Ще про знаки розрізнення синьожупанників - Українське військо у ХХ-ХХІ сторіччі

1-й Українській дивізії не судилося вписати яскраві сторінки в історію Українського війська 1917–1920 рр. Проіснувала вона порівняно недовго – близько трьох місяців – та не встигла відзначитись у боях. Зате синя уніформа військовиків з’єднання, виконана у підкреслено національному, “козацькому” стилі, добре запам’яталася сучасникам. Завдяки цій формі за дивізією закріпилася неофіційна назва “Синьожупанна”. Саме на зовнішньому вигляді синьожупанника в широких шароварах і шапці зі шликом базувався образ вояка-“петлюрівця”, який експлуатувала російська та радянська пропаганда. Цей образ живе у масовій свідомості й досі. Тож вивчення однострою та знаків розрізнення синьожупанників становить великий інтерес.

Здавалося б, згадане питання вже належним чином досліджене. Про Синьожупанну дивізію не забували починаючи з перших праць, присвячених українській уніформі 1917–1920 рр.[1] Відомості про знаки розрізнення військовиків з’єднання, наведені в цих працях, тривалий час були єдиним джерелом інформації для дослідників після 1991 р.[2] Залишилися також спогади сучасників та досить велика кількість світлин. Проте реконструювати за ними систему знаків розрізнення не видавалося можливим – у підсумку доводилося вдаватися до припущень[3]. До того ж, світлини часто-густо мали ретушований вигляд та низьку якість. Справжній прорив стався у 2009 р. завдяки Я.Тинченку, який знайшов та ввів у науковий обіг архівні документи, насамперед наказ про знаки розрізнення синьожупанників[4]. Нові дані, проілюстровані кадрами кінохроніки та світлинами, увійшли згодом до його книги, присвяченій українським військам доби Центральної Ради[5]. Однак результати подальших пошуків засвідчують необхідність у доповненнях та уточненнях.

Отже, під час Першої світової війни у німецькому та австрійському полоні опинилося, за різними даними, від 200 до 500 тисяч військовиків української національності, що служили в Російській армії. Ними почали опікуватися члени Союзу Визволення України^{^[6]}. Полонених українців виділяли в окремі табори, в яких відкривалися школи, бібліотеки, театри, друкарні, велася робота з пробудження національної самосвідомості. Так, у Німеччині вже наприкінці 1915 р. українців зосередили у таборах Раштат, Вецляр і Зальцведель. В цих таборах організовуються “Січі”, члени яких займалися гімнастикою, протипожежною справою тощо^{^[7]}. Члени “Січей” мали власний однострій: сині чумарка й штани, сіра бараняча шапка з синім шликом, темно-жовта сорочка з синьою манішкою та манжетами^{^[8]}. Більше того, 27 квітня 1916 р. у таборі Раштат було утворено 1-й Запорозький полк імені Т.Шевченка та посвячено його прапор[9]. У середині травня 1917 р. у Ган-Мюндені постав окремий табір для полонених офіцерів-українців. При українській громаді цього табору на пропозицію генерал-майора В.Зелінського наприкінці жовтня – на початку листопада 1917 р. влаштували військовий гурток. Члени гуртка працювали над організаційними засадами майбутньої української армії, її статутами та формою одягу^{^[10]}.

Підписання 27 січня (9 лютого) 1918 р. мирного договору між Українською Народною Республікою та країнами Четверного союзу відкрило можливість для формування з полонених українського з’єднання. Вже 28 січня (10 лютого) генерала В.Зелінського викликали до Берліна для обговорення конкретних заходів. На запитання начальника Генерального штабу щодо однострою В.Зелінський відповів, що бажаним є національний жупан з синього сукна, зразок якого відпрацьований військовим гуртком. Відразу ж була дана команда за два тижні виготовити форму для 6 тисяч осіб^{^[11]}. Слід зауважити, що в документах жупани не фігурують – згадуються лише чумарки^{^[12]}. Появу слова “жупан” в неофіційній назві дивізії можна пояснити його більшою милозвучністю. Крім чумарки, однострій складали сині шаровари та сіра бараняча шапка зі шликом, що спускався наперед і кріпився кокардою[13]. Відтак основою слугувала форма таборових “Січей” – нічого принципово нового військовий гурток не вигадав.

