На головну сторінку
 Новини   Історія   Командири   Війська   Мультимедія   Однострій   Бібліотека   Форум   Посилання 

 

Пилип Станіславський

ЙШОВ ЧЕТВЕРТИЙ ДЕНЬ ВІЙНИ-2.
...в небесах і на морі...

Частина третя - Останнім прилітає “Беркут”

 
Прикрий, атакую!

В кінці літа штурман другого загону винищувальної авіагрупи “Славутича” вивісив у класі тактики карту Середземного моря – моря посередині землі. Середземне море – хоровод континентів: Європа, Африка, Азія, зчепили півострови, як руки навколо лазурової чаші. Саме на тутешніх берегах народилися всі головні боги людства – Ра, Озіріс, Зевс, Христос, Яхве, Магомет... Тут народилися герої, імена яких завжди залишаться в пам’яті людства – Одисей, Ахілл, цар Спарти Леонід, Олександр Македонський, Ганнібал, Цезар. Тут народилися люди, які імена своїх богів і героїв начертали на зоряному небі, на папірусі і пергаменті. Вони створювали міфи, не підозрюючи, що сьогодення перевершить фантазію древніх...

Як виглядає вісник долі? Розкривається двері каюти і через комінгс переступає бритоголовий мічман в тропічних шортах і куртці-безрукавці з золотими погонами. Обличчя його спечене на сонці, в руках червона – “Терміново! Тільки для командира корабля!” – пластикова тека, в течці – бланк радіограми.

- Прошбачення! – Посланець долі діловито шурхоче папером. – Товаришу командир, радіограма...

Командир авіаносця пробігає рядки одним поглядом і передає бланк радіограми командиру авіаційного крила[1] “Славутича”. Той прочитав і змінився в обличчі. Оце так! Сьогодні, шостого вересні Радянський Союз почав бойові дії проти України. Народні Збори[2] оголосили про стан війни України з Радянським Союзом. Наказ вимагав негайно перебазувати дві авіагрупи з трьох на територію України...

Ранок обіцяв бути добрим. Вранішнє східне сонце випливало з-за горизонту майже за кормою кораблів, а море, спресоване в лінзах біноклів, брижило легкі хвилі, іскрилося, переливаючись всіма відтінками синього, блакитного, лазурового. Дельфіни, кошенята моря, зустрівши авіаносець відразу після виходу з Хайфи, не відставали і зграйками вистрибували з води то праворуч, то ліворуч. Світанкове сонце висікало авіаносець з глиби ступінчастого, в гострих і прямих кутах, заліза різкими тінями і сліпучими відблисками. “Славутич” йшов проти вітру, підминаючи форштевнем сині хвилі з прозоро-пінними гребенями.

...Полишивши Хайфу, авіаносна армада розвернулася в похідний ордер. Центральне місце займали три авіаносці. По три легких крейсери та по п’ять есмінців зайняли місця попереду та з боків кожного з авіаносних велетнів, жваво нагадуючи мотоциклістів почесного кортежу навколо лімузина глави держави. Авіаносне ударно-пошукове з’єднання рушило в напрямі до протоки Карпатос, розкинувши радіоелектронні язики більше, ніж на сотню миль вперед, в боки і назад.

Це на початку століття долю корабельних баталій вирішувала дальність і вага корабельного залпу, нині, в сорокових роках двадцятого століття, успіх поєдинку на морі вирішує дальність радіоелектронного виявлення: загине той, кого виявлять першим. Нині міць корабельної ескадри становлять не кількість башт та калібри їхніх стволів, нині порівнюють число антен, кіловати потужності випромінювання, “пелюстки направленості”. Не навідники ходять сьогодні у фаворитах командирів, а гідроакустики та радіометристи. І тому операція по перельоту авіаційних груп з східної частини Середземного моря до України почалася з того, що з палуби “Славутича” – флагманського корабля Середземноморської ескадри, стартував і пішов по курсу з’єднання дивний літак, схожий на гібрид дельфіна, птаха і черепахи. Це був “Слідопит”[3] – палубний літак дальнього радіолокаційного виявлення. Його дельфінячу спину покривав черепашачий панцир – обтічник обертової радіолокаційної антени. Відлетівши миль на сто, “Слідопит” став виписувати вісімки між Кіпром та єгипетською Олександрією.

Під обтічником оберталася його антена і все, що фіксувало її електронне око, виникало на екранах кругового огляду в фюзеляжі “Слідопита”, там, де у його прабатька, цивільного пасажирського літака КС-3[4], стоять ряди крісел. Зараз там панував півморок і робочі місця чотирьох операторів освітлювалися тільки тим світлом, яке падало на них з екранів. Разом з радаром працювала і теплопеленгаторна станція, вона фіксувала теплові цілі, температура яких перевищувала фон довколишнього простору на дальності до ста кілометрів. Нескінченні ряди танкерів, суховантажів, лайнерів тяглися до Порт-Саїду, воріт Суецького каналу, від Дарданелл, з Іонічного моря від портів європейських країн, від Гібралтару, від берегів африканського континенту. В напрямку Дарданелл також ішов могутній потік торгових суден – економіка України поглинала неймовірну кількість сировини, щоб невдовзі повернути поглинуте таким же потоком промислових товарів, але вже в зворотному напрямку.

По направленому радіопроменю інформація передавалася безпосередньо на авіаносець, в схований далеко в глибині корабля бойовий інформаційний пост, де на кінескопах оглядових екранів електронні промені малювали панораму довкілля східної частини Середземного моря.

А попереду різали гострими, як бритви, форштевнями лазурові води кораблі першого ешелону легких сил. Есмінці ввімкнули свої гідролокатори, промацуючи променями бірюзову товщу води. Від їхнього потужного ультразвуку змінювалися в кольорі восьминоги... В променях радарів і гідролокаторів відразу ставало видимим все, що летіло і пливло в радіусі до двох сотень миль від авіаносного з’єднання...

Для удару жеребець повертається задом, бик б’є спереду. Авіаносець розвертається проти вітру і йде повним ходом. Так літаки, які стартують, легше підминають вітер під крила, швидше набирають висоту. “Славутич” розвертався проти вітру і на гафелі його щогли тріпотіли сигнальні прапорці разом з цифровими вимпелами: “Я готуюсь до підйому в повітря літаків на істинному курсі 280”. На носовому зрізі авіаносця, там, де обривалися доріжки катапульт, задимів факел вітропокажчика, а на топі фок-щогли запрацював радіомаяк. З майданчика попереду корабельного острова[5] в ревінні потужних газотурбінних двигунів здійнявся в небо важкий аварійно-рятувальний гелікоптер С-40, “Морський король” Сікорського. Йому висіти в повітрі до кінця польотів і витягувати з води тих, кому не поталанить цього дня в повітрі, але вдасться втриматися на воді до прильоту “короля”, цього ангела-рятівника морських пілотів...

Зайняли свої місця за лафетами брандспойтів пожежні у сріблястих жаростійких костюмах, готові вмить пригасити раптовий спалах полум’я. Передзвонюючи тривожним дзвінками, пішли нагору майданчики бортових ліфтів-елеваторів. Кожен з трьох ліфтів авіаносця піднімав по парі корабельних літаків, сріблясто-сірих “грифонів”, з заломленими по-ангарному наперед, ніби прищулені вуха собаки-вівчарки, крилами. Виставили їх на палубу і пішли знову вниз. Конвеєр ангар-палуба-небо запрацював...

Клацнув динамік і голос інженера-механіка повідомив з посту енергетики і живучості, що живлення на катапульти подане і на флагманському командному пункті зросло напруження. Корабельні тягачі, веселого помаранчевого кольору, ніби іграшки з “Дитячого світу”, потягли “грифони” на старт, і літаки тим часом опускали консолі складених крил, розправляючи їх після тісняви ангару. Біля катапульт матроси палубної команди допомагали їм відцентруватися, скріплюючи човники катапульт розривними кільцями з палубними римами. Лунала команда, матроси відбігали за білу риску безпеки, льотчики давали газ – від реву турбін брижилося дрібно море і дрижала броньована палуба – і стартовик на “острові” натискував на кнопку, даючи струм на катапульти. Лопалися стопорні кільця і гострокрилі літаки стрімко, ніби стріли арбалета, зривалися з місця і встромлялися в небо, туге і щільне в цю мить, зблискували у віражу крилом і миттю щезали в бездонній синій глибині морського неба. Металічні птахи здіймалися в небеса...

...Петро Трохимчук зручно вмостився в чаші крісла, ствердив потилицю в підголівнику, підібрався в томливому очікуванні поштовху. Двигун вже ревів... Червона лампочка на панелі погасла і замість неї засяяла зелена – зліт дозволено, старт! Тіло вм’ялося в ложе спинки з запаморочливою силою. Петру здалося, що очні яблука вдавилися в сітчатку. Кожен раз, коли електрична катапульта викидала літак в повітря, він в секунди кидка сліпнув і знерухомнював. Першими приходили до тями руки – відпрацьовані на рівні інстинктів рухи втримували літак на злітному курсі. Потім важкість відступила і Петро полегшено зітхнув. В прозорому склі ліхтаря – оранжереї, як називали його пілоти, – купчилися внизу білі хмари. Вони ішли вниз і праворуч. Петро закінчив лівий розворот і звернувся до штурмана в задній кабіні “грифона”.

- Як справи, Ромцю? – В дзеркалі він бачив білу сферу шолома свого штурмана-оператора. І білозубу посмішку. Вочевидь, штурман радів, що скоро вони будуть знову в Україні. – Чого такий радісний?

- А чого б нам сумувати, командире? – Роман Войтенко веселився вже зовсім відверто. – “Бойові” почнуться, не сьогодні-завтра завалимо пару-трійку “ТБ-сьомих”, а за збиті премія начисляється...

Голос його звучав мрійливо і це зовсім не сподобалося Петру. Радянські пілоти противник серйозний, а бойова авіація у “червоних” найчисельніша в світі. Шапками таких не закидаєш.

- Дивись, якби тебе не завалили. – Буркнув невдоволено Трохимчук. Настрій штурмана явно не воєнний. – Ти що, на “сафарі” зібрався? Так “сталінські соколи” це не слони в Африці.

- З таким командиром, як ти, Петю, не завалять. – Впевнено проголосив – як на мітингу! – Роман і схилився над картою. Голос штурмана відразу став діловим. – Командире, займаємо ешелон в десять тисяч, курс нуль! Йдемо суворо на північ.

Сонце висіло праворуч золотим сяючим яблуком. “Грифон” підняв свій ніс вгору і дерся в прозору холодну вишину. Повітрозабірники літакової турбіни жадно ковтали повітря вранішнього неба. Погода для перебазування випала, як на замовлення. По маршруту перельоту було малохмарно. Перелітали в складі груп і кожну групу лідирував транспортник КС-3 – вони злітали з берегового аеродрому в Хайфі. Технічний персонал і майно авіагруп везли в корабельних транспортниках другим ешелоном.

Першим злітав загін, де ведучим був командир винищувальної авіагрупи “Славутича” майор Покришев. Другий загін, де лейтенант Трохимчук командував ланкою “грифонів”, злітав слідом. Злетівши, Трохимчук прибрав газ і пристроївся до лідера, який встав в круг, чекаючи злету решту машин групи. За чверть години літаки групи були в зборі. Ледь останній “грифон” залишив палубу, транспортник взяв курс прямо на Севастополь. Ланки летіли щільним строєм. Оглянувшись, Петро бачив чіткі силуети своїх ведених: три соосні гвинти, що оберталися і шість кілів літаків ледь-ледь погойдувалися в спокійному ранковому повітрі. Ланки групи йшли в правому пеленгу. Перестроювалися, вже лігши на курс – лідер мав сьогодні вести ще одну групу і не хотів втрачати час на зайві маневри. Попереду і ліворуч з’явився в туманному серпанку великий острів. Кіпр...

Наявність лідера, який вів літаки по маршруту, як поводир водить сліпих, не пригасила бажання Трохимчука стежити за орієнтуванням. В польотах над морем не можна розслаблятися ні на мить, як ніколи, тут потрібні навички в аеронавігації. Втім, не тільки над морем, політ над суходолом не менш складний і важкий. Тому перед вильотом він докладно проробив маршрут разом з своїми пілотами та штурманами ланки. Особисто перевіряв, як пропрацьовували, “піднімали” – розфарбовували кольоровими олівцями, виділяли висотки, річечки і озера, гірські пасма і долини – польотні карти. Кожен знав маршрут так, щоб міг пройти його самостійно, навіть коли вийде з ладу навігаційна система літака. І добова затримка з вильотом тільки сприяла кращому вивченню маршруту льотчиками.

Попереду його літаків і нижче на п’ятдесят метрів йшов перший загін, штабна ланка з лідером на чолі, ліворуч Трохимчука і вище прилаштувався третій загін. Сорок літаків авіагрупи взяли курс прямо на північ. Маршрут був прокладений прямо через центральну частину Туреччини і, вочевидь, ця добова затримка з перельотом була викликана необхідністю владнати всілякі дипломатичні ускладнення. Втім, на такій висоті – десять кілометрів – та швидкості “грифонів” понад шістсот кілометрів на годину, їм нічого було турбуватися про свою безпеку. Виявити і перехопити “грифони” тут і зараз не зможе ніхто. А от над Чорним морем можливі зустрічі з радянськими винищувачами. У “мігів” вистачить і висоти, і швидкості, щоб дістати “грифони”. Складність виконання завдання полягала не тільки у великій – понад тисячу шістсот кілометрів – дальності перельоту, але й у тому, що над Чорним морем “міги” з Кавказького узбережжя, могли зіпсувати всю обідню: коли з ними доведеться прийняти бій, пального може не вистачити до ПБК[6]. А вода в Чорному морі хоч і тепла, але бовтатися в ній нікому не хотілося. Тому всі літаки, які перелітали до України, несли повний боєкомплект до гармат в патронних ящиках.

Маршрут у авіагрупи майора Покришева був найдовшим. Його винищувачі мали посилити протиповітряну оборону Києва – основна спеціалізація групи розвідка і перехват повітряних цілей, захист авіаносця і кораблів з’єднання від ударів ворожих штурмовиків і бомбардувальників. Але війна на морі поки ще не почалася, тому з на кожному з трьох авіаносців Середземноморської ескадри залишилися тільки протичовнова і гелікоптерна авіагрупи, а штурмові і винищувальні перекидали в Україну, де бойові дії йшли вже третю добу. І протиставити радянській авіації, яка налічувала понад десять тисяч бойових літаків – дві третини її становили штурмовики і бомбардувальники, – українці могли лише близько тисячі винищувачів. Тому на обліку був кожен льотчик і кожен літак, що міг відбивати атаки “сталінських соколів”.

Над гористою територією Туреччини літаки вийшли з-під парасольки радіолокаційного спостереження авіаносного з’єднання і запрацювали радари в підвісних контейнерах у ведучих авіазагонів.

Кожен літак ніс по три підвісних паливних баки – 900-літровий під фюзеляжем, і на підкрильних бомботримачах два 300-літрових. Скинули ППБ-300[7], перелетівши Туреччину, вже над Чорним морем, повністю вибравши з них пальне. В разі повітряного бою не заважатимуть. Але даремно пілоти вглядалися в туманний серпанок по правому борту і насторожено чекали штурмани-оператори засвіток від радянських Міг-3 – а тільки цей літак міг дістати українські “грифони” на такій висоті і при такій швидкості – на екранах бортових радарів, противник не з’явився.

Коли в туманній далині з’явився кримський берег – першим льотчики побачили мис Сарич з чепурними, ніби іграшковими будиночками Форосу, – винищувальна авіагрупа з “Києва” взяла курс на Одесу. Авіагрупа “киян” буде базуватися на трьох учбових авіаносцях, її загони прикриватимуть від повітряних ударів нафтові платформи біля острова Зміїного – основного району нафтодобування України. На кожен учбовий корабель базувалася одна група в складі сорока літаків і авіазагони льотчиків Середземноморської ескадри були її кістяком.

Ще через сто п’ятдесят кілометрів, над Сивашем, пішла праворуч авіагрупа з “Севастополя”[8] – вони будуть прикривати Донецький промисловий район. А винищувальним авіазагонам “Славутича” випадало базуватися на майданчиках Київського аеровузла. Коли зблиснув у промінні полуденного сонця Дніпро, лідер покинув своїх підопічних і швидко пішов назад, на південь, – дома не заблукаєте, хлопці, а мені ще одну групу вести, бувайте! Пілоти “грифонів” махали йому вслід, льотчики лідера у відповідь теж “зробили ручкою” своїм підопічним і були такими. В Севастополі, мабуть, присядуть на дозаправку...

Ось тут і згодилося те, що карти польоту були опрацьовані заздалегідь. Втім, на підході до столиці з’явився “почесний ескорт” – ланка винищувачів П-40[9]. Вони і вели далі морських льотчиків. Групу посадили у Жулянах, на цивільному аеродромі. Впевнившись, що всі літаки сіли без пригод, “поводирі” розвернулися і взяли курс на свій аеродром: перехоплювачі Київської ППО базувалися у Василькові.

Бетон злітно-посадової смуги був розфарбований камуфляжними плямами, навіть кілька будиночків, ніби розкидані дитячою пустотливою рукою, стояли на полі. Але при появі літаків, вони роз’їхалися в боки, ніби надувні іграшки. Та так воно, мабуть, і було насправді.

Колеса першого “грифона” торкнулися бетону і відразу ж пілот дав повний газ, переводяич гвинти на реверс, а за хвостом літака спухла хмарка диму від спаленого турбіною гасу. “Грифони” один за одним сідали на бетонну смугу, і в кінці пробігу, скоряючись командам наземного персоналу, прямували до земляних капонірів, де чекали трійко тягачів, щоб завести літаки на місце.

Льотчиків розмістили в готелі аеропорту. Серед пілотів були кияни, але черговий офіцер відразу попередив, що вони тут ненадовго, цілком можливо, що за годину-дві, як тільки підготують літаки до вильоту, перелетять на передовий аеродром ППО.

Командира групи відразу запросив до себе командувач Київської зони ППО.

- За два попередні дні “червоні” здійснили чотири нальоти на Київ. – Вводив в обстановку командира морської авіагрупи генерал-майор. – В кожному приймало участь до тисячі літаків. В основному, це були дальні бомбардувальники ДБ-3 і близько трьохсот легких СБ-2 та Пе-2. Але й важкі ТБ-7 теж спробували завдати удару по столиці. Ці несли важкі бомби, від тонни і більше вагою.

- І який результат нальоту? – Запитав майор Покришев.

- В першому ударі приймали участь більше дев’ятисот літаків. Йшли трьома хвилями з цих напрямків. – Генерал показав на карті. – Саме звідти, звідки ми й чекали на них. Від кордону по них завдавали ударів зенітними ракетами, ракетні дивізіони зенітно-ракетних бригад розгорнули на Лівобережжі заздалегідь. В дальній зоні втрати “червоних” досягли близько сотні літаків, але вони здогадалися перейти на малі висоти, де ракети їх не могли дістати. В ближній зоні діяла зенітна артилерія, з радіолокаційним наведенням. Тут втрати були не менші, і радянські льотчики воліли за краще скидати бомбовий вантаж, не долітаючи до своїх цілей. Тому в самому місті руйнувань було небагато, менше, ніж ми розраховували і наслідки нальоту були ліквідовані за кілька годин. Всього було скинуто більше шести тисяч фугасних бомб і кілька тисяч “запальничок”. Важкі бомби, калібром від двох тисяч до двохсот п’ятдесяти кілограмів несли ТБ-7 і ДБ-3, а Пе-2 і СБ скинули до тисячі п’ятисот ФАБ-100 і запалювальні бомби.

Під вечір “червоні” здійснили ще один наліт. Цього разу удар нанесли шістсот двадцять-шістсот п’ятдесят бомбардувальників ТБ-7 і ДБ-3. Легкі швидкісні і пікіруючі бомбардувальники в ньому участі не брали. На передовій справи у “червоних” відразу пішли не так, як запланували у їхньому Генштабі, і втрати літаків фронтової авіації у них були надмірні.

Літаки, які завдавали удару по Києву, скинули до двадцяти ФАБ-2000, від п’ятдесяти до сімдесяти ФАБ-1000 і тисячу ФАБ-500 і ФАБ-250. Наліт проводився на малих висотах і дуже добре діяла наша малокаліберна зенітна артилерія. Великокаліберні зенітні гармати заганяли радянські літаки на малі висоти прямо під снаряди зенітних автоматів. До міста вдалося прорватися двадцяти-двадцяти восьми літакам. Три з них були збиті прямо над Києвом, ще вісім впали за містом. А всього ми налічили на нашій території до ста двадцяти збитих літаків ворога. Аналогічно проводився наліт і сьомого вересня, з таким самим результатом. З досвіду перших двох діб війни видно, що основним засобом у відбитті повітряних атак є зенітна артилерія і зенітні ракети, тобто, так, як ми й планували. Наша авіація діяла в дальній зоні ППО столиці, вони збили двадцять вісім літаків.

- То ми даремно сюди прибули? – Посміхнувся Покришев.

- Не даремно, Петро Опанасович. – Генерал розгорнув новий лист карти. – зазнавши великих втрат позавчора і вчора, радянське командування повинно змінити тактику. Тепер нальоти будуть відбуватися з заходу і, очевидно, вночі. Противник буде намагатися обійти заслони зенітних ракет і артилерії на східному напрямку, а також з півдня і півночі. Пости технічного спостереження фіксують польоти розвідників з боку Полісся і з півдня, від Черкас, на Білу Церкву і Фастів. Розвідники не входили в ближню зону ППО Києва. Висновок очевидний: радянське командування планує завдати наступного удару по столиці з західних напрямків. Тому зараз ми перекидаємо полки перехоплювачів на цей напрямок. Ваша авіагрупа буде базуватися на Житомирському аеродромному вузлі. Переліт до Озерного за три години, як тільки будуть підготовлені ваші літаки до вильоту. Знаю, переліт з Середземного моря до України був не простим, але нічим допомогти не можу. Скоріше за все, сьогодні вночі вас чекає робота...

- Більшість льотчиків не знає району польотів. – Зауважив Покришев. – Готові до негайної роботи вночі тільки дві ланки. Перші два дні ми зможемо працювати всією групою лише вдень.

- Знаю. На жаль, майоре, обстановка, яка склалася, не дає часу на вивчення району бойових дій. З сьогоднішнього дня вас включили в систему бойового чергування ППО. Тому я наказав командиру 65-го полку залишити одну ланку в Озерному. На перших порах у вас буде дев’ять-дванадцять екіпажів для нічної роботи. Крім того, ви будете у другому ешелоні, основну роботу виконуватиме 65 полк нічних перехоплювачів. Вони повністю переходять на роботу вночі.

- Зрозуміло. – Кивнув головою майор. – Ще мене турбує відсутність наших техніків...

- До вечора вони будуть на місці. – Запевнив командира групи командувач ППО Києва...

Аеродром в Озерному для палубних літаків вибрали не випадково. На ґрунтову смугу двомісні “грифони” сісти не могли – десять тонн злітної ваги, як не як, це не жарти. Та й не розраховані корабельні літаки сідати на ґрунт, зліт-посадка для них завжди з броньованої палуби, в крайньому разі, з бетонованої смуги стаціонарного, аж ніяк не польового аеродрому. Щоправда, недавно прийнята на озброєння морської авіації одномісна модифікація “грифона” мала вагу менше восьми тонн і ці літаки могли використовуватися з польових аеродромів, щоправда, ЗПС[10] такого майданчика все-таки викладалася металічними плитами.

Переліт до Озерного не зайняв багато часу. Відстань всього сто двадцять кілометрів, дванадцять хвилин льоту – авіація значно зменшила відстані, хоч ще зовсім недавно, щоб дістатися з Києва до Житомира потрібно було не одну годину куняли у вагоні поїзда під одноманітний перестук коліс.

Аеродром Озерне був призначений спеціально для перехоплювачів ППО. Літаки розташовувалися не у відкритих капонірах, а в арочних сховищах, які пошкодити могло тільки пряме влучання авіабомби калібром не менше, ніж у чверть тонни. Петро Трохимчук разом з своїми пілотами вивчав фотопланшет Озерного і зараз міг пересвідчитися, що фотознімки відповідали дійсності: бетонована смуга, яка розходилася латинською “V”, руліжна доріжка і шеренга півкруглих ангарів-укриттів вздовж неї, башта КДП[11] і кілька службових корпусів, стіни яких були пофарбовані бляклим невиразним камуфляжем. Все закрите маскувальними сітками. Привчені до посадки на авіаносець, пілоти групи на цей аеродром сідали з першого заходу – довжина смуги два кілометри, місця досхочу! І можна не квапитися звільняти смугу, правуй собі спокійно до укриття, навіть без Краза-тягача.

Однак наземні служби спрацювали чітко. Не встигав черговий літак закінчити пробіжку, як його підхоплював тягач, чіпляв штангою за носову стійку шасі і тягнув у відведений ангар-укриття, на стоянку.

Трохимчук, коли “грифон” закінчив пробіжку і тягач потягнув його літак в укриття, з подивом помітив темно-зелений літак з великими червоними зірками на кілі та площинах. Ззовні “червоний” був схожий на винищувач, лобастий, з зіркоподібним двигуном, ніби збільшений “ішак”, І-16. Петро згадав фотографії з довідника, отже, хлопці з ППО заарканили Су-2, легкий бомбардувальник! Оглянувшись, кивком голови вказав на трофей штурману.

На запитання новоприбулих, як тут з’явився “червоний єроплан”, наземний персонал авіабази загадково мовчав. Втім, інтрига з появою Су-2 тривала недовго. Про появу на аеродромі перехоплювачів радянського літака розповів заступник командира ескадрильї перехоплювачів лейтенант Кожедуб. Одна ланка С-250 – винищувачів Сімферопольського авіаційного заводу, залишалася ще на аеродромі. Лейтенант мав геройський вигляд, видно, що встиг понюхати пороху – голова була у бинтах, як у чалмі, і дженджуристий кашкет його тримався на самій маківці.

- В перший день ми зробили вісім вильотів. – Розповідав Кожедуб новачкам. – В основному добивали тих, кого не збили зенітники. Цілей в повітрі було доволі, бий з закритими очима. І що характерно, пруть напролом. Ти його в приціл заганяєш, а він нуль уваги! Ні маневру, ні спроби ухилитися. А цього дивака, що на Су-2, ми над Бородянкою прихопили. Він, неборака нісся, втративши голову, куди очі дивляться! Вчепився в залізницю і пер прямісінько на Коростень. Ну, ми підійшли ззаду, затиснули його акуратно і кулеметами скерували “червоного” куди слід. І що дивно, льотчик у званні сержанта, а штурман – старший лейтенант! Перш ніж цих хлопців у Житомир відправити, ми їх розпитали, чому так пасивно ведуть себе у повітрі. Виявляється нічого дивного тут немає: пілоти на Су-2 навчаються на чотиримісячних курсах – зліт-посадка! – і просто не вміють маневрувати, коли їх атакують. Завдання у них просте – злетіти, прилаштуватися до ведучого, йти за ним, куди веде, і по команді скинути бомби. Потім обережненько розвернутися, і – додому! Одним словом, вести повітряний бій їх не вчать. Досить у них завалити ведучого і стрій перетворюється на отару, роби з ними, що хочеш! Яке сліпі кошенята, їй-богу! Ну, ми цим відразу ж скористалися, за один день десяток Су-2 завалили. І не тільки “сушок”... – Раптом лейтенант подумав, що збоку його розповідь схожа на хвастощі і змовк.

- Однак ви, хлопці, тільки не подумайте, що всі “червоні” тюхтії. – Видно було, що лейтенанту не хочеться говорити про свій промах, але заради справедливості він наступив на горло власному самолюбству. – Я при посадці трохи зазівався і мене один “як” ледь не збив. Коли б не бронеспинка... – Кожедуб махнув рукою, “...горів би на піску...” – здогадалися слухачі про закінчення репліки. – А тому крутіть головою на всі триста шістдесят градусів, особливо при посадці. У “червоних” асів вистачає, ледь проґавиш, і...

І він зробив характерний жест рукою, показуючи, як літак врізається в землю. А сам подумав, що був на самій межі від цього.

...Ескадрилья повернулася на свій аеродром і Кожедуб чекав поки сяде ведений – сам він, за встановленим в полку правилом, сідав останнім. Пальне закінчувалося і лейтенант не став завершувати коло, а пішов на посадку, ледь ведучий торкнувся колесами смуги. Але перед тим, як прибрати газ і почати зниження, він за звичкою, яка в’їлася в плоть і кров, оглянувся навколо, і побачив гостроносий винищувач, який йшов вище нього. Про посадку не могло бути й мови і оставалося тільки прийняти бій.

Після важкого дня, – перший день війни, як не як! – нікого бажання зустрічатися з “червоним” не було, і те, що цей “як” вивалися на нього з хмар саме перед посадкою, обізлило Івана. Зробивши віраж, він пішов на “червоного”. Перша атака на зустрічних курсах була короткою і безрезультатною. Відразу ж радянський пілот спробував зайти йому у хвіст, і по його маневрам Кожедуб відчув, що має справу з сильним льотчиком і битися доведеться серйозно, витиснувши з себе все, на що здатний.

Вони крутилися над аеродромом хвилин п’ять, коли піднялася чергова ланка і “червоний”, від гріха подалі, пірнув у хмари, всадивши на прощання гарматну чергу в літак лейтенанта. Снаряди радянського “швака[12]” влучили у бронеспинку, і осколками лейтенанту посікло ліву частину голови. Тепер він ходив забинтований, ніби у чалмі. Кашкет, який Іван Микитович раніше хвацько заломлював набакир, тепер ледь тримався на самій маківці. А щоб шолом натягнути, так про цей й мови не було, і полковий ескулап на два дні відсторонив лейтенанта від польотів. Хоч цю сувору заборону Кожедуб спокійнісінько проігнорував, літаючи наступного дня без шолома. Та ще й досада за програний бій ятрила душу лейтенанта. Втім, Іван Микитович не залишився у “червоного” в боргу...

На вивчення району польотів відводилося зовсім мало часу: залишок дня і ніч. А Кожедуб попередив, що комендант повітряного району великий педант і змусить креслити все напам’ять. Хоч Трохимчук екзамену не боявся – він сім років тому навчався у Житомирському аероклубі і місцевість аж до кордону знав, як свою долоню...

- Сьогодні спати не доведеться. – Сказав Трохимчуку командир авіагрупи, коли оголошував бойовий розрахунок. – Оголошено підвищену готовність. Перевір своїх пілотів і готуйся до вильоту.

Ввечері, приймаючи від техніка літак, Петро дещо хвилювався – по всьому, сьогодні доведеться виконувати бойові пуски ракет, а стріляти йому доводилося тільки по мішеням. Як-то воно обернеться в справжньому бою! Тому він прискіпливо перевірив підвіску чотирьох ракет “повітря-повітря” на пілонах, разом зі штурманом-оператором пересвідчився, що літакова РЛС працює нормально і всі тести проходять бездоганно. Після цього екіпажі ланки сіли в будиночку чергових пілотів очікувати команди на виліт.

Час тягся повільно і, щоб якось вгамувати бойову нетерплячку, штурмани розставили шахи. Покришев відбув на КП, коли повідомили, що повернулися розвідники погоди. Вони ризикнули забратися аж до Мінська, і передали, що на півночі і сході безхмарно. А над Озерним ще пливли на південь купчасті хмари. Трохимчук непомітно став поринати в дрімоту, коли почув команду, передану по трансляції:

- Чергова ланка – запуск! Зона баражування – два. Висота – шість тисяч.

Льотчики менше, ніж за хвилину займають місця в кабінах. Техніки напоготові, двигуни запускаються з півоберта і “грифон”, м’яко погойдуючись на пневматиках, машини полишають капоніри.

Над Поліссям з’явилися літаки, про що свідчили засвітки на екранах наземних радіолокаторів. Крім того, в районі Коростеня на висоті шести кілометрів баражував дирижабль радіолокаційного спостереження і оповіщення, оператори його вчасно помітили колони радянських бомбардувальників, які надходили з північного сходу.

Петро йшов ведучим ланки. На короткий час злету смуга освітилася гірляндами злітних і руліжних вогнів. Вируливши на смугу, Трохимчук притиснув свій “грифон” до лівої сторони, даючи місце для зльоту веденого. Блимнувши бортовими вогнями, запитав готовність його до злету. “Готовий!” – відповів той, ввімкнувши і вимкнувши посадочну фару. “Зліт!” – спалахнув зеленим оком світлофор.

Плавно збільшуючи газ, Петро відпустив гальма. Все-таки є різниця між стартом з палуби авіаносця, коли тебе викидає в небо катапульта, і зльотом з бетонної смуги наземного аеродрому. Розбіг здавався йому незвичайно довгим. Повністю заправлений пальним з чотирма двохсотп’ятдесяти кілограмовими ракетами на пілонах, “грифон” важко зрушив з місця. Але потужності турбіни вистачало й на більшу вагу, і літак все швидше і швидше нісся по смузі. На середині її ледве помітне биття коліс об стики бетонних плит припинилося і злітні вогні попливли вниз. Сховавши шасі, пілот перевів літак у набір висоти, орієнтуючись тільки по приладах – на кілометровій висоті почалася хмарність.. За склом ліхтаря-“оранжереї” було темно, хоч в око стрель. Тільки яскраво світили зелено-червоні вогні на кінцях крил його “грифона” в ореолах туману, та ззаду в таких самих ореолах блимали АНО[13] напарника, який йшов мало не впритул. Літаки здійснили зліт, не вимовивши по радіо жодного слова.

На висоті в чотири тисячі метрів хмарність почала зменшуватися і за кілька секунд пілоти побачили чисте небо. Сіра хмара востаннє лизнула ліхтар кабіни своїм сирим язиком і відчепилася від “грифонів”, випустивши літаки з мокрого полону. Вода, що заливала лобове скло, почала розтікатися краплями, які здував пружний потік повітря. Набравши висоту, АНО виключили.

Петро перевів “грифон” у горизонтальний політ і почекав, поки до нього приєднається друга пара, яка виринула з хмар. Сонце, яке внизу вже зайшло за обрій, на висоті все ще осявала західну частину неба попелясто-перламутровим світлом. Позаду і праворуч на ясному тлі заходу яскраво горіла самотня Венера. Попереду на сході була сіра імла. Був би Трохимчук більш вразливий, або мав талант письменника, неодмінно сказав би: “загрозлива імла”. І з цієї імли, з північно-східної її частини, накочував на них могутній вал радянських бомбардувальників.

Кілька хвилин польоту їм назустріч, і на екранах бортових локаторів з’явилися відмітки від цілей.

- До бою! – Подав команду Петро, вмикаючи живлення ракет. За кілька секунд на панелі засвітилися зеленим заспокійливим світлом сигнальні лампочки, сповіщаючи, що ракети готові до пуску.

“Велика колона, – думав Трохимчук, дивлячись на зелені цятки, що вкрили екран, а зі сходу продовжували надходити все нові і нові групи бомбардувальників, – не менше сотні машин, а то й дві...”

В їхній неспішній появі з-за обрізу екрана була невимовлена погроза. І що з того, ніби промовляли до нього ці цятки, що ти летиш нам назустріч, ну, зіб’єш ти кілька радянських бомбардувальників, і вони перекреслять ніч вогнем? Радянський Союз такий могутній і великий, що навіть не помітить цієї втрати. Інші сотні бомбардувальників вийдуть на свої цілі і засиплють їх сотнями і тисячами фугасних і запалювальних бомб.

“Ну, це ще подивимося, хто кого бомбами засипати буде!” – З раптовою злістю подумав Петро.

От-от мали показатися головні бомбардувальники. Ще хвилина, дві, три – і підуть на цілі ракети, схрестяться кинджальні траси гарматних і кулеметних черг.

І завтра, коли він повернеться з бою живим, його чекає те ж саме.

Нижче четвірки “грифонів” промчали дві пари нічних винищувачів – в повітря підняли чергову ланку з аеродрому Коростеня. Командний пункт Житомирської зони ППО стягував до місця бою нові групи винищувачів. Повітряний простір насичувався українськими літаками. Від усвідомлення цього ставало веселіше, хоч потрібно було дивитися обома очима, щоб не зіткнутися у повітрі зі своїми. Втім, зіткнення з радянським бомбардувальником було так само небажане...

- Командир, цілі в зоні ураження. – Подав голос штурман-оператор.

- Добро. Як працює локатор?

- Нормально. Цілі бачу. – В навушниках чулося дихання штурмана. – Доворот право, двадцять градусів. – Трохимчук ледь повів ручкою керування, довертаючи “грифон” на потрібний курс. – Так, так... Так. Нормально! Командир, на бойовому курсі! Беру керування на себе.

З носової частини літака доносилося: “тук-тук”, “тук-тук” – це антена радіолокаційного прицілу замість плавного обертання ривками переміщується праворуч-ліворуч, підсвічуючи бомбардувальник, на який ось-ось буде пущена ракета. Штурман зараз припав обличчям до тубуса прицілу, заганяє в “лузу” відмітку від вибраної цілі. А в самій ракеті після натиснутої перед боєм кнопки подачі електроживлення розкрутилися гіроскопи, радіоапаратура чекає тільки сигналу, і коли буде натиснута кнопка пуску, ракета зірветься з направляючої і піде по радіопроменю на вибраний штурманом-оператором ворожий літак...

- Командир, ціль захоплена головкою ракети. – Зумер в навушниках. Секунда мовчання. – Пуск!

Долі секунд до сходу ракети з направляючої тягнуться нескінченно довго. Швидше б! І тут літак ледь здригається, а з-під площини виривається яскраве полум’я і мчить вперед. Секунди бойового курсу закінчилися, одна лампочка на приладовій панелі згасла – ракета пішла на ціль. Нічний пуск ракети – видовище захоплююче! Хочеться відірватися від прицілу, але не можна – потрібно тримати “пташку” в кільці візиру. Та й полум’я осліпить, потім не видно приладів на панелі. Льотчики тільки краєм ока проводжають стрілу вогню, яка мчить вдалину. Швидкість ракети п’ятсот метрів на секунду, швидкість радянського “тебе-сім” сто метрів. Вони зближуються з надзвуковою швидкістю, зреагувати на нову небезпеку пілот бомбардувальника не встигне. Та він навіть і не здогадується, що його зараз атакує ракета. Ця зброя з’явилася всього тільки шість місяців тому, на початку сорок другого року. Не всі льотчики навіть в Україні знають про авіаційні ракети. “Тук-тук, тук-тук”, стукає антена. І вслухаючись в цей антенний стукіт, Петро думає про свого штурмана, там, позаду, в операторській кабіні. Для нього в цю мить нічого не існує, крім зелених блискіток на екрані прицілу, в одну з яких він повинен зараз влучити.

Далеко попереду спалахує яскравий спалах. Влучання! Одним бомбардувальником менше! Тепер від “червоного” бомбера залишилася одна солома. Авіаційний бензин горить яскраво, палаючі уламки добре видно в темряві ночі. Переможно-радісний вигук штурмана, і все починається знову: бойовий курс, захват цілі, пуск. Ще один спалах в ночі. Далеко збоку двічі спалахують вибухи – працюють інші екіпажі його ланки. Чотири винищувачі – сила! Кожен несе по чотири ракети, це шістнадцять потенційних цілей, одна його ланка може тільки ракетами відправити на землю майже дві ескадрильї важких бомбардувальників. Саме проти таких літаків, як ТБ-7 – суцільнометалевих, які не бояться ні куль великокаліберних кулеметів, ні двадцятиміліметрових снарядів автоматичних авіаційних гармат, і розробляли принципово нову зброю для винищувачів. Але “грифони” мають і по чотири 30-міліметрові гармати з боєзапасом у п’ятдесят снарядів на ствол. Теж не іграшки!

