Ірина Голик, Пилип Станіславський.

 

ЙШОВ ЧЕТВЕРТИЙ ДЕНЬ ВІЙНИ

 

Передмова-застереження авторів читачам

Дами і панове! Мадам і месьє! Леді і джентльмени!

Товариші!!

Добродії!!!

Автори шанують свого читача і щоб не марнувати його дорогоцінний час даремно – без усяких жартів, час – штука невідновлювана в принципі, на відміну від нікчемних грошей – відразу попереджаємо: шановний читачу, ви тут не знайдете неземних красунь і красенів, ви не знайдете сцен, де торжествує плоть і шлунок, тут не буде драконів, лицарів Круглого Столу і космічних піратів, озброєних лазерними гарматами і ручними бластерами, Посланців Великого Кільця, Джедаїв і Володарів Кілець. Маги і чарівники не будуть боротися з Вселенським злом в особі відьом, чортів та інших потойбічних сил, а всезнаючі детективи не будуть по уламку сірника викривати зловмисника і рятувати монаршу корону від сваволі революціонерів та змовників. До речі, революціонерів, які задумали ощасливити все людство або, принаймі, тільки один народ в окремо взятій країні, тут також ви не знайдете. Тому можете з спокійним сумлінням припинити витрачати свій дорогоцінний час на подальше читво і пошукати щось більш для вас звичне. До ваших послуг десятки електронних бібліотек, де все це є в достатку, написане, як визнаними Метрами жанру, так і зеленими початківцями.

То про що ж тут написано, запитає той, хто не кинув, попри попередження це читво? Про зміст можна сказати так:

“Я напишу поему про війну

і хай поема вийде поганою,

зате війна буде, як треба.”

(Дебре)

Отже, тут написано про війну. Та ще й в жанрі альтернативної історії. Хоч автори переконані, що про альтернативну історію не можна писати в принципі. Про справжню альтернативну історію. Бо існує маса причин, які не дозволяють притримуватися історичних реалій далі, ніж на п’ять років від історичної розвилки. Чому саме на п’ять? Тому, що зазвичай саме через п’ять років у більшості демократичних країн проходять вибори. А коли вони проходять через інший термін, то це й є та крайня межа, після якої починається чиста фантазія автора твору з альтернативної історії. І це не сама основна причина, яка переводить авторів-альтісториків у розряд чистих фантастів. А тут мова йтиме про війну, яка почалася шостого вересня тисяча дев’ятсот сорок другого року, а історична розвилка в історії України з сваволі авторів утворилася в грудні тисяча дев’ятсот вісімнадцятого. Отже, перед Вами, шановний читач, чиста фантастика. Тому не шукайте відповідності написаного реальності – все, про що тут йтиме мова, вигадано авторами від початку до кінця.

Автори висловлюють подяку вже відомим і ще не зовсім знаним дослідникам вітчизняної історії. Насамперед Володимиру Богдановичу Рєзуну, більш відомому, як Віктор Суворов, Кейсі (Кейстуту Свєнтовінтовічу) Закорецькому, Юрію Гнатовичу Мухіну, чиїми ідеями скористалися при написанні цього твору з альтернативної історії.

Отже, тих, хто при вивченні історії України ставить собі запитання “А що було б коли?..”, хто має не лінивий розум, просимо!

Ірина Голик, Пилип Станіславський.

 

 

 

Частина перша Сицилійський захист

...на відстані удару

Війна триває четвертий день. В Білоруському Поліссі мало доріг і багато боліт, і війна тут йшла вздовж доріг. Радянські дивізії від самого кордону натискали потужно і рішуче. Ледь наші частини прикриття займали оборону, намагаючись затримати просування ворога, “червоні” кидали в бій війська, не рахуючись із втратами. По Україні ударили сильно та несподівано. А коли раптово б’ють по голові довбнею, потрібно відскочити, нехай перший найстрашніший удар прийдеться в пустоту. Проте, ні, цього удару чекали двадцять років, чекали і готувалися, а тому про несподіванку мова не йшла.

От тільки сили були нерівні, і відхід був порятунком для війська. Українська армія відходила, підставляючи під удар “червоних” хибні райони оборони. Цей відхід прикривався невеликими мобільними загонами, які затримували передові частини радянських військ на годину, на дві, на п’ять. А в глибині країни тим часом проводилася мобілізація, готувалися тилові оборонні рубежі, там відмобілізовані частини та з’єднання займали оборону. І кожен виграний день, кожна година ставали воістину безцінними для порятунку країни. Прикордонні укріпрайони на південному боці Поліських боліт заповнювалися військами, приводилося в бойову готовність озброєння дотів і дзотів.

З недільного ранку шостого вересня тривав нерівний бій частин прикриття української армії з радянськими військами. Потім, коли їхні броньовані колони збивали підрозділи піхотних бригад з рубежу, ревіння артилерії змовкало на короткий час і починалося переслідування. Ворожа піхота квапилася слідом за передовими механізованими загонами, які рвалися по коростенській автостраді на південь за відступаючими частинами українських військ. А наші відхід на нові оборонні рубежі намагалися проводити перекатами, всіма силами збиваючи переслідувачів з темпу. Відхід вглиб країни головних сил частин прикриття забезпечували ар’єргардні підрозділи, що складалися з окремих груп танків, протитанкових гармат і піхоти. Вони, використовуючи природні рубежі для оборони, намагалися точним і сильним вогнем танків, гармат і кочуючих кулеметів затримати якомога довше передові загони радянських військ, а потім відходили на наступний оборонний рубіж, висаджуючи в повітря мости, мінуючи за собою дороги та об’їзди.

Між кордоном і першим укріпленим рубежем були сотні ручаїв, малих річечок та річок. Мобільні загони використовували ці природні оборонні рубежі, які можна легко утримувати, і, прикриваючись ними від удару, завдавали не дуже сильних, але дошкульних ударів нападникам, змушували головні сили ворога кожного разу розгортатися для атаки. І відразу відходили на новий рубіж, аби удар ворога прийшовся в пустоту, щоб до передової лінії української оборони радянські війська вийшли вже ослабленими, без боєприпасів, без палива. А про моральний дух тоді й говорити нічого. Коли невидимі снайпери пострілюють з-за непрохідних мінних полів по командирам, по водіям тягачів та автомобілів, і щохвилини кожен радянський боєць чекає кулю в голову, про який моральний дух можна говорити...

Похідні колони піхоти та довжелезні зміюки радянських танкових бригад і моторизованих дивізій намагалися триматися бетонних магістралей: продиратися лісом, малоїждженими поганими путівцями, глинистими чи піщаними, в ковбанях і вибоїнах, в розмивах, де-не-де зарослими подорожником чи ще якою травкою, ризикуючи щохвилини напоротися на засідку, точний постріл невидимого снайпера, а вже міна під ноги або під колесо точно трапиться, було небагато охочих; коли можна з комфортом гнатися ворогом, який втікає, не приймаючи серйозного бою. Всього й роботи, що почекати поки ГПЗ[1] чи авангард зіб’ють цих впертих хохлів з рубежу, й продовжувати далі необтяжливе переслідування. А після вимушеної зупинки тільки сильнішим буде натиск.

Втім, такий натиск відчувався тільки вздовж доріг, в смугах головних автомагістралей, стиснутих лісовими масивами. А ледь в боки, піхота нападників натикалася на непрохідні мінні поля. Сапери і танки-тральщики намагалися якось розчистити в тих полях проходи, проте нічого путнього з усіх їхніх зусиль не виходило. Щоночі до автомагістралі виходили мінери загонів самооборони, які діяли у своїх, визначених заздалегідь квадратах. Вдень же ці поля постійно оновлювалися й посилювалися авіацією та ракетною артилерією Української Армії. А починаючи з другого дня війни, по тих магістралях почали діяти українські штурмовики і бомбардувальники. Переможний марш Червоної Армії по українській землі потроху сам собою почав стихати і сходити нанівець...

Десь на півдні, за горизонтом, ніби вовтузиться грім. Клімов прислухався. Так і є – тридюймівки. Густо б’ють, вогонь ведуть танкові або дивізійні гармати... Значить, не скрізь наші драпають, де-не-де вони й огризаються: під Вільчею, судячи по канонаді, опираються досить вперто. А, значить, там бій: кров, муки, смерть. Через це не раз проходили з того вересневого недільного ранку і він, сержант Клімов, і його бійці. І до цього часу все ще живими лишаються. Тобто, кров і муки були, але смерть поки дожидається свого. Ну, нехай і далі чекає, поспішати з нею стикатися нам також не варто. Війна не скоро закінчиться.

Було так чи це тільки здавалося Клімову: понад яром рівно дув вітер, повітряна ріка текла, повторюючи всі випуклості та впадини земної поверхні. Вітер був вологий, трава і кущі були вологими, і від тієї сирості дерло в горлі. Але Боже збав кашлянути в засідці – зірвеш справу, “червоні” засічуть, накриють вогнем: тоді не те, щоб колону розгромити, самому б уціліти вдалося. Клімов подумав, що горло розболілося, судячи по всьому, після того, як вчора, розпалений, напився холодного молока з погребу на спаленому хуторі. Зуби тоді ломило, горлянку аж обпекло, а він все пив і пив, не міг відірватися таке смачне молочко було, приємно-солодке! Ось і прихопило. По всьому, ангіна. Дуже вчасно розхворітися прямо перед засідкою! А ще тиждень, ну, п’ять днів тому, неодмінно потрапив би в окружний госпіталь. А там сестрички милосердні, молоденькі, кров з молоком, свіжі простирадла, накрохмалені до бляшаної жорсткості і весь день суворо за розкладом – сніданок, обід, вечеря, обходи лікарів, процедури, прийом ліків, а потім спиш собі всю ніч безперервно в нормальному ліжкові з чистими простирадлами і ніяких тобі тривог, ніяких затримань, ніхто в тебе не цілиться з обріза чи пістолета, ніхто не пирне ножем в спину... Красота! Віктор аж застогнав від уявного отого блаженства.

Точно, неодмінно відправили б в госпіталь. Коли б тільки був мир і не було війни...

Повітря досвітньо засіріло і Віктор знову відчув дзвін у вухах, ніби буцнув головою футбольний м’яч. “Так, з ангіною я б точно в госпіталь потрапив, – знову подумав Клімов, – коли б не було війни...”

- Товаришу[2] сержант, вас викликає лейтенант Губін. – Клімов не помітив зв’язкового і лайнув себе за задумливість. Підвівся, змусивши себе забути про горло, про хворобу, яка навалилася так не до речі.

Старший лейтенант Губін сидів в благенькому курені, розглядав карту, підсвічував ліхтариком з синім світлофільтром. Помітив Клімова, кивнув головою: сідай поряд. Тицьнув листок паперу: читай.

Клімов дістав ліхтарик. Так, зведення за минулий день. Цікаво, що там у світі білому робиться...

“Брестський укріплений район – йдуть запеклі бої... наші війська утримують лінію держкордону... Добре. По правому березі Прип’яті... бої місцевого значення... Так. А у нас що? На Овруцькому напрямку – радянські війська заглибилися на двадцять п’ять-тридцять кілометрів... Загони самооборони шарпають їхні тили. А, ось і про нас! Диверсійний загін здійснив рейд на ворожу територію, знищено двадцять сім літаків і до десяти пошкоджено. Знищено велику групу ворожих пілотів. Клімов задоволено усміхнувся – в цьому рейді його група показала себе не з гіршого боку, показали комунякам, де раки зимують! На лівому березі Дніпра справи ідуть гірше. Бої точаться поблизу Чернігова. Віктор скрушно похитав головою: місто на правому березі Десни, здадуть його, не втримати. А от через Десну “червоних” не пустять, це річка серйозна, у нас річечки – курка перейде вбрід, і то їх не пускаємо... На Харківському напрямку – бої на лінії держкордону, незначне просування в напрямку Куп’янська, радянські війська взяли Дворічку і Тавільжанку. Луганський і Донецький напрямки – бої на лінії держкордону. Ракетно-артилерійськими та авіаційними ударами штурми укріплених районів успішно відбиваються. Запеклі бої з застосуванням на окремих ділянках до трьохсот танків та до тисячі літаків. Ого! Не слабо там супостат натискує. Тільки зуби комуняки там собі обламають, це точно. В минулому році Віктор бував у тих укріпрайонах, артилерії там до біса зібрано. І не такі, як у нас, пахкалки трьохдюймові, шістнадцятидюймові далекобійні гармати. І кожна щохвилини по два постріли робить снарядами в півтори тони вагою майже на вісімдесят кілометрів. Мало нікому не здасться. А що там в рідному Приазов’ї робиться? Нумо-нумо... Противник висадив десант в районі Маріуполя. Десант блоковано, катери Азовської військової флотилії потопили чотири ворожих бронекатера і блокували висаджені підрозділи. Артилерійські судна ведуть бої з бронекатерами та десантними суднами противника. В рідній Керчі тиша, коли не зважати на артилерійську перестрілку через протоку. Комуняки розмістили на косі Чушка важку артилерію і намагалися обстрілювати місто, тільки наші далекобійні батареї подавили ворожі гармати ще в перший день. Добре...”

- Прочитав? – Клімов кивнув ствердно. Вони давно знали один одного і коли були наодинці, обходилися без зайвої субординації. Втім, фамільярності ні командир, ні його підлеглий не дозволяли навіть віч-на-віч. Губін легенько ляснув себе по коліну. – А тепер до наших справ. Починаємо працювати на дорогах. Як і готувалися робити по плану. Сьогодні виходимо на магістраль. По даним розвідки будуть йти артилерійські колони. “Червоні” вийшли до першого рубежу оборони, а дальності їхнім гарматам не вистачає. Вчора наші спостерігачі зафіксували, що два гаубичні полки готуються до перебазування. Для них прибули тягачі, вони отримали пальне, маршрут підготовлено для слідування важких артсистем, посилено і відремонтовано містки, шляхове покриття підправлено та приведено до належного стану. З учорашнього вечора розвідники виявили – артилерійські полки покидають позиції, шикуються в колони, готуються до маршу. Автомагістраль Мозир-Коростень перетворилася на основну артерію, по ній наступаючі частини отримують боєприпаси, паливо, продовольство. По ній перекидають свіжі війська. Ймовірно, їх перекидають під Вільчу, там наші вже більше доби тримають оборону... Діставай карту.

Гуркіт артилерії слугував дивним фоном на якому особливо виразною здавалася тиша в лісовому яру. За чотири години світанок, до того часу потрібно встигнути дійти до шосе, зайняти позиції і затаїтися. По даним розвідки сьогодні пройде колона моторизованої артилерії. “Червоні” вперлися в польовий УР[3] під Овручем. Тільки їм, щоб пробити цей рубіж, легких гармат танків, полкової і дивізійної артилерії виявилося недостатньо, без важких артсистем наступаючим радянським військам аж ніяк не обійтися. Але з попередніх позицій їхня артилерія вже не може підтримувати свої війська, супроводжувати їх вогнем.

- Ясно. – Віктор розкрив командирську сумку. Розгорнув карту на потрібному квадраті. – А може, далі Вільчі відступати вже не будемо, як думаєте, Василь Васильович?

Але Губін тільки махнув рукою, не базікай зайвого, мовляв.

- Для посилення отримаєш два розрахунки великокаліберних рушниць з загону “шерифа”[4]. Його мінери з вчорашнього вечора почали працювати на магістралі. У тебе буде дві ділянки керованих мін. Ще раз нагадай своїм бійцям, щоб ближче двохсот метрів до магістралі не підходити. Вздовж неї встановлено мінні касети по обидва боки, з кожного – два ряди по сто двадцять касет. Вони перекриють магістраль кілометра на два-два з половиною. Щоб ми могли спокійно відійти, коли щось непередбачене трапиться. В іншому – все залишається без змін. В подальшому діємо за попереднім планом: твоя група перекриває відхід колони на північ. Внял?

- Так точно, внял. – Дійсно, для чого багато говорити, все обговорено, перевірено і відпрацьовано ще до війни, на десятках теоретичних занять в тактичному класі і практичних виходах на місцевості. Залишається тільки застосувати на практиці свої знання та вміння. А в цьому у Віктора немає ніякого сумніву. Не раз і не два його бійці набуте на цих заняттях успішно застосовували.

- От і добре. – Губін посміхнувся.

Коли Віктор повернувся до групи, дві бойові трійки з загону “шерифа” – таке прізвисько було у командира Мозирського загону самооборони – вже чекали його. Хлопці були йому знайомі: приймали участь разом з його групою в рейді до передового аеродрому на тому боці Прип’яті. Побачивши його, ледь зводилися, вітаючись, не від нестачі ввічливості – на війні не до церемоній. “Нічого, після війни якось надолужимо. Це до війни можна було розшаркуватися на всякі реверанси й інше...” – подумалося Клімову. І усміхнувся – “до війни”, “після війни”. Тепер ми вже довіку будемо так ділити своє минуле.

...Іти випадало далеченько, кілометрів так з десять. А до світанку залишалося всього нічого, три з половиною години. Ледве-ледве встигаємо, а ще ж позиції зайняти потрібно. Доведеться натиснути – на місце засади потрібно дістатися ще до того, як почне світати. Ну, на місці відпочинемо, коли буде час. Хоча... колону чекати доведеться довгенько, коли поталанить, то й покимарити по-черзі можна буде. Окопи і вогневі точки ще з того, мирного часу приготовані, нині вони дочекалися свого часу.

Лісовий байрак залишився позаду, за ялинками. Стежина була вузька, але йшли шпарко. Минули болітце, – ніздрі вловили запах вологи, ряски, напівзогнилих очеретів та тростини, – по піщаному узгірку. Так вони й будуть надалі чергуватися: пісок – глина, пісок – глина, а то й болотяна твань. І дерева теж будуть чергуватися: то верби, то буки, то соснина, то дубняк.

Клімов ступав м’яко, обережно, по-ведмежому, ставив ногу носком трошки всередину. Хода стає від цього легкою, швидкою та безшумною. Сутулився, оглядався, не втрачав з поля зору кулеметника, який ішов переду. Затильник штурмового карабіна М-4[5] біля лівого плеча, ствол його сторожить небезпеку праворуч. Той, що йде позаду, спрямовував зброю ліворуч. А наступний – знову праворуч. Колона наїжачилися стволами, як дикобраз голками, готова щомиті припинити всяку загрозу зливою свинцю з трьох десятків стволів. Поки група дісталася до місця, розвиднілося, край неба на сході висвітлився, зірки поблякли.

Залягли за триста метрів від бетонки магістралі. Окопи були вириті на схилах невисоких горбків, траншеї вели назад, на протилежний схил, коли стане зовсім нестерпно від ворожого вогню, можна буде відійти непоміченими в ліс, розчинитися в його зеленому безгомінні. Для кулеметів приготовані триамбразурні дзоти з броньовим закриттям. В одному на групу чекали мінери, які працювали тут ще з учорашнього вечора. Бійці розішлися по своїм місцям. Назначивши спостерігачів, Клімов дозволив решті відпочивати. Хто ж знає, коли знову випаде така нагода хлопцям поспати у відносному спокої!

Пристроївши карабін на бруствері, Клімов вслухався в тишу. Тиша така, що аж дзвенить у вухах, тож тиша сама вже сприймається, як шум. Тихо поскрипують сосни, зриваються шишки. Він вглядався і вслухався в ранкові півтіні, готовий до всякого, до раптових дій. Слух, зір, воля напружені, але тривоги він не відчував. Не було її, тієї тривоги, яка не полишала його останній тиждень перед війною.

***

- Застава, р-р-рівняйсь! Ср-р-рунко! Товаришу старший лейтенант, застава для бойового розрахунку вишикувана! Доповідає сержант Клімов! – Віктор чітко повернувся, скрипнувши хромовими чобітками. З ґанку спускався начальник застави. Старший лейтенант козирнув і привітався з прикордонниками.

Губін оглядів не такий вже й довгий стрій своїх солдатів, – очі його сміялися, – і став доповідати обстановку на ділянці. Він говорив про речі досить тривожні, але його засмагле обличчя було спокійним і Клімов чогось думав: “Перебільшує командир, але так і належить: кордон!”

- ...необхідно бути готовим до будь-яких несподіванок. Нарядам придаються кулемети, кожному, хто іде на охорону кордону, брати додатково по дві гранати, на кожен наряд – ящик набоїв. – Сказав Губін.

Старший лейтенант глянув убік. По викладеній кам’яними плитами доріжці йшла його дружина – Лариса, молода, чорноока, ставна, з рудим – кольору старої міді – волоссям. Вона вела півторарічну доньку Оксану, дитина кумедно тупала повними ніжками по плитам, часом спотикалася, повиснувши на маминому пальчику, за який міцно-міцно вчепилася.. За ними пленталося цуценя з легковажним бантиком на шиї. Лариса сміялася, відганяючи його. Цуценятко робило вигляд, що втікає геть, проте негайно поверталося, з тонким поросячим виском хватаючи жінку за п’яти. І оця домашність, заспокійливість ніяк не в’язалися з застережливими настановами начальника застави, таким словам зовсім не хотілося вірити.

За зеленими, звареними з сталевої арматури ворітьми з виском гальм розвернувся темно-зелений, в плямах камуфляжу, ЛуАЗ-всюдихід. Клімов бачив, як з нього вийшов Якубович – дільничний інспектор поліції. Втім, інспектором він був ще тиждень тому. Після оголошення надзвичайного періоду Якубович називався комендантом бойової дільниці, в яку входила їхня застава. Якубович був родом з Гомельщини, років з десять тому разом з іншими втікачами перебрався на наш бік, рятуючись від колективізації і голодомору. Йому тоді пощастило живим перетнути Прип’ять, в ті часи радянські прикордонники спочатку стріляли по порушниках кордону, а вже потім пропонували зупинитися й вимагали підвести руки вгору. Тому до витязів у зелених кашкетах по той бік кордону “шериф” – так його прозвали за ковбойську манеру стрільби, від стегна – відчував почуття ніяк не братерської любові і ангельського всепрощення.

Один випадок яскраво характеризував дільничного інспектора поліції.

Рік тому Віктор мав їхати на окружні змагання по практичній стрільбі, а оскільки Якубович мав в цьому неабиякий досвід, зайшов порадитися відносно підготовки зброї. Олександра Івановича він застав у домашньому тирі, де той відпрацьовував вправи стрільби з пістолета. А мішенями у нього були портрети комуністичних вождів. Тільки кулями обличчя на портретах були так пошматовані, що вгадати, де тут зображено Сталіна, де Молотова чи Калініна, а де Мікояна або Ворошилова було майже неможливо. Наскільки Віктор знав з газет, які переправляли на наш бік з Радянського Союзу, такі дії тягнули на “вищу міру соціального захисту”. По п’ятдесят восьмій “контрреволюційній” статті Карного Кодексу РСФРР[6].

І сьогодні Якубович приїхав на заставу. Неспроста, ой, неспроста майор[7] заявився, подумалось Віктору. Думати про те, що сьогодні останній мирний день зовсім не хотілося. Невже й справді, війна?

Губін саме скінчив призначення нарядів. Разом з гостем пройшов в канцелярію. Хвилин за десять до них приєднався і Клімов – заступник начальника застави тиждень, як відбув на збори в Житомир, і сержант виконував його обов’язки. (Губін готував собі помічника на майбутнє і Віктора запримітив давно, ще в учбовому центрі. Старший лейтенант і на контрактну службу вмовив його перейти з строкової.)

- ...відправляй дружину з дочкою в Мозир негайно. Евакуація міста вже закінчилася, до сімнадцятої години останні автобуси відбудуть до Овруча, а, можливо, ще далі, в Житомир. – Якубович був на диво спокійним, ніби загроза війни не витала в повітрі. – А заодно всю техніку з застави відправляй на базу. Тут твої всюдиходи та мотоцикли більше не знадобляться. Перший удар по тобі прийдеться, а дорога – одна. І коли комуняки на заставу попруть, машини доведеться кинути... Якщо вони до того часу ще цілі будуть...

- Ви, Олександре Івановичу, – зауважив Клімов, – за весь час, як вас знаю, навіть не усміхнулися, а сьогодні ніби радієте тому, що завтра війна з Радами почнеться... А коли просто конфлікт прикордонний, як три роки тому було?

- Радію? – Якубович усміхнувся, але тільки однією половиною обличчя. І усміх той був, як оскал. – Та я просто млію від щастя, що нарешті зможу зійтися з цими... Я до цього дня з тридцять другого року готувався і чекав. А три роки тому, в’юнош, все було зовсім інакше. Правда, вас, сержанте, тут ще не було.

Клімов опустив очі і побачив стиснуті кулаки Якубовича. Вони були красномовніші за слова.

А Олександр Іванович думав про те, що жив тільки надією на завтрашній день. Сподівався на це, аж серце нило. І нило тому, що самотній Сашко Якубович, нікого на білому світі, ні рідних, ні близьких. А щодо непривітності та похмурості, то де це видано, щоб сироти веселилися?

Але тепер можна й повеселитися. Він дожив до цього дня. А що потім буде? Нікому це не знано. А доживе до кінця війни, ось тоді почне своє життя спочатку. Ось тоді й почне будувати своє життя, свою долю. І сім’ю заведе. Але пам’ятати буде про батька та матір і двох братиків своїх, розстріляних з червоноармійських кулеметів, коли йшли до колгоспної комори по хліб. І ще сестричку малу, яку з’їли свої ж таки односельці, коли село вмирало від голоду. Покарати б тих нелюдів! Комуністів, чекістів, червоноармійців, що кулеметами заганяли людей в колгоспи. Для чого ж він в руки взяв карабін? Для страшної кари. В бою.

Ось він в думках і наблизився до того, що йому потрібно – до бою. Нормальній людині навряд чи властиво бажати, щоб бій почався якнайшвидше. Бій, де вбивають, і, таким чином, можуть вбити й тебе. А хіба він нормальна людина після того, як знайшов скривавлені трупи батьків і братів, як поховав те, що від сестри його залишилося – напівоб’їдена голова та обгризені кістки. Ненормальний, тільки в бою й відчуватиме він себе нормально. Воювати і мститися – його обов’язок. За все. За те також, що на світі він один, як перст. Людей навкруги багато, а він один. Можливо, і він винен у тому, що сам на сам зі своїм горем...

На стиснуті кулаки Якубовича поглядав і Губін. Він-то знав біографію ще недавно інспектора поліції, нині командира бойової дільниці майора Якубовича. І добре розумів почуття Олександра Івановича...

...Губін дивився на знятий з руки годинник. Секундна стрілка, нервово смикаючись, ішла по колу.

- Пора. – Він погладив великим пальцем скло. Підвів погляд на Клімова. – Ти заступаєш в наряд, пам’ятай: обстановка на ділянці складна, службу неси, як належить. Я залишаюся з маневреною групою на заставі, ти на головному напрямі. Тут, проти мису, вони форсуватимуть Прип’ять в першу чергу. Зрозумів?

- Та я давно все зрозумів. – Віктор здвигнув плечима. Чого старший лейтенант повторюється?

- Що значить “давно зрозумів”? – Раптом розсердився Губін. – Чого так легковажно відповідаєш? Все зрозуміти неможливо, сержант Клімов! І передбачити все неможливо! Взвод буде проти тебе там переправлятися, чи батальйон. Так, що розраховуй скоріше на батальйон. Внял?

- Так точно, товаришу старший лейтенант, внял! – Віктор підскочив і застиг по стійці струнко, не всерйоз, пустуючи. Знав, що Губін любить його, тому прощає таке, за що іншому неслабо могло нагоріти.

- Ну добре, – зовсім не сердито махнув рукою начальник застави, – йди, збирайся...

...Ніч туманна, біляста, з холодним більмастим місяцем вгорі. Ніби з нічного неба, з далекої точки спрямували на землю прозору скляну трубу, і пильний погляд немиготливого ока дивиться на Прип’ять, на кордон, на заставу, на секрет і прикордонників, які затаїлися в ньому. Від того спостерігача з центру небес лине беззвучне питання: “Що станете робити тут, націливши зброю, ввігнавши набої в стволи, заполонивши ніч своїм очікуванням, страхом, сум’яттям, готові до мук і смерті? Що станете робити завтра?” Небесний купол з більмастим місяцем і слабкими зірочками гігантським скляним ковпаком накривав землю, і не можна було шуміти, інакше ковпак цей розколеться, скло – штука крихка, від того й така незвичайна тиша, Саме що незвичайна... Клімова настигла тривога, вона просто таки витала над цими берегами і цією рікою, гірка – на смак, чорна – на колір. Неясна тривога проникала в нього, насичувала все його єство собою. Цей незрозумілий перехід від спокою до стривоженості сам по собі стривожив його ще більше. Він тільки зараз відчув, що на тому боці не сплять, готуються до чогось жахливого, особисто для нього, Віті Клімова.

Клімов в бронежилеті, шоломі, прилаштувавши на бруствері прилад нічного бачення, вдивлявся в темну ріку, що курилася туманом, в протилежний берег, який затаївся метрах в трьохстах від нього. Звідти так само пильно вглядалися невидимі спостерігачі в наш берег, вишукували лінзами нічних біноклів його. Клімов це відчував якимось шостим, чи що, відчуттям, погляди тих численних, недобрих для нього, очей.

Секрет було обладнано на мису. Він височів над прибережжям, північний берег був пологим, наш – трошки крутішим, але також весь проглядався з пагорба. Біля води і у воді – верби. Наряд заліг в ямі, яка була встелена гілками і замаскована хворостинням. Перед ямою – мокрий від роси і туману подорожник.

Туман плив клаптями над водою, на плесі стриміло вгору коріння вивернутого навесні дерева, тут вода нуртувала, негучно жебоніла. Час від часу вище плеса грала риба, круги від удару хвоста розходилася колами аж до нашого берега. З-за дерев за спиною вивалювалися кажани, зиґзаґами літали над водою.

Пристроївши зброю під рукою, Віктор напівлежав на гіллі, спостерігав у прилад нічного бачення за протилежним берегом, намагався не відволікатися, гнав сторонні думки, думав тільки про те, що можуть і сьогодні об’явитися порушники. Ну, хоч би як ті диверсанти, яких три дні тому взяли за кілометр звідси.

Кущі над водою захиталися, в кущах – рух. Клімов, не відриваючись, слідкував за ними. А хлопці бачать? З кущів спустилася косуля, нахилилася, попила, відфоркуючись, і зникла. Щось тут не правильно. Клімов аж стрепенувся – хтось її злякав, цю дику кізку. Хто міг косулю злякати на тому березі?

“Так, добре, добре, нормально... Тепер орієнтир три.” – в окулярах приладу нічного бачення сірого кольору тіні, в них м’яко пливуть обриси берегів, дерева, кущі... Оптика проціджує нічний морок, здається, в лінзах коливаються потоки безшумних течій, це підводні безтілесні духи ширяють в водній глибині. “І тут все нормально...” Прокресливши невидиму лінію від почорнілого пенька на північному березі до кущів верболозу, окуляри наштовхуються на бліду пляму чужого обличчя. Поряд виникає друга, третя...

“От і все! – Всередині ніби щось обірвалося. – Здається, почалося!”

- Товаришу сержант, слухайте... – Шепіт кулеметника, Серьоги Поліщука, ніби крик.

Клімов почув раптом, як вибухоподібно, чергами, завелися на тому березі потужні двигуни. Ніби десятки літаків раптом запустили свої мотори. Край лісу на тому, північному березі раптом освітився, там, здавалося, хтось ввімкнув потужні ліхтарі. Але ж там на двадцять кілометрів – одні болота? Що це?

З ревом, низько над рікою пройшли три літаки, ішли на південь, прямісінько на нашу територію. Гул накочувався хвилями і падав зверху рокіт моторів. Мить, і трійка літаків перетнула кордон. Клімов підтягнув сумку з рацією. Натиснув тангенту, викликаючи заставу, старшого лейтенанта Губіна.

- “Клумба”, я – “Троянда-5”, порушення кордону. Три літаки курсом на... – ще три крилаті машини пройшли над головами прикордонників, – ...південь. Василю, Василю, чуєш мене, починається!

В навушнику пропищало – застава і сама все чула. От і добре, а ми займемося нашими справами. Зараз тут нам буде непереливки. Мисок – найбільш зручне місце для висадки на наш берег.

- Товаришу сержант, що це таке? – Злякано запитав другий прикордонник, Лукашевич, молодий, тільки з весняного поповнення. Літаки тепер йшли вже безперервно. – Чого вони на нашу територію...

Обличчя у прикордонника побіліло, здавалося, не лице – гіпсова маска, і Віктор подумав: “І я теж блідий”. Ще б пак, збліднеш, коли заварилося! А, можливо, це не війна, а провокація. Крупна провокація. І безжально усміхнувся: не хитруй, хлопче, не провокація. Це війна. Настав її час. І твій час настав, Клімов.

- Не дрейф, салага, відіб’ємось! – Хлопнув долонею по плечу. Клімову стало раптом спокійно та весело. Події набрали визначеності і це зняло залишки напруги і непевності. – Що, страшно? Боїшся?

- Боюсь. – Тихо промовив Лукашевич. Признаючись своєму командиру, шукав у нього захисту.

- А ти не бійся, Стьопа! У тебе ж зброя в руках, а не палиця, штурмовий карабін, і в мене, а у Серьоги – кулемет... Тому нехай вони нас бояться! По місцям, хлопці! Зберігати спокій! Щас почнемо профілактику від страху.

По неглибокій траншейці розповзлися в боки: Поліщук – в центрі, Клімов і Лукашевич – прикривати фланги. А окопчики для стрільби з коліна та траншейка були вириті й замасковані заздалегідь – звідси прекрасний огляд і тут, коли що, можна прийняти бій. Коли що? Ось воно! В повітрі прошелестіли снаряди, рвонули землю. Ще, й ще. Б’ють гармати з-за Прип’яті. Снаряди рвуть землю в районі застави, від того, чужого берега відчалюють надувні човни і понтони, кулеметні черги. Пальба і вибухи в районі застави.

Відчуваючи, що назавжди зрікається земного, життєвого, дрібного, ніби підноситься над світом, Клімов стис губи і висунувся з ями. Страшно, тільки ж потрібно якось оцінювати обстановку. Машинально глянув на годинника: п’ять сорок, для рапорту запам’ятав. Зітхнув, знову йому писаниною займатися після наряду замість сну. І похопився: який тепер, до дідька, рапорт!

На тому березі в верболозах замигтіли фігури “червоних”, підтаскували до краю води надувні човни та понтони, похапцем спихали у воду. Віктор стискував карабін. На мить з’явилася думка: ковпак зі скла, що прикривав землю, розбитий гарматним громом вщент. Лишилося тільки очікування переправи “червоних”, бою і того, як себе вестиме в цьому бою він, сержант Клімов.

- Поліщук, Лукашевич! Стріляти тільки по моїй команді! – Віктор зняв карабін з запобіжника.

- Єсть, товаришу сержант! – Вроздріб відповіли прикордонники.

- Поліщук, чергами по автоматникам. Лукашевич, бити прицільно, по офіцерам, кулеметникам!

- Єсть, товаришу сержант! – Захисного кольору човни і понтони, зносилися течією, вибиралися на стрижень, в кожному понтоні по десятку солдатів, в сталевих шоломах, з пістолетами-кулеметами, б’ють з них поверх крутих гумових бортів. А скільки їх, тих човнів та понтонів? Не злічити, вони по всій річці.

Перша моментальна думка: шість станкових кулеметів січуть кулями повітря над головами своїх, обробляють місце висадки, друга думка: почалася атака. Під прикриттям кулеметів ланцюг червоноармійців кинеться від човнів і понтонів по дорозі на заставу, збіжить пагорбом, зайде в тил заставі. Протилежний берег ще недавно під туманним місяцем здавався неживим, пустельним, а тепер ожив, задихав, розцвів вогнями і звуками. Летіли звідти на всі боки трасуючі кулі, червоні і білі бризки, пунктири, колючі голки.

А від того, чужого берега, понтони і човни з автоматниками, зносилися течією прямо на мис і вже наблизилися до нашого, українського берега. Їхні силуети висвітлювалися спалахами пострілів, позначалися пінною хвилею. Понтони, човни підповзали до відмілини, зіштовхуючись, незграбно тицялися носами. Десантники стрибали прямо у воду, вели вогонь по нашому березі навмання, але кулі щільно свистіли над головами, втискували в землю. Мав рацію старший лейтенант Губін, доведеться проти батальйону бій тримати, це в трьох-то! Коли б не готувалися до такого, починаючи з двадцять другого року, полягли б усі ми геройською смертю, хоч і накришили б загарбників десь з десяток чи з сотню, але змінити б нічого суттєво не змогли. Тільки ж готувалися до “визволення”, тому для “товаришів комуністів і брательників-славян” маємо доста сюрпризів і тут, на миску, і на заставі, і на дорогах. Ласкаво просимо, любі друзі!

- По порушникам – вогонь! – Клімов подав команду несолідно, ковтаючи слова, якось пискляво.

Поліщук вдарив короткою чергою. Вогненний тріск пролетів і встромився в неясну темну масу на березі. Вдарив ще й ще. Кулі вилітали з ствола, рихлили пісок, збурили воду в Прип’яті. Так само, чергами, бив і Лукашевич. Клімов поморщився: нагадував же, краще стріляти поодинокими пострілами. Але нехай, штурмовий карабін, коли поставити на автоматичний вогонь, вмить повертає впевненість. А набоїв досить!

Карабін смикався, випускаючи кулю за кулею, але руки були твердими, в коліматорі[8] цілі падали і більше не вставали. Поклавши десяток тих, хто висадився на берег, Клімов переніс вогонь на підпливаючі човни. Стріляв, про себе відмічаючи: так-так, човен продірявив, комісарика зрізав, з червоною зірочкою на рукаві, он тих двох, вони саме ручняк[9] встановлювали, поклав, а он човен на середині ріки перевернувся, чутно лайку і зойки. Що, гади, не розраховували на таку зустріч? А далі ще й не таке буде...

Клімов визирнув з окопчика, глянув поверх бруствера, що там його бойові товариші роблять. Поліщук бив короткими чергами по тим, що вже висадилися на берег. Правильно: бий по гущині, а я буду по важливим цілям працювати. Крайнім ліворуч заліг Лукашевич, його карабін також бив короткими чергами, але вже не так нервово, як в перші хвилини, по пів-магазина зараз. Стьопа тепер стріляв економно, два-три постріли, як його й учив Клімов: ду-дук, ду-ду-дук! Можна вважати, бій прийняв нормальний характер.

Віктор глянув на годинник – всього тільки п’ята хвилина бою пішла! Ти диви, а йому здалося, що пройшло принаймі півгодини. Змінив магазин – всього тільки другий з початку бою – і далі стріляв у тому самому ритмі: одиночними пострілами по найважливіших цілях. Крикнув Лукашевичу:

- Стьопа! Постав карабін на одиночні! А то всі набої розстріляєш! – Про те, що набої розтратять, всі, що принесли, він більше для порядку сказав. Цілий ящик принесли, тищу сімсот шістдесят штук. (Не в ящику несли, звичайно, спробуй, доперти такий тягар від застави, всі руки об мотузяні ручки зітреш. І не в цинках, що, як відомо, взагалі ніяких ручок не мають, і як до них підступитися, не відразу зметикуєш. Все надзвичайно просто: розпечатав коробку, а там ще на заводі споряджені обойми по десять набоїв розфасовані в ганчір’яні патронташі-бандольєри. В кожній кишені – по дві обойми, в патронташі вісім кишеньок. Почепив навхрест пару таких бандольєрок і вперед! А оскільки кишені бандольєрок були досить місткими, вміщали майже всі піхотні боєприпаси від набоїв для штурмових рушниць[10] до ручних гранат, ці патронташі використовували, як додаткове і дуже зручне спорядження, за яке, до того ж, не потрібно звітувати.)

В непевному світлі цього вересневого світанку було видно: перша хвиля атакуючих – розвідники, ясна річ, – залягли якраз по краю води. Понтони та човни розбиті, перевернуті, трупи нападників валялися на піску або зносилися течією Прип’яті разом з залишками плавзасобів. Вибухи гранат та черги ручників і карабінів лунали праворуч і ліворуч, де були сусідні наряди. Понтони і човни з розвідниками причалювали саме в місцях ймовірних ворожих переправ, саме там були окопи, траншеї і блокгаузи, зайняті посиленими нарядами. І раптом стало тихо. Раптом – це для Клімова, бій стихав поступово, але Віктор не помітив цього спаду, він тільки зафіксував його закінчення: тиша! Легенько потріскували в полум’ї сухі кущі за відмілиною, повітря смерділо димом та вибухівкою. Клімов оглянувся в бік застави: край лісу висвічувався, отже, там пожежа. Все зрозуміло: артилерія весь час садила по заставі. Оглянув своє воїнство: Сергій Поліщук зиркає чорними очима з-під краю шолома, а одна щока біла від налиплого піску – видно, втискався обличчям в пісок, коли палили в наш бік. Нічого дивного, попервах я й сам з переляку втискувався! І Лукашевич також перестав мандражити, набиває набоями розстріляні магазини, дістаючи обойми з бандольєрки. Тільки бою ще не кінець, це лиш так, невеличкий перепочинок. За хвилину-дві “червоні” отямляться і полізуть знову. Он, уже сіріє світанок на сході, край неба почав рожевіти. А вони все ще тут, на березі вовтузяться...

Віктор ввімкнув рацію, викликав заставу. Відповів йому Губін. Клімов доповів про бій, чітко, за статутом, про те, що поранених і убитих немає, першу атаку ворога відбито, але ось-ось почнеться друга.

- Ти, Вітю, там не дуже затримуйся. – Сказав начальник застави. – Це добре, що у тебе без втрат. В нас тут також втрат немає, але заставі – хана! Все згоріло, і твій будиночок також. Як тільки вони знову в атаку підуть, підривай міни і відходь на заставу. Тільки будь обережним, думаю, все-таки до нас в тил просочилися їхні розвідгрупи, на відході можеш наразитися. Май на увазі, підходи до застави засипано мінами, йди до критої траншеї, до “нори”. Там тебе Барабаш зустріне.

- Зрозумів. – Віктор вимкнув рацію, жестом підізвав до себе підлеглих.

- От що, хлопчики, забирайте манатки і мотайте за схил пагорба, відходити поповзом, по траншеї. Чекайте хвилин десять, не більше. Коли не повернуся за цей час, бігом на заставу. Старший – Поліщук. Ти, Серьожо, будь напоготові, десь тут радянські розвідгрупи бродять, можуть вас сповити, як малят. Про міни пам’ятайте, буде особливо кривдно, коли на власній міні віку собі вкоротиш. Все. З Богом!

- А ти? – Поліщук як завжди, перечити намагається, з досадою подумав сержант.

- А я постережу наших приятелів. Мінне загородження, крім однієї групи, я на автомат поставив, довго затримуватися не стану. Тільки вони піднімуться, рвану першу лінію загородження і слідом за вами.

- Віть, га, Віть, а може не потрібно чекати. Став всі групи на автомат і гайда разом на заставу. – В очах Сергія було і прохання і небажання залишати командира одного, сам на сам з “червоним” воїнством.

- Ні, я хочу сам підірвати. Нехай сповна отримають все, що ми їм приготували. Ідіть, я дожену...

Хлопці потисли йому руку і поповзли по траншейці. Віктор виглянув з окопу. На березі вже чітко було видно, що зробили троє прикордонників за час цього першого бою. Близько чотирьох десятків вбитих та поранених залишили нападники на річковому піску південного берега Прип’яті. Троє-четверо припадає на Степана, подумки підраховував сержант, дюжина-півтори – на Поліщука, приблизно стільки ж – мої. За весь цей бій я розстріляв неповні два магазина – набоїв з сімдесят, та й відстань була не така велика, трохи більше ста метрів. Он ті, у воді, праворуч, точно – мої. А той кулеметик-то, “дегтяр”, “червоні” прибрали, встигли ж таки, гади! Віктор оглядав поле першого свого бою і міг би пишатися собою. А він раптом відчув в’ялість і страшенну втому. Ніби ці вбиті ним загарбники миттєво випили всю його молоду силу, енергію ще не прожитого ним життя. Частина його душі, яка боролася з ворогом на цьому залитому смертю клапті піщаного берега, ця частинка душі раптом змертвіла, перетворившись на жменю попелу. Він відчував в собі цю миттєву смерть, тлін життя.

Це змертвіння продовжувалося всього тільки мить. Воно закінчилося, ніби серце, яке зупинилося на цю невловиму і важку мить, зсунулося з мертвої точки, проштовхнуло крізь себе тромб і знову забилося в тому самому ритмі. Потрібно було діяти, жити. Потрібно було воювати далі...

“Червоні” також, видно, знудилися лежати на мокрому та холодному піску. Віктор помітив, що вперед виповзли двоє, виставивши перед собою довгі саперні щупи. Ось це було зовсім не до речі. Хоч зняти міни їм не вдасться, однак противнику тоді шкоди мінне поле не заподіє. Віктор поклав цих двох сміливців-саперів двома пострілами. І ледве встиг сховати голову: повітря, здавалося, занило від куль, так густо садили “червоні” по ньому зі своїх машинок. Вдарили принаймі з десятка ППД[11]. Пісок на бруствері окопу аж кипів, шарудів по шолому, сипався за комір.

“Ого! Тут би тільки самому вдалося п’ятами накивати!” – Клімов не став випробовувати долю, за цей ранок він її вже досить випробовував, поклацав тумблерами на пульті управління мінним загородженням, переводячи групи мін на роботу в автоматичному режимі: хай йому грець, лишатися тут, так можна й голови позбутися, а вона йому ще пригодиться! Дочекався, поки сигнальні лампочки на пульті підтвердили проходження команди, та й поповз мілкою траншеєю на південний схил пагорба. І весь час, поки не сховав його схил, повз сержант по траншеї і таке відчуття було, що впивається йому в спину куля.

Хоч і саднило потім уражене самолюбство, – як не кажи, а в ті останні хвилини він перелякався, – вшився Клімов з мису саме вчасно. Коли він перевалив через гребінь пагорбу і з берега побачити його вже не могли, по залишеній позиції вдарили міномети. Обстріл тривав недовго, хвилин шість, але коли б прикордонники і далі залишалися на мисі, вціліти їм би не вдалося. Міни роздирали мис то нижче по схилу, то на самому гребені. Вибухи стихли, десантники, мабуть, піднялися в атаку – подумав Клімов. І майже одночасно на березі хлопнули три вибухи – спрацювали міни, вистреливши вгору сімома бойовими осколковими елементами кожна. Підрив такого елементу відбувався на висоті чотирьох-п’яти метрів і згори вниз бив дощ осколків, знищуючи все живе в радіусі п’ятдесяти-шістдесяти метрів. Вибухівник касетної міни спрацьовував від сейсмодатчика, налаштованого на виявлення в зоні ураження переміщення об’єктів масою від шістдесяти до ста кілограмів. І таких мін по всьому березі кілька сотень натикано, тому погоні можна було б мені й не боятися, заспокоював себе Клімов, але мимоволі все пришвидшував та пришвидшував ходу.

Про підлеглих він не турбувався, не заблукають. Обоє знали ці місця, як свої п’ять пальців, вони тут виросли. На прикордонних заставах, як правило, більш ніж три четверті прикордонників були місцевими жителями. Клімов йшов і вслухався у воєнні шуми цього першого світанку війни. Так само гримить над Прип’яттю канонада, але вона вже розбивається, вже дробиться на окремі осередки. Вибухи бомб та снарядів особливо чутні, кулеметно-рушнична стрілянина помітно посунулась на південь. З ревом пройшли над головою ланки радянських літаків. “Чайки, сто п’ятдесят треті” – відзначив Клімов. Літаки йшли з півдня, тепер вони заходили на посадку, шасі машин було випущено. Отже, прямо біля кордону у них аеродром, подумав Віктор. Все правильно, зліт в наш бік і набір висоти вже над нашою територією, то можна взяти менше палива і більше бомб. Та й цілі недалеко. От нахаби, прямо під носом свій аеродром розташували! Нічого, живий сьогодні лишуся, з тими літаками розберусь в найближчому майбутньому. Неодмінно розберуся, пообіцяв сам собі Клімов. Ще відмітив про себе, що літаків поверталося ніби менше, ніж злітало. Правильно, було двадцять ланок, а повернулося тільки дев’ятнадцять і дві ланки неповні. Один літак з останньої ланки був підбитий, валився з однієї площини на іншу, і двигун машини працював з перебоями. Навіть перший наліт легко їм не дався, дали наші їм прочухана!

...Начальника застави Клімов знайшов на спостережному пункті. Застав у доброму гуморі – Губін був задоволений результатами перших боїв: застава втрат не мала, а це було головним.

Перископ був уміло замаскований в кущах глоду і давав можливість бачити все, що відбувається на значному відтинку дороги, яка йшла повз заставу. Губін відірвався від окуляра, жестом запросив Віктора глянути. По шосе рухалася танкова дивізія і розгледіти окремі машини було неможливо: все зливалося в якусь суцільну сіру стрічку. Танки йшли впритул – інтервали були нерозрізнені. Порахувати їх було неможливо. Корпуси, башти, гусениці – все злилося, і по тому, як неквапливо вони виповзали, цей рух здавався грізним та убивчо-згубним, а нерозрізненість деталей тільки заохочувала уяву...

- Подивився? Моща, так? – Губін звільнив місце спостерігачу і першим зник у тунелі. – Пішли.

Віктор пройшов у командирський відсік. Губін з інтересом дивився на сержанта.

- Як настрій, Вітю? – Клімов здвигнув плечима, дурне питання, який настрій в перший день війни.

- Я вважаю, ми їм повинні зараз вжарити. Просто зобов’язані. Бо таке враження, що ми боїмося.

- От і молодець. А то я подумав, що мій заступник, м’яко кажучи, не в гуморі. – Усміхнувся Губін. – Вжаримо обов’язково. А особисто для тебе на сьогоднішню ніч завдання буде. Дуже мені не подобається отой аеродром біля кордону...

...Віктор проспав до двадцятої години, коли досить смерклося. Днювальний розбудив Клімова на чверть години раніше від інших. Пов’язка трохи сковувала рухи лівої руки, однак рана вже не відчувалася і морозити також перестало. Сержант швидко вдягнувся, намотавши дві пари онуч – тепло вересневих днів змінювалося нічними холодами. В останній день літа взагалі заморозки вдарили. Минуло літо, минуло...

В житловому відсіку було тьмяно – світилася тільки одна лампочка чергового освітлення. Все, як і в мирний час, коли наряди готувалися до виходу на кордон. От тільки приміщення без вікон і на глибині в два десятки метрів, а так все було звичним, ніби й не сталося нічого сьогоднішнім ранком. Аж відчай брав! Підготовлене заздалегідь спорядження лежало на підлозі перед ліжком кожного, хто піде з ним на той бік.

У свою групу Клімов взяв вже перевірених сьогоднішнім боєм хлопців: Поліщука та Лукашевича. А четвертим в групі був провідник службової собаки – йти їм випадало на чужу територію, песик в такому розвідвиході буде просто незамінним. Піднявши бійців, Клімов пішов до Губіна, уточнити обстановку.

У відсіку-тамбурі неяскраво світила синя лампочка в ніші над броньованими дверима.

- Шикуйсь. – Віктор оглянув своїх бійців. – Так, пострибали. По черзі...

Лукашевич підстрибнув, м’яко приземлився на ноги, ще раз і ще. Ніякого брязкоту, тільки гупання. Віктор ляснув його по плечу: досить, виходь! Поліщук підстрибнув легко, як м’ячик. Ні звуку. Слідом за ним пострибав Іван Бортник, провідник собаки. Алмаз, здоровенний собака, радісно заскавчав –песик за цілий день знудилася сидіти в цьому підземеллі, а хазяїн так стрибає перед виходом на кордон. От і радів Алмаз. Ніч наступала холодна, росяна, небо визоріло яскраво, як на півдні, і оглядаючи Чумацький Шлях, Віктор подумав, що цієї ночі все буде добре. Хоча брали інколи дрижаки, але невідомість завжди лякає.

В морозному повітрі від зброї гостро пахнуло рушничним мастилом і металом. Місяць ще не вийшов на небосхил, але видно було в вечірніх сутінках добре. Поки дійдемо до берега, геть стемніє, подумав Клімов, лише б місяць не з’явився, коли будемо Прип’ять форсувати. Потрапимо посеред річки на очі доброму кулеметнику, в десять секунд на дно пустить, раків годувати. А раки тут здоровенні! Сам ловив.

Було тихо-тихо. Навіть артилерійський грім на півдні стих. Тільки за лісом по шосе негучно гули двигуни автомашин, що квапилися поповнити наступаючим частинам боєприпаси і пальне. Але цей гул не порушував тиші, він був її складовою частиною. Десь віддалік тріска, яка відкололася від стовбура дерева, огидно і жалісно бриніла під вітром. Ні, все-таки дивовижна річ – тиша...

Он якась темна цяточка стрибками перетнула стежину, зупинилася обабіч, витяглася стовпчиком. Заєць! Нашорошив вуха та й шугнув поміж дерев. До війни в такі ночі в сусідньому селі довго не змовкали пісні, подумав раптом Клімов. І зловив себе, як швидко для нього звичним стало оце – “ДО війни.” А чи це все відродиться? Та й скільки хлопців не повернеться в те село вже ПІСЛЯ війни?

- Стій!.. Чотири!.. – Пролунав приглушений, здавлений до шепоту голос.

- Два! – Відізвався Віктор на пароль. Цієї доби на заставі діяв пароль “день місяця”. Вимовлена вартовим цифра і відгук в сумі повинні були становити дінь місця. Сьогодні ще було шосте вересня.

Туман просочувався з якихось непомітних баюр та вибоїн, здавалося, він виділявся з кожної травинки, дерева і кущі поволі зникали в тій пелені. Група брела, як в молочному киселі, такий в’язкий був туман. Спускалися в виярок, ніби занурювалися у води моря казкові богатирі з “Казки про царя Салтана”. “А я у них дядька Чорномор!” – спало враз Віктору на думку. Він аж головою покрутив – образно він став мислити, до чого б це? На дощ?..

Поліщук прилаштувався зі своїм кулеметом на носі човна – звичайної рибальської плоскодонки. На весла сів Лукашевич – силою його Творець не скривдив, коли щось буде не гаразд, він цього човника за хвилину через Прип’ять перекине, разом з прикордонниками. Алмаз разом з провідником прилаштувалися теж попереду. А Клімов примостився на кормовій банці. П’ятим з ними йшов один з бійців наряду.

Весла тихо плюснули, наш берег зник за сивою пеленою. Видно було тільки на три-чотири метри. Протилежний берег виринув раптово, човен мало не наштовхнувся на топляк. Почорніла від води деревина правувала за орієнтир, топляк добре було видно з спостережної вежі. Жаль, знесли її вранці снаряди.

Човен підходив до берега, розвернувшись кормою – на випадок, коли там засада радянських прикордонників, щоб не витрачати час на розвороти. Але берег мовчав. Віктор спрямував в той бік ствол карабіна, подовжений ПБСом[12], готовий щомиті відповісти пострілом на постріл, тільки все було спокійно на чужому березі. “Наше щастя...” – подумалося Віктору.

Прикордонник, що проводжав їх, зіскочив у воду, ривком виштовхнув човен на берег – розвідгрупа повинна висадитися на ворожий берег сухою, а він за якісь півгодини буде на заставі, там висохне і висушить одяг. Висадилися на берег, зайняли оборону. Тихо. Віктор відкинув капюшон маскувальної куртки, в такому тумані покладатися можна тільки на слух, але все було тихо, не лунали ворожі команди, не клацали затвори, не гарчали прикордонні собаки. Що ж, воно й добре. Почекали ще з п’ять хвилин, тільки все залишалося без змін. Сержант плеснув по плечу хлопця, який мав повертатися: “Бувай, друже!” Той штовхнув човна, перевалився через борт і пропав в пелені туману. А розвідгрупа зникла в протилежному боці. Йшли напрямки – стежини, без сумніву, перекриті секретами, а вихід на ціль в незнайомій місцевості не становив особливих труднощів – таку задачу вони відпрацьовували десятки разів ще в мирний час...

 

 

Дуель з тінню

Повідомлення про те, що на радянському боці кордону відбувається щось незвичайне, почали надходити ще в останній декаді квітня. Самі по собі вони не несли нічого тривожного, але зібрані докупи викликали занепокоєння. Бо роздумуючи над тим, що означають і чим закінчаться розпочаті радянською стороною заходи, і сам Якубович, і його колеги, неодмінно приходили до висновку, що нічого доброго для України і Білоруського краю в діях сусіди поки не проглядається. Хоч про найгірше не хотілося думати.

Але коли на тому боці посилюється антиукраїнська пропаганда; коли без перерви в кінотеатрах і робітничих клубах крутять фільми, на зразок “Першого удару” чи “Ескадрильї номер п’ять” про напад на мирних радянських людей підступних українських буржуазних націоналістів і про рішучу відсіч усім ворожим зазіханням і потужний удар у відповідь непереможної Червоної Армії; коли прокладаються нові і приводяться до належного стану старі ґрунтові дороги, які ведуть до кордону; коли мости, що роками гнили на забутих лісових дорогах, спішно ремонтуються; коли на залізничних станціях розширюються розвантажувальні майданчики, подовжуються платформи і збільшується кількість запасних колій; коли прибувають і розміщуються в лісах нові військові частини, а в прикордонних селах шинки переповнені веселими і п’яними піхотинцями, артилеристами, танкістами і саперами; коли по той бік кордону день і ніч гудуть мотори танків, артилерійських тягачів і вантажівок; коли всі роз’їзди і запасні колії прикордонних станцій забиті ешелонами з воєнною технікою, боєприпасами, пальним та продовольством; який ще можна зробити висновок про ймовірні наміри радянського керівництва відносно свого південного сусіди?

В червні прийшло небувале розпорядження: резервісти інженерних підрозділів частин, які проходили щорічно тримісячні збори на Тучинському полігоні, і в кінці червня мали розійтися по домівках, залишалися в строю. Піхотинці і танкісти свою бойову техніку поставили на зберігання на технічних базах за місцем проживання, фактично – “за городами”, і розійшлися по домівках, в готовності на протязі якоїсь години завантажити в танки та бронетранспортери акумуляторні батареї і вийти в райони зосередження.

Хоч Поліські болота самі по собі добрий щит і надійно прикривають Україну з півночі від усяких несподіванок з боку комуністичної імперії, але без відповідної інженерної підготовки навіть такого ТВД[13], без військ, самі собою захистити з цього напрямку країну не зможуть. Для цього потрібно готувати оборону: рити протитанкові рови, встановлювати напалмові фугаси і мінні поля, копати траншеї і окопи, споруджувати бліндажі, дзоти і доти, готувати протитанкові рубежі і засади, садити в глуху оборону війська.

За планом такі рубежі проходили по південному краю боліт, а самі Поліські болота ставали таким собі передпіллям, де мали діяти рухомі загони прикриття, диверсанти і місцева самооборона. Особлива роль відводилася прикордонному Мозиру, його підземеллям. В місті була замінована кожна будівля. А для інженерних підрозділів танкових і мотопіхотних батальйонів та бригад кадрового війська та з’єднань територіальної оборони настали часи напруженої роботи. Все літо по лісах вони встановлювали міни разом з мінерами місцевих загонів самооборони, одним з яких і був, зокрема, загін Олександра Якубовича. І подібне відбувалося по всій лінії кордону з Радянським Союзом від Бресту до узбережжя Азовського моря. Звичайно, з дотриманням всіх запобіжних заходів по збереженню військової таємниці. Без сумніву, по той бік кордону щось бачили, але там відбувалося таке, що на дії української сторони вже не звертали уваги.

Кінець серпня приніс визначеність у цій лавині загрозливо-незрозумілих подій.

Коли ворог сильний і наступає, нехай наразиться на оборону, на стіну. І пробиває цю стіну лобом. Нехай ворожі дивізії рвуться вперед по непрохідним мінним полям. Нехай його піхота гине під снарядами та кулеметним вогнем. Нехай, вражина, обламає зуби на загородженнях і зійде кров’ю на них!

І застрягти на цих рубежах радянським військам доведеться надовго. А тим часом в глибині країни будуть сформовані нові з’єднання, які підуть в наступ, коли ворог надірветься, намагаючись прорвати таку оборону. Оборонні операції перших днів війни заздалегідь відпрацьовувалося на численних навчаннях та маневрах, а тепер це належало підтвердити на практиці. Бо тільки практика є мірилом істинності.

А щоб супостату життя медом не здавалося, загони самооборони не дозволять ворогу накопити достатньо сили для прориву рубежів. Для цього ще в мирний час були обладнані спеціальні позиції вздовж автомагістралей. Суцільні мінні поля не дадуть противнику можливості звернути на путівці і лісові дороги. Нехай рухаються тільки у визначених коридорах, під постійною загрозою ударів загонів і груп диверсантів. А кулеметники і снайпери в обладнаних за мирного часу укриттях, озброєні потужною далекобійною зброєю не дозволять ворожим саперам знешкодити міни...

***

Теорія глибокої операції передбачала навальний нестримний рух механізованих частин в глибину ворожої країни, яку в короткий час потрібно перетворити на нову сестру в братній сім’ї радянських республік. А задача тих, хто не хоче йти під владу комуністів, в їхнє нове кріпосне право, хто обороняється від більшовицьких загарбників, перетворити цей рух у вкрай невигідні для нападаючого затяжні бої за кожен рубіж, за кожну траншею і окоп, за кожну вогневу точку.

Війна прив’язана до доріг. Так було у всі часи. І римські легіони, і тумени Чингізхана не могли обійтися без доріг, нічого не змінилося й у двадцятому столітті. Більш того, залежність сучасних армій від матеріально-технічного забезпечення (боєприпаси, паливо, продовольство, евакуація поранених і т.д.) ще більше підвищили значення транспортних комунікацій при плануванні і проведенні операцій.

Танки пройдуть скрізь, вони не для парадів створені. А там, де не пройдуть танки, пройде піхота. І не зупинить піхотинця ні ліс, ні болото, ні заполярна тундра. Це зуби дракона. Але в нього є ще й хвіст. От і тягнеться слідом за танковими та мотопіхотними колонами довгий хвіст підрозділів, які забезпечують і обслуговують зуби багатоголового чудовиська, без яких бойові частини існувати не можуть. А вони можуть рухатися тільки по дорогам. І важкі артсистеми по бездоріжжю не потягнеш.

В Поліссі багато боліт і мало доріг. Передові частини “червоних” потребували пального, продовольства, поповнення. Заслони стримували наступаючих, перекриваючи магістралі, але тільки на короткий час, поки не буде підготовлена оборона на зручних рубежах. Радянські танки і мотопіхота мали ось-ось вийти до цих основних рубежів оборони. Прорвати їх без потужної артилерії, без тисяч тонн боєприпасів неможливо. А доставити ці вантажі можна тільки по нечисленних дорогах.

Навіть не досить досвідчена у військовій справі людина, глянувши на топографічну карту Полісся, розуміє, що звичайна піхота, яка пересувається ніжками, так само, як і римські легіони, дійде від прикордонного Мозиря, столиці Білоруського автономного краю, до Коростеня – вузла залізничних і шосейних доріг, – за якісь два денних переходи. Однак перший ешелон радянських військ складався з танкових і мотострілецьких частин, а коли зважити, що від Мозиря до Коростеня вздовж залізниці прокладено автомагістраль у вісім смуг, і радянські танкові бригади мають на озброєнні швидкохідні танки БТ, які по такій дорозі можуть йти зі швидкістю в п’ятдесят-сімдесят кілометрів на годину, то прорватися до Овруча і Коростеня “червоні” зможуть ще до полудня першого дня війни. Тим більше, що аналіз співвідношення сил української армії та радянських військ був зовсім не на користь УНА[14].

Три піхотні територіальні дивізії – всі українські війська, дислоковані у Поліссі, – проти чотирьох ударних армій Білоруського фронту встояти не можуть. Це було ясно навіть дилетанту у військовій справі. Кожна радянська армія мала у своєму складі танковий корпус з шістьма сотнями танків, більше тисячі гармат і мінометів, моторизовану піхоту, авіаційну дивізію з трьома сотнями літаків. А армія, яка наносила головний удар на Коростень ще й була посилена кавалерійським корпусом, пристосованим для дій у саме такій болотистій місцевості. Що можуть протиставити всій цій потузі українські війська? Кожна радянська армія крім власної артилерії, мала сім-вісім артилерійських полків РГК з далекобійним гарматами А-19 та гаубицями МЛ-20 проти одного артилерійського гаубичного полку територіальної дивізії – біблейська притча про Голіафа і Давида на сучасний лад. Чи довго протримаються територіальні частини проти таких кадрових з’єднань Червоної армії? Проти трьох танкових корпусів РСЧА в Поліссі українські генерали могли виставити дислоковану у Коростені українська механізована бригада, яка мала у своєму складі всього-на-всього три танкових батальйони по три десятки машин, та танкову бригаду з Новоград-Волинського, яка мала чотири танкові батальйони. Трохи більше двох сотень танків...

Стримати броньовані колони Червоної Армії на цьому напрямі при очевидній слабкості українських військ було неможливо. Це було зрозуміло і дилетанту від воєнної науки. Отож питання про якийсь там опір навіть не стояло перед радянським командуванням. Відповідь була очевидна і сумнівів ні у кого не виникало. При такій оснащеності сучасною бойовою технікою та озброєнням РСЧА[15], ударна армія може стерти з лиця землі якусь територіальну дивізію, укомплектовану резервістами, на протязі двох-трьох годин. В радянських штабах планувався переможний марш по шикарним українським автострадам спочатку до Дніпра та Південного Бугу, а потім аж до самого Чорного моря. А тому офіцери оперативних відділів ударних армій більше брали до уваги важку для наступу і маршу місцевість Полісся, ніж опір українських військ. Радянські командири списали ці війська зі своїх рахунків вже після другої години з початку війни. Вони навіть не могли припустити, що можлива затримка серед поліських боліт.

Тим більше, що перші години війни перевершили навіть найсміливіші припущення. Українські війська відходили, не приймаючи відкритого бою. Правда, доволі було неприємних сюрпризів, на кшталт висаджених в повітря мостів та суцільно замінованого міста. Та ще окремі підрозділи затятих націоналістів не бажали миритися з неминучим, і діяли із засад, ненадовго – на якусь годину-дві, – стримуючи наступ передових загонів Червоної Армії. Але загалом війська Білоруського фронту найближчу задачу виконали.

Задачею ж першого дня війни для передових радянських частин був вихід до Коростеня. Вона здавалося цілком реальною, зважаючи на те, що Мозир був зданий без бою. Правда, не вдалося захопити цілими мости через Прип’ять, це було досадно, але не більше. І в самому місті наступаючі частини наразилися на суцільне мінування і засідки снайперів, проте зачисткою відразу зайнялися підрозділи дивізії особливого призначення. Оперативна бригада “дзержинців”, виконуючи визвольну місію, першою, слідом за прикордонниками, перейшла українсько-радянський кордон. Слідом за чекістами по понтонному мосту переправилися рухомі частини шостої ударної армії. Не затримуючись у місті, передові загони трьох дивізій першого ешелону армії стрімко рушили на Коростень.

А з Коростеня можна вдарити в будь-якому напрямі: чи то до Києва спрямувати рухомі з’єднання і з ходу захопити столицю України, чи то до Житомира, де зосереджено значну частину військової промисловості України, чи то на Сарни, назустріч військам четвертої армії, які наносять удар з Пінського напрямку. Тим більше, що прокладені в двадцятих роках автостради дозволяють наступаючим військам рухатися з граничними швидкостями. А з півдня та заходу вдарять назустріч союзні радянським війська.

Бойові порядки радянських дивізій набрали стійкої форми для наступальних дій. Броньові кулаки їхніх ударних сил природно тяжіли до місцевості, яка була більш прохідною для рухомих з’єднань, де були дороги, по яким можна розвинути оперативний успіх в стратегічний прорив. Залишалося лише забезпечити просування танкових частин до Коростеня, а піхоті закріпити успіх механізованих військ.