31 січня (13 лютого) 1918 р. створено Ковельський Український відділ у складі шести куренів по чотири сотні кожен. Отаманом відділу став В.Зелінський, начальником штабу – Росилевич, Генерального штабу осавул^{^[14]}. 8 (21) лютого 1918 р. відділ було перейменовано на 1-у Українську дивізію. Вона складалася з трьох полків по чотири курені кожен. Курінь поділявся на дві сотні, сотня на чотири чети, чета – на два рої^{^[15]}. Про це було оголошено у наказі по 1-й Українській дивізії від 8 (21) лютого 1918 р. № 1. Згаданий наказ регламентував організацію з’єднання, посади та знаки розрізнення. Зокрема, § 8 визначав, що козаки, які виконують службові обов’язки, називаються старшиною. Встановлювалися такі старшинські посади: роєвий, четар, бунчужний, півсотенний^{^[16]}, сотенний^{^[17]}, курінний, осавул, полковник, отаман бригади, отаман дивізії, отаман корпусу і т.ін. Старшина від півсотника й вище мала назву “отаманна старшина”^{^[18]}. Фактично, мова йшла про офіцерський склад. Зауважимо, що номенклатура посад відповідала Статуту Української Народної Армії, затвердженому 17 (30) грудня 1917 р. Генеральним секретарем військових справ УНР С.Петлюрою. Різниця полягала лише в написанні деяких назв (“четар” замість “чотар”, “осавул” замість “осаул” тощо)^{^[19]}. Водночас категорії “отаманна старшина” Статут не передбачав. У § 9 наказу містився опис знаків розрізнення за посадами. Роєвий мав 1 вертикальну жовту “стьожку” (стрічку) на передній частині коміра, четар та бунчужний – відповідно 2 і 3. Посади отаманної старшини позначали зірки. Півсотнику належали 2 срібні зірки, розміщені на передній частині коміра одна під другою. У сотника таких зірок було 3: дві одна під другою і третя посередині. Посаду курінного позначала 1 золота зірка посередині коміра, осавула – 2 зірки, розміщених як у півсотника, полковника – 3 зірки, розміщених як у сотника. Нарешті, на комірі отамана дивізії був золотий галун із зиґзаґами і 2 золоті зірки^{^[20]}.

Якщо зі стрічками на комір все більш-менш зрозуміло, то зовнішній вигляд зірок наразі під питанням. За М.Битинським зірки були шестипроменеві[21]. Натомість Я.Тинченко, подаючи у своїй книзі підписи до світлин синьожупанників, описує їх як “чотирикутні відзнаки австрійського зразка”[22]. Можливо, малися на увазі розетки, які позначали ранги окремих категорій військових урядовців Австро-Угорщини, оскільки стройовим військовикам належали шестипроменеві зірки[23]. В будь якому разі, судячи з фотодокументів, отаманна старшина носила зірки як шестипроменеві (можливо, австрійські), так і схожі на хрестики із заокругленими кінцями[24]. Ясність міг би внести додаток до наказу, посилання на який є у тексті, однак розшукати його не вдалося.

Наказом по 1-й Українській дивізії від 14 (27) лютого 1918 р. № 3 встановлювалися знаки розрізнення для медичного персоналу. Так, лікарям належало носити 1 золоту зірку на передній частині коміра, а за нею – червоний хрест. У свою чергу, фельдшери мали такі ж знаки розрізнення, як рядова старшина, доповнені червоним хрестом^{^[25]}. Таким чином, червоний хрест можна вважати першою емблемою українських військових медиків.

Відповідно до наказу по 1-й Українській дивізії від 15 (28) лютого 1918 р. № 4 козакам, які займають посади отаманної старшини, присвоювалися такі ж знаки розрізнення за посадами, як в отаманної старшини, але із жовтою стрічкою поперек коміра^{^[26]}.

Попри згадані доповнення, знаки розрізнення отримали не всі посадовці, які їх потребували. Так, в рапорті від 1 березня 1918 р. полковник 1-го Українського полку запитував в отамана дивізії, які відзнаки носитимуть старший полковий лікар і полковий чиновник^{^[27]}.