Перша і найголовніша характеристика будь-якої зброї – здатність убивати. В кінці тридцятих, на початку сорокових років провідні авіаційні країни, – а Радянський Союз входив в цей елітний клуб – почали приймати на озброєння важкі дальні бомбардувальники, основу стратегічної авіації, суцільнометалеві літаки, які було не так-то просто пошкодити, не кажучи вже про те, щоб збити. Потрібна була зброя, що могла боротися з такими цілями. Таку зброю українські зброярі розробили, військові прийняли на озброєння і промисловці запустили в серійне виробництво. Авіаційна ракета Р-40 могла знищити будь-який літак, що існував на осінь сорок другого року, яким би великим і міцним він не був. І знищити на великій відстані, звідки літак-носій нової ракетної зброї не могли дістати кулемети і гармати атакованого ворога, а винищувачі прикриття не могли відбити напад на своїх підопічних. “Грифони” – єдині поки що носії авіаційних ракет, могли діставати своїх супротивників на відстані в п’ятнадцять кілометрів...

За кілька хвилин вони побачили чорні силуети “тебе-сьомих” і “дебе-третіх”, які виринали з чорноти неба і напливали на Полісся. Усе небо, скільки сягає око, було усіяне темними плямами і цятками. Цілей було безліч. Для Трохимчука це був перший бойовий виліт і все сприймалося зовсім не так, як у звичайному польоті. Частіше билося серце, почуття стали гостріші, думки були чіткими і мозок працював швидко. Починався перший раунд його особистого поєдинку з комуністичною імперією. І для цього йому доведеться “схрестити шпаги” з усіма стрільцями, що сиділи в блістерах літаків армади, яка насувалася...

Висота сім тисяч метрів. Вісім. Дев’ять... Могутній пульс двигуна за спиною виштовхує все вище і вище бойовий наконечник – винищувач. “Грифон” вривається в темноту, як в пустоту. Висота одинадцять тисяч метрів. Трохимчук виводить літак в горизонтальний політ і прибирає газ. Двигун відразу ж переходить з натужного виття в добродушне буркотіння. Розворот на південь. Тепер вони у бомбардувальників позаду і зверху, винищувач нахиляє свій гострий ніс – обтічник бортового радіолокатора – вниз.

В наушниках знову голос штурмана:

- До пуску готовий. Атака!

Бортовий локатор знайшов в темряві осінньої ночі ворога і тепер він яскравою відміткою сяє на зеленавому екрані. До цілі вісім кілометрів і стрільці в кормових баштах навіть не побачать противника, який вже вийшов на них в атаку. Петро скеровує машину і приціл захвачує літак в режим стрільби. Висота більше десяти тисяч метрів. Внизу під ними пливуть на південь дев’ятки ворожих бомбардувальників.

- Можна. Ціль спостерігаю. – Петро переводить винищувач в похиле пікірування.

- Командир, доворот десять градусів. – Штурман знову горбиться в своїй кабіні над тубусом радіолокаційного прицілу. – Є ціль. Бойовий курс... Пуск!

Цього разу ракети досягають своїх цілей з задньої півсфери. Два яскравих спалахи і ще два вогнища додаються до вже палаючих решток радянських бомбардувальників на поліській землі. Пілони ракет пусті, але ще є снаряди в патронних ящиках. Тепер Петро знову бере керування літаком на себе. Він здалеку помітив величезний літак, який йшов прямо, не звертаючи. Збоку і попереду виплили з темряви ще дві такі ж величезні машини. “Ага, голубчики, попалися! Буду бити по черзі!” – вирішив Трохимчук.

Попереду три чорні силуети бомбардувальників. Вони йдуть строєм вздовж залізниці, що йде від Коростеня на Київ. Хороший орієнтир, виведе на столицю, як по проспекту! Тут навіть захочеш, не заблукаєш! Штурмани радянських бомбардувальників знали свою справу туго, Петро подумки їм аплодував.

Швидкість групи була не менше п’ятисот кілометрів на годину і для звичайного поршневого винищувача наздогнати “тебе-сьомі” на висоті в десять кілометрів було б справою непростою. Але “грифон” – турбогвинтовий літак, великі висоти і швидкості – його стихія. Він саме для них і був створений.

Атаку Трохимчук провів зверху ззаду. Тримаючи ведучого ТБ-7 в автоматичному радіолокаційному прицілі, він чекав, поки дистанція скоротиться до восьмисот метрів, на якій можливий ефективний вогонь з гармат винищувача. В коліматорі оптичного прицілу тим часом виростали темні обриси важкого бомбардувальника. Підійшовши до нього метрів на п’ятдесят, він вирівняв швидкість і, довернувши на ворожий літак, зробив крен із зворотним ковзанням. Коли бомбардувальник на якусь мить завмер в світловому кільці прицілу, Петро всадив у нього довгу чергу з усіх чотирьох гарматних стволів. Прийом, звичайно, небезпечний для винищувача, але стрільці не встигли зреагувати. “Грифон” був у їхніх прицілах всього мить і відразу ж відвалив у бік. Бомбардувальник, отримавши з десяток-півтора тридцятиміліметрових снарядів спалахнув і почав розвалюватися на очах. Другий бомбардувальник атакував вже штурман, йому також потрібно практикуватися. Він застосував то й же прийом з ковзанням, і ТБ-7 спалахнув, так само, як і попередній бомбардувальник. За якусь хвилину і третій літак потягнув до землі вогненну доріжку.

Тим часом інші бомбардувальники ввійшли в зону зенітного вогню і небо осяялося тисячами яскравих спалахів. Зенітні батареї, передислоковані з-під Києва, почали обстріл ворожих літаків. Стрій, який достатньо пошарпали атаки винищувачів, був остаточно розладнаний і літаки тепер йшли, “хто в ліс, хто по дрова”. Чіткі строї груп і загонів перемішалися і, втративши ведучих та потерпаючи від прицільного зенітного вогню, бомбардувальники почали позбавлятися бомб, скидаючи їх куди попало...

Атакувавши наступну дев’ятку, яка йшла вище восьми тисяч метрів – тільки до цієї висоти був ефективним вогонь зенітних гармат, керованих радіолокаційними станціями гарматної наводки, – екіпаж Трохимчука збив ще один ТБ-7 і на цьому снаряди в патронних ящиках скінчилися. І не тільки у них. Ефір наповнився доповідями винищувачів, які так само витратили свій боєзапас.

Потрібно було повертатися на аеродром. Але на зміну їм вже підняли три полки нічних винищувачів з Коростеня, Новограда-Волинського і Житомира. “Здали” їм суттєво пошарпаних “бомберів” і поквапилися додому. А коли “червоні” спробують нарощувати удар, на аеродромах в повній бойовій готовності номер один ще пара-трійка винищувальних полків. Пролунає команда – і за хвилину будуть тут...

Поверталися до Озерного радісні і збуджені. Навіть двигун не відчував втоми – співав!

Подекуди на землі ще горіли збиті літаки “червоних”. Яскраві язики палаючого бензину було добре видно з висоти. Залишивши на українській землі гори битого металу, заплативши десятками трупів своїх пілотів за наліт, “визволителі” відкотилися назад, піймавши облизня і цього разу. Поліська земля ще довго курітиме димом збитих радянських літаків...

- Рома, готуємося до посадки. – Петро відчуває, як зводить напругою все тіло після польоту. Доводиться час від часу примушувати себе розслабляти напружені м’язи ніг, рук, спини.

До землі тисяча метрів і двадцять кілометрів до аеродрому. Це три хвилини польоту.

- Зрозумів, до посадки готовий! – Попереду не коротка палуба авіаносця, а довжелезна смуга наземного аеродрому, але посадка, тим більше нічна посадка, завжди небезпека і потребує всієї уваги пілота.

- Рома, нічого не бачу. Куди йдемо?  – Петро дивиться на прилади, вся увага – стрілці курсового радіомаяка, її потрібно втримати на нульовій позначці. Сто метрів висоти і дев’ять кілометрів, а в лобовому склі ліхтарі – чорнота ночі. Здається, що літак йде в хмарах. Його починає трусити. Чи це так спадає нервове напруження після бою?

- Командире, все в порядку, йдемо правильно. Пройшли дальній[14]... Доверніть праворуч на два градуси, а то нас зносить. – Штурман в своїй кабіні зараз бачить більше ніж пілот.

Петро виправляє курс на потрібний градус і картушка компаса повертається на міліметр. Попереду спалахують вогні аеродрому і Трохимчук відчуває, як спадає напруження. В прямому розумінні – гора з плечей. Руки-ноги тепер працюють самі, виконуючи належні рухи. Стукнули і стали на замки стійки шасі. Спалахнула внизу посадочна фара, висвітлюючи бетонну смугу в чорних слідах коліс. На кінцях площин спалахнули зелені і червоні аеронавігаційних вогні. За секунду ведений Трохимчука ввімкнув свої АНО.

- “Янтар”, закрилки, шасі випустив. Дозвольте посадку.

- “Бекас-2”, посадку дозволяю. Смуга вільна. Вітер зустрічний, шість градусів, десять метрів...

Колеса стукають об бетон, за пару секунд опускається і носова стійка. Винищувач котиться по смузі. Попереду два кілометра бетону, місця доволі, але Трохимчук переводить гвинти на реверс. Турбіна реве на злітному режимі, тіло йде вперед і в плечі впинаються ремені безпеки. В перископ Петро бачить веденого, який сідає збоку, вітер розвернув його і здається, що літак сідає боком. Але на підході друга пара і потрібно швидше звільняти смугу. Чорний в світлі посадочної фари аеродромний “Краз” вже чекає в кінці пробігу. Летять в темряву червоні світляки сигарет і техніки зіскакують з кузова на бетон. Вони квапливо чіпляють “грифон” за носову стійку шасі буксировочною штангою. Ревнув дизелем і потягнув за собою. Ще один “Краз” виринає з темноти – він потягне літак веденого. Тягачі буксирують літаки на стоянку. По всьому тілу, ніби розм’яклому після посадки, розлилася втома. До радості перемоги додавалася і гіркота. В неквапливих думках все чіткіше проглядалися прорахунки і помилки, які допустив під час цього першого бойового вильоту, а значить – і неправильні рішення при проведенні атак. Кажуть, що переможців не судять, тільки й помилок їм не пробачають. А від присуду долі не сховаєшся.

В капонірі технік приставив драбинку і пілоти ступають на світлий бетон. Квапливий перекур і за десять хвилин вони вже в кабіні нового “грифона”. Трохимчук вів свою ланку в новий бій. Це був їхній другий бойовий виліт, але відчуття ще не притупилися, все це ще не стало звичним і сприймалося надзвичайно гостро. Знову часто-часто забилося серце, почуття і думки стали загостренішими.

“Вріж!” – крикнув Петро веденим, таїтися і грати в радіо мовчанку вже не було потреби: “Вріж!”. Нічого теревенити, команда на бій має звучати коротко і ясно: “Вріж, вріж йому!”

Скільки сягало око, небо було всіяне темними плямами і цятками. Цілей було безліч...

***

В шерензі дванадцять пілотів. Стоять в повному бойовому спорядженні. Підполковник Клімов дивиться на всіх разом і на кожного окремо і мовчить. Першу хвилину перед тим, як поставити завдання, він любить заждати. Пауза настроює на діловий тон.

- Всі встигли пообідати?

- Всі, товаришу підполковник. – Пустельга відповів за всіх. – Ми свої обов’язки знаємо міцно! Війна війною, а обід за розкладом! – І стрій засяяв усмішками.

Але підполковник не посміхнувся. Ого! Видно, завдання буде нелегким.

- От що, хлопці... – Клімов ніби вагається, казати пілотам про нову задачу чи ні. – Отримали ми відповідальне завдання, саме по профілю нашої роботи... Командуванню флоту вкрай необхідні знімки важливої бази “червоних”. Попереджаю, база прикрита великою кількістю зенітних засобів. Кожен метр простору пристріляний по всім ешелонам... Хто бажає сфотографувати Новоросійськ?

Ніхто навіть зрозуміти до пуття не встиг, яке завдання потрібно виконати, як Амет-Хан вже ступив крок вперед. Пустельга, як ведений, відстав всього на мить. Глянув праворуч-ліворуч, а поряд стоїть вже весь другий загін.

- Що це ви навіть подумати не встигли. – Нахмурився підполковник. – Я почекаю. Мені не потрібно, щоб ви зайвий раз показали, які в другому загоні хвацькі хлопці зібралися. Завдання вкрай небезпечне і коли є хоч найменший сумнів, його не виконати. Зрозуміло?

- В мене немає ніяких сумнівів, товаришу підполковник. – Амет-Хан сказав це просто і впевнено. Я ще раніше про Новоросійськ думав. Прошу послати мою пару.

- Так, я знаю. Он у вас, лейтенанте, Новоросійськ на планшеті відмічений. – Клімов усміхнувся і всім відразу стало зрозуміло, що полетить саме Амет-Хан.

- Лейтенанту Амет-Хану Султану і сержанту Пустельзі залишитися для інструктажу. Виліт о сімнадцятій годині. Іншим можна розійтися.

...Два “грифони” летіли фотографувати Новоросійськ. Відразу ж після злету набрали десять тисяч метрів і пішли прямо на схід – вирішили схитрувати, вийти на ціль з боку Великого Кавказького хребта, несподівано для зенітників. Раптом, за своїх приймуть. Чорти, вони відомі жартівники...

Нижче пари літаків глиби білосніжних хмар. По ним пливуть силуети “грифонів”. Коли й над Новоросійськом така ж хмарність – тоді щастить. Розвідники зваляться, як сніг на голову, і поки зенітники будуть розбиратися, що й до чого, встигнуть зробити свою справу і вшитися. Під площинами на пілонах контейнери з фотоапаратурою і теплопеленгатором. Під центропланом – контейнер з радіолокатором. Йому навіть хмари не завада – зробить знімки і через хмари, і вночі. А теплопеленгатор фіксує навіть запалений сірник на відстані в двадцять кілометрів, а вже такі штуки, як працюючий двигун автомобіля, літака або розігрітий від стрільби ствол зенітного кулемета чи гармати візьме з шестикілометрової висоти й поготів. А парові котли військового корабля – є надія, що нині в Новоросійську знаходиться новітній радянський корабель, лідер есмінців “Ташкент”, зроблений італійською фірмою “Орландо” для Чорноморського флоту “червоних” – взагалі типова ціль для теплопеленгаторів.

Коли в тридцять дев’ятому році “червоні адмірали” переганяли корабель з Ліворно в Поті, то замаскували під пасажирське судно, натягнувши брезент з намальованими ілюмінаторами між надбудовами. А все для того, щоб вести в оману українських моряків на військово-морських базах на Острові і в Галліполі. Даремно. Ще до появи “Ташкента” в Чорному морі українці присвоїли йому ім’я “Голубий крейсер” за незвичайний блакитний колір, прийнятий в італійському королівському флоті, яким, на відміну від шарового, був пофарбований новий лідер радянського Чорноморського флоту.

На траверзі Кубані лягли на південний курс – над плавнями літаки не зустрінуть зенітками. Але чим далі в ворожий тил, тим частіше вікна в хмарах, а над горами взагалі чисто, ніби небо чорти мітлами вимели! Кілька хвилин, і вони пройдуть над Новоросійськом. Зустрічайте гостей, “краснопузики”!

Ах ти, чорт! Амет-Хан про себе лайнувся, здаля було видно, що над Новоросійськом немає хмарності. Ось-ось скінчиться хмарне покривало, а отже, розвідники постануть перед ворогом “роздягнутими”! По спині проходить холодок, таке відчуття, що доводиться йти по мінному полю і ось-ось наступиш.

“Грифон” Амет-Хана круто пішов вниз, сержант спрямував свій літак слідом, беручи праворуч.  Звично давить бронеспинка, висотомір показує 9000, 8200, 7400, 6000 метрів. Пустельга перевів “грифон” в горизонтальний політ, ввімкнув тумблер розвідконтейнерів. В навушниках розмірене клацання – запрацював лічильник фотоапаратів. Їх аж вісім штук в контейнері – роблять знімки з різними світлофільтрами.

Перший захід. Ворог мовчить. Жодного спалаху. Дивно! Не може бути, щоб вони не помітили літаки і не визначили, чиї вони і для чого прилетіли. “Грифони” йдуть на відстані шести кілометрів один від одного, висота шість тисяч метрів – саме для восьмидесятип’ятиміліметрових зеніток, і йдуть по прямій. Чого ж вони не стріляють? “Чекають, поки наблизимося на вірний постріл? Чи викликали винищувачі?” – Пустельга крутить головою на всі триста шістдесят градусів. Але ніде не видно чорних цяток літаків, які наближаються. Сержант уважно дивиться вниз. І тут йому аж дух спирає, є ціль! Точно, саме він, “Голубий крейсер”! Він тут, в Новоросійську! Оце удача, так удача! Правда, прикрили його маскувальним сітками, але ж радіопромені не обдуриш! Та й теплопеленгатор видає на екран, що внизу крупний корабель.

І раптом... Ну й залп! Аж хмари підстрибнули! Земля в один момент виплюнула сотні димних ядер, оплутала літаки каскадом різнокольорових трас. Нарешті-бо! Ну, давай, давай! Спалахи залишаться на плівці, вся система протиповітряної оброни радянської військово-морської бази буде, як на долоні. Ого! Мабуть, більше “давати” вже нікуди. Зенітні автомати жбурляють в небо цілі пачки різноколірних джмелів. Ніби в Зоряний Шлях пірнули. Б’ють всі батареї, в небі сіро-чорні ляпки вибухів. Але двигун рівно гуде, літак тільки нервово здригається від близьких вибухів. В кабіну просочується запах спаленої вибухівки. Все небо просмерділи, зарази! Не хочуть фотографуватися пани комуністи. Ледь подумав, як “грифон” струснуло близьким розривом. За комір ніби снігом хто сипнув – так і збити можуть!

Але потрібно ще пройти з заходу на схід, а там можна і додому.

Додому... А чи вернемося? Потрапили в халепу, будь здоров в Святую Паску! Володимир відчуває нервовий холодок по спині, а всередині все від напруження аж заціпеніло. В таку баню йому ще потрапляти не доводилося. Хоч Амет-Хан в відомий зух, але й він в таких бувальцях не бував. Руки прямо самі просять потягнути ручку керування і вискочити з цієї катавасії. Так, тихіше, руки! Потрібно закінчити другий прохід. Потрібно! І літаки вперто йдуть своїм курсом.

Ось уже майже все, і на знімках повинна бути повна панорама бази. Попереду спухає цілий букет спалахів і винищувач інстинктивно шарахнувся. Пристрілялися. Ще посилюють вогонь, а льотчики думали, що далі вже нікуди. Машини розвідників далеко один від одного. В цьому вихорі спалахів і розривів не штука втратити один одного, і сержант, в черговий раз не знайшовши в повітрі літак Амет-Хана, кричить нервово-перелякано. Радіостанція негайно відзивається невиразним буркотінням лейтенанта – Пустельга так і не розібрав, що саме Амет-Хан буркнув, здаються, “Спокійно. Не панікуй...” – і сержант полегшено зітхає. Лізе ж всяка мура в голову.

Все! Кінець роботі. “Грифон” Амет-Хана робить енергійний віраж ліворуч, в бік Чорного моря, назустріч йому мчить літак сержанта. Той розвертає машину праворуч і... І влітає прямо в сніп розривів.

...Війна – це велика радість, справжня чоловіча розвага і чисто чоловіча романтика – при умові, однак, що тебе не вб’ють і не скалічать. А коли і уб’ють, то тільки помилково...

- Ой, ма... – Радіохвилі розносять далеко слабкий, як зітхання, шепіт. Амет-Хан його ледь розчув.

Літак Пустельги йде якось дуже-дуже прямо і зовсім не в той бік, куди потрібно. А кудись на північний схід. Хвилина-дві – і літаки вийшли з зони ППО Новоросійської бази. Амет-Хан оглянувся – за ними краяла небо зенітна артилерія. В кабіні стійкій запах спаленої вибухівки. Все небо просмерділи, так не хотіли фотографуватися. Але ж роздражнили ми вулик, мабуть, б’ють в небо навіть з пістолетів...

...Пустельга відчув, як щось здавило груди, не вистачає повітря, перестали слухатися руки, ноги і в очах все заступає жовта ватяна запона. Жовтава запона густішає, перемішується з чимось брудним, сірим, чорним... Зникло сонце, небо, земля – все зникло, весь світ кудись зник. Запона закриває вже й кабіну і циферблати приладової панелі танцюють різнокольоровими колами дикий канкан. Кола лопаються мильними бульбашками і голову стискує розпечений обруч. Потім все зникло. Морок, ніби кабіну закрили чорним чохлом, як при польотах всліпу, по приладам. І тільки червоніє останнім вогником згаслого вогнища десь там, глибоко в мозку остання думка: “Тільки не випустити керування... тільки не випустити...”

Вогник згас. Голова сержанта звісилася набік і струмінь повітря з розбитого ліхтаря притиснув голову до бронеспинки. Тіло, сплетене ременями і парашутними лямками, зсудомилося в катапультному кріслі. “Грифон”, від різких рухів пілота смикнувшись кілька разів, потрапив під владу автоматики і автопілот пілотажно-навігаційного комплексу вивів його на заданий перед польотом курс і висоту. А навколо машини, яка йшла прямо і рівномірно, вже згущувалися вибухи зенітних снарядів, добиваючи жертву методично і неквапливо. Від близьких розривів літак здригався, як переляканий кінь...

Володимир отямився від холодку сильного повітряного потоку. І переляк вколов його тонкими голками. “Грифон” мчав біс зна куди і навколо шаленіла вогненна заметіль. Від осколків, що тарабанили по обшивці машина здригалась, а площини все більше ставали схожі на друшляк. В кабіні тріски і осколки ліхтаря. З перебитих систем зі свистом виривається повітря і стирчать навсібіч рвані дроти. Темно-червоні плями просочують комбінезон і течуть цівками по білим лямкам парашута. “Поранений” – промайнуло в голові якось механічно. У скронях гупало так сильно, що здавалося турбіна гудить з перебоями. Руки-ноги важко налилися свинцем і в горлі сухо, язик жорсткий, ніби наждак.

Володимир глянув навсібіч: блакитне небо, двигун тягне машину вперед до білосніжної хмаринки. Головне – подалі від Новоросійська, мабуть там вже злітають на перехват винищувачі. Погляд затримався на площинах. Пробоїни, задирки рваного алюмінію. Чорт! Як побита машина! Дірки невеликі, акуратні. ПГО[15] однак слухається ручки керування, хоч і не так енергійно, як завжди.

Але машина якимось чудом ще жива і кудись летить. Куди? Погляд за борт, вперед, в боки. Кудись в бік Ростова. Збоку, ліворуч з’явився знайомий силует. Амет-Хан, його літак. Володимир пробує взяти керування на себе, але “грифон” слухається його неохоче – льотчик, ти думаєш, що керуєш мною?.. ти помиляєшся, дурню!, і набрид ти мені до нестями, йди до біса! – машина повертає на потрібний курс повільно, ніби роздумуючи, підкорятися пілоту чи вийти з покори...

Амет-Хан підійшов ближче і побачив сержанта, який звалився набік в кабіні. Ліхтар “грифона” не даремно називають оранжереєю або акваріумом. Сидиш в ньому, видний по пояс. Зате і тобі все видно, що попереду, що з боків, що позаду. Бронеспинка катапультного крісла прикриває від вогню з боків та ззаду. А спереду бронескло товщиною в шістдесят міліметрів, не всякий снаряд ШВАКа проб’є. Але зараз ліхтар літака веденого розбитий осколками зенітних снарядів і голова сержанта в білому захисному шолому бовтається з боку в бік під струменями зустрічного потоку повітря.

- Вовчику, Вовчику, відповідай! – Нульова реакція. Пілот непритомний, літак мчить сам собою...

Розвідники і не підозрювали, що за ними вже женеться дюжина “мігів”. Про погоню дізнаються аж на підході до узбережжя Азовського моря. “Кричать” наземні станції і повітряний пост наведення. Видно, “червоні” не бажають випустити розвідників. А Пустельзі тільки над плавнями вдалося розвернути машину в бік Керчі і потужності двигуна не вистачає, щоб піднятися на висоту, дати кілометрів сімсот п’ятдесят – вісімсот та й відірватися від переслідувачів. Але переслідувачів ще не видно. Однак повідомлення станцій наведення все тривожніші. Значить, все-таки їх доганяють.

А що це там, попереду? Погані справи. Доведеться приймати бій. Один, два, три... Ого! Ціла ескадрилья. А зі станцій наведення кричали, що “червоні” позаду, доганяють. От тобі й догнали. Спереду зайшли. Тепер не випустять. Літаки наближалися і Амет-Хан вийшов вперед, прикриваючи поранену машину веденого. Спочатку зі мною справтеся, товариші комуністи!

Лейтенант зручніше вмостився в кріслі, плавно підвів світловий кружок прицілу під першу цятку. Коли б його “грифон” був з керованими ракетами, вже б зсадив з неба трьох-чотирьох. От тільки ракетні “грифони” для учбової групи ще далека мрія, ці машини поки що на озброєння лише корабельних авіакрил поступають. Тому доведеться повоювати на одномісному, 30-мімілетрові гармати теж непогана довбня для “сталінських соколів”. “Як” чи “міг” розвалиться від влучання і одного снаряда. А не влучити, маючи автоматичний приціл з радіолокатором і балістичним обчислювачем, для цього потрібно дуже постаратися!

Амет-Хан погладив великими пальцем рифлену поверхню гарматної гашетки. Ось зараз біле кільце стане червоним – знак дозволеної дальності, – і він натисне бойову кнопку. Але в переламаних крилах вгадалося щось знайоме. Так ще ж “грифон”! Чорт, ледве по своїм не врізав! Своїм приплюснутим “W” наш “грифон” схожий спереду на радянський “міг-3”. Наші! Командир авіагрупи вислав назустріч. Спасибі тобі, Батьку! Ефір наповнений вітаннями.

- Амет, Вовчик, даєш могорич! – Кричить радісно Кутасов. Амет-Хан бачить, як він шле повітряний поцілунок. І відповідає Сашку тим же. Пара Ляховського закладає віраж навколо розвідників і лейтенант махає їм рукою.

- “Міги”, “міги”, “міги”! – Радісні вигуки перериває станція наведення. Пищить в навушниках дівочий переляканий голос. – Курс..., висота..., швидкість...

Дві ланки змикаються – і назустріч “червоним”. Ех, приєднатися б! Але не можна, зітхає про себе Амет-Хан. Дорогі ці знімки, дідько б їх побрав. Та й в баках не густо. Дві пари залишаються прикривати розвідників, а хлопці перехоплюють погоню.

- Атакую... На допомогу Карасю... Бий, бий Льоня! Сашко, позаду... А-а-а, гориш, гад! – В навушниках відгомін бою. – Ага! Крий їх, Паша, з усіх...

І не всі вислови тут літературні. В бою усяке буває, робота винищувача гаряча, нервова...

Коли пара Амет-Хана Султана вилетіла на розвідку, другий загін заступив на чергування. Радянські бомбардувальники почали полювання за українськими суднами в акваторії Чорного і Азовського морів і прикриття судноплавства в районі Керченського півострова було одним з основних завдань авіагрупи підполковника Клімова. І, звичайно ж, прикриття аеродрому.

Щоб склад загону був повним, капітану Тарану додали пару з штабної ланки.

Про те, що розвідники потрапили в скрутне становище, сповістила станція повітряного пункту спостереження. Дирижаблі типу “Топаз” створювалися саме для розміщення РЛС протиповітряної оборони. Патрулюючи на висоті дванадцяти з половиною тисяч метрів, вони могли вести спостереження в радіусі двохсот кілометрів. І все, що відбувалося в районі Новоросійська, де працювали повітряні розвідники, оператори РЛС бачили прекрасно.

Варіанти дій на випадок такого розвитку подій були розроблені заздалегідь. Злітали ланками і загін капітана Тарана був у повітрі вже за хвилину після команди з КП. Сам командир загону очолив групу резерву, групу прикриття вів лейтенант Ляховський. Він і повів назад пару Амет-Хана, коли виявилося, що ведений лейтенанта ранений, а машина сержанта пошкоджена. Придана загонові пара із штабної ланки зайняла позицію позаду розвідників, стригла простір за ними, а пара Ляховського забралася вище на тисячу метрів – коли доведеться встряти в бійку з “червоними”, удар згори дасть їм неслабий шанс відбитися...

Втім, чого лейтенант зараз найменше бажав, так це встряти у бій з радянськими винищувачами.

Літаки плелися ледь-ледь: підбитий зенітками “грифон” вперто не бажав розвертатися в потрібному напрямку і лягти на курс вдалося вже на підльоті до азовського узбережжя. Лиш в синьо-сірій далині зблиснуло блакитним і Ляховський полегшено перевів подих, коли, оглянувшись назад, побачив дві трійки швидких темних тіней, які підходили зі сходу, з боку Тимашевської[16]. Вище і праворуч йшли ще дві ланки “ЛаГГ-3”. Дванадцять винищувачів проти чотирьох! Амет-Хану Ляховський наказав негайно на повному газі відходити на базу – його розвіддані зараз важливіші за п’ять “грифонів”. “Втім, – поправив сам себе Леонід, – вести бій можуть тільки дві машини, моя і Сашка, штабні будуть прикривати машину Пустельги. М-да, не густо, одна надія, що вдасться їх затягти на вертикалі і потім, по ходу справи, на висоту...”

Не справдилося. Радянські “лагги” були націлені саме на розвідників. І коли Амет-Хана їм догнати ніяк не світило – швидкість “грифона” перевищувала швидкість “ЛаГГ-3” кілометрів на двісті з лишком, шість з половиною тисяч коней проти тисячі двохсот все-таки дають таку-сяку перевагу, – то добити поранену машину сержанта ескадрилья “лаггів” могла без проблем.

Пара Ляховського впала з висоти на атакуючу шістку “лаггів” і “грифони” відразу запалили два радянські винищувача. Лейтенанту і його веденому пощастило, вони збили ведучих ударної групи “червоних” і їхні ведені дещо розгубилися. Вони навіть не спробували наздогнати два “грифони”, що атакували дві їхні ланки, втім, це все-одно не вдалося б важкуватим “лагам”. “Грифон” в пікіруванні розвиває понад дев’ятсот кілометрів на годину, важкому і інертному “ЛаГГ-3” таке просто не під силу, потужності двигуна не вистачить. Ця розгубленість “червоних” тривала недовго, але її вистачило, щоб пара “грифонів” встигла перейти в набір висоти, розвернутися, проскочити вище четвірки “лаггів” і атакувати їх в лоб. Цього разу збити нікого не пощастило, але “червоні” чкурнули навсібіч, як горобці при появі шуліки. Все було ясно: втративши лідерів, радянські пілоти втратили атакуючий дух, тепер оставалося тільки не давати їм близько підійти до підбитого літака сержанта. Лейтенант здав ці дві пошарпані ланки пілотам приданої штабної пари, а сам з веденим зайнявся двома іншими ланками “лаггів”, які виходили на атакуючий курс.

Видно було, що льотчики тут трапилися завзяті і просто так вони не відступляться від свого. Бій обіцяв бути важкуватим. Поки пілоти штабної ланки відганяли першу четвірку, нав’язуючи їм лобові атаки, лейтенант знову піднявся вище другої групи “лаггів”, щоб повторити удар.

Але цього разу ведучі ланок були досвідченими пілотами, вони потурбувалися і про висоту, і про запас швидкості. Радянські пілоти чекали такого від українських льотчиків і тому виграш від раптовості першої атаки відпадав сам собою. Не знижуючи швидкості, літаки закрутилися в шаленому танку. Руки пілотів міцніше стискували ручки керування, готові в будь-яку мить метнути машину в тигриний кидок.

І вона настала, ця мить! “Грифон” різко зрізав коло, сипнувши жменею червоних трас. Розсипав гарматний дріб. Ведучий “лагг” жваво вивернувся, черга пройшла мимо. Літак Ляховського проскочив вперед, прямо під його гармати сунувся ведучий другої ланки. “Лагг” зник у спалаху вибуху, ніби його ніколи й не існувало. Все трапилося так миттєво, що ніхто з ведених радянських асів не встиг зреагувати. Ляховський тим часом проскочив вперед і тепер вже “червоний” гнався за “грифоном”. Бій почався...

Мить вирішує в повітряному бою, все змішалося в один несамовитий гул, крізь який пробивалася дрібна розсип гарматних черг. Звук відставав від літаків. Надривалися розпечені двигуни. В каскаді фігур вони гули хрипкими басами, вили на самих високих нотах, перетворюючи гудіння в свист, виття, благаючий стогін. Але здавалося, що цю дику какофонію створює саме небесне склепіння – самі ж металеві птахи ковзають в небесній вишині, в сяючому просторі абсолютно безшумно. Літаки снували один за одним ткацькими човниками, здіймалися вгору свічками, прошивали повітря згори вниз. Бій переходив на вертикалі, йшов на граничних швидкостях, в найвищому темпі. Ляховський вже зрозумів, що перемога легко не дістанеться, і рвав машину до повного потемніння в очах, а “лагг” таким же різким маневром вислизав з прицілу. Втім, спокій не покидав Леоніда, він вже знав, з ким має справу, радянський ас воював, як воюють більшість хороших пілотів, і Ляховському вдалося нав’язати йому свою тактику, використовуючи значну перевагу “грифона” в скоропідйомності. Від мигтіння землі і неба моментами льотчику здавалося, що літак стоїть нерухомо, а навколо крутиться в шаленому танку панорама, розмальована під небо і землю.

На мить “грифон” пронісся на бриючому, заглушуючи ревінням турбіни земні шуми. Земля рівно текла з-під площин. Ручку керування на себе, тепер, куди не кинеш погляд – тільки бездонне чисте небо. Не видно земної зелені. Літаки здіймалися в небесну далину. Гул стихав. Що ж, потягаємося на верхотурі! Клацнула шторка шолома, автомат подав кисень у маску. Літаки дерлися все вище і вище. Тут швидкість швидко згасала. В розрідженому повітрі висоти гвинти молотили вхолосту, не добавляючи тяги. Стеля!

Ляховський відкинувся на бронеспинку крісла. Морозне повітря приємно освіжило нерви і м’язи, наповнило тіло енергією і силою. Леонід побачив “лагг”, і засміявся задоволено: “А-а, не вийшло!” “Лагг” виявився значно нижче. Для нього межа висоти настала раніше. Його поршневий двигун знемагав від нестачі повітря, плював з патрубків вогнем неспаленої суміші і не міг більше ні на метр підняти машину.

“Грифон”, використовуючи перевагу у висоті, розвернувся для атаки. Радянський ас не згаяв жодної миті. У нього зараз один порятунок – прямовисне піке. На високій ноті завило повітря. Літаки падали один за одним майже вертикально. В швидкісному напорі дрижали площини крил, перевантаження придавило до бронеспинки. Витримають машини і люди, які знаходиться всередині, таке перевантаження? Може ось-ось відваляться площини, і машини розваляться на шматки? Чорт забирай, вони витримали! Слідом за “червоним” Леонід переломив піке над самою землею. Літаки стали дибки і знову завили від перевантаження. Знову машини крутилися дзиґами, намагаючись дотягтися один до одного трасами гарматних черг.

Леонід “сів” на хвіст “лаггу”. Машина в глибокому віражі. В черговий раз задоволений усміх кривив губи Ляховському – час віражу “ЛаГГ-3” був більшим, ніж у “грифона”, український літак по цьому параметру не перевищував показників знаменитого полікарповського І-16, шістнадцять секунд! Ось він, радянський ас! Видно червоні зірочки в три ряди. Ще мить, і вдарю з усіх точок...

А “червоний”, гранично зменшивши радіус віражу, вислизав з прицілу, сам прагнув зайти у хвіст. Он, видно льотчика в кабіні. Голова “червоного”, зализана шоломом, віддзеркалює склом окулярів, коли ас оглядається. Ну, ти ж і вертлявий, ніяк в приціл потрапляти не хоч...

В прицілі! Черга, черга, черга! Ду-дук... ду-дук... ду-ду-дук! Влучив! Точно, влучив! З-під капота “лагга” вирвалися пасма диму, лизнули кабіну язики полум’я. Ліхтар пішов назад по направляючих, з кабіни вивалився чорний клубок, стрімко полетів донизу, розмотуючи за собою білі нитки парашутних строп...

А ведені радянського аса тим часом не ловили ґав. Кутасову одному було не під силу тягатися з чотирма льотчиками, нехай і не такими вмілими в пілотуванні, як він, але завзятими. А потім до цієї четвірки приєднали ті, що погналися за розвідниками. Перевага у ворога і так була подвійна, а тепер вона стала чотирикратною, тут навіть досвід мало допоможе. Цей момент Ляховський, захоплений боєм з радянським асом, якось не врахував, і негайно за свій прорахунок поплатився. Проводжаючи поглядом збитий “лагг”, лейтенант на мить випустив з поля зору картину бою, завершував красиво віраж...

Раптом знизу вирвалася траса і він відчув потужний удар по корпусу свого “грифона”. Відразу щось неладне сталося з управлінням. На віражі відмовило кермо висоти, ручка управління ходить вхолосту, ніякої реакції на дії плота. Винищувач закрутився в небі, ніби вгвинчуючись в його сяючу блакить.

Зупинити це обертання було неможливо, машина не корилася пілотові і Ляховський зрозумів, що справи його кепські. “А коли справи кепські, хлопці, – не раз казав командир групи підполковник Клімов, – пам’ятайте, що ви нам дорожчі за літак. В такому разі смикай ручку і – кістки за борт!”

І Ляховський рішуче схопив важіль катапульти.

Оглушливо хлопнуло повітря: розгерметизація – відлетів геть ліхтар кабіни. В ту ж мить надувся і щільно охопив тіло ППК – протиперевантажувальний костюм. А в кабіні вже свистіло і скреготало, нічого не видно. Пил, пил, пил... Де він тільки взявся... Автоматично опустилося скло на захисному шоломі. Поштовх порохових прискорювачів. Вискочили збоку щитки, фіксуючи руки, щоб їх не вивернуло повітряним потоком. Ноги також притиснуті захватами, Леонід зараз був пристебнутий до крісла намертво.

І в ту ж мить незборима сила викинула його з кабіни. В груди вдарив тугий струмінь повітря, пройшла знизу м’ясорубка соосних гвинтів “грифона”, але до льотчика вони не діставали. За спиною щось зашурхотіло, хлопнуло і крісло вирівнялося, швидкість стала згасати. Вже немає ураганного напору повітря, політ стабілізовано. Ще мить, різкий ривок фартуха і його викидає з крісла. Різко смикаються ремені. Тіло ніби наражається на перепону – м’яку, пружинисту і тихо пливе донизу. Лейтенант глянув вгору: де крісло? Тільки б лишень не зачепило, в ньому десь з центнер ваги. Он воно, разом з стабілізуючим парашутиком несеться до землі. Після ревіння турбіни, важких перевантажень, катапультного стусана під зад льотчика огорнула тиша. Нижче він побачив літак, він падав, безладно обертаючись. І гострий біль жалю кольнув серце пілота.

Ляховський зручніше всівся на лямці парашута, оглядівся. Потрібно визначити, куди його несе лиха доля, приготуватися до приземлення. Парашут розкачувало поривами вітру і від цього земля йшла на Ляховського хвилеподібно, ніби хтось нахиляв її то одним боком, то іншим. Кепські справи, несе його кудись на південь. А внизу кубанські плавні, колючою щіткою стирчать очерети. Поверхня зрадницька. Тільки б вдало сісти, не поламати ноги в цій болотяній твані.

Раптовий порив вітру розвернув Леоніда, кинув спиною на очеретяну стіну. Як поталанило! Купол парашута згас, осів пробитою дитячою кулькою. Над льотчиком розкинулося бездонне небо, і в цій безмежній блакиті ширяв самотній беркут.

Встав, розстебнув замок підвісної системи, скинув лямки, відкинув скло щитка вгору і зняв захисний шолом з голови. Адреналін ще шумів у крові і він не відчув гострого болю в ногах. Біль прийшов до нього потім. Зараз же навколо шумів густий очерет, але під ногами сухо, отже, потрапив на острівець в цих плавнях. “Добре, потім буду визначати, куди саме втрапив. А зараз потрібно повідомити своїм...”

З підвісної системи витяг НАЗ – пластмасову коробку в брезентовій сумці. Там медикаменти, продукти, вода, надувний одномісний човен, портативна радіостанція і, звичайно, зброя – 9-міліметровий пістолет-кулемет ПКМ-40[17]. Ліхтарик, сигнальна ракета, пилка, тонка, як струна, сірники термічні, об що хочеш запалити можна, і на вітрі не гаснуть, таблетки сухого спирту. Вода в пакетику з м’якого міцного пластику, цілий літр. А серед медикаментів є ще таблетки для знезараження води.

Але головне – радіостанція. Ввімкнути її, щоб на встановленій частоті передавала сигнал біди, працюючи в режимі радіомаяка. І Ляховський став вслухатися чи не запульсує повітря під гвинтами пошуково-рятувального гелікоптера...

...Пустельга сидить на ношах, біля нього метушаться медики – лікар авіагрупи і фельдшер. Фельдшер притримує ліву руку, а лікар бинтує її. Ран багато, але вони не важкі, кістки всі цілі. Володимир вже вблагав лікаря не відправляти його в підземний госпіталь в Аджимушкайських каменоломнях – дав урочисту обіцянку акуратно ходити на перев’язки і дотримуватися постільного режиму до повного одужання.

(І потім несказанно жалкував за даним легковажно словом – в Аджимушкайському госпіталі проходила медичну практику Яна Воскресенська, а хто ж відмовиться покрасуватися перед коханою дівчиною в ролі калічного воїна-героя! Правду кажуть, знав би прикуп...)

Лікар починає бинтувати наступну рану. Працює він артистично і скоро Володимира сповили, як немовля. Пустельга героїчно переносить біль, але дивитися на нього страшнувато – губи сині, як у мерця, обличчя бліде, ні кровинки, під очима кола, очні яблука налилися кров’ю. Говорити не може – в горлі хрипить, сержант кривиться і киває на склянку з червоним вином. Фельдшер щедро підливає.

- Ти ще щасливо відбувся, – примовляє лікар, – стільки ран, стільки крові втратив... Як тільки додому добрався... М-да, відверто кажучи, не розумію, на чому ти прилетів.

- На злості, товаришу майор. – Пустельга хоче всміхнутися і кривиться від болю. – Дешево вони мене взяли захотіли, дідько б їх забрав. Так дешево, що просто...

Від КП швидким кроком йде командир авіагрупи. Він був зайнятий – доповідав в штаб ВПС флоту про результати розвідки. Слідом за ним – Амет-Хан, він приземлився раніше і разом з Клімовим доповідав про виявлені в Новоросійську цілі. Про обставини бою з переслідувачами доповів щойно по радіо капітан Таран і зараз на смугу заходять один за один “грифони” другого загону.

- Як справи, медицина? – підходячи, запитує підполковник.

- Порядок, ще не одного “червоного визволителя” змусить носом щемлю рити. – Підводиться лікар. Фельдшер відрізає шматок бинта і Пустельга з полегшенням лягає на ноші.

- Ну, то й добре, одужуй. – Качає головою командир групи. – Машину нову отримаєш, твоя в капремонт піде. За півгодини виліт, супроводжуємо штурмовики. По твоїх даних працювати будемо, на Новоросійськ підемо. Як почуття, лейтенанте? – Звертається підполковник до Амет-Хана.

- Нормально. – Лейтенант червоніє, ніби відчуваючи провину в чомусь.

- То й добре, ваш загін прикриває другу групу. Першу прикривають армійські винищувачі.

- Нарешті! – Зітхає Амет-Хан. – Хоч буде на кому зло зігнати.

- Добре, не будемо відволікати медицину. Ввечері командувач ВПС флоту обіцяв прилетіти...

...На долю Сашка Кутасова випало стримувати бойовий азарт пошарпаних лейтенантом Ляховським “лаггів”. Ведучого третьої ланки лейтенант збив з ходу, не затримуючись. А от з четвертим... Радянський ас виявився зубастим воякою, Ляховський з ним зчепився не на жарт. І Кутасов дякував долі, що ведені у “червоного” виявилися з таким же мізерним бойовим досвідом, як у нього. Зеленими, одним словом. Правда, в нього вже було ще з інституту більше трьохсот годин самостійного нальоту, а пілоти “лагів”, по всьому видно було, коли б всі гуртом мали стільки годин... І тому на його долю випало лише стримувати їхній порив будь-що збити пошкоджений “грифон” і не дати переслідувати Володьку Пустельгу.

(Втім, крутитися одному проти вісімки “лаггів” також не мед. Рятували його переважаючі якості машини, виходив з халепи тільки за рахунок швидкості та висоти, куди тікав, коли ставало непереливки.)

Однак довго ця карусель в піднебессі продовжуватися не могла, рано чи пізно “червоні” повинні були реалізувати свою чисельну перевагу. Він ще тримався тому, що “червоні” всі разом кинулися в бійку, втративши своїх лідерів. Але ось-ось хтось з них візьме командування на себе, вісімка розділиться, і тоді його затиснуть: або внизу, або вгорі. А скоріше за все, одна четвірка блокує його, закрутивши на висоті, а решта кинеться в погоню. І не факт, що пілоти штабної пари встигнуть вчасно зреагувати на появу противника. Потрібно було закінчувати цей бій і закінчувати з музикою. І він нав’язав “червоним” лобову атаку – смертний екзамен психіки і нервів. Машини зближувалися і нікому вже не відвернути. Зараз удар...

Але в останню мить ведучий “лагг” рвонув свою машину вгору. Не витримав! І в ту ж мить траса прошила пузо червонозоряного винищувача. Він обвис, ніби наштовхнувся на стіну і зник в сяйві сліпучого спалаху – вибухнули бензобаки. Палаючі шматки посипалися на землю, залишаючи димні сліди.

Фінал і побачили льотчики другого загону, поспішаючи на допомогу своїм товаришам. Відбивши атаку “мігів” ППО Новоросійської бази, вони не стали затягувати поєдинок з ними – не було сенсу. Та й по радіоповідомленням льотчики чули, що їхні товариші вступили в нерівний бій з противником. Необхідно було поквапитися і капітан Таран повів своїх пілотів на допомогу ланці Ляховського. І застали одного тільки Кутасова – збитий “грифон” лейтенанта догорав у очеретах, сипалися донизу уламки збитого “лагга”, а в небі плив тільки один парашут – це був квадратний купол радянського зразка...

Втративши чисельну перевагу, “червоні” вийшли з бою різким пікіруванням. Залишаючи за собою димний слід, вони мчали на схід, притискуючись до землі. Але на прощання два “лагги” встигли взяти в кліщі літак Кутасова і всадити в нього кілька снарядів зі своїх “шваків”. Однак збити не змогли.

Першим поривом капітана було негайно кинутися в погоню і дати “червоним” чосу. Але доповідь Кутасова була невтішною – його літак отримав пошкодження, а сам пілот поранення від осколків снарядів. Та й лічильники пального змушували поглядати на них частіше, а снарядні коробки літаків досить спорожніли. І Таран з холодною люттю відчув, що негайно сквитатися з ворогом не встигне...

Лейтенант Удовиченко щойно закінчив чергування і зараз дивився, як парами заходять на посадку “грифони” другого загону капітана Тарана. Звістка про те, що один з пілотів другого загону загримів у госпіталь, неабияк збурила його. І не від душевної черствості чи якоїсь неприязні до сержанта. Просто на війні така невдача товариша по службі означає подальше просування, але вже твоє власне. “На війні, як на війні...” – кажуть в таких випадках французи. І вони мають рацію. Особисто для Сергія Удовиченка це був шанс потрапити у стройові льотчики. Справа в тому, що у штабну ланку сплавляли пілотів, ну, так би мовити, не зовсім перспективних. Це на авіаносцях штабні льотчики літають більше звичайних стройових. А в учбових частина навпаки... В авіагрупі підполковника Клімова пілотів штабної ланки поза очі називали “писарчуками”, маючи на увазі, що це не зовсім повноцінні льотчики. А кому охота бути неповноцінним? От і намагалися пілоти штабних ланок при будь-якій нагоді перейти у стройовий загін.

Рапорт (з наголосом на “о”) про переведення до другого загону лейтенант Удовиченко подав ще до початку війни, але нагода випала тільки зараз, з першою бойовою втратою. І ось тепер він з нетерпінням чекав повернення другого загону, щоб нагадати його командиру про бажання стати стройовим льотчиком.

Оскільки штабна ланка була неповною – одну пару відправили разом з другим загоном прикривати розвідників – прикривати посадку літаків підняли ланку першого загону, і чергування пари припинилося. Тому зараз Удовиченко тупцював біля свого “грифона” на старті, чекаючи посадки капітана Тарана...

“Грифони” планували з задросельованими турбінами, торкалися колесами смуги. Здіймали хмарки куряви і опускали гострі носи, стверджуючи всі три стійки на плитах злітно-посадочної смуги. Першим сідав літак з цифрою “25” на гострому кілі. Ведений лейтенанта Ляховського. А от його літака немає.

Збили чи сів десь на вимушену? “Збили Ляховського, – повідомив, підійшовши, технік Удовиченка, – і ще двох підловили у Тарана, Пустельгу і Кутасова. Капітан злий, як чорт, он, дивись, як саджає...”

Останнім приземлився літак командира загону. Його машина загальмувала за кілька метрів від стоянки чергової пари. Капітан залишив кабіну, не чекаючи, поки технік принесе трап.

- Ну що, лейтенант, не передумав переходити до мене? – Погляд у капітана запитальний, він ніби обмацував очима. Глянув на напарника Удовиченка. – Лейтенант, я твій “єроплан” візьму, а ти доповіси в штаб групи – я з лейтенантом Удовиченком на обліт району погнав. Так і доповіси...

Часу на підготовку польоту пішло хвилини три, і все ще не вірилося Сергію, що ось зараз здійметься він в повітря, до того ж веденим капітана Тарана, буде його прикривати. Серце стукотіло радісно. Звичне відчуття злиття з бойовою машиною прямо-таки волало до негайної дії. Стримуючи “грифон” на гальмах, лейтенант почав доповідати ведучому по радіо про готовність докладно, як належить...

- Не базікай! – Перервав доповідь Удовиченка капітан. – Роби, як я, мовчки...

Тишу польового аеродрому перервав спарений гул авіаційних турбін. І назустріч Сергію стрімко полинула смуга, зблискуючи в косому сонячному промінні металічними відблисками плит. Капітан вів його на південь, в бік Чорного моря. Він мовчав і навіть не дивився в бік лейтенанта, ніби летів один. І так само, ніби й справді один, він різко розвернув літак в бік берега і, форсуючи двигун, нарощуючи швидкість пішов в гори, залишаючи збоку курортні міста Кавказького узбережжя. Проскочили хребет і Таран пішов на зниження, лиш дозволили густо зарослі лісом гори його північно-східного схилу.

Коли під площинами промайнули останні лисі, акуратно закруглені пригорбки передгір’я і попереду розчахнувся на всю неозору шир кубанський степ, лейтенант почав здогадуватися, куди вони мчать.

Таран знає звідки піднялися “лагги”, які збили Ляховського. Ось чому квапився з вильотом. Він все розрахував до секунди. Коли вивів загін з бою, скільки часу знадобиться “лаггам”, щоб дістатися до цього польового аеродрому, скільки часу знадобиться йому, капітану Тарану, щоб повернутися додому, взяти заправлений літак з повним боєкомплектом і встигнути прийти на радянський аеродром, поки літаки “червоних” будуть заправлятися. Саме тому і взяв капітан літаки, які стояли на чергуванні – вони вже були готові до бою. І коли б він, лейтенант Удовиченко, відмовився летіти, капітан відправився б помститися “червоним” з іншим пілотом. Довго чекати він не міг. Все було у нього продумано до дрібниць...

Тому він і сказав напарнику Удовиченка: “Доповіси, що ми пішли на обліт району...” Він знав, що командир групи не дасть дозвіл на штурмовку двома винищувачами ворожого аеродрому, надто його цінує Клімов, щоб піддавати небезпеці в справі, якою повинні займатися броньовані штурмовики. Морській авіагрупі вистачить роботи. Але Тарана пік біль за Ляховського, якого збили в тилу противника, а, отже, ймовірно загинув. Тому він і переступив через заборону, і ця біль давала впевненість в успіху задуманого.

“Він і справді скажений.”, – згадалася характеристика капітана, яку дали йому підлеглі. Так, скажений, але в найкращому розумінні цього слова. І його льотчики пишалися цим, йшли за ним скрізь...

Сонце світило тепер в потилицю. Низьке, багряне сонце. Так само багряно відсвічували стовпи пилу, які смугами стояли над ворожим аеродромом. Мирна вечірня картина, але зараз вона викликала в лейтенанта таку зловтіху, якої не відчував ніколи. Так, це той самий аеродром. “І там нас не чекають, там не допускають навіть думки про те, що сіро-сріблясті “грифони” морської авіації відійдуть так далеко від моря, зважаться штурмувати сухопутний аеродром у степу...” Тепер Удовиченку стало зрозуміло і чому капітан припинив його доповідь різким: “Не базікай!”, щоб не викрити себе радіоперемовами завчасно.

Низьке сонце світило в спину і тіні “грифонів”, які йшли на великій швидкості, ковзали попереду, подовжувалися, то втікали, то наближалися, обтікаючи кургани, хутори і байраки. Місце у строю праворуч капітана дозволяло Удовиченку бачити тільки голову Тарана, його круглий білий шолом з щитком світлофільтра. Лейтенант додав обертів і вийшов вперед, поряд з капітаном. Побачивши веденого боковим зором, Таран раптом усміхнувся. Зовсім несподівано усміхнувся і, здається, підморгнув підбадьорливо.

І лейтенант побачив, що обличчя у нього не сухе і жорстке, а добре. І він також усміхнувся у відповідь своєму командиру.

По курсу вже розрізнялися “ЛаГГ-3” з зализаними фюзеляжами, з заокругленими площинами крил. Біля них купчилися автозаправники і технічні машини, вовтузилися люди. Але все ще не помічали літаки, які вже лягли на бойовий курс. Їх ховало у своїх сліпучих променях сонце, що заходило. Вони могли тільки чути – гул пари літаків. І вони його почули, але надто пізно...

Одним порухом голови капітан наказав веденому зайняти попередню позицію, його літак ковзнув ледь в бік і вийшов на одну пряму зі злітною смугою, де саме готувалася злетіти трійка “лаггів”. На долю Удовиченка випадало складніше – удар по стоянкам літаків противника, це було зрозуміло і без команд.

Лейтенант чекав появи в прицілі крайнього літака, готуючись відкрити з усіх чотирьох стволів вогонь по скупченню ворожої техніки.

- Бий, лейтенант, бий сміливо! – Капітан натиснув на гашетку раніше і вже не криючись ввімкнув рацію. – Виходь вперед і шпар, прикрию...

В очах мигтіло і Удовиченко не бачив, куди потрапляють його снаряди. Надто велика була кутова швидкість біля землі. Коли б він оглянувся, то міг би побачити, як спалахували  і горіли автомашини, літаки, як в клубах диму металася аеродромна обслуга. Міг би, але для цього потрібно було оглянутися, а він дуже боявся згубити з очей свого командира і тому не наважився глянути назад навіть мигцем. І йому здалося, що своєю стріляниною не наніс ворогу жодної шкоди. Ось Таран – так, він не промахнувся. На старті палали три літаки. Перервавши зліт, вони широко порозкидали свої тіла, роз’єднані на частини по всьому полю аеродрому, горять ясним полум’ям. А він? Що він...

Пройшовши весь аеродром, капітан перевів “грифон” у набір висоти і розвернув його на зворотній курс, в бік сліпучого сонця, до моря.

- Лейтенант, бачиш мене. – Голос був веселий. – Давай курсом на сонце. Йдемо додому...

На злітній смузі палахкотіли окремі вогнища. А на стоянці вогонь і дим стелилися на всю її ширину. Вже на зворотному курсі Удовиченко бачив, як стріляли зенітки з укриттів за межею аеродрому. Там все ще щось вибухало, фонтанувало брудним полум’ям.

Вже коли приземлилися, капітан підійшов до Удовиченка, дружньо ляснув по плечу.

- А ти, салага, взагалі нічого винищувач...

 
В далекий край товариш відлітає...

З одного боку стаціонарний аеродром примикав до шосе Москва-Мінськ. З іншого боку проходила лінія приміських електричок Мінської залізниці. З першого ж погляду на аеродром було видно, що Радянська Батьківщина не пошкодувала зусиль і коштів на створення Військово-Повітряних Сил.

Аеродром мав бетоновані злітно-посадочні смуги і асфальтовані майданчики стоянок. Для літаків були зведені ангари з гофрованого металу, авіаремонтні майстерні, склади і багато чого іншого, без чого неможливе складне авіаційне господарство, і все це було розташовано в капітальних будівлях.

У авіаційному містечку, де жив льотний і технічний склад, були зведені п’ятиповерхові будинки, поруч було створене спортивне містечко зі справжнім футбольним полем. А в гарнізонному клубі – кращим за столичні театри, між іншим – щотижня виступали московські знаменитості, на концерти яких навіть у первопрестольній квиток було важко дістати...

Полк називався вельми загадково – ДРАП-2 ОН[18]. В штабі молодим сержантам, які щойно прибули з училища пояснили цю загадкову назву: “дальній розвідувальний авіаполк”. А чому цифра “2”? Тому , що створений на базі другої ескадрильї учбового авіаполку, який перебазували на схід, подалі від зони бойових дій. Звідси й номер.

Але найзагадковішими у назві були букви “ОН”. Молодим льотчикам пояснили і це скорочення: “особливого призначення”. Однак це пояснення зовсім ясності не додало, воно так і залишилося для молодих пілотів незрозумілим. І тому, що друга ескадрилья була оснащена транспортними літаками Лі-2[19], ліцензійним близнюком американського DC-3, з розпізнавальними знаками ГВФ[20], вони не придали якогось значення. Правда, укомплектована ця ескадрилья була досвідченими пілотами з Цивільного Повітряного Флоту, які провели в повітрі не одну сотню годин. І літали вони найбільше в полку...

Полк озброювали новими швидкісними бомбардувальниками Пе-2. І не просто новими літаками, а спеціальною розвідувальною модифікацією цієї машини. Пе-2 були запущені у виробництво восени 1940 року і тільки-тільки почали поступати в деякі бомбардувальні полки. Але розвідувальні частини озброювалися новими машинами в першу чергу. “Пєшки” у розвідувальному варіанті відрізнялися від серійних пікіруючих бомбардувальників досить суттєво. У них була герметична кабіна, а екіпаж складався тільки з льотчика і штурмана. На розвідники ставили отримані з США – поки в СРСР не розгорнуть власне виробництва на одному з заволзьких моторних заводів – англійські ліцензійні висотні двигуни “Мерлін”, потужністю в півтори тисячі кінських сил з висотними турбокомпресорами. Це дозволяло Пе-2Р літати на висотах понад дванадцять тисяч метрів зі швидкістю в шістсот двадцять кілометрів на годину! Ніякий винищувач, ніяка зенітка ймовірного противника на такій висоті дістати новий швидкісний розвідник були неспроможні і за свою безпеку льотчикам можна було не турбуватися. Правда, за цю розкіш довелося заплатити відсутністю оборонного озброєння і бомбардувального навантаження – бомбовідсік був зайнятий фотоапаратурою та частково паливними баками. Нижній великокаліберний УБ зняли і стрілець-радист став не потрібен, на радіостанції працював штурман. Не було кулемета і в штурмана – вважалося, що на такій висоті атакувати зверху розвідник не зможе жоден існуючий винищувач. В разі небезпеки захиститися від атаки винищувачів розвідник міг тільки маневром. Втім, пілотів це не тривожило – просто у сусідів, – тобто, ймовірних противників – не існувало ще винищувачів, які могли б забратися на висоту понад десять кілометрів і догнати “пєшку”.

Але в кінці сорок першого року ситуація змінилася – у клятих націоналістів з’явився висотний винищувач, що міг літати на таких висотах: “грифон” Сімферопольського авіазаводу, який входив в корпорацію Сікорського. Літак був досить незвичним на зовнішній вигляд. Втім, таких винищувачів було у хохлів дуже мало і всі чомусь йшли у морську авіацію, на авіаносці. Очевидний прорахунок, який майбутньому противнику не вдасться виправити! Час існування незалежної української держави закінчувався...

З кінця сорокового року, тільки-тільки освоїли молоді пілоти нову машину – тим, хто швидко входив у стрій, йшли звання: сержант, який отримував допуск на самостійне пілотування нового розвідника отримував “кубарі” молодшого лейтенанта, що неабияк стимулювало учбовий процес; і відповідно більші посадові оклади і підвищена платня за вильоти, – почалася бойова робота. Виліт на світанку – коли сонце сходить і тіні на землі виразніші, і ввечері – коли сонце заходить. В основному фотографували прикордонні з Радянським Союзом території України. Фотозйомку глибинних районів найбільш ймовірного противника – вони дуже скоро стануть театром військових дій! –провадили льотчики другої ескадрильї, замасковані під літаки Цивільного Повітряного Флоту. Пілоти розвідників почувалися в повній безпеці – з висоти в десять-дванадцять кілометрів одиночний літак не видно і не чути, помітити його можна було тільки випадково. А вже про те, щоб підняти на перехват винищувачі і посадити розвідник чи збити – про це навіть і мови не було! В безсилій люті хохли могли тільки відбуватися дипломатичними нотами, але народне прислів’я правильно мовить: не спійманий – не злодій!

За зиму і весну сорок першого року налітали сотні годин і відзняли кілометри плівки. Вже літом всі колишні сержанти хизувалися лейтенантським “кубарями” в блакитних петлицях, а у деяких новоспечених лейтенантів навіть з’явилися урядові нагороди – сувора Радянська Батьківщина вміла достойно винагороджувати своїх синів за ударний ратний труд.

На початку червня полк переключився на інші цілі – все літо і початок вересня літали на фотографування Прибалтійських республік. В курилці це інтерпретували однозначно – скоро, дуже скоро дружна сім’я радянських республік поповниться новими сестрами. Не довго вже залишилося чекати пригніченим пролетарям і сільській бідноті, що українським, що естонським чи латвійським або латиським, визволення з-під гніту кровопивць трудового народу: капіталістів і поміщиків. Могутня Червона Армія разом з Червоним Флотом не сьогодні-завтра здійснять свою визвольну місію і принесуть знамено визволеного труда на багатостраждальну землю, яка тільки через слабкість Країни Рад не ввійшла до складу Радянського Союзу в буремні двадцяті роки, коли розвалилася на шматки Російська імперія – ця тюрма народів, як казав великий Ленін. Принаймі так повідомляв особовому складу на щоденних політінформаціях заступник командира полку по політичній частині. (Правда, капітан дуже любив, коли його називали по-старому: комісар!) Але ніхто й не сумнівався в цьому. Саме так і повинно було бути! А як же інакше?

Однак вже в кінці вересня, коли льотчики повернулися до бойової роботи по фотографуванню прикордонних районів України, їх чекав неприємний сюрприз – у хохлів з’явилися висотні винищувачі. З перших вильотів вони пробували здійснити перехват розвідників, але їх вчасно помічали і, використовуючи перевагу в висоті, розвідувальні “пєшки” встигали відійти на свою територію. На щастя, збити чи посадити противнику хоч би одного розвідника не вдалося. А на радянську територію винищувачі ймовірного противника залітати не наважувалися. Однак ентузіазму та завзяття у пілотів полку різко поменшало. Втім, такого розвитку подій і потрібно було чекати, на тому боці добре розуміли, навіщо літають над Україною повітряні розвідники. Отже, повинні були вжити відповідних заходів. А розробка висотних винищувачів в Україні почалася ще в тридцять шостому році, коли зробив перший політ важкий бомбардувальник ТБ-7. І ось відповідь: висотні літаки з’явилися на озброєнні винищувальних частин майбутнього противника.

Першим з новими винищувачами зустрівся екіпаж Євгенія Смирнова. В той день разом зі своїм штурманом Плісом Нурпісовим він вилетів на розвідку аеродромів протиповітряної оборони навколо української столиці. І під час цього польоту на підході до ворожої столиці його атакували літаки незнайомого типу. Хоча деякі чутки вже ходили серед льотчиків. Дехто твердив, що новий винищувач у хохлів літає чи не вдвічі швидше від старого “ішака” і “стеля” у нього в два рази вища. Але, заспокоювали вони, маневреність значно гірша, ніж у “яків” та “мігів”. Відірватися від них можна, а маневром можна й перемагати!

Сфотографувавши пару передових аеродромів, Смирнов взяв курс на наступну ціль – Васильківську авіабазу, там знаходилося авіакрило винищувачів-перехоплювачів П-40. Зустріч з новими винищувачами відбулася несподівано для екіпажа літака-розвідника. Штурман раптом закричав:

- Командир! Справа сверху четыре самолета! Идут на нас.

Смирнов підняв голову і побачив спочатку чотири, а потім ще два літаки. Вигляд у них був незвичний – повітряний гвинт знаходився позаду, між рознесеними кілями. Літаки підійшли ближче і льотчик побачив, що гвинт подвійний. А ще дивні літаки не мали фюзеляжу – кабіна з гострим носом кріпилася до відігнутих назад крил, які мали форму латинської букви “W”. Два льотчика тандемом сиділи під прозорим ліхтарем закритої кабіни і мали чудовий огляд на всі боки, не те що в тісній кабіни “ішака” чи “чайки”, які для того, щоб льотчик міг “крутити головою на всі боки” і щось побачити, зробили відкритими.

Розвідники зреагували на загрозу миттєво. Смирнов відразу ж кинув “пєшку” у прямовисне пікірування – так гарантовано можна було відірватися від будь-якого винищувача противника, і став кидати її з боку в бік, намагаючись збити ворожі літаки з прицілу. Зазвичай так вдавалося на максимальній швидкості відірватися від винищувачів, але зараз відбувалося щось незрозуміле. Хохли висіли на хвості і швидко скорочували відстань. І тут Смирнов зрозумів, що їх атакували ті самі винищувачі про які ходили чутки серед повітряних розвідників. А висота зменшувалася, ще кілька секунд і “пєшка” вріжеться в землю...

- Я начал выводить самолет из пике. – Розповідав потім Євгеній. – Нагрузка огромная, ломит в ушах, из ушей идет кровь. Штурман чертыхается, помогает мне снять кислородную маску. Выхожу из пикирования, чуть не задеваю пузом верхушки деревьев. Вперед – линия границы. А летим на брее[21], из пистолета можно сбить. Набрать высоту нет времени. Бросаю «пешку» еще ниже. А он, гад, заходит сверху и явно готовится обстреливать. Наконец, проскочили границу. Так переволновался, что не смог сразу зайти на посадку. Сделал два «коробочки», прежде чем, наконец, сел.

- А как выглядит новый истребитель?

- Спроси мою бабушку! Все длилось считанные секунды. Я не успел, как следует разглядеть.

Досить швидко знайшли протидію – велика висота і пильність. Ледь виявивши ворожі винищувачі, розвідник розвертався в бік кордону і відходив на свою територію на великій швидкості із зниженням. Піймавши кілька разів облизня, українські льотчики стали заходити з боку кордону, але й тут можна було енергійно маневруючи, уникнути зустрічі з тридцятиміліметровими снарядами чотирьох бортових гармат “грифона” – така назва була у цього літака, тільки-тільки запущеного в серію на Сімферопольському авіазаводі, що входив у авіабудівну корпорацію Сікорського.

А декому навіть подобалося гратися в кота-мишу з майбутнім супротивником. Пошити в дурні роззяву-винищувача вважалося чи не найбільшим шиком серед повітряних розвідників. Цей нездоровий азарт охопив мало не третину пілотів полку. І це позначилося на бойових втратах – за зиму і ранню весну сорок другого року полк втратив чотири екіпажі.

Дипломатам потім довго доводилося відбріхуватися від обурливих звинувачень українського МЗС про підготовку Радянським Союзом війни проти незалежної України. Звичайно ж, це були тільки вигадки націоналістів! В Радянському Союзі ніхто ніякої війни ні проти кого не задумував. Всім відомо: СРСР – мирна країна! Відповідно до відомої пісні: “...чужой земли мы не хотим ни пяди, но и своей вершка не отдадим!” – радянські люди були зайняті мирною працею і про захоплення чужих земель не думали, хіба що хотіли повернути свої, законні, втрачені двадцять років тому.

Але нові українські винищувачі виявилися не найбільшим сюрпризом для радянських повітряних розвідників. Велика висота і висока швидкість, які рятували літаки-розвідники від атак ворога, не змогли захистити від нової зброї, яку хохли застосували на початку весни сорок другого року. І повітряна розвідка майбутнього театру воєнних дій до середини літа швиденько зійшла нанівець.

Зенітні ракети – ось що зробили неможливим подальші польоти над ворожою територією...

В середині квітня дальньому розвідувальному авіаполку наказали провести планове фотографування української столиці. Всі розуміли значення цього наказу і його важливість. А такі відповідальні завдання доручали досвідченим майстрам повітряної розвідки, ветеранам полку, які отримали бойовий досвід в небі Китаю, в Іспанії, на Халхін-Голі... Підрахували – виявилося, що льотчикам випадало зробити не менше тридцяти вильотів. Працювати доведеться з повним навантаженням на кожен екіпаж. Втім, і полкова молодь також встигла за короткий час проявити сміливість і винахідливість у бойових польотах.

Та й досвід у польотах над столицею націоналістичної України вже був. Льотчики другої – “цивільної” – ескадрильї ще з тридцять дев’ятого року робили бойові вильоти на фотографування Києва. Але зараз полк отримав завдання підготувати фотопланшет – план націоналістичної столиці. Виліт призначили на 18 квітня, коли почали прибувати в Білорусію, на прикордоння, нові танкові, стрілецькі, артилерійські, авіаційні з’єднання Робітничо-Селянської Червоної Армії. Між собою подейкували, що готувалося давно очікуване визволення південної Білорусії від двадцятирічної окупації націоналістами.

Київ займав велику площу – все-таки вісім мільйонів населення разом з приміськими селищами і містечками, – і сфотографувати його одному екіпажу, звичайно ж, було не під силу. Перший літак Пе-2Р з підвісними баками підняв з мінського аеровузла командир першої ескадрильї Олександр Дригін. Набрав одинадцять тисяч  метрів і без пригод долетів до української столиці. Пройшов над центром Києва із зниженням, виконавши бойову задачу. Фотографування велося з висоти восьми тисяч метрів і АФА[22], фотоапарат-“качалка”, з цієї висоти знімав смугу шириною 7025 метрів. Цього було явно недостатньо для виготовлення планшета – плану великого міста. Але на зміну першому розвіднику вже вилітав наступний. І тут зв’язок з літаком комеска припинився. Штурман встиг тільки передати повідомлення про вибух поблизу літака і зв’язок перервався. До з’ясування обставин другий екіпаж повернули назад на аеродром...

Так в очікування ясності пройшли травневі свята. А п’ятого травня бойовий наказ знову отримали льотчики першої ескадрильї. На фотографування Києва повели літаки командири ланок. Результати цієї розвідки були такими важливими, що повідомлення про хід польоту передавали по радіо в штаб Білоруського військового округу командуючому ВПС комкору Грендалю.

Ніщо не віщувало нещастя, штурмани обох літаків кожні п’ять хвилин повідомляли про плин польоту і нічого загрозливого не помічали, а потім один з розвідників повідомив, що спостерігає вибух біля машини напарника, а за дві хвилини припинився зв’язок і з другим екіпажем. Вильоти припинили...

От тільки про ці загадкові вибухи пішли погані розмови. Базіки почали плести щось про “шкідників”. І, як слід було очікувати, до справи негайно підключилися ті, кого обов’язок змушує на такі чутки реагувати. З цього, звичайна справа, нічого доброго бути не могло і командир полку разом зі своїм заступником по технічній частині, а також техніками загиблих літаків, потрапили під важку руку “недрімаючих органів”. На щастя, пробули вони під слідством недовго – доблесні радянські розвідники добули відомості про загибель своїх авіаційних колег. Виявилися, що всі три екіпажі стали жертвами нової протиповітряної зброї – керованих зенітних ракет. Літати на великих висотах виявилося дуже і дуже небезпечно, ракети досягали висоти в двадцять кілометрів і розвивали швидкість понад п’ятсот метрів на секунду. Не втекти...

І всякі розвідувальні польоти над територією України припинили. Однак командування вимагало нових даних про те, що діється по той бік кордону і полкові розумники знайшли вихід – для проведення розвідки залучили ланку учбових літаків У-2. Спочатку того, хто це запропонував, підняли на кпини, але вже після другого польоту – звісна річ, літав той, хто запропонував це безумство! – всі заперечення припинилися. Нашвидку перероблений У-2 привіз такі знімки, що льотчик негайно отримав чергове звання і орден Червоного Прапора. Виявилося, що мала висота, невелика швидкість польоту і дерев’яно-перкалева конструкція У-2 робили його невидимими для радіолокаторів противника. Суцільнометалевий Пе-2Р радари засікали відразу, а тому могли наводити на нього ракети і винищувачі протиповітряної оборони. А для того, щоб засікти У-2 на екрані радіолокатора потрібно було дуже і дуже постаратися. Знайомі оператори з РУС-2 говорили, що при спробі виявити цей літачок в кабінах стояв суцільний мат – так мигтить щось на екрані, а що мигтить, і не второпаєш! Таким чином, і вийшли зі становища.

Однак про зйомку української столиці довелося на деякий час забути. Ось почнуться бойові дії, тоді можна буде, розбомбивши стартові позиції зенітних ракет, – а відзняти їх вдалося на “невидимці” У-2 – виконати це складне завдання. А поки що проводили фотозйомку – в полку негайно ввели четверту ескадрилью, озброєну У-2Р, – аеродромів винищувальної авіації на північний захід від Києва. Все, що було на схід, тобто, все Лівобережжя, фотографували розвідники Воронезького військового округу, який ось-ось мав перетворитися на Український фронт.

І, нарешті, Великий День настав шостого вересня тисяча дев’ятсот сорок другого року. Цього дня розвідники не літали. Зате зробили тисячі вильотів бомбардувальники: дальні, середні, пікіруючі і легкі, по виявленим льотчиками розвідувального полку об’єктам. Дивно, але авіація противника протидії в перший день не чинила! Це однозначно тлумачилося всіма, як повний розгром аеродромів у перші години війни.

Однак дійсність виявилася дещо суворішою. Наземна розвідка виявила, що бомбардувальники у дев’яти випадках з десяти відпрацювали по несправжніх аеродромах! Противник виявився не дурнем, і підсунув льотчикам-скороспілкам – а такими недовченими сержантами комплектувалися полки ближніх бомбардувальників Су-2 – “дурилку картонну” замість справжніх об’єктів. Як результат – великі втрати.

Щоб виправити становище, командування радянських ВПС вирішило надавати бомбардувальникам лідерів з числа повітряних розвідників. Це значно підвищило ефективність бомбових ударів, але навантаження на кожен екіпаж було позамежне – витримати по п’ять-сім бойових вильотів надзвичайно важко. Особливо лідерам – по ведучому, як правило, б’ють всі, кому не ліньки.

Ну й, звичайно ж, зросли втрати. Щільна запона зенітного вогню зустрічала літаки на підходах до об’єктів удару, а зійти з бойового курсу лідер не мав права. За два наступні дні полк втратив шість екіпажів і десять літаків. Що поробиш, війна жорстока і втрати неминучі. Літаками полк поповнили в той же день, а от з підготовленими льотчиками проблему так просто було не вирішити. Тільки щоб вивчити район бойових дій, потрібно було не менше двох днів навіть для досвідчених льотчиків. А де цих досвідчених взяти? Хто їх дасть, коли самим потрібно? Ото ж бо й воно!

Та й звичайні польоти на розвідку були не мед. Що ж поробиш, мирне життя скінчилося!

При розвідці Коростенського залізничного вузла екіпаж Костянтина Дунаєвського потрапив у щільну стіну зенітного вогню ще на підході до цілі. Енергійно маневруючи, Костя підійшов до об’єкту і наказав ввімкнути фотоапарат. На бойовому курсі в мотор влучив снаряд. Машину сильну труснуло, “пєшка” дала крен і зійшла з бойового курсу. Фотографування не вийшло. Тоді Костянтин пішов на другий захід. Штурман хотів заперечити – лізти в вогненний шквал було безумством, але тон наказу командира відмітав всі заперечення. Майстерно маневруючи, Костя з’явився над ціллю. Ворожі зенітники мабуть сторопіли від такого нахабства і припинили вогонь. Літак з двигуном, що димів, здавався некерованим і противник просто чекав моменту, поки літак звалиться в штопор і вріжеться в землю. А Костя навмисне йшов з креном до землі. А коли ціль була позаду, зробив гірку і зник в променях сонця.

А крім цього, була й інша прикрість для повітряних розвідників.

На розвідку літали без супроводу винищувачів. Поки бойові дії не велися, це було природно. А коли війна розпочалася, виявилося, що радіус дії винищувачів, навіть нових “яків” та “мігів” був значно менший радіусу дії розвідників. Далі, ніж на п’ятдесят, максимум сто кілометрів винищувачі не могли супроводжувати Пе-2Р. Крім того, “яки” не були оснащені апаратурою для висотних польотів. Діяти вони могли тільки на висотах до чотирьох тисяч метрів, а розвідка велася, вище цієї межі, на висоті понад 7000 метрів. Тому супроводжувати розвідники могли висотні “міги”, а вони потрібні були для прикриття своєї території від повітряних ударів. Однак в перший день війни українська авіація, здавалося, взагалі не піднімалася в повітря, а потроху проявляти активність почала тільки з другого дня війни...

***

Біля берегів Азовського моря Прикубанські степи переходять в лимани, плавні і протоки дельти Кубані та інших річок, розділені вузькими ділянками суходолу. На азовському узбережжі розташоване місто Темрюк, біля якого Кубань впадає в море. В минулому столітті Кубань впадала в Чорне море, але місцеві жителі, задумавши опріснити воду лиманів, прорили від Кубані глибокий канал – Темрюкське гирло. І більша частина води потекла по новому руслу. Старе русло висохло і тільки широка балка серед крутих берегів нагадує про повноводну ріку, яка протікала тут колись. Не знайти його нині на земній тверді і на картах, так само, як немає і заможних куркульських хуторів: тепер тут розкинулися виноградники.

Серед неораного степу понуро стирчали кілька мазанок – все, що залишилося від багатого колись хутора. Хутір недалеко від лиману і звався Лиманським. Поряд проходить вузькоколійка і тому тут розташували польовий аеродром. На ньому розмістили штурмовий авіаполк і з першого дня війни броньовані “іли” піднімали звідси штурмувати прибережну смугу в Криму між старозавітною фортецею Єнікале і селищем Маячним. Спочатку літали на Керч. День, наступний, ще один... А під вечір – новина: висаджено десант північніше села Ельтіген. Морська піхота мала відрізати Керченський півострів від Криму. І всю авіацію фронту націлили на підтримку десантників. І з цього дня полк працював по цілям в Камиш-Буруні.

Давили берегові батареї націоналістів, зенітні установки і кулеметні точки, які впритул розстрілювали десантників. Працювали на знос, виконували по п’ять вильотів на день. Що таке п’ять вильотів на штурмовику? Багато це чи мало? Для людини далекої від цього кількість вильотів нічого не пояснює, так само, як і кількість заходів на ціль. А льотчики полку робили їх почасти по шість в одному вильоті, тридцять атак за день! Небагато піхотинців, танкістів стільки разів взагалі ходили в атаку. То ж бо й воно...

...П’ятий виліт по передньому краю націоналістів, які захопили в двадцятому році одвічно російський Крим, доводиться виконувати в вечірніх сутінках. Назустріч штурмовикам повзе рвана хмара, попереду – мутно-сіра смуга землі, звідти будуть пригощати зараз від усього серця. Льотчики чекають гостинця і цілі грона вибухів виникають по курсу. Пальба зеніток шаленіє з кожною миттю і броньовані “іли” відчайдушно маневрують, жити всім охота. Ціль набігає і сталеві поплавки штурмовиків хиляться донизу...

Вогненохвості ереси[23] протикають темно-синє повітря надвечір’я і туманне плато землі починає гойдатися. Сержант Журавльов ловить в перехрестя ціль і натискує гашетки. Вихід праворуч із ковзанням. “Молодец, – хвалить він сам себе, – хорошо, что не влево, а то бы угодил под встречную трассу...” І в ту ж мить – шварк, у вухах різкий біль, а в кабіні гуляють вихорі. Кватирки висадило вибуховою хвилею, лобове скло чимось заліпило з зовнішнього боку. Тьху, напасть! Чайки зшаленіли від пальби, від вогню і якась вляпалася прямо в лобове скло штурмовика. Вже зовсім звечоріло, тільки знизу відсвічує вода в останніх променях сонця. А “іл” не пристосований до польотів у сутінках, китиці світло-блакитних вихлопів з моторних патрубків осліплюють пілота. А летіти якось потрібно. Сержант намацав окуляри, ривком опустив їх на очі. Ліхтар – назад, доведеться летіти у відкриту, виглядаючи з кабіни. Ось-ось має з’явитися Таманський берег, а за ним хутір Лиманський. Вже зовсім темно, як знайти свій аеродром, як сісти в темряві?

- Горбатые, я – восьмой, ко мне. Все ко мне! Обозначаю себя АНО. – Лунає в навушниках голос командира ескадрильї. – Садиться будем с подсветкой прожекторов.

Журавльов бачить поряд спалахи бортових вогнів, довертає на них. Ліворуч з’являється ще один літак, блимає аеронавігаційними вогнями. Літаки розмиті на фоні сріблястих відблисків моря. Літак комеска йде впевнено, він і в повній темряві бачить краще кота, без усякого прожектора приземлиться, а іншим як? Ніхто з льотчиків ескадрильї ще не сідав з підсвіткою землі, туго доведеться хлопцям.

Однак, вийшли на аеродром. У повітрі катавасія, повно винищувачів, патрулюють над смугою. Правильно, щоб не підловив якийсь гад націоналістичний, як це сталося вчора в тридцятому полку. Тоді в баках штурмовиків хлюпотів аварійний залишок бензину, а в снарядних ящиках вже не було боєприпасів. Двоє заходили на посадку, а згори звалився український винищувач. Раптове піке з боку сонця і коротка черга з усіх вогневих точок. Поки злітала ланка Як-1, на старті палали два “іли”, а “беркут”[24], круто розвернувшись, попрямував на захід і зник у блакитній вишині. Раптовість була його зброєю і щитом, яка допомагала вціліти у дикій вакханалії смерті, яка панувала в небі над Азовом і Таманською протокою...

Крита машина з радіостанцією стоїть на початку смуги, яку освітлює прожектор на автомашині. Командир полку з мікрофоном у руці намагається приземляти штурмовики з найменшою небезпекою. Та пілоти і самі розуміють складність обстановки і підводять машини до землі обережненько, підсвічують фарами, підтримують літак обертами двигуна і сідають усі добре.

Журавльов зарулює на стоянку, вимикає двигун і... провалюється кудись.

- Ты ранен? – Його трясуть технік з механіком, а сержант не може зрозуміти, чого їм потрібно.

- Убит. Насмерть... Дайте хоть минуту еще побыть на том свете, подняться не могу. – Виявляється, він примітивно заснув. “Долетался ты, Журавлёв. До ручки...” І сержант став вибиратися з кабіни.

Не встигли повечеряти, як терміново зібрали всіх пілотів на командному пункті.

- Получен приказ: вместе с основной работой доставлять десантникам в Эльтиген боеприпасы и продовольствие. У них там совсем плохо. Нечего есть, нечем стрелять, нечем раны перевязывать. – Сказав командир полку. – Будем сбрасывать десанту специальные мешки с высоты не более десяти метров.

На ранок небо було світле, чисте, дув східний вітер. Керченська протока цим вітром була збаламучена до дна, вода в Азовському морі якогось білого, крейдяного кольору. Але повітря лишалося прозорим і видно навсібіч далеченько. Над Ельтигеном відбувалося щось неймовірне: дим, вогонь, траси, вибухи... З повітря ворожу передову чітко видно по спалахам пострілів.

Ескадрилья Журавльова сьогодні летить до десантників з мішками. Під площинами штурмовиків по два мішки, хоч назвати цю штукенцію мішком можна, тільки маючи велику уяву. Метрового діаметру кишка з товстого брезенту набита всякою всячиною, обв’язана, як копчена ковбаса мотузками і приладнана під бомболюком. Жах! Літак з таким вантажем – неповоротка тварюка з ери динозаврів, норовлива, як дика коняка. Групу веде сам командир полку, штурмовики притискуються до води, правим бортом до Ельтигену. З берега стріляють зенітки, стріляють настильно, але все даремно: снаряди летять в білий світ.

“Іли” майже не маневрують по висоті, так можна втратити остійність і звалитися в море. А воно в десяти метрах під літаками, старе і зморщене. Журавльов косує поглядом на командира, кидати мішки будуть по його розрахунку, майор весь ранок тренувався над аеродромом. Ось штурмовики довертають на берег і, нарешті, скидання...

Крутим розворотом “іли” прямують в море, перша і третя ескадрильї приймаються за ворожу передову. В ефірі шум, гамір, ґвалт і лемент від безлічі радіостанцій. Особливо виділяється радист десантників, горлянка в нього басиста, забиває радіостанції штурмовиків.

- Бр-р-ратва, штур-р-рмовики, хор-р-рошо сбр-р-росили! Мор-р-ряки благодар-р-рят вас, ур-р-ра!.. – Горлає, натискуючи на “р”. Але що значить два десятки мішків для величезної маси людей на тому березі – така собі дещиця, мізерна подачка. Кляті націоналісти розстрілюють морську піхоту впритул з танків, самохідок, з залізничних великокаліберних артилерійських установок, з ракетних систем залпового вогню. Командного складу залишилося лічені одиниці, роти очолюють сержанти, кількість поранених зростає з кожною годиною – такі невтішні вісті з Керченського півострова...

Технік літака, лейтенант Петров, зустрів Журавльова звичною ранковою доповіддю.

- Товарищ командир, самолет к боевому вылету готов. Подвешено четыреста килограммов, пулеметы заряжены, фотоаппарат исправен, кассета с пленкой установлена.

Ранкова тиша була збуджена пострілом з ракетниці біля штабного намету: пора запускати двигуни. Журавльов показав техніку, який стояв біля крила, великий палець. Технік і механік пірнули під крило і прибрали з-під коліс колодки. Пара Іл-2, погнавши гвинтами хвилями вітер по траві, знялася в небо і лягла курсом на південний захід. Притискувалися до самої води, щоб не виявили станції радіолокаційного спостереження противника. Пройшли близько тридцяти кілометрів і повернули на Крим. Феодосійська затока несеться назустріч, вона лежить між двома мисами на межі Кримських гір, за нею вже тягнуться кримські степи. Гори тут невисокі і Феодосія відкрита і зимовим вітрам, і весняним суховіям. Сонячні зблиски під крилом відразу ж пропали. На схід від міста здіймалися сопки Керченського півострова. Туманні обриси Феодосії зникають вдалині. Літаки повернули на схід, в напрямку мису Чауда, який видається кілометрів на тридцять з лишком в море. Під крилом штурмовиків одноманітний степ, бухти і затоки, сірі пагорби на горизонті – таким є пейзаж Східного Криму за Феодосією.

Промайнула внизу гора Дюрмень, за нею розкинулося Довге озеро, відділене від моря вузькою піщаною косою. Від його північного берега починається древній Кіммерійський оборонний вал, який перетинає весь Керченський півострів від Чорного моря до Азовського. Вгорі купчилися білосніжні хмари, але вони зараз допомогти не могли – звідти розвідку не проведеш. Однак, коли розвідникам стане скрутно, ці білі хмари врятують у важку хвилину, сховають важкі “іли” від винищувачів ворога.

До Керчі йшли старі путівці і щойно прокладені колонні шляхи. Військ на них було багатенько, і все рухалося на схід, до Ельтигену. Націоналісти не чекали, видно, літаків противника зі свого тилу і зенітний вогонь відкривали запізно, розриви снарядів залишалися позаду і не були перешкодою. Журавльов то вмикав фотоапарат, то проводив запис побаченого на карті. Одночасно, витискуючи з машини максимальну швидкість, прилаштовувався в кабіні по всякому, аби бачити, що діється в повітрі, особливо за хвостом. Головне для розвідників зараз не проґавити винищувачі. Не побачиш – програєш бій, побачиш – є шанс вивернутися, зманеврувати і, можливо, сховатися в хмарах.

- Девятый, ещё тридцать километров – и наша территория. – Почув сержант голос ведучого.

- Понял, восьмой. Если закончили район, давайте пройдемся по колонне. – Зрадів Журавльов.

- Закончил. Выходи вперед, я посмотрю за воздухом.

Прифронтова смуга завжди насичена військами і технікою, тому шукати довго ворога не довелося. Праворуч на путівці з’явилася колона критих вантажівок з гарматами на причепі. Журавльов довернув праворуч і пішов у атаку. Закінчив стрільбу, вийшов з пікірування і бойовим розворотом зайняв початкове положення для повторного заходу. Дві вантажівки горіли. Друга атака. Коли в прицілі з’явилася чергова машина, сержант побачив, як через задній борт вилізають і стрибають на землю солдати. Довга черга з двох гармат і двох кулеметів – і вантажівку затулили яскраві точки трасуючих куль і снарядів. Він стріляв і стріляв, не бачив зараз нічого, крім цих машин, солдатів, що падали і розбігалися. І машини вислизали з прицілу вниз, під літак. І тут до його свідомості долинув зляканий крик ведучого:

- Ваня, земля! Выводи!! Выводи!!!

Сержант різко взяв ручку керування на себе. Спочатку він бачив землю і вантажівки, які неслися на нього, а потім все пропало. Свідомість сприйняла тільки страшенне перевантаження, яке вдавлювало його в сидіння і темноту в очах. Літак вийшов з пікірування, висоти вистачило і він живий. Перевантаження спадало і в очах світлішало. Земля була далеко і літак йшов вгору, у хмари.

- Ваня, живой? Ты что, очумел? Чуть в землю не врезался. – Почув він ведучого. І раптом з тривогою в голосі. – Истребители! Круче разворот вправо и давай вверх, в облака.

Двигун працював на повних обертах. Розвертаючи літак з набором висоти, Журавльов побачив праворуч, кілометра за три, чотири літаки з характерним вигином “обернена чайка”, як на МіГ-3. Широкий лоб, короткий фюзеляж – український С-250 “Беркут”. Швидкість у нього кілометрів на двісті більша, ніж у броньованого “ілюхи”. Не втекти. До хмар метрів двісті, потрібно ховатися там. Все вирішать секунди...

Штурмовики набирали висоту, весь час довертаючи так, щоб бачити ворога. І лише впевнившись в тому, що атакувати його винищувачі противника не встигнуть, Журавльов зосередився на приладах, готуючись до польоту в хмарах. Хмарність тепер була союзником і рятівником.

Але рятівником оманливим. Хвилини дві, найбільше, три йшли штурмовики в хмарах, коли сяйнув перед кабіною цілий букет розривів. Били зенітки, і били прицільно. Напевне, наводилися радіолокаційною станцією. Журавльов кинув “іл” праворуч, ліворуч, пішов зі зниженням, кидаючи машину з боку в бік, щоб не опинитися в прицілі. Рожеві спалахи вибухів залишилися вгорі, а внизу блиснули сонячним відблиском хвилі Керченської протоки. Ворожа територія зосталася позаду, він вцілів і цього разу, обдурив безносу. Таманський берег був попереду, кілометрів за п’ять.

А де ж ведучий? Проте, скільки не крутив головою сержант, побачити літак командира не вдалося. Поки вів штурмовик на базу – термін, який прийшов у авіацію, як і багато чого іншого, від моряків, – не полишала надія, що той так само щасливо вивів свій броньований “іл” з-під обстрілу і вже вдома, або за дві-три хвилини буде там. І гнав від себе лихий здогад, що той рожевий спалах в хмарах попереду був саме від його машини.

І коли набрав чітких обрисів перед сержантом іграшковий редут саманних будівель, що позначав стоянку полку, він відчув себе так, ніби не вилазив зі свого “ілюхи” щонайменше добу. Ота пітьма в очах, яка на мить все покрила, щезла, в світлі сонячного ранку перед ним купалися в промінні “яки”, маленькі іграшкові літачки. “Сдаю...” – вирішив сержант. Винищувачі низько, ніби стрижі перед дощем, кружляли над дахами давно кинутого людьми поселення – вони самі квапилися сісти.

Хутір, зверху безлюдний,  виявив ознаки житла. Натужно тяглися до стоянок бензозаправники, кваплячись наситити пальним баки штурмовиків, що приземлилися в Лиманському.

В кінці поля, куди бігли, втрачаючи хід, літаки, які сіли, пританцьовував чолов’яга з прапорцями – саме там, де льотчику належить якомога швидше залишити посадочну смугу. Ухиляючись, як тореро, від машин, які котилися на нього, він помахами прапорців – червоним і білим, – спрямовував одні літаки праворуч, інші ліворуч від себе. Винищувачів регулювальник спрямував до недавно виритих землянок. Штурмовика він спровадив в дальній кінець аеродрому, в степ... віковічна запопадливість наземної служби перед льотчиками винищувальної авіації. “Яки”, як належне, приймали від цього молодця упорядковану частину стоянки. А Ваня Журавльов вдовольняйся тим, що залишиться. На тобі боже, що нам негоже... “Холуйская твоя душа!” – покрив він регулювальника і не посадив, а грюкнув штурмовиком об землю. Крізь клекіт двигуна ще раз висловився в адресу регулювальника.

Авіаційний жезл велів сержанту забиратися в степ, в той його кінець, де під розводами незугарного камуфляжу можна було роздивитися вихідців з перкально-дерев’яної ери літаючої техніки – аероплани “У-2”, “Р-5”, “Р-Зет”... Зібрані з миру по нитці, вони також були кинуті на Керч...

До командира полку сержант йшов важко, порозумітися з майором йому було понад силу. Загибель ведучого, ще не пережита, стояла у нього перед очима. Злітали з цього аеродрому двох, а повернувся назад він один. Підходить, волочачи ноги, рука ніби чавунна, ніяк до шолома не донесе.

- Что именинник, один вернулся? – Слова майора колючі, тільки пропускає їх Журавльов мимо вух. Не бачить зараз Іван командира полку. Інше стоїть перед очима. Спалах на місці штурмовика, полум’я, вибух.. – Докладывай.

- Прямое попадание, товарищ майор... Задание выполнено...

- Варежку в небе нечего было разевать! – Відчеканив командир полку, не знаючи ні до кого поблажливості. Сержант винувато схилив голову. Так і доповідав майору про політ, втупившись в землю.

Дані розвідки ще не застаріли.

***

Сірий кіт Гришка з вечора починав нервово позіхати. Це означало, що на обід для зенітників кухар зготує рибну юшку. Дійсно, за півгодини повітря починало басовито гудіти двигунами ворожих бомбардувальників і тоді Гришка не поспішаючи йшов у командирський бліндаж (не зважаючи на молодий вік, кіт Гришка був далеко не дурнем і добре розумів різницю між благенькою землянкою гарматного розрахунку і командирським бліндажем у п’ять накатів), залазив під шинель комбата і влягався спати. І хоча земля здригалася від вибухів бомб – близьких і віддалених – він незворушливо спав до ранку, тільки час від часу перекидаючись з боку на бік. (Це був досить-таки лінивий та неотесаний кіт, правда, з філософським ухилом, який більш за все на світі полюбляв добре попоїсти та в затишку поспати. Але не зважаючи на свою неотесаність, під час сну Гришка дихав тільки по системі древніх індійських йогів. Такий-от життєвий парадокс!) Така незворушливість до бомбардування сірого кота Гришки пояснювалася просто – він народився і зростав на авіаційному полігоні, і мама киця Мурка після кожного такого бомбардування приносила своїм кошенятам оглушених вибухами мишей-полівок, яких водилося на полігоні сила-силенна. І жити б Гришці до скону на тому полігоні, однак молодий котик полюбляв сидіти на перилах оглядової вишки і спостерігати за тим, як відпрацьовують льотчики Червоного Робітничо-Селянського Повітряного Флоту бойові задачі, де якось навесні і потрапив на очі командиру зенітної батареї – як виявилося запеклому любителю котів, – і відтоді Гришка став улюбленцем зенітників.

Вже в кінці літа батарея, а разом з нею і сірий кіт Гришка, перемістилися з волзьких берегів на береги Тихого Дону, оспіваного пролетарським письменником Михайлом Шолоховим, і стала на захисті такого важливого стратегічного об’єкту, як залізничний міст в місті Батайську.

Назрівала війна з буржуазно-націоналістичною Україною, оскільки наявність такого державного утворення на західних і південних кордонах Радянського Союзу загрожувала не на жарт безпеці і процвітанню першої країни, де до влади прийшов пролетаріат. Це було зрозуміло всім, навіть котам. А от несвідомі українці, які не розуміли, що їх конче необхідно звільнити від влади ненажерливих капіталістів та поміщиків, могли по своїй хутірській несвідомості опиратися благородному прагненню радянських людей зробити їх остаточно щасливими, і завдавати ударів у відповідь по стратегічних об’єктах в радянському тилу. А які удари можуть загрожувати тилу наступаючих військ? Правильно, повітряні удари недобитої авіації противника. Потрібно було ці об’єкти обороняти від повітряних ударів. Саме для цього і з’явилася на березі Тихого Дону батарея зенітних гармат калібром 85 міліметрів.

Цей залізничний міст через Дон прикривали дві батареї 85-міліметрових зеніток, рота зенітних кулеметів-четвірок і два взводи 37-міліметрових зенітних автоматів. Тільки в перший день бойових дій з націоналістичною Україною обійшлося без стрілянини. А звечоріло сьомого вересня, воно й почалося...

Всю наступну ніч зенітки азартно лупили в чорне небо, де гули невидимі літаки. Часом в промінь прожектора потрапляв білий хрестик ворожої машини і тоді до нього тяглися сяючі траси куль зенітних кулеметів та снарядів зенітних автоматів. Але раніше, ніж вони встигали дотягтися до своєї цілі, літак робив протизенітний маневр і виривався з сліпучого прожекторного променя. І кулі та снаряди гаснули у вишині або розсипалися у високості святковим салютом. Правда, і для ворожих бомбардувальників ціль – залізничний міст – залишалася невразливою. Отже, можна сказати, зенітники свою задачу виконували.

Під ранок стрілянина стихала і розрахунки гармат опускали стволи і, після короткого сну і відпочинку, до вечора займалися обслуговуванням матеріальної частини. Глушену вибухами бомб рибу прибивало до берега і тоді батарейний кухар йшов з великим кошиком збирати бойові трофеї. Дві-три великі рибини кухар – він не був скнарою – віддавав Гришці, в знак подяки за те, що той супроводжував його на берег Дону і назад, до батарейної кухні. Але не подумайте, що Гришка нявчав чи терся об ноги кухаря, випрошуючи жалюгідного піскаря! Зовсім ні. Сірий кіт Гришка був котом статечним, він не опускався до вульгарного жебракування. Ось тому сірий кіт Гришка і позіхав нервово – рибу він скуштував вперше саме тут, на донських берегах, і полюбив її відразу і назавжди.

Вже першого дня Гришка спробував було поділитися цим делікатесом зі старшим лейтенантом – командиром зенітної батареї, і розклав дві рибини на акуратно застеленому сірою солдатською ковдрою ліжку комбата. Але його відразу ж спіткав неправедний гнів богів і вже два дні Гришка жив у землянці розрахунку третьої гармати. Не сказати, щоб це якось засмутило Гришку. Так, замість одного покровителя він надбав цілий десяток. Правда, кожен з зенітників мав якісь свої певні недоліки, але й незаперечливі достоїнства також були в наявності. Так, Гришка не схвалював поривистих замашок командира гармати, хоча охоче ласував салом, яке у сержанта завжди водилося. А ще він полюбляв посидіти на теплому коліні навідника, явно схильного до філософських роздумів, крім того, заряджаючий теж був не скнара і ділився з Гришкою молоком та сметаною, яким його пригощали місцеві удовички та солдатки. А під час відпочинку можна було погрітися під теплою шинелею замкового, яка зверху була, як звичайна солдатська, а всередині мала ватяну підкладку, як командирська. Та це була велика таємниця. Особливо, від старшини батареї...

Ось і зараз Гришка пригрівся біля навідника Прокопія Мишкіна і муркотів від задоволення – рука навідника гладила його по спині, і підставляв живіт, щоб той почухав м’яке котяче пузо.

- Божья ты тварь, Гришка, живешь, и горя не знаешь. Одно тебе на уме, пожрать, как следует, да поспать. И забот-то других у тебя нет и быть не может. – Ніби до себе говорив навідник. – И все-то тебя на батарее любят, никто не пихнет сапогом, до всех-то ты ласков... Ох, тварь ты Божья...

Тут Гришка міг би й заперечити, не до всіх він ласкавий, не всім дозволяє себе по спинці гладити, не всім муркоче. Ось, наприклад, є у взводі управління один тип... Але додумати він не встиг, вухо котяче вловило далекий басовитий гул – на великій висоті йшли важкі літаки, і йшли саме на позицію батареї...

А Прокопій чухав коту то м’який живіт, то за вухом – Гришці це надзвичайно подобалося і він аж вигинався, щоб навіднику було зручніше чухати, – і думав свою важку думу. Думати було про що...

Взяли його до війська в сороковому, восени. Новий Закон вийшов, прийнятий сесією Верховної Ради Союзу РСР про загальний військовий обов’язок і до лав Червоної армії загребли всіх, хто до цього ще не послужив Батьківщині переможного пролетаріату. Глухе тамбовське село, де Прокопій працював рахівником у колгоспі, мало репутацію кубла прихильників забитого чонівцями у двадцять другому Антонова, а тому звідси до війська брали тільки декотрих. Ось так і Прокопій дожив до двадцяти восьми років, сім’єю обзавівся, а до лав РСЧА чомусь не призивали. Але вийшов Закон і загребли всіх, хто до цього ще не послужив. Йому ніби-то поталанило, не в піхоту потрапив, яка, як відомо (Халхін-Гол з Хасаном це показали дуже добре) левову частку зірочок відгрібає, але то, в основному, зірочки над могилками, в зенітну артилерію, де шанс вижити значно вищий, ніж у звичайній артилерії. Однак думати йому було про що...

Звичайно, йому поталанило, що не доведеться йти в повен ріст на вогонь хохляцьких кулеметів. (А що українці будуть захищатися запекло у Прокопія сумнівів не виникало – хто ж захоче добровільно в колгоспне пекло лізти!) Але й тут, в зенітній артилерії, також не мед. Он скільки хохли бомб за дві тільки ночі скинули! А якась же й поруч може вибухнути. Тоді як бути?! Звичайно, в нього є вибір...

Можна під крик та мат комбата з політруком лупити в небо по українським літакам. А у відповідь чекати влучання бомби. Скоріше за все – уб’є. В рідне село піде повідомлення-похоронка, що так і так, сім’я Мишкіних, кріпіться, загинув ваш чоловік і батько смертю хоробрих в боях зі знавіснілими українськими буржуазними націоналістами. Вдові дадуть таку-сяку допомогу. Синочку, Бог дасть, дозволять виїхати з осоружного колгоспу в місто, там він в ФЗУ[25] поступить, людиною стане.

А коли поталанить, коли не вб’ють до смерті? Коли тільки ранять, ногу відірве чи контузить тяжко? Коли санітари підберуть до того, як кров’ю спливеш? Тоді, можливо, і медальку яку дадуть, дозволять шевцювати, га? Як інваліду війни... Прокопій аж зажмурився від таких солодких мрій. Все ж краще, ніж у колгоспі за палички трудоднів батракувати...

Втім, є вибір. Можна послати на три веселі букви і комбата, і політрука. В ліс податися. Або у плавні. Он вони, поряд і, кажуть, дехто туди чкурнув-таки. Від війни цієї, хай їй біс, сховатися вирішив, телепень. Тоді все геть кепським стає, зовсім кепським... Чим війна закінчиться, гадати не потрібно. Сам бачив скільки війська, скільки танків, гармат назбирали, скільки літаків червонозоряних в небі кожен день на захід прямує. Правда, не всі назад повертаються, але то вже значення немає. Заводи в тилу працюють і менше їх не стає. Отож, побрикаються хохли, а потім все одно в рай радянський потраплять. Нікуди не дінуться. Хоч і шкода їх, але своя шкіра ближча, її більше жаль. Про себе думати потрібно.

Так, коли інший шлях вибрати, все стає просто і зрозуміло. Після війни всіх, хто у полон хохлам здався, знайдуть і розстріляють. Або в таборах згноять. І правильно, теж мені, хитрожопі знайшлися! Всіх, хто в лісі чи ось, як тут, в плавнях надумав сховатися, також знайдуть і розстріляють. Все життя в плавнях не просидиш. На що ліси на Тамбовщині густі, а й там до зими мало хто досиджував. І ніхто тебе від чекістів та чонівців не сховає, про свою шкіру думатиме. Будьте надійні, знайдуть і шльопнуть. А вже про те, що з сім’єю “зрадника та дезертира” буде і думати не хочеться. Такий ось нехитрий оборот долі...

Кіт схопився на рівні, вигнув спину дугою і, коротко нявкнувши, стрімко вискочив із землянки. Тут тільки Прокопій вловив далекий гул ворожих літаків. Ще не бачачи їх, навідник визначив, що літаків багато. Слідом за котом поспішив залишити землянку. А на батареї вже калатали в пусту гільзу – тривога!

На великій висоті – п’ять-шість тисяч метрів – йшла трійка чотиримоторних літаків. На невеликій віддалі від першої трійки – друга, слідом – третя. Три ланки важких бомбардувальників. Певне ж на міст, а яка тут ще є ціль, достойна таких бомбовозів! Звідси, з землі, вони видавалися білими цятками, за якими тягнувся пухнастий слід інверсії. Повітря поступово наповнювалося важким гулом їхніх двигунів. Потім до чужого гулу примішався високе і дзвінке ревіння моторів І-16. Чотири “ішака” рвалися у вишину напереріз чотиримоторним бомбардувальникам, лобасті, коротенькі. Вони вперто дерлися вгору, поблискуючи своїми зеленими спинками, з коротенькими закругленими крилами і скошеними під пелюсток ромашки хвостами. Мишкін почув постріли авіаційних гармат, рик швидкострільних кулеметів ШКАС і у відповідь хвилеподібне стукотіння бортових кулеметів та гармат бомбовозів противника.

“Ішачки”, не дотягнувши до строю бомбардувальників, накренившись на праве крило, звалилися на спину, зблиснувши на сонці синню фюзеляжу і крила. Встигнуть атакувати ще раз, до того, як бомбардувальники скинуть свій вантаж? Бомбовози йдуть без прикриття винищувачів, сподіваються на велику висоту – стеля у таких бомбардувальників більше дванадцяти кілометрів – і свою швидкість на цій висоті. Поряд з Прокопієм застиг командир гармати, в бінокль він вдивлявся в білі цятки ворожих літаків.

- Все, скинул! – Сержант опустив бінокль, глянув ошалілим поглядом навколо. – В укрытие!

З довідника Мишкін знав, що кожен такий бомбовоз несе сорок тонн бомб, а зараз в атаку на міст виходило аж три трійки таких бомбардувальників. Всі три ланки бомбардувальників почали розворот назад, додому.

Скинули! Триста шістдесят тонн з запаморочливої висоти зараз неслося прямо на його голову. Що з того, що розліт бомб буде великий. При такій кількості якась та влучить у ціль, а в же про те, що від позиції зенітної батареї на березі залишиться тільки один спомин, і говорити не потрібно. Дай Бог, самому вціліти. Він оглянувся навколо, в пошуках щілини[26]. Як підступно завдали кляті хохли удару, день же ясний, тільки-тільки почався. Ніхто на батареї не чекав зараз нальоту, всі налаштувалися на нічний бій.

Геть від батареї, велетенськими стрибками мчав переляканий кіт Гришка, мчав кудись подалі від цього страшного місця. Прокопій про себе позаздрив котові, йому так не чкурнути, враз в дезертири потрапиш. І він в кілька стрибків опинився біля найближчої щілини, звалився в неї, прямо на голову командирові батареї. Ледь встиг. Земля затряслася, як в лихоманці, гойдало і підкидало не гірш, як під час шторму на морі. Раз довелося Прокопію потрапити в таку халепу. Тільки й того, що цей шторм був короткий.

- “Любимый город может спать спокойно...” хотел бы я сейчас взглянуть на этого, блядь, поэта. – Комбат вилаявся між двома близькими вибухами. – Попался б он мне, сволочь такая...

Коли закінчилося це страшне гойдання землі, вони визирнули з щілини. Пейзаж навколо дивно змінився. Ліниво диміли вирви від бомб – не менше, ніж двохсотп’ятдесятикілограмові бомби, а то й п’ятисотки скинули недавні бомбовози. Вирв незліченно, все ними порито. Від батареї залишилися самі “ніжки та ріжки”, дві гармати розбиті прямими влучаннями, ще дві якось підозріло скособочені. А головне, один проліт мосту зник, тільки стирчать з води понівечені балки.

Бомбардувальник вже зникли в блакитному мареві неба. “Ішачки” збавили оберти – звук їхніх моторів знизився, ослаб. Вони зробили круг над розбитим мостом і пішли на схід...

 
Випробування боєм

Ввечері шостого вересня, отямившись від раптового нападу, українська авіація включилась в роботу по прикриттю своїх військ, об’єктів тилу, а також по нанесенню ударів по наступаючим радянським військам, ближнім тилам противника, комунікаціям і пунктам оперативного керування.

Всі чекали наказу. Всього за перший день війни українська авіація здійснила близько тисячі літако-вильотів, в основному, розвідників. Було втрачено чотири машини, з них три збили зенітники і один розвідувальний літак – винищувачі.

Морська авіація на третій день війни готувалася завдати удару по військово-морських базах радянського Чорноморського флоту і його кораблях. Саме для цього проводилася розвідка Новоросійської ВМБ[27] літаками Морської авіагрупи підполковника Клімова. По виявленим цілям в Новоросійській бухті мали нанести удар бомбардувальники авіадивізії, що базувалася на аеродроми Херсонського аеровузла...

Повітряна розвідка виявила 7 бойових кораблів в Новоросійській ВМБ і в торговому порту 10 транспортів. Командувач ВПС флоту прийняв рішення нанести авіаудар з метою максимального руйнування причальних споруд і промислових підприємств, знищення транспортів в порту і бойових кораблів в базі. Основною ціллю був лідер есмінців “Ташкент” і два підводних човни. Для виконання удару було вирішено задіяти полк фронтових бомбардувальників і п’ять ескадрилій штурмовиків. Кожну групу літаків прикривали від тридцяти до сорока винищувачів. Згідно з задумом штурмовики в складі шести ударних груп повинні були подавити берегову і корабельну зенітну артилерію і знищити транспорти в аванпорту, фронтові бомбардувальники знищуватимуть транспорти в торговій гавані і кораблі у військовій.

Зліт ударних груп, зустріч з винищувачами супроводу і політ по маршруту проходили у відповідності з планом. А план повітряного удару по Новоросійську розробили в штабі ВПС флоту ще до початку військових дій і зараз він був тільки уточнений з урахуванням наявної кількості транспортів і кораблів противника, а також зенітних засобів, які прикривали військово-морську базу і торговий порт. Наведення ударних груп на ціль і управління діями всіх груп здійснювалося з спеціально обладнаного літака без бойового навантаження. Видимість в районі цілі була відмінною і літак управління під прикриттям винищувачів йшов на висоті восьми тисяч метрів...

Бомбардувальний полк підняли по тривозі раніше, ніж очікували льотчики. Наказ про перебазування на польовий аеродром прийшов вже надвечір третього дня війни. На стоянках рокітливим басом озивалися мотори бомбардувальників. Спочатку загудів один, другий, третій, приглушено, на малому газу – для прогріву. Прибув автобус з льотчиками і заревіли, засвистіли двигуни бомбардувальників у повну силу. Ледве пілоти зайняли місця в кабінах, над вишкою КДП бабахнув постріл і з шипінням здійнялася вгору сигнальна ракета. Вона ще не встигла догоріти, як земля здригнулася від злого, утробного рику моторів. Здіймаючи величезними чотирилопатевими гвинтами піщаний пил з узбіччя бетонки, літаки вервечкою поповзли на злітну смугу. Ескадрильї одна за одною вирулювали на злітну смугу і готувалися до старту. Величезні гвинти бомбардувальників народжували бурю. Літаки шикувалися в колону і, надсадно заревівши лобастими двигунами, ланками по троє рвонули вперед.

Лячно було дивитися на цей груповий старт. Важкі машини, ніби в невідоме майбутнє, рушили в туманну далину. Площина до площини, майже впритул, важкі, як буйволи, з високими кілями бомбардувальники з лютим гулом здіймалися вгору і пагорби на горизонті, здавалося, перелякано втягували в плечі свої лисі голови. Літаки зникали, а вслід їм потім довго ревіло розлючене небо.

Коли льотне поле опустіло, на стоянках ще довго топталися механіки і техніки.

Переліт від Чорнобаївської авіабази до аеродрому Багерово Керченського півострова не зайняв багато часу. Ледь бомбардувальники приземлялися, як їх негайно брали в роботу наземні служби. За короткий час машини були дозаправлені, підвішені бомби, а кожен екіпаж отримав фотопланшет зі своєю ціллю. За годину до заходу сонця бомбардувальний полк піднявся в повітря...

...Пілоти другого загону трохи нервували – їхній командир, капітан Таран, несподівано полетів на обліт району з новачком, а командир групи, підполковник Клімов, наказав готуватися до бойового вильоту по забезпеченню удару бомбардувальників по Новоросійській військово-морській базі. Хоч останній виліт і закінчився перемогою – збито шість “мігів”, але й загін під час бою втратив трьох пілотів. Правда,  двоє повернулися на аеродром, тільки ж Пустельга як мінімум місяць просидить на землі і у Ляховського ведений потрапив у санчастину. А сам лейтенант десь на ворожій території. Цілком можливо, що й загинув.

За тридцять дві хвилини командир загону повернувся з обльоту і, поки капітан доповідав командиру групи про результати, Сергій Удовиченко по секрету розповів про удар по аеродрому “лагів”. Йому молоді пілоти позаздрили, але не так, щоб дуже. Подумаєш, пирхали подумки зелені сержанти, ми тепер самі в бою побували і знаємо почім фунт лиха!

Тим часом техніки доповідали про готовність машин до наступного вильоту і пожвавлення та гамір серед молодих пілотів потроху стихали. А потім повернувся капітан і довів до своїх льотчиків бойову задачу. Загін отримав завдання провести відволікаючий наліт на Новоросійськ і зв’язати боєм винищувачі ППО бази, щоб дати можливість бомбардувальникам спокійно відпрацювати по своїх цілях...

Загін знаходився в готовності до дії, чекали тільки вильоту бомбардувальників. Кабіна підготовлена, технік топчеться біля легкої алюмінієвої драбинки, Амет-Хан злітає по ній, сідає в крісло, застібуючи лямки парашута, прив’язні ремені. Технік допомагає пілоту, вмикає численні тумблери і перемикачі. По черзі пілоти доповідають на КП про готовність до вильоту. Нетерплячими очима дивляться льотчики в передвечірнє небо, очікуючи появи ударних літаків. Надходить команда: чекати...

Над аеродромом синє небо вже починає сіріти. Скоро сутінки. Над головою – місяць в повному сяйві. Льотчикам це не байдуже – в місячному небі дуже приємно літати. Час тягнувся повільно і пілоти загону за розпорядженням командного пункту продовжували сиділи в кабінах своїх літаків. В навушниках шоломофонів чувся один лиш тріск від далеких грозових розрядів. Кожен літак телефонним – щоб не порушувати радіомовчання – кабелем був з’єднаний з командним пунктом групи.

Тиша. Технік навколо літака ходить, викруткою постукує, лючки, перевіряє кришки, роз’єми... Невгамовна душа – вкотре перевіряє вже перевірене.

Раптом навушники ожили і голос командира групи скомандував: “Беркутам – повітря!”...

Повтору фрази вони вже не почули: кабель – за борт, ліхтар поштовхом вперед, щоб став на замки, і повний газ! Мить, друга, і свист турбін перейшов у гуркіт, і ось вже літаки по рульожці прямують до злітно-посадочної. Пливуть назустріч металічні дірчасті плити руліжної доріжки, Ось і злітно-посадочна. Погляд назад – ведений, новачок з штабної ланки, прямує слідом. Пара зупиняється на секунду, повний газ – і за кілька секунд аеродром залишається далеко позаду. “Грифон” виносить Амет-Хана в сяючу вишину. Тут день ще в повній силі, картина бачена безліч разів, проте вона не перестає вражати своєю красою. От тільки милуватися ніколи, вони на роботі, в повітря їх підняли для бою з зовсім не умовним противником.

Амет-Хан швидко оглядівся. Другий загін Морської авіагрупи – всього десять винищувачів – йде на південь, а з заходу підходять чорні цятки: бомбардувальники під прикриттям армійських винищувачів йдуть на схід. Це, щоб застати “червоних” зненацька. Поки “грифони” капітана Тарана будуть відволікати “міги” на себе, бомбардувальники зайдуть зі сходу, на малій висоті, прикриті до часу Кавказьким хребтом. Небо вже сіріло, коли загін – десяток літаків – взяв курс у відкрите море. На траверсі Новоросійська лягли курсом на схід. Там, на сході біля горизонту море світилося відбитим світлом вечірньої зорі. І чітко було видно на її фоні силуети п’яти корабликів – п’ять сторожовиків ішли в кільватерній колоні. А в вечірньому сутінковому небі, на пересічних курсах, лейтенант налічив два з лишком десятки чорних цяток – “червоні” свої “міги” підняли їм назустріч. Ворожі винищувачі йшли на перехват трьома ярусами.

По спині мимоволі пробіг холодок: десять проти двадцяти чотирьох!

Насправді ж перевага ворога ще більша. Загін розбитий на дві нерівні частини: ударну і резерв. Шість “грифонів” – перша ланка на чолі з капітаном Тараном і пара Амет-Хана – в ударній групі, чотири “грифони” третьої ланки – в групі резерву. Вони, крім того, виконують задачу прикриття літака управління, де зараз знаходиться командир Морської авіагрупи підполковник Клімов. Він виконує наведення всіх літаків: бомбардувальників, штурмовиків, винищувачів, які йдуть на Новоросійськ, і узгоджує вихід ударних груп на свої цілі.

Цятки попереду швидко збільшуються, стають видні важкуваті загострені форми дванадцяти “мігів”, ще дві шістки – дві групи по дві ланки – йдуть з перевищенням на двісті метрів кожна. “Значить, по чотири штуки на брата, – лейтенант відчуває, як засмоктало під ложечкою, – багатенько...”

Однак поки що “міги” ще не бачать шістку “грифонів”, їх ховає в своєму сліпучому промінні сонце, яке заходить. А йдуть радянські винищувачі явно на перехват українських літаків. Очевидно, їх підняли по команді радіолокаційної станції, що стереже повітряний простір над Новоросійськом. Розвідники, які перед цим сфотографували радянську базу, добре розізлили “червоних”. Цей раз вони вирішили зустріти “грифони” на підході до Новоросійська.

Лейтенант ввімкнув автоматичний приціл і почув у шоломофоні голос капітана:

- “Беркути-18, 23”, атакуємо нижніх. – Сумирні цятки приймали чіткі обриси винищувачів.

Лейтенант оцінив тактичну обстановку: “грифони” йдуть вище противника по косій лінії на перетин. Сонце за ними. Краще не придумаєш! І відразу зрозумів задум свого командира: більша група “мігів” – вони йдуть строєм “пеленг ланок” – йде на дві тисячі метрів нижче від шістки “грифонів”, Таран вирішив набрати на пікіруванні швидкість і вдарити відразу всією шісткою по “мігам”, потім бойовим розворотом, реалізуючи перевагу в швидкості, атакувати знизу одну з тих двох шісток, що ідуть вище. Таким маневром можна звести нанівець чисельну перевагу ворога. І поки радянські винищувачі будуть воювати з “грифонами” капітана Тарана, літаки ударних груп зроблять свою справу в гаванях Новоросійської бази і порту.

Серце застукотіло частіше, лейтенант відчував, як його охоплює азарт бою.

Амет-Хан перевірив, чи знято зброю з запобіжників. Його ціль – права ланка “мігів”, ліву атакує друга пара з ланки командира загону, сам капітан з веденим атакує центральну ланку. “Грифони” строєм фронту виходили на криву атаки, зближувалися з цілями. В прицілі “міг” обрамлюється нерухомим ромбічним колом, Амет-Хан витримує дві-три секунди центральну марку на кабіні пілота і натискує гашетку.

“Тр-р-рик! Тр-р-рик!” – гарчать гармати, коротко вібрує машина, розпечені жаринки трасуючих снарядів тягнуться до “міга” і той зникає в спалаху вибуху. Для “міга” досить і одного снаряду авіаційної гармати, розміром з добрячий банан. А у ворожий літак влучило мінімум два таких “банани”. Тридцятиміліметрові снаряди – страшна річ, осколково-фугасний легко пробиває наскрізь бетонну стінку в тридцять сантиметрів, а тут всього-на-всього лише алюмінієвий літачок.

Ще мить – і “грифони” вийшли з атаки, пронеслися мимо, залишивши позаду уламки чотирьох “мігів”, які падали в море, два потягли за собою димні хвости. Лейтенант кинув на них прощальний погляд в перископ: “Можливо, цим неборакам пощастить і вони дотягнуть до свого берега...”

Розворот з набором висоти. Вище – дві ланки “Міг-3”. Їх чітко видно на рожевому тлі вечірнього неба. Вони прямо над головою і їх не сховає проміння сонця. Лейтенант знаходить нову ціль, руки звично роблять справу: автоматичний приціл захвачує свою ціль, марка на обтічнику радіатора. Знову звучить коротке: “Тр-р-рик...”, від “міга” летять шматки обшивки і уламки фюзеляжу, він розвалюється прямо на очах. З уламків машини випадає чорний клубок, лейтенант проводжає його поглядом, аж поки над ним не спухає квадратний купол парашута. Цього разу рахунок вищий: шість-нуль на нашу користь.

Залишається ще одна шістка, яка йде вгорі...

Дві ланки “мігів”, які ішли вище двох перших груп, забарилася всього на секунду. Вони всі разом, строєм – виказуючи чудову виучку – перекидаються на спину і, зблиснувши в промінні сонця, що заходить, блакитним “пузом”, мчать в атаку на шістку “грифонів”. Однак Таран не приймає бою, він кидає свої літаки в круте пікірування, на швидкості відриваючись від “мігів”. Однак противник не відстає, він має намір взяти реванш маневруванням на вертикалях, хоч і починає усвідомлювати, що бій – принаймі перша його частина – програний ним безумовно. Але потягатися з “грифонами” на вертикалях все одно хотіли.

Дві шістки літаків продовжували падати, ніби ошалівши від швидкості. З площин смугами відходили білі інверсійні струмені. Назустріч швидко неслися хвилі Чорного моря. Кабіни наповнював червонястий відблиск променів вечірнього сонця. Несподівано Таран зменшив кут падіння і вийшов розворотом на горизонталь. Тут вже “мігам” нічого не світило – по радіусу горизонтального маневру значно легші “міги” перевершували більш важкі “грифони”. А значить гарантовано потрапляли в приціли українських винищувачів. Радянські пілоти це вже знали і тому вирішили за краще вийти з бою. А коли мимо них на швидкості пронеслася ланка, яка прикривала літак управління, вони дременули навсібіч, як горобці при появі шуліки. Однак командир групи, який спостерігав за боєм, повідомив, що до “червоних” підходить підкріплення – чотири ланки “Міг-3”. І капітан повів свої літаки знову вгору, переводячи енергію швидкості у висоту. На висоті “грифони” будуть мати всі переваги перед “мігами”, хоч це й висотний винищувач. Але поршневий двигун на висоті у вісім кілометрів програє турбогвинтовому по всім параметрам, тому покрутимося!

Ось-ось мав закрутитися-завертітися повітряний бій. “Собача бійка”, одним словом...

Підполковник Клімов спостерігав за ходом бою на екрані “віка” – виносного індикатора кругового огляду. Літак управління мав у своєму “череві” компактну радіолокаційну станцію, яка дозволяла упевнено керувати групами літаків на відстані до ста кілометрів. Саме це зараз і виконував командир Морської авіагрупи. Удар кількох десятків літаків по морській базі вимагав точної координації дій ударних груп, точного узгодження часу виходу кожного літака на свою ціль, а це можна було зробити тільки з повітряного командного пункту.

Першими по плану повинні завдати удару штурмовики. Їхня задача – подавити зенітні батареї на березі і кораблях. П’ять ескадрилій – це двадцять ланок по три машини в кожній. А Новоросійськ прикриває всього чотирнадцять батарей, зенітки середнього калібру – 85 і 76 міліметрів. Малувато для такого об’єкту, але це вже головний біль червоних “маршàлів”. Штурмовики вийдуть на свої цілі за три-чотири хвилини до удару бомбардувальників по кораблях і транспортах. З висоти восьми кілометрів радар легко брав все, що було навіть за Кавказьким хребтом. На екрані ВІКО навіть прикубанську рівнину видно. І тим більше, колони бомбардувальників і штурмовиків, які йшли на малій висоті. Клімов короткими командами спрямовував ударні групи, коли вони ухилялися від маршруту. Ось літаки почали набір висоти, щоб перевалити гори. За хвилину-другу вони побачать свої цілі...

- “Клен”, “Граб”, доповісти про свої цілі. По черзі. “Клен-1”? – Викликав ведучих ударних груп підполковник. На екрані видно було, як розходилися по цілях з колони ланки штурмовиків. Бомбардувальники ще тільки починали набір висоти.

- Я – “Клен-1”, ціль бачу... “Клен-2”, ціль бачу... “Граб-10”, ціль бачу... “Граб-18”, ціль...

- Увага, “Клен”, “Граб”. Атака! Почали! – Голос у Клімова дзвенів. – Удачі вам, хлоп’ята!

Штурмовики, які атакували зенітні батареї, були подальшою модернізацією середнього бомбардувальника К-2, конструктора Костянтина Калініна, літака-однокласника радянського СБ. Іспанія показала, що ці бомбардувальники вже застаріли. Але обидві машини мали немалий запас міцності і їх можна було модернізувати. Радянський СБ до сорок другого року перетворився на пікіруючий бомбардувальник Ар-2, а машина Калініна пройшла глибоку модернізацію і явилася світу в двох іпостасях: пікіруючого бомбардувальника К-2П і важкого штурмовика К-2А[28] “Грізлі”. В ударі по Новоросійську приймали участь саме штурмові варіанти старого заслуженого трудяги К-2. Машина була озброєна двома 30-міліметровими гарматами в коренях крил і могла нести до п’ятисот кілограмів бомб у бомбовідсіку, а також по двісті п’ятдесят кілограмів бомб на чотирьох бомботримачах зовнішньої підвіски. А на близьку відстань можна було підвісити одну двотонну бомбу у бомбовідсіку. Зараз бомбове завантаження кожного штурмовика складали по два разові бомбові контейнери РБК-250[29] з осколковими бомбами вагою 1200 грамів і два РБК-250 з кумулятивно-осколковими бомбами для знищення зенітних гармат та їхньої обслуги. А в бомбовідсіку кожен штурмовик ніс по двадцять вісім осколкових бомб калібром двадцять п’ять кілограмів.

Основний удар – по кораблям в базі і транспортам в порту – завдавали фронтові бомбардувальники Б-39[30]. Ці бомбардувальники могли нести вже до трьох тонн бомбового навантаження на близьку дальність. А це якраз відповідало відстані до Новоросійська з аеродрому Багерово. Авіаполк наносив удар по основних цілях в Новоросійській бухті. Три ескадрильї в складі трьох ланок по три бомбардувальника кожна повинні були завдати удару по виявлених в базі кораблях і транспортах, а також по плавучому доку, складам і причалам Новоросійського порту.

Удар бомбардувальників по своїх цілях координувався командиром полку, машина якого не несла бойового навантаження. Але двадцять сім бомбардувальників, удар яких він координував, бомби мали. І не одну тонну. Ведучий кожної ланки ніс по дві тонні фугасні бомби у бомбовідсіку і на зовнішній підвісці по чотири 250-кілограмові бронебійно-фугасні бомби. Ведені – по чотири 500-кілограмові бомби у бомбовідсіку і 250-кілограмові на зовнішній підвісці. Всього на кораблі, транспорти і причали повинно було впасти рівно дві сотні бомб загальною вагою вісімдесят одна тонна.

Військово-морську базу в Новоросійську прикривали тільки одинадцять батарей, ще три зенітні батареї прикривали порт і місто. За планом по них мали відпрацювати чотирнадцять ланок штурмовиків. Ще чотири ланки повинні були подавити зенітну артилерію лідера “Ташкент” і трьох есмінців, які знаходилися в базі. Дві ланки штурмовиків залишалися у Клімова в резерві. На виконання завдання по плану штурмовикам відводилося два заходи: перший – скидання РБК, другий захід планувався в разі необхідності, коли якась зенітка все-таки вціліє – тоді ще один удар по батареї осколковими бомбами.

Повітряний удар з боку гір виявився для противника зовсім несподіваним. “Червоні” чекали удару і зенітні батареї були приведені в бойову готовність, але чекали удару українських літаків з боку моря. Попереджені радіолокаційною станцією РУС-2 про наближення великої групи літаків із заходу, розрахунки зенітних гармат знаходилися на своїх місцях і стволи зеніток заздалегідь були розвернуті в бік виявленого противника. А в цей час на них звалився удар з зовсім протилежного боку...

За хвилину на позиціях зенітних гармат бушувало пекло. Тисячу двісті осколкових і дев’ятсот кумулятивних, скинутих на крихітний майданчик, який займали чотири зенітні гармати, перетворили їхні розрахунки на кривавий фарш, а зенітки на понівечене залізо. Другий удар не знадобився і штурмовики висипали залишок бомб на запасні цілі в місті – цементні, суднобудівний і судноремонтний заводи.

На кораблях творилося теж саме. Зенітні автомати на лідері і есмінцях не мали броньового прикриття і тут до прямого удару додався ще й рикошет від сталевих стінок надбудов корабля. На три-п’ять хвилин протиповітряна оборона і бази і кораблів перестала існувати. Ось цих трьох хвилин і вистачило бомбардувальникам, щоб вийти на цілі і завдати удару по кораблям у гавані. Літаки відбомбилися, як на учбовому полігоні, не зустрічаючи, по суті, ніякої супротиву. Бомбардувальники скинули 200 бомб по двісті п’ятдесят-тисячу кілограмів. Удар тривав всього чотири хвилини, але результати його були жахливими для радянських моряків.

Літаки, додавши до гуркоту вибухів ревіння своїх двигунів, полетіли геть, залишивши після себе руйнування, смерть і вирви, які куріли димом. Від вибухів бомб виникли пожежі в порту, на елеваторі, складах і причалах. Була начисто знищена протиповітряна оборона бази і виведений з ладу дротовий зв’язок в порту. В результаті повітряного удару були потоплені лідер “Ташкент”, два підводних човни, два есмінці типу “новік”[31] і сім транспортних суден. Пошкодження отримали ще сім кораблів, три транспорти і плавучий док – це показала фотозйомка Новоросійської бази через годину після удару.

Після того, як бомбардувальники завдали удару, вони спокійно полетіли. Радянські винищувачі з’явилися тільки після відходу ударних груп, але були відбиті винищувачами прикриття, втративши три “міга”. Втрати українців склали три бомбардувальники і два винищувача П-40. Екіпажі збитих літаків потім підібрали в морі рятувально-пошукові гелікоптери і гідролітаки, двох пілотів витягли кораблі ОВРа[32]...

***

Коли командир групи повів другий загін на північний схід, до Бердянська, льотчики відчули легку досаду – “червоні” явно наносили головний удар через протоку, а підполковник Клімов веде їх геть від основних подій. Але кілометрів за п’ятдесят від узбережжя горизонт на сході весь покрився темними цятками ворожих літаків. До бердянського узбережжя ешелонами йдуть СБ і Пе-2 в супроводі “яків” і “лагів”. І скільки їх! Ніби клопи лізуть з усіх щілин. Ось чому Морський авіазагін так поспішав, витискуючи всю силоньку з турбін “грифонів”. Мчали на перехват і поспіли вчасно. Попереду вже б’ються з “яками” П-40 і С-250 з Таврійського авіакорпусу ППО. У них характерне смугасте фарбування площин і кілів...

Все ближче і чіткіше обриси ворожих літаків. В ефірі – хаос. Сотні радіостанцій на літаках волають, кричать, вигукують позивні, команди, а то й просто: “Бий, Ванька! Вріж, Сашко! Прикрий! А-а-а-а, гориш гад...”. Передчуття близького бою пекучим струмом б’є по тілу, будоражить кров, від цього передчуття нервово напружуються м’язи. Попереду вістрям клину – машина командира групи. Спробуй в тому радіолементі, в цій стоголосій ораторії розпоряджень, команд, бурних поздоровлень і шалених “розносів”, коли в небі вирує ненависть і захват, коли “Ваньки” з “Сашками” збуджені до краю і командують парадом, вловити його голос. Це здається неможливим. Але якимось чудом вухо вловлює його команду: “Триматися зімкнутим строєм. Атакуємо бомбардувальники.” Задум командира групи зрозумілий: потрібно змусити радянські бомбовози скинути свій вантаж в море.

Групи “яків” та “лагів” намагаються поставити заслон, не допустити українські винищувачі до бомбардувальників. Тільки ж хіба є такий щит, щоб міг їх зупинити? Зверху на ворожі винищувачі падають дві ланки С-250[33], а дюжина “грифонів” проривається до бомбардувальників і врізається в стрій “пєшек”. Колона “пе-других” розколота навпіл. Клімов з ходу дає пару черг по флагманському літаку, його ведений додає зі своїх гармат. У Пе-2 якось безсило обвисають мотори і, вимотуючи за хвостом смугу диму, він іде в смертельне піке. За кілометр до води льотчики покидають підбиту машину.

Бомбардувальники, втративши командира, змішують стрій, збиваються в кучу. Ті, що з краю, нервово заметушилися, поспішно звільняючись від свого вантажу, щоб не підірватися на власних бомбах. Ті, що в центрі, намагаються зімкнутися, щоб зробити вогонь турелей хоч трохи щільнішим. Не вдалося. Біля кожної машини з червоною зіркою на шайбі стабілізатора один-два винищувача з стилізованим під атакуючого сокола тризубом на синьому полі п’ятикутного щита. Вони клюють “червоних” згори, знизу, збоку.

Прошивши стрій ворожих бомбардувальників згори вниз, чіткий стрій “грифонів” проскочив низом в хвіст колони і провів на догоні ще одну атаку замикаючих ланок. Знизившись до самісінької води, дванадцять винищувачів бойовим розворотом вийшли знизу-ззаду на дистанцію дієвого вогню своїх гармат. Ворожі стрільці відкрили шалений вогонь з нижніх кулеметів, але для них така дальність була завелика, траси великокаліберних куль на півдорозі різко міняли свою траєкторію і йшли донизу.

В досвітньому небі стільки різнокольорових трас, що сонце, яке сходить, здається гігантським ковальським горном. І цей горн щедро засипає небесну вись і морську поверхню не променями, а розпеченими іскрами.

Кутасов цього разу йшов веденим у Амет-Хана. Їхня пара догнала крайній бомбардувальник і лейтенант першою ж чергою убив стрільця – нижня кулеметна установка повела стволом вбік, так і застигла непорушно до кінця атаки. “Грифон” лейтенанта ударив по хвосту, потім по моторам. Сашко теж додав, а потім ударив по кабіні. Проскочили вгору і знову ударили в пікіруванні по цьому ж бомбардувальнику. А той і так ледь-ледь шкандибав. Ніс його то упускався, то піднімався, від хвостового оперення залишилися одні шматки. Ще пара коротких черг по моторам. З щілин капотів б’є кошлате полум’я. Кінець!

Не чекаючи, поки “пе-другий” звалиться вниз, кинулися за іншим бомбардувальником.

- “Двадцять третій, двадцять другий”, назад! – Раптом гаркнула рація таким голосом підполковника, що Амет-Хан з Кутасовим негайно повернули. Як він міг в такій каруселі все відслідкувати?

Добре зробили, що відвернули. Їхню пару атакують шість штук “яків” Але ледь зав’язалася бійка, як біля двох “грифонів” з’явилися машини інших льотчиків загону. Пара, ще одна... Прибавляється і “яків”.

Бомбардувальники повертають назад. Гублячи по шляху свої палаючі машини, вони розтяглися довгим строєм. З бомбардувальниками закінчили швидше, ніж ворожі винищувачі встигли опам’ятатися. Зате тепер двобій – небесам стало затісно. Бій іде на вертикалях. Винищувачі голками прошивають хмари. Командир групи знаходиться з веденим вгорі, пильно стежить за своїми пілотами: хтось потрапляє в скрутне становище – шулікою кидається на допомогу. Все бачить і командує спокійно, без нервів та істерики.

- “Беркут-23” на допомогу “двадцять п’ятому”.

Амет-Хан з Кутасовим поспішають на допомогу. Двоє “грифонів” зійшлися з шісткою “яків”. Лейтенант з веденим відволікають на себе одну ланку. Звідкись згори звалилася пара “яків”. По почерку видно – аси. Ось на них і впав згори командир групи. Короткий удар чотирьох гармат – і від вибуху бензобаків “як” розлітається на шматки. Так, важка рука у командира! Хто б міг сказати, що цей, такий спокійний на землі чоловік, в небі такий яструб. Ще одного “яка” взяв на себе ведений підполковника.

Командир загону капітан Таран атакував ланку “яків”, які “сіли на хвіст” парі Нельсона Григоряна. Він влучання снаряду “як” розлітається на шматки, ведений капітана б’є по другому “яку”. Той спалахує смолоскипом і круто пікірує донизу. Третій “як”, залишившись один, теж звалюється в піке і йде за своїм напарником. Його не переслідують, не до цього. Радянських літаків стільки, що байдикувати ніколи.

Коли пілоти вже подумували про боєкомплект і пальне, на зміну прилетів перший загін. Здали їм суттєво пошарпаних “яків” і взяли курс додому. Тепер “червоним” не вирватися. А коли заманеться нарощувати сили, на аеродромі в повній готовності третій загін. П’ять хвилин – і вони тут. Назад летіли радісні і збуджені. Навіть турбіни не відчували втоми, співали...

Ось і аеродром. Сіли. Відійшли від літаків. Біля машин відразу ж заходилися наземні служби. Заправляють баки, патронні ящики, латають пробоїни, регулюють двигуни, гармати. За півгодини наступний політ. Командир групи проводить коротку “літучку”`. Клімов жорстко вказує на помилки пілотів. Винні в нехлюйстві мовчать. І нічого тут не заперечиш – справедливо.

З-за обрію нарешті виринає сонце. В повітрі льотчики вже з ним зустрічалися, а зараз воно ніби вдруге вітає пілотів. Що ж, здраствуй! Відчувається, що сьогодні день буде жарким. Амет-Хан відпочиває, сидячи в кабіні, чекає, поки технік приставить драбинку. Повільно спускається, знімає шолом, залишаючи його в кабіні. Ранковий вітерець легенько ворушить його кучеряве волосся і він усміхається. На стоянку завертає паливозаправник, в повітрі густо тхне авіаційним гасом і лейтенант поспішно йде геть.

- Як апарат? – Технік жестами віддає команди підлеглим, запитально дивиться на Амет-Хана.

- О! – Піднімає великий палець вгору лейтенант. І старий роботяга розпливається в посмішці.

- Там в їдальні вам сніданок приготували, товаришу лейтенант. А ми тим часом “єроплан” до наступного вильоту підготуємо. – Повідомляє технік свого командира. Він в авіації вже третій десяток років, готував до бойових вильотів “ньюпори” з “Муромцями” і в роки Великої війни, і в роки наступної ворохобні. Він багато чого знає і пам’ятає, і лейтенант любить слухати його розповіді про минулі дні.

- Спасибі, Макаровичу. – Усмішка у лейтенанта добра і щира.

Біля капоніра, де зупиняється “грифон” командира групи чекають льотчики. Амет-Хан з цікавістю дивиться, як Клімов вилізає з кабіни. Невже ця жарка сутичка не розбурхала нерви, і в холоднокровному, впевненому погляді не з’явиться який-небудь відблиск внутрішнього хвилювання? Лейтенант зустрічав за службу багатьох льотчиків, і хоробрих до нестями, і сміливих в міру, і з міцними нервами, і спокійних до флегматичності – збудження бою на всіх залишає свій відбиток. Он, і дивитися не потрібно – у сержанта Володьки Карасьова смикається нижня повіка правого ока, а його власний ведений, Сашко Кутасов, мне рукавички, ніби намагаються витиснути з них воду. Хтось колупає носком землю, хтось щосекунди обсмикує льотну куртку. А в нього самого дрібно вистукують зуби, поки зарулює на стоянку...

Коли підполковник неквапливо спустився на землю і став спокійно стягувати рукавички, з усмішкою поглядаючи на льотчиків, які зібралися біля його машини, лейтенант дивився в усі очі. Ніби й не сталося нічого! Ніби з прогулянки людина повернулася! Невже прикидається? Але ж один-єдиний погляд, жест може видати найкращу гру. Ні, не грає! Найзвичайнісінька людина і разом з тим незвичайна! Лейтенант схвильовано зітхає – перед ним льотчик особливий...

На землі теж не втрачали часу даремно. Ледь літаки розставили по стоянках, поруч ніби за помахом чарівної палички з’явилися столики, де на льотчиків вже чекав сніданок. Але так рано їсти нікому не хочеться. Льотчики це роблять більше задля поваги до кухаря, ніж від голоду.

...В їдальні – її обладнали подалі від стоянок, запахів авіаційного гасу, шуму і гаму – для льотчиків накрили столи. Кухар пригощає їх млинцями. В таку рань їсти не хочеться, але не хочеться і ображати наземний персонал. Вони старалися якомога краще зустріти льотчиків після бою. Пустельга, в накинутій наопаш на голе – в одному лише смугастому тільнику – тіло шкіряній куртці, весь перебинтований, зачіпає офіціанток, ті відповідають і весь зал регоче. Володимир сватає Нельсону Григоряну – кримському вірменину – пухкеньку Світлану, маленьку дунду[34] з круглим личком і двома дитячими кісками. Пустельга ловить момент, коли Світланка з’являється з пірамідою тарілок і, як справжній сват, закидає словечко.

- Ти, Світланко, лише глянь на нього. Який хлопець! Орел! – Володька перевершив самого себе і заливається солов’єм. – Після війни повезе тебе у Вірменію, знайомити з родичами. Будеш їсти шашлики і купатися в озері Севан. Ти, Нельсоне, будеш любити свою дружину?

- Буду! – Б’є себе в гордо випнуті груди Нельсон.

- Клянешся не зраджувати?

- Клянусь! – Світланка червоніє, як маків цвіт, і кулею вилітає до кухні.

І раптом... На вході стоїть Ляховський. Стало тихо. Льотчики дивляться на прибульця з того світу, а потім... Потім підстрибнули столи, попадали на підлогу пластмасові стільці, загриміли тарілки.

- Го-го-го... Льончику! – Радісний лемент мало не зриває легкий тент їдальні.

- Лях! – Ляховський радісно – аж кістки тріщать – тисне всіх, хто потрапляє під руку. Світланку піднімає за талію вгору і міцно цілує в уста. Та не виривається і тільки сльози ручаєм течуть по обличчю. Та й у самого лейтенанта губи дрижать, він не може говорити.

- Ти як, звідки... де... коли... – Запитують всі відразу і про все.

Ляховський опускає Світлану на підлогу і обсмикує куртку.

- Тихо! – Пустельга горланить гучніше за інших. – Припинити запитання! Кухня! Тарілочку! Людина повернулася з того світу! Світлана! Відкривай винні погреби! Вибивайте чопи з діжок!

Ляховський сідає за стіл, крутить в руках виделку.

- Признавайтеся, хто вчора мої сто грам за збиті видудлив? – І знову гамір мало не зриває тент.

Світлана на мить зникла і знову з’явилася. У неї в руках пузатенька плашка “Ай-Петрі” з п’ятьма зірочками. У неї завжди на екстрений випадок щось є в запасі. Задзвеніли склянки. На тарілці перед Леонідом виросла ціла гора млинців. Поряд негайно з’являється сметана і чималий глечик з легким виноградним вином. Ляховський їсть не поспішаючи, зі смаком, поливає млинці сметаною, додає варення. Для нього у офіціанток персональна кварта, він запиває вином кожен шматочок млинця. Коли пустіє п’ята чи шоста тарілка, він зітхає з сумом і серветкою витирає рота.

- Хух! Дякую, накормили. – На вході з’являється командир групи разом з капітаном Тараном.

Підполковник вже встиг переодягтися, він у повсякденному тропічному однострої – своєрідний шик пілотів морської авіації, візитна картка: ми не якісь там армійці! Встає і виструнчується Ляховський, честь не віддає, оскільки з непокритою головою. Разом з ним виструнчуються й інші льотчики загону. Клімов махає рукою – “вільно, хлопці, вільно, не напружуйтеся так, в бойовій обстановці можна простіше”.

- Ну от, весь загін в зборі. – Звертається Клімов до командира загону. – Коли готові до вильоту, прошу на КП командирів ланок. Капітане Таран, командуйте. Товариші льотчики...

Підполковник легко підносить долоню до синьої пілотки і разом з командиром загону залишає їдальню і в “залі” піднімається легкий шум, кожен прагне висловити припущення, яка робота на них чекає.

...На КП командири ланок вже за кілька хвилин. Тут зібрався командний склад і решти загонів. Всі чекають командира групи, обговорюючи тим часом події, які сталися вночі. А обговорити було що.

В ніч на четвертий день війни радянські флотоводці вирішили завдати удару по Севастополю та містам Південного узбережжя Криму. Для цього з Поті та Туапсе вишли два загони бойових кораблів. Перший загін на чолі з крейсером “Ворошилов” і двома есмінцями сьомого проекту прикривав дії двох лідерів – “Москви” і “Тбілісі”, які мали обстріляти Севастопіль. Під прикриттям темряви радянські кораблі очевидно сподівалися невиявленими дійти до заданого району, завдати удару і на повній швидкості відійти під прикриття своїх винищувачів. Однак “червоні” стратеги прорахувалися. Ці корабельні групи були виявлені ще при виході з баз Кавказького узбережжя радарами і теплопеленгаторами “Рубіна” – повітряного командного пункту. Для удару по виявленим цілям підняли штурмове авіакрило – загони штурмовиків, які перекинули в Україну напередодні з авіаносців Середземноморської ескадри. Один з них базувався на авіабазі в Саках, там проходила підготовку Морська авіагрупа Клімова, один – на учбовому авіаносці, який прикривав нафтові платформи в районі Зміїного. Авіаційну групу з “Севастополя”, яка базувалася на Донецький аеровузол, тримали в резерві. Проте вона не знадобилася.

Про це розповіли льотчики, які разом з авіагрупою Клімова відбивали атаку радянських бомбардувальників на Бердянськ. Захопившись боєм, пара “грифонів” витратила все пальне і змушена була приземлитися на аеродромі Аджимушкай, з якого працювали загони Морської авіагрупи. Поки заправляли їхні машини, вони поділилися новинами зі своїми молодшими колегами. Розповідали з досадою, що не вдалося їм попрацювати по своєму профілю. Вся слава дісталася хлопцям з “Києва” і “Славутича”.

Ударній групі “червоних”, в якій були лідери есмінців “Москва” і “Тбілісі” навіть не дали дійти до рубежу відкриття вогню. Їх накрили миль за сто від Севастополя, пошкодивши в перші вісім хвилин обидва кораблі. “Москву” потопили в другому нальоті “кияни”, що базувалися на “поплавку” – учбовому авіаносцю, який являв собою велетенську плавучу самохідну баржу з залізобетону довжиною в триста і шириною в сімдесят п’ять метрів. Три такі тихохідні плавзасоби були обладнані всім необхідним для запуску в повітря і прийняття на палубу літаків. Саме тут мали невдовзі навчатися польотам з палуби авіаносця молоді льотчики з групи Клімова, але війна перешкодила.

Другу групу радянських кораблів накрили вже при її відході до Кавказького узбережжя. Одночасний удар восьми десятків літаків зенітки крейсера і двох есмінців відбити не змогли. Першого удару по кораблях завдали штурмовики з касетними бомбами, які знищили обслугу зенітних гармат і кулеметів. Радянські конструктори-корабели геть ігнорували загрозу повітряного удару і їхні кораблі мали не тільки недостатню кількість зенітних засобів, але й розрахунки зенітних установок не були прикриті бронею. По крейсеру нанесли удар дві ланки штурмовиків, скинувши по тисячу дев’ятсот кілограмів бомб кожен – вісім разових бомбових контейнерів споряджених осколковими суббоєприпасами. На відкритих бойових постах крейсера не вцілів жоден червонофлотець. По кожному з есмінців відпрацювала ланка штурмовиків, але наслідки для них були ще важчими – загинуло все командування кораблів на відкритих містках.

А потім, майже в полігонних умовах без протидії зенітних засобів противника, по крейсеру і есмінцях відбомбилися ударні ланки штурмовиків. Кожен ніс по одній тисячокілограмовій бомбі і дві по п’ятисот кілограмів. Від прямих влучань і близьких вибухів кораблі отримали такі ушкодження, що протриматися на поверхні їм вдалося не більше години. Рятувальні літаки підібрали з усіх п’яти кораблів не більше двохсот уцілілих радянських моряків. В полон потрапив і командувач ескадри легких сил радянського Чорноморського флоту. Розгром “червоних” був повний...

Про цю битву підполковник Клімов повідомив буквально чотирма-п’ятьма фразами.

- Більш докладніше дізнаємося з наказу по авіаційних частинах флоту. – Заверши він своє повідомлення про розгром ударних з’єднань флоту “червоних”. – На сьогодні ж ми отримали задачу зірвати повітряний десант противника на узбережжя поблизу Бердянська. Слухай наказ!

Повітряною розвідкою встановлено, що радянські війська готуються провести десантну операцію з метою сприяння просуванню своїх військ на південному фланзі фронту. Для цього противник проводить демонстраційний десант в районі Керчі. Основний десант має захопити Бердянськ. Радянське командування планує висадити свої війська двома – повітряним і морським – ешелонами поблизу Бердянська. Ударом з заходу і з моря захопити порт і місто Бердянськ. Повітряний ешелон десанту вже в повітрі. Нашій групі наказано перехопити групу десантних літаків в квадратах ... і ... над Азовським морем. Вилітаємо на перехват всією групою. Перший і третій загони беруть на себе винищувачі противника. Перший загін в повному складі йде на висоті шести кілометрів і в районі цілі атакує групу розчистки повітряного простору. Третій загін в складі двох ланок атакує безпосереднє прикриття повітряних кораблів. Другий загін наносить удар по десантних кораблях. – Хтось з командирів ланок першого загону тихенько прокоментував слова підполковника: “Другому завжди найсмачніші шматочки дістаються...”, але Клімов припинив дискусію коротко і жорстко: “Молодьож! Балачки!” і всі заходилися старанно відмічати в планшетах район дії. – Штабна ланка і одна ланка третього загону – резерв. Я керую боєм з літака управління. Позивні – згідно таблиці радіоперемов. Питання є? – Клімов суворо глянув на присутніх. – Питань немає! По машинах!

...Злетіли. Відразу на маршруті набрали висоту. Блиснули скалками розбитого дзеркала дрібні хвилі Азовського моря і авіагрупа взяла курс на Темрюкську затоку. В високому небі перисті хмаринки, ніжна лазур і ще по-літньому яскраве сонце. В таку пору саме засмагати десь би на пляжі – оксамитовий сезон тільки-тільки починається. А тут доводиться воювати, бо комунякам в Росії, бачте, мало виявилося загарбаної ними імперії Романових, захланним більшовицьким нелюдам і Україна знадобилася в їхньому комуністичному “раю”, хай їм біс!

Командир групи знову на літаку управління, він наводить своїх підлеглих на ціль – караван транспортних літаків і бомбардувальників Ту-2, які буксирують планери з десантом. Рубіж перехвату – якраз над затокою. Загони групи йдуть етажеркою – лідирує перший загін. Їм випало зв’язати боєм радянські винищувачі, які мають розчистити шлях повітряному каравану.

Вище на двісті метрів і позаду на кілометр – другий загін. Хлопцям капітана Тарана випала найкраща робота – атакувати неповороткі транспортники і буксирувальники планерів. Ще вище – третій загін і штабна ланка – група резерву. “Грифони” “трійки” візьмуть на себе винищувачі прикриття.

В ефірі – тиша. Радіорозвідка у “червоних” теж не в тім’я бита.

Згідно плану бою група йде трохи далі на схід, щоб завдати удару по колоні з флангу. Ось уже на горизонті, праворуч, з’явилися чорні цятки радянських літаків. Коротка команда Клімова – і перший загін в легкому пікіруванні набирає швидкість і йде на перехват “яків”. Радянські винищувачі мають завдання розчистити повітряний простір для десантних літаків і планерів. Ось їх і зв’яжуть боєм льотчики першого загону, звільняючи простір ударній групі.

За хвилину починають розгін в пікіруванні й “грифони” капітана Тарана.

Колона в тридцять одиниць – у кожного “ту-другого” на причепі по три планери – кожним своїм рухом підкоряючись головній машині, спокійна ззовні, впевнено прямувала до північного берега. Бойовий порядок зберігав чіткість і силу, буксирувальники йшли колоною ланок, розтягнувшись на кілометри. Тут панувала згода, що примножувала силу, грізну міць повітряної армади, ніхто не являв нетерпіння.

Передавач літака управління Морської авіагрупи, зрідка вмикаючись, володарював в ефірі, у “червоних” всіх подавляв головний бомбардувальник – він ішов під прикриттям цілої ескадрильї “яків”. Але голоси поза регламентом теж проривалися. Вимогливі – транспортників: “«Яки», «яки», сократите дистанцию. Плохо вас вижу...”, стримано-незалежні – винищувачів прикриття: “Держусь заданного эшелона. Прикрытие обеспечу...”, і тих, хто володів правом дати підказку і пораду. Українські пілоти мовчали...

Один Амет-Хан неспокійно снував з одного флангу на інший, тільки раз гортанно з радісним нетерпінням в голосі закликав товаришів: “Наведемо порядок у небі!” і командир авіагрупи підполковник Клімов негайно спинив його: “Не заривайся!”... І всі зрозуміли попередження, адресоване Амету.

Ляховський, не спускаючи очей з капітана, признав: крюк з боку моря розважний, виправданий. Саме так, раптово – з боку моря, звідки українських літаків противник не чекає, прикриваючись сонцем, потрібно нападати на колону. Кожному це зрозуміло...

З ясним розумінням нехитрого задуму командира Леонід відчув, як відкривається друге дихання. Втома після ночі його залишала. Час нісся, витікаючи, як вода між пальців, не піддаючись контролю...

Маневр в бік моря підказаний досвідом, проміння сонця приховає підхід українських винищувачів, це нам, ясен пень, на руку, але тут одночасно і незручність: льотчики перед атакою повинні будуть перекладати важкі восьмитонні машини – “грифон” морський палубний багатоцільовий літак, а не легкий фронтовий винищувач – не в лівий розворот, а праворуч, в правий розворот. Це незручно. Пропадає контакт, візуальний зв’язок між пілотами розладжується, надійність бойового порядку слабшає...

Леонід внутрішньо цьому опирався. І так, намагаючись не схибити, входив в цей утруднений розворот, виконував його, як і інші пілоти, швидко, ладно, не порушуючи строю... Так розвернути загін, так вивести на ціль дванадцять машин міг тільки майстер повітряного бою... Клімов і Таран пожинали зараз солодкі плоди днів важкого навчання, але й кожен з його пілотів мав за плечима не одну сотню годин нальоту. Ляховський віддавав своїм командирам належне, однак все одно душа у нього до такого розвороту не лежала...

Перший загін вже зійшовся в собачій бійці з “яками” розчистки повітряного простору, вже перекреслили небо перші траурні смуги підбитих літаків, коли другий загін, набираючи в похилому пікіруванні швидкість, атакував колону бомбардувальників Ту-2 з планерами на причепі. Зв’язавши боєм передовий загін винищувачів, хлопці “одинички” дали пілотам Тарана можливість працювати, як на полігоні. Тридцятиміліметрові гармати “грифонів” дозволяли вести вогонь з кілометрової дистанції, автоматичні стрілецькі приціли літаків давали змогу стріляти точно і надійно уражати повітряні цілі навіть на такій великій відстані. Становище для українських пілотів спрощувалося, а для радянських ускладнювалося тим, що бомбардувальники, змушені буксирувати десантні планери, були позбавлені маневру, якби у них, звісно, був час помітити і зреагувати на дії льотчиків Тарана. Однак часу на якісь дії у “червоних” вже не залишилося...

Все подальше розкололося надвоє.

Цілі були розподілені заздалегідь і “грифони” відкрили вогонь з граничної дистанції, ледь автоматичний приціл обрамив ціль ромбічним колом. Атака зайняла пару секунд і “грифони” вийшли з бою. За півхвилини колона була розшматована, кожен з льотчиків ударної групи знищив або пошкодив буксирувальник. Кілька “ту-других”, роздуваючи смолоскипи на крилах, поволокли до води планери, які були у них на причепі. Однак більшість підбитих бомбардувальників встигли звільнитися від тягаря і тепер фанерні коробки, щільно набиті “червоним” десантом, брели кудись на північ по волі повітряних хвиль.

Їх не чіпали – встигнемо розібратися після того, як розправимося з бомбардувальниками.

Ті Ту-2, які не потрапили відразу під вогонь гармат “грифонів”, відчепили планери і спробували розвернутися для бою. Даремно! Чітко розвернувшись строєм, “грифони” атакували бомбардувальники ззаду з нижньої півсфери. І ще дюжина “ту-других” також підкорилася закону земного тяжіння. Кожна атака зайняла щонайбільше кільканадцять секунд, п’ять-шість ударів серця. Останні бомбардувальники добивали, коли ті спробували втекти...

Тепер залишалося закінчити з планерами. Тут вже кожен з пілотів працював самостійно. Ляшенко з новим веденим – лейтенантом Удовиченком, атакували три крайні планери. Гарматами відсікли крила у двох, хвости і ніби вивернули в піднебессі корзини з раками. З кілометрової висоти “червоні” десантники полетіли до води. Дехто тримав у руках речмішки, інші воліли падати без харчів – тепер вже все одно. Ще один планер розметали по небу на тріски.

За десять хвилин з повітряним десантом противника було закінчено.

Підполковник Клімов спостерігав за ходом бою з літака управління і, коли небо очистилося від транспортних машин і планерів, подав сигнал на відхід. “Грифони” першого і третього загонів відривалися від “яків” та “лагів” пікіруванням і на швидкості відходили під захист зенітних батарей на плавучих платформах. Так в мініатюрі на Азовському морі відпрацьовувалася спільна тактика дій авіації і кораблів...

Літаки заходили на посадку з ходу. Ледь “грифон” закінчував пробіжку, його підхоплював Краз своєю штангою і тягнув на стоянку. Льотчик ще знаходився в кабіні, а техніки і механіки негайно приступали до обслуговування машини. Наказ підполковника Клімова був категоричним: за півгодини літаки групи мають бути готові до наступного вильоту!

Ляховський виконував політ додому автоматично, і лише коли заходив на посадку, відкинув геть сторонні думки. Ледь “грифон” приземлився, як Краз підчепив його штангою і потягнув до капоніра.

У лейтенанта, поки він плавав озером, було досить часу, щоб поміркувати. Зумівши неупереджено проаналізувати хід бою, він знайшов причину того, чому його збили. А причин було кілька. І головні з них – недооцінка ворога, його сили, можливостей і досвіду, надмірна самовпевненість і необачність... Ганьба! Підставитися під удар, спостерігаючи аз падінням збитого “краснюка”, себто – “купуючи витрішки”!

Ляховський відчував втому після цього польоту і приліг на розстелених техніком чохлах край капоніру. Двигуни літаків, які заходили на посадку, нарешті, відгули і запала тиша. Цвіркуни в траві завели свою нескінченну пісню і йому так було добре і приємно лежати і дивитися в високе синє небо...

Яке красиве небо! Навіть хмаринки розтанули. Легенький вітерець заколисував і Леонід непомітно сам для себе задрімав...

- Товаришу лейтенант... товаришу лейтенант! – Ляховський стрепенувся спросоння і відразу глянув на годинник. Ого! Проспав майже годину! Він підхопився і запитально глянув на техніка, який щойно торсав його за плече: “Що трапилося? Тривога? Виліт відмінили?”

- Товаришу лейтенант, наказано підвісити бомби і ракети, а командирів ланок викликають на КП за півгодини. – Слова Стукалова заглушив гуркіт турбін пари “грифонів”, які заходили на посадку.

“Хто такі?” – Ляховський дашком прикрив очі від сонця. “Грифони” були не їхні – двомісні машини, які були на озброєнні авіаносців, в Морській авіагрупі, і взагалі в Кримському авіаційному угрупуванні, були тільки одномісні літаки. На відміну від вранішніх гостей, які парою присіли на Аджимушкайських аеродром тільки для дозаправки, зараз на посадку заходив цілий загін – дванадцять машин. Судячи по розпізнавальним знакам на фюзеляжі і кілях, це був загін штурмової групи з “Севастополя”. “Ого! Не спроста вони заявилися. Треба поквапитися на КП...” – лейтенант притьмом збіг з насипу капоніра...

На першому поверсі командно-диспетчерського пункту, де власне і розташувався штаб авіагрупи Клімова, Ляховський встиг одночасно з іншими командирами ланок. Командири загонів авіагрупи були вже тут і, очевидно, давно. Чи й відпочили після вильоту на перехват повітряного десанту. Судячи з запалих очей та посірілих облич, відпочити їм не випало ані хвилини.

Поки чекали гостей, лейтенант дізнався про новини. Для авіагрупи в цілому виліт виявився не таким вдалим, як для пілотів другого загону.

Перший і третій загони, які забезпечували бойову роботу пілотам капітана Тарана, втратили вісім літаків і двох льотчиків. Двоє змогли дотягти до аеродрому, чотирьох виловили рятувальники Азовської флотилії, а двоє пілотів з третього загону потрапили в госпіталь з важкими пораненнями. І медики не могли сказати напевне, чи повернуться вони знову до льотної роботи. Так що рано Ляховський радів, що виліт на перехват десантного каравану обійшовся для нього самого і його пілотів без втрат. За їхню удачу заплатили інші і це додавало гіркоти в п’янку радість перемоги над ворогом у цьому бою...

- Всі в зборі? – Голос командира групи відразу ж припинив неголосні розмови. – Прошу уваги. О 10 годині 10 хвилин повітряною розвідкою флоту був виявлений конвой в районі Анапи. Вісім швидкохідних десантних барж під охороною чотирьох сторожових катерів йдуть курсом на Тузлу. Нашій групі наказано нанести удар по кораблям противника. Для цього групі придали штурмовий загін із “Севастополя”. (Їхня авіагрупа зараз базується на Донецький аеровузол і завдає ударів по радянських військах, які наступають на Донецькому напрямку і вздовж північного узбережжя Азовського моря.) Завдавати удар будуть літаки капітана Мазуренка. – Командир авіазагону “севастопольців” чемно схилив голову. Однак його й так знали майже всі: хто учився з ним разом, хто проходив підготовку в Саках на “нитці”. – Прикривати ударні групи будуть дві ланки другого загону під командуванням лейтенанта Ляховського.

- Вашу ланку, лейтенант, я наказав підготувати для удару по кораблях противника... – Звернувся до Леоніда Клімов. – Потренуєтесь в бойових умовах по реальній цілі... Після виконання завдання повертатися будете на аеродром Олександрівка. Це біля Донецька. Пам’ятаєте?

- А то! Знайомі місця, я там навчався в аероклубі. – Радісно заусміхався Ляховський. – Та й мої хлопці майже всі там починали свою льотну кар’єру. – Звістка про переліт до Донецька його порадувала.

- Заперечую, товаришу підполковник. – Раптом озвався командир загону “севастопольців”. – Коли цей конвой має повітряне прикриття, “червоні” позбивають ваших льотчиків, як крижнів на зльоті. З бомбами і ракетами “грифон” позбавлений маневреності і не може вести повітряний бій. А скинути бомбовий вантаж льотчикам може не вистачити часу. Навіть без зовнішньої підвіски “грифон” занадто важкий і інертний для маневреного повітряного бою. Можливо, було б краще виділити для прикриття весь загін?

- Ні, капітане. – Заперечив підполковник. – Ви знаєте, що моя група зараз передислоковується на ваш аеродром. Пілоти, які будуть прикривати вас, знайомі з Донецьким районом, вони там проходили початкове навчання і їм не становитиме труднощів посадка на чужому майданчику. Але інші будуть сідати там вперше, а після бою, ви самі знаєте, можливі всілякі ускладнення. Мені ускладнення не потрібні.

Відносно того, що “грифони” з бомбовим вантажем будуть легкою здобиччю винищувачів противника, то розвідка не виявила повітряного прикриття конвою. Ваш політ буде забезпечувати літак управління. Коли він виявить ворожі винищувачі в районі конвою, ланка Ляховського просто скине бомби в море і встигне приготуватися до повітряного бою. Питання є? – Зазвичай питань не задавали і підполковник дуже здивувався, коли раптом вони виникли в новопризначеного командира ударної групи.

- Є питання, товаришу підполковник. – Підняв руку Ляховський. Клімов кивнув, дозволяючи. – А чого нас аж в Донецьк перекидають?

- Будемо працювати разом з “севастопольцями” по основній спеціальності. – Відповів Клімов. – “Червоні” хочуть висадити морський десант в допомогу парашутистам, яким вдалося дістатися до Бердянська. Командування флоту вирішило розгромити цей конвой на переході. Будемо прикривати ударні групи штурмовиків. Конвой іде під посиленою охороною “яків” і “мігів”. Перший удар заплановано на тринадцяту годину. Отож ваша група, лейтенанте, повинна до цього часу приєднатися до загону. Ще питання?

- Потрібно узгодити взаємодію між нашими групами...

- Це в процесі підготовки. – Клімов глянув на всіх відразу. Всі мовчали. – По конях, хлопці!

Це була улюблена приказка підполковника.

Узгодження питань взаємодії між “севастопольцями” і групою Ляховського зайняло хвилин двадцять. Уточнили порядок дій, проробили з пілотами кілька варіантів удару і відходу у випадку повітряного бою з радянськими винищувачами. Попутно ділилися новинами, яких – а Ляховський бачився з хлопцями з “Севастополя” більше року назад – набралося багатенько. Льотчики Середземноморської ескадри повідомили, що українські кораблі найближчим часом мають залишити Хайфу – п’ятисторонні переговори в Женеві між Ізраїлем і Україною з одного боку та Францією, Італією і Великобританією з другого, вже доходили кінця і ось-ось мали завершитися підписанням договору. І 5-я – Середземноморська – ескадра з наступного року буде базуватися тільки на Острівну базу та базу в Галліполі, які орендувалися в Туреччини. З одного боку, це було добре – тепер чоловіки будуть бачити своїх дружин і сім’ї частіше, ніж раз на півроку. “Ми прямо аж звіріємо на своїх коробках!” – з посмішкою повідомив про обстановку на кораблях однокашник Леоніда. З іншого, вислуга буде йти звичайним чином, а не рік за два, як було досі. Відповідно й грошове утримання буде меншим. І тепер дехто підраховував, на скільки років довше доведеться виплачувати кредити за житло чи іншу нерухомість. Але, звичайно, головною новиною були нові реактивні “грифони”. Пара таких літаків з весни проходила випробування на комплексі НИТКА. І Мазуренко висловив припущення, що вже наступного року вони будуть воювати на таких машинах.

- Ви думаєте, товаришу капітан, що війна так довго триватиме? – Недовірливо хмикнув хтось з молодих пілотів. Ляховський глянув скептика і пригрозив кулаком: не задавай дурних питань, хлопче!

- Думаю, що ця війна триватиме не один рік. – Спокійно, ніби і не чув скептичних ноток, відповів капітан. – З комуністами ми ще не один десяток років будемо воювати. Їхній головний пахан Ленін казав: “Або ми їх, або вони нас – закопають...” А у мене є велике бажання забити в їхню могилу осиковий кілок...

Закінчивши підготовку в тактичному класі, льотчики поспішили у вагончик для чергової зміни; квапливо натягували щільні протиперевантажувальні костюми. Леонід, надіваючи шолом, виглянув з дверей. Ревучи турбіною, мимо вагончика до злітної смуги проповз “грифон”. Літак на якусь мить завмер на майданчику, викладеному металічними плитами, крила і стабілізатор дрижали ніби у птаха, що готувався до кидка. Ось пілот відпустив гальма, винищувач стрімко помчав по доріжці і відірвався від смуги з гуркотом, схожим на рев урагану. Срібляста машина, схожа на наконечник гарпуна, розтанула в повітря.

- Хто це злетів з таким шиком? – Амет перевірив пістолет і ліхтарик, що знаходилися в кишенях ВППК[35] і обернувся до Ляховського. – Сьогодні у “севастопольців” буде справжнє діло. А на нашу долю, як завжди, залишиться тільки вітати їхні звитяжні перемоги.

- Не прибіднюйся. – Леонід застебнув застібку-блискавку на ВППК, присів, пробуючи, чи не затісний костюм в колінах. – Війна не завтра скінчиться, Мазуренко має рацію, ми ще довго будемо воювати...

Він підштовхнув Амета до виходу, де вже чекали решта пілотів його групи, і всі разом вони юрбою рушили до стоянок своїх машин. Сонце пливло у високості і кидало на землю жаркі промені...

Першими злітали “грифони” “севастопольців”. Завантажені ракетами і бомбами важкі машини вирулювали на злітну смугу і попарно, ревучи турбінами, розбігалися і свічкою йшли вгору. Коли на зліт пішла третя ланка, Леонід з Аметом і веденими заквапилися до своїх машин...

Ніби скоряючись невидимому знаку, “грифони” разом відірвалися від землі. Відполіровані до блиску плити злітної смуги, трава, вагончики, капоніри – все метнулося назад. Леонід відчував себе невагомим, ніби тіло його в невидимому маятнику гойднулося вперед: політ почався...

Небо було чисте і спокійне. Баранці хмар йшли кудись на захід ген-ген у висоті. Літаки швидко і плавно набирали висоту. Море внизу заволокло блакитним серпанком, він прикрив легкі баранчики на хвилях і прозору зеленувато-блакитну воду, яка виблискувала сонячними зайчиками. Потім все навколо кабіни зробилося білим, як вата. І негайно зникло відчуття простору, було незрозуміло, де небо і земля. Молочні хвилі купчилися навколо, захльостуючи скло кабіни. Але ось сліпа пелена скінчилася і Леонід раптом побачив ніс своєї машини, а за секунду вже летів у чистій блакиті, пронизаній яскравим світлом.

Вони дісталися висоти шести тисяч метрів, коли озвався радіоголос літака управління:

- “Двадцять перший”, ви на траверзі цілі. – Ляховський глянув ліворуч і побачив у розривах хмар чорні цятки на синьо-блакитній поверхні моря. – Повітря чисте, працюйте спокійно. До зв’язку!

В розривах хмар ліворуч на блакитній поверхні моря виднілися темні риски. Конвой!

- Вас зрозумів, “Гніздо”. – Ляховський перемкнувся на радіомережу своєї групи. – “Агат”, – позивний “севастопольців”, – починаю роботу. “Беркути”, приготуватися!

“Грифон” Ляховського ліг на крило. Літак наведення зробив свою справу, вивів його групу на конвой “червоних”. Лейтенант чітко бачив кораблі, які йшли двохкільватерною колоною в напрямку Керченської протоки. Тепер потрібно прийняти рішення і вибрати один з варіантів дії, які обговорювалися перед вильотом. І Ляховський це рішення прийняв:

- “Беркут-25”, спостерігайте за повітрям. Амет, б’ємо сторожовики, починаючи з головного! Заходимо з корми. Мій – головний! “Беркути”, атака!

Амет-Хан тільки посміхнувся. Він і сам намітив такий порядок ударів по ворожому конвою. Лейтенант глянув довкіл: друга ланка йшла з перевищенням на двісті метрів і зараз займала позицію між берегом та конвоєм: на випадок, коли доведеться відбивати атаку радянських винищувачів, що базувалися на аеродромі Анапи і могли бути викликані на допомогу. Але поки що небо було чисте – противник не бачив українські літаки, які вже виходили в атаку. Загін “севастопольців” йшов мористіше на висоті тисячі метрів, вони атакують десантні баржі, коли увага сторожовиків буде прикута до ланки Ляховського.

Ляховський клацнув тумблером і коліматор АСП[36] закрився дзеркалом бомбового перископічного прицілу. Він посунув ручку і “грифон” слухняно перевернувся через крило. Блакить моря в дзеркалі прицілу на мить змінилася сяючою блакиттю неба і за секунду прицільна марка знову накрила блакитну синь хвиль Чорного моря. “Грифон” стрімко знижувався в пологому пікіруванні, заходячи з корми на “червоні” сторожовики. Охорону конвою несли два катери “морські мисливці” типу МО-4 і два броньовані катери – БМО[37] - розвідка ж повідомляла, що охороняють конвой тільки МО-4, “мошки”, так ці катери називали в РСЧФ. Один БМО йшов в голові, другий – кінцевим. Їхні 37-міліметрові зенітні автомати надійно прикривали десантні баржі від повітряного удару з боку моря. Але за кормовими кутами спостереження було недостатнім і “червоні” помітили атакуючі літаки запізно, коли ті вже скинули бомби.

Кожен з “грифонів” ніс на двох багатозамкових бомботримачах по дюжині 25-кілограмових осколково-запалювальних бомб і залпове скидання щільно накривало ціль – в кожен з катерів мало влучити по дві бомби мінімум. А другим заходом ударна ланка вдарить з гармат і ракетами.

“Наша черга!”, Амет-Хан перевів винищувач в похиле пікірування слідом за парою Ляховського. Автомат пікірування випустив гальмівні щитки і пілоту не було потреби контролювати політ. Втім, Амет не думав про це. Він чекав, поки спалахне світлодіод команди на ручне скидання, і, коли той засвітися нарешті, натиснув кнопку.

Серія з двадцяти чотирьох осколково-запалювальних бомб пішла донизу, а автомат вже виводив літак з пікірування, полегшуючи пілотові управління машиною. До цілі – катера МО-4 – залишалося ще метрів шістсот висоти і можна було не боятися потрапити під власні осколки.

Прив’язні ремені туго утримують тіло на сидінні. Амет дивиться в бік недалекого берега – шукає противника. Але небо пусте. Погляд в перископ заднього огляду – позаду спокійно, сплески вибухів закрили сторожовик. Легкий порух ручкою керування вбік і “грифон” перевертається навколо своєї осі, “пузом” до сонця. Амет опускає ніс “грифона” до лінії горизонту – по плану атаки ударна ланка Ляховського має атакувати сторожові катери з перевороту ракетами і гарматним вогнем з носових курсових кутів. Такий варіант атаки найбільш вигідний – противник не зможе вести вогонь з усіх стволів по атакуючих літаках.

АСП знову в бойовій готовності. Зараз балістичний обчислювач вираховує дальність до цілі і коли спалахує вогник світлодіода, пілот натискує гарматну гашетку. Товсті джгути снарядних трас тягнуться до дерев’яного кораблика, звідти у відповідь летять назустріч “грифону” червоні пунктири трасуючих куль великокаліберного кулемета. Але відстань велика і траси ДШК йдуть нижче літака Амет-Хана. А навколо “мошки” вода скипає від граду снарядів. Вибухи шматують палубу і рубку катера, летять тріски і зблискують спалахи. Тепер черга ракетних блоків. З двох “сигар[38]” вириваються по дев’ятнадцять гостродзьобих “стрижів” – 57-міліметрових осколково-фугасних ракет. Автомат, ледь Амет відпускає кнопку, виводить літак з пікірування, і в перископ заднього огляду льотчик бачить, як на кораблику спалахує пожежа.

Все, з цією ціллю покінчено! Навздогін “грифонам” ланки Ляховського летять траси великокаліберних кулеметів з швидкохідних десантних барж. А-а-а, ось що! Головна і кінцева БДБ[39] мають на озброєння автоматичні зенітні гармати “ерлікон” 20-міліметрового калібру. Це серйозна зброя проти літаків. Однак наводчики “ерліконів” взяли невірний приціл і траси залишаються позаду. Добре, що увага зенітників “бедебешок” зараз прикута до ланки Ляховського, вони не помічають штурмовики Мазуренка, які вже заходять на бойовий курс по лівому борту...

Негайно після звільнення від бомбового вантажу ланка піднялася на чотири тисячі метрів, зайнявши позицію для відбиття можливого удару винищувачів, які могли з’явитися з боку берега. Ще вище, на восьми тисячах баражували чотири “грифони” другої ланки, готові завдати удару згори по ворожих винищувачах. Але повітря було чистим, хоча з літака управління передали, що “червоні” викликали “яки”.

Три ударні ланки “севастопольців” несли на зовнішній підвісці по два блоки з 110-міліметровими ракетами і по чотири 100-кілограмові бомби на двох бомботримачах. Удар по БДБ планувався у два заходи під кутом дев’яносто градусів до курсу цілі. Вогонь зенітних засобів з десантних барж по атакуючих штурмовиках відкрили вже після того, як перші ракети зірвалися в залпі зі своїх направляючих. Другий удар штурмовики нанесли з правого борту. Цього разу в хід пішли гармати, а потім бомби.

Баржі намагалися маневрувати, змінюючи курс і швидкість. Однак це їх не врятувало. Удар штурмовиків був точним і невідворотним. Одна з барж занурилася носом у воду і почала тонути. Дві інші палали, пошкоджені ракетами і гарматним вогнем. Один з сторожових катерів також тонув – крен досяг критичної межі і Амет-Хан бачив, як з нього стрибали у воду моряки. Втім, довго роздивлятися часу не було – з боку берега підходили дві ланки “яків”, а на висоті восьми тисяч метрів радар засік ланку “мігів”. Однак все закінчилося благополучно – “яки”, які спробували атакувати штурмовики на відході від цілі, ланка Ляховського відбила атакою згори. А “міги”, які йшли вгорі, були самі атаковані “грифонами” другої ланки. “Міги” не стали приймати бою і відійшли, спікірувавши до води.

Повернення було спокійним. Витративши майже весь боєкомплект, ризикувати не стали. Зробили значний гак на захід і вийшли на кримське узбережжя в районі Феодосії. До Донецька йшли через Мелітополь, під прикриттям їхньої ППО. А посадку груп Ляховського і Мазуренка на Олександрійський аеродром прикривали дві ланки винищувачів вже Донецького району ППО.

 
Осіння бора

...Техніки давно підготували літаки до вильоту і тепер сиділи бригадами біля своїх “грифонів”, не залишаючи ні на хвилину готові до бою машини. Крила винищувачів відкидали скупу тінь, і даремно було шукати під ними прохолоди. Зате лічені секунди після команди – і техніки запустять турбіни.

Найгірше було, мабуть, пілотам. Їм доводилося чекати в повному льотному обладунку і тут, на землі, було нестерпно від спеки і незручно. В будівлі чергової зміни крутилися два вентилятори без зупинки. Льотчики, затягнуті і зашнуровані у висотні протиперевантажувальні костюми, сиділи, відкинувшись на тверді високі спинки пластмасових крісел. Ніхто не підвищував голос, не робив різких рухів. Зате, в разі потреби, за кілька секунд вони добіжать до своїх літаків і займуть місця в кабінах...

По радіостанції на СКП через перешкоди і шум важко було розібрати повідомлення пілотів першої хвилі, як вилетіли для удару по ворожим кораблям. Але досвідчені офіцери штабу розуміли з півслова і пошепки коментували: “Вийшли на ціль...”, “...вступили в бій... потопили одну БДБ... ...двоє підбиті, йдуть на аеродром... горить ще один БМО...”, “...вступили в бій з винищувачами противника”.

Тридцять хвилин... сорок... аеродром завмер, погляди всіх прикуті до горизонту. “Повертаються!” – темна цяточка на фоні синього неба. Літак швидко наближається, за ним тягнеться тонка ниточка диму. Завиваючи сиренами до злітної смуги несуться червоні пожежні машини. Літак торкається колесами бетонки і за ним спухає чорна хмарка спаленої гуми, а людям здається, що від машини несе пороховим жаром. Гойднувши крилами, “грифон” пробіг по смузі і зупинився неподалік від червоних машин. Саме вчасно – корпус літака охоплюють легкі язики полум’я, але пожежні їх негайно заливають піною.

Ще дві темні цяточки з’явилися з прозорих хмар на горизонті. Командирська “Бойова Машина Волині” мчить в кінець бетонної смуги, де, готуючись вимкнути двигун, гуркотів турбіною “грифон”, який щойно приземлився. Ще два літаки, приглушивши турбіни, пішли на зниження і м’яко торкнулися смуги. Ще п’ять хвилин... десять, один за одним, ланками повертаються літаки ударних груп і груп прикриття. Льотчики німо лічать машини і зітхають полегшено – всі повернулися, побиті, пошкоджені, але всі!

Різко стріляючи мотором, до стоянки чергових машин підкотила смішна триколісна коляска – вантажний моторолер “Мураха” – на ній велично красувався рум’яний хлопець в синій льотній пілотці і білій кухарській куртці. Він розвозить морозиво і каву з льодом по стоянках – для тих, хто сидить в розпеченій кабіні літака це справжній порятунок від спеки. Всюди, де зупиняється моторолер, лунає сміх.

А стартовий пункт все ще мовчить. Четверо пілотів другої ланки сиділи в кабінах, сонце припікало, і по спинам стікав піт. Обличчя Ляховського аж рясніло від поту. Стукалов піднявся по драбинці і розкрив над льотчиком саморобну парасольку, тепер тінь падала на Леоніда і стало легше. Лейтенант вдячно посміхнувся своєму техніку. П’ять хвилин... десять... Зараз, мабуть, виліт...

І дійсно, від смішного картатого будиночка в небо знялася червона іскра: “Тривога!”

Спалахнула ще одна ракета: “Бойовий виліт...” Гучномовець на СКП прокашлявся, прочистив металеву свою горлянку і над літовищем пролунало:

- “Беркутам”, “двійка” – зліт!

На бетонній смузі, де щойно безмовно дрімали сріблясто-сірі “грифони”, все зашуміло і зарухалося. Автомобілі сновигали, як жуки-водомірки, ревіли авіаційні турбіни, пара за парою вирулювали на старт. “Грифони”, три ланки, один за одним пронеслися по бетонній смузі і з ревом відірвалися від землі. Набираючи висоту, вони швидко зменшилися в розмірах і невдовзі розтанули десь біля горизонту...

Чомусь земля звідси, з висоти чотирьох кілометрів, здавалася йому особливо знайомою: кожен гайок, кожна стежина, пагорби і ручаї, які відсвічували в променях полуденного сонця відблиском води.

І на все це зазіхає захланний ворог. Але хай тільки спробує сюди потикнутися!

Час від часу гострі носи “грифонів” четвірки Ляховського прошивають наскрізь легкі обривки хмаринок. Погляд в перископ – пара Амет-Хана тримається позаду і праворуч машини командира ланки. Літаки, зв’язані єдиною волею, виконують маневри злагоджено і чітко.

“Чорна довга смужка – кримська автомагістраль, далі – залізниця і міст через Кальміус... Йдемо вздовж неї. Праворуч – Маріуполь...” Зблиснуло блакитно-синім – під крилом літаків Азовське море.

“Розворот, йдемо в бік конвою, який відходить до Єйська... Он вони!”

На рівній поверхні моря чіткий стрій кораблів, які на повній швидкості йдуть в двокільватерній колоні на південь. Дві ланки винищувачів С-250, які трималися вище строю “грифонів” на повній швидкості виходять вперед – їм належить розчистити повітряний простір для ударних літаків. Безпосереднє прикриття ударної групи тепер виконує третя ланка загону капітана Тарана – вони тримаються вище на двісті метрів і трохи позаду: для важкого і інертного “грифона” основний спосіб повітряного бою з “яками” і “мігами” удар згори і відхід на повній швидкості. Вести маневрений бій з легкими винищувачами “червоних” можуть тільки досвідчені льотчики, а їх всього четверо в загоні і троє наносять удар по ворожим кораблям. І до того часу, поки їхні літаки не звільняться від ракет, для “червоних” асів вони – мішені.

Цілі було розподілено заздалегідь, ще до вильоту по даним розвідника, який супроводжував кораблі “червоних”, і Ляховський вже помітив дві БДБ, які має атакувати його ланка. В приціл, на віддалі чотирьох кілометрів, кораблі противника здаються товстенькими рисками на блакитній поверхні моря.

- Увага, “двадцять третій”! Атакуємо праву БДБ! – Передав він команду Амет-Хану. Ведений Ляховського займає місце праворуч, відтісняючи другу пару. Ланка перешиковується в стрій правого пеленга.

Пригадався новий “грифон”, якого бачив під час випробувань на “нитці”. Мимоволі Леонід пожалкував, що у нього немає такого обладнання, як у того реактивного літака. Нова машина мала не тільки новий двигун, але й нову далекобійну зброю і нове прицільно-навігаційне обладнання, зокрема, телевізійний приціл. Випробувачі похвалялися, що з його допомогою можуть прицільно стріляти не тільки по самому кораблю, але й по вибраній частині цього корабля. Напевне, за рік така зброя вже надійде на озброєння, але поки що... Його роздуми перервав сигнал радіодалекоміра – зумер в навушниках шоломофону і червоне ромбічне коло навколо вибраної цілі. Отже, літак вийшов на рубіж пуску ракет.

Час! Ляховський натиснув на кнопку пуску. З-під площин з інтервалом в соту долю секунди одна за одною вирвалися дві вогняні стріли і пішли, залишаючи за собою димні сліди, до кораблів “червоних”. За якусь мить збоку пройшли ще чотири темні риски, з яскраво-синім полум’ям у хвості.

Противник помітив, що його атакують, занадто пізно і відкрив зенітний вогонь, коли літаки вже виходили з атаки. Вибухи зенітних снаряді за виттям двигуна було чути ледь-ледь, але Леонід побачив, як навколо його машини повисли темні пасма диму. Енергійний рух ручкою керування і літак бойовим розворотом виходить з атаки. Розриви зенітних снарядів залишаються позаду, ведені чітко тримають стрій.

В перископ заднього огляду Леонід бачить, як здіймаються високі фонтани води навколо атакованого його ланкою корабля. Одна ракета, здається, влучила прямо в рубку. Крізь сіро-бурий дим пробиваються червоні пасма полум’я.

Амет-Хан прослідкував поглядом за польотом своїх ракет і від досади аж смикнув головою. Обидві ракети в ціль не влучили! Хоч близький розрив, без сумніву, завдав ворожому кораблю шкоди. А от його ведений був щасливіший – одна його ракета влучила в носову частину БДБ і частину правого понтону відірвало аж по мідель. Вогонь зенітних автоматів з корабля відразу ж пригас.

Однак БДБ залишається на плаву. Не дивно, понтони мають по вісім герметичних відсіків і кожен відсік з внутрішнім заповненням. Навіть пряме влучання важкої бомби не завжди може відправити на дно таку посудину. Але коли розбити платформу, яка з’єднує ці два понтони... От тоді корабель може зробити оверкіль.

Позбавлений своєї ноші на підвісці, літак знову став легким і слухняним. Лейтенант зітхнув з полегшенням – повзти по небу неповоротким коритом, було обтяжливо і тривожно – а що, коли раптом літак атакує зненацька якийсь “червоний” винищувач! Зараз інша справа – літак знову може вільно ширяти, відновив свою маневреність, знову може впасти на ціль, як беркут на вибрану жертву.

Вибухи зеніток залишилися далеко позаду  Ляховський повів свою ланку на другий захід. Дамо на прощання по цих шаландах з гармат!

По плану, коли ціль не буде потоплено, його ланка мала завдати повторний удар. Та й везти назад боєкомплект чотирьох гармат також не хочеться. А від винищувачів “червоних”, коли раптом їхні аси все-таки прорвуться через заслон С-250, відірвемося на швидкості!

- “Двадцять тертій”, ідемо в розворот. Ще захід, влупимо по головному з гармат. – У відповідь Амет буркнув щось нерозбірливо, погоджуючись з Леонідом. Йому теж кортіло потопити хоч один ворожий корабель. Навіть такий, як БДБ. – Після атаки відхід на північ. Відходимо змійкою...

Ляховський відшукав поглядом інші літаки загону. У них також порядок.

Перша ланка на чолі з капітаном Тараном більш вдало відпрацювала по своїй цілі. Швидкохідна баржа з зенітними установками горіла від носа до корми. Масний чорний дим піднімався клубами вгору і крізь той дим проривалися яскраво-жовті язики полум’я.

Ляховський доповів командиру загону, що йде на другий захід, і повів ланку вгору. Четвірка розділилася, щоб атакувати з двох напрямків. Пара Ляховського заходила з носа, пара Амет-Хана – з корми...

Азарт бою ще бушував у крові і повторний захід був сприйнятий лейтенантом, як належне. Дії в цьому випадку були відпрацьовані заздалегідь і він повів свою пару вгору і вбік, займаючи позицію для атаки. Підкоряючись командиру, “грифони” зникають в сліпучих сонячних променях, пропадають в їхньому нестерпному яскравому блиску. Вогонь швидкострільних зенітних автоматів залишається позаду.

Літак слухняно входить у віраж, розвертається. Група перешикувалася і тепер пари розходилися в протилежних напрямках. В лобовому склі – сіро-блакитна поверхня моря з палаючою БДБ.

Повторне виявлення цілі завжди легше, в зоровій пам’яті залишається образ цілі, сотні її деталей, за якими повторна зустріч вже не є несподіваною. Перемикач зброї – на бортові гармати. Радіодалекомір, балістичний обчислювач, автопілот, приціл – все об’єднано в єдиний прицільно-навігаційний комплекс.

Зараз балістичний обчислювач бортового прицільного комплексу отримує дані від далекоміра і перераховує їх в параметри упередження для стрільби з гармати. На склі коліматора висвічується зелене ромбічне коло, воно показує куди влучать снаряди, коли натиснути на гашетку зараз. А вони пройдуть значно нижче цілі, отже, потрібно підійти ближче. Коли зелене коло стає червоним – літак на відстані прицільного вогню – ціль обрамлюється ромбічним колом-багатокутником. Значить, не менше половини снарядів влучать в середину цього багатокутника.

- Атака. Б’ємо по ближній БДБ. – Азарт бою паморочить голову, тіло від надміру адреналіну стає легким і веселим. А руки пілотів звично роблять свою справу, виводячи літак на лінію атаки.

Зенітники побачили атакуючі літаки і відгородили від них корабель стіною загороджувального вогню. Амет натискує кнопку на ручці керування і з обох боків кабіни запульсувало полум’я пострілів. Гуркіт гармат глушиться склом і ревом турбіни, літак трясеться від потужної віддачі і до ворожого корабля тягнуться товсті траси-джгути 30-міліметрових снарядів. Трохи нижче правої площини літака Амет-Хана проносяться траси гармат веденого.

Вода навколо цілі скипає і пузириться, ніби під час зливи. Летять вгору уламки рубки, палубного настилу, понівечені частини зенітних автоматів. Вісім тридцятиміліметрових гармат зараз працює по одній цілі – сто двадцять снарядів в секунду, лавина вогню. Гармати літаків викидають стільки металу і вибухівки, що на палубі, здавалося б, вціліти не зможе ніхто.

Але сміливцям таланить в цьому нещадному вихорі смерті. Чудом вціліла одна установка МЗА і зенітники люто садять довгими чергами по парі Ляховського, тільки всі снаряди мимо, мимо, мимо...

Літаки виходить з атаки, навідник не встигає розвернути свою установку, щоб дати прощальну чергу навздогін, і в цей час над конаючим кораблем проносяться “грифони” пари Амет-Хана. Літаки слухняно лізуть вгору і до них тягнуться яскраво-помаранчеві траси зенітних снарядів...

Проносячись над палаючою “бедебешкою”, Амет-Хан в якусь мить помітив установку МЗА, яскраві спалахи пострілів, і, вже йдучи вгору, кинув свою машину в широку розмашисту “бочку” – зараз це допомагало уникнути двадцятиміліметрових снарядів палубної зенітної установки.

Він відчув легкий струс літака і відразу ж машина стала помітно гірше слухатися керування.

“Влучив? Чи це звичайна бовтанка? Влучив!” – скакали гарячково думки. В навушниках запищав сигналізатор, підтверджуючи, що з двигуном не все в порядку. Літак продовжував обертатися і Амет-Хан додав обертів турбіні, намагаючись вийти в нормальний політ. Краєм ока він помітив, що Ляховський заходить в нову атаку на БДБ, мабуть, намагаючись подавити зенітну установку.

“Нічого-нічого, – беззвучно бурмотів про себе Амет-Хан, – долечу, я долечу... тільки б не загорітися...” Страху не було. Але турбіна ревнула надсадно і відразу ж оберти упали. Різким рухом Амет-Хан перекрив подачу палива до двигуна, який відмовив, і всі зусилля зосередив на виводі літака в нормальний політ. За кілька секунд упрів, ніби на ньому плуга тягали, але вирівняв літак.

Крізь шоломофон Амет чув, як стих двигун. Залишилася тільки тиша, тільки свист повітряного потоку за склом кабіни. Але це за склом ліхтаря, а тут, в кабіні, в цій маленькій капсулі, надійно ізольованій від зовнішнього середовища, тут тихо і свій мікроклімат: тиск, температура, все підтримується в належній нормі. Поки що підтримується...

За короткий час він встиг забратися досить високо і тепер летів... Куди він летить? Потрібно повертати додому. Попри всі думки, руки і ноги, які лежали на важелях і педалях керування, робили все самостійно – десятки годин в реальних польотах і сотні, проведених в кабіні тренажера не пройшли даремно. І хоч Амет-Хан працював рулями інстинктивно, його дії були саме такими, які потрібні були для керованого планування літака. Стрілка висотоміра невблаганно біжить вліво, авіагоризонт відмічає хистке становище машини.

- “Двадцять третій”, – почув він у навушниках шоломофону спокійний голос Ляховського, – як там у тебе? – Швидкий погляд навсібіч – ведений прилаштувався позаду, пара Ляховського вгорі.

- Погано. Двигуну – хана, керувати не можу, добре, хоч пожежі немає.

- До берега кілометрів п’ятнадцять. Дотягнеш?

- Ні, не дійду. – Літак клюнув носом і Амету коштувало немалих зусиль вирівняти пошкоджену машину. – Мабуть, буду катапультуватися.

- “Двадцять третій”, намагайся тягнути на північ. Спробуй посадити машину на воду. “Каченята[40]” поблизу баражують, вони підберуть...

- Зрозумів. – Амет-Хан подивувався власному спокоєві. – Буду пробувати сісти на воду.

“Грифон” похило йшов донизу, і Амет-Хан міг тільки подовжити шлях до води, то трохи розганяючи літак, то підсмикуючи його вгору.

Лейтенант спробував було запустити двигун, але нічого з цього не вийшло. В голові неслися, як переляканий табун коней, думки: “Стрибати? Але куди мене може віднести вітром? Купол парашута досить помітний в повітрі, а потрапити в приціл якомусь “краснопузику” зовсім не хочеться. Значить, доведеться саджати літак на воду. До води... скільки до води?”

До води залишалося пару десятків метрів. Проносяться внизу дрібні хвильки. Погляд вперед – чи немає там чогось, ніби нікого, перепон немає. Гвинт позаду не обертається, він зафлюгенований, не так сильно буде гальмувати літак, коли доведеться приводнятися. Висота зменшується неймовірно швидко, пілот підсмикує машину, як коня перед подоланням бар’єру. Гвинт чіпляє воду і різкий клювок донизу.

Поштовх! Каскади води заливають ліхтар, льотчика кидає вперед, але прив’язні ремені стримують його від удару об приладову дошку і приціл. І ось машина зупиняються. Тиша...

“Грифон” на подив добре тримається на воді. Втім, це гарантується виробником, машина має не менше, ніж п’ятихвилинний запас часу, щоб льотчик встиг вибратися з кабіни. Однак, баритися не треба!

Амет-Хан відкриває ліхтар і якусь мить вагається. За інструкцією, йому належить в таких обставинах задіяти систему самознищення радіоелектронної начинки літака. Але льотчику шкода губити майже цілу машину, її ще можна підняти – глибини тут, а Азовському морі, мізерні – і відремонтувати. А що, коли “червоні” виявляться спритнішими за наших? І лейтенант рішуче вдаряє кулаком по захисному склу і висмикує чеку системи самознищення. Різке шипіння і з-за спини в кабіну наповзає смердючий дим.

Амет-Хан стає на сидінні, викидає за борт помаранчевий пакунок. Негучний хлопок і за пару секунд поруч плаває легенький човник. Лейтенант обережно, щоб не перевернутися, переступає в нього, захопивши сумку з НАЗом. Відштовхується від літака, загрібаючи схожими на тенісні ракетки веслами.

“Грифон” ще якусь хвилину тримається на воді, а потім, задерши вгору гострий носовий обтічник, хвостом вперед, зникає під водою. Короткий, миттєвий вир, і ось вже тільки широкі райдужні плями авіаційного гасу позначають місце, де щойно зникла під водою крилата машина.

В тому, що його будуть шукати і обов’язково знайдуть, льотчик не мав сумніву. За годину, максимум дві, його підберуть. Командир вживе всіх заходів, щоб витягти його ще до настання темряви.

Так розмірковуючи, він не вважав, що потрапив у халепу. Сидів у човнику зовсім спокійно, спираючись на його помаранчеві боки, навіть радів: “Живий, чорт забирай, живий! Живий і цілий!”

А що? Дорікати собі нічого, все було зроблено правильно. Поки дозволяли висота і залишалася надія врятувати машину, він боровся. В бою теж не пас задніх і не постраждав: руки-ноги цілі... Настрій був піднесеним. Усвідомлюючи, що діяв розумно і чітко, він ще відчував легке збудження після бою...

Високо над ним, курсом на південний схід пройшли дві дев’ятки бомбардувальників під прикриттям двох ескадрилій винищувачів. “Пікірувальники...” – визначив Амет-Хан. Йдуть добивати рештки загону кораблів “червоних”. Він спробував підвестися в човнику, але той загрозливо захитався, ледве не перекинувшись, і лейтенант поспішно сів, вірніше, наполовину ліг, у тісне помаранчеве ложе.

Човник був тіснуватим, довелося піджимати ноги. А море, здавалося, почало не на жарт розходитися – поштовх, ще один, ніби знайшло собі веселу забаву: шпурляти його човник. Хвилі почали перехлюпувати через борт і одяг, який миттю промок, неприємно холодив тіло. Амет-Хан невдоволено пересмикнув плечима.

Море... Зблизька воно зовсім не таке, яким бачиш його з висоти польоту, пролітаючи над хвилями в ясний сонячний день. Навіть на пароплаві... та що там на пароплаві – на шлюпці з веслами приємно здійснювати прогулянку по морю, коли на ньому штиль. Але зараз, коли сидиш, майже торкаючись води руками, в якомусь смішному гумовому пузирі, море – навіть оце Меотійське болото – зовсім не добре і ласкаве.

Десь з заходу почувся гул авіаційних двигунів і над льотчиком пройшов двомоторний літак. Човноподібний корпус, поплавки на кінцях площин і блістери за центропланом – характерний обрис “літаючого човна”. Десятки таких випускає Севастопольський авіазавод і побачити їх можна будь-де на Чорному та Середземному морі чи тут, на Азовському.

На фюзеляжі характерна емблема: смішна качка з виводком каченят – пошуково-рятувальна служба Військово-Морських Сил України, “веселі каченята[41]” на жаргоні морських льотчиків.

В вантажному відсіку він виявився не один такий врятований. На дюралевій підлозі скоцюбилися біля борту двоє радянських льотчиків, мокрі і нещасні. Їх “веселі каченята” також витягували з води – пілоти завжди в ціні, тим більш, майбутній Російській армії льотчики будуть вкрай потрібні, тому команди ПРС отримали суворий наказ рятувати і “сталінських соколів”, по можливості, цілими і неушкодженими.

Амет про це чув від командира загону, тому поділився з врятованими аварійним запасом спирту. (Здавати цю “воду життя” на склад після аварійного покидання літака вважалося у морських льотчиків дурним тоном. Зазвичай, аварійний запас ділили між врятованим і рятувальниками, але цього разу екіпаж літака і рятувальна команда відмовилися – врятованих було стільки, що до вечора ніхто б не дотягнув.) Полонені “сталінські соколи” не стали гнути кирпу і настрій у них враз покращився...

Після удару по ворожим кораблям Морську авіагрупу повернули назад на аеродром базування. Наказ про повернення на свій аеродром група отримала ще в повітрі і після удару льотчики Клімова взяли курс на Керченський півострів. Так само, після удару, туди ж повернувся і загін капітана Тарана. Тому Амет-Хану не довелося довго добиратися до своєї частини – рятувальна служба базувалася в Керчі і вже за годину він був на своєму аеродромі. Але Амет-Хан доповів своєму командирові про повернення тільки після того, як отримав новий літак. Його на легкому двомісному гелікоптері підкинули до Сімферополя, прямо на заводський аеродром. Оформлення паперів не зайняло багато часу, – заводчани розуміли, що зараз кожен літак на вагу золота і кожна хвилина дорого коштує, – це питання життя і смерті для тих, хто відбиває радянську навалу. Одним словом, за півтори години Амет-Хан вже доповів про своє повернення...

***

Планом, розробленим ще до початку війни, передбачалося після відбиття перших ударів радянської авіації по українській території нанесення ударів у відповідь по аеродромам “червоних”.

На Морську авіагрупу покладалася задача завдати удару по виявлених розвідкою аеродромам штурмової авіації на Таманському півострові. І відразу після повернення частини на аеродром базування підполковник Клімов отримав наказ приступити до виконання плану “Чорноморське танго[42]”.

Планом “Чорноморське танго” для авіагрупи Клімова передбачалося кілька варіантів нанесення ударів по виявленим аеродромам противника, в них передбачався склад виділених сил, бойове завантаження літаків і порядок нанесення ударів з урахування можливої протидії протиповітряної оборони об’єкта удару. Всі ці варіанти пророблялися на навчаннях льотчиками Морської авіагрупи заздалегідь.

Наказ був доставлений офіцером зв’язку разом з фотопланшетом аеродрому, де базувався радянський штурмовий авіаполк. Для підготовки вильоту потрібно було тільки уточнити розташування літаків противника на аеродромі і врахувати метеоумови на час завдання удару...

Для Ляховського і пілотів його ланки відпочинок після бойового вильоту виявився коротким. Не встиг Леонід ступити на землю, як його викликали на командний пункт групи. На душі у лейтенанта було свято: бій позаду, удар по кораблях противника удався на славу, повітряного бою вдалося уникнути і всі повернулися назад. Навіть втрата літака не засмутила – Амет-Хан залишився живим і неушкодженим, а літак вже через голину він отримає новий. А раз так, то це вже перемога.

Радість не могло затьмарити і поранення його нового веденого лейтенанта Удовиченка в плече і голову: лейтенант хлопець рослий, сидів у кабіні високо і осколки снарядів від передньої бронеплити двигуна рикошетом увійшли до кабіни і влучили по лівому плечу пілота та пошкрябали йому голову.

Ляховський, коли той доповів про поранення, порадувався за нього: “Жилавий хлопець! Це ж треба так – руку розбратало у двох місцях, а він навіть не поскаржився.”

Спитав після приземлення:

- Як же ти терпів?

- А що робити? Жити захочеш, витерпиш і більше.

- Ну-ну. Спасибі за терпіння. А тепер давай на перев’язку.

Лейтенант, на його біду, потрапив в медчастині до рук молоденької стажерки і та накрутила на нього стільки бинтів, що шоломофон на голову не налазив. А Амет-Хан, побачивши Удовиченка, весело хрюкнув і сказав, що тепер у них в загоні є свій власний мулла. І всі пілоти дружно посміялися, хоч ніхто ще не здогадувався, що тепер це прізвисько приклеїлося до лейтенанта назавжди...

Після доповіді і розбору, коли зібралися командири загонів і ланок, підполковник Клімов сказав:

- Отримано наказ завдати удару по аеродрому Курчанський. Удар наказано здійснити не пізніше сімнадцятої години. Штабом групи запропоновано обрати варіант удару одночасно по двом аеродромам: основний – по аеродрому штурмового авіаполку біля станиці Курчанської, допоміжний – по аеродрому винищувачів на схід від станиці Сєвєрний Сад. Авіарозвідкою флоту на чотирнадцяту годину встановлено базування понад сорока штурмовиків Іл-2 і до п’ятнадцяти літаків інших типів на аеродромі Курчанський. На аеродромі Сєвєрний Сад базується до тридцяти винищувачів Як-1 і до десяти винищувачів І-16.

Для нанесення основного удару виділяється дві групи.

Перша ударна група – дві ланки першого загону з запалювальними баками по чотири на машину і по шістсот кілограмів осколково-запалювальних бомб. Винищувальне прикриття здійснює ланка третього загону. Друга ударна група – третя ланка другого загону. Удар завдає разовими бомбовими контейнерами, спорядженими осколковими боєприпасами. Винищувальне прикриття забезпечує однією ланкою також третій загін.

Одночасно з основним ударом другий загін наносить допоміжний удар по аеродрому Сєвєрний Сад однією ланкою. Розрахунок сил і винищувальне прикриття, капітане Таран, ви забезпечуєте власними силами.

В районі аеродромів діє розвідгрупа Азовської флотилії. Розвідники повідомили, що на вісімнадцяту годину “червоні” планують нанести удар по об’єктам в Керчі, місту, заводам і порту. Ми повинні зірвати цей удар. Питання є?

- Є пропозиція, товаришу підполковник. – Ступив вперед командир другого загону.

- Так, слухаю вас, Петро Андрійовичу.

- Пропоную виділити демонстраційну групу, яка б відволікла на себе винищувачі противника. Вони обов’язково будуть нести чергування або в повітрі, або в готовності до негайного вильоту на землі. Коли не радіолокатор, то вже пости повітряного спостереження неодмінно будуть розгорнуті по всьому узбережжю і нас виявлять ще на підході. Потрібно винищувачі “червоних” направити на хибну ціль. Це забезпечить свободу дій для основної групи.

- Що ж, це доречно. – Підполковник задумався всього на мить. – Кого ви пропонуєте для виконання цього завдання?

- Ланку лейтенанта Ляховського.

- Добро. – Погодився Клімов. – Готуйтеся до вильоту, лейтенанте.

До літака Леонід йшов з тривожним відчуттям. Летіти йому явно не хотілося. Він ховав від інших свою тривогу, але сам себе запитував: “Що це – передчуття чи забобони?” Усміхнувся і вирішив відповіді на це “або” поки що не давати. Турбував малий склад демонстраційної групи. Ні бій провести, як годиться, ні по землі вдарити від усього серця. Але що поробиш, сили групи не нескінченні, потрібно було летіти...

Технічний склад авіагрупи ще не повернувся з аеродрому Олександрівка і підготовку літаків до вильоту проводили допоміжним складом і скороченими екіпажами. Разом з техніками працювали і льотчики – часу було обмаль і кожна людина була на обліку. Разом зі зброярами, поплювавши на руки, вони вручну – підйомників в батальйоні технічного обслуговування не вистачало для одночасного обслуговування всіх машин авіагрупи – підвішували п’ятидесятикілограмові осколково-запалювальні бомби.

Транспортний літак з техніками приземлився, коли майже половину роботи було зроблено. Техніки відразу ж включилися в роботу і за півгодини машини були готові до вильоту...

Перемога або поразка, життя або смерть, печаль для одних і радість для інших – реальна дикість війни – зараз вони летіли на групу Ляховського зі швидкістю близько двохсот метрів на секунду. Майбутній успіх чи майбутня поразка визначалися багатьма чинниками. План бою може виявитися неспроможним і тоді потрібен буде, як в музиці, експромт, імпровізація, з тією різницею, що нотними рядками на небесному полотні будуть гарматні і кулеметні траси, а замість нот на них – літаки. Життя і смерть зустрінуться в контрапункті, і може статися так, що заключним акордом цієї какофонії війни виявиться удар одного або кількох літаків об землю чи воду...

Попереду з’явилася темна смужка берега. “Червоні” виявили літаки ще на підльоті і відкрили вогонь, коли четвірка Леоніда тільки перетнула берегову лінію. Дві батареї 85-міліметрових гармат вели вогонь звідкись з правого борту, намагаючись збити літаки з курсу.

Додали обертів і вийшли з-під обстрілу.

Чисте повітря моря залишилося позаду і літаки повисли над різнокольоровим килимом кубанських плавнів. Над головою – яскраве сонце, а внизу зелений килим очеретів, з блискучими жилками ручаїв і дзеркальцями плес. Тепер вся увага – землі. Ні машин, ні візків, ні людей. Коли б не чіткі квадрати обробленої землі, можна було б подумати, що під ними мертва земля. Попереду і праворуч – аеродром радянських винищувачів. Потрібно якнайшвидше знайти підходящу ціль, щоб відволікти їх від основної групи...

- “Двадцять перший”, на зв’язок. – Озвалася рація голосом підполковника Клімова.

- Я - “двадцять перший”, на зв’язку. – Серце пропустило удар і застукотіло частіше. Почалося...

- “Двадцять перший”, на зв’язку “Касандра”. – Це був позивний начальника розвідвідділу Азовської флотилії. В навушниках тепер інший, але теж знайомий голос. – Ваше місце, “двадцять перший”...

- Квадрат ..., – Леонід глянув на карту, припасовану до ноги резинкою, – курс сто сімдесят, висота триста... В районі цілі буду через дві хвилини.

- Добре. – Голос полковника аж повеселішав. – “Двадцять перший”, потрібна допомога. В квадраті ... мої хлопці потрапили у велику халепу. Підтримайте їх з повітря, щоб група встигла відійти...

Ляховський глянув на карту, до вказаного квадрату всього хвилина льоту.

- Вас зрозумів, “Касандра”, за хвилину буду на місці.

- Добре. Група позначить себе “зеленими ланцюжками”...

- Увага, “Беркути”, слухай наказ... – Леонід коротко поставив завдання і з задоволенням відмітив, як чітко і злагоджено виконали його ведені маневр. Ланка тепер йшла в строю пеленга, відшукуючи ціль.

Леонід довернув машину праворуч. На зелено-жовтому тлі земної поверхні з’явилася колона критих вантажівок. Автомобілі стояли, а віддалік від них на ходу перешиковувалися в ланцюг групи піхотинців. І цей ланцюг охоплював півколом довгий рівчак, що тягнувся до лиману. Там, де рівчак робив поворот майже під прямим кутом, у повітря здійнялася сигнальна ракета і розсипалася у вишині ланцюжком зелених іскринок. Слідом за першою, з рову стрельнули в бік літаків ще однією ракетою.

- “Двадцять третій”, піднімайся вище і слідкуй, щоб нас “червоні” не підловили. – Ляховський крутнув на всі боки головою, повітря було чисте. – “Мулла”, робиш захід зі мною, але холостий. Слідкуй за падінням бомб. – Касетні бомби не призначені для точкових ударів, вони накривають велику площу і Ляховський потерпав, щоб не зачепити розвідників. – Лейтенант перемкнув радіостанцію на аварійну частоту – на ній працювала рація розвідгрупи, – і викликав її командира. – Хлопці, увага, кидаю РБК...

- Давай, Лях, – командир розвідників знав Ляховського особисто і пізнав його по номеру літака та говірці, хоч радіо спотворювало голос, – і якомога ближче, ці “пейзани[43]” майже впритул підібралися.

“Грифон” опустив свій гострий ніс до землі і ринув на групу піхотинців. Коли мигнув світлодіод прицілу, натиснув кнопку скидання. І різкий ривок вгору. А касетна бомба понеслася до землі. На висоті ста метрів спрацював автомат розкриття і оболонка контейнера розпалася на чотири частинки, ніби крильця хруща. Вперед понеслася хмара з п’ятисот півкілограмових осколкових бомб – вона накриє площу розміром з футбольне поле, винищуючи все живе довкіль. Секунди атаки закінчилися і літак вийшов з пікірування. Перед рівчаком, метрів за сто, здійнялися в небо чорно-сірі шапки вибухів. Стелився низько пил розривів, його миттю підхоплював вітер і зносив убік. “Червоних” там більше не було.

Арканна петля бойового розвороту на 180 градусів, швидкий погляд навсібіч – небо поки що чисте. Невже “червоні” не помітили і не викликали винищувачі? Доведеться робити ще один захід.

- “Двадцять другий”, бачиш, де наші?

- Бачу. – Доповів Удовиченко.

- Тоді по вантажівкам дві бомби... – Група “червоних” кинулася бігти назад, до автомобілів. Цілком можливо, що там у них були зенітні кулемети. Їх потрібно зупинити. – Прикрию, працюй спокійно.

- Зрозумів. – “Грифон” Удовиченка вийшов вперед. Літаки знову неслися до землі в смертельній для ворога атаці. Ляховський спостерігав, як відділилися від тримачів дві “сигари”. Проводив їх поглядом аж поки контейнери не розкрилися, засипаючи все довкола смертоносними “апельсинами[44]”.

Наступний захід робив знову Ляховський. Противник заліг і він скинув всі три РБК, які залишалися. Дав турбіні повні оберти і почав розворот. “Грифон” заревів, задер носа до рідких хмаринок і круто ліг на ліве крило...

“Винищувачів не видно... Що ж це вони такі тюхтії!” Лейтенант аж розсердився на неповоротких радянських командирів, які дозволяли українським літакам у себе під носом бомбити беззахисну піхоту.

Зробив змійку, щоб пересвідчитися у відсутності повітряного противника. Все чисто.

Помінялися з Удовиченком. Лейтенант знову завдав удару по автоколоні – всі шість “студебекерів” горіли весело і завзято: водії, які ще якось намагалися рятувати свої вантажівки, порснули від палаючих машин навсібіч – подалі від гріха.

Ручку на себе і літаки вийшли з атаки.

- Спасибі, хлопці. – Земля радісно підтвердила влучання. – Ще пару хвилин їх притримайте...

- Добре. Відходьте спокійно, притримаємо.

Тепер настала черга працювати парі Амет-Хана. Ляховський разом з веденим пішов вгору, ближче до хмаринок, щоб був кращий огляд, та й маневрувати, маючи запас висоти, значно легше. Хвилина польоту і завершилася чергова “вісімка[45]”. А пара Амет-Хана добивала ворожу піхоту.

На другому заході Ляховський помітив, як на близькому аеродромі “червоних” поповзли вгору хвости пилу. Ну, нарешті!

Амет-Хан з веденим поспішно звільнилися від бомб і теж потягли свої “грифони” вгору – починається те, задля чого і закрутилася вся ця карусель. “Червоні” піднімають на перехват ланки Ляховського три шістки винищувачів. Легкі “яки” стрімко набирають висоту і круто розвертаються в бік “грифонів”.

Все правильно, тепер на пікіруванні наберуть швидкість і вдарять згори. Досить забаритися, і більш інертний “грифон” не встигне вискочити з-під атаки червонозоряного аса. Ляховський відчув, як його охоплює приємне збудження: доля дає йому завидну можливість зійтися в двобої з противником одного з ним рівня – а що більшого потрібно льотчику для самоствердження?

“Що ж, поміряємося!”

Він дав турбіні максимальні оберти і “грифон” помчав вперед, як пришпорений кінь. Короткий погляд в перископ заднього огляду – літаки ведених прилаштувалися за ним, шикуючись ромбом. До “яків” менше кілометра, швидкість літаків на цій висоті максимальна – майже сімсот кілометрів. Тепер ручку на себе – і вгору! Хто забереться вище, то й і пан!

Нервово смикається і перескакує з однієї поділки на іншу секундна стрілка літакового годинника – до удару основної групи по аеродромах “червоних” лишилося сім хвилини. Літаки авіагрупи пішли на свої цілі, лиш тільки Ляховський кинув в ефір умовний сигнал.

- Увага, група. Вогонь зі всіх стволів по правій трійці “яків”. – Наказав лейтенант. Згори на його ланку пікірує шістка “червоних”, видно, вони відразу ж пішли вгору, щоб отримати перевагу.

Чотири “грифони” – це шістнадцять тридцятиміліметрових гармат проти трьох двадцятиміліметрових “шваків” і трьох великокаліберних кулеметів, шквал вогню! “Червоні” змушені будуть відвернути, або всі будуть пошматовані на дрібні клапті.

Очевидно, радянським льотчикам вже доводилося зустрічатися з “грифонами”, вони відвертають відразу, ледве до них потяглися перші снарядні траси. Ляховський ледь не засміявся радісно: зелень проти нього зараз діє, зелень пузата ...зовні ніби все гаразд, а зібраності, внутрішньої готовності до бою нинішні його візаві не проявили. Пасивні дії, відсутність сміливих, руйнівних атак. Пропустили нас на висоту, поступилися дорогою, дієвої небезпеки ці противники не являли: битися в повітрі не було з ким.

Лиш один з них, судячи по почерку, був достойним противником і Ляховський подумки вибрав його для поєдинку – з таким не соромно буде схрестити шпаги в небі над Кубанню!

Шістка “яків” пронеслася мимо, донизу і Ляховський відразу ж, переворотом через крило, пішов за ними. Пара Амет-Хана пішла вище – на другу шістку.

Тепер кого удача більше любить!

Перетворивши весь запас енергії у висоту, “грифони” неслися вниз. Леонід бачив в прицілі, як стрімко наближається силует літака, камуфльованого світлими і темно-зеленими смугами і плямами. На кінцях його тонких крил добре було видно червоні зірки.

“Пора!” – Ляховський натиснув гашетку. На його очах “як” вибухнув, розлетівшись на безліч уламків. Другого “яка” з трійки підбив Удовиченко, літак різко пішов до землі, тягнучи за собою тонку смужку диму. Дивитися, що з ним далі сталося, часу не було і коли через півхвилини Ляховський відшукав його у небі, виявилося, що пілот “яка” на бриючому іде до свого аеродрому.

Радянський ас, втративши ведених залишився один. Всі інші учасники бою десь подівалися, тільки пара Амет-Хана ще крутилася в собачій бійці з ланкою “яків” та ведений Ляховського тримався позаду, прикриваючи спину лейтенанта. “Грифон” з білою цифрою “21” на фюзеляжі і золотим тризубом в синьому п’ятикутному щиті на високому гострому кілі порівнявся з “яком” і Леонід роздивився пілота – чорний шолом, окуляри, не смикається, не нервується, серйозний хлопець. Знаками показав: зійдемося?

Той ледь повагався і кивнув: згода!

...“Як” знову силою інерції закинуло в небо вище “грифона”. Радянський ас ще раз намагався атакувати згори, але Ляховський енергійно розвернувся на нього і повністю зірвав задум противника. Великий і маленький літаки виписували у повітрі кола і ніхто не міг сказати напевне, кому дістанеться перемога. За мить “як” блиснув блакитним низом площин і фюзеляжу, перевернувся через крило і пішов до землі, щоб зайняти вихідне положення для нової атаки. “Грифон” лейтенанта проскочив вперед і Ляховський ліг у віраж, щоб використати свою перевагу у горизонтальному маневрі. Літак не летів, а плазом, всім животом і крилами пресував повітря.

І впертість Ляховського була винагороджена – “як” не втримався і почав виходити вперед, все більше випереджаючи розлюченого “грифона”. Пройшло три, п’ять секунд і стало зрозуміло, що ось український льотчик зменшить крутизну повороту і його винесе у хвіст радянського винищувача. Після цього можна навіть без прицілювання натискувати на гарматну гашетку і віруючі змушені будуть поставити свічку в пам’ять про убієнного...

Це зрозумів і радянський ас. І він зробив єдине з того, що міг: кинув “як” в круте піке, щоб потім різко вивести його в горизонтальний політ вже над самою землею. Літак смикнувся і, задираючи ніс в небо, показав блакитний низ фюзеляжу. Земля неслася всього за півсотні метрів.

Крило. Більше половин правої площини заломилося вгору і обірвалося. “Як” обертало вже мотором донизу. Мить – і літак вдарився об землю. Льотчик так і не вистрибнув...

Ляховський розгублено дивився на клубок диму і спалахи полум’я, що підіймалися вгору і відчував не радість перемоги, а безпорадність і досаду – ось тобі й поєдинок! Розчарування було таке велике, що він навіть не намагався себе утішити...

- Увага, група. – Він ледь-ледь промовляв слова. Погляд на годинник на приладовій дошці, удар по аеродрому вже закінчився, отже, пора і нам. – Йдемо додому... Додому, хлопці. Додому...

...Дві ланки загону капітана Тарана вийшли на ціль щільним строєм. Позаду, на відстані двох кілометрів прямували основна частина Морської авіагрупи підполковника Клімова. Їх вів сам командир. На ціль ударні групи виходили вздовж північно-східного, заболоченого берега Курчанського лиману. Ланка лейтенанта Ляховського відволікла на себе чергові винищувачі і небо над аеродромом було чисте.

Льотчики групи добре вивчили по великомасштабним аерофотознімкам аеродроми штурмовиків і винищувачів, і добре вони знали де знаходяться об’єкти їхнього удару. Штурмовики були розосереджені по краях свого аеродрому, а на аеродромі винищувачів ще тільки влягався пил від злету чергових літаків. На обох аеродромах все було спокійно. Мабуть, у “червоних” ніхто не сподівався на повітряний удар з боку української авіації.

Під час першого заходу ланка капітана скинула бомби на черговий будиночок і стоянку літаків, які стояли в готовності до вильоту. Під час другого обробили цілі вогнем з гармат, а потім пішли над аеродромом по колу. На землі палали чотири вогнища. Горіли три літаки і черговий будинок. Нижче ланки пройшли літаки першого і третього загонів і скинули бомби і запалювальні баки на стоянки штурмовиків.

...Раптом поряд з літаками, які виходили з атаки, спухли вибухи зенітних снарядів. Літак Клімова проскочив через хмарку вибуху, який на мить затьмарив сонце. Зенітки відкрили вогонь хоча й з запізненням, але досить влучно.

- “Беркут-3”, бачите звідки стріляють ці хлопавки? – Звернувся він до командира третього загону.

- Бачу.

- Обробіть їх. – Підполковник помітив, що два винищувачі на стоянці запустили мотори. – І атакуйте винищувачі, які готуються до зльоту.

Одна пара з ланки, що прикривала атаку першого загону, круто розвернулася і спікірувала на східний бік аеродрому. Ще одна пара звалилася на винищувачі, що готувалися злетіти. За хвостами “ішаків” стояли стовпи куряви, зняті гвинтами, які оберталися. Один з І-16 рушив з місця і почав розбіг, намагаючись злетіти прямо зі стоянки. Гарматні черги наздогнали його вже на відриві. “Ішак” завалився на крило і вибухнув. Зенітки замовкли було на мить, а потім знову ожили. “Атакуємо батарею!” – передав командир третього загону і одна ланка круто спікірувала на позицію зенітних гармат.

Ударні літаки завершили роботу, яку розпочали льотчики третього загону. Унизу палали склади палива і боєприпасів, на стоянках горіли не менше двох десятків штурмовиків, бомбардувальників і транспортних літаків. Над аеродромом Курчанський здіймалися в передвечірнє небо стовпи чорного диму. Такі самі дими стояли над сусіднім аеродромом винищувального авіаполку “червоних”...

...Цей удар по двох аеродромах радянської авіації був лише початком великої повітряної битви, яка розпочалася в небі над Кубанню, Таманським півостровом та Азовським морем і тривала до кінця жовтня сорок другого року. Саме тут був зламаний хребет радянським військово-повітряним силам...

...Перед заходом сонця Ляховський зібрався до моря, щоб скупатися після важкого бойового дня. Від аеродрому до берега було кілометра три і за вечерею, віддавши товаришам свої сто грамів, він поспішно випив склянку чаю і, відпросившись в капітана Тарана, квапливо почимчикував до моря...

Вода була тепла і він ліг на спину, розкинувши руки. Хвилі легенько підіймали його вгору-вниз, заколисуючи. На заході сонце опускалося за обрій забарвлюючи обрій в червоний колір і берег Арабатської Стрілки чітко вирізнявся на тлі багряного небосхилу. Леонід перевернувся і наввимашки поплив до берега. Тепер хвилі вже не хлюпали дружньо по піску, вони накочувалися передвістям близького шторму.

...З півночі йшов накат штормової хвилі...

 
Частина четверта Накат штормової хвилі
 
Вогненний фарватер

Десь далеко-далеко, в туманних просторах Північної Атлантики, ще тільки намітилися невидимі оку, нікому не відомі, підспудно-таємні зміни в природі, які через певний час приведуть до народження циклону, і він раптово обвалить шаленої сили ураган на твердь і води, буде зривати, ніби кульки фантики паперові, дахи з будинків, ламати, ніби сірники, неохватні вікові дерева, легко, мимохідь, перевертати металічні опори електропередач, викидати, ніби тріски, на прибережне каміння судна. На величезних просторах Північної Атлантики виникає циклон ураганної сили. Шлях його буде супроводжуватися трагедіями, смертями і безперервними сигналами біди “SOS”, “SOS”, “SOS”. Три крапки, три тире, три крапки... і знову: три крапки, три тире, три крапки... три крапки, три тире, три крапки...

Десь там в океані, вже накопичилася бездушна, що не знає перепон і стримування сила, коли тут, в зеленому портовому місті з вцілілими з минулого століття білими фортами і баштами, ще стояв тихий сонячний ранок і ніщо не віщувало біди. Впадуть барометри, в щоглах і радіоантенах заскочених зненацька суден розбійно засвище вітер, наводячи страх на слабкі людські душі...

Десь там, в Північній Атлантиці, вже народився циклон, який невдовзі отримає кодове найменування, яке-небудь жіноче ім’я, звучне і ніжне, і ввійде в довідники, в енциклопедію лиха морського, його будуть довго пам’ятати, вивчати шлях руху, оцінювати руйнування, вчинені ним та передавати з уст в уста розповіді тих, хто бачив своїми очима сваволю стихії і чудом залишився живим.

Тільки синоптики поки що й не підозрювали, який сюрприз готує їм природа, вони спокійно давали прогноз на найближчий час про ясну погоду без опадів та вітру. Сонце зблискувало і дробилося на дрібній хвилі, спалахувало зайчиками на мокрих бортах суден і склі закованих в мідь ілюмінаторів.

...Другу добу йде війна. Вже в багатьох місцях ворог, користуючись чисельною перевагою, прорвався через кордон на українську землю і, незважаючи на великі втрати, продовжує просуватися вперед. З ворожого берега ведеться артилерійський вогонь по Лівобережжю, по містечкам і селам Чернігівщини. По наведеним через Дніпро понтонним переправам безперервним потоком ідуть танки, бронемашини, піхота, артилерія. Автомобільні колони доставляють на передову снаряди, набої, харчі, медикаменти, везуть з передової в тил поранених, стріляні гільзи артилерійських снарядів, порожні ящики. Вбитих в тил не везуть. Їх квапливо прикопують в ближній воронці від снаряду чи бомби і, лишивши тичку з фанерною зірочкою, “визволителі” ідуть далі по землі України, нести “свободу, рівність і щастя комуністичного труда” поневоленому “буржуазними націоналістами” “братньому” народу.

Форсувавши в перший день прикордонні Дніпро і Сож, радянські війська все ближче підходили до Чернігова. Це старовинне місто було крупним адміністративним і промислове центром і транспортним вузлом на півночі України. Тут сходилися дві магістральні залізниці і автомагістраль, яка ішла від Новгорода-Сіверського до Києва. Однак наступ ударних угрупувань Червоної армії на південь розвивався важко: з півночі тут майже немає доріг, ліси важкопрохідні для важкої техніки та військових колон.

Зараз на Чернігів наступають війська сьомої і сімнадцятої радянських армій. Сутички йдуть на нечисленних лісових дорогах. Порівняно невеликими силами українські війська стримували радянські танкові і стрілецькі корпуси, даючи час на зведення в тилу оборонних рубежів. Головний рубіж пролягав по берегам Десни – річка, південний берег якої займався військами територіальних дивізій, перетворювалась на основну перепону на шляху до української столиці. В такій ситуації Дніпро ставав природною дорогою, що вела прямо в тил військам, які оборонялися на Чернігівському напрямку.

Радянське командування не могло не скористатися такою можливістю і на Дніпрі ще в тридцяті роки була заново створена Дніпровська річкова флотилія. Висаджений її кораблями великий десант на фланзі угрупування, що захищало підступи до цього міста, був би несподіваним для українських генералів. Та в перші дні війни річкові десанти “червоних” на Дніпрі мали в основному розвідувальний характер.

Але десант можна було висадити не тільки для допомоги військам Центрального фронту.

Білоруський фронт, перед яким лежали Прип’ятські болота, також сподівався на допомогу десантів Дніпровської флотилії. Підпорядкована фронту Пінська військова флотилія, яка мала б активно діяти, вже з перших годин війни була блокована в своїй базі в Пінську мінними постановками на Прип’яті. І тепер її бригаду бронекатерів залізницею перекидали на підсилення радянської Дніпровської флотилії, яка і так була не слабкою. На початок війни з Україною флотилія має в своєму складі бригаду річкових кораблів, в яку входили сім моніторів: “Ударний[46]”, “Активний”, “Желєзняков[47]”, “Жемчужин”, “Флягін”, “Мартинов”, “Ростовцев” і три плавбатареї, дві бригади річкових кораблів флотилії налічували 36 великих і малих бронекатерів та десятки допоміжних і транспортних суден. А тепер її склад поповнювався ще дванадцятьма бойовими кораблями. Це була дуже серйозна сила.

І всі ці кораблі були зараз зосереджені в дніпровських затонах і протоках вище Лоєва. Яке завдання отримають монітори, бронекатери, плавбатареї? Підтримати вогнем піхоту, яка переправляється на український берег? Прорватися вниз Дніпром і обстріляти тили українських військ? Висадити десант глибоко в тилу військ, які обороняють Чернігів, сприяючи цим наступу радянських дивізій з фронту?

В вечірньому повітрі особливо чітко чується гул недалекого бойовища. Часом його перекриває ревіння літаків: трійками, шістками, дев’ятками вони проносяться над річкою і зникають за обрієм на півдні. Там, на півдні, не змовкає канонада, грім і гуркіт бомбових ударів: на підступах до Чернігова продовжується битва. Вона зовсім недалеко: коли кораблі йшли по річці, було видно дими пожеж за лісом.

Там з кожною годиною все далі просуваються в глиб Чернігівщини радянські полки. Тільки дуже повільним був той поступ. Вперто тримаються на тимчасових рубежах оборони батальйони і роти кадрового українського війська та підрозділи Армії Територіальної Оборони України. Ці рубежі радянським військам не обійти і їх доводиться штурмувати в лоб, втрачаючи техніку, витрачаючи гори боєприпасів, встеляючи українську землю трупами червоноармійців. А головне – збігає цей дорогоцінний час перших днів війни, коли противник ще не оговтався від раптового нападу, коли ініціатива ще перебуває в руках радянського командування. І з кожною годиною росте ціна, яку платить за кожен відвойований метр української землі Червона армія. Наступ дивізій в’язне на вузьких лісових дорогах, радянські танки розстрілюються із засад, калічаться на мінах, якими тут встеленно все поспіль: дороги, узбіччя, лісові нетрі, де діють рухомі загони українських диверсантів і стрімкого удару, як було задумано, зовсім не трапляється, а виходить повільне і важке прогризання проміжних рубежів. А десь там, в глибині української землі, тим часом швидко зводяться основні оборонні позиції. В штабах радянських дивізій, корпусів, армій поступово приходили до розуміння того, що початковий план наступу коли не провалився зовсім, то почав тріщати по всіх швах і вже на третій день війни потребував кардинальних змін і доповнень.

Саме тому за задумом командуючого Центральним фронтом командарма другого рангу Жукова було прийнято рішення висадити на лівому березі Дніпра крупний десант для виходу в тил угрупуванню українських військ, які захищають Чернігів. Вже на другий день бойових дій командувач флотилії отримав наказ висадити десант на лівому березі Дніпра. Штаб негайно почав розробляти план десанту.

В першому ешелоні мали йти п’ять бронекатерів з десантом і сім бронекатерів підтримки. Для артилерійської підтримки виділялися чотири монітори, три плавбатареї і шість великих бронекатерів з реактивним установками БМ-13. В другому ешелоні йшли ще десять бронекатерів з десантом. Крім того, в десанті приймали участь шість полуглісерів для розвідки, чотири катера для постановки димової завіси і десять катерів-тральщиків для забезпечення руху кораблів по річці.

Звичайно при підході десанту до місця висадки армійські батареї і кораблі артилерійської підтримки відкривають вогонь. Але цього разу було вирішено висаджувати підрозділи бригади морської піхоти без артпідготовки, щоб заскочити українські війська зненацька.

Пізно вечері сьомого вересня командири кораблів, призначених для прориву Дніпром, отримали бойовий наказ. Стояла вже ніч, коли його оголосили морякам і десантникам на кораблях. Після смеркання кораблі відчалили від причалів Рєчиці.

В першій групі йшли п’ять бронекатерів з штурмовими групами батальйону морської піхоти, посилені штрафною ротою. Позаду, в другому ешелоні, ішли основні сили десанту з морськими піхотинцями, гарматами, мінометами, боєприпасами. Шлях вниз Дніпром був довгим, кораблям доводилося чекати, поки розведуть понтонні мости. Сапери на понтонах були невдоволені і моряки та десантники чули, як вони втомлено лаялися, пропускаючи кораблі флотилії...

Штаб української Дніпровської флотилії ще до початку бойових дій розташувався на спеціальному судні управління в усті Прип’яті, кілометрів на чотири нижче містечка Чорнобиль. Штабні працівники свої обов’язки знали і розвідувальний відділ флотилії працював бездоганно. Тому дані про концентрацію радянських річкових кораблів штаб отримав майже одночасно і від повітряної, і від наземної розвідки.

Звичайно, радянські кораблі були надійно прикриті наземними патрулями і закриті від повітряного спостереження маскувальними сітками, але проти нових технічних засобів розвідки старі способи маскування вже не годилися. Радіолокатор повітряного спостережного пункту “брав” цілі крізь будь-яку масксітку і нічна темрява теж не була йому перешкодою. Теплопеленгатор засікав розпечений двигун корабля, автомобіля, танка, артилерійського тягача за десятки кілометрів і сховатися від його всевидючого “ока” у противника не було ніякої можливості. Ситуація для “червоних” погіршувалася тим, що вони навіть гадки не мали про нові засоби технічної розвідки українського війська і тому не вживали ніяких заходів протидії.

Оскільки війська радянської сьомої армії вже форсували Дніпро на ділянці від Лоєва до Любеча, то було зроблено висновок, що ця концентрація радянських кораблів здійснюється для проведення десантної операції нижче по річці. Коли впевненість в цьому зміцніла, була розроблена операція у відповідь.

Вона полягала в тому, що українські моряки хотіли не просто відбити удар флотилії “червоних”, а повністю розгромити десантний загін противника. Для цього пропонувалося пропустити радянські кораблі вглиб української території, перехопити їхні колони на рубежі Страхолісся-Косачівки і дати бій силами артилерійських кораблів і берегових батарей української Дніпровської флотилії. А ті кораблі, які спробують прорватися назад, вгору по Дніпру, потопити вогнем берегової батареї, яку ще до початку війни встигла встановити на мисі при злитті Прип’яті і Дніпра.

Для цього у українських моряків були всі можливості. Українська Дніпровська флотилія, створена ще в двадцяті роки, за останні два роки суттєво поповнилася новими кораблями з сильною артилерією, які за своїми бойовими якостями не поступалися або й переважали річкові кораблі “червоних”.

Основна ударна сила флотилії – дивізіон річкових кораблів – мав у складі двох загонів три великих і чотири малих монітори[48], озброєних гарматами-гаубицями калібром 155 міліметрів. Доповнював цю немалу силу дивізіон ракетних кораблів. До складу двох його загонів входили по чотири ракетні кораблі, створені на базі самохідних поромів. Кожен ракетний корабель був озброєний двома 40-ствольними установками залпового вогню калібром 110 міліметрів, двома чотириствольними 20-міліметровими зенітними автоматами і двома спареними кулеметними установками.

Для маневрених дій на річці, висадки розвідувальних і диверсійних груп на ворожий берег флотилія мала два дивізіони бронекатерів[49] і дивізіон патрульних катерів. Посилював міць Дніпровської флотилії Береговий загін супроводу, який складався з артилерійського дивізіону, батальйону морської піхоти, гелікоптерної ескадрильї, інженерно-саперної роти та кількох інших підрозділів забезпечення.

В артдивізіон входили чотири берегові артилерійських батареї, всього він мав на озброєнні двадцять чотири універсальні гармати калібром 90 міліметрів на механічній тязі. Балістика і боєприпаси для цих гармат були однакові з армійськими зенітними гарматами. Єдина різниця полягала в тому, що номенклатура боєприпасів була доповнена більш потужними фугасними і осколково-шрапнельними снарядами і це були основні боєприпаси для берегової артилерії...

...Тиха, але насторожена, вже по-осінньому темна ніч лежала над рікою, над берегом, де сходилися разом два водних потоки – Дніпро і Прип’ять. На миску – жодного вогника, тільки маячать темні силуети вартових. Ніч на восьме вересня проходила без несподіванок, коли в бліндажі чергового пролунав телефонний зумер. Доповідав зовнішній пост: вниз Дніпром ідуть кораблі “червоних”, уступом двома колонами, всього до двадцяти вимпелів і серед них мінімум чотири монітори.

Дніпровський простір затягував світанковий серпанок легкого туману, коли з півночі з’явилася довга кільватерна колона бронекатерів, які йшли вниз річкою. На кораблях передньої частини колони, за командирськими рубками, на палубі, за гарматними баштами – тісно від сірих солдатських шинелей і чорних матроських бушлатів. На кормі стоять маленькі протитанкові гарматки – передні бронекатери ішли з десантом. Палуби бронекатерів, які йшли позаду, були пустими – це були катери артилерійської підтримки. Попереду колони жваві півглісери – розвідка і передова охорона. Коли передні кораблі вже підходили до устя Прип’яті, з передсвітанкового туманного серпанку виступила ще одна колона.

За двома передніми бронекатерами важко розсували дрібні дніпровські хвилі темні громади моніторів. Зблиснуло тьмяно скло прожектора. Дві башти, одна над одною з довгими стволами морських гармат, позаду башт чорний горб рубки ступінчато підносився над річковою поверхнею вугластим своїм залізом. В кільватер першому кораблю неспішно пінив води Дніпра однотипний з ним монітор. А слідом виступив з темряви ще один, меншого розміру. Темні, в білих бурунчиках, спокійно і впевнено ворожі кораблі спускалися вниз Дніпром і було щось в їхньому русі від рівномірного поступу неживої машини, бездушного і байдужого до всього механізму.

Кораблі йшли без вогнів. Вихлопні труби були переключені на підводний вихлоп, щоб заглушити шум моторів. На палубах щільно збилися десантники, тьмяно виблискують сталеві шоломи, стволи гвинтівок, кулеметів і автоматів, вогкі від річкової сирості. Кораблі проходили близько від берега, метрів за сто і на миску занепокоїлися, що з кораблів можуть помітити башти, які горбилися під маскувальними сітками в капонірах. Але спостерігачі на баках кораблів вглядалися в досвітній серпанок попереду корабельної колони і українські артилеристи на березі зітхнули з полегшенням.

З окопчика за два десятки метрів від води вглядався в ранкові сутінки командир батареї старший лейтенант Ольховський і фіолетовими іскрами відсвічували лінзи його нічного бінокля.

- Куди вони йдуть? – Поруч проводжав поглядом в ворожі кораблі зв’язковий Павло Мартинюк. Йому не потрібен був бінокль, щоб бачити ворожі кораблі. Темні, в білих бурунчиках, вони проходили так близько, що до них, здавалося, можна було дотягтися рукою, і довга колона здавалася нескінченною.

- Поки вниз. – Відповів Ольховський. – Ясно одне, що не по нашу душу...

- Тридцять штук. – Промовив Мартинюк. – Менше, ніж по одному на брата...

- Лічити тут нічого. – Нахмурився старший лейтенант. – Давай на батарею. Бойова тривога!

Мартинюк сповз з бруствера і пригинці побіг траншеєю на командний пункт...

...“Вдень 6 вересня 1942 року погода над всім простором Північної України буде безхмарною, тепло. Вітер нуль балів.” Такий прогноз давали військові синоптики. Вони не помилилися...

...Штабний корабель був замаскований в тихому затоні біля лівого берега Дніпра. Поряд, також під маскувальними сітками, стояли дві ланки бронекатерів другого дивізіону. Решта моніторів і катерів флотилії були розосереджені вздовж дніпровського берега, очікуючи на команду зніматися з якоря і йти на перехват ворожих кораблів. Що має відбутися бій, всі добре знали: повідомлення про вихід корабельних загонів Дніпровської флотилії “червоних” і наказ про готовність номер один прийшли майже одночасно.

Командувач флотилії прийняв командирів дивізіонів опівночі. Все свідчило про те, що радянська Дніпровська флотилія вийшла зі своїх баз не для того, аби просто прогулятися вниз Дніпром і назад. В сусідньому салоні штабного корабля зараз працювали офіцери-оператори, уточнюючи і доповнюючи довоєнні плани. Командири дивізіонів негайно включилися разом з ними в роботу по підготовці флотилії до бою. А ближче до світанку над палубою штабного корабля загуділи-засвистіли гвинти гелікоптерів – до дніпровців прилетів командувач Північно-Східного оперативного напрямку генерал-лейтенант Тимошенко. Разом з ним прибув і командувач Чернігівської армійської групи генерал-майор Герасименко. Вже з самого складу делегації командувач флотилії зрозумів, що справа приймає досить серйозний оборот.

Доповівши про обстановку і розроблений штабом план атаки ворожих кораблів, контр-адмірал Левицький закінчив свою доповідь повідомленням про вихід другого ешелону радянських кораблів.

- Радянське командування не має сумнівів в успіхові свого десанту. Пости спостереження повідомляють про не менше, ніж чотири десятки малих десантних барж і самохідних поромів типу “Зібель” в складі цього ешелону десанту. Не менше половини суден з важкою технікою: танками, гарматами і автомобілями. А кожна БДБ чи пором може перевезти два-три легких танки і до п’яти вантажних автомобілів. Це мінімум стрілецький полк. Лишається невідомим місце висадки, але офіцери штабу схиляються до думки, що “червоні” висадять десант саме на лівому березі. Ось тут зручне місце, – показав на карті, – для...

- ...допомоги військам, які намагаються взяти Чернігів в лоб. А втративши місто, ми втрачаємо основний вузол оборони на цьому напрямку і змушені будемо відійти. – Закінчив думку адмірала генерал Герасименко. – Дороги добрі, місцевість до оборони саме тут не підготовлена і сил, щоб хоч якось прикрити цей напрямок, ми не маємо. Дві-три, щонайбільше п’ять годин і “червоні” з тилу ввійдуть в Чернігів.

- Ми теж так думаємо. – Погодився з цією думкою Тимошенко. – Висадившись в районі Косачівки, противник може за три-п’ять годин досягти Чернігова. Для цього в складі десанту танки і автотехніка. А військ для протидії удару “червоних” з цього напрямку в мене саме зараз немає. Всі наявні сили задіяні на півночі. Зняти жодної частини, навіть підрозділу, не можу. Формування дивізій територіальної оборони закінчиться через десять-двадцять годин, не раніше. За цей час “червоні” встигнуть взяти місто, щонайменше, зв’язати боєм підрозділи і частини, які знаходяться в Чернігові. і тоді вся наша оборона на цій дільниці розвалиться. А від Чернігова до Києва якась сотня кілометрів, всього-на-всього, і ніяких оборонних рубежів спорудити ми ще не встигли. Тому на вашу флотилію вся надія, Кузьма Трохимович...

- Тоді єдиним рішенням цієї задачі стає знищення десанту ще на переході до місця висадки. – Підсумував начальник штабу флотилії. – І ми його потопимо. Тільки...

- Що тільки? – Відразу ж насторожився Тимошенко.

- Тільки потрібно повернути гелікоптерну ескадрилью, яку ви в нас відібрали, Семене Костянтиновичу. – Начальник штабу посміхався на всі тридцять два зуби, ніби американська кінозірка. – І допомогти авіацією. Хоч би одну ескадрилью штурмовиків...

Ввечері першого дня війни гелікоптерну ескадрилью флотилії, що налічувала всього вісім машин, передали в оперативне підпорядкування транспортному авіаполку. Вже перший день війни показав виняткову цінність гвинтокрилих машин. Евакуація поранених майже з місця бою врятувала не одну сотню солдатських життів. І це була не найголовніша задача гелікоптерів. Постачання боєприпасами, продовольством, медикаментами, всіма необхідними для бою і життя припасами, швидке перекидання дрібних підрозділів в місця, де виникала загроза прориву, розвідка – ось неповний перелік задач гелікоптерної авіації.

- Без авіації ми, як без рук. – Підтвердив командувач флотилії.

- Хитруни, ох і хитруни. – Пробурчав собі у вуса генерал Герасименко. – “Дайте, тітко, напитися, бо так їсти хочу, що й ночувати немає де...”

- Добре, за годину ваші “пташки” повернуться в рідне гніздо. – Пообіцяв Тимошенко. – Штурмовики зараз вибивають радянські танки і роботи у них вистачає. Вам дати можу тільки один бомбардувальний полк, і то всього на два вильоти. Тому сплануйте все якнайретельніше...

- Сплануємо, товаришу генерал-лейтенант.

...Капітан-лейтенант Лисенко, командир дивізіону[50] бронекатерів Дніпровської флотилії, прийшов на бронекатер, який стояв у відлюдному куточку дніпровського затону біля правого берега. Командир дивізіону з’явився на кораблі неспроста. Катери повинні були прорватися до основних сил ворожого десанту і коригувати вогонь моніторів. Зробити це потрібно було за кілометр-півтора від радянських бронекатерів, фактично, під прицілом їхніх гармат – Дніпро не ліс і не чисте поле, тут не сховаєшся.

Лисенко спустився в кубрик, де зібралися команди трьох кораблів, і пояснив задачу морякам.

- ...Пам’ятайте, на підступах до Чернігова наші стоять на смерть. І коли їм вдарять в спину, всі їхні жертви будуть даремними. Нашій флотилії доручено розгромити десант. В будь-якому випадку, панове, прошу оголосити командам, що ми підемо на загибель, але не відступимо. Нам відступати нікуди!

...Бронекатери на чолі з “флагманським” 042-м – так називали корабель, на якому найчастіше виходив командир дивізіону – знімалися з якоря рівно о третій годині ночі. Навкруги нависала щільна пелена туману. Але йшли середнім ходом – навігаційні РЛС катерів дозволяли вольності, ще зовсім недавно річковим кораблям недосяжні. Здіймаючи по бортам пінні буруни, які біліли в ранкових сутінках, три бронекатера поспішали вгору рікою. Повільно, під слабким ранковим вітерцем, тягнуться над водою довгими пасмами смуги нічного туману. Стернові щуляться від річкової сирості, від світанкової прохолоди, вдивляються в чорну воду. Світає, але ранкові зірки де-не-де проглядають крізь хмари. Особливо примітна одна, як срібляста цятка на чорному фоні, зірка в прогалині між смугами туману в тому боці, куди прямують кораблі. І в цій туманній завісі вздовж правого берега йдуть на північ українські бронекатери. Замасковані гіллям та очеретом, вони схожі на острівці, яким раптом заманулося помандрувати вгору Дніпром.

- По лівому крамболу[51] бачу тінь! – Лінзи нічного бінокля в руках матроса блиснули в ранкових сутінках, як два фіолетових тюльпана. Командир дивізіону здіймає вгору свій кулак, погрожуючи карами небесними пустуну-сигнальнику за нестатутну доповідь.

Здійнялися біноклі. Крізь туман, що повільно танув, стернові бачать, як попереду починають вимальовуватися на широкому річковому просторі темні силуети радянських річкових кораблів. На екранах корабельних радарів радіометристи давно вже засікли колону “червоних”. Але й противник тепер щомиті може виявити українські кораблі. Стеньгові червоні прапори злетіли “до місця”, повідомляючи всім, що кораблі української Дніпровської флотилії приймають бій. Не знайшовши відповідних виразів для висловлення своєї радості, командир дивізіону згадав словарний запас свого діда-чорноморця.

- Тут їм і капець! – А все інше потрібно писати на паркані.

До тієї межі, коли заговорять гармати, залишалися лічені хвилини...

...На бойові річкові кораблі традиційно покладалися дві задачі: боротьба з річковими цілями і надання вогневої підтримки сухопутним військам. Практика Світової війни і Громадянської в Росії та досвід численних навчань показали, що саме друга задача стає для річкових кораблів основною. Для вирішення цієї задачі і передбачалося встановлювати потужне артилерійське озброєння на проектах річкових кораблів. При цьому кораблі повинні мати достатнє бронювання, щоб оперувати в ста метрах від окопів противника під перехресним і багатошаровим вогнем малокаліберних гармат, кулеметів і індивідуальної стрілецької зброї. Крім того, вага і габарити бронекатерів мають бути прийнятні для перевезення залізницею.

Причому, було край бажаним, щоб озброєння кораблів могло вести навісний вогонь, тому на проектах річкових канонерок і моніторів передбачалося в якості головного калібру встановлювати гаубиці і гармати-гаубиці армійських зразків – для спрощення постачання боєприпасами, але в спеціальних установках і з відповідними системами управління вогнем.

Призначені для дій поблизу ворожих окопів і під вогнем стрілецької зброї противника, малі річкові кораблі недаремно називали “річковими танками”. І традиційно, для бронекатерів основне озброєння запозичувалося в танків і встановлювалося в танкових баштах. Це було виправдано в умовах військового часу, коли промисловість не може розпорошувати зусилля на велику кількість проектів. В цьому питанні промисловці і армійці наполягали на встановленні на бронекатерах, як наймасовіших річкових кораблях, танкових башт з озброєнням, аналогічним танкам. Так зробили радянські корабели на своїх БКА проекту 1124 і 1125, встановивши на кораблі башти від танка Т-28.

Однак проблема тут була в тому, що танкова башта має дуже малий кут наведення по вертикалі – всього 15-20 градусів. Для танка цього досить, але для річкового корабля зовсім недостатньо, бо – крім кораблів противника – більшість цілей для його гармат розташовано з перевищенням, і досить солідним іноді, відносно самого корабля, який прив’язаний до дзеркала водоймища. На Дніпрі, Дунаї. Прип’яті це досить актуально. Крім того, моряки бажали мати можливість ведення зенітного вогню. Тому кораблі з танковими баштами були досить сковані в наданні вогневої підтримки військам на узбережжі, що під час війни ставало їхньою основною задачею. Крім того, танкова башта має і танковий же приціл. Тобто, з такої башти могли вести вогонь в основному прямою наводкою – на дальність до трьох-чотирьох тисяч метрів. І, при теоретичній можливості стріляти на десять-п’ятнадцять кілометрів (тобто, надавати вогневу підтримку на фронті цілої дивізії, яка знаходилася біля ріки), катери могли вести вогонь тільки по видимим береговим і надводним цілям. Ось тому українські моряки вперто і наполегливо вимагали від промисловості зовсім інших кораблів, озброєння яких встановлювалося в спеціально розроблених установках. Оскільки ще був мирний час, до цієї думки армійські генерали прислухалися. В результаті річкові флотилії українських ВМС отримали прекрасні кораблі проектів 190 “Алігатор” – великий бронекатер для Азовського моря і 191М “Кайман” – малий бронекатер для річок. На базі великого бронекатера збудували серію з трьох одиниць для Чорного моря – БКА проекту 192 “Шхерний монітор” або “Морський бронекатер.

Проекти малого і великого БКА отримали повноцінне управління вогнем своїх гармат, хоч і досить примітивне, як для корабля. А от проект 192 мав систему управління вогнем, як у досить великого – “дорослого” – корабля: далекомір, візир, прилад управління артилерійським вогнем і т.д., в бойовій рубці розташовувався міні-ЦАП[52], який обслуговувався одним-двома артилеристами. Башти катера були обладнані автоматами стрільби. Така система управління артилерією дозволяла вести вогонь по видимим цілям на воді і узбережжі, по невидимим береговим цілям з опрацюванням даних по карті, переносом вогню від пристріляного репера або по зовнішньому цілевказуванню і зенітний вогонь по літаках.

Основне озброєння морського бронекатера складали 90-мм універсальні гармати, створені на базі зенітних гармат, які випускалися по німецькій ліцензії. А для річкових кораблів проекту 190 і 191М взяли створену в другій половині тридцятих років на базі англійської 25-фунтовки дивізійну гармату-гаубицю – основну артилерійську систему дивізій Армії Територіальної Оборони України.

Необхідність в артилерійській системі, яка поєднувала в собі якості польової гармати – в Російській армії це була знаменита трьохдюймовка – і легкої гаубиці виявилася ще в ході запеклих бойовищ Світової війни 1914-1919 років. Основною ідеєю для розробки такої системи стало створення гармати, яка дозволяла вести вогонь прямою наводкою і мала великий кут підйому ствола. В більшості країн проблема вирішувалася прийняттям на озброєння двох систем – польової легкої гармати калібром 75-76 мм і легкої гаубиці калібром 105-122 мм. Але для українських територіальних військ така розкіш – два зразка дивізійних артсистем – була недосяжною через обмежене фінансування. Розробка ж власних артсистем затягувалася. А тим часом назріла Судетська криза і Радою Національної Безпеки і Оборони було вирішено збільшити кількість дивізій Територіальної Оборони України з двадцяти п’яти до ста. І тут виявилося, що розроблені для механізованих частин гаубиці калібром 105 і 155 міліметрів надто дорогі для територіальних формувань і швидко озброїти територіальні війська цими зразками нереально. Тому РНБО було прийнято рішення закупити ліцензію на англійський зразок дивізійної гармати-гаубиці. Кожен піхотний полк територіальної дивізії отримав власний артилерійський дивізіон. Оскільки саме артилерія була основою міцної оборони, кожна територіальна дивізія згодом отримала на додачу ще й артилерійський полк тридивізійного складу. Дивізіони складалися з чотирьох батарей по шість гармат в кожній. Всього в дивізії зразка 1942 року було 144 87.6 мм гармати-гаубиці. Основним боєприпасам була осколково-фугасна граната масою 11 кілограм. Для боротьби з бронецілями використовувався бронебійний снаряд масою 9 кг. Оскільки гармата могла успішно знищувати легкі танки типу Т-26, спеціальної протитанкової гармати територіальні дивізії не мали, зате в штат їх входили зенітно-кулеметні роти, озброєні одиночними і спареними 15.5-мм великокаліберними кулеметами, по суті – малокаліберними гарматами. На дистанції в 2000 метрів такий кулемет пробивав наскрізь броню легких танків РСЧА.

Саме цими зразками польової артилерії і були озброєні бронекатери Дніпровської флотилії. Малий БКА мав одну 87.6 мм гармату-гаубицю в універсальній башті і дві спарені зенітно-кулеметні баштові установки в кормі і на бойовій рубці, а великий бронекатер мав дві артилерійські башти і дві кулеметні установки. Крім того, катери могли брати на борт відповідно по чотири і вісім річкових мін...

...Трійка українських бронекатерів вийшла на пряму видимість штурмового загону “червоних” і тепер відслідковувала своїми далекомірами невпинну поступ радянських кораблів. Ще мовчали гармати в баштах, але радіостанція головного бронекатера працювала невпинно, передаючи моніторам координати кораблів противника. Приховані тінню від берега і вдалим маскуванням, бронекатери ще не били помічені з радянських кораблів. Однак роботу радіостанції “червоні” засікли і доповіли своєму командуванню.

Радянський командувач, відчувши негаразд, викликав допомогу – загін бронекатерів другого ешелону. Судячи з усього, катавасія на дніпровських просторах мала відбутися солідна. На містку “Ударного” він, розпалюючи першу на сьогодні “біломорину”, глянув в хмурий світанок:

- Вот он, хохляцкий коридор на Киев – славянский Днепр! – Летить за борт червоний світлячок недопалка і м’яко закривається за ним броняшка дверей, відсікаючи річкову свіжість вересневого ранку. В злитті Дніпра і Прип’яті зав’язувався гримучий клубок жаркого бою.

Флагман Дніпровської флотилії монітор “Світязь” йшов під прапором командувача адмірала Левицького. Пропливають по берегам дніпровські пляжі і купальні. За отими он каштанами, за пляжними кіосками, де ще недавно торгували милом і рушниками, морозивом і шипучою водою затихли санаторії і пансіонати, які враз стали незатишними. Скінчився їхній час для музики, для курортного флірту, для несміливих перших поцілунків... Все скінчилося! І лежать погублені в паніці іграшки дітей на піску, а дрібна дніпровська хвиля викине загублені тапці київських обивателів. Комуністи вже поряд: рятуйтеся, люди!

Пусто, – і снаряд радянського бронекатера збурює пісок пляжу. Рятуйтесь!

Мигнув з берега ліхтар і флагманський “Світязь” відповів йому дрібним розсипом крапок-тире: “Ми свої, ми тут. Ми поряд і ми йдемо вам на поміч! Тримайсь, піхота...”

А назустріч йшли двома ешелонами кораблі “червоних” в складі майже сімдесяти вимпелів.

- Бойова тривога! – І відповідь: “Пост номер ... до бою готовий!”, “Пост ... готовий!”, “Бойова частина ... до бою готова!”, “Бойова частина ... готова!”, “Товаришу командир, корабель добою готовий!”

Ще до того, як навідники побачили в далекоміри радянські кораблі, вдарили дзвони гучного бою. Горністи на дзвінкій міді виспівували заклик до мужності і неминучих жертв. “Світязь” йшов, як на парад, піднявши над річковим простором полотнище кормового прапора – величезне, ніби щит реклами, які встановлюють на узбіччях українських автомагістралей. З містка офіцери оглянули миттєвим поглядом панораму майбутньої битви і негайно управління кораблем перейшло в бойову рубку. По кораблю глухо і часто бухали броньові пластини дверей, закриваючи команду в сталеві коробки постів. Люди тепер дивилися на світ крізь вузькі призми перископів і окуляри прицільних приладів.

Ввімкнулися автомати стрільби, готові щомиті розпочати роботу головного калібру. Українські і радянські кораблі повзли назустріч один одному, обмацуючи суперника лінзами своїх далекомірів. Під червоними конусами стеньгових прапорів український монітор йшов прямо на ворога... “Ой, Дніпро, Дніпро, ти у даль течеш...” і битва за тебе буде йти на межі можливостей – і людей, і корабельної техніки.

Здається, можна починати. Носова башта “Світязя” намацувала головний монітор “червоних”.

Ракетні кораблі, які тулилися далеко позаду – їм безбронним нічого було робити серед шаленого танцю вибухових хвиль і розпеченої сталі осколків – програли “увертюру”, давши залп з ракетних установок одного борту. І, миттю розвернувшись, додали з другого. Спустошивши ракетні труби, ракетоносці квапливо відійшли вниз Дніпром для перезарядки палубних установок.

Шість з половиною сотень 110-міліметрових ракет спрацювали над радянськими кораблями за якийсь десяток секунд і здалося, ніби град пройшов над рікою. Боєголовки ракет були споряджені осколково-кумулятивними суббоєприпасами – по десятку в кожній! – і на висоті в шість-десять метрів на кораблі, на десант на палубах радянських бронекатерів обвалилась убивча злива високошвидкісних осколків. Убійні елементи сікли прикриті лише гімнастерками, шинелями і бушлатами тіла десантників і до прямих влучань додавалися ще й рикошети – сталеві стіни з усіх сторін. Вціліти в такій м’ясорубці не зміг ніхто!

Але була ще й побічна дія. Ракетний залп позривав всі антени на радянському флагмані, порозбивав прожектори, обірвав сигнальні фали і той на весь час бою зробився глухим і німим.

- Накриття! – Радісно лементували на далекомірах українських кораблів.

- Корабель на бойовому курсі! – Гримнув динамік флагманського корабля.

“Світязь” легко розпорював дрібну річкову хвилю плугом форштевня. В гулі корабельних дизелів накопичувалася люта сила швидкості, потрібна для різкого ривка в бою. Артилерійські електрики в тісній броньованій коробці КДП[53] вже вовтузились на автоматах стрільби.

- Правий борт тридцять!.. По головному!.. Снаряд фугасний!.. – Візирна лінія стереодалекоміра наповзала на сіру рубку радянського монітора, затрималась на ній і повзла далі вже разом з нею.

Розвернувшись так, щоб було зручно вести вогонь і кормовій башті, “Світязь” дав залп зі своїх стоп’ятдесятип’ятиміліметрівок. На першому ж залпі комендорів, які припали до візирів, ударило апаратурою в обличчя, але каучукова оправа приладів врятувала їхні очі. Бій почався! Носова і кормова башти відразу взяли під обстріл головний корабель “червоних” – монітор “Ударний”. Старший артилерист натискував на педаль ревуна і в баштах розлючено квакали такі ж ревуни, відмічаючи кожен залп.

- Накриття, накриття, накриття! – Снаряд 155-міліметрової гаубиці врізався в палубу “Ударного”, ще одна чотирьохпудова[54] гаряча кувалда розсікла борт радянського монітора.

Український монітор, весь в виверженні вогню, ніби вулкан, тримав в накриттях ворожий корабель. Комендори-дніпровці працювали на славу. Давно скинуті бушлати, здавалося м’язи людей, наповнені живою і гарячою кров’ю, злилися воєдино з холодним металом корабля. Густий дим валив від радянського монітора, блиснуло жовте полум’я розривів – спочатку на першій башті, потім на рубці, перед щоглою, на кормі. Вогонь вибивався з усіх щілин і люків, і радянський корабель став розвертатися для відходу, втечею шукаючи порятунку. Кинулись на допомогу бронекатери, закриваючи свого флагмана димовою завісою.

Даремно! Радіохвилі пронизували дим, впевнено тримаючи “червоний” монітор в накриттях.

Нагородивши “Ударний” ще двома влучаннями, “Світязь” переніс вогонь на бронекатери. Ті кинулися навсібіч, як дворові шавки, забачивши вовкодава. “Світязь” послав навздогін снаряд і видно було, як той розпанахав борт бронекатера. Кораблик швидко осідав кормою у воду, останнім подихом випустивши димне кільце гарматного пострілу. Снаряд прохурчав над палубою, лопнувши далеко позаду.

“Ударний” теж занурювався у чорну дніпровську воду. Зробивши останнє зусилля перенапруженими дизелями, понівечений корабель виповз на піщану мілину біля берега. З українських кораблів спостерігали, як по його розбитій палубі бігли і кидалися у воду іграшкові фігурки людей. В полум’ї внутрішніх вибухів глухо стогнала і корчилася сталь радянського корабля.

Захопившись поєдинком з флагманом противника і бронекатерами, на “Світязі” не помітили, як на зиґзаґах до нього підкралися два радянські монітори, спарені гармати яких дружно виплеснули по українському флагману жовті конуси пострілів. Залп, другий, третій! Маневруючи в тіні крутого берега “червоні” тримали “Світязь” в пінних сплесках накриттів. Осколки сікли броньові стінки його корпусу і башт.

Зараз українському флагману дуже неслабо дістанеться... Снаряди глухо лопалися в глибині під бортом “Світязя” і монітор гойднуло на пінній хвилі. Навколо нього виростали прекрасні білі лілії: це піднімалася доверху пузом оглушена дніпровська риба. Залпи “червоних” давали такі величезні сплески, що заливали палубу і місток монітора. Горе тому, кого потягне за борт цей пінний смерч – підбирати тебе ніхто не стане! В борт “Світязя” вчепилися відразу два ворожих корабля – “Желєзняков” і “Ростовцев”. Пряме влучання чотиридюймового калібру викликало різкий струс корпусу. По відсікам пішла дика пальба – це лопалися електричні лампи. Тріпочучи розгорнутим прапором “Світязь” проходив крізь димну млу частих вибухів, які розкинулися над хвилями. Два... ні, вже три ворожих монітора знавісніло лупцювали його снарядами. Прикриваючись димовою завісою, злодійкувато підбиралися два сіро-зелених бронекатера, щоб розстріляти український монітор впритул.

- Це дорого їм обійдеться! – Вирішили в бойовій рубці.

Всю силу вогню “Світязь” несподівано переніс на кінцевого “Ростовцева”, якого вже атакували два українські бронекатери. Однотипні зі “Світязем” “Горинь” і “Тетерів” тим часом взяли в перехрестя своїх прицілів радянські монітори і вода кипіла під бортами “Желєзнякова” і “Активного”. Автомати стрільби в долі секунди вирішували складні формули, в яких панувала висока алгебра бою і точна тригонометрія ураження противника. Шикнуло в прорізі бойової рубки “Активного” – ніби хто сірником черкнув. І відразу ж вогонь радянського монітора припинився. На циркуляції, забираючи до правого берега, корабель пішов, пішов, пішов... аж поки не тикнувся на всьому ходу носом в піщаний пляжик під береговим укосом.

А бронекатери рвали гарматними пострілами бортову броню “Ростовцева”, відволікаючи його від “Світязя”. Здавалося, вовкодави вчепилися в боки ведмедя, даючи можливість мисливцю добити влучним пострілом скаженого звіра. Разом з ними, прикриваючись геройськими грудьми “Світязя”, “Горині” і “Тетерева” чотири малі монітори “Буг”, “Прип’ять”, “Десна” і “Дністер” щосили дружно лупцювали два радянські монітори зі своїх стоп’ятдесятип’ятиміліметрівок. І хоч кожен з цих малих моніторів мав тільки одну гаубицю, але кожна артустановка працювала за цілу батарею. Основна ударна сила радянського загону – монітори – були просто засипані снарядами. І нехай прямих влучань було мало, але й близькі розриви досить швидко виводили радянські кораблі з ладу. Бронекатери “червоних” намагалися перешкодити побиттю своїх головних кораблів, але тут в дію вступали українські бронекатери, відганяючи вогнем своїх гармат радянські “бички” і “букашки[55]”. Користуючись своєю перевагою в швидкості і точності вогню, вони внесли той перелом в хід бою, коли визначається переможець всього запеклого бойовища.

Це був критичний момент, підбиті монітори “червоних” не витримали вогню українців і стали виходити з бою. Щось здригнулося в рівновазі протистояння і кораблі противника позадкували. Важкі снаряди здіймали до самих небес водяний прах і бронекатери “червоних” слідом за моніторами почали відхід на зиґзаґах, прикриваючись димовою завісою, огризаючись кулеметним вогнем.

Українці погнали перед собою кораблі “червоних” з тією люттю, як женуть по вулиці скажену собаку. Цією вулицею був широкий Дніпро і ріка вела прямо на північ. Два бронекатери наздоганяли кінцевий бронекатер, часто-часто стріляючи з своїх гармат. На кормі радянського корабля двічі зблиснуло і він став важко осідати кормою у воду. Ще дві “букашки” мотало між дніпровськими берегами, як п’яничок між стінками у вузькому коридорі. В туманному серпанку осіннього світання їх рвало блідо-зеленими спалахами бензинового полум’я. Один катер послав у високе небо довгий гейзер шипучого вогню – це рвонув боєкомплект гармати. А річковий простір швидко затягувало чорною пеленою – радянські кораблі рятувалися за димовою завісою. Але й українським кораблям дісталося: під палубою “Світязя” і двох малих моніторів чавкали, постогнуючи, ніби хворі, помпи – качали воду з трюмів, і ніяк не могли впоратися...

Але біля гармат – звичне вовтузіння. Молодий заряджаючий кинув чотирьохпудовий снаряд на лоток досилача, той запечатав казенник масивним сталевим брусом, і хлопець сказав задоволено, ніби після гоління рукою провів по гладенькій щоці:

- Хар-рош! – А гармата відкочувалася вже назад, пресуючи навколо повітря.

Копіри автоматики смикнули в бік клин затвору і з середини дихнуло моторошним перегаром піроксилінового пороху. Старшина ввімкнув пневматику продування і щільне повітря, знавісніло шиплячи, прочистило канал ствола. Над прицілом зігнута спина навідника і хрипить голос його команди:

- Подавай! Чого чекаєте?.. Подавай, хлопці!

А в головних телефонах старшини голос лейтенанта-артилериста:

- Цілик двадцять право, бери “краснопузого” під ватерлінію! – Сірий борт ворожого монітора повільно закочувався в перехрестя прицільних ниток. Лейтенант дочекався, поки через вертикаль наводки пройде його щогла і натиснув педаль залпу. Постріл! Підкорюючись скаженій силі порохових газів сталеві чушки снарядів ввійшли виступами в нарізи стволів і – пішли, пішли, пішли...

Вибух! Рубку зі спареними стволами гармат рознесло на атоми і над водою залишився тільки палаючий остов корабля та димна хмара солярової кіптяви. Полум’я скакало веселим чортом з баку на ростри, рострів на шкафут, зі шкафуту на ют... Через пробоїни вливалися тонни води.

А в двадцятикратному збільшенні прицільної оптики проносило радянський бронекатер – ніби погребальне вогнище. Його несло вниз течією, розпеченого до червоного, ніби пательня на плиті. Вогонь зробив надбудови і щоглу ажурними, ніби золота філігрань. І в страшному вихорі вибуху це казкове видовище назавжди щезло із окуляра прицілу...

“Світязь” під прапором командувача флотилії працював артилерією так, що зі стволів відлетіла, згорівши, вся фарба. Бій весь час йшов на маневрі, в пересічці курсів, на гострих галсах зиґзаґів. На черговому повороті отримали ще одне влучання з димної пелени. Снаряд врізався в палубу над світловим люком кают-компанії і враз не стало чотирьох поранених матросів і двох медиків. Радянський бронекатер раптом вивернувся з рваної димної завіси перед малим монітором, “Дністер” став до нього бортом і відплатив чотирма влучаннями поспіль. Просто ахнули всі, коли корабель ворога ліг на борт і миттєво зник під водою...

Дніпровська флотилія з честю завершувала бій. Дали лаконічне радіо Тимошенку – флотилія “червоних” відходить, потрібно вводити в дію авіацію. Відтепер на картах Дніпра-Славути комуністи могли б написати: “Залиш надію всякий, хто сюди заходить...”

Радянські кораблі спішно залишали води Дніпра. Світанок вже осявав річкові хвилі золотими променями вранішнього сонця і ось-ось мала з’явитися авіація – своя і ворожа. Саме авіація довершила розгром радянської флотилії і поставила переможну крапку в цьому першому бою “битви за Дніпро”.

Першими над Дніпром з’явилися українські винищувачі. Командувач напрямку дотримав слова і літаки піднялися в повітря з досвітніми променями сонця. Винищувачі – ескадрилья, дванадцять машин – зі свистом пройшли над кораблями і стали в круг над рікою. Дюжина “Беркутів” супроводжувала шістку штурмовиків – генерал-лейтенант розщедрився і виділив для удару по кораблям “червоних” свій резерв. Це була експериментальна ескадрилья протитанкових гарматних штурмовиків, які тільки вночі перебазувалися під Київ з Широколанівського полігону. Зараз дві ланки отримали завдання завдати удару по залишках розбитого загону флотилії “червоних”.

Затіявши цей експромт з десантом, червоні командири, мабуть, сподівалися обійтися без допомоги авіації. Принаймі, на першому етапі дійти до місця висадки і скинути десант здавалося радянським флотоводцям справою нескладною. Авіацію вони вже викликали під час бою, щоб відбитися від українських кораблів, які перепинили шлях радянській колоні і затримували виконання десантом основного завдання.

З хмар вивалився “Ар-2” і висипав свій бомбовий запас на головний монітор. Слідом вийшов в атаку ще один бомбардувальник, за ним третій, четвертий... Відбомбившись, “ари” йшли за хмари, робили новий захід і знову бомбили. Пікірувальники вивалювались з хмар над монітором і відразу ж шарахались, настрашені вогнем зенітних автоматів “Світязя” і бронекатерів флагманського ескорту, які стріляли по літаках впритул. Від остраху перед зенітками вони не могли влучити в корабель і бомби вибухали навколо, заливаючи палуби монітора і “броняшок” прикриття водяними потоками.

Командир авіаційного полку – а саме він очолив перший виліт винищувачів – залишив одну ланку для прикриття штурмовиків, а двома атакував радянські бомбардувальник. “Беркутам” вдалося пошкодити тільки один, той, що саме атакував “Світязь”, і той пішов зі зниженням на північ. І негайно виявилося, що тут є і “яки”. Десять Як-1, вискочивши з-за хмар, зробили спробу напасти на штурмовики в той момент, коли ті атакували безладну валку бронекатерів, які на всіх парах відходили вгору Дніпром. Відбулася стрімка, миттєва сутичка. Чотири українських винищувача, які охороняли штурмовики, зчепилися в одному клубкові з “яками”. Але вже через тридцять секунд цей клубок розпався – три “яка” вивалися з нього і упали у воду прямо на катери, які відходили. Інші стрімко порснули в різні боки, намагаючись якнайшвидше сховатися в хмарах. “Якам” не вдалося збити ні одного нашого літака.

Втеча радянських кораблів від початку і до кінця проходила на очах льотчиків. Бомбардувальний полк дійсно зробив тільки два вильоти, але штурмовики висіли над розбитою флотилією “червоних” весь час і винищувачі теж до самого кінця знаходилися в повітрі, забезпечуючи захист своїх кораблів від ударів радянської авіації. Час від часу в повітрі виникали короткі сутички з “яками”, що незмінно закінчувалися поразкою “червоних”, і штурмовики і гелікоптери флотилії наносили по кораблям, які відходили, удар за ударом, не зустрічаючи, по суті, ніякої протидії “сталінських соколів”...

Короткий осінній день закінчився рано. Над Дніпром загусла вечірня пітьма і тільки на берегах великої слов’янської ріки яскраво палали остови загиблих радянських кораблів.

 
Дзвони гучного бою

З північного заходу, з поліських боліт досвітній вітерець хвилями накочував солодкі запахи моху, торфовищ і конюшини – і раптом всі вони щезли. Могутня ріка владно придавила земні пахощі своїми – запахом води, риби і водоростей, завжди хвилюючими. Ввібравши в себе вологу поліських ручаїв, річок, озер і боліт, вливає тут Прип’ять свої води в могутню течію Дніпра. В нічній тиші чується лише тихий шурхіт хвиль, які досвітній вітерець котить на піщаний пляжик миска при злитті Дніпра та Прип’яті. Зараз тут тиша і тільки нічна ріка щось шепоче в жовтих пісках берегів. На мисі артилерійська батарея, розвернувши шість довжелезних стволів берегових гармат, моторошними їхніми жерлами вглядається в річковий простір. Через нічні світофільтри баштовий далекомір чергової гармати промацує протилежний берег...

Ціла ескадра зараз проходила на траверзі мису. Два могутніх монітори з морськими довгоствольними гарматами в баштах – одна над одною – впевнено і невідворотно йшли на південь, до української столиці, навколо джмелями дзижчали катерні тральщики, а попереду нишпорили в’юнкі півглісери, розвідуючи шлях бронекатерам і моніторам, вишукуючи українські річкові кораблі. Але нікого не знаходили...

В башті батарейного пункту управління, на горбку трошки вище від закопаних в піщані капоніри артилерійських установок, – над брустверами гарматних окопів самі лише стволи гармат простяглися до річкового простору, – артилерійські електрики припавши до окулярів далекоміра, бачили, як тісно купчився за рубками бронекатерів в сірих шинелях і чорних бушлатах “червоний” десант. