї.

У зворотному напрямку броньована колона йшла повільно, поливаючи все з обох бортів кинджальною зливою куль – розпечені струмені різали товсті стовбури дерев, обвалювали крокви дахів, вибивали в кам’яних стінах суцільні борозни. Здавалося, вздовж залізниці по обидва боки від рейок кипіла невидима битва – що не брали кулемети, те впритул розстрілювали гармати. Саме повітря кипіло від жару, свинець рив землю, буравив діри в стінах, калічив людей, палив гілки чагарнику, в калюжах скипала вода.

- Тепер пора пускати кінноту. – Сказав Петровський, ховаючи бінокль в футляр.

Салимон вже тримав коня і командир дивізії легко скочив у сідло, звичним рухом вихоплюючи клинок з піхв.

- За рідну Україну, за Батьківщину, за нашу землю! – Полковник обернувся до вишикуваних ескадронів кінного дивізіону. – За мною! Вперед!!!

Земля гримнула під одночасним ударом кованих копит, повітря качнулося від руху сотень коней, їхнього храпу і дзвону збруї. Петровський пришпорив коня і витягнув перед собою сяючий промінь клинка. І лавина понеслася по степу гривастою кометою.

Гігантським кулаком ударив дивізіон у вузьку вуличку станції, будинки розсікли ескадрони на кілька потоків, які котилися по мощеній каменем бруківці з гиком, виттям та стріляниною. Серед палаючих будинків та головешок, які літали в повітрі, почалося криваве бойовище. З-за рогу били станкові кулемети, з горищ летіли ручні гранати, коні валилися на землю, через їхні голови летіли кіннотники, ламаючи руки і ноги, сталеві соломинки клинків випадали з рук... Але ворог вже побіг, і пощади йому не було: шабельний посвист різав димне ранкове повітря білими блискавками...

Воронкове було взяте стрімкою атакою і бій вже перемістився в передмістя Рибниці. Але й там він вже стихав, тільки ще на правому березі Дністра ще тріскотіли постріли гвинтівок та кулеметів. Розгромлений штаб румунів жарко палав – з вікон та дверей з веселим гоготінням виривалися язики полум’я, залізний дах розпікся до червоного і лопнув, ніби тонка плівка. По всім вуличкам ловили офіцерів та солдатів противника, що розбіглися, греків в фесках та оливкового кольору мундирах, румунів в баранячих шапках, польських легіонерів в конфедератках з позументами. До смерті переляканих несподіваним боєм і ще більш несподіваним полоном, їх заганяли в станційний склад, не рахуючи...

...З боку сусіднього полустанку на залізничному насипу показалася ручна дрезина. Дрезина їхала поштовхами, залізничник, який керував нею, ледь штовхав ручку привода. Другий пасажир дрезини звисав з сидіння без ознак життя. Не доїжджаючи мосту, дрезину зупинив пост.

- Хлопці, – залізничник ледь шепотів запаленим ротом, – танки йдуть... від Бирзула... вже до Борщів, до Борщів доповзають...

- А що з другим? – Кивнув старший посту на супутника.

- Вбили... обстріляли нас, коли від Слобідки від’їхали... скажіть полковнику – танки йдуть...

Петровський негайно зібрав до себе всіх командирів.

- Панове полкова старшино, – говорив він різко, не дозволяючи жодних заперечень – йдуть танки. Що воно таке переважна більшість бійців не знає. Фронтовиків, окопників, яких ніякими танками не злякаєш, в полку мало. Але шахтарі міцний народ, таких не злякаєш, ми били і будемо бити всіх, хто на землю нашу зазіхає. Тому наказую: двом куреням зайняти оборону на лівому березі Дністра, не пустити румунів в Рибницю. Кінному дивізіону вийти до Борщів з боку Гонорати, зосередившись в урочищі Казимирівка. Атака по сигналу ракетою червоного вогню в бік противника. Для дій в районі Слобідки командиру полку виділити два курені, посадити їх на платформи бронепоїздів. Бронепоїздам вийти до станції Слобідка в готовності підтримати своїм вогнем дії піхоти. Курінним вкажу задачу на місці. Все. По коням!

Командири вийшли, в залі станції залишилися тільки командир дивізії та Піщаленко.

- І скільки ж нам часу танки ці дадуть? – Зітхнувши, запитав військовий старшина. – Охо-хо, зовсім ви мене, Пилипе Степановичу, роздягли. Багато я без бронепоїзда навоюю...

- Не дадуть вони зовсім. – Обпік його поглядом Петровський. – Накажіть рити окопи. Рити і рити. Повністю закопатися в землю. Залишаю вам полкову батарею. Наказую не пустити румунів на наш берег Дністра, вони спробують відбити місто. Стояти на смерть. Хто побіжить, власною рукою пристрелю.

Вони вийшли з вокзалу і попростували до складів. Навколо ще горіли будинки і в повітрі літали за вітром іскри цілим оберемками. Бронепоїзди вже готувалися відбути, на контрольні платформи вантажилися чота[5] за чотою, інші підрозділи підходили поквапливим кроком, несучи на плечах гвинтівки, кулеметні тіла і станки, лопати, ломи, кирки...

Сонце висіло над горизонтом в безхмарному небі, вітер притих і розрихлена земля сходила запахом свіжої ріллі. Мілкі окопчики поплямували степ горбиками і ламана лінія бруствера, згинаючись кутами, переривалася ділянками, де закам’янілий чорнозем не брали навіть кирки та ломи. По всій лінії окопів чулися збуджені голоси, бійці сходилися кучками, ділилися тютюнцем, обговорюючи несподівану новину про появу танків. Гвинтівки лежали на брустверах, спрямувавши в бік ворога частокіл багнетів.

- Хлопці, щось там гуде... – Хтось зняв шапку і прислухався, приклавши ківшиком долоню до відстовбурченого вуха. – Он воно, хлопці!

З-за посадки з’явився довгий, фарбований в темно-зелений колір брусок мотоброневагона. На “Заамурцю” полковник Петровський збігав до Борщів, особисто провівши розвідку. За броневагоном майже впритул йшла бронедрезина, розвернувши назад башту з кулеметом. Обидві гарматні башти мотоброневагона також розвернули стволи своїх тридюймівок – зимою вісімнадцятого його 57-міліметрові гармати замінили звичними 76-міліметровими польовими гарматами, через відсутність відповідних снарядів – в бік противника. “Заамурець” з бронедрезиною поминули лінію окопів, але звук так само йшов від Борщів. Він повільно наближався, наростаючи. Здавалося, басовито гудуть кілька гігантських мідних струн. Гул далеких моторів плавав в тиші, то посилюючись до рокоту, то, ніби знесиливши, майже стихав зовсім.

З-за далеких пагорбів все гучніше став наростати гуркотливий звук багатьох моторів. Він ріс, ширився, здавалося, весь степ накрив підвиваючий рокіт двигунів, супроводжуваний брязкітливим плеском гусениць. Ось над обрізом вершини в блакиті неба стали виростати броньовані башти, вони ніби висувалися з-під землі. Танки насувалися, не відкриваючи вогню, гучно шльопали об землю траки гусениць.

- Он воно, хлопці! – Зі степу, обійшовши Дібровку вздовж залізниці, рухалися невидані до цього машини. Шум моторів хвилями ходив між пагорбами. Танків було вісім – три величезні і п’ять невеличких. Три машини-громадини своїми спонсонами, з яких стирчали стволи гармат, були схожі на кораблі, що вилізли на сушу. Коли вони рухалися, похитуючись на купинах, ніби пароплави на хвилях, з вихлопних труб летіли іскри і чорний дим спрацьованих газів. В їхніх незграбних рухах було щось страшне, ніби вони підкорялися не рукам людським, а жили самі по собі, як самостійні істоти: залізо ожило і задихало жаром, сталеві ланки гусениць нівечили землю шипами, а на квадратних баштах слабо світилися ввімкнути фари, схожі на круглі злі очі невідомих чудовиськ.

- Йдуть... йдуть... йдуть! – Пронеслося по лінії окопів і все стихло.

Слідом за залізними машинами з-за далекого бугра щільним колонами повалила румунська піхота. Попереду на конях рухалися офіцери, вітер ледь колихав шовк полкового прапора. Чорні, ніби вугілля, туші машин собою вже затуляли весь білий світ. Нічого не стало видно навкруг – тільки ці похмурі корпуси, та ще пустота між ними, налита гулом заліза, від якого дибки ставало волосся.

- Вогонь! – Закричали, як на сполох, поряд в окопах і квапливі постріли вдарили по машинах.

Українська піхота дружно ударила з кулеметів. Навіть вдень було добре видно, як траси куль перехрещувалися на танковій броні, рикошетячи на всі боки. Виростаючи в розмірах, гігантські машини пихкали синім димом, ревіли моторами, вивергаючи з бортових спонсонів гарматний вогонь. Сталеві махини невідворотно насувалися, давлячи сталевими гусеницями перемішаний зі снігом чорнозем. З кожною хвилиною вони ставали все страшнішими, їхня невразливість вражала уяву недавніх селюків.

- Хлопці! – Закричав хтось з відчаєм в окопі. – Воно ж залізне! Куля його не бере!

- Рятуйся, хлопці! – Підхопив перший панічний зойк інший, кидаючись геть з окопу. – Та що ж ми з голими руками! Передавлять же, як тих клопів!

Його за ногу втягнули в окоп, він ще там щось кричав, намагаючись піднятися з ковзкої багнюки. Але вже по всьому протязі траншеї побігли лякливі одинаки, щось волаючи в паніці. Танки продовжували сунути і в люкові квадратної башти на самій верхівці броньованого чудовиська, що сунув попереду всіх, стояла людина в шкіряній куртці з насунутими на очі випуклими окулярами. В зубах танкіст стискував коротку люльку-носогрійку і пихкав димом, поблискуючи скляними окулярами.

А кулемети гетьманців все різали морозне повітря прозоре довгими чергами по танковим лобам броньованим. І добре було видно всім в окопах, як віялом стрімким рикошетить густа злива куль від сталевих листів корпусу машини бойової.

І тут танки вдарили зі всього свого бортового озброєння – по земляному брустверу траншеї ніби протягли невидимий плуг. Снарядні вибухи підняли в повітря фонтани землі.

Попереду йшли три важкі машини, кожна в тридцять чотири тонни вагою. Шість гармат і дванадцять кулеметів. Наїжачившись вогнем, гуркочучи моторами “рікардо” в 150 кінських сил кожен, танки британського виробництва МКV безперешкодно наближалися до окопів гетьманців. Ще п’ять французьких машин типу “Рено ФТ-17” шльопали гусеницями за британськими “самцями”, прикриваючись їхніми могутніми корпусами. В гранчастих баштах двох легких танків стрекотіли “гочкіси”, три часто-часто пихкали 37-міліметровими гарматами Пюто, випускаючи фугасні гранати, споряджені мелінітом. При підході до окопів гарматні “Рено” перейшли на картеч – вибухаючи над землею, свинцеві горошини вибивали навкруги все живе, вражаючи тих, хто виліз з окопу. Бігли, як відзначив полковник, тільки необстріляні новачки, що тільки-тільки прийшли в дивізію. Бувалі ж солдати зіщулилися в окопах, перечікували обстріл.

- Тікай, хлопче, тікай! – Загорлав хтось поряд і Петровський обернувся на крик. Але Салимон висунувся з-за спини командира дивізії і врізав панікера – невиразного чоловічка в сірій забрьохані шинелі – по потилиці, той зіщулився і притих, злодійкувато поглядаючи на розсердженого Оверка.

- Ех, драпають, заячі душі! – Салимон запитально глянув на полковника. – Я збігаю...

І зник, ніби його ніколи тут і не бувало. Ген, кожушок його мигнув раз-другий і пропав.

З боку Слобідки відповіли гармати бронепоїздів – снарядні вибухи плеснули поміж танків, піднімаючи в повітря подрібнену землю і жмути минулорічної трави. З узлісся заухкали виведені на пряму наводку тридюймівки гарматного дивізіону. Навколо наступаючих машин ніби димні кратери розверзлися. Подрібнена земля повисла чорним туманом і в ньому сплескувало полум’я, гримів грім, щось валилося, падало і здіймалося вгору, але в розривах темної каламуті так само повільно рухалися, по-звіриному загрібаючи гусеницями, невмолимо насувалися величезні махини, вивергаючи вогонь з усіх гармат і кулеметів.

Один з снарядів влучив в МКV, пронизав броню і вибухнув всередині залізної коробки. За якусь мить спалахнув бензин, і вже за хвилину здетонував боєкомплект і машина лопнула з жахливим гуркотом, викинувши в небо всю свою начинку – клітку з поштовими голубами, запасний кулемет і стволи гармат, дводенний запас продовольства і спорядження екіпажу, сигнальні прапорці і лампи для зв’язку, розірвані баки з водою та мастилом, кулеметні стрічки. Стовп диму та вогню повільно осідав на землю серед гетьманців, що панічно бігли геть від бойовища в напрямку станційного селища. Але решта танків продовжували свій рух з невблаганною цілеспрямованістю. І серед цього пекла, дивом уникаючи куль, низько пригнувшись до кінських грив, мчали до своїх підрозділів посильні від Петровського.

- За насип, всім відходити за насип! – Крізь бою гуркіт вони горлали голосами зірваними.

Рятівна нитка залізниці лежала зовсім поряд. Коли Салимоненко перевалив за неї і скотився по той бік насипу, він побачив великий натовп людей, що важко дихали, в свитках, в жупанах, шинелях та кожушках. Петровський сидів у сідлі, насмішкувато дивився на перелякане своє воїнство.

- Гвинтівки є? – Скалив зуби вже відверто полковник. – І то добре. Ще не придумали англійці всякі вкупі з німцями та французами такої машини від якої козак не дременув би на своїх ногах!

В юрбі пролунав смішок, солдати починали шикуватися, поглядаючи насторожено в бік степу, звідки продовжувався котитися гул моторів, лопалися снаряди і тріщали кулемети.

- Побратими ваші б’ються, а ви їх кинули на смерть вірну. – Вже не сміявся полковник.

- Страшно. – Неголосно промовив хтось і Петровський повернувся на голос.

- Звісно. Я й сам боюся, чого там приховувати... Страшно... Але потрібно перемогти страх. Від нас Україна чекає тільки перемоги. Фронтовики є? – Шеренги невпевнено гойднулися і з задніх рядів пробиралися бійці. Спочатку одинаки, потім – групами. І полковник жорстко продовжив. – Ну, полякалися, та й годі. Не страшніші германця ці танки. Починаємо атаку. Піднімайте за собою тих, хто не окопничав – не всі вони боягузи. А я вдарю з флангу. Згадайте, як ми ось тут, неподалік, бронепоїзди на шаблю брали...

- Там для всіх нас перемога або смерть. – Петровський вказав шаблею в бік залізничного насипу. Потім рушив конем до селища, де чекав на нього посильний від кінного полку. Побачивши командира дивізії, зв’язкові пришпорили коней йому назустріч.

...Танки обвалили окопи і йшли вздовж краю траншеї, вивалюючи з-під гусениць глиби землі. Вже дві машини чадно диміли, наповнюючи степ бензиновим гаром та димом. А піхотні лави перевалили через насип і охоплювали їх в півкільце. Танки стали розвертатися, вирівнюючи ряд. Піхота союзників – в сірих колонах виявилися не тільки румуни, але й польські легіонери та французькі піхотинці – підтюпцем квапилася на підтримку танків. Але ж не встигали вони, ні, не встигали!

А кулемети танків стрекотіли безупинно, ріжучі їхні удари валили на землю гетьманців, кулемети спороли повітря, тонко посвистували кулі. Але вже летіли під сталеві днища пляшкоподібні гранати, здіймаючи чорний земляний прах з-під важких туш. Кілька гетьманців видерлися на британський МКV, накриваючи його великим шматком брезенту. Інші, обламуючи багнети, засовували їх в оглядові щілини, стріляли всередину гулких корпусів з револьверів та маузерів. Ось вже величезний британський танк застиг на місці, осліплений шинелями. З другого гусеничний ланцюг злетів зі дзвоном. З люків полізли танкісти в шкіряному одязі. Відстрілюючись з пістолетів та револьверів, вони розсипалися навсібіч, намагаючись добігти до своєї піхоти. Їх доганяли, пронизуючи в спину багнетами, валили на землю, в’язали мотузками по рукам та ногам. З фронту з гиканням винісся ескадрон, помчав до піхотних лав союзників. А з флангу мовчазною лавою гуркотів копитами по мерзлій землі кінний дивізіон під командою Петровського.

Все змішалося в лютому бойовищі: сірі шинелі поляків і жупани гетьманців, баранячі шапки румунів і шлики українців. Тут і там по землі каталися клубки тіл, з них раз за разом виривалися то шкіряні куртки, то драні шинелі, кидалися в степ і падали, звалені кулею навздогін...

Бій відгримів. На величезному полі минулорічна стерня стирчала залізною щіткою. Розносив вітер дим від палаючої станції, яка скидалася на судно потопаюче: з чорного диму виступав шатровий дах водонапірної башти, як рубка над водою. Чудовиська залізні були непорушні вже. Розпластана по землі гусениця лежала пласкою змією і на кожному хребці гнучкого хребта – гостре ікло. Здиблений на бік, з оголеними колесами-бігунками і рваною раною в гарматній башті-спонсоні, танк і зараз вражав своєю могутністю. Навіть вбитий, зберігав він в залізному тілі своєму силу доісторичного могутнього звіра...

...Танки вантажили ще до настання темряви. А вночі запалили між колій вогнища і в їхньому летючому світлі чужоземні машини здавалися особливо страшними. Їхні циклопічні фари горіли сліпучим вогнем, все навколо огорталося чадним димом вихлопних труб, які залізними зміями вилися по танковій броні. І станційні хлопчаки, здається, вони сьогодні так і не лягали спати, шастали біля гусениць, залізали в корпуси, заглядали у відкриті люки, декотрі примудрилися навіть на бортові башти-спонсони видертися.

Керував завантаженням Петровський. Він сам заліз в машину, сів за важелі керування. Трансмісійниками у нього працювали Оверко Салимоненко і Петро Морозов – боєць з екіпажу мотоброневагона – колишній моторист-шахтар з Горлівки. Сталева громадина розверталася на пригальмованій гусениці, то смикалася вперед, то завмирала на місці. Збита зі шпал естакада потріскувала під тягарем машини, просідала загрозливо. Танк повільно вповзав на залізничну платформу.

- ...Ви молодці, що відстояли станцію. – Федорчук повернувся до Петровського, який спроквола сьорбав міцний чай. Бесіда двох соратників відбувалася в окремому купе спального вагону. – І добре, що взяли полонених. Це дуже добре! На переговорах з союзниками вони будуть ще одним козирем.

Поїзд, в якому до Одеси їхала українська делегація для переговорів з союзниками, зупинився на пару годин на цій невеличкій станції Слобідка, де кілька годин тому відбувся бій між полками дивізії Петровського та військами союзників. І зараз Іван Остапович, що входив до делегації як радник Гетьмана з економічних питань, слухав розповідь полковника про бій. Втім, розповідь Петровського була короткою.

Вони вийшли на перон, прощаючись. З вишини чувся пташиний крик.

Пташиний ланцюжок, коливаючись, йшов за край неба. В струменях небесного вітру вони вже відчували подих моря, запах відталої землі. І це надавало птахам сили. А тим, хто дивився їм услід, було не піднятися у височінь, не злетіти над всіма сотнями кілометрів засніженого степу, над річками, закутими в кригу, висадженими мостами, окопами з кулеметами і гарматами багатотонних броньових поїздів...

Дивися в небо полковник Петровський, дивився радник Гетьмана Іван Остапович Федорчук, дивилися в небо тисячі гетьманців, бійців Катеринославської дивізії, розтривожені кличем птахів і, мабуть, шкодували, що немає у них крил, що не по чистому небо, а по землі прокладений їхній довгий, ще ніким не звіданий шлях до такої неблизької перемоги.

***

“Ген степами, темними ярами йдуть походом ріднії полки.
Хто відважний, хай іде із нами, лицарями будьте юнаки!”

Степан Малюца, “Повстанська пісня”

З пізньої осені 1918 року ситуація була вкрай непростою. Україна була оточена ворогами з усіх сторін. Український уряд не мав спільників, не мав підтримки... На заході концентрувалися польські війська Юзефа Пілсудського – Польща намагалася загарбати землі Західноукраїнської Народної республіки... На півдні в Одесі, Миколаєві, Херсоні висадилися війська союзників. Південна смуга була зайнята французькими, грецькими, польськими, румунськими військами... На південному сході зростали антибільшовицькі сили під проводом генерала Денікіна... Але основну загрозу становили московські більшовики разом зі своїми тимчасовими союзниками: повстанськими загонами різноманітних отаманів. На півночі відбивали наскоки радянських загонів полки під загальним командуванням генерала Костянтина Прісовського. В Донбасі проти “червоних” воювали загони Гайдамацького корпусу генерал-майора Володимира Сікевича.

З кінця листопада місяця вісімнадцятого року по українській землі мела кривава віхола...

А найбільша загроза для Української Держави назрівала на Слобожанщині. Наступ російські більшовики вели по двох напрямках – на Харків і на Київ. Київський напрямок радянським військам перекривала Сердюцька дивізія з частинами 4-го Київського , 5-го Чернігівського і 6-го Полтавського корпусів, які ще тільки формувалися. На Харківському напрямку навалу стримувала дивізія полковника Болбочана.

На сході відразу після початку заколоту Винниченка-Петлюри проти Гетьмана Скоропадського почала військові дії маріонеткова Радянська Криворізько-Донецька республіка. Тут обстановка була найскладнішою. В листопаді на Сіверщину і Слобожанщину вторглися з Радянської Росії дві дивізії, сформовані з повстанців Щорса і Боженка та поповнених червоногвардійцями з Радянської Росії. Вже 24 листопада вони захопили невеличке містечко Суджа, де було проголошено тимчасовий радянський уряд України.

Метою “червоних” був Харків. Харків фактично був містом космополітичним та російськомовним. Українців нараховувалося лише 26% населення (у Харківській губернії загалом – 81%). Крім того, із 382 тис. мешканців міста 50 тис. становили біженці, переважно латиші. На харківських заводах працювали багато кваліфікованих робітників (росіян та латишів), направлених у попередні роки для підвищення якості виконання військових замовлень. До цього в місті працювало чимало іноземців – здебільшого полонених угорців, румунів та німців. Біженці, іноземні робітники, переміщені особи, працівники залізниць та заводський люмпен російського походження були базою, на яку спиралися харківські більшовики. І вони вміло цим скористалися. Ще восени 1917 року більшовикам вдалося перетягнути на свій бік чимало солдатів українізованих полків. Це було нескладно – гасла Центральної Ради практично ідеально повторювали гасла червоних, тож пересічним солдатам інколи складно було розібратися, хто є хто...

Проте навіть за таких умов оголосити радянську владу своїми силами харківські більшовики не наважувалися. Все змінилося після сутички на Всеукраїнському з’їзді рад, коли вся більшовицька фракція – 125 осіб –залишила з’їзд. А 7 грудня 1917 року близько сотні членів цієї фракції приїхали до Харкова. Вже наступного дня голова Раднаркому Ленін призначив Антонова-Овсієнка командувачем радянськими військами для дій проти донських білогвардійських формувань. І перше, що зробив більшовицький командувач, – це надіслав військові залоги до Харкова. У ніч проти 9 грудня до міста прибули загони московських червоногвардійців Сіверса (1165 багнетів та 97 шабель) і пітерських робітників Ховріна (300 багнетів). Попервах ці загони не йшли на прямий конфлікт з комісаром Центральної Ради і додержувалися нейтралітету. Проте під прикриттям “московських та пітерських товаришів” були розгорнуті загони харківської червоної гвардії та захоплені всі чотири панцирні авто, що були в місті.

Наступні тижні були, мабуть, найганебнішою сторінкою в історії Центральної Ради. Несподіваними ударами більшовики роззброїли Чугуївське військове училище і військові гарнізони Лозової та Катеринослава. Київ та Харків цього майже не помітили. А в той самий час у Харкові 11 грудня розпочався Всеукраїнський з’їзд рад робітничих та солдатських депутатів за участю селянських депутатів. 12 грудня з’їзд сформував зі своїх же учасників уряд так званої Української Радянської Республіки – Народний Секретаріат. І лише 27 грудня Антонов-Овсієнко зважився роззброїти українські частини в самому Харкові. Провести операцію мали загони харківської Червоної гвардії. До її складу увійшли солдати-більшовики з 29-го, 30-го та 232-го запасних піхотних полків, 1-го саперного запасного полку, загін харківських анархістів Аарона Барона, робітники заводів, залізничники і працівники трамвайного депо. До гвардії увійшли, серед іншого, 300 робітників-іноземців та 200 латишів. Загальна чисельність харківської Червоної гвардії сягала 3000 осіб. Яка кількість із них були мешканцями 300-тисячного Харкова – історія замовчує.

У ніч проти 29 грудня більшовики підтягли під казарми 2-го Українського полку два бронепотяги та дали сигнал до повстання своїм прибічникам в середині полку. Полк був захоплений зненацька. Наступного дня так само без жертв було роззброєно Чигиринський полк. Група офіцерів та солдатів, які лишилися вірними Україні, на чолі зі штабс-капітаном Волохом виїхали до Полтави, де разом з курсантами Чугуївського військового училища утворили славетний курінь Червоних гайдамаків.

29 грудня з 300 добровольців зі складу 2-го українського полку та з 400 харківських робітників було сформовано полк Червоного козацтва під командування Віталія Примакова. Того самого дня з Петрограда прибуло поповнення – тисячний загін Полякова. Антонов-Овсієнко звітував Леніну про створення українського радянського уряду, альтернативного Центральній Раді.

Мешканці Харкова до зміни влади поставилися байдуже.

Зовсім інші настрої панували серед харків’ян у квітні 1918 року, коли до околиць міста наблизилися вояки 2-го Запорізького полку підполковника Петра Болбочана (зі складу Окремої Запорізької дивізії). За три місяці Слобожанщина досхочу наїлася влади більшовиків.

4 квітня вояки-запорожці взяли Харків практично без бою. Полк Болбочана підійшов до Харкова набагато раніше за німців – запорожці встигли реквізувати на складах тканину та пошити собі нові однострої замість старих російських. (Це було б неможливо за наявності в місті німців, які реквізували геть усі трофеї.) Давши драла від самих лише запорожців, що вирвалися далеко уперед від німців, більшовики вигадали байку про “українське військо у німецькому обозі”. Та приховати панічну втечу зі Слобожанщини та Донбасу 10-тисячної Першої донецької армії більшовики не змогли.

Тим часом слобожанці масово вступали до лав Запорізької дивізії. За місяць з дивізії неповного складу запорізька формація перетворилася на дводивізійний корпус. Харківська група у складі Республіканського полку, полку Кінних гайдамаків ім. Костя Гордієнка, Інженерного полку, кінно-гірської батареї та кількох допоміжних частин на Харківщину прибула у загальній кількості в 4000 осіб. На Крим же вона вирушила, маючи 9 000 багнетів та шабель.

За Гетьмана Скоропадського Запорізька дивізія був частково демобілізована. Її чисельність (4 піші й один гарматний полки) було зменшено до 3800 багнетів. Дивізія стояла на Слобожанщині та Донбасі на кордоні, де регулярно відбивала атаки більшовицьких банд, що приходили з боку Радянської Росії.

Ситуація змінилася після революції в Німеччині. На півночі і сході на українську землю вторглися орди віковічного ворога українців – москалів. Одночасно з заколотом Винниченка-Петлюри загони російських червоногвардійців порушили підписаний влітку договір про мир між Українською Державою та Радянською Росією і атакували Харків. В німецьких частинах утворилися солдатські комітети, і з ними швидко налагодили контакти посланці червоної Москви. Їм було що запропонувати німцям. У щойно створеній Польщі, через яку німецькі частини поверталися на батьківщину, їхні ешелони масово роззброювали і грабували поляки. Більшовики ж запропонували німецьким воякам евакуюватися на Балтику і Данциг через свою територію. За це червоні зажадали певних послуг.

З-за фактичного розвалу державного управління, що його спричинив заколот в Києві, запорожцям довелося додержуватися нейтралітету і уникати конфліктів. Маючи вісті про посилення червоногвардійських залог по той бік кордону, командувач Запорізького корпусу полковник Болбочан намагався не втягнути своїх підлеглих ще й у війну з німцями. Тепер же, в тому безладі, що ширився невпинно, можна було чекати всього. Навіть найбільш ерудовані не завжди могли перерахувати всі назви армій, банд мародерів та політичних партій, що діяли в Україні, зокрема, на Слобожанщині,  ризикуючи збитися з ліку:

- Комуняки, сіцілісти, зелені сіцілісти, монархісти, кадети, махновці, есери, голубі брати, чорноморці, автономники...

Після придушення в Києві заколоту проросійськи налаштованих офіцерів полковник Болбочан досить круто притиснув і в Харкові тих, хто мріяв про відродження “єдіной і нєдєлімой”. В час становлення влади Гетьмана під захистом німецьких та українських багнетів в Харкові підняла голову російська еміграція. З голодної Росії від репресій Надзвичайної комісії – ВЧК – до України тікали тисячі людей. Харків, де у ті дні життя вирувало, разюче контрастував з конаючою від голоду Москвою. Впадала в очі ряснота офіцерів всіх рангів і всіх видів зброї, що фланкували у блискучих формах вулицями та наповнювали кав’ярні та ресторани. Улітку 1918 року у Харкові перебувало близько 12 тис. офіцерів царської армії.

Організації шанувальників “єдіной та нєдєлімой”, що виникли у Харкові, очолювали такі одіозні особи, як полковник Штейфон і граф Келлер. Сутички між офіцерами-українцями і офіцерством російським спалахували постійно, останні всіляко намагалися принизити “мазепинців і сепаратистів”. Саме вони й штовхнули запорожців приєднатися до антигетьманського повстання Директорії. 18 листопада бійці 2-го Республіканського полку Окремої Запорізької дивізії та кінна сотня Чорних Шликів заарештувала громадянську адміністрацію Харківщини та командування 7-го Харківського корпусу гетьманської армії.

На Харківщині, Сумщині, Донбасі, Полтавщині та Катеринославщині на короткий час було встановлено владу Директорії. Офіцерство російське, що роїлося в Харкові до того часу, жодного опору запорожцям не чинило. Проте вже 20 листопада, коли прийшла звістка про знищення ватажків заколоту і роззброєння Загону Січових Стрільців полковника Євгена Коновальця, дивізія Болбочана відновивши українську владу в Харкові, повернулася під знамена Гетьмана України Павла Скоропадського.

І знову повторилася історія квітня 1918 року. До запорожців потяглися добровольці. Запорізька дивізія невдовзі була доведена до повного штату, а потім розгорнута у Запорізький корпус у складі двох дивізій (Запорізької та Республіканської) по чотири піхотні полки кожна. Паралельно із Запорізьким корпусом харківське вільне козацтво сформувало Харківський слобідський кіш (дивізію) на чолі з отаманом Кобзою. У Харкові робітники-українці утворили робочу дружину в складі 800 осіб. Почалася робота із розгортання до повного штату 7-го Харківського корпусу гетьманської армії. Проблемою був брак зброї та потрібної кількості офіцерів. Владнати ці негаразди завадив наступ Червоної армії.

Спроба заколоту спричинила до анархії на місцях і запорожцям довелося воювати з червоними, маючи за спиною хвацьких та завзятих хлопців отаманів-анархістів Чередняка, Ковтуна, Шинкаря, Сахарова і Нестора Махна. До того ж, ледь банди червоних підійшли до міста і мали загрузнути в позиційних боях, вступивши в двобій з запорожцями, повстання проти українців підняв німецький гарнізон.

11 грудня організована більшовиками рада солдатських та робітничих депутатів спробувала здійснити в місті переворот – вона оголосила себе єдиною владою на Харківщині. Командування запорожців у відповідь запровадило в місті воєнний стан. Запорожці розігнали демонстрацію на вулицях, більшовицький мітинг в театрі “Міссурі” і губернський з’їзд селянських рад. Маючи ворога на кордоні, запорожці просто не мали часу гратися у якусь там демократію. Більшовики ж використовували репресії запорожців, щоби сильніше підбурити робітничу масу. Місто постійно страйкувало й жило без світла та транспорту.

30 грудня більшовики атакували станцію Козача Лопань. Гетьманці вдало відбивали всі атаки, але 2 січня до штабу “червоних” надійшло повідомлення: “ЦК українських комуністів повідомляє з Харкова. 1 січня починаємо виступ... Німці беруться затримати гетьманські війська, зайнявши спільно з нами вокзал”. Німецький гарнізон лишався грізною силою в 1600 багнетів та 300 шабель, маючи 10 гармат.

Повстання більшовицького підпілля та німецького гарнізону в Харкові поставило Запорізьку дивізію на межу катастрофи. Захоплення німцями харківського залізничного вузла означало втрату українцями військових ешелонів з майном та боєприпасами. Ба більше, кілька українських полків в цьому разі потрапляли в оточення. Усвідомлюючи весь жах становища, бійці Слобідського кошу та робоча дружина харків’ян обороняли вокзал, не зважаючи на втрати.

Командувач Запорізької дивізії підполковник Загродський у цих умовах прийняв єдине правильне рішення – полки, що перебували на передовій, розвернули зброю і вдарили по німцях та більшовиках в середині Харкова. Їм вдалося відкинути ворога від залізничного вузла, але німці продовжували гарматний обстріл. Зовні ж на місто насідали більшовики. Водночас банди лівого есера Шинкаря зайняли Полтаву та перерізали залізницю – довелося кидати війська ще й туди. Це поклало край всій справі – наступ запорожців захлинувся. Харків було втрачено. В ніч на 3 січня запорожці залишили Харків.

Гетьман вимагав повернути місто за всяку ціну. Більшовики ж рвалися до Катеринослава, щоби з’єднатися із загонами Нестора Махна. Полковник Болбочан доручив Запорізькій дивізії Загродського тримати оборону біля Чугуєва, Мерефи та Лозової. Республіканську ж дивізію 4 січня він кинув у наступ на північ від Харкова, розраховуючи зайти у тил до угруповання “червоних”. Воякам Болбочана вдалося потіснити частини 2-ї дивізії під Харковом. Ситуація коливалася, мов на терезах: або-або. Аж тут на допомогу більшовикам знову прийшли німці. Німецькі частини, хоч і не додержали свого слова затримати гетьманців у Харкові, проте надали більшовикам величезну послугу, продовжуючи нести караульну службу у місті. Цим вони дозволили “червоним” направити основні сили на розвиток бойових операцій під Харковом.

Більшовики, зайнявши Харків, повели наступ на південь, в напрямку Криму і південних портів. Червоні війська під керівництвом Антонова-Овсієнка – пролетарські полки Петрограда і матроси Балтики – ще на початку вісімнадцятого року “допомагали” народу України “звільнити” українську землю від націоналістичної Центральної Ради. А нині він командував Південним фронтом відновленої Радянської Криворізько-Донецької республіки, яка 26 листопада проголошена Українською радянською соціалістичною республікою. До складу фронту входили дві напівсформовані українські повстанські дивізії, невеличкі загони повстанців, але основну масу військ фронту складали російські полки і дивізії...

...Бронепоїзди виходили з території заводу зазвичай вночі, без світла та паровозних гудків. Потужні броньові потяги належить виводити з складального цеху лише вночі. І цими ночами всі, хто до виробництва бронепотягу не залучений напряму, спати зобов’язані. Поряд зі складальним цехом дозволено бути лише тим, хто безпосередньо бере участь в останніх приготуваннях.

Іншим тут не місце. Інших тут і немає.

І ось “чорний[6]” паровоз потягнув з цеху бронепаровоз та броньовані платформи з гарматними баштами. Гігантські броньовані скрині пропливали мимо воріт складального цеху, в чорних бійницях коротко зблискували в світлі ліхтаря вороновані хоботки кулеметів. В нутрощах сталевих коробок гулко відлунювали удари колісних пар об стики рейок. Тисячопудовий потяг важко котився за броньованим мастодонтом, який ще взимку був побудований на заводі Гартмана в Луганську. Бронепоїзд тягнув потужний “чорний” паровоз – також луганського виробництва, – з короткої труби якого летіли за вітром іскри, а з-під коліс його, велетенських, червоних, пара пихкала вулканом.

Бронепоїзд стояв на заводській колії, поширюючи різкий запах свіжої фарби. Могутній бронепаровоз в середині потягу, чотири заковані в крицю бронеплощадки, кожна з гарматною баштою і чотирма кулеметами попарно на борт, по дві контрольні платформи в хвості і голові бронепотягу. Паровоз ще не димів: одягнутий в броню, він був схожий на велетенський, грубо витесаний обрубок, сталеві листи опускалися на колеса. І бронеплощадки здавалися витесаними з одного цілого шматка, прострочені рядами випуклих заклепок. Контрольні платформи, що стояли в голові та хвості поїзду, були важко завантажені інструментом, штабелями шпал, які пахли мазутом, оберемками костилів та накладок, запасними рейками.

На сусідній колії знаходився окремий ешелон з класних вагонів для штабу та житла команди, півдюжини теплушок для боєприпасів і майстерень, трійка відкритих платформ для двох автомобілів, чотирьох мотоциклів, дрезини, польових кухонь. Брязнули зчеплення, “чорний” паровоз став в голові потягу.

