ТРАГЕДІЯ ДИВІЗІЇ "ГАЛИЧИНА"

Вона полягає в тому, що це військове формування в самому зародку було вислідом безнадійного компромісу між нiмeцьким нацизмом та опортунізмом й українським ідеалізмом та наївністю, і що той компроміс ніколи задовільно не функціонував.

Костянтин ЗЕЛЕНКО, історик і публіцист (Лондон, Великобританія)

Костянтин ЗЕЛЕНКО - свого часу офіцер Головної квартири Другої канадської бригадної групи в Західній Німеччині. Член Королівського Інституту Об'єднаних Збройних сил для оборонних студій у Лондоні.

Почнемо від засадничого твердження. Більшість дотеперішніх критиків дивізії, особливо тих, що виходили з комуністичних позицій, висували під адресою її організаторів та ії членів закид безкритичного, якщо не наївного, германофільства та коляборації з нацистами.

По-перше, немає великого історичного значення, що кількадесят тисяч українців, зодягнених у німецьку уніформу, співпрацювали у військовій площині з гітлерівським режимом, передусім тому, що кількість українців, які боролися проти нацистської Німеччини, була неспівмірно більшою. По-друге, коляборація з німцями була досить поширеним феноменом і загальноєвропейським явищем; навіть найбільше фанатичні українофоби не в стані дати українцям пальму першості в цій ділянці.

І, по-трете, найважливішим є устійнити і остаточно вияснити та відповісти вичерпно на питання, яка політична концепція стояла за формуванням дивізії, наскільки вона була реалістичною, яку візію мали організатори дивізії, чого вони сподівалися досягнути, для чого організували дивізію та з яким розрахунком, наскільки раціональними політиками вони були, як ця концепція виглядала тоді і як вона вигляда нині з відстані часу, перш за все з точки бачення розуміння та захисту українських національних інтересів. Або іншими словами, якого політичного калібру були люди, відповідальні за українську політику у Генеральному Губернаторстві.

Але насамперед кілька порівняльних завважень про коляборацію українців та інших народів з нацистською Німеччиною та про характер і розміри цієї коляборації.

Із 38 есесівських дивізій половина складалася з не-німців. Отже, українці, одна з найбільших европейських націй, створила лише одну дивізію. Вісімнадцять інших складалися з інших націй, що творили правдивий європейський інтернаціонал: данці, французи, албанці, латиші, естонці, норвежці, фламандці, валони, голландці. Маленька Латвія дала дві есесівські дивізії. Відсотково в есесівських дивізіях було найбільше голландців і латишів; вони дістали також найбільшу кількість німецьких відзначень.

У найширшому розумінні цього слова з німцями коляборували майже всі народи - в різних площинах, на різних щаблях, з різних мотивів та з різним напруженням і врешті з різними наслідками. Цій великій армії коляборантів присвятив британський дослідник окрему обширну студію, назвавши їх "патріотичними зрадниками" (див.: David Liltlejohn: The Patriotic Traitors; a history of collaбoration іп German occupied Europe 1940-1945. - Heinemann, London, 1972).

Серед них були ідеологічні візіонери, готові вмерти у хрестоносному поході проти більшовизму, звичайні фашисти, члени пригноблених та упосліджених націй (особливо фламандці), наївні містики, опортуністи, що сподівалися визнання і нагород за свої послуги, та ідеалісти, які вірили, що вони будують фашистську "Europe des patriеs" під німецьким керівництвом.

Більшість з них не усвідомлювала собі навіть, що це була коляборація виключно одностороння з тієї простої причини, що Гітлер принципово відмовлявся визнавати своїх коляборантів, що був зацікавлений виключно в німецькій домінації.

Не цікавили його також фашисти та ідеалісти інших націй. На своїх коляборантів він дивився передусім як на знаряддя, яке можна використати для здійснення німецьких цілей, або - як він сказав при одній нагоді - "нам завжди є легше уложитися з негідниками, ніж з людьми характеру".

Отже, не дивно, що один з найбільш інтересних, інтелігентних та відданих "квіслінгів" бельгієць Дегрель ніколи не одержав від німців задовільної відповіді на своє настирливе питання: "Скажіть нам, за що ми боремося, а не тільки проти чого ми боремось. По війні Європа мусить поставити собі якусь ціль? Що є цією ціллю?"

У таких обставинах важко було б, отже, дивуватися плакатному пафосові відозви Володимира Кубійовича з весни 1943 року: "Цілих 22 роки зі святою терпеливістю чекали ми святої війни проти диких червоних орд, що загрожували Європі... тим то мусимо використати цю історичну нагоду, мусимо як стій узяти в руки зброю, бо цього вимагає наша національна честь, наш національний інтерес!" (див.: Вольф-Дітріх Гайке. Українська дивізія "Галичина". - НТШ, Торонто. 1971. - С. 225), коли взяти під увагу факт, що в іншому кінці Європи архіепископ Парижа і французький кардинал благословив публічно гітлерівські плани підкорення Східної Європи як "благородне зусилля оборони європейської культури".

Отже коляборували з німцями мало не всі: угорці, які виявилися вірними союзниками Німеччини майже до кінця війни; словаки і хорвати, як знаряддя німецької політики "діли і пануй". Італія Муссоліні і Франція Петена; фінни, балтійські народи, румуни і болгари; сотні тисяч росіян на чолі з видатними військовиками та цілий ряд народів колишнього СРСР.

Або хто ж нині не знає, хіба за виїмком упереджених київських пропагандистів, про майже дворічну вірну, багато сьогодні удокументовану і систематичну співпрацю Сталіна і СРСР з гітлерівською Німеччиною. Була ця коляборація на політичному, господарському та промисловому щаблях, яка надзвичайно причинилася до скріплення военної потужності Німеччини. Не говорячи вже про тісну коляборацію усіх комуністичних партій в Європі з нацистською Німеччиною від осені 1939 до червня 1941 року, майже в усіх випадках проти життєвих інтересів власних народів.

У своїй дуже зрівноваженій та проникливій праці чеський історик Войтех Мастни стверджує, що далекопосунена коляборація з німцями "значної частини чеської громадськості - політиків, бюрократів, промисловців, робітників-досягнула розмірів, які були не тільки непотрібні, але й ганебні" (див.: Wojtech Mastny: The Czechs under Nazi Ru1e. The failure of National Resistance.1933---1942.-New York, 1971).

Навіть поляки, які мають чи не найкращий рекорд протинімецької боротьби в Європі, не є вільні від закиду коляборації з німцями.

Довідуемося нині, наприклад, із мемуарної літератури, що формації Армії Крайової (АК), які діяли на Віленщині і на Білорусі і які "боролися майже виключно проти більшовицьких партизанів", діставали зброю від німців. Далі, командира 5 віленської бригади АК, майора Зигмунта Шендзеляржа (Лупашка), який попався 1943 р. в німецькі руки, німці звільнили під умовою, що він буде боротися із совєтською партизанкою. Лупашко додержав цієї умови ("Kultura", 280/281, 1971. - С. 202).

Або чи ж зловісна, а одночасно наївна політика британського уряду в 1938-39 роках, політика заспокоєння Гітлера шляхом безкінечних поступок, не причинилася до остаточного оформлення його хижацьких, завойовницьких планів?

Володимир Кvбіиович запевняє нас, що "ті українці, які доложили рук до зорганізування дивізії, мали на меті виключно український інтерес. В їх розумінні українська рація вимагала організації більшої української військової одиниці, як зачатку Української Армії, і за це треба було німцям платити. До справи дивізії підходили вони не так з сантиментом, як з земним політичним розрахунком" (див.: Гайке. - С. 224).

Чи справді так воно було?

Критики дивізійної концепції закидають донині організаторам дивізії наївність, неознайомленість з нацистською ідеологією, німецькими методами та намірами і нерозуміння політичних реальностей тодішньої ситуації - східноєвропейської і міжнародної.

Вони роблять їм також закид у політичному опортунізмі обмеженого регіонального характеру, який ті намагалися замаскувати уявним, зодягненим у національні шати прагматизмом. Вони також підкреслюють, що політична концепція творення дивізії була цілковито безперспективною, бо до самого закінчення війни не було в німецькій політиці ні "зміни серця", ні охоти робити українцям які-небудь суттєві концесії. Вони називають дивізію "німецьким знаряддям", "найманою силою" і "гарматним м'ясом".

Є в цьому чимало дещо упрощеної правди, яка вимагає об'єктивного й зрівноваженого уточнення.