Однак ці прекрасні плани “червоних маршàлів” з другої половини дня полетіли шкереберть. Місцевість Полісся зіграла з ними злий жарт. Чудові бетоновані автостради дозволяли рухатися з найбільшою швидкістю, це так. Але досить було перекрити їх навіть слабкими заслонами, і темп наступу падав до повільного чимчикування піхоти. Два-три танки, батарея протитанкових гармат, два-три взводи піхоти зупиняли танкові полки і мотопіхотні батальйони. І завмирали на бетонці танки та вантажівки з мотострільцями – обійти сили прикриття не було ніякої можливості: узбіччя шикарних автострад були засіяні тисячами мін і радянські війська несли втрати навіть до зустрічі з противником. Мінована смуга у ширину досягала часом кілометра. І все трималося під прицільним вогнем снайперів. Працювати їм було легко: прекрасна оптика і потужна зброя давали змогу вибирати будь-яку ціль і точно стріляти по ній на дальності до тисячі п’ятисот метрів, принаймі на вісімсот-дев’ятсот гвинтівки українських снайперів брали будь-яку ціль. А знищити невидимого снайпера було неможливо: прочесати ліс і підійти близько не давали щільні мінні поля, а надійне укриття захищало снайпера від осколків і куль під час обстрілу з боку блокованої колони.

Тому по Коростенській автостраді в перший день наступу “визволителям” вдалося пройти тільки два десятки кілометрів замість запланованого стрімкого ривка до Овруча і Коростеня. Заслони зустрічали вогнем радянські танки та мотопіхоту через кожні два-три кілометри і доводилося в цих сутичках втрачати час, техніку і війська. А в глибині, це радянські командири добре розуміли, тим часом зводилися оборонні рубежі, формувалися з резервістів частини, які їх займали. Переможного ривка радянських військ аж до самого моря не виходило, усвідомлення цього факту приходило разом з розумінням того, що проривати оборону українців доведеться з великими зусиллями, чималими втратами техніки і немалою кров’ю.

І другий день наступу не приніс радянським військам бажаного успіху. Прорвати оборону ворога і вийти на оперативний простір не вдавалось. А восьмого вересня наступаючі війська наразилися на підготовлену оборону під селом Нова Рудня, тут відмобілізована піхотна дивізія окопалася на південному березі невеличкої річечки Словечна. Бої тривали цілий день, українці відбили півдесятка атак танків та мотопіхоти, але успіху “червоним” досягти не вдалося. Особливо ж дошкуляла українська артилерія – виявилося, що дальність українських дивізійних гаубиць і їхній калібр значно перевищували відповідні показники радянської артилерії. Під кінець дня радянське командування остаточно зрозуміло, що без потужної артилерійської підтримки досягти успіху на цьому напрямку буде неможливо. Однак важка артилерія радянських корпусів залишалася все ще на північному боці Прип’яті, а дальності гармат не вистачало для підтримки наступаючих частин. Авіація ж нічим суттєвим допомогти не могла – зенітне прикриття опорних пунктів і районів оборони на цьому рубежі було досить сильним. Втративши кілька ланок штурмовиків І-15 і І-153 від вогню зенітних кулеметів і МЗА[16], сталінські соколи не дуже прагнули атакувати війська, які зарилися в землю, з малих висот. А під вечір сьомого вересня почала діяти й винищувальна авіація УНА.

Однак, радянським генералам не можна було відмовити в умінні і наполегливості. Не досягнувши успіху на головній магістралі, вони спробували досягти свого, перенісши напрям головного удару. На схід від Мозира переправилася через Прип’ять мотострілецька дивізія. Напрям її удару спочатку був допоміжним, однак зазнавши невдачі під Новою Руднею, командувач шостої радянської армії спробував добитися перелому, вдаривши в обхід. І вже на другий день війни на цей напрямок перекинули легкотанкову бригаду. Однак справа краще не пішла. Наступати доводилося вздовж шосейної дороги, а праворуч-ліворуч простягалися ті ж самі болота, які сковували маневр рухомих військ. Слабосильні заслони противника легко стримували танки і моторизовану піхоту, вони віддавали кілометри і вигравали час. На третій день наступу танки “червоних” вперлися в оборону зведеного піхотного полку під Красновкою, Вільчею і Новим Миром. З ходу прорвати її не вдалося, обійти опорні пункти було неможливо – по болотам важкій техніці ходу не було. Радянські командири тричі кидали на штурм свої танки і мотострільців. Проте українська піхота встигла відрити окопи і засіла в траншеях, а виколупати її звідти без потужної артилерійської підтримки – задача майже нездійсненна. І, крім того, вже на другий день наступаючі частини почали відчувати нестачу боєприпасів – бойові підрозділи вирвалися далеко вперед, а комунікації “червоних” опинилися під ударами загонів самооборони. Українські снайпери пострілювали з великокаліберних гвинтівок з-за непрохідних мінних полів по транспортним колонам. А звернути з траси не було ніякої змоги – по обидва боки бетонного шосе щільні мінні поля. Спроби подавити снайперів видимих результатів не давали, окрім величезної витрати боєприпасів. Автомобільні колони втратили десятки вантажівок в перший же день війни.

Вервечки “зісів” і “газиків” йшли на південь нескінченною чередою, вибір цілей для стрільців був широкий. І снайпери не квапилися. Десь в зеленій гущавині чагарників чи дерев блискав спалах пострілу, – звук долітав вже потім, – і чергова вантажівка спалахувала яскравим полум’ям. Це коли куля потрапляла в бензобак або двигун. Тоді вважалося, що водію поталанило, встигав вискочити з охопленої полум’ям кабіни. До речі, водії миттєво відреагували на цю загрозу: тепер дверцята кабін з їхнього боку були відчинені, щоб вискочити без зайвої затримки. Та й снайпери виявили людяність – по водіям майже не стріляли. Гірше було, коли куля – кожна товщиною з палець дорослої людини, потрапляла в ящики з боєприпасами або двохсотлітрову бочку з паливом. Тоді водію рідко вдавалося вискочити цілим та неушкодженим. Броньовики, які супроводжували колони, відкривали шквальний вогонь по хащам. Тільки, як правило, ворожі стрільці робили один постріл, а потім замовкали до чергової колони. Спроби ж евакуювати підбиті машини зривалися скоординованими діями інших снайперів: тепер вони били по ремонтникам, водіям тягачів, по саперам, які пробували знімати міни, встановлені на узбіччях. Під кінець першого дня війни тилові служби наступаючих дивізій та бригад понесли відчутні втрати і довелося кидати підбиті машини напризволяще. Єдиним порятунком стала швидкість. Підбиті машини просто зіштовхували геть з дороги. І узбіччя прикрасилися остовами згорілих і підірваних вантажівок. На деяких дільницях вони прикрашали суцільною траурною облямівкою обочини автомагістралей.

Все це не могло не позначитися на темпі наступу та на настроях солдатів в передових і особливо в тилових частинах. Повзли чутки і на передовій все частіше прислухалися до частих перестрілок в тилу.

На другий день війни перед радянськими командирами на повен зріст поставала проблема захисту транспортних артерій. До цього, як показав перший день війни, “визволителі” виявилися мало підготовленими. Але заходів проти непередбаченої загрози вжили негайно, вже з другого дня супровід колон був посилений. Тепер на три-чотири транспортні машини було по одному гарматному бронеавтомобілю БА-6 чи БА-10. Кожну колону супроводжували шість-дев’ять “зісів” із зенітними установками в кузовах. А оскільки прочесати узбіччя доріг, прилеглі чагарники і ліс не було можливості через суцільні мінні поля, на трасу заздалегідь висилалися виносні пости, як правило, бронеавтомобіль з піхотним відділенням. Вони вели попереджувальний вогонь по чагарнику і лісових нетрях з гармат і кулеметів. Вжиті заходи дали результат і втрати вантажівок за два наступні дні відчутно скоротилися.

Радянське командування з полегшенням зітхнуло. Впевнившись в дієвості вжитих заходів, в радянських штабах зосередили всю увагу на передових частинах. А майор Якубович з задоволенням потирав руки – спрацював його нехитрий розрахунок. Можна було переходити до другої частини плану прикриття.

Весь перший день війни його загін самооборони діяв разом з армійськими частинами, стримуючи наступ броньованих колон противника. Плани були розроблені заздалегідь, проте в бою єдино вірний план той, який припускає, що всього передбачити не можна. І потрібно бути готовим до будь-якої несподіванки. А що вони будуть, майор Якубович не сумнівався анітрохи. І виявлений за кілька кілометрів від лінії державного кордону передовий аеродром, був першою такою несподіванкою. Рішення начальника прикордонної застави про його знищення майор вважав вірним – літаки злітали і заходили на посадку прямо над базою його загону, яка розташована була на острівцях в нетрях поліських боліт. Небезпека, що “червоні” можуть виявити її з повітря і знищити бомбами була досить велика, і майор без вагань дозволив здійснити диверсійній групі прикордонників рейд на північний берег Прип’яті.

Результат рейду з лишком покрив витрати, коли так можна говорити про загиблих. Загроза з повітря на деякий час зникла. Але ненадовго. З відходом частин прикриття загін приступав до своєї основної роботи.

...Ніч була прохолодною і, як більшість ночей на війні, таємничо-тривожною. В небесній високості, під блідніючими зірками, які дивилися крізь густе плетиво гілок, все йшли і йшли радянські бомбардувальники. На оповиту темрявою землю хвилями накочувався нудний стогнучий гул. З півдня, куди повзли по небу невидимі, важко завантажені літаки, часом доносився тугий, стишений відстанню відзвук вибухів. А на сході, ніби відповідаючи на далекий гуркіт бомбових обвалів, відгукувалась вогнем по “червоних” наша артилерія. Кілька разів десь там, на півдні в районі Вільчі, здіймалася тріскотня кулеметів. І знову тиша...

На шосе кілька разів мигнули сині смужки світла, які падали з затемнених фар вантажівок, що йшли до фронту чи поверталися назад. Втім, із засади вже добре проглядалося шосе. Коли машини проходили, воно знову ховалося в сірому світанковому вологому покривалі.

Клімов кахикнув пару разів у рукав, прочищаючи горло. Хоч і проковтнув пігулок, але не дуже полегшало, в горлі дере так само і в голові стоїть тонкий набридливий дзвін. А, можливо, це від вранішньої сирості, вдень, коли сонце почне припікати – початок вересня, які ще холоди? – його хворість минеться?

Поруч, за кущами, почулося бурмотіння. Віктор взяв карабін, пішов ходом сполучення. За гребенем в пагорб було врізане перекрите бетонними плитами укриття. Зараз в ньому відпочивали бійці групи. Віктор відчинив ляду. В бліндажі було досить шумно, в дальньому кутку на нарах хропів здоровило, чоботи сорок шостого розміру стриміли п’ятами разом, носками вгору, цілком за статутом. Ваня Рябченко навіть спав по стійці “струнко”, тільки руки з переплетеними пальцями покоїлися на грудях.

- ...це вам не полювання у вашому любому заповіднику, де кожен заєць знайомий і особисто симпатичний. Радянські прикордонники не зайці, затямте, вони вовки. – Сергій Поліщук сидів на збитих з жердин нарах, а навколо нього троє молодих хлопців з загону Якубовича. Навчав. – Тому відчувайте себе вовкодавами, коли хочете вижити. А для цього ви озброєні краще за свого ворога...

- Ваню, не хропи. – Віктор штовхнув Рябченка під бік. – Чуєш, не хропи, “краснопузиків” перелякаєш.

- М-на, м-на... нехай звикають. – Носки велетенських чобіт ворухнулися і це було єдиним рухом.

- Командир, це він просто так задумався. – Підморгнув Сергій.

І знову повернувся до своїх співрозмовників. Поки було тихо і супостат не допікав, він проводив навчання з вояками шерифа. Вони ж бо звикли більше з мисливськими рушницями та гвинтівками поводитися, ніж з штурмовими карабінами.

- В бою необхідно відкрити вогонь в будь-який момент. Але по закону підлості, набої мають властивість закінчуватися в найскрутнішу хвилину. І ти залишаєшся беззбройним. Це триває всього секунди, але вони можуть коштувати життя, і чим більше цих секунд, тим більша ймовірність втратити життя. Тому необхідно звести час на заміну магазину до мінімуму. Це досягається за рахунок трьох складових: перше, розміщення магазинів так, щоб виключити перехвати і використання другої руки, друге, контроль розходу боєприпасів; третє, швидкість заміни магазину. Як правило, носимо боєзапас в поясних сумках, повні магазини вкладаються подавачами вниз і кулями назад. Контроль досягається спорядженням магазину першими трьома-п’ятьма набоями з трасуючими кулями, а потім споряджаєш звичайними набоями. Як тільки побачив трассер, міняй магазин. У випадку чого, можна ще дати пару черг. Хоча я завжди міняю магазин, коли є така можливість, навіть коли залишається ще половина набоїв. Пустий магазин кладеться в сумку подавачем вгору і кулею назад. Так можна доспорядити його, не виймаючи з сумки, однією рукою. Заміна магазинів проводиться на раз-два-три. Раз – відкрити клапан сумки і захватити магазин за нижню частину, дістати і покласти на магазин в карабіні так, щоб подавач повного магазину був на рівні ствольної коробки або вище. Два – палець тисне на фіксатор, порожній магазин вниз, горловина повного підводиться до приймача і вставляється в нього. Три – пустий магазин кладеться в сумку. Все.

І він наочно продемонстрував, як це робиться. Дійсно, виходило артистично.

- Таким чином можна контролювати постійно обидва магазини і не впустити порожній, що може привести до його втрати, пошкодження чи забруднення. Контроль за витратою боєприпасів позбавляє необхідності пересмикувати затвор, набій завжди в патроннику. А це також виграні секунди. – Сергій поклав карабін на коліна і поплескав по ствольній коробці. – І ще майте на увазі, що коліматорний приціл карабіна дає змогу вести вогонь з обома відкритими очима, заплющувати одне око не потрібно. Тому в бою дивіться обома очима і слухайте обома вухами, не хлопайте ними, як слони в Африці. Крім того, карабін М-4 відмінно збалансована зброя, дозволяє вести вогонь більш-менш прицільно навіть однією рукою, друга в цей час вільна. Як це робиться, потім покажу... Раз командир прийшов, значить, скоро почнемо працювати.

“...слухати і дивитися обома...”, “...слони в Африці...” – Сергій вмів привертати увагу слухачів і ті сиділи з відкритими ротами. Клімов тільки хмикнув – він сам учив колись Сергія всім цим премудростям.

- Ви тут не дуже розслабилися? – Все-таки командирську суворість слід проявити.

- Встигнемо, командире. Спостерігачі на місцях, ми в хвилинній готовності зайняти бойові позиції. – Здвигнув плечима Сергій Сєдов, командир снайперської пари. – Ми хвіст рубаємо, а поки він дійде...

Він мав рацію – двоє спостерігачів знаходилися за два кілометри від місця засади і про наближення артилерійської колони противника сповістять вчасно. Крім того, ще троє вели спостереження в дзотах. А хвіст ворожій колоні мали рубати в тому місці, де дорога перетинала невеличкий потічок. Цей ручай тут пірнав у нешироку бетонну руру під полотном і був геть нікудишнім, курка вбрід перейде, але береги його були грузькі і досить широкі. Зруйнувати ту трубу – і ніяка техніка на південний берег не пройде. І не тільки техніка – піхоті також буде непросто форсувати цю незначну, на перший погляд, перепону.

- Добре. – Згодився Віктор. – Тоді давай прогуляємося. Подихаємо свіжим повітрям, та й, заодно, ще раз прикинемо як нам супостата бити краще...

Вони пройшли по траншеї в центральний дзот. Тут був встановлений великокаліберний кулемет і з трьох амбразур можна було прострілювати трасу далеко в обидва боки. Праворуч і ліворуч центральну вогневу точку прикривали два такі самі дзоти, тільки в них були встановлені звичайні станкові кулемети. Ці дзоти прикриті були мінними полями і малопомітними перепонами – петлями з тонкого сталевого дроту. Від кожного дзота до шосе ішов підземний хід, він в кінці розгалужувався на п’ять-шість “лисячих нір”. Вони дозволяли диверсантам виникати несподівано з-під землі, за лічені хвилини завдавати несподіваного удару і потім зникати для противника невідомо куди...

...Командний пункт майора Якубовича розташувався на висотці за півкілометра від шосе. Висотка ця заросла карликовою осиною і нічим не відрізнялася від таких самих висоток та пагорбів, які ніби пунктиром, продовжували собою вигнутий мис лісу і були схожими на гігантський ріг. Зелені купини кучерявилися по всій болотистій заплаві і по цей бік (де таїлася зараз в бліндажах і дзотах засада) дороги, і то той. Сіра стрічка дороги йшла від Наровлі через Грушівку на Вільчу, де врилися в землю піхотні батальйони української армії. Вона по широкій дузі огинала висотку, кілометра за півтора перестрибувала по короткому містку через широкий ручай і вже тяглася далі на південь прямо, без підйомів-спусків, без поворотів, прямо на Народичі і далі на Коростень. На всьому відтинку – від рури з потічком до містка над ручаєм – ще в мирний час в шурфи було закладено достатню кількість вибухівки, щоб висадити в повітря важку техніку, яку противник буде перекидати по цій магістралі. Хитрість була в тому, що виявити заряди було неможливо, а виявивши – знешкодити їх без вибуху. А по болотистим обочинам цього шосе пройти могла б лише піхота, та й то не на колесах., а своїми ніжками.

Зоряна ніч поволі, з явною неохотою відступала перед світанком. З КСП[17] вже чітко проглядалася дорога. І на ній поки що було пусто. Тільки пройшли дві-три одиночні машини, вантажені ящиками.

На командно-спостережний пункт вів критий хід сполучення. Якубович разом з підполковником Харченко піднявся по ньому до вершини пагорба на КСП. Тут було досить людно: офіцери загону і батальйону спецпризначення, зв’язківці командирів груп, радист, спостерігачі. На столику встановлені пульти керованих мін. І зараз сапер ще раз перевіряв проходження сигналу по електромережі.

- Все встигли? – Запитав він свого начальника штабу і обернувся до вузької і довгої амбразури, біля якої встановили стереотрубу, що дивилася лінзами на дорогу і заплаву перед нею.

Дві бічні амбразури були закриті щитами, потреби в них цього разу не було.

- Так точно. Система підриву працює нормально.

Тепер залишалося тільки чекати. Нарешті спостерігачі сповістили про появу інженерної розвідки та бічної охорони. Всі налаштувалися на скору появу противника, але чомусь ніхто не з’являвся на сірій бетонній стрічці шосе. Напруга росла.

Втім, довго ждати появи колони не довелося. Шосе було пустельним – незвично, ніби в мирний недільний день. На південь, в напрямку до передової котили півдесятка парокінних візків. Майор підкрутив настройку окулярів стереотруби – візники були вже літні дядьки, однак були напоготові, карабіни тримали на колінах і сторожко оглядалися по бокам. Слідом вроздріб, теж до передової, промарширував невеличкий підрозділ піхотинців – маршова рота, очевидно, поповнення для наступаючих частин. Здіймаючи куряву, мимо них на північ, в тил квапилися два санітарні автобуси. Піхотинці були, як на долоні, вдарити б з трьох кулеметів, щоб від них залишилося? Нічого б не залишилося, всі б лягли, до одного. Поталанило вам, “червонопузі”, дрібнотою виявилися на даний момент...

А потім з північного сходу з’явилися два броньовика – гарматний БА-10 і кулеметний БА-20, – та полуторка з піхотним відділенням. Біля містка полуторка зупинилася, червоноармійці дружно сипонули на землю, а броньовики перейшли на протилежний берег ручаю і взяли під приціл ближнє узлісся. Інженерна розвідка, поправив себе майор, а в полуторці зовсім не піхотинці – сапери. Хвилин десять червоноармійці щось намагалися виявити під містком та на обох берегах. Якубович тільки посміхнувся про себе: ну-ну, старайтеся, “визволителі”!

Знову зазумерила рація. Спостерігачі доповідали, що з боку Наровлі підходять не менше, ніж півсотні артилерійських тракторів з важкими гарматами на крюку, і це ще не кінець колони. Невдовзі їх побачили і з КСП. Однак спочатку пройшли і зайняли позиції на узбіччях виносні пости, кожен мав у своєму складі бронеавтомобіль БА-10, полуторку з зчетвереною установкою “максимів” у кузові та піхотним відділенням на бронетранспортері. Бронетранспортери були новенькі, американські “халф-траки”, здавалося, у повітрі навіть свіжою фарбою запахло.

- “Туман”, я – “Яструб-25”, – викликав майор циркулярним[18] позивним підрозділи, – увага, підходить колона. Нагадую, вогонь відкривати тільки по моїй команді. Я – “Яструб-25”, прийом.

На учбових заняттях його бійці десятки разів громили колони “умовного противника”, вони добре знали, коли і по яким цілям відкривати вогонь, але то було на навчаннях, а зараз на них чекав реальний бій. Для багатьох він був першим, а в першому бою часто нервуєшся. Тому застереження не було зайвим.

Першою скрипкою зараз був, без сумніву, підривник, Трохим Федорчук. Він розташувався біля амбразури, зайнявши своїми пультами столик. Коли на шосе з’явилися перші трактори з причепленими гаубицями, він рішуче відсунув від стереотруби Якубовича – зараз настав його час. Майор поступився місцем, йому і в бінокль було добре видно всю панораму грядущого бою.

- Ну, Трохим Петрович, на тебе вся Україна дивиться! Ти вже постарайся. Місце пам’ятаєш?

- А то! Тридцять метрів за містком. Щасливе місце. – Кивнув підривник. – Та не переймайтеся ви так, товаришу майор, зупиню я цю колону, їй-бо! Тільки б хлопці не почали передчасно стрілянину.

- Не почнуть. – Перші трактори вже підходили до місточка. – Приготуйся...

Федорчук поплював на долоні, як перед важкою роботою і потер руки. Ну, з Богом!

Артилерійська колона вже гуркотіла по бетонному покриттю шосе. В кузові кожного артилерійського трактора С-2 сиділо до десятка гармашів, ще стільки ж обліпило станини гаубиць. Впираючись сошками в кабіну, спрямовував вперед свій ствол ручний кулемет, “дегтярі” були встановлені на кожній другій машині. Кожну гаубицю і кожен трактор густо прикрашало свіжозрубане гілля – маскування від повітряного нападу. Здавалося, що зелені купини раптом захотіли помандрувати і от вервечкою рушили кудись на південь, в теплі краї, як птахи у вирій.

Вже проминули місток машини з розвідкою та головним дозором, а підривник тільки погладжував пальцем кнопку, вичікуючи, поки зійдуть на міст тягачі з важкими артилерійськими системами.

- Товариш майор, гляньте, дистанція між машинами точнісінько, як ми й розраховували. Щас я їх дуплетом...

Перший трактор поминув місток і, радісно стрельнувши чорним димом з дизеля, пришвидшив хід. Саме цього моменту й вичікував Федорчук. Кнопка підриву втискується в гніздо. Два вибухи лунають одночасно. Зблиснуло під трактором, шматки бетону разом з чорним земляним прахом злітають в ранкове рожево-синє небо. За містком, на тому місці, де тільки що був трактор з семитонною гаубицею величезна вирва. Силою вибуху відкинуло трактор геть з дороги, віддалік лежить понівечена МЛ-20[19]. На містку застиг другий трактор, ледве не в’їхавши у здоровенну ямину. А позад нього, там, де був третій тягач – така сама вирва. Тільки тут трактор закинуло в потік, а гаубиця лежить метрів за десять по той бік шосе. Колона, стискуючись, як гармошка, зупинилася. Десь з хвилину в колоні тривало заціпеніння, а потім на обидва боки вдарили з кулеметів і карабінів. Бронеавтомобілі зі своїх сорокап’яток і ДТ садили по зловісній стіні лісу, який підступав з лівого боку до шосе зовсім близько. А ліс мовчав. Крім спостерігачів в укриттях, там нікого не було, засада таїлася з протилежного боку, там, де ліс відступав на кількасот метрів від бетонного полотна автомагістралі.

Хвилини за дві стрілянина почала стихати.

“Дійсно, чого стріляти, можливо, там і немає нікого...” – хмикнув підривник і усміхнувся у вуса.

Поступово паніка вляглася і гарматна обслуга позіскакувала з кузовів, зібралися купками, палили цигарки і напівголосно обговорювали цю непередбачену затримку. От поставили хохли міни, а тепер спробуй, об’їдь ці вирви! Дехто жалів загиблих артилеристів, тепер, мовляв, і шматків не позбираєш, розкидало бідолах, от тільки на мінне поле за ними йти, щоб поховати, чи знайдеться хто...

Якубович на КСП бачив, що “червоні” перестали звертати увагу на ліс. Навіть екіпажі деяких бронеавтомобілів залишили машини, такий собі розслабон після бою. Він взяв мікрофон радіостанції:

- Увага! – Радянські командири побачили, нарешті, що їхні підлеглі витрішки купують, і з матом-перематом – слів було не розібрати, але жестикуляція була вельми зрозуміла – почали наводити порядок серед своїх підлеглих. – Вогонь!

Перший удар завжди приголомшливий. Так сталося і цього разу. Вдарили довгими чергами кулемети і карабіни. Снайпери били по заздалегідь вибраним цілям, вибивали обслугу кулеметів, екіпажі броньовиків, поки ті не встигли сховатися за бронею. “Та-та-та-та-та-та...” – неслося над заплавою. “Так-так-так...” – відгукувалося відлуння. Десятки струменів трасуючих куль тяглися від пагорбів до сірої стрічки шосе. Політ червоних, зелених, білих світляків було добре видно, і це паралізувало на якусь мить-дві волю тих, в кого вони летіли. Перші дві-три секунди “червоні” були в ступорі і це сум’яття на дорозі дорого обійшлося їм. Кілька десятків убитих і поранених звалилося в куряву дороги, поки решта прийшли до тями і відкрили вогонь у відповідь. Коли вцілілі заховалися в кюветах – на їхнє щастя, на узбіччях були встановлені тільки протитанкові міни, протипіхотні ОЗМки і фугасні міни були встановлені трохи далі від полотна дороги, – і під машинами, вже палали з півдесятка тракторів, два бронеавтомобілі були підбиті, а великокаліберні кулемети добивали третій. Ці броньовики так і не змогли якось вплинути на долю бою, їх підбили, не давши зробити жодного пострілу. Зате екіпажі бронетранспортерів зреагували майже миттєво, їхні великокаліберні “браунінги” та “максими” відповіли зливою вогню по засаді.

...В вузькій щілині амбразури дзота сірів холоднуватий вересневий світанок. Втім, день грядущий обіцяв бути спекотливим, погоду Заремба відчував заздалегідь. Була у Янека дивовижна здатність – знати, яким буде наступний день. Можливо, саме тому він і поступив на агрономічний факультет. Правда, вже за рік засумнівався у правильності вибору професії та й пішов добровольцем до війська. Відслуживши дванадцять місяців, подався в єгері мисливського господарства в Прип’ятському заповіднику. Так само, як погоду грядущого дня, передчував він майбутню війну і не дуже здивувався, коли тридцять першого серпня був оголошений у краї загрожуваний стан. До цього тут були готові всі двадцять років після закінчення Громадянської війни в Росії. Знали, що одного, ось такого, не дуже чудового ранку прийдуть незвані гості з-за кордону, з радянського берега Прип’яті, і готувалися до цього. Тому зібрати в дорогу дружину з дочкою і відправити їх до своїх батьків у Бар, для Яна було звичною справою. (Навчання по евакуації мирного населення провадили щорічно, і не один раз. Все було готове заздалегідь, він тільки посадив сім’ю в свій всюдихід-легковичок і вивів на Корост енську магістраль. А вже під вечір дружина зателефонувала, що вони дісталися до Бару без пригод.) І сам Ян зібрав свої речі, замінував будинок – не залишати ж нажите добро загарбникам, а мінну справу знав кожен у цьому прикордонному краї, – і пішов на збірний пункт загону самооборони. Більше вдома він не бував, готував, разом з іншими бійцями, район бойових дій загону для майбутньої роботи: рили окопи, траншеї, будували дзоти.

Правда, дзот[20], в якому він зараз сидів, збудували ще минулого року. Такі дерево-земляні вогневі споруди вздовж двох основних автомагістралей, які йшли через ці болотисті місця, були на кожному кілометрі. Характерний бугор маскувався схилом пагорба, в який був врізаний дзот, і траншейним бронезакриттям – п’ятнадцять міліметрів броньової сталі над головою це краще, ніж накатник з захисним земляним шаром. Дзот призначався для КПК-13[21] – великокаліберного піхотного кулемета і тримав під своїм вогнем ділянку шосе від висотки з КСП до містка через ручай.

- Увага. – Пролунало в телефонних навушниках. – Противник. Приготуватися до бою.

Заремба відтягнув затвор, досилаючи набій в ствол, притиснув щільніше приклад кулемета. В оптичний приціл добре було видно місток, рідкі кущики під ним і по обидва боки ручаю. Передовий бронеавтомобіль поминув місток і зупинився на лівому узбіччі метрів за двадцять від нього, навівши гармату на близький ліс. Полуторка з зенітною установкою зайняла позицію на правому узбіччі шосе.

- Ян, передову охорону беремо на себе. Бронеавтомобіль – ціль номер один, – командир групи дивився в бінокль крізь амбразуру дзота, – ціль номер два – зчетверені “максими”, ціль номер три – бронетранспортер. Тільки без команди вогню не відкривай, спочатку сапери повинні відпрацювати...

- Зрозумів. – Заремба повторив команду. Повів стволом кулемета, приміряючись до цілей. На такій відстані кулі його кулемета проб’ють БА-10 і БТР наскрізь, а про “ГАЗ-АА” і мови немає. – Вони нас не бачать, товаришу сержант. На тому боці засаду виглядають. Цікаво, майор вирішив всю колону одночасно в синє небо висадити, чи тільки затиснути їх тут? А потім пострілювати час від часу?

- Затиснемо спочатку. – Сержант опустив бінокль. – Звичайно, простіше і легше підірвати всі заряди, але ж потім нам все відновлювати доведеться. Цей варіант тільки на крайній випадок. Тоді вже цією дорогою ніхто найближчим часом не скористається. Ні вони, ні ми... – І зітхнув. Він цю дорогу будував і йому було шкода своєї праці.

По обидва боки за дзотом в окопах були вогневі позиції двох ЗГУ-1 – зенітних горно-в’ючних кулеметних установок. Передбачалося, що доведеться довбати не тільки прикриту одними гімнастерками піхоту, а й відбиватися від авіаційного прикриття колон, і тут п’ятнадцятиміліметрові зенітні кулемети стануть у великій пригоді. Звичайно, ЗГУ-1 могли працювати і по наземних цілях, але така потужна зброя потрібна була тільки для першого удару, тому за зворотнім схилом пагорба на кулеметні установки чекали ТПК[22] – в лісі вже давно пішки ніхто не ходить і пердячим паром нічого не тягає...

В оптичний приціл було добре видно, як витягували шиї червоноармійці, намагаючись розгледіти, що відбувається по той бік висадженого містка. А там радянські командири радилися, розмахуючи руками, як вибратися з халепи, в яку вскочили. Янек задивися на них і ледь не проґавив команду “вогонь”. Він ривком переніс приціл з бронетранспортера на БА-10 і натиснув на спуск. Віддача звично вдарила у плече прикладом. Заремба бив короткими чергами, по три-п’ять пострілів, тринадцятиміліметрові бронебійно-запалювальні кулі на такій короткій відстані мають величезну силу, тонка броня бортів бронеавтомобіля гнулася і рвалася під їхніми ударами. За кільканадцять секунд бою з бронеавтомобіля не зробили жодного пострілу. Вже на третій черзі з двигуна “беашки” повалив дим, а потім він якось разом зайнявся веселим жовто-червоним полум’ям і екіпаж залишив машину. Всі четверо залягли в кюветі по лівий бік дороги. Ян не став витрачати на них набої, нехай поживуть ще...

Наступною ціллю стала його кулемета зенітна установка. Для дерев’яної “полуторки” бронебійні кулі були зайвими і він переключив приймач стрічки на другу коробку, зі звичайними набоями. Щоб збити “максими” з триноги йому вистачило трьох черг, ще одну він потратив на те, аби розбити кабіну і двигун автомобіля. І переніс вогонь на бронетранспортер, екіпаж його не впав в ступор і відкрив шалений вогонь.

А з бронетранспортера лупили по окопам засади три кулемети, трасуючі кулі нападників видно було добре і засікти місце засади для екіпажу “халф-трака[23]” не становило труднощів.

Червоноармійці вели сильний і точний вогонь, однак були у вкрай невигідному становищі – їхній бронетранспортер стояв відкрито. Хоч Заремба на якусь мить загаявся, перемикаючи приймач знову на стрічку з бронебійними набоями, і перша черга була невдалою, але другу він дав точно по великокаліберному “браунінгу”. Було видно, як кулі сковирнули кулемет з турелі. На правому борту бронетранспортера був встановлений також станковий “максим” на шворні, але тринадцятиміліметрові кулі кулемета легко пробивали восьмиміліметрову бортову броню, а набоїв Ян не економив, всадив в кузов бронетранспортера довгу-довгу чергу. Ствол “максима” задерся вгору, видно, кулеметник так і не випустив руків’я. Більше з “налф-трака” ніхто не стріляв...

...Коли вогонь припинився, запала напружена, гнітюча тиша. Тільки ліниво сотався дим з підбитих бронеавтомобілів та тракторів. Біля дороги не видно було жодного живого червоноармійця, вони поховалися по той бік шосе, залягли в кюветі праворуч дороги. Зрідка звідти пострілювали по висотці, по лісу, який стояв стіною в трьох сотнях метрів від шосе. Але ліс мовчав.

...Тим часом день вступав у свої права. Сонце повільно викотилося з-за темної стіни дерев і зависло над синім безмежжям Полісся, закутаного в синюватий серпанок вранішнього туману. І земля, і безкрає небо, і нескінченні ліси, і далекі темно-фіалкові пагорби – все було наповнене вранішнім спокоєм. Навіть не вірилося, що всього лише кілька хвилин тому на дорозі шаленів вогненний шквал...

- Давай, хлопці, ворушіться! – Обслуга ЗГУ миттєво ставила установки на колеса і разом з стрільцями прикриття їх на руках викочували з окопів, відтягували до транспортерів, які вже завели двигуни.

Свою задачу засада виконала, тепер потрібно було без втрат відійти. Червоноармійці не стріляли, можливо, не помітили, що противник залишає позиції, або, скоріше всього, не звернули уваги на його метушню. Однак, щось “червоні” все-таки задумали. З окопів побачили, як сірими мишами розбігалися від одного з бронетранспортерів, що вцілів, прикритий від обстрілу розбитим трактором і гаубицею, зв’язкові. В кількох місцях червоноармійці спробували розвернути свої семитонні МЛ-20, але снайпери кількома пострілами відбили в них охоту довести справу до кінця. У відповідь вдарили з півдюжини ручних кулеметів, які вдалося зняти з розбитих С-2[24]. Їх підтримали великокаліберні “браунінги” з бронетранспортерів. Втім, стріляли вони недовго. Спочатку великокаліберні, а потім один за одним і решта кулеметів замовкли.

Дві ракети, червона і зелена, піднялися над дорогою і з їдким шипінням впали недалеко від окопів. Мабуть, це був сигнал до атаки, бо відразу ж в центрі і на флангах знову заторохтіли кулемети. Червоноармійці кинулися вперед, через грузьку заболочену улоговину до висоток, звідки по ним відкрила вогонь засада. Солдати наступали широким ланцюгом, стріляючи на ходу з карабінів і пістолетів-кулеметів. Вперед вискочив якийсь командир, картинно піднявши руку, закричав щось, здається, “Вперед, за Сталіна!”. Мабуть, це був якийсь комісар-політрук, надто вже показною була його витівка. Але українці по атакуючим не стріляли. Не встиг цей ланцюг пройти і десяти кроків від бетонної сірої стрічки шосе, наступаючи на висотку, як то тут, то там, захлопали під ногами у червоноармійці вибухи мін. Вибухи були якісь негучні, несерйозні, зовсім нестрашні, але поранені кричали несамовито – маленька міна відірвала кому ступню, кому ногу по коліно. Ці крики були нестерпними і з кожним новим вибухом їх більшало. Маленькі фугасні міни не вбивали, вони лише калічили. Ось це було самим страшним. І ланцюг заліг. Знову закричав комісар, піднімаючи червоноармійців. Ті піднімалися неохоче, не разом, рушили вперед, оглядались на тих, хто вичікував. Хлоп-хлоп – міни, здавалося, були всюди, куди не поставиш ногу. І знову ланцюг заліг, втративши кількох бійців. Санітари повзли до поранених, й самі потрапляли на міни. Все відбувалося в оглушливій до дзвону тиші, з висотки, з замаскованих окопів ніхто не стріляв по ланцюгу, що заліг. Жодного пострілу не пролунало, і в цьому мовчанні таїлася жахлива невідомість. Для червоноармійців кожен крок далі від дороги означав поранення, каліцтво і, як виняток, смерть. Знести це було неможливо, і вони не витримали цієї зловісної тиші, спочатку один “визволитель”, потім другий, третій, порачкували назад, підвелися і побігли, пригинаючись, петляючи, як зайці, до рятівної тверді бетонки шосе. За ними побігла решта. Навздогін їм так і не пролунало жодного пострілу...

Група Віктора Клімова забезпечувала лівий фланг опорного пункту. Коли висадили в повітря місток через ручай, сержант приготувався зробити те саме з рурою через потік, відсікаючи частину колони. За цією рурою ще було досить машин, артилерійських тракторів з причепами і тягачів з тилами цього артполку, тільки ж... “жадібність фраєра згубила” – любив повторювати один з його друзів в далекому босоногому дитинстві. “Ладно, що відкусимо, те й наше. Не подавитися б...”

- “Туман-6”, я – “Яструб-25”, – пролунав в навушнику рації голос майора Якубовича, – висадити трубу у разі спроби відходу противника на північ. Прийом. – Він нагадував, що діяти потрібно за планом.

- Вас зрозумів, “Яструб-25”. Я – “Туман-6”, прийом.

Поки що колона стискувалася гармошкою, вже третій дивізіон перейшов через потік. Трактори зупинялися, попирскуючи чорним димом з вихлопних труб. Раді несподіваній зупинці, з кузовів зіскакували артилеристи, деякі прямо на узбіччі справляли малу потребу. В кущі не йшли, видно, вже мали досвід.

Несподіваний вогонь засади змів червоноармійців з дороги, ніби лизень їх злизав. Однак ступор тривав у них недовго. Останні трактори спробували заднім ходом виштовхати свої громіздкі гаубиці назад за потічок, тільки тут сержант був напоготові. Ледь перший трактор виштовхав стволом вперед, – це у водія виходило добре, хоч такий трюк був за межею можливого, – як злетів у повітря разом з чималим шматком шосе. Все, тепер ця колона відрізана геть-чисто від своїх тилів, взагалі від своїх. Перебратися через потік без саперів, без наведеного мосту неможливо, а навести його не дадуть кулеметники кочуючих вогневих точок і снайпери. Цій колоні вже ніхто не допоможе – артилерійського удару по засаді завдати немає ніякої можливості, навіть артилерійський геній не вкаже, куди стріляти. А гармати, коли й розвернуться на вузькій стрічці шосе, можуть стріляти тільки по площі, точний вогонь по вогневих точках неможливий. Цілей, як таких, просто не видно. Саме для цього позначили себе стрільці в окопах і стріляли трасуючими, щоб супостати не змогли засікти місця дзотів і гнізда снайперів. А окопи вже давно пусті, кулеметники і стрільці залишили їх відразу після розстрілу безпечних артилеристів. Але своїм вогнем вони досягли головного: загнали всіх, хто ще був цілим, у кювети на той, протилежний і безпечний від обстрілу з висотки бік дороги. Саме такого результату домагалися бійці загону самооборони...

...Терпіння – робочий інструмент снайпера. Снайперу доводиться терпіти і працювати, працювати і терпіти. Вибрати і облаштувати позицію або систему позицій дуже важко і дуже непросто. Особливо під вогнем ворога. Війна лінивим не пробачає. На снайперське щастя, цю позицію, опорний пункт для засідки, готували напередодні війни, і Рябченко разом з напарником облаштували свої позиції без поспіху ще за мирного часу. І сил не пошкодували, хоч припускали, що воювати тут доведеться, можливо, всього тільки один раз. Та й то, ця їхня робота буде тільки допоміжною, вони будуть всього-на-всього забезпечувати результативний вогонь для інших снайперів. Але, хоч і прикро відчувати себе на других ролях, коли звик бути солістом[25], цього вимагає спільна робота на єдиний результат. А результат засідки – зірваний наступ “червоних”. Принаймі, на цій, єдиній на багато кілометрів довкіль, дорозі.

В динамічному бою, коли важко розібратися, хто більше стріляє, свої чи чужі, протиборчі сторони роботу снайпера відчувають дуже швидко і вживають відповідних заходів. Довго стріляти з одного місця не можна, засічуть і вб’ють. Тому снайпери працюють блукаючим методом без попередньої підготовки позицій. Снайперська пара Івана Рябченка займала позицію – в підручнику тактики вона називається позиція підскоку – в окопі на крайньому лівому фланзі опорного пункту. Ближче до дороги, в “лисячих норах” – це були основні, закриті позиції – засіли снайпери з спеціальними безшумними гвинтівками, оснащеними інтегрованими приладами ПБС –безшумної та безспалахової стрільби. Саме вони виконуватимуть основну роботу, а шумовий і світловий ефект потрібен тільки для маскування цієї роботи.

Звичайно, в снайперській війні працюють двоє – один стріляє з гвинтівки, а другий веде спостереження, коригує вогонь, особливо на далекі дистанції, і знаходить цілі. Однак зараз необхідність в коригуванні відпала – цілі були майже поряд, величезні трактори і гаубиці. Цього разу Іван помінявся зброєю з напарником, йому віддав великокаліберну гвинтівку – нехай тренується хлопець, набиває руку, сам стріляв з Р-12[26], снайперської самозарядки нормального калібру. До шосе було всього триста метрів, а з “рекорду” – так її називали стрільці, можна було впевнено стріляти на тисячу двісті метрів. Сильний набій – калібр кулі вісім і шість десятих міліметра, маса двадцять грамів і швидкість вісімсот сімдесят метрів на секунду – дозволяв кулі запросто пробивати броньовики навіть на півкілометровій відстані. А тут до них всього триста метрів. Відстань, на якій не промахуються навіть новачки.

Тільки на броньовики йому зараз ніколи відволікатися, Рябченко знищував більш важливі цілі: ворожих командирів, снайперів, спостерігачів, кулеметників. А бронеавтомобілі: у їхньому секторі вогню були два БА-10, знищував в першу чергу напарник. З трьохсот метрів бронебійна п’ятнадцятиміліметрова куля пробивала тонку восьмиміліметрову броню наскрізь в обидва борти.

...В оптичний приціл контури чіткі, виразні і тому все здається не об’ємним, а плоским. Рябченко піймав в приціл якогось солдатика, який перебігав від причепа до трактора – “посадив на пеньок прицілу”, кажуть снайпери – і плавно натиснув спуск гвинтівки. Але чи то червоноармієць спіткнувся, чи то дійсно існує якийсь вищий зв’язок, його куля тільки викресала з бетону хмарку сірого кришива під ногами. “Визволитель” якось смикнувся всім тілом і пірнув під трактор. І за якусь секунду-другу звідти запульсував вогник на дульному зрізі ППД. Іван лайнувся про себе: ось зараз мають вискочити трійки підривників з “лисячих нір”, а цей невдаха опинився саме на їхній дорозі. Він не горів бажанням убити саме цього червоноармійця, але коли його не знешкодити, то цей “краснопузик” уб’є товаришів Івана. Стріляти було не з руки – спробуй поцілити згори вниз під днище трактора! – але Рябченко сподівався дістати свого візаві на рикошетах. Вистрелив два рази, намацуючи жертву, а потім повів швидкий безперервний вогонь. І на восьмому пострілі пульсуючий вогник під трактором зник. Іван пошукав прицілом і зняв особливо настирного командира, за ним – кулеметника за ручним кулеметом, який бив по висотці довгими чергами. Більше командирів, хто зміг прийти до тями чи тих, хто пробував організувати опір, не знайшов у своєму секторі. І останні п’ять набоїв магазину гвинтівки він розстріляв по стрільцях у кюветі.

- Міняємо позицію! – Напарник також змінював спорожнілий магазин. Глянув через плече назад, в боки. – Ваню, чуєш, стрілянина припинилася? Наші зараз відходити будуть. Якби нам не відстати.

Рябченко кивнув, чую, мовляв. По плану стрільці і кулеметники відкривають вогонь по колоні і відразу ж відходять. Коли противник буде приголомшений вогнем з висоток – саме тому використовували стрічки і магазини суціль споряджені трасуючими набоями, – і сховається в протилежному кюветі від цього шквального вогню, здійснюється швидкий відхід основних сил засади. Його снайперська пара прикриє цей відхід. Але спочатку потрібно змінити позицію. Хоча противник ніби-то й приголомшений, тільки чим чорт не жартує... Іван підхопив довгий ствол рушниці – він був гарячим, але долоню не пік, – напарник ніс зброю за приклад, і обидва вискочили в криту траншею. (Траншеї і окопи були перекриті, тому помітити їх з дороги просто не можливо.) Пригинаючись, щоб не зачепити за перекриття, побігли на правий фланг...

Розгром колони завершився трьома ударами. Першого завдали сапери. Коли Якубович впевнився, що радянські артилеристи – всі, хто ще вцілів, – укрилися в кюветі, він віддав наказ на підрив осколкових мін. Десятки ОЗМ-42[27] спрацювали разом, сповнюючи повітря противно ниючими роликами – уражаючими елементами. (За противний виск роликів при розльоті міну прозвали “злюкою”.) Міна ОЗМ-42 – це був український варіант німецької “шпрінг-міни” – вистрелюється вгору і вибухає на висоті метра, розкидаючи навсібіч двадцять п’ять сотень уражаючих елементів-роликів. Від такого сталевого граду – дві з половиною тисячі роликів! – врятуватися було неможливо. Отож в кюветі мало хто вцілів. Спостерігачі, що були з того боку шосе, підтвердили, що противник знищений і опору не буде.

Другий удар нанесли бойові групи-трійки. Майору пощастило, що вдалося відрізати від тилових всі бойові підрозділи артилерійського полку. І на блокованій його загоном ділянці шосе опинилися всі три дивізіони – сорок вісім гаубиць МЛ-20. (Не завжди доля так балує навіть визнаних асів диверсійної війни.) В “лисячих норах” біля полотна дороги засіли сорок вісім груп підривників, по одній на кожну гармату. Ледве відгриміли вибухи мін, вони виринули з-під землі – керовані міни, які сторожили нори, відключили заздалегідь – і групи кинулися до своїх цілей. Подекуди їм доводилося добивати артилеристів, що ховалися в кузовах тракторів чи під гаубицями. Неприємно це робити, тільки й кулю в спину отримувати ніхто не бажав. Врешті-решт, господарям дому, в який вдирається бандит, не спадає на думку, що потрібно піклуватися його про здоров’я і життя. Закласти пластичні заряди вибухівки в гармату: ствол, противідкатні пристрої, люлька, станок, і тягач: двигун і трансмісія, справа кількох хвилин і вони зникли під землею так само швидко, як і з’явилися.

Третій удар нанесла авіація.

Авіаційний наводчик з’явився на позиції, яку займала група сержанта Клімова, саме перед тим, як мали підірвати фугас під рурою. Бійці групи вже покидали свої окопи і на КП сектору залишилися тільки четверо: Клімов зі своїм зв’язковим та авіаційний наводчик з радистом. Така взаємодія неодноразово відпрацьовувалася на всіх навчаннях – зупинка колони, а потім удар по ній з повітря. Тут бійці загону самооборони працювали в парі з авіацією. Причому, саме для цієї засідки, саме на цьому конкретному відтинку шосе і відпрацьовувалася всі можливі варіанти бою і взаємодія авіації та диверсійних груп.

- “Бекас”, я – “Яструб-31”... – Авіанаводчик зв’язався з аеродромом, де в очікуванні сигналу знаходилися літаки, які підтримували дії загону Якубовича. Він повідомив про удар по колоні, про пробку, що витяглася перед висадженою в повітря рурою на пару кілометрів, про орієнтири виходу на ціль. Дав відбій і звернувся задоволено до сержанта. – От і все. За шість хвилин наші пташечки будуть тут...

Коли позаду почувся ледве чутний гул літаків, Клімов повернувся в той бік, сподіваючись побачити у вишині бойові машини. Але їх там не було, небо чисте, нічого в ньому немає. І тут з-за лісочку, що згори здається ріденькою щіткою, вискочили дві пари зелено-плямистих птахів. Кожна, ніби шуліка, який побачив здобич і намагається наздогнати її. Віктору були знайомі ці машини, на таких винищувачах, схожих на радянські “ішачки” – винищувачі І-16 – воював в Іспанії його брат. Так само, як і дітище Полікарпова, С-24 призначалися для маневреного повітряного бою. Оснащені, як і І-16, “зіркою[28]”, з двома синхронними великокаліберними кулеметами і двома гарматами в коротких крилах, з товстеньким коротким фюзеляжем, “двадцять четверті” мали максимальну швидкість всього чотириста п’ятдесят кілометрів на годину. Звичайно, як винищувачі, вони застаріли, але для штурмових ударів по наземним цілям годилися.

Ланка винищувачів розійшлася парами на бриючому польоті праворуч-ліворуч від дороги, потім зробили гірку і ударили з гармат та кулеметів по колоні, яка застрягла перед рівчаком. Такий прийом називався “біляче колесо”, атака наземної цілі відбувається з двох напрямів і відбити її атакованим важкувато. “Двадцять четверті” в першу чергу ударили по засобам протиповітряної оборони – бронетранспортерам з зенітними кулеметами і вантажівкам з зчетвереними “максимами” в кузовах. Дорогу оповили хмарки пилу і диму, в сірих клубах спалахували рожево-жовті сполохи. Секунда-друга – і коротуни щезли. Ось тільки вони вели стрільбу – і вже немає їх. Тільки по гулу двигунів можна було здогадатися, що вони знову притислися до землі і зникли поміж пагорбами. Кінець? Ні, гул повертається, пари “двадцять четвірок” роблять гірку і знову б’ють по дорозі. Спалахує автоцистерна і масний чорний дим здіймається вгору.

Вся увага противника прикута до цих двох пар товстеньких коротунів, що штурмують дорогу. І тому ніхто не звертає уваги на те, що гул авіадвигунів посилився в кілька разів. Всі намагаються вцілити в ці маленькі розлючені літаки, які клюють і клюють колону, ніби горобці дощового черв’яка. І даремно, не ці вперті коротуни становлять основну загрозу для колони артилерійського полку.

З півночі, притискаючись до землі, підійшли дві ланки фронтових бомбардувальників. Шість літаків зайшли точно по осі шосе і вивалили бомби з одного заходу. Вони йшли один за одним і з бомбовідсіків сипалися вниз кульбабками двадцятикілограмові бомби, за кожним літаком залишався ніби білий пунктир. Схожість з кульбабками надавали білі куполи гальмівних парашутиків, які розпускалися відразу після відділення бомб від літака. Ці парашутики стрімкий горизонтальний політ кожної негайно перетворювали в повільний спуск донизу. На заданій висоті спрацьовував висотомір-детонатор, і ціль на землі накривало конусом з тисяч чотириграмових осколків, які летять зі швидкістю два кілометра на секунду. Від такого сталевого граду не могли б захистити навіть окопи, оскільки вибух відбувається над поверхнею землі. А кожен бомбардувальник брав до двох тонн смертоносного вантажу. Вся “пробка” була накрита щільним шаром готових уражаючих елементів, врятуватися під ним мало хто зміг – з шосе і обочин змело все, що потрапило в зону їхньої досяжності. Не менше двох десятків вантажівок і тягачів охопило полум’я.

А бомбардувальники, скинувши свій вантаж, мчали на південь зі швидкістю не менше шестисот кілометрів на годину. Запізно слідом за ними кинулися три ланки “яків”, але справу було вже зроблено.

Артилеристи в кузовах тракторів-тягачів та інший військовий люд, що прилаштувався на тягачах та автомобілях навіть не встиг зрозуміти, що трапилося – над колоною проревіли двигунами літаки, захлиналися скоромовкою кулемети, посилаючи зливу куль кудись вгору, а через кілька секунд...

Через кілька секунд грізні гаубиці перетворилися на металобрухт – пробити товсті стволи гармат осколки, звичайно, не могли, але противідкатні пристрої, прицільні корзини пошкоджувалися так, що відновити їх в польових умовах було неможливо. Удари сотень і тисяч убивчих елементів перетворював їх на діряві сита. А до осколкових бомб, які накрили скупчення машин, додавалися ще й запалювальні. Цистерн же тут було досить для того, щоб утворити на невеликому відрізку шосе маленьку Етну...

Віктор бачив в стереотрубу, як відпрацювали по пробці літаки. Таку картину він бачив, принаймі, десяток разів, але то відбувалося на навчаннях, все було досить умовним. А нинішній удар, при всій своїй схожості з навчаннями, був зовсім не схожий на ту, “умовну”, війну. Червоноармійці сипонули через борти прямо на всипані сотнями мін узбіччя дороги. Декотрі відразу натрапляли на фугасну міну, таким відривало стопу або навіть всю ногу до коліна, інші розбігалися подалі від шосе – з пробитих осколками цистерн на бетон витікали бензин і солярка, запалювальні бомби сипалися зверху і на дорозі спухав вогненний пиріг. В стереотрубу Віктор бачив довготелесого червоноармійця, який біг і плащ-намет тріпотів, ніби крила, за його спиною. І Віктору стало шкода цього небораку. Поруч бігло багато інших, а Клімову чомусь жаль було саме цього, довготелесого. Ззаду втікачів наздоганяла масна пекельна хвиля і плащ-намет вже тріпотів над головою червоноармійця вогненними крилами. Тремтяче марево обігнало натовп, довготелесий упав спочатку на коліна, а потім ницьма на землю і вогненна хвиля накрила його. Віктор відвернувся. Авіанаводчик дивився в бінокль, також бачив все, що відбувалося на шосе.

- Ну, що ти хочеш? – Льотчик стенув плечима на безмовне питання Віктора. – Хіба ми їх звали до себе в гості...

Через хвилину траншея була пустою, тільки в “лисячих норах” зосталися три снайперські пари, щоб не дати противнику зняти міни і відновити рух по шосе.

 

 

Бій в сутінках лісу

...Ліси, болота і озера – типово поліський пейзаж. Губін потис руку водієві, і ТПК поволі, глухо пофоркуючи мотором, сповз у воду. Течія Прип’яті тут була не сильна і всюдихід шпарко рушив до південного берега. В кузові транспортера в мішках з м’якої пластмаси поверталися на Батьківщину тіла загиблих при нападі на передовий аеродром радянського авіаполку українських прикордонників.

По неписаним законам української армії командири не кидають своїх бійців ні в якому разі. Ці ж закони вимагали, щоб кожний загиблий український вояк був похований у своїй землі. І неабияк, а з військовими почестями. Тому командир, який кинув тіла своїх бійців на полі бою – з будь-якої причини, – втрачав моральне право вести своїх підлеглих в бій. (Навіть, коли його виправдовував трибунал.) Особливо це стосувалося офіцерів-прикордонників, вони – на відміну від армії, яка закінчила активні бойові дії в двадцятому році, – на ділянці українсько-радянського кордону знаходилися в зоні бойових дій. Особливо в першій половині двадцятих років бої тут гриміли не на жарт. Потім стало тихіше, звичайно, але сутички з контрабандистами в таких глухих місцях, як Поліські болота, відбувалися досить часто.

Спеціально для такої місцевості в кінці сорокового року був розроблений Луцьким автозаводом плаваючий всюдихід на замовлення Державної Прикордонної Служби України. Але під час випробувань на нього наклала оком ще й армія, тому у серію він пішов вже під армійською назвою ТПК – транспортер переднього краю. Оснащений восьмидесятисильним чотирициліндровим карбюраторним двигуном ТПК міг перевозити до семисотп’ятдесяти кілограмів вантажу, а тому отримав неофіційну назву “волинь-три четверті”. Конструкція була проста до примітивності – сталева рама і пластмасовий корпус, який для надання плавучості був заповнений легкою пінистою масою. Широкі колеса мали низький питомий тиск на ґрунт і вагу машини разом з вантажем витримували навіть слабка поліська земля. Хоча основним призначенням машини було транспортування поранених на полі бою, але потім її доробили, як носій зброї – на зразок американської концепції автомобілів WC[29] – яскравим представником яких був WC-51 “додж – три четверті”. ТПК стали випускати не тільки у варіанті санітарно-транспортного автомобіля. Ця базова модель доповнювалася командно-штабною, розвідувальною і, звичайно, бойовою – носій різноманітної зброї, від великокаліберних кулеметів до протитанкових і автоматичних зенітних гармат, – моделями. Правда, на відміну від ТПК, ці модифікації втратили здатність плавати, кузови у них були простими задля технологічності – штамповані пластмасові панелі на межі примітивності, – зате збільшилася вантажопідйомність...

Транспортер, діловито пофоркуючи мотором, перетнув прикордонну ріку і сховався в очереті невеличкого потоку на тому боці. Пора і нам, вирішив Губін, і дав рукою знак своїм бійцям сідати в машину. Його ТПК, наїжачившись у всі боки стволами кулеметів та штурмових карабінів, так само без поспіху перетнув ріку, але звернув в інший бік і заглибився в приток Прип’яті – невеличку річечку Словечну.

Звичайно, серед білого дня, на виду у радянських прикордонників перетинати Прип’ять було нечуваним нахабством, але Губін знав, що всі прикордонні сили “червоних” зараз стягнуті в Мозир для ліквідації диверсійних груп у місті. Тут він майже нічим не ризикував, ну, хіба що, необережно сліпий випадок зведе його з якимось патрулем. Але один випадок вже відбувся, коли його загін наразився на протипартизанський підрозділ під час нападу на радянський аеродром. І старший лейтенант здраво вирішив, що цього разу випадок відпочиватиме. Звичайно, радянські прикордонники не були такими телепнями, щоб кинути охорону державного кордону напризволяще навіть в честь початку цього давноочікуваного “визвольного походу” – “граница должна быть на замке!”, – тільки події на “визволеній” території пішли зовсім не так, як очікувалось, і всі плани полетіли шкереберть. А в Губіна було досить інформаторів на радянському боці Прип’яті, щоб бути більш-менш в курсі дій, а отже і намірів, своїх противників з лівого берега. Це завдяки їм він швидко знайшов місце поховання своїх бійців, яких комуністи змогли вбити у тому рейді. І ось тепер вони поверталися на рідну землю.

Це правило війни – хтось гине, а хтось залишається жити. І так буде, поки тягтиметься ця війна. Губін намагався заспокоїти себе такими думками, але спокою не було. І не буде доти, – він це знав, – поки не візьме багаті жнива своєї помсти. “Сторицею за кожного заплатите!” – і це були не просто погрози.

Сьогодні він мав влаштувати радянським “визволителям” веселе життя на шосе, яке йшло майже паралельно Прип’яті по правому березі від Мозиря до Чорнобиля. Його мобільна група мала завдання обстрілювати на цій трасі радянські транспортні колони. Швидко переміщаючись на ТПК за густими мінними полями по лісовим стежинам – в лісах вже давно пішки ніхто не ходить, – група працюватиме в пластичному контакті з противником. Удар – відхід, удар – відхід. Для цього група мала відповідну зброю, щоб з дальньої дистанції уражати цілі: дві великокаліберні гвинтівки. Ця зброя уражала навіть захищені бронею цілі – з кілометрової дистанції ССГ-13[30] пробивала навиліт бронеавтомобілі РСЧА. Маса гвинтівки була відносно малою – десять з половиною кілограмів і довжина не перевищувала драгунський варіант мосінської гвинтівки. Але основним в снайперській зброї є влучність і дальність прицільного пострілу, а тут ССГ-13 була поза конкуренцією – на дистанції в тисячу метрів десять пострілів лягали в круг діаметром десять сантиметрів. Для снайперського терору на транспортних магістралях кращої зброї годі було й бажати.

Шосе перетнули без пригод – секрети, які прикривали керовані мінні поля, попередили, коли бетонка була вільною від колони “червоних”. Хвилина – і низька в’юнка машинка була на другому боці...

...Позицію група зайняла, коли стрілянина на півдні закінчувалася. Отже, чекати залишалося недовго – на місце бойовища неодмінно мало навідатися немале начальство. Саме на нього і очікував Губін.

Разом з спостерігачем він засів у віттях крислатого дуба, що ріс на високому пагорбі. Тут давно було обладнано спостережний майданчик. Поділивши по-братерськи сектори, він з спостерігачем оглядав місцевість. Губін вдивлявся в полотно шосе, очікуючи появи легковиків у супроводі бронеавтомобілів, як раптом щось дряпнуло куточок ока. Машинально він розвернув стереотрубу і помітив групу, яка вже ховалася в заростях ліщини. З півтора десятка в плямистих масккостюмах. І були вони з радянською зброєю...

- Радист! Майора на зв’язок. – Скомандував старший лейтенант. – Негайно!

...Група Клімова відійшла від місця бою кілометра три, після безсонної ночі – для багатьох це був перший бій з ворогом, – люди рухалися мляво, коли вийшов на зв’язок командир загону самооборони.

- Товаришу сержант, – доповів радист, – “Яструб-25” повідомляє: в нашому напрямку від об’єкту “102” рухається розвідгрупа противника кількістю до двох десятків чоловік. “Двадцять п’ятий” наказує цю групу знищити і, по можливості, захопити “язика”.

Клімов подав знак і група зупинилася. Прикинув по карті, як “червоні” можуть рухатися і де краще буде цю групу перехопити. Цікаво, до того бункера вони випадково вийшли чи хтось їх навів? І як ці браві хлопці через мінні поля пройшли? Не з літака ж їх скинули, з парашутами, хмикнув сержант про себе. Має рацію майор, “язик” потрібен до зарізу.

- Група, увага. – Клімов говорив тихо, але його всі чули добре. – Назустріч нам рухається група “червоних” чисельністю до двадцяти чоловік. Йдуть від того бункера, звідки брали вночі боєприпаси. Пропонується її знищити і взяти полоненого.

На цьому пояснювальна частина закінчилася, настав час виконавчої.

- Група, слухай наказ. Бортник з Алмазом – головний дозор. Тобі, Іванку, найважча задача – проґавиш, і вони нас першими перестріляють. Група прикриття – Поліщук і Лукашевич. Ви втрьох притиснете їх, поки ми не зайдемо з флангу. Далі діємо по стандартній схемі. Колодяжний і Мазуренко – ви висуваєтеся вперед і збоку. Приготувати ПБСи. Коли ми відвернемо їх увагу, берете замикаючих. Бажано радиста.

- А коли в них радиста не буде? – Про всяк випадок запитав Олег Колодяжний.

- Як же вони своїм начальникам розвіддані повідомляти будуть? – Відповів запитанням на запитання Клімов. – Але все можливо і, коли радиста не виявите, дійте по обстановці. Вперше, чи що?

Дійсно, такі задачі його група відпрацьовувала постійно, а скільки контрабандистів переловили на прикордонних стежинах, то й казати про це нічого! Але тоді вони мали справу з самодіяльністю окремих особистостей, а нині проти була могутня держава, яка розпочала війну проти їхньої країни.

- Питання є? – Підвів підсумки сержант. – Питань немає. Пострибали. Вперед, хлоп’ята!

...Пес насторожився і шерсть на загривку стала сторчма. Алмаз ошкірив ікла, але рик був глухим – почув його тільки провідник, та й то тому, що був готовий цей рик почути. Бортник різко присів на коліно, піднявши вгору руку. Бійці діяли швидко, тактична реакція кожного бійця і всієї групи була відпрацьована до рівня колективного інстинкту вовчої зграї. Бій в лісі швидкоплинний, розвиток подій передбачити неможливо, тут немає часу на прийняття рішень і можливостей на подачу команди. Все потрібно робити на гранично високих швидкостях, кожен в групі повинен знати без команди, як йому необхідно діяти.

“Пекельна машинка[31]” була заздалегідь поставлена на одиночну стрільбу і перший постріл пролунав зовсім тихо: пих! Сіра фігура на стежині попереду метрів за сорок, ніби наштовхнулася на удар голоблею, так його відкинуло. Швидкість десятиміліметрової кулі “скіфа” всього двісті дев’яносто метрів за секунду, але маса майже втричі більша, ніж у кулі штурмових карабінів. На таких малих дистанціях вона запросто відриває руку чи ногу, голова розколюється, ніби гнилий кавун, по якому вдарили палкою. Тіло “червоного” відкинуло назад і Іван відразу переніс приціл на іншого, що в ступорі смикав затвор свого ППД, хоча зброя і так була на бойовому зводі. Постріл – і ще один труп звалився на стежину. Бортник вже дотискував гачок, посадивши на пеньок прицілу третього, коли щось знайоме примарилося йому в цій постаті. Капюшон закривав лице, але все в цій фігурі, в ході, в повороті голови було до болю знайоме.

- Алмаз, фас! – Пес сірою блискавкою метнувся до “червоного”, в стрибку вхопив руку, смикнув її, звалюючи ворога на землю, відпустив, куснув бік, потім ногу. Іван підбіг, ривком закрутив одну руку, потім другу, в’язки були напоготові, пов’язати дозорного справа трьох секунд, і разом з Лукашевичем потягли полоненого за дерева. Від першого пострілу до полонення пройшло лише десять-дванадцять секунд.

Саме для такого випадку і наказав сержант застосувати ПБСи. Гуркіт пострілів в раптових лісових сутичках зовсім ні до чого. Ситуація ясна, там де постріли – там ворог, свої стріляють безшумно.

Передовий дозір ішов метрів на тридцять попереду основної колони ворожої розвідгрупи, на відкритій місцевості це не мало б ніякого значення, але тут огляд закривали кущі ліщини та низенькі болотяні деревця, побачити, що сталося з передовою групою було важкувато. Та й собаки, який би почув шум ходи заздалегідь, у “червоних” не було. Тому група прикриття встигла розгорнутися і залягти саме вчасно. Появу ядра ворожої групи зустріли з легкого кулемета, карабіна і автомата шквальним вогнем на ураження.

Треба віддати радянським солдатам належне, вони зреагували миттєво. Група відразу ж залягла, відкривши по прикордонниках вогонь у відповідь з автоматичних карабінів і трьох ручних кулеметів. Це була серйозна зброя. Потужний кулеметно-гвинтівковий набій, що застосовувався в автоматичних карабінах Симонова і ручних кулеметах Дегтярьова, пробивав наскрізь основні укриття в лісі. Так що не дуже-то сховаєшся за ними. Але й карабіни та легкі кулемети прикордонників також на малих дистанціях могли уражати “червоних” за деревами. Тому зараз бій йшов на рівних умовах. Тепер, хто кого дожме першим.

Противник діяв згідно тактики загальновійськового бою, розгортаючись з похідної колони в ланцюг проти групи прикриття. А саме це й було потрібно прикордонникам. Тим часом основні сили на чолі з Клімовим, поки група прикриття тримала “червоних” притиснутими до землі, зробила стрімкий ривок вперед-ліворуч, обходячи противника по часовій стрілці. Тепер ворожий ланцюг був чудовою груповою мішенню. Щільний вогонь з правого боку виявився для противника неприємним сюрпризом. Перші хвилини бою були виграні прикордонниками. Стріляти з розворотом праворуч на перших порах “червоним” було не з руки, в розгорнутому ланцюгу його стрільці попервах втикалися стволами в спини один одному. На перегрупування ланцюга червоноармійці втрачали час і прикордонники сповна використали свою перевагу.

Щільним вогнем двох легких кулеметів з флангу вдалося вибити більшу частину стрільців і два з трьох кулеметів. Тепер тільки один “дегтяр” постукував короткими чергами з-за дерев, проте відірвавшись від основної групи, одному не протриматися й хвилини, особливо, коли полюють тільки за тобою...

...Олег Колодяжний зі своїм напарником рухався з правого боку стежини метрів за двадцять і попереду групи на півсотні. Під бахматими камуфляжами обидва здавалися примарами-лісовиками, яким з доброго дива захотілося раптом помандрувати лісом вдень. Тільки помітити їх було неможливо, пересувалися прикордонники швидко, перекатом, від укриття до укриття, прикриваючи один одного, готові негайно відкрити вогонь в разі необхідності. Полювання на єгерів – а саме вони були зараз противником прикордонників, – справа важка і небезпечна. Це випадок з тієї категорії, де програє той, кому більше потрібно.