З будівлі заводської контори вийшла досить молода людина, в якій легко можна було впізнати морського офіцера. І не тому, що під шкіряною курткою вгадувався чорний кітель моряка, добряче поношений, але з надраєними до сонячного блиску ґудзиками, не в кашкеті з посірілим чохлом і навіть не в кортику. Навіть коли б ця людина начепила на себе якийсь цивільний піджак, якісь засмальцьовані домоткані штани разом з личаками – все одно крізь цей маскарад пробилися б впевнений і міцний крок, незворушний холодний вираз бездоганно голеного обличчя – все підказувало: воїн, моряк, командир.

Це був командир бронепоїзда, до відміни чинів колишній гардемарин, який через жовтневий переворот в Петрограді не встиг отримати заслужені погони мічмана, Олексій Демченко.

- Отримано наказ. – Повідомив гурту командирів, що купчилися тісно біля штабного вагону. – Рушаємо на Новомосковськ, там бронепоїзд чекає командир корпусу генерал-хорунжий[7] Петровський.

Якось непомітно заструменів димок над паровозною трубою – значить, скоро відправлення. Хвилювання прискорило людський рух біля вагонів – квапливо попрямували до штабу кілька чоловік в шкіряних командирських куртках, побігли по шпалах в темряву посильні. Вздовж сіро-зелених листів сталі шикувалися бійці, не зовсім вправно підрівнялися, виставивши біля самих чобіт приклади гвинтівок. Широкі леза маузерів холодно відбивали світло нечисленних ліхтарів. Матрос в широченних кльошах і бушлаті видерся на тендер бронепаровоза, розвернув широке жовто-синє полотнище. Вітер тріпнув матерією, розпрямив її на всю довжину і стрімко кинув на матроса, шовком жовто-синім обліпивши фігуру чорну.

...Пішов потяг. Блимнув вогниками червоними останнього вагону і зник в темряві...

Роз’їзд Орловщина на залізничному перегоні Новомосковськ-Павлоград налічував всього кільканадцять будівель, будок, сарайчиків. Головна колія роздвоювалася, щоб зустрічні потяги могли розійтися. Стрілка виводила на заіржавілу другу колію, по якій, судячи зі стану рейок, давно ніхто не їздив. Остови горілих вагонів вздовж другої колії – залишки скинутого з колії потягу після зимового рейду махновців.

Зараз на роз’їзді панувало незвичайне пожвавлення, ніби Орловщина перетворилося на крупну станцію, життя на якій вирувало. Коли на роз’їзд прибув бронепоїзд “Петро Сагайдачний”, на другій колії стояли звичайний потяг з класних вагонів та важкий бронепоїзд. Потужний бронепаровоз, виробництва луганського заводу, дві бронеплощадки з далекобійними 42-лінейними[8] гарматами в баштах. Поряд – кілька легкових та вантажних автомобілів. Бронепоїзд, так само, як і бронепотяг Демченка, змайстрували ще навесні робітники Дніпровського металургійного заводу в місті Каменському. Над трубою бронепаровоза ледь помітно текла цівка гарячого повітря, дрімали далекобійні гармати затягнуті чохлами, з відкритих люків та бійниць бронеплощадок вранішній вітерець видував чадну, важку задуху. Бійці вже прокинулися, вони звикли вставати рано. Хоча їхньою стихією були не степ і залізниця, в сталевих коробках вони почувалися, як риби в воді. Зараз бійці бронепоїзду юрмилися біля водокачки, плескалися, реготали і жарти їхні були солоними та грубуватими. Смугасті тільники і синє татуювання, неймовірної ширини кльоші і безкозирки з потертими назвами давно покинутих або потоплених кораблів: “Каліакрія”, “Діана”, “Воля”, “Забіяка”, “Олег”, “Керч”, “Лейтенант Шестаков”, “Капітан Баранов”, “Гаджибей”. Чорне море перемішалося з Балтикою. Засмаглі, перевиті м’язами торси, грубі, ніби підошва, долоні, могутні голоси...

В Новомосковську Демченко отримав розпорядження залишити базу[9] бронепоїзда на станції, бойовій частині наказ прямувати до роз’їзду Орловщина. На роз’їзді прямо з фронту прибув і на другій колії завмер потяг генерал-хорунжого Петровського. Цей потяг генералу тому потрібен, що влітку вісімнадцятого року в степах Таврії безкраїх почалася на українській землі війна особлива, війна Громадянська, війна маневрена. Від тієї війни, що миром Версальським завершилася, відрізнялася вона принципово.

Громадянська війна в Україні – це відсутність суцільних фронтів. Це стрімкий маневр рухомих військ. Це обхвати і обходи, зухвалі кидки з виходом на фланги і тил ворога. Громадянська війна в Україні – це вихід з глухого позиційного кута Світової війни, це маневр у всій свій красі та блиску, який, здавалося, був безповоротно втрачений на залитих кров’ю полях Світової війни, яка тільки щойно скінчилася...

Минула, Світова війна – це окопи, сидіння на місці. Минула війна – безпросвітна моторошна, тупа м’ясорубка. Це війна піхоти з масовою участю артилерії, саперів, хіміків, зв’язківців... Кіннота на тій війні ниділа в тилах і ніякого вирішального впливу на хід бойових дій не мала. Війна, що миром Версальським скінчилася, була довершеним, ідеальним, доведеним до повного абсурду зразком війни позиційної.

А нині на безкраїх просторах українських степів стрімко сягала свого зеніту сліпуча зоря війни зовсім іншого ґатунку. Всі воювали проти всіх. Країна, не найменша в Європі, враз вся перетворилася в поле бою. Перекопати таку країну окопами та траншеями неможливо, в країні народу стільки немає. Оборона в такому разі не може бути суцільною. І значить противники в тил один одному запросто потрапляли через відкриті фланги, обходячи вузли спротиву. Ось чому Громадянська війна на землі українській була маневреною, а не тому що українці найрозумніші. І в цій війні кіннота ставала силою вирішальною. А кіннота найбільше відповідає війні рухливій, війні маневреній. І кіннота вагу набирала, стрімко і неминуче.

В такій війні командиру високого рангу, щоб військами своїми керувати, потрібні відповідні засоби. І генерал-хорунжий Петровський керував полками і дивізіями Дніпровського корпусу з рухомого пункту управляння в класних вагонах потяга залізничного розміщеному. Попереду потягу – мотоброневагон “Заамурець”, у матросів комуніста-анархіста Полупанова весною вісімнадцятого відбитий. Це повністю закритий броньований вагон з двома двигунами. В разі пошкодження основного паровозу мотоброневагон здатен самостійно вивести потяг у безпечне місце. Озброєння мотоброневагону – дві тридюймові гармати в баштах кругового обертання і шість кулеметів. Екіпаж мотоброневагона – двадцять шість осіб.

За мотоброневагоном –паровоз потужний, на луганському заводі збудований. За паровозом класні вагони. Перший для охорони та паровозних бригад, другий – для вузла зв’язку, шифрувальників, зв’язківців та телеграфістів, третій – для командира Дніпровського корпусу генерал-хорунжого Петровського, четвертий – їдальня і кухня, п’ятий – для обслуговуючого персоналу, в кінці три платформи з ручною дрезиною, двома автомобілями та чотирма мотоциклами...

...Обстановка весною і літом 1919 на півдні України мінялася швидко і була вкрай складною.

Ось щойно командир Херсонської дивізії полковник Григор’єв повернувся під гетьманські знамена, разом з полками Катеринославської дивізії Петровського викинув геть з української землі румунів та поляків з греками усякими та французами до купи. Але довелося полки катеринославців повернути в таврійські степи, де ще з осені вісімнадцятого, виплекані Легіоном Українських Січових Стрільців, набрали силу загони отамана Нестора Махна разом з загонами дрібніших отаманчиків. А залишені без пильного ока повстанці-партизани Григор’єва, відразу ж в Одесі, Миколаєві, Херсоні влаштували грабунки та реквізиції “міської буржуазії”, безсудні розправи з “золотопогонниками”, щедро “кров’ю вмити білу кістку”.

Спробували гетьманці, не загострюючи відносин – на півночі та сході України в розпалі була війна з більшовиками, примусити полковника Григор’єва навести лад в полках Херсонської дивізії і відновити дисципліну – як ударом ножа в спину спалахнув заколот його свавільних загонів. Ешелони і бронепоїзди заколотників рушили на Черкаси і Умань, Єлисаветград і Кременчук, Катеринослав і Олександрівськ. Однак не вся дивізія пристала до заколоту Григор’єва – частина партизан під командуванням Юрія Тютюнника зберігала нейтралітет і повільно, уникаючи боїв з гетьманцями, відступала в напрямку Києва.

А по південним артеріям залізниць потяглися товарні теплушки вщент набиті награбованим скарбом, реквізованою зброєю, напівп’яними матросами, скнаристими степовими дядьками та випущеними з в’язниць карними злочинцями. Бунтівні загони Григор’єва громили станції, вирізали єврейські передмістя і вішали тих міщан, які на свою біду балакали російською мовою. Мутний вал бандитизму впритул підкочував до південних міст, загрожуючи перетворити життя міщан в суцільний жах.

Вже в кінці травня із загонами отамана Григор’єва з’єдналися загони Нестора Махна, який ревниво слідкував за успіхами суперника. І сотні кулеметних тачанок Революційно-Повстанської армії України заторохтіли від села до села, стрімко поглинали версти безкрайого таврійського степу, вони виникали біля передмість, ніби з-під землі, сіючи навколо паніку і страх, руйнуючи тили гетьманців.

Безперечно, армія Махна була впорядженим, дисциплінованим хоробрим військом. Та армія ця мала єдину ваду – хронічну нестачу зброї та боєприпасів, тому могла існувати тільки в тилах гетьманських військ і тільки в якості повстанської сили. Анархіст Нестор Махно марив економічними перетвореннями, прагнучи створити “селянський рай”, він не розумів значення міст, жадав їхнього знищення, як такого, і бажав побудови суспільного устрою практично на основі натурального господарства. Саме таке ставлення до міст з їхніми заводами і мануфактурами й вартувало йому постійної нестачі зброї, набоїв та амуніції.

От проти цього свого колишнього спільника – весною вісімнадцятого полковник Петровський так само, як і Махно, з допомогою галичан з Легіону УССів і особисто полковника Василя Вишиваного свою Катеринославську дивізію з напіванархістських загонів створював – і вели запеклу і безкомпромісну війну в таврійських степах полки під командування полковника Самокішина, що в квітні замінив Петровського на посту командира дивізії. Повстанців РПАУ чекав розгром, ребеліянтам проти регулярного війська важко встояти, справа була тільки в часі. До того ж, нестача у Махна зброї та набоїв...

Саме ця нестача боєприпасів і кинула Махна в обійми до “червоних”.

І бунтівний отаман отримав підтримку від маріонеткової Української радянської соціалістичної республіки. Махно мав би радіти. Його чудову, боєздатну, але вічно без набоїв армію було врятовано. Фронт з гетьманцями стабілізувався по лінії Олександрівськ-Павлоград. В результаті на півдні, завдавши удару від Ростова-на-Дону на Маріуполь, війська “червоних” прорвалися в приазовські степи та Крим і, скориставшись станом, що склався на південно-східних теренах Української Держави, на схід від Катеринослава з’єдналися з дивізіями Південного фронту армії УРСР, які вели наступ з півночі, від Харкова.

Але в тилу у “червоних” також не все було гаразд. Одночасно з заколотом Григор’єва вождь Білого Руху генерал Денікін розгорнув наступальні дії на півдні Росії, що перешкодило перекиданню радянських військ з Центральної Росії на допомогу Південному фронту Антонова-Овсієнка.

Тим не менш, ситуація на півдні була критичною і гетьманський уряд вдався до рішучих дій. А командувач Харківської групи військ генерал-значковий[10] Болбочан отримав однозначний наказ Гетьмана – за всяку ціну відбити Харківсько-Донецький промисловий район і вибити війська російських більшовиків з Харківщини і Донецького краю. Цього вимагала і стратегія, і економіка – без харківських заводів, донецького вугілля і металу Українська Держава існувати не могла.

Для цього Дніпровський корпус Петровського був підпорядкований генералу Болбочану. Його дивізії разом з корпусами Харківського напрямку складають Лівобережну групу військ і відповідають за оборону Лівобережжя Української Держави від більшовицьких “визволителів” з Радянської Росії...

...Генерал Петровський прочинив двері купе.

- Начальника штабу до мене...

Оверко, який чистив у коридорі свого автоматичного “штейра”, відклав вбік зброю, і зник.

За кілька хвилин в коридорі пролунали чіткі кроки, в двері коротко стукнули і до купе ввійшов начальник штабу Дніпровського корпусу контр-адмірал Олександр Нємітц.

Робота будь-якого командира зводиться до того, щоб зібрати усі відомості про противника і свої війська, оцінити ситуацію, прийняти рішення, віддати бойовий наказ і тримати під постійним контролем його виконання. Основою бойового наказу є задум бою чи операції. Задум того, як розгромити і знищити противника, навіть коли він прийшов в чиюсь іншу світлу голову, завжди належить командиру.

Після цього до роботи долучається штаб, який командирський задум втілює в плани операцій. Плани операцій розробляє оперативний відділ штабу корпусу. Він же розподіляє задачі між виконавцями і контролює виконання. Інформацію про противника постачає оперативному відділу розвідка.

Командир Дніпровського корпусу генерал Петровський та адмірал Нємітц, і штаб корпусу з ними разом, працювали до пізньої ночі, ситуацію на Катеринославщині оцінили і прийняли рішення. Наближалася північ, коли, нарешті Петровський підвів голову від паперів і мовив втомлено:

- Будемо складати наказ...

...Командувач Лівобережної групи військ генерал-значковий Петро Болбочан невисокого зросту, виглядом, борідкою, вусами схожий на провінційного лікаря. Командний пункт Харківської групи військ знаходиться на невеличкій залізничній станції на південь від Полтави, звідси Болбочан керує своїми військами. Потяг командувача щойно прибув на роз’їзд Орловщина.

Питання про взаємодію дивізій і полків групи в ході розгрому “червоних” військ і загонів бунтівних отаманів командувач Лівобережної групи Петро Болбочан міг би обговорювати в своєму штабі, викликавши для бесіди командира Дніпровського корпусу генерал-хорунжого Петровського. Однак генерал-значковий Болбочан вирішив за краще самому відвідати колегу.

В вагон-салоні поруч з купе Болбочана – велика робоча зала. Зала простора. Вікон немає. Тут вікнам не дозволено бути. Стеля, стіни, підлога – металеві, як у звичайному вагоні. Світло яскраве, але не сліпуче. Стіл – півтора метра на шість. Тим добрий, що можна на довгому широкому столі розкласти карти будь-якого розміру. Зараз на столі карта Катеринославщини і Харківщини. Минулу ніч, день і ще ніч працював над такою самою картою командир Дніпровського корпусу Петровський, разом з начальником штабу проробляли деталі майбутньої операції...

- Доповідайте обстановку, генерал-хорунжий.

Петровський глянув на Нємітца: “Начальник штабу, прошу...”

- Противник у складі зведеної Задніпровської дивізії Павла Дибенка, створеної з частин другої і третьої українських радянських дивізій, третьої російської стрілецької дивізії і дрібніших підрозділів зайняв станцію Синельникове і зараз готується до удару на Катеринослав. Головна ударна сила “червоних”, їхній ударний кулак, бронепоїзди. Зосереджені на станції Синельникове в кількості двадцяти одиниць. – Доповів начальник штабу, коротко, ясно і зрозуміло. – “Червоні” перевершують наш корпус в силах і засобах в півтора-два рази. В разі необхідності їм можуть надати допомогу угрупування радянських військ на півночі, від Харкова, і на півдні, в степах Таврії, а також повстанці РПАУ Нестора Махна.

- В складі Дніпровського корпусу, – продовжував Нємітц, – Катеринославська і Житомирська піші дивізії, корпусна артилерійська бригада, дивізіон бронепоїздів і частини та підрозділи бойового та тилового забезпечення корпусу.

Житомирська дивізія, частини якої тільки починають прибувати з півночі, складається з чотирьох піших і артилерійського полків. Кожен піший полк в своєму складі має чотири пластунські[11] курені і полкову гарматну батарею. Артилерійський полк дивізії складається з трьох дивізіонів: двох легких гарматних – російські трьохдюймові гармати зразка 1902 року, і легкого гаубичного – 122-міліметрові польові гаубиці зразка 1909 року. Кожен дивізіон має по три чотиригарматні батареї. Всього дивізія нараховує до дев’яти тисяч бійців. Артилерія налічує сорок тридюймових польових гармат і дванадцять легких гаубиць калібру 122 міліметри, 64 станкових кулемета і 96 легких кулеметів. Але на сьогодні ми маємо тільки два неповних полки дивізії, решта частин прибуде до Катеринослава залізницею на протязі двох-трьох діб.

Катеринославська піша дивізія в зв’язку з маневреним характером бойових дій, переформована на нову організаційно-штатну структуру. Зараз дивізія складається з двох піших, двох кінних полків, кінно-кулеметного і кінно-артилерійського полку. Кінні полки складаються з трьох кінних, кінно-кулеметного ескадронів, пластунського куреня, посадженого на тачанки і кінно-артилерійської батареї кожен. Піші полки мають у своєму складі два пластунські курені, посаджені на тачанки, два кінних і кінно-кулеметний ескадрони і кінно-артилерійські батарею кожен. Всього в дивізії нараховується сім з половиною тисяч бійців та вісім тисяч коней. Артилерійське озброєння – 40 тридюймових польових гармат, 12 австрійських 104-міліметрових легких гаубиць, 140 станкових кулеметів на тачанках і 120 легких кулеметів...

Почув таке Болбочан і аж подих перехопило йому від заздрощів – корпус Петровського мав сильніше озброєння, ніж уся Харківська група. Можна було б сказати, що корпус отримав приоритетне постачання завдяки рішучим діям свого командира під час придушення заколоту проти Гетьмана, але генерал знав, що це не так. Армія Української Держави на теперішній час перебувала в основному на самозабезпеченні. То ж зброю, боєприпаси, спорядження хто, як міг добували. Особливо гостро стояло питання командних кадрів. Його Петровський також вирішив своєю владою, ще літом вісімнадцятого створивши два учбові курені на Катеринославщині і неподалік від Житомира, де готували молодших старшин і підстаршин. Проте навіть такий захід тільки применшив гостроту кадрової проблеми, остаточно її не вирішивши...

- ...Задум операції полягає в тому, щоб відрізати війська “червоних” на південь від Павлограду. – Продовжував начальник штабу корпусу. – Оскільки противник оперує в рамках “ешелонної[12] стратегії”, його війська діють вздовж залізничних магістралей і прив’язані до них. Захопивши вузлові точки на шляхах сполучення, ми примусимо противника до відступу в степ, кинувши важку зброю і – це головне – основну ударну силу “червоних” – бронепоїзди. А у відкритому степу, без важкого озброєння, його піхоту легко знищить наша кіннота і кулеметні тачанки.

Для цього штурмовий бронепоїзд з приданим пішим куренем одного з полків Житомирської дивізії і кінною сотнею катеринославців прорветься до станції Павлоград і займе оборону на південній околиці міста. З півночі частини “червоних” зможуть підійти тільки через добу-півтори – вони зараз зв’язані боєм з частинами Харківської групи військ. Удар на Катеринослав ми парируємо артвогнем, у нас беззаперечна перевага над “червоними”, особливо у важкій і далекобійній артилерії. Прорватися на схід “червоні” також не зможуть – залізниці на сході перекрили полки Донецької групи військ. Підхід з півдня загонів Махна і Григор’єва малоймовірний, але якщо це станеться, їх стримуватимуть кінні полки Катеринославської дивізії. У резерві залишаються два важкі бронепоїзди і чотири піших курені житомирців...

Командувач Лівобережної групи постукав олівцем по карті... Болбочан міркував. Ні, він не знаходив якихось вад в задумі корпусного штабу. Командир корпусу скоса позираючи, уважно слідкував за Болбочаном. Петровський ніби заново побачив графічне зображення плану задуманої ним операції. Розглядаючи карту, де за кожним значком стояли не абстрактні полки, а цілком реальні люди, особистості, які дихають, відчувають, думають, здатні любити, творити прекрасне і в той же час руйнувати, знищувати, Петровський відчував суперечливі почуття. “Шкода бронепоїзд... і три з лишнім сотні піхотинців... тільки створили, укомплектували... місяця за три це була б чудова частина. Але більше нікому доручити цю справу...” Він подумки перебрав всі частини корпусу і погодився з думкою начальника штабу: так, більше нікому. Саму піхоту не пошлеш – неповоротка, кіннота добра в наскоку, нальоті, але в обороні нестійка. А команда бронепоїзду складається з прекрасних, досвідчених бійців, кожен з них розуміє, що робить. Звичайно, є новачки, є слабкодухі, але у Олекси Демченка і не такі ставали героями...

Розпорядження командиру бронепоїзда “Сагайдачний” прибути до Петровського передав Оверко Салимоненко – особистий вістовий і охоронець командира корпусу, а також виконавець його вироків...

...Демченко пробув в штабному вагоні недовго. З’явився в дверях, лиш зіскочив на землю:

- Сигнальник! Великий збір! – Його погляд зупинився на вістовому командира корпусу. Той обнімався з командиром першої бронеплощадки Максимом Салимоненком. – Що, знайомого зустрів?

- Брат це мій, рідний брат! – Обнялися ще раз і Максим зник всередині бронеплощадки.

За півгодини бронепоїзд був готовий до відправлення. В тісній бойовій рубці командир бронепоїзда разом з начальником штабу дивізіону розглядали карту.

- Ось гляньте, Івану Макаровичу, тут, за дванадцять кілометрів до Павлограду, якась дивна колія... Вона починається ось тут, біля роз’їзду Межиріччя, і виходить на лінію Павлоград-Синельникове в районі роз’їзду Домаха. Коли “червоні” і чекають з боку Новомосковська когось, то вже не на цій колії. А нас чекають. – Демченко постукав тупим кінцем олівця по карті, показуючи де можлива засідка.

- Знайомі місця... Це тимчасова гілка, вона веде до кар’єру, де брали щебінь для баластування колії. Я здогадуюся, що ти хочеш, Олексо. Але чи не ризиковано? Колія стара, можливо, місцями розібрана. Можна запросто загриміти під укіс, угробивши все...

- Зате нас звідси не чекатимуть! – Демченко висмикнув з затискачів слухавку і натиснув клавішу на телефонній трубці. – В машинному! Рушаємо на Павлоград, середній хід!

На підході до роз’їзду бронепоїзд стишив хід і з передньої контрольної платформи зіскочили двоє матросів. В цьому місці колія розгалужувалася – від основної гілки відходило якесь іржаве, розхитане і заросле відгалуження, по якому, судячи зі стану колії, вже давно ніхто не їздив. Вздовж колій – посадка, неширока, заросла густим чагарником. Накатана, відшліфована до блиску головна колія залишилася збоку. Самим малим ходом бронепоїзд спустився в кар’єр, який довгою широкою щілиною розрізав земну твердь. По обидва боку виднілися кучі щебеню, уламки тачок, вщент проржавілі лопати, гниле ганчір’я...

Пустили попереду ручну дрезину з розвідниками. За хвилину вона зникла за поворотом.

- Малий хід! – Розпорядився командир бронепоїзда. Поїзд відразу збільшив хід.

Кілометра чотири йшли малим ходом, все було спокійно, і раптом попереду – завал!

- Стоп, машина! – Брязнули буфери. Зо два десятки матросів висипали з двох передніх бронеплощадок, попрямували до великої кучі піску та каменю, яка перегородила дорогу.

- Розвідку вперед! – Перенесли на руках по той бік завалу ручну дрезину, команда розвідників з бронепоїздної роти десанту скочила на лавки, качнула коромислом раз-другий і зникла за поворотом.

Мовчки – слова ні до чого, і так все зрозуміло! – стали відкидати велике каміння. Підійшов командир першої бронеплощадки Максим Салимоненко, приніс оберемок лопат. З платформ зіскочили піхотинці з десанту, взялися допомагати, працювали швидко, зосереджено, без зайвої балаканини, часто змінюючи один одного. За півгодини завал розчистили.

За годину гілка з кар’єру вийшла до головної колії. Бронепоїзд обережно пройшов стрілку, зупинився. З хвостової платформи, яка ставала головною, зіскочили двоє матросів, хутко перевели важіль стрілки. Бронепоїзд поповз на північ, лиш контрольні платформи минули стрілку, набрав хід. За півгодини на повному ходу ввірвався до передмість Павлограду. Мав рацію Демченко – з цього боку їх не чекали! Взяли залогу червоноармійську сонними, ті навіть не зметикували відразу, що ж трапилося.

...Командир бронепоїзду вибрав для командного пункту вишку пожежної башти. Брандмайора більшовики розстріляли за зв’язок з “націоналістами”, пожежні ж розбіглася і будівля була покинута.

Дивно, але з вечора, як гетьманці захопили місто, з боку “червоних” ніяких дій не сталося. Це було незрозумілим, адже через Павлоград йшов зв’язок дивізії Дибенка з Харковом. Тому Демченко чекав нічної атаки, тим часом бійці лаштували оборону. По два взводи приданої піхоти він поставив на північній та на східній околицях. Решта зайняли оборону на півдні. Роту десанту він залишив у своєму резерві.

Ніч пройшла спокійно. Лиш до ранку перехопили зо два десятки ешелонів з хлібом, які прямували в голодну більшовицьку Росію. Передмістя ніби вимерло, рідко брехали собаки, тільки десь далеко у полі ледь жевріли вогниками багаття, біля яких стріпували дрімоту вартові “червоних”, небо ж висіяло стільки зірок, що вони лежали одна побіля одної суцільним мерехтливим килимом.

Розвиднялося. В бінокль в передсвітанкових сутінках з башти уже добре можна було роздивитися плутані вулички, брудно-сірі парканчики, зарослі садочки навколо хат.

Тьмяно поблискували рейки колії, яка перетинала місто і відсікала західну частину від центру. На півдні, в каламутній далині досвітнього серпанку було видно контури невеличкого села, кілометрів зо два від передмістя, якісь окремі сарайчики, городи... В місті на деяких крупних будинках, де ще вчора майоріли червоні знамена, Демченко розгледів синьо-жовті прапори і посміхнувся про себе: “От пройди... швидко зметикували, що влада помінялася...” Він сховав бінокль в футляр. Чекання було необтяжливим.

На горизонті, з півдня показався димок – йшов ешелон.

“Вони!” – відмітив командир бронепоїзда і знову дістав бінокль. Пихкаючи димом та паром маневрова “кукушка” тягла за собою кілька вагонів і платформ.

- Ешелон в межах досяжності гармат. – Доповів артилерійський спостерігач, не відриваючись від стереотруби. Демченко не відповів. Він чекав поки ешелон помине сільце. Ага, ось!

- Відкрити вогонь! – Наказав Демченко. Артилерист, що нервово палив в очікування розпорядження, кинув недопалок і почав передавати на бронеплощадки дані для стрільби. “Вони розгорнуться кілометра за два від передмістя, – мозок морського артилериста, колишнього гардемарина, працював, як арифмометр, варіанти прораховуючи, – їхні лави підуть під шрапнеллю, а потім під кулями; місцина рівна, сховатися важко, ми виб’ємо не менше роти ще до їхнього виходу на рубіж багнетного удару...”

Чисте вранішнє повітря дзвінко луснуло. Снаряд здійняв стовп землі та диму зовсім поряд з паровозом... Ще постріл! Снаряд влучив прямо в паровозний котел, білий стовп пари рвонув вгору, примарним серпанком огортаючи чорний силуетик локомотива. По обидва боки від ешелону стали розбігатися рисочки, точки. Демченко бачив – це не втеча. Безладні скупчення рисочок і точок поступово складалися в рівні тонкі ланцюжки; вони довгими вусиками відсувалися все далі і далі від ешелону, в степ, поволеньки повертаючись до південного передмістя Павлограда. А з платформ вже скочували гармати, передки, зводили коней. Піднімаючи курні хвости, гарматні запряжки понеслися вбік від залізниці: дві – праворуч, дві – ліворуч. Зникнувши з очей за якимись пагорбами, вони тепер готувалися до бою. Ще далі, по обидва боки від залізниці, клубочилися сіро-жовті хмари пилу. Це кіннота на рисях доганяла ешелон з піхотою.

- Так, – з задоволенням сказав Демченко і усміхнувся, – тепер все, як належить.

Артилерист здивовано скосив око на командира. А в душі Олекси настав спокій: тепер він міг спокійно, з натхненням зайнятися війною. Він прикинув, скільки саме більшовицьких військ рушило відбивати Павлоград, – виходило не менше двох з половиною тисяч.

“Ву-уу-уу-ба-бах!!!” – прийшла відповідь від червоних. Снаряд вдарив в дах станційного пакгаузу, здійняв вгору шматки дощок і бляшаної покрівлі. Над рваною дірою потекло гаряче повітря, заструменів густий дим, хлюпнуло жовтогаряче полум’я... Ще раз просвердлило повітря нудотне виття снаряду, гуркнуло в одному з будиночків на околиці, шпурнуло в повітря черепицю і хмару вапняного пилу. Ватними клубочками спухла над дахами шрапнель, кілька важкеньких куль довбонуло по стінам пожежного депо, збило шматки біленої штукатурки, проглянула червона цегла. “Ніби кров крізь бинт” – подумалось.

Чергова граната вивернула діру в фарбованій блясі даху, на кашкет Демченку упало кілька лусок штукатурки та цегляні крихти. “Можуть збити, міняти СП? – Подумав Олекса. – Рано... рано... рано.”

Він взяв слухавку у зв’язківця, запитав у помічника, що лишився на бронепоїзді:

- Втрати є?

- На півночі і сході все спокійно. В піхоті півдесятка поранених, одного убито. – В слухавці шипуче відлунювали близькі розриви. – Бронепаровоз і площадки цілі, пошкоджень немає.

Запищав телефон, що з’єднував башту пожежного депо зі штабом пішого куреня.

- “Червоні” піднялися, йдуть з трьох сторін! В першій лаві три роти, дві уступом, кроків за п’ятдесят за першою. – Зв’язківець скоцюбився в кутку, даремно намагаючись втиснутися в стінку.

- Біглий вогонь! – Передав артилерист на бронепоїзд. І командиру піхотинців. – Обстановка?

- Ведемо прицільний рушничний вогонь.

- Кулеметникам відкривати вогонь, як “червоні” підійдуть на триста кроків, берегти набої. Але ближче ста кроків не підпускати.

Ланцюжки сірих фігурок неквапливо, але неухильно наближалися до передмістя, охоплюючи піхоту гетьманців з флангу. Над ними спухали клубочки шрапнелі, кілька десятків фігурок вже темніли непорушно в сіро-зеленій траві.

- Вони загинають правий фланг. – Лаконічно доповів командир піхотинців.

- Зрозумів. Вживемо заходів. – Демченко віддав слухавку зв’язківцю і негайно взяв іншу, що з’єднувала з кінною сотнею. – Контратакувати піхоту “червоних” з лівого флангу... І жвавіше, жвавіше! Примусьте лави зупинитися, змішайте їх. І шуму, шуми побільше. Коли пустять кінноту – не зв’язуйтеся!

В бінокль видно було, як колона кінноти вийшла на околицю, миттю перетворюючись в розгорнутий стрій, коні майже з місця взяли в галоп. Виск, свист і гикання на кілька хвилин заглушили тріскотню гвинтівок. З висоти башти кіннота здавалася серпом, який занесений над рідкими колосками вправною рукою женця. Гетьманці налетіли раптово, з люттю та швидкістю, що подесятеряє сили, вводить противника в оману, змушуючи перебільшувати небезпеку.

- У-у-у-о-оа! І-і-гі! Я-а-а! – Горлянки вершників ніби самі по собі вигукували безладну, але застрашливу абракадабру, спалахували сріблясто, блискавками шаблі зблискували, здіймаючись і опускаючись на голови, руки, плечі “червоної” піхоти. Курява, піднята сотнею вершників, здавалося, ховала в собі десятки тисяч... Курські, орловські, воронезькі, рязанські хлопці, недавно відірвані від сохи, вмить забули все, чому навчали старі солдати чотирнадцятого року. Проснувся віковічний, що віками намертво в’ївся в душу селянина, страх пішого перед вершником, мужика перед шляхтичем, кріпака перед козаком-воїном...

Лівий фланг гетьманців було врятовано, правий фланг більшовиків був відкинутий. Роти “червоних” змішалися, лави перетворилися в метушливу юрбу людей, вони в паніці тікали геть від смерті, яка свистіла над головами розбійним замахом козацької шаблі. Частина “червоних” кинулася вперед, до передмістя. Тут їх зустріли кулемети, дві полкові гармати вдарили картеччю прямою наводкою...

Не зарвалися б лиш козаки... Командир кіннотників вчасно дав команду, смикнув правий повід:

- В місто! – Кілька хвилин – і сотня ніби випарувалася.

Коней знову сховали в дворах та сарайчиках. Пил осідав на пітні боки тварин, що втомлено схропували, вимотані швидкоплинною, але шаленою скачкою.

Сонце стояло високо і пекло нещадно, хоча до полудня залишалося ще досить часу...

“Червоним” тільки з четвертої – чи з п’ятої? – спроби вдалося зачепитися за край передмістя.

Над містом клубочився сіро-жовтий дим, прозорі в світлі червневого дня язики полум’я лизали і жерли паркани, стіни будинків, дерева. Горіло українське місто, на розпоротій маківці дзвіниці, покосившись, все ще поблискував хрест, але Демченко відчував жаль тільки до чотирьох сотень гетьманців – козаків-житомирян і своїх, бронепоїздників, які вже були втрачені для армії Української Держави.

...Від пішого куреня житомирян і десантної роти бронепоїзду вціліло не більше сотні козаків. Решта полягли в палаючому передмісті Павлограду, яке зараз розсипалося жаринами, на його вуличках, в дворах, на витоптаних городах, в розколотих снарядами будинках. Одну бронеплощадку розбило прямим влучанням, з тридцяти станкових кулеметів десанту і бронепоїзда залишилося цілими не більше дюжини, кінна сотня втратила три четверті свого складу. На гармату було по дюжині снарядів, з набоїв – по півдюжини стрічок на кулемет і по десятку обойм на стрільця.

Бронепоїзд вже двічі виривався з міста, прямою наводкою розстрілюючи лави “червоних”. Під час останнього виходу і отримали тридюймовий стусан – очевидно, командир у росіян мав кебу в голові, він поставив одну гармату спеціально чатувати вихід “Сагайдачного”. Та машиніст не розгубився, вчасно дав задній хід і встиг сховати бронепоїзд за будинками до того, як артилеристи “червоних” пристрілялися.

Сам Демченко вже двічі міняв свій спостережний пункт, “червоні” артилеристи вперто намацували ймовірного спостерігача, розбивши всі високі будівлі в місті. Зараз СП командира бронепоїзду знову був на вишці пожежної башти. Серед уламків сяк-так примостилися вже інший артилерійський спостерігач – попередній стік кров’ю від осколків у живіт – зі своєю стереотрубою, зв’язківець з телефонами і Олекса.

“Червоні”, сховавшись за розбитими будинками, готувалися до чергової, здається, шостої з світанку, атаки. Так десант і бронепоїзд билися блискуче: за одного гетьманця більшовики поклали не менше п’яти своїх убитими чи пораненими. Два стрілецькі полки росіян за вісім годин бою втратили не менше половини свого складу, в кавалерійській бригаді “червоних” також були втрати. Демченко це знав напевне.

“Почнуть вони приблизна за півгодини, щонайбільше, хвилин за сорок, – міркував Олекса, спершись спиною на напівзруйновану стіну башти. – Потім ще півгодини бою, не більше...” Карта з червоними та синіми позначками викликала у нього приємне, тепле почуття. На карті він бачив те, що надавало йому твердості духу. Від Луганська по “червоним” завдасть удару Донбаська група генерала Сікевича одночасно з діями Дніпровського корпусу. На оголені фланги харківського угрупування радянських військ зі сходу і заходу ударять кілька з’єднань. Два кінних полки Катеринославської дивізії – майже тисяча вершників у кожному – вже почали рух. Вони налетять на не прикриту Лозову і до вечора вузлова станція буде звільнена. Один з полків потім ударить на Куп’янськ – назустріч військам Донбаської групи. Другий на Ізюм і Балаклею. І весь корпус стрімко охопить Харків, замикаючи в оточення столицю радянської “України”. А це стане прологом до остаточного звільнення української землі від більшовицьких окупантів...

Десь на півдні бухали гарматні постріли. “ Мабуть, в Катеринославі...” – прикинув Олекса. Ще десять хвилин тиші і батарея “червоних” стала бити по окопам. Артилерист негайно передав на бронепоїзд координати і за третім залпом одна, потім ще одна гармати противника замовкли.

Цього разу більшовики піднялися в атаку мовчки, без “ура”. Олекса бачив в бінокль, як били з окопів маузерівські карабіни гетьманців, і то одна, то інша постать в гостроверхому шолому, в сорочці з “разговорами” згиналася і то повільно, то стрімко падала в молоду зелену траву...

- Я був переконаний, що ви протримаєтеся, Олексію, і я не помилився. – Несподівано пролунав спокійний, трохи глухуватий такий знайомий голос і Демченко різко обернувся. Позад нього стояв адмірал Нємітц в чорному морському кітелі без погонів з адміральськими нашивками на рукавах, підперезаному широким командирським ременем з пістолетною кобурою і кортиком.