Найперше, створення дивізії не було апробоване найвищим політичним чинником Німеччини - Гітлером, який мав вирішальний, всіх зобов'язуючий голос в усіх політичних справах. Чільний архітект ідеї створення дивізії з німецького боку галицький губернатор Отто Вехтер сказав українській громадськості попросту неправду, коли стверджував у своєму маніфесті до української молоді на весну 1943 р., що "Фюрер, визнаючи наставлення Галичини, вволив цьомv бажанню включити себе до боротьби і дозволив на формування СС-стрілецької Дивізії Галичина" (див.: Там же. - С. 228). Цю неправду повторив також Володимир Кубійович у заклику: "Вождь Великої Німецької Держави дав свою згоду на утворення окремої української добровольчої військової формації під назвою СС-Стрілецької Дивізі і Галичина" (див.: Там же. - С. 225).

Річ у тім, що Гітлер довідався про існування дивізії аж 23 березня 1945 року: "На моє здивування я щойно почув, що несподівано з'явилася українська СС-дивізія. Я абсолютно нічого не знав про цю українську СС-дивізію" (див.: Там же.-С. 171).

Інтересно теж, що негайною реакцією Гітлера на існування дивізії було її роззброїти та зліквідувати. Перешкодив цьому, як знаємо, лише хаос останніх тижнів війни.

Це тільки доказує, на якому випадковому, нестійкому і ненадійному фундаменті стояла сама дивізія.

Далі, незалежно від того, як українці дивилися на дивізію або чим вона була в їхніх очах або якою вони прагнули її бачити ("українською дивізією з німецьким керівництвом"), вона фактично залишилася до останніх днів війни "звичайною німецькою дивізією, сформованою з українців", у якій всі високі і середні командні пости були в руках німців і якою командував німецький генерал.

У цьому відношенні дивізію не можна прирівнювати до легіонів Пілсудського, ні навіть до Власівських дивізій, якими командували російські генерали і які мали не-німецьких офіцерів на всіх щаблях командування.

Отже, насправді українські організатори дивізії здобули в німців не право на сформування самостійної української дивізії, а лише право на вишколення 250--300 офіцерів, переважно нижчих чинів, і приблизно 2000 підстаршин, і то за дуже високу ціну крові та політичної репутації, і не в загальному українському масштабі, а на вузькій регіональній базі.

Крім цього, на те, де, як, коли і в якій формі дивізія мала бути вжита німецькій воєнній машині, українці не мали найменшого впливу.

Коли ж справді в 1943 році була, якщо не крайня необхідність, то щонайменше холодно викалькульована потреба і нагода творення збройних сил за всяку ціну, або хоча б кадрів для майбутніх українських збройних сил, то з якою дальшою метою, для чого та з яким політичним і мілітарним розрахунком?

Якщо Німеччина, як дехто з українців сподівався, мала прийти ще протинаступ і виграти війну, то члени дивізії та їхні родини, а якоюсь мірою взагалі українці могли надіятись на якісь концесії та винагороди за пролиту кров. Але якщо Німеччина, в обличчі невдач на фронтах і марева програної війни робила нам смішно малі концесії, то чого ж треба було сподіватись від переможної Німеччини, на вершку слави і сили?

А втім, лише якийсь надзвичайний катаклізм, скажімо розвал СРСР, міг докорінно зрадикалізувати можливість творення українських збройних сил на велику скалю. По-перше, на такий розвал СРСР, за яким стояли тоді могутні західні альянти, тоді зовсім не заносилося. А по-друге, коли б дійсно СРСР розпався, тоді кадри для організації українських збройних сил могли прийти лише з колишніх совєтських збройних сил, з яких десятки тисяч офіцерів-українців мали досвід на всіх щаблях командування, від найнижчої до найвищих і всесторонню практику у веденні модерної війни, а зовсім не з дивізії.

Один з членів дивізії - Андрій Білинський - пише, маючи на думці ситуацію у світі в 1944 році: "Вся дивізія жила однією думкою, що Німеччина ще не зломлена - і що вона ще раз започаткує наступ на східному фронті, який буде початком розвалу більшовизму. Може витвориться становище, подібне до становища в рр. 1917-18" (див.: Білинський Андрій. В концтаборах СРСР.-С. 18).

Чи можна було тоді справді висувати такі безмежно оптимістичні прогнози, хіба тільки покладаючи усі надії на німецькі "Wunderwaffen", (літаючі бомби), про які так багато тоді говорилося? А втім, чи мала б Німеччина, навіть коли б їй пощастило розбити СРСР, шанси встояти проти потуги західннх альянтів?

Наші оптимісти відповіли б мабуть - ні, але зараз напевно докинули б: "Німеччина розбила б СРСР, а тоді західні потуги перемогли б Німеччину, а Україна, позбувшись обидвох головних ворогів, могла б стати самостійною, зокрема тоді, коли розпоряджала б відповідними збройними силами".

Скільки ж то під кінець війни всіляких спекулятивних прогнозів кружляло тоді серед українців: "може загальне становище зміниться"; "після поразки Німеччини прийде до зудару між СРСР і західними альянтами"; "Червона армія цілком розложиться, коли побачить життя на Заході" і т. п.

Але повернімося до військово-політичної дійсности в 1944 році. Згаданий Андрій Білинський, попавши під Бродами у совєтський полон, переконався негайно, якими нереальними були українські сподівання на німецьку перемогу або взагалі на більші зміни в політичній і мілітарній ситуації: "Нас відправлено на віддаль яких шість кілометрів у запілля противника. По дорозі все, що я бачив, переконало мене, що всякий розрахунок на можливість ще одного німецького наступу на протирадянському фронті не має основ. Перевага Червоної армії в озброєнні і в людях була далеко більша, ніж ми це собі уявляли. Кожному з нас було ясно, що справа програна" (див.: Там же. -С. 21).

Ми зустрічалися також з поглядом, що українські організатори дивізії, не маючи ясної довгоречинцевої концепції, ні жодних конкретних гарантів з німецького боку, творили дивізію так собі "на всякий випадок", мовляв, ліпше щось, як взагалі нічого.

Посідання збройної сили має, очевидно, свою найбільшу вартість і вимову лише у сприятливій політичній ситуації. Як знаємо, визвольних концепцій може бути чимало, залежно від обставин. Різні народи вживають різні методи та відмінні шляхи в їхній боротьбі за здійснення своїх політичних та національних ідеалів.

Юзеф Пілсудський, висунувши свою легіонову концепцію боротьби по боці Австрії проти, як він уважав, ворога Польщі номер 1 - Росії, вірив, що центральні держави переможуть найперше Росію, а відтак Антанта переможе центральні держави, а це з черги створить потрібну передумову для постання самостійної Польщі.

Так воно, як знаємо, й сталось.

Йoro відомий суперник, Роман Дмовський, мав одначе відмінну концепцію. Дмовський передбачував перемогу російсько-французько-англійського союзу над центральними державами і прагнув цієї перемоги. Така перемога була б рівнозначною з пересуненням кордонів Росії далеко на Захід і з об'єднанням усіх поляків у кордонах російської держави, а тим самим зі здійсненням польських політичних аспірацій в такому чи іншому уложенні з Росією.

Ця концепція випливала з глибокого переконання Дмовського, що ворогом польського народу номер 1 була Німеччина. Тому поляки, щоб здійснити свої політичні ідеали, мусили передусім здобути собі підтримку, зрозуміння і довір'я Росії.

Тільки наскрізь неприхильне наставлення Петербурга до такої концепції спонукали Дмовського виїхати в листопаді 1915 року на Захід з метою розгорнути там широку політичну акцію та творити польські збройні сили по боці Антанти.

Андрій Власов перейшов, наприклад, на бік німців з концепцією політичного перевороту в центрі СРСР та російського повстання проти особистої тиранії Сталіна.

А які ж політичні та визвольні концепції та які тактичні міркування присвічували українським організаторам дивізії, nonpи згадану вже вище концепцію творення українських збройних сил майже за всяку ціну?

Було їх дві:

а) тому що німці, видавалося, були поділеними у своєму наставленні до українців і не було в них однодушности думок, треба ці розбіжності використати в українському інтересі;

б) коли українці хочуть організовано проливати кров по німецькому боці, вони здобудуть собі поступово визнання, з ними почне Німеччина рахуватись і вони стануть підметом у політиці.