Як зазначалося вище, головним убором військовиків дивізії слугувала бараняча шапка зі шликом та кокардою. Шлик був синій^{^[28]}, однак наказом по 1-й Українській дивізії від 3 березня 1918 р. № 6 всій отаманній старшині від полковника і вище приписувалося мати на шапках “червоні верхи”^{^[29]}. Що ж до кокарди, то починаючи з Л.Лепкого дослідники зазначали, що вона виготовлялася зі стрічки (тканини)^{^[30]}. Це твердження не ставилося під сумнів – хоча б тому, що на світлинах деталі кокарди не було видно. І лише кілька років тому з’ясувалося, що у віденському Музеї історії збройних сил зберігаються оригінальні предмети українських одностроїв, зокрема, шапка військовиків Синьожупанної дивізії (мал. 1)^{^[31]}. На відповідній світлині видно, що кокарда на шапці металева – така ж, як на німецьких шоломах “пікельгавбе” (мал. 2)^{^[32]}. Ясна річ, що замість імперських чи територіальних кольорів вона відтворює українські – поверхня кокарди покрита жовтою та блакитною фарбою. Елемент по центру, очевидно, ґудзик, обшитий жовтою тканиною (на світлинах 1918 р. виглядає чорним). Отож, практичні німці пристосували для потреб забезпечення дивізії наявні кокарди.

Позаяк охочих стати синьожупанниками виявилося багато, 7 березня 1918 р. у Ковелі розпочалося формування 2-ї Української дивізії у складі чотирьох піших полків та кінної сотні. Наступного дня дивізії були самочинно об’єднані у 1-й Український корпус на чолі з В.Зелінським^{^[33]}. Того ж таки 7 березня 1918 р. з’явився наказ по 2-й Українській дивізії № 2. У § 2 наказу наводився перелік старшинських посад (такий же, як у наказі по 1-й Українській дивізії № 1), а у § 3 – опис знаків розрізнення. При цьому відповідний параграф увібрав у себе норми наказів по 1-й Українській дивізії №№ 1, 3 та 6. Цікаво, що знаки розрізнення фельдшерів не згадувалися – лише лікарів^{^[34]}. Саме цей наказ виявив Я.Тинченко та зробив на його підставі висновок про запровадження 7 березня 1918 р. знаків розрізнення для обох дивізій.

20–21 березня 1918 р. 1-а Українська дивізія вирушила до Києва, а 24 березня на Софійському майдані відбувся урочистий парад її піших полків, добре відомий завдяки кіно- та фотодокументам^{^[35]}. Наказом Військовому Міністерству УНР від 19 березня 1918 р. ч. 86 всі полки, гарматні, інженерні та інші частини дивізії було підпорядковано безпосередньо Головному губерніяльному коменданту Київщини^{^[36]}. Військовий Міністр О.Жуковський наказав розмістити по одному полку в Катеринославі та Чернігові. У свою чергу, 2-а Українська дивізія після завершення формування мала відбути до Одеси. Це стало причиною конфлікту з отаманом В.Зелінським, який розглядав Синьожупанні дивізії як основу для створення всієї армії і наполягав на розташуванні їх у Києві. Проте 1-а Українська дивізія мала слабкий у професійному плані командний склад, а серед козаків були поширені більшовицькі настрої. Крім того, вони могли стати на заваді запланованому державному перевороту. Тож в ніч з 26 на 27 квітня 1918 р. німці роззброїли обидві дивізії^{^[37]}.

Таким чином, виявлені джерела дозволяють уточнити та доповнити дані про знаки розрізнення синьожупанників. З’ясовано, зокрема, що знаки розрізнення старшинських посад було впроваджено 8 (21) лютого 1918 р. наказом по 1-й Українській дивізії № 1. Накази від 14 (27) лютого 1918 р. № 3, від 15 (28) лютого 1918 р. № 4 та від 3 березня 1918 р. № 6 доповнили систему знаків розрізнення військовиків з’єднання. Під час формування 2-ї Української дивізії норми згаданих наказів увібрав в себе наказ по дивізії від 7 березня 1918 р. № 2. Оприлюднення зразків оригінальних предметів форми одягу дало можливість встановити, що на шапках носилися німецькі кокарди для шоломів, забарвлені в українські національні кольори. У той же час питання щодо зовнішнього вигляду зірки на комір все ще залишається відкритим.

Примітки:

[1] Лепкий Л. Про однострій нашої Армії // Калєндар Червоної Калини на 1923 р. – Львів, 1922. – С. 136–139; Битинський М. Військові відзнаки Української національної армії // Гуртуймося. – 1932. – Ч. 9. – С. 49, 51.

[2] Гломозда К. Відзнаки Українського війська доби Визвольних Змагань // Історія українського війська (1917–1995). – Львів, 1996. – С. 812–813, 817.

[3] Тинченко Я. Армии Украины 1917–1920 годов. – Москва, 2002. – С. 29–30.

[4] Тинченко Я. Синьожупанники: Нові дані щодо знаків розрізнення // Однострій. – 2009. – № 9. – С. 9–11.

[5] Тинченко Я. Новітні Запорожці. Війська Центральної Ради, березень 1917–квітень 1918. – К., 2010. – С. 86–95.