- Ви? Тут? – Але адмірал жестом зупинив враженого Демченка.

Нємітц дістав з футляра важкий морський бінокль. Цейс фіолетово зблиснув лінзами, коли адмірал оглядав поле бою. Артилерист тим часом радісним голосом передавав нові установки прицілу і ось серед лав атакуючих росіян виросли стовпи вибухів. Розривів було багато, дуже багато – била не одна батарея, не дві, цілий дивізіон, і вогонь вели крупні калібри. Після четвертого залпу лави змішалися і більшовики побігли назад, в степ. А назустріч їм вже розгорталися в атаці два ескадрони кінноти гетьманців...

Бій ще гримів в передмісті Павлограду, але по його кривуватим вуличкам вже тяглися нескінченні вервечки полонених в гостроверхих шоломах-будьонівках, в рубахах з червоними і синіми “разговорами”. Адмірал і Демченко спостерігали за всім цим байдуже, без злорадства – звична картина війни...

- Я одного не розумію, Олександре Васильовичу, навіщо ви мені повідомили про задум операції. А раптом я потрапив би в полон і розповів, що наш рейд на Павлоград має основним завданням відволікти увагу і зв’язати боєм якомога більше сил більшовиків? – Запитав Демченко. Очевидно, питання це не давало йому спокою ще з учорашнього дня, коли Петровський і Нємітц ставили задачу бронепоїзду.

- Не перебільшуйте значення і геніальності нашого з генералом Петровським задуму, Олексію. – Посміхнувся у вуса Нємітц. Він дістав з шкіряного портсигара товсту цигарку явно саморобного виготовлення, припалив, з задоволенням затягнувшись ароматним димом, і в повітрі поплив приємний запах турецького тютюну. – Стратегії непрямих дій пару тисяч років напевно що є. Не будемо робити вигляд, що її в Українській Державі придумали. А в штабах Червоної армії зібраний весь цвіт російського генералітету, офіцери в з’єднаннях і частинах “червоних” аж ніяк не в багнетні атаки ходять, як у Денікіна, вони займаються своєю справою – управляють військами. І для них наша операція не становила особливої таємниці.

- А чому ж тоді... – Почав було Демченко, але Нємітц жестом зупинив його.

- Застережу ваше питання, чому ж тоді більшовики не передбачили наші дії? – Адмірал посміхнувся. – Очевидно, тому, що як у Білому Русі, так і в “червоній” Росії Українська Держава все ще залишається “малоросійськой опєрєткой”, що не заслуговує серйозного до себе ставлення.

- Нічого, ми їх примусимо поважати українців.

- Звичайно. – Погодився Нємітц. – Ось вам, як флотоводцю в недалекому майбутньому, і належить старанно вивчати досвід цієї війни – стратегія громадянської війни, що йде на просторах українських степів, і війни океанської, яку нам доведеться вести на просторах Атлантики та Тихого океану, беруть початок зі спільних коренів. В майбутній війні вам, молодим, очолювати флот Української Держави.

- Ви вважаєте, що Україна матиме океанських військовий флот? – Здивувався Демченко. – Це коли всі великі кораблі або потоплені в Новоросійську, або захоплені англійцями та французами?

- Побудувати коробки будь-якої водотоннажності не проблема, це чисто технічна задача, що вирішується при наявності бажання і політичної волі у державних мужів. А от військових моряків Росії, а нині Україні, потрібно було вирощувати ще вчора, ба! навіть позавчора. Моряків, які бажають воювати і марять перемогами... Тим більше, що кораблі, про які ви говорите, ще до спуску на воду застаріли. Та це передчасна розмова, Олексію. Більш детально будемо поговоримо після нашої перемоги. Честь...

Адмірал підніс руку до козирка, повернувся і пішов до станції. Олекса відвернувся, що віддати розпорядження, як тут за його спиною вибухнув снаряд...

- Адмірала убило! – Різонув слух чийсь крик.

Демченко кинувся до адмірала, той лежав ницьма в дорожній пилюці, яка червоніла кров’ю.

- Живий, живий... – Він не помітив, звідки взявся фельдшер, силкувався згадати прізвище, але в пам’яті спливало тільки ім’я – Степан. – Осколок ногу розбатав, та ще контузило, по всьому...

- Гей, ви двоє! – Демченко підкликав двох матросів з бронепоїзда. – Беріть адмірала на шинель, несіть обережно до бронедрезини і на повним парах до Катеринослава! Степан – з ними! Виконуйте!

“Тільки б довезли живим... Тільки довезли б живим...” – нав’язливо, як заяложена платівка, крутилася в голові одна і та сама думка...

...Залізнична станція догорала. Вздовж насипу громадилися залізним безладдям броньові коробки бронеплощадок висаджених панцирників. Вони валялися, задерши до неба розчепірені чавунні колеса, скорчені вибухами броньові листи. Випатрані, як риба, вивернуті навиворіт, сплющені і розірвані на шматки платформи і вагони чорно диміли мазутом, цідили нудотний сморід паленої фарби і ганчір’я. Екіпажі їхні, набрані з “кльошників” балтійських, побрели у ковиловий степ від насипу залізничного, прихопивши з собою барахло своє, гармошки, гітари, скрині окуті і мішки рядняні, скинувши їх на плечі широкі. В степ котили підводи, вщент навантажені клунками і ящиками. Поодинокі вершники залишали станцію, петляли в високій тирсі, сліди зміїсті за собою лишаючи. То там, то тут темніли кинуті гармати, розбиті санітарні фури, перевернуті снарядні ящики, снаряди відсвічували латунними гільзами, розсипи цинків з набоями...

Це було все, що залишилося від збірної Задніпровської дивізії Павла Дибенка. Залишки її розповзалися по степу, йшли по шпалах, тяглися путівцями, знаючи, що вранці на станцію ввірвуться гетьманські бронепоїзди, з брукованого кругляком большака влетять в чорноверхих шапках зі шликами розпалені боєм ескадрони з шаблями-блискавками, а по полю крокуватимуть піхотні лави, густо стріляючи з гвинтівок. Не так давно більшовицька орда комдива Дибенка після російської голодухи обжиралася дармовими харчами, обпивалася винами і горілкою з розграбованих складів, набивала розбійні торби і лантухи ганчір’ям обивателів Харкова, Полтави, Сум, Павлограда та десятків інших містечок та сіл щедрого та багатого півдня і сходу України. Зараз це збіговисько банд, уже розсмикане в нескінченних сутичках з гетьманцями, метушилося-борсалося між будинків та вагонів у пошуках виходу зі смертельного круга...

23 червня 1919 року Червона армія квапливо залишила Харків.

Ген-ген пливли в бездонному синьому небі гетьманські літаки з жовто-синіми розетками на крилах перетинчастих, виглядаючи свою поживу на понівеченій війною землі...

На південному вокзалі похапцем вантажилися в пасажирські й товарні вагони штаби, відповідальні партійні і радянські працівники. Відступали на Суми, Білопілля, Ворожбу. Вони ще не знали, що між Ворожбою та Путивлем на річці Сейм вже висаджений в повітря міст, і гетьманські війська готують оточення, з нього “червоним” вириватися доведеться, переправившись на рибальських човнах, і тікати далі, далі з боями до самих Брянських лісів... Інші загони та полки йшли Московським, Полтавським трактами – на Суми... Куріли земляним пилом дороги, не в змозі стримувати в вузьких берегах своїх людську повінь, незчисленні підводи, санітарні фури, обідрані автомобілі, заморену кінноту та втомлену піхоту...

...Далеке місто спливало за горизонт, і здавалося втікачам, воно ніби повільно занурювалося в землю, як потопаючий в морі корабель. Ось вже сховалося зовсім, на поверхні видніються лише щогли – тонкі палички заводських труб. А в спину відступаючим натовпам з поривчастим вітром, з пилом, який хрустів на зубах, з літніми грозовими зливами летіли, завивалися, паморочили голови ненавистю і розгубленістю десятками і сотнями найрізноманітніші чутки: про незчисленні гетьманські полки, що рушили на “пролетарську Росію”, про зміїне кубло зради в самому серці військового керівництва, про ситих начальників, що продали революцію, казнокрадів, хабарників, грабіжників казенних складів. Правда і брехня, ворожі вигадки і власні недорікуваті просторікування, страх і невпевненість – все сплелося в щось без певної форми і спільного змісту, повзуче, кислотно-їдке, від чого одні втрачали надію, а інші впадали у відчай, розповзалися по ближнім та дальнім хуторам, аби лишень відсидітися, вціліти, перечекати у затишному місці великий розбрат, залишитися осторонь цього лютого двобою...

Але гетьманські льотчики, припавши до окулярів цейсівських біноклів, бачили не тільки відступаючі “червоні” війська, що куріли пилом по трактам, – нескінченні обози, безформні ряди піхоти, що розтяглися на цілі кілометри, гарматні запряги, які мчали цілиною... На пласкій та безкраїй землі тут і там гриміли бої – палали станції, які принишкли, ніби сховалися, притулившись до тонких ниток залізниць, в чорних зигзагах окопів пихкали пасмами вибухи, на широких долинах річок кінні лави сходилися в шабельному герці, заводячи свої нищівні хороводи, прямо по жовтіючому хлібові котили вуглисті коробки кулеметних та гарматних панцирників, зчепившись у двобої з ар’єргардними загонами “червоних”...

Українські війська ввійшли в місто майже без бою. Похапцем створений на шляху гетьманців укріплений район було прорвано. Окопи, бліндажі, кулеметні гнізда – все, створене невміло, руками мобілізованої буржуазії і різношерстого “нетрудового” елементу, не витримало першого ж удару. Траншеї були мілкими, неправильного профілю, укриття провалювалися мало не під вагою власних настилів, кулеметний вогонь не враховував горбистий рельєф місцевості. Але головна трагедія “червоних” полягала в тому, що командування гетьманців мало на руках карти укріпрайону: військовий інженер Горохов, підполковник колишній, здався в полон клятим “націоналістам” з усіма штабними документами...

Опівдні двадцять третього червня Запорізький корпус на чолі з командувачем Лівобережної групи військ генерал-значковим Болбочаном вступив в пригород Харкова. Перші колони запорожців зустріли пригнічену тишу пустирів, що заросли бур’яном, вгрузлі в землю мазанки похмуро глипали склом присліпуватих віконець з-під насуплених шапок солом’яних стріх. Потім мазанки змінилися низькими будинками, вони купчилися тісно один до одного, утворюючи розгалужені вулички та провулки. За ними потяглися будівлі в два-три поверхи. З наглухо закритими віконницями і дверима, схожі на скрині, складені з обпаленої цегли, погано фарбовані або скатані з сірих колод, криті черепицею, іржавим залізом, дошками, ніби цідили глуху ворожість до брязку стремен, до кінського форкання та гучних команд, до запаху кінського поту і колісного дьогтю. Дома невидющі й безмовні стояли берегами вздовж річки горбатої вулиці, брукованої каменем, нечулі до цих тисяч пітних кінських крупів, руху сутулих спин вершників, коливанню лісу списів, колісному скреготанню панцирників. І війська, що вступили в місто, відчули ворожість, що точилася від цих стін, побитих вітрами, печених морозами, в тріщинах та вибоїнах. Примовкли голоси, пришвидшили свій втомлений крок коні, нетерпляче прискорені ударами шпор.

А потім потяглися криті кіптявою цехи паровозобудівного заводу – величезний цвинтар приземкуватих будівель, сповитий нитками залізничних колій. Вітер скрипів полотнищами розкритих воріт. Від залізних звалищ гарматних стволів, навалених біля колій, остовів спалених паровозів і поламаних вагонів йшов стійкий сморід іржі, гнилі, гіркоти тухлих масел і гасу. Навіть коні, скошуючи очі в бік мертвих цехів, нервово переступали ногами, ніби вітер з розкритих навстіж воріт відтискував їх до узбіччя бруківки.

Але ось віддалік вдарили деренчливо в дзвін, це глухе бомкання підхопили в іншому місці, і в різних кінцях міста задзенькотіли, забряжчали важенні, литі з чистої міді зі сріблом, а за ними, ніби на підхваті, голосами дзвінкішими та різкішими – дзвони дрібніші. Всі тридцять чотири собори та церкви заклично калатали, славили Бога та визволителів від більшовицького ярма. Золотом зблискував шолом Михайлівського собору, смугасто-рожева громада Благовіщенського собору огорнулася хвилями дзенькання своїх дзвонів: задзвонних, перечасних, святкових... Струнка дзвіниця Успенського собору знемагала в мідному громі – тисячопудовий дзвін ніби розхитував тонку башту висотою майже в дев’яносто метрів. Над урвищем біля річки, за старими фортечними стінами, здіймаючи свої біло-зелені башточки, шпилі, мережані вікна, мішанину хрестів, амбразур і підпірних стін, поплив над містом Покровський собор...

І втомлені ескадрони, зморена піхота зладнали крок, підбадьорилися, замарширували узгодженим гулом по брудній бруківці. Веселіше побігли скати панцирників, дзвінкіше застукотіли колеса гармат; ніби отямившись від задуми, зафиркав, гучніше застукотів двигун генеральського автомобіля, рвонувшись в голову колони. Стремено до стремена, веселоокі, засмаглі, молодецьки в’їжджали ряд за рядом козаки в шапках з чорними шликами, в пітних гімнастерках та жупанах, перехрещені бойовими ременями. Десь за їхніми спинами вже загримів міддю полковий оркестр, сонце ламало промені об стволи гвинтівок та карабінів, розетки жовто-синіх кокард, золоті тризуби на рукавах, пряжки ременів та литі руків’я шабель...

В самому центрі міста, в просвіті Старомосковської вулиці, з’явилася, наростав-купчився з іконами та хоругвами, що на вітрі майоріли, натовп святково зодягнутий. З балконів високих килими важкі звішувалися. Розмахуючи прозорими парасольками сонячними і квітів букетами, штовхаючись, юрба з зойками радісними рухалася назустріч військам гетьманським, огинаючи зусібіч важкий поступ людей, що несли на витягнутих руках рушники вишиті та коровай хліба з сільничкою кришталевою...

***

Стояли спекотливі дні літа двадцятого року. Насувалося передвечір’я ще одного серпневого дня. Був цілковитий мир в небесах і на морі. Принаймі, так здавалося. А для канонерського човна це був просто четвертий вечір монотонного нудного дозору. Військовий корабель різав спокійну гладеньку воду Таганрозької затоки і вигляд у нього був напрочуд мирний, тому, що інакшим він просто не міг бути. Канонерський човен – одна назва! – на ньому навіть шестидюймові гармати виглядали вантажними стрілами. Його зробили з мирного азовського криголаму і корабель зовсім не скидався на морську аристократію – сталево-сірі кораблі з хижим вовчим профілем і легким вовчим ходом. Корабель був простим робітником, озброєним поспіхом і випадково, для того, щоб захищати свій труд від бандитів під червоним пентаклом.

На містку канонерського човна “Гетьман Петро Сагайдачний” під тентом на вахті – молодий мічман Штефанко. Мічман високий, стрункий блондин, в білому морському кітелі пошитому на замовлення в кращого кравця Севастополя. “Мічман Олег”, як його кличуть всі офіцери корабля, щойно випущений з Морського Корпусу і здається ще зовсім зеленим. Проте не можна не захоплюватися цим юнаком. Все, що біле – кітель, штани, черевики, – сліпуче, все, що золоте – погони, зірочки на погонах, – блищить. Рівна засмага стримує юнацький рум’янець, тонкий ніс з глибоко вирізаними ніздрями – порода, кров поколінь!

На містку все було поряд – компас, стерновий, штурманський столик з картами. І лише два сигнальника, що сиділи на розніжках біля рогатих стереотруб, були далеко один від одного: вони знаходилися на самих краях містка, який розкинувся над палубою від борту до борту, – два широко розставлених ока корабля, що охоплювали весь горизонт.

Сонце скрадливо підбиралося до горизонту і простора світла заграва стояла над морем і охоплювала всю його західну частину. Високий світлий купол неба, де м’яко змішувалися світлі барви близького передвечір’я, легко і невагомо спирався на гладеньку штилеву воду. Вона світилася рожевими відблисками. А на сході згущувався над берегами Таганрозької затоки непроникний фіолетовий серпанок.

Канонерський човен крейсував в Таганрозькій затоці, зобов’язаний все бачити і все помічати. Тут проходила невидима на воді лінія морського кордону. Вода на південь від неї була “нічиєю водою”, древньою дорогою торгівлі і культури, але одночасно вона була і такою ж древньою дорогою війни. Тому потрібно було слідкувати, щоб ніхто не звернув до українських берегів: морська дорога вела з колишньої Російської імперії, там, на її неозорих залишках криваво палала пожежа Громадянської війни, а всяка велика пожежа розкидає такі ж великі іскри. Тому мічман, розглядаючи з містка горизонт, цікавиться зовсім не передвечірніми фарбами заходу сонця, а силуетами зустрічних суден.

- Сигнальники, не спати! – Йому хочеться здаватися бувалим морським вовком і він кричить суворим басом двом матросам на крилах містка, розм’яклим від спеки. – Що там за пляма прямо по носу?

Минає довга хвилина придивляння і розглядання в бінокль і стереотрубу, нарешті, сигнальники ліниво доповідають: так то, пане мічман, наче би міна плаває! І при цьому ніякого каяття в голосі за нехтування своїми прямими обов’язками! “Мічман Олег” спалахує, та зусиллям волі гасить свій праведний гнів.

- Стерно ліво! Малий хід! Комендори, до кулеметів! – Командує Штефанко, він і сам вже розгледів міну. І роздратування його все-таки проривається крізь маску незворушності. Він тепер сердиться не на жарт. – Що ж ви чортяки, чи я за вас маю глядіти? Так би і напоролися на неї!

- Так спекотно ж як, пане мічман. – Присоромлено відповідають сигнальники, азовські рибалки з обвітреними бронзовими обличчями. – Піт очі виїдає.

Міна не одна – віддалік вистромила з води свою чорну лисину ще одна рогата смерть.

- Новенька, навіть блищить від масла. – Лаковані боки міни відбивали сонячні зайчики. – Вона, ця зараза, видно з тих, що “краснюки” для нас з Балтики привезли.

Рогаті кулі негайно розстріляли. “Віккерси” на тумбових установках азартно, один поперед одного, б’ють наввипередки короткими чергами і чиїсь кулі ставлять крапку на існуванні однієї “рогатої” смерті. Міна розстріляна, розколотий кулями її корпус швидко наповнюється водою і вона затонула тихенько, без зайвого шуму. А в другій міні кулі зачепили свинцевий ковпак і... рвонуло! Рвонуло аж до самого неба вогнем і димом, доставивши таку-сяку розвагу команді і офіцерам, що вийшли на верхню палубу.

- А здорово наш Остап їй прямо у ковпак довбонув! – Звернувся боцман Трохим Білохатько до старшого офіцера Максима Салимоненка.

- Та він і не так може. Під Харковом, пам’ятаєш, коли бронедрезину нашу “червонці” Примакова оточили, загнав песиголовців в байрак, прямо під гармати нашого бронепоїзда, де командир і вибив ту сотню. – Команда канонерського човна була укомплектована здебільшого з бійців команди бронепоїзда “Сагайдачний”, що минулого року на Катеринославщині і Слобожанщині громив “червоні” банди, які на землю українську зазіхали. Цим бронепоїздом командував Олексій Демченко, а вже взимку отримав він наказ повернутися на флот, надягнувши невдовзі довгоочікувані золоті офіцерські погони. Разом зі своїм командиром прийшли і моряки, які складали команду бронепоїзда. – А тепер що, сторожова служба – боїв ніяких. Відома справа, дозір, так його перерозтак. – Максим спересердя по-матроськи вилаявся, поминаючи архістратига Михайла і загробне голосіння вкупі з дванадцятьма апостолами та сорока мучениками.

Вахтений офіцер, почувши “істинно морські вирази”, враз напорошив вуха: на кораблі встановилися вже такі-сякі традиції і “солона військово-морська лексика” – за образним висловом командира корабля – анітрохи не шанувалася. Зацікавленість вахтеного офіцера відразу ж помітив командир канонерки. В цей час мічман Демченко саме перебував на містку, вдивлявся в прозорий серпанок горизонту білого азовського передвечір’я. Почувши міцні висловлювання свого старшого офіцера, командир спустився на палубу і тихо попросив Салимоненка зайти до нього в каюту.

Коли старший офіцер причинив за собою двері, Демченко крижаним тоном звернувся до нього:

- Пане старший офіцер, я щойно став свідком вашої реакції на несення нашим кораблем дозорної служби. – Офіційний тон збив Салимоненка з пантелику. – Надалі прошу такі вислови не вживати.

Присоромлений старший офіцер не мав що сказати.

- Дозвольте йти, пане командир? – Став Максим Салимоненко за статутом “струнко”.

- Не дозволяю. – Голос Демченка потеплішав. – Зрозумій лише, Максиме, такими напівшанованими словами ти себе дискредитуєш. Лайка, вона ж насамперед того, хто її висловлює, принижує. Тим більше, коли тебе чують молоді офіцери, щойно з Морського Корпусу випущені. Хтось та подумає, про себе, звісно: “Не дай Боже свині роги, а холопу панства!”. Вони ж всі біла кістка, не те, що ми з тобою.

- Ну, ти все-таки шляхетного роду... – Почав було Салимоненко.

- Таких, як я, поляки називають “голопузою шляхтою”. – Перервав його мову Демченко. – Я це вже пройшов в Морському Корпусі в Петербурзі, тому тебе і застерігаю від помилок, які сам я робив раніше. А тобі, коли бажаєш після закінчення цієї ворохобні стати на капітанський місток, потрібно навчитися стримувати свої емоції. А особливо, не висловлювати свої почуття напівшанованими виразами.

Старший офіцер мовчки погоджується з командиром – на Балтиці він немало бачив морських офіцерів. Вони блискучі, самовпевнені і уособлені. Вони ходили по вулицях фінських міст впевнено, ніби по доріжкам власних маєтків. Він зітхнув – ніде не купиш цієї золотої броні власної вищості і самовпевненості, це – роки виховання і спадковий капітал предків. В Олекси це так природно, а от у нього... Вони з командиром майже ровесники і Максим намагається у всьому бути не гіршим від Олекси Демченка.

- Та я зрозумів, Олексо. – Похнюпив голову Максим. – Тільки от у нас, в Мінній дивізії...

- Ну, почалося... – Усміхнувся командир. І перейшов на офіційний тон. – Прошу вас, пане старший офіцер, пояснити і офіцерам корабля, і команді всю важливість дозорної служби. Нам нудно тут, але це наш морський обов’язок. А бої з “червоними” будуть, і до того ж серйозні. Більшовики озброюють в Ростові загін кораблів, який сильніший за нашу флотилію. Тому, хлопці, майте терпіння... Добре, йди вже!

Зніяковілий старший офіцер вийшов. А командир канонерського човна довго не міг заспокоїтися. Він сам був молодим і хвацьким офіцером. Не раз відзначився в боях з більшовицькими бандами на сухопутті, командуючи бронепоїздом. І нині найбільше бажав потопити який-небудь корабель “червоних”.

Втім, Демченко розумів і свого старшого офіцера. З останнього місяця весни, коли стараннями екіпажу канонерку ввели в стій, корабель ніс дозорну службу і до кінця літа настрої матросів та офіцерів значно підупали. В монотонному і нудному дозорі розвагою була, хіба що, нечаста стрілянина по мінам, які тишком-нишком ставили по ночам з радянських кораблів, відколи більшовики зайняли Тамань.

...Канонерський човен знаходився в дозорі вже чотири дні і три ночі. Спокійно плив над морем тихий білий вечір. І ніч, що наближалася, ніжні фарби води і неба, остання ніч звичного, набридлого дозору, далека база з друзями, з театром і звичною недільною поїздкою за місто – вже зникало, стиралося, заволочувалося гарячим і тривожним диханням війни, яка причаїлася не так вже й далеко.

Війна палала в Радянській Совдепії, яка зі Світової війни відразу ж ступила у війну Громадянську, жорстоку, криваву, безкомпромісну, в якій залишитися жити мав лише один. Совдепія була зовсім поряд і вітер історії хитнув язики полум’я в бік Азовського моря і Української Держави. Командир канонерського човна відчував жар цієї війни молодою шкірою свого живого, ще зовсім юнацького обличчя. Цей сухий і грізний жар ще з весни сімнадцятого року палив і сушив молодого офіцера, він вже встиг стягнути шкіру глибокою складкою біля брів, висушити в очах вологий юнацький блиск, сухими зробити повні губи. В таких обставинах військові люди, якими б молодими вони не були, відразу стають дорослими.

Мічман Демченко був такий же гарячий і молодий офіцер, як і решта офіцерів корабля, хіба що, більш витриманий. І він чудово розумів настрої офіцерів і команди канонерського човна. Він приліг було відпочити з книгою в руках, та за хвилину з досадою підійнявся з дивану, в роздратування не поклав, а шпурнув свою улюблену “Історію війни на морі” на стіл. “Дідько б їх вхопив! – Невідомо кого маючи на увазі, подумав мічман. – Чого мені коштувало озброїти “Сагайдачного” та ще вибити офіцерів з Морського Корпусу в Севастополі!” І він згадав безперервне митарство навесні, коли приводив до ладу корабель.

“Тільки ж як мені підійняти настрій? Бо і серед команди відчувається апатія. А бойовий дух підноситься виключно діями.” Після важких роздумів, Олекса сів писати рапòрт про необхідність знищення більшовицького флоту в Ростові і взагалі про енергійні дії української флотилії на Азовському морі...

О десятій годині вечора “Гетьман Петро Сагайдачний” ліг на зворотній курс до Керчі, просигналивши прожектором на канонерський човен “Гайдамак”, який міняв корабель Демченка в дозорі, свої позивні. Йшли з потушеними вогнями і вітер доносив до палуби запахи скошеної трави, аромати яблук, що дозрівали в зеленому кипіння садів. Близько півночі прийшли в Керч, що мирно спочивала в задусі квітів...

...Рожеве сонце підіймалося з-за пагорбів Тамані і тихий літній ранок враз підняв настрій.

Чотири стареньких, що ходять на вугіллі, міноносця ліниво курілися димком біля причальних стінок Керчі. Віддалік на рейді гойдалися на морських брижах, ніби калоші-нечупари, номерні базові тральщики. Це збіговисько суден, починаючи від портових буксирів до азовських ельпідіфорів, було мобілізоване на час Великої війни для виконання військового обов’язку і публіка на цих тральцях – так вважали команди справжніх військових кораблів – смілива до нерозсудливості, але жах, яка нетямуща.

А в Криму буйно відцвітали сади і вітер дув в бік моря.

“Гетьман Петро Сагайдачний” стояв на рейді Керчі – тимчасової бази Азовської флотилії; відкритий з осту рейд мав мулистий ґрунт, якорі віддані на глибині вісім сажнів за дві милі від берега. Несподівано зранку на борт канонерського човна прибули відразу два адмірали – командувач Чорноморського флоту контр-адмірал Михайло Остроградський і начальник Морських Сил Чорного і Азовського морів контр-адмірал Олександр Нємітц. Обидва були в синіх робочих кітелях, і пахло від них дешевим місцевим винцем. Та й вигляд у них був ще той – шумливі, з червоними від недосипу очима, але налаштовані вони були оптимістично. Горністи на канонерці в їхню честь зіграли “слухайте всі”, потім виконали урочистий сигнал “заходження” адміралів на борт корабля.

- Вільно! – Гарикнули в один голос і Остроградський, і Нємітц.

Прямо від трапу в каюту командира. Під час розмови був присутнім і старший офіцер.

- Ми з приводу вашого рапòрту, мічмане... – Сказав Нємітц. – Ми згодні з вашою думкою, про активізацію наших сил на Азовському морі. Більшовики в Ростові закінчують озброювати всякий плаваючий мотлох, який змогли знайти на Дону. Йде також поповнення з Балтики... Варто лише “червоним” вирватися з Таганрозької затоки і в нас відразу ж прибавиться головного болю...

- Все-таки будемо воювати з Совдепією? – Прямо запитав Демченко.

- Дякуйте долі, – сердито промовив Остроградський, – що уряд у Сімферополі став на бік Гетьмана Скоропадського, а не генерала Денікіна і ми утримали за собою Крим. Проте ситуація непевна...

- Ви думаєте, Крим стане на бік Білого Руху? – Насторожився Салимоненко.

- Я цього не сказав... – Такою була відповідь.

На рейді Керчі було спокійно. Під бортом штабної шхуни “Чернігів” тихо дрімали міноносці “Капітан Сакен”, “Дзвінкий”, “Зіркий” і “Жаркий”, біля пристаней терлися кранцями об стінку канонерський човен “Гайдамак”, транспорт “Дунай” і мінний загороджувач “Святий Микола”, трималися на бочках загороджувач “Батум” і мінний транспорт “Смоленськ”.

В каюті стояла нестерпна задуха. Ілюмінатори були роздраєні, тільки це не допомагало. Сита благодать кримської провінції наповнювала приміщення незвичною тишею і запахами близької осені.

- Ось воно! – Олівець в руці командувача Чорноморського флоту задумливо блукав над білою плямою Азовського моря і ліг поперек Керченської протоки. – Саме тут причаїлася наша доля. Таманський півострів ми, на жаль, втратили. Коли ми дамо більшовикам прорватися на Керченський півострів, тоді впаде Крим, а потім відразу виникне проблема Одеси, Миколаєва, Херсона... та що там! – всього українського Причорномор’я. “Червоні” це розуміють, як і ми з вами. Панове, про це навіть думати боязно, будемо ж сподіватися на краще... Врешті-решт, все сходиться на тому: втримаємо ми Тузлинську Косу, чи ні.

Сонце плавило керченський рейд, на якому застигли розпечені коробки міноносців, канонерок і тральщиків. Залізо палуб обпалювало п’яти матросам. Купалися донесхочу: прямо з містка у воду – шубовсть! Потім лізли по балясинам штормових трапів; голі скакали на шкафутах, витрушуючи з вух воду. Веселий гамір то стихав, то накочувався прибоєм в спекотному повітрі і вливався в каюту безтурботним гомоном недалекого берега. В відблисках сліпучих сонячних зайчиків, які бігали від плюскоту води за бортом, ніжилися на переборках таргани флоту Ясновельможного пана Гетьмана, що незрозуміло як народжувалися – серед сталі і міді, ніби корабель це така собі сільська хатина з запічком.

Адмірал невдоволено глянув на відкритий навстіж ілюмінатор і Демченко квапливо засмикнув захисного кольору шторку. Задраювати ілюмінатори в каюті не наважився – тоді б зварилися від спеки.

- Азовське море, ця славнозвісна Меотійська калюжа, під ударом... – Остроградський націлився олівцем на Таганрозьку затоку. – Козачу Кубань, разом з усім Північним Кавказом, пан Денікін з прісними благополучно профукали. Однак це прорахунок не військової стратегії, а бездарної політики самого Денікіна та інших лідерів Білого Руху... Тим не менше, нині нам потрібно вчепитися в Керч, одягнути в бетон і сталь Тузлу. Інакше всіх нас видує в трубу Боспора Кимерійського, як ту порошинку через повітродувку.

Але, навіть признавшись в трагізмі становища, адмірал не виглядав пригніченим і зневіреним.

- Війна, а особливо війна громадянська, це як покер – у кого нерви міцніші, той і виграв. – Хмуро буркнув адмірал Нємітц. – “Червоні” вже опановували Таганрозьку затоку і Троцький був би абсолютним невігласом, коли б не ризикнув на цей прорив у Крим та Азовське море, нині майже не захищені...

Причин для похмурості і занепокоєння майбутнім – своїм і України – у адміралів вистачало.

...Більшовицькі війська ще на початку березня витіснили залишки Збройних Сил Півдня Росії за межі власне російських губерній. І гетьманські підрозділи вже подекуди вступили в бій з Червоною армією відтвореної весною двадцятого року Української радянської соціалістичної республіки, коли комуністи в травні-червні остаточно очистила територію РСФРР від білогвардійських військ. До кінця червня продовжувалася агонія Білого Руху на Північному Кавказі, яка завершилася Новоросійською евакуацією, і кораблі Чорноморського флоту, що їх Антанта передала генералу Денікіну, та транспортні судна перевезли залишки розбитих і деморалізованих частин ЗСПР[13] в Крим, Румунію, Болгарію, Туреччину. В Крим переправляли, в основному, частини Кубанської армії. Евакуювати частини Білої армії допомагали також і бойові кораблі французького та британського флотів. Участь іноземних кораблів не була випадковою.

Добре обладнаний Новоросійський порт був головною базою постачання Добровольчої армії. Сюди приходили іноземні вантажі і на складах знаходилися величезні запаси озброєння та іншого військового майна. В порту британці мали свою базу, через яку проходили всі вантажі, що постачалися “білим” через Новоросійський порт. Та навіть допомога переможців у Світовій війні мало допомогла Білому Руху.

Справа була в тому, що Денікін був досить посередній генералом, сутності Громадянської війни він так і не зрозумів. В Добровольчій армії були прекрасні офіцерські полки і зосередивши їх на головному, Московському напрямі, фахово використовуючи танки і артилерію, Біла армія цілком могла взяти Москву. Це була Громадянська, а не Світова війна, на цій війні ескадрон міг бути сильніший за піхотну дивізію, а чотири бронепотяги могли розгромити цілу армію. Те, що зі здобуттям військом “білих” Москви Громадянська війна на території Росії не закінчилася б, а лише затяглася, це вже інше питання. А Денікін розкидав свою армію від Курська до Царицина і був вщент розбитий Червоною армією.

Причина програшу “білих” знаходилася, однак, саме у військовій площині. І звучала вона так – війну виграти ще нікому не вдалося, воюючи одночасно на чотири фронти. Воювали прибічники “єдіной і нєдєлімой” одночасно з більшовиками, кавказцями, військами Української Держави Гетьмана Скоропадського і повстанцями численних отаманів, що гуляли по тилах Білої армії. Чотири фронти – це і для Бонапарта занадто. Не все добре було і у власному тилу – у Денікіна були складні стосунки з урядом Кубанської республіки. Денікінці розігнали Законодавчу Раду і у відповідь кубанці масово дезертирували з ЗСПР.

А така ситуація склалася завдяки тому, що генерал Денікін був затятий російський націоналіст – шовініст, який не визнавав права українського народу на власну державність. В 1918 році проголосили українці Кубані свою незалежність. А Денікін, прийшовши на Кубань, жорстоко переслідував український національний рух – закривав бібліотеки, спалював книги, батогом вибивав дух українства з кубанських козаків. Воюючи з більшовиками, він більше ненавидів українців.

На цьому і програв.

Основних причин катастрофи Білого війська було дві – відсутність в критичний момент резервів і руйнування тилу повстанцями, значну частину яких складали загони Нестора Махна, вибиті гетьманцями з території України. Резервів не було тому, що в цей момент вони воювали з армією Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського. А повстанці Махна, потрапивши в жорна між “білими” і українською армією, зуміли зберегти свої сили тому, що мали з гетьманцями спільного ворога – денікінців.

Гетьман Скоропадський намагався запропонувати Денікіну союз проти більшовиків на умовах незалежності або, хоч би автономії, Української Держави. Однак Денікін і чути нічого не бажав – “Єдіная і Нєдєлімая”, та й годі! Ніяких поступок! Результати такої політики не забарилися. Спочатку денікінські війська потіснили гетьманців, а потім українська армія вибили частини “білих” за межі української землі.

І в травні, коли розгром Білого Руху став очевидністю, для Української Держави на часі постало питання про вирішення проблеми Криму. А вона з’явилася ще на переговорах в Бересті-Литовському, які передували підписанню мирного договору з Німеччиною, коли Центральна Рада відмовилася від півострова. Це викликало здивування – прагматичні німці не розуміли, якими міркуваннями може бути продиктована відмова від стратегічних територій. Бо Крим – це насамперед Чорноморський флот колишньої Російської імперії. На той час Чорноморський флот становив потужну військову силу: три бригади лінійних кораблів, одна – крейсерів, одна – гідрокрейсерів, а також дивізії міноносців і підводних човнів. Така армада забезпечувала власникові контроль над сполученнями Чорного моря і можливість впливати на долю ще не закінченої війни. На що почули відповідь цілком у соціалістичному дусі: про дотримання принципу “мир без анексій і контрибуцій”. Відмовляючись від Криму, Центральна Рада позбавляла Україну виходу до моря й залишала морські комунікації в руках або більшовиків, або “білих”. Ні ті, ні інші не могли вважатися друзями України. Після офіційної відмови повернути собі Крим українці могли тільки силою зброї.

9 квітня 1918 року уряд УНР наказав сформувати Запорізький корпус, командувачем якого став генерал Зураб Натієв, за походженням осетин. Корпус було розділено на дві похідні групи: перша полковника Володимира Сікевича була спрямована на Донбас, друга під командуванням підполковника Петра Болбочана отримала наказ рушити на Крим.

До складу Кримської похідної групи увійшли Республіканський полк (під командою самого Болбочана), полк Кінних гайдамаків ім. Костя Гордієнка (полковника Всеволода Петріва) та кінно-гірський гарматний дивізіон полковника Олекси Алмазова. А ще додалися допоміжні частини різного спрямування: інженерний полк, артилерія, автодивізіон. Загалом 9 тисяч багнетів і шабель. Ця сила просувалася в пониззя Дніпра, готуючись зайняти зручні для наступу позиції. Командувачам повідомили таємний наказ уряду УНР – захопити Крим поперед німцями і встановити українську владу.