Серед німців, у найширшому цього слова розумінні, а не серед нацистської верхівки, існували фактично деякі різниці думок по відношенні до українського питання. Була штивна і брутальна офіційна політика, але були також кола і особи, які з таких чи таких мотивів мали більше позитивне наставлення до українського народу.

Отже, з одного боку треба було б "використати" тих німців, які мають прихильне наставлення до українців, а з другого, відкидаючи офіційну німецьку політику, критикуючи її і поборюючи її, українці мали б одночасно маніфестувати готовність співпраці з німцями, якщо вони будуть віддалюватися від офіційної політики.

Володимир Кубійович формулює це тек: "Вехтер говорив: ви, українці, маєте шанси, покажіть, що ви можете, а згодом дістанёте в Європі відповідне місце. Український підхід був такий: створіть відповідну політичну базу і покажіть нам це місце в Європі, а згодом ми з вами підемо" (див.: Гайке. - С. 221).

Така концепція була приречена на невдачу з тієї простої причини, що подібні ставлення справи і тактика можуть мати успіх лише в демократичній державі, де стираються і ривалізують між собою різні політичні сили, а не в тоталітарній, нацистській та вождівській Німеччині, де Гітлер і нацистський режим зберегли всі віжки влади в своїх руках аж до розвалу Третього Рейху.

Вживаючи англійський термін, це була, отже, політика "wishful thinking" - видавати бажане за дійсне,- що вповні зрештою підтвердили історія і події двох останніх років війни. Як нині знаемо, суттєвих відхилень від офіційної німецької політики не було до кінця війни - усі дрібні поступки, що їх зроблено українцям в останніх місяцях війни, мали радше символічно-декоративний характер.

Друга концепція, тісно пов'язана з першою, була цієї самої категорії - "Ми включені в боротьбу з більшовизмом не як безіменні... входимо на політичну арену... наша боротьба з Москвою набере офіційних форм... українська збройна сила - це наше бажання, бо тоді стаємо співвоюючою силою і здобуваємо в боротьбі за наше становище найсильніший атут: ми проливали кров. І таким чином стаємо підметом у політиці" (див.: Там же. - С. 219-220).

Як ми вже заявили, одним з головних завдань цих рядків є устійнити, чи ми, українці, спроможні думати категоріями політичного реалізму і як ми вміємо послуговуватись політичним інструментом ефективного захисту наших національних інтересів, особливо у важких і складних обставинах.

Доводиться, отже, насамперед ствердити, що українські архітекти дивізійної концепції стали зразу, свідомо чи несвідомо, знаряддям німецької політики "діли і пануй".

Створення бо української дивізії "Галичина" на обмеженій територіяльній базі було рівнозначним з підкресленим і далекойдучим діленням українців на кращих і гірших, на західних і східних з усіма консеквенціями, які могли викликати такі посунення. 3 одного боку, ми бачимо скрайньо бёзглузду політику і безоглядний німецький терор з придушенням усіх проявів організованого українського життя у т. зв. "Райхскомісаріяті Україна", а з другого, певне, до речі опортуністичне, фаворизування українців у Галичині.

Німці мали в цьому виразний політичний розрахунок, який не стикувався з їхньою прихильністю до. галицьких українців чи інших національних аспірацій. Йшлося тут передусім про використання українців як протипольського чинника.

Про це пише зовсім одверто губернатор Ганс Франк у "Щоденнику" під датою 11 березня 1942 р.: "...було б дуже погано для нас, німців, коли б дійшло до справжньої політичної співnраці між поляками і українцями, бо тоді довелося б втратити методу, якою.. все ще послуговуемося, вживаючи гойдалки політичних протиріч між поляками і українцями".

Франк весь час доручав своїм підвладним протиставити полякам українців. На з'їзді нациської партії 15 серпня.1942 р. він, між іншим, говирив: "Мушу ствердити, що в інтересі німецької політики є підтримувати напруження між поляками і українцями. 4,5 чи 5 мільйонів українців, яких ми маємо в цій країні, становлять важливу противагу до поляків. Тому я завжди намагався втримувати їх в настрою деякого політичного задоволення, щоб перешкодити їм злучити їхні сили з польськими".

Організаторам дивізії з німецького боку йшлося також, очевидно, й про це, щоби боротьба галицьких українців проти комунізму проходила в орбіті німецьких впливів, під німецьким контролем і по можливості в німецькому інтересі.

Коли такий контроль був неможливий, німці стосували іншу тактику. Наприклад, вони виявили своєрідну поблажливість до українського збройного підпілля в Галичині в надії і виходячи з заложення, що воно спрямує головне вістря своїх ударів не проти німців, а проти поляків, проти Радянського Союзу і комунізму взагалі.

Далі ще раз вимагає підкреслення факт, що створення української дивізії "Галичина" не було пов'язане з якимись справді суттєвими змінами чи навіть відхиленнями в німецькій політиці по відношенні до українців і східноєвропейських народів взагалі.

Йшлося лише про зміни в німецькій рекрутаційній процедурі, що створило відповідну базу для досягнення компромісу між українським і німецьким опортунізмом. Відступ на Східному фронті і великі военні втрати приневолили німців застановитися над можливостями скріплення їхнix збройних сил коштом не-німецьких народів, охочих спІвпрацювати з Німеччиною.

Ще 16 липня 1941 року Гітлер заявив бундючно: "Лише німці можуть носити зброю". В перших трьох роках війни служба у німецьких збройних силах була, поза незначними виїмками, привілеем, зарезервованим для найкращих зразків германського племені, особливо коли йшлося про есесівські формації.

Були це часи масового розповсюдження огидної, виданої через "SS Schulungsamt", брошури п. н. "Untermensch" i період, коли не приймано до німецьких збройних сил навіть німців, які перед тим служили у французькому чужоземному легіоні.

Інтересно, що в намаганні скріпити воєнний потенціал постійно маліючої "Великонімеччини" почали відігравати дуже активну роль есесівські кола. Вони перейняли поступово в свої руки справу реалізації цієї нібито "нової" німецької східної політики. Не відбулося це, очевидно, без своєрідних конфліктів, дерзань і непорозумінь. Навіть в такій, здавалося б, монолітній організації, як СС, не було однодушності думок, були внутрішні розгри і своєрідна ривалізація між різними фракціями. Незважаючи на те, щораз більше чільних есесманів почали переходити з позицій расистських ідеологів на позиції прагматичних опортуністів, маючи на меті добро "Третього Рейху" і власні егоїстичні амбіції скріплення сили і впливів "Waffen SS".

Між есесманами, які почали підтримувати ідею творення національних формацій, знайшлися Гіммлер, Бергер, Арльт і галицький губернатор Отто Вехтвр, тоді коли в рядах прихильників Власова бачимо Кальтенбрунера, Радецького і Еліха.

Есесман полковник Шпарман став доволі впливовим уже восени 1943 року. Йому вдалося зібрати довкола "Europaische Mittelstelle" гурт ентузіастів, які хотіли включити у протибільшовицький хрестоносний похід кожну європейську націю під умовою, що та наперед "зліквідусться" усіх жидів і циганів.

У 1944 році вибивається на чоло реалізаторів "нової" есесівської "Ostpolifiik" гнучкий опортуніст " SS Grupenfuhrer" Готлоб Бергер, який створив у липні 1944 року нову установу "Freiwilligen Leitstelle Ost im SS-Hauptamt".

Найбільше пов'язаним з дивізією "Галичина" був галицький губернатор віденець Отто Вехтер. Порівняно з такою потворою, як Еріх Кох, він міг видатися розсудливою людиною як на тодішні стосунки. Проте ж він мав обмежену владу і невеликі впливи: вже в літі 1944 року опинився адміністратором без території, а крім цього не можна забувати, що й він був нацистом та знаряддям німецької політики "діли і пануй".

В основу незначних змін у тодішній німецькій "Ostpolitik" лягли, отже, передусім мотиви пропагандивні і військові, а в жодному разі політичні. Попросту настав тоді час, коли "слов'янин перестав бути нижчою людською істотою", стверджує досадно Джеральд Райтлінгер, солідний знавець тодішньої німецької східної політики, і "він став достатньо людським, щоб удостоїтися привілею умерти на фронті замість німця" (AuB.: Gerald Reitlinger. The House Built on sand. - London, 1960. - С. 353).