Вони помітили ворога вчасно. Мазуренко – він саме перебігав під захист чергового дерева, а Олег Колодяжний тримав під прицілом свого карабіна стежину ліворуч, – побачив, як виходять на цю стежинку з-за дерев плямисті біло-зелені фігури. Вже один цей різкий малюнок камуфляжу видавав ворога – в українському війську камуфляж був неяскравий, тьмяний, розмитий, на такому не затримаєш погляд. Іван подав рукою знак напарнику і вони притаїлися за двома купинами. В разі потреби можна було б досягти стежини одним ривком. Єгері йшли сторожко, але без побоювання, хода була впевнена, господарська.

“Та ж ці зайди вважають себе повноправними господарями в нашому краї! – Здогадався Олег і на нього така злість раптом напала, що тільки звичка до виконання наказів, яка за два роки служби на кордоні в’їлася в плоть і кров, стримала хлопця від того, щоб негайно натиснути на гашетку. – А, курви!”

Втім, Ваня Бортник був точним до секунди і метра. Прикордонники були готові почути приглушені “пебеесами” постріли, тому й вгадали їх у глухих гупаючи звуках, які тонули серед лісового шуму. А потім густо вдарив кулемет Поліщука, і вони рвонули з-за укриття до вибраного для захвата червоноармійця з прутиком антени за плечима. Сержант, як завжди, розрахував все вірно. В групі єгерів був радист.

Сповити радиста мав Колодяжний, задачею Мазуренка була страховка і ліквідація всіх зайвих, які йдуть попереду та позаду радиста, що можуть перешкодити Олегу взяти полоненого. Сам кидок – найважчий момент захвату, на все про все дається всього дві з половиною секунди. Але на тренуваннях та під час засад на контрабандних і браконьєрських стежках обидва прикордонники досить набили руку в таких діях.

Ось і зараз, ледь озвався кулемет і коротка колона єгерів почала розгортатися в ланцюг, Мазуренко різко, ніби пружина його підкинула, підвівся над купиною. Притишені “пебеесом”, глухо стукнули постріли. Один з червоноармійців, він рухався попереду радиста, ніби отримав добрячого стусана в спину і полетів сторчма вперед на стежину. Іншому, який йшов відразу за радистом, куля влучила в скроню і цей червоноармієць завалився на правий бік. Третьому куля ввійшла знизу в горло. Голова у цього нещасливця смикнулася назад, і сам він повільно завалився на спину.

А Олег рвав прямо під кулі, знаючи, що Іван його не зачепить. Він в стрибку впав на радиста, завалюючи на землю, ніби ведмідь вівцю, притиснув голову до землі і наніс сильний удар кулаком в потилицю, щоб той на кілька хвилин втратив тяму. Тіло радиста, який пручався під ним, смикнулося і обм’якло. Олег схопив його за комір куртки і в темпі потяг назад, в укриття. За дві секунди він виклався весь, як штангіст-важкоатлет під час побиття світового рекорду, коли випустив комір, у нього дрижали руки і ноги.

“Все, сьогодні, лиш повернемося на базу, відсипаюся до післязавтра.” – дав він сам собі зарок...

...Основні сили групи сержант, ледь стукнули постріли групи прикриття, кинув вперед-вліво, закручуючи противника по годинниковій стрілці. Ривок зробили швидко і вчасно – “червоні” вже розгорнули короткий ланцюг проти одного кулемета та двох стрільців. Зараз вони мали притиснути вогнем цих трьох до землі, потім короткий ривок на відстань гранатного кидка і все, бій буде закінчено. Тим більше, що вогнева перевага була на їхньому боці. Що для десятка стволів якийсь один легкий кулеметик! Так, принаймі, здавалося тим, хто зараз готувався поставити переможну крапку в цьому зустрічному бою.

Але Клімов вивів своїх бійців туди, куди потрібно, і саме тоді, коли це було потрібно. “Червоні” необачно підставили під стволи його групи свій бік та спину і були негайно покарані за це. Два легкі кулемети вдарили збоку, вибиваючи стрільців та кулеметників. Щільний кинджальний вогонь на близькій дистанції миттєво знищив дві кулеметні обслуги і більшу частину стрільців противника. Єгері, звичайно, зреагували миттєво, укрившись за деревами, але перевага в маневреності була на боці прикордонників – автоматичні карабіни Симонова АКС[32] були не такими зручними, як штурмові карабіни М-4. Бій в лісі вимагає постійного руху, тому супротивники намагаються щільним, шквальним вогнем притиснути ворога до землі, примусити залягти за укриття, позбавити свободи маневру, не дати можливостей для прицільної стрільби. В лісі не можна залишатися на місці, хто не маневрує, підставляється і гине. А довгоствольна зброя – гвинтівка, кулемет, – своєю довжиною не дають стрільцю легко розвернутися і змінити позицію. І в бою стрілець з такою зброєю буде інстинктивно висуватися з-за укриття в бік своєї зброї. Ось тут його і візьмуть на приціл, ті, хто навчений стріляти “з тичка”. Клімов своїх бійців такому способу навчив.

Саме так і вчинили з кулеметником, який ще відстрілювався з-за дерева. Він намагався було змінити позицію, однак щоразу, коли від починав підводитися, над головою цвьохкали кулі, з гидким виском рикошетячи від стволів дерев чи з м’яким чмоканням впиваючись в деревину. Врешті-решт, йому зайшли в тил і оглушили вибухом гранати. На якийсь час червоноармієць втратив притомність.

- Взяли п’ятьох полонених. – Доповів сержанту його заступник. – Двоє цілісінькі, один – з “дігтярем” – легка контузія, а двоє важкі. Убитих – десять. У нас втрат немає. Але ти навіть не уявляєш, який сюрприз тебе чекає. По-перше, командиром у цих шустряків був Вася Петров. А другий сюрприз... Глянь!

І дійсно, сюрприз був немаленький, коли заступник задер вгору голову одного з полонених.

- Коля! – Ахнув Клімов. – Ярусєвич!

Виявляється, провідником єгерської спецгрупи чекістів був лісник Мозирського заповідника і, до того ж, ще й командир бойової дільниці загону самооборони. Було від чого зойкати та хапатися за голову. Але це вже компетенція інших служб. Тепер головне – доставити його цілим і неушкодженим на базу, нехай там з ним і іншими полоненими розбираються ті, кому належить. Але удар був досить дошкульним... Хоча... хоча те, що його взяли на гарячому, радувало. А от Василя Петрова, помічника радянської прикордонної застави, Клімову було шкода. Вони були знайомі – часто зустрічалися по службі...

- Командир. – Радист групи підняв захоплену радіостанцію. – Я цей апарат знаю, в неї радіус дії в голосовому режимі всього чотири кілометри, в телеграфному – до десяти. Розумієш, що це означає?

Ще б пак! Значить, десь поблизу вештається або значно більший загін єгерів, або кілька таких же єгерських спецгруп. І зараз – шум бою не приховаєш! – вони на всіх парах несуться сюди. І логічно було б звідси вшиватися якнайшвидше, тим більше, ворожу спецгрупу вони завалили. Тільки інтуїція підказувала Віктору, що єгерів можна і необхідно пошарпати ще, благо, ворог сам ліз на рожен. (Як уже було сказано, війна на лісових стежинах досить специфічна, і тут програє той, кому більше потрібно.) Проте сказати, що в його міркуваннях вірно, а що одна тільки гра розуму, можуть лише взяті полоненні. Тому потрібно їх допитувати негайно, тут і так, щоб заговорили відразу, з подробицями і казали правду. Клімов знав, як це робиться, не раз допитував контрабандистів і інших гостей з того боку прикордонної ріки. Почати потрібно з радиста, по зовнішнім ознакам він не дуже стійкий хлопець. Застосовувати доведеться неспортивні методи і наочно показати, що чекає впертих і неговірких. Та й поранених тягти з собою не випадає, самим би вціліти. Віктор перевірив гостроту ножа, зі смутком глянув на свої руки – робити це доведеться йому...

Позиція для засади була вибрана за всіма правилами – стежина огинала невисокий пагорб по годинниковій стрілці, ліворуч від неї було грузьке болото, праворуч – пологий відкритий підйом до висоток, на яких ростуть рідкі деревця. В цьому краї навіть лісова рослинність квола і недоросла.

- На тебе, Серж, покладається дуже важлива задача. – Напучував наостанку сержант Поліщука. – Коли ми відстріляємося, то відірватися вони нам вже не дадуть. Але своїм кулеметом ти їх притиснеш на півхвилини-хвилину до землі, щоб ми змогли відійти і не було за спиною погоні. Потім відходиш сам.

...Полоненні заговорили відразу і говорили все. Тому сержант тільки ствердився у своїй думці влаштувати засаду на загін радянських чекістів-єгерів. Лишалося тільки визначити, де саме зараз цей загін перебуває. Полонений по радіо викликав свого командира (бійці Клімова в цей час вдало імітували продовження бою), радист же в групі сержанта був справжнім майстром своєї справи і визначив приблизно відстань до ворожого загону і пеленг на нього. По всьому виходило, що в запасі було хвилин десять на організацію засади. Час не чекав, але щастя, видно, було на боці українських прикордонників. Можливий шлях був один (в цих болотистих місцях навпростець не побіжиш, а стежок та доріг мало, і це дозволяє передбачити можливі дії противника) і на ньому Клімов знав ідеальне місце для засади. Вже на ходу він зв’язався з майором Якубовичем, і той дав добро на напад. Однак зважився сержант напасти на чекістський загін не від молодецької удалі – хто зна, що вони вже винишпорили, і чого ще нариють! І не розгромити сотню озброєних і добре навчених бійців Клімов збирався – для п’ятнадцяти прикордонників та “партизанів” – бійців самооборони – це була непосильна задача. Зовсім ні! Зірвати чекістам виконання завдання – ось що хотів зробити сержант. Несподіваний удар з засади – і у противника будуть вбиті і поранені. А поранені – це жах в лісовому житті. Це – найнеприємніше, що може бути. Обтяжений пораненими і вбитими, втративши ініціативу і час, маючи попереду невідомість, чекістський загін не буде здатний на результативні дії.

З боку болота сержант наказав встановити керовані міни. Їх не всі використали під час нападу на артилерійську колону, у групи ще зосталося півтора десятка штук. Дюжину їх встановили на відстані шести-восьми кроків від стежини, перекривши її більше ніж на сотню метрів. Осколки однієї міни – дві тисячі з лишком сталевих роликів – знищували живу силу противника в радіусі десяти-дванадцяти метрів, можна було сподіватися, що на стежці мало хто вціліє після підриву. Дріт мінер просто затоптав у м’який болотяний ґрунт, але й так не видно було його тонку жилку в траві. Вже за поворотом стежини він вивів дріт управління до пагорба, на якому Клімов наказав встановити кулемет. А з правого боку від стежки три бойові позиції прикривали осколковими мінами ПОМ-Р[33] – спеціально розробленими для груп розвідників і диверсантів мінами, які можна ставити миттєво, наприклад, при відході групи при переслідуванні. Досить було висмикнути чеку і кинути цю міну на землю – при цьому не забути якнайшвидше віддалитися від неї метрів на п’ятдесят-сімдесят – як розкривалися шість пелюстків-опор і відстрілювалися натяжні дротики. І все – міна стає на бойовий звід, і тепер кожен, хто тільки зачепить тонку прозору нитку, отримає заряд готових уражаючих елементів. За своїми розмірами міна не перевищувала габаритами ручну гранату і, за звичай, кожен диверсант-розвідник мав дві-чотири такі міни в гранатних сумках. Ось і тепер, займаючи позицію метрів за п’ятдесят-сімдесят від стежки, кожен з прикордонників кидав перед собою одну-дві міни, прикриваючись від нападу спереду. Кожна вогнева група прикрилася такими мінами з фронту та флангів, забезпечуючи таким чином спокійний відхід після нанесення удару по ворожій колоні.

Клімов розділив свою групу на чотири бойові тройки – з своїх п’ятнадцяти бійців радиста і провідника службової собаки він залишив з полоненими. Крім того, доозброїв групу трьома трофейними ДП, і тепер мав аж шість кулеметів, по один-два кулемети на кожну бойова трійку. Для кинджального вогню по колоні такої сили було досить, щоб завдати відчутних втрат. Колона – групова мішень, тому вогонь дюжини стволів по ній разом з ураженням від керованих мін має привести до вражаючого ефекту. За два роки своєї служби сержант на практиці перевірив цей дієвий засіб боротьби на контрабандистах і браконьєрах.

Одна група займала позицію проти повороту стежини і могла прострілювати її на всю довжину. А три інші розмістилися з правого боку – стріляти єгерям з розворотом праворуч буде дуже не з руки. Ще один кулемет – на пагорбі, метрів за сто п’ятдесят від стежини. Задача кулеметника – прикрити відхід вогневих груп після їхнього удару по колоні. Своїм вогнем він затримає можливе переслідування і заглушить тупіт прикордонників, які повинні якнайшвидше втекти з місця засади.

Це диктували закони лісової війни, бо бій з спеціально підготовленими для подібних сутичок єгерями від полювання на контрабандистів та браконьєрів суттєво відрізнявся. Тому на весь вогневий контакт давалося не більше десяти секунд, після чого вогневі групи негайно відходили по заздалегідь визначеному шляху. Для цього легкі кулемети[34] споряджалися стандартними магазинами до штурмових карабінів на сорок, а кожен ДП – одним диском на сорок сім набоїв – вистріляв набої, і ноги в руки! Тільки кулемет прикриття використовував повну стрічку на двісті п’ятдесят набоїв – легкі кулемети могли використовувати і магазинне живлення, і стрічкове. Після удару група мала миттєво зникнути, щоб противник, маючи перевагу і користуючись великою кількістю укриттів, не зміг обійти і оточити прикордонників. Власне, саме це й спонукає ділити групу на бойові тройки, які діють, як одне ціле. Бо дюжину бійців командиру групи дуже легко розгубити в гущавині лісу, особливо, коли всі вони захоплені боєм. Командир за всіма не встежить, а старший бойової трійки не загубить нікого, він бачить своїх бійців і бійці бачать його...

...Першим, як і належить йшов головний дозор. Четверо єгерів рухалися швидко, але грамотно, перекатами. Поки двоє переміщалися вперед, двоє задніх прикривали їх, готові відкрити вогонь негайно. Пройшли метрів за сорок-п’ятдесят, і передня пара займає позицію, а задня швидко переміщалася вперед.

Сержант чекав, поки дозорні досягнуть повороту. Тут огляд з боку стежини був обмежений очеретом і рідкими кущами, саме в ріст людини. Вони, здавалося, проглядаються наскрізь, тільки це враження було оманливим. На цьому зоровому обмані і побудував Клімов свій задум нападу на колону чекістів.

“Червоні” виходили з-за повороту на стежку і не у одного прикордонника серце пропустило удар, коли вони побачили скільки ворогів прийдеться на кожного з них. А з глибини лісу, все виходили й виходили плямисті біло-зелені фігури і, здавалося, що цей буде нескінченним.

Але прикордонники самі вибрали таку службу, на самому передньому краї, вони були бійцями першого рубежу і знали, що рано або пізно, але їм доведеться стати на заваді ось цим, в чужих камуфльованих одностроях, солдатам. І стати першими. Бо коли їх пропустити, на українській землі залишиться пустка. Тому руки сильніше стискували руків’я карабінів та кулеметів

Дозір не став чекати голову колони, впевнений, що його видно. Вони поминули поворот і рушили далі. Це було необачно, тепер їх можна було знищити з безшумної зброї, і ніхто б не підоспів на допомогу.

Сержант знешкодження головного дозору взяв на себе. Коли останній дозорний поминув поворот, він відрахував про себе до п’яти, рвучко підвівся – стріляти лежачи по близькій цілі не дуже зручно, переносити вогонь на наступну ціль, спираючись ліктями в землю, важкувато, – і в чотири постріли поклав дозорних.

Стріляти в спину ворогам зовсім не шляхетно, але в лісовій війні правил немає ніяких, вірніше, їх ти встановлюєш сам. Коли є, звісно, можливості для цього, тобто, сила. Сила зараз була на боці Клімова. А ще раптовість. Звичайно, “червоні” також налаштовані на бій, але чекають його пізніше, а бій почнеться ось зараз.

В колоні чекістів приглушених ПБСом пострілів не почули, чи не зрозуміли, що саме трапилося. Однак часу для усвідомлення у “червоних” не залишилося. Бо мінер, одночасно з пострілами Клімова, замкнув контакти керованих мін. Разом хлопнули викидні заряди, довгасті циліндри осколкових мін вилітали з сталевих стаканів на рівень живота дорослої людини і там вибухали. По стежині ніби коса пройшлася – на ділянці більше сотні метрів змело всіх, хто мав нещастя знаходитися там. Не менше десятка вбитих і півтора-два десятка пораненими втратили “мисливці” від цього першого удару...

Степан Лукашевич тримав на прицілі свого ДП замикаючу групу загону “червоних”. Задачу свою він знав добре – рубати хвіст чекістської колони. Позицію собі він облаштував старанно і зі знанням справи. І коли на стежині з’явилися нарешті ворожі солдати, він тільки зовсім трохи довернув кулемет і зручніше вмостив лікті. Ця ділянка стежки прострілювалася метрів на двадцять, не менше, до самого повороту, яких ховався в рідких заростях верболозу, але гвинтівково-кулеметний набій зразка тисяча дев’ятсот восьмого року штука досить потужна, він пробиватиме цю лозу метрів на триста. І Стьопа був спокійним, лише прикидав подумки, куди сипонуть “червоні”, почувши вибухи попереду. І, відповідно до цього, планував, як і куди він буде стріляти. Спочатку, міркував він про себе, дві черги вздовж стежини, потім по дві – з обох боків, і, наостанці, ще дві короткі черги вздовж і по черзі праворуч і ліворуч.

Тут він якимось шостим, чи що, відчуттям вгадав – ось зараз спрацюють міни і натиснув гашетку майже одночасно з вибухами на стежині. Приклад “дегтяря” часто-часто ударяв у плече, Лукашевич бив короткими чергами по три-п’ять пострілів, накриваючи стежину в глибину, а потім і по обох сторонах від неї. Він встиг розстріляти кругляш за якісь вісім чи дев’ять секунд. Ледь затвор кулемета клацнув вхолосту, він підклав під ствольну коробку заздалегідь підготовлену міну-пастку, і перекатом ковзнув у кущі...

Володя Перебийніс займав позицію на пагорбі. Його кулемет контролював всю стежину. За ті дві чи три хвилини, що залишалися до зустрічі з чекістами, його турбували зовсім сторонні, здавалося б, речі. Це був його перший бій, де доведеться зійтися з ворогом впритул, і він до щему в душі боявся отримати рану. Він якось чув від тих, хто бував у боях і мав поранення, що від больового шоку людина часом втрачає свідомість. І молодий солдат злякався, що в разі поранення потрапить в полон до “червоних”. І тому він час від часу нервово смикав головою, виглядаючи сержанта, який заліг під бахматим камуфляжем метрів десь так на тридцять нижче, якраз за поворотом стежини. І через це смикання він був захоплений вибухами мін зненацька, аж голову в плечі втягнув. Але, оскільки мав добрий вишкіл – недаремно його сержант ганяв до сьомого поту на заняттях і обов’язок виконувати наказ командира в’ївся йому в плоть і кров, – всі його страхи з початком бою вилетіли геть з голови. Правда, з несподіванки він так притиснув гашетку, що більше ніж половину магазина випустив однією чергою, але смикання кулемета в руках привело його до тями і залишок набоїв він розстріляв уже прицільно. І, ледь затвор клацнув вхолосту, підхопив кулемет за ручку і, перекотившись двічі чи тричі, байраком чкурнув до пункту збору. Але згодом, намагаючись відтворити у пам’яті свій перший бій, нічого до ладу так і не згадав. Хіба що, як стукотіла кров у скронях і гуділо у вухах. Одні лише емоції...

Сергій Поліщук вочевидь інструкцій сержанта не потребував. До війни він тричі встиг побувати в засадах на контрабандистів та браконьєрів. (А їх в цьому прикордонному з Радянським Союзом краї було досхочу і більше. Великий і могутній, крім танків, літаків і гармат для своїх громадян виробляв самий мінімум необхідного, тому контрабандна торгівля – і у українських прикордонників була неслаба підозра, що тут без людей “з гарячими серцями і чистими руками” не обходилося, – процвітала. Одне погано, контрабанда била українських громадян по найуразливішому місцю – по власній кишені, тому боротьба з нею була основним зайняттям Державної Прикордонної Служби. А все інше – шпигуни, незаконні мігранти і т.д. було побічною справою охорони кордону. Звичайно, там, де Україна межувала з нормальними країнами, і контрабандистів було менше. Тільки ж СРСР давно і безнадійно був хворий на Світову революцію, тому радянсько-український кордон вважався на військовому становищі. І рік служби тут йшов за два.)

Зі своєї висоти Сергій міг контролювати всі чотири вогневі групи. Він відслідкував, як “червоні” потрапили в мінну пастку, влаштовану Клімовим, як хлопці відпрацювали по колоні і почали відхід. Сержант ще вранці, до виходу в засаду на шосе, наказав Поліщуку простежити за Перебийносом – молодий хлопець ще не бував під вогнем, а в першому бою все може трапитися, тому підтримку і допомога досвідченого товариша, ой, як багато значить! А ця засада на радянських чекістів-єгерів і мала стати його першим боєм – стрільба по артилеристам на шосе по справедливості таким не була. Тому Сергій добре бачив, як мандражить молодий боєць, робив, звичайно, помилки, але в цілому тримався добре.

Тільки потім, коли групи почали відхід, Сергію стало не до спостереження. Він вчасно вдарив короткими чергами по розгромленій колоні, притискуючи до землі занадто рвучких і завзятих. Хлопці вже покинули свої позиції, коли, у відповідь на напад, зі стежини вдарили кілька десятків ручників та пістолетів-кулеметів. Отже, по законам лісової війни слідом мають кинутися переслідувачі. Частина потрапить на міни, але хтось же може й прорватися! І він ще добрих півхвилини не давав єгерям підняти голови, дозволяючи відійти товаришам. І, хоч не відволікався від бою, спостеріг, що групи відходять без втрат. От тільки сержант, який відходив останнім, раптом якось дивно смикнувся, навіть зупинився, та за секунду знову біг лощиною до пункту збору. І ледве він поминув висотку, Сергій підхопив кулемет і кинувся слідом...

Тупий удар в спину Клімов відчув, коли вже зітхнув з полегшенням – кущі надійно сховали його від прицільного вогню. “Сліпа куля...” – сплила думка, а губи вмить отерпли і стали якимись дерев’яними, ніби у стоматолога, коли зуб вириваєш. В нього ще вистачило сил дійти до своїх бійців, а потім свідомість затьмарив морок...

Свідомість поверталася повільно і перше, що Віктор відчув, була дрібна вібрація. “Банан Сікорського... евакуація...” – здогадався Клімов. Ілюмінатор світлів сірою плямою – отже, ніч закінчилася і вже світає. Він скосив очі і побачив поруч на ношах Поліщука. Ліва рука його була в бинтах і нога також.

- О! – Сергій побачив, що сержант розплющив очі. – Ну, ти не слабо “на масу давиш[35]”!

- Я не спав. – буркнув Віктор.

- Я знаю! – З радісною усмішкою згодився Поліщук. – Як вкололи тобі обезболюючого, так ти до самого відльоту навіть не ворухнувся. А взагалі нічого страшного, тільки крові багато втратив.

- А ти теж там? – Кивнув головою кудись вбік Клімов.

- Ні, це вже на майданчику, як полонених вантажили. “Червоні” артилерією накрили. Очевидно, там десь коригувальник сидів. Ти, до речі, в тій заварушці з чекістами тільки один важкий виявився...

- І куди нас? В Житомир?

- Ні, далі. В Житомирі лише важких залишили. А таких, як ми, далі відправили. Можливо, в Київ, а, можливо, у Вінницю чи Одесу навіть. Поближче до моря. Там зараз красота! Оксамитовий сезон...

Який там оксамитовий сезон на четвертий день війни, Клімов добре собі уявляв.

- Ну, й тріскун твій приятель! – Крізь гул турбіни прокричав Клімову санітар, побачивши, що сержант прийшов до тями. – Від самого злету не змовкає!

Але осуджувати Сергія не варто було – у кожного нервове напруження по-своєму виходить. От не дуже говіркий Поліщук ніяк виговоритися не може. Нічого, ще не кінець війні. Прийде ще їхня черга бути на вістрі меча!

 

 

 

Частина друга На вістрі меча

Привалу не буде!

Бригада виступила вночі. Попереду чекали близько ста двадцяти кілометрів по ґрунтовим дорогам. Бригадні й корпусні сапери, виділені в загін забезпечення руху, виступили разом з розвідниками. Задовго до світанку бригада ввійшла в ліс в чотирьох кілометрах від містечка Терни. Авангард розташувався в бойовому порядку на північному та східному узліссі. Тут вже були підрозділи місцевого загону самооборони. Комбриг викликав командирів батальйонів та підрозділів, ввів в обстановку, яка склалася.

- Противник після двох діб наступального бою прорвав нашу оборону на рубежі державного кордону і з 23.00 8 вересня почав наведення понтонних переправ через ріки Сейм і Кригу. Його передові частини ведуть бій на захоплених плацдармах. Одночасно висуваються з глибини резерви, які знаходилися в районі відпочинку на радянській території за лінією державного кордону.

Авіація противника веде розвідку і завдає ударів по нашим військам. В попередніх боях противник застосовував хімічну зброю, висаджував тактичні повітряні десанти і диверсійно-розвідувальні групи.

Другий танковий батальйон з першою мотопіхотною ротою, другим дивізіоном САУ[36] – легких 105-мм гаубиць, зенітною батареєю, двома мостоукладчиками – авангард бригади. Здійснює марш по маршруту урочище Ставище, Бєліковка, Супрунівка, Черванівка, Куянівка, Воронівка з задачею до 4.00 досягти південної околиці Білопілля. При зустрічі з противником діяти відповідно до обстановки і забезпечити вигідні умови для вступу в бій головних сил бригади.

Рубежі ймовірної зустрічі з противником: № 1 – південна околиця Білопілля, № 2 – Воронівка.

Вихідний рубіж – урочище Ставище, Піщане – пройти о 2.00.

Привалу не буде. Сусідів праворуч, ліворуч немає. Витрата боєприпасів для всіх видів – половина боєкомплекту, пального – 0.2 заправки.

Готовність до маршу – 1.40 9.9. Рішення доповісти о 1.15 9.9.

Командиру розвідувального батальйону майору Вовченку задачу поставлю окремо.

Все! Приступити до виконання! – Планшетка закрита, долоня під козирок, погляд командира бригади суворий. Командири батальйонів мовчки віддавали честь і поспішали до своїх підрозділів.

Командир другого батальйону майор Слюсаренко відмітив на карті маршрут свого підрозділу. Захлопнув планшет, підморгнув командиру розвідбату: тримайсь, козаче, знову тобі випадає нездійснене завдання! Але розвідник залишився похмурим – це тобі не маневри: “сині” проти “зелених, це війна...

Слюсаренко потиснув на прощання руку давнього друга і побіг до штабного бронетранспортера.

- Тобі Іване Антоновичу, особливе завдання... – Підтвердив здогад комбата-2 полковник Черняхівський. – Діставай карту, будемо кумекати до якого горщика і які рогачі тут приставлені...

Здавна відомо, що розвідка – це очі і вуха командира. Полковник розвідників любив і пестив, як турботливий батько. Відмови вони у нього ні в чому не мали. Примовка комбрига була Вовченку давно знайома. Він завжди так казав, коли попереду на нього та його підлеглих чекала важка і небезпечна робота.

Обговорення завдання для розвідників не зайняло багато часу.

- І ще одне, Іване Антоновичу... – Наостанку промовив комбриг, – Знаю, смертельний тобі випав номер, але... коли твої орли пропустять супостата, буде дуже кепсько. Отримаємо такий стусан в бік, що зімнуть нас “червоні маршàли”, як курчат... Зімнуть і розтопчуть, “моща” у них тут зібрана чимала.

- Не пропустять. – Вперто хитнув головою Вовченко. – Я – Іван і ти – Іван, ми з тобою, Іване Даниловичу, українські іванці-киванці. Скільки нас не топчи, а під чужим чоботом лежати не будемо!

Полковник тільки посміхнувся і міцно потиснув руку комбату розвідників...

...Низький присадкуватий бронетранспортер різко загальмував і, гойднувшись вперед-назад на гусеницях, зупинився. Ляда люка відкинулася і енергійно, відштовхнувшись руками, майор Слюсаренко викинув своє сильне треноване тіло з теплих нутрощів машини, пропахлих специфічним “танковим” запахом у свіже прохолодне повітря вересневої ночі. Розрізнити в нічній пітьмі майора в чорному танкістському комбінезоні було важко. Але зв’язкові, які купчилися біля головної машини батальйону і палили, ховаючи вогники в кулак, по манері хвацько гальмувати впізнали бронетранспортер комбата, і квапливо стали гасити сигарети. Майор пустопорожніх теревень не любив і своїм підлеглим без діла нудьгувати не давав.

- Командири рот і взводів до мене! – Командир батальйону зіскочив з штабного бронетранспортера. Зв’язкові, ніби захоплені зненацька горобці, кинулися виконувати наказ...

...Бій планують в штабах. На карти наносять стріли ударів. Пишуть накази, в них коротко і точно ставляться бойові задачі. В цих наказах передбачено, здавалося б, усе: рубежі, з яких танки підуть в атаку, час і сигнали, підтримка артилерії, зв’язок з піхотою... Але як добре не був би підготовлений бій, якими б передбачливими не були не розумні люди в штабах, всього, що відбудеться під час бою, передбачити неможливо. Тут все залежить від того, як поведуть себе рядові бійці, від їхньої самовідданості, здатності за короткі миті зорієнтуватися, прийняти рішення і виконати його...

До танка з білою цифрою “53” на башті підійшов сержант Горобець. Поряд з високим широкоплечим командиром другого взводу Федором Литовченком він здавався просто підлітком.

- Запрягайте, хлопці, коней! – Жартівливо сказав-проспівав Степан Горобець.

- Що, скоро підемо? – Запитав Литовченко. Степан одружений з сестрою Федора, Марусею. Працював до війни, – ДО ВІЙНИ!, – на азотнотуковому комбінаті. Був сержантом запасу, командиром танкового взводу. Чотири дні тому знову одягнув однострій. Втім, це був тільки чорний танкістський комбінезон. Парадні однострої, видно, доведеться вдягти тільки після перемоги. І не всі доживуть до неї.

- Скоро підемо, Федю, скоро. Світанок невдовзі, отже, тут залишатися ми не можемо. І шлях нам випадає майже прямо на північ, там пруть нам назустріч комуняки, але наказ буде один: “Тільки вперед!”

Горобець говорив весело, але по його очам Литовченко бачив, що другу зовсім не до веселощів. Просто перед боєм Степан хотів підбадьорити друга. Він-бо вже встиг повоювати добровольцем на Сході. І нинішня війна була для сержанта не першою.

Федір зробив рукою запрошувальний жест – давай, мовляв до нас, в танк! Горобець легко заскочив на броню, слід за ним Литовченко, зайняли місця в танку. Внизу за важелями, у відділенні управління, сидів Юхим Гриценко – механік-водій “трійки”, в башті за прицілом гармати – Гриша Коломієць, навідник, і Ваня Пастушенко – заряджаючий. Очікуючи сигнал виступати, танкісти гризли сухарі і згадували добрим словом старого діда, який пригостив їх, коли танк вивантажували з ешелону у Бобрику.

- Що Юхимцю, мамка тебе не такими сухарями кормила? – Запитав Горобець у Гриценка.

Механік-водій гриз сухар, дивися через відкритий над головою люк на зорі і дерева, які підняли в високе небо свої зелені вершини. Нічого не відповів на жарт сержанта, тільки відразу побачив рідну хату і матір, яка виймала з печі на дерев’яній лопаті рум’яний коровай. Навіть запах свіжоспеченого хліба відчув.

- Вміє моя мама хліб пекти. Зовсім не такий, як у магазині. Витягне його з печі, а він свіжий, духмяний, сам у рот проситься... А мама його відразу їсти не дає. Не можна, каже, гарячого, їсти. Накриє його вишиваним рушником, а сама тим часом обід збирає... А як трохи захолоне хліб, скаже: “Мийте, діти, руки і сідайте до столу...” – Сказав тихо, ніби сам з собою розмовляв.

- Нічого, нічого, хлопці. Поїмо ми ще свого хліба, посидимо за своїми столами, поспимо на своїх ліжках. – Сказав, збиваючи з комбінезона крихти, Федір Литовченко.

Хлопці мовчали. Попереду лежали українські села і хутори, залишені своїми господарями. На короткому шляху до фронту вони вже бачили такі. Пусті вулиці, лиш в деяких оселях залишилися мешканці, та й ті за годину-дві покинуть рідні домівки, закінчать вантажити на свої вантажівки чи причепи тракторів нажитий роками домашній скарб і від’їдуть на захід, в евакуацію, за Дніпро. Ніби вимерли ще недавно наповнені життям села. А збоку глянеш – все, здавалося б, на місці. А село мертве – немає людей, немає!

Ззовні почилися неясні голоси.

- Командир, – заряджаючий, який вів спостереження, опустився на своє крісельце, – вас викликають до командира батальйону. Всіх взводних викликають, вас також, товаришу сержант. – Повідомив він Горобця.

- Ну от, я ж казав, – підморгнув Литовченку Степан, – ночувати тут не будемо. Чую, буде діло!

- ...четверта танкова рота з першим мотопіхотним взводом і мостоукладником – головна похідна застава. Здійснює марш по маршруту батальйону з задачею забезпечити безперешкодний рух його головних сил і виключити раптовий напад на них противника. До 3.30 дев’ятого вересня оволодіти висотою 144.8. При зустрічі з противником створити вигідні умови для розгортання і вступу в бій батальйону.

Командир ГПЗ і інші офіцери батальйону старанно відмічали на карті пункти маршруту.

- Питання є? – Навіть не спитав, а підвів риску під своїми вказівками комбат.

- Є прохання, товаришу майор. Виділити ГПЗ хоч би одну зенітну кулеметну установку. Коли нам влаштують засідку, зенітники будуть бити диверсантів, як тетеруків.

- Добро. – Погодився майор. – Дві установки зенітного взводу поступають у ваше розпорядження.

...Розпорядження про шикування похідної колони командир другого танкового батальйону майор Слюсаренко віддавав в присутності командира бригади. Танки, бронетранспортери, самохідні гаубиці стояли на правому узбіччі ґрунтової дороги, яка пролягала між зарослими лісом байраками до шосейної дороги. Командири підрозділів доповідали про готовність до маршу. Те, що рухатися доведеться вночі, майора не турбувало: машини оснащені приладами нічного бачення, та й маршрут не такий вже й складний, скільки разів ходили тут і вдень, і вночі на навчаннях та маневрах.

- По машинам! – За кілька хвилин дружно ревонули десятки потужних дизелів і колона рушила...

Батальйон йшов прохолодною осінньою ніччю, залишаючи за собою шлейфи пилу і диму. Кожен оберт гусениць наближав бойові машини до того рубежу, коли почнуть говорити гармати. І в цих машинах так само неухильно росло напруження від очікування бою. Тільки перші постріли зможуть зняти його.

Танки вже майже годину трясло і хитало на вибоїнах ґрунтовки. Хиталися з боку в бік дерева лісозахисної смуги на узбіччі польової дороги, кущики, пагорби, покриті ще зеленою, але вже жорсткою травою, досвітнє небо також хиталося – повільно і важко. Траки машин здіймали сірий пил в коліях, і сержанту Федору Литовченку в гулі танкового дизеля чулося сердите бурчання. Коли висовувався з люка, було трохи холоднувато від зустрічного вітру, який бив в обличчя, незатишно від сірої невизначеності ночі і тривожно. Командир дозорного відділення мовчить з самого початку маршу, а рубіж ймовірної зустрічі з противником вже близький, і це мовчання не на добре. Батько вчив, що “червоні” – твердий горішок, їх шапками не закидаєш. А нинішніх комуністів й поготів так просто не здолати. Вони-то добре знають, що їх чекає в разі поразки, тому битимуться з затятістю смертників!

Литовченко посовався на сидінні, розвернув командирську башточку, вдивлявся в свої танки, ніби боявся, що з його взводом вже трапилося щось недобре. Але два танки йшли на встановлених відстанях, розвернувши стволи гармат праворуч-ліворуч по ходу руху. Командирський прилад нічного бачення чітко показував на темно-сірому тлі світло-сірі силуети броньованих машин. А за якийсь кілометр вигнулося на повороті довге стальне тіло колони батальйону і його вид заспокоював. З такою силою, та не впоратися з противником! Сержант дістав карту, нахилився вниз, в башту, ближче до плафону.

До чого несхожий кольоровий лист карти на одноманітну сіру місцевість довкола! Чи це від сірої одноманітності в окулярах ТКНу[37]? Та ще спробуй вгадати, де тут влаштують тобі пастку! Там, де маршрут зустрічається з залізницею? Чи далі, біля самого рубежу ймовірної зустрічі з противником?

В ефірі тільки обривки чужих доповідей, батальйон же йде в режимі радіомовчання. А от з боку противника безперервна балаканина – час від часу Федір настроює радіостанцію на хвилю супостата, але в тих клаптях радіорозмов нічого путящого для себе не почув: хтось когось викликає безперервно, хтось комусь щось наказує, перекриваючи командні вирази словами, що пишуть тільки на парканах.

- Механік, оберти! – Коротко кидає Литовченко по ТПП[38]. – Швидкість тримай!

Вимкнув плафон, відкинув ляду люка і висунувся назовні. Темно навкруги, хоч в око стрель!

Заглушає все гуркіт двигуна, стогне земля, мотається з боку в бік і до самої башти пригинається антена, обличчя холодить світанковий свіжий вітер, а все здається – мала швидкість! Хто його зна: можливо, “червоні” вже прорвали оборону і зараз так само зараз рвуться до Білопілля! Або й штурмують чи вже й зайняли його. Що їм там якийсь загін самооборони!

Різкий квапливий голос командира головного дозору змусив Литовченка здригнутися.

Танк вилетів на низький увал, і Литовченко побачив гряду висоток, яка манила своєю близькістю.

Перший завал... Його зустріли на дорозі через годину маршу, коли втяглися у вузьке дефіле між гаєм та відстійниками. Ледь взвод підтягнувся до дозорної машини, з гаю по бронетранспортеру хльоснув кулемет і наввипередки застукотіли пістолети-кулемети. Спалахи пострілів зарясніли в темряві гущавини, нічний гай наїжачився злими жалами черг. Піхотинці відповіли, мінометна обслуга швидко приготувалася до бою, але 50-міліметрові міни вибухали у вітті дерев, не завдаючи шкоди противнику – навіть примітивні перекриття над окопам захищали від осколків. Ракет не кидали – освітлювати себе дурних немає, а нічних прицілів у дозорного відділення вистачало. Однак перестрілка затягувалася, диверсанти “червоних” вперто тримали завал під вогнем, не дозволяючи саперам наблизитися до нього. По всьому виходило, доведеться посилати піхотинців в обхід, щоб вдарити по засідці з тилу, а це втрачені мінімум півгодини. І тут з-за гребеню пагорбу, обходячи обочиною бойові машини, вивернув бронетранспортер з зенітною кулеметною установкою. Поява зенітників була вчасною. Чотири великокаліберні ствола влупили по засідці жорстокою сяючою зливою куль і там все огорнула хмара куряви, вся пронизана осколками і блідими спалахами. Засада вмить замовкла. Сапери не гаючись кинулися до завалу і поки розчищали шлях, зенітники пантрували в гайку найменший рух, подавляючи його вбивчим вогнем великокаліберних кулеметів.

Завал виявився так собі – кинули поперек дороги гіллясте дерево, в ПНБ[39] завада здавалася нездоланною, насправді ж достатньо було двох чоловіків, щоб звільнити шлях. Піхотинці дозорної машини прочесали гайок – знайшли тільки п’ять пошматованих великокаліберними кулями трупів ворожих розвідників, та й по тому. Командир піхотного відділення доповів, що це всі, хто влаштував засідку, ніхто не відійшов, всіх тут і поклали зенітники. І зараз п’ятеро забитих радянських солдатів лежали в курному кюветі обабіч дороги. А всього-то, чого вони добилися – це зупинили на десять хвилин ГПЗ. Тоненькі сині промені ліхтариків висвічували їхні обличчя, але розібрати скільки кому років було неможливо – смерть, великий розводящий, вже стирала вікові відмінності.

- Ось так, Федю, закінчилося воно, золоте дитинство. – Литовченко оглянувся. Поруч стояв Стьопа Горобець, дивився на загиблих росіян суворо і чомусь осудливо. Звичної його насмішкуватості не було.

- Як же їх наша розвідка прошляпила? – З досадою промовив Литовченко. Йому чогось було шкода цих перших забитих ворогів. По всьому видно було – молоді хлопці, їм би ще жити й жити...

- Товаришу старший лейтенант, – доповів командир саперів ротному, – завал не мінований.

- А на дорозі? – Старший лейтенант Ільченко картинно переламав брову. – Перевірили?

- Товаришу старший лейтенант, – втрутився Горобець, – та вони просто не встигли. Почули наші танки, ну, розвідувальний дозор, кинулися від шосе. Все, що змогли і встигли зробити, зрубали дерево і кинули поперек дороги. Вони ж нас пантрували не тут, на цій ґрунтовці, а на шосе... Які тут можуть бути міни. Та й не було їх у них... Судячи по всьому. У них навіть рації немає, щоб своїм доповісти про нас...

- Точно, немає. – Підтвердив командир дозорного відділення. – Їх всього п’ятеро й було тут...

“Це мене й турбує, що рації немає, – подумав Литовченко, – як це так, розвідка – і без зв’язку? Значить, не всіх тут перебили. І несуть зараз радіохвилі тривожний сигнал у їхній штаб про нашу появу...”

Ротний стояв над кюветом, дивився на загиблих важким недобрим поглядом. І думав, мабуть, про те ж саме. Принаймі так здалося Федору, коли вдивлявся в тіні, що грали на обличчі старшого лейтенанта.

- Не будемо гадати, є міни чи немає. Танк з тралом в голову колони. – наказав Ільченко. – Триста метрів нехай протралить. А там... ну, там видно буде!

- Сержант, – звернувся ротний до Литовченка, – одного “бетеера” в дозорі малувато буде? Га?

- Вас зрозумів, товаришу старший лейтенант, підсилю “п’ятдесят четвертим”...

Обережно обминаючи машини, в голову колони виповз танк з піднятими вгору над гусеницями ножами тралу. Механік-водій натиснув на важіль і гідравліка м’яко опустила ножі на ґрунт. Броньована машина весело ревнула дизелем і танк рушив з місця. Ножі вгризлися в землю, проорюючи її на пару десятків сантиметрів, ніби плуг. Тепер, коли під ніж потрапить міна, трал просто виколупає її з землі, а потім відсуне в бік. Слідом з танком-тральщиком рушили інші машини головної похідної застави...

Танк Дмитра Адаменка йшов попереду батальйону. Позаду, метрів за двадцять, здіймав куряву бронетранспортер мотопіхотинців. Перед танкістами стояла непроста задача виявити противника, коли він влаштував ще одну засідку або випередити супостата, коли той йде назустріч, відволікти його на себе, дати взводу і роті час, щоб розгорнутися в бойовий порядок. Іншими словами, вони першими приймуть удар.

Саме тому Литовченко і був стурбованим, коли ставив задачу екіпажу Адаменка:

- Слухай уважно, Дмитре... Карту дістань... – Обірвав сержант на півслові доповідь Адаменка. Нахмурився і говорив вже офіційно. – Твоя машина посилює дозор. Судячи по всьому, нас чекає зустрічний бій. Задача твого екіпажу – пройти маршрутом батальйону вздовж залізниці, вийти на переїзд і зайняти позицію південніше Воронівка. Особливо уважним будь, коли проходитимеш ось цей насип. Якщо “червоні” не дурні, а вони не дурні, то тут чекає їхня засада. Нехай спочатку піхота перевірить...

Литовченко показав на карті, Адаменко підсвічував вузеньким синім променем ліхтарика.

- Та зрозумів, я, зрозумів. – З досадою перебив сержанта Адаменко. – Скільки разів на навчаннях тут ходили і самі засади ставили, і на нас. Все вже напам’ять відомо...

- Не перебивай командира! – Сердито буркнув сержант. – Раніше були маневри, а нині йде війна. Затям різницю! Зв’язок зоровими сигналами, при зустрічі з противником – по радіо. Повторіть завдання.

Вислухав Адаменка, кивнув. Простягнув руку – на прощання.

- Будь обережним. Ні пуху, Дмитре...

Праворуч нескінченною стрічкою струміла колія залізниці. Невисокий насип не приховував місцевості по той бік колії. Такої ж осені танк Адаменка так само йшов тут, на минулорічних маневрах. Ось і невисока виїмка. “Механік, стій! Навіднику тримати під прицілом виїмку і підходи!”, – наказав Дмитро по внутрішньому зв’язку екіпажу і, перемкнувши командирський апарат на зовнішній зв’язок, піхотинцям дозорного відділення, – “Десятий, вислати дозор оглядіти підходи...” Дивився, як швидко і спритно висадилися з бронетранспортера дві трійки і, прикриваючи один одного, обдивилися підходи і саму виїмку по цей і по той бік насипу. Ось старший дозору піднявся на насип, змахнув над головою рукою в напрямку руху – шлях вільний. Дмитро розвернув командирську башточку в бік ротної колони, тричі блиснув нічний прожектор – в ПНБ його спалахи було добре видно, а ззовні крізь щиток світлофільтра не прорвалася жодна іскорка. Бронетранспортер повільно рушив далі, піхотинці заскакували всередину вже на ходу. Слідом за приземкуватим БТРом рушив і танк Адаменка.

Далі рухалися стрімкими кидками, від одного укриття до іншого, ретельно розглядаючи кожну підозрілу тінь попереду. Статут вимагає, щоб дозор до рубежу ймовірної зустрічі з противником рухався на максимальній швидкості і без зупинок. Розвідку “червоних” вони вже зустріли, отже, невдовзі бій з головними силами ворога. Тепер потрібна обачність. Хто перший побачить противника, то і виграє грядущий бій. Ніч, чагарник і горбкувата місцевість допомагали дозору, але й утруднювали огляд довкілля. Навідник спостерігав вперед і праворуч через нічний приціл, механік-водій слідкував за дорогою, тому Адаменку доводилося крутити свою башточку на всі боки, щоб нічого не пропустити. До можливої зустрічі з ворогом, – виходу залізниці на білопільське шосе, – залишалося кілометрів п’ять – хвилин десять ходу.

Назустріч танку бігла українська земля. Ліворуч мигтіли стовпи електричної лінії, праворуч – насип залізниці. За дозорними машинами на великій швидкості йшла танкова колона батальйону.

До шосе вийшли несподівано швидко. В першу хвилину воно здалося пустим. А он і залізничний переїзд. До нього лишалося десь з кілометр, коли Адаменко наказав механіку зупинити машину.

- Механік, ліворуч за окремим кущем, стій. Наводчику посилити спостереження за переїздом, бути готовим до відкриття вогню самостійно. Осколковим, заряджай! – Перемкнувся з внутрішнього зв’язку на зовнішній і наказав піхоті. – Дозорному відділенню перевірити переїзд.

В окулярах приладу нічного бачення пливла сіро-блакитна поверхня. Ніби все спокійно. Коли “червоні” випередили нас, подумав Дмитро, напевно ж виставили там заслон чи охорону. То ж нехай піхота спочатку перевірить. Адаменко бачив, як спішилися піхотинці, нагинці стали наближатися до шосе. І тут якась темніша за навколишню місцевість пляма з’явилася на дорозі. Ще мить, і Дмитро впізнав БА-10 – гарматний бронеавтомобіль, що був на озброєнні розвідувальних підрозділів Червоної армії. Слідом за ним на відстані тридцяти-сорока метрів рухалася відкрита вантажівка. В її кузові виднілося з десяток силуетів. Дійшовши до залізничної колії, розвідувальний дозор зупинився, але за кілька секунд вперед вийшли два мотоцикла з колясками і рішуче завернули ліворуч, прямо на танк Адаменка. Бронеавтомобіль і вантажівка рушили слідом за ними. Ворожий дозір впевнено рухався вздовж залізниці. Українських бійців вони не помітили – видно з приладами нічного бачення у червоноармійців була явна нестача!

- Увага, десятий! Пропустити противника, діяти після мене! – І викликав командира взводу. – “Третій”, “третій”, я – “четвертий”, бачу розвідозор противника. Вступаю в бій! – Перемкнувся на внутрішній зв’язок. – Навідник, по мотоциклістам бити з кулемета, механік, вперед на повному! Тарань!

Дизель заревів, як ведмідь після зимової сплячки, і танк ніби стрибнув вперед. Навідник у Дмитра був справжнім віртуозом своєї справи, мотоциклістів зрізав двома довгими чергами, тільки колеса мелькнули. Водій бронеавтомобіля спробував розвернути важку машину, але було пізно. Танк на повному ходу вдарив у борт, перевернув бронеавтомобіль, здибився, підминаючи його під гусениці. Скрегіт сталі, короткі крики, які безсило тонули в ревіння двигуна – і все було скінчено. Навіть кулемети не довелося пускати в діло. Вантажівка, яка йшла позаду встигла загальмувати. Але з тилу вдарили по червоноармійцях кулемети і карабіни дозорного відділення. А за секунду-другу на них налетіли тридцять тонн танкової сталі...

- Оглянути все, забрати документи – і швидко, швидко!

Але документи виявилися тільки у командира – лейтенанта з двома червоними кубиками в чорних петлицях. У його бійців ніяких посвідчень чи солдатських книжок не було. Тільки чорні пластмасові пенальчики з вузенькими папірцями, де були записані звання, імена, прізвища та номер польової пошти. Дивина! В українській армії кожен військовик мав документ, що засвідчував особу. Що ж, видно в РСЧА були інші порядки: рядовий червоноармієць за людину не вважався, і документів йому мати не належало!

- Сержант, глянь, один ще живий! – Піхотинець тягнув за комір червоноармійця. Той не встигав, і піхотинець стусанами підганяв невправного. – Тільки в жопу, погань більшовицька, поранений!

Допит не зайняв багато часу. Адаменко дивився на полоненого з досадою – що з ним тепер робити? Дозор, це не те місце, де можна панькатися з ворожими солдатами, взятими в полон. Розстріляти? Згадав графа Льва Толстого: що там князь Болконський про війну і полонених міркував? Видно той зрозумів, що зараз вирішується його доля і звично для уродженця російської глибинки бухнувся на коліна: “Товарищи! Только не убивайте!” – ридав і обнімав ноги бійців, ледь не цілував забрьохані їхні черевики.

- Вирішуй сам! – Так сказав Дмитро командиру піхотного відділення, вказавши на полоненого.

Неправильно, звичайно, вирішив, переклав свій командирський обов’язок на підлеглого, але...

- От що, Пилипенко, – той виявив солдатську мудрість, – ти його взяв, ти за нього і відповідаєш...

Той аж підскочив від такої несправедливості.

- Сержанте, – зазвичай між собою солдати завжди підвищували звання командира, – та на біса мені цей клопіт? Щоб з червонопузим панькатися! Може, ще й перев’язати? Краще я його пристрелю? Га...

- Я тобі пристрелю. – Втомлено промовив молодший сержант. – Давай його в машину...

Пилипенко аж сплюнув від злості. Всі будуть воювати, а він, як нянька, за цим “краснопузиком” приглядати! Знайшов же клопіт на свою голову!

- Пішов! – Копнув червоноармійця ногою. – Спробуй тільки рипнутися, порішу в момент! Ворушись давай, курва твоя мама...

А доповісти про це зіткнення з “червоними” потрібно негайно, похопився Дмитро. Чого це я тут задумався про недосконалу світобудову. Литвиненко, в разі чого, три шкури спустить! Командир взводу службу знає!

- “Третій”, “третій”, я – “четвертий”, прошу на зв’язок! – В ефірі шипіло і тріщало.

- Я – “третій”, прийом. – Сержант відповів негайно.

- “Третій”, мав боєконтакт з розвіддозором противника. Знищено бронеавтомобіль, два мотоцикли, вантажівка, до відділення піхоти. Взяв полоненого. Розвідувальний загін противника захопив мости через Вир в Голубівці. До роти піхоти з трьома бронеавтомобілями. Прийом.

- “Четвертий”, вас зрозумів. Дозорним машинам залишатися на місці. “Троянда”, вперед! – Литвиненко квапився випередити “червоних” і ударити по ворогу, поки той не виявив поблизу себе українські танки. Дорога зараз була кожна хвилина. Противник напевно ж чув стрілянину біля переїзду. І зрозумів її значення, не міг не зрозуміти, в розвідку не бовдурів посилають. Отже, готує зустріч. І кожна хвилина збільшує його шанси перемогти нас у майбутньому бою.

Сержант викликав командира роти, доповів обстановку.

- ...Вирішив: атакувати противника і захопити мости в районі Голубівки. Прошу підтримати піхотою. – Доповів він старшому лейтенанту Ільченко своє рішення.

- Вас зрозумів, “третій”. Атакуйте. Підтримку забезпечу.

Задачу взводу Литовченко ставив по радіо.

- Дозорним машинам зайняти своє місце в колоні. “Троянда”, атакуємо противника в районі мостів з ходу. Хутір і місток проходимо без зупинки. “Десятий”, захопити місток біля хутора. Прийом.

Почекав, поки командири танків і дозорного відділення по черзі доповіли, що зрозуміли наказ. Колона взводу зрівнялася з дозорними машинами і танк Адаменка зайняв своє місце за танком командира.

Уже чітко проступали з ранкового сутінку навколишні висоти і пагорби, рідшали тіні у вибалках. Литвиненко бачив танки свого взводу, вони йшли на повній швидкості і стрічки гусениць лилися нескінченним блискучим струменем з-під надкрилків вниз, під котки. Вигляд грізних бойових машин, готових в будь-яку секунду відкрити вогонь, не приніс йому заспокоєння і відчуття власної сили, а з ним – упевненості. Противник був уже близько і чомусь нічого не робив. Невже чекає, поки розсіються ранкові сутінки?

...Наказ про передислокацію прийшов тільки в другій половині першого дня війни. На три станції завантаження вже наступного дня мали подати ешелони і перекинути бригаду через всю майже Україну на схід, де зараз ішли важкі бої з переважаючими силами ворога. Менше ніж за добу начальнику штаба бригади потрібно було розробити план передислокації, в якому визначалися термін підготовки частин і підрозділів, організувати зв’язок і управління, поповнити матеріальні запаси, вислати на маршрут комендантську службу і скласти планову таблицю маршу. І, звичайно, віддати бойовий наказ у підрозділи. Але такі задачі відпрацьовувалися не раз, тільки й різниці, що противник тепер був зовсім не “умовний”...

Складність полягала ще й у тому, щоб здійснити передислокацію бригади потай, з дотриманням всіх необхідних заходів з маскування. А перекинути майже півтори сотні танків, дві сотні інших гусеничних машин і майже тисячу автомобілів через всю Україну – від Карпат на Сумщину, – з переправою через Дніпро, мости через який будуть під постійними ударами радянської авіації, задача надзвичайно важка.

Але впоралися. Точно у визначений строк танкові батальйони прибували на станції, трохи випереджаючи прибуття ешелонів. Для перекидання танків використали спеціальні платформи – ззовні вони були схожі на вагони-рефрижератори, тільки трохи ширші – ширина танка була на кілька сантиметрів більша від стандартної залізничної відкритої платформи. Маневровий тепловозик подавав ешелон на запасну колію, торцеві двері спецплатформ розкривалися і танки один за одним заповзали, ніби в тунель. Зайнявши своє місце, екіпаж кріпив ланцюгами броньовану машину до платформи. Танкові гармати, щоб не розстопорилися під час перевезення, додатково кріпилися буксирними тросами, обмотаними двічі круг ствола.

Командир бригади разом з оперативною групою тим часом вилетів транспортним літаком в штаб Північно-Східного Оперативного Напрямку, який розмістився в лісовому масиві на схід від Сум. На сумському аеродромі на них чекали машини – півдюжини вертких і всюдихідних “луазів”-чвертьтонників. Їх випуск почався на Луцькому заводі лише позаминулого року і йшли вони виключно у армію та ще, як виняток, прикордонникам на східних рубежах України. За півгодини оперативна група вже була на місці.

Штаб оперативного командування розташувався в лісовому масиві неподалік від лісництва. В недавно відритих капонірах були встановлені модулі-контейнери штабного комплексу “Редут” – зовсім нової розробки науково-дослідного центру інженерних військ. З цих стандартних модулів можна було за якусь годину зібрати командний пункт з’єднання: дивізії, корпусу або навіть і об’єднання: армії або фронту. Поряд в таких же модулях розташувався вузол зв’язку.

В відсіку-приймальні – він знаходився відразу за тамбуром, – полковника зустрів підтягнутий, в поблискуючих коричневим сяйвом ременях ад’ютант. Він повідомив, що у командуючого зараз командувач, начальник штабу і начальник оперативного відділу Сумської армійської групи. Попросив почекати і зник за зеленими сталевими дверима командирського відсіку. Вийшовши звідти, сказав Черняхівському:

- Генерал-лейтенант запрошує вас, товаришу полковник.

Іван Данилович зайшов у відсік впевнено і побачив генерал-лейтенанта Тимошенко, який вставав з-за столу. Гладенько вибрита його голова здавалося випромінювала сяйво. Про себе полковник посміхнувся – про цю особливість зовнішності височенного Семена Костянтиновича Тимошенко ходили у військах анекдоти. За довгим столом сиділо два генерали і полковник в польовій камуфльованій формі, вони обернулися на двері. Черняхівський добре їх знав – чотири роки тому разом воювали в Іспанії, і потім не раз зустрічалися.

- Товаришу генерал-лейтенант, полковник Черняхівський прибув для... – почав було Черняхівський, але Тимошенко помахом руки обірвав його доповідь.

- Коротше, в бойовій обстановці коротше... – З висоти свого зросту Тимошенко дивився на Черняхівського, що не поступався ростом генералу. – Це добре, що ви прибули, товаришу полковник. Прошу до карти, ознайомтеся з обстановкою на сьогоднішній день.

Карта була в червоних і синіх позначках: свої війська і ворог. Тимошенко любив, щоб карта велась точно і щоб всі позначки і написи на ній робилися твердою і вправною рукою. “Покажи мені, як ти ведеш карту і я скажу, який ти командир!” – згадав Черняхівський сказані колись слова командуючого одному з командирів батальйонів його бригади. А потім Тимошенко продовжив свою думку: “стан карти, її зовнішній вигляд показують наскільки чітко і ясно мислить командир”. Полковник про себе посміхнувся: противник – більшовики, комуністи, “червоні”, були позначені синім олівцем, а “українські буржуазні націоналісти”, “жовто-блакитні”, як називали українців більшовики – червоним. Ось така вона, єдність і боротьба протилежностей. Комуністи кажуть – марксистсько-ленінська діалектика в дії? Ніби так!

Черняхівський знав, що на північно-східний напрямок прикривають дві армійські групи – Чернігівська і Сумська. Його бригада ще в мирний час знаходилася в оперативному підпорядкуванні командувача Сумської армійської групи генерал-майора Родіона Яковича Малиновського. До його армійської групи, крім 28-ї танкової бригади, входили ще кілька з’єднань: механізована, чотири мотопіхотні і п’ять артилерійських бригад, з них дві винищувальні протитанкові, інженерно-саперна та три зенітно-артилерійські. А також підрозділи бойового забезпечення: окремі батальйони зв’язку, автомобільно-транспортні, залізничні, трубопровідні, хімічного захисту, ремонтні підрозділи та інші формування спеціальних військ.

- Шостого вересня о четвертій годині ранку радянські війська нанесли удари на всьому протязі кордону. – Продовжив Тимошенко. – Розвідувальні і диверсійні групи “червоних” почали діяти опівночі, але їхні дії були припинені прикордонниками і частинами військ першого ешелону. Цивільне населення з прикордонної смуги було вивезене напередодні. Втім, це ви, Іван Данилович, й самі знаєте...

Полковник кивнув. Перша хвиля евакуації з прикордонної смуги почалася за день до того, як його бригада відбула на Яворівський полігон. В загрожуваний період там, згідно плану, його з’єднання розгорталося у корпус бригадного складу і мало пройти на протязі десяти днів бойове згуртування частин і підрозділів. А вже потім знову повернутися на Сумщину в готовності завдати контрудару по ворогу, який вторгся в межі України. Але... “розписали на папері...”, як каже давня військова мудрість. Визначити точно дату початку бойових дій розвідці не вдалося і передвоєнні плани пішли шкереберть. Наприкінці першого дня війни Генеральний Штаб віддав директиву про негайну передислокацію чотирьох з шести танкових бригад, які в разі початку бойових дій мали розгорнути в танкові корпуси, в розпорядження оперативних командувань. Першою з цих з’єднань була бригада Черняхівського.

- Розвідкою встановлено, що проти нас діють війська радянського Центрального фронту. В його складі чотири армії: сьома, сімнадцята, восьма і дев’ята. Сьома і восьма армії, за визначенням радянських військових теоретиків, є ударними об’єднаннями. Кожна з таких ударних армій має в своєму складі до восьми-десяти артилерійських полків і танковий корпус. А це чотириста п’ятдесят або й шістсот важких гармат і до шестисот танків тільки в одному радянському танковому корпусі! І більше половини приходиться на танки нових типів. А ще ж є танкові батальйони стрілецьких дивізій! – Тимошенко, відсторонившись від карти, притамував зітхання і глянув на полковника. – Головні удари радянські війська наносять цими арміями з району Гомеля на Чернігів і з району Рильська на Путивль-Кролевець. Ваша бригада, полковнику, становить резерв оперативного командування. Вам належить, після прибуття частин, зосередитися в районі Терни в готовності нанести контрудари в напрямку Путивль, Білопілля і Суми.

На карті, яка вляглася на столі командуючого, в повній мірі була представлена вся драматичність бойової ситуації, здавалося, що неживий папір під рукою оператора отримав живу плоть і душу. Настільки вона мала прозору ясність і чіткість. Все, що було зображено на ній: червона обвідка рубежів наших військ і сині стріли ударів противника, – все породжувало відчуття напруженості бойової ситуації. І чомусь здавалося, щось дуже важливе про противника вислизає, залишається поза увагою.

- Вас зрозумів, товаришу генерал-лейтенант. – Відповів Черняхівський. – Повністю бригада буде зосереджена в указаному вами районі менше, ніж через добу, до двадцятої години восьмого вересня. Ешелони йдуть по графіку, противник поки що не завдав по підрозділах жодного удару з повітря.

А про себе подумав, не наврочити б, а то зірвуть “червоні” передислокацію повітряними ударами.

- Добре. – Генерал-лейтенант поклав на стіл олівець. – Оперативно ваша бригада підлягає командуванню Сумської армійської групи. Родіон Якович, прошу ознайомити полковника Черняхівського з обстановкою на вашій дільниці.

Генерал-майор Малиновський, однак, залишився на місці. Тільки зробив жест в бік начальника штабу: давай, мовляв, начштабу, знайом полковника з бойовою обстановкою. Генерал-майор Артеменко, начальник штабу армійської групи, підвівся і став розкладати свою щільно складену карту, крило за крилом, ніби розбирав її на складові частини.

- Як ви знаєте, товаришу полковник, наша армійська група прикриває кордон ось на цій дільниці: від Глухова до Великої Писарівки включно. – Начштабу показав на карті. – Проти військ групи діють з’єднання восьмої і дев’ятої радянських армій. Головний удар на нашій дільниці наносить восьма армія у складі п’ятнадцятого і шістнадцятого стрілецьких, шостого танкового і третього кавалерійського корпусів з району Рильська на Путивль і далі на Кролевець. Дев’ята армія в складі чотирьох стрілецьких дивізій: 38, 67, 84 і 85-ї наносить допоміжний удар своїм лівим флангом з району Грайворону на Охтирку.

З’єднання групи організували сильну протитанкову оборону, яка будується по принципу ротних опорних пунктів та батальйонних районів оборони. До початку бойових дій в прикордонній смузі було створено тридцять дев’ять протитанкових опорних пунктів з загальною кількістю п’ятсот двадцять три гармати. В кожному від п’яти до тридцяти гармат. – Артеменко показав олівцем на карті, де саме розташовані ці вузли оброни. – Протитанкова оборона будується на поєднанні вогню протитанкових гармат прямою наводкою, які розташовані безпосередньо в бойових порядках піхоти, вогню артилерії з закритих позицій, дій танків і піхоти та інженерних загороджень. Втім, до головної смуги оборони групи противнику вдалося вийти тільки шостим танковим корпусом восьмої армії в районі Путивля. Спроби його кавалерійських дивізій форсувати Сейм відбиваються ударами самохідних гармат. Дві мотопіхотні бригади групи, розбиті побатальйонно на рухомі загони загородження, ведуть стримуючі бої в смузі забезпечення. Тут противник несе великі втрати при подоланні суцільних мінних полів, які ми постійно підновлюємо авіацією та ракетними залповими установками. Міни значно сповільнюють його просування, проте, зупинити ворога повністю нам не вдалося. Однак, нам все-таки вдалося змусити противника просуватися тими коридорами, які ми йому надавали. На двадцяту годину сьомого вересня ворог вклинився у нашу оборону на двадцять п’ять-тридцять кілометрів, хоч і з великими для себе втратами. Авіарозвідка виявила до трьохсот знищених тільки на Путивльському напрямі танків і бронемашин. Проте радіти нам з цього не варто – територія залишається за противником і він може спокійно ремонтувати підбиту і пошкоджену техніку.

Командир бригади вдивлявся в карту, обдумував те, що відбувалося зараз на передньому краї, і шукав прийнятний варіант своїх дій. Ясно було, що армійська група опинилася в становищі, яке сухуватою військовою мовою називається критичним. І його бригада, свіжа, повністю укомплектована, могла цю кризу вирішити на нашу користь. Коли командування, і він сам, зокрема, не допустять грубих помилок.

- Згідно плану прикриття, вздовж кордону було організоване суцільне вогневе ураження. В першу чергу з використанням ракетних систем залпового вогню і самохідної далекобійної артилерії по тиловим об’єктам і місцям зосередження живої сили і техніки. – Артеменко показав на карті райони артилерійських ударів. Помовчав і додав тихо, ніби зізнавався в якійсь провині. – Правда, ракетні системи залпового вогню виявилися і у противника. Але з точністю вогню у більшовиків скрутно. Хоча, коли брати до уваги щільність їхніх стволів на кілометр фронту, точність вогню в даному разі категорія несуттєва.

А от наша оборона, про це потрібно прямо сказати, тримається виключно на силі і точності артилерійських ударів. Коли б не наша артилерія, стримати “паровий каток”, – як казали в часи Великої війни, – радянських армій було б неможливо. “Червні” переважають нас в живій силі приблизно разів в десять, коли не більше. В танках у них перевага п’ятикратна. Жаль, що вашу бригаду, полковнику, не вдалося розвернути, як це передбачалося передвоєнними планами, в повноцінний корпус. Зараз ми маємо тільки один – двадцять п’ятий – танковий корпус, який почали розгортати трохи раніше і прямо тут, в Деснянському учбовому Центрі Сухопутних Військ. На сьогодні ми маємо менше шестисот танків, а точніше, п’ятсот шістдесят два танки всіх типів. Але новими укомплектована тільки ваша бригада та ще три окремі роти.

- Як з повітряним прикриттям? – Запитав Черняхівський. – Я не помітив особливої активності...

- Так, в наш тил “сталінські соколи” не дуже літають. – Підтвердив спостереження полковника начальник штабу групи. – Це завдяки доброму зенітному прикриттю. З великих висот їхні літаки збивають зенітні ракети, а на середніх і малих висотах не дають діяти зенітні гармати і малокаліберні зенітні автомати. Але на передньому краї та в близькому тилу радянська авіація досить-таки добре дошкуляє. І особливо їхні нові штурмовики “Іл-2”. Цей літак броньований і спеціально розроблений для атак з малих висот. Ми можемо покладати тільки на самохідні зенітні установки. Прошу це врахувати. У вас їх скільки?

- Врахуємо. – Кивнув головою полковник. – Бригада укомплектована по штату, окремий зенітний дивізіон, чотири батареї, двадцять чотири самохідні установки МЗА. І в батальйонах по батареї МЗА.