Військовики блискуче впоралися із завданням.

Під Мелітополем запорожці вперше за час операції зіштовхнулися з великими, підготовленими до оборони силами ворога. Попри запеклий опір, вже 20 квітня запорожці були на Сиваші, де їх застав командир німецьких частин генерал фон Кош. Його полковник Болбочан і повідомив про своє рішення негайно розпочати здобуття Сивашу. Сиваш, який ще називають Гнилим морем, непрохідний майже цілий рік, тому є ідеальною позицією для оборони і майже безнадійною – для наступу. Особливо коли кишить ворожими військами і усіяний укріпленнями за останнім словом техніки. Єдиний шлях на півострів – міст на палях – було заміновано. Німці категорично відмовилися здобувати такі укріплення, але не перешкоджали Болбочану в підготовці та здійсненні прориву – пропускаючи Болбочана вперед, фон Кош плекав надію, що українці скривавляться, але не прорвуться. В цій війні перемагав той, у кого міцніші нерви.

Наступ почався зі шквального артилерійського вогню. Під його прикриттям на Перекопський перешийок рушила дрезина з невеликим відділом сотника Зелінського. На повній швидкості увірвавшись у розташування оборони, українці закидали позиції більшовиків гранатами. Доки вороги приходили до тями, через перешийок проїхав бронепоїзд і відкрив шквальний кулеметний вогонь по більшовикам. Останнім акордом стала піша атака Республіканського полку на ворожі позиції через міст, який так і не встигли підірвати. За одним бронепоїздом рушили інші, потім піхота, а далі кіннота полковника Петріва. Відступ більшовиків перетворився на панічну втечу аж до Севастополя. Увечері 22 квітня українські підрозділи були в Джанкої – вузловій станції Криму. Звідси почали наступ на решту важливих пунктів. За лічені дні українці дісталися берегів моря. Першою туди прибула, як і належить, кіннота. Їй випав найтяжчий шлях – через гори, правіше від Сімферополя. Його здолали з допомогою провідників-татар і за тиждень походу вийшли до Чорного моря. І вигук передової сторожі: “Батьку, козацьке море!”, сповістив про фінал походу.

Після появи українців у Криму “війна нервів” перетворилася на “війну всіх проти всіх”. Першою пробою сил стала проблема ієрархії. Хоча формально німецький командир генерал фон Кош був старший за званням від Болбочана, корпус останнього ніс на собі основний тягар операції. Та й із місцевими обставинами українці були обізнані значно краще. Однак зрештою Болбочан був змушений підкоритися німецькому генералові. Надалі німці активно використовували цю перевагу. Не обмежуючись тільки формальними засобами, застосували проти українських частин весь можливий набір перешкод: переривання зв’язку, блокування ешелонів на станціях, перешкоди в постачанні, гальмування дій командування... Загостренню ситуації сприяли “труднощі перекладу” – перекладачем у переговорах між українським та німецьким командуванням був Отто Кірхнер, який, попри походження, симпатизував “білій” Росії.

У Джанкої німці обірвали зв’язок між українськими частинами, і відтоді українські командири могли покладатися лише на швидкість коней та доброзичливість населення. Наші не залишилися в боргу і відплатили тим самим: кіннотники на прощання пообривали дроти сполучення між німецьким командуванням і підпорядкованими йому військами.

До відкритого протистояння дійшло у Сімферополі. Після захоплення міста німці заблокували українські бронепоїзди. Наступним кроком стала вимога вивести війська з Криму. Болбочан відмовився. Тоді німці стягнули підрозділи своїх військ до Сімферополя й розмістили їх так, щоб остаточно скувати українські частини. Зранку 26 квітня обидві сторони почали готуватися до бою. Командири українських сил планували роззброїти німців або оборонятися з допомогою місцевого люду. Попри рішучість їхніх намірів, фон Кош відкрито висунув вимогу роззброїтися і вийти з Криму. У відповідь Болбочан наказав своїм військам зайняти бойові позиції.

Саме в цей момент із Харкова прибув генерал Натієв. Після обговорення ситуації було вирішено звернутися до Центральної Ради. Тут бездарність і малодушність політиків цілковито зруйнувала досягнення військових. Голова уряду Голубович обмежився виголошуванням утопічних промов. Зв’язковий унтер-офіцер під час першого раунду переговорів вдав, ніби зв’язок перервався. Причину він пояснив українським офіцерам: “Так може говорити хіба що дитина, але не державний діяч”. Телеграфіст, німецький унтер-офіцер, був прихильно налаштованим до українців.

Після “налагодження” зв’язку Натієв і Болбочан випередили хвилю демагогії жорсткою вимогою дати чіткі вказівки, як поводитися в такій ситуації. Відповідь прозвучала: підкоритися вимогам німецького командування і покинути Крим. Центральна Рада фактично дезавуювала власних захисників.

Найбільший успіх чекав уже під завісу подій. Через німецькі інтриги головні сили застрягли в Сімферополі разом із Болбочаном і до Севастополя дійшли тільки кіннотники Петріва – гірськими шляхами з допомогою провідників-татар. 28 квітня Гайдамацький полк розпочав бої з більшовиками на підходах до Севастополя. У той самий час до командувача кінноти полковника Петріва пробрався матрос-українець, який розповів про підготовку більшовиками виведення флоту із Севастополя до Новоросійська. У самому місті не вщухали протести – з флоту жила більшість мешканців. Окрім того, переважна частина матросів – за походженням українці – висловилися за його передачу Україні. Після цього адмірал Саблін пішов на безпрецедентний на той час крок – 29 квітня 1918 року наказав підняти українські прапори. Ніхто з них не знав про таємний наказ червоному командувачу флоту Раскольнікову негайно потопити його в разі переходу до рук українців. Чорноморський флот офіційно став флотом Української Народної Республіки. Та вся церемонія була радше “прощальним салютом” українській армії, яка вже покидала Крим, – останні підрозділи вийшли на початку травня. Вийшли суттєво поповнені добровольцями з-поміж місцевого населення. Чорноморський флот без військової підтримки з суші в 1918 році був для України втрачений.

Частину флоту більшовикам все-таки вдалося вивести до Новоросійська, але вже 19 червня 1918 року весь “червоний” флот на Чорному морі припинив своє існування.

Затоплення флоту супроводжувалося мовчазним схваленням усіх “великих гравців”. За великим рахунком, український Крим не влаштовував нікого: ні “білу”, ні “червону” Росію, ні Антанту, тобто Англію з Францією, ні Німеччину. Українські військовики повернули Крим Україні, але наказ Голубовича вивести війська з Криму перекреслив увесь здобуток. У світовій історії мало таких сміливих воєнних операцій. Втім, і таких бездарних політичних рішень також знайдеться небагато.

І вже Гетьману Скоропадському довелося подолати чимало труднощів, щоб у складі Української Держави залишився Кримський півострів. Однак восени 1918 року, після поразки Німеччини в Першій світовій війні, остання була змушена вивести свої війська з України. Після цього розпочалося антигетьманське повстання. Поки українці були зайняті придушенням ворохобні і обороною власної державності від більшовиків, які розпочали чергову війну проти Української Держави, в Криму висадилися війська Антанти, що підтримали Білий Рух і, зрозуміло, про якийсь там український флот чути нічого не бажали.

Французи разом з британцями передали кораблі Чорноморського флоту генералу Денікіну. Однак у Денікіна з комплектування екіпажів виникли труднощі – до форсунок та помп доводилося ставити офіцерів, гімназистів та цивільних чиновників. А незвичні до фізичної праці люди швидко видихалися і ставали ні до чого не придатними. Причина була все та сама – українці не бажали воювати за “єдіную і нєдєлімую”. А без народу воювати геть кепсько! Де ж були нижні чини – трюмні, кочегари та інші матроси Чорноморського флоту? А вони були на бронепоїздах та канонерках гетьманців, врешті-решт, носилися на махновських тачанках по Північній Таврії. Чому так сталося? А що міг дати Денікін основній масі народу, зокрема, українському селянину? Та він навіть пообіцяти нічого не міг! Навіть збрехати! Ідеологи Білого Руху були ідейними імпотентами. Вони не могли дати відповіді на найтрепетніші питання: форма правління – республіка, монархія чи що? Кому буде належати земля – селянам чи поміщикам? На все була одна відповідь: прийде час – дізнаєтесь. Природно, українці не бажали отримати кота у мішку.

Єдине питання, на яке ідеологи Білого Руху дали чітку та зрозумілу відповідь – цілісність “єдіной і нєдєлімой”. Але того ж самого прагнули і російські більшовики в Москві. А народи Російської імперії не бажали знову потрапити ні в колишню, ні в новітню, уже комуністичну “тюрму народів”. Тому Кубань, Сибір, Туркменистан, Далекосхідна Республіка й воювали за свою свободу і незалежність з російськими комуністами Леніна та Троцького.

Саме ця затятість “єдінонєдєлімщиків” та сваволя більшовиків і зумовила прагнення кримських політиків об’єднати Крим з Українською Державою.

А що таке влада комуністів, кримчани відчули сповна, ледь комуністи захопили владу.

...Внаслідок антигетьманського повстання гетьманці воювали з силами Директорії, а тим часом в Харкові було проголошено Українську радянську соціалістичну республіку. Таким чином російські більшовики руками своєї маріонетки почали чергову війну з Українською Державою. Військам “червоних” вдалося частково захопити Донецький промисловий басейн і Таврію, Задніпровська дивізія балтійського “кльошника” Павла Дибенка вела бої з гетьманськими військами на підступах до Катеринослава.

В квітні дві бригади цієї дивізії прорвалися через Перекоп в Крим і швидко захопили весь півострів, крім району Керчі. В ніч на 15 квітня французький адмірал Амет запропонував командувачу “білого” флоту адміралу Сабліну евакуювати все, що можливо, заявивши, що решту буде знищено. 21 і 22 квітня командування Антанти зайнялося знищенням величезних запасів військового майна, зосередженого в Севастополі. Були підірвані гармати Севастопольської фортеці, спалений порох, який знаходився на її складах, розгромлена і знищена база авіації, на старих лінійних кораблях, які знаходилися в гавані, були підірвані машини, пізніше були потоплені підводні човни і знищені гідроаероплани.

Залишки військ “білих” і військ кримського уряду відходили на Керченський півострів. Там, на Ак-Монайських позиціях і тримали оборону частини Білої армії та кримські підрозділи при підтримці артилерії кораблів Антанти та Білого флоту. На протязі травня великокаліберна морська артилерія обстрілювала позиції військ “червоних”, що дозволило білим втримати в своїх руках Керченський півострів.

“Кримська операція” комдива Дибенка була прямими порушення наказу командувача Південного фронту Антонова-Овсієнка, згідно якого частини Задніпровської дивізії мали обороняти Донбас від наступу українських військ і ні в якому разі не заглиблювати в Крим, аби не розтягувати фронт.

Однак Дибенко не виконав наказ. Він любив ризикувати, особливо чужими життями. В результаті через місяць після відмови Дибенка захищати Донбас гетьманці прорвалися в шахтарський район і, користуючись малою чисельністю військ, що їм протистояли, вийшли в тил радянському фронту. Цей прорив знаменував звільнення південного сходу Української Держави від російсько-більшовицьких окупантів.

Але в квітні дев’ятнадцятого року Павло Дибенко відчував себе тріумфатором і “кримським удільним князем”. На початку травня він проголосив про створення Кримської радянської армії, що не підпорядковувалася Південному фронту. Ставши воєнним диктатором Криму, Дибенко створює “під себе” Кримську Радянську Соціалістичну республіку в складі РСФРР і запрошує на роль “весільного генерала” головою уряду Криму (РНК КРСР) брата Леніна – Дмитра Ульянова. Себе Павло Дибенко оголосив наркомом військових і морських сил Криму, головою Реввійськради Криму і командувачем Кримської армії.

“Кримське царювання” Дибенка продовжувалося недовго. В перших числах червня в Євпаторії висадився десант гетьманців, який зім’яв оборону “червоних” на Перекопі, відкривши шлях кінній бригаді генерала Барбовича, що входила в Дніпровський корпус генерала Петровського, на Сімферополь і Севастопіль. Частини “червоних”, затиснуті між гетьманцями та об’єднаними військами кримчан і Білого Руху, були розбиті і частково потрапили в полон, частково розбіглися по кримським лісам та горам, де їх невдовзі виловили і знищили місцеві загони самооборони. А в Криму настала хистка рівновага між гетьманцями та Білою армією. На прохання кримського уряду – урядовці в Сімферополі мали всі підстави побоюватися, що діячі Білого Руху позбавлять їх влади – кінна бригада Барбовича залишилася в Криму.

На початку серпня гетьманці і війська “білих” зустрілися й в Донбасі. З Києва передові частини отримали вказівку при зустрічі з “білими” ставитися до росіян дружньо. Але з перших же слів, якими обмінялися українські вояки з добровольцями, стало зрозуміло, що перед українцями ворог, нічим не кращий за більшовиків. Частини “білих” стали тіснити Луганську дивізію гетьманців і полки шахтарів, намагаючись захопити весь Донбас. Але підійшов корпус генерал-хорунжого Сікевича і вибив добровольців з української землі. В Криму до сутичок між українцями та “єдінонєдєлімщиками” не дійшло, тим не менш, на півострові зберігалася нестійка рівновага. По правді, крихкий мир зберігався завдяки сімферопольським політикам, які досить не прихильно ставилися до ідеї “єдіной і нєдєлімой”. В серпні кіннотників Івана Барбовича в Криму замінив Чорноморський кіш, який штабом Гетьмана планувався до висадки на Кубані.

Це військове формування з’явилося в Криму не просто так. Ще з вісімнадцятого року Гетьман мав намір в майбутньому приєднати до Української Держави Кубань, Бессарабію та Галичину. Навіть військові контингенти, щоб захищати українські інтереси на цих територіях, для цього створив – Чорноморський кіш, Кіш Низового Козацтва та Галицький кіш Січових Стрільців.

А от щодо Криму таких намірів на майбутнє Гетьман не мав, Гетьман Скоропадський де-юре приєднав його до Української Держави. Хоча спочатку прем’єр-міністр Кримського Крайового уряду Сулькевич і спробував було проводити політику, спрямовану на відрив Криму від України, направивши в кінці липня делегацію до Берліну. Тоді в серпні Українською Державою було оголошено про економічну блокаду півострова. Це змусило Кримський Крайовий уряд розпочати переговори з українцями, і в середині вересня до Києва прибула делегація кримчан. А в жовтні 1918 року в результаті переговорів між урядом Української Держави та Кримським Краєвид урядом генерала Матвія Сулькевича був розроблений перелік прелімінарних умов входження півострова до складу України. На думку Гетьмана Павла Скоропадського Крим мав приєднатися на правах автономного краю. І пункт перший стверджував: “Крим об’єднується з Українською Державою на правах автономного краю під єдиною верховною владою Його Світлості пана Гетьмана”. Заколот Винниченка-Петлюри та вторгнення в Україну більшовицьких військ пригальмували, але не відмінили здійснення цих планів. Після відходу німців уряд Сулькевича подав у відставку і до влади прийшов новий уряд Соломона Крима, який спирався на підтримку Добровольчої армії та Антанти. Але відразу ж між Кримським Краєвид урядом і командуванням Добровольчої армії виникли чвари. Командири добровольців ігнорували розпорядження кримчан, а Кримський Крайовий уряд виконував розпорядження тільки командування союзних військ. Однак це продовжувало недовго. Наприкінці березня – початку квітня 1919 року війська російських більшовиків вступили в Крим. 4 квітня вони захопили Перекоп, 11 квітня – Сімферополь та Євпаторію, 13 квітня – Бахчисарай та Ялту, 29 квітня – Севастопіль.

Але вже 8 червня в Євпаторії висадився десант гетьманських військ і 20 червня “червоні” війська зусиллями гетьманців з заходу і півночі, частин ЗСПР і кримчан зі сходу, від Керченського півострова, вибили з півострова. Однак денікінці на незалежність Криму не зважали і 22 серпня наказом генерала Шіллінга сформований кримський Курултаєм уряд – Директорія – був розпущений, а деякі кримські націоналісти арештовані. Про якусь там “кримську незалежність” діячі Білого руху знати нічого не бажали.

Примітний інцидент стався в Бахчисараї. Під час урочистих зборів кримськотатарської молоді в великому саду ханського палацу туди з’явився загін козаків зі складу Збройних Сил Півдня Росії. Вони закрили ворота, щоб ніхто не розбігся, і відшмагали присутніх шомполами. Кримчани за допомогою звернулися до Гетьмана Скоропадського і українські частини звільнили арештованих кримчан. Під захистом Чорноморського коша відновив свою діяльність Кримський крайовий уряд. На щастя, до збройних сутичок з добровольцями справа не дійшла, однак обстановка на півострові склалася доволі напружена.

Тим часом справи Білого війська ставали геть кепськими. Не дійшовши до більшовицької Москви Біла армія зазнала поразки. До всього в ніч на 7 листопада 1919 року на Фортечній площі Катеринодару був повішений найзапекліший кримський самостійник – Олексій Калабухов. Таким чином Денікін переконливо продемонстрував справжню ціну незалежності кубанців, показавши, хто є на Кубані справжнім господарем. Влада в Кубанській Крайовій раді перейшла до “лінійщиків” – прибічників “єдіной і нєдєлімой”. Ця страта викликала глухе ремствування серед козаків. Результат не забарився: була підірвана довіра до військового начальства. Це багато в чому сприяло програшу “білими” війни з більшовицькою Росією.

Коли війська “білих” покотилися від Москви, для кримчан постало питання з ким далі бути. І весною двадцятого року, коли Біла армія агонізувала, кримські військові формування разом з гетьманцями Чорноморського коша роззброїли частини “білих” на півострові. Тим часом почалася евакуація Білої армії з Північного Кавказу. До портів Криму та Північної Таврії перевозили переважно кубанців, решту Білого війська евакуювали до Туреччини, Болгарії, Румунії. З Таманського півострова загони кубанців евакуювалися в Крим, відходячи по Тузлинській косі. Щоб убезпечити себе від удару “червоних”, в тіло коси заклали вибухівку і висадили в повітря значну її частину. В результаті утворився острів Коса Тузла, де укріпилися кубанці, заявивши, що оборонятимуть цей шматок кубанської землі від російських більшовиків поки живий хоч один кубанець. Саме про укріплення цього острова і йшла мова в каюті Олекси Демченка...

...Ситуація “ні миру, ні війни” на Азовському морі визначилася в першій половині вересня. Тоді в Маріуполі вантажилися пшеницею судна для відправки в Європу. Отримана від продажу хліба валюта йшла на придбання зброї та боєприпасів – українській армії вкрай не вистачало артилерійських гармат, кулеметів, гвинтівок. А в радянській Росії в великих промислових містах починався голод – політика продрозверстки на третє літо дала відповідні результати: російський мужик відмовлявся працювати задарма на кремлівських мрійників і хліб не сіяв. Отож комуністичні лідери в Москві ламали голову, чим кормити партійний і державний апарат, робітників військових заводів та п’ятимільйонну Червону армію, а в Українській Державі сотні тисяч тонн хліба відправляли на продаж за кордон. І для російських більшовиків рішення лежало на поверхні – захопити зосереджене в портах Азовського моря збіжжя!

...Перед смерканням чотирнадцятого вересня в порт Бердянськ ввійшов під торговим прапором невеличкий пароплав. Ледь він пройшов ворота гавані, одним ривком прибрав прапор торговий, червоний підняв замість нього і запрацював кулеметом. Знавці впізнали в суденці портовий буксирний пароплав, який “червоні” нарекли “Данай”. Стрільби не припиняючи, підійшов до торгового судна завантаженого пшеницею, матросів з палуби вогнем кулеметним зігнав і взяв на буксир. Спроба взяти ще одне велике судно з зерном виявилася невдалою – боцман встиг віддати якір (за що заплатив своїм життям). Призу, який вислизнув прямо з рук, “червоні” всадили під ватерлінію трійку снарядів. В цей момент по палубі ворожого судна вдарив кулемет козачого патруля, що виявився поблизу порту, і “червоні” визнали за краще ретируватися з захопленим трофеєм. Два канонерських човна, які чекали в відкритому морі, обстріляли порт з шестидюймових гармат. Таким був початок швидкоплинної морської війни на Азовському морі.

А вранці в Керчі моряки Азовської флотилії дізналися: маріонеткове утворення російських комуністів – Північнокавказька радянська соціалістична республіка оголосила війну Українській Державі...

Канонерський човен “Гетьман Петро Сагайдачний” того дня знаходився в черговому дозорі.

- Здається, ця канитель ніколи не закінчиться... – Штурман мічман Ігор Романовський дістав зі шкіряного портсигара цигарку. – У кого сірники? Дайте припалити... дідько, ще добу тут бовтатися.

Старший офіцер черкнув було під носом у штурмана сірником і в ту ж мить загасив вогник.

- Сигнальці! – Гарикнув. – Я за вас доповідати буду?!!

- Прямо на нас... два... три... чотири силуети! – Одночасно з риком Салимоненка пролунала доповідь сигнальної вахти. – Ймовірно... канонерські човни “червоних”!

Демченко машинально відмітив час: п’ятдесят шість хвилин на шосту.

- Старший офіцер, будьте так люб’язні, натисніть педаль дзвонів гучного бою. – Звернувся командир канонерського човна, ззовні майже спокійний, до Максима Салимоненка. – Бойова тривога!

Це була та хвилина, коли радисти канонерського човна отримали звістку про початок бойових дій на Азовському морі. Ледь радист збіг на місток і мовчки простягнув командиру бланк радіограми, натиснули педаль. І по всім відсікам корабля заклично закалатали-ударили – так, що мертві постануть з домовин! –дзвони гучного бою: “По місцях стояти – тривога, тривога, тривога!” Бойова тривога, захлинаючись, йшла по палубі корабля дзвінким і чистим голосом горну, з приміщення в приміщення калатанням дзвонів гучного бою, з трапу на трап тупотінням десятків важких черевиків. Потім вона лягла тишею.

Комендори вже на гарматах. Сині, жовті, червоні проблиски сигналів мигтіли тремтливо, осяваючи засмаглі обличчя матросів. На містку застигли в очікуванні офіцери, корабель – у розвороті.

Командир взяв листок радіограми з рук радиста. Текст її був коротким. В ньому повідомлялося, про напад ПКРСР, маріонеткового утворення російських комуністів, на українську землю і наказ атакувати противника при зустрічі. Все стало на свої місця: ворог є ворог і ніякі дипломатичні складнощі вкупі з умовними лініями кордонів не обмежували надалі дії канонерського човна. Величний спокій зійшов на Олексу. Ніби лопнув давній нарив, який мучив і турбував, обмежував рух і думку. Він навіть здивувався, як так міг довго мучитися і сумніватися. А зараз командир корабля підійшов до компàса, зручно прилаштувався біля нього і став очікувати терпляче і спокійно, коли ворожі кораблі наблизяться.

Попереду було багато чистої води, ясність і перемога...

З передсвітанкової імли різко і зловісно проступали не чотири, відразу п’ять ворожих силуетів. І всі на містку “Сагайдачного” бачили вкарбовані в горизонт легкими мазками тіні радянських кораблів. А з далекоміра гальванери подавали дистанцію: “...тридцять вісім, тридцять сім, тридцять шість... Противник іде на зближення!” Командир корабля продовжував стояти біля компаса у все тій же спокійній позі.

- Штурман, відмітьте час. – Командир опустив бінокль.

- Шоста нуль чотири. – Відповіли йому з рубки.

- Запишіть до журналу: відбиття атаки.

Дали радіо в штаб флотилії з повідомленням про появу ворожих кораблів і про початок бою з ними. Рівний голос далекомірника так само монотонно відлічував дистанцію. Ще трохи і можна було відкривати вогонь. Канонерський човен, весь у тремтінні передбойового збудження мчав вперед.

Зручно вмостившись в кріслі, артилерист відпрацював штурвалом розворот далекоміра. Втиснувши своє обличчя пещеного панича в каучукову оправу візирної оптики, мічман Штефанко повідомив:

- Головним “Прапор соціалізму”, за ним “Будьонний”... “Свобода”... – Гальванери вже трудилися на автоматах стрільби. – ...слідом “Червона зірка”... кінцевим “Третій інтернаціонал”. Товсь!

Однак “червоні” артилеристи випередили. Атмосфера над морем наповнилася гулом – зі стволів стодвадцяток вилетіли згустки вогню. Перші снаряди пристрілки збурили воду на недольоті. Друга серія підняла водяні стовпи так само неподалік від правого борту “Сагайдачного”. Противник давав недольоти і перед “Сагайдачним” викидало з моря каскади води, прикриті зверху шапками диму.

- Стріляють в день по чайній ложці. – Кивнув Салимоненко на “червоних”. – Не квапляться.

- Наводити по головному. – Сказав в телефонах баштових командирів голос артилериста. Баштові указники відстукотіли цифру 100 і стволи гармат плавно покотилися, аби встати по заданий напрямок. – Автомат, зближення півтора. Приціл ..., цілик ... – І покажчики побігли по циферблатах.

- Залп! – Під козирком містка проквакав ревун і слідом бравурно стрельнула носова гармата, освітивши обличчя людей жовтавим восковим світлом.

В окулярах бінокля, на іскристій воді серед розмитих силуетів здійнявся срібний сплеск.

- Накриття! – Передали з далекоміра. Знову ударила носова гармата і старшина башти, весь в павутинні телефонних дротів, вибив з казенника гільзу в димному смороді спаленого пороху.

- Кормова, чого притихли? – Біля бойового телеграфу командир штовхнув руків’я на “повний вперед”. Канонерський човен у відповідь затремтів усім своїм невеликим, але міцно скроєним тілом, і під форштевнем зеленаво-скляна вода з шипінням піднялася високим пінистим буруном.

- Право на борт. – Сказав Демченко, не підвищуючи голосу. П’ять радянських канонерських човнів міцно тримали “Сагайдачного” в сплесках своїх накриттів. Був цілковитий штиль, прозора вода лежала рівно і гладко, брижі не туманили її блакитну глибину.

Носова гармата знову вистрілила, слідом луною відсалютувала кормова.

Бій почався. Один проти п’яти вступив у нерівний поєдинок...

Нагородивши головну канонерку “червоних” двома влучаннями, “Сагайдачний” тепер, як цвяхи в домовину, заганяв снаряди в “Будьонного”. Демченко з радістю побачив, що по швидкості “Сагайдачний” майже вдвічі перевищує загін противника. Він маневрував канонеркою легко і вільно, відчуваючи корабель, як своє власне тіло. Ворожі снаряди тепер сипалися густо, але вправне маневрування робило “Сагайдачного” невразливим: йшла десята хвилина бою і – жодного влучання!

- Стерно праворуч... ще правіше... тепер – ліво на борт!

- Не захоплюйтеся, Олексію Михайловичу, там – обмілина. – Підказав збоку штурман.

- Я знаю. – Відмахнувся командир. – Але чи пам’ятають про це “таваріщі воєнмори”?

Ще влучання... На “Будьонному” шестидюймовий снаряд розніс корму і там щось загорілося. Наступний снаряд розтрощив шкафут і, запарувавши машиною, “червоний” відвернув до близького берега.

- Лівий борт, сто двадцять, корабель противника! – Розпачливо-перелякано прокричав сигнальник і вже за радісно секунду поправився. – Відставити противника! На підході “Гайдамак[14]”!

Дійсно, від Керчі на повному ходу підходив наш канонерський човен “Гайдамак”, за ним слідом – “Запорожець”. На містку враз повеселішало – все-таки тепер в українців стало дві шестидюймові гармати і шість стотридцяток та чотири тридюймівки проти одинадцяти стодвадцяток, знятих з балтійських лінкорів, двох “соток” і півдюжини іншого різнокаліберного дріб’язку “червоних”. Крім того, з п’яти кораблів противника три були в недавньому минулому ґрунтовозними шаландами і ніяк не могли похвалитися високою швидкістю. Лише колишній портовий криголам, що його більшовики нарекли “Прапором соціалізму”, міг дати десять вузлів, та й то за паспортом. Українські кораблі мали майже вдвічі більшу швидкість. То ж для перемоги цей чинник вони мало використати повністю.

Над радянськими кораблями дим струмував широким чорно-бурим полотнищем і було зрозуміло: вони намагаються розвинути максимальну швидкість, але йдуть на паршивенькому вугіллі.

А далі почалася вистава, як в цирку. Форсуючи машини, дві більшовицькі канонерки одна за одною, ніби змовившись, вилетіли на відмілину. Поламавши гвинти і погнувши площини керма, вони помертвіло відповзи назад. Рахунок визначився: троє проти трьох! Строєм фронту “червоні” пішли в атаку.

Мукання ревуна, спалахує синім блиском сигнал в башті. Постріл! І гармата смикається назад.

- Подавай! – Біля гармат – звична штовханина. З погребів подавали фугасні снаряди, на голови вибухівників начеплені червоні шапочки запобіжних ковпачків.

Перед силачем-заряджаючим відкривалася паща казенника, він кидав снаряд на відкинуту щелепу лотка і гарматна горлянка негайно заковтувала його в себе разом з зарядом. Матрос запечатував гармату замком і вона, в диму і полум’ї пострілу, відкочувалася назад, пресуючи навколо себе повітря. Відкрили замок – звідти хукнуло моторошним перегаром піроксиліну.

- Подавай! – Старшина при пострілах стрибав в шкіряному сидінні, весь в диму, як дідько в рідному пеклі, і від нього чули тільки одне. – Подавай... подавай... подавай!!!

Вже з третього залпу “Сагайдачний” накрив “Третій Інтернаціонал”, що йшов на правому фланзі, “Гайдамак” і “Запорожець” взяли в обробку “Червону зірку” по центру. Але й “червоні” тепер дружно, всі разом били по кінцевому “Запорожцю”. Вони миттєво – видно артилерист там був добрий! – пристрілялися і два снаряди влучили-таки в “Запорожця”. Рвонуло на шкафуті і біля носової гармати, обслугу розметало по палубі. Когось викинуло за борт. Берег далеко, а море – ось воно, поряд. Сплеснула вода під невдахою і зімкнулася в ту ж мить над людиною. Тонути тут людині неглибоко, та смерть від цього не стає кращою. З тріском і виттям розгоралася пожежа на рострах, від шлюпочних брезентів сипало іскрами. Вогонь пробігав по рострам легко, ніби звірятко по деревам. Палаючий “Запорожець” йшов прямо на ворога, стріляючи з полум’я. Це била гармата кормового плутонгу. Тільки чогось не вистачало на кораблі... “Чого?” Демченко не відразу зрозумів, що не вистачає димової труби – збило!

“Сагайдачний” працював своєю артилерією так, що зі стволів гармат облітала спалена фарба. Виручаючи “Запорожця”, корабель Демченка прикрив товариша димом, щоб той зумів вискочити з незліченних вилок. За цю допомогу він поплатився вибухом під кормою і отримав течу в румпельному відділенні. Наступний снаряд противника зруйнував носову гармату. Але й кораблі “червоних” вкрай побиті, вже гинули поза всяким сумнівом. Бій тягнувся вже другу годину і потрібно було його завершувати.

Артилерист в центральному посту схилився над датчиками, які клацали кожен на свій лад, підморгуючи йому різнокольоровими лампочками, ніби наголошуючи на уважності. Останні залпи були просто чудовими і вони радували серце артилериста, як складний пасаж на скрипці, досконалості якого п’ять років домагався маестро. Головний корабель “червоних” димів і, даючи промах за промахом, став відвертати на ост. На носі ворожого корабля бушував вогонь. Крізь ефірну тріскотню в радіорубку “Сагайдачного” встромилася зрозуміла морзянка наказу. З Керчі отримали радіограму: “Бій припинити. На повному ходу відходити в Маріуполь”.

Демченко перешикував кораблі, повернувши їх “всі разом” і тепер відходив до Маріуполя. Бій скінчився і горністи канонерського човна зіграли “дріб”. З містка скомандували:

- Задробити стрілянину. Стволи на нуль. Чохли закинь...

“Сагайдачний” розвернув корпус серед обмілин і його ніс націлився на норд, в бік Маріуполя...

- ...Перша бійка за Азовське море, – промовив адмірал Нємітц, – сталася сьогодні. Без сумніву, “червоні” планували вижити нас з Азову.

Йому довелося пережити бурхливу атаку командирів трьох канонерських човнів, які адмірал своїм наказом так нагло вивів з переможного бою. Щоб охолодити молодь, нагадав їм про субординацію.

- Прекрасно. – Посміхнувся Демченко. – Про що мова! Мій корабель готовий до бійки!

Все складалося чудово. Радянська Азовсько-Донська флотилія вже напирала від Ростову своїми канонерками і ніяк не можна було допустити, щоб “червоні” утвердилися на Азовському морі.

Сонце підіймалося в зеніт, наступив полудень першого дня чергової війни між українцями та московсько-комуністичними загарбниками. Сонце повернуло на осінь. Попереду були холодні дні, дощі, сирість, морок, попереду була зима, яка очікувала на полчища російсько-більшовицьких окупантів. Попереду був безславний кінець початої ними в цей день війни.

***

Дніпровський кінний корпус генерала Петровського підходив до лінії фронту. Все частіше траплялися назустріч транспорти з пораненими, вечорами в теплій рожевій далині спалахували короткі блискавки гарматних пострілів. Там другий тиждень йшли запеклі бої – ворог рвався на схід і південь, в області багаті хлібом, вугіллям, залізом. А вчора, 20 серпня, поляки, захопивши Новоград-Волинський, несподівано припинили наступ в східному напрямі, на Житомир і Київ, посиливши натиск на Вінницю, Проскурів і Тернопіль. За даними розвідки, противник значно послабив угрупування своїх військ і саме з цього вирішив скористатися генерал-значковий Єрошевич, командувач Поліського фронту. Польське керівництво, обмежене в силах, припустилося стратегічної помилки. Пани в Бельведері, затяті на ідеї відновлення кордонів 1772 року, були впевнені в військовому безсиллі Української Держави, яка не зможе одночасно воювати на два фронти – проти більшовиків на сході і проти польського війська на заході і півночі.

Хмари над поляками зібралися 21 серпня, гроза мала вдарити наступного дня, і напередодні бою в таборі гетьманців всі були в гарячці посиленої і негайної підготовки до бою. Командири українських полків і дивізій довго і уважно вдивлялися в позиції поляків на пагорбах, які принишкли в глибині долини, під яскравою зеленню, поки що зовсім тихі, ніби противника там і не було ніколи.

...Атака почалася після полудня, коли противник її не очікував анітрохи. Піхотні лави гетьманців піднялися з окопів мовчки, без звичного “ура!” і артилерійської канонади. І тільки коли піхотинці пройшли майже половину нічийної землі, по окопам поляків вдарили легкі гарматні і гаубичні батареї дивізійного артилерійського полку і приданих піхотній дивізії важких гаубичних дивізіонів з резерву Гетьмана. Їх підтримали важкі гармати бронепоїздів. Від залпів українських і польських батарей гримотіло, як величезні бляшані листи, і рвалося, як міцна парусина, повітря навколо. Здавалося, гарматні постріли гриміли не за спиною і десь за річкою попереду, а в голові, в запаленому мозку, і серце крок за кроком колотило в грудну клітку, ніби в барабан. Між залпами артилерії чулася рушнична і кулеметна тріскотня, але піхотні лави в швидкому темпі дійшли до окопів і в них зав’язалася рукопашна сутичка.

Генерал Петровський чекав на своєму спостережному пункті повідомлення, що противник біжить до залізниці, але піхотні батальйони гетьманців зав’язли в третій лінії окопів.

Спостережний пункт був розташований на пагорбі і вдало прикритий рідким чагарником. З нього не зовсім добре видно було що робиться на правому фланзі, але лівий, на який покладалися основні надії, видно було добре. Розвідка – і повітряна, і наземна, – вказувала на те, що позиції поляків там були слабкими. Тому командувач корпусу сподівався, що польські легіонери не витримають натиску піхоти і це полегшить справу для його кіннотників.

Нервово він поглядав на годинник. Проте пройшло півгодини, година, а повідомлення про успіх не було – йшли тільки поранені. Справджувалися його найгірші припущення – піхоті не вдалося самостійно прорвати оборону поляків. Невже доведеться вводити в дію кінноту ще до завершення прориву? “От, дідько!” – подумки вилаявся спересердя Петровський. Тільки о другій годині, коли з’явилася перша партія полонених, генерал зітхнув з полегшенням: “Здається, справа зрушила з місця!”

Генерал по телефону віддав наказ і за хвилину з боку тилу донісся суцільний, такий, що стрясав землю, кінський тупіт. Ескадрон за ескадроном, з шаблями наголо – леза їхні блакитним полум’ям горіли на сонці, – кінні полки Житомирської дивізії мчали доганяти втікачів. Дзвінко відстукотівши по сухій землі парадно-чисті коні трьох основних мастей Коростенського і Овруцького кінних полків явно відчували терпкий і солодкий присмак перемоги, яку зараз мали здобути їхні вершники.

І дійсно, хвацько врубалися вони в польські ряди та й погнали на захід їхні залишки, захопивши кілька сот в полон і порубавши значно більше. Однак відступали поляки, намагаючись зберігати порядок. З тилу підходили свіжі роти і батальйони і, приймаючи бойовий порядок, намагалися прикрити відхід. Наштовхнувшись на сильний вогонь прикриття, ескадрони понесли значні втрати, хоча й встигли врубатися в хвіст колон, що відходили. Однак кіннота Петровського початий піхотинцями прорив довершила, а потім один за одним пішли донесення – противник біжить...