Хоча в есесівських колах та інституціях могло не бути під кінець війни однодушності щодо розв'язки проблем європейського сходу, то нацистська партія втрималася при владі до самого кінця війни, стосуючи цілий час безоглядні і брутальні методи, щоб зберегти усі віжки влади в своїх руках і свою основну ідеологічну базу.

Навіть в обличчі неуникненної вже програної війни і над пропастю повної катастрофи нацистський режим був незвичаймо здержливий у прийманиі зобов'язань, які суперечили його основним доктринам або йшли врозріз з дотепер стосованими практиками. У цьому відношенні нацисти відзначалися виїмковою "простолінійністю", або тупістю.

Наприклад, у часто цитованому в пресі листі від міністра Альфреда Розенберга до генерала Павла Шандрука від 12 березня 1945 р. немае ні слова про будь-яке німецьке зобов'язання, спрямоване на відбудову української самостійної держави, ні теж npo те, що "погляди" новоствореного Українського національного комітету мають будь-яку зобов'язуючу силу для уряду Третього Райху.

У ньому говориться лише про "справжнє національне упорядкування Европи",- що звучить радше зловісно для кожної людини, яка розуміла нацистський жаргон,- про признання УНК "права" до устійнення його поглядів щодо майбутнього України".

Взагалі, створення тоді, на весну 1945 року, Українського національного комітету могло мати виключно символічний та обмежено пропагандивний, якщо не академічний характер. Адже Комітет не мав уже і не міг мати ні впливу на хід тодішніх подій, ні співвідношення до реалій тодішньої мілітарної і політичної ситуації, незалежно від того, що пишуть нині на цю тему безпосередньо про ті події заангажовані українські мемуаристи, військові чи політики.

У загальному контексті цієї проблематики звучить також порожньо і облудно німецький дозвіл на творення Української національної армії, хоча на перший погляд це могло видаватися своєрідною німецькою концесією в бік українських національних почувань і політичних аспірацій.

Насправді, одначе, було це і замало і запізно, без справжньої політичної вартості.

Питання розподілу української відповідальности за створення дивізії "Галичина" і запряження галицьких українців до німецького воєнного воза залишається донині дражливим і делікатним. Неприхильно до українців наставлені історики і публіцисти, неспроможні думати категоріями зрівноваженої об'єктивності, пояснюють створення дивізії як природний вияв глибоко закоріненого і безкритичного, якщо не наївного, германофільства галицьких українців. Деякі українські кола хотіли б натомість скласти всю відповідальність на провід тодішнього легального українського організованога життя у генералгубернаторстві, чи навіть на окремі особи у цьому проводі, зокрема на Володимира Кубійовича.

Одне і друге було б, проте, грубим спрощенням.

Очевидно, що поважна частина відповідальності за створення дивізії у рамках куцих німецьких концепцій і обмежень спадає на плечі тих українців, які стояли у проводі тодішнього українського легального організованого життя; або претендували на український політичний лідершіп. Вони бо повинні були бути найкраще поїнформованими про дійсні німецькі наміри і справжні перспективи дивізійної концепції.

Не можна, одначе, забувати, що сама концепція створення дивізії не була штучно накиненою згори, а втішалася досить широкою популярністю серед української громадськості в Галичині і то незважаючи на розчарування в німецькій політиці і негативне ставлення до неї впливової ОУН.

На саму ідею творення дивізії відгукнулось 80 тисяч добровольців, у тому числі тисячі інтелігентних і політично думаючих українців. Вона знайшла відгомін серед колишніх українських офіцерів. Прощальні паради для добровольців у різних містах Галичини перемінювалися часто в спонтанні національні демонстрації. Часто мали місце відвідування добровольців у"Гайделягрі" коло Дембіци. Коли на похорон вбитого у Львові в лютому 1944 року шефа уряду дистрикту Галичина Отто Бауера відправлено почесну сотню дивізії і дивізійний оркестр, то "цей перший прилюдний виступ вояків дивізії відбувся з великим пропагандивним успіхом і був прийнятий громадськістю з радістю",-стверджуе майор Гайке (с. 45).

Про саме прибуття дивізії під Броди під кінець червня 1944 р. член дивізії Андрій Білинський пише: "Наш прихід привітало українське населення з ентузіязмом" (див.: В концтаборех. СРСР. - С. 19). Вiн згадує також про вербувальну акцію добровольців і стверджує: "Я особисто передав коло 30 заповнених анкетних листків у штаб" (див.: Там же).

Як можна це пояснити? Які фактори вплинули на таке, а не інше наставлення української громадської думки? Можна собі, наприклад, пояснити, що більшість колишніх українських офіцерів поспішили без глибокої надуми до дивізії - одні з мотивів суто патріотичних, другі, скажімо, професіональних, деякі, врешті, навіть з кар'еристичноопортуністичних.

Але як пояснити зголошення 80 тисяч добровольців?

Заважив на цьому, видасться нам, передусім наш надмірно емоціональний, якщо не ідеологічний, підхід до політики, зокрема не додумана до кінця теза "з меншим ворогом проти більшого".

Було в цьому підсвідоме чи інстинктивне відчуття характеру і розмірів цієї загрози, що її несла з собою перемога СРСР для дальшого існування, розвитку і майбутнього українського народу. Звідси бажання якось цій перемозі перешкодити.

З другого боку, не-можна забувати, що Галичина була від непам'ятних часів побоєвищем українсько-польських спорів. І знову входив тут у гру момент емоціонально-психологічний. Знаємо з власного досвіду, що чимало українців думало тоді такими категоріями: поляки мали домінантну позицію в Галичині під Австрією і були панами ситуації у міжвоєнному періоді, але тепер вони "упосліджені, бо... німці по нашому боці". Створення дивізії скріплювало, отже, нашу позицію по відношенні до поляків v Галичині.

Ми вже ствердили перед тим, дивізія могла стати зв'язком українських збройних сил лише у виїмково сприятливих обставинах і що на виникнення таких обставин аж ніяк тоді не заносилося. На ділі, одначе, постання дивізії означало обмежені можливості для творення обмежених військових цілей. А це до черги вимагало майже безкритичного пов'язання себе з одним з найбільш брутальних, егоїстично наставлених і відразливих союзників, яких ми будь-коли мали в нашій історії.

Правда, прихильники дивізійної концепції скажуть нам, покликуючись на слова митрополита Андрія Шептицького, що: "Немає майже ціни, яку не треба б дати для створення української армії" (Гайке.С. 223).

Але річ не в цьому, а в протиріччях і відсутності логіки у нашому збірному мисленні. Кілька років до того часу, особливо галицький українець, підходив до справи здобуття якого-небудь військового вишколу з дужа негативним направленням.

Контрактовий офіцер-українець у польській передвоєнній армії Т В. Татарський згадує в своїх спогедах, як він і троє його товаришів рішили виступити з польської офіцерської школи перед самим її закійченням. Переконав іх не робити цього поляк, командир вишкільнення майор Бурчак: "Панове, я не раджу вам звільнятися, бо ви, українці, потребуєте не тільки інженерів і т. п., але потребуєте насамперед добрих старшин, які під час війни за визволення вашої батьківщини будуть потрібні. Тому раджу вам подумати над цим добре, і тоді прийдете знову до мене",- слова його переконали нас і ми залишилися в школі (див.: Татарський В. Під чотирма прапорами. - Мюнхен, 1959.-С. 59).

В іншому місці Татарський пише, вже як командир сотні у 57 полку піхоти в Познані: "Українська інтелігенція, попавши до полку, старалася так десь влаштуватися, щоб не ходити на навчання, а якщо це не вдавалося, то майже щодня зголошувалися як хворі... Коли такий попадав до моєї сотні, то я кликав його до канцелярії й намовляв його, щоб він цього не робив, а ходив на навчання, бо це є добра нагода перейти вишкіл, а це українцям колись придасться" (с. 63).

Інтересно буде також додати, що останній, радше вже символічний зверхник дивізії генерал Павло Шандрук поглибив свої військові кваліфікації у польській Вищій воєнній школі у Варшаві, а головнокомандуючий УПА Роман Шухевич відбув свій офіцерський вишкіл у польській "підхоронжівці".

Дальшим курйозом українського неконсеквентного мислення довкола проблеми дивізії є визначення і окреслення українських "досягнень" і німецьких "концесій" щодо прав і привілеїв дивізії. Одним з таких, радше ілюзорних, "досягнень" мало б бути зобов'язання німців не вживати дивізії на західному фронті.