Артеменко кивнув задоволено і продовжив далі:

- Своїм правим флангом армійська група спирається на Харківський укріплений район. Тому тут вклинитися противнику вдалося на чотири-десять кілометрів. Далі йому доведеться просуватися під нищівним вогнем артилерії з обох флангів. Уже зараз частини його піхотних з’єднань втрачають до тридцяти відсотків особового складу на добу. А це неприйнятно навіть для комуністів, які не звикли рахуватися з втратами, особливо, коли попереду Велика Мета. – Він так сказав “Велика Мета”, з великої літери. – На сьогоднішній день можна вважати, що наступ радянських військ тут припинено завдяки нашій артилерії.

Особливо хочу відзначити дії залізничних транспортерів. Вони тримають під обстрілом навіть ближні армійські тили “червоних” на відстані тридцяти-сорока кілометрів від лінії державного кордону. Завдяки повітряному спостереженню – дирижаблю з тепловими і радіолокаторами, ми можемо бачити і вдень, і вночі все, що відбувається за лінією фронту. І вести точний вогонь по виявленим цілям. “Червоні” вже кілька разів намагалися збити наш “цепелін”, але їхні атаки успішно відбиваються нашими винищувачами. І коли вони позбавлять нас цих “очей”, нам буде дуже кепсько. Розвідувальній авіації діяти над лінією фронту і поза нею досить важко – на кожен наш літак-винищувач припадає п’ять-сім ворожих...

- А це що за військо? – Черняхівський обережно торкнувся кінчиком олівця синього овалу на схід від Рильська з написом “1-й МК”. – Механізований корпус?

- Так. – Підтвердив Артеменко. – Це перший механізований корпус противника. Корпус нової організації. І не тільки за номером перший. Одних лише танків має більше тисячі. Наша розвідка виявила його тільки сьогодні. Очевидно, це резерв командування фронту. От ми і гадаємо, куди вони його кинуть: на захід чи на південь. Успіх у противника намічається поки що тільки на Путивльському напрямку. Але удар на південь більш привабливий. Танки у “червоних” швидкісні, а дороги, які ведуть до моря – широкі.

Черняхівський дивився на карту і думав, що дійсно, південний напрямок обіцяє більше вигод – ривок тисячі з лишнім танків до Дніпра, а там основні центри оборонної промисловості України, і війну можна вважати програною. Без танків, гармат і снарядів багато не навоюєш. Але противнику прорвати тут оборону буде важко, коли взагалі можливо – на кожен кілометр фронту цієї дільниці припадає по п’ятдесят і більше стволів великокаліберної артилерії та десяток-два ракетних установок залпового вогню. Отже, ймовірніший варіант, коли цей механізований корпус вдарить на захід, в уже зроблений прорив. Тут його удар прийдеться по вже вимотаних в попередніх боях частинах українців. І завдавати його будуть нові радянські танки – КВ, Т-34 і Т-50. Саме такими укомплектовані нові ударні з’єднання Червоної Армії.

“Але й нам є чим відмахнутися...” – подумав про себе Черняхівський. Його бригада також отримала нові танки. Розроблені ці машини були в Харкові на паровозобудівному заводі, вірніше, його танкобудівним філіалом. ХПЗ[40] був вибраний для танкового виробництва не випадково, це широкопрофільне підприємство вже мало досвід виробництва гусеничних тракторів і дизель-моторів по ліцензіям німецьких фірм. Тому на початку тридцятих років тут було створене танкове конструкторське бюро. І лозунгом танкобудівників став принцип, сформульований його головним конструктором: “Простота конструкції – запорука масового виробництва”. А що танків у майбутній війні знадобиться багато, дуже багато, в цьому ніхто не сумнівався.

Конструкція нової машини народилася не зразу. Певна модель танка не народжується з нічого, новий зразок, як правило, є продовженням і розвитком попередніх зразків бойової техніки. А їх, цих зразків, було чимало – в дослідних машинах, які випускалися експериментальним цехом малими серіями по десять, п’ятнадцять, щонайбільше по півсотні екземплярів, відпрацьовувалися пристрої і механізми для майбутніх машин великої – в кілька десятків тисяч одиниць, – серії. Танки, які стануть зброєю перемоги у нинішній війні.

Основи ж бойового застосування танків розроблялися на полях боїв і навчань. Було враховано досвід застосування танків союзниками проти німецької армії. І був зроблений висновок: танк, який вплинув так на свідомість обивателів, що його вважали чудо-зброєю, яка вирішила долю Великої війни, насправді змінити хід війни не міг. Розбити німецьку армію або хоч змусити її до серйозного відступу танки не змогли. Більш того, німецькі штурмові групи виявилися більш ефективним засобом прориву оборони, хоч вони не мали танків, а були озброєні лише важкою стрілецькою зброєю й легкими гарматами на мускульній тязі. Важкі гаубиці, танки, штурмові групи – все це достатньо успішно дозволяло проривати ворожу оборону. Однак успіх в будь-якому наступі був локальним – у противника вистачало часу звести позаду прорваних укріплень нові і підвести до них війська. Саме тому ситуація на фронтах Великої війни стала “патовою” у військовому значенні, і нові засоби наступу не могли щось змінити. Ні одна з країн-учасниць цієї війни не була розбита на полях бойовищ – всі переможені вибували внаслідок внутрішнього розбрату.

І, звичайно ж, при розробці нової машини було враховано і досвід боїв на території колишньої Російської імперії, досвід Махно і Будьонного, саме вони заклали основи застосування крупних мобільних з’єднань. А також ідеї Гейнца Гудеріана, який створив танкові війська Німеччини. Цей досвід і ідеї вимагали: танковим військам потрібна бойова машина, захищена від вогню легких протитанкових гармат, яка може рухатися по сильно пересіченій місцевості зі швидкістю не менше тридцяти кілометрів на годину і може вести точний і сильний вогонь на ходу чи з коротких зупинок в будь-якому напрямку. Нові принципи майбутньої війни вимагали нової техніки: танків, гармат, машин.

І нові танки з’явилися. В них втілився досвід, якого набули танкісти після Іспанії, Халхін-Голу, досвід численних навчань і маневрів. В цих танках було враховане все найкраще, що досі мало світове танкобудування. Чотири танкових батальйони 28-ї бригади були озброєні новими танками Т-44[41]. Це була тридцятидвохтонна бойова броньована машина з потужною 90-мм гарматою, з дизелем в сімсот п’ятдесят кінських сил. Броньовий корпус нового танка мав просту і раціональну форму – в перетині це був прямокутник. Носова частина була зварена з двох броньових плит – верхня мала сто, а нижня – сімдесят міліметрів гетерогенної[42] броні. Коритоподібна форма дна надавала корпусу додаткову жорсткість і стійкість проти мін. Лобовий лист був чистим – результат дослідних обстрілів, на ньому не було оглядових щілин механіка-водія. Його люк і оптичні прилади були винесені на підбаштовий лист даху корпусу. Для підвищення точності стрільби з ходу на машині був встановлений двохплощинний стабілізатор озброєння. При його вмиканні наведення гармати здійснювалося пультом керування.

В основу машини поклали її вогневу міць. Для цього потрібна була якісно нова танкова зброя. Нею стала розроблена на основі ліцензійної німецької зенітної 88-міліметрової Флак-18[43], танкова гармата “Рапіра-Т”[44]. Вона дозволяла знищувати цілі, в основному броньовані – танки, бронемашини, бронековпаки дотів на відстані понад три кілометри. Для полегшення роботи заряджаючого гармата мала пневматичний досилач і скорострільність її досягала п’ятнадцяти пострілів на хвилину. Звичайний бронебійний снаряд пробивав на кілометровій дальності броньовий лист товщиною дев’яносто п’ять міліметрів, а новий підкаліберний снаряд на відстані двох кілометрів пробивав броньову плиту в сто шістдесят міліметрів. Але основною властивістю нової гармати була її універсальність – вона могла ефективно боротися і з броньованими цілями противника – найперше, танками, і з піхотою та польовими укріпленнями, кулеметами і протитанковими гарматами, які знаходяться в першій лінії оборони. Осколково-шрапнельний снаряд цієї гармати вагою в дванадцять з половиною кілограмів містив до кілограма вибухівки і готові уражаючі елементи – чотири тисячі гранчастих осколків вагою в два з половиною грама. Його основним призначенням була боротьба з кулеметами і протитанковими гарматами.

Для зв’язку з зовнішнім світом кожен лінійний танк мав радіостанцію з дальністю зв’язку на штирову антену до двадцяти кілометрів, а командирські танки мали додаткову радіостанцію з дальністю зв’язку п’ятдесят-сто кілометрів. А щоб танкісти не почували себе у танку, як у закритій коробці, кожен член екіпажу мав по два-три, а командир машини сім оптичних приладів. Крім того, для дій вночі ці танки отримали щойно розроблені (в тісній співпраці разом з німецькими колегами) і прийняті на озброєння української армії прилади нічного бачення для командира і механіка-водія та нічний приціл для навідника.

Крім потужної гармати в низькопрофільній башті, танк був озброєний двома кулеметами – спареним з гарматою танковим кулеметом нормального калібру і великокаліберним на турельній установці люка навідника. Заряджаючий танку міг вести з нього вогонь не виходячи з-під захисту броні, дистанційно, наводячи зброю з допомогою спеціального зенітного прицілу.

Танковий приціл-далекомір дозволяв вести точний вогонь по танках противника на відстані до трьох кілометрів. Допомагав навідникові в точній стрільбі на максимальні відстані спеціальний прилад – електричний балістичний обчислювач стрільби. В нього автоматично вводилися дані про швидкість і напрям руху танку і цілі, тип снаряду, напрям і силу вітру, температура повітря і знос ствола. Наведення гармати здійснювалося з допомогою електрогідравлічних пристроїв. Розворот башти на сто вісімдесят градусів здійснювався за шість секунд. Це дозволяло швидко знаходити цілі і влучати в них на максимальній відстані з першого пострілу.

Нові танки харківський завод почав випускати на початку сорок другого року, а оскільки це був філіал і він не розраховувався на випуск великих серій, то в Новогуйвинську поблизу Житомира збудували новий танковий завод, який почав випуск продукції вже на початку травня. Завод цей відразу запрацював на повну потужність – війна з Радянським Союзом з гіпотетичної можливості літом сорок другого стала невідворотною реальністю. І до початку війни з СРСР у війська поступило більше шестисот нових танків.

Ці танки слугували також базою для установки різних видів зброї і техніки. Кожен лінійний танк міг бути обладнаний мінним тралом для знешкодження мін або бульдозером для відривання окопів і укриттів. На базі нового танку створили мостоукладчики, які несли на собі колійний міст. В лічені хвилини мостоукладчик міг прокласти цей міст через протитанковий рів або нешироку річку, канал. А коли базову машину озброїли великокаліберною гарматою, танки отримали потужну підтримку на полі бою.

Бо хоч танки і універсальні машини, які здатні тримати і проривати оборону, вести бій з танками, руйнувати інженерні загородження і знищувати вогневі точки, вони також потребують підтримки в бою.

Потребують, бо проти добре підготовлених оборонних рубежів самі тільки танки безсилі. Вибити всі протитанкові гармати – а легкі і малопомітні “рейнметали” і “бофорси” довели свою ефективність під час війни в Іспанії – неможливо. Особливо, в глибині тактичної оборони. Як неможливо вибити всі кулемети в окопах. Хоч щось, але вціліє і ударить по атакуючих!

Так само танки безсилі в обороні, коли на них сиплються зверху шестидюймові снаряди, по півсотні кілограмів вагою. І будуть сипатися, поки не подавлять все живе в окопах. При відповідній щільності гаубичного вогню, як свідчив досвід Великої війни, в окопах не міг вижити ніхто! Снаряди важких гаубиць буквально переорювали землю на кілька метрів вглиб. Броньована коробка танка могла б врятувати від смерті, але воювати після такого обстрілу екіпаж уже не зможе! Потрібно було щось протиставити ворожому вогню. А нищівному вогню можна протиставити тільки такий самий по силі вогонь! І найпершим засобом для цього є самохідні артилерійські установки для супроводу танків і піхоти.

Важка САУ “Гіацинт” була втіленням ідей Конструкторського Бюро Артилерійського Озброєння. Вона була озброєна далекобійною гаубицею калібром сто п’ятдесят п’ять міліметрів і могла вести вогонь на дальність до сорока кілометрів. Звичайно, для цього потрібні були спеціальні снаряди, з донними газогенераторами, та, так звані, активно-реактивні снаряди. Звичайними снарядами вагою в сорок вісім кілограмів нова самохідна гаубиця могла стріляти на дальність понад тридцяти два кілометри.

Ці самохідні гаубиці стали основною вогневою силою мобільних з’єднань – танкових і механізованих бригад та корпусів. Для підтримки мотопіхоти таких з’єднань були розроблені також самохідні гаубиці калібром сто п’ять міліметрів. Їхні снаряди вагою в двадцять кілограмів могли дістати ворога на дальності до вісімнадцяти кілометрів. Важкі САУ створювалися на танковому шасі, які випускав Львівський танковий завод, а легкі – на шасі тягача-транспортера, розробленого у Харкові на тракторному заводі.

Кожна танкова бригада мала по два артилерійські дивізіони – важких самохідних гаубиць, калібром сто п’ятдесят п’ять міліметрів і легких самохідок з гаубицями сто п’ять міліметрів. В кожному дивізіоні танкової бригади було по двадцять чотири САУ – чотири батареї по шість машин в кожній.

Танки вирішують основні задачі бою, але не завершають його. Піхота одна тільки здатна довести бій до остаточного кінця – знищити або полонити противника. Але навіть бігом за машинами на полі бою не встигнеш, і піхота отримала засіб для супроводу танків. Оскільки піхота і артилерія в мобільних з’єднаннях повинні мати однакову з танками рухливість, то для піхоти танкових з’єднань був розроблений спеціальний швидкохідний броньований транспорт – бронетранспортер. Завдання на таку машину видало Управління озброєнь Генерального Штабу Української Народної армії і конкурс виграло конструкторське бюро Харківського тракторного заводу. Була створена легкоброньована гусенична машина для перевезення піхотних підрозділів. Лобова броня у двадцять міліметрів і вісімнадцятиміліметрова бортова захищали екіпаж і десант від вогню стрілецької зброї і дванадцятитонна машина давала можливість піхотинцям супроводжувати свої танки і підтримувати їх під час атаки.

В 28-й танковій бригаді мотопіхотні батальйони мали по тридцять п’ять бронетранспортерів тільки для перевезення піхотинців в ротах, не рахуючи такі ж транспортери в підрозділах підтримки і обслуговування. Розроблені в Харкові транспортери виявилися універсальними машинами. Їх можна було використовувати як тягачі протитанкової артилерії, як машини вогневої підтримки піхоти, оснащені великокаліберними кулеметами, малокаліберними гарматами чи піхотними гаубицями, як транспортери боєприпасів на полі бою, як командно-штабні та евакуаційно-санітарні машини, як мобільні установки малокаліберних зенітних гармат чи зенітних кулеметів. За якийсь рік було випущено більше дванадцяти тисяч таких машин – тягачі-транспортери МТЛБ[45] випускали за ліцензією ще п’ять машинобудівних фірм в Україні – і їх повністю вистачило для оснащення всіх танкових і мотопіхотних бригад української армії...

Так що, українським бійцям було чим відбитися від радянської навали.

- Чого задумався? Якусь каверзу напевне ж придумав для “визволителів”? Так? – Малиновський дружньо штовхнув Черняхівського під бік. – Не забув ще Іспанію?

Рука у генерала широка, здорова рука, запросто кавун на долоні втримати можна. А коли потисне кому руку Родіон Якович – пальці злипаються у того. Від того, що кисті чималенькі, пальці здаються короткими. Такими вони здаються ще й через повноту генерала. Проте повнота у нього міцна, здорова повнота, можна навіть сказати – жорстка. Та й характером Малиновський аж ніяк не м’який. Професійний військовик, армійська кістка. Але жорсткість генерала – не жорстокість, вона тільки на користь справі.

- Іспанію? – Черняхівський примружився, ніби щось намагався пригадати. На душу зійшло заспокоєння. Він зрозумів, що саме ніяк не потрапляло на очі і аж усміхнувся тому, яке на подив просте і ефективне знайшлося рішення. І вже до нестями захотілося взятися до діла. Таке бажання буває у кожної людини, яка любить і уміє вершити труд. – Так, ніби недавно був тридцять шостий рік. Тоді, коли каудильйо переміг, виникло відчуття тривожного очікування: а що буде далі? А тепер це очікування закінчилося і наш обов’язок воювати з тими, хто напав на нашу Батьківщину. Тільки це лірика, Родіоне Яковичу, про неї після бою якось згадаю. А зараз мене цікавить от що...

Черняхівський торкнувся олівцем карти, вказав на лині лінії оборонних рубежів.

- Які частини противника займають оборону вздовж кордону?

- Оборона тут не суцільна. – Артеменко переглянувся з командувачем армійської групи. Здається, начальник штабу здогадався, що задумав полковник. – Прикриваються тільки дороги і то дуже слабкими підрозділами, взвод, рідко рота. А вже батальйон у “червоних” розтягнутий на п’ять-шість кілометрів. Не чекають вони від нас активних дій, надто сили нерівні, вважають. Наша розвідка виявила...

- От я і думаю, коли вони так покладаються на свою перевагу, вдарити ось так! – Олівець зробив рішучий рух прямо під основу широкої синьої стріли, яка позначала напрямок радянського удару. – І добре було, коли б цей механізований корпус “червоні” кинули на Путивль. Щоб всі в пастку потрапили...

- Зрозуміло. Потраплять. Ми їх лозинами заженемо. – Усміхнувся Артеменко, перекинувшись поглядом з Малиновським. – Є в нас довгі-довгі лозини, ми їх по рейкам туди-сюди ганяємо.

- Ага! – Засміявся Родіон Якович. – Калібром в шістнадцять дюймів. Добрі лозини!

І Малиновський, і начальник штабу армійської групи відразу вловили ідею Черняхівського. Видно і самі над цим думали – надто вже швидко вискакували готові рішення. Звичайно, ризиковано ось так на переважаючі сили ворога лізти. Але що за війна без ризику? Протаранити танками тонку оборону тут, поки ворог пробує наступати там, і вперед, в глиб території противника, на оперативний простір! Танкову лавину важко буде стримати. Ось цю ідею і поклали в основу рішення на контрудар.

- Товаришу генерал-лейтенант, є інша думка стосовно дій бригади... – І вони ще з годину обговорювали план своїх дій разом з командувачем оперативного напрямку.

 

 

Залізний ліс

Розвідгрупа поверталася назад, до Білопілля, після дводобового чергування в смузі забезпечення. На сході починався світанок третього дня війни. Бійці в грубих захисних камуфляжах йшли нечутно, розміреним і економним кроком. Рідко хто кине одне-два слова, перемови були короткі, тільки по справі. В боки сторожко дивилися стволи штурмових карабінів і легких кулеметів, нишпорили в світанкових сутінках, готові вдарити свинцем по найменшій загрозі. Вересневе небо було беззоряним, хмарним, ось-ось дощ стане накрапати, але поки що сухо і тепло. Десь збоку, в чагарникових заростях, злітали вгору освітлювальні ракети, посвистували над головами черги трасуючих куль, але в низинці навіть пригинатися не потрібно було: мертвий, непрострілюваний простір. Розвідники на чолі з сержантом Єгоровим ланцюжком, слід в слід, цією ж низинкою втяглися в лісок, і Вілька полегшено зітхнув – йдемо нейтралкою, противник вже залишився позаду, тепер вони майже вдома! Втім, сержант пильності не втрачав, йшов сторожко.

В радянському тилу щось сильно горіло, там багряніли низько навислі хмари. Але вони вже розділені нейтралкою, вони вже майже на своїй території. То тут, то там якось безладно, панічно, час від часу злітали ракети і гули двигуни вантажівок на путівцях, на шосе зрідка гриміли і брязкали гусениці танків.

М’яко ставлячи ногу, – щоб не захрустіти сухим патичком, – Шварцвальд ішов за сержантом. Серце гупало, піт стікав за вухами, карабін впирався незносною своєю залізякою прямо в бік, і, Вілька з прикрістю відчував, що онуча в правому черевикові збилася, тре ступню – намотав, телепень, абияк, то жди тепер, скоро шкутильгатимеш. Потрібно перемотати, як зупинимося.

Але зупинилися тільки через годину. Вільгельм швиденько, але ретельно перемотав онучі, потупцяв підбором – порядок! Полегшено присів на пеньок поряд з сержантом. Після безперервного маршу всі запалено дихали, витирали піт, привалилися спинами до берізок, витягнувши натруджені ноги.

- Командир, не збилися з маршруту? – Шварцвальд покашляв збентежено, показував, що визнає свій гріх. З “язиком” групі не поталанило – потрібно було тільки оглушити, а Вілька трахнув зо всієї сили, і забив, звичайно, до смерті. Від сержанта йому вже влетіло за це, але, видно, ще не все зароблене він отримав від командира. Ось повернуться на базу, там і добере до норми.

- Поки що ні. – Сухувато відповів Єгоров. Вільці справедливо здалося, що сержант ним вельми невдоволений.

Всі відпочивали, уважно прислухалися до нічних звуків. І ось тут Вілька – сидячи! – непомітно для себе задрімав: дався взнаки недосип останніх днів, коли довелося крутитися, як білка в колесі. Евакуація цивільного населення, мінування будинків в райцентрі, а потім більше двох діб без сну, коли до ворога було рукою подати. М-да! Це ж потрібно – задрімати в бойовій обстановці! Нерви у нього, видно, міцні...

Перше вересня – традиційно початок нового учбового року у школах. Це було звичним. Але щось не клеїлося з самого початку літа. І початок осені був не таким, як звичайно. Школярі і дошколярики, які з кінця травня відпочивали в спортивно-трудових скаутських таборах на заході і півдні України, залишилися там ще на один місяць, а потім взагалі до жовтня. Міста, містечка і селища вздовж українсько-радянського кордону за літо ніби вимерли: жодної дитини не лишилося. І старих теж. За літо вивезли всіх на захід країни, за Дніпро. Бо з початку весни по той бік кордону відбувалося щось незвичне. Все літо ходили чутки, що восени у прикордонній смузі буде введено надзвичайний стан. І дійсно, в останній день серпня такий стан було введено. А потім прийшов наказ в перших числах вересня евакуювати на захід і всіх невійськовозобов’язаних цивільних. Вілька в цій метушні був спокійним і почувся впевнено й легко – він ще на початку червня відвіз молоду дружину до батька на хутір кілометрів за двадцять від Кам’янки – в першій половині вересня мали статися пологи. Тому все робив ґрунтовно, на совість, весь цей тиждень перед початком війни: допомагав сусідам вивозити домашній скарб, саджав у автобуси жінок і патрулював ночами вулиці Білопілля. Однак думка, що все це тільки чергові навчання, хоч і позапланові, поволі танула. А в суботу прийшов неймовірний для мирного часу наказ мінувати залишені мешканцями будинки!

Осів у цьому прикордонному містечку він недавно, після строкової служби у війську. Тут можна було непогано заробити, роботи було непочатий край – українська економіка саме переживала новий науково-технічний бум. Останніми роками особливо швидкими темпами розвивалися телебачення і електрозв’язок. Людині з головою і вмінням за рік можна було заробити грубі гроші. А за рік служби Вілька отримав добру підготовку в радіотехнічних військах і голова з руками в нього були на своєму місці, то й розпочав тут свою справу, обладнавши радіотехнічну майстерню. Замовлень було багато – телевізори на периферії ще були новинкою, – і справи у Шварцвальда йшли на добре. А ось тобі, маєш! Війна!

...Скрикнула тричі нічна птаха і Вільгельм прокинувся. Ніхто не помітив – задрімав він на якусь хвилину чи то й менше. Ніздрі вловили запах тютюну: “палити в долонях”, дозволив сержант, і розвідники квапливо попахкували димками сигарет. Прихованими вогниками вони ніби допалювали залишки ночі. Морок відповзав у кущі, за дерева, у виярки, в ями. Край неба на сході світлішав, з низин, ямок і виярків натягувало туман. Сіра туманна пелена колихалася, ніби не знаходила собі місця...

Потім розвідники знову шпарко йшли, стало тепло, навіть жарко, але вже не було сухо: впала раптова і рясна роса, черевики і штанини намокли, з гілля бризкало, холодило розпалені обличчя. І ніби поступаючись місцем вересневому світанку, блякла, згасала багряна заграва пожежі на північному сході. Що там горіло? Наша артилерія попрацювала чи авіація? Всю ніч над головою хвилями переливався гуркітливий рокіт, бомбардувальники йшли на задані цілі туди, на радянську сторону, на схід та північ.

За годину дійшли до Павлівки – річечки, яка впадала в таку ж нешироку і не бистру річку Кригу.

- Десь тут переправа, – сказав сержант, – дивіться уважно.

Найшли швидко, умовним сигналом двічі мигнули через світлофільтр ліхтариком і з того берега ковзнув на тросі пліт-понтон, зібраний з поплавків Полянського[46]. Трьома рейсами хвилин за десять група переправилася на південний берег. Тут вже були свої. Ну от і все, дійшли таки!

Метрів за триста від переправи на групу чекав критий тентом автомобіль, вантажівка-трьохтонка. Красота! В кузові можна дрихнути самим натуральним чином – вприся ногами в підлогу, спиною – в борт, а плечами – в сусідів. Карабін лише не впусти. І розвідники сплять-дрімають, віддавши долі в руки водія.

Селище Річки об’їхали стороною – тут геть все заміноване, кожен будинок начинений вибухівкою, як у доброї господині сало часником. Тому через ці Річки їхати – даремна втрата часу, втратиш його більше, ніж на об’їзд. За планом тут пастка для “радянських визволителів”, вони сюди неодмінно сунуться.

Вільгельм задрімав відразу і снився йому вчорашній рейд. Після вдалої засади на колону довелося змінити позицію. Взагалі, у ворожому тилу сидіти на одному місці не можна, вмить виявлять, оточать і знищать. Тому, коли хочеш вціліти, не шкодуй ноги. Розвідника-диверсанта, як і вовка, ноги рятують.

Сержант це добре знав, тому поводив по карті жовтим від тютюну пальцем:

- Перемістимося ось в цей квадрат і звідси будемо діяти. – Сказав і розвідники мовчки кивнули.

“Діяти” – хороше слово. Воно означає: не сиди сиднем, роби свою справу, бий проклятого ворога, наближай перемогу. Розвідгрупа в своєму квадраті змістилася від кордону на південь кілометра на півтора. Вілька, крім зброї і спорядження – штурмового карабіна і тактичного ранця, набитого боєприпасами, – ніс ще й радіостанцію. Проте вага зброї і спорядження не була тягарем, навпаки, додавала впевненості. Коли лиха доля все-таки припре в глухому куті – дасть з карабіна, тільки пух та пір’я посипиться! Але взагалі, його робота – працювати на рації, тому його спереду і ззаду прикривали розвідники групи. В цьому ящику за спиною весь сенс їхнього завдання. Втратять зв’язок – якого дідька їм тоді у ворожому тилу робити!

Вони залягли за кілометр від шосе. На невисокому пагорбку, сховавшись за пеньками і рідкими кущиками, у високій траві. Троє розвідників підстраховували групу з тилу – щоб “червоні” не застукали їх ззаду зненацька, а інші спостерігали за рухом на шосе. Видно було все чудово – зверзу вниз, праворуч і ліворуч, ні деревця, ні кущика – все, як на долоні. І чекати довго не довелося, менше години. Однак спочатку шосе було пустим, тільки чорно-сірі ворони походжали по сірому асфальту.

Але ось ворони один за одним змахнули крильми і важко, незграбно полетіли, завалюючись на бік, кудись в далину поля, кружляли над стернею, каркаючи. А з-за ліска виїхала підвода, потім друга, третя, четверта. Розвідники нарахували їх зо два десятки. Пусті підводи з сонними їздовими були малоцікавими. Та й прямували вони від передової в радянський тил. А потім з того боку кордону з’явилися машини в супроводі бронеавтомобілів. В кузовах – довгі зелені ящики з снарядами. Колона витяглася по шосе такою собі довжелезною зміюкою, в ній було більше, ніж півсотні вантажівок, новеньких американських “студебекерів”. Слідом за вантажівками почимчикувала до фронту колона піхоти, невелика, сотні на півтори чоловік, за радянськими мірками, неповна рота. Хвилин за десять – ще одна. Очевидно, маршове поповнення.

Потім на південь пройшли десять танків. Слідом за ними знову вантажівки з боєприпасами. Потім шосе деякий час було пустельним. І це стривожило. Ніби “червоні” більше не з’являться! Ні, з’явилися: три камуфльовані чорно-зеленими плямами легковика, “емки” ГАЗ-М1, і два штабних автобуси. От би звідки “язика” брати! На жаль, штабних супроводжували два бронеавтомобіля і вантажівка з піхотинцями.

Ну, нічого. Сержант скомандував, і дали в п’ятнадцять стволів по легковикам і автобусам, тільки тріски полетіли! І відразу скотилися на протилежний бік пагорбка. Погоні не боялися – між розвідниками і шосе ще за мирного часу було встановлене мінне поле. “Червоні” це вже добре знали, то навіть і не потикалися за розвідниками – постріляли лише бронеавтомобілі з кулеметів і гармат, а погоні відряджати не стали. Та ще кинули з десяток мін за пагорб. Але це хвилин через десять, коли розвідники вже були далеко.

Перепочили з годину, потім вийшли до шосе в іншому місці. Тут також постріляли, Вілька згадав полювання на ховрашків, коли відстрілювали цих тваринок на змаганнях. “До війни, – подумалось тоді, і засмутився, – час тепер будемо ділити на дві частини: ДО війни і ПІСЛЯ неї...” Тут теж виходило ніби таке саме змагання, але вже вкрай небезпечне. Однак нічого, відстрілялися вдало – штук п’ятдесят червоноармійців списали з рахунку. Вілька стріляв вдумливо, не стільки намагався вбити, як поранити. По-перше, з пораненим мороки більше, по-друге, в тилу цей калічний воїн буде непогану пропаганду проти війни вести своїм жалюгідним виглядом. Крики і лайка ще довго чулися потім, навіть, коли досить відійшли від шосе.

До вечора розвідникам довелося постріляти ще тричі. На вогневий контакт тратили не більше ніж півхвилини. І відразу ж відходили. А вже під вечір коригували вогонь далекобійних батарей. Це вже була робота для Вільгельма. Спостереження за шосе вели з дальнього пагорба. Розгорнули оптику, встановили зв’язок з батареєю, і так врізали по “визволителям”, від нових “студерів” тільки тріски полетіли! Дали по непрошених “визволителях” від усієї душі!

Треба віддати “червоним” належне, вони засікли роботу радіостанції розвідників і досить точно накрили групу мінометним вогнем. І тут відразу ж дався взнаки прокол – безпечного шляху для відступу не було. Але сержант вчасно вловив момент, і розвідники відскочили з небезпечного місця без втрат. Вдало вискочили. Однак наступне місце вибирали з осторогою, заздалегідь визначили шлях відходу. Це забрало більше часу, ніж розраховували. Крім того, група знаходилася на мінних поля. Це також вимагало обережності. Але все одно, їм вдалося провести за вечір і першу половину ночі ще чотири вогневі нальоти. Правда, більше десяти хвилин з одного місця працювати не вдавалося – радянські пеленгатори засікали роботу рації. Та, як би там не було, батареї випустили по ворогу, як мінімум, два вагони снарядів, розгромили дві автомобільні колони і до трьох батальйонів піхоти. Можна було б і після півночі продовжити, але сержант не став спокушати долю. Сказав, що в вуркаганів є мудра приказка: “жадібність фраєра згубила...”, і вони відійшли від шосе вглиб мінних полів. Після півночі через проходи знову вийшли до шосе і спробували взяти “язика”. Ось тут і вийшла осічка – через надмір сили у Вільки...

До Білопілля доїхали за якусь годину. Разів зо п’ять зупиняли вантажівку на блокпостах, але супроводжуючого офіцера з розвідувального відділу старші постів знали в обличчя, і машину пропускали без затримок. В місто в’їхали, коли вже зовсім розвиднілося. Небеса світліли швидко – за ніч небо зовсім очистилося від хмар. Вітер посилився, хитав верхівками дерев вздовж дороги, здіймав пил на асфальті шосе...

Околиці міста змінилися за ці два дні, які вони були тут відсутні. Це розвідники відзначили з неприємним подивом. Здавалося, самі проводили евакуацію цивільних, але незвичайна пустельність вулиць діяла гнітюче. На околиці помітили, як риють окоп для протитанкової гармати. Гармаші були роздягнені до пояса, упарилися: розвідники бачили ще два такі ж окопи віддалік, під маскувальною сіткою. Основна і запасні позиції для протитанкової засади?

Далі вулицю перегородила барикада. Не звалище шаф і ліжок, як це звичайно зображають в кіно. В Білопільському загоні були здібні фортифікатори, знали, як зводяться барикади для вуличних боїв. По вулиці в кілька рядів встановлені зварені з метрових шматків рельсів сталеві їжаки, обплутані колючим дротом. За ними стіна мішків з піском висотою метра чотири – якраз до другого поверху п’ятиповерхівки дістає вершина. Впритул до цієї п’ятиповерхівки складені бетонні блоки з вузькою щілиною для протитанкової гармати. Ось вона, дев’яностоміліметрова гладкоствольна “Рапіра-Б”[47], низька, розлаписта, спрямувала в бік ворога довгий ствол з набалдашником дульного гальма. З боків прикрита такими ж бетонними блоками, зверху також захист: бетонні плити прикривають гармату і гармашів від мінометних влучань.

В самій барикаді зроблені в стіні мішків амбразури для стрільби з великокаліберного кулемета та карабінів і гвинтівок. Кожна вогнева точка прикрита з боків такою ж стіною з мішків, зверху перекриття з бетонних плит. Аби прорватися цією вулицею, “червоним” доведеться багатенько крові витратити і танки їм тут, навіть важкі КВ та Т-35, не дуже допоможуть.

Документи перевірили, проїзд звільнили і вантажівка втиснулася в вузький прохід між стінами з мішків. Одразу за барикадою звернули у провулок – десь тут у підвалі стандартної п’ятиповерхівки розташувався командний пункт військового коменданта міста, яким якраз і був командир загону самооборони.

По той бік вулиці стояла коротка колона з кількох бойових машин. Танк і три легкі самохідних протитанкових гармати. Єгоров пізнав знайомих, щороку зустрічалися на військових зборах і маневрах. Останнього разу – на початку літа, коли вже ні в кого не було сумнівів, що в повітрі пахне смаленим. Штаб прикривали дві протитанкові самохідки з потужними гарматами в дев’яносто міліметрів. В бетонних парканах для них були пробиті амбразури і довгі стволи цілилися крізь них вздовж вулиці в обидва боки. Поруч в круглих окопах – великокаліберні кулемети. Триноги вкопані в землю для більшої стійкості. Кулеметники спали прямо на мішках з піском, накрившись шинелями і бушлатами. Вартовий сидів на бруствері з карабіном на колінах і позіхав так, що здавалося, щелепи вивихне. Мабуть, щойно заступив на пост і ще не встиг прокинутися, бідолаха, подумав співчутливо Єгоров. І з насолодою заздалегідь смакував майбутній відпочинок в безпеці, не під кущем десь у полі, а в сухому і теплому відсіку штабного бункера. Красота!

Звичайно, можна було і в свою квартиру піти, але Антон уявив, скільки доведеться морочитися з замінованими кімнатами, і рішуче відкинув цей варіант. Ну його до біса! Спочатку знімати всі пастки, а потім назад ставити... Це скільки часу займе. Ні, краще разом з хлопцями залишуся тут, вирішив сержант. Підрубають зараз, по сто грамів – законна норма для бійців переднього краю! – вип’ють за вдалий початок і годин десять точно спатимуть без задніх ніг! Ось лише доповім командиру загону полковнику Ільченку про результат бойового чергування групи...

...Виспатися після повернення з бойового чергування, звичайно, йому не довелося. Та години три сну Єгоров все-таки прихопив. А потім його розбудили і полковник Ільченко поставив нову бойову задачу: вести спостереження і коригування артвогню в його зоні відповідальності. Отримавши завдання, Єгоров почухав потилицю, відчуваючи такий недосип, що прямо лягай і помирай і, жалкуючи, що спати сьогодні вже не доведеться! Можна було б ще поспати, група щойно повернулася і бійці самі знали, що потрібно кому робити: все було готове, тільки поповнити запаси продовольства і замінити батареї для радіостанції. Однак Єгоров не звик пускати все на самоплив, готуватися до виходу в тил ворога потрібно було ретельно і до вечора час пройшов у зборах. Втім, Антон не шкодував, що витратив на збори багато часу. Відчував себе бадьорішим і впевненішим, а це він завжди вважав для себе найважливішим. Він рано осиротів і тому звик все життя повкладатися тільки на себе, на свій вибір, увірувавши: все, що робив і вирішував сам, ніколи не підводило ні його, ні інших. Часто робив справу і за когось, але взамін отримував упевненість, що все зроблено, і зроблено так, як потрібно. А війна, це така небезпечна і важка штука, що покладатися можна тільки на себе, а тим більше у виборі рішень в яких не повинно бути й тіні сумніву. На війні все залежить тільки від тебе самого. Хіба, що якийсь випадок підвернеться... Але тут вже, як зумієш!

...Віталій Ільченко був давнім знайомим Єгорова, ще з тих часів, як Антон тільки з’явився в Білопіллі і починав працювати на будівництві доріг. Спочатку просто робітником, потім вивчився на шляхового майстра. І за бойовим розкладом, – в прикордонній смузі всі здорові чоловіки мали відповідні обов’язки в місцевому батальйоні самооборони, – дуже скоро став командиром розвідувально-диверсійної групи...

...Розвідгрупу підкинули до висоти на машині під прикриттям танку. Полковник Ільченко, поставивши задачу ,особисто вийшов провести розвідників і немало здивувався, побачивши, який арсенал вони тягнуть з собою. Але нічого не сказав: розвідникам видніше, що потрібно в тилу у ворога.

Спостережний пункт для коригування артилерійського вогню Єгоров вирішив розмістити на висоті 204, кілометра за чотири від кордону. Тут ще за мирного часу було обладнана нора для розвіддиверсійних груп і проведена дротова лінія зв’язку – передавай координати цілей скільки хочеш довго, ніяка собака тебе не запеленгує і не пустить по твоєму сліду команду “мисливців”. Отже, можна було сподіватися, що це бойове чергування пройде спокійно, без переслідувань і погонь, як було в перші дні війни.

Тим більше, полковник Ільченко сказав, що надовго чергування не затягнеться. “Мені від вас потрібні будуть лише точні дані цілей та їхні координати, і більше нічого. Ви будете тільки коригувати вогонь залізничних установок, – сказав Ільченко, – ніяких язиків, стрілянини із засад та іншого геройства...”

Вийшли до висоти, на якій планували розмістити свій СП, ще завидна. Ільченко не поскупився на прикриття – надто важливе завдання мала виконати група, дав танк на випадок, якщо трапиться назустріч якась ворожа розвідгрупа чи бойовий дозір. Командиром танку був сержант Вітя Могилевський – давній приятель по спільному полюванню на байбаків, інструктор місцевого відділку Товариства Сприяння Обороні України. Товариство мало свою технічну базу, де проходили підготовку ті, хто тільки готувався йти до війська, і перепідготовку ті, хто вже був у запасі. Одночасно вона була і базою зберігання військової техніки, яка у випадку війни поступала на озброєння загону самооборони. Танк був практично новим, хоч і старого зразка, його тільки весною передали з танкової бригади, яка переходила на нову техніку.

Але, на щастя, ніхто їм на дорозі не трапився і водій вантажівки, ледве зняли з кузова автомобіля останній ящик мінних касет, чкурнув назад в Білопілля, навіть не спитавши дозволу. Бідолаха явно був не з героїв, подумав про себе Єгоров, але оскільки це не мало вже ніякого значення, забув про нього назавжди.

Цю висотку готував він особисто. Ще за мирного часу тут були вириті криті ходи сполучення та сховище для розвідгрупи на випадок, коли доведеться відсиджуватися, як стане непереливки. Робили все на совість, самі і для себе. Кожен знав: коли поліниться зробити все, як слід, розплатиться своїм життям і життям свої товаришів. Тому обладнувати тут СП і сховище стали ще минулого року. Проводили все під виглядом меліоративних робіт – кордон всього за чотири кілометри і з того боку, без сумніву, вели спостереження за нашою територією. На вершині висоти були обладнані замасковані окопи, нижче сховище-нора для двох-трьох десятків бійців групи з усіма необхідними запасами на місяць автономного існування. Щоб противник не міг групу блокувати у випадку виявлення, були вириті чотири прихованих виходи-тунелі. В цих місцях Антон бувало полював на ховрахів – часто це було змагання зі стрільби, тому дотепники жартували, що у випадку чого самі будемо, як ті ховрахи ховатися по норах від лютих дядьків з того боку...

Поки Єгоров встановлював артилерійську оптику, інші мінували підходи до вершини. По всьому периметру встановили мінні касети з протипіхотними мінами – на випадок, коли групу виявлять і стане геть кепсько. Тепер досить тільки натиснути на кнопку, схили вкриються килимом з фугасних мін і так просто на вершину вже нікому не вдасться дістатися. А вони тим часом зникнуть у підземних ходах...

В перший день війни радянським військам не вдалося тут заглибитися на українську територію – все ще в останні мирні години було заміноване тисячами мін, як протипіхотних, так і протитанкових. Тому ходу “червоним” далі п’ятисот-тисячі метрів вглиб не було. Звичайно, на напрямі головного удару їхня артилерія перемішала все на глибину чотирьох-п’яти метрів і там радянські війська змогли щось зайняти. Але скрізь по сто п’ятдесят-двісті артилерійських стволів не поставиш і на цьому напрямку противнику довелося обмежитися тільки діями дрібних розвідувальних груп. Тільки й цим групам далеко заглиблюватися на нашу територію не давали – прикордонники також мали скрізь такі самі нори і відстрілювали звідти занадто заповзятливих “визволителів” з безшумної зброї, або з великокаліберних далекобійних гвинтівок, в залежності від ситуації.

Однак і українцям поки що нічого було тут протиставити противнику крім дрібних розвіддиверсійних груп і снайперських пар. Встановилася хистка рівновага, але довго так тривати не могла і хтось з супротивників повинен був вже найближчим часом її порушити...

Єгоров припав до окулярів стереодалекоміра і вдивлявся в ранні сутінки. Метр за метром промацував поглядом Антон наближені оптикою поле, пагорби, солдатів противника. Далеко внизу простяглася рівна горбкувата місцевість. Пагорби були невисокими, вже на російській території зблискував ставок – вітер гнав хвилю і вода віддзеркалювала промені сонця, яке готувалося заходити, зміїлися по колючій стерні ходжені і не дуже стежини. Вже на нашій території, але все-таки не далі кілометра від кордону, біліли солдатські спини і летіла в бік висоти земля – радянські війська готували тут оборону, чи що?

- Як нас вчить мудре артилерійське начальство, – бурмотів Єгоров собі під ніс, – течуть річки та ручаї в широтному і меридіанному напрямку... Ну, ось... Дещо є. А глянь-но, Вілька, он за дорогою пагорб і стовп зламаний, бачиш, на дротах висить? – Радист навів бінокль. – Візьми трохи праворуч, що бачиш?

- Два ряди окопів... Дріт на кілках... Кулеметний майданчик... Дзот...

- Правильно, Вільгельме. Зафіксуємо. – Відмітив у журналі спостереження. – А для чого вони?

- Прикривають висоту з СП – Це Вілька відмітив мимохіть, не задумуючись, ще раніше.

- І це правильно. Тому будемо за цією висотою пильнувати...

За годину спостереження вони виявили ще кілька цілей. Зв’язківці тягнули дроти, розвішуючи їх на жердинах над дорогами. На захід там, на радянській території, пройшла колона вантажних “зісів”: штабні фургони-радіостанції з тонкими хлистиками антен, що хиталися над фанерними будками, “студебекери” з піхотою в кузовах, до роти легких танків, ніби-то це були Т-26, але точно сказати було важко. Далеко за полем біля дерев’яного містка через ручай, під старими вербами, які росли купно, вони помітили вісім бронеавтомобілів БА-11[48] закритих до самих коліс брезентом. Біля них мирно диміла польова кухня.

- Серйозний об’єкт, – сказав Вільгельм, – але ненадійний. Для нас, в усякому разі: рухомий. Хто його знає, де вони, ці броньовики, будуть через годину. А нам потрібно щось більш стабільне...

- Правильно кажеш... це для протитанкістів... прямою наводкою. – Погодився Єгоров. – Ладно, ми їх пізніше потривожимо. А у нас з тобою, Вілька, задача яка? Виявити, коли супостат тут наступати буде... Саме робота для “Торнадо” та залізничного квітника[49]. Так напучував нас шановний пан полковник...

Вони спостерігали ще з годину, наносили на карту виявлені цілі. Цілей було багато. Отже, буде робота для артилеристів і сьогодні вночі, і завтра. Коли їх на цій висоті не засічуть, звичайно...

І раптом щось сталося. Єгоров це відчув просто фізично, як різкий порив холодного вітру. Ніби нічого не змінилося в навколишній обстановці: так само рівномірно вилітала землі з окопів, які продовжували рити радянські солдати, і на путівці машин не побільшало і не поменшало, але щось таки змінилося.

- Вілька, ти нічого не відчуваєш? – Антон відірвався від стереодалекоміра, дивився запитально.

- Висота 201, орієнтир два, бачиш? – Спокійно відповів Шварцвальд. – У них там СП обладнаний. І для дуже, дуже високого начальства. Чогось вони заворушилися. Чого? Га?

Сержант навів свою оптику, довго вдивлявся. Дійсно, вершина висоти затягнута маскувальними сітками, а під ними йшло якесь вовтузіння. Час від часу зблискували лінзи біноклів та стереотруб. “Точно, радист має рацію, – і Єгоров усміхнувся з цього мимовільного каламбуру, – щось там відбувається!”

Вони спостерігали ще з хвилину-другу. А напруження росло і це відчувалося, ніби накопичення електрики в повітрі перед грозою.

Раптом різко і швидко змінилося все в навколишньому майже ідеалістичному пейзажі. Путівцем пішли колони танків, вантажівок. Обтікаючи висоту 201 з обох сторін висувалася на передній край піхота. Тиха, безлюдна вдень долина прийшла в рух...

- Увага, група. – Не голосно і не відриваючись від окулярів промовив сержант. – Загальний збір!

Він чув, як вовтузилися за спиною його розвідники, але не відривався від окулярів. Полічити скільки ж військ висувається з глибини було неможливо – все зливалося в сіру, однорідну масу.

- Група за вашим наказом вишикувалася. – Доповів заступник Єгорова.

Антон сів на земляну приступочку, подивився на своїх бійців. Вони дивилися поверх брустверу, на густі колони радянської піхоти і танків. І в очах кожного Єгоров бачив смуток за минулим, яке не повернути вже ніколи, печаль і навіть відчай перед тим, що доведеться робити. Але не страх за життя. Хоч його, це життя, завжди шкода, яке б воно не 6уло, добре чи погане. Але обов’язок перед своєю землею, своєю Батьківщиною, а найперше перед самим собою – вищий. І честь чоловіка, захисника своєї сім’ї, своєї землі – теж вища. І взагалі є багато чого такого, про що ніколи б не задумався, ба! навіть кепкував з цього часом, тільки ось прийшла хвилина – і ці почуття піднялися з самої глибини душі, де дрімали до тієї пори, аж поки твоє серце само до них не потяглося. І тоді звичайна людина перестає бути слабким смертним чоловічком...

Коли зрушила і пішла піхота, здавалося, долина заворушилася. Піхота рухалася хвилями, вони накочувалися, як живий океан, одна за одною, невідворотно. А з-за висоти виходили все нові і нові ряди...

Батарея відгукнулася миттєво, ніби там чекали на виклик розвідників.

Перший снаряд здійняв султан вибуху майже на самій вершині висоти зі спостережним пунктом. А за півхвилини там вже клекотіло пекло: важкі снаряди сто сімдесятидев’ятиміліметрових далекобійних гармат, вагою в центнер кожен, перемішували на цій висоті разом з землею бліндажі, укриття, окопи, машини і людські тіла...

Ледь радянські піхотинці перетнули кордон, відкрили вогонь ракетні установки залпового вогню. По піхоті, по живій силі, по “червоним”, “більшовикам”, “визволителям”, по загарбникам, по гадам в людській подобі – вогонь!

Установки вели стрільбу касетними боєприпасами і над полем на висоті п’ятдесяти метрів ці “чемодани” лопалися, викидаючи десятки осколкових суббоєприпасів і зверху бив град високошвидкісних убивчих елементів.

Залп викосив всіх в перших хвилях, але “червона” піхота не зупинилася. Радянські “визволителі” йшли, як сарана, як гризуни під час масових міграцій, коли невідома сила піднімає їх і жене напрямки через поля, дороги, вулиці міст і сіл. Хіба можна їх зупинити чи змусити звернути вбік? Їх можна тільки знищити – всіх, до останнього, або дати їм пройти, але тоді після них залишиться мертва нежива земля...

 

 

Солдатами не народжуються, солдатами помирають...

 

А мы чекисты идём уверенно.
Вперёд ведет нас товарищ Берия!

 

Костя з Григорієм споряджали пенальні магазини до ППД, і Костя відчував, як здригаються його пальці. Глянув на Гришу – і у того руки дрижали. Від хвилювання, ясна річ! Та й як не хвилюватися, коли їм ось щойно, на бойовому розрахунку повідомили, що обох зараховано до штурмової групи! На бойовому розрахунку не даси волі почуттям, хоч у кожного все на обличчі написано, але після команди начальника застави: “Разойдись!” – шум піднявся чималий. А як тут промовчати, коли одним пощастило, а інші облизня піймали! Розходячись з бойового розрахунку, щасливчики, звичайно, “Ура!” не кричали, але поплескували один одного по плечам, піддавали кулаком у бік: “Повоюем!” Кому не поталанило, чортихалися або похмуро кидали: “А мы чем хуже?” – однак розрахунок проведено, хто куди визначено. Всі це розуміють, проте шум стих не відразу, хоч начальник застави швиденько зник у канцелярії – не хотів чути ображених.

Так, чекіст-прикордонник – це щось значить! Потім можна буде сказати: “Я тоже был в освободительном походе, помогал братьям-украинцам скинуть ненавистное ярмо власти буржуазных националистов”. І прикордонники Рильського загону були першими серед тих, хто простягнув руку безкорисливої допомоги сусідам, пригнобленим буржуями-кровопивцями. Двадцять років чекали по той бік кордону цього дня і ось він настав. Дочекалися...

Наказ штурмовій групі – рівно опівночі перейти кордон, захопити ворожу прикордонну заставу, захопити міст, не дати його висадити в повітря, забезпечити переправу військ і важкої техніки на правий берег Клевені. І бути надалі в передовому загоні військ, які в стрімкому ривку зупиняться, можливо, вже тільки аж на березі Дніпра.

В курилці – залізна бочка, врита в землю, в ній плавають розмоклі, до мундштука спалені цигарки, недопалки прилипли до іржавих стінок – пожвавлення, шум, димок і вогники “біломорин”, спалахує і гасне сміх, жарти, анекдоти на одвічну тему: чоловік у відрядженні, а жінка... тисяча перший варіант. Але сміх і анекдоти – це для полегшення душі, яку крає неспокій. І чогось розвилися вівчарки в розпліднику...

Спливають поки ще мирні, передвоєнні години. А потім штурм, потім бій, потім війна. Лиш тільки чекісти-прикордонники знімуть українські прикордонні пости, захоплять міст і розчистять шлях, на той берег Клевені почнуть переправлятися польові війська. Он яка сила-силенна їх накопичена в довколишніх лісках і перелісках. Тут не тайга сибірська, звичайно, звідки Костя родом, лісостеп, всі ці тутешні гаї, ліски й переліски ці видно наскрізь, але техніку і людей замаскували так-сяк по байракам і тих же перелісках.

Спати вже не лягали – і ті, хто йшов на кордон, і ті, хто йшов за кордон. Сміху й жартів більше не було, короткі, обривисті розмови, тільки у справі, мовчазне потріскування цигарок, їхні червоні вогники цятками протикали темряву. А протилежний берег був покритий мороком, жодного вогника. Потім за пагорбом, на тому боці, також завили чужі прикордонні собаки. А ці-то з якого дива розвилися?

Час від часу Костя поглядав у бік Клевені, як і інші з штурмової групи, хоч, поглядали і ті, хто лишався. Український берег нічим не відрізнявся від радянського: болотистий спуск, городи до самої ріки, трохи далі невисокі пагорби, а там, за пагорбами – рідкі переліски і гайки. Від річки наповзав туман, ущільнювався і піднімався – по кісточки, по коліно, по пояс. Так, омивана туманом, штурмова група й попрощалася з тими, хто залишався на заставі – обнялися, стисли в обіймах один одного. Так, в тумані й спускалися від застави ланцюжком до води слідом за капітаном. Як і всі в штурмовій групі, Костя Ільїн пригинався, ступав обережно, намагаючись не брязкати зброєю і спорядженням, не потривожити підошвами чобіт якусь суху галузку на стежині: попереду йшов Гриша Ліходєєв, позаду – Тихон Маслєнніков і це сусідство надавало впевненості. Здавалося: це звичайний наряд, в кущах, біля води так і заляжуть втрьох, однак розумів: лежати в секреті не доведеться і намагався не відстати від Григорія. Прикордонна стежина вивела їх до Клевені, в темряві вода зблискувала, ніби дихала – текуча ця темрява і притягувала, і відштовхувала...

Надувні човни чекали в прибережних кущах на плаву. Хлопці розсілися без команди, все відпрацювали на заняттях, діловито і спокійно, поставивши між колін важкенькі ППД та автоматичні карабіни Симонова. На носі прилаштувався кулеметник з “дегтярем”, хтось мовив пошепки: “Пошли!”, човен гойднувся і поплив за тихою течією. Сплескували весла, дзюркотіла вода біля борту. Поруч, метрів за десять, плив такий самий човен, з другого боку також човен і за спиною – ще один. Це надавало впевненості.

Вересень, шосте число, а зірок чомусь немає. Пізніше будуть, в середині місяця? Від води тягло сирістю, взагалі повітря над річкою холоднувате. Костя вглядався в український берег – він ближчав, ще погано розрізнявся в мороці ночі, але за службу вивчений до дрібниць, – там ні вогника, ні звука, собаки, й ті перестали вити. Човен перетнув середину річки, Ільїн обернувся і, крізь прикордонників, які сиділи, ніби побачив свій, радянський берег, також знайомий до дрібниць. Прощай, рідна до болі серцевої сторона!

Чужий берег виник раптово, виступом, ніби пропоров туман – човен наліз на піщаний пляжик, течія поплескувала у борти. Тихо було, ніхто не зустрів їх суворим окликом і клацанням затвора. Прикордонники зістрибували на пісок і в своїх широких плащ-наметах ніби розчинялися в темряві, спішили до близьких кущів. “Вот и всё, – подумав Костя, – обратной дороги нет!”

Вони робили те, що неодноразово відпрацьовували на заняттях. Повзли по піску, обдираючи лікті, вистригали в дротяному загородженні прохід, розводили кінці так, щоб не брязнула колючка, повзли до кущів, які росли трохи далі від води. Правий берег здіймався високим пагорбом, зарослим знизу кущами верболозу. Ледь досягли їх, піднялися і побігли протоптаною вже чужими прикордонниками стежкою вгору. З лівого боку в нічних сутінках вгадувався Студенок – селище біля самого кордону. Здавалося воно вимерло, чи, принаймі, злякано принишкло, ніби очікувало чогось страшного. Так там було незвично темно і тихо, хоч за два роки служби на кордоні Костя ні разу не бачив його затемненим і таким принишклим. Невже хитрі хохли щось рознюхали? Тоді нам буде непереливки. І Костя гнав від себе тривожні думки, щоб не сполохати, не збудити ненароком лиху долю.

Він намагався не відставати від капітана, важко біг вгору по піску. Кроків за двадцять капітан зупинився, оглядів штурмову групу і змахнув рукою: вперед! Далі пішли спокійно, вервечкою, низьким чагарником. Їм потрібно було вийти до мосту, який – це було відомо – охоронявся парним нарядом українських прикордонників. Клевень – річка невелика, але береги болотисті, коли націоналісти висадять міст в повітря, доведеться наводити для танків та бронемашин понтонну переправу, а це втрата часу. Нехай і небагато це, якісь п’ять-шість годин на наведення понтонного мосту, здавалося, мізерний час. От тільки за ці п’ять-шість годин багато чого можна зробити. Так пояснив капітан, а він мав достатній досвід в бойових діях. Отож і поспішали, квапилися вийти до мосту з протилежного від кордону боку...

Перший постріл був несподіваним. Він був негучним, ймовірно стрілець використовував насадку для безшумної стрільби – пх! – але вгадався відразу. Капітан попереду якось дивно завалився на бік і важко осів на стежину. Костя секунду-другу дивився нерозуміюче на нього, а потім впав прямо на стежину, притискаючись до піщаної поверхні землі. А за спиною на всьому протязі річки вже йшла стрілянина. Ось і артилерія відгукнулася. З-за Клевені по всьому березі били придані прикордонникам гармати і міномети. В районі Студенок важко гупали вибухи, можливо, вели вогонь великі калібри.

Захопити міст вже не вдасться, подумалося. Над головою Кості жалили повітря одиночні постріли чужих карабінів, сікли досвітню темряву чергами два кулемета. Костя відповз трохи вбік зі стежини, – далеко відповзати не став, можливі міни, – шурував малою піхотною лопаткою, накидав перед собою бруствер. А два заставські “дегтярі” вже чесали по кущам, звідки стріляли чужі, не радянські прикордонники. Чому тільки два, промайнула думка, а де решта? Втім, не мовчали і ППД та автоматичні карабіни прикордонників. Ільїн перевів свій ППД на одиночну стрільбу, стріляв по кущам – до них метрів сто, не більше. Проте довго така перестрілка тривати не може – на схилі цього пагорба вони, як на долоні. Ворожа засада або секрет за півгодини від групи нікого живим не залишать.

“Надо на что-то решаться!” – подумав Костя. Але капітан убитий, хто ж скомандує? Скомандував командир маневреної групи, лейтенант. На заставі він недавно, менше місяця, прибув до них у відрядження разом зі своїми бійцями-“дзержинцями[50]”.

- Приготовиться к атаке! Вперед по-пластунски! По моему свистку поднимаемся! – Голосним шепотом наказав лейтенант і Костя передав наказ далі по ланцюжку.

Поповзли. Шурхотіла під ліктями трава, бур’ян вже задерев’янів і не гнувся, ламався. Не було часу витирати піт, який заливав очі і Костя лиш відпльовувався, пирхав, дихав запалено. Чужі карабіни майже замовкли. Ну, воно й добре: менше куль – менша ймовірність, що поцілять в нього. Ось заверещав свисток лейтенанта, Ільїн скочив, часто-часто стріляючи по спалахам ворожих кулеметів. Ступив крок-другий і тут над стежиною злетіли і захлопали міни-жаби. Костя знав про такі, вивчав по плакатикам на заставі. Раніше знав про них теоретично, а тепер і на практиці пізнав, що воно таке – стрибаюча міна. Ця клята штука вибухає не під ногами, викидний пороховий заряд виштовхує стакан з сталевими кульками чи роликами на метрову висоту над землею. З противним виском вони розлітаються метрів на двадцять-тридцять паралельно поверхні, викошуючи все, що трапиться на шляху. Але Кості поталанило, встиг впасти на землю ще до того, як над нам вибухнув диявольський витвір людського генію. Ролики не зачепили, тільки оглушило і звуки долинали, ніби крізь ватяну ковдру. А от іншим не поталанило. Корчився від болю лейтенант – сталеві ролики пошматували живіт, і Костя бачив, як щось там ворушилося в світанковому мороці і сіпалося, а нещасний намагався запхнути все те назад, в розпанаханий живіт. Костя глянув навкруг: кілька прикордонників лежали, зрізані осколками, двоє-троє ще ворушилися, але ясно було: не жильці.

В гарячці Ільїн хотів було знову схопитися на ноги і кинутися вперед, але, не встигши ні про що подумати, звалився на мокру від роси траву: черга з кулемета ударила йому просто в груди... Десь поряд бив короткими злими чергами чужий карабін, чулися гранатні вибухи. Костя підвів останнім зусиллям голову, кліпав запорошеними піском очима. Крізь мутну плівку ніби бачив Гришу Ліходєєва, Маслєннікова, капітана і лейтенанта, старшину застави і інших прикордонників. Ніби всі вони живі-здорові поспішають йому на допомогу. Покваптеся, милі, я ще живий, хоч і зранений весь! Я не хочу помирати, я ще поживу! Плівка густіла, застила очі, але він ще бачив невидиму в чагарях Клевень, заставу, ленінську кімнату і своє фото на стіні: відмінник бойової і політичної підготовки єфрейтор Костянтин Ільїн. Рот наповнився гарячою кров’ю, Костя закашлявся і поринув у м’яку, ласкаву і доброзичливу темряву...

***

 

Болванкой в танк ударило, болванкой в танк ударило,
Болванкой в танк ударило, и лопнула броня.
И мелкими осколками, и мелкими осколками,
И мелкими осколками поранило меня…
Ой, любо, братцы, любо, любо, братцы жить.
В танковой бригаде не приходится тужить…

 

Ніч була на диво непроникною. Де земля, де небо – не розібрати, вони злилися, зварені без шва...

Три години тому бригада перетнула українсько-радянський кордон і тепер, в очікуванні піхоти, яка відстала, зайняла оборону у великому селі Шалигіне, яке розкинулося великим трикутником на березі річки Лапуга. Село було багатим – жодного даху критого дранкою чи соломою, біленькі, зведені з цегли, хати всі, як одна, під червоною черепицею. Державний кордон між Україною та Радянським Союзом – широку смугу зораної землі, обмежену по обидва боки загорожею з колючого дроту – перетнули в ніч на сьоме вересня без жодного пострілу по ротних колонах.

Ще в серпні танкова бригада стояла під Ленінградом в літніх таборах. Нормальне військове життя мирного часу. Стрільби, марші, нічні тривоги. Тривоги були учбовими. Справжню бойову тривогу прокричали першого вересня, відразу після сніданку. Танки звично гуркотіли бруківкою, тому спочатку і цю тривогу вважали учбовою. Але коли довга колона танків поминула міст через залізницю, сумніви, що надовго, а то й назавжди, покидають це містечко, пропали у навіть у скептиків. Всі думали одне: “Куда? На восток или на запад?” Механік-водій Тельнов Паша вважав, що на схід, а заряджаючий Маслов переконував, що на захід. Командир танка Пахомов нічого не говорив, він служив останній рік і чекав демобілізації, а взводний, лейтенант Мєдніков загадково мовчав. Ротне, батальйонне і бригадне начальство також свято берегло військову таємницю і на всі питання підлеглих відповідало сухо і коротко: “Скоро обо всём узнаете.”

На третій день глупої ночі ешелон прибув на станцію Дмитрієв-Льговський. Тут розвантажились і своїм ходом рушили в непроглядну темінь розбитою вибоїстою дорогою. Колона ішла через ніч з погашеними фарами, між машинами утримувалась велика дистанція. Мчали танки крізь морок осінньої ночі з низьким ревом, гриміли сталевою лускою, ніби довгий п’ятикілометровий дракон з давньої дитячої казки, або, що точніше, як заковані у лати вершники, які їхали звільняти землю братського народу від дракона.

Проїжджали крізь темні села, без жодного вогника у вікнах, хоч там, всередині осель, й не спали. Люди дивилися вслід з-за тинів, з вікон хатин, кидали їм, невидимим, незнаним, вслід квіти, позбавлені нічною темрявою краси і танкісти визначали їхній колір за тонким ніжним ароматом, який перебивав запах спаленої солярки, гарячого заліза і дорожнього пилу, що вився довгим сірим шлейфом за кожним танком.

Під ранок зупинилися в рідкому лісі, замаскували машини і отримали дозвіл відпочивати. Опівдні привезли пальне і боєприпаси. Повністю завантажили свої “бетехи” снарядами, кулеметними дисками, залили баки бензином і соляркою. До вечора все перевіряли, підтягували, регулювали, чистили. В суботу був парко-господарський день. Після бані наказали здати старе “хебе[51]” разом з розбитими кірзачами і всім видали новеньке “пеша[52]” та ялові чоботи. Зі скрипом чобітки, з державних запасів! Пахомов відразу спохмурнів: кохана Батьківщина так просто, ні з того, ні з сього, своїх дорогих синів-захисників просто так, ні з того, ні з сього, не балує, щось має відбутися незвичайне. А головне, його близький “дємбєль[53]” опинився під великим знаком питання!

Ввечері п’ятого вересня був мітинг. Багато зборів, бесід та мітингів пам’ятають танкісти, а такого ще не було! Мітинг, на якому оголосили про початок війни з буржуазно-націоналістичною Україною... На середину бригадного шикування виходили один за одним бійці бригади, виступали з промовами, а Валерій Пахомов слухав їх і майже лякався буденності того, що відбувалося, і своєї звичності, тобто того, як ординарні його думки та почуття, як приземлено він сприймав події. Ніби нічого особливо не відбувалося! Але ж повинні були осявати все навкруги блискавки, мав вдарити грім, розверзнутися небеса... хоч що-небудь, але повинно ж було трапитися! І не траплялося нічого. Отже, все йде, як належить і нічого хвилюватися!

Командир бригади виголосив промову: настала довгоочікувана година, Радянський уряд оголосив про стан війни з буржуазною Україною з шостого вересня тисяча дев’ятсот сорок другого року, командування віддало наказ про перехід кордону і ми з честю і гідністю виконаємо цей наказ, розгромимо клятого ворога, хай живе Радянська Батьківщина, вперед, орли-танкісти! Комісар бригади натискував на політику: ми виконуємо священний інтернаціональний обов’язок, звільняємо трудящих багатостраждальної України від ярма буржуазно-націоналістичних імперіалістів, несемо свободу і щастя українському народу! Комісар роти, не мудруючи довго, повторив те, що говорив вчора в наметі на зборах партполітактиву: витримаємо бойовий екзамен, покажемо, на що здатні радянські танкісти, будемо битися, не жаліючи живота свого! І всі, хто виступав, виявляли, звичайно, радість від того, що настав, нарешті, час розрахуватися з агресорами, розгромити кровожерних націоналістів, які підло загарбали Південну Білорусію, погасити тліюче вогнище війни і забезпечити мир та спокій на землі. І після кожного виступу над строєм котилося голосне й радісне “Ура!”, перекочувалося степом, таке громоподібне, що здавалося, його чують і по той бік кордону. З мітингу всі йшли задоволені і веселі. Башнер-заряджаючий Трохим Маслов радів, як хлопчисько:

- Эх, повоюем! Или голова в кустах, или грудь... Трофеи будут! Склады, поди, за кордоном есть!

Командир танку, сержант Пахомов не розділяв загального натхнення. Заявив похмуро:

- Накрылась моя демобилизация медным тазиком! – І лаявся про себе нехорошими словами.

Вечеря була святковою, з належними ста наркомівськими грамами. Після вечері видали НЗ – недоторканий запас – по дві банки тушонки на людину та по флязі з горілкою на екіпаж, і по пачці “Біломорканалу” кожному замість звичної махорки. Комбат зібрав командирів машин і повідомив, що сімнадцята танкова бригада в складі шостого танкового корпусу буде наступати в напрямку Глухів, Кролевець. Діяти будуть поки що у другому ешелоні корпусу. Оскільки карт командирам машин не видали, записали маршрут руху на папірцеві. До настання повної темряви вийшли на вихідні позиції і зупинилися в кілометрі від лінії державного кордону. Бригада витяглася вздовж дороги на кілька кілометрів. Стали чогось чекати. Екіпаж всівся на гарячих жалюзі, дістали видані цигарки, запалили. На інших машинах також влаштували перекур, червоні вогники “біломорин” ховали під танковим брезентом, яким вкривалися танкісти від вечірнього холодку та щоб не демаскувати колону.

- А говорят, что на Украине осень теплая... – задумливо мовив механік-водій. Україна ж була зовсім поряд, он вона, за колючим дротом прикордонних стовпів.

Після заходу сонця швидко похолодало і дзижчання комарів, які кусали не гірш, ніж ґедзі, стало стихати. Тиша стояла така, що Пахомов чув стукіт свого серця. У відкриті люки “бетешки” лилося запашне повітря останньої мирної ночі і всі троє вдихали його повними грудьми, ніби намагалися надихатися наперед, коли в танку буде не продихнути від згорілого пороху, солярки та розпеченого металу.