...Лінія залізниці йшла від Новоград-Волинського через Рівне до Бродів та Радзивілова. Насип тягнувся через долину і понівечені залізні ферми мосту висіли над річкою неживим безсилим мереживом, тому що противником, який спішно відступав, міст був висаджений в повітря. Частини першої пішої дивізії генерал-хорунжого Дядюші не змогли їм в цьому перешкодити. Висадили поляки в повітря і дерев’яні мости. Розвиваючи наступ, командувач Волинської армії генерал-значковий Левицький кинув в прорив Дніпровський кінний корпус генерала Петровського, що призначався для переслідування відступаючого противника, коли фронт його оборони буде прорваний піхотою. Кіннота дніпровців довершила прорив і, здавалося, вийшла на оперативний простір. Юзеф Пілсудський, командувач Південно-Східного фронту противника, робив все, щоб врятувати свої розбиті дивізії і в штабі армії очікували удару кавалерії поляків від Сарн на Новоград-Волинський. Щоб убезпечити свою кінноту, правий фланг Дніпровського корпусу, який наступав в загальному напрямку на Рівне, забезпечували частини 2-го Волинського корпусу.

Але, ввійшовши в прорив, полки Дніпровського корпусу з ходу напоролася на цю природну перешкоду. Вершники не стали гаяти часу, чекати підходу саперів, вони кинулися у воду, шукаючи броди. То ж не встигли поляки організувати таку-сяку оборону, а на лівому березі вже гуртуються кінні лави, видираються кручею і у веселій люті врубаються в польську піхоту.

...Здавалося, річка ця зійшла з полотна якогось видатного російського художника. Імениті пейзажисти, Левітан чи Врубель, люблять зображати на своїх картинах такі річки, які влітку мирно синіють в зелених долинах. Давним-давно, коли природа ще не знала людини, тут здіймалися неходжені ліси і ці річки були величаво-повноводні у своїй повільності. Після зимових морозів злих і снігу стають вони бурхливо-повноводними, коли, від сили розгульної очманілі, під час повені весняної ламають мости і тягнуть на собі бурелом, заносять камінням та мулом луги та селянські городи в навколишніх селах. А влітку вони, залишивши свою весняну силу буйну в прибережних озерах та болотах, знову задумливі, мілкі та вузькі...

Помаранчеве сонце котиться по вечірньому небу, ніжне світло спалахує в ущелинах хмар, схожих на збиті вершки, вечірніми штандартами майорить над головами вершників, над сотнями кулеметних тачанок, над артилерійськими батареями, валками довжелезних обозів. Запах вчорашньої крові та забитих коней вплітається тонкою цівкою в вечірню прохолоду. Чорна переднічна вода Случі шумить на невидимих порогах і закручує пінисті вузли біля зруйнованих мостів. Тисячі коней та сотні тачанок і возів швидко розбивають дно річки, і все частіше хтось потопає і його рятують. А кінні полки і ескадрони шукають нові броди, щоб подолати ріку. Коли коні нарешті входять у воду, що покриває їхні спини і потоки води жебонять між сотень кінських ніг, місяць здіймається над рікою і велично віддзеркалюється у хвилях.

Хтось захлинається водою, пащекує перелякано і луна повторює непоштиве богохульство про богородицю і святих апостолів. Ріка всіяна чорними квадратиками возів і наповнена гулом, гомоном та свистом, що гримить понад річковою водою, її місячними зміями та сяючими ямами. Квакали жаби, дзижчали в нічному повітрі комарі, один за одним ескадрони і полки корпусу переправлялися на лівий берег Случі, скрипіли колеса возів, спалахували в небі ракети, тричі починався, але так і не пішов дощ, – так пройшла ніч з 23 на 24 серпня 1920 року південніше і північніше Новоград-Волинського.

Коростенський кінний полк Житомирської кінної дивізії Дніпровського кінного корпусу був виділений генералом Петровським в резерв. Підставою для цього стали великі втрати, що їх зазнав полк під час прориву через оборону поляків під Новоград-Волинськом. За більш ніж добу, і вершники, і коні встигли добре відпочити, привести себе в порядок після вчорашнього бою. Полк переправлявся останнім, пропустивши вперед весь корпус: кінні полки обох дивізій та обози. Тому переправа пройшла без звичного безладу та метушні, які виникають в ситуації “хватай мішки – вокзал відходить!”

Ледь зазорів світанок, ескадрони переправилися і вже шикувалися на лівому березі Случі, тихо під’їжджали тачанки і в півтемряві спалахували червоні вогники цигарок. Небо на сході світлішало. В сутінках мелькнув силует вершника. Чути було, як він, під’їхавши до ескадрону, спішився, дзенькнувши стременом. Попереду щось загомоніли і знайомий голос командира ескадрону подав команду. Люди заворушилися і, перешиковуючись попарно, повели коней в поводу.

- А ну, орли, ворушися! – Мовив в півголосно їздовий крайньої тачанки і смикнув віжками.

Підпряжні, притиснувши вуха, ледь присіли на задні ноги, лягли в шорки і дружно потягли посторонки. Постукуючи колесами, тачанки одна за одною потяглися слідом за ескадроном. І довго, все стихаючи, чувся кінський тупіт та деренчання коліс. Потім і останні звуки потонули в світанкових сутінках...

...Входить Житомирська дивізія у визволене місто. Йдуть полки широким потоком, якому, здається, немає кінця. Давно величаво проплив значок Житомирської дивізії, а вулиці Новоград-Волинського  все ще здригаються від тупоту кінських копит, гуркоту батарей і кулеметних тачанок. А боковими вулицями проходила Катеринославська дивізія. Вершники дивізії всі, як один, в чорних одностроях, смушеві шапки з чорними шликами хвацько заломлені набакир. На піках чорні значки флюгерів.

Лунає команда і переходять ескадрони з кроку на рись. За ескадронами – тачанки. Їздові, широко розставивши лікті, стріпнули віжками і четвірки білих, як лебеді, коней, вигнувши шиї і розпустивши за вітром хвости, граючи ногами, підхопили розмашистою риссю. Останнім наганяє колону сурмач. І по тому, як хвацько тримається він в сідлі, зливаючись в одне ціле з конем, по всій його недбалій посадці досвідченому оку видно, що людина ця коли не все життя, то добрих три десятка літ провела в сідлі...

...Одночасно з ударом дніпровців від Новограда на Рівне Волинська армія завдавала удару на Берестя. Командувач армії, щоб розвивати наступ на Берестя Литовське, на допомогу дніпровцям наказав командиру Волинського пішого корпусу генерал-хорунжому Змієнку перекинути одну дивізію, і от друга піша дивізія полковника Закревського підійшла і зайняла своє місце на правому фланзі. Крім піхотинців, підійшла і розташувалася у них в тилу десята козача дивізія з корпусу генерала Івана Барбовича...

Йдуть полки і ескадрони на захід, а ворожих військ перед ними немає. Скільки командир корпусу не вдивлятиметься в карту, нічого там не побачить: де противник – невідомо. Нічого карта про це не повідомляє. А це дуже недобре. І тому попереду дивізій мчать одна поперед одної на захід кінні сотні. Вони, як розчепірені пальці руки і задача їхня місце вразливе в обороні ворожій намацати, по якому командир дивізії своїм ударом нищівним влупить щосили. Вразливе місце ворога шукають на широкому просторі і тому кожна сотня йде в повній самотності. Йдуть сотні стрімко та зухвало, обходячи містечка та села, у сутички не встряючи: зустрів противника – повідом в штаб і відходь. Відійди швидше і знову в перед. А десь там, за спиною головні сили корпусу, як потік ревучий, що греблю прорвав і все на шляху своєму зносить та ламає. І немає потоку ніякої перепони: “Вперед, хлопці, вперед, козаки, вперед, на захід!”...

Жеребець командирський грудьми своїми розриває навпіл простір поліський, все, що до цього попереду суцільним було, позад вершників у гетьманських одностроях навпіл розпадається. І праворуч та ліворуч кінної сотні значкового Миколи Дубовицького летять поля, житом засіяні, з перелісками сосновими, з лісом глухим. Наймиліша музика у вухах вершників – дрібний перестук копит кінських. Сотню свою молодий командир на рисях веде, дозори розкинувши вперед і в боки. Он там, між частими стовбурами мигтять фігурки дозорних. Прорвали піхотні полки гетьманців оборону польських військ і Житомирську дивізію, весь Дніпровський кінний корпус в прорив кинули. Сотня попереду ескадрону, попереду полку на захід рветься. Карта розкрита в руках і ясно все значковому. Кінні полки обходять великим крюком Новоград-Волинський, залишаючи бездіяльними польські підрозділи, що засіли в місті. Вже кінна дивізія в тили польські прорвалася і йде вона стрімко на захід. Втрачає сенс оте їхнє сидіння і нажахані скорим оточенням, кинулися поляки навтьоки щодуху. Мчить піхота польська так, що випереджає кінноту гетьманську.

Веде Дубовицький свою сотню риссю. Праворуч від дороги здіймаються стіною вікові сосни. Зупинив значковий коня свого і вдивлятися став ліворуч, де за річечкою, що біжить-кривуляє вузькою смужкою лугом зеленим, видніються маленькі, як коробки сірникові, хатинки з дахами червоними.

- Командире, глянь, дозорний знак подає. – Підказав бунчужний Петро Морозов, шахтар з Горлівки і заступник командира сотні. Дозором тим командує його молодший брат, Костя.

Ліс глухо шумів і легкий вітер пробігав по верхівкам дерев, сонячними променями, що проникали крізь гілля, на траві зеленій граючи. Угледівши дозорного, який махав шапкою, Дубовицький зупинив сотню і, залишивши замість себе Петра Морозова, проїхав вперед. Він спустився по косогору, переправився через глибокий ручай і під’їхав до дозорних. Чотовий Костя Морозов, старший дозору, присівши навколішки, дивився на протилежний берег річки, розсунувши кущі. Троє козаків лежали у високій траві, перемовлялися пошепки, поглядаючи вперед. Один дивився праворуч, де простиралося відкрите поле.

- Поляки. – Оглянувшись через плече, сказав Костя.

На протилежному боці, праворуч від мосту значковий побачив двох уланів. Притримуючи коней, які нервово переступали, вони, по всьому, про щось радилися.

- Тільки двоє? – Запитав Дубовицький.

- Так. – Підтвердив Морозов. – Хвилин зо п’ять стоять.

Один з уланів, той що сидів на великому сірому жеребцю, переклав піку на стегно і рушив конем риссю вперед до річки. Високо скидаючи ноги і пригнувши красиву голову до могутніх грудей, жеребець легко біг по росистій траві, яка блищала під вранішнім сонцем. Не доїжджаючи до мосту, улан зупинився, з-під руки оглядів протилежний берег і повернувся до товариша. Обидва постояли на місці, потім повернули коней і чвалом поскакали назад, до переліска.

- Змій, а не кінь! – Захоплено промовив кремезний козак років тридцяти. В шкіру на обличчі назавжди в’ївся вугільний пил. Козак був з Шахтарського кінного полку, який формувався з гайдамаків Донбасу, шахтарів Юзівки та Горлівки. – Такий один гармату запросто потягне!

- А піки вони тягають, як ті дрючки. – Насмішкувато промовив його товариш. Проводжав примруженим поглядом уланів. – Ех, мені б піку! Показав би я їм, як пікою володіти!

- Чого ж свою в обозі залишив? – Покосився козак з побитим вугільним пилом обличчям.

- Чого, чого! Одному, чи що її возити? Ти свою куди подів?

- Нам, шахтарям, піка не з руки. На коня сідаєш, між ногами плутається. Ну її! Здав в обоз!

Значковий, що дивився в бінокль, жестом припинив балачки: на луг риссю, розтягнувшись ланцюжком, виїжджали улани. Їх було всього вісім і Дубовицький розділив дозір на дві частини, сховавши козаків у засідці. Попередньо він відправив зв’язкового до Морозова.

Улани їхали по двоє в ряд. Попереду на коневі, який помітно шкутильгав, їхав товстий підстаркуватий рудий поручик. Він хмуро та сердито щось промовляв до тілистого вахмістра з товстим животом.

Ледь улани порівнялися з засідкою, Дубовицький штовхнув козака-шахтаря і жеребця свого на дорогу послав: “Бий!” Удар клинка звалився на голову поручика. Той сіпнувся вперед, повис на повідді і боком повільно сповз під копита коневі. Значковий обернувся до вахмістра, але той виявився досвідченим бійцем – його шабля вправно відбила удар значкового, і коли б не підоспіли козаки, невідомо, якби закінчився цей поєдинок. Костя Морозов підскочив до вахмістра збоку і закричав страшним голосом: “Віддай шаблю, пан!” Перехопивши клинок в зуби, він рвонув вахмістра за руку, вириваючи його з сідла...

Військовий старшина Микола Коханов, командир Коростенського кінного полку, стояв на узліссі і дивився в бінокль. Віддалік стояли, тримаючи в поводу коней, кілька козаків з розвідувальної сотні Дубовицького на чолі з командиром. А за рікою в тремтливому сонячно-серпанковому вечірньому мареві, розкривалася поросла лісом горбиста панорама волинського містечка. Здавалося, і пагорби, і ліс, і дзвіниця дерев’яна з куполом від часу почорнілим ворушилися і рухалися, намагаючись піднятися в синє небо.

- Ну як? – Запитав начальник штабу полку, коли Коханов опустив бінокль.

- Сильно укріпилися, – сказав військовий старшина, – тут їх так просто не візьмеш.

- Щось я не розберу, де у них окопи. – Начальник штабу, військовий старшина Олександр Волосевич, відкинувши полу бурки, дістав з футляру бінокль і також став дивитися в панораму містечка.

- Біля самої річки млин бачиш?

- Ну? – Волосевич став вдивлятися пильніше.

- Трохи вище окреме дерево бачиш?

- Ну, ну? – Начальник штабу знайшов біноклем орієнтир.

- Там у них дріт і перша лінія окопів... А тепер трохи вище і праворуч озера бачиш, ніби чорне? – Підказує командир полку.

- Бачу. – Бінокль тепер націлився вище і праворуч.

- То друга лінія.

- Та-ак. – Протягнув Волосевич. – Правильно нам Пилип Степанович казав, це не більшовицький фронт. Без артилерії їх звідси не виб’єш.

- Отож. – Погодився командир полку.

Вони помовчали.

- Пане військовий старшина, командир дивізії їде! – Неголосно повідомив Дубовицький.

Коханов оглянувся. За стовбурами дерев видно було вершників. З глибини лісу їхав командир дивізії полковник Сергій Єфремів у супроводі штабних офіцерів та ординарців.

- Доповідайте, що тут побачили? – Запитав комдив, під’їхавши і привітавшись з командирами.

Командир полку коротко доповів обстановку.

- Ну, це я і сам знаю. – Посміхнувся у вуса Єфремів. Дістав бінокль і вдивлявся в позиції поляків. – Я на сосні сидів і все сам бачив. Артилерія у них за містечком.

Він опустив бінокль і дістав з сумки карту. Замислився ненадовго, обдумуючи рішення.

- Що ж, панове, як не крути, тільки Мала Любаша – ключ до Рівного. Вона прикриває Костопіль, а Костопіль – прикриває шлях на Рівне. Ви ще не знаєте... Сьогодні вдень друга дивізія волинців взяла Сарни. То ж беремо Костопіль і відкриваємо цим шлях для наших бронепоїздів, що підходять від Сарн.

І полковник виклав своє рішення. Як тільки смеркне, другий Іршанський пластунський полк з бронемашинами буде наступати на східну околицю Малої Любаші, перший Коростенський кінний полк обходить містечко і атакує поляків з півночі. Перший Олевський пластунський полк підтримує і розвиває успіх другого полку. Другий Овруцький кінний полк залишається в резерві командира дивізії.

- Ваш полк, пане військовий старшина, поки що стоїть на місці, тільки броди розшукайте. А як тільки другий полк ввірветься в окопи, я дам сигнал ракетою... Ви тоді не загайтеся, щоб мені червоніти не довелося перед Пилипом Степановичем. Я щойно отримав повідомлення, що на північ від Гощі Катеринославська дивізія полковника Грудини вщент рознесла уланську дивізію генерала Корницького.

- Корницького? – Не повірив Волосевич.

- Ну так. Генерал Петровський казав, що колись він служив під командою Корницького, коли той командував ескадроном. Полоненні повідомляють, що Корницький похвалявся Пилипа Степановича в полон привести на мотузці. Та тільки вискочити з того побоїща Корницькому самому ледве вдалося...

Переправившись вбрід через річку, Коханов потай підвів полк до опорного пункту поляків. Коли йшли, навіть крізь досить густий ліс було помітно широку багряну заграву пожежі, а з високих дерев, на які видиралися розвідники, видно було кілька довколишніх сіл, що дружно палали, підпалені поляками. Червоно-чорні клуби диму, повільно коливаючись, піднімалися в небо, заступаючи світло місяця. Спішившись, командир полку разом з ад’ютантом і командиром розвідувальної сотні пішов вперед, до узлісся. Звідси добре було видно містечко. Великі пасма полум’я охоплювали ялини та сосни, що загрозливо тріщали, і палаючу дзвіницю. Сяйво пожежі грало на гладі річки і вона здавалася вщент наповненою розпеченим до червоного киплячим металом. Там по місткам перебігали на протилежний берег примарні тіні. Цією пожежею – можна було твердити безпомилково – противник розчищав прості перед собою.

- Видно, як вдень. – Зауважив Коханов, опускаючи бінокль. – Хоч книжки читай.

Попереду на фоні пожежі виник силует вершника.

- Петро Морозов їде. – Сказав Дубовицький.

Зупинившись біля підніжжя пагорба, бунчужний важко зліз з коня і піднявся до офіцерів.

- Ну, що там, Петре? – Запитав командир полку.

- Є підступ, пане військовий... хух... старшино. – Насилу віддихавшись, витягнувся розвідник. – Коли підемо ось по тій балочці, – він широко махнув рукою в бік містечка, – вони нас нізащо не помітять. Підійти можна так кроків на триста-чотириста... Ну, а далі, до самого містечка відкрите поле.

Зі східної околиці містечка, де якраз другий пластунський полк прорвався до першої лінії окопів, долинули крики та стрілянина.

- Чуєш? – Начальник штабу вхопив Коханова за руку. – “Ура” кричать... Атакують, Миколо Степановичу! Не проґавити б сигнал. – Промовив стурбовано.

- Ракета! – Вигукнув ад’ютант.

Вони підвели голови. В криваво-чорному небі повільно танули зелені зірки.

І все навкруг ожило. Ліс сповнився шерехом сотень кінських ніг, тихим брязкотом збруї, час від часу чулося неголосне, пошепки, чортихання козаків. З частим тупотом полк став спускатися балкою.

Дубовицький ледь стримував коня. Бойове збудження передалося тварині і могутній жеребець рвався вперед і молодому офіцерові доводилося докладати зусиль, щоб стримати коня і самому зберегти самовладання і залишатися ззовні спокійним. Попереду їхав заступник командира полку сотник Максименко, якому Коханов доручив вести ескадрони в бій. Це був досить молодий офіцер, всього на рік старший від Миколи. Він досить зневажливо ставився до будь-якого противника і тому занадто гарячий був у бою.

Ескадрони спустилися по балці, потім переправилися через ручай і піднялися по косогору. Ліс закінчився, попереду до самого містечка було горбисте поле. Ескадрони взводними колонами виходили до узлісся, шикувалися під прикриттям тіні від дерев. “Шаблі... геть!” – з тихим свистом оголювалися клинки.

- Ну, як думаєш бити? – Тихо запитав Микола у Максименка.

- А ось так, навскоси через поле. – Показав той рукою напрям атаки.

- Всіма ескадронами? – Здивувався значковий.

- Так, а що?

- Може розділимося? – Запропонував Дубовицький. – Частину пустимо в обхід.

Максименко поморщився. Помовчав невдоволено.

- Добре. – Нарешті погодився неохоче. – Твоя сотня з першим ескадроном прямо на містечко, а я з двома зайду в тил і вдарю з заходу. – Максименко тихо віддав команду і колона повернула праворуч.

- Почнете за двадцять хвилин. – Наказав він командиру першого ескадрону сотнику Вовченку.

...Ескадронний підняв вгору шаблю і напівобернувся до лав вершників. Козаки побачили його видовжене обличчя, освітлене багровим тремтливим світлом. Вовченко махнув клинком, який зблиснув іскрою, подав команду і помчав вперед. Ескадрон слідом за ним. Вершники широким галопом вирвалися з лісу на яскраво освітлене загравою горбисте, в виярках. поле. Під копита коней стрімко летіла земля.

Підвівшись в стременах, Дубовицький пильно вдивлявся в околицю містечка, але там поки що не було помітно ніякого руху. Праворуч від командира розвідувальної сотні скакав Петро Морозов, тримаючи біля ноги лезо своєї кавказької шашки. Дубовицький глянув ліворуч – козаки першого ескадрону, відкинувшись в сідлах, спускалися в низинку. Ось вони зникли і негайно широкою хвилею винеслися на той бік виярку. Попереду правофлангового взводу, крутячи над головою клинком, скакав Вовченко.

- Ескадро-о-он! Напрямок на дзвіницю! В атаку! Ура! – Скомандував сотник.

- Ура-а-а! – Дружно підхопили голоси навколо.

І тут свинцевою зливою вдарив кулемет по флангу ескадрону. Дубовицький бачив, як високо в повітрі блиснули білі бабки чийогось коня. Він оглянувся. Стрій мчав вперед, вся маса вершників з криком та тупотом стрімко неслася на весь мах, аби швидше досягти околиці містечка. А він обачно стримав було коня, тільки ж підхоплений загальним рухом, продовжував мчати вперед. А назустріч гарячково били вже два кулемети і знову поряд хтось упав. Рішення прийшло ніби само собою

- Морозов! За мною! – Дубовицький повернув коня і пустив його на повен мах.

Ось і крайні хатини містечка. З-за крайнього будинку довгими чергами бив кулемет.

- Хальт! Стуй, пся крев! – За кілька кроків пролунав крик.

Тримаючи гвинтівки напереваги, до нього бігли легіонери. Дубовицький зірвав з пояса гранату і, широко розмахнувшись, жбурнув її під ноги солдатам. Від вибуху кінь схарапудився, але вершник втримав його в шорах. Ще дві гранати і ворожий кулемет замовк...

Як тільки перший полк вибив з Малої Любаші легіонерів, які вперто і затято опиралися, польські частини, розташовані проти Дніпровського корпусу, стали самі поспішно очищати свої позиції...

...Від Житомира на Новоград-Волинський і далі на Рівне, де розмістився штаб кінного корпусу генерала Петровського, пряма дорога йшла по тій же українській Волині, з якої війська Дніпровського кінного корпусу витурили на своїй ділянці противника і майже витурив поляків Волинський корпус. Залишався в руках у “пілсудчиків” тільки Ковель та Володимир-Волинський з деякими своїми повітами.

Поїзд Гетьмана Скоропадського йшов по давньоукраїнським місцям, мальовничим і багатим.

Промайнув, блиснувши дзеркалом води тут і там, звивистий Тетерів, приток Дніпра з крутими берегами; потім засиніли великі волинські ріки – Случ, Горинь, які перетинала лінія цієї залізниці на шляху до Рівного. І все, що бачив Павло Петрович з вікна вагону, він оцінював хазяйським поглядом.

Поля, де ще недавно колосилася пшениця разом з житом частково колюче стовбурчилися стернею, частково ще колосилися налитим зерном колосом, потім змінювалися плантаціями кукурудзи та цукрових буряків. Гетьман з досадою відзначив, що доволі багато і часто траплялися й поля, які зяяли пусткою, густо зарослі золотою суріпицею та іншими буйними бур’янами. Українські хутори хоч і не скрізь сяяли звичною, а тому милою серцю довоєнною білизною хат, але так само красувалися в зелені монументальних тополь. Гетьман відмічав, як і де були оброблені поля, призначення яких перш за все годувати військо; які вантажі, необхідні військам, везуть товарні вагони і платформи, що їх обганяв його поїзд на роз’їздах; який стан коней, що залишилися в селян після численних реквізицій; яка худоба, що паслася вздовж залізниці. Врешті-решт, які самі поліщуки, як одягнуті, похмурі чи безтурботні у них обличчя...

Ще по-літньому щедре на тепло і ласку вересневе сонце прикрашало все, що іншим часом могло здатися непроглядним: снарядні вирви, руїни пристанційних будівель, чорні плями спалених полів; Волинь здавалася радісною, як би не підозріло ставився до цієї радості прискіпливий хазяйський погляд, і це не здавалося Скоропадському в жодному разі неприродним –українці поляків, м’яко кажучи, не любили...

...В 1815 році Польща, поділена більш сильними сусідами, в черговий раз щезла з політичної карти Європи. Встановлені трьома імперіями – Російською, Німецькою та Австро-Угорською, кордони проіснували до 1914 року, коли почалася Велика війна. Ця війна поставила питання про новий територіальний переділ Європи. Вже 14 серпня 1914 року російський уряд заявив про бажання об’єднати весь польський народ під скіпетром Романових з наданням Царству Польському найширшої автономії. Уряди Німецької і Дунайської імперій також заявили про майбутнє поляків, але під своїм протекторатом. В ході війни в німецькій, австро-угорській та російській арміях були створені національні польські військові частини.

За сприяння австрійського уряду з польських військово-спортивних і воєнізованих організацій формувалися Польські легіони під командування Юзефа Пілсудського. Ці легіони воювали на боці Німеччини та Австро-Угорщини проти Російської імперії. 12 серпня 1914 року, коли легіони вступили на територію Царства Польського, Пілсудський випустив відозву в якій проголошував себе комендантом всіх польських військ, нібито підпорядкованих створеному у Варшаві національному уряду. Насправді ж такий уряд створений не був, а відозва мала за мету викликати польське повстання на російській території.

Після того, як німецькі та австро-угорські війська зайняли Царство Польське і переважаюча частина польського населення опинилася під контролем Німеччини та Австро-Угорщини, уряди кайзера та цісаря проголосили самостійність Царства Польського, в якості керівного органа якого в грудні 1916 року була створена Тимчасова державна рада. Царський уряд у відповідь заявив 12 грудня 1916 року про бажання створити “вільну Польщу” з усіх її трьох частин. В січні 1917 року цю заяву підтримали уряди Великої Британії, Франції та Північно-Американських Сполучених Штатів.

В зв’язку з перевагою Антанти, яка позначилася в ході війни, Пілсудський, зрозумівши, куди вітер дме, вийшов зі складу Тимчасової державної ради і розпорядився, аби польські солдати не давали присяги на вірність Німеччині та Австро-Угорщині. В результаті легіони були розпущені, більшість легіонерів інтерновано, а сам Пілсудський потрапив в ув’язнення до Марієнбурзької фортеці.

Проти поляків в німецькій та австро-угорській арміях воювали поляки в російській армії. 24 липня 1917 року на основі цих польських частин був створений 1-й Польський корпус під командування генерал-лейтенанта російської армії Довбор-Мусницького. Корпус дислокувався в Білорусі і складався з 12 стрілецьких полків, 3-х уланських полків і важкої артилерії. В корпусі панувала сувора дисципліна.

А потім в Російській імперії сталася Лютнева революція, зречення царя Миколи Другого, створення Тимчасового уряду та системи Рад, а широка популяризація ідеї національного самовизначення привела до посилення відцентрових тенденцій на неозорих просторах колишньої імперії Романових. 4 березня 1917 року в Києві в була створена Центральна Рада, з липня 1917 року в Білорусі активізувалися національні сили, які за ініціативи Білоруської соціалістичної партії провели Другий з’їзд білоруських національних організацій і прийняли рішення домогтися автономії Білорусі в складі демократичної республіканської Росії. На з’їзді була сформована Центральна Рада, яка була потім перетворена на Велику Білоруську Раду. А 7 (20) грудня 1917 року почався Перший Всебілоруський конгрес (з’їзд). Конгрес не визнавав влади Виконавчої комісії Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів Західної Області[15], яку вважав виключно фронтовим органом. Важливо відмітити, що конгрес не ставив питання про повний державний суверенітет Білорусі. Однак ніяких засобів для втілення прийнятих рішень в життя націоналісти Білорусі не мали, і конгрес за рішенням Ради Народних Комісарів Західної Області був розігнаний більшовиками, що відмовилися приймати в ньому участь. Президія конгресу в депо Лібаво-Роменської залізниці провела підпільне засідання, де вибрала Виконавчий Комітет Ради конгресу, який прийняв рішення збройним шляхом боронити національну державність країни і послати в Брест-Литовський, де йшли переговори Німеччини і Росії, делегацію, яка б представляла і відстоювала інтереси білоруського народу.

І росіяни, і німці делегацію білорусів просто-на-просто проігнорували.

Однак 19 лютого більшовики, в зв’язку з наступом німців, залишили Мінськ. Виконком Ради конгресу вийшов з підпілля і видав “Наказ №1. Про взяття влади в свої руки”. Комендантом міста був призначений Костянтин Єзовітов. Почали формуватися збройні загони і були зайняті адміністративні будівлі. В ніч з 19 на 20 лютого в Мінськ зайшли частини Польського корпусу Довбур-М’ясницького. Польський корпус, у зв’язку зі спробою роззброєння, з 12 листопада знаходився у стані війни з Радянською Росією. В Мінську націоналістам довелося ділити владу з поляками. Була створена спільна польсько-білоруська комендатура. А наступного дня в місто ввійшли німці і взяли управління в свої руки. Національні прапори були зняті. Польські частини оголосили про свій нейтралітет і на протязі тижня були виведені з міста.

21 лютого 1918 року Виконавчий Комітет Всебілоруської Ради конгресу звернувся до народу Білорусі з Уставною грамотою, в якій оголосив себе тимчасовою владою на території Білорусі. Однак 3 березня 1918 року між Німеччиною та Росією був укладений Брестський мир, за яким землі, що раніше належали Росії, до лінії Двінськ-Пружани передавалися Німеччині та Австро-Угорщині. “Мерзенний мир” був підписаний без участі білорусів. Окупована Білорусь стала заручницею кайзера, який висунув урядові Леніна ультиматум про виплату контрибуції. Більша частина території, на якій проживали білоруси потрапила під владу Німецької імперії, менша – російських більшовиків. І вирішувати подальшу долю цих земель мали уряди саме цих двох країн.

Коли більшовики не захистили Білорусь від германського вторгнення, а ганебно втекли зі своїми бронепоїздами з Мінська в ніч на 19 лютого, то хто міг захистити білорусів? Логічним було створення незалежної Білорусі. Ось тому вже в березні білоруси покинули свої “хатки” і “куточки” і проголосили землі Білорусі вільною незалежною державою. 25 березня 1918 року в Мінську о 8 годині ранку в будівлі Селянського Земельного банку на вулиці Серпуховській Рада Білоруської Народної республіки прийняла Третю Уставну грамоту в якій проголошувалася незалежність країни. Встановлювався восьмигодинний робочий день, ліси, озера і надра націоналізувалися, земля без викупу передавалася тим, хто на ній трудився. Проголошувалася свобода слова, друку, зібрань, страйків, віросповідання, недоторканність особи та житла. Національним меншинам на території Білорусі не чинилося перепон: вони мали право на національно-персональну автономію. З актом 25 березня 1918 року рахувався ряд країн, незалежну Білоруську Народну Республіку офіційно визнали Австрія, Вірменія, Грузія, Естонія, Латвія, Литва, Польща, Туреччина, Українська Держава, Фінляндія, Чехословаччина. Якийсь час де-факто визнавала БНР і РРФСР.

Німеччина не визнала Білоруську Народну Республіку, хоча німецька адміністрація не чинила перепон діяльності Білоруської Ради.

А в Росії замість демократичної республіки утворилася диктатура Леніна-Троцького, що взагалі не визнавала існування білоруського народу. В Білорусі лютували продовольчі загони, які набивали зерном ешелони – потрібно було годувати голодний пролетаріат в російських промислових містах і готовити контрибуцію для Німеччини.

24 квітня 1918 року Народний секретаріат (уряд) БНР затвердив статут і персональний склад Білоруської торгової палати в Українській Державі, на чолі з Митрофаном Довнар-Запольським. З України пішли ешелони з зерном та м’ясом – ця зовнішньоторговельна організація відвела загрозу реального голоду від Білорусі. В цьому заслуга і народного секретаря (міністра) БНР у справах фінансів, а згодом торгівлі і промисловості, Петра Кречевського. В Києві, крім торгової палати, діяло білорусько-українське товариство зближення, налагоджувалися торгово-економічні зв’язки з регіонами Української Держави.

Тільки ж договір, підписаний 3 березня у Бересті-Литовському, ніяку БНР в розрахунок не приймав. Більш того, договір взагалі виключав можливість визнання Німеччиною будь-яких держав, що оголосили про свою незалежність після його підписання. Німецька адміністрація вважала білоруську територію частиною Росії і, врешті-решт, їй набридла ініціативність білоруських націоналістів. Рада Білоруської Народної Республіки і Народний Секретаріат (уряд БНР) були розігнані німцями, а їхня діяльність заборонена. Не допомогла навіть телеграма кайзеру Вільгельму Другому з подякою за звільнення Білорусі.

Тим часом становище країн Четвертного союзу все більш погіршувалося. У жовтні 1918 року добігла кінця Велика війна. Заворушення і повстання в Німеччині та Австро-Угорщині змусили ці країни прохати миру. Нові обставини надали змогу різним народам монархії Габсбургів спробувати здобути незалежність. 1 жовтня в Цешинському князівстві утворилася Національна польська рада. А у Львові 18 жовтня на зборах всіх українських депутатів австрійського парламенту, українських членів галицького і буковинського сеймів, представників політичних партій Галичини і Буковини, духовенства і студентства було створено Українську Національну Раду – політичний представницький орган українського народу в Австро-Угорській імперії. 19 жовтня 1918 року Українська Національна Рада проголосила Українську Державу на всій українській етнічній території Галичини, Буковини і Закарпаття. Було вирішено виробити демократичну конституцію і обрано Президента УНРади, яким став Євген Петрушевич. 23 жовтня Регентська рада заявила про створення міністерства іноземних справ і військового міністерства на чолі з Юзефом Пілсудським. 25 жовтня в Кракові була створена Польська ліквідаційна комісія, що взяла на себе владу в Західній Галичині від імені польської держави. 30 жовтня Національна польська рада оголосила про повернення Галичини Польщі. 31 жовтня сталася революція в Австро-Угорщині. Цього дня стало відомо про приїзд до Львова Польської ліквідаційної комісії, яка мала перебрати від австрійського намісника владу над Галичиною і включити її до складу Польщі. Метою ПЛК був збройний виступ в ніч з 2 на 3 листопада з встановленням польської влади, про що було попереджено намісника Галичини і австрійський уряд. Приїзд ПЛК запланували на 1 листопада. І УНРада поставила перед австрійським урядом питання про передачу їй всієї повноти влади в Галичині і Буковині. Проте австрійський намісник Галичини генерал Карл Гуйн передавати владу ані українцям, ані полякам відмовився категорично. Він заявив, що ця справа має вирішуватися “мирним конгресом”. Того ж дня у Відні відбулися два засідання Ради Міністрів Австро-Угорщини, присвячені справі Галичини. Якщо на першому засіданні визнавалося право українців на власну державу, але не сама держава, то на другому – незважаючи на протест міністра-українця Івана Горбачовського – уряд погодився на заступництво ПЛК на польських землях і об’єднання Галичини з Польщею.

І тоді на вечірньому засіданні Українського Генерального Військового Комісаріату – УГВК – було вирішено взяти владу збройним шляхом. Це сталося завдяки рішучості сотника Дмитра Вітовського. А далі, за планом Вітовського було вирішено 1 листопада о 4 годині ранку роззброїти австрійські військові частини і захопити всі державні, крайові та міські будівлі Львова. Проти ночі з п’ятниці на суботу 1460 вояків на чолі з Вітовським роззброїли львівський гарнізон, заарештували намісника і захопили всі найважливіші установи міста: ратушу, австро-угорський банк, пошту, телеграф, міську цитадель, військові казарми та склади, вокзал. За основу було покладено давній план, який невідомо як здобули, австрійської Військової Команди на випадок ймовірного повстання у Львові. 1 листопада о 7 годині ранку Вітовський доповів вищому представникові УНРади Костю Левицькому про оволодіння Львовом “без проливу крові й взагалі без жертв”. Встановивши владу, українські підрозділи вивісили на чільних будинках міста українські прапори. 9 листопада було утворено уряд нової держави – Державний Секретаріат. За два тижні, 13 листопада 1918 року, було проголошено про утворення Західноукраїнської Народної Республіки.

До нової держави єврейське, німецькомовне і частина польського населення поставилися лояльно, більша частина поляків за підтримки Польщі розпочала у Львові воєнні дії проти української влади. Вже вночі з 1 на 2 листопада в місті починається повстання поляків. В бою 1 листопада впав вокзал, що вкрай негативно позначилося на становищі і стало однією з причин втрати міста. В той же час польські війська перейшли кордон ЗУНР. 11 листопада вони зайняли Перемишль, що дало змогу направити підкріплення польським повстанцям у місті. 21 листопада, досягнувши значної чисельної переваги, поляки захопили Львів. В ніч на 22 листопада українські частини залишили Львів.

