Михайло Слободянюк (Львів)

До проблеми нової емблематики видів, родів військ та служб Збройних Сил України

Надруковано: Цитаделя. – 2017. – Ч. 14. – С. 81-90

Своє 25-річчя Збройні Сили України зустріли з відновленою боєздатністю. Події 2015–2017 років показали, що наша армія не лише закріпила свій бойовий потенціал, але й зустріла чвертьстолітній ювілей оновленою і внутрішньо, і зовнішньо. Це наочно продемонстрував парад 24 серпня 2017 року на честь Дня Незалежності України. Ми вперше побачили українських офіцерів і солдатів у новій уніформі, з новими знаками розрізнення, в яких нічого не залишилося від тієї частини радянської армії, що 1991 року перетворилася на армію незалежної України.

Новий вигляд Збройних Сил України став результатом праці групи ентузіастів під керівництвом журналіста 5-го каналу Віталія Гайдукевича, у якій основне творче навантаження несли київський художник Олексій Руденко, Олександр Лєжнєв та експерт у питаннях однострою, відзнак та інших зовнішніх атрибутів українських підрозділів різних періодів Микола Чмир. Завдяки їхнім старанням було підготовлено цілий комплекс усіх видів форми одягу та знаків розрізнення для Сухопутних військ, Повітряних і Військово-Морських Сил ЗСУ.

Загалом цей комплекс заслуговує на схвалення і підтримку. Однак армія (у тому числі й її зовнішні атрибути) — організм складний, і його важко змінити кавалерійським наскоком, в одну мить. Особливість її полягає в тому, що практично всі її елементи та атрибути (зокрема що стосується також уніформи, знаків розрізнення, нарукавних та інших емблем, прапорів, нагород тощо) створювалися, виходячи з практичних потреб війни, поля бою. Отримавши підтримку серед військовослужбовців, вони з часом перетворилися на традиційні елементи. Цей процес (створення нового комплексу відзначень армій країн Європи та Америки) часто тривав доволі тривалий часовий відрізок, що займав (разом зі змінами, що були зумовлені як об’єктивними, так і суб’єктивними факторами) багато років, а то й десятиліть.

Протягом останніх 25 років цей шлях проходила й українська армія, повторюючи (в основі) ті ж умовні етапи, через які проходили у ХІХ–ХХ сторіччях усі армії нових держав, що отримали (або вибороли) свою незалежність. Прикладами можуть слугувати Збройні Сили Польщі, Чехії та Словаччини, Румунії, Болгарії, Греції, Італії, Ірландії, Норвегії, Латвії, Литви, Естонії, Фінляндії тощо.

В основних рисах цей процес можна описати так:

• пристосування уніформи старого (наприклад імперського) зразка до нових потреб, що відбувається в першому періоді; це проходило у різних країнах неоднаково, однак загальночинною була поява на ще старому однострої національних барв (кокард, стрічок, кольорових кантів) і, звичайно ж, — усунення старих імперських символів;

• під час другого періоду з’являються власні символи, які покищо доповнюють усе ще стару уніформу; саме на цьому етапі виникали і такі елементи, як національні нарукавні емблеми;

• і, нарешті, під час третього періоду створювався комплекс національної військової уніформи зі всіма її атрибутами; до того ж часто ті емблеми, що з’являлися спочатку стихійно, згодом приживались і після їх доопрацювання фахівцями надалі залишалися на уніформі національних армій;

• під час четвертого періоду, в якому ми, власне, й перебуваємо зараз, проходить удосконалення військової уніформи, символів збройних сил, створюються правила, традиції, в результаті чого вони набувають ще більше національного звучання, характерного лише для цієї країни та її збройних сил; цей період може тривати доволі довго, і все залежить від умов, в яких він проходить.

Як уже зазначалося вище, за подібною універсальною схемою відбувалися зміни й у Збройних Силах незалежної України. 25 років знадобилося і країні, і армії, аби остаточно відкинути спадщину комунізму і, нарешті, надати зовнішньому вигляду військовослужбовців Збройних Сил України свій, неповторний, вигляд.