Десь за годину після півночі почулися звуки моторів і мимо з ввімкненими фарами – щоб не розчавити кого – з брязкотом і загрозливим ревінням моторів пройшла колона нових танків Т-34. Біля висоти з тригонометричним знаком головна тридцятьчетвірка загальмувала і вистрелила з гармати. Цей одинокий танковий постріл виявився сигналом. Ніч заревіла сотнями двигунів, осяялася сотнями фар. Мотоциклісти, піхота на вантажівках, бронеавтомобілі, знову вантажівки з стодвадцятидвоміліметровими гаубицями на гаку – передовий загін корпусу. Десь за спиною залпами била великокаліберна артилерія і сліпучий вогонь коливався загравою над горизонтом. Пахомов глянув на свого іменного кіровського годинника, нагорода за призову стрільбу: рівно година ночі. За кордоном – вибухи. Здається, розвідувальні групи і передові загони ударили по “буржуазно-націоналістичних” прикордонниках. Пора б і нам! Але колона за колоною йдуть до кордону, а бригаді сигналу рушати не дають. Пахомов стоїть на башті свого БТ-7М, вглядається в темряву, яка осяюється спалахами артпідготовки і від нетерплячки аж пританцьовує. Але до світанку так нічого і не трапилося: бригада продовжувала стояти за кілометр від кордону. О п’ятій годині з’явився командир роти і наказав, коли за годину нікуди не рушимо, посилати на кухню, за сніданком.

Пройшла година і нікуди не рушили. Сержант наказав башнеру забрати казанки і йти на кухню. Той повернувся за півгодини з трьома повними казанками, картонним ящиком, де подзенькували дев’ять бляшанок з тушонкою і три буханки чорного хліба, страшенно задоволений своєю метикуватістю.

- Вот, выпросил у чмошников ящик, чтобы дважды не мотаться. – Радісно повідомив сержанту і механіку. І став сипати новинами, що їх почув на кухні, як з дірявого мішка. Одночасно башнер розставляв казанки, нарізав крупними скибами хліб, відкривав консерви. – Погранцы аккурат в полночь на ту сторону пошли. А их там, оказывается, уже ждали. И встретили. Ну, а наши тогда дали из пушек хохлам прикурить. Размолотили всё к чертовой бабушке, любо-дорого посмотреть. Расчистили, одним словом, дорогу. Я, когда на кухню ходил, видел: войск, техники тут о-го-го сколько! Больше пушек, чем деревьев. Под каждым кустом то танк, то пушка, то штаб какой-нибудь. По нужде, и то черта два куда сходишь! Разговор у кухни был, что наш корпус пока в резерве придержат, пока передовые части укрепления на границе не прорвут. А мы уже в прорыв входить будем. Только щас туда пошли новые танки, тридцатьчетвёрки. И приданная пехота. Только там, на хохляцкой стороне, они на мины напоролись. Наши разведчики, бригадные, тоже на той стороне уже побывали. Вообще, говорят, что тут всё заминировано, сплошняком. Дома, дороги... Бывает, сумка лежит или что такое – а под ней мина! Кто взял – в клочки! Но я кое-что сменял у разведчиков!

І Маслов з переможним виглядом дістав з кишені запальничку у вигляді голої жінки. Блискуча цяцька пішла по руках. Механік покрутив її, поцокав язиком, примовляючи: “Похабень! Ох, и похабень! Невесте заместо кольца подаришь...” Тельнов знову посміхнувся і раптом широко розмахнувся:

- Хош заброшу? – Затримав руку і дивився запитально-доброзичливо на башнера.

- Ты что?! Ты что!! Не дури, слышь, не дури! Дай сюда! – Заряджаючий аж посірів від переляку. Сховав запальничку в нагрудну кишеню. – Всё, больше ты её не увидишь!

Після цього всі надовго замовкли. Дістали почату пачку “Біломору”, запалили. Заряджаючий дав припалити сержанту від своєї блискучої запальнички, а механіку показав її здаля: мовляв, раз “Похабень!”, то й нічого такою стидобою тобі, моралісту, користуватися!, – і той сердито зачиркав сірником по коробці. Інші екіпажі теж закінчили сніданок і тепер – відлучатися від машин було суворо заборонено – влаштовувалися, хто як міг. Хто захропів на казенному брезенті, розстеленому на даху моторного відділення, хто вовтузився біля машини, усуваючи існуючі і видумані недоліки. Робити було абсолютно нічого.

Ранкова прохолода вдень змінилася жарою. В блідо-блакитному небі – жодної хмаринки. Тільки вітерець жене хвилі по високій траві та гнуться гілки придорожніх яблунь від дозріваючих плодів. Вранці виблискувала роса, але зійшло сонце і вона щезла, небо дихає спекою. І в цьому бездонному високому небі видно срібний хрестик ворожого літака, чути його далекий гул. З-за дерев раптом дружно заляскали постріли – виявляється, там розгорнувся зенітний дивізіон, і тепер гармаші-зенітники намагаються дістати ворожий літак. Але той ігнорував залпи батарей зі спокоєм та холоднокровністю дредноута. Врешті, коли снаряди стали вибухати аж надто близько, різко змінив курс і поплив кудись на південь. Невдалу стрільбу танкісти прокоментували коротко й смачно: “Мазилы!”, і далі вже в зовсім непарламентських висловах. Але це була єдина поява ворожої авіації за весь день. Видно, розбомбили хохлів на аеродромах – це була одностайна думка екіпажу, нікому літати! На цьому ґрунті настало навіть примирення механіка і башнера.

Близько полудня земля знову почала здригатися і повз бригадну колону “бетешок” на повній швидкості пройшла колона важких танків. Спочатку батальйон нових КВ, а потім батальйон здоровенних мастодонтів Т-35 – п’ятибаштових гігантів. Заряджаючий добре знав чисельність танкових підрозділів і всі типи танків, які були на озброєнні бронетанкових війська РСЧА. Він безапеляційно повідомив, що ця частина з Москви – тільки там були на озброєнні “те-тридцять п’яті”. Третій батальйон також був озброєний важкими КВ. Замикали колону вантажівки ремонтників і роти забезпечення. З невеличким інтервалом слідом за важкою танковою бригадою проповзли артилерійські трактори з гарматами-гаубицями МЛ-20 на гакові. А за артилерією – вантажівки з піхотою. В кузовах новеньких “студебекерів” сиділи тісно-тісно піхотинці, байдужі до всього і похмурі, в новеньких сталевих шоломах і з новими автоматичними карабінами Симонова. В кузові останнього “студебекера” стояв вилицюватий сержант і пілікав на гармошці. Крізь гул автомобільних моторів її звук був не гучнішим писку комара. Зустрівшись поглядом з Пахомовим, він вирячив очі і гармошка дурним голосом закричала: “Караул!”, а сержант зареготав.

Танкісти незворушно попихкували димом своїх “біломорин” і презирливо спльовували на землю. Коли колона “студерів” пройшла, башнер, відкашлявшись, з надривом, як старезний дід, прохрипів:

- Интересно, мы когда-нибудь поедем?

- А куда торопиться? – У відповідь поцікавився Пахомов.

- Наш командир мудр, как змий. – Схвально промовив механік.

Обід заряджаючий приніс в термосі. Розливаючи черпаком-“розводягою” густий гороховий суп з м’ясом, повідомив, що до вечора бригада – або ж принаймі тільки їхній перший батальйон, – вирушать на той бік. Йому не повірили і Маслов образився:

- Кухня уже свернулась и ушла на ту сторону. А значит, следом за чмошниками и мы тронемся. Вон, выдали вместе и обед, и ужин. – Привів убійний довід для підтвердження своїх слів.

Але вони навіть встигли виспатися після обіду, а команди рухатися все не було.

Почало смеркатися, коли нарешті бригада рушила вперед.

- Заводи! – На всі голоси неслося вздовж колони.

Колона затріщала, захлопала пострілами з вихлопних труб, огорнулася густим сизим і задушливим димом. Більш ніж півтори сотні БТ-7, набираючи швидкість мчали вперед, до кордону. Перший і другий батальйони бригади мали на озброєнні танки БТ-7М з новими дизельними двигунами В-2, а в третьому – п’ятдесят чотири БТ-7А2 з старими надійними карбюраторними М-17. Зате машини третього батальйону були озброєні новими грабінськими Ф-34 – далекобійними сімдесятишестиміліметровими гарматами, а перший і другий – звичними сорокап’ятками і трьома кулеметами ДТ: спареним з гарматою, кормовим у ніші башти і зенітним. Правда, проти літаків зенітний ДТ – слабкий захист, зате незамінний під час бою в місті, з нього одне задоволення бити по верхніх поверхах будівель. Тільки пильнуй навсібіч і ніяка наволоч зверху не жбурне пляшку з запалювальною сумішшю. Бригада на навчаннях відпрацювала це добре.

А позаду танкової колони на кілька кілометрів витяглася довжелезна зміюка ТЕБ – тилового ешелону бригади – більш, ніж чотири з половиною сотні колісних машин з паливом, мастилом, запчастинами, снарядами, харчами, ремонтниками, зброярами, кухарями, писарями та іншою тиловою братією.

І перед самим рубежем знову затримка. Прикордонники в зелених кашкетах розвели в боки загорожу з колючого дроту, про щось довго гомоніли з командуванням бригади – Валерій бачив в бінокль, як там всі вимахували руками в різні боки – і, ось нарешті вона, довгоочікувана “заграница”! Хоч ні, була “заграница”, а тепер і назавжди це вже наша, радянська земля...

...Тут пройшли танки або важкі тягачі з гарматами. Машин десять-п’ятнадцять, не більше, а вузька грейдерна дорога вже розбита вщент, вона щезла, залишилися дві метрові ями, прориті в сухій землі.

Танк Пахомова останній в ротній колоні. Його рота йде першою. Відразу за ним “бетешка” командира другої роти, вона метрів за двадцять, сипить перемелену іншими танками в дрібний пил землю з блискучих стрічок гусениць. Вгору-вниз хитається короткий ствол гармати-сорокап’ятки, під ним, в чорній глибині люка видно біле від напруження обличчя механіка-водія. Зверху, над баштою, так само, як і в машині Пахомова висунулися дві фігури – командир танка і башнер-заряджаючий, вони дивляться вперед, в боки і назад. Тут дивитися потрібно всім – вони вже не вдома. Взагалі, в танкових військах закон: хочеш жити – крути на всі боки головою, тому й дивляться Валерій з Масловим вперед-вбоки-назад, механік веде машину, йому не до спостереження. Сутеніє, але світло вмикати не дозволяється, противник поруч. Бригада йде з погашеними фарами, тільки це також звичне – останнім часом тільки так і ходили вночі. Правда, серед танкістів ходять вперті чутки, що вже розробили спеціальні прилади для водіння танка вночі, дивишся в окуляр і все видно, як вдень. Особливо багато на цю тему базікає механік, воно й зрозуміло: що кому болить, той про те й терендить. Але Валера Пахомов не дуже таким чуткам вірить.

Батальйон проминув прикордонну смугу і, пройшовши кілометр, зупинився. Попереду між двома невисокими пагорбами лежало широке поле зі скиртами соломи. В сідловині виднілися червоні дахи, церква з двома невисокими дзвіницями і три-чотири біленькі чепурні хатинки першого визволеного села. Перед селом по всьому полю чорніли танки, схожі здаля на горбатих жуків.

- Наши? – Запитав башнер.

- Кажется. – Невпевнено відповів Пахомов.

- А чего стоят? Где бинокль? – І заряджаючий поліз всередину танка за біноклем.

- Точно, наши. Тридцатьчетвёрки. – Бурмотів він, підігнав окуляри по очам і довго водив біноклем по полю. Потім сунув бінокль Валерію. – Смотри!

Валерій довго не міг відірватися. Закопчені корпуси, розірвані гусениці, відірвані котки. Не одні тільки тридцятьчетвірки були на цьому скорбному полі, он, три мастодонти Т-35. Але ці на міни напоролися, одразу видно. Стоять скособочені, візки опорних котків валяються метрів за п’ять-сім від машин. Точно, напоролися на мінне поле, от їх і потрощило. І пожежа – звичайна річ при мінному підриві, ну а потім вибухнули боєприпаси. Башти двох Т-35 лежать неподалік, одна схожа на каску, а он з землі стирчить казенник гармати, а он йще... Сержант довго вглядався в темну пляму, а потім здогадався, зо це опорний візок з шматком борту. Поле було густо зрите вирвами від снарядних вибухів.

- Четырёх в клочья разнесло. – Сказав Пахомов.

- Двадцать восемь штук – как корова языком слизала. Йо-ма-йо! Половину батальона сожгли. – Похмуро підтвердив заряджаючий. – Сунулись не зная броду... Прямо на мины. А тридцатьчетвёрки, что за ними шли, развернулись атаковать вон ту деревню. Эти уже в засаду попали. В борта били.

- Чего стали? – Механік спритно виліз зі своєї нори, вхопившись за короткий ствол гармати.

- Танки побитые.

- Чьи?

- Наши.

Механік взяв бінокль і довго дивився в поле.

- Подпустили поближе, а потом в упор ударили...

Заперечувати механіку не стали. Яке це тепер мало значення, як були знищені ці танки. Скільки ще таких спалених танків побільшає на якомусь іншому полі. Кожен мимоволі подумав про себе. І про наступний день. І що завтра буде з кожним з них.

- Это, наверное, про них говорили утром на кухне. – Нарешті порушив мовчанку заряджаючий. – Так чего остановились-то? Ехать надо! А то достоимся на свою голову!

- Не ори! Разорался! – Похмуро кинув сержант. – И куда ехать? Эти вон сунулись, не зная броду...

Колона знову рушила. Тельнов ковзнув вниз, на своє місце. Танки, проскочивши поле, полізли на пагорб. Пахомов і башнер не відривали очей від чорних похмурих коробок. Кілька ще коптіли: пахло горілою гумою, гарячим залізом і паленим м’ясом. По всьому полю лежали солдати в гімнастерках захисного кольору, геть подзьобаних осколками. І поки танки дерлися вгору, командир з заряджаючим оглядалися назад, на це поле смерті. І оглядалися доти, аж поки воно не сховалося за лісопосадкою.

В селі знову зупинилися. Прибіг ротний і наказав всім залишатися біля машин, в оселі не потикатися – нібито там натикано мін по саме нікуди, піхота, яка перша зайняла це село, кілька десятків любителів трофеїв на них уже втратила. Танкісти зіскочили з машин, топталися біля них і дивилися один на одного. Воно й зрозуміло: цікаво було глянути, як живуть “буржуї”, але й боязно – з мінами жарти погані!

Дозаправили машини пальним, сержант разом з механіком перевірили ходову – напередодні ротний попередив: жарти мирного часу скінчилися, хто поламається на марші, тим буде займатися військовий трибунал. Закінчили вже в повній темряві. Тільки раз-по-раз блимали вздовж вулиці переноски – екіпажі готували танки до нового маршу і, можливо, до завтрашнього бою. Вечеряли залишками обіду. Розлити в кружки належні сто грам, пом’янули загиблих хлопців. І кожен в душі побажав собі не опинитися завтра на їхньому місці. З цим і полягали спати, завернувшись в танковий брезент на даху моторного відділення.

Пахомов крізь сон чув, як крутився башнер. Потім тихенько піднявся і зістрибнув з танка. До вітру, мабуть, подумав Пахомов, але за три-чотири хвилини аж підскочив від негучного хлопку: його звичне вухо відразу класифікувало – ручна граната. Підвівся, вслухаючись, десь насторожено гомоніли піхотинці з мотострілецького батальйону, які несли караульну службу. Хлопнуло ще раз, потім другий і третій. Механік поряд хропів, не зважаючи на всі вибухи. Сержант занепокоївся, коли що трапилося з Масловим, хто потім відбріхуватися буде та гулі рахувати? І коли той з’явився, нарешті, Пахомов зітхнув з полегшенням.

- Ты где шляешься? Под трибунал, бля, захотел? Ну, смотри, ты у меня доиграешься, Трофим! – Накинувся сержант на башнера. – Это ты концерт ночной устроил? Без трофеев жить не можешь?

- Ладно, Валера, не шуми! Всё путём! – Заспокоїв єфрейтор командира. Тицьнув в руки чималенький пакунок. – Это тебе и Маше твоей подарок. Пусть покрасуется!

Другий пакунок башнер віддав механіку, який проснувся від піднятого сержантом шуму. Накрилися брезентом і вже під ним роздивилися, що доброго роздобув їхній метикуватий товариш. Пахомову дісталися чорні шкіряні жіночі черевики, настінний годинник та автоматична ручка. Механік отримав шкіряну куртку і наручний годинник. І на всіх башнер роздобув цілий мішок ковбас, сирів та консервів. Ну й, звичайно, півдюжини пляшок: три з вином і три квадратні, товстого скла, по літру кожна, – “Українська горілка з перцем”. Це тобі не смердючий спирт-сирець, який видали танкістам бригади напередодні визвольного походу! Трофеї відразу підняли настрій екіпажу.

Другий мішок, зі своїми трофеями Маслов запхнув подалі в боєукладку, щоб не надибав хто з батьків-командирів. Решта ночі пройшла без пригод. Втім, багато спати не довелося, за годину до світанку їх підняли. Взводний, лейтенант Мєдніков, прибіг і наказав заряджаючому бігти до штабу батальйону. Коли той, занепокоєний – а раптом щось за цю нічну вилазку йому нагорить! – побіг, взводний сказав:

- Два экипажа из тридцатой бригады в трибунал попали. Больно хитрожопые оказались! На чужом горбу в рай хотели... Смотри, Валера, чтобы твоих кого не замели. – Кивнув у бік башнера. Сплюнув і побіг у голову ротної колони.

Вночі село Шалигіне не дуже відрізнялося від курських чи білгородських сіл. І тільки вранці сержант з механіком побачили, як його розколошматили, визволяючи. Згорілих хат було небагато, лиш де-не-де чорніли плями згарищ. Більшість хат розстріляли. Визначити, де били танкові гармати, а де придані передовим батальйонам гаубичні батареї можна було легко – від танкових снарядів чорніли в стінах дірки, а гаубичні снаряди били зверху і в дахах чорніли провали і стирчали потрощені крокви. Траплялися хати без вікон, без стін, а на краю села взагалі більшість будівель лежали безформними грудами цегли.

За селом повернули на південний захід, потім, через кілометр, прямо на північ і за невеличким сільцем стали. За півгодини з’явився башнер. Був тихий і задумливий. Спочатку мовчав, а потім розповів.

- Привезли нас обратно, за кордон. Я уж струхнул, думал, за трофеи попадет. А тут всё серьёзнее оказалось. Со всех батальонов по одному человеку из экипажа взяли. Построили нас, пришел автобус, «черный ворон». Вывели восьмерых... Председатель трибунала приговор зачитал. Оказывается, тридцатая бригада, на тридцатьчетверках которая, в атаку пошла, а эти ручной газ поставили, через нижний люк сиганули и назад, в тыл, вроде, подбили танк у них. А танк прошел полкилометра, и в воронку завалился. Целый целёхонький! А второй уже на окраине того села, где мы ночевали, на мине подорвался. Зачитал, нас кругом повернули, но я оборачивался, смотрел. И другие тоже оборачивались... Расстреляли их.

Помовчали, подумали. Жорстоко, звичайно. Але хто за них воювати буде? Інші за них кров проливати будуть, а ці в тилу прокантуються, а потім до тата з мамою? Катюзі по заслузі!

Колона знову рушила. За кілометр, вздовж дороги сиділи обабіч піхотинці, спустивши ноги в кювети, дивилися крізь колону, байдужі до всього. Танки кидали їм в обличчя земляний пил разом з смердючим димом, але ті навіть не відверталися. Видно було, що вони втомилися до смерті. Стріляючи вихлопами і брязкаючи гусеницями, колона пірнула в молоденьку посадку і там зупинилася. Назад, до машини комбата, риссю пробігли ротні і взводні командири. Припинився набридлий рев дизелів і брязкіт гусениць. Стало так тихо навкруги, що, коли б не запилені, пропахлі соляркою танки, ніщо не нагадувало б війну.

Пахомов почув голос комбата, потім самого командира бригади і оглянувся. Біля машин другої роти стояли купкою командири батальйонів і ще кілька, в плащ-накидках, в кашкетах вищого комскладу. На узбіччі стояли три командирські “газики” – повноприводні всюдиходи ГАЗ-64. Такі сержант бачив лише у командуючого Ленінградським округом, коли той приїздив якось перевіряти їхню бригаду. Саме тоді Валерій і отримав свої нагородний годинник прямо на танковій директрисі. Мабуть, велике начальство розмовляє з командуванням бригади, подумав Пахомов, отже, за годину-дві вони вступлять в бій.

Начальство стояло так близько, що Пахомов чув їхні голоси, але розібрати жодного слова не міг. Командування бригади в особі комбрига та комбатів щось жваво обговорювало, а двоє в плащ-накидках дивилися планшетку з картою, кидали по кілька слів і змовкали надовго. Обличчя у всіх були невдоволені. Пахомов засмутився: невдоволення начальства виходить боком для підлеглих. Але оскільки поділити цією розумною думкою було ні з ким, – механік вовтузився у своїй норі і на всі проблеми начальства йому було начхати, – сховався у башті, що ненароком не потрапити товаришам начальникам під гарячу руку.

Дійсно, командир сімнадцятої танкової бригади разом з командирами батальйонів отримував бойовий наказ від командира шостого танкового корпусу. Задачу підлеглим комдив[54] ставив скрипучим, залізним голосом з невдоволеним, гидливим виразом на обличчі. Однак це у комдива було не від поганого од природи характеру. Кривитися і говорити крізь зуби змушувала обстановка, вкрай погана.

Армійська Сумська група генерал-майора Малиновського задкувала неохоче, злісно огризаючись на кожному рубежі. План наступу вже давно був зірваний і командуючий фронтом, командарм[55] другого рангу Жуков вранці висловив йому своє невдоволення. Тим більш було кривдно, що на напрямі наступу його корпусу прикривали відхід українських військ батальйони територіальної оборони, резервісти. І розтрощити їх одним потужним ударом ніяк не вдавалося – в близький бій противник не вступав, прикривався суцільними мінними полями і завдавав частинам корпусу втрат здаля потужними вогневими ударами далекобійної артилерії та ракетними установками. І удари ці були точними, ворог бив не навмання.

Та ще дії диверсійних загонів противника на шляхах постачання. Здавалося, дрібні комарині укуси, а налагодити нормальний ритм бойової роботи ніяк не вдавалося. Короткі вогневі контакти з диверсантами були виключенням з правил, противник діяв із засад, мінував дороги, але основною роботою диверсійних груп було коригування артилерійського вогню. А на другий день війни додалися ще й удари авіації.

Було від чого нервувати комдиву.

- Запомните, дорога будет каждая минута. Как только двадцать девятая бригада проломает для вас проход, немедленно выходите на шоссе Кролевец-Киев, и чтобы через пятнадцать минут ваши батальоны, товарищ полковник, были в этом городе. Запомнили, через пятнадцать минут! Сбросить гусеницы и вперед! Иначе вас размолотят ракетные установки, как уже размолотили тридцатую бригаду. Поддержать артиллерией не смогу – у корпусных артполков не хватает дальности пушек. Потому рассчитывайте только на себя и приданную пехоту. Посадите один инженерно-штурмовой батальон на танки и вперед! Остальная пехота подтянется позже, как только ваша бригада захватит город и собьет противника с позиций. Главное, не дайте им стрелять. Думаю, тогда и артполк сумеем протолкнуть.

- Но это противоречит уставу, товарищ комдив. – Заперечив командир першого батальйону.

Очі в комдива шалено метнулися, але він стримав себе.

- Мне тоже довелось изучать устав, товарищ майор. – Рівним, так само скрипучим голосом відрізав командир корпусу. – Повторяю, пехоту и артиллерию не ждать. Не теряя и минуты, рвать к городу. Сейчас ровно десять тридцать. Приказываю захватить Кролевец в одиннадцать сорок.

- Не можем, товарищ комдив, у нас средняя скорость 40 километров в час, и потом, ещё гусеницы надо уложить. А по нормативу, чтобы снять гусеницы и уложить их, требуется полчаса. А если какой-то экипаж замешкается, на укладку уйдёт больше минут сорок-пятьдесят, а то и час. Мы просто не успеем...

Командир корпусу з дивною застиглою усмішкою дивився на командира бригади.

- Да-да, правильно! Спасибо, что напомнили. Надеюсь, пяти часов вам хватит? – И тут його прямо перекосило від шаленого гніву. – А мне насрать на этот норматив, товарищ полковник! Я кладу на этих полях свои лучшие экипажи, чтобы проломить проход вашей бригаде, а вы тут о каких-то сраных нормативах и средней скорости... У вас будет всего пятнадцать минут, чтобы успеть проскочить к городу! Иначе тут вас тоже размолотят! Понятно?! Приказываю взять в десять пятьдесят на броню десант, в одиннадцать десять выйти на шоссе Кролевец-Киев, и в одиннадцать двадцать пять занять город! Доложить мне о занятии Кролевца ровно в одиннадцать сорок! За невыполнение приказа – расстрел! Вопросы? Вперед!

...В невеликому сільці Семенівна, притиснувшись бортами до будинків, так, що зовсім закривалися зеленими кронами яблунь, слив, груш та вишень, стояли “бетешки” тринадцятої бригади. Піхота інженерно-штурмового батальйону підходить відразу, ледь стихають стукотіти танкові дизелі. Всі в плямистих комбінезонах, з ще небаченими сталевими нагрудниками – “панцирна піхота” повзе між танкістами шепотіння – в ременях спорядження, з автоматичними карабінами Симонова, навантажені набоями, гранатами, вибухівкою по саме нікуди. Двоє з балонами за спиною – вогнеметники, – трималися віддалік. Воно й зрозуміло – від цієї пекельної суміші краще бути подалі. Ротний вказав десантникам на танк Пахомова і “панцирники”, ні слова не сказавши, полізли на машину. Ротний махнув сержанту рукою: “Давай сюди!”, і став чекати, поки підбіжать командири інших машин його роти.

- В общем так, ребята, ситуация хреновая. Получен приказ: до полудня занять город Кролевец. Это узел обороны у хохлов и там у них ракетная база. Её нужно захватить любой ценой. Щас сажаем пехоту, и ждем сигнала: три красные ракеты. Потом рывок к шоссе и там переходим на колёса. Команды не ждать, вышли на бетонку, остановились, сбросили к черту гусеницы и вперед! Кто отстанет, пойдет под трибунал! Скорость движения максимальная. Вопросы? Вопросов нет. – Ротний ще раз глянув на своїх сержантів, махнув рукою: “По машинах!” і побіг до свого танку.

Бригада приготувалася до атаки. Танки зосередилася в невеличкому гайку кілометрів за п’ять від шосе. Перед танками лежало широке поле, якесь тужливе, поросле рідкими кущиками в неглибоких виярках. За цим полем і знаходилося шосе, на яке танки мали вийти. Його частинами навіть було видно за невисокими пагорбами, на яких засів противник. Противника видно не було, але Пахомов знав, що він там є. Сержант наказав екіпажу приготуватися до атаки: заряджаючому зарядити гармату, сам висунувся з танка. Десантники тулилися один до одного, збившись в кучу, курили, передаючи з рук в руки цигарку.

- Ребята, не пропустите сигнал. – Звернувся до десантників. Ті запевнили: не проґавлять!

Пройшло п’ять хвилин, а сигналу не було. Потім ще п’ять, потім ще... Пахомова став били дрож: “Чего стоим? Чего стоим?” – його трясло і колотило. Башнер протирав скло триплекса, механік стискував своїми лаписька важелі фрикціонів, горбився у своїй норі, як ведмідь.

- Ракеты, командир! Передние пошли! – Закричав раптом механік, зі скреготом ввімкнув передачу і БТ аж стрибнув вперед, так, що ледь не скинув зі спини своїх десантників.

Пахомов прилип до перископа. Попереду них, на кілометр-півтора, йшли зиґзаґами тридцятьчетвірки двадцять дев’ятої бригади. Раптом захлопали вибухи і над полем ніби хтось пролив чорнила: на висоті сорока-п’ятдесяти метрів розпливалися чорно-сірі ляпки, розкидали навсібіч чорні крапки. Над тими крапками спухали білі кульбабки парашутиків і на висоті з-під цих білих кульбабок били вниз, прямо по строю атакуючих тридцятьчетвірок яскраво-жовті голки, і там, де голка протикала танк, шугав у небо спалах вогню. Над танками клубами став підніматися вгору чорний смолистий дим. З башти ближчої тридцятьчетвірки вирвався гострий язик полум’я, облямований густим димом. Він здіймався вгору прямим стовпом і вже там, у вишині, вітер підхоплював його і мішав у темно-сіру, брудну бахмату хмару.

- Механик, вперёд! – Пахомов вдавив чобіт у спину Пашці Тельнову, крутив перископом навсібіч.

“Бетешки” бригади мчали крізь стрій розстріляних з неба тридцятьчетвірок до близької стрічки шосе. І ніхто по ним поки не стріляв. Отже, ракетні установки витратили весь свій боєзапас на танки двадцять дев’ятої бригади, тепер лише б встигнути прорватися до міста, де база перезарядки цих установок.

Тепер “бетешки” мчали по мінному полю. Обабіч шосе на кілометр все суціль заміновано, принаймі, так доповіла розвідка. І Пахомов про себе молив, щоб під гусеницю його машини не трапилася міна. І, здається, накаркав! Башнер закричав, що горить машина з другого взводу, потім сержант сам побачив, як блиснув вогонь з-під котків танка, який мчав праворуч. Чорний земляний прах порснув у синє небо, закрив лівий борт “бетешки”. Механік вчасно спрацював важелями і машина сержанта обійшла підбитий танк. По броні протарабанили грудки землі і щось пару раз гупнуло. Пахомов подумав, що це, можливо, так гупають вирвані вибухом міни траки. Він розвернув перископ, глянув праворуч-ліворуч і жахнувся: поле було заповнене палаючими танками і струнка лінія атакуючих БТ значно порідшала. Ось і бетонка шосе.

Танк разом скинув швидкість і став. Брязнув метал, стала сторчма кругла кришка люка, і з чорного колодязя башти, крутячи на всі боки головою, вигвинчуються чорні, як антрацит, танкісти. Сержант шукав знайомі номери і не знаходив багатьох. До бетонної стрічки шосе дібралися з його взводу тільки два танка з п’яти, а від роти залишилося всього десять машин з сімнадцяти. Танки видиралися на бетон і розверталися в напрямку Козельця. Ротний вцілів у цій атаці, а от командиру взводу, лейтенанту Мєднікову, не пощастило: його танк лишився на полі. Так Пахомов на короткий час став командувати рештками взводу. Екіпажі БТ вискакували з машин, без команди та понукань приступали до роботи. Але ротний все одно квапить і взводні також лементують разом з ним:

- Быстрей! Не задерживаться! Копаетесь, ёб вашу мать!.. Быстрей... Не копаться! Быстрей!

Чи ж багато потрібно часу, щоб вибити пальці з траків, поставити стопорні кільця на ведучі котки та встановити штурвал? Всі розуміли, що від їхнього поспіху зараз залежить успішне завершення щойно здійсненої атаки. Поспішали, поки перезаряджаються ракетні установки противника. Бетонна стрічка шосе пряма, як стріла і звернути з цієї стріли навряд чи вдасться: обабіч цієї автостради закопані ворожими мінерами, розкидані ракетними установками протитанкові міни. Коли колону тут зупинять, горіти всім!

Здіймалися вгору чорні султани вибухів: противник оговтався після шаленої танкової атаки і почав пристрілку своїх батарей. Ревіли дизелі, танки вирулювали, лишаючи на сірому бетоні довгі зміюки блискучих гусениць, і мчали по цій шикарній шестирядній автостраді до першого міста, яке наказано було захопити. Хто разом з іншими не встиг перевести танк на колісний хід, той дожене батальйон потім!

Механік витискує педаль до полика і стрілка спідометра впирається в обмежувач, явно намагаючись його зламати. Швидкість така, що зустрічний вітер витискає сльозу. Пахомов з побоюванням дивиться на опорні котки – година такої їзди і від бандажів залишаться самі тільки спогади. А! Біс з ними, з цими бандажами! Ніхто про них не згадає у будь-якому випадку: захоплять місто – перемога все спише, не візьмуть – мертві сорому не мають і прощення не потребують! І викинув ці думки геть з голови, як непотрібні.

Ревіння мотора глушило всі звуки. Десантники, які притискувалися до броньової спини, нічого не чули, крім надсадного виття дизеля, навіть пострілів ворожих гармат, навіть дзвінких ударів куль і осколків по броні. Але командири танкових батальйонів, рот і взводів добре розуміли, за п’ять, найбільше десять хвилин батареї противника перейдуть від пристрілки до стрільби на ураження. Бригада, виконуючи наказ командування, рвалася до Кролевця і від самого переднього краю і за ним, в глибині ворожої оборони лишала за собою страшний кривавий слід. Горіли на бетоні шосе стрімкі “бетешки”, то групами, то поодинці.

І все-таки, не зважаючи на втрати, мчав по шосе броньований дракон, поблискуючи сталевою лускою. Саме таке порівняння спадало на думку Пахомову, коли він оглядався на довгу колону бригади, яка в шаленому бігу мчала прямою стрілою шестирядної автостради. Тільки б не оговталися від нашого прориву кляті хохли, билася ще одна думка, тільки б встигнути! Однак не відмолив сержант у бога війни собі і своєму батальйону успіху. Оглянувшись в черговий раз, побачив він, як розпускалися брудними чорнильними ляпками вибухи в синьому просторі неба. Спалахував знову смертельний феєрверк і протикали вогненні голки тонку верхню броню танкових корпусів. Пахомов помітив розгублений погляд башнера, глянув на танк ротного, але капітан, хоч і бачив розгром колони, не спинив рух свого БТ, і сержант заспокійливо поплескав заряджаючого по плечу: “На войне, как на войне!”, без втрат боїв не буває, але ми ще живі і повоюємо! Небесний меч відсікав дракону хвіст і тулуб, але голова його залишилася неушкодженою, ще могла куснути ворога до смерті своїми зубами, і радянські танки продовжували стрімкий біг до своєї мети.

Вони промчали якийсь кілометр-півтора, коли тонка вогненна траса пронеслася над баштою танка і зникла, розтанула десь позаду. Протитанкова гармата вдарила у фланг радянським танкам. Дідько поставив її тут, на сторожі цього шосе, але це була та випадковість, що ламає найкращий план. Гармата била майже впритул, поки танкісти опам’яталися, не один і не два танки спалахнули димно-червоним полум’ям.

Фланговий вогонь – найефективніший! Постріл, стрімка, як риска, траса понад самою землею, і спалах на броні та чорний дим над баштою; постріл – траса, постріл – траса... Ця сутичка вирішила результат бою за Кролевець, це завдяки їй вулицями міста не прогуркотіли гусеницями радянські танки...

Танкісти відкрили вогонь у відповідь, стріляли навмання, так завжди буває від раптовості і розгубленості, і Пахомов бачив, що перші їхні снаряди вибухнули даремно серед кущів та купок дерев. Стовпи землі злетіли вгору, вони звалилися донизу, розповзаючись сірим пилом, ніби туман. Підбиті екіпажі зметикували і викинули з люків димові шашки. Пахомов бачив, як спалахнули машини комбата і ротного, вдавив чобіт в ліве плече механіку і той висмикнув БТ з-під обстрілу ліворуч, в дорожній кювет. І застряг...

...Танк видихався. Він стояв в трясовині і здригався, тремтів всім корпусом, ніби загнаний, запалений кінь. Здоровенний, незграбний оливково-зелений ящик з облупленою фарбою ніби кипів від безсилля та злості. Бо м’яка ласкава земля не випускала його, легко розступалася і піддавалася будь-якому його рухові. Танк осідав на корму під котками, які шалено оберталися, а земля все глибше і глибше засмоктувала броньову махину. Спочатку тільки до балансирів котків, потім до надкрилків, і ось вже одна тільки башта з куцим стволом гармати видніється над рівниною. Незграбний залізний ящик скільки міг опирався трясовині, але ось його сили закінчилися. Танк став. Він загрожував ворогові і застряглий. Його гарматний ствол розвертався туди, звідки били ворожі гармати, але власна смерть його вже дихала поруч.

Гармати били вже в лоб, в борти, в корму і по гусеницям радянських танків, і з кожним пострілом все більшало і більшало палаючих багать на сірій бетонній стрічці автостради. Червона, синя і зелена блискавки сяйнули над баштою і беззвучно звалився вниз останній з десантників. Ще грізніше і безтямно заревів дизель, і зникли ще раз зі світу всі інші звуки. Перемоловши гору землі, БТ все-таки вирвався з грузького полону і рвонувся туди, де горіли інші танки, де стояли чорні димні стовпи. Проносилися над ним траси. Всіма кулеметами вдарили по ньому з боків, в лоб, били ззаду. Лавина розпеченого свинцю неслася до нього, була призначена тільки йому одному, самотньому танку, що остався з десятків йому подібних і вже тільки повільно міг повзти назустріч своїй смерті. А з флангів і в лоб по ньому з усієї сили молотили кулемети і протитанкові гармати противника. Вони вже змели з нього весь десант і цей останній танк йшов повз тих, що лежали хто з кулею в серці, хто з осколком в грудях, хто ледь не навпіл перерізаний кулеметною чергою. Він йшов мимо своїх сталевих товаришів, які горіли високим димним полум’ям, що рвалося в синє небо з усіх люків і щілин броньованих корпусів. Танк йшов на кулі і снаряди, квапився в бій, у вогонь, вперто рвався до своєї мети, і смертний дзвін чувся у несамовитому ревінні його мотора...

Бронебійна болванка ввійшла прямо в лоб. Машина смикнулася назад, спалах неземного яскравого світла осліпив на мить екіпаж, а у вуха, в голову ввірвалося оглушливе звірине ревіння. Пружний удар повітря вдавив Пахомова в броню і у всьому тілі спалахнули і негайно згасли тисячі вогників. Наступної миті він рвонувся вгору, брязнувши лядою баштового люка, перевалився через броню і плюхнувся на м’яку землю. Прямо на нього звалився башнер. Поруч важко дихав механік. У всіх обличчя біліші крейди. Щастя, що розпечена болванка не зачепила паливних баків. Згоріли б у танку, як у сталевому крематорію!

Ось так воно й трапилося. Всі троє дивилися один на одного з винуватими напівпосмішками і мовчали. Нічого їм казати. Бригади немає. За якусь годину було вибито, спалено, розбито більше, ніж півтори сотні танків. А вони всі разом так і не змогли побачити та вбити хоча б одного ворога...

***

 

А на войне, как на войне, а на войне как на войне,
меня убьют в неведомой сторонке.
И мать моя заплачет обо мне,
в тот самый миг, ещё до похоронки...

 

Перший батальйон сто тринадцятого стрілецького полку тридцять восьмої стрілецької дивізії йшов на війну. Дивізія, в якій старший сержант Тулупов був командиром третього взводу першої роти, була сформована всього за якісь шість тижнів до війни. Командувати взводом старший сержант Тулупов став випадково. Лейтенант, випущений місяць тому з училища, напередодні потрапив у госпіталь з гострим приступом апендициту. І старший сержант, опріч свого бажання, став виконував його обов’язки.

Будь-яка війна починається з дороги. Спочатку з залізниці, що нею гримкотять у теплушках по вісім чоловік на кожних нарах, посеред вагона – розжарена грубка, що бризкає вогненними іскрами, і ті іскри шугають над ешелоном, демаскуючи його вночі. З короткими зупинками, з благеньким наїдком, який видають чомусь завжди посеред ночі, – не протерши очей, дістаєш ложку і сьорбаєш без смаку напівтеплу затірку. А залишається позаду залізниця, і вже шкодуєш за нею, бо там тобі було тепло, бо не чимчикував ніжками, а лежав лежнем на нарах, покурюючи, і війна була від тебе ще ох як далеко!

І тоді починається друга дорога, до передової. А тут війна б’є і гупає вже зовсім поряд, нагадує про себе вирвами від бомб та снарядів, спаленими хатами і розбитими машинами на узбіччях доріг.

Фронт не дуже далеко просунувся на чужу, ворожу територію. Кордон України батальйон перетнув пізнім вечором і за дві години маршу з одним привалом близько півночі підійшли до переднього краю. Ось тут і побачили вони фронтове небо у всій його красі і чарівній моторошності. Червоними, зеленими, білими пунктирами розпанахують його трасуючі кулі, блакитним вогнем спалахує горизонт, а он збоку багряно розгорається пожежа... Вдалині довго б’ють залпами великі калібри, потім моторошно виспівують реактивні міномети, і їхня грізна луна потрясає землю, аж поки не завмирає...

Жадібно дивиться батальйон на цю ілюмінацію – дуже все цікаво. І утома минула, як магнітом тягне до себе передова. І думають всі – ось повернуть раптом їх назад, у тил, відчують вони розчарування... Та як же пройти мимо і не спробувати, не дізнатися, що воно таке – війна? Та неможливо ж це ніяк!

І тут лунає дивна не зрозуміла для людей команда – віддати старшинам свої речові мішки, в яких усе немудре солдатське збіжжя: переміна білизни, рушник, онучі запасні, мило, бритва, папір для листів, ножичок та газетка, у кого й кілька сухариків зекономлених. Небагате майно, все для діла, для життя необхідне, а, головне, неважке зовсім. Не мішки ж відтягують руки та шиї. Відтягують пояс підсумки з магазинами до СВТ та гранатами, протигазами, каски теж давлять на голову. Який в цьому сенс та необхідність?

Двічі повертали назад, та все ж десь опівночі вийшли до великого села. Начальство дорогу, либонь, не дуже добре знає – зупиняється батальйон часто і стоїть подовгу, поки вони там по карті звіряють... Тоді знову лунає команда і взводи рушають, з осторогою вдивляються в нічну темряву. За якусь годину все ж добираються до понівеченого, спаленого артилерією села, що стояло край великої дороги, большака... Вони роздивляються село, руїну цю страшну... Вирви тут свіжі, великі. Мабуть, важка артилерія попрацювала. На даху напівспаленого сараю – залізне панцирне ліжко, дугою скручене, закинуте вибуховою хвилею. Інший будинок стоїть з розваленою стіною, ніби декорація якогось жахливого спектаклю...

Ротний оголошує третьому взводу привал, наказує чекати тили батальйону, які відстали і блудять невідомо де. Бійці з полегшенням падають прямо на узбіччі, вимотані цим нічним маршем – третій взвод найкращий у всьому полку, а, значить, перша затичка в будь-яку дірку. Старший сержант Тулупов обходить свій взвод... Лежать по двоє, по троє, неголені, дрімають... Лише місяць знає їх старший сержант, за такий короткий термін не чужими стали бійці йому. Але особливо згуртував взвод тридобовий марш на війну. Злютував їх тим, що буде завтра, і тим, що буде післязавтра, всіма тими днями, які – скільки кому судилося – доведеться пробути на передовій.

Привал затягується. Тулупов щулиться від недоброго передчуття, в груди ніби кілок хто забив – і боляче, і важко дихати... Вже третю годину тягнеться чекання – немає ні господарчого взводу, ні медиків. Звуки передової тут голосніші і виразніші. Здалеку вони зливалися і змішувалися з іншими, долинали суцільним фоном, а тут – ось кулемет зататакав, ось над головами снаряд прошелестів, ось міна гидко провила та й гупнула десь збоку... І ракети вже можна розрізнити. Не суцільне марево, а кожна окремо, вони висвітлюють людей бляклим, нетутешнім світлом... Все сприймається на слух і на око аж надто уважно – може, це останнє, що забере з собою їхня пам’ять.

Нарешті зв’язковий від ротного! Тулупов іде за зв’язковим крізь село.

Комбат, капітан Чернов збирає ротних і взводних командирів на своєму КП – підвалі розбитого будинку на краю села. Очі в комбата білі і якісь затуманені – хильнув, здається, чарчину для бадьорості, гарне обличчя з орлиним носом змарніло і лягли зморшки коло тонкого рота. Він повідомляє, що на світанку батальйон має замінити діючу тут частину і зайняти вихідні позиції. Показує на карті, якій роті де розташуватися. Нагадує, що потрібно окопатися, бо окопів на передовій нема (оце так-так!), не встигли, мовляв, викопати. Потім з натугою, цідячи слова, каже, що відомостей про ворога обмаль, майже немає про ворога відомостей, і що дані, мабуть, про нього доведеться самим добувати. Комбат явно натякав на можливу розвідку боєм, а що це таке, кожен з командирів собі уявляв, хоч і не воював. Добре, коли однією ротою обійдеться. Гірше, коли доведеться всім батальйоном... Але ж противник не дурень, збагне, що це розвідка і не стане відкривати вогонь з усіх своїх вогневих точок, розстріляє роти з кулеметів та мінометів.

...Ротний обіцяє прислати провідника і зникає в темряві, а сержант повертається до свого взводу.

Взвод стоїть на тому ж большаку, чекає на свого командира, матюкається вже вголос – спочатку лаяли його подумки – ніч прозорішає, щезає. Треба йти, а куди – ніхто не знає, ракети аж шкварчать навкруг і не збагнути, де передова. Захмарене небо ясніє і всі розуміють – на передову потрібно вийти на світанку, потай, і відсутність командира та якогось руху хвилює людей і злить. Лаються бійці, поминаючи бога-матір, і, плюнувши на страх та близькість передової, не витримують і починають покурювати, ховаючи в рукава шинелей зрадливі вогники самокруток. З куривом нині добре, всім видали подвійну норму махорки, разом з сухим пайком, вистачить на два дні. Лаються командири відділень. Коли з’явився старший сержант, оточили його – треба йти, не можна чекати більше! А куди йти невідомо – провідника немає!

- Взвод! Слушай мою команду! – Командує Тулупов і веде взвод в напрямку, який сам визначив.

По лощині тягнуться в тил поранені, в кривавих бинтах, шкутильгаючи. Настрій у поранених зовсім не бадьорий. Один зупинився, попросив закурити. Голова в чалмі з бинтів, рукав гімнастерки відрізаний, права рука в пов’язці висить на лямці з бинта, перекинутій через шию.

- Разве их вышибешь... – Відповів на запитання, що там попереду. Командир його взводу був розірваний міною, з чотирьох командирів відділень двоє убиті, один важко поранений і лежить зараз там, де поранили, стікає кров’ю. І винести неможливо, двоє спробували, полізли – вбило. Взводом командує молодший сержант, але який це взвод – одна назва, з п’ятдесяти чотирьох бійців лишилося десять – дванадцять.

- Я их, хохлов-то, по правде сказать, и не видел глазами – по щелям сидят. Мы в открытую прем, а они только из пулеметов татакают. У них там дот на доте, всё пристреляно, одной проволоки сколько понатянуто! Только кто подымется – сразу со всех сторон: та-та-та... Так секут – даже трава и та, как под косой ложится. Надо их танками давить, а то нас одних пустили, пехоту. Что я против их дотов этим вот самопалом сделаю? Всё равно, что коровьим гамном в них кидать... – Солдат зі злістю копнув свою СВТ. Маленькі його оченята в запалених безбрових повіках, після всього, що довелося його побачити на полі бою, дивилися на світ мутно, безтямно, дикувато.

Хвилин через двадцять стали прозирати в ранкових сутінках розмиті темнотою силуети будинків. Спалахує несподівано ракета і кидає бійців на землю – невже противник так близько? Командир першого відділення зголошується піти розвідати чи те село. Піднімає бійців, розгортає в ланцюг і йде. Всі інші лежать, поглядають їм услід – що буде, що станеться? Нічого не сталося. Відділення доходить до села і хтось з бійців біжіть назад – по них, значить. Сержант дає команду і ось вже знетерпеливлений чеканням ротний зустрічає його:

- Куда вы, мать вашу... подевались?

Тулупов пояснює.

- Мигом на передовую! Вот проводник. И бегом, бегом! Рассвет скоро. – І ніяких роздумів, ніяких сентиментів, тільки – швидше, швидше, поки не розвиднілося, поки рятівна темінь ховає їх від недобрих чужих очей... Швидше, швидше... День створено для артилерійських спостерігачів, вдень без утоми молотять ворожі батареї, вдень густі ланцюжки знову і знову рвуться вперед і не змовкає над безкрайнім пшеничним полем хриплий рев – “ура!..”, “ур-ра!..”, “ур-рр-ра!..” – радянської піхоти.

- Есть бегом! – І взвод підтюпцем трусить по вузькій стежині, Тулупов ледь встигає за провідником, намагається дивитися тільки вперед, але якась сила змушує його зиркати по боках і щоразу погляд натикається на розпростерті тут і там трупи – немов якийсь жахливий сон.

- Наступали? – Дивне питання, провідник озирається на старшого сержанта, як на якогось телепня-недоумка. Хіба сам не бачиш, чи що?

- Наступали.

- Ну и как?

- И не спрашивай, сержант. – Махнув рукою провідник. – Впервой, что ли?

- Впервой. – Признався сержант. І запитав: – Полком наступали?

- Нет. Батальоном. – Скривився провідник і додав, смачно перед цим вилаявшись, полегшуючи цим свою душу. – Перед нами ещё одна часть наступала. Тоже не вышло. Всё поле нашими усеяно...

Знову в грудях щось кольнуло і Тулупов ні про що більше не питав – переварити все це потрібно. Ліс рідшає і крізь дерева просвічує велике поле... Поле бою? Весь простір горбкуватий від тіл загиблих. І весь зритий вирвами від снарядів. На дальньому краю поля чорніють кілька танків.

Тулупов тут же, на узліссі наштовхується на лейтенанта, збудженого, з червоними втомленими очима. З ним двоє в пілотках і плямистих комбінезонах. Говорить лейтенант напівпошепки, хрипло.

- Понимаешь, наступали дважды. И ни хрена не вышло. Осталось двадцать. Держим оборону. Коротко обстановочку. Пошли поближе... – І тягне сержанта за рукав до краю ліска.

- Прямо ручей и за ним высота двести один и шесть. За высотой шоссе. Правее – Мезеновка, её и будете брать. Слева роща на высоте двести четырнадцать и восемь. Как видишь, противник с трёх сторон. Наступали на Мезеновку. Как рассветет – начнет давать. Рассредоточь людей. Ну, всё ясно? Тогда бывай...

- А где окопы? – Бурмоче Тулупов. – И минные поля где установлены? Объясни, не торопись...

Лейтенант спльовує собі під ноги. Видно, що йому хочеться якнайшвидше вшитися звідси.

- Окопы? Ишь чего захотел! Ни хера здесь нет! Про мины тебе вот, саперы лучше меня объяснят. Проходы они вчера сделали. И запомни – оборона у хохлов на обратных скатах построена. Не обожгись, а то положишь своих людей, как я положил. Ну, бывай, желаю успеха. Не забудь выставить наблюдателей. – Лейтенант миттю збирає своїх і третій взвод залишається сам-один...

Зі старшим сержантом залишаються двоє саперів. Вони пояснюють йому обстановку. Виявляється, мінні поля починаються відразу за узліссям.

- Смотри влево. Во-о-он до тех кусточков. Там проход. Проволока на обратных скатах высоты. Отсюда не видно. И окопов тоже не видать. Потому бьет наша артиллерия по площади, за гребень, а толку ни хера нету. Танки наши пошли, за гребнем скрылись, только их и видели. Пехотой его выковыривать надо. – Старший з саперів сплюнув, так само, як і лейтенант – Теперь мины. Противотанковые в четыре ряда по всей этой долине, противопехотные – за ними. Проходы метров по двадцать. Как только начнется заварушка – покажем трассами. Там и двигайтесь. Да и по танковым следам можно.

Вже зовсім розвиднилося і Тулупов оглядає в бінокль поле бою – намічає орієнтири, укриття в складках місцевості, можливо, удасться роздивитися, хоч би трошки, і оборону противника.

Поле розкинулося кілометра на два між висотками. По лощині густо росте очерет – там, коли вірити карті, протікає ручай. На тому боці, майже на гребні висоти стоїть підбита “п’ятидесятка”, танк Т-50, він прийшов на зміну старим піхотним “те-двадцять шостим”. Праворуч на схилі росте самотнє дерево – орієнтир номер два. Праворуч, за шосейною дорогою, темніє дахами село Мезенівка... Всі вбиті лежать на протилежному березі ручаю, він ніби рубіж, ближче до вершини висоти. В голові стоїть туман, все, як у важкому сні. Але це не сон, все справжнє – ручай, поле з жовтою стернею і чорними вирвами від снарядів, село, яке вони братимуть, і мертві. Все це реальність, і до неї потрібно якось пристосовуватися.

В повітрі щось завиває, звук дужчає, переходить у вереск, потім лунає вибух. Тулупов і сапери падають, притискуються до землі і лежать... Почався обстріл! Але міни вибухають порівняно далеко. Кілька плюхають, не долетівши до лісочка, кілька перелітає і рветься по той бік. Обстріл триває хвилин десять, але підрахувати, скільки випустили мін, сержанту не вдається – не до того. На диво і щастя нікого не зачепило. Минають перші страхи, перше заціпеніння від близького подиху смерті, і життя вступає в свої права.

- По всему не будет наступления, сержант. – Каже один з саперів. Сержанту хочеться йому вірити і від серця трохи відлягає. - Мы, как правило, на рассвете в наступление ходили. Времени впереди достаточно, чтобы оборону наладить, если село возьмем и атаки выдержать... А среди дня, кто ж наступает? Не гоже так. Считайте, что этот день и ночка – ваши, наступать, видать по всему, завтра утром будем.

Однак надії, що цього дня наступати не будуть, пішли прахом. Наказ атакувати приходить через годину. Командири взводів, рот стоять біля бліндажика комбата, покурюють, поглядають на поле. І здається їм, що до того села не кілометр, як спочатку на око прикинули, а значно далі. День тільки починається і видно все, як на долоні. Мало хто з батальйону до того гребеню живим добреде. Та що тут думати – без доброї артпідготовки, без танків їм це поле не перейти. Але сподіватися нема на що...

- Получен приказ провести разведку боем. – Комбат дивиться в бік поля. Це вже не бравий красень, це немолода людина з почорнілим обличчям і погаслим поглядом. – Пойдут первая и третья роты. Решено выкуривать противника газами, взводам приготовиться к химической атаке. Перед атакой штурмовики сбросят химбомбы. Надеть противогазы, чулки, плащи в рукава. С каждым взводом пойдут два разведчика и сапер. До гребня высоты выдвигаться в колоннах по проходам. Вопросы? Выполняйте, ребята.

...Літаки з’явилися несподівано, зайшли на бриючому і з першого заходу скинули бомби. Противник забарився з відкриттям вогню, зенітні установки зачастили з-за висоти вже коли бомби пішли на ціль. “Іли” бойовим розворот вийшли з атаки, але одного все-таки зачепили – від “горбатого[56]” другої ланки тягнувся тонкий димний слід. Поки літаки скидали свій вантаж, взводи підтюпцем спускалися до ручаю, а потім так само підтюпцем піднімалися до гребеню. Противник, задавлений авіацією, мовчав і ця мовчанка давала надію на успішне завершення атаки. Мовчав він і коли взводи стали розгортатися в бойовий порядок за гребенем висоти. І тільки коли пройшли половину схилу, із запізненням відкрили вогонь кулемети.

Бігти вниз, навіть у протигазі, гумових бахілах-чулках і плащі було легко, але видимість крізь круглі окуляри була нікудишньою, що робиться праворуч-ліворуч, що прямо, далі, ніж на сто метрів, сержант бачив ледь-ледь. Та й піт в протигазі хлюпав. Поминули загорожу з колючого дроту, вже порвану в багатьох місцях, в один ряд на високих бетонних стовпчиках. Мабуть, цей дріт поле огороджував. Одне втішало – ось зараз доберуться до ворожих окопів, переведуть подих і вже тоді він оцінить обстановку.

Коли ланцюжок взводу добіг до середини висоти, газова хмара трохи розвіялася, він зміг розгледіти, що приготував їм противник. Траншеї вгадувалися ледь-ледь, маскування було відмінним, але ні дотів, ні дзотів, про які говорив поранений, сержант щось не помічав. За траншеєю за півсотні метрів знаходилася низька, – дах був за метр, не більше, від землі, – будівля. Очевидно, корівник якогось хуторянина. За ним великий чепурний двоповерховий будинок, вже подзьобаний снарядами, і господарські будівлі. Отже, це був хутір якогось куркуля, зробив висновок сержант. Багатий, по всьому, хутір!

Мін під ногами не траплялося і Тулупов сподівався, що так без пригод, вони встигнуть добігти до траншеї і зайняти її раніше, ніж противник оговтається після газової атаки і вийде з укриттів. Не вигоріло!

Метрів за п’ятдесят, коли вже готувалися кидати гранати, позаду зататакав кулемет і взводи були просто розстріляні в спину. Принаймі, так здалося сержанту. Він бачив, як падають його бійці, вже хотів подати команду, як відчув раптом удар по ногах. Він ще був при тямі, коли по схилу захлопали вибухи...

...Свідомість повернулася від болю. Його кудись тягли і перебиті ноги билися об грудки землі.

- Ось ще один краснопузий. – Почув він голос і його перестали тягнути. – Поранений... Санітар!

З нього зірвали протигазну маску і Тулупов розплющив очі. Над ним височіли троє в плямистому чужому камуфляжі. В одного з-за пазухи виглядав краєчок протигазної маски, двоє запихали свої протигази в сумки. Автомати висіли на грудях стволами вниз, прикладами біля плеча і були досить незвичного вигляду. Там, де мав бути приклад, стримів товстенький магазин, руків’я зі спусковим гачком було посередині. Зброя здавалася короткою на вигляд. Видно, в окопах такою досить зручно діяти, подумалося чомусь Тулупову. Хоч мав би думати про те, що його чекає – скоріше за все, зараз пролунає постріл і “Прощай, невеста, дорогая!”, не даремно комісар розповідав про жахи полону. Або зараз будуть його катувати, щоб вивідати військову таємницю. Один дістав з піхви широкого ножа, все, подумалося сержанту, зараз заріже, гад, націоналіст проклятий! Він зажмурився і вирішив мовчати, щоб там йому не робили. Але ніхто не катував його і не збирався розстрілювати. Ніхто його не різав, паси зі шкіри не краяв і сіль не кидав, як йому чогось здалося. Навпаки, відчув, як розпороли бахіли, шаровари і стали бинтувати перебиті кулеметною чергою ноги. Другий розрізав плащ і бинтував перебиту руку. Правда, всі троє голосно лаялися.

Закінчили перев’язку, один дістав пачку сигарет і всі троє закурили. Потім той, що пригощав своїх товаришів, побачив, що сержант прийшов до тями, вставив і йому сигарету в губи, підніс запальничку:

- Давай, краснопузий, кури. Зараз санітар прийде, вколе тобі обезболюючого, потерпи трохи. – Тютюн був добрий, не моршанська махорка-горлодер, від якої бухикаєш старим дідом.

Санітар з’явився хвилин за десять. На рукаві у нього була біла пов’язка з червоним хрестом, такий же хрест був на його сумці та на шоломові. Санітар квапитися в тил з пораненим червоноармійцем не став, вколов обезболюючого Тулупову, і всі закурили ще по одній.

- Це двадцятий, мабуть, буде. – Повідомив санітар. – Чи двадцять перший. За годину в тил поїдеш, дві “таблетки” прийшли. – Сказав він Тулупову. Ніби той переживав, що залишиться на передовій!

- А наших скільки? – Запитав один з тих, хто приволік сержанта.

- Дякувати Богу, нікого не зачепило. Трохи, правда, надихалися тією гидотою, що літаки скинули, але обійшлося. – Сказав санітар і перехрестився. – Ну, добре, понесли цього комуняку недобитого!

Тулупов хотів сказати, що він не комуніст, але його неґречно підхопили і він знову поринув у м’яку темряву непритомності. Як його несли кудись вчотирьох на плащ-наметові він вже не бачив...

...На командному пункті дивізії знали про невдалу спробу атакувати висоту. Телефонні дроти не залишалися німими ні на секунду. Батальйони і полки перемовлялися між собою, хтось викликав командира полку, хтось вимагав зв’язку з командиром дивізії. Назви місцевості, кодові позначення частин, команди, накази, загрози, прохання, вигадливий мат – безперервним клекітливим потоком неслися по дротам з кінця в кінець; досить було послухати хвилин десять, щоб в голові від напруженого гудіння мембрани так само почало гудіти... Розвернувши карту, командир дивізії позначав місця, як далеко просунулися його полки, яких рубежів досягли батальйони і роти. Виходила ламана лінія. Карта показувала, що головна робота була попереду, дивізії ще потрібно буде її виконувати. В районі цегляного заводу був стик двох його полків, що проводили розвідку боєм, тут піхоті було досить туго. Противник засів за товстими стінами цехів, за огорожею з бетонних панелей, в печах з прорубаними амбразурами: на верхівці тридцятиметрової заводської труби примостився спостерігач – йому прекрасно було видно всю місцевість – і наводив на батальйони вогонь важких гаубичних батарей. Комбат-один з відчаєм кричав у трубку телефону, що кулеметних гнізд під бронековпаками, як коров’ячого лайна на лузі, просив знести до біса артилерією загорожу, але головне зараз збити цього сучого сина з труби: через нього батальйон притиснутий до землі прицільним вогнем і несе такі втрати, що подумати страшно. Зв’язок кожні п’ять-десять хвилин рвався і на лінію виходили зв’язківці латати дріт. Полковнику було ясно одне, на цій дільниці розвідка боєм провалилася.

На лівому фланзі, в районі висоти двісті один і шість, розвідка боєм також не вдалася. По донесенням зрозуміти, що там трапилося, не вдалося. Дві роти першого батальйону успішно подолали простір до гребеню висоти і після цього зв’язок з ними пропав. Спостерігачі доповідають, що там іде бій. Яка там обстановка насправді – цього точно ніхто не знав: противник оговтався після газової атаки, поставив загороджувальний артвогонь по схилу висоти і нікого за гребінь не пускав.

Полковник, представник штабу армії, відірвався від окулярів стереотруби, з досадою вилаявся. І було від чого. Розвідка боєм майже нічого не дала. Гуркіт бою після атаки відсунувся від висоти, на якій знаходився дивізійний КП, притих, упав, став роздрібненим і мілким. Вже не гриміло по всьому фронту, стрільба тепер спалахувала то на одному краю, то на іншому. Чітко і різко, ніби ламалася кістка, тюкали в стовбури дерев осколки. Тільки тяглися в тил поранені – в кривавих бинтах, хто квапився, а хто вже нікуди не спішив і не дуже звертав увагу на смертоносне залізо, яке сікло кущі та гілки: ніби після того, як вони отримали свої рани і пішли з передової, з ними вже нічого страшного не могли трапитися.

Два полковники хмуро дивилися один на одного. Обидва мовчать. Обоє знайомі з давніх-давніх часів, старі бойові друзі. Командир дивізії полковник Глухарьов дивиться на карту, на якій тільки що позначав обстановку і думає, думає, думає... Він давно знає – стріли, прокреслені червоним олівцем по карті, на землі пишуться кров’ю. Знає це і його старий товариш, з яким пройшли Хасан і Халхін-Гол, нині заступник начальника оперативного відділу дев’ятої армії. Але командарм розрахував і впевнений – удар дивізії в обхід Сум, крупного вузла оборони української армії, дозволить оточити і знищити всю Сумську армійську групу генерала Малиновського. А, значить, всі втрати дивізії будуть виправдані. Командир дивізії, побачивши вперше ці стріли, тільки розвів руками: наступати всього з один артполком?! Коли тут ворог укріплявся двадцять років. Кожен хутір – це вузол оборони, з укріпленими підвалами-укриттями, по два, а то й три метри залізобетону, кожен корівник тут – готовий дот з непробивними стінами двометрової товщини, а огорожі пасовищ та полів спеціально робилися з розрахунку на стримування піхотних атак. А у нього всього тільки один артполк в дивізії з сорока вісьмома стодвадцятидвохміліметровими гаубицями! Ще є, правда, в кожному полку по дивізіону сімдесятишестиміліметрових гармат УСВ. Звичайно, це чудові гармати і чудові гаубиці, кращих годі й бажати, але зламати таку оборону для них непосильна задача.

- Вы выручаете армию, Алексей. Всю. Армию. – Окремо вимовляючи кожне слово сказав Глухарьову його давній друг. – К вечеру получите ещё два армейских артполка. Обещаю.

- Большие потери. Сто четырнадцатый полк – четыреста пятьдесят шесть только убитыми, сто тринадцатый – триста восемьдесят восемь. – З досадою сказав Глухарьов. – Это не считая раненых. Мы несем неоправданные потери от артогня противника. А ещё и мины... Нужно другое решение.

- Что ж, тогда завтра первой пойдёт «Маруся». – Закінчив розмову заступник начальника оперативного відділу армії. “Марусями” на штабному жаргоні називали штрафні роти, які придавалися дивізіям першого ешелону армії. І тепер їх вирішено було кинути в бій. Що ж, подумав Глухарьов, в штрафних ротах знаходяться засуджені злочинці, вороги народу, зрадники, контрреволюціонери, буржуазні елементи, які так і не виправилися за роки Радянської влади, не захотіли стати на трудовий шлях служіння трудящим, радянському народу... От нехай вони кров’ю спокутують тепер свою провину перед трудовим народом!

***

 

Я делюсь с корешами махоркой,
покуда ещё не в плену,
мой полк запасной за Трёхгоркой
готовит меня на войну...

 

“Хр-р-р! Хр-р-р!!!” – глухо хрипить попереду, передова насувається моторошно і невідворотно... Криваво палахкотить небо і батальйон йде в ночі, витягнувши свою колону на половину версти. Довгий нічний марш закінчувався. І нічна дорога ця – може, останнє, що є в їхньому життя.

Перед хутором Дубовий Гай батальйон зробив останній десятихвилинний привал. Солдати залишилися на шосе, сідали прямо на асфальт, не знімаючи скаток та речових мішків. Сиділи та напівлежали, поклавши токарівські самозарядки та ППД до ніг, курили, ховаючи махоркові самокрутки в рукави. Мовчали, а хто й перемовлявся з сусідом, то промовляв слова тихо, напівшепотом, ніби в світанкових сутінках, в цій настороженій тиші боявся виявити себе. У відблисках сіл, які догорали за обрієм, темрява здавалася особливо густою, в ній не видно було ні очей, ні облич, а тільки неясні обриси людських фігур.

Небо здається чорним від тих пожеж, і в цій чорноті десь високо-високо гудуть бомбардувальники, важко зрозуміти чиї, радянські чи ворожі; куди вони летять, на схід чи на захід; очевидно, на захід, там спалахнули прожектори, схрещуючи свої тонкі промені; від їхнього мигтіння стало світліше на шосе, видно вирви від бомб і снарядів – ніби якісь чорні прірви, видно було й всю колону батальйону, яка розтяглася на півверсти. В цій мерехтливій темряві колона зовсім не нагадувала бойову одиницю, повнокровний стрілецький батальйон, а так, якась безладна юрба однаково вдягнутих і дуже втомлених людей.

Втім, вже не зовсім повнокровний. В одній з вирв закопали семеро бійців та молодшого командира. П’ятеро солдат засипали вирву квапливо, грудки землі падали на халяви чобіт, неприємним могильним шерехом розсипалися по гімнастерках убитих; довше за всіх залишався не засипаним молодший командир. Здавалося, тіло його весь час спливало нагору, аж поки над могилою не став виростати невисокий земляний горбик. З узбіччя принесли кілька каменів і виклали в головах. Ні хреста, ні зірочки, ні імен на фанерній дощечці, а лише чотири сірих дорожніх каменя... Засипали квапливо і побігли доганяти батальйон.

Загинули ці семеро і молодший командир не в бою; зовсім дурною, безглуздою смертю, втім, на війні це звична справа; над дорогою несподівано з’явився ворожий штурмовик і обстріляв колону з гармат і кулеметів. Він летів низько, солдатам навіть здавалося, що бачили обличчя льотчика. Дивним було те, що ніхто не чув шум його мотора і не бачив літака, той раптом виріс над колоною і солдати, які втомлено крокували асфальтом, були захоплені зненацька. Попадали вже тоді, коли снаряди і кулі вдарили по дорозі...

Так і йшли всю ніч, а під ранок вже несила – швидше б привал. Здавалося, нічого більше в житті не потрібно, крім відпочинку, нехай і коротенького. Хоча б на півгодини плюхнутися на землю, витягти ноги і покурити по-людськи, не на бігу, не ховаючись, а зі смаком, не поспішати видихнути той димок, а потримати його трохи в грудях, щоб продерло по-справжньому.

...Благословлялося на світ. Світанок обіцяв спочинок, гаряче вариво ротної кухні, короткий сон...

Злипалися повіки, в голові туман, ноги, як чавунні, волочиш їх по асфальту закордонної дороги. Батальйону що, чимчикує собі неквапом, а Пашці-москвичу в бойовій охороні випало нестися від хвоста колони в голову. Не встигнеш віддихатися в окопчику метрів за сто від шосе, а батальйон вже проминув твій окопчик, ти знову ноги в руки і вперед, бігом, бігом разом з напарником... А в окопчику також не відпочинеш – дивися, пильнуй на всі боки, чи не зачаївся десь противник. Добре, хоч по шосе наввипередки з батальйоном бігти доводилося, а не цілиною. Ну, тут дякувати противнику потрібно, щоб їм всім, хохлам клятим, ні дна, ні покришки! – узбіччя по обидва боки шосе суціль мінами всипано, пильнуй куди ногу ставиш! А зачепиш міну, миттю стопи позбудешся, а то й всієї ноги до коліна! Деякі хитруни так і робили, щоб від війни відкараскатися. Тільки таких військовий трибунал швидко до тями приводив.

Ось і зараз, світанок вже зарожевів на сході, разом з напарником облаштувався Пашка в окопчику. Хвилин п’ятнадцять-двадцять буде рухатися мимо батальйонна колона, а ти сиди і віддихуйся від попередньої перебіжки з хвоста батальйону в голову. І пильнуй, щоб який гад не підібрався занадто близько. Про підступних диверсантів, які ножами вирізають цілі роти, говорили другий день поспіль.

Коли тієї недільної ночі ввірвалися в перше визволене від націоналістів село, гадаючи, що буде бій і пригостять вони супостата свинцевою кулею, хохлів там уже не було, накивали вони п’ятами. Зате в кожному будинку було донесхочу мін і душ тридцять з батальйону відправилися до прабатьків, спробувавши здобути трофеї. Від того села верст п’ятнадцять вже пройшли, а все лінії фронту твердої не було. Радянські частини вклинилися, хто ближче, хто далі, а в проміжках нишпорили диверсійні загони націоналістів, ночами тишком вирізали секрети та знімали вартових. І зникали, користуючись проходами в мінних полях, які тут були суціль, червоноармійці ж могли пересуватися тільки в наперед визначених противником коридорах. Звичайно, потім, ледь устаканиться все, ці міни познімають ті, хто залишався в тилу, однак відчуття в передових частинах було не дуже бадьорим, хоч і намагався комісар піднести його закликами про інтернаціональну допомогу, про міжнародну солідарність, Світову революцію та визвольну місію Червоної Армії. Тому й ішли зараз з дотриманням всіх вимог Бойового статуту піхоти – з дозорами, з головною, бічними і тиловою заставами. Добре, хоч передові частини, танкісти, мотопіхота, – третій день чути, як гримить бій попереду – залишили після себе ці окопчики вздовж дороги. Окопчики обладнували не від широкої російської душі, копали їх на привалах від жорстокої необхідності, очевидно, диверсійні загони не давали спокою передовим частинам на марші і на привалах. А перші два дні взагалі доводилося пузом голу землю гріти, відкритий з усіх сторін лежиш, кулю очікуєш. І особливо лячно було по ночах в сторожовій заставі, коли очікуєш кулю в спину, бо як не повернися, а очей на потилиці все одно ніколи не буде. А от коли марш нічний, то тоді ще важче доводиться, особливо, коли в бічний дозор потрапиш, бігати тобі всю ніч і на привалах, малих та великих, не дуже-то відпочинеш. Ось на сьогоднішній нічний марш і поставив ротний рядового Павла Петрякова у бічну похідну заставу.

Ледь Пашка віддихався, з напарником облаштувався в окопчику, самокрутку в кулаці затиснув, димком себе побалувати, як в очах потемніло, небо досвітнє раптом перевернулося з доброго дива і опинився Пашка лицем в землю на дні окопчика. Чимось важким стукнуло по голові, і відразу – ніби землю з-під ніг вирвали, а перед очима засвітилися нескінченні багатокольорові кола. А потім ні кольорових кілець, ні падіння, нічого. Отямився Пашка за хвилину, або й менше. Шия стала чогось ніби дерев’яною, не повернути її ніяк. Його напарник вже осідає поруч з булькаючим звуком в грудях і щось темне ллється по гімнастерці, розпливається плямою на спині. І стримить у нього під лівою лопаткою чорне руків’я чужого ножа.

Коли в очах прояснилося і в голові туман розвіявся, повернув Пашка голову і побачив: дивиться на нього цівка ворожого автомата і пара очей втупилася. Не змигне. А в окопі вже чужі, вороги в окопі вже господарюють. В плямистих плащ-наметах, сталеві шоломи плямистою ж тканиною – на мішковину схожа – затягнуті, не блищать, так, як у Пашки блищить його власний шолом. На тих шоломах окуляри, схожі на мотоциклетні, в таких приятель Пашки з Трьохгірної мануфактури колись хизувався. Спорядження у них з товстої шкіри, не брезент, що на Пашці від поту весь зіпрів. Бінокль у кожного, ліхтарик та компас на руці. Це Пашка з заздрістю відмітив, бо і в командира його роти такого бінокля чи компаса не було. І пістолети у кожного широким чорним ременем до ноги притягнуті. На бруствері встановлюють кулемет з товстим коротким стволом на тринозі з тонкими, павучими ніжками, зі стрічкою коробку прилаштовують. Та чогось надто великого калібру набої в тій коробці, здивувався Пашка, такого ж, як у батальйонних тонкоствольних гармат, що їх конячки з колгоспу мобілізовані тягли по шосе на гумових шинах.

Спробував було Пашка смикнутися, але отримав стусана здоровенним черевиком в бік: “Лежи, гад! Уб’ю!” – просичав один з чужих, висмикнув зі спини напарника ножа, обтер лезо об гімнастерку забитого Пашиного напарника і сховав у піхви. Мало не закричав Пашка – “Братцы! Спасите!!” – вже й рота відкрив, але уперся йому в груди ствол ворожого автомата з товстим надульником. Це і є той глушник, про який говорять всі, здогадався Пашка. Просто диво, яка нісенітниця в голову лізе, коли смерть в очі дивиться, подумалося. Так от, побачив цей глушник Пашка, геть пропав у нього голос і все тіло залило холодним і липким потом, ніби під зливу потрапив, білизну хоч викручуй. А троє гевалів діловито продовжували лаштувати свою зброю до бою. З спокійною діловитістю готувалися, як, скажімо, готується до роботи токар, чи, наприклад, автомеханік. Не зелені хлопчаки, Пашці, наприклад, тільки двадцятий рік пішов, всього шість місяців тому, як йому забрили лоба і взяли до війська, дорослі дядьки, кремезні, як дуби. І, по всьому видно, робити таке їм не вперше. Набили руку...

Лежав Пашка на дні окопу, а чужі топталися по ньому ногами і по тілу загиблого товариша також топталися. А потім стукотіли постріли, глухі, ніби хто палицею по великій подушці з усієї сили лупив: пух-пух-пух... Значить, по батальйону стріляти почали. А потім запрацював ворожий кулемет. Весело і дзвінко працював, не так, як наш великокаліберний ДШК, порівняв у думці Пашка. І густо сипалися вниз, руку тільки простягни, товсті короткі стріляні гільзи і ланки металічної стрічки. А за дві-три секунди долинули до Пашки вибухи на шосе – ніби часто-часто лопалися на тому асфальті порцелянові чашки, такий звук був. А ще через дві-три хвилини на дорозі захлопали вибухи протипіхотних осколкових мін, Звук Пашці вже добре знайомий, – отже, потрапив і його батальйон в мінну пастку, про яку тільки вчора говорив ротний старшина. А, значить, мало хто живим залишиться від батальйону. Перемелють міни всіх на кривавий фарш, тут цих диявольських штук на кожному метрі дороги до біса напхано. Напередодні від одного з батальйонів, який в таку саму пастку на цьому ж таки шосе потрапив, лишилося живими щось з десяток бійців, та й ті в трибунал загриміли. А кого ж йще туди тягнути, коли все батальйонне начальство геройською смертю полягло на тій дорозі, де йти цим неборакам випало?

Але ще не вірилося Павлові, що сталося з ним нещастя, сподівався, що трапиться раптом незвичайне – і щезнуть чужі солдати, як мара... Але нічого не сталося. Відгриміло на шосе і стали вороги збиратися назад до чагарів, з яких – так думав Пашка, – вони і вийшли на цей большак. І по тому, як неквапливо, без поспіху вони збиралися, перекурювали в окопі, зрозумів він, що залишилося від його батальйону стільки ж живих, як і від вчорашніх нещасливців. А то навіть і менше. Аж заплакати захотілося йому від жалю та безнадії. Дійшло до нього, нарешті, – не сон те, що з ним трапилося, гірка правда, в полон він потрапив! Але й радість десь глибоко в душі ворухнулася – не загинув, стікаючи кров’ю на сірій стрічці шосе, залишається поки що жити на світі білому, ще може дихати, на сонце дивитися, а іншим це вже не судилося!

- Вставай! – Штовхнув його один з чужих, а інший поквапив. – Ворушися! Швидше!

Нав’ючили Пашці на горб свого дивного кулемета з товстим стволом, триногу і мішок з ланками стрічки. Штовхнули Пашку межи плечі, зітхнув він і поліз зі свого окопчика слідом за диверсантом. А вбитий товариш його залишався лежати не похованим на дні цього мілкого окопчика.

Холодні промені рожевого світанкового сонця ковзали по небу і чагарник ніби був окутаний сивим серпанком. Сірими нерухомими горбиками лежали вбиті і сирий вітер ковзав між ними, і від землі тягнуло холодом. Востаннє кинув Пашка погляд на шосе – там тісно лежали сірі шинелі, хтось, здається, повз у кювет, де дожидалася його смерть від міни, хтось стогнав і просив помочі, хтось крив по матері себе, начальство, Сталіна і Радянську владу, хтось намагався звестися і кожного разу падав, аж поки не припинив всі ці спроби одинокий постріл звідкись з чагарів – і ступив перший крок. Перший крок в полон...

Чужі вели його чагарником впевнено, дорогу в мінних полях знали, виходить, добре. (А чого б їм і не знати? Самі, либонь, ті міни й встановлювали.) Незабаром вийшли на поляну, а там такі самі в чужому плямистому одязі чекають та ще... троє червоноармійців полонених. Стоять, з ноги на ногу переминаються. Один на одного не дивляться – соромно. На Пашку вони глянули, Пашка теж на них глянув і винним себе знову відчув – як це так, живим-здоровим у полон потрапити? Ганьба! Боєць Червоної Армії називається! А про себе Пашка вирішив плести цим вражина сім мішків гречаної вовни, книжки ж червоноармійської у нього все одно немає (Старшина, паскуда, так і не видав! Ніколи було отримати, казав, наступати зібралися!), тому номера частини своєї ні за що не назве, і хто командир-комісар, говорити не стане! Взагалі, все, що трапилося, незважаючи на всю реальність, все ще здавалося йому якимось сном, кошмаром. Ніяк не міг уявити, що перебуває в полоні і бреде разом з іншими, такими ж полоненими, невідомо куди, що висить його життя на дуже ненадійному волоску, який може будь-якої хвилини обірватися.

А дорогою полонених прибувало. Душ десять набралося, коли досить від шосе віддалилися...

***

 

Мы в окопах все скопом сидим,
Артиллерия бьет по своим.
Это снова разведка, наверно,
Ориентир указала неверно.
Недолет. Перелет. Недолет.
По своим артиллерия бьет.
В белый свет, в чёрный мрак, в серый дым
Артиллерия бьет по своим...

 

Тисяча сто п’ятдесят четверта окрема рота йшла назустріч своїй смерті. Втім, не зовсім так: роти помирають рідко, навіть коли бійців в них зовсім не зостається. Рота була не тільки окремою, ще називалася вона штрафною. Бійцям її випадало лишитися на полі бою, в чужій землі, самим стати цією землею. Але бійці роти не могли знати свого близького майбутнього. Не знав його навіть і сам командир окремої штрафної роти лейтенант державної безпеки Коротков. Рота йшла під звичним конвоєм: “вохра” з пістолетами-кулеметами напереваги, з вівчарками, які шкірили зуби на “громадян зеків”, йшла дорогами визволеної від буржуазно-націоналістичної наволочі України виконувати свій інтернаціональний обов’язок, несла мир і спокій на землю братського народу, який стільки років чекав визволення від капіталістичної експлуатації.

Рота третій день доганяла передові частини армії. Доганяла і ніяк не могла догнати. Приходив наказ здійснити марш в одному напрямку і досягти до певної години одного пункту, а через три-чотири години приходив інший, який спрямовував роту в прямо протилежну сторону. От і моталися туди-сюди вздовж кордону колишні “зе-ка” та їхні конвоїри. А конвоїрів було немало: спробуй-но встерегти півтори тисячі “зе-ка”, коли кожен з цих “колишніх” так і стриже очима, щоб чкурнути “до лясу”. Не у кожного вистачить кмітливості і вміння! Третій день рота не могла вступити в бій.

Винити ж в цьому потрібно було начальство, бо обстановка була вкрай напружена і нервова.

В петлицях лейтенанта державної безпеки Короткова по “шпалі”, відповідає його звання армійському капітану, але отримує за свій важкий труд лейтенант державної безпеки Коротков вдвічі більше свого армійського колеги. І по праву: важка і невдячна у нього робота, перевиховувати, перековувати “спецконтингент”, всіляких там бандитів, ґвалтівників, злодіїв, нетрудових елементів і шкідників, а особливо “контру”, троцькістів та іноземних шпигунів, знамениту 58-му статтю, ворожий радянському ладу елемент.

Недругу такої роботи не побажаєш!

Однак Короткову гріх скаржитися на когось – він сам запропонував використовувати “доходяг[57]”, які по “актировці[58]” мають бути списані “в розход”, на фронті непримиренної боротьби з українським буржуазним націоналізмом. За двадцять років роботи в таборах Коротков багато чого бачив, але особливо йому шкода було, коли везли в розстрільний ліс чергову партію “зеків”, які вже повністю спрацювалися на лісоповалах, на будівництві гігантів соціалістичної індустрії. Було це скупердяйство ощадливого господаря-селянина, який не може викинути навіть поламаний цвях, все у нього має йти в діло. А тут сотні тисяч, які могли б зі зброєю в руках відвоювати хоч метр-два ворожої території, самі ж в землю вганяємо! Нехай би їх ворожі кулі життя позбавляли, принаймі, нам би економія була! Такі думки він висловив якось одному своєму знайомцю, – разом починали на придушенні Тамбовської вольниці, тільки знайомець його народився під щасливою зорею, далеко пішов! – і той запам’ятав слова Короткова. І вчасно про них згадав. Ось і дістав сержант позавідомчої охорони (по-правді, думав Коротков і на пенсію з цим званням піти! До неї недовго йому залишалося, вислуга років вже давно у нього була.) “шпали” в петлиці. Вміла Радянська влада кмітливого та тямущого, а також вірного їй працівника, – що правда, то правда! – заохочувати до творчої праці.

Лагпункт, начальником якого був призначений Коротков, організували на Північному Уралі. Там повним ходом йшло будівництво нафтових ям, в яких мали запасати стратегічну сировину на випадок війни. І “спецконтингент” пішов у лагпункт потоком. Підгодовували їх трохи, навчали азам військової справи, благо, військових змовників, поплічників зрадника Тухачевського було в “спецконтингенті” немало.

І ось вишикували з незрозумілим поспіхом табірні охоронники раннім ранком першого вересня тисяча дев’ятсот сорок другого року на табірному плацу тисячу з лишнім “зеків”, і Коротков тримав перед ними промову. Спочатку пройшовся вздовж строю, мацав кожного в’їдливими оченятами.

- Я, как вы отлично знаете, человек добрый. – Сказав, посміхаючись своєю, нічого доброго не обіцяючою посмішкою. – Или вы с этим не согласны?

- Добры-ый... – В’яло прогудів стрій.

- И справедливый! – Тицьнув начлаг в небо коротким товстеньким пальцем. – Я же вас всех... если по правде, так люблю вас, как детей родных... А потому, по представлению администрации ваши дела органами пересмотрены...

- О-о-ох-х-хх... – Тяжко прогудів стрій.

- Спа-акойна, граждане «зэки»! – Підняв руку начлаг. – Не забывайте, что все вы тут есть воровские элементы, а некоторые так и вовсе изменники большевистскому делу и выродки. Администрации дано право послать вас туда, – вказав Коротков рухом голови кудись за спину, – где вы сможете своей кровью отмыть тот вред, который каждый из вас причинил Советской власти, которая... плюя в ваши хамские морды, одновремённо поворачивает к вам своё суровое лицо и не боится дать вам в руки боевое оружие... которым вы должны... – подолати приступ недорікуватості було Короткову важко, – перегрызть горло врагам советского строя, всяким буржуазным гадам, доказать свою преданность всей стране и лично нашему дорогому вождю... и учителю всех трудящихся, дорогому товарищу Сталину!..

Чи то від пристрасті, вкладеної в запальну промову, чи то від надмірного напруження думки, обличчя його набрало бурякового кольору, рясно сходячи потом. Начлаг вийняв хустинку, витер лоба, щоки, і продовжив же зовсім іншим, доброзичливим тоном.

- Потому решено вас направить на фронт борьбы с украинскими буржуазно-националистическими захватчиками. Это ж почти, что свободу дать... Так-то вот.

А потім була довга дорога, томлива і важка, з пересилками та етапами.

Командир дивізії, на ділянці якої мала наступати штрафна рота, був лаконічним.

- Задача простая: наступать на этом участке. – Показав на карті. – Вашей роте надлежит пройти до траншей на высоте. Но от границы до тех траншей все заминировано. Дойдете – выполните задачу!

До вечора рота перемістилася на передній край. Всі були ситі, роздали набої, гранати, все це було сховане в поясних брезентових сумках. Гвинтівки – мосінські трилінійки – роздавали вже на вихідному рубежі. Близько п’ятої години вечора позаду грохнули залпами важкі гаубичні батареї, загуркотіло праворуч, ліворуч, позаду. Снаряду рвонулися до ворожих позицій. Штрафники, задерши голови вгору, дивилися в небо, декому навіть здавалося, що вони бачать тупорилі чавунні чушки, які стрімко прорізали повітря. Гарматний грім радував, в ньому була грізна сила, могутність, яку завжди так приємно відчувати за своєю спиною піхоті, в ній була грізна помста ворогові. Обстріл тривав п’ять хвилин, а потім перервався. Прорізали небо вогняні хвости ракет і там, куди мала наступати рота, виросла стіна вибухів. Після другого залпу реактивних мінометів знову заговорила важка артилерія, ставлячи вогневий вал.

Рота розвернулася і ланцюги рушили вперед, до висоток на тому боці кордону, прямо під вибухи своїх снарядів.

І майже відразу над головами штрафників вибухнули перші снаряди. Вогневий наліт був коротким, батареї противника дали всього шість чи сім залпів. Але важкі снаряди і ракети з касетними боєголовками зробили свою справу: тисяча сто п’ятдесят четверта штрафна рота полягла вся. Декому пощастило дійти до колючого дроту, дехто навіть подолав це загородження, щоб підірватися на фугасній протипіхотній міні, втратити ногу і стекти кров’ю, або бути розірваним вибухом фугасного снаряду. Не вижив ніхто!

На колючих дротах загороджень, пошматованих артвогнем, висять тіла вбитих уже за лінією кордону. Але до ворожих траншей ще далеко і туди, вглиб, де між пропалинами на стерні, між снарядними вирвами, між трупами наступаючих темніють сліди кирзяків, кров, розбризканий мозок, позначаючи шлях, де пройшли вони, без “ура!”, поминаючи “мать...”, знову й знову рвалися в снарядне пекло нові ланцюжки штрафників.

Мертві залишилися лежати не похованими в полі біля висоти з позначкою двісті три і один, неподалік від хутора Костянтинівка... Вітер заносив їхні тіла всяким непотребом, розриви снарядів і української, і своєї артилерії не залишали в спокої, діставали мертвих і там, в небутті, перекидали захололі трупи, били, рвали, шматували... Живі намагалися йти далі, кинувши тіла товаришів, клялися відомстити, але сталева буря не припинялася і все нові і нові тіла встеляли собою українські поля...

 

 

Атака

В сірих передсвітанковим сутінках нового вересневого дня горбкувата рівнина здавалася вимерлою, найпильніше і досвідчене око не помітило б довкіль і тіні руху, але командир танкової роти старший лейтенант Ігор Ільченко, здавалося, фізично відчував величезне напруження могутнього життя, яке притаїлося тут, готове заявити про себе по одному слову його команди. Це напруження віддавалося в ньому нетерпеливим очікуванням і гострою тривогою, які гнали геть втому і сон. Ільченко поки не розрізняв своїх танків. Вкриті пилом після довгого нічного маршу, вони розчинилися в сутінках, злилися з сірою землею.

Рота стоїть в сторожовій охороні головних сил танкової бригади на схід від Горобівки, попереду розгорнутих підрозділів другого танкового батальйону майора Слюсаренка. Мости, захоплені ворожою розвідкою в Горобівці цієї ночі, були взяті з ходу, навіть стріляти не довелося. А налаштовувалися на бій.

Спрацювала цього разу традиційна українська хитрість. При евакуації з прикордонної смуги вивозили геть чисто все. Але був один виняток: залишали незайманими і навіть не мінували горілчані магазини і склади з алкогольними запасами. І “червоні визволителі” потрапляли на гачок! Потрапили на нього і розвідники радянської танкової бригади, які захопили напередодні мости через річечку в районі Голубівки. Звичайно, п’яних, таких, що геть залили горілкою очі, не було – радянські командири також не були дурнями, але все ж напідпитку були всі, а тому службу червоноармійці несли не досить пильно. Крім того, заспокоювало “визволителів” і те, що українські війська відходили, не приймаючи великого бою і ніде не переходили в контратаки, щоб вибити загарбників зі своєї землі. А тому розвідники резонно вирішили, що й тут нічого особливого не станеться. І вони можуть дещо розслабитися, поки розвіддозори десь попереду шукають противника, який досі не чинив “визволителям” значного опору. Тому на далеку стрілянину, коли один з розвіддозорів наразився на взвод сержанта Литовченка, просто не звернули уваги – далекувато було, і ця пальба ні червоноармійців, на їхнього командира ніяк не стривожила. Така логіка була справедливою, хоч і хибною. Танковий взвод сержанта Литовченка атакував мости з ходу і піхотинці, взяті на броню, пов’язали “червоних” без усякої стрілянини, ті й опам’ятатися не встигли, як опинилися в українському полоні. За півгодини вся двадцять восьма танкова бригада полковника Черняхівського зосередилася в невеличкому гайку на схід від цієї самої Горобівки та в самому селі. Після нічного маршу механікам-водіям потрібно було відпочити – грядущий день обіцяв бої і, по всьому, мав бути важким...

“На війні найбільш небезпечний час – на світанку”, – згадав старший лейтенант слова свого першого командира, який на початку своєї військової кар’єри встиг зачепити краєчок Світової війни, а потім побував і в Іспанії, і на Близькому Сході, коли вибухнув Суецький конфлікт. Мав рацію старий солдат, тривожні світанки на війні. І не тому тільки, що разом з ними приходить час атаки. Все-таки вночі обстановка змінюється не так часто і так помітно, як вдень, тому на світанку і трапляються найбільш небезпечні несподіванки. А нині, після важкого маршу, коли всю ніч не зімкнули очей, молодим солдатам легко було задрімати, пропустити ворожу розвідку, прослухати сигнал – ось тому і гризла ротного тривога.

З ранкових сутінків проступили висоти попереду і Ільченко бачив свої танки, поставлені так, щоб прямо з місця вони могли розгорнутися в бойову лінію фронтом на схід і відкрити вогонь у будь-якому напрямку. Противник десь попереду, комбат повідомив, що авіарозвідка виявила підхід його танкових частин до рубежу річечки Павлівка. Але всі мости через Павлівку ще першого дня війни висадили в повітря підривники Білопільського загону самооборони – ним командував батько Ігора полковник Віталій Максимович Ільченко, – тож подолати цю річечку супостату без мостів буде важко, і сапери противника, без сумніву, вночі не соплі чували, наводили мостові переправи, пороми ж йшли разом з танками в першому ешелоні і розвідка його переправилася на південний берег Павлівки без проблем. А за розвідкою і основні сили “червоних” на нашому березі з’являться. Принаймі, так мусить припускати командування нашої бригади і армійської групи, ставив себе на місце комбрига Ільченко.

Але ти повинен також думати і за противника, навіть коли ти командир всього-на-всього роти. Навіть, коли тобі поставлена конкретна задача в сторожовій заставі і гуркіт нічного бою на північному заході за Білопілля-Ворожбу і південний берег Сейму під ранок вгамувався і притих-затаївся. І особливо, коли попереду нікого немає і можна чекати удару танкових підрозділів “червоних” кожної хвилини.

Двадцять восьма танкова бригада полковника Черняхівського цієї ночі квапилася на допомогу захисникам Білопілля. “Червонозоряні” полки штурмували це місто, і ще вночі здавалося, що його захисники не втримаються і танковій бригаді доведеться вранці відбивати Білопілля назад. Але минулося. Командувач Сумської армійської групи перекинув на гелікоптерах до Білопілля зі свого резерву два батальйони десантно-штурмової бригади, і нічний штурм радянських військ вдалося відбити. А тому й бригаді Черняхівського вже на підході до Білопілля змінили бойову задачу. Тепер танкісти готувалися відбити можливий прорив ворога на схід від Білопілля. Тут місцевість була сприятливою для танкового прориву ворога і у радянських “визволителів” був шанс захопити місто, або принаймі кілька кварталів його, з ходу.

Так сказав командир батальйону майор Слюсаренко, але яка тепер задача поставлена бригаді, не повідомив. Звичайно, комроти не таке велике цабе, що генеральські “планти” знати, образився Ільченко. Але ж думати ніхто не забороняє. По всьому виходило, що будуть вони чекати, коли супостат сам вдарить. А це старшому лейтенанту було не до вподоби. Танковий бій – це маневр, несподіванка, раптовість! А тут сиди і чекай коли тобі по макітрі сокирою влуплять. Ні, це не для нього. Одне втішало – ні комбат, ні комбриг до затятих “оборонщиків[59]” не належали. І чекати, коли їх по голові битимуть, не стануть, вони самі кого хочеш першими лупануть по черепу! Крім того: наказ вимагав дати відпочинок механікам-водіям та командирам танків, як цієї ночі здорово попрацювали. Отже, коли попереду бій, вони повинні бути свіженькими, бо з важкою після такого маршу головою, не дуже-то покомандуєш! І вірне рішення теж не відразу знайдеш. Добре було б запитати комбата, подумав старший лейтенант, що чекає його роту попереду, чи скоро підемо вперед. Але виходити у радіоефір з таким запитаннями до комбата ротний не мав права...

...Взвод сержанта Литовченка був назначений в сторожову охорону. Зайняли позиції на висоті за Горобівкою і сержант поставив задачу командирам танків і приданого взводові піхотного відділення:

- ...орієнтири: перший – поворот автомагістралі Суми-Білопілля біля хутора Головачі, другий – перехрестя автомагістралі і дороги з селища Максимовщина, третій – перехрестя польових доріг, четвертий – південна околиця Максимовщини. – Віддав наказ взводу після рекогносцировки Литовченко. – Поява противника можлива з напрямку Капітонівка, висота 186,3, Річки, а його розвідувально-диверсійних груп – з північного і північно-східного напрямку.

Наш взвод з мотопіхотним відділенням і постом хімічного спостереження – сторожова застава. Задача: нести сторожову охорону в смузі Головачі, висота 186,3, перехрестя автомагістралі і дороги, Максимовщина, своєчасно виявити противника і попередити батальйон, стійко захищати зайняту позицію і не допустити проникнення в розташування батальйону розвідувально-диверсійних груп противника. Основну позицію зайняти на висоті 179,8 і її північно-східних скатах, запасну – праворуч основної п’ятсот метрів.

Танк № 54 молодшого сержанта Адаменка – черговий, основна позиція – ..., запасна – ..., сектори обстрілу: основний – ..., додатковий – ... Бути готовим висунутися до виїмки біля захисної лісосмуги для ведення вогню по противнику, який буде висуватися з північно-східного напрямку з боку містечка Річки.

Танк номер п’ятдесят три – основна позиція ... Танк номер п’ятдесят п’ять – основна позиція ...

Командиру мотопіхотного відділення виділити по два бійці для безпосередньої охорони танків, решті разом з командиром відділення знаходитися в бронетранспортері в готовності до дій в якості дозору в напрямку містечко Річки, селище Максимовщина оглянути місцевість і місцеві предмети і попередити заставу від раптової появи противника. Пост хімічного спостереження обладнати за моїм танком, вести хімічну розвідку і спостереження в південному і південно-східному напрямку.

Ділянка зосередженого вогню: номер один – південна промоїна байраку, номер два – поворот автомагістралі біля хутора Головачі. Окремі групи противника захоплювати в полон або знищувати вогнем танку номер п’ятдесят чотири за моїм сигналом. При підході значних сил противника вогонь вести з основної вогневої позиції по моїй команді, далі самостійно. Всіх осіб, які прямують через позицію і не знають пропуску, затримувати і доставляти до мене.

Сигнали – за таблицею. Радіостанції тримати на черговому прийомі. Пропуск – “гармата”, заступник – сержант Адаменко. Приступити! – Сержант захлопнув планшет, завершивши цим віддачу наказу.

Командири танків та механіки-водії притьмом кинулися до бойових машин. Заревіли потужні дизелі і танки та бронетранспортер розповзлися по вказаних позиціях. Завдання полегшувалося тим, що окопи для танків були вириті заздалегідь, ще літом. (Правда, дядьки, які мали тут угіддя, немало попсували крові батькам-командирам, але то вже інша історія...) Отож, рити окопи танковим бульдозером не довелося. Та й відпрацювання дій в сторожовій заставі останній раз проробляли майже на цій самій місцевості...

Оскільки наказ комбата вимагав дати відпочинок в першу чергу механікам-водіям та командирам танків, то вони – не дурні, либонь! – відразу ж захропли на танковому брезенті, розстеленому в кущах. А в кожній машині залишилися тільки навідники та заряджаючі, та ще по парі бійців з мотопіхотного батальйону несли караульну службу по обидва боки від танків. А через дві з лишком години, ще до шостої ранку, кухарі притарабанили термоси зі сніданком. Заступник комбрига по тилу, полковник Шрайбан, знав справу туго, своїх тиловиків тримав у чорному тілі, але бійців бойових підрозділів годував вчасно, смачно і ситно.

Підкріпилися, чим Бог послав, – а послав він танкістам цього разу рисову кашу з м’ясом і різною городиною, та чай з консервованим вишневим варенням з бригадних запасів, – трудилися танкісти над своїми казанками квапливо, а ну як супостат вдарить в такий зовсім непідходящий для війни момент! (Війна війною, а сніданок – за розкладом! Не нами було придумано.) Проте довкіль все було спокійно і тому знову повкладалися спати на свіжому повітрі, залишивши в кожному танку по одному спостерігачу.

Але вже за якусь годину – було саме чверть на сьому – спокій нового дня здимів, як сон...

Дмитро Адаменко після сніданку змінив свого навідника і разом з заряджаючим, Женькою Гончаром, вів спостереження за північним і північно-східним напрямками. Гончар сам не захотів поспати після нічного маршу, заявивши, що виспався на боєукладці, коли всі інші витріщалися крізь прилади нічного бачення в морок цієї ночі. Це було вірно, ТПНа[60] для заряджаючого танкові конструктори не передбачили. Але відносно того, що він виспався під час маршу, то тут Євген лукавив. Але Дмитро не став заперечувати – коли так хоче, то нехай! Сам сержант вів спостереження за допомогою свого командирського приладу, а заряджаючий через відкритий люк, поклавши на його край бінокля. І першим помітив куряву за висотою. Вірніше, куряву він помітив потім, а спочатку почув неясний шум танкових моторів.

- Дімка, глянь-но, здається, до нас гості чимчикують. – Він пірнув у башту. – Орієнтир три...

Дмитро розвернув командирську башточку і помітив сіру хмарку, що легкою тінню вилася над висотою на північний схід від позиції застави. Крізь розкриті люки вухо вловлювали комарине дзижчання автомобільних і танкових двигунів. Ось воно! Відпочинок закінчився і він відчув приємне збудження.

- Екіпаж, до бою! – Механік і навідник теж почули гул ворожих двигунів і самі знали що робити. – “Третій”, “третій”, я – “четвертий”. З боку Річки чути сильний шум двигунів і спостерігаю рух техніки, видно хмару куряви над висотою 186,3. В районі орієнтира чотири бачу групу цивільних з трьох осіб.

За якусь хвилину бронетранспортер приданого взводу Литовченка відділення піхоти вже курів пилюкою в напрямі до групи цивільних, які виходили з гаю на висоті. Дмитро розвернув командирську башточку, щоб не пропустити чого, але не встиг додивитися, що ж там відбувалося далі, саме відкрився командирський люк – це сержант заскочив на броню і зазирнув всередину танка.

- Ну, орли, готуйтеся до бою. – Комвзводу весело глянув на своїх танкістів. – Розвіддозор помітив за висотою танк і бронеавтомобіль “червоних”. Тобі, Дмитре, задача буде. Наказую висунутися до вимоїни і, як тільки вони вийдуть з-за висоти, знищити вогнем з місця. Відхід на основну позицію по сигналу “555”.

- Зрозуміло. – Кивнув Адаменко. Сержант зіскочив на землю і побіг до свого танку. А Дмитро переключився на внутрішній зв’язок, і скомандував екіпажеві. – По місцям! Заводь, прямо, курган, вперед.

Механік додав обертів і танк поволі вибрався по апарелі з окопу, так само поволі поповз вперед.

- Прискорити рух! – По широкій дузі машина Адаменка виходила до вимоїни. – Механік, стій!

Світанок нового дня був у самому розпалі, сонце осявало бойові машини, які готувалися до бою...

- ...екіпаж, посилити спостереження в своїх секторах. – Адаменко розвернув командирську башточку, напружено вдивлявся в хмару пилу, яка поволі обходила з півночі висоту і просувалася в напрямку лісозахисної смуги вздовж польової дороги, що відходила від шосейки з Річок до автомагістралі. Дмитро глянув на навідника, той вчепився в пульт, аж кісточки побіліли. Теж нервується, бідолаха, поспівчував подумки сержант своєму підлеглому, не дивно, все-таки перший серйозний бій! Нічна сутичка – забавка!

З-за висоти виринув бронеавтомобіль і жваво покотив в напрямку до шосе, перетнув його і курив собі далі польовою дорогою. Дозорний БА-10 поминув позицію танка, не помітивши його у вимоїні, коли з-за висоти вийшли, нарешті, танки “червоних” – один за одним три нових Т-34. Вони не дуже таїлися – паралельно шосе йшла ще одна посадка і дерева добре маскували танки “червоних” від спостереження.

- Навідник, бронебійним, 36-00[61], танк, сімсот, вогонь! – Скомандував Адаменко.

Замовляти артилерійське меню, вочевидь, було зайвим, гармата і так була заряджена тим, чим слід. Ледь Дмитро вимовив “вогонь!”, масивний замок танкової гармати смикнувся назад і вже потім з-за броні пролунав грім пострілу. Передня тридцятьчетвірка смикнулася і застигла. Червона риска трасуючого снаряда згасла в лобовій броні корпуса. Тридцятьчетвірка смикнулася ще раз, ще і зупинилася остаточно. В танку нібито починалася пожежа, над моторним відділенням почав куритися легенький сірий димок, проте особливо видивлятися, що ж там з підбитим танком “червоних” відбувається, ні командиру “четвірки”, ні навіднику було ніколи – з-за першого танка виповзали другий і третій. Встигай лише крутитися!

- Бронебійним, вогонь! – Гримнув постріл і снаряд влучив у башту тридцятьчетвірки, зірвав її, але не зупинив танк. Безголова машина продовжувала свій рух, навіть не намагаючись маневрувати. Але, як противника, її можна було списати з рахунку. Третій раз брязнув затвор, ковтаючи новий снаряд, і третій раз смикнулася гармата. Цього разу снаряд влучив у моторне відділення. Тридцятьчетвірка зупинилася, відкрилися люки і звідти полізли танкісти в чорних комбінезонах і шоломофонах. З танками все, покінчено. Все відбувалося, як на показовому навчанні. А “беашка” куди подівалася? Дмитро розвернув командирську башточку, пошукав, куди встиг від’їхати бронеавтомобіль. Ага, ось він де!

- Бронебійним, 52-00, бронеавтомобіль, тисяча, вогонь! – Довгий ствол гармати жваво повертався в бік корми. Застиг і за мить гримнув новий постріл. Снаряд ввійшов ззаду праворуч у корму БА-10 і прошив його наскрізь. Сила удару була такою, що бронеавтомобіль перевернуло. За три-чотири секунди груду понівечених броньових листів охопило веселе полум’я з пробитих бензобаків.

- Діма, глянь, червонопузі драпають! – Навідник розвернув башту в бік підбитих танків і дав довгу чергу з кулемета по танкістах, які перебіжками, від схованки до схованки, тікали назад. – А-а, гади!

- Антон, кулемет! – Адаменко згадав, що “язик” завжди потрібен. – Спробуй зупинити. “Язик”...

- Та зрозумів я, зрозумів! – Задорожний підвів кутовик прицілу вище голів ворожих танкістів і натиснув кнопку кулемета на пульті керування. Спарений кулемет весело застукотів, жуючи стрічку.

Трасуючі кулі пройшли над головами втікачів, але “червоні” не зупинилися і друга черга била на ураження, двоє упали і не підводилися. З двох “червоних”, які лишилися, один був, мабуть, поранений, бо сам не міг пересуватися, йому допомагав товариш. Видно було, що без сторонньої допомоги йти не може. “Коли кине свого, уб’ю гада!” – вирішив про себе навідник, тримаючи на кутовику прицілу цих двох. Але ворожий танкіст, не кидав свого товариша, хоч майже ніс його на спині. Тоді навідник дав ще одну чергу понад головами. “Та стій уже! – з досадою подумав навідник “четвірки”, – повбиваю ж, дурнів!” На цей раз “червоні” зрозуміли, чого від них хочуть. Танкіст зупинився і високо підняв над головою руки.

- Отак би відразу! – Задоволено промовив Адаменко. – “Третій”, я – “четвертий”, завдання виконано. Танкісти, які зосталися живими, не втікають. Один стоїть з піднятими руками.

- “Четвертий”, взяти полонених. 555! – Литовченко наказував повертатися на основну позицію.

- Механік, вперед! Женя! – Гончар зрозумів сержанта з півслова, відкрив люк і вибрався на броню з компактним пістолетом-кулеметом ПКВ[62], зробленим саме для екіпажів і розрахунків групової зброї...

...Коли брали полоненого, Дмитро не відмовив собі у задоволенні подивитися по ходу справи на результати роботи танкової гармати. Бо до цього він тільки теоретично знав, на що здатен каліберний бронебійний снаряд “Рапіри-Т[63]”. В порівнянні з реальними умовами справжнього танкового бою, стрільби на полігоні навіть по списаним танкам були дитячою забавкою. Перший снаряд влучив у люк механіка-водія і просто упресував його всередину танка разом з нещасним механіком. Вибуховий заряд спрацював уже за бронею і екіпаж вибило осколками, які рикошетили від броньових стін з усіх сторін. Тіло снаряда зникло у вогненному клекотанні вибуху, але голова ще жила. І потужності бронебійної болванки вистачило на те, щоб прошити наскрізь двигун і коробку передач, зірвати з болтів верхній кормовий лист і відкинути його геть від танка метрів на п’ять. Баків з пальним снаряд не зачепив, та й підпалити солярку важко, це не легкозаймистий бензин, тому пожежі не сталося.

Друга тридцятьчетвірка, якій снаряд зірвав башту, проїхала недалеко, скотилася в яму і там застрягла. Снаряд влучив у верхній бронелист корпуса, зрикошетивши, знизу вгору вдарив у башту і зірвав її з погону. Кількатонна башта валялася неподалік від першого підбитого танка, разом з останками трьох радянських танкістів, які мали нещастя в цей момент в ній знаходитися. Видовище не для людей зі слабкими нервами, розірвані тіла і потрощені голови – ось він, зворотній бік будь-якої війни. Механік-водій цієї тридцятьчетвірки також не вцілів – його вбило осколками, що відкололися від верхнього бронелиста корпусу, куди влучив бронебійний снаряд.

А ось екіпажу третього танка пощастило – снаряд танкової “Рапіри” прошив борт танка, розтрощив двигун і трансмісію, але танкістів не зачепив. І коли б червоноармійці відразу здогадалися підняти руки, а не втікати, навідник і механік-водій залишилися б живі, а не загинули б під вогнем танкового кулемета. А так в полон взяли тільки командира танкового взводу та заряджаючого.

І ось тепер обидва полонені, один з трьома червоними кубиками в чорних петлицях, другий з самотнім трикутником, обидва бліді від страху і отриманого стресу, постали перед командиром другого батальйону. Правда, стояв тільки один, єфрейтор-заряджаючий з голеною до сліпучого блиску головою. І він так перепудився, потрапивши в полон, що аж трясся від страху, бив його крупний дрож. Єфрейтор зовсім не був героєм. А от червоний командир, старший лейтенант з перебитими кулеметною чергою ногами, мовчав і тільки злісно блискав очима на всі боки. Видно було, що говорити нічого він не буде, щоб там не робили, і дремене при першій можливості.

- Старший лейтенант Чєкмарьов, Володимир Альбертович. – Прочитав майор Слюсаренко у посвідченні червоного командира. – А вашого підлеглого як звати? А то документів у нього не виявлено. Чи то боєць Червоної Армії, чи то бандит з великої дороги в червоноармійській формі, не зрозуміти...

- Борис Орлов. – Похмуро промовив лейтенант. – Только он ничего не знает и ничего не скажет.

- Не знає і не скаже? – Слюсаренко ніби аж здивувався. – А от зараз я подивлюся і дізнаюся...

Він дістав з кобури пістолет і приставив до голеного лоба єфрейтора. Той зблід, аж посинів, впав на коліна, обійнявши брудні черевики комбата, і заволав нелюдським голосом, ніби його живцем палили в печі. Було так гидко, що Дмитро аж сплюнув від бридливості. Не солдат, ганчірка!

- ...за свідченнями полоненого противник готується розвинути наступ у південно-східному напрямку силами тридцять шостої танкової бригади. – Доповідав майор Слюсаренко командиру бригади. – Вирішив: вислати по маршруту руху батальйону розвідувальний загін з задачею вести розвідку у смузі: праворуч – Барило, Капітонівка, Яструбине, Ободи; ліворуч – Річки, лівий берег ручаю Крига, Павлівка.

Майор замовк, кілька хвилин слухав, що говорив йому полковник Черняхівський.

- Вас зрозумів, “Айстра-15”. Кінець зв’язку. – Командир батальйону віддав шоломофон зв’язківцю, який сидів у бронетранспортері і повернувся до Ільченка. – Доповідайте.

- Рота зосереджена на північному узліссі гаю. Запаси палива поповнені. Другий взвод здав мотопіхоті сторожову охорону і зараз поповнює запаси снарядів і палива. Кодованими картами, переговорними таблицями, таблицями сигналів і радіоданними для зв’язку рота забезпечена...

Командир батальйону заслухав доповідь старшого лейтенанта Ільченко до кінця, стурбовано промовив:

- Слухай уважно, Ігор Віталійович...

Не стільки по стурбованому тону командира, скільки по цьому довірливому “Ігор Віталійович” старший лейтенант зрозумів, що завдання його роті випало не зовсім просте.

- Обстановка така. – Майор зробив паузу, щоб Ільченко дістав і розгорнув карту. – Повітряною і наземною розвідкою бригади встановлені роботи противника по наведенню мостів через річку Павлівка і зосередження на правому березі річки тридцять шостої танкової бригади “червоних”. Бригада продовжить марш о 9.10 з задачею атакувати з ходу противника, який веде наступ з рубежу річки Павлівка. Ваша рота – розвідувальний загін бригади. Рота посилюється двома розвідувальними моторизованими групами, взводом самохідних мінометів, взводом зенітних кулеметів і відділенням саперів. Розвідку вести в смузі: праворуч: Барило, Капітонівка, Яструбине, Ободи; ліворуч: Річки, лівий берег ручаю Крига, Павлівка з задачами: до 10.00 встановити наявність, склад і характер дій противника в районі Річки, Яструбине, Павлівка; до 10.10 визначити наявність і координати артилерійських підрозділів в районі висоти 190.4; до 11.00 вийти на лівий берег річки Павлівка і встановити наявність і характер інженерного обладнання позицій на північному березі Павлівки, ділянки річки, зручні для форсування, склад і характер дій резервів противника, які висуваються з глибини радянської території; до 12.00 захопити міст, наведений противником, і утримувати його до висадки тактичного повітряного десанту. Вихідний пункт – відгалуження польової дороги від автомагістралі в районі висоти 179.8 – пройти о 9.00. Зв’язок по радіо. Про виявлені артилерійських підрозділів противника, висування його резервів, а також про захоплення мосту і встановлення зв’язку з десантом – доповідати негайно. Пропуск – “Літак”, відгук – “Львів”. Питання?

- Питань немає. – Старший лейтенант захлопнув планшет. – Дозвольте виконувати?

- Приступайте! – Майор жестом дав зрозуміти, що ротний може вирішувати виниклі питання по забезпеченню розвідувального рейду роти з тиловими службами батальйону...

Ще коли старший лейтенант отримав наказ прибути на КСП батальйону, він викликав старшого техніка роти, командирів взводів, старшину та санінструктора, щоб не гаяти часу після отримання задачі. Разом з офіцерами на нього вже чекали і командири приданих роті на час розвідки підрозділів.

- Всі зібралися? – Старший лейтенант глянув на своїх офіцерів. – Наша рота, посилена двома розвідувальними моторизованими групами, взводом мінометів та зенітним кулеметним взводом – розвідувальний загін батальйону. Задача – вести розвідку в смузі ..., – Ільченко дістав карту, показав смугу розвідки. – ...задачі: виявити наявність, склад і характер дій “червоних” в цьому районі; характер інженерного обладнання їхніх позицій на північному березі Павлівки; ділянки річки, зручні для форсування, захопити до 12.00 міст, наведений противником через Павлівку і утримувати його до висадки гелікоптерами десанту...

Командири взводів розкрили планшети і уточнювали на картах маршрути своїх підрозділів, квапливо позначали кружечки, ромбики, овали, стрілки – лаконічну мову тактичної обстановки.

- Командирам взводів довести до особового складу отриману задачу і до 8.30 підготувати його до ведення розвідки. – Продовжував командир роти. – До 8.10 зібрати у особового складу документи, особисте листування, нагороди, а з машин формуляри, інструкції та описи і здати старшині роти. До 8.20 отримати у старшини додатково боєприпаси, сухий пайок на три доби і поповнити запаси питної води. До 8.30 перевірити і підготувати до дії озброєння, техніку і засоби зв’язку. Всім машинам пройти контрольний огляд. Коли є хворі, передати їх до медичного пункту батальйону. До 8.35 поповнити боєприпаси до 2 боєкомплектів і створити запас для стрілецької зброї та кулеметів – половину боєкомплекту, РПГ – один боєкомплект, ручних гранат – по дві на кожного, реактивних гранат – по три штуки на машину. Командирам другого і третього взводів бути в готовності діяти в розвідувальному дозорі.

Старшині роти прийняти машини з боєприпасами і продовольством, з командиром взводу забезпечення організувати їх видачу. Прийняти документи у особового складу і до 8.35 здати їх в штаб батальйону. Хворих разом з санінструктором підготувати до відправки і о 8.35 передати їх до БМП[64].

Старшому техніку роти негайно приступити до підготовки техніки до виконання бойової задачі. З 7.55 до 8.10 заправити машини пальним та мастильними матеріалами. Провести контрольний огляд танків та приданої техніки, особливу увагу приділити на підготовку машин до подолання водної перешкоди.

Санінструктору роти хворих передати до БМП. Перевірити і при необхідності доукомплектувати аптечки на бойовій техніці, видати особовому складу індивідуальні пакети та аптечки. Поповнити запаси медикаментів та перев’язочних засобів до двох норм. Доповісти про виконання о 8.30.

Всім командирам доповісти про виконану роботу о 8.30. Приступити!

А сам ротний зосередився над картою, оцінюючи обстановку.

“Так, що відомо... Противник... “червоні”, незважаючи на понесені при штурмі Білопілля втрати, не відмовилися від захоплення міста, тільки цього разу удару завдаватимуть вже з тилу. Основні зусилля свого наступаючого угрупування радянські командири зосередили на ударі в бік Путивля, а резервна танкова бригада повинна ударом з південного сходу захопити Білопілля і Ворожбу, поки основні сили захисників сковані на північних рубежах оборони. Нашу бригаду “червоні”, скоріше за все, що не виявили і зустрічного удару не чекають. Мінні поля, встановлені дистанційно ракетними залповими системами, самоліквідувалися, а відновити їх в тилу і на флангах захисники Білопілля не встигли. Тому противник вважає обстановку для себе сприятливою і, навівши через Павлівку мости, він сподівається захопити місто з тилу. Знищений танковий взвод діяв у якості окремого розвідувального дозору, а тому треба чекати зустрічі з авангардом “червоних” на рубежі ручаю Крига, або Петровське-Дігтярне. Наведення мостів противник почав о п’ятій годині і на час підходу роти до річки Павлівка вони вже будуть наведені. Оскільки ми не зацікавлені в знищенні мосту через Павлівку, необхідно швидко вийти до нього і захопити.

Висновки. Основні зусилля зосередити на розвідці в районі від Річки-Яструбине до рубежу річки Павлівка. Загін вишикувати в такому порядку: другий танковий взвод з першою моторизованою розвідувальною групою (розвідувальний дозір №1), перший танковий взвод, третій танковий взвод (розвідувальний дозір №2), зенітний кулеметний взвод, взвод самохідних мінометів. Маршрут руху головних сил: розвилка біля висоти 179.8, ставок, висота 181.8, брід через ручай Кригу, Бондарівщина, Катеринівка, Павлівка, далі по обстановці. Зустріч з підрозділами противника, які переправилися на південний берег Павлівки, можлива на рубежі Петровське, висота 190.4, Дігтярне.

Місцевість... В смузі розвідки переважає сильно пересічена місцевість, напівзакрита. Доріг мало, це польові і ґрунтові дороги, йдуть, в основному з північного сходу на південь і захід. Лісових масивів, коли так можна говорити про гайки та переліски, небагато. Основні природні перепони – ручай Крига та річка Павлівка. Мости через ручай та річку висаджені в повітря ще в першу годину війни. Ширина ручаю в смузі розвідки до 6 метрів, глибина до метра, береги пологі, броди через нього розвідані ще до війни під час навчань. Ширина річки Павлівка до 10 метрів, але глибина досягає двох з половиною-трьох метрів, береги болотисті непрохідні. Місцевість від ручаю Крига до річки Павлівка позбавлена природних укриттів. Майже повна їх відсутність утруднює рух і маневр загоном. Тому цю дільницю потрібно пройти на великій швидкості по низинам між висотами. В ході руху огляд місцевості обмежений висотами і можливий в межах 1.5-3 кілометрів, місцями і менше. На рубежі Петровське-Дігтярне з висот місцевість проглядається до державного кордону і далі. Це дозволяє вести спостереження на глибину до десяти кілометрів. Населені пункти на нашій території зайняті місцевими загонами самооборони чисельністю від взводу до роти і є суціль замінованими. Краще обходити їх на відстані двох-трьох кілометрів. Смуга місцевості вздовж державного кордону також суцільне мінне поле шириною до трьох кілометрів. Противник зміг проробити вузькі проходи в мінних полях вздовж кордону тільки на ділянках головних ударів.

Висновки. Природне укриття від повітряного і наземного спостереження лише одне, це гай в районі Бондарівщини. Маршрут головних сил: розвилка, брід через ручай Крига, Катеринівка, Павлівка. Колону розвідувального загону мати: до ручаю Крига – розвідувальний дозір №1, після проходження ручаю дозір №1 націлити на ведення розвідки з висоти 109.4, а дозір №2 на ведення розвідки з висоти 196.2. Підступи до мосту в районі річки Павлівки відкриті, захват мосту можливий тільки фронтальною атакою.

Свої підрозділи... Рота повністю укомплектована особовим складом і бойовою технікою. Роті придані дві моторизовані розвідувальні групи з розвідувального взводу батальйону, взвод зенітних кулеметів і взвод самохідних мінометів. Особовий склад добре знає місцевість, має достатню бойову підготовку, але не має бойового досвіду. Сил і засобів для виконання задачі досить. Матеріальними засобами рота і придані підрозділи будуть поповнені до 8.35.

Висновки. Розвідувальний загін буде використовуватися командиром батальйону і в якості передового загону для захоплення наведеного противником мосту через Павлівку. В розвідувальний дозір №1 назначити другий танковий взвод з першою моторизованою розвідувальною групою, в дозір №2 – третій танковий взвод. Колону головних сил вишикувати в такому порядку: машина командира роти, другий танковий взвод, перший танковий взвод, третій танковий взвод, взвод зенітних кулеметів, взвод самохідних мінометів. Безпосередня охорона – придана роті друга моторизована розвідувальна група.

Рішення... Розвідку почати на ділянці Максимовщина, Головачі. Розвідку місцевості і противника вести двома дозорами. Розвідувальний дозір №1 вислати після проходження рубежу Максимовщина, Головачі з задачею вести розвідку в напрямку висота 181.8, урочище Дерюжки, Бондарівщина, висота 191.6, висота 196.2 і встановити наявність, склад і характер дій противника в даному районі. Розвідувальний дозір №2 вислати після подолання ручаю Крига в районі Бондарівщини в напрямку висоти 190.4 для розвідки пересувань противника в районі Катеринівка, Павлівки, а також місць зручних для форсування річки Павлівка і мосту, наведеного противником. Основні зусилля загону зосередити на розвідці противника в районі Річки, Яструбине, Павлівка, Ободи, своєчасний вихід до річки Павлівка, захоплення мосту і розвідку сил і засобів противника. Розвідку вести спостереженням, діями з засідок і нальотами.

Колону головних сил вишикувати в такому порядку: мій танк, другий танковий взвод, перший танковий взвод, третій танковий взвод, взвод зенітних кулеметів, взвод самохідних мінометів. Маршрут руху головних сил: розвилка біля висоти 179.8, Бондарівщина, Катеринівка, Павлівка. Порядок руху такий. Від роздоріжжя біля висоти 179.8 до урочища Дерюжки пройти на максимальній швидкості по польовим дорогам. Огляд місцевості вести з танків та бойових машин. Від ручаю Крига до річки Павлівка головні сили переміщувати потай поза дорогами в низинах між висотами. Спостереження вести з висот дозорними машинами. Відкриті ділянки місцевості долати групами машин на максимальній швидкості. Задачі взводів. Другий танковий взвод з моторизованою розвідувальною групою – дозір №1. Розвідку вести в напрямку розвилка, висота 181.8, урочище Дерюжки, Бондарівщина, висота 190.4, Павлівка. Виявити наявність сил противника, склад і характер дій в районі розвідки. Третій танковий взвод – розвідувальний дозір №2. До рубежу ручаю Крига рухається в колоні головних сил загону. Розвідку почати з північно-східного узлісся урочища Дерюжки, урочище Українське, висота 204.7, висота 191.5, висота 196,2. Встановити місця, зручні для форсування Павлівки на ділянці державного кордону. Хоч по плану там цільне мінне поле, але за три доби “червоні” могли міни зняти. Перший танковий взвод з зенітно-кулеметним взводом і взводом самохідних мінометів рухається в колоні головних сил в готовності підтримати вогнем і маневром дії розвіддозорів. Управління загоном буду здійснювати з КСП, місце якого в голові колони головних сил...”

Ільченко глянув на годинник – час на підготовку до рейду закінчувався. За хвилину, півхвилини один за одним стали підходити командири взводів і доповідати про готовність своїх підрозділів до рейду.

- Що ж, добре, коли всі готові. – Ротний глянув на підлеглих сміхотливим поглядом, ніби іронізуючи над їхнім бравим виглядом і такими самими бравими доповідями. “Ну-ну, промовляв його погляд, подивимося невдовзі, які ви будете браві, коли з “червонопузиками” зіткнетеся ніс до носу!” – Отже, слухай бойовий наказ! Противник переходить в наступ з рубежу річки Павлівка. Наша рота з приданими двома розвідувальними моторизованими групами, зенітно-кулеметним і самохідним мінометним взводами – розвідувальний загін бригади. Розвідку вести в смузі ... Задача ...

Литовченко залишив замість себе свого “замка[65]”, Дмитра Адаменка. Коли повернувся, той ручним пульверизатором наносив на ствол танкової гармати білі кільця – знак знищеної ворожої техніки. На башті, на правій лобовій бронеплит вже були намальовані танк і бронеавтомобіль з гарматою з відповідними цифрами: “3” і “2”, три ворожі танка і два бронеавтомобіля.

- Ніяк без художеств не можеш обійтися. – Сумно похитав головою сержант. До такого малярства він ставився вкрай негативно. – Ой, дивись, дограєшся. Доля, Дімка, панібратства не терпить, вона дама вельми примхлива, якби не наврочив...

- Та! – Дмитро махнув легковажно рукою. – Далі фронту не пошлють, а крім смерті нічого не буде. – Він витер руки ганчіркою, зіскочив на землю, підійшов стройовим кроком до Литовченка і доповів за статутом. – Товаришу сержант, другий танковий взвод поповнив запаси пального, боєприпасів і продовольства згідно наказу. До бою і походу техніка і особовий склад готові! Молодший сержант Адаменко.

- Що ж, хлопчики, – Литовченко глянув на своїх танкістів таким самим веселим і іронічним поглядом, яким щойно ротний дивився на своїх офіцерів, – нудьгувати нині нам не доведеться...

...Колона роти уже в русі, ревуть потужні дизелі, танки і броньовані машини розвідувального загону проходять вихідний пункт. Довгі стволи гармат дивлять праворуч-ліворуч, готові плеснути вогнем.

Сталева глиба танка важко котила вздовж лісозахисної смуги. Всі три танки взводу звернули з автомагістралі, там, де біля висотки відходила в поле ґрунтова дорога і жваво йшли вперед. Маршрут пролягав мимо спалених на світанку радянських танків, а потім низинкою вздовж до ставка, а далі схилом висоти до ручаю. Вискочив і кинувся в бік заєць. Звідки він тут взявся? Відчуває, що люди покинули ці місця?

- “Бук”, я – “дев’ятий”, – Адаменко почув у навушниках голос командира роти, – збільшити швидкість, оберти максимальні. “Четвертий”, напрямок – висота 181.8. Швидкість, швидкість! Прийом.

- “Дев’ятий”, я – “четвертий”, зрозумів, напрямок – висота 181.8, я – “четвертий”, прийом.

Старший лейтенант квапив свої танки, загін йшов полем, оминаючи містечко, залишав за собою негусту хмаринку диму та пилу, яка повільно розтікалася і танула в спокійному світанковому повітрі.

Ільченко розумів, що ОРД[66] “червоних”, який знищили його танкісти, з’явився не сам по собі. За ним неодмінно рухатиметься авангард головних сил і зараз необхідно визначити це якомога раніше. Тому і гнав свої танки на максимальній швидкості, щоб перехопити противника якомога ближче до переправи.

Литовченко спостерігав, як плаский зелений жук – броньована розвідувально-дозорна машина – обходить ставок по невисокій греблі і, залишаючи за собою слабкий слід куряви, мчить до вітрозахисної посадки. Сержант розвернув командирську башточку, з невдоволенням глянув на значно густіший шлейф, який залишав його танк і танки його взводу. І нічого тут не поробиш, колісні машини для розвідки більш придатні. Танки розвідувального дозору наближалися до ручаю і потрібно було шукати брід. Можна було подолати ручай там, де його долали тридцятьчетвірки “червоних”, між Річками і Байхою, але душа у сержанта чогось до цього не лежала. Тим більше, що легко можна нарватися на міну. Раптом браві хлопці з самооборони, а вони напевно ж бачили, як радянські танки форсували ручай, про вся випадок нафарбували брід мінами. Він віддав наказ моторизованій розвідгрупі шукати інший брід. Береженого Бог береже...

Дозор форсував ручай, обходячи хутір Байху зі сходу. Прорізавши рубчастою колією зелений луг, танки вийшли в низинку між висотами, тільки БРДМ звернула вбік, на швидкості вимчала на висоту і там причаїлася за курганом на вершині. Командир розвідгрупи обглядав місцевість, попереду внизу, біля ручаю виднілися хатинки селища Бондарівщина. Вони здавалися покинутими, мертвими, але так воно і було насправді. Командир дав команду, і БРДМ, пихнувши вихлопом, помчала вниз, обходячи кинуті будинки по великій дузі. Засада, коли вона притаїлася в селищі, зараз повинна викрити себе вогнем – розвідники явно не збиралися входити в цей покинутий жителями населений пункт. Коли там засада, то танки Литовченка прикриють розвідувальну групу, дадуть відійти. Однак з боку Бондарівщини не пролунало жодного пострілу. Командир розвідгрупи доповів про це сержанту.

- Добре, шукайте брід. Після форсування ручаю напрям руху – висота 192.2.

Брід довго шукати не довелося – вода вказала мілководний перекат неподалік від зруйнованого мосту. На всяк випадок, командир розвідгрупи вислав двох розвідників, вони подолали ручай по пояс у воді, тримаючи напоготові штурмові карабіни і гранати. Кулемети розвідувально-дозорної машини – великокаліберний і спарений – були готові щомиті прикрити розвідників вогнем. Дно було тверде, несподіванок не обіцяло, глибина ручаю була по пояс. Слідом за розвідниками переправилася і машина, вийшли на зв’язок, доповіли про знайдений брід. Дві пари розвідників прочесали неширокий гайок, але противника в ньому не виявили. По східному схилу висоти дісталися до її вершини. Почекали, поки танки розвідувального дозору форсують ручай, і, від укриття до укриття, рушили далі стрімкими кидками до висоти 190.4. З її вершини можна було оглядіти всю місцевість аж до самої Павлівки.

Окуляри командирського приладу спостереження добре наближали віддалені предмети і командир розвідувальної групи побачив, як закурилася пилом польова дорога за Катеринівкою. “Далебі, наші танки таку куряву не здіймають!” – подумав про себе молодший сержант і натиснув тангенту радіостанції.

- “Дев’ятий”, я – “сімнадцятий”, бачу танки противника на дорозі з Катеринівки. Ймовірно, дозір. Йдуть вздовж сухого ручаю. – Сержант почекав ще дві хвилини. Слідом за першими трьома танками, на віддалі в півтора-два кілометра за дозорним взводом, рухалася значно більша колона танків. Тридцятьчетвірки здіймали куряву до небес, ніби по дорозі рухався танковий полк, а не якийсь десяток-півтора танків. – “Дев’ятий”, бачу танкову колону, йде за дозором, п’ятнадцять одиниць, я – “сімнадцятий”, прийом.

“А що там у нас по правому борту?” – сержант розвернув башточку. Праворуч від Катеринівки теж курилася пилом темна хмарка. “Один, два... десять... сімнадцять! Еге!” – висоту, де притаїлася БРДМ розвідувальної групи, обходила зі сходу ще одна танкова колона “червоних”.

- “Дев’ятий”, в лощині сухого ручаю на схід від Катеринівки бачу ще одну танкову колону противника. Сімнадцять одиниць. Рухаються в обхід висоти 196.2 із заходу, я – “сімнадцятий”, прийом.

Реакція командира роти була миттєвою і наказ не змусив себе довго чекати.

- Вас зрозумів, “сімнадцятий”, продовжуйте спостереження. – Віддав наказ Ільченко командиру розвідувальної групи. І всій роті. – “Бук”, вперед, дозорам зайняти місце в колоні. До бою!

Головні сили розвідувального загону рухалися по низинам між висотами і зараз виходили прямо між двома колонами радянських танків. Задум бою народився у старшого лейтенанта миттєво – далися взнаки постійні тренування в тактичному класі і заняття на командирському ящику – заготовок було приготовано десятки, саме для цієї місцевості, Ільченку залишалося тільки вибрати найкращу для даної ситуації. Допоміг вибрати потрібне рішення і вітер, який дув вздовж лінії державного кордону.

- “Сімнадцятий”, я – “дев’ятий”, поставити димову завісу. “Сімнадцятий”, запали обидві шашки, скинь їх на землю і негайно тікай з висоти. – Танки роти оминали висоту і виходили на схил, де їх ніщо не ховало від спостереження противника. За кілька секунд на висоті, де знаходилася БРДМ розвідувальної групи закурився брудно-сірий димок, став густішати і потік вниз, в низину, витягуючись вздовж висохлого ручаю, берегом якого рухалася ближня з колон радянських танків. БРДМ скинув димові шашки і притьмом помчав схилом висоти. Досить було розвідникам загаятися на кілька секунд і сімдесятишестиміліметрові гармати тридцятьчетвірок рознесуть їхній броньовик на шматки.

Тим часом танкова колона стрімко обходила висотку по руслу висохлого потічку. По команді командира роти зенітно-кулеметні і мінометні самохідні установки зупинилися, готуючись вогнем з місця підтримати атаку танкової роти. А з вершини висоти тим часом повзла донизу сіра димна хмара, закриваючи від лівої колони радянських танків те, що відбувалося на сусідній висоті.

- “Бук”, я – “дев’ятий”, друга передача, праворуч, в лінію, марш! – Танки дружно повернули до гребеню висоти, який прикривав їх поки що від правої танкової колони. – Бронебійним, 1200, з ходу...

Рота разом дружно розвернулася в бік гребеню, за яким в низинці рухалися радянські танки. На гребінь вони вийшли одночасно і прямо перед собою побачили вервечку тридцятьчетвірок. Ось він, ворог!

- Вогонь! – Командир роти не встиг закінчити команду, як дружно ляснули постріли десяти танкових гармат його роти. А далі вже кожен екіпаж вів стрільбу самостійно і в максимальному темпі.

Литовченко ще перед гребенем висоти кинув погляд праворуч-ліворуч, визначаючи, як розгортаються в бойову лінію танки його взводу. І залишився задоволеним. Все робилися чітко, як на показових навчаннях. Праворуч вийшла на одну лінію з командирським танком “п’ятдесят четверта” машина Дмитра Адаменка, на півсотні метрів далі – “п’ятдесят п’ята”. Танк командира роти з білою цифрою “49” опинився на самому лівому фланзі атакуючої лінії. Танк Литовченка був ніби в самому центрі атакуючих танків.

- Гриша, колінця не тремтять? – Почув у навушниках сержант голос механіка-водія. – Війна ж...

- Ти за своїми слідкуй. – Буркнув у відповідь навідник.

- Припинити балачки! – Танк ось-ось перевалить за гребінь. – Не відволікатися!

Гребінь пологий і танк виповзає на нього нескінченно – так здається танкістам – довго. Але нарешті ніс пішов донизу і в окулярах оптичних приладів з’явився протилежний схил, дорога і танки “червоних”. Механік ледь ворухнув штурвалом, розвертаючи машину праворуч. Спуск був рівним і пологим.

- Наводчик, право 10, танк. – Довгий ствол танкової “Рапіри” довернув у бік цілі. – Вогонь!

Танки поминули гребінь і радянська танкова колона була, як на долоні. “Червоні” на цю атаку, по всьому, не чекали. Командири їхніх машин стояли в люках танків, з інтересом вглядаючись в димну хмару, яка повзла на північ, закривши собою сусідню роту, що йшла паралельним з ними курсом. І поява українських танків була для більшості радянських танкістів несподіваною. Однак на раптову загрозу зреагували вони миттєво. За секунду-другу люки захлопнулися і башти тридцятьчетвірок стали розвертатися в бік роти Ільченка. Але було пізно, згаяні секунди вирішили успіх бою.