Так розпочалася українсько-польська війна.

У Білорусі ж ситуація для поляків складалася краще. Регентська Рада добилася від німецького уряду звільнення Пілсудського і 10 листопада він прибув до Варшави. 14 листопада йому була передана вся влада. 22 листопада було підписано декрет про організацію вищої влади в Польщі, за яким Пілсудський призначався “тимчасовим начальником держави”, що посідав всю повноту законодавчої та виконавчої влади. Тобто, Пілсудський став диктатором Польщі, прикрившись красивим найменування посади – в кінці сімнадцятого століття начальником держави був Тадеуш Костюшко[16].

Після капітуляції Німеччини в листопаді 1918 року і відходу її війська з території Білорусі, туди готувалися рушити з заходу польські війська, а зі сходу – війська радянської Росії.

Радянські діячі відверто говорили про те, що “Радянська Росія, як перша в світі пролетарська держава, надавала підтримку робітничо-селянським масам Фінляндії, Литви, Латвії, Естонії, Білорусі, Польщі, що бажали створити на своїй батьківщині радянські республіки. Радянська влада дозволяла формувати на території РРФСР радянські національні армії для того, щоб оволодіти територією цих національностей і закріпити їх за собою”. Чітко і зрозуміло говорилося про закріплення національних територій за Радянською Росією. Почалося формування російського Західного фронту. Операційні напрямки цього фронту вели в Естонію, Латвію, Литву, Білорусію, Польщу. Захоплення Естонії було покладено на “червоні” естонські війська. “Червоним” естонцям допомагали війська 7-ї армії та Червоний флот. Латвію мали зайняти латвійські стрілецькі частини під командування Йоахіма Вацетіса, який одночасно залишався командувачем всіх збройних сил Радянської Росії. Операції в Литві, Білорусі та Польщі покладалися на особливу армійську одиницю, що згодом стала називатися Західною армією.

В листопаді німецькі війська стали відводитися з окупованих територій і це відразу розв’язало руки всім зацікавленим сторонам. На території Латвії та Білорусі діяли дивізії Західного району оборони, саме на це об’єднання покладали задачу оволодіння територією Білорусі та Литви і, згодом, Польщі. Західний район оборони 15 листопада був перейменований в Західну армію.

При цьому радянський наступ почався раніше, ніж польський і йшов швидшими темпами. В ніч на 17 листопада передові частини Західної армії перейшли демаркаційну лінію і стали просуватися в напрямку Полоцька, Могильова, Бобруйська, Гомеля. Причому план дій радянських військ був частиною широкого стратегічного плану більшовицької Росії. Загарбання України також входило в цей план.

Вже 21 листопада радянські війська вступили в Полоцьк, 28 листопада – в Бобруйськ, 8 грудня – в Слуцьк, 9 грудня – в Двінськ, 10 грудня – “червоними” зайнятий Мінськ Литовський, 6 січня 1919 року – Гомель, 12 січня – Мозир, 13 січня – Слонім. Перший бій “червоних” з поляками відбувся 28 січня 1919 року під Волковиськом. До 13 лютого 1919 року просування “червоних” зупинилося на лінії Вільна-Ліда-Слонім-Береза Картузька-станція Іваново (на захід від Пінська). Активні дії польських військ в Білорусі та Литві почалися в другій половині березня 1919 року. В березні польські війська відбили у “червоних” Слонім, Новогрудок і Ліду, в квітні – Вільно. З травня російсько-польський фронт стабілізувався. Знов у наступ поляки перейшли в липні 1919 року, захопивши важливі залізничні вузли Вілейку, Молодечно і Лунінець. В середині липня поляки призупинили наступ з метою перегрупування сил і підтягування тилів. Червона армія під час цієї передишки намагалася відбити Вілейку і Молодечно, однак спроби ці не досягли успіху. 8 серпня поляки взяли Мінськ Литовський, потім досягли ріки Березина і 29 серпня захопили Бобруйськ. Після цього аж до травня 1920 року на російсько-польському фронті встановилося затишшя.

Інакше розвивалися події на Волині і в Галичині.

Перший опір “червоні” отримали в Пінську від тих частин українського війська, що підтримали заколот Директорії, 25 січня росіяни зайняли місто, 2 лютого радянські війська вибили українців з Овруча. Причина поразки полягала в тому, що прибічники Директорії не бажали воювати проти “червоних”.

Після придушення заколоту Гетьман в кінці грудня 1918 року зібрав Велику раду з представників політичних партій національного спрямування, українських промисловців, провідних економістів та військовиків. Після доповіді Гетьмана про поточний момент після бурних дебатів було прийнято рішення про надання Гетьману на річний термін диктаторських прав і створено Ставку Гетьмана[17] у складі п’яти осіб: Гетьмана Павла Скоропадського, Федора Лизогуба, Олександра Рогози, Михайла Терещенка і Миколи Міхновського. Терещенко представляв українських промисловців та підприємців, а Міхновський всі політичні сили національного спрямування.

Ставка почала свою діяльність 8 січня 1919 року. Виходячи з того, що неможливо бути сильним скрізь, було вирішено на яких внутрішніх та зовнішніх напрямках зосередити основні зусилля Збройних Сил, науки і економіки, державних установ України.

Економічний стан держави вимагав залишити за собою вугільні шахти і промисловість Донецького басейну, нафтові поля Дрогобича і Борислава. На початок 1919 року Донецький промисловий район перебував під твердим контролем Української Держави. Нафтові ж родовища могли бути загарбані поляками. Щоб цього не трапилося, потрібно було надати всебічну допомогу Західноукраїнській Народній Республіці. Крім того, внаслідок висадки військ країн Антанти в південних портах Українська Держава була позбавлена зв’язку з зовнішнім світом. На заході України залишався вузький коридор через карпатські перевали, що з’єднував країну з Європою. А тільки звідти можна було отримати так необхідне армії озброєння та військові матеріали. І постачальником зброї та матеріалів в обмін на продовольство мала стати перш за все Німеччина, що зазнала поразки у Великій війні. Великі надії в цьому плані покладалися урядом Гетьмана на Чехословаччину та Австрію.

Тому ще в другій декаді листопада до Галичини було відправлено Корпус УСС, на Поділлі спішно формувалася Карпатська група військ під командування генерала Грекова.

Внаслідок антигетьманського повстання, ворохобні, що настала, і інтервенції сусідніх держав всі плани по формуванню військових частин Української армії і з’єднань були зведені нанівець. Довелося все робити в ситуації, коли військові формування мали бути готові “ще вчора”. До всього додався брак артилерійського і стрілецького озброєння, боєприпасів та військового спорядження, головне – старшин.

Особливо загрозлива ситуація склалася на півночі країни. Там знаходилося багато прибічників Директорії, там йшов наступ “червоних” і все це було досить близько від столиці Української Держави.

Але вже на початку січня на Житомирщині була сформована під командуванням генерала Прісовського Прип’ятська група військ. Основна задача групи, поставлена Гетьманом, полягала в утримання Берестя Литовського і обороні Полісся по лінії ріки Прип’ять.

Польські війська рухалися на схід і ліквідували українську адміністрацію на Холмщині, в Бересті-Литовському, Жабинці, Кобрині і Володимирі-Волинському. 3-го січня 1919 року польські війська ввійшли на територію Волині, яку залишали німецькі окупаційні війська. До 14 січня всі ключові населені пункти контролювалися поляками. Вже 4 лютого поляки зайняли Ковель, 9 лютого – Берестя Литовське.

Розрізнені українські загони, які після придушення заколоту Винниченка-Петлюри втратили керівництво, чинили опір, але під натиском поляків відступали. На наступ поляків Гетьман змушений був негайно реагувати. Були сформовані Волинський на базі Волинської групи військ і Північно-Західний, основу якого складала Прип’ятська група, фронти. В ніч на 10 лютого до міста підійшли українські загони і зі світанком вибили поляків з міста. Від Пінська до Берестя-Литовського і від Берестя по Західному Бугу до Володимира-Волинського з другої декади лютого виник суцільний польсько-український фронт.

На півночі стримував наступ більшовиків Північно-Західний фронт під командуванням Костянтина Прісовського. На кінець березня фронт стабілізувався по Прип’яті від Пінська до Мозиря.

В Галичині поляків стримували війська Української Галицької армії, сформувати яку з регулярних військовий загонів Євген Петрушевич віддав наказ в січні. На цій ділянці фронту з кінця січня встановилося затишшя, яким і скористалися галичани для формування цієї армії та реорганізації військ.

23 лютого до Львова прибула місія Антанти, яку очолював генерал Бертелемі. В той же день почалася Вовчухівська операція. За планом вона мала розпочатися 16 лютого, але мав підійти перший корпус армії генерала Грекова у складі двох піших дивізій (24 тисячі вояків, 268 кулеметів, 83 гармати). Наступ почався, незважаючи на присутність місії Антанти – командувач УГА генерал Омелянович-Павленко відмовився виконувати вимогу союзників про припинення вогню. До 2 березня Львів було оточено, переговори з поляками і союзниками почалися в Ходорові під час бойових дій – українські генерали заявили, що віддати наказ припинити наступ може тільки Гетьман України. Президент Петрушевич, який продовжував вірити в шляхетність Антанти, був проти цього, але Головнокомандувач Збройних Сил ЗУНР Вільгельм Франц фон Габсбург-Лотрінґен вмовив його не стримувати дії генералів.

Оточення і блокада Львова були першою фазою операції, друга – звільнення від поляків Перемишля почалася 5 березня і закінчилася 11 березня, коли противника було вибито з міста. Українські частини вийшли на ріку Сян і припинили наступ. Запеклі бої тривали до 28 березня, після чого на Галицькому фронті встановилося затишшя. Блокований Львів протримався недовго – нестача продовольства і боєприпасів змусила поляків до капітуляції. За посередництва місії генерала Бертелемі польський гарнізон залишив місто. Перед від’їздом генерал попередив українців, що вони про це ще пошкодують.

22 березня за вимогою Антанти українці припинили бойові дії на час переговорів, але ці переговори ні до чого не привели. Поляки не були зацікавлені в привертанні зайвої уваги Паризької мирної конференції до Галицької проблеми. В Парижі польські представники доводили, що Галичина має бути приєднана до Польщі, а Західноукраїнська Народна Республіка та Українська Держава не можуть бути визнані. Мовляв, “українці – природні соціалісти”, тому мати свою державу не можуть. В умовах правової невизначеності поляки намагалися захопити якомога більше території, аби поставити союзників перед фактом. Хоча Велика Британія намагалася дати можливість Паризькій конференції обговорити Галицьку проблему, але Польща отримала підтримку Франції і обговорення “галицького питання” не відбулося. До того ж революція в Угорщині відволікла увагу союзників від Галичини.

В цей час у Франції формувалася армія генерала Галлера і невдовзі вона мала бути передислокована в Польщу. Командування УГА і Карпатської групи військ не мало сумніву, що вона буде воювати з українцями. І дійсно, вже 15 травня “Голуба армія[18]” опинилася на польсько-українському фронті. Однак з Наддніпрянщини підійшли ще два корпуси, посилені польовою артилерією. (Гармати і гаубиці для цих корпусів закупили у німців та чехів.) Позиційні бої тривали до червня 1919 року, після чого настала тривала пауза. Затишшя закінчилося за рік, в серпні 1920 року, коли на сході новостворені російськими більшовиками маріонеткові утворення – УРСР і ПКРСР почали військові дії проти Української Держави.

Військовий союз Західноукраїнської Народної Республіки і Української Держави логічно був продовжений Актом про об’єднання, який був проголошений в Києві і Львові 22 січня 1920 року. І Гетьман, і Президент ЗУНР цього року очікували нового польського в Галичині і на Волині. Було очевидно, що Пілсудський не вдовольниться Холмщиною і Підляшшям і спробує загарбати всю Галичину і хоча б частину Волині. Тому ще з осені 1919 року йшли ешелони зі зброєю та боєприпасами до Перемишля та Берестя-Литовського. Ці дві фортеці були ключовими пунктами для оборони від поляків української території.

Грядущий рік обіцяв був багатим на події.

В радянській Росії в кінці весни на початку літа двадцятого року добивали армію Денікіна і основні сили Червоної армії були задіяні на Північному Кавказі та в Сибіру, де в цей час агонізували війська Олександра Колчака. І в Бельведері вирішили скористатися зручним моментом для нових територіальних придбань. В березні відновився наступ поляків в Білорусі. За зиму на польсько-радянському фронті польська армія була повністю укомплектована і добре оснащена.

В Білорусі Польща мала три польові армії: 7-у, 1-у і 4-у, в яких налічувалося трохи менше ста шістдесяти тисяч солдатів, 2043 кулемета, 562 гармати і міномета, 18 бронемашин і 22 літаки. В Червоній армії в складі 15-ї та 16-ї армії налічувалося майже сто сімдесят тисяч бійців, 1671 кулемет, 421 гармата і міномет, 11 бронепоїздів, 38 бронемашин.

Проти української армії поляки в Білорусі зосередили Поліську групу військ на північному березі Прип’яті, 3-ю, 2-у і 6-у армії, що мали майже двісті тисяч особового складу, 2584 кулемета, 788 гармат і мінометів, 41 бронеавтомобіль і 39 літаків.

Саме в цей час Червона армія почала бойові дії проти Української Держави Гетьмана Скоропадського і поляки вирішили, скориставшись моментом, урвати шматок і від російської Совдепії, і від гетьманської України. Поляки розраховували на те, що з травня 1920 року між маріонетковою УРСР і Українською Державою почалася чергова війна, яку дипломати Європи і радянської Росії назвали “прикордонними збройними конфліктами”. Європа не бажала влазити в чужі для неї чвари, а російські комуністи робили вигляд, що вони не мають до цієї війни жодного стосунку.

В першій декаді серпня Поліська група військ, що входила до складу Північно-Східного фронту поляків, завдала удару в Поліссі від Пінська на Берестя і від Мозиря на Новоград-Волинський. Другий удар наносив Південно-Східний фронт силами 3-ї армії від Хребешува на Володимир-Волинський і Луцьк-Рівне. В Галичині польська 2-га армія завдала удару з півночі, а 6-а армія із заходу на Львів.

Однак полякам вдалося досягти небагато. Тільки в Поліссі у них був такий-сякий успіх. Вони розсікли навпіл Північно-Західний фронт генерала Прісовського і більша частина військ фронту відходила до Берестя, друга частина – до Коростеня. Українці віддавали територію, внаслідок чого розтягувалися комунікації армій вторгнення. Швидкий відхід українських полків породив у поляків ілюзію слабкості противника. А вже за два тижні закінчилася передислокація з-під Донецька Дніпровського кінного корпусу генерала Петровського, який разом з пішими дивізіями Поліського фронту завдав удару по полякам.

Прорив і глибокий рейд по тилах зламали і потрясли весь Південно-Східний фронт поляків. 3-я польська армія, яка захопила майже всю Волинь, побоюючись оточення, почала швидкий відхід. Кидаючи обози, гармати і склади з бойовими припасами, розбиті польські дивізії порснули на захід. Невдовзі силу удару Дніпровського кінного корпусу на собі відчула і 2-а армія. По дорогам тяглися обози розбитих дивізій. Кінний корпус йшов на плечах у противника. Разом з кінним корпусом рушили корпуси і дивізії Поліського фронту, рушили армії в Галичині. На всьому величезному просторі від Прип’яті до Сяну українська армія перейшла в наступ. За тиждень вони відібрали назад здану напередодні територію аж до Рівного...

За три дні штаб Дніпровського корпусу перемістився з Рівного майже до Бродів, кілометрів на дев’яносто, і Гетьман був приємно вражений, коли йому про це повідомили в штабі фронту.

...Смеркалося. На велике село, яке розкинулося вздовж річки навалювалася з-за лісу чорно-синя хмара. Відбиваючи знизу помаранчеве полум’я заходу, хмара поступово охоплювала все небо і підбиралася до блідо сяючого місяця. Тепла пітьма опускалася на землю. Раптом налетів вітер і по зеленому листю ніби пробігли брижі. Захиталися, зашуміли дерева і над дальнім лісом сяйнула зеленим блискавка і глухо, як потривожений у барлозі ведмідь, прогуркотів грім. Було тихо і душно. З дальнього кінця села долинали пілікаючи звуки гармоніки, а у вікні будинку, до якого сходилися пучки телефонних дротів, засяяв вогник.

Гетьман Скоропадський і командувач армії генерал Левицький слухали Петровського, який доповідав обстановку на фронті. З доповіді командира корпусу видно було, що відмінно озброєний противник проявляє велику впертість і, хоча дивізії корпусу добилися значних успіхів, але основна задача – оточення польських військ – лишилася невиконаною. Кіннотники, звиклі вирішувати справу швидким ударом у кінному строю, тут, на новому фронті, зустрілися з сильно укріпленими опорними пунктами і стійкою піхотою, що засіла в них. За останні дві доби проти кінного корпусу з’явилися свіжі частини поляків – 13-а і 18-а піхотні дивізії – укомплектовані познанськими німцями і щедро забезпечений зброєю та технікою.

- Розвідкою виявлені, – говорив командир корпусу, показуючи на розкладеній на столі карті, – нові дивізії противника. Тут, – показав Петровський – десята піхотна дивізія. Встановлено, що вона перекинута з Білорусі зі складу 7-ї армії. В Бродах, проти Житомирської кінної дивізії виявлено підрозділи 2-ї кавалерійської бригади. Вона ще тиждень тому перебувала проти Західного фронту “червоних”.

- Розвідка фронту підтверджує ці відомості, пане Гетьман. – Додав генерал Єрошевич. – Крім того, виявлено й інші дивізії поляків, передислоковані з заходу і Білорусі. Зокрема, 8-ї та 17-ї піхотних дивізій з 1-ї армії, 13-го піхотного полку з 7-ї армії.

- Піхота спішно заривається в землю. – Буркнув Петровський. – А окопи на галопі не візьмеш.

- Так, на галопі їх, звичайно, не візьмеш. – Погодився генерал Єрошевич. – Але результат війни визначають люди, звичайні живі люди. Одні рішуче атакують кулемети і колючий дріт, інші топчуться на місці, не знаючи, як діяти, хтось і підупав духом. Чи не так, Пилипе Степановичу?

- Падати духом дніпровці не будуть. – Погодився Петровський. – Очевидно, що поляки оговталися від удару і більш-менш вдало намагаються налагодити оборону. І це їм вдається. Вони відбивають всі наші спроби продовжити наступ в напрямку Львова. Як мені відомо, і наступ Галицької армії також...

- Що ви пропонуєте, генерале? – Сухо промовив Гетьман. Ця сухість запитання змусила Петровського внутрішньо підібратися і говорити гранично лаконічно.

- Я пропоную відмовитися від удару на Львів через Броди. Передислокувати Житомирську дивізію праворуч, ось сюди, – показав на карті, – до Берестечка, в смугу наступу Катеринославської дивізії і завдати корпусом удару в напрямі на Володимир-Волинський. Потім, прикривши лівий фланг Західним Бугом вдарити в напрямку Берестя-Литовського. Одночасно Галицька армія має завдати удару на Раву-Руську. Потім галичанам повернути на північ і з’єднатися з дивізіями 1-го Волинського корпусу Волинської армії. А від Берестя назустріч моєму корпусу мають завдати удару війська генерала Прісовського.

Гетьман мовчав, роздумуючи. Тільки ближче нахилився до карти, майже навис над нею.

- Що ж, рішення розумне. – Гетман помовчав. Скоропадський кинув олівець на карту і випрямився над столом. – Але спочатку подивлюся своїми очима. Їдемо до Бродів!

...Танки і бронемашини повільно сповзали з платформ. Порикуючи моторами, машини рушили вздовж насипу. Гойдаючись на широкому шкіряному ремені-сидінні, Оверко Салимоненко однією рукою тримався за приклад 37-міліметрової гармати Пюто, а іншою за стопор башти. Танк хилився на ковбанях, натужно ревів, виповзаючи на пагорби – лунко ляпали широкі плиці гусениць, пластинчаті ресори жорстко скрипіли, кидаючи стрільця на броньові стінки, обшиті шкірою.

- Як справи? – Горлав десь знизу Грицько Клімов, керченський вантажник і друг дитинства.

- Порядок! – Відповідав Салимон. – Гришо, як там в тебе?

Танк йшов з розкритим грудьми – передній люк розкритий, в ньому майже по пояс видно водія машини Григорія Клімова. Обличчя його від прилиплого пилу – ніби скам’яніла глиняна маска: блискають тільки очі та розліплюється тонка щілина губ. Командир машини Салимон, щоб бачити дорогу, розвернув башту гарматою в корму. Він постійно висовується і дивиться назад через розкриті стулки в кормовій частині башти – чотири “Рено” повзуть слідом, здіймаючи за собою хмару пилу. За п’ятьма танками рухаються три важких бронемашини з тридюймовою гірською гарматою і трьома кулеметами кожна і два легких бронеавтомобіля “Остін”. Замикають колону автомобілі з боєприпасами і пальним у бочках.

Вже почало темніти, коли вдалині показалися будівлі станції. Машини сповзли у глибокий виярок, зарослий чагарником. Розминаючись від довгого сидіння в тісних залізних коробках, екіпажі з насолодою потягувалися, хтось вже спустився на дно яру, по якому струмував прозорий ручай. Вмивалися, від задоволення пирхаючи, пили холодну чисту воду, таку смачну, що здавалася солодкою.

Сотня кінної розвідки чекала на бронезагін і молоденький командир її Микола Дубовицький, з нашитими на вицвілу від часу захисного кольору гімнастерку новенькими погона хорунжого, повідомив:

- На станції тільки польська сторожова застава. На основній колії стоїть бронепоїзд. Дві польові тридюймові гармати і шістнадцять кулеметів. На запасних коліях скупчено до сотні вагонів та платформ з усякою всячиною. І для вас є дещо. На другій колії стоїть потрібний ешелон. Дві цистерни з пальним і десять вагонів з боєприпасами. Очікують прибуття ще одного ешелону з піхотним батальйоном.

- Коли не встигнемо взяти станцію до його підходу, піхота встигне заритися в землю і дідька лисого ми їх швидко зможемо витурити звідси. Потрібна негайна атака! – Сказав Салимоненко.

- Бронепоїзд серйозний противник. Снаряд тридюймівки рознесе броню чи танка, чи бронемашини на шматки. – Зауважив хтось. – Вдарить впритул – порозвішуємо колеса по деревах.

- За нас несподіванка. – Різко перебив Салимон. – Хоч ми і в броні, але тактику нам потрібно брати у кінноти. Швидкість і маневр... і рішучий удар! Дійсно, коли будете вовтузитися, туди-сюди смикатися біля цілі – бронепоїзд рознесе такого в друзки! Вимагаю одного: натискувати рішуче, швидко. Гнати ляхів безупинно! Давити гусеницями і колесами, лякати всім своїм виглядом, аби душа їхня кисільна в п’яти втекла. Всім все зрозуміло? По машинам!

...На землю впав вечірній туман. Вже перші зірки проблискували на стемнілому небі, коли з пітьми, що низько клубочилася над землею пасмами сивого туману виповзли залізні чудовиська: туманне марево спотворювало їхні кутасті силуети, збільшувало розміри і полякам здавалося, що на їхні окопи насуваються якісь виплодки пекла – безформні, страхітливо величезні машини, що в рику моторів викидали з вихлопних труб розпечені іскри. На баштах вдарили кулемети, черги прошили землю брустверів пульсуючими фонтанчиками. Передова застава поляків миттю розбіглася.

Танк Оверка пробивався до залізниці вздовж запасних колій, вщент забитих вантажними ешелонами. Десь там, за цим скопищем вагонів та платформ, чадно димів в вечірнє небо польський бронепоїзд, квапливо піднімаючи пари. Саме до нього поодинці і групами бігли легіонери, падаючи за рейки та відстрілюючись з гвинтівок. Башта броневагону поводила коротким цурпалком ствола, відшукуючи ціль.

Перший постріл з тридюймівки бахнув в темряві ночі і червоний вогонь здійняв в повітря щебінь на коліях. Клімов розвернув танк і кинув його до вокзалу, який світився в темряві широченними вікнами. Будівля насувалася, виростаючи до зірок.

- Тримайсь, Салимон! Трима-а-айсь-ь-ь!

Машина вдарила в віконне сплетіння і уламки скла задзвеніли по броні. Танк навскоси, ніби по кризі ковзкій, поплив-сковзнув по підлозі залу мармуровій і врізався у вікно протилежної стіни. І знову дзвінкий водоспад скляних осколків звалився на броню. Двигун виштовхнув машину на пустельний перон. Ген там, в кінці його, на першій колії стояв польський бронепоїзд. В прорізах амбразур броневагонів заіскрилися пострілами кулеметні стволи. Тут же штукатурка зі стін станції посипалася, здавалося, її обдирали шкребком невидимим. І броня танкова заспівала-загуділа під чергами, ніби її сікли різками.

Оверко натиснув на наплічник, всім тілом розвертаючи башту. Завмер біля прицілу, наводячи чіткі поділки візиру на бронепаровоз, який стояв попереду бронепоїзду. Натиснув спуск. Різко стукнуло по вухах, вдарило в ніс горілим порохом. Шрапнель бризнула над пероном, змітаючи легіонерів під вагонні колеса. Гармата танка стукнула ще двічі, осколки снарядів сікли сіру броню вагонів.

- Бронебійним! – Кричав знизу Клімов.

Вогненним конусом пихнуло від бронепоїзду і за мить щось так вперіщило по танку, що машину ніби вдавило в землю, казенник гармати боляче влупив Оверка під щелепу, – аж іскри в потемнілих очах попливли, – відкинувши до броньової стінки. Над головою зі скреготом зазоріло небо – щось легко, ніби картонку для капелюшків, змахнуло броньову башточку, яка грибом сталевим височіла на башті.

Салимон припав до прицільної трубка – кров ціпеніла з розсіченої шкіри, а в голові до дзвону джмелі гули, – якомога спокійніше підводив прицільну марку під гарматну башту броневагону. В окулярі – пустельний перон і темна туша бронепоїзда, прострочена по борту мигаючими вогниками кулеметів.

Танкова броня гула під чергами шаманським бубном. Оверко підвів ствол гармати під чорну будку машиніста. Натисну на спуск, танкова гармата гримнула раз-другий-третій і бронепоїзд огорнуло жарким паром, що закривав все навкруги. Танк, ляскаючи гусеницями, пер вперед, на бронепотяг, не звертаючи. В порівнянні з громаддям бронепоїзду він здавався зовсім маленьким і коротенький обрубок гарматного стволу смикався, викидаючи з дула пихкаючи зблиски.

З білястої хмари пару раптом пронизливо, з нелюдським відчаєм, залементував паровозний гудок, ніби в нескінченному своєму крикові спливаючи останніми митями життя. Танк, смикнувшись, зупинився на краю перону. Крізь туман і клапті пари, що пливли над пероном, виднілися пульсуючі вогні кулеметів бронепоїзду, що квапливо покидав станцію. Кінцевий броневагон порснув на прощання вогненним конусом гарматного пострілу і темне громаддя бронепотяга розчинилося в вечірніх сутінках.

Колії ж наповнювалися вершниками в бурках з іскристими шаблями. Гнали полонених.

- Ну, здається, впорались! – Клімов відкинув стулки люка, стирав чорний порох з обличчя.

Станція була вільна. Під ранок, постукуючи на стиках колії, на Ковель пройшли українські бронепоїзди з десантом.

***

...В прекрасному, найкрасивішому у світі місті Києві глуха ніч. В Києві – осіння мряка, бруківка вулиць вкрита килимом опалого листя. На вулицях київських калюжі. Чекає Київ на зимові холоди і снігові завірюхи. В Києві – в обличчя перехожим випадковим листопада дощ холодний. Перехожого випадкового, який вийшов за якоюсь потребою, вітер підстерігає. Не лови ґав – вмить вітер той зірве капелюха, вимочить наскрізь, вимочить так – що не тільки піджак, носовичок у кишені, і той викручувати доведеться. Налітає вітер відразу з чотирьох сторін. Вітер нетутешній, арктичний. З запахом снігу скандинавського. Холодно на вулицях прекрасного міста Києва.

І дощ також не тутешній, не київський. Краплини дощу з кришталиками всередині. По вікнах будинків ляпають – не бум-бум, як звичайний дощ, а ляп-ляп. Важкі краплини. Потрапивши під ноги перехожому випадковому краплини ті шелестять і похрустують. Погано людині, яка йде вулицями Києва крізь дощ та мряку, коли в неї немає кімнати теплої та перини сухої в одному з будинків з вікнами темними.

Спить Київ. Тільки десь біля Бессарабки скрипить по рейках запізнілий київський трамвай. На темних вулицях – острівцями жовтого світла – ліхтарі, а довкола пітьма згустилася, не пробитися слабким променям ліхтарів електричних крізь пітьму-мряку передзимову, крізь темряву дощову.

І в цій темряві дощовій, в цій мряці передзимовій – повзуть містом чутки. В будинках київських з вікнами темними невагомо просочуються з поверху на поверх, з квартири в квартиру. По вулицях київських – чутки. По провулках. По Житньому ринку та Сінному, по Бессарабці...

Народ київський чутки ті слухає, чуткам тим не вірить, сперечається, погоджується...

Кажуть, війська Совдепії на півдні наступ почали, запеклі бої йдуть під Мелітополем з кіннотою більшовицькою, Морська дивізія біля Маріуполя стоїть непорушно, Донецький Гайдамацький корпус генерала Сікевича на Міус-річці б’є піхоту росіян. В Крим “червоні” рвуться – запевняють одні.

Кажуть інші, що на півночі Донецького краю, біля Россоші збираються залишки кінних полків анархіста Нестора Міхненка, невловимого батька Махна, які в травні не здалися кіннотникам Барбовича і Петровського, створили нову Революційно-Повстанську Армію України і готуються разом з “червоними козаками” Віталія Примакова ударити на південь, на виручку кіннотникам Північнокавказької радянської соціалістичної республіки, аби відірвати від Української Держави Донбас.

Висловлюють сподівання, що і цього разу не вигорить комуністам московським. Є для такої впевненості всі підстави. Розбили українські війська польські легіони в Галичині і на Волині. Відкинули “пілсудчиків” за Сян та Буг. В червні-липні полонили на Чернігівщині війська “червоного маршàла” Тухачевського. Нині ж авіатори флотські в Північній Таврії відбили атаку “червоних коней”, дасть Бог, і на Слобожанщині та Донеччині москалі вхоплять облизня. Кажуть люди, які у високих штабах своїх знайомців мають, – з Галичини перекидають на схід Кінний корпус УССів – українських січових стрільців. Разом з УССами – Дніпровський кінний корпус, який в серпні-вересні поляків витурив з землі української, а минулого року громив радянські війська Антонова-Овсієнка, відомого більшовика російського. На цих хлопців покластися можна, ці впораються з будь-якими москалями-“визволителями”. Чи ж вперше...

Тільки не всі є такими оптимістами. Не всі вірять в порятунок щасливий від чергового лиха.

Так, погоджуються недовірливі, минулого року витурили дніпровці москалів більшовицьких з неньки-України, тут заперечити нема чого. Тільки ж тоді Червона армія воювала і на сході – проти військ Сибірського правителя Колчака, і на півночі – проти генерала Міллера, і на півдні – в Туркестані та ще на Дону і Кубані, і на заході –проти Юденича та проти поляків, коли ляхи з москалями ніяк Білорусь поділити між собою не могли. Сили “червоних” розкидані були по всій неозорій території Російської імперії, “від тайги до британських морів”. Воювали більшовики і проти Денікіна, і проти Колчака, і проти Юденича, яким Антанта щосили допомагала, і проти еміра бухарського. Скільки ж ворогів тих було у Совдепії! І всіх комуністи здолали. А нині настала черга Другого Гетьманату. Не вдалося москалям у вісімнадцятому захопили Україну, не змогли більшовики кремлівські в дев’ятнадцятому встановити владу радянську хоч би на частині української території, то тепер, в двадцятому році, комуністи російські, нарешті, заженуть українців в нову, вже комуністичну імперію. Не втекти нам від своєї долі лиховісної. Стара Російська імперія, “тюрма народів”, найбільша держава світу на початку двадцятого століття, розвалилася моментально, розпалася на ніщо, без усякого впливу зовнішніх ворогів розвалилася, назавжди думали, а вона, клята, негайно відновитися в майже тих самих розмірах, але вже як фантастичний за задумом соціальний експеримент.

Однак тепер у комуністів московських тільки один ворог залишився – Гетьман України Павло Скоропадський. Тепер проти нього одного тільки кинуть вони п’ятимільйонну армію, стягнуту залізними путами дисципліни. Чи вдасться цього разу відбитися від непроханих “визволителів”? Немає відповіді!

І хитають головами недовірливі...

...“Червоним” здавалося, що пастка захлопнулася. Огинаючи село величезною підковою, “пролетарська” кавалерія кинулася до двох біпланів з синьо-жовтими розетками, які здавалися зовсім безпомічними. Коли до літаків, що принесли стільки неприємностей тилам “червоних”, докинути каменем можна було, зачхали, закашляли мотори і “де хевіленди”, розвернувшись проти вітру, пішли на зліт. Ще кілька секунд – і стрій вершників змішався. Вони завертали коней і поспіхом розсипалися по степу, відчуваючи, що з мисливців самі перетворюються на здобич. Зробивши в повітрі коло, “де хевіленди” на бриючому пройшли над кіннотою, яка тікала щодуху, відкривши вогонь з кулеметів...

Початок листопада, а день видався ясний і теплий. Лейтенант Ігор Гарченко зупинився в дверях аеродромного будиночка. Над деревами кружляє вороння та річка неподалік туманом легким димиться. Ніби й не осінь зараз на дворі. Тільки дерева вранці струшують краплі дощу, заразом і листя скидаючи.

Аероплани стоять біля ангарів. Біля них вовтузяться механіки і мотористи. Вранішні польоти закінчилися. В прохолодному свіжому вранішньому повітрі гостро пахне бензином і авіаційним лаком.

- Панове, – пролунав сильний і красивий голос лейтенанта (оперному б співакові такий!), – з госпіталю щойно телефонували. Поранення у сотника Палієнка серйозні, але лікарі обіцяють – жити буде.

- То виходить, відлітався Віктор? – Хрипло запитав хтось.

- Схоже, що так. – Погодився Гарченко.

- А радили ж йому не голитися. Не послухався – і ось, будь ласка! – Неголосно, але чітко промовив той самий голос. Молоденький козак з відзнаками кіннотника на петлицях з досадою махнув рукою.

- От дивуюся я тобі, Морозов! – Лейтенант поморщився, ніби від зубного болю – Молодий же хлопець, а в голові у тебе, як у древньої богомолки. У всілякі прикмети віриш. Коли б не війна з більшовиками, направив би я тебе на якісь курси атеїстичні, аби мізки тобі прочистили. А то свідомості у тебе – кіт наплакав. В кабіні твоїй, наприклад, що робиться? Не бойовий літак, а казна-що! Ну, нічого, я тобі мізки на місце вправлю! – Лейтенант на забобонного підлеглого свого кулаком насварився. – Начувайся...

Раптом він побачив в небі темну цятку, яка швидко наближалася. Потім долинуло джмелине дзижчання мотора, а ось і інші її помітили. Це літак. Апарат наближався зі сходу, з боку Таганрога, з весни захопленого російськими більшовиками. “Хто це? Наш аероплан чи...” – промайнула думка у кожного.

Не долітаючи аеродрому, апарат розвернувся і всі побачили великі червоні зірки на фюзеляжі. З характерного силуету з штовхаючим гвинтом льотчики визначили, що до аеродрому завітав бомбардувальник-розвідник “вуазен”, літак французького виробництва.

- Нахаба який! – Вигукнув хтось зі стрільців. – Провчити б!

- Хороша здобич, Ігоре Володимировичу, га? – Обернувся Морозов до лейтенанта.

Вибухи скинутих бомб припинили непотрібні балачки.

- Так, потрібно провчити цього більшовицького нахабу. І зараз я його провчу. – Гарченко підізвав авіаційного механіка Євгена Сергійчука, худорлявого брюнета з добрим симпатичним обличчям.

- Швиденько готуй “сотку” – Винищувач командира загону мав на кілі цифру 100.

- Буде виконано! – Сергійчук кинув долоню до пілотки і побіг до аероплану.

- Винищувач готовий! – Доповів черговий по аеродрому і Гарченко поквапився до аероплана.

...Авіаційний загін був створений Ігорем Гарченком з нуля, ще в буремні дні дев’ятнадцятого року. Буквально по частинам зібрали вісімнадцять літальних апаратів, складаючи з двох-трьох розбитих, кинутих, розкурочених літаків один. Взимку двадцятого року загін ввійшов до складу Морської дивізії адмірала Нємітца, на яку покладена була задача оборони українського узбережжя Азовського моря. Ледь зійшла крига, почалися бойові дії в Азовському морі проти спроб переправити з півострова Таманського російсько-більшовицьких диверсантів, агітаторів, підривну літературу, зброю і гроші в Крим для підпільних організацій комуністичних. А в вересні-жовтні сталася морська війна швидкоплинна між українською Азовською флотилією та Азово-Донським “флотом” маріонеткового утворення комуністів – ПКРСР.