По-перше, західні альянти і так підтримували всіма силами і цілим своїм багатством СРСР і його воєнне зусилля, а по-друге, це означало заангажування дивізії в війну проти інших слов'янських народів. Отже, дивізію, яка виразно собі застерегла, що не буде боротись проти британців чи американців, вжили німці для поборювання інших слов'янських народів: насамперед українців у рядах Червоної армії, далі словаків, хорватів, словенів.

При цьому варто, гадаю, зафіксувати важливе свідчення мого приятеля підстаршини дивізії, який був учасником кількатижневого протигазового курсу в Бидгощі в листопаді-грудні 1944 року. Всі експерименти з гірчичним газом (іперитом) роблено на цих курсах на радянських військовополонених: їх, зовсім голих, приміщувано в дротяних клітках і скроплювано рясно цим страшним газом, щоб показати курсантам, як він діє. Можна, очевидно, припускати, що між цими полоненими було чимало українців.

А вже є справжнім парадоксом, що так пізно зорганізована дивізія в три тижні після прибуття на українські землі мусила їх покинути, бо 45 відсотків цих земель зайняла Червона армія. Від літа 1944 року аж до закінчення війни дивізія боролася, отже, на чужих територіях. Явище, що застановило навіть Гітлера: "..,коли іхня батьківщина є десь там далеко - за що вони мають воювати?", сказав він під час наради у своїй Головній квартирі 23 березня 1945 року (Гайке. - С, 171)

Далі вимагає окремого розгляду повторюваний безкритично вже десятки років закид та жаль, якщо не наївна претензія, по відношенні до німців, що "дивізію", хоч вона ще не закінчила вишколу і не набула бойового досвіду, призначено не на спокійніший відтинок фронту, але кинено в самий центр найважчих боїв з наступаючою Червоною армією" (див.: Там же. -С, 9_10), Гайке, німець і штабовий офіцер, повинен цілком розуміти, якщо не краще, то принайменше інакше, формулює цей закид подібно: "...Не доцінюючи великого політичного значення дивізії... кинено їі безлглядно на найважче випробування,., у найважчий фронтовий пункт" під Броди (див.: Там же. - С. 210).

Поминаючи вже раніше згадуваний неоспоримий факт, що від початку до кінця існування дивізії німці дивилися на неі не як на українську дивізію, а на як "звичайну німецьку дивізію, сформовану з українців" і беручи під увагу те, що вони могли відправити дивізію на фронт значно раніше, доводиться проаналізувати три важливі застереження до цієї тези.

1. Такі речі трапляються в кожній країні, в кожній війні та в кожній армії. Як завжди входять тут у гру такі фактори, як: непередбачені обставини, наміри та ініціатива ворога; елемент несподіванки та заскочення, слабість власних сил, припадок, воєнне щастя ("силою створених обставин, дивізія попадає на найважчий і найбільше неясний фронтовий відтинок корпусу" - Гайке. - С, 78).

2. У липні 1944 року Червона армія, яка відсунула відступаючих німців з-під Сталінграда до Галичини, мала не тільки велетенську перевагу в людях, зброї, в повітрі і в воєнному спорядженні, але також повну воєнну ініціативу в своїх руках. Отже, вона була в стані знищити дивізію незалежно від того, на якому відтинку Східного фронту вона була розміщена. Оточення під Бродами, в якому розгромлено п'ять дивізій, не було запланованою битвою, а лише одним з численних радянських успіхів у велетенському офензиві, яка примусила німців до глибокого відступу і завдала їм великих втрат на цілому фронті. Була це, до речі, одна з найбільших радянських офензив Другої світової війни взагалі.

3. Не було тоді і не могло бути такого явища як "спокійніший відтинок фронту". Пропоноване початково введення дивізії в бої у районі Станіслава, в цілі нібито її збереження чи поступового здобуття фронтового досвіду, можна окреслити як "wishful thinking". У цьому районі також, кільканадцять днів після замкнення бродського котла, Червона армія досягнула великих успіхів: 1-го серпня впав Станіслав, 5-го Долина і Стрий, 7-8 Дрогобич і Борислав.

Ще в липні Червона армія захопила Львів (25-27), Ярослав і Перемишль (28) і досягла лінії Висли: Пулави (25) і Демблін (26).

Якщо ж ідеться npo перше вгорі висунене твердження-застереження, то навіть побіжне заглиблення в історію розкриває перед нами багато цікавих прикладів і порівнянь.

Центральна Рада післала в масакру під Крутами в січні 1918 року не заправлених в боях вояків, а гімназистів і студентів з мінімальною військовою підготовкою. Це саме зробив уряд Карпатської України в 1939 році, занедбавши справу ґрунтовнішої військової підготовки Карпатської Січі, яка не мала найменшої шанси встояти проти регулярної угорської армії. Або чи ж не знаємо npo великі втрати УПА в початковій фазі її боротьби, заки вона стала справді силою, заправленою в усіх методах ведення партизанської війни.

Альянтське верховне командування кинуло в літі 1942 р. на французьке побережжя під Дієп у рамах "розвідувальної акції більших розмірів" 5 тисяч канадців без фронтового досвіду в десантних операціях. Їхні втрати виносили 3869 убитими, раненими і полоненими.

Не можна без хвилювання читати й драматичну історію майже цілковитого скривавлення свіжої і недосвідченої 35 тексаської дивізії при формуванні багнистої річки Рапідо в Південній Італії в січні 1944 року.

3 книжки німця о. Пауля Пейкерта ("Festung Breslau") знаємо, з якою нелюдською жорстокістю обходилися німці з власним населенням і військовими частинами в оточеному Вроцлаві від початку лютого до 7 травня 1945 року.

Друга польська армія ("людова"), якою командував генерал Вальтер Сверчевський і яку після формування Лужицької Ниси 16 квітня 1945 року і після важких боїх у районі Бауцен, що тривали від 18 до 30 квітня, кинуто в першому тижні травня в погоню за відступаючими в напрямку Праги німцями, потерпіла незвичайно великі втрати через свою недосвідченість. Ця армія втратила в згаданих боях, особливо внаслідок енергійних протинаступів групи маршала Шернера в районі Праги, 22490 офіцерів і вояків, у тому числі 4189 вбитими, дослівно в останніх днях війни.

Піраміда інтерпретаційних непорозумінь довкола чисто військових аспектів дивізії є також показник розмірів. Немає в цьому нічого незвичайного, бо саме створення та існування дивізії спиралося на дуже нерівномірному та ілюзорному компромісі між українськo-німецьким уложенням і українсько-німецьким непорозумінням.

3 одного боку, німці мали свій ясно викалькульований немір, а з другого-українці пов'язували з дивізією перебільшені, якщо не фантастичні наївні і зовсім відірвані від дійсності надії. До самого кінця війни не було в дивізії на відтинку українськo-німецьких взаємин співзвучності ні намірів, ні інтересів. Ще нині деякі українці не усвідомлюють собі повністю, з яким "партнером" вони мали тоді справу.

Звідти походить, наприклад, залюбки практиковане пересування відповідальності з одних на одних та взаємні обвинувачення, особливо коли йдеться про українську сторону. Ще нині, неприклад, маємо драматично сформульовані обвинувачення з українського боку, що дивізію "кинено невмисно під Броди на м'ясорубку проти кількакратно переважаючих сил ворога" (Див.: Осип Боднар. - "УС", - Ч. 17 1980. - С. 70). 3 другого боку, добре пам'ятаємо спробу Фріца Фрайтага, командира дивізії, зложити всю відповідальність за ії катастрофу під Бродами на українців. Взагалі дослідникові дивізії важко устійнити, де кінчилися чисто військові справи, а де починалися ідеологія, політика, національні емоції і людські та національні упередження й конфлікти.

Сама зрештою праця Гайке відзначаеться недмірним апологетичним тоном, що місцями дуже підривае ії документальну вартість. В ній рішуче забагато обвинувачень або виправдовувань та теоретичних розважань на тему, як "воно повинно бути", без глибшого розуміння, чому воно якраз було так, як було. Автор міг керуватися у цьому наскрізь благородними намірами і справжньою симпатією до українців, але вислід такого підходу з точки зору бачення сумлінного і всестoроннього вивчення історії є радше баламутним.

Сповнення дивізією пов'язаних з її існуванням політичних і мілітарних сподівань залежело від чотирьох взаємодоповнюючих і співзалежних факторів: політичнo-військової концепції, на яку спиралося існування дивізії; її командира; її характеру та структури як військової формації та якості офіцерського складу; загальної дисципліни.