[6] Політична організація емігрантів з Наддніпрянської України, що виникла 14 серпня 1914 р. у Львові. З вересня 1914 по 1918 р. діяла у Відні.

[7] Тинченко Я. Українські збройні сили березень 1917 р. – листопад 1918 р. (організація, чисельність, бойові дії). – К., 2009. – С. 214.

[8] Гречило А. Відзнака та прапор Першого січового Петра Дорошенка полку // Знак. – 2015. – Ч. 65. – С. 7.

[9] Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі – ЦДАВОУ). – Ф. 4055. – Оп. 2. – Спр. 3. – Арк. 6.

[10] Зелінський В. Синьожупанники. – Берлін, 1938. – С. 16–17.

[11] Там само. – С. 20.

[12] ЦДАВОУ. – Ф. 4055. – Оп. 2. – Спр. 4. – Арк. 32; Ф. 4585. – Оп. 1. – Спр. 7. – Арк. 131.

[13] Тинченко Я. Новітні Запорожці... – С. 90–91.

[14] ЦДАВОУ. – Ф. 4055. – Оп. 2. – Спр. 4. – Арк. 1.

[15] Зокрема, 3-й курінь став 1-м пішим Українським полком, 2-й курінь – 2-м пішим Українським полком, 1-й курінь – 3-м пішим Українським полком. Січовики 1-го Запорозького полку імені Т.Шевченка у складі двох сотень прикомандировувалися до 2-го пішого полку і знаходилися в розпорядженні отамана дивізії. 15 (28) лютого 1918 р. три сотні 1-го Запорозького полку імені Т.Шевченка перейменували на 1-й Запорозький полк імені Тараса Шевченка. У свою чергу, 1-й Український полк став 2-м Українським полком, 2-й Український полк – 3-м Українським полком імені полковника Богуна, 3-й Український полк – 4-м Українським полком.

[16] Далі у документі – “півсотник”.

[17] Далі у документі – “сотник”.

[18] ЦДАВОУ. – Ф. 4055. – Оп. 2. – Спр. 4. – Арк. 7–7 зв.

[19] Пінак Є., Чмир М. Військо Української революції 1917–1921 років. – Харків, 2017. – С. 19, 217.

[20] ЦДАВОУ. – Ф. 4055. – Оп. 2. – Спр. 4. – Арк. 7–7 зв.

[21] Битинський М. Військові відзнаки Української національної армії // Гуртуймося. – 1932. – Ч. 9. – С. 51.

[22] Тинченко Я. Новітні Запорожці... – С. 90–91.

[23] Offelli S. Le armi e gli equipaggiamenti dell’esercito Austro-Ungarico dal 1914 al 1918. Uniformi, distintivi, buffetterie. – Vol.1. – S.l., 2001. – P. 140; Прищепа С.В. Вооруженные силы Австро-Венгерской империи // Сержант. – 2000. – № 4 (17) . – С. 10.

[24] Тинченко Я. Новітні Запорожці... – С. 88, 90–91.

[25] ЦДАВОУ. – Ф. 4055. – Оп. 2. – Спр. 4. – Арк. 12 зв.

[26] Там само. – Арк. 14 зв.

[27] Там само. – Спр. 3. – Арк. 8.

[28] Омельченко Т. Мої спогади про Синіх // За державність. – 1937. – Зб. 7. – С. 62.

[29] ЦДАВОУ. – Ф. 4055. – Оп. 2. – Спр. 4. – Арк. 17 зв.

[30] Лепкий Л. Про однострій нашої Армії // Калєндар Червоної Калини на 1923 р. – Львів, 1922. – С. 138; Тинченко Я. Новітні Запорожці... – С. 90–91.

[31] Ortner С., Hinterstoisser H. The Austro-Hungarian Army in the First World War – Uniforms and Equipment – from 1914 to 1918. – Vol. 2. – Wien, 2013. – P. 249.

[32] Такі кокарди розміщувалися по бокам шолома. Кокарда з правого боку була імперською, з лівого – територіальною.

[33] Тинченко Я. Українські збройні сили... – С. 216–217.

[34] ЦДАВОУ. – Ф. 4585. – Оп.1. – Спр. 21. – Арк. 16–16 зв.

[35] Тинченко Я. Українські збройні сили... – С. 217.

[36] ЦДАВОУ. – Ф. 1076. – Оп. 3. – Спр. 22. – Арк.108.

[37] Тинченко Я. Українські збройні сили... – С. 218–219.