Ще на початку літа колісні літаки в загоні замінили. У Великій Британії були придбані більше двохсот літальних апаратів, частково нових, частково – тих, що позбувалися РАФ[19], як надлишкове майно після закінчення Великої війни. Авіаційний загін отримав 15 літаків, які збирали в авіаційних майстернях Маріуполя. Це були десять бомбардувальників “де хевіленд” DH-9 з американськими двигунами “ліберті” і п’ять винищувачів S.E.5. Зі старих апаратів в загоні лишилися тільки три літаючі човни М-9 Григоровича...

За якусь хвилину льотчик був уже в комбінезоні, крагах і льотному шоломі, на якому поблискували окуляри. Мотор запрацював з сухим тріском, гвинт, перетворившись в прозоре сяюче коло, піднімав сухий пил. Пілот відпустив гальма, аероплан задрижав і плавно рушив з місця. Ось він вже в повітрі, а “червоний”, ніби нічого й не сталося, пікірує на дальні ангари.

- Ну, я тобі зараз! – Гарченко розвернув винищувач до бомбардувальника.

Швидкість поступово наростала і Гарченко поквапився туди, де кружляв “червоний”. Очевидно, радянський льотчик помітив наш аероплан і, круто знижуючись, повернув на схід, до кордону. Тільки даремно він намагався втекти, Гарченко вже кинувся напереріз непрошеному гостю. Проте пілот ворожого літака був, видно, справжнім майстром своєї справи, кинувши літак в ковзання, “червоний” ухилився від куль і спробував розвернутися “вуазен” на українця, щоб стрілець в передній кабіні міг вести вогонь. Гарченко бачив, як запульсував вогник на стволі ворожого кулемета, і поклав винищувача у віраж.

Кулі пройшли мимо. Винищувач ввійшов у піке і, набравши швидкість, знову злетів вгору. Повітряний бій поступово зміщувався на південний захід, до аеродрому.

А на землі в цей час авіатори невідривно спостерігали за поєдинком. Їм знизу, з землі літаки здавалися сухим листям, підхопленим вітром, які носилися безладно сюди-туди. Однак арена бою звідси настільки чітко видна була, що можна було передбачити наступний маневр кожного льотчика.

Погляди всіх були звернені в небо. Ось “червоний” відірвався і спробував на бриючому втекти, ховаючись в складках місцевості. Хвилина... Друга... і раптом гучне “ура!” пронеслося над аеродромом. Лейтенант догнав його і дав чергу по двигуну. Хвіст “червоного” літака огорнуло полум’я. “Вуазен” росіян, весь в полум’ї, падав донизу. А український винищувач бойовим розворотом здійнявся вгору...

- Молодець наш командир! – Захоплювалися глядачі на землі. – Провчив нахабу!

Бігли юрбою до місця падіння “вуазена” стрільці охорони, аеродромний персонал, навіть з камбузу помічник кока зірвався “красвоєнльотів” нахабних полонити, весь в білому з ковпаком кухарським на голові і ополоником величезним. За хвилину одного вели зі зв’язаними руками, другого несли на руках.

Полонених “красвоєнльотов” відправили в штаб Морської дивізії, а від адмірала Нємітца отримали наказ здійснити бойову розвідку до Таганрога і Ростова-на-Дону...

Аероплан Павла Миколаєнка здригнувся і побіг по землі. Слабий поштовх – і машина піднімається в повітря, з кожною секундою набираючи висоту. Небесний океан зустрів літак зустрічним вітерцем.

Рівно гудить двигун. Внизу – пересохле русло річечки з високими очеретами. А далі – рудий степ безкрайній, байраки, пагорби, кущі перекотиполя. Пропливають під крилом білі хатинки розкиданих по степу хуторів поодиноких, у виярках захованих. Від лиману повернули на північ вздовж Міус-ріки – не признаний кордон між Українською Державою і Совдепією російською, оборона по природному рубежу.

Аероплан спускається нижче – тут має проходити оборона наших військ. Тільки нікого не видно. Широка смуга кінських слідів тягнеться від Міуса на захід ніби. Не зрозуміло тільки, чи то кіннотники на захід пішли, чи то на схід. “Візьми на плівку.” – киває Павло льотчику-спостерігачеві.

Авіатори бачать замасковану батарею. “Ого! А ще вчора їх тут не було. А кінноти не видно, тільки сліди тягнуться в глибину нашої території.” Тепер летять вглиб на російську сторону. З’явилася колона військ, високо піднімається над ними пил. Курить ногами піхота... “Чому вдень ідуть? Ночі мало їм” Далі летять до Таганрогу – наказано відзняти розташування військ противника й там також.

Ліворуч показалося село – людей не видно. А ось і оборона “червоних”. Ага, на висотці – батарея, осідлані коні в вибалку, що тягнеться до моря. Біля берега приткнулося кілька шаланд.

Лунко хлопнуло, але не в моторі, як здалося спочатку. Це росіяни стріляють по аероплану з малокаліберної гарматки. “В білий світ, як в копійку!” – сміється Павло, показуючи на “червоних”.

До гудіння мотору приєднується стукіт кулемета. Льотчик-спостерігач Василь Гурбенко б’є по гарматній обслузі зі спарки “льюїсів”. Аероплан починає набирати висоту. “Суцільної оборони у нас тут немає. Більшовички можуть легко в тил нам потрапити. А може... вже потрапили?” Аероплан бере курс на захід. Повільно пропливає під крилом сухий холодний степ. Гурбенко смикає сигнальний шпагат – ліворуч кінний роз’їзд. Сім вершників. Не інакше – розвідники. “От куди забралися. А все від того, що немає суцільного фронту! Та доповімо в штаб і далеко ви, голубчики, не втечете!” Знову Гурбенко смикає шпагат.

- Ліворуч, ліворуч візьми!

- Та бачу. Куди ж наші подівалися? Лизень їх злизав, чи що! – Відізвався Миколаєнко. – В очерети квапляться. Знову роз’їзд. Можливо, це наші? Свої чи чужі? Ніби-то чужі...

Повільно пропливає Міус-ріка. Сонце підіймається вище, в небі сліпучо-золотим вогнищем палає помаранчевим. А під крилом темнішали, згущували хмари, щільно огортаючи землю.

На душі у Миколаєнка тривожно. Противника, крім двох роз’їздів поблизу немає. А, можливо, це один роз’їзд був? Погано, коли не знаєш, де противник. Тоді його звідусіль чекати потрібно.

Аероплан йде на посадку. Підбігає черговий по аеродрому.

- Ну, як?

- Помітили два роз’їзди. До десятка кіннотників у кожному, а чиї вони – невідомо!

- Іди до командира. Потрібно в Маріуполь, в штаб дивізії доповісти...

...Начальник Морської дивізії пройшовся накульгуючи навскоси по кімнаті.

- Обстановка вкрай складна, Ігоре Володимирову. Як повідомили збиті вами льотчики, командування Південним фронтом “червоних” прийняв Михайло Фрунзе. Це здібний воєначальник, який ще не програв жодної битви. Фрунзе вже встиг відзначитися на Уралі і в Сибіру, коли розгромив війська адмірала Колчака. Я пильно слідкував за цим “червоним маршалом”. Його удар у фланг наступаючому фронту білих військ такий довершений, що вже одна ця операція може обезсмертити його ім’я!

- Ну, так вже й обезсмертити! – Усміхнувся Гарченко скептично.

- Так-так, не посміхайтеся, Ігоре! Його війська оточили і знищили південну армію Правителя Сибіру. А до нас він потрапив з Туркестану, де успішно встановлював Радянську владу. “Встановлював” шляхом вторгнення Червоної армії. Його війська взяли штурмом бухарську фортецю і розгромили армію бухарського еміра, що чисельно в шість разів переважала сили “червоних”.

- Прямо, більшовицький Ганнібал чи навіть Бонапарт! – Знову іронічно всміхнувся Гарченко.

- Я вам, лейтенанте, не для того повідомив про успіхи нашого візаві, аби ви скептично пирхали. – Сухо мовив адмірал. – Переоцінювати нашого противника не варто, проте недооцінка також може боком нам вилізти. Однак... Повернемося до наших баранів. – Нємітц підійшов до карти, що висіла на стіні, пістряво розмальована червоними і синіми олівцями. Синій колір починався від Таганрога і утворював три стріли: одна завертала на північ, на Анастасієвку і далі на Юзівку, інша йшла майже прямо на захід, до Мелітополя, третя відгалужувалася від другої в напрямку до Маріуполя. – З повідомлень полонених льотчиків відомо, що головна задача покладена на Зведений кінний корпус Жлоби в складі 1-ї і 2-ї кавалерійських дивізій “червоних”. Його чисельність від п’яти тисяч до семи тисяч шабель. Зведений корпус має задачу атакувати наші частини і не пізніше 9 листопада, тобто, за вісім днів, взяти Мелітополь. На північ наносять удар чотири стрілецькі дивізії “червоних” із групи Федько. Задачу захоплення, або, як це називають росіяни, “звільнення від буржуазно-націоналістичних експлуататорів” Маріуполя, покладено на Латиську дивізію. А це вісім тисяч багнетів! В резерві у “червоних” лишається 52-а дивізія, одна з найсильніших в Червоній армії. В ній налічується до десяти тисяч багнетів, до трьох тисяч шабель, 364 станкові кулемета і 175 легких, 52 гармати. А в Морській дивізії всього три тисячі дев’ятсот багнетів і шістсот шабель.

Адмірал замовк і в кімнаті довго стояла тиша.

- Більш ніж десятикратна перевага по кавалерії і шестикратна в піхоті. – Підсумував сказане Гарченко. – По класичним законам війни, пане адмірал, нам настає... гаплик!

- Тому, Ігоре Володимировичу, наш порятунок в чіткому дотриманні плану. – Адмірал взяв олівець і показував на карті свій задум. – Противник піде на північ і там відразу ж наштовхнеться на промислову і міську забудову, а значить, “червоні” зав’язнуть у вуличних боях. Підтримка населення у більшовиків буде, звичайно, але це мало що їм дасть. За рік, відколи припинилися бої в Донбасі, життя людей поступово налагоджується і ще раз руйнувати все “до основанья” знайдеться мало охочих. Тим більше, армійський корпус генерала Сікевича на протязі доби-двох підійде від Луганська і в промисловий шахтарський район російсько-більшовицькі війська не пропустить.

Адмірал короткими точними штрихами показав можливий перебіг боїв у Донбасі.

- На Маріуполь іде Латиська дивізія і я думаю, ми зможемо її зупинити. Для цього я наказав зняти з кораблів більшу частину кулеметів і встановити їх на вантажівках. Будуть такі собі імпровізовані автомобільні тачанки. – Нємітц запитально глянув на лейтенанта. – Скільки автомобілів ви можете передати дивізії, без значної шкоди для загону?

- Думаю, чотири-п’ять автівок тут вистачить. Решту можу віддати негайно.

- Добре. – задоволено кивнув Нємітц. – Я накажу встановити на них кулемети і це значно підвищить міць дивізії. Два десятки машин будуть задіяні в перевезенні піхоти. Ми їх візьмемо коли не кількістю, то маневреністю наших нечисленних сил. А от вашому загонові...

- Так, яке завдання ви покладаєте на нас, авіаторів?

- Практично нездійсненне. – Адмірал затис олівець в кулаці і постукував тупим кінцем по карті. – Нелегка, Ігоре, вам випадає доля. Вам доведеться зупинити кавалерію. Затримати зведений корпус Жлоби, не пропустити кінноту більшовиків до Мелітополя, затримати на два-три дні – ваше завдання...

Листопадовий день вже хилився до вечора, коли в небо піднялися дві п’ятірки “де хевілендів”. В прикритті йшли всі п’ять винищувачів – передові спостерігачі повідомили про “ньюпори” червоних, які нишпорили в небі над більшовицькою кіннотою. Одну п’ятірку веде сам командир загону, другу – його заступник сотник Мартин Остапенко. У обох ударних груп задача одна – бомбити кавалерію “червоних”.

З передвечірньої мли стала вимальовуватися дорога, по якій рухалася колона кавалерії. “Мабуть, і не здогадуються, що ми зараз по них вдаримо...” – відсторонено подумав лейтенант. Гойднув його літак площинами – сигнал для ведених “бачу колону противника”. Два винищувачі зайняли позиції над ударною групою, бомбардувальники вишикувалися за командирською машиною клином.

Дві п’ятірки бомбардувальників з’явилися над колонами кавалерії росіян зовсім несподівано. Гул двигунів не сполохав спочатку “червоних”, мабуть, думали – це летять свої.

Аероплани пішли на зниження.

- Приготувалися... бомби! – В дзеркало Гарченко бачив, що льотчик-спостерігач підняв руку: мовляв, зрозумів. Розвернув кулеметну установку зі спаркою “льюїсів” готуючись стріляти.

Тільки коли на колону посипалися бомби і вдарили кулемети, “червоні” кавалеристи сполохалися: українські аероплани! Заметалися по холодному осінньому степу темні фігури, стали дибки коні, рвалися з постерунків, перевертаючи вози та снарядні ящики.

Ще захід. Авіатори квапляться нанести якомога відчутний удар. Разом з атакою приходить бойовий азарт. Летять донизу десятифунтові бомби, льотчик-спостерігач за ревом двигуна вибухів не чує, але бачить, як падають вершники. Колона кінноти розсипається. Коні без вершників безладно мчать по полю...

До заходу сонця встигли здійснити ще виліт. Цього разу бомбили тили корпусу “червоних”.

А потім всю ніч на аеродромі кипіла робота. На стоянки завозили пальне, бомби та стріли в ящиках – ефективну зброю проти колон піхоти та кавалерії. Пілоти та льотчики-спостерігачі також рвалися внести і свій вклад, але Гарченко так рикнув на ентузіастів, що всі негайно вклалися спати.

Та й то, зі світанком на авіаторів чекає напружена бойова робота, не менше семи-восьми, а то й десяток вильотів припадає на кожного пілота – тут потрібні будуть сили.

Тому спіть, хлопці, без вас впораємося!

Перший виліт відбувся, коли ще сонце не вийшло з-за обрію. Стрічали схід сонця вже в повітрі. Колони “червоних” знаходили по сяйву вогнищ. Знову вибухи, кулеметні черги, сполохані коні в степу...

Вже в другому вильоті з’явилися перші втрати. Тепер, забачивши аероплани, противник починав безладну стрілянину ще до того, як розрізняв розпізнавальні знаки на фюзеляжах. Важкі поранення в ноги отримали пілот і двоє спостерігачів – фанерно-перкалеву обшивку гвинтівкова куля пробивала за два-три кілометри, тільки б стрілець поцілив у літак! Кулі прошивали, кошлатили перкалеву обшивку площин, пробивали елерони... Однак своє завдання авіатори виконали – в останніх вильотах видно було, що колони “червоних” не на багато наблизилися до Мелітополя.

Під кінець дня бойові ушкодження отримали п’ять “де хевілендів” і винищувач, але механіки обіцяли лейтенанту ввести в стрій, принаймі, три апарата. Наступного дня вісім бомбардувальників і чотири винищувачі вже о шостій годині були в повітрі.

Видимість була поганою. По низинкам блукали тумани, земля здавалася якоюсь сіро-пласкою.

Знайшли колону – цього разу це були тили кавалерійської дивізії – і четвірка бомбардувальників вивалила на валку возів та фур бомбовий вантаж, льотчики-спостерігачі вдарили наостанку з кулеметів і аероплани взяли курс на свій аеродром. Ось вони на своїх стоянках і вправні руки механіків, зброярів споряджають машини в наступний політ. Виліт вдалий – і на обличчях посмішки, в них – віра в успіх.

Снідали після другого вильоту прямо на стоянках. А тим часом зброярі заряджали кулемети, вкладали в патронні коробки стрічки з набоями та підвішували бомби, а механіки перевіряли апарати, готуючи літак до наступного вильоту.

“Червоні” не в тім’я були биті, намагаючись зменшити втрати, колони розосереджувалися і тепер на завдання літали парами. Сонце вже хилилося на захід, коли під час удару по колоні ворожої кінноти влучили в літак хорунжого Олега Зарудного.

Знайшли колону кавалерії, відбомбилися. Успіх був явний. Пора і на аеродром. Туман внизу розсіявся, Гарченко вже повів пару назад, летіти було приємно і радісно. Машини стали набирати висоту. Аж раптом літак веденого різко пішов вниз, на посадку. Найгірше було в тому, що “червоні” це бачили.

...Олег Зарудний почув, як двигун чхнув раз-другий, потім замовк, запрацював було і знову замовк, гвинт зупинився, чувся тільки свист вітру в стійках та розтяжках.

- Полундра! – Закричав льотчик-спостерігач. – Бензин витікає! Бак пробитий!

- Полундра[20]? Ще не падаємо. Тримайсь і мовчи! Переходжу на планування.

Літак йде на вимушену. Мозок пілота працював з гарячковою бистротою. Добре ще, що не загорілися! Висота тисячу метрів – до своїх не дотягнемо. Потрібно сідати. А куди? Внизу ворог. Зарудний розвернув апарат на південь, ближче до своїх. Ніс машини нахилися і стало чути різноголосий передзвін – це покотилися стріляні гільзи. Апарат йде різко донизу, виправив ручкою нахил машини і дзвін стих, тільки в стійках та розтяжках так само гуляє вітер. Машина втрачала висоту і нічого не можна було зробити. Земля промайнула під аеропланом, труснуло і він побіг по стерні. Над головою прогуркотів авіаційний двигун і обидва льотчика побачили, що літак командира загону йде на посадку.

- Давайте в мою машину! – Лейтенант до них підбігає з маузером в руці, Зарудний і спостерігач длубалися в моторі. – Чого тут вошкаєтеся?!!

- Командире, зараз злетимо. Бак пробитий. – Зарудний продовжував длубатися в фюзеляжі. – Переставлю штуцер на місце зливного краника. Хвилин на п’ятнадцять, думаю, пального вистачить.

- Набої до кулемета залишилися? – Звернувся лейтенант до спостерігача.

- Є манєнько. – Кивнув колишній моряк-чорноморець. – Два диска.

- Будемо відбиватися. – Для “червоних” ця посадка, очевидно, була несподіваною. Ніхто поки що до літаків не наближався. Пройшло, напевне, хвилин з десять, коли до них помчали вершники.

- Скачуть... Будемо злітати!

Спостерігач зістрибнув на землю, став провертати пропелер.

- Контакт! – Вигукнув, відчувши компресію.

- Є контакт! – Загуркотів двигун і, лише льотчик-спостерігач заскочив у кабіну, аероплан помчався по стерні, залишаючи за собою хвіст пилу. За ним пішов на зліт “де хевіленд” командира загону.

Кавалеристи було відкрили рушничний вогонь, але до гулу двигуна приєднався стукіт кулемета. Костя Морозов – хлопець бойовий і рішучий. Кілька вершників разом повалилися на землю і кавалеристи повернули геть від аеропланів – від гріха подалі. Їм вже було не до стрільби у відповідь...

Аероплан переслідував їх невідступно і вершники не стали випробовувати долю – стрімголов з коней і хто куди! А перелякані тварини розсипалися по полю. Тут хто хочеш злякається, коли крилата машина з страхітливим ревом несеться над головою, тільки й дивись – гвинтом рубане!

Гарченко уважно спостерігав, що відбувалося на землі, ліва рука на секторі газу, права – на ручці керування, ноги – на педалях. А Морозов бив короткими чергами по спішеним кавалеристам.

Тим часом коні збилися в табун, голів так десять-дванадцять – у коней, як відомо, розвинене стадне відчуття: куди вожак, туди й інші. І мчав цей табун з розпущеними хвостами по полю в бік моря.

- Командир, жени їх до наших! – Кричить Морозов у слухову трубу. – З трофеями вернемося!

Думка була забавна, Гарченко не витримав і розсміявся – що з хлопця візьмеш, дев’ятнадцятий рік всього! У нього в загоні всі пілоти такі ж молоді і відчайдушні. Мало в Української Держави власних пілотів, більшість тих, хто в Російській армії в небі ширяв до білих або до “червоних!” подалися. Тому набирає Ігор Гарченко метких та завзятих хлопців, кого небо манить блакиттю своєю, в кого душа польоту просить, вчить їх льотної справи. Ось і Костя Морозов, після поранення прийшов-пришкутильгав з госпіталю на аеродром – подивитися на диво техніки, яке в небі ширяти створене. І залишився. Впевнений Ігор Гарченко, лейтенант російського імператорського флоту, буде з хлопця добрий пілот. Хоч і вітер в голові ще гуляє, бач, що вигадав – літак в пастуха перетворити! Не політ бойовий, а цирк якийсь.

Однак нагнав табун, прибавив обертів двигуну. Тільки вітер в розтяжкам свистить!

Коні злякалися ревіння мотора, шарахнулися в потрібний бік і помчали світ за очі. А літак позаду табуна, і жене їх до наших. Курява від копит кінських ледь не до хмар дістає.

А на горизонті передмістя Маріуполя з’явилися. Десь тут і передова проходить. Побачили весь цей цирк стрільці Морської дивізії, вискочили з окопів та й переловити коней...

...Ніч.

Потріскують сухі полінця в рожевому каміні кабінету. Кабінет під дахом самим будинку двоповерхового. Одна стіна – глуха, друга – майже глуха, в ній тільки двері дубові. Але в двох інших – по три величезних вікна. Вікна в два людських зрости. Ковані рами залізні. Та вітраж зверху багатокольоровий.

День листопадовий відшумів. Сонце край неба зайшло давно. Сосни повітря запахом своїм цілющим насичують. В Пущі-Водиці ліс сосновий, повітря свіже, запахом хвої настояне. Пуща-Водиця – це, зокрема, урядовий квартал, дачі, будинки відпочинку, санаторії та лікарні для вищих керівників країни.

Там, над Києвом реве-свище вітер, з півночі, з темряви бездонної валами котяться снігові краплини, ляпають в вікна величезні. А в кабінет Радника Гетьмана України Івана Федорчука холод і сирість доступу не мають. В кабінеті пашить жаром камін, викладений рожевим каменем, морок-темряву теплом сяючим по кутках розганяє. І морок зігрітий вогнем полінець дубових добрішає, привітним стає, лагідним.

На робочому столі Радника – острівець зеленого світла, лампа тут під абажуром зеленим. Ще одна на приставному столику: два острівця зеленого світла в мороці привітливому. На столику – вечеря на одного: смажене м’ясо в листі салатному та картопля соломкою, білий хліб ледь підсмажений в олії, пляшка вина кримського. Ще ваза з фруктами: гроно чорного солодкого винограду, дві соковиті груші та кримські персики волохаті. До завершення – срібний чайник, що жаром аж пашить. Просто і скромно.

Радник Гетьмана України Іван Остапович Федорчук думає про своє. Не про особисте, не той нині час, аби про особисте думати, потрібно справи державні вершити. Сів за стіл, розкрив теку зеленого сап’яну. Колонки цифр перед ним чорними стовпчиками. Вони прості і ясні. Тому висновки робити легко.

Багато чого радник Гетьмана знати і вміти має, але головне – збіг інформації і її обробка.

...Ще в 1915 році Ленін виступив з програмною статтею “Перетворити війну імперіалістичну у війну громадянську”. Лозунг неминучості, бажаності і корисності Громадянської війни в Росії більшовики озвучували неодноразово і цілком відверто. ...Слово, отже, було промовлене...

Прийшов час і в жовтні 1917 року більшовики здійснили державний переворот в Петрограді. Тимчасовий уряд – законна державна влада, а Ради виборні – органи самоуправління громадянського суспільства. І це громадянське суспільство сковирнуло державу російську.

Негайно після жовтневого перевороту більшовики ударними темпами стали вводити в країні екстремально-утопічний комунізм методом військово-однопартійної диктатури і жорстоких репресій.

Відразу ж нова влада починає поспішно укріплюватися: загони Червоної гвардії займають поштові відділення, арсенали, паровозні депо. Офіцери та поліцейські, що чинять опір, вбиваються на місці. Та навіть, коли й не опираються! Закон-порядок, все летить шкереберть – відкриті в’язниці і карні злочинці наводять страх на заможних міщан! І девіз-заклик нової влади: “Грабуй награбоване!”

Ледь здійснився переворот, 26 жовтня (8 листопада)Ленін миттєво висуває лозунг “Мир народам” і пише “Декрет про мир”. Армія слухає агітаторів, читає листівки і воювати не бажає. Солдати в кінці 1917 року підкорюються тим наказам, які їм подобаються, а які не подобаються – не виконують; офіцерів, що дисципліну підтримують, на багнети піднімають; охоче братаються і п’ють горілку з противником.

Одночасно приймається “Декрет про землю”: поділити і роздати порівну у власність селянам. І вже селяни за Радянську владу!

2 (15) листопада прийнята “Декларація прав народів Росії” – про рівність всіх націй і праві кожної на самовизначення. Нова влада – захисниця незалежності всіх і кожного, і від центру, і один від одного. Російська імперія оголошена “тюрмою народів”, розкриваються двері навстіж: запрошення до розвалу. На бік радянської влади стали націоналісти всіх мастей: і імперія розвалилася, ніби обручі з діжки збили!

Ленін 7 листопада наказує генералу Духоніну негайно розпочати переговори з німцями та австро-угорцями про загальне перемир’я. Генерал Духонін відмовляється. Категорично, коротко, презирливо.

Але вже 10 (23) листопада Раднарком видає “Декрет про скорочення чисельності армії”, фактично оголошена демобілізація війська, воно розповзається по країні і радянська влада оголошується по найдальшим селам, скрізь, одним словом. Дезертири юрбами кидали свої частини і розбігалися по домівках. Ще восени 1914 року частка дезертирів становила понад 15 відсотків призваних, а в 1917 дезертири становлять вже до 35 відсотків. Ніде дезертирство – ні в Німеччині, ні в Британії та Франції – не стало масовим, типовим явищем, не виросло в проблему національного масштабу – ніде, крім Російської імперії.

От тільки самозванців, що переворот у Петрограді вчинили, ніхто владою законною не вважає.

І не вірить ніхто, що більшовики довго всидять! Їх меншість і у Радах, і в армії, і взагалі скрізь! Жоден заклад не бажає з ними співробітничати, і їхні накази не виконують ні залізничники, ні телеграфісти, ні банківські клерки, ні друкарі, ні купці.

Ах, то ви так! Начувайтеся ж тоді!

І в перші ж тижні свого існування Раднарком вводить державну монополію на всю торгівлю всім. Все здавати тільки їхній “державі”, а вже вона розпоряджається всім цим добром: кому продати, по якій ціні і в яких об’ємах, кому розподілити, а кому й просто – дулю з маком!

Екстреними, пожежним заходами впроваджується програма: купівля-продаж – це, товариші, реакційно-буржуазні відносини, для справедливості потрібно – “держава” експропріює всі товари і продукти безплатно і сама роздає – розподіляє – їх тому, кому вважає за потрібне. А торгівля з рук є спекуляцією з метою наживи, а наживатися – несправедливо, це порушення закону і це злочин! І ось вже патрулі червоногвардійські “спекулянтів” та “мішечників” різних розстрілюють на місці, і зникають миттєво всі товари з обігу, а в містах російських в лічені тижні починається голод та холод.

І одночасно – заборона на будь-які операції з нерухомістю. Коли хтось і вирішив продати житло (або будівлю фірми) та п’ятами накивати – а дзуськи тобі! Всі будівлі і приміщення, всі палаци і хатини оголошуються під контролем “держави”. (Якої немає, а є всього лише купка самозванців, бо ж державу російську реальну вони поза законом оголосили!) І негайно починаються “підселення” з “ущільненнями”: класово своїх пролетарів вселяють в квартири “буржуїв”. А “буржуї” – це лікарі, вчителя, юристи, службовці, інженери, всі, у кого квартира з кількох кімнат.

Утворюються негайно “домові комітети” і ці “домкоми” виписують ордера на “підселення” з розрахунку: одна сім’я – одна кімната. Ось це – нормально! Бо ж Комуна! І квартири – комунальні. Де і кухня, і туалет – один на всіх. (А раніше про таке й не чули!) А чого там, нове ж бо життя починається!

А гроші ж як? Ну, по-перше, потрібно платити червоногвардійцям, комісарам, уповноваженим. Та ще німцям платити астрономічні суми – це вже по друге. Ну, а по-третє – від грошей же тих все зло. бо ж вони джерело буржуазних відносин на противагу державному розподілу всього по комуністичній моделі. При грошах людина робить що хоче! А потрібно – щоб робила тільки потрібне нам! (А то жерти не дамо.)

І організується “експропріація” валюти, коштовностей, дорогоцінних металів у “експлуататорських класів” – тобто у всіх, хто не “пролетарій”.

- Грабуй награбоване! – Несеться веселий посвист розбійницький зі Смольного.

І нова влада націоналізує всі банки, банківські внески, активи і пасиви, депозити і вміст банківських сейфів та сховищ. Ордер? Маузер – ось тобі ордер! Вилучення всіх цінностей! Навіщо? Чому? На якій підставі? Є ж бо законні власники, пани-товариші! – Революція, гади буржуазні! Ключі на стіл!

Вікжель – Всеросійський виконавчий комітет залізничних сполучень. Вікжель – така собі своєрідна “профспілка”, в основному це машиністи з кочегарами, вантажники з обхідниками, ремонтники та диспетчери. В величезній Росії – вкрай необхідна і могутня організація. Вікжель – це колії, локомотиви, вагонний парк, депо, вугільні склади і вокзали. Вікжель співробітничати з такою “владою” відмовився. Ах, так! І Вікжель розігнали до бісової мами”. Не бажаєте, суки, працювати на нас задарма? Примусимо!

Ось тому 7 грудня 1917 року Раднарком створює Надзвичайну комісію по боротьбі з контрреволюцією та саботажем. І ВЧК надаються необмежені повноваження аж до розстрілу на місці. Без якогось суду та слідства. Суд це блюзнірська і безглузда процедура. Бо розстріл чужих для народу елементів і контрреволюціонерів – всього лише адміністративний захід.

І вводиться термін – “адміністративний розстріл”.

ВЧК терором та постійним жахом приводить народ до покори. Розстрілюють за продаж буханця хліба чи золотого колечка; за відсутність вугілля до паровозу: “Саботаж!”; за відмову відкрити банківський сейф; за неявку на “трудову повинність” – робітники розбігалися і переписаних домовим комітетом “буржуїв” ганяли строєм на розвантаження дров, розчистку вулиць від снігу.

“Шльопнути” людину стає звичайною дурничкою.

Але осінь-зима-весна ще відносно спокійними були. Мужик відмучився в окопах Світової війни, мужик додому вернувся, поділив землю і став господарювати. Німці відтяли собі Україну, Прибалтику, фіни в Фінляндії самі долю свою вершити стали. Та ще на Дону – донці та офіцери з буржуями, студентами-юнкерами різними, а так Ради керували майже повсюдно. Селяни орали поділену землю і бажали господарювати. Але! По-перше, в містах вже все поїли, включно з кіньми та собаками. І все спалили, разом з меблями, парканами дерев’яними і кленами-тополями в міських скверах. Тому влада радянська оголосила продрозверстку: здай, мужик, хліба скільки сказано, хоч здохни. Мужик не здав. І влада створила продзагони. Влада створила частини особливого призначення – ЧОН. І видала Декрет про продовольчу диктатуру. (9 травня 1918 року Ленін випускає декрет “Про продовольчу диктатуру”, 13 травня – “Про надзвичайні повноваження народного комісаріату по продовольству”, наркомом продовольства призначений Олександр Цюрупа.) Згідно декрету куркулі і взагалі сільська буржуазія ховають хліб і в них цей хліб потрібно відібрати, залишивши селянину тільки мінімальний пайок – аби лише живі зосталися. І стала у мужика під страхом і застосуванням розстрілу вигрібати все геть чисто. Мужик озвірів і став різати продзагонівців та карателів. Козаки – донські, кубанські, терські, уральські – виступили проти Радянської влади, не бажаючи здавати за спасибі хліб і створювати комуни під керівництвом комітетів бідноти – комбідів – і комісарів.

І в Росії почалася Громадянська війна.

Більшовики хотіли зосередити все виробництво у руках держави. Вони вважали, що всі крупні підприємства потрібно націоналізувати, а керувати ними буде Вища рада народного господарства – ВСНХ.

І 14 листопада 1917 року прийнято настанову про “робітничий контроль”. Фабрично-заводські комітети мали контролювати і виробництво, і фінансову діяльність, і закупівлю сировини... абсолютно все! Але ніякі фабзавкоми не можуть замінити нормальну адміністрацію і досвідчених керуючих. І чим більша влада була у фабзавкомів, тим менш ефективно працювало підприємство і тим швидше наростав розвал і, в кінцевому рахунку, тим менше платили зарплату тим же робітникам.

Зимою-весною 1917-1918 років видано неймовірну кількість декретів про конфіскацію конкретних підприємств. В квітні 1918 заборонили купівлю-продаж підприємств, в травні відмінені права спадковості. Майно власників, які померли або втекли націоналізовано. У віданні ВСНХ в березні 1918 року знаходилося 836 підприємств, до травня додалося ще 305. а бюрократія, що там розплодилася, була абсолютно некомпетентною. Тому така робота ВСНХ планомірно вела до ще більшого розвалу господарства.

До зими 1917-1918 року російська промисловість була в дуже важкому стані, її продукція впала до 36,4 відсотка довоєнної. А розвал продовжувався. До літа 1918 року виробництво вугілля впало в 2,4 рази, нафти – в 2,1 рази, сталі – в 7,7 рази, виробництво тканини – в 1,4 рази в порівнянні з кінцем 1917 року. Реальна заробітна плата до липня 1918 року становила ледь 20% рівня 1913 року, безробітними стали 600 тисяч осіб. Починався голод – і товарний, і через відсутність харчів... Народ став розбігатися з міст...

Але більшовики досягли свого. Після економічних декретів Раднаркому все населення міст залежало від держави – єдиного працедавця і годувальника. Тільки держава могла дати роботу і хліб.

21 листопада 1918 року внутрішня торгівля була оголошена державною монополією, приватні торговці миттю перетворилися в спекулянтів, яких переслідувала і знищувала на місці ВЧК.

В селах Радянської республіки ще можна було жити, в містах же до весни 1919 року міське господарство було остаточно зруйноване, не стало електрики, підвозу продуктів, не працював водогін, не вивозився непотріб. В Москві на квітень 1919 року по найбільш забезпеченій, “робітничій” картці на добу належало 256 грамів хліба, 64 грами м’яса, 26 грамів олії, 200 грамів картоплі. Вже в червні – 128 грамів хліба, 14 грамів олії, 14 грамів м’яса. Зайвим буде уточнювати, що продукти були досить сумнівної якості.

Досить часто картки не отоварювалися... ...гризуть макуху – віджимки соняшникового насіння після вичавлювання олії... ...сахарин замість цукру – з військових складів в Європі... ...заготівля риби – вобла стала головним білковим продуктом...

В 1920 році націоналізуються всі підприємства з числом робітників більшим 10 осіб. Продуктивність праці падає в чотири рази в порівнянні з довоєнним часом. Чисельність робітників скоротилася наполовину і продовжувала зменшуватися швидкими темпами – міста голодували.

Чим більше конфісковували хліб у “куркулів”, тим менш вигідним ставало працювати на землі. Різко скорочувалися посівні площі, поголів’я худоби та птахівництва. Чим більше заохочували “бідняків”, тим гірше жилося працівникам. Під кінець 1920 року 50 тисяч радянських рублів прирівнювалися до ОДНІЄЇ довоєнної КОПІЙКИ! Після перемог над Колчаком, Міллером та Юденичем Троцький висунув ідею “трудових армій” і в березні 1920 року Дев’ятий з’їзд РКП(б) схвалив мобілізацію в трудові армії і переведення частини Червоної армії в новітні “військові поселення”. При Миколі Першому такі вводив Аракчеєв.

Значення і роль держави в Радянській республіці збільшується...

...Відсунув Іван Остапович течку зеленого сап’яну вбік, оглядівся. Тихо в кабінеті, лише в каміні полінця дубові потріскують. Сутінки по кутках. Тіні величезні по стінах, по вікнах. По склу краплі холодні, з кришталиками льоду всередині барабанять: ляп, ляп-ляп-ляп, ляп, ляп...

Статистичні данні захоплюючі. Соціальний експеримент, початий більшовиками – Отто фон Бісмарк, мудрий німець, казав же, що для такого експерименту можна пожертвувати країною, якої не шкода, – доходить свого кінця. Вже в дев’ятнадцятому році в Совдепії траплялися випадки людоїдства і трупоїдства, в нинішньому, двадцятому, таких випадків значно побільшає. Хлібозаготівля буде катастрофічно зменшуватися,  відповідно, буде обвальне падіння промислового виробництва. З великих промислових міст втікатимуть всі, хто має хоч якогось родича чи близьку людину в селі. Бо в селі людині, яка має вмілі руки, прокормитися легше. Відповідно, буде лютувати російська таємна поліція – ВЧК. Тікаєш з міста – а це саботаж, з такими субчиками розмова коротка – “адміністративний розстріл”, іншим же наука буде.

І зрозуміло Раднику Гетьмана, чим це Українській Державі загрожує – слід з дня на день очікувати нової агресії з боку Радянської Росії. Тепер для комуністів це питання життя і смерті в самому прямому значенні: не забезпечать харчування робітників у містах – нікому буде виробляти зброю на військових заводах, що зосереджені були в центрі Росії. Немає слів, “червоним” казково поталанило, вони відразу ж захопили центр імперії, де були зосереджені військові запаси для постачання мільйонів солдатів на фронтах Світової війни. 80 відсотків всіх літаків імперії, 60 відсотків рухомому складу залізниць, 60 відсотків кулеметів, 70 відсотків артилерійського парку, 100 відсотків бойових отруйних речовин, все виробництво стрілецької зброї, всі артилерійські заводи опинилися в руках більшовиків. Але коли запаси не поновлювати, рано чи пізно вони вичерпаються. А робітників на тих заводах все меншає...