Спробуймо по черзі іх проаналізувати.

Дивізія була одніею з 49 есесівських дивізій, що складалися з чужинців. В 1943 році було загально відомим, що "Waffen SS", нa відміну від "Wehrmacht-y", були проти будь-якої незалежності чи навіть автономії таких дивізій. Усі вони перебувели під повним контролем Гайнріха Гіммлера - всі вищі і середні щаблі комлндування, а частoгусто й найнижчі посідали есесмани - німці.

Такою була заздалегідь обміркована німецька політика.

У 1943 році було також ясним для кожної політично мислячої людини, що "Waffen SS" творили державу в державі, становили основне ядро німецького нацизму і иого збройне рам'я. Нацизм натомість був, мабуть, єдиним є історії революційним рухом, який ще більше, ніж "червоний фашизм" в СРСР, був цілковито позбавлений будь-яких активних якостей і прикмет: візії, гуманності та інтелектуального і духовного змісту.

Не усвідомивши собі цього, не можна зрозуміти характеру нацизму без особи та ролі Гітлера в ньому. "Есес, як іх зорганізував Гіммлер, були олігархією віруючих, пов'язаних разом мітом історичної місії і беззастережної вірності Гітлерові, не як особі, або символові, але як "фюрерові" - пророкові і виконавцеві цієї місії",- каже оксфордський історик Гю Тревор-Ропер (див.: The Sunday Times. - 1968. - 8 вересня).

Для звичайних німців, у тому числі Вольфа-Дітріхе Гайке, Гітлер був головою державй і головнокомандуючим, спадкоємцем президента Гінденбурга, який керував німецькою державою згідно із законами, які він дістав у спадщину враз з державними інституціями еід попередніх німецьких режимів. Але для есесманів він був містичним фюрером, який, будучи звільненим від усіх законів, накидав ім свою волю, навіть коли вона була помилковою чи нестійкою, бо вона,була сильніша, ніж закон.

Чи можна було, отже, українським прихильникам дивізійної концепції, запропонованої їм есесманом Отто Вехтером, досягнути якогось корисного для нас компромісу з таким "союзником"? Вже на першій сторінці першого розділу своєї книжки Гайке каже, що ні. 3'ясувавши концепцію Вехтера, яка спиралася на заложенні, що лише збройна участь українців у боротьбі проти комунізму на німецькому боці могла спонукати німців до політичних поступок, Гайке заявляє, що "план і заходи Вехтера були на межі утопії" (див.: Вольф-Дітріх. Гайке. Українська дивізія "Галичина". - НТШ, Торонто,:' 1971.-С. 15). А втім німці ставили справу виразно від самого початkу: "Гіммлер ясно застеріг, що в дивізії під жадним поглядом не можна навіть думати про незалежність України: Слова "Україна", "українець", "український" заборонялись в дивізії під загрозою кари" (див.: Там же.-С. 47).

Донині, одначе, українці роблять важкий закид есесівським бонзам, що вони не розуміли "політичного значення", "політичної ролі" і "політичних завдань" дивізії. Володимир Кубійович повторює, наприклад, цей закид на 4 з половиною сторінках своєї передмови аж чотири рази, складаючи, очевидно, найбільшу вину на командира дивізїі генерала Фрайтага, якого він називає "честолюбним бюрократом. який нікому не довіряв і заміщував усі вищі пости німцями" (див.: там же. С. 9).

У цьому саме лежить основне непорозуміння. Суть справи якраз у тому, що німці дуже добре розуміли і повністю усвідомлювали, що дивізія не сміє мати якогo-небудь політичного значення, отже, вона не може бути ні українською дивізією, ні тим більше зав'язом українських збройних сил.

У цьому відношенні вони були вперті, послідовні i постійні аж до кінця, а сам Фрайтаг вив'язався зі свого завдання - як есесман, нацист і прихильник нацистських інтересів - якнайкраще.

Підтверджують це зрештою вповні ствердження Гайке. Він констатyє, що: 1) Фрайтаг відмовлявся "призначити до штабу дивізії і до командирів поодиноких частин українських старшин на навчання. В цьому напрямі робилися постійні заходи, aлe Фрайтаг нe брав їх до уваги до самого кінця існування дивізії"; 2) "... коли дивізія мала б стати ядром української національної армії, то до підготовки нових старшинських кадрів треба було приступити всіма засобами. Це важливе завдання Фрайтаг зовсім занедбав, трактуючи дивізію лише як бойову одиницю, хоч не це не раз зверталося його увагу"; 3) "Фрайтаг xoтів притягнути до Дивізії якнайбільше німців. Він мав nлан замістити німцями не тільки командні пости всіх сотень; але також велику частину чот і роїв"; 4) "питання особового складу Дивізії залишилося невирішеним впродовж усього ії існування. Персональна політика створювала постійні непорозуміння. Це буле основна хиба Дивізії (див.: Там же. С. 34, 35).

Ясніше не скажеш. Фрайтаг мав, отже, у цих справах вільну руку і втішався повною підтримкою Гіммлера. Без цієї підтримки він, очевидно, не втримався б на посту командира дивізії аж до кінця війни, тим більше, що були всілякі спроби усунути його, і він сам пробував після Бродів з цього поста зрезигнувати, але Гіммлер не прийняв його резигнації.

Крім цього, Гайке каже нам, що "при утворенні Дивізії існувало домовлення про призначення німців тільки до штабу Дивізії" і що Військова управа, не чолі якої стояв також німець, Альфред Бізанц, і на яку українські речники дивізійної концепції покладали такі великі надії, "не мала майже жодних прав" (див.: Там же.-С. 35, 18).

А це, з одного боку, доказує, чого були варті домовлення з есесівськими колами, а з другого-легковірність української сторони.

Крім того, до нинішнього дня хвилює уми українських критиків особа Фріца Фрайтага як керманича дивізії. Володимир Кубійович заявляє, наприклад, що Гайке піддав його, як командира дивізії, "нищівній критиці" (див.: Там же.-С. 9).

Нині є ясним для кожного дослідника, що Фріц Фрейтаг не був ні Роммелем, ні Гудеріаном, але він не був і невдахою. Сам Гайке, незважаючи на політичну антипатію до Фрайтага і очевидну симпатію до українців, критикує лише його чисто людські слабості, нацистський запал і фанатизм: "3 питомою йому засліпленістю, він намагався прищепити усім націонал-соціалістичні ідеї", "хворий на серце", "важкої вдачі", "дрібничковий", "недовірливий бюрократ", "хворобливо підозрливий до людей", "негнучкий" (див.: Гайке.-С. 20-22).

Натомість він не піддає сумніву його мілітарні кваліфікації: "У загальному Фрайтаг був пильною і послідовною людиною, яка володіла знанням воєнної тактики та уміла його застосовувати на практиці", "Фрайтаг не забував про Дивізію ні вдень, ні вночі. У власному інтересі він хотів добитися з нею якнайкращих досягнень"; "Фрайтага поважали за його військове знання, його особливу пильність, його добру волю"; "Фрайтагові одначе треба визнати те, що він із Дивізії створив боєздатну одиницю, яка виконала усі на неї покладені завдання" (див.: Там же).

А саме про останнє найбільше йшлося "Wаffen SS".

Інтересно, пpoтe ж, є те, що цих радше очевидних істин, видається мені, не розумів навіть Гайке, чи то через брак політичного вироблення, а чи може під впливом української "пропаганди". Бо як же ж інакше можна пояснити такі його незрівноважені заяви: "Це була справді велика трагедія для Дивізії, що саме таку людину призначено її командиромі" і що від бойового ycnixy дивізії "могло залежати вирішення всього українського життя" (див.: Там же.-С---), Пo-пepшe, a часі, коли дивізія відправилася на фронт (кінець червня 1944 року) вся Україна, за виїмком Галичини і Закарпатської України, була вже в руках Червоної армії; по-друге, нацистський режим дав безконечну кількість доказів, що він вже давно "вирішив" українське питання, і по-трете, трагедія дивізії була в іншому.

Трагедія дивізії полягала в тому, що вона була дитиною безнадійного компромісу між німецьким нацизмом та опортунізмом і українським ідеалізмом та наївністю, і що цей компроміс ніколи задовільно не функціонував. У цьому саме був корінь всього лиха. Тому саме нас ця справа донині і болить, і хвилює. І тому саме мусимо здобутися на золоту середину холодної аналізи дивізійної проблематики між панегіриками про "героїчну епопею" дивізії (генерал Микола Капустянський.) (Самостійна Україна. - Ч. 7(161). - 1962, липень. -С. 2) та мазохістським самобичуванням за нашу політичну невиробленість.