Однак на все це потрібен час. Ми повністю підтримуємо працю київських ентузіастів. Однак украй необхідно проаналізувати комплекс військової символіки запропонований, на предмет відповідності його вимогам і очікуванням самої армії, тих військовослужбовців, які її формують і яким, власне, цей однострій і цю символіку носити та в ньому і з нею воювати. Важливо припуститися якнайменшої кількості помилок, які у майбутньому доведеться виправляти.

З вищезазначеної перспективи проаналізуємо лише частину комплексу військової символіки, що пропонується, а саме той його розділ, що стосується емблем родів військ і служб (або, згідно з термінологією професійних видань, — арматюр), а також такий необхідний нині і обов’язковий атрибут уніформи, як нарукавна емблематика.

Запропонований О.Руденком і В.Гайдукевичем комплекс емблем родів військ і служб на комір і на берети відомий нині з публікації малюнків в інтернеті, соціальних мережах, а також з організованого авторами показу зразків як у Києві, так і у Львові — під час проведення Книжкового форуму у вересні 2016 року (див. мал. 1). Це дало змогу їх добре розглянути, а також скласти певне враження від практичного їх застосування при виготовленні та демонстрації нової уніформи під час параду на Хрещатику 24 серпня 2016 року на честь 25-ї річниці Незалежності України.

Малюнок 1 (клік відкриває більшу версію в новому вікні)

Що ж показав проведений аналіз?

1. Впадає у вічі намагання авторів цілком відмовитися від звичних військових символів родів військ та служб, які здебільшого успадкувала українська армія від армії радянської (а частина емблем — ще від російської імператорської армії). Загалом така настанова викликає розуміння (у світлі завдань щодо остаточної «десовєтизації» Збройних Сил України), однак важливі питання усе ж залишаються. Адже не вся українська емблематика дісталася нам від СРСР. Зусиллями фахівців Відділу військової символіки і геральдики (раніше — Воєнно-геральдичної служби) Генерального штабу Збройних Сил України протягом 2001–2012 років були створені та затверджені суто українські, цілком вдалі емблеми низки родів військ і служб. До них належать емблеми механізованих військ, служби РЕБ, зенітних ракетних військ, логістики, інженерних військ, медичної та ветеринарної служб тощо (див. мал. 2). Тому намагання їх замінити новими, часто загалом побудованими на тих самих елементах, хоча й виконані дещо інакше, спричиняє нерозуміння: навіщо це потрібно?

Малюнок 2 (клік відкриває більшу версію в новому вікні)

2. Сам комплекс емблем родів військ та служб потребує доопрацювання стосовно його складу. Так, наприклад, випала з комплексу загальновійськова емблема, спеціально створена для носіння військовослужбовцями, які не належать до жодного роду військ або служб, для яких встановлені власні емблеми. Автори пропонують замість неї емблеми видів Збройних Сил (Сухопутних військ, Повітряних та Військово-Морських Сил). Однак, на жаль, ця заміна не еквівалентна, адже у ЗСУ є компоненти, які не належать до жодного з видів Збройних Сил.

Також такі важливі роди військ, як армійська авіація, армійська розвідка, служба РАО, служба РЕБ, не отримали власних емблем, хоча цілком на них заслуговують. Наприклад, армійська авіація Сухопутних військ ЗСУ раніше носила емблему «авіація», спільну із льотчиками Повітряних Сил. Але тепер цю емблему пропонують замінити на загальну емблему «Повітряні Сили». Звідси виникає питання: а що носити вертолітникам армійської авіації Сухопутних військ, які до цього виду Збройних Сил не належать. А якщо немає своєї емблеми — то це таки є проблемою. Емблема роду військ — це не просто малюнок, це важливий символ, що дає змогу виховувати у військовослужбовців гордість за належність до певного роду війська, почуття відданості та патріотизму, що сприяє посиленню мотивації у службі, а також — бойових якостей. Достатньо згадати про десантників, воїнів військ спеціального призначення, морської піхоти, для яких власні символи не лише гордість, й зобов’язання. Тому проблему відсутності вищезгаданих емблем слід негайно вирішити.

Зате у запропонованому комплексі з’явилася емблема вищих військових закладів, щодо необхідності якої є обґрунтовані сумніви. Адже всі ВНЗ у Збройних Силах України належать до того чи іншого виду Збройних Сил або роду військ. Хто буде їх носити, якщо у ЗСУ вже віддавна прийнято, що, наприклад, курсанти факультету бойового застосування військ Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного носять емблеми за своїми спеціальностями (механізовані війська, танкісти), на факультетах ракетних військ і артилерії та факультеті інженерних військ — емблеми свого роду війська.

Якщо ж йдеться про офіцерів Національного університету оборони України, враховуючи те, що університет не належить до жодного виду ЗСУ, то саме для таких випадків раніше існувала загальновійськова емблема (яку також носили військовослужбовці тих служб, які власних символів не мали: офіцери виховної роботи, культурологи, військові журналісти). Зараз такої емблеми не пропонується (загальновійськовою названа емблема Сухопутних військ, але це цілком різні речі). В Національному університеті оборони України тимчасово проходять навчання не новобранці, а офіцери достатньо високого рівня, які належать до конкретних видів Збройних Сил, родів військ і служб, які носять власну форму одягу і власні емблеми родів військ і служб і які, закінчивши ВНЗ, знову, як правило, до них повертаються. То навряд чи варто знімати з них емблеми їхніх родів військ і заміняти їх школярськими емблемами «ВНЗ» (та ще й зробленими фактично однаковими з емблемами військових ліцеїв: лише покладені на вінок, що до того ж значно погіршує розпізнавання самої емблеми[1]).

Окрім того, важливим є сам підхід до процесу створення емблем виду збройних сил або роду військ. Не варто нав’язувати військовим свої розробки, якщо вони їм чимось не подобаються. Але саме так, наприклад, сталося з військами спеціального призначення, яким категорично не сподобався запропонований як символ вовкулака. Звісно, можна авторитетом Президента або Міністра оборони (начальника Генерального штабу — Головнокомандувача Збройних Сил) наказати військам спеціального призначення прийняти цей символ, однак є велика імовірність, що при зміні керівництва Міністерства оборони, Генерального штабу або ж країни загалом військовослужбовці цього важливого виду ЗСУ просто відкинуть нав’язаний їм символ. Чи варто діяти таким чином? Чи не краще обрати символ, порадившись, наприклад, з керівництвом військ спеціальних операцій, який їх задовольняв би, а далі вже професійно, задіявши для цього висококласного дизайнера, розробити на його основі емблему, що охоче буде сприйнята військовослужбовцями?! Така ж ситуація й у Високомобільних десантних військах (які під час реорганізації, як і Сили спеціальних операцій, набули статус окремого виду Збройних Сил).

3. Тепер зупинимося на практичному аспекті використання запропонованих емблем. По-перше, викликає подив той факт, що передбачається носіння одних і тих самих емблем як на комірі уніформи (або на погонах на куртці, сорочці та светрі), так і на головних уборах — беретах. Навіщо потрібне таке дублювання? У загальних рисах скопійовані[2] з практики французької армії емблеми на берети не враховують того факту, що у французькій армії немає петличних емблем родів військ і служб. Там цю функцію виконує колір кепі, канти і деякі інші кольорові елементи уніформи. Тому автоматичне запозичення французьких знаків на берети зумовлює певні сумніви щодо доцільності. Здається, було б набагато краще, якби емблема на берет (більшого розміру) була виконана так (як і прийнято у французькій армії): емблема роду військ або служби поміщена у кільці, яке добре виглядає на береті, а емблема на комір мала б інший вигляд, принаймні — без кільця.

Варто пригадати, що у нас уже був негативний досвід помилок, допущених у 1993–1994 роках, коли емблеми родів військ і служб поміщали на стилізований калиновий вінець, тож навіть на близькій відстані ці маленькі емблеми ставало абсолютно неможливо розпізнати. А практичний підхід до військової символіки вимагає, щоб емблема виконувала покладену на неї основну функцію — розпізнавальну, якщо цього немає, то відразу ж виникає питання: навіщо вона взагалі потрібна?