Дружно ляснули постріли танкових “Рапір”, над схилом народилися червоні траси бронебійних снарядів. Їхні тонкі лінії тяглися в бік радянських танків і в більшості своїй знайшли свої цілі. Постріли тридцятьчетвірок були рідшими, та й дистанція бою для їхніх трьохдюймових гармат – все-таки тисяча двісті метрів – була завеликою. Крім того, стріляти з тридцятьчетвірки вгору ось так, похапцем, без ретельного прицілювання, завжди не з руки. І перші снаряди їхніх Ф-34[67] пішли “за молоком”. Одні кудись вгору, за гребінь, інші вибухнули на схилі десь там, де мали б бути українські танки.

Ільченко навмисне розгорнув свою роту так, щоб атакувати самому і першим взводом – а в першому взводі, як правило, найкращі бійці роти – хвіст танкової колони “червоних”. В них також найкращі бійці, з відмінною реакцією, добре підготовлені, відбирали в передові підрозділи. І тому розгром кінцевого взводу противника відбувся за якусь хвилину. Разом з першим взводом свого заступника, лейтенанта Сосновського, він вдарив по кінцевим радянським танкам. Його танкам знадобилося зробити тільки по два-три постріли, і п’ять танків, які замикали радянську колону запалали червоно-димним полум’ям. Знищивши їх, Ільченко наказав перенести вогонь на середину колони. Головний взвод колони “червоних” успішно добивали танки третього взводу сержанта Горобця. З палаючих танків вискакували чорні фігурки і падали під кулеметним вогнем – схил висоти був голим і сховатися в лощині було ніде, ні кущика, ні ямки. Радянські танкісти тікали до близького гаю, але добігли туди не всі.

Гладкоствольна танкова гармата “Рапіра-Т” була зроблена саме для таких поєдинків на великій відстані і шансів вціліти в радянських танків не було ніяких. За ті кілька секунд, що тривав цей бій, кожен український танк встиг зробити по три-чотири постріли і в кожний радянський танк влучило по два-три бронебійних снаряди. За хвилину від танкової роти “червоних” нічого не залишилося. Танкістів, які не встигли добігти до гаю в низині, знищили кулеметним вогнем. Сімнадцять вогнищ траурним димом коптили синє осіннє небо. В українські танки влучило щось з півдесятка снарядів – танкісти ворога теж знали свою справу, але через велику віддаль, не змогли пробити їхню броню, тільки ковзнули по бронеплитам.

Тепер залишалася танкова колона, яка просувалася ліворуч. Там напевно ж чули постріли, а дим з підпалених шашок на висоті побачили відразу.

- “Бук-3”, зайняти позицію за танковою колоною противника. – Ільченко пам’ятав, що така сама танкова рота “червоних” рухається зараз паралельним маршрутом.

Радянські танкісти чули звуки близького бою і раптовість нападу виключається, вони будуть напоготові. То яка повинна бути реакція радянського командира на такий трах-тара-рах у своєму майже тилу? Правильно, розвернути танки в бойовий порядок і піти в атаку прямо через димову завісу! А наші танки повинні їх зустріти вогнем з місця, маскуючись димом від тридцятьчетвірок, які горіли димним полум’ям в низині на березі висохлого потічка. Але не вся рота! Маневр – душа танкового бою і старший лейтенант Ільченко досконало володів мистецтвом маневру.

- “Бук-3”, приготуватися вести вогонь з місця по гребеню висоти. “Бук-1, -2” в колону за мною, марш! – Палець у ротного вже був на тангенті і команда пішла в ефір без затримки.

Ільченко виводив свої перший і другий взвод на фланг атакуючого противника, а третій повинен був зустріти радянські танки вогнем з місця, прикриваючись палаючими машинами ворога. Легко командувати, коли тебе розуміють з півслова. Рота діяла, як один організм, і зараз старшого лейтенанта прямо розпирало від гордощів за підготовлених ним танкістів. Глибоким маневром українські танки виходили на фланг і тил атакуючих тридцятьчетвірок, і видно було, що радянські танкісти не встигнуть перешикуватися, щоб відбити удар. Одна хвилина вирішували успіх всього бою і ця хвилина була виграна українським командиром: його танки ударили першими. На повній швидкості танки обігнули висоту і вискочили на фланзі атакуючих тридцятьчетвірок. Перші постріли були майже в притул, а потім ще й ще...

Гарматні стволи радянських танків навіть не встигли повернутися в бік нової загрози. Рота затисла їх, ніби кліщами, і за хвилину до чорних масних димів палаючих танків додалися нові смолоскипи.

...Фонтани вогню, диму і пилу встають серед чорних силуетів ворожих танків. Противник не встигає розібратися, звідки по ньому ведеться вогонь, частина радянських танків б’є вниз, туди, де палають такі ж тридцятьчетвірки, частина починає розвертати башти в бік атакуючої лінії українських танків, пробує зустріти їх вогнем, але організований опір обертається безладною стріляниною. Хіба ж владуєш з нервами, коли тебе захоплено зненацька, коли в прицілі твоєї гармати одна картинка калейдоскопічно змінюється іншою, і твої снаряди летять мимо, мимо, мимо...

- Не захоплюйся стрільбою, Гриша. – Заспокоює свого навідника Литовченко. Азарт переповнює все всередині танку і сержант намагається стримати емоції і свої, і екіпажа. – Не захоплюйся, спокійніше...

Ага, спокійніше, думає Гриша Коломієць, та я б вішав на танкових стволах тих, хто не захоплюється азартом танкового бою. Навідник своїми ведмежими лаписьками вчепився в пульт керування гармати, але рухи його точні, попри весь азарт, що охопив і його, і всіх у танку, майже такі самі ніжні, як з коханою дівчиною на побаченні. Кутовик прицілу плавно підводиться знизу вгору вище четвертого катка.

- Я спокійний, командир, все бачу, не турбуйся... – Снаряд входить точно в лівий борт тридцятьчетвірки, ззаду з корму, в моторний відсік, і ворожий танк спалахує червоно-кривавим димним полум’ям.

- Гриша, ліво тридцять, он гад, башту розвернув, щас по нас вжарить! – Кричить заряджаючий. Він дослав новий унітар[68] в казенник і зараз припав до свого перископа, вдивляється в димний простір.

- Бачу, бачу, не панікуй, – ствол гармати покотився ліворуч, – механік, доріжка!

- Зрозумів, доріжка! – Миттєво відгукується Гриценко, і танк іде рівно, ніби по накатаній трасі.

Раз, другий б’є танкова гармата, ліворуч також сяйнули вогненні спалахи – сусід допомагає. Ближня тридцятьчетвірка зупинилася, окутана серпанком сірого диму, відкидається великий трапецієвидний люк башти і звідти лізуть танкісти в чорних комбінезонах. На останньому одяг палає, він кидається на землю і катається, намагаючись збити полум’я. Ще одна тридцятьчетвірка отримує в борт та башту два бронебійних снаряди і огортається мерехтливим димним полум’ям. Танки противника на гребені висоти видно чудово, їх б’ють з двох сторін, третій взвод з низини, прикриваючись димом першої розгромленої колони, і перший та другий взводи ззаду зліва, обійшовши їх з північної сторони висоти. Ворожа рота не встигала розвернутися і перешикуватися в бойовий порядок, щоб відбити атаку роти Ільченка. Радянські танки зупинялися і в їхніх діях проступала та непевність, яка є передвісником переляку і паніки.

Одна хвилина вирішує все, і цією хвилиною танкісти були зобов’язані своєму командиру, який миттєво прийняв вірне рішення і ударив по противнику першим. Танковий грім лунав недовго...

Доповідь командиру батальйону була короткою і позбавленою всяких емоцій, хоч в душі кожного танкіста все співало від радості і гордості за себе і свою, так добре зроблену роботу. Майор Слюсаренко подякував роті і підтвердив попередній наказ – вести розвідку сил противника і захопити з ходу переправу через прикордонну річку. Успіх танкістів Ільченка тішив, звичайно, душу комбата, але головне було попереду. Коли “червоні” утримають плацдарм на нашому березі, клопоту буде немало. Тому міст потрібно захопити не гаючись, поки противник не оговтався від несподіваного розгрому свого авангарду...

...В повітрі курява і дим палаючих радянських танків. Ранок ще не закінчився, а небо вже починає розжарюватися спекою. Там, у вишині жодної хмаринки, високо-високо кругами ходить якийсь самотній птах, здається, беркут вийшов на полювання. Але яке зараз полювання для природних хижаків, коли царі природи, люди, почали полювати один на одного. Тому вистежити він може тільки куди підуть переможці.

З-за висоти, на бриючому вихопився літак, ніби з засади, пронісся над полем бою збоку від колони. Розпізнавальні знаки – червоні зірки на площинах і фюзеляжі! “Червоний”!

- Повітря! – Залементували командири танків, які стояли в люках. Заряджаючі розвертали ЗПУ, палили в білий світ, як в копієчку. Червоні траси великокаліберних куль проходили вже за хвостовим оперенням літака. А зенітно-кулеметний взвод десь там, позаду. І летять траси мимо, мимо, мимо...

Літачок товстенький, як бочечка, і коротенький. І-16, винищувач. Коротун заклав віраж, спікірував на колону, дав кілька черг і, ніби злякавшись власної зухвалості, хвацька розвернувся і зник за тією ж висотою, з-за якої і вискочив на колону. Неприцільна стрільба літака не принесла втрат. І чого прилетів? Пронісся, як очманілий, стрельнув, а потім дав драла. Це перша для танкістів Ільченка реальна атака з повітря, і вона виявилася не такою страшною, як бувало на навчаннях. Оцей обстріл справжніми кулеметами – дитячі іграшки в порівнянні з учбовими баталіями. Але все ще попереду, напевно...

А беркут все ще кружляє, зміщуючись поступово на південний захід.

Командир роти сприйняв цей перший наліт, як попередження. Викликав командирів приданих його роті мінометного і зенітного взводів, наказав зайняти місце в колоні. Їхнє щастя, що це виявився самотній літак, розвідник, напевно, а не група штурмовиків. А то б не відбулися легким переляком.

- “Бук”, я – “дев’ятий”, посилити спостереження за повітрям. – Старший лейтенант оглянувся на свої танки. Заряджаючі зайняли місця за зенітними установками, стволи великокаліберних кулеметів дивляться на всі боки, готові вдарити вогнем по повітряній цілі. Підходячись і займають місця бронетранспортери з мінометами і зчетвереними кулеметними установками. – Дозори один і два – вперед!

Отже, його рота розгромила у зустрічному бою дві танкової роти “червоних”. І ця перемога тривожила старшого лейтенанта. Це тільки у романах герой не має сумнівів і вагань. А в житті навіть переможців судять. Бо війна на цій сутичці не закінчується, і як це відзначиться в подальшому, командир повинен передбачити все заздалегідь. Не могли ці дві танкові роти діяти самі по собі. Напевне ж, це був авангард тієї танкової бригади “червоних”, про яку повідомлялося в наказі. А, отже, головні сили йдуть за ними і зустріч відбудеться ось-ось. Що для них якась там танкова рота! То чи правильно він зробив, вдаривши по авангарду? Можливо, розумніше було б пропустити його, повідомивши про це командування батальйону? Думки не давали спокою Ільченку і вимагали відповіді.

Що ж, його рішення розгромити противника було правильним. Бій з авангардом, так або інакше, був неминучим. Розвідувальний загін якраз вийшов на відкриту ділянку місцевості і, коли б ворог помітив його першим, потрапив би під нищівний удар з двох сторін. “Червоні” запросто поставили б його танки та бронетранспортери у дві вогні і розтрощили б, як горіх кувалдою. Все-таки дві роти по півтора десятка тридцятьчетвірок проти десяти його танків. Можливо, десяток-півтора танків ми б списали, але й самі загинули б. Тому рішення атакувати було правильним. Але тепер його загін виявлений противником і ворог чекатиме на його танки. Та й розвідник, цей “ішачок”, що ошаліло пронісся, теж доповість про появу противника. І тому посилити пильність, зустріч з головними силами танкової бригади “червоних” неминуча...

Однак моторизовані розвідгрупи пройшли майже до самої річки, а назустріч чомусь ніхто не поспішав...

...Обличчя сержанта з батальйонної розвідки було забризкане грязюкою, то ж Ільченко не відразу пізнав командира моторизованої розвідгрупи. І з перших його слів зрозумів, що в “червоних” щось негаразд, і обстановка зараз складається на його користь, але діяти потрібно швидко.

- Дозвольте карту, товаришу старший лейтенант? – Втомлено попросив розвідник. – Обстановка така. “Червоні” навели мости через Павлівку. Ось тут – низьководний, вантажопідйомністю до ста-ста двадцяти тонн, а тут – наплавний, шістдесятитонний. Отже, переправу приготували для важких танків. Але на протилежному березі спостереженням нічого не виявили. Мої хлопці зараз спостерігають з цього берега, але коли накажете, переправимося на північний берег, і все там обнишпоримо...

- Не потрібно, сержанте. Які вогневі засоби виявлені? Протитанкова оборона переправ? ППО?

- Низьководний міст охороняють дві батареї МЗА. На північному дерезі і на південному. Гармати розташовані відкрито, обладнати окопи неможливо через болотисту місцевість. Взвод піхоти обладнує позиції на нашому березі за двісті метрів від мосту на цій висотці. Ось тут, в засаді встановлені дві батареї ПТА[69], одна – чотири сорокап’ятиміліметрові гармати, друга – чотири ПТП калібром п’ятдесят сім міліметрів. – Сержант показував тупим кінцем олівця на карті Ільченка, де саме знаходяться виявлені зенітки та протитанкові гармати. – Мінно-вибухових загороджень не виявлено. Понтонний міст охороняє відділення піхоти і дві зчетверені зенітні установки на автомобілях. І ще. Зустріли місцевих “партизанів”...

Сержант кивнув за спину. Чоловік в камуфляжі, який тримався позаду, відразу ж ступив вперед.

- Привіт, старшой... – Ільченко вдивися і впізнав у зарослому густою щетиною чолов’язі знайомого по недавніх навчаннях, командира загону самооборони. – Ось воно як зустрітися знову довелося...

Командир “партизанів” повідомив, що годину назад з боку державного кордону чувся гул танкової колони, і по звуку, йшло не менше сотні танків, але чомусь раптом він припинився, як припинився і всякий рух через наведені противником мости. І час від часу звідти долинають слабкі вибухи.

- ...переправили десятка два бронеавтомобілів, і все. – Доповів командир “партизанів”. – А потім ніби дорогу десь там, у тилу “червоних”, перекрили.

- Добре, розберемося. Як з мінно-вибуховими загородженнями? “Червоні” зняли ваші міни? Чи вже ми на них наразимося? Май на увазі, коли вони нам вломили без попередження, мусимо здачі дати...

“Партизан” спантеличено почухав заросле щетиною підборіддя.

- Ти знаєш, вони не стали морочитися зі зняттям наших мін. Закотили на візках підривні заряди і шарахнули. Тим більше, місцевість тут болотиста, особливо ми не мінували ні дороги, ні обочини в цьому районі. А через кордон так взагалі артилерією проходи розчищали. Мої розвідники нарахували вісім проходів у мінованій смузі на цій ділянці, шириною до ста метрів кожен. Ми пробували відновити мінні поля з допомогою дистанційного мінування, але комендант ділянки відповів, що зараз немає змоги це зробити. Радив трошки почекати, а натомість вести розвідку. Але в Павлівку “визволителі” не потикалися. Мабуть, вже мали досвід, і нічого особливого нам дізнатися не вдалося. Мости “червоні” навели швидко і вправно, як на навчаннях. Та й то, хто їм заважав! З ночі на наш берег переправляли на поромах танки і бронемашини, всього до двадцяти одиниць бронетехніки та з десяток вантажних автомобілів, розвідувальні загони, вочевидь, в тил нам висилали. Мінні поля всю ніч хлопали, отож дорога їм тепер куди хочеш відкрита. І за чотири години вони далеко піти могли. – І винувато розвів руками, ніби це була його вина.

“Добре, подивимося, які тут рогачі і до якої пічки приставлені...” – подумав про себе Ільченко, цим мимоволі повторивши улюблену приказку командира бригади.

Старший лейтенант заскочив на броню танка, опустився в башту. Поклацав тумблерами радіостанції, викликаючи командира батальйону. Стисло доповів обстановку. Комбат у свою чергу повідомив, що повітряна розвідка бригади виявила танкову колону противника, яка висувалася від державного кордону до наведеної через Павлівку переправи. Прямо перед нею ракетні установки встановили дистанційне мінне поле і більше сотні танків зупинилися прямо на дорозі, не в змозі зрушити з місця. “Ось і розгадка, чому ми не зустріли головних сил цієї танкової бригади!” – промайнула думка. Ще комбат повідомив, що в повітрі активно діє радянська авіація, по батальйону вже двічі завдавали ударів штурмовики, пошкоджені два танки і вбито осколками бомб четверо бійців з мотопіхотної роти і саперного взводу. Це Ільченко знав і сам – спостерігачі вчасно повідомляли про літаки, які йшли з боку противника. Наостанку комбат підтвердив попередній наказ захопити переправу. Батальйон підійде до Павлівки через сорок-п’ятдесят хвилин.

Отже, його роті належить взяти переправу. Непросте завдання. На щастя, нічого вигадувати не доводилося. Ще весною саме на цій місцевості проводилися навчання, а офіцери бригади проводили польові виходи і тактичні літучки. Розроблялися всі можливі варіанти дій. І ось вони знадобилися. Комбат не підганяв, не вимагав захопити переправу негайно. Ільченко доповів йому обстановку і майор Слюсаренко розумів, що знайти правильне рішення не просто. А обстановка вимагала знайти рішення швидко. Швидко, але не поспіхом. Потрібно було самому на місцевості прикинути варіанти дій.

- За мною! – Ільченко з сержантом-розвідником, командирами своїх і приданих взводів швидким кроком направився до гребеня висоти. За пологим двокілометровим схилом знаходилася переправа.

Вони ретельно вивчали місцевість в біноклі. Для атаки переправи, думав кожен про себе, гіршої місцини не придумаєш. Річка Павлівка була так собі, з берега на берег дитина перескочить. Але береги... Заболочені береги позбавляли наступаючих всякої можливості маневру. Тільки про дорозі, ширина метрів п’ятдесят у кращому разі. Навіть одна протитанкова гармата зупинить роту танків, а два кулемети в окопах не дадуть і піхоті обійти опорний пункт. Ільченка захопила така тактична обстановка. Бо він був справжнім військовиком, з того самого ранку, як одягнув форму вихованця військового ліцею. І вимогливість до себе, сувора оцінка кожного свого вчинку, допомагала швидко йти по службових сходинках військової кар’єри.

Він вдивлявся в місцевість, яка лежала перед ним, зрідка відриваючись, щоб уточнити по карті свої задумки, прикидав, як будуть діяти “червоні”, вивчав розташування їхніх гармат і кулеметів, прокручував майбутній бій у голові. “Вперед іти розгорнутою бойовою лінією неможливо, протитанкові гармати розташовані в глибині болотної смуги і танки хоч-не-хоч, а доведеться згортати в колону. І прямою наводкою протитанкістів не візьмеш. Невеличкий увал прикриває їх від вогню прямої наводки. Вони будуть просто сидіти і чекати, коли танки вийдуть з-за схилу і вріжуть з короткої дистанції прямо в борт. І зенітки, як з цього, так і з того берега їм допоможуть. Бронебійні снаряди в боєкомплекті у них безумовно є. Отже...” Він ніби наяву побачив, як йдуть в атаку його танки і потрапляють під снаряди п’ятдесятисемиміліметрових гармат, які будуть бити зі ста метрів, з дистанції, з якої не промахуються і новачки. Як будуть ламати бортову броню снаряди і вискакуватимуть під кулеметний вогонь танкісти, падатимуть і не вставатимуть. А в цей час зенітні автомати “червоних” будуть бити по транспортних гелікоптерах, які йтимуть на переправу з штурмовими взводами аеромобільної піхоти...

Командири взводів лежали на самому гребені схилу, щоб не помітили з берега, вивчали в біноклі розташування вогневих точок противника. Протитанкові батареї за горбом можна було тільки вгадати, але сержант-розвідник точно наніс на карту розташування кожної гармати. Не даремно він і його бійці прасували животами болотну грязюку на березі цієї річки. Зате всі вогневі засоби “червоних”, як на долоні!

Рішення прийшло само собою. Старший лейтенант аж усміхнувся, таке воно було просте.

- Увага. Слухай бойовий наказ! – Він згорнув планшет. – Литовченко. Твоєму взводу разом з обома розвідувальними групами атакувати і захопити понтонну переправу. Утримувати її до висадки десантно-штурмового взводу. Разом з десантниками зайняти оборону на північному березі і утримувати її до підходу головних сил батальйону. Виконуй! Зенітно-кулеметний взвод. Прикривати атаку роти від удару з повітря. Після захоплення переправи перейти на північний берег і зайняти позиції на висотці в готовності прикрити висадку тактичного десанту. Мінометному взводу подавити протитанкові батареї перед переправою. Третьому танковому взводу вогнем з місця не дати вести прицільну стрільбу зенітній батареї на північному березі по нашим танкам і гелікоптерам, що висаджуватимуть десант. Розгортаєтеся праворуч від дороги нижче по схилу сто метрів. Перший взвод в колоні атакує переправу. Приготуватися вести вогонь по правому борту. Вогнем з ходу знищити зенітну батарею на південному березі і кулемети, які прикривають батареї ПТА. Мій танк – головний. Заступник – штатний і командир третього взводу. Сигнали для десанту: ракети зеленого і червоного вогню в бік противника під кутом 45 градусів. Атака через, – Ільченко кинув погляд на годинника, – чотири хвилини. Все. Приступити до виконання!

- Ризиковий ти хлопець, Ігоре! – Засміявся Степан Горобець, сповзаючи на п’ятій точці вниз з гребеню висоти. – І цим ти мені подобаєшся!

Ільченко стояв на танку, оглянувся на свої танки, дивився, як розбігаються до своїх підрозділів командири. Витягнувши з-за халяви сигнальні прапорці, він коротко змахнув ними: “Слухай мою команду! Увага!”. Вухо вловлює далекий пульсуючий гул – йдуть гелікоптери з десантом. Погляд на годинник – за двадцять хвилин дванадцята, час коли йому потрібно захопити переправу. Часу в обріз, але він встигає!

Червоний прапорець робить коло і чіткий змах праворуч: “Заводь! Другому взводу –вперед!” Заревіли дизелі могутнім хором і рушили до понтонної переправи три танки другого взводу разом з БРДМами розвідників. Бронетранспортери з мінометами за ними слідом, але недалеко. Не доходячи до гребеню гряди, самохідні міномети розверталися в бойовий порядок, розверталися кормою в бік противника, гідравлічні приводи опускали на ґрунт 120-міліметрові міномети. Стволи мінометних труб опускалися і в казенник міномета досилалися потужні 120-міліметрові міни. Командири розрахунків застигли поряд з піднятими вгору червоними прапорцями – міномети готові до бою і чекають тільки команди на постріл. І в люках танків, які за командирською машиною вишикувалися, командири салютують білими прапорцями: “Готовий! Готовий! Готовий...” Старший лейтенант в командирський люк опускається, прапорець в його руці робить різкий круг над головою і чітко опускається вперед: “Рота, за мною! Роби, як я!”

Коли командирський танк вискочив на гребінь, Ільченко побачив, стоячи в люкові, замасковані окопи з кулеметами, зенітні автоматичні гармати, які стояли відкрито на невисоких горбках – їхні стволи поспішно опускалися вниз і розверталися в бік танкової колони, яка з’явилася раптом на гребені між висотками, та дві колії мосту, які пролягли низько над повільною водою річки. Змахнув прапорцями ще раз, і опустився вниз, захлопуючи над головою кришку люка. В просвітленій оптиці командирського приладу спостереження замасковані кулемети здавалися просто зеленими купинами. Танк перевалив гребінь і стрімко наближався до переправи, а “червоні” все ще мовчали. Обслуга протитанкових гармат, без сумніву, вже давно застигла за щитами, готова вдарити в борти атакуючих танків.

- “Бук-1, 3”, ОФ-12, вогонь! – Скомандував Ільченко танкам роти. Дзвінко ляснули постріли танкових гармат. Пора вступити в справу і мінометникам. – “Акація”, вогонь!

В командирський прилад чітко видно знайомий силует зенітного автомата, ствол якого вже розвернувся в бік атакуючих танків і вже ніколи подавати цілевказівку навіднику. Палець – на кнопці системи управління вогнем, тривожно спалахує червона лампочка, і гарматний ствол стрімко повертає на ціль.

- Бачу, командир! – Доповідає навідник. – Механік доріжка!

Танк іде рівно, без ривків, механік-водій свою справу знає добре, він найкращий водій роти. Раз, другий б’є гармата, масивний казенник летить мимо лівого плеча Ільченка, викидає назовні стріляний піддон, який приймає в себе коробка гільзозбирача. Разом з гарматою командирського танка дружно вдарили гармати інших машин, а десь вдалині громом відгукнулися гармати другого взводу. Заряджаючий кидає новий снаряд на досилач і сталева змія пробійника плавно заштовхує його в казенник. Масивний затвор закриває канал гарматного ствола і казенник, скоряючись гіроскопам стабілізатора, йде вниз.

Праворуч і попереду порскають вгору чорно-сірі конуси піднятої вибухами землі. Мінометний взвод відкрив вогонь по протитанковим гарматам, які готувалися вдарити в борти атакуючих танків. Не вигоріло! Потужні 120-міліметрові міни вибухають серед гармат, окопів і зелені купини розколюються. Летять вгору якісь шматки, спалахує вогонь і піднімається над позицією стовп диму.

Третій танковий взвод вже розгорнувся на схилі висоти, частим огнем б’є по позиціям зенітних автоматів на тому березі річки. Противник відповідає, спочатку з чотирьох стволів, потім з трьох, двох... Червоні траси бронебійних снарядів летять через річку, здіймають піщаний прах вгору, черкають по броні танків. Але й для танкістів успіх у двобої з зенітниками не дається без втрат. Один з танків відстає від рівної атакуючої лінійки, зупиняється, огорнутий мерехтливим димним полум’ям. Відкидаються кришки люків, з них вискакують танкісти, падають на землю, ховаються за бронею від кулеметного вогню.

- Командир, праворуч сорок, кулемет в окопі! – Доповідає заряджаючий. Йому не потрібно замовляти заздалегідь артилерійське меню. Він сам знає, що потрібно зараз, і казенник ковтає черговий патрон. Затвор рублячим ударом гільйотини закриває його в каналі ствола.

- Бачу! – Навідник знайшов червоний пульсуючий вогник станкового кулемета, підводить кутовик прицілу трошки нижче піщаного бруствера і натискує кнопку на пульті гармати. – Постріл!

Гармата різко смикається назад, а над окопом здіймається фонтан вибуху і вогник зникає. А командирський танк вже проходить місце протитанкової батареї. Окопи знівечені вибухами потужних мін, гармати лежать перекинуті, стволи, станини покручені, погнуті, ліниво догорає маскування брустверів і на чорному попелі спаленої трави чітко виділяються вигорілі гімнастерки загиблих артилеристів.

Командирський танк вже підійшов до мосту і тепер йому залишалося тільки одне – йти вперед.

- Механік, оберти! Оберти! Тримай швидкість! – Він подав перед атакою сигнал: “Роби, як я!”, за ним йдуть інші танки роти і коли його зараз підіб’ють, рота застрягне на цьому березі. – Вперед!

Нарощуючи швидкість танк, з білою цифрою “49” на сигнальному ліхтарі башти влетів на колійні містки переправи. Гармата його мовчала, лише спарений кулемет бив безперестанно по метушливих тінях, які з’являлися в димному просторі на правому березі річки. Коротко прогримів настил, танк ввірвався на позиції зенітної батареї “червоних” і з ходу налетів на гармату, яка стояла крайньою на висотці за мостом. Гусениці проїхалися по передньому візку, вдавлюючи в пісок лафет зенітки. Збоку розвертав ствол ще один автомат, зенітники поспіхом крутили механізми, розвертаючи гармату в бік танка, але той опинився поруч раніше, ніж вони встигли це зробити, і гарматний розрахунок, побачивши поряд танк, кинувся бігти. Броньована машина вдарила зенітку лобом, перекидаючи її разом з круглою платформою. Розвернулася, скреготнувши по металу гармати, вдавила у пісок довгий тонкий ствол, і взяла напрямок на протилежний схил висоти, де, накриті маскувальною сіткою, скупчилися машини мостового підрозділу. Розбили їх одну за одною, кожен раз даючи задній хід. Потім танк повернув, виходячи на дорогу, що вела через селище.

- Механік, стій! – Ільченко відкинув кришку люка, висунувся по пояс, зсунув шоломофон, вслухаючись в довкілля. Так і є! Гелікоптери з десантом вже проходять над річкою. Шість машин – транспортні С-41 і чотири гелікоптера вогневої підтримки з підвішеними на пілонах блоками ракет та контейнерами з гарматами і великокаліберними кулеметами. Якби по нам не врізали! Старший лейтенант дістав сигнальний пістолет, заздалегідь споряджений потрібними патронами і натиснув спуск. Тріснув дуплетом постріл і над висотою біля узбіччя дороги заіскрилися зелена і червона зірочки. У відповідь з головного гелікоптера також стрельнули в той же бік: “Мовляв, зрозуміли – ви свої і стріляти не будемо...” – Вперед!

Кришка люка знову захлопнулася над головою і відрізала всі звуки зовнішнього світу. Весь світ тепер обмежений окулярами ТКН. Танк Ільченка виходить на гребінь висоти на правому березі Павлівки, за ним слідом танки першого взводу. Тепер основна задача прикрити висадку десанту з гелікоптерів, дати десантникам час зайняти оборону на цьому березі річки. На сто метрів в обидва боки від дороги будинки Павлівки були розбиті артилерією “червоних”. Видно, уроки, що їх отримали “визволителі” за попередні два-три дні наступу, були засвоєні, і тепер “червоні” не бажали ніяких несподіванок з боку місцевого населення. Тобто, місцевої самооборони. А що вона жива, свідчив густий кулеметний обстріл, який почався з атакою танків. Командир “партизанів” зв’язався зі своїми бійцями, які лишилися в селищі, і вони підтримали атаку роти кулеметним вогнем в спину захисникам правого берега. А на додачу ще вдарили з гелікоптерів кулемети десантників, які були встановлені в проймах дверей. Гвинтокрилі машини з’явилися для червоноармійців несподівано. Гелікоптери вогневої підтримки вдарили ракетами – ніби випустили свої чорні димні щупальця літаючі спрути – а потім густо обробили місце висадки з підвісних гармат та кулеметів. Негайно за вогневим ударом заходили на висоту транспортні машини. Зараз для десанту головне – ошелешити противника раптовістю і рішучістю, щоб відразу зрозуміли – опір даремний. Гелікоптери зависали над висотою і з дверних пройм обох бортів за секунди висаджувалися десантники. Вони зістрибували на землю і розбігалися навсібіч, залягали і вели вогонь по червоноармійцям, які тікали в паніці. Кулеметні черги та дрібний перестук штурмових карабінів десантників і рідкий вогонь противника у відповідь. Невже буде бій? Але стрілянина вже стихала, не розгорівшись. До такого повороту радянські бійці не були готові і трупи тих червоноармійців, які не здогадалися вчасно підняти руки в гору, густо встелили висотку...

А високо вгорі ходили парами наші винищувачі, прикриваючи гелікоптери від можливого удару “яків” або “лагів”, та виглядаючи появу ворожих штурмовиків – танкові колони для них ласий шматок...

...Бій закінчився через півгодини. Зважившись на атаку, Ільченко потерпав, що без піхоти захопити і втримати переправу та плацдарм не може, однак десантно-штурмова рота висадилася вчасно, та й бійці місцевої самооборони – “партизани” – з успіхом замінили піхоту, без якої танки - паличка без нуля. Скориставшись атакою танків, бійці загону самооборони ударили по червоноармійцям з тилу і вибили їх з окопів, а потім разом з десантниками зачистили лівий берег. Втекти ж далеко по заболоченій місцевості було важко, і ті “визволителі”, які не захотіли підняти руки вгору, без зайвих слів отримували кулю. “Партизани” і десантники зганяли полонених в юрбу і тепер беззбройні і перелякані червоноармійці сиділи під прицілом двох кулеметів, очікуючи на свою подальшу долю.

Чотири танки роти вийшли на околицю Павлівки і за півкілометра від неї були зупинені вогнем батареї протитанкових гармат-сорокап’яток з висоти на лінії державного кордону. Бронебійні болванки чиркали по землі, піднімаючи вгору земляний прах, і танки відповіли вогнем з місця. Спочатку командир роти зопалу вирішив, що його танки нарвалися на вогонь радянських тридцятьчетвірок, які ось-ось мали підійти, але швидко визначив, що вогонь ведуть протитанкісти з сорокап’ятиміліметрових гармат. Просуватися далі не було рації, і Ільченко наказав першому взводу припинити атаку, відійти в укриття і зайняти оборону. А сам повернувся до захопленої його танкістами та десантом переправи.

На лівому березі стояли три танки третього взводу, дві ремонтні літучки ПТРМ[70] і вантажівка з боєприпасами. А через міст на повній швидкості проходили танки другого батальйону і бронетранспортери мотопіхотної роти. І Ільченко зітхнув з полегшенням – без піхоти танки все одно, що паличка без нулика, а з піхотою вони стають тим козирним джокером, який криє будь-яку карту противника. Тепер лиш потрібно зібрати всю роту в кулак, а у нього третій взвод поніс втрати під час атаки переправи – один з танків підбили гранатами піхотинці та один пошкодили зенітники. Та ще невідомо, що з другим взводом, Литовченко десь у дідька на рогах – застряг на понтонній переправі і невідомо, коли повернеться...

Ільченко зупинив танк біля мосту. На правий берег йшли бронетранспортери, і перебратися на той бік можна було тільки по штурмовому містку, що був закріплений обабіч колійних прольотів. З зусиллям старший лейтенант відкрив кришку люка, вибрався з танка і сів на траву. Від чистого свіжого повітря аж в голові паморочилося, він дихав повними грудьми і не міг надихатися, так йому було хороше.

Десь за спиною продовжували частим перестуком бити танкові гармати. В синьому небі пройшли низько одна за одною дві ланки штурмовиків, а у холодній вишині ходили, ледь видимі з землі, білі хрестики наших винищувачів. Потім почулися вибухи бомб і ракет та часте стрекотіння авіаційних гармат.

Ротний підвівся і, тримаючись за натягнутий тонкий трос, пішов на лівий берег. Біля підбитого танка його зустрів зампотєх[71] батальйону. Капітан був без кепі, в замасленому комбінезоні, разом з командиром третього взводу сержантом Горобцем вони оглядали підбитий танк. У сержанта було чорне від кіптяви обличчя, ліві рукава комбінезону та куртки були обрізані, а вище ліктя рука обмотана бинтами.

- Втрати? – По радіо Горобець доповів, що крім командирського танка, утримав пошкодження і “п’ятдесят восьмий” танк його взводу. І троє танкістів були поранені кулеметним вогнем і осколками.

- Пошкоджені два танки. Потребують середнього ремонту. Один важкопоранений і двоє легко. Їх вже відправили санітарною “таблеткою” в санбат бригади. – Доповів сержант.

- А ти як? – Ільченко кивнув на забинтовану руку.

- А! – Зневажливо махнув рукою сержант. – Наскрізне. Мені завжди на такі таланить...

- Що з танками? – Звернувся Ільченко до батальйонного інженера.

- З його танком, – капітан кивнув на сержанта, – так, дрібниці. Розбита гусениця і зовнішні баки. За півгодини буде в строю. А з “п’ятдесят восьмим” довше провозитися доведеться. Розбитий лінивець[72] і кривошип. Години на дві роботи...

- Добре. Дві години це небагато. – Кивнув капітан. І до сержанта. – Бери танк і займай оборону ось тут. – Ротний розкрив планшетку, показав на карті. – Боєзапас поповнений?

- Так точно! Закінчуємо з моїм танком. – Ствердно відповів командир третього взводу.

Ільченко дивився, як останні бронетранспортери минають міст.

- Тоді на танк і приєднуйся до мене. – Так само по штурмовому містку перейшов на правий берег.

Почекав, поки переправиться машина Горобця і через пару хвилин два танки рушили на північ...

...Командир батальйону вже чекав Ільченка на позиції першого взводу.

- Ти чого такий сумний? – Поцікавився Слюсаренко, коли ротний закінчив свою доповідь. – Все ж нормально. Переправу твоя рота захопила, втрати мінімальні, люди хоч і поранені, але живі...

День, який почався так добре, продовжував залишатися вкрай тривожним. І з самого початку Ільченко відчував на собі тягар тієї особливої відповідальності, від якої людина втомлюється значно більше, ніж від найважчої безсонної роботи. Ось це він і висловив командиру свого батальйону.

- Все так, але ти ж, мабуть, розраховуєш на повну роту, а в мене тільки половина. – Зітхнув старший лейтенант. Він прислухався до артилерійської канонади за спиною. Позаду, на півдні била артилерія, а попереду, на півночі, вже на чужій території, вибухали важкі снаряди. А от на сході стояла мертва тиша. І вона була значно небезпечніша, ніж той гул бою, який гримів і вовтузився на півночі. – Два танки поки що в ремонті, а другий взвод взагалі дідько знає де. Ніяк зв’язатися з ним не можу. Тому й радіти мені поки що немає з чого.

- За чверть години твій взвод буде тут. – Заспокоїв майор. – Третій батальйон переправляється по понтонному мосту і тепер вони будуть його обороняти. Але ми тут в обороні ненадовго. Бригада отримала наказ нанести контрудар у фланг противнику. “Червоні” на Путивль цілий танковий, чи то пак, механізований корпус кинули. От ми їм в дамо в лівий бік. Як там у боксі кажуть, крюк справа у корпус?

Он як! Ну що ж, чогось подібного Ільченко чекав. Але танкова бригада “червоних”... Що з нею?

- Та так. – Кивнув головою Ільченко. Повідомлення комбата, що другий взвод незабаром буде тут неабияк піднесло настрій. – То ми переходимо у ближній бій? Коли користуватися боксерською термінологією? Але що там з тією танковою бригадою, проти якої ми зараз воюємо?

- А вони поки що, по повідомленням повітряної розвідки, ніяк не можуть з мінного поля вибратися. – Всміхнувся Слюсаренко. – По них штурмовики щойно відпрацювали, пілоти авіанавіднику передали, що стоять ці бідолахи на місці, як пришпилені, і зрушити ніяк не можуть!

Майор замовкає, розкриває планшетку і розглядає карту.

- Вони нас взагалі не чекають. “Червоні” вважають, що наших танків тут немає. – Ільченко мовчить і комбат продовжує. – Отже, коли стрімко атакувати, то можна викликати паніку, а це вже передумова нашого успіху. Атакуємо одночасно з двох напрямків. Щоб зберегти раптовість комбриг вирішив відмовитися від артпідготовки. Артилерія буде наступати в бойових порядках і знищувати цілі вже в ході їх появи.

- А не зустрінуть нас протитанкові гармати? – З сумнівом промовив старший лейтенант. – Коли пройшли переправу, перший взвод напоровся на протитанкову батарею прямо на кордоні. Ось тут...

Ільченко показав на карті де саме притаїлася та капосна протитанкова батарея.

- Ризикнемо, Ігоре! – Майор хлопнув Ільченка по спині. – Посадимо на танки місцевих “партизанів” провідниками, вони тут все знають. То ж нехай вказують дорогу.

Ільченко нічого не відповів. Після збудження, викликаного боєм, прийшла зосередженість.

- Ну, бувай! – Потис комбат руку Ігорю, скочив на свій бронетранспортер і, хвацько розвернувшись та весело стріляючи димом з вихлопних труб, пласка броньована машина зникла за висотою...

...Танк Литовченка йшов слідом за дозорною машиною розвідгрупи, яка куріла пилюкою за чверть кілометра попереду, а за ним інші машини взводу. Задача була непроста: атакою з ходу захопити понтонну переправу “червоних” і забезпечити висадку десантно-штурмового взводу з гелікоптерів на протилежному березі, захопити і утримувати плацдарм. По даним розвідки сил у “червоних” на цій переправі мало, вони зосереджені на мостовій переправі, але ж розвідка не все могла там виявити... “Отож, думай, командире, думай!” – наказував сам собі Федір, проробляючи різні варіанти атаки...

Попереду зупинився і розвернувся поперек дороги БРДМ розвідників. Отже, за пагорбами, які височіли перед взводом, спуск до річки і понтонна переправа. Ще під час попередніх навчань в цьому районі сержант знав, що річка Павлівка так собі, з берега на берег перестрибнути можна, але береги її грузькі і ходу з дороги в боки не буде. Тому досить “червоним” поставити в засаду одну-єдину протитанкову гармату, або посадити пару-тройку бійців з міцними нервами і протитанковими гранатами, і дорога буде закупорена надовго. Два станкача, навіть з того берега, не дадуть так просто відтягти підбитий танк і возитися тоді доведеться до самого вечора. І тоді, без підтримки танків, будуть розстріляні прямо в повітрі гелікоптери з десантниками, для цього вистачить і тих двох зчетверених установок, що прикривають понтонну переправу від атак з повітря. Ось це його і непокоїло. “Відволікти б їх!” – подумалося сержанту. Але як? Часу на обхід переправи не було. Там, за пагорбами, вже почули гул танків і, напевно ж, вжили заходів...

- Слухай наказ, сержанте, – Литовченко глянув на командира розвідників, – твої дві машини виходять на ось ці висотки обабіч дороги і звідти відкриваєте вогонь по узбіччям дороги, раптом там засада яка притаїлася, потім переносите вогонь і б’єте по переправі. Одна машина обробляє майданчик перед мостом, друга – на протилежному березі. Щоб жодної собаки на мосту не було, коли мої танки атакують переправу. А мої танкісти займуться кулеметними установками на тому березі. Все! Вперед!

Маленька колона ішла на скорочених дистанціях, БРДМи вискочили на висотки праворуч і ліворуч дороги і відкрили вогонь одночасно з появою на гребені між пагорбами танків. Димні траси куль було добре видно в прозорому повітрі, кулеметні черги здіймали куряву вздовж обочин дороги, сікли траву і кущі там, де могли б таїтися в засаді винищувачі танків. І той, хто хотів вціліти, мав втискуватися в піщані стінки окопчика – спроба висунутися з окопу скінчилася б для сміливця влучанням великокаліберної кулі в голову.

Танки тим часом йшли на великій швидкості до понтонної переправи. Головна машина з ходу влетіла на понтони і ті просіли під тридцятьма з лишком тоннами броні – тільки хвилі пішли по поверхні води. Але міст був коротким – секунда-друга і танк Литовченка був на правому березі і бив з кулемета по піхотинцям, які так і не встигли зайняти окопчики на невисокому пагорбі, де, замасковані гіллям, стояли дві полуторки з кулеметними установками в кузові. Звичайно, нікого біля тих зчетверених “максимів” не було, і зараз обслуга метушливо намагалася зайняти свої місця біля установок.

- Наводчик, праворуч 10, ЗПУ, кулемет, вогонь! – Скомандував Литовченко.

- Бачу. – Спокійно відповів Коломієць. Спарений з гарматою кулемет б’є довгими чергами і червоноармійці повисають на бортах, хтось падає на землю, хтось в кузові полуторки.

Танк Дмитра Адаменка іде слідом за командирським, його кулемет знищує другу кулеметну установку. А з півдня хвилями накочується пульсуючий гул – йдуть гелікоптери з десантом. Спочатку над переправою проходить пара вогневої підтримки, у кожної машини два блоки осколкових ракет та два гарматно-кулеметні контейнери на пілонах, але роботи для них немає і машини стають в круг, прикриваючи висадку десантного взводу з двох транспортних гелікоптерів. За лічені секунди десантники вже на землі, розбігаються в курних вихорах, піднятих гвинтами гелікоптерів, займають оборону на висотці. За хвилину транспортні гелікоптери зникають за горизонтом.

По броні командирського танка хтось лупить прикладом, Литовченко смикає клямку люка, кришка пружно відскакує і хитається на торсіонах. Поряд з танком стоїть здоровенний десантник, весь обвішаний зброєю, в ременях спорядження, з сержантськими нашивками на погончиках.

- Привіт! – Усмішка у хлопця широка, на всі тридцять два зуби. – Прибув у твоє розпорядження.

- Ага, зрозумів! – Кивнув у відповідь Федір. – Тоді давай, заривайся в земну кулю. А то коли супостат вирішить нас звідси вибити, влазити в землю буде вже пізно. Не дадуть...

- Добре, сержанте, не вчи вченого. Мої хлоп’ята справу знають туго. – Дійсно, десантники часу не витрачали даремно. Малі піхотні лопатки так і мигтіли у них в руках, справно відкидаючи землю, готували окопчики спочатку для стрільби лежачи, а за годину, дивись, і траншея на висотці буде готова. – Ми, коли сюди торохтіли, бачили колону танків. Йшли сюди на повній швидкості. Май це на увазі.

- Наші?

- А дідько їх знає! – Стенув здоровенними плечима сержант. – Далеко було, не розглядів.

- Добре, спасибі за попередження. Мабуть наші підходять. – Збив шолом на потилицю Литовченко. Повідомлення його спантеличило. Ну, звичайно, це підходять танки їхньої бригади, ворожу колону вони б засікли. А раптом ні? – Але про всяк випадок буду тримати тил під своїм контролем.

Тому два свої танки він поставив на флангах у десантного взводу, а свій командирський відвів у глибину, що тримати під особистим контролем тил опорного пункту. І за чверть години засік курний стовп – підходили танки. Команда навіднику і гармата вже розвернута в корму, патрон з підкаліберним у стволі. Але злетіли в небо сигнальні ракети і сержант зітхнув з полегшенням – свої!

 

 

“...беріть трофеї і полонених...”

Піщана, курна, розбита танками і колісною технікою дорога. Штабний бронетранспортер полковника Черняхівського обганяв тилові підрозділи 28 танкової бригади. Полковник висунувся по пояс з люка, глянув вперед, потім назад, на коротку штабну колону, яка куріла пилюкою позаду його бронетранспортера. Так, збоку, з першого погляду, і не відрізниш командно-штабні машини від колони пересічної мотопіхотної роти, тільки кількість антен над броньованими дахами бронетранспортерів видає, що це не звичайні колісниці моторизованої піхоти, а броньовані машини управління танкової бригади.

Вересневе сонце схилялося на захід – вже не жарке і спокійне. Поодинокі, важкуваті хмари ліниво рухалися за темну стіну лісу, час від часу закриваючи сонце. Одноманітний гул танків, бронетранспортерів, артилерійських установок, автомобілів наповнював тишу звичним шумом. Навіть у дрімоту хилило.

Раптом з-за хмар виринають дві трійки горбатих штурмовиків і в пологому піке б’ють по колоні ракетами. Майже одночасно вдарили довгими чергами зенітні самохідки, але промахнулися. Штурмовики маневрують, відходять і роблять ще один захід, розвертаючись через ліве крило. На цей раз вони б’ють з гармат та кулеметів, вдарили запалювальними, бо на одному з танків загорівся брезент. Зенітники знову б’ють довгими чергами, збиваючи літаки з бойового курсу. “Іли” з несамовитим ревом лізуть вгору...

Екіпаж танка, який загорівся, вискакує з машини, ручним вогнегасником збиває полум’я. Снаряди авіаційних гармат “іла” пробили зовнішній бак, ось він і спалахнув разом з танковим брезентом, який був згорнутий на башті. Раптом хтось з піхотинців голосно і радісно зарепетував:

- Дивіться, дивіться! Горить! – Літаки пірнули в хмари. Але за одним тягнувся тонкий хвіст диму. Штурмовик знижувався і за кабіною пілота час від часу зблискували язики полум’я.

- Молодці зенітники. – Сказав хтось з танкістів, а піхотинець підсумував. – Для початку непогано.

- Збільшити дистанцію. – Розпорядився полковник. Роззяви! Добре, що легко відбулися!

Тепер танки йдуть не так щільно, дистанція між машинами метрів по п’ятдесят-сімдесят. Хоч і провчили супостата, але хто гарантує, що колеги цих “сталінських соколів” не нагрянуть пізніше...

...Ледь сонце перевалило зеніт, 28-а танкова бригада вступила на територію противника. Кордон між Україною і Радянським Союзом перейшли після полудня. Гул танків і машин, брязкіт броні, колона за колоною проходили через проходи в мінних полях на чужу, ворожу територію. В повітрі – піднятий гусеницями і колесами густий пил. Все, як в тумані. Регулювальник в білому шоломі весь у сірій пилюці. За обрієм, на заході – безперестанне бурмотіння битви, сполохи артилерійських і ракетних залпів, на сході та півночі ще тихо. Але недовго. Не встигли батальйони дійти до Сейму, як нанесла удар радянська авіація.

Під наступний перший повітряний удар бригада потрапила вже за кордоном. Першими ударили штурмовики-біплани, І-15 та І-153, вони завдали удару з двох напрямків. Зчетверені кулеметні установки і ЗСУ-27-2 зустріли атакуючі літаки на максимальній дистанції, не даючи пілотам витримувати бойовий курс і бомби лягли віддалік цілей. Наступний захід виявився ще біль невдалим. Червоні і зелені траси зенітних установок зав’язували навколо літаків смертельні вузли, і одна з атакуючих машин спалахнула яскравим полум’ям. Можливо, пілот штурмовика був вбитий або поранений, але він не залишив палаючу машину. Біплан врізався в землю віддалік колони, метрів за сто, сто п’ятдесят від дороги. Потужний вибух прокотився над заболоченою рівниною і вгору злетіли пасма вогню і диму разом з уламками літака. Ще один біплан помітно відставав від групи, яка швидко відходила на схід, і тягнув за собою тонку цівку диму.

- Це він що, повітряне самогубство вчинив? – Запитав навідник ближнього танка.

- Підбили його. – Відповів заряджаючий, розвертаючи кулеметну установку вперед за напрямом руху, збив за спину шоломофон і витер пітний лоб. – Добре, в колону не вмазали...

Головна похідна застава вступила в Глушково і з ходу захопила мости через Сейм. Очевидно було, що радянські полководці не чекали від української армії такого нахабства – на четвертий день війни ударити по території Радянського Союзу. Ударити, не зважаючи на п’ятикратну перевагу “червоних”...

Черняхівський опустився в крісло. Важка втома склеплювала повіки – вже третю добу на ногах, спав тільки уривками, тому він зручно вмостився у крісельці і закрив очі. Тіло нило, голова була важка, мутна якась була, нехороша. Заснути – збадьорився б. Але сон не йшов. Не тому, що гудів набридливо дизель, до цього він давно звик. Перед очима вставало бачене за день, пекла думка про Рильськ, який потрібно було взяти до вісімнадцятої години. Від кордону до міста – не більше сорока кілометрів, але за скільки годин пройде їх бригада і яким буде опір радянських військ? Умри, Іване Даниловичу, але до вісімнадцятої години дев’ятого вересня Рильськ ти повинен взяти! З цією думкою полковник і заснув.

Прокинувся з цією самою думкою. Короткий погляд на годинник – спав всього двадцять хвилин, але цього йому вистачило. В тілі Іван Данилович відчував приплив сил, важкість і набридливий гул в голові зникли. Скільки до Рильська? Передові загони батальйонів за двадцять-п’ятнадцять кілометрів? Добре! Кладемо на все про все годину-півтори, отже, за дві години максимум будемо біля міста. Захопити його потрібно з ходу. Якщо вийде – з ходу, уникнемо втрат, не проґавимо час. Та й місто вціліє.

Черняхівський згадав розмову з генералом Тимошенко у штабі оперативного командування наприкінці сьомого вересня. Тоді обстановка була вкрай критична. Радянські війська рвалися до Путивля і намагалися з ходу захопити Білопілля, його двадцять восьма танкова бригада – свіжа, повністю укомплектована, – мала переломити хід подій на користь українського командування. Штаб ОК віддав бойове розпорядження контратакувати війська “червоних”, які штурмували це прикордонне місто. Але в ході отримання задачі у нього, командира цієї бригади, виникла інша думка щодо можливих дій свого з’єднання. На карті полковник показав, що і як, пояснив мотиви, що побудили його висунути нові пропозиції, переваги перенесення головних зусиль Сумської армійської групи на інший напрямок. Разом з командувачем Сумської АГ і начальником штабу тут же, в штабному модулі Тимошенка провели необхідні розрахунки. Наказ же генерал-лейтенанта Тимошенка вимагав від бригади на повній швидкості йти до Білопілля, де склалася критична ситуація. Радянські війська вже другий день штурмували місто, оборона трималася з останніх сил. І ніч з восьмого на дев’яте вересня мала стати вирішальною. Радянські полководці кинули на штурм дві стрілецькі дивізії та легкотанкову бригаду разом з частинами та підрозділами інженерних військ. Але в найкритичніший момент командувач Сумської армійської групи висадив прямо в місті з гелікоптерів два батальйони десантно-штурмової (аеромобільної) бригади і перекинув артилерію: залізничні артилерійські транспортери і два дивізіони 155-міліметрових самохідних гармат. Безперервний вогонь великокаліберних артсистем і свіжі батальйони переломили хід подій на користь українців, тому наказ генерал-майора Малиновського перенацілив 28 танкову бригаду полковника Черняхівського на виконання іншої задачі. Саме тієї, яку розробили за задумом полковника: завдати удару під основу наступаючого угрупування “червоних” – механізованого корпусу та трьох окремих танкових бригад.

Ніч, що закінчилася, була тривожною для українського командування. Поки вона тривала, полковник Черняхівський відчував весь тягар особливої, ні з чим не зрівняної відповідальності, яка звалилася на нього. Відповідальності, від якої людина втомлюється більше, ніж від найважчої і безсонної роботи. Його танки всю ніч йшли на виручку блокованого з трьох сторін гарнізону Білопілля та Ворожби, очікуючи весь час зустрічного бою з радянськими танками. Попереду була невідомість, а власних сил полковнику Черняхівському видавалося мало – що таке одна бригада проти механізованого корпусу! Минулося, однак...

Його рішення – власне, до нього схилявся і генерал-майор Малиновський разом зі своїм начальником штабу, тільки у них тоді ще не було для цього відповідних сил, – забезпечувало кардинальне вирішення проблеми оборони на цьому напрямку. І генерал-лейтенант Тимошенко з цим рішенням погодився!

Контрудар мав бути коротким – на потужний удар поки що не вистачало сил ні армійської групи, ні всього Північно-Східного ОК. В тилах ОК, правда, по плану мобілізації закінчували формування вісім територіальних дивізій – саме вони повинні були закріпити зовнішній і внутрішній фронт оточення.

- Товаришу полковник! – Радист визирнув зі свого закутка. – Зі штабу групи. Командувач...

Черняхівський коротко доповів про просування своїх батальйонів.

- Отриманий наказ командувача Північним фронтом. – Північно-Східне оперативне командування цього ранку, на четвертий день війни, було перейменоване у фронт. – Враховуючи просування противника на Путивль, а також сильний опір “червоних” на ділянці наступу двадцять п’ятого танкового корпусу генерала Рибалко, генерал-лейтенант Тимошенко наказав максимально прискорити захват Рильська...

- Думаю, ми в змозі це зробити. – Погодився Черняхівський. – Але я турбуюся про фланги...

- Я також про них турбуюся, Іване Даниловичу. – Малиновський говорить жорстко, але це його звична манера. – Рухомі механізовані з’єднання нехай йдуть вперед. А головні сили – за ними, в другому ешелоні. Потрібно випередити противника, раніше нього вийти на вигідні рубежі, де місцевість зручна для оборони. Для цього, як тільки батальйони вашої бригади вийдуть на підступи до Рильська, я висаджу в тил “червоних” аеромобільну бригаду. І допоможу авіацією. За даними повітряної розвідки, противник розвертає другі ешелони проти вашої бригади і корпусу Рибалко, але наступ на Путивль не припиняє. Виконуйте!

Черняхівський зв’язався по радіо з гелікоптерної ескадрильєю бригади. Наказав:

- Негайно підніміть у повітря дві ланки і виявіть наявність бойових частин противника в Рильську. Постійно вести спостереження в смузі Рильськ, Крупець, правий берег Сейму. За даними повітряної розвідки фронту, другі ешелони “червоних” готують контрудар по бригаді.

За якісь півгодини в повітрі вже прострекотіли гелікоптери. Над ними баражували винищувачі приданого бригаді авіаційного полку. Качнувши вітально крилами, вони розчинилися у синій вишині неба. Отже, за лівий фланг можна було не турбуватися. Коли щось станеться, авіація зробить все, що необхідно. І про всяк випадок, командир бригади віддав наказ третьому батальйону, щоб йшов уступом зліва. Тепер, в разі необхідності, можна буде розвернути його і вдарити по противнику, коли той спробує атакувати...

...Большенизовцево, велике селище у сотню-півтори хат, – проміжний пункт в кидку до Рильська. Тут після тридцятикілометрового кидка скупчилася бригада. Передовий батальйон зосередився в двох кілометрах попереду. До міста залишалося щонайбільше півгодини маршу. Вже виднілися його окраїни. Напевне, для червоноармійців, які раптом побачили в передмісті Рильська танки з тризубами, поява українців була несподіваною. І навальна танкова атака, можливо, обіцяла успіх. Але бій за місто мав вирішальне значення для обох сторін і це розуміли не тільки в українських штабах. Тому кидати в бій батальйони, без плану, без підготовки було недоречно, і Черняхівський наказав зупинити передові підрозділи.

Звичайно, для захоплення міста, навіть такого невеликого, як Рильськ, однієї бригади малувато. Тим більше, що через це місто йшли всі шляхи постачання ударного угрупування радянських військ, які наступали на Путивль. І складів різноманітних для наступаючих армій на правобережжі Сейму було зосереджено немало. Але в українців є союзники – раптовість і неготовність “червоних” до оборони. Танкові і моторизовані піхотні частини першими прорвуться в місто і захоплять мости через Сейм. Хоч ця ріка не така велика, як Дніпро, але береги Сейму грузькі і болотисті. І завдати удару через цю природну перешкоду, щоб деблокувати оточені в районі Путивля радянські армії, противнику буде важко. Це вимагатиме від радянського командування крайнього напруження усіх сил. Потрібно буде чимало техніки, передусім переправ очних засобів, і військ. А на все це потрібен час. Дуже багато часу, щоб зосередити сили і засоби, а головне – це вимагатиме кардинальної зміни планів радянської сторони.

Тут, в передових підрозділах, разом з командиром бригади була тільки невелика група офіцерів. Тому полковник зв’язався з начальником штабу і поставив йому задачу на захоплення міста. В спокійній обстановці на це відводиться аж чотири години, але коли підготовка до бою поспішна, як зараз, дається на все про все всього сорок хвилин. Столик для карт КШМ “енша[73]” зараз, без якогось перебільшення, – Пуп Землі і Центр Всесвіту. І командний пункт, або Центр Бойового Управління (ЦБУ) бригади зараз гуде – в переносному розумінні, звичайно, – як потривожений вулик. І від начальника штабу потрібні вміння дипломата, такт і жорсткість, щоб погодити часом взаємовиключні вимоги тієї чи іншої служби, та ще неймовірна витримка, коли вже бій витанцьовується на карті, як раптом з-під його ліктя тягнеться до карти рука бригадного інженера і заштриховує товстим синім олівцем дорогу і поле, де танки повинні вийти в тил противнику, як це було на останніх бригадних навчаннях на Яворівському полігоні. І нахабний майор при цьому зі спокійним виразом на обличчі прояснює, що пройшли дощі і він розрахував, що танки і бронетехніка тут не пройдуть. Як тут стриматися і не вибатькувати всю інженерну службу бригади. Однак стримується, і всього тільки робить зауваження інженеру – в третій особі! – про яєчко, яке дороге на Паску...

***

Йшов бій на підступах до першого радянського містечка – Глушкова, на лівому березі Сейму. Оборона противника відразу за кордоном була слабенька, але в цьому містечку – переправа через Сейм і “червоні” посадили тут в оборону стрілецький полк. І зараз траншеї його обробляла артилерія бригади.

За бойовим порядком першого танкового батальйону, маскуючись за природними укриттями, рухався танковий тягач. Заступник командира батальйону по технічній частині капітан-інженер Гостроп’ятов спостерігав за боєм в танковий прилад спостереження в командирській башті рубки тягача. Разом з ним в машині – пункті технічного спостереження – знаходилися і старші техніки рот. Радіостанція тягача працювала на прийом і екіпаж, разом з іншими офіцерами ПТС[74] уважно прослуховував команди командирів взводів, рот і батальйону, доповіді підлеглих, спостерігав за діями підрозділів і окремих танків.

Слідом за ПТС, приблизно за кілометр від нього, також від укриття до укриття переміщалася ремонтна група батальйону. Основу її складало відділення технічного обслуговування і машина з запасними частинами, паливом і мастильними матеріалами. На деякому віддалені від МТО – машини технічного обслуговування – ремонтників пересувалися дві автомашини з боєприпасами і санітарний транспортер батальйонного медичного пункту. По радіостанції зампотєх батальйону підтримував з машиною технічного обслуговування постійний зв’язок і командував переміщенням РЕМГ[75] за підрозділами в ході бою.

...Вогонь противника наростав і капітан помітив, як зупинився танк на лівому фланзі батальйону.

- “Кедр”, “Кедр”, я – “Каштан-32”. – почув на своїй хвилі зампотєх. “Кедр” – позивний ПТС, – Від влучання снаряда машину розвернуло праворуч, продовжувати рух не можу. Скоріше за все заклинило гусеницю. Через сильний кулеметний вогонь противника не маю можливості встановити характер пошкодження. Веду вогневий бій. Прийом.

- Вас зрозумів, “тридцять другий”. Вирушаю до вас. Я – “Кедр”, прийом.

Тягач ревнув дизелем і, вискочивши з-за укриття, помчав до пошкодженого танка.

Але до того часу, як тягач дістався підбитої машини, роти пішли вперед. Екіпаж вже вийшов з машини і встиг оглянути її. Командир танку доповів капітану, що погнутий кривошип і розбиті направляюче колесо та гусениця. Потрібно було замінити пошкоджені деталі і три трака. Оскільки танк знаходився вже поза зоною вогню, евакуювати машину в безпечне місце потреба відпала і ремонт можна було виконати на місці. В ремонтній групі були направляючі колеса і кривошипи, а траки були у екіпажа. Гостроп’ятов зв’язався з МТО і наказав негайно вирушати до підбитого танка та усунути пошкодження. Екіпаж тим часом зайнявся заміною пошкоджених траків та підготовкою до зняття направляючого колеса та кривошипа.

Хоч огляд пошкодженої машини зайняв всього три-п’ять хвилин, але танки батальйону вже просунулися вперед і їх не було видно з ПТС. Потрібно було негайно наздоганяти наступаючі підрозділи. Вже під час руху капітан зв’язався з заступником командира бригади по технічній частині і доповів про характер, місце пошкодження танка і про вжиті заходи по його відновленню. На робочій карті і в своєму блокноті капітан зробив відповідні помітки про пошкодження танка – подій за день бою відбувається стільки, що всі деталі запам’ятати практично неможливо. Це війна, а не маневри, не навчання, справа вельми серйозна, і бій ще не закінчився, а за ним неодмінно почнеться новий, опір “червоних” тільки ростиме, і карта капітана до вечора вся буде рябіти помітками.

Місцевість довкіль зрита вирвами від снарядних вибухів, кущі, гілки дерев зрізані осколками, віття їхнє лежить на дорозі, багато поламаних розщеплених стволів. Он густа крона перегороджує дорогу, механік повертає штурвал і тягач обходить її по обочині. Збоку з протяжним хруском вибухає снаряд, його осколки гидко виють у повітрі, шаркають по броні. За мить ще один лопається з таким самим противним і протяжним хруском. Але осколки його вже не долітають до тягача. Наступний вибухає ще далі...

Танки батальйону тепер рухають у взводних колонах, долаючи заболочену місцевість. Зі стволів порскають постріли, з такої віддалі їхній звук видається зовсім не страшним, кулеметна стрілянина – такий собі простий тріск. Навіть гуркіт розривів попереду не лякає, як обстріл, під який щойно потрапив тягач...

- “Кедр”, я – “Каштан-36”. – Почув доповідь з чергової аварійної машини капітан. – Зупинився на узліссі, двигун завести не можу, сіли акумуляторні батареї і закінчилося повітря в повітряних балонах.

Гостроп’ятов наказав вести тягач до аварійного танка. Машина загрузла в ґрунт до середини опорних котків і сіла на днище на лузі з дрібним чагарником, де, здавалося, такого й трапитися не повинно було б. Про це свідчили неглибокі сліди гусениць інших танків роти, які пішли далі.

Оглянувши танк, капітан зробив висновок, що механік-водій кілька разів намагався здати назад, коли застрявання машини було незначним. Але двигун весь час глохнув і багаторазове заведення привело до того, що сіли акумулятори і закінчилося повітря в балонах.

- Тюхтії ви! – Так і сказав Гостроп’ятов механіку та командиру танка. – Тюхи-матюхи! Забруднити ручки полінилися, коли тут роботи на десять хвилин було. Скільки часу на заміну батарей і балонів піде, це ви розумієте? А де за цей час батальйон буде і що з вами комбат зробить, пояснювати потрібно?

- Розуміємо! – Обидва стояли з опущеними головами, мовляв, винну голову меч не січе.

- Товаришу капітан, а коли його з буксира завести? – Підказав старший технік другої роти.

- З буксира? – Капітан задумався. – Чіпляй!

Двічі повторювати не потрібно було. Екіпаж аварійної машини миттю кинувся до тягача знімати троси. І ось вони вже зачеплені за буксирні крюки, тягач рушив з місця – і двигун аварійного танка, пару-трійку разів чхнувши для пристойності, завівся з виляском та веселим гоготінням. Звук у дизеля специфічний, ніби циркулярка працює. Всі повеселіли, а екіпаж з радісними обличчями зайняв свої місця в машині. Хвилин шість дизель попрацював на місці і ось вже машина може рушати слідом за батальйоном.

- Ну ось, коли ви дизель глушити не будете, акумуляторні батареї та повітряні балони повинні підзарядитися. – Давав настанови командиру і механіку машини №36 капітан Гостроп’ятов. – Але після бою я їх все одно перевірю. І коли буде потрібно, замінимо. – Це він вже говорив старшому техніку роти, з якої був аварійний танк. І ще один запис додався у блокноті капітана.

І знову попереду атакуючі танки. Перед ними околиця Глушкового, низенькі хатинки за перекошеними парканами чергуються з чепурними білими будиночками в кипучій зелені садів. З-за тих парканів зблискують вогники пострілів ворожих кулеметів і гармат. Протитанкова батарея веде вогонь з малиннику через амбразури, пороблені в щільному паркані з товстих дощок, фарбованих яскраво-зеленою фарбою. Над одним з танків на мить з’являються язики полум’я, а потім вогонь змінюється пасмами сизого диму.

Капітан командує механіку-водію тягача і той розвертає машину в бік підбитого танка. Коли тягач зупиняється біля аварійної машини, капітан і старший технік роти негайно приступають до огляду танка. Разом з екіпажем – двоє, заряджаючий і навідник, поранені і лежать під захистом корпусу біля гусениці, – піднімають кришу моторно-трансмісійного відділення, оглядають побиті нутрощі танка.

- Снарядом був пробитий борт, танк загорівся. Але спрацювала система ППО і пожежа була ліквідована. – Доповів капітану Гостроп’ятову командир танка.

Оглядом було встановлено, що снаряд пробив борт танка, зруйнував гітару[76], пошкодив бортову коробку передач, повітроочисник і приводи управління. Машина потребувала серйозного ремонту і силами ремонтної групи батальйону відновити її було неможливо. Тому капітан Гостроп’ятов прийняв рішення відбуксирувати її на бригадний пункт евакуації, де ремонтно-евакуаційна група бригади уточнить характер пошкоджень, визначить об’єм роботи, сили, засоби і місце відновлення танка. Про пошкоджений танк капітан доповів заступнику командира бригади по технічній частині, а потім поставив задачу екіпажу.

Троє з чотирьох були в білих бинтах, на яких проступала кров – вискочили з палаючої машини прямо під кулеметний вогонь. Коли б залишалися під захистом броні, були б цілими. Ще посвистували кулі, коли біля пошкодженого танка зупинилася “таблетка” – санітарно-евакуаційний бронетранспортер. Його механік-водій з санінструктором розчинили кормові двері і швидко та вправно закріпили у відсіку ноші з пораненими. Навідник і заряджаючий отримали важкі поранення, а механік-водій танка відбувся незначними подряпинами – кулі тільки шкрябнули бік. А командир танка взагалі цілий-цілісінький, хоч він до останнього залишався на башті, на самій видноті, прикриваючи екіпаж, бив по ворожим кулеметам з баштової зенітної установки.