Тому висновок один – продовольство більшовики можуть тільки в Українській Державі взяти. Тим більше, зараз, після жнив, колосальні запаси зосереджені в південних портах: в Одесі, в Херсоні, в Маріуполі, в Бердянську... Вже в серпні їхня Азовсько-Донська флотилія намагалася захопити судна зі збіжжям. Але українські моряки на Азовському морі дали гідну відсіч бандитам і піратам від комуни.

І вже на початку листопада сталася нова спроба – здійснити кінний прорив до портів і в Крим. Комуністичні стратеги таким чином хотіли вбити двох зайців: і Крим повернути в лоно “матушки-Расєї”, і продовольство, в портах Азовського моря зосереджене, захопити. А там накопичено не менше ніж півтора мільйона тонн збіжжя. Цього вистачить, аби цілий рік годувати сім-вісім мільйонів робітників.

Потрібно визнати, спроба “червоних” прорватися до азовських портів ледве не досягла успіху.

Посилений 2-ю кавдивізією Зведений корпус Дмитра Жлоби першого листопада прорвав фронт і пішов на Мелітополь. При успіху він відрізав від Української Держави порти Азовського моря і Крим.

У “червоних” була подавляюча перевага в живій силі над українським військами. І адмірал Нємітц наказав своїм піхотинцям триматися за всяку ціну – потрібно було вистояти, поки підійде кінний корпус генерала Барбовича, щоб ударити в тил більшовицьким військам. Кінноти ж в дивізії Нємітца було дуже мало – вона майже вся знаходилася або на заході, де щойно завершилися бої з поляками, або на півночі, де очікувався новий удар Тухачевського, який командував Західним фронтом “червоних”.

Тому місце кінноти зайняла авіація. Ввечері першого листопада літаки авіаційного загону Морської дивізії адмірала Нємітца отримали наказ зупинити корпус Жлоби. “Де хевіленди” піднялися в повітря. Перші ж розриви бомб примусили кіннотників до втечі. Звільнившись від бомб, літаки йшли над самою землею, поливаючи противника з кулеметів. Авіазагін Морської дивізії – 10 куплених у британців бомбардувальників, – бомбив і обстрілював кавалерійські дивізії “червоних”. Коні перевертали вози і тачанки, скидали вершників, мчали світ за очі. Дітися в степу було нікуди, коні харапудилися від вибухів, кулеметний вогонь косив вершників. Жлоба в перший же вечір втратив до чотирьох сотень бійців та близько півтисячі коней. На ранок він знову спробував прорватися вглиб української території... До 7 листопада, річниці жовтневого перевороту, корпус Жлоби перестав існувати, як організована бойова одиниця. “Червоні” втікали на північ і схід, де їх підстерігали бронепоїзди Донецької групи військ на високому насипу залізниці. А з північного сходу йшли дивізії Чорноморського кінного корпусу з артилерією.

Піхота Морської дивізії вистояла, витримала удар “червоних” латишів. Гармати моряки викотили на відкриті позиції, вони били прямою наводкою. Особливо дошкуляла “червоним” авіація. Потім по відступаючим “інтернаціоналістам” вдарила лава Кубанської кінної дивізії з корпусу генерала Барбовича.

Ввечері шостого листопада кільце оточення замкнулося. З дванадцяти тисяч вершників корпусу лишилося у Жлоби всього дві неповні тисячі. Близько шести тисяч потрапило в полон. Решта загинули.

Дії авіаційного загону Морської дивізії, без сумніву, ввійдуть в історію військової науки, як зразковий приклад дій авіації проти кінноти.

Потрібно визнати, що спроба прориву готувалася ще до того, як у командування Південним фронтом “червоних” вступив їхній кращий полководець Михайло Фрунзе. Новий Командюж[21] заперечував, але змушений був віддати наказ – відкласти операцію неможливо було! Командування Південного фронту виконувало вказівку керівництва маріонеткової Північнокавказької радянської соціалістичної республіки. В республіці, до якої входили Кубань та Ставропілля, починався голод! Кубань, яка одна могла прокормити всю Російську імперію, потребувала хліба!

Нічого дивного тут не було. Всю весну, з березня до травня-червня на Кубані та Ставропіллі йшли жорстокі бої “червоних” з залишками Білого війська. То ж коли навесні нічого не посіяли, то й восени зібрати нічого не вдалося. Та й сіяти і збирати вже було нікому: десятки тисяч кубанців разом із сім’ями пішли в Україну. Єдиний вихід керівництво ПКРСР бачило в “експропріації” хліба в Україні...

...Закрив Радник зелену теку сап’янову з листками, колонками цифр змережаними.

Більшовики економіку Росії під ярмо загнали. Тих, хто країну вперед рухав, хто еліту народів Росії становив – хліборобів, майстрів, інженерів, вчених, вчителів, музикантів, поетів, літераторів – ударними темпами чекісти винищують. Владу в селі над мужиком роботящим, який Росію кормив, вдосвіта який підіймався і на землі гарував, спини не розгинаючи, отримали ті, хто зроду-віку працювати лінувався, хто спав до обіду, горілочку полюбляв пити та на гармошці грати.

Такий лад влаштували нероби, які самі ніколи і ніде не працювали, які жили за рахунок інших, які подачками багатіїв перебивалися, які на гроші, грабунком отримані, в женевах-лондонах проживали, про революції соціалістичні мріючи, а нині владу в Росії захопили. Так в Росії і правити віднині вирішили.

Тому, якщо така політика продовжиться і далі, то чекає на Росію остаточний крах економіки і жахливий голод вже в наступному, 1921 році. Але чи входить таке в плани “таваріщєй” комуністів, які засіли в Кремлі московському? Очевидно, що такий фінал ніяк не влаштовує кремлівських вождів.

Тому у московських правителів є тільки два рішення: перше – захопити Україну і, народ український поневоливши, кинути в пащеку молоха Світової революції її хліб, сало і горілку, метал і вугілля Донбасу; друге рішення – відмовитися від комуністичної ідеї і будувати нормальне суспільство.

Очевидно, що оберуть російські марксисти. Для цього у них є всі підстави. Військова промисловість російської імперії майже вся їм дісталася. “Червоні маршàли” розбили всіх своїх противників на сході, заході, півночі і півдні. Вони впевнені у своїй перемозі і над Гетьманом Української Держави, колишнім царським генералом Павлом Скоропадським. І Міллер на півночі, і Юденича на заході, і Денікін на півдні – вони також царськими генералами були. Вони також себе правителями Росії величали. І де вони тепер? От і з Гетьманом Скоропадським те ж саме буде.

Так думають комуністи.

Дійсно, розбили. Але генерала Міллера британці позбавили допомоги і Білий рух на півночі зійшов нанівець. Війська генерала Юденича інтернували естонці і загрозу Петрограду було знято.

А генерал Денікін...

Денікін виявився нікчемним політиком і нікудишнім генералом. Гетьман Скоропадський постачав його Добровольчу армію зброєю, боєприпасами, бойовою технікою: майже всю авіацію Української Держави передали Збройним Силам Півдня Росії, не чинили перепон ні царським офіцерам, ні монархістам, ні прихильникам Установчих Зборів та іншим шанувальникам Росії в їхньому прагненні покласти свої сили та життя на олтар коханої вітчизни. Тільки ж небагато таких виявилося! Ну, перелетіли майже всі авіатори української армії до ЗСПР; ну, дозволили агітацію різним шульгіним-савінковим, але ж охочих проливати кров за “єдінуюнєдєлімую” виявилося небагато. Набагато більше цих “єдінонєдєлімщиків” по київським та харківським ресторанам сиділо, в п’яному завзятті “Боже царя бережи...” слухаючи.

Гетьман Кубань Денікіну віддав, аби був у Добровольчої армії міцний тил! Так кубанців зумів налаштувати проти себе цей політик-нездара ідеєю-фікс своєю – дайош “Єдіную і Нєдєлімую” і все тут!

Хоч ти вмри!

Так не тільки нікчемним політиком виявився генерал Денікін, бездарним генералом також! Тих, хто хоч щось в сучасній війні розумів, хто значення маневру і рухливості осягнув, слухати не бажав. Генерал Слащов вимагає лишити в тилу кілька дивізій – загони Нестора Махна, витіснені з України в донські степи, можуть перерізати тилові комунікації. Денікін вимагає “не розумувати”, а виконувати наказ: іти на північ, на Москву, залишаючи Махно в тилу. І Махно, зміцнивши свої загони російськими анархістами, в жовтні-листопаді дев’ятнадцятого починає партизанську війну в тилу Білого війська і ріже комунікації.

Біле військо влітку дев’ятнадцятого збирається наступати. Постає питання: куди?

Генерал Врангель пропонує йти на північний схід, в Поволжя, з’єднатися з Колчаком, утворити єдиний фронт. Відрізавши більшовиків від Уралу та Півдня, позбавивши їх вугілля, металу сходу та хліба Дону і Північного Кавказу, починати загальний з Колчаком наступ на Москву.

Цей план не подобається Денікіну, він вважає – потрібно йти прямо на Москву!

Врангель заперечує – йти на Москву передчасно. І пропонує зайняти Поволжя, створити з оренбурзьких і уральських козаків потужну кінну армію і вже тоді кинути цей кулак на Москву. Похід на Москву, крім того, без вирішення політичних питань, без вирішення головного питання – земельного, що селянство дозволить на свій бік привернути, всього лише вдала операція, не більше! Політично –це провал!

Денікін не бажає цього знати: солдати – не політики. Головне –Москву взяти!

Врангель заперечує, що в Громадянській війні перемагає не той, хто краще воює, а той, хто питання політичні вирішує правильно. Денікін презирливо називає Врангеля політиком. Але всім очевидно, що Денікін просто не бажає підкорятися Колчаку, він спить і бачить, як в’їжджає в Москву на білому коні. Генерал Денікін хоче, взявши Москву, особисто завершити Громадянську війну. Щоб не Колчак, не Врангель, а він, Денікін, став головним героєм цієї новітньої російської ворохобні. Денікін головний в суперечці з Врангелем і його думка стає вирішальною. І 3 липня 1919 року в Царицині Денікін оголосив “Московську директиву”, тобто, план наступу на Москву. На папері директива виглядала неперевершено...

До всього, осліплений успіхами літа 1919 року, Денікін починає війну і з Скоропадським...

Але українські генерали захищають рідну землю від чергового зазіхання московського монстра і вони вже осягнули науку сучасної війни, війни маневреної. Створені кінні корпуси: Дніпровський генерала Петровського, Чорноморський генерала Барбовича, Кінний корпус Січових Стрільців генерала Коновальця. Розгорнуто виробництво набоїв та снарядів на заводах Катеринослава. В Великій Британії закуплені літаки, гармати, кулемети, гвинтівки, боєприпаси до цієї зброї. В обмін на продовольство з Німеччини, Австрії та Чехії йдуть ешелони зі зброєю та військовим спорядженням...

Тому радник Гетьмана Скоропадського впевнений – українська армія відіб’є наскок “червоних коней”, не дозволить ще раз поневолити неньку Україну московським загарбникам. Радник перечитає звіти Розвідувального Управління Військового Штабу[22] Ясновельможного Гетьмана України.

Як будуть діяти більшовицькі полководці?

Очевидно, командувач Південного фронту Фрунзе не відмовиться від свого задуму відібрати в України Крим та Північну Таврію. Готується удар на Донбасі з півночі і півдня. Очевидно, що удар на фронті буде підтриманий і діями комуністичних підпільних груп в тилу українського війська.

Так було в січні 1918 року, коли більшовики почали першу радянсько-українську війну: повстання в Катеринославі, Одесі, Миколаєві, Єлисаветграді (тут діяли союзники комуністів – загони анархістів, “чорна гвардія” Марусі Никифорової) та Києві.

Так було і на початку другої радянсько-української війни: повстання в Харкові, спроба махновських загонів захопити Катеринослав. Повстання комуністично-анархістських груп в містах Донбасу.

Що ж, до такого перебігу подій українці також готові.

Державний урядовий квартал в Пущі-Водиці – це таємна запасна столиця на випадок крайній. Трапиться щось – лихо стихійне, заворушення, бунт, – Гетьман контроль над державою не втратить. Тільки не з центру Києва контролювати ситуацію буде, а з якогось мальовничого лісу десь у Холодному Яру...

Тому нічого у комуністів російських не вийде. Не вигорить їм знову Україну в ярмо московське впрягти. А оскільки перший варіант не вдасться, то змушені вони будуть відступитися від своєї ідеї і життя нормальне впроваджувати. Тому питання стоїть так: це в них кінцеве і остаточне рішення чи тальки передишка перед новим штурмом буржуазної Європи, форпостом якої є Українська Держава? І скільки ця передишка в такому випадку тривати буде?

Ніч. Спить країна. Радник Гетьмана не спить. Він нині взагалі ночами не спить. Надто справ багато, які негайного рішення вимагають. На ранок виконавцям потрібно чіткі і зрозумілі вказівки дати.

Знає Іван Остапович, що почерк у нього – як курка лапою. Навіть гірше. Тому давно вже від руки нічого не пише. Тому друкарською машинкою американською портативною користується.

Ось і зараз взяв лист чистого паперу, заправив під валик гуми твердої і відшльопав вгорі в три рядки: “Цілком таємно. Особливої важливості. Екземпляр єдиний”, відступив трохи: “Ясновельможному Гетьману України”, і посередині: “Меморандум”...

...Ранній ранок. Друга половина листопада. Холодна синь осіннього неба. На аеродромі командирський “де хевіленд” двигун прогріває. Парашутні стрибки сьогодні. Хорунжий Олег Зарудний в кабіні. Він сьогодні вивізний. Шарф шовку білого навколо шиї намотаний, аби пілотові хутряний комір шию не натирав. Перед вильотом одягнув спочатку шовкову білизну, поверх неї – вовняну. Поверх білизни – однострій льотний. Зверху – шкіряний комбінезон на хутрі. На голову – шолом льотний, теж хутряний. Маска обличчя закриває. Окуляри-консерви роблять пілота схожим на доісторичне примарне чудовисько. Тільки це не чудовисько, це пілот так одягнувся для висотного польоту. На висоті понад чотири тисячі метрів холод антарктичний, там тиск низький і кисню не вистачає. Задихається там людина та мотори авіаційні. А в кабіні – двоє з парашутами американськими, в синіх бавовняних комбінезонах. До стрибка готуються.

Ген внизу море міріадами осколків дзеркалом розбитим виблискує. Шарф пілотський за вітром шлейфом білим в’ється-полощеться. Оглядається пілот назад в кабіну льотчика-спостерігача, усміхається...

Це так ті, що стрибати готуються, собі думають. Не видно посмішки пілота за маскою шкіряною, яка обличчя від вітру несамовитого, гвинтом авіаційним утвореного, оберігає. Показує пілот чотири пальці – тримаю, мовляв, точно висоту чотири тисячі метрів, пора, мовляв, стрибати. Вибралися парашутисти на площини: Гарченко на праву, Морозов – на ліву. “Готові?” – пілот руку вгору підняв. “Готові!” – відповідають і рука пілота вниз енергійно: “Пішли!” Ковзнули обоє з площин. Провалилися в небо.

Летять обидва, руки-ноги, як коти лапи, розчепіривши, тільки зойків не чути. Знає тепер Костя Морозов, що вітрило корабельне, вітром наповнене, в шторм відчуває. Шкірою власною перевірив. Страшно йому і за кільце парашутне правицею – хвать! Хоч на справді це рамка металева, у вигляді трапеції, з тросиком, що до замка парашутного тягнеться: це тільки так називається – кільце. Здається йому – вічність цілу він у безодню небесну летить. Про себе шепоче: “двадцять один, двадцять два, двадцять три...”

Смикає Костя за рамку металеву з тросом, петля, що на кінці тросика відкриває замок і резинки розкривають клапани ранця. Вирвало купол потоком зустрічного повітря, розкривається він над головою парасолькою білою, різко гальмуючи швидкість падіння парашутиста. Глянув Костя, чи немає перехльосту строп парашутних, чи не переплелися вони, чи не скрутилися? Оглядівся навкруги: чи не зіткнеться він з іншим парашутистом, чи не влетить ногами в чужий купол? Ні, ні з ким не зіткнеться і нікуди не влетить.

А поряд під таким же куполом білим командир донизу знижується...

- Ось ще однин виліт хорунжий зробить, і все! – Морозов проводжає поглядом літак, який з повільною розсудливістю вперто лізе вгору. – Дощ буде. І дуже сильний.

- Чому, Костя, ти так думаєш? – Гарченко цікавиться ліниво. Після стрибка вони відпочивають на купі парашутів та літакових чохлів. Закінчаться стрибки, всі парашути укладати будуть під керівництвом заступника Гарченка. Заступник в Америці вчився, на фірмі, яка парашути випускає, стажувався. Фірма називається “Ірвін”, випускає ранцеві парашути конструкції Флойда Сміта. Парашути ці виготовлені з прекрасного матеріалу і відзначаються чудовим фабричним виготовленням. На кожному парашуті зелененька емблема: гусениця тутового шовкопряда на тонесенькій павутинці.

- А ви, Ігоре Володимирову, на небо гляньте. Хмари на гори та башти замків казкових схожі. Як в книжках дитячих їх малюють. – Морозов сухою галузкою в небо цілиться.

- І що? – Гарченко ліниво перевертається з живота на спину.

- Дощ вшпарить. – Впевнено каже Морозов.

- А скажи мені, голубе, – лейтенант вмощується на м’яких чохлах зручніше, проводжаючи поглядом чергову пару білих кульбабок, що від літака відірвалися, – де ти оті книжки про замки бачив?

- Коли в гімназії павлоградській вчився.

- Навчання в гімназії недешеве задоволення. – Гарченко аж підвівся, дивився зацікавлено. – Де ж ти гроші брав? Ти ж ніби сирота?

- Мати моя померла, коли мені сім років було. – Костя говорив неохоче, ні з ким про особисте патякати не любив. – Бугай на мене накинувся, вона кинулася захистити і він її на роги підняв. Коли помирала, все благала батька, аби мене на вчену людину вивчив. Той обіцяв. А потім його в шахті завалило. Брат мене до родичів в Павлоград відправив, щоб вчитися міг. Сам на шахті вугілля зубком[23] рубав, гроші на моє навчання заробляючи...

- А до кіннотників Петровського як потрапив?

- Брат привів. – Костя оживився. – Його в п’ятнадцятому році за страйк політичний арештували разом з іншими шахтарями, а замість наших чи не півмільйона китайців в Донбас завезли. Брат в штрафні роти потрапив, а звідти до ударного батальйону Петровського, той тоді ще тільки підполковником був. В грудні сімнадцятого прийшов додому, тоді Пилип Степанович по домівках полк свій відпустив. А навесні вісімнадцятого зібрав своїх хлопців бити червоногвардійців з армії Ворошилова. Брат і мене з собою взяв...

- А чого ви, шахтарі, за царським офіцером пішли. Здебільшого шахтарі до “червоних”...

- За всіх не казатиму. Як брат в штрафні потрапив, Петровський на моє навчання гроші дав.

- То він філантроп? – Посміхнувся Гарченко глузливо.

- Та ні, Петровський добродійністю не відзначається. Скоріше, навпаки...

- Поважаєш Петровського?

- Його всі поважають. – З гордістю промовив Морозов. – За справедливість. Наше село під Горлівкою – Государів Байрак – зле село, заводне. А брат чи не найперший кошлач[24]. Та й всі шахтарі такі –нас не скривдиш, дідька лисого, ми самі кого хочеш скривдимо. В грудні сімнадцятого на Донбасі більшовики з’явилися, з допомогою китайців почали соціальну справедливість встановлювати. Хоча ні, спочатку без китайців обходилися. Багато хто з шахтарів наших за комуністами пішов. А навесні Петровський з’явився. І брат з ним прийшов. Частина наших вирішила до “червоних” податися – комуністи тоді створювали Червону армію Донбасу. Гайдамаки Сікевича вибили комуністів в Росію, місцевих шахтарів до війська призвали. Пішли всі гуртом. Тут бої почалися. В одному загоні закололи офіцера, якого Сікевич над ними поставив і гайда до Ворошилова. В нашому також вирішили до “червоних” податися. А Петровський відібрав тих, хто за комуністів був найзавзятішим, роздав набої, і каже: “Я вас поведу в нічну розвідку. Хто хоче, нехай в спину мені стріляє. Тільки буде він боягуз і мерзотник на віки вічні. А я за Україну, за рідну землю загину...” Цілу ніч та день і знову ніч ходили вони по тилах ворошиловської армії, яка до Царицина драпала від гайдамаків Сікевича. Петровський весь час попереду, а всі інші – слідом. На ранок другого дня тільки повернулися. Тоді й інші слідом за братом до шахтарського полку пристали. Поважали ми свого командира за людяність, за сміливість, за справедливість людську. І з Пилипом Степановичем шахтарі наші аж до осені дев’ятнадцятого були...

- Щось я не чув про Шахтарський полк у Петровського...

- А про полк Коногонів чули?

- Так це ж нині дивізія кінна в корпусі генерала Барбовича! Це її ми з повітря підтримували.

- Точно так. Коли в вересні дев’ятнадцятого денікінці Донбас вирішили відбити, наші шахтарі до генерала Петровського пішли. Просили відпустити їх до рідного краю, домівки свої захищати від “єдінонєдєлімщиків”. Але на раді полку вирішили, що частина залишиться разом з Пилипом Степановичем. Отак ми з братом і потрапили до Житомирської кінної дивізії. А хтось – до Катеринославської...

...Над таврійським степами, в передчутті завтрашніх морозів носилися зграї вороння.

Всюди були сліди недавніх боїв: валялися розбиті вози, телефонні двоколки, поламані гвинтівки, набої і стріляні гільзи, втоптані в багно червоноармійські шоломи, які будьонівками-богатирками в народі прозвали, кашкети з жовто-блакитними кокардами і шапки зі шликами, рвані шинелі та закляклі трупи коней. Земля, вирвами снарядними порита, схожа була на обличчя в зморшках, віспою побите. То тут, то там виднілися свіжі могили, на яких стриміли гвинтівки-трилінійки ввіткнутими в землю багнетами. Майже на кожній сидів чорний ворон і надсадно крякав, скликаючи гайвороння на багату поживу.

В розбитих хуторах по балкам і селах вздовж шляхів чорніли обвуглені хати, зяючи розбитими вікнами. А над степом і по селах стояла лунка тиша. Артилерійська канонада слідом за “червоними” перекотилася через Міус-річку, за лиман Міуський і 10 листопада пролунав останній постріл, як салют українській армії переможній. Тільки у всіх передчуття було, що передишка ця мирна ненадовго. Ох, ненадовго...

...Де-небудь там, в північних широтах третя декада листопада – це вже зима з морозами лютими, хурделицями та заметілями сніговими. А на узбережжі моря Азовського, в місті Маріуполі кінець листопада – все ще осінь золотолиста. Сонячні дні разом – ніби відрізало – скінчилися, холодне передзим’я з сирістю пронизливою панує довкіл. Погода дощем нудним шелестить, в повітрі мряка висить сіра, протягами туди-сюди колишеться. Вулиці брудні, мокро, слизько...

Хмари над Маріуполем чорно-сірі, непривітні, дощем переповнені, за верхівки дерев чіпляються. Вони не біжать по небу, не пливуть, вони висять нерухомо, як аеростати артилерійського спостереження на прив’язі, закривають небо від краю і до краю. Море на берег набігає хвильками дрібними.

Вже третій тиждень – розвідувальні польоти в тил до “червоних”. Розбили кінний корпус Жлоби, що до Мелітополя прорватися намагався, вибили “червоних” за Міус-річку і бойові дії припинилися на превеликий Костиків жаль. Тільки-тільки він розохотився до війни повітряної, а війну – як відрізало. А в зв’язку з погодою сльотавою і польоти навчальні припинилися разом зі стрибками парашутними.

Тільки і радості, коли вранці та ввечері на розвідку злітати разок вдасться.

Наказано бомб не брати, а брати більше пального і набоїв до кулеметів. Костя Морозов вдвічі більше запасних дисків до “льюїсів” в кабіні розтикав по всім закапелкам. Але обстрілювати наземні війська суворо заборонено – тільки відбиватися від аеропланів більшовицьких. А їх з кожним днем більшає...

Листопадова ніч тільки стала танути, коли з маріупольського аеродрому піднялися в сіре досвітнє небо чотири аероплани. Одну пару вів лейтенант Гарченко, другу – сотник Остапенко. У кожної пари своя задача. Пара Гарченка йде на розвідку Таганрога і розташування “червоних” вздовж Міусу. “Де хевіленди”, яких веде Остапенко, мають розвідати район Ростова.

Легкі поштовхи при розбігу, невловима мить, коли колеса відриваються від землі. Замість поштовхів – спокійне погойдування. Костя глянув донизу – земля швидко віддалялася, в душі його ні каплі тривоги і тільки більшає бажання побачити противника з неба.

Відразу після злету розділилися, пара Остапенка пішла в бік моря, аби зайти на місто з півдня, звідки противник навряд чи очікуватиме появи літаків.

І в цей вранішній виліт злетіли звичним чином в напрямку Таганрога, набрали висоту і пішли в хмарах – крізь отой кисіль сіро-молочний ледве земля проглядалася. Голий степ. З ранку видимість не радувала. Тумани залягли в байраках-низинках, земля з висоти пташиного польоту здається одноманітною сірою поверхнею з такими ж сірими кущиками-чагарниками та чорними купами дерев де-не-де в ярах...

З передсвітанкової мли ледь вимальовується дорога навскоси через степ – дві наїжджені колесами возів селянських колії – по якій рухається колона піхоти більшовицької. Змією чорною в’ється. Літаки з’являються несподівано, і фігурки сірі розбігаються поспіхом по обидва боки в степ. Хтось, однак, не тікає. Ці сміливці б’ють в небо з гвинтівок, ось і кулемет до них приєднався. Чергами довгими небо крає.

Гарченко різко звертає в хмари і два “де хевіленди” зникають в північному напрямку. Шкода, що не можна по ним врізати зі всією щедрістю широкої шахтарської душі, думає Костя. Тільки кулаком насварився. Нічого, утішив себе, не сьогодні-завтра вони полізуть, не можуть не полізти. Тоді й відіграюся.

Вітер потихеньку набирав силу, і кошлаті хмари, відірвавшись від горизонту, звільнили місце сонцю. І відразу все навкруг засіяло-заіскрилося, ніби й немає ніякої осені, ніби завтра зима не почнеться.

Літаки йдуть вздовж залізниці. Сталева колія перетинає сухе русло степової річечки і йде тепер вже по нашій території. Аероплан набирає висоту, холодне повітря навалюється на авіаторів з усіх боків. Земля вже повністю очистилися від туману, внизу видно все так чітко, що можна розгледіти навіть одиночні фігури солдатиків ворожих. Річечка внизу – рубіж між “червоними” і українською територією. Костя бачить відновлений міст, окопи. І людей в них. В балці помітив кіннотників. Звідти густо б’ють кулемети і літаки поспішно забираються вище, вище, вище...

...Українська армія восени двадцятого року планувала обороняти Донбас і Північну Таврію від удару військ Північнокавказької РСР – більшовицького маріонеткового утворення на землі Великого Війська Донського і Кубані з Ставропіллям. Але мало хто знав, що українські війська на цьому напрямку малочисельні – основні сили зосереджені на півночі Донбасу, де очікувався головний удар ворога. Туди ж були перекинуті й кінні корпуси, що повернулися з заходу після короткоплинної кампанії проти поляків.

На початок листопада Донецька армія у складі армійського корпусу генерала Сікевича і кінного генерала Барбовича міцно укріпилася на західному березі Міусу і північному узбережжю Міуського лиману, готуючись до нових боїв з більшовиками. І корпус генерала Барбовича розташувався в глибині, кіннотники мали завдати удару у відповідь, коли “червоні” спробують ще раз захопити Північну Таврію і Крим. Корпус скидався на степового шуліку, що розправив крила для злету. Чекав сигналу.

Чорноморський кінний корпус був розосереджений по балках та байраках – Кубанська кінна дивізія (3700 шабель, 1500 багнетів, 120 станкових кулеметів на тачанках, 54 легких кулемета, 36 гармат), Шахтарська кінна дивізія (до 4000 шабель, 1800 багнетів, 150 станкових кулеметів на тачанках, 43 легких кулемети, 48 гармат), Пластунська дивізія (6 тисяч багнетів, 400 шабель, 237 кулеметів, 36 гармат). Кіннота ховалася у вибалках та хуторах, піхота копала землянки в чистому полі...

В глинобитній мазанці невеличкого хутора, що заховався в степовому байракові, зарослому верболозом, встановили великий стіл на збитих з дощок кобилицях. На великому столі розстелили карту.

- Ось тут, пане генерал-хорунжий, концентрується кіннота. Не менше кавалерійської бригади. – Гарченко показав олівцем, обвівши над листом овал. – Ось тут і тут піхотні підрозділи. Артилерія ось тут. Не менше трьох дивізіонів. Тили “червоних” в Матвєєвому Кургані і Кирсановці готуються до переміщення, похідні колони шикуються в напрямку на захід. Вважаю, що сьогодні вони рушать.

- Ви точно це перевірили, лейтенанте? – Генерал Барбович підвів погляд від карти.

- Точно. – Відповів Гарченко і посміхнувся чомусь своєму. – По головам ходили.

- Еге ж, – піддакнув з-за його плеча Морозов, – низькувато йшли...

І всі, хто був у кімнаті, разом-дружно глянули у підсліпувате вікно мазанки, там на вигоні стояли два аероплани. Площини і фюзеляж літаків були порвані кулями.

- За вашого авіатора не турбуйтеся, поранення не важке і він вже в лазареті. – Командир Чорноморського кінного корпусу погляд лейтенанта розтлумачив по-своєму. – За тиждень літатиме.

- Так поранення ж яке! – Вже відверто скалилися на всі тридцять два зуби льотчики. – В корму! Тепер бідному Івасику життя від кпинів не буде.

Генерал кашлянув сердито і всі відразу ж споважніли, карту розглядаючи.

- Отже, ви вважаєте, що “червоні” цієї ночі вдарять...

- Дозвольте, пане генерал-хорунжий? – Костя ступив з-за спини командира до столу з картою.

- Минулого разу більшовики припустилися помилки. Вони спочатку пустили кінноту, а піхота їхня позаду йшла. Мало того, що не поспівала за кавалерією, так і допомогти їй нічим не могла. – Морозов показав на карті тупим кінцем олівця розвиток недавніх подій. – Більшовики свою помилку врахували і тепер їхня піхота знаходиться на флангах. В разі чого, вони прикриють свою кавалерію. Але...

- Що “але”, пане чотовий? – Видно було, що генерал невдоволений втручанням Кості в оперативну нараду. “Дозволили тобі бути присутнім, ото стій та диш!” – чулося в словах Барбовича.

- Але я вважаю, пане генерал, що “червоні” тут проводять демонстративний удар. – І Морозов показав на північ від Старобільська, де карта була густо змережена синіми овалами. – Основний удар вони завдадуть на півночі, від Россоші. Коли ваш корпус буде розвернутий до них спиною.

- А ви стратег, чотовий. – Гмикнув генерал глузливо. – Давно у війську?

- Третій рік, пане генерал-хорунжий. Про Костю Морозова вам у Шахтарській дивізії всякий скаже. Від весни вісімнадцятого з генералом Петровським...

- Це переконливий аргумент. – Генерал вже не іронізував. – А щоб ви зробили на моєму місці?

- Я б дозволив їм вночі переправитися на наш бік і вдарив би, коли їхня кіннота піде вперед, а піхота ще не встигне закріпитися... Ось так! – І показав на карті, як “червоним” у фланг і тил ударить.

- Розумно. – Схвалив Барбович. Тільки погляд кинув на Гарченка. Тут двох тлумачень бути не може, погляд генерала сказав: “А хлопець кебу в голові має. Далеко піде!”

Гарченко у відповідь генералу теж поглядом: “Стараємося. Не аби кого в авіатори підбираємо”.

...Вдалині злітали в низьке захмарене небо чорні вихори піднятої вибухами артилерійських снарядів землі і видно було, як бійці другого пішого полку, що з висотки спостережного пункту здавалися зовсім крихітними, подолали окопи і бігли вперед, то зникаючи, то з’являючись між білими будиночками, що стояли в густих заростях кущів та фруктових дерев. Позаду спостережного пункту дружно вдарили гармати і над наступаючими лавами піхоти пронеслися батарейні залпи. Над другою лінією окопів кошлатою вогненно чорною стіною піднялися-задиміли розриви. Назустріч атакуючим застукотіли кулемети, тільки вже ніщо не могло затримати атаку. Лави ввірвалися в окопи – атака перейшла в рукопашну.

- Ну молодці пластуни. – До командира Чорноморського кінного корпусу генерал-хорунжого Барбовича обернувся високий полковник з відзнаками кіннотника на петлицях. – Чи не пора і нам?

- Так, Іване Капітоновичу. – Генерал сховав бінокль в футляр і жестом наказав ординарцеві підвести коня. – Пора. Віддавайте наказ!

Прозвучала команді і залізний шелест пройшов над рядами кіннотників. Зблиснули клинки. Полки рушили риссю. Кулеметні тачанки чвалом пронеслися перед фронтом і сурмачі від’їжджали поспішно на фланги. Настала раптова тиша, тільки чувся важкий кінський тупіт. Дивізія, розгортуючись до атаки, широким потоком заливала простір між лісом та крутою глибокою лощиною...

Три доби рвався Зведений корпус Пархоменка до Маріуполя. В перший день рвонулися кінні бригади “червоних”, лишивши на флангах піхоту, маючи намір з ходу влетіти в місто. Зразу, як розвиднілося, завдала удару по “червоній” піхоті Шахтарська дивізія, до вечора вирубала впень китайських інтернаціоналістів. І тут же, за Сарматською річечкою наштрикнулася на скупчення “червоної” кавалерії – правофлангову бригаду 6-ї кавалерійської дивізії Оки Городовікова. Командир корпусу сам повів дивізію, що була подалася назад. Навалилися з флангу, притискуючи до Малокірсановки – під удар Кубанської дивізії.

Тільки мокра, чорна, як дьоготь ніч врятувала залишки більшовицької кавалерії...

Розгромивши 6-у дивізії, вийшли до лиману. Пересівши зі свого змиленого Бурана на свіжого коня, Барбович вивів свої полки на східні висоти біля річки Мокрий Єланчик. До темряви оглядав бурий від стерні та торішньої трави степ. Губами, що запеклися від морозного вітру, ловив свіжий подих Азовського моря. Глибоко холодила тривога: знав, всі минулорічні окопи, рови тепер забиті гостроверхими будьонівками-богатирками з зірками п’ятикутними. За ними суціль – гармати, броньовики. А десь неподалік причаїлися кавалерійські дивізії кінної армії Будьонного. Давні його знайомці. Останній раз з ними зустрічалися на Донці, біля хутора Весела Гора. Вибили тоді його з сідла, але підвівся, як бачите...

...Одноманітно звиваючись, як біло-сіра гадюка пливла перед очима телеграфна стрічка. Немов жива, ворушилася вона, рясніла химерним плетивом рисок та крапок. Риска... крапка... крапка... риска – з них складалися слова і речення. Здавалося, що кінець стрічки виходить зі стіни тісної кімнати телеграфіста на залізничній станції Маріуполя, лине далеко-далеко звідси, до Катеринослава в штаб фронту і навіть далі, до Києва, в Ставку Гетьмана, що у Київській фортеці розташувалася.

- Барбович коло апарату. Доповідаю. Після трьох днів боїв Зведений кінний корпус Пархоменка розбитий повністю. Залишки противника відкинуті за Міус-річку. Взяті трофеї: гармат польових – сімнадцять, кулеметів – дев’яносто вісім. На захід від Міусу “червоних”, крім полонених, не лишилося...

І через півтораметрової товщини стіни, через десятиметрової висоти кований паркан, через колючий дріт в кущах вздовж паркана, через ролики і дроти високої напруги, мимо будки вартового, спостережних постів і прожекторів, мимо сторожових псів та недріманного караулу, в величезне, вкрите пеленою снігової заметілі місто, що бачило десятий сон, ковзнула звістка: в степах таврійських розбиті “червоні козаки” Пархоменка, а на північ від Луганська вибили кіннотники-дніпровці разом з “усусами” “революційних повстанців” Віталія Примакова з залишками анархістської армії Нестора Махна.

І по кімнатах, квартирах, коридорах, під’їздах, поверхах будинків київських прокотилася радісна звістка: розбили більшовиків! Прокотилася, як вибухова хвиля, що ламає стіни і двері, в друзки розносить віконне скло і зносить підлогу та стелю, розплющуючи людей, що трапилися на шляху...

 

Дніпропетровськ – Київ – Старокостянтинів – Дніпропетровськ 1978-1980, 12 березня 2014

 

Дякуємо всім, хто дочитав до останньої сторінки. Тільки від Вас, шановні читачі, залежить чи

ДАЛІ БУДЕ