Окрім того, авторам обговорюваного проекту можна порадити використати у новій парадній формі одягу Збройних Сил України певні кольорові елементи, яких зараз там явно бракує. Вони, як свідчить світова практика, значно покращують зовнішній вигляд військовослужбовців. Так, наприклад, можна використати кольорові квадратні (або ж іншої форми) петлиці, які відповідають за приборним кольором певного родові військ, і на них розмістити нові емблеми. Це, до речі, є однією з традицій української армії УНР періоду 1918–1920 років. Можливе також використання кольорових елементів і на погонах парадно-вихідного кітеля (френча).

Ще одна рекомендація стосується відповідності малюнка та реального зразка на практиці. Із досвіду відомо, що не завжди красиві малюнки, якщо їх втілити у металі або у пластику зберігають свою привабливість. Ми мали нагоду пересвідчитися у цьому і щодо запропонованого комплексу військової символіки. На малюнку нова емблема для військових музикантів та диригентів виглядає доволі пристойно, але коли її виготовили і роздали музикантам на параді, то вже можна було бачити лише маленькі жалюгідні трикутники, що виглядали на формі одягу просто жахливо. Тому для створення емблем родів військ та служб, які передбачено носити на комірі або на погонах (маленького розміру), варто відмовитися від складних композицій, які складаються з багатьох елементів на користь одного, простого і добре розпізнаваного знаку[3]. Прикладом цього також є емблема ракетних військ і артилерії, де схрещені старовинні гармати виразно і красиво представляють свій рід військ, але це можуть зіпсувати додаванням арбалета.

Щодо іншого елемента військової форми одягу — нарукавної емблематики (нашивок на рукавах), то поки що загальна концепція авторів є невизначеною. Єдиними новими нарукавними емблемами на параді стали емблеми виду Збройних Сил України (у вигляді прийнятого в армії УНР кольорового тризуба) і нашивки зі схрещеними булавами у Міністра оборони України генерала армії України Степана Полторака і начальника Генерального штабу — Головнокомандувача Збройних Сил України генерала армії України Віктора Муженка (див. мал. 3). Щодо цих емблем відразу виникли запитання. Насамперед, навіщо створювати спеціальну нарукавну емблему генерала армії України, якщо вже є рангові відзнаки на погонах і на кашкеті. Дублювання завжди у військовій символіці було прикладом, щонайменше, поганого смаку.

Малюнок 3 (клік відкриває більшу версію в новому вікні)

Краще залишити нарукавні емблеми так, як і передбачалося з самого початку: для позначення не військового звання, а — належності до певного військового органу управління (Міністерства оборони, Генерального штабу, іншого органу військового управління або частини). У нашому конкретному випадку булава (і то не лише в українській символіці) є абстрактним символом вищої військової влади — починаючи з керівництва бригади і аж до вищих органів військового управління. Тому потрібно до булав додати якийсь додатковий символ. Тобто, наприклад, якщо на схрещенні булав помістити Малий Державний герб України, то це означатиме, що офіцер або генерал належать до Міністерства оборони. А якщо там емблема Генерального штабу — то маємо справу з представником цього органу. Однак якщо ж ця емблема просто дублює військове звання — то вона абсолютно зайва[4].

А от емблеми видів ЗСУ і родів військ виявилися добрими, уґрунтованими в українських військових традиціях і чудово можуть замінити емблеми належності до виду Збройних Сил України (Сухопутних військ, Повітряних і Військово-Морських Сил). Однак і тут є певні запитання. Ознайомлення з ескізами цих відзнак засвідчує, що автори підготували їх лише для окремих родів військ (загальновійськових, ракетних військ і артилерії, танкових військ, механізованих військ, військової служби правопорядку, інженерних військ, частин ППО Сухопутних військ та гірської піхоти). Відразу ж виникає питання: а що носити іншим родам військ і службам? Окрім того, у проекті змішані два основні варіанти їх виконання. В одному випадку свідченням роду військ є колір тла емблеми, в інших — про це свідчить колір самого тризуба.

У Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України в Києві зберігаються матеріали, які, власне, і стали основою створення цього варіанта нарукавних емблем для військовослужбовців Збройних Сил України. Це насамперед наказ Головної Управи військ УНР № 113 від 30 липня 1919 року про встановлення спеціальної відзнаки українських вояків — нарукавного знака у вигляді тризуба кольору родів військ (реконструкцію цих відзнак див. на мал. 4) та наказ Головній Управі Генерального Штабу Війська УНР число 16 від 30 березня 1920 року, який уточнював вигляд і правила носіння нарукавного знака (реконструкцію див. на мал. 5).

Малюнок 4 (клік відкриває більшу версію в новому вікні)

Малюнок 5 (клік відкриває більшу версію в новому вікні)

Як бачимо, основою став саме кольоровий тризуб. Тож, власне, так і потрібно робити: основу нарукавного знака залишити одну загальну (кольору однострою), а сам тризуб зробити кольоровим. Для збільшення варіантів можна застосувати кольорову облямівку довкола тризуба (так в армії УНР й робилося для Генерального Штабу, Військового міністерства, шкіл старшин та вчених-геодезистів). Тоді всі роди військ та служб Збройних Сил України отримають власні кольори, адже за сто років армія значно змінилася. Наприклад, те, що 1919 року було частиною інженерних військ, стало окремими потужними родами військ (війська зв’язку, автомобільні війська, служба РЕБ, війська РХБЗ). Варіант, як можуть виглядати такі нарукавні емблеми, підготовлено автором спільно з дизайнером Романом Крупою (див. мал. 6).

Малюнок 6 (клік відкриває більшу версію в новому вікні)

Те саме стосується й Повітряних Сил Збройних Сил України. Їм автори запропонували лише загальновійськову нарукавну емблему («загальновійськова» — для Повітряних Сил?!), а також нарукавну емблему для авіації та «зенітно-ракетних» військ (коли ж останній рід військ Повітряних Сил має назву «Зенітні ракетні війська») (див. мал. 3). Тож для всіх родів військ у складі Повітряних Сил автор разом із Романом Крупою підготували свої пропозиції (для льотного складу, зенітних ракетних військ, радіотехнічних військ та військ зв’язку, логістики тощо), особового складу вищих навчальних закладів Повітряних Сил, а також захисний варіант для польового обмундирування, єдиний для всіх (див. мал. 7). Такий варіант задовольнить військовослужбовців усіх родів військ Повітряних Сил.

Малюнок 7 (клік відкриває більшу версію в новому вікні)

Що ж стосується розробки нарукавної емблематики для окремих військових частин, органів управління, то тут, як виглядає, взагалі немає якоїсь концепції. Тому зараз війська використовують емблеми, які для них були розроблені раніше, згідно з чинними тоді правилами, а стосовно нових частин взагалі не існує затверджених зразків. Це стало наслідком ліквідації Відділу військової символіки і геральдики Генерального штабу Збройних Сил України, який професійно займався цими питаннями.

* * *

Наостанок варто зазначити, що нова українська військова символіка продовжує свій історичний розвиток. А для професійного керівництва цими процесами (елементами складної армійської структури) конче необхідно створити у складі Міністерства оборони України або Генерального штабу (другий варіант кращий) спеціальний невеликий орган, який би організовував роботу в галузі удосконалення військової символіки Збройних Сил України. Він не повинен розробляти військову уніформу чи спорядження (це цілком інша робота, яку повинні виконувати відповідні фахівці), а працювати лише у галузі військової символіки (емблематики, вексилології, фалеристики, геральдики тощо). До того ж цей орган повинен перебувати не в структурі тилових служб, адже це не уможливить компетентно вирішити всі проблеми, пов’язані зі створенням символіки для ЗСУ. Такою є світова практика, і без неї не обійтися також українській армії.