Двигун “таблетки” працює, механік метушиться занадто – видно йому хочеться якнайшвидше поїхати звідси. Не люблять екіпажі санітарно-евакуаційних бронетранспортерів затримуватися на передовій – раптом обстріл, а броня у санітарних МТЛБ не танкова, бронебійний снаряд їх навиліт прошиває. Заряджаючий непритомний, з забинтованою головою та рукою лежить головою до кабіни, у навідника перебита нога взята в шину. Він весь час повторює, майже кричить:

- Сашко, ми їдемо! Їдемо ми, Сашко! – Це його командир, Сашко. Обличчя у сержанта біле і нерухоме. Він піднімає руку і слабо махає у відповідь. А навідник продовжує кричати. – Сашко! Сашко!

Санінструктор захлопує важкі двері санітарного бронетранспортера і “таблетка”, завивши двигуном, розвертається на місці, прудко набирає швидкість і за кілька секунд зникає за пагорбом. Кілометра за два звідси посадочний майданчик санітарно-евакуаційного гелікоптера, за якісь двадцять хвилин поранені вже будуть на столі у хірурга в стаціонарному госпіталі. Чекати годинами на операцію їм не доведеться...

Кулемети вже не татакають, ворожу траншею прочісують піхотинці з мотопіхотної роти батальйону, коротко лунають черги штурмових карабінів. Капітан ставить задачу командиру тягача з РЕГ, двоє з екіпажу підбитого танку чіпляють троси, займають місця в танку і БРЕМ[77] тягне аварійну машину в тил.

ПТС рушає далі, минають підбиту “тридцятьчетвірку” – бронебійний снаряд танкової “Рапіри” поцілив точно між люком механіка-водія та шаровою установкою курсового кулемета. Кришка люка піднята, з нього вниз головою висить танкіст без шоломофона, правий бік його фуфайки рваний в сірих клаптях вати. Отже, механік-водій. Це осколки броні його пошарпали, коли бронебійний снаряд ввійшов у лоб корпуса, бризнули і порвали... Руки його звисають до землі, ніби мрець хоче вхопитися за віхті трави і вилізти з машини. Двоє танкістів стоять біля підбитого танка, обоє обпалені, фуфайки та ватяні штани обгоріли, один з танкістів дрижить крупним тремтінням, смикає головою і щось ніби хоче сказати, але нічого з того не виходить путнього. Четвертий танкіст, очевидно, залишився в танку. Стрілець, скоріше за все...

ПТС минає пагорби і знову опиняється позаду лінії атакуючих танків. Влітає на повній швидкості в містечко. Обабіч вулиці, під потрощеним парканом лежить розпотрошений, ніби жаба на столі препаратора, радянський “форд” – легковичок ГАЗ-М1. Весь в дірках від куль і під ним вже встигла натекти чорна калюжа масла з розбитого двигуна. На повороті вулиці куриться слабким димком бронеавтомобіль БА-10. Снарядом йому знесло башту, передня частина вся розбита. Вліпили йому відразу з двох або й з трьох стволів. В борту акуратна дірка. Двері навстіж, всередині нікого не видно, очевидно, екіпаж встиг залишити машину. Тягач з ревом минає розбитий броньовик, мчить далі по жовтій глинистій дорозі. Трохи далі, притиснувшись до розбитої стіни хатини, стоїть “зіс” з зенітно-кулеметною установкою в кузові. Один “максим” розбитий, з борту звисають порожні стрічки. Обслуги зенітної установки не видно, ні живих, ні мертвих. Скоріше за все дременули десь в лопухи. За зенітно-кулеметним “зісом” стоїть бронетранспортер з розпізнавальними знаками першого батальйону і б’є з баштових кулеметів кудись за хату, в городи.

І так до самого кінця бою ПТС стрибками, від укриття до укриття пересувався за танками батальйону, зупиняючись біля підбитих чи пошкоджених машин і надаючи допомогу екіпажам аварійних машин. Час від часу капітан уточнював по радіо у своїх підлеглих чи в ремонтно-евакуаційній групі бригади, що робиться по ремонту та евакуації аварійних танків.

Після виконання бойової задачі перший батальйон було виведено в другий ешелон бригади. І комбат поставив капітану Гостроп’ятову задачу на поповнення боєприпасів, обслуговування та відновлення бойової техніки. В першу чергу капітан, прибувши до місця розташування батальйону, організував поповнення танків боєприпасами і дозаправку пальним. Особисто обійшов екіпажі, разом зі старшими техніками рот оглянув машини, впевнившись, що вони справні і готові до бою, перевірив надійність роботи систем та агрегатів, озброєння, приладів прицілювання і спостереження, засобів зв’язку. Роботи по обслуговуванню бойових машин велися до вечора, і тільки коли були закінчені всі роботи, танкісти змогли відпочити. А вночі прибули танки, відремонтовані в ремонтно-евакуаційній групі бригади.

***

Батарея ЗСУ-27-2 займала позицію в центрі району, зайнятого другим танковим батальйоном. Зенітні установки батареї прикривали головні сили батальйону і могли відбивати противника з будь-якого напрямку. Зенітно-кулеметні установки штатного зенітного взводу батальйону були придані ротам і прикривали також сторожову охорону. Таким чином, до боротьби з повітряним противником були залучені автоматичні малокаліберні гармати, великокаліберні установки, зенітні кулемети танків і баштові кулемети бронетранспортерів. Але система не могла функціонувати без належної розвідки повітряного противника.

Оскільки батальйон був розташований дещо у відриві від головних сил бригади, то для надійного прикриття танкових рот було недостатньо даних, які отримували зенітні підрозділи від радіолокаційних станцій бригадного пункту управління протиповітряною обороною. Потрібно було створювати власну систему розвідки повітряних цілей, які летять на малих висотах і намагаються нанести удар по ротам. Її основу становив батарейний командний пункт. СРЦ[78] ЗБКП[79] вела розвідку і дві зенітні установки батареї постійно знаходилися в готовності відкрити вогонь по повітряному противнику. Пости візуального спостереження знаходилися на КСП підрозділів чи поблизу їх, а також на деяких висотках і на всіх позиціях зенітно-кулеметних установок. Система сигналів дозволяла досить швидко оповістити особовий склад про появу повітряного противника. Таким чином весь повітряний простір навколо району розташування був під спостереженням, особливо його приземний прошарок, в якому звичайно діють штурмові літаки.

В кілометрі за спиною була відбита у противника переправа через Павлівку. А за пагорбами ліниво курився чорний димок – там догоряли радянські танки, які потрапили під удар ракетних установок, що дистанційно ставили мінне поле. “Червоні” командири не зметикували відразу, як потрібно діяти, а через півгодини танкову колону накрили ще одним залпом ракет з касетними бойовими частинами. І більше сотні новеньких Т-34 пішли за димом. Але й для українських танків цей район закритий – протитанкові та протипіхотні міни самоліквідуються не раніше, ніж через тридцять-сорок годин.

Коли з КП бригади прийшло повідомлення про наближення до району розташування чотирьох дев’яток бомбардувальників, командир батареї старший лейтенант Анатолій Пилипенко віддав наказ по радіо командирам установок і танкових рот, продублювавши його пуском реактивного патрона червоного вогню. По всьому виходило, що об’єктом атаки бомбардувальників були не танки та бронетранспортери другого батальйону, а переправа через Павлівку. Літаки йшли на висоті шестисот метрів і про противника, який розташувався прямо на їхньому маршруті, просто не здогадувалися. Та й маскування в батальйоні було відмінним – майор Слюсаренко про це турбувався особливо. Коли бойові машини добре укриті, замасковані, противник не знає їхнього точного розташування і змушений діяти наосліп. Так воно й трапилося.

Літаки були виявлені на максимальній дальності. Дальність до цілей екіпажі визначали по завчасно вибраним і вивченим зенітниками наземним орієнтирам. Швидкісні сітки були виставлені заздалегідь, що давало хоч і незначний, але важливий виграш у часі, коли дорога кожна секунда. Груповий вогонь було відкрито відразу кількома підрозділами. Всі зенітні засоби вели інтенсивну стрільбу. Але основним, звичайно, був вогонь 27-міліметрових гармат зенітних установок. Потрапивши під шквальний вогонь, противник на декілька секунд розгубився, і це йому дорого коштувало: головний літак і ведучий правої ланки задиміли, круто пішли до землі і потужні вибухи ознаменували кінець їхнього польоту. Лиш півдюжини білих парашутних куполів розпустилися кульбабками в небі і плавно несли до землі невдах-льотчиків.

Втім, під розгром потрапила тільки перша дев’ятка. Інші встигли вчасно зреагувати і ухилилися від проходження над небезпечним районом. Але й перша група не дала себе просто так бити, “червоні” огризнулися, літаки лягли на бойовий курс і скинули бомби по розташуванню батальйону. Але невдало. Тим більше, що під інтенсивним обстрілом пілотам доводилося енергійно маневрувати, скорочуючи перебування на бойовому курсі і час прицілювання, а це різко знижує ефективність повітряної атаки. Скинуті бомбардувальниками бомби впали досить далеко від цілей.

Перша дев’ятка втратила бойовий стрій і льотчики виходили з-під обстрілу хто як міг. Інші дев’ятки АР-2[80] енергійно зманеврували і вийшли на переправу вже по другому маршруту. Танкісти другого батальйону чули, як гупали в районі переправи бомбові вибухи і частими чергами заходилися зенітні автомати. Двічі небо на півдні перекреслила траурна димна смуга – батареям вдалося збити два літаки. Ще три бомбардувальники було пошкоджено. Чіткий стрій літаків був розладнаний і ланки відходили на північ, хто як міг. Підбиті “ари” намагалися триматися в строю, але один весь час відставав, і видно було, що до аеродрому бідолаха не дотягне. А коли їх ще українські винищувачі атакують, то...

Про вовка промовка. Над переправою зі свистом пройшли четвірками “Беркути” – винищувачі фірми Сікорського С-40. Три ланки швидко наздоганяли бомбардувальники і першою їхньою жертвою стали підбиті машини. Одна пара “Беркутів” пішла слідом, за кілька секунд до танкістів долинув веселий тріск авіаційних гармат. Один з бомбардувальників задимів ще більше, а потім якось весь разом спалахнув і різко пішов до землі, розвалюючись прямо у повітрі. А винищувачі зайнялися другим, який вперто тягнув на північ, і вся трійця швидко сховалася за пагорбами. Але скорий вибух і шар вогню, що піднявся над горизонтом, перетворюючись у чорну димну хмару, не лишали сумнівів у результаті цієї погоні.

Але й без винищувального прикриття зенітні батареї могли б відбитися від повітряної атаки. Зенітні самохідні установки ЗСУ-27-2 розроблялися в Україні з 1937 року, а з 1939 року ця робота проводилася разом з провідними фірмами Німеччини та Чехії у рамках спільного оборонного союзу. ЗСУ-27-2 була призначена для забезпечення протиповітряної оборони танкових частин та з’єднань на висотах до трьох тисяч метрів. ЗСУ розроблялася з врахуванням перспективи розвитку бойової авіації. А в перспективі авіація мала невдовзі стати швидкісною і реактивною. Розроблені в Німеччині реактивні “Арадо” та “Альбатроси”, українські “Грифони” і чеські “Аероводоходи” вже відкривали нову сторінку розвитку бойової авіації. І засоби захисту від нових літаків потрібно було розробляти заздалегідь, ще до появи їх на озброєнні військ у масових кількостях. Поки що реактивні літаки існували в кількох десятках передсерійних екземплярів і військові тільки-тільки починали приглядатися до нового виду бойової техніки, але засоби захисту розробити не загаялися. ЗСУ-27-2 “Інгулець” була призначена для танкових полків і танкових дивізій з тих міркувань, що танкові частини та з’єднання діють в переважно у відриві від основної групи військ. ЗСУ-27-2 “Інгулець” забезпечує супровід танків на всіх етапах бою, два двохствольні автомати калібром 27 міліметрів установки мають стрічкове живлення і можуть вести ефективний вогонь на висотах до трьох тисяч метрів і на дальності до чотирьох з половиною кілометрів. Використання такої установки практично виключає точне бомбометання по танкам, автоматична гармата ЗСУ має достатньо потужний осколочно-фугасний і бронебійний снаряди. Крім того, рухаючись в бойових порядках танкових військ, установка може вести ефективну стрільбу і по наземним цілям.

Розроблялася і вироблялася нова зенітна установка спільно з німецькими та чеськими фірмами вже після Судетської кризи в рамках економічного міжнародного співробітництва і як засіб ліквідації цього політичного конфлікту. Шасі для ЗСУ слугував транспортер МТЛБ, розроблений в Харкові, але воно могло бути і колісним. Чехи ставили башту на своє чотириосне шасі фірми “Татра”, німці в якості шасі зенітної самохідної установки використовували власний вдалий колісно-гусеничний тягач-транспортер...

...В другій половині дня в батальйон прийшов наказ на висування до переднього краю. До рубежу розгортання в ротні колони він ішов разом з другими підрозділами однією колоною. Оскільки марш проходив вдень, це збільшувало ймовірність нападу авіації противника. Тому командир батальйону і підлеглі офіцери вжили заходів до того, щоб протиповітряна оборона залишалася на високому рівні. Хоч досягти цього було непросто, оскільки, по-перше, різко знизилися можливості маскування. Виявити з повітря танки і бронетранспортери, які рухаються, все-таки легше, ніж коли вони стоять в окопах. По-друге, на марші значно гірше виявляти цілі, які летять на малих висотах. І вогонь у русі по повітряному противнику менш ефективний. То ж за таких обставин різко зростала цінність інформації про обстановку в повітрі, яку отримували від начальника протиповітряної оборони бригади. Вона давала можливість заздалегідь націлювати увагу на найбільш загрожувані напрямки. Але й самим ґав не треба було ловити. Тому спостерігачі в ротах і взводах крутили головами на всі триста шістдесят градусів, дивилися обома очима і слухали обома вухами. І вогонь ЗСУ відкривали з прицілом-дублером самостійно по рішенню командира установки.

Вже за півгодини “червоні” виявили батальйон і завдали удару з повітря. Дві шістки броньованих штурмовиків зайшли з двох напрямків, сподіваючись, очевидно, що хоча б один удар досягне успіху. Але з ЦБУ бригади повідомлення про загрозу нападу прийшло вчасно, та й спостерігачі свою службу знали туго. По мережі сповіщення поступив сигнал про наближення двох групових цілей. Майже одночасно почала передавати цілевказівки і батарейна СРЦ. Групові цілі йшли з різних напрямків на висотах від ста до шестисот метрів. Дві групи штурмовиків наближалися з інтервалом в півтори-дві хвилини.

- Напрямок 30. Всім ціль 103 з переносом на 104, вогонь. – Скомандував командир батареї. Голос його прозвучав різко, ніби опустився червоний прапорець на стрільбах. Бій почався.

Помітили атакуючі штурмовики і спостерігачі в батальйонній колоні.

- Повітря! – Лемент прокотився вздовж машин, а башти зенітних установок вже розвернулися в потрібному напрямку. Радянські штурмовики заходили на низькій висоті, робили гірку і в пологому пікіруванні випускали по шість-вісім ракет. Лунало різке виття і літаки з боків охоплювало полум’я. За “ересами” потягся димний слід. Однак щільний вогонь зенітних автоматів та кулеметних установок збивав літаки з курсу, та й з точністю у “ересів” було не дуже... Одним словом, перший захід був невладним. Але друга група “ілів” тепер могла скористатися тим, що увага зенітників зосереджена на попередній шістці, і вдарити по танкам без перешкод. Командир батареї правильно оцінив обстановку і вирішив всіма взводами батареї вести вогонь по першій цілі і вести його до виходу штурмовиків з атаки, а потім перенести вогонь всіх установок на наступну ціль, а кулеметними установками зенітного взводу батальйону супроводжувати першу групу, обстрілюючи штурмовики по всій зоні вогню. Коли друга шістка лягла на бойовий курс, старший лейтенант Пилипенко вчасно віддав команду на перенос вогню.

Зенітники билися з ворогом, але й всі інші не були просто глядачами в театрі, які тривожно чекають вибухів ракет і закінчення нальоту, постійно пам’ятаючи, що “свою” кулю, бомбу, ракету не почуєш... Баштові кулемети бронетранспортерів і зенітно-кулеметні установки танків вели інтенсивний вогонь по атакуючим “ілам” і літаки йшли в суцільному сяйві трасуючих куль і снарядів. Зенітні установки зло били в димне синє небо, приймачі автоматичних гармат і кулеметів квапливо жували стрічки зі снарядами та патронами, кулі і снаряди прошивали димний простір червоними і зеленими трасами. “Іли” бойовим розворотом вийшли з атаки, готуючись до наступного заходу. Другий захід штурмовиків вдалося відбити без втрат, хоч і зенітникам похвалитися перемогами не випадало. Броня “літаючих танків” і енергійний маневр самого штурмовика надійно захищали пілота від наземного вогню. Проте і відбитий наліт, коли танкові та мотопіхотні роти не мали втрат, також перемога. Ця атака для “літаючих танків” закінчилася невдало.

Про наступний і говорити нічого. Густі траси снарядів ЗСУ і великокаліберних куль зчетверених кулеметних установок було прекрасно видно у прозорому повітрі і пілоти штурмовиків мимоволі відхиляли штурвал. Бомби знов попадали досить далеко від колони батальйону. Цей захід штурмовиків взагалі був нікудишнім. “Іли” відкрили вогонь з гармат та кулеметів здаля, і в ближню зону навіть не стали входити...

Коли батальйон почав послідовно розгортатися в ротні і взводні колони, з’явилася наша авіація. І тепер при відбитті нальотів ворожих літаків зенітникам доводилося враховувати ще й дії своїх винищувачів. Але це відпрацьовувалося не раз за мирного часу на навчаннях і до командира батареї з бригадного КП вчасно доводили відомості про надходження літаків противника і дії своєї авіації. На рубіж атаки другий батальйон вийшов в бойовому порядку, який комбат побудував у два ешелони. Мотопіхотні взводи пішли в атаку на своїх бронетранспортерах слідом за танковими ротами першого ешелони. Другий ешелон складали третя танкова рота з артилерійським дивізіоном і власні та придані зенітні взводи. Зенітні установки розгорнулися в лінію і пересувалися слідом за атакуючими танками і бронетранспортерами на відстані чотирьохсот метрів, що дозволяло надійно прикривати атакуючі підрозділи, оскільки лінія вогню була винесена вперед і це дозволяло успішно відбивати атаки з повітря. Зенітні установки танків другого ешелону та самохідних гармат і мінометів в повному складі вели вогонь по атакуючих радянських штурмовиках. А дії авіації “червоних” ставали все активніші. За час атаки батальйону чотири групи штурмовиків з різних напрямків та висот намагалися вдарити по танкам і бронетранспортерам. Однак щільний вогонь ЗСУ і зчетверених та зенітних кулеметів зривав їхні атаки на дальніх рубежах, змушуючи літаки звертати з бойового курсу. Тільки одиночним штурмовикам вдалося прорватися крізь вогняну завісу і ціною втрати шести літаків вони пошкодили танк та три бронетранспортери, які до вечора знову ввели в стрій...

***

Другий танковий батальйон 28-ї танкової бригади полковника Черняхівського, змінивши перший батальйон з’єднання, наступав у авангарді бригади на Рильськ, назустріч двадцять п’ятому танковому корпусу генерал-майора Рибалко. Ніби дві клешні відрізали щупальце величезного зажерливого спрута, яке сунуло в глиб української території. О чотирнадцятій годині авангард, збивши підрозділи прикриття противника, продовжив рух назустріч корпусу. На цей час танкісти Рибалко прорвали потужним ударом оборону “червоних” з півночі і вийшли на їхні тили. Назрівала криза, проте радянське командування зуміло перенацілити свої наступаючі танкові частини і контратакувати українські війська. І зараз корпус Рибалко вів важкі бої на половині шляху від державного кордону до Рильська. А от танкову бригаду Черняхівського противнику зупиняти вже було нічим – всі свої наявні резерви він кинув проти танкістів Рибалка. Але так довго тривати не могло і авангард бригади – другий батальйон майора Слюсаренка – рвався вперед, в зроблений першим танковим батальйоном пролом у обороні “червоних”.

Авангарду – танковому або мотопіхотному батальйону – зазвичай придається артилерійський дивізіон САУ. Основною задачею самохідної артилерії є безперервна підтримка танків і мотопіхоти шляхом ураження протитанкових та інших вогневих засобів безпосередньо перед фронтом наступаючих підрозділів. Необхідною умовою такої підтримки є тісна взаємодія загальновійськових і артилерійських підрозділів, спільне переміщення командно-спостережних пунктів в інтересах вогневого ураження противника, а також вибір найбільш сприятливих умов для виконання вогневої задачі в найкоротший термін. Другий танковий батальйон підтримував дивізіон 105 міліметрових самохідних гаубиць – двадцять чотири САУ.

Артилерія, як правило, рухається в голові авангарду і підтримує вогнем дії передових підрозділів. Батареї переміщаються за танковими ротами в двох-трьох кілометрах, а їхні командно-спостережні пункти пересуваються в похідних та бойових порядках наступаючих підрозділів. І тут найважливішим є питання організації розвідки. В напрямку руху авангарду висилається розвідувальна група дивізіону і ставляться задачі на розвідку командирам батарей. Артилерійська розвідка виконує свою роботу разом з загальновійськовою розвідкою. Крім того, організовується розвідка артилерійських та мінометних частин противника радіолокаційною станцією та екіпажем гелікоптера з авіаескадрильї бригади, який зазвичай придається дивізіону. І головна задача артилерійських розвідників – виявити протитанкові засоби противника.

Під час наступу ураження вогневих засобів противника, особливо протитанкових, повинно здійснюватися до підходу атакуючих танків та мотопіхоти до межі досяжності їхнього вогню. І самохідна артилерія в цьому плані має переваги перед артилерією буксированою. Головна з них – висока тактична рухливість, висока захищеність обслуги і здатність вести бойові дії на зараженій хімічною зброєю місцевості. Крім того, батареям самохідної артилерії потрібно значно менше часу на розгортання та підготовку до відкриття вогню. Вогневу позицію батарея самохідної артилерії займає в два, а залишає в три рази швидше, ніж батарея буксированих гаубиць, не кажучи вже про кінну тягу.

З головною похідною заставою авангарду – четвертою танковою ротою, посиленою батареєю 105-міліметрових самохідних гаубиць, була вислана артилерійська розвідувальна група дивізіону, три інші батареї підтримували п’яту та шосту танкові роти та другу мотопіхотну роту. По маршруту руху авангарду вів розвідку цілей і мав коригувати вогонь легкий двомісний гелікоптер, з ним командир дивізіону підтримував радіозв’язок, а в колоні шостої батареї рухалася радіолокаційна станція АРКОМ[81].

Штурман гелікоптера вже на початку польоту доповів про виявлені цілі: танкову роту та колону бронеавтомобілів, які підходили від Рильська. Рубежем зустрічі з противником було сільце Щекине, де вже вели окопні роботи піхотні підрозділи “червоних”. До двох стрілецьких рот з мінометами та протитанковими гарматами окопувалися на висотах за три кілометри на південь від цього невеличкого селища. Щоб не зменшувати швидкість руху, командир авангарду – через начальника артилерії бригади – викликав вогонь батареї ракетних установок залпового вогню “Шквал”. Удар ракетних установок по противнику виявився таким вдалим, що підрозділи заслону “червоних” були захоплені зненацька і їх буквально змело з лиця землі. І авангард пройшов перший рубіж оборони противника не зупиняючись. Але попереду селища вже розгорталися в бойовий порядок півтора десятка “тридцятьчетвірок” і до двох десятків БА-10. І в самому Щекино піхотний батальйон “червоних” поспішно займав оборону. Льотчики гелікоптера доповідали про наявність не менше, ніж трьох батарей протитанкової артилерії. Легкі протитанкові гармати червоноармійці поспішно маскували за парканами, між будівлями, на городах. А на близькій відстані навіть броня нових танків не врятує від двокілограмового бронебійного клювка радянської сорокап’ятки в борт чи корму машини. Або від зв’язки гранат під гусеницю – гранатометники “червоних” вже займали позиції вздовж головної вулиці селища. По всьому виходило, що противник має намір зупинити тут бригаду. Очевидно, насмикали, де могли, резерви і кинули зібрані підрозділи затикати діру прориву на півдні.

О чотирнадцятій тридцять ГПЗ зав’язала бій з противником на південній околиці Щекино, п’ята батарея САУ розгорнулася в бойовий порядок і відкрила вогонь по протитанковим засобам противника на узліссі гаю на захід від цього населеного пункту. Майор Слюсаренко наказав командиру п’ятої танкової роти, яка рухалася за ГПЗ, обійти Щекино зі сходу і знищити окремі групи противника, о чотирнадцятій п’ятдесят вийти до ручаю, що протікає через це селище, форсувати його, а четвертій танковій роті знищити противника в самому селищі. Командир дивізіону наказав розвідгрупі рухатися за п’ятою танковою ротою.

...Бойові машини п’ятої батареї розташувалися в розбитому хуторі. Самохідка з білою цифрою 25 на кормовому листі корпуса сховалася в кам’яному сарайчику, виставила набалдашник дульного гальма з-за розбитої стіни. Праворуч і ліворуч сховалися інші машини. Піхотинці з приданого взводу ходять між залишками хутора, щось видивляються. Але видивлятися тут нічого, все згоріло від артобстрілу.

Попереду біжить на північ жовто-коричнева стрічка ґрунтової дороги. Метрів за чотириста на обочині чорною купою горбиться спалена вантажівка. З розбитої кабіни звисає навзнак вниз головою труп водія. Поруч її розбитих передніх коліс валяються ще два трупи в вицвілих гімнастерках. Хотіли втекти від танків. Хтось, скоріше за все танкісти, догнав “зіс” снарядом, ось вони й лежать тут, посеред дороги. Трохи далі на дорозі сліди панічної втечі – розбиті “емка” і “зіс-101”, розчавлені танками чемодани з барахлом...

Шостій, сьомій та восьмій батареям командир дивізіону наказав розгорнутися в бойовий порядок, а п’яту батарею призначив підручною. По радіо він також уточнив задачі по розвідці і поставив задачу гелікоптеру на розвідку артилерій і мінометів в другому районі особливої уваги відразу за селищем, а радіолокаційній станції – в першому РОУ[82], це вже в самому селищі. За десять хвилин виявлені цілі вже були на його карті. Уточнивши з начальником розвідгрупи цілі на місцевості, командир дивізіону розподілив їх між батареями. Ціль сімнадцята – піхотний взвод, що окопувався на північному березі ручаю на околиці селища, з вогневими засобами: двома великокаліберними кулеметами і ротними мінометами – п’ята батарея і батарея самохідних мінометів батальйону; ціль двадцять перша – мінометний взвод – шоста батарея; ціль двадцять третя – спостережний пункт – сьома батарея; ціль дванадцята – взвод 57-міліметрових протитанкових гармат – восьма батарея; цілі двадцять четверта, двадцять шоста, чотирнадцята, дев’ятнадцята, одинадцята, дев’ята – бронеавтомобілі і танки – танки другого батальйону, виділені для стрільби прямою наводкою. Крім того, намітив цілі для переносу вогню з виходом п’ятої та шостої танкових рот на рубежі атаки: п’ятій батареї – вогневі засоби на висоті за селищем, шостій батареї – продовжувати вогонь по цілі двадцять першій, бути в готовності до ураження виявлених артилерійських і мінометних батарей, сьомій батареї – в готовності подавити цілі в районі висоти на схід від селища. Восьма батарея самохідних гаубиць виконувала задачі по стрільбі прямою наводкою. Для відбиття контратаки противника з напрямку гай, селище підготовлено загороджувальний вогонь дивізіону “Груша”.

Після цього доповів командиру авангарду про порядок дій артилерії по підтримці атаки населеного пункту та подальшого просування танкових рот, а після затвердження пропозицій поставив задачі начальнику штабу дивізіону та командирам батарей. Після доведення задач до підрозділів, по сигналу командира авангарду дивізіон відкрив вогонь по виявлених цілях. Одночасно відкрили вогонь танки і разом з мотопіхотою на БТРах пішли вперед. Щоб забезпечити безперервну розвідку та стійке управління під час артилерійської підтримки, разом з ротами першого ешелону пересувалися і передові спостережні пункти батарей. Танки успішно форсували ручай і рухалися в глиб оборони “червоних”. Мотопіхотинці спішилися і при підтримці вогню танків та гаубиць, поставлених на пряму наводку, оволодівали Щекиним.

В цей час командир взводу управління доповів:

- Орієнтир три, ліворуч 70, вище 5, три бронеавтомобіля, блиск скла, перебіжки окремих солдатів, ймовірно командний пункт, фронт 100, ціль 33.

Командир дивізіону миттєво прийняв рішення на ураження КСП.

- Сьома! По КСП, ціль 33, дивізійний, 45-20, 1800, висота 40, 100 на 100, витрата 72, вогонь! – Пройшло всього кількадесят секунд і сьома батарея самохідних гаубиць відкрила вогонь по противнику.

Чорні султани вибухів 105-міліметрових снарядів накрили спостережний пункт противника. Залпи лунають один за одним, а потім якось відразу раптово падає на позицію батареї тиша. Артилеристи відкривають люки своїх самохідок, закурюють. Але покурити спокійно їм не вдається. Попереду забуркотіли мотори танків та бронетранспортерів, завили на високій ноті і броньоване стадо рушило вперед. Механіки-водії самохідних установок шмигнули на свої місця, дизелі зашуміли із дзвоном, САУ м’яко рушали з місця і, гойдаючись на торсіонах, як на подушках, легко їхали далі. Одна батарея йде прямо, інші звертають в боки, одна – праворуч, друга – ліворуч. Командири перших машин помахами рук сигналять тим, які йдуть слідом, і головні САУ повзуть прямо по жовтій стерні до зеленої стіни переліску. Слідом за головною машиною по її сліду, по прокладеній колії повзуть інші самохідки. Наступ бригади продовжується і у всіх артилеристів настрій піднесений – не задкуємо перед переважаючими силами ворога, самі його б’ємо і б’ємо на його території! “Дамо панам комунякам під ложечку...” – так сказав командир сьомої батареї. Він зараз злий та втомлений дрімає в машині передового артилерійського спостерігача, привалившись плечем до броньованого борту бронетранспортера.

Отримавши донесення про готовність передових спостережних пунктів батарей, командир дивізіону подав команду на переміщення всіх КСП батарей. Як тільки вони взяли керування вогнем на себе, почали переміщення командно-спостережні пункти другого батальйону і дивізіону.

...О шістнадцятій тридцять п’ята і шоста танкові роти і мотопіхотна рота знищили противника в селищі і вийшли на рубіж висоток за його північними околицями. Вогневі взводи п’ятої батареї залишили свої вогневі позиції і рушили слідом за танками передових підрозділів авангарду. Повільно і обережно самохідні установки рухалися вздовж вулиці захопленого селища. Будинків не залишилося, стирчать тільки уламки стін з пустими дірами вікон, розтрощені стовпи тримаються на залишках дротів – так їх потрощило вибухами. Вулиця завалена битими стінами і всяким непотребом, де-не-де з-за будинків підіймається вгору дим пожежі. Він тане у високому чистому і синьому небі. М’яке передвечірнє сонце освітлює це вже колишнє селище. Не віриться, що все це зробили люди, такий моторошний, неземний вигляд скрізь.

Кілька годин тому самохідки проходили відбиті у “червоних” українські селища – там все було таке саме. Це російське селище виглядає після артилерійського обстрілу так само, як і українське, по той бік близького кордону. З однакових матеріалів будуються і наші, і їхні села і міста – цегла, дерево, метал. Матеріали з яких зроблені були будинки різні, у нас вони здебільшого з цегли, у них переважно глинобитні і дерев’яні. Так само з однакових матеріалів зроблена і вибухівка та снаряди, якими зруйнували ці села. Наша вибухівка і радянська рвуть і нівечать будівлі, що з цегли, що дерев’яні, абсолютно однаково. Снаряди, бомби і ракети теж діють однаково, що наші, що радянські. І до цього, і зараз, і потім...

Батареї на повному ходу проходять селище і вже за ним знову розгортаються в бойовий порядок. Але не відразу. Підходять транспортери з боєприпасами – витрата снарядів за дві години бою була значна – і командир дивізіону наказав поповнити боєкомплект. На кожну самохідку припадає по одній броньованій транспортно-заряджаючій машині. Це такий самий бронетранспортер, як і у піхотинців, але він перевозить два боєкомплекта, сто двадцять снарядів. А десь в тилу на ТЗМки[83] чекають звичайні вантажівки . Однак їм на поле бою ходу немає, розіб’ють негайно, як не влучанням снаряда, то осколками, захисту у “КрАЗів”[84] ніякого. Тим часом розвідувальна група дивізіону далеко вже за його північною околицею. І передові артилерійські спостерігачі вишукують старанно нові цілі для снарядів самохідних гаубиць.

- До дванадцяти танків та чотири бронеавтомобіля рухаються по дорозі в напрямку селища. Голова колони пройшла перехрестя шосе і польової дороги на селище, швидкість руху 20 кілометрів на годину, час – шістнадцята тридцять дві. – Доповів на КСП дивізіону штурман гелікоптера про нові виявлені цілі.

Командир дивізіону наніс на карту голову колони, намітив точку зустрічі на маршруті руху, визначив її координати і подав команду на підготовку вогню по цілі двадцять вісім. З підходом колони до наміченої точки по команді штурмана батареї відкрили вогонь. Одночасно командир дивізіону намітив на місцевості рубіж загороджувального вогню “Акація” для забезпечення закріплення підрозділів, які щойно взяли селище. Постановкою загороджувального вогню й закінчився бій за цей населений пункт.

***

О третій годині пополудні танкові роти зайняли вихідні позиції для атаки. За ними в лінію вишикувалися бронетранспортери другої мотопіхотної роти. В броньованих відсіках гуркіт артилерійської підготовки чути було глухо, як через подушку. За кілька секунд після перших пострілів вже неможливо було розібрати голоси окремих гармат. Гуркіт важких батарей, які били через голови першого ешелону підрозділів, які приготувалися до кидка вперед, зливався з залпами 105-міліметрівок, які підтримували атаку батальйону, і власних мінометів, розташованих в бойових порядках рот. І раптом все замовкло. Тільки раз чи два ляснули дитячими хлопавками запізнілі постріли, зовсім тихі після канонади і якісь не страшні. Коли дивитися згори, то танки та бронетранспортери здаються великими плямистими жуками, що притаїлися-принишкли, очікуючи чогось. Звісно чого – сигналу до атаки.

- Ракета! – Радісно закричав спостерігач. Зелена кулька по дузі летіла прямо на північ.

Потужно заревіли дизелі танків та бронетранспортерів і броньовані жуки рушили вперед. Попереду йшли танки, вони вриваються на ворожі позиції, прасують мілкі окопчики, знищують залишки вогневих точок противника, розчищаючи шлях для своєї піхоти. На ямах-канавах танки та бронетранспортери розкачує, ніби благенькі човни в шторм. Прорив не дуже широкий – з флангів б’ють гармати і міномети “червоних”, чорні конуси вибухів здіймаються серед броньованих коробок. По броні стукотять осколки і піхотинці всередині бронетранспортерів мимоволі втягують голови в плечі і притискуються до броні...

Командир мотопіхотної роти розвернув башточку свого бронетранспортера – гармати танків, які йдуть в другому ешелоні наступаючих, розвернуті праворуч і ліворуч, з стволів порскають біло-червоні спалахи пострілів – батальйон долає другу лінію оборони, а вона більш насичена вогневими засобами, ніж перша. Попереду куриться димом висотка – ніби на ній прокинувся вулкан. Це працюють ракетні установки залпового вогню. Не позаздриш тим, хто зараз потрапив під одночасний удар сотень ракет.

Рота йде за танками. Димлять бруствери окопів – горить сухий бур’ян і трава маскування, горять ящики з-під боєприпасів, стирчать стволи розчавлених гармат-сорокап’яток, лежать перемішані із землею трупи червоноармійців, серед непотребу білою і малиновою пластмасою сяйнула розбита гармошка... З розбитого бліндажа вилазили ті, хто вцілів. “Догралися” – подумав командир роти. Вони брели навмання, кинувши зброю, і одного весь час трясло дрібною огидною дрожжю, ще один волочив ноги, піднявши руки вгору, і кричав одне і те ж слово, здається: “Тихо! Тихо!! Тихо!!!” – і було незрозуміло, кому він наказує бути тихим, собі чи страшному грому війни. На півночі горіли якісь будівлі, бруднили блакитне небо.

Танки та бронетранспортери минають червоноармійців, ті піднімають вгору руки, і зблизька видно, що вони дрижать, ніби в лихоманці. В очах застиг переляк, ніби в приречених до страти. Але ніхто не зупиняється, щоб взяти їх в полон, і вони бредуть собі далі, ніким не супроводжувані, кудись на південь. У одного-двох волочиться по піску зброя, але більшість плетуться беззбройні, навмання, світ за очі...

Механік-водій командирського бронетранспортера тільки на мить пригальмував біля “червоних” і в ту ж мить натиснув на газ: немає часу морочитися з полоненими, ними займуться ті, що йдуть позаду. А авангарду, в який входить мотопіхотна рота, потрібно найшвидше вийти у ворожі тили, а там і на широкий оперативний простір. Праворуч рухається ще одна колона танків – четвертий танковий батальйон бригади. І з того боку вже не б’ють ворожі гармати, значить, ділянка прориву розширена. І це радує ротного...

З правого флангу люто б’є кулемет з вцілілого дзоту і один з танків йде прямо на нього і закриває амбразуру своїм корпусом. П’ятеро піхотинців, що десантом йшли на танку, зістрибують на землю, щось кричать танкістам і затаскують на дах дзота ящик з вибухівкою і підпалюють короткий шнур. Танк відходить назад. Хлопає вибух і дах дзота осідає вниз. Стирчать в боки розщеплені вибухом жердини накатника і піхотинці – бійці саперно-штурмової групи пірнають в димне нутро, а потім вискакують назовні і знову залізають на танк. Той пихкає димом і рушає доганяти своїх товаришів, які вже далеченько.

За ротою йдуть самохідні установки 105-міліметрових гаубиць. Ось вони розгортаються на вогневій позиції, б’ють залпом раз, другий, третій. Десь там попереду розташовані протитанкові батареї “червоних”. Після п’ятого залпу, коли у вухах шуміло, як після води, що налилася, самохідки згорнулися в колону і рушили слідом за танками і бронетранспортерами авангарду...

За кілька хвилин танки проходили поламаний перелісок, де була помічена протитанкова засада. Тепер там залишилися одні ями і понівечені гармати. Піхотинці в бронетранспортерах, дивлячись на понівечені капоніри батарей, качали головами: “Ну, наламали дров артилеристи!” Шосе, воно тяглося вздовж берега ручаю, йшло до Рильська, а ґрунтова дорога, на яку орієнтували командира авангарду розвідники бригади для кидка вперед, йшла біля кількох невеликих хуторів – опір тут буде менш організованим.

Другий мотопіхотний батальйон 28-ї танкової бригади, який мав вести бій за саме місто, судячи по радіоперемовам, вже вступив у бій. З уривків доповідей і команд виходило, що передові роти потрапили під сильний артилерійський обстріл і зараз розосередилися по балкам та байракам перед Рильськом. З того боку наростає гуркіт канонади, потім над головами з голосним пришіптуванням проносяться ракети батареї “Шквалу”. Вогонь противника вдалося подавити і роти вдерлися на околицю Рильська. Але невдовзі командир другої мотопіхотної роти переключився на власні справи – вогонь противника посилився і танки авангарду знову вступили в бій. Кілька машин б’ють з місця по невидимій цілі десь ліворуч і там спалахує клубок вогню – горить ворожий танк. Танки дають ще кілька пострілів і до першого вогнища приєднується ще одне – від бронемашини...

Прикриваючись перелісками і пагорбами, “червоні” намагаються обійти авангард із заходу – від Рильська підходить танковий батальйон, а з заходу в бік міста прискореним маршем рухається мотострілецький полк. Про це доповідає штурман розвідувального гелікоптера артилеристам, а вони – передовим підрозділам. Щоб дезорієнтували, відволікти увагу від головних сил, противник веде вогонь з боку Рильська і навіть намагається “атакувати” правий фланг авангарду. І поки батальйон буде відбивати ці “атаки”, основні сили мотострілецького полку підійдуть по шосе з боку Михайлівни. І ось так, просто та без витівок ударять в спину танкістам і мотопіхотинцям, що в цей час будуть вести бій з танковим батальйоном “червоних”, який не дасть можливості авангарду бригади вийти з бою і відійти в порядку. Повне оточення, а за ним розгром і знищення підрозділів авангарду. Так, у розумі радянським командирам не відмовиш...

Командир авангарду майор Слюсаренко зрозумів це відразу, ледь начальник штабу наніс на карту обстановку. Доповідь командиру бригади коротка і лаконічна. І рішення полковника Черняхівського також було швидким і радикальним: утворити тимчасову[85] бойову групу – танковий полк[86] – під командуванням майора Слюсаренка і цими силами нанести удар на випередження по мотострілецькому полку “червоних”.

...Уже видно кожну фігуру, видно тьмяний блиск сталевих шоломів червоноармійців, чорні стволи їхньої зброї. Цівки їхніх ручних кулеметів, самозарядних гвинтівок і карабінів, пістолетів-кулеметів порскають білим вогнем і кулі дзижчать і посвистують в повітрі. Але ті, що свистять – ті летять мимо...

І раптом цю хвилю сіро-оливкового кольору, яка накочується, як океанський прибій, розривають короткі, сильні, пронизливі і часті вибухи. І десь позаду виникає могутній, з перекатами, гул. Хвиля, розірвана відразу в багатьох місцях, уповільнилась, потім завирувала, розплескалася і залягла сіро-зеленими плямами на фоні жовто-золотистої стерні. Гул не змовкав, і вибухи знов розірвали сіро-зелені плями. Летіла вгору чорна земля впереміж з оливково-зеленими клаптями. Батареї 105-міліметрових гаубиць звідкись з-за спини мотопіхотинців методично били залпами по ворожій піхоті, яка залягла, потім по бронеавтомобілям, які підтримували атаку радянських мотострільців. За цими вибухами накочувався густий, басовитий гул танків, що йшли на великій швидкості. Червоноармійці, які лежали на землі, підхопилися і їх ніби поніс назад, до переліску, вітер неймовірної сили. Підхопив і закружляв у безумному вихорі.

Танки дугою на великій швидкості наближалися до безладної юрби, яка тікала до близьких дерев. Ворожі артилеристи ні разу не змогли стрельнути по танкам: між танками та гарматами БА-10 котилася хвиля червоноармійців. Зате заговорили танкові кулемети. Дике, безумне юрмище ворога, підкорюючись одному бажанню – вижити, врятуватися! – щосили рвонуло до близького лісу.

- Чого вони не здаються? – Командир роти почув, як з досадою лаявся радист. – Поб’ють же!

А червоноармійці і справді не здавалися. Можливо, шок пройшов і вони на щось ще сподівалися. Але піднімати руки вгору їм на думку ніяк не спадало. Вони кидали гранати, намагалися влучити по оглядовим приладам з автоматичних карабінів, пістолетів-кулеметів. Один з танків загорівся. Полум’я спалахнуло над моторним відділенням, потім поповзло по корпусу. Машина рвонулася вперед – через саму гущу сіро-оливкового натовпу. Перерізала, пропрасувала його і десь на узліссі метрів за сімсот чи більше від оскаженілого юрмища зупинилася. Танкісти вискочили з машини і почали гасити полум’я...

Відсікаючи цей натовп від переліску, де зупинилися на узліссі бронеавтомобілі, широким крюком заходили танки. Ось тому-то й не стріляли гармаші бронеавтомобілів, що на них насувалася більша небезпека. Проти бронебійного снаряду в дев’яносто міліметрів тонка броня БА-10 не захист, а танки б’ють з коротких зупинок і вже з десяток вогнищ палає на узліссі. Але ходу бронеавтомобілям назад немає...

До натовпу червоноармійців підійшов ще один танк. Зупинився. Стих двигун. Відкрився люк на башті і навіть до мотопіхотинців донеслося зичне, владне: “Внимание!” І власник командирського голосу наказав червоноармійцям здаватися. Подальший опір безглуздий... даремні жертви... гарантуємо життя...

У відповідь – тріск кулеметів та автоматичних гвинтівок, спалахи вибухів від гранат на башті, на жалюзі, коло гусениць. Танк заревів і, так само, як і підпалений, ринувся через самісіньку гущу натовпу...

Дики тваринні крики, стогін, галас і гармидер...

Навколо направляючих котків танка мотається щось шерстисте, червоне. Командир роти відвів очі. Подібні картини повчальні, коли їх бачиш вперше, але йому ще в Іспанії доводилося бачити й не таке. Бачив, як прасують танки окопи, не раз самого прасували... але такого місива з землі, стерні та розчавлених людських тіл бачити не доводилося.

Танк по той бік натовпу розвернувся і знову відкрився люк башти і той же владний голос знову запропонував чи наказав здаватися. В натовпі гармидер, крики, стрілянина...

- Мабуть, самодура командира чи комісара прикінчили, який забороняв здаватися. – Висловив припущення радист. Ляда стає вертикально і з-за неї піднімається голова в чорному шоломофоні. Танкіст щось кричить присмирнілим та сторопілим червоноармійцям. – Сміливець. Не боїться серед хижаків...

- Хижаки там не всі. – Говорить командири роти. – Скоріше барани, яким постійно втовкмачують, що вони леви. І що їм належить царювати у світі. А справжніх, мабуть, вони вже самі прикінчили...

Танкіст махає рукою в один і інший бік. Натовп зашумів, піднявся цілий ліс рук і прямо на землю полетіли кулемети, гвинтівки, карабіни, сумки з набоями, гранати... І в ту ж мить над оточеними спухають білі хмаринки вибухів. Сердито фуркочуть осколки, долітаючи навіть до позицій мотопіхотинців. Натовп знову завирував, червоноармійці падають на землю. А хмаринок все більше і більше, вже в очах рябить від сіро-оливкових нерухомих фігурок, які розкидані по золотистій стерні поля. Кілька танків, що стоять на узліссі, розвернули стволи гармат в бік, звідки веде вогонь батарея, б’ють залпами і хмаринок стає менше. Натовп полонених поспішно котиться до позицій мотопіхотинців, біжать з високо піднятими вгору руками – мовляв, ми беззбройні, не стріляйте. Ніхто й не стріляє. Без команди бійці вискакують з бронетранспортерів, біжать вниз збирати полонених. Молоді, перелякані обличчя, але трапляються і літні дядьки, худі, з висушеними голодом вилицюватими обличчями, крупними маслакуватими руками. Звідки такі й взялися...

Танки, які вели вогонь по узліссю, рушають далі і через кілька хвилин припиняють своє бубоніння станкові “максими”, за ними змовкають полкові сімдесятишестиміліметрівки і міномети...

Просторе подвір’я хутора, де розташувався штаб бригади, заповнене полоненими так, що не потовпитися.

- А до дідька ж їх набралося! – Радист висувається з люка і здивовано дивиться на натовп. – Їх же разів у п’ять-сім більше, ніж нас. Що ми з ними робитимемо?

- Не знаю. – Командир роти стенає плечима. Його теж турбує така кількість червоноармійців. Він і на йоту не довіряв цим “червоним”. – Наказ полковника – брати якомога більше полонених і трофеїв.

Капітан дивиться на полонених вовком – два взводи довелося виділити на охорону цього натовпу, а командир бригади з батальйону і його роти завдання не знімав. А що цей один взвод – залишок його роти – зможе зробити, коли зараз бій трапиться?! От він і злиться. Та й довіри до “червоних”, навіть полонених, немає у капітана ніякої. Як і в його бійців, до речі.

За чверть години починають прибувати вантажівки з підрозділами Національної гвардії – вони виконують задачі польової жандармерії – і командир роти зітхає спокійно. Здихалися, нарешті, мороки!

***

Салон гелікоптера дрібно вібрував і все в ньому тремтіло дрібним тремтінням. Але генерал Малиновський не любив гелікоптери не через цю неприємну дрож. Колись давно, ще до подій в Іспанії, він став свідком аварії одного з перших зразків нового авіаційного чуда. Ось з того часу і не відчував до цих літаючих вітряків особливої довіри. А що останніми днями довелося пересуватися тільки на цьому виді транспорту, то й перебував у стані постійного, незрозуміло від чого, невдоволення. І душив його в собі...

Робочий день генерала, коли можна так сказати, почався рано, о четвертій годині ранку і продовжувався більше п’ятнадцяти годин, але справ залишалося ще багато. Він вже побував у двох корпусах, які закінчили формування і зараз спішно висувалися в район прориву, замикаючи кільце оточення радянських військ. Але головною турботою на цей час були танкові з’єднання – корпус Рибалко і бригада Черняхівського, які з’єдналися півгодини тому в районі на північний захід від Рильська.

Хоч в салоні Малиновський був не один – разом з оперативною групою свого штабу він навідувався то в одне з’єднання, то в інше, – але коли йому гостро, ну, просто, край як, хотілося побути одному, без людей, він відсторонювався від усього і сидів, недоступний ні для кого. Втім, хоч і хотів побути один, але відчував свої багатотисячні війська – війська генерала Малиновського! – які зараз ведуть важкі бої на всьому двохсоткілометровому фронті армійської групи. Однак, ні, поправив він себе, вже не армійської групи – армії. З сьогоднішнього ранку його армійська група ставала нормальним військовим об’єднанням.

Він себе так інколи називав – “генерал Малиновський”, тому що був гордим і честолюбним, і в цьому не було нічого поганого: військовий не може не бути честолюбним. Інша річ, що у військової людини честолюбство повинно підкріплюватися ще й умінням воювати, і воювати добре, інакше – перекіс! Він був упевнений, що зможе переможно командувати своєю армією. Бо, коли б такої упевненості в нього не було – не став би командиром. І бійці не вибрали б його командувати, не довірили йому своє життя і долю. Бо війна не приймає тих, хто вагається, сумнівається, невпевнений в собі. А впевненість у своїх рішеннях, владність, воля, полководницький талант – складові перемоги. Перемоги військ, якими командуєш.

За овальним склом ілюмінатора – сутінки. Літати доводиться вночі, вдень радянські винищувачі запросто можуть збити цей літаючий вітряк, знову з невдоволенням подумав Родіон Якович про гелікоптер. Бо літати йому доводиться поблизу лінії фронту, а то й за нею, як ось цього разу. Бо зараз Малиновський разом з оперативною групою штабу армії летів у 28-му танкову бригаду полковника Черняхівського. Танкісти доповіли, що о вісімнадцятій годині вони з’єдналися з танковим корпусом генерала Рибалко, замкнувши, таким чином в оточення дві “червоні” армії. І він відчував неспокій через це, жарт, чи що – майже чверть мільйона радянських військ опинилися в оточенні, два десятки дивізій, сотні танків, гармат...

Не подавитися б таким куснем!

Але заспокоює те, що вже поспішають закрити зовнішній і внутрішній фронт оточення чотири територіальні дивізії, які відмобілізувалися за ці неповні чотири дні, що йде ця війна. Та ще авіація до завтрашнього ранку закриє мінними полями всі проміжки, де не встигнуть окопатися піхотинці. А тим часом потрібно буде вивести корпус Рибалко і бригаду Черняхівського у другий ешелон, аби був під рукою міцний кулак на випадок спроб радянських “маршàлів” деблокувати оточені війська. Родіон Якович піймав себе на думці, що вже думає про наступні свої дії, про завтрашній та післязавтрашній день війни.

Малиновський примруженими очима дивився в темне скло і думав про те, що його армія вибила радянських загарбників з захопленої ними української землі і невдовзі буде воювати вже на ворожій території. Ось так повернулася доля. Що воювати з “червоними” доведеться, він знав. Ще з часів громадянської війни в Росії. Ніби недавно був двадцятий рік, коротка війна України з РРФСР[87], коли він, тоді червоний командир, потрапив у полон до гетьманських військ. Але доля була до нього милостива, він не став катом для своєї Батьківщини, як, приміром, інші вихідці, колишні українці, так називав подумки Родіон Якович тих, хто тепер вірою і правдою служив комуністам. Так само поталанило і Семену Костянтиновичу Тимошенку, який потрапив під Конотопом у полон. Ось в цих самих місцях, де зараз знову йдуть бої.

В складному переплетінні сил, в політичному хаосі поварився тоді Родіон Якович, як і інші українські військовики. Солдати, вони повинні були стати політиками. Але пройшли непогану школу. Багато води і крові збігло з тих славних часів. Багато чому навчився і багато що зрозумів колишній червоний комполка Родіон Якович Малиновський. І не один він. Що ж, тепер почалася нова війна, і йому випало ділом довести, що недаремно довіряв йому український народ, не за красиві очі його утримував, давав все необхідне йому і його військам на першу вимогу. Ось хоч би цей, такий нелюбий йому, гелікоптер! Подумав генерал про “літаючий банан” і засопів невдоволено.

Знов зловив себе на думці, що несправедливий до цього творіння Ігоря Сікорського. Завдяки цим машинам вдалося відстояти Білопілля. Та й взагалі, перший успіх його військ пов’язаний саме з цими вітряками! Не було б їх, в місто пішла б бригада Черняхівського, і невідомо, чи вдалося б її зберегти у вуличних боях! А так перекинули два батальйони десантно-штурмової бригади в місто і відбили радянський штурм. І подальший успіх операції забезпечили саме можливості нових машин висаджувати десанти прямо на поле бою і в будь-якій точці місцевості. Три десантно-штурмові батальйони було висаджено прямо на вогневі позиції радянської артилерії: три корпусні артилерійські групи восьмої армії “червоних” – по сорок вісім далекобійних 152-міліметрових гармат – вели вогонь по танкам корпуса генерала Рибалко і наступ на цьому напрямку загальмувався. Ним, генералом Малиновським, було прийнято зухвале рішення висадити в цьому районі аеромобільні батальйони. Задум повністю вдався. Радянські гармаші, оглухлі від стрілянини своїх Бр-2, вчасно не помітили гелікоптери, які висаджували в їхньому тилу десантно-штурмові підрозділи, і батареї були захоплені миттєво, десантники знищили обслугу гармат мимохіть, не затримуючись, і зайняли оборону на командних висотках. А через двадцять хвилин, не більше, в район вогневих позицій радянської артилерії підійшли танки бригади Черняхівського.

І радянський наступ на цій ділянці провалився. Хоча, здавалося, ще одне зусилля, перше велике місто України впаде і тоді комуністам з української секції Комінтерну можна буде тут створювати свою, радянську Українську Народно-Демократичну Республіку. А вони ж вже і “уряд” свій приготували, щоб оголосити про початок “повстання” українського народу проти “кліки капіталістичних кровопивць Гетьмана Скоропадського”. А Червона Армія, вірна своєму інтернаціональному обов’язку, звичайно ж, прийде на допомогу “братам по класу”. Так, як це було зроблено майже двадцять чотири роки тому, в листопадові дні вісімнадцятого року, коли Винниченко з компанією підняли заколот проти влади Гетьмана. Так, красиво було тоді задумано! Українські “товариші соціалісти” повалять уряд Павла Скоропадського, а вже потім їх самих знищать товариші з Харківського Ради. Мавр, який зробив свою справу йде... Або його усувають!

Сценарій простий і безпрограшний. Він у дев’ятнадцятому році не раз спрацював у країнах Балтії. Але завдяки рішучим військовим в Україні пізньої осені вісімнадцятого року цей план здійснити більшовикам не вдалося. Не змогли повалити владу Гетьмана того разу. Знайшлися далекоглядні люди, змусили Павла Петровича, попри його волю, до рішучих дій, і не вигоріло тоді більшовикам. Не вийшло!

Але тепер вони прагнуть взяти реванш за той програш. І можливості для цього у них величезні...

“Еге, що це я в емпіреї вознісся...” – подумав самокритично Родіон Якович, і думки генерала повернулися до поточних справ армії. Таке велике господарство навіть на коротку мить його не відпускало.

Чотири піхотні територіальні дивізії – це два армійські корпуси. Господарство неабияке і потребує уваги, праці і таланту керування. І не просто керувати, а воювати таким господарством. Сьогодні зранку він вже побував у обох корпусах, віддав розпорядження. Однак неспокій залишався. Командири корпусів були досвідчені, але й різні, немає ж бо на світі людей однакових. Один не міг і хвилини спокійно висидіти, на кожен наказ мав свою думку, яка рідко співпадала з думкою начальника, все намагався зробити по-своєму. Доводилося стримувати порив цього генерала, але з таким ініціативним хіба владнаєш! Однак на війні такі люди незамінні, бо від них противнику мороки ще більше. З другим було простіше, він виконає наказ беззаперечно. Але простіше, не значить краще. Ініціативи у цього командира корпусу вистачало тільки на довжину відданого наказу, хоч мав великі знання, непересічний досвід і завжди ретельно виконував наказ. Але тільки його букву, а зрозуміти дух наказу, чогось цьому командиру корпусу не вистачало...

Як командувач армії, Малиновський відповідав за все. Але за цю операцію відповідальність була подвійною. Він сам, на власний страх і ризик вирішив ударити по основі радянського танкового удару, відкинувши побоювання, що його ударні кулаки недостатньо могутні – як би чогось не трапилося! І тепер хотів переконатися, як виконуються його накази і розпорядження – потрапивши в оточення, радянські війська неодмінно спробують вирватися. Тому й квапив з формуванням нових територіальних дивізій і ледь отримавши доповідь, що вони готові, спрямував їх у прорив, зроблений танкістами Рибалко та Черняхівського. І тепер вони заривалися в землю, готові, коли що, вступити в бій. Хоч чуття Малиновському підказувало, що “червоні” вже їх не спихнуть, але чуття чуттям, а береженого Бог береже.

Малиновський згадав розмову з Гетьманом, коли в штаб армійської групи прибув командувач фронту. Тимошенко лиш встиг почути доповідь про з’єднання корпусу Рибалко і бригади Черняхівського, як озвався телефон прямого проводу. Командувач фронту ще в день доповів Головнокомандувачу, що танки ввійшли в прорив, і тепер Гетьман чекав доповіді про перше в цій війні оточення радянських військ.

- Це дуже добре, що ви оточили стільки радянських військ. – Гетьман говорив трохи глухувато, давався взнаки вік. – Не випустіть їх. Навіть частину... І беріть якомога більше трофеїв та полонених... Ви зрозуміли, Семене Костянтиновичу, якомога більше полонених і трофеїв!

- Там, – Тимошенко кивнув головою кудись вгору і в бік, коли закінчилася розмова з Гетьманом, – вже планують, що будуть робити зі шкурою ще не вбитого ведмедя... – І голос у нього був невдоволеним.

- Тоді мені необхідно бути на місці подій. – Підсумував Малиновський. – Коли ви дозволите...

- Так, Родіоне Яковичу, негайно вилітайте в бригаду Черняхівського. На місці вам видніше буде, що потрібно зробити. Бо надто слабкий фронт оточення, коли “червоні маршàли” не дурні, а вони не дурні, вдарять щосили і вирвуться з “мішка”. А ваш начштабу нехай залишається тут, на КП армії...

...Командний пункт Черняхівського знаходився в сосновому ліску, де ще зранку був командний пункт стрілецького корпусу “червоних”. В лісі стояв густий запах смоли, що йшов від порубаних осколками і розщеплених вибухами снарядів сосон. Штабні “кунги” стояли просто під деревами, накриті маскувальними сітками. Тут же знаходився зі своєю оперативною групою і командир 25-го корпуса Рибалко...

Полковник Черняхівський зустрів командувача армії на посадочному майданчику за пару кілометрів від свого командного пункту. Широким жестом запросив у свій штабний бронетранспортер, але Малиновський сердито засопів і спритно закинув своє огрядне тіло нагору, в командирський люк. Не любив, коли йому, хоча б шанобливо, але нагадували про його опасистість. Черняхівський прилаштувався поряд.

- Давай синку, поквапся. – Сказав Малиновський молоденькому механіку-водію, голова його в чорному ребристому шоломофоні стирчала з люка. – Час – гроші, знаєш приказку? А на війні, час це кров.

- Ага! – Радісно заусміхався хлопчина, але згадав, що розмовляє з командувачем і відповів за статутом. – Так точно, товаришу генерал! Наш командир також швидку їзду любить!

І в цьому “наш командир” було стільки любові солдата до свого командира, що Малиновський ледь не крекнув від заздрощів: наш командир, найсправжнісінький, кращого від нього і бути не може! Тут хочеш не хочеш, а позаздриш, а то й ревнувати станеш. Солдат пусту людину поважати не стане...

Відразу за майданчиком-галявиною коротка колона з трьох бронетранспортерів перетнула шосе, що йшло від українського кордону до Рильська, забите і захаращене розбити автомобілями і бронемашинами. Ніхто нічого, звичайно, не прибирав і Малиновський без труднощів розібрався у плині цього бою...

Танки вийшли до нього широкою дугою і вдарили з гармат по машинам і по піхотинцям. Очевидно, стрілецький полк йшов форсованим маршем. Зустрічний бій, втім, справжнього бою не вийшло, частини ПТО[88] полку загубилися десь в другому ешелоні. Роти кинулися в кювети, ніхто не встиг собі й окопчика такого-сякого вирити. А танки стали бити вздовж шосе осколковими і з кулеметів...

І за пару хвилин полку не стало – хоч і в сутінках, але Малиновський добре бачив картину бою.

А батальйони і кинулися бігти. Тільки куди ти втечеш від танка в чистому полі! Вбиті лежали по всьому простору, у вирвах, під кущами, серед трави. І були видно, хто бився, а хто тікав – ці були без зброї. А найбільше вбитих лежало вздовж шосе. Це був такий собі валик, ніби стрічка, що обрамляла сірий асфальт дороги. Видно, вбило на самому полотні шосе, а потім їх згребли вбік, щоб не заважали проїзду.

За перехрестям на пагорбі стояла розбита зенітна батарея. Тут противник встиг приготуватися і 85-міліметрові гармати вели вогонь по танкам прямою наводкою. До цього перевага була на боці українських танків, давалася взнаки несподіваність удару. А тут перевага першого пострілу перейшла до радянських зенітників – і результат не забарився: чотири розбитих танки, за ними ще три: купно, один біля одного.

Черняхівський, зустрівши командувача армії, доповів про втрати противника, про свої втрати, досить відчутні і підтвердив, що зв’язок та взаємодію з батальйонами десантно-штурмової бригади та територіальною дивізією, яка щойно підійшла, встановлено і на випадок подальших дій все особисто узгоджено. Наприкінці доповів, що встановив взаємодію з частинами танкового корпусу Рибалко і тепер кільце оточення навколо ударного угрупування радянських військ повне. Стик страхується з обох боків.

- У них там, біля Путивля, дві армії налічується. – Сказав Малиновський. – І одна з них ударна. Танків в кілька разів більше, ніж у ваших обох з’єднаннях. Коли на тебе, Іване Даниловичу, всією силою наваляться? – Хоч знав, що всією силою “червоні” вже не наваляться, надто загрузли там, під Путивлем.

- Встоїмо. Мінні загороджувачі вже працюють, на танконебезпечних напрямках засади танків та самохідних гармат. Артполк піхотної дивізії поставлений на пряму наводку, підготовлено вогонь по рубежам. Мінні поля не тільки на передньому краї, а й в глибині, коли прорвуться, будемо в борти бити. Але...

- Ну-ну! – Родіон Якович вже здогадався, що хоче сказати полковник. Вивчив його ще в Іспанії.

- Чи не краще було б нам самим вдарити. – Саме це Малиновський і боявся почути від командира бригади. – Не чекати поки вони здогадаються здатися, а прискорити події... Вони зараз ударити по нам спробують, а ми назустріч... Чого нам на цьому рубежі дожидатися удару, краще було б вдарити самим по супостату, поки він на марші...

- Думав, що ти, Іване Даниловичу, трохи ширше мислиш. Все ж старий вояка. – Малиновський насупився, засопів сердито. – Та я сплю і бачу, щоб вони тут на вас полізли, щоб на відкритому місці їх перебити, довести, що безсилі вони вирватися, щоб не довелося їх викурювати з траншей. Полоненні є?

- В полон здався начальник оперативного управління фронту, комбриг Захаров. – Винуватим голосом промовив Черняхівський. Видно, сам розумів, що пропозиція про наступ недоречна. – З ним зараз розвідники працюють.

- Що ж, ходімо до розвідників.

В штабному “кунгу” застали капітана-розвідника, який допитував полоненого комбрига. Втім, сказати, що радянський командир полонений, було важко: обидва схилилися над картою і, здавалося, працюють два колеги. Коли ввійшов генерал Малиновський разом з полковником Черняхівським, обоє виструнчилися. Малиновський відмітив, що ліва сторона обличчя у комбрига являє собою суцільний синяк. “Невже з наших хтось так його приклав?” – поморщився Родіон Якович. Був суворий наказ, дотримуватися стосовно військовополонених норм поведінки відповідно до всяких Гаазьких та Женевських угод, але Малиновський не дуже вірив, що радянські полководці, а тим більше рядові “визволителі”, були ознайомлені з цими угодами.

- Нічого, нічого. – Малиновський скромно присів збоку. – Ми так, послухаємо...

Радянський і український офіцери знову схилилися над картою. Питання-відповідь, питання-відповідь, дійсно, співпраця проходила в повному взаєморозумінні, без усякої запопадливості з боку полоненого радянського командира чи зверхності і нечемності з боку українського. Тоді звідки ж той синець?

- А скажіть-но, Георгій Федорович, – радянський комбриг чітко повернувся і знову виструнчився. А Родіон Якович про себе відзначив, що український офіцер так не тягнувся б перед начальством. Можливо, це прояв симптому полону? – Мені доповіли, що ви здалися без опору, а у вас все обличчя розбите. Це хтось з наших вояків вам “фінгал” поставив? Так? Не сумнівайтеся, ми таких суворо караємо.

Видно було, що комбриг говорити не хоче, але змушений відповісти на прямо поставлене питання. І ця внутрішня боротьба чітко відображалася на його обличчі.

- Никак нет, господин генерал, ваши солдаты отнеслись ко мне с уважением. Лицо мне разбил мой начальник, заместитель командующего фронтом командарма Жукова комкор Ерёменко.

- Зрозуміло. Ну, ви продовжуйте, продовжуйте. – Інтерес до спілкування з полоненим комбригом у Родіона Яковича геть зник. Про що можна говорити з людиною, яку лупцював по морді якийсь комкор!

Ні, Малиновський знав, звичайно, що мордобій серед вищого керівництва Червоної Армії і на всіх нижчих рівнях розповсюджений так само, як п’янство та крадіжки. Якщо заступник командуючого фронтом лупцює по морді начальника оперативного відділу фронту, то що він може зробити з якимсь полковником, простим командиром дивізії чи бригади, або майором, командиром полку? Він зробить все, що забажає. І на всіх рівнях армійської вертикалі, зверху і до низу, відбувалося теж саме: командир корпусу бив по пиці командира дивізії, а той викликав до себе командирів полків і зривав зло на них. Так з самого верху мордобій спускався до самого низу.

Раптом йому подумалося, що коли б доля повернулася інакше, то і йому б зараз вибивав зуби та лупцював по пиці який-небудь Жуков чи Конєв. І він терпів би, як цей комбриг? Він уявив, що Черняхівський взяв, та й дав у вухо, скажімо, якомусь своєму командиру батальйону, тому ж Слюсаренку. Не обійшлося б без поєдинку. І довго б ходили громові накази по армії та й розбиралися б не тільки в офіцерському суді честі. До самого Гетьмана дійшло б, а про Верховний Суд та парламент і говорити нічого. Але головне, свої ж солдати б відмовилися виконувати накази такого командира. І ніхто б їх не примусив. Бо битий солдат честі немає, а без честі, як Батьківщину захищати? А битий воєначальник? Яку честь у нього?

“Без честі Батьківщину не захистиш, це так. Але загарбати іншу – тут проблем немає!”

У густих сутінках раптом промайнуло щось у вишині. Родін Якович підняв голову. Здається, то якийсь запізнілий птах повертався у свої гніздо. Ніби беркут, хоч це й не нічний мисливець...

“Так, в своє гніздо цей беркут прилітає останнім...”