Уже самий характер і структура дивізії були джерелом ії слабості і безконечних внутрішніх конфліктів. Вона була в системі "Waffen SS", була мішаною і була завеликою. 3 мілітарної точки бачення вона становила найгіршу можливу розв'язку.

Якщо українські речники концепції творення збройних сил за всяку ціну пішли вже на риск пов'язання нас з нацистською Німеччиною, з державою, яка видимо програвала війну, то вони повинні були зробити все можливе, щоб створити меншу формацію (бригаду або бригадну rpyпy з 5-7 тисяч людей), але принаймні на 95 відсотків українську.

Тоді вони мали б виправдання перед історією, що йшлося ім про нічого іншого, а лише про створення зав'язку українських збройних сил, що могло б бути в інтересі українського народу незалежно від тодішніх обставин.

Тільки таке поставлення справи гарантувало б зовсім інші внутрішні стосунки у такій формації. Далі, тільки тоді могла б вона себе вповні заявити, як більша військова формація, коли б вона була виключно українським з'єднанням, а ще більше, коли б вона воювала принайменше рік на українських землях.

І що найголовніше - ми розпоряджали тоді відповідним резервом офіцерських сил якраз на створення такого з'єднання. Офіцерів нижчих чинів і підстаршин можна було швидко вишколити. Крім цього, можна було вибороти в німців, шляхом умілих переговорів, звільнення з таборів полонених сотень українських офіцерів різних чинів і також підстаршин з боєвим досвідом у Червоній армії. Вдалося таке, наприклад, Власову і його генералам, отже, могло вдатися й нам. Таким з'єднанням повинен був також командувати український генерал, скажімо, Павло Шандрук.

Сам Гайке, зрештою, підкреслює радше делікатно, але зовсім ясно, надмірність і незрівноваженість наших тодішніх мілітарних амбіцій: "Модерна німецька піхотне дивізія зброї СС була для українців спершу занадто складна як з погляду організації, так і озброєння та бойового командування. Практичніше було б для них утворити спочатку простішу дивізію поза нормами німецьких збройних сил, кіннo-тяглову, яка відповідала б їхнім існуючим тоді старшинським і підстаршинським кадрам, як щодо кількости, так і якости" (див.: Гайке.-С. 21b).

У зв'язку з таким ставленням справи виринає цілий ряд питань: чи дійсно українська сторона вичерпала всі можливості та всі ходи в ії переговорах з німцями, а чи пішла вона по найменшій лінії опору, задовольнившись найменшим; чи існували тоді інші альтернативи; чи можна було тоді справді ставити справу "або-або": або дасте нам те, що вимагаємо, або не підемо не жодну співпрацю.

Сміємо твердити, що українська сторона пішла на німецькі пропозиції Отто Вехтера надто швидко і без глибшого,та всестороннього обміркування всіх аргументів - за і проти.

Є, наприклад, справжньою суперечністю, що українські речники дивізійної концепції, наголошуючи особливо "політичне значення" дивізії та ії роль як зав'язку українських збройних сил, вибрали найгірший і мілітарно найменш ефективний компроміс для здійснення цієї мети принайменше задовільного чи навіть обмеженого, якщо не повного.

Адже, наприклад, власівські дивізії (першою командував у роках 1944-45 ген. майор Сергій Буняченко, а другою - ген. майор Георгій Зверєв) зуміли без особистого труду стати майже чисто російськими, однорідними боєвими з'єднаннями. Боролися також не без успіху за свій автономний військовий характер козацькі з'єднання і більші формації інших народів, пов'язані з вермахтом.

На Заході ці справи стояли ще краще. Чехи, а особливо поляки, мали справді широку автономію в їхніх збройних силах під британським командуванням. Також створена на території СРСР перша чехoсловацька окрема бригада (вона мала перший бій із німцями під Соколовом коло Харкова 8-9 березня 1943 року, а 30 жовтня 1943 року було в ній на 3348 офіцерів і вояків 2210 закарпатських українців) була від самого початку свого існування автономним з'єднанням під командою генерала Людвіка Свободи.

На можна теж забувати, що з постійно зростаючим числом поразок на всіх фронтах німцям щораз більше залежало на використанні кожної можливості скріпити свої збройні сили.

Пригляньмося врешті до, з одного боку, складного, а з другого насиченого емоціями питання морального стану дивізії, ії військового духу та до проблеми дисципліни.

Маємо нині достатньо свідчень, щоб сказати, що одною з найбільших слабостей дивізії були погані стосунки між українцями і німцями. Володимир Вашкович пише, наприклад, про "арогантність і забріхеність німців... непереможну ненависть до німців і пристрасне прагнення іхньої поразки... вони в дивізії весь час вибріхували себе та взаємно протегували (див.: УС. 4,475. - С.З6).

Анонiмний автор, також член дивізії, теж стверджує: "Практично в дивізії "Галичина" німецькі наставники вважали кожного українського старшину, підстаршину і вояцтво за щось меншевартісне, трактуючи всіх українців, як своєрідний контингент. На кожному кроці ці німецькі наставники з погордою трактували все без виїмку українське вояцтво, витворюючи цим напружену атмосферу, так що не приходиться навіть думати про т. зв. Німецький "Камерадшафт" (Самостійна Україна. Ч. 7.-1962, липень.-С. 12).

Ці опінії можуть бути дещо перебільшені та надто узагальнені, але вони віддають характер атмосфери, яка панувала в дивізії.

Володимир Вашкович стверджує, наприклад, яке велике обурення викликала серед українців дивізійна інструкція "розстрілювання для прикладу". Правда, він підходить до цієї справи із звуженої перспективи свого куреня і його розважання стосуються вже кінця війни, коли навіть в багатьох німецьких з'єднаннях було велике розлюзнення дисципліни і відбувалися "розстріли для прикладу". Не треба забувати, що дивізія була частиною збройних сил, які програвали на усіх фронтах і були у постійному відступі.

Але власне в таких кризових ситуаціях виявлялися речі, які не вийшли б на верх у менш драматичних обставинах. Далі, яким трудним і спірним, навіть вибуховим питанням було співіснування двох національностей саме в есесівській дивізії.

Правда, Гайке запевняє нас, що в цих справах командир дивізії Фрайтаг намагався бути "об'єктивним": "За малу провину він ставив під військовий суд кожного навіть свого найближчого співробітника, наприклад, свого ад'ютанта, з яким він був у добрих стосунках. У таких випадках він ставився до німців суворіше, ніж до українців".(див.: Гайке: -С. 21).

Варто також навести, що, наприклад, маршала Фердинанда Шернера, який командував в 1944-45 роках Південною армійською групою, західнонімецькнй суд засудив у 1958 році, після його 12 літнього перебування в радянському полоні, на 4 з половиною роки ув'язнення за нерозбірливе і нелегальне розстрілювання німецьких офіцерів та вояків у 1945 році.

Далі, психологічною проблемою першорядного значення і важливості для кожного національно свідомого та політично виробленого офіцера, підстаршини і вояка дивізії, який почував себе українським патріотом, було те, що називається в англійській мові "lack of motivafion".

Твердження "Головної управи братства колишніх вояків 1-ої Української Дивізії УНА", що дивізія боролася "за українську державність", є грубим упрощенням. Ті члени боролися проти старшого і небезпечного для існування нашого народу ворога, проти більшовизму у його російському виданні. Але одночасно кожний з них мусив відчувати весь час, що німці не були кращі від більшовиків, і що війна скінчиться для них по боці не переможців, а переможених.

Вони знали, що скільки б вони битв не виграли, війни таки не виграють.

Накінець слід було б також покінчити з міфологією генералізацій та упрощень про "слов'янську вдачу", що вона не переносить дисципліни, "особливу психіку українського вояка" та непідготовленість української молоді до військового життя, і взагалі з усіма казками про нас, як націю покірних гречкосіїв, і майже "професійних невдах".

Вчили мене від першого тижня вишколу в канадській армії, що немає в ній поганих і добрих сотень, куренів чи полків, а є тільки добрі й погані офіцери і командири. Маємо свідчення Володимира Вашковича, що деякі сотні в курені підполковника Вільднера, якими командували українські офіцери і в яких панували дуже добрі внутрішні стосунки, боролися першорядно до кінця війни в найважчих умовах.

Це показує в мініатюрі, як воювала б дивізія і який дух панував би в ній, якщо б вона була чисто українським з'єднанням. У таких обставинах гідна постава кожного її члена була б не тільки справою виконання вояцького обов'язку і питанням дисципліни, але справою національної честі і гордості. В дивізії ж, натомість, якраз через її національну вимішаність і розбіжність інтересів ці потоки плили в різних напрямах.

Докладніший переклад радянських і німецьких джерел дає нам ясну картину того, що сталося в липні 1944 року під Бродами.

Але в цьому місці не йдеться нам npo докладний опис боїв дивізії, бо це вже загальновідоме, а радше про те, як дивізія знайшлася під Бродами, як і чому вона попала в оточення, яка була тоді загальна ситуація на Східному фронті, і перевірити скільки є правди в українському обвинуваченні, що дивізію кинуто під Броди "навмисне" і "безоглядно". Йдеться також про доповнення і заокруглення аргументів, висловлених мною на цю тему вище.

Інтересним, якщо не дивним, є те, що саме розділ npо найбільшу катастрофу в існуванні дивізії, битву під Бродами, в якій Гайке особисто брав участь, є чи не найслабшим, незрівноваженим і суперечливим розділом книги і не завжди на рівні штабового офіцера.

Навівши цілий ряд слушних спостережень, Гайке робить з них зовсім неправильні і наскрізь незрівноважвні висновки. Перш за все, робить їх з обмеженої перспективи одного відтинку фронту, а не з перспективи цілого фронту. Пo-друге, не будучи есесманом, він намагається скласти всю вину за катастрофу під Бродами на Гітлера.

Ось дві дуже вимовні цитати:

"Німецькому командуванню фронту не можна робити жодних закидів - ні в оцінці положення, ні в керуванні операціями. Німецькі штаби, команди і вище командування правильно оцінювали ворожі сили, не раз нагадували про це і невпинно остерігали перед безсумнівним наступом ворога. Годі припускати, щоб генеральний штаб сухопутних військ передавав найвищим чинникам іншу картину положення. Однак, вони нехтували цими пересторогами і відкидали іх як боягузливі. Тому і цей відтинок Східного фронту "з волі найвищого полководця всіх часів" залишено в ці літні місяці 1944 року напризволяще", ... "кінець-кінцем за оточення ХІІІ корпусу треба обвинувачувати верховного головнокoмандувача німецькими збройними силами, який не послухався своїх військових дорадників, які радили, щоб залишити Броди і перенести головну бойову лінію на панівні висоти на лінії Підгірці - Бузьк. Пропозицій з боку армій і групи армій не бракувало" (див.: Там же.С. 72, 73).

Усі ці аргументи не витримують критики:

1) Ні Гітлер, ні верховне командування не залишили б ні цього, ні жодного іншого відтинку Східного фронту "напризволяще", якби вони розпоряджалися б більшими резервами. Після висадки західник альянтів у Франції 6 червня 1944 року німці мали три великі і важкі фронти: Східний, Італійськo-балканський і Західний. На всіх цих фронтах вони відступали під напором переважаючих сил.

2) Перенесення головної бойової лінії на панівні висоти на лінії Підгірці - Бузьк не було розв'язкою: а) Червона армія й так зробила прорив на півиіч і південь від цього району. Отже, вона мала таку саму шансу замкнути війська цього району в котлі, бо розпоряджалася великими силами і мала значну перевагу в тамках і літаках; б) Червона армія йшла вперед на широкому фронті. В часі коли залишки дивізії прорвали південну стінку котла на захід від Золочева між селами Княже і Ясенівці, радянські танки вже обстрілювали Ярослав.

На відтинку фронту, що простягався від Ковеля до Коломиї на півдні, розташувалися проти себе армії південної частини І-го Білоруського фронту (маршал Рокоссовський) та армії І-го Українського фронту (маршал Конев) з радянського боку і армійська група Північна Україна (маршал Модель) з німецького.

3 початком липня 1944 року відношення сил між цими арміями було таке (Червона армія на першому місці, німецькі сили на другому): людські. ресурси - 1 млн. 200 тис. проти 900 тис.; гармат - 13000 проти 6300; таиків - 2200 проти 900; літаків 2800 проти 700. Німецькі поразки в Білорусі, де радянська літня офензива розпочалася раніше, ще більше скріпили офензивний потенціал І-го Українського фронту, головно тому, що в першій половині липня німці були змушені відтягнути 6 дивізій з Армійської rpynu Північна Україна, щоб врятувати ситуацію на центральному відтинку фронту.

План офензиви, одобрений головною командою Червоної армії (Ставкою) 24 червня 1944 р., був такий: а) І-й Український фронт, після розгрому иімецьких сил на центральному відтинку фронту (Білорусь) почне офензиву, щоб полегшити Білоруському фронту наступ на Варшаву і приспішити радянську офензиву на Балканах; 6) офензива піде по подвійній осі Сокаль - Рава Руська - Ярослав і Львів. Щоб приспішити наступ на Львів, постановлено оточити і зліквідувати німецькі сили в районі Бродів, які загороджували Червоній армії шлях на Львів (так і сталося); в) виділено дві радянські армії для захисту лівого флангу наступаючого фронту і для наступу по осі Станіслав-Дрогобич. Тому, що Гайке та українські дослідники концентруються головно на подіях довкола дивізії, мало хто знає нині, що: а) велика радянська офензива, яка вийшла з району Горохова, 50 кілометрів на північ від Бродів, розпочалася днем раніше (точніше 34 години), ніж наступ під Бродами, 13 липня вранці; 6) Червона армія проломила другу німецьку оборонну лінію в цьому районі щойно після трьох днів важких боїв (бо німці мали на цьому відтинку досить багато танків і підтримку летунства); в) радянські армії північної частини І-го Українського фронту, поділившись тоді на дві наступальні групи; вдарили - одна на лінії Сокаль-Рава Руська 17 липня в західному непрямі, а друга досягнула 18 липня лінію Камінка Струмилова-Деревляни. Там вона сполучилася з трьома арміями, які прорвалися з південного сходу, відрізуючи німецькі сили під Бродами, щоб знищити іх після чотириденних завзятих боїв.

Вирішальним в усіх битвах цієї офензиви було те, що німці, незважаючи на сильний опір і в деяких місцях дуже добре розбудовані оборонні позиції, не були в силі ні стримати, ні замкнути ударами з флангів глибоких проривів трьох радянських танкових армій.

На закінчення кілька додаткових зауважень про українські жалі, нарікання і претензії, що дивізію відправлено під Броди.

Доводиться ствердити, що дивізію післано там, де вона могла найбільше придатися і на скріплення одного з найбільш небезпечних відтинків фронту. Це могло не подобатись українцям, або "патріотові" дивізії Гайке, але із штандпункту німецького верховного командування і мілітарної доцільності рішення було правильне і логічне. Армія, що постійно відступає і якій залежить на кожному курені і полку, не говорячи вже про дивізії, старається скріпити ними найслабші чи найбільше загрожуючі відтинки фронту.

Ми забуваємо, що дивізія становила тільки маленьку частину німецької военної машини, що вона була під німецьким командуванням і брала участь у німецькo-радянській війні, а не в українських визвольних змаганнях.

Від самого початку нашого мілітарного заангажувення по німецькому боці ми повинні бути приготовані на такі "несподіванки". Пора, отже, щоб ми мужньо призналися до цього і перестали ухилятися від співвідповідальності.

Найважливішим мотивом у наших розважаннях над багатогранною проблематикою дивізії було всестороннє насвітлення всіх ії аспектів, заки закріпляться в нашій збірній й індивідуальній свідомості, оправлені в рами віддалі і часу, поверхові спрощення, міфи і легенди, що замість наближати нас до історичної правди - віддалювали нас від неї.

Натомість у чисто людській площині симпатизую багатьом офіцерам, підстаршинам і воякам дивізії не лише тому, що між ними є мої найкращі та сердечні приятелі. А й з глибокого сентименту до всіх, що згинули під Бродами та на інших побоєвищах дивізії, що їх замучено в радянських таборах, як до носіїв українського ідеалізму та патріотизму, до жертв історичного і політичного непорозуміння, які виявили найкращі людські, національні і вояцькі якості та прикмети в часто неправдоподібно важких, нестерпних обставинах.

[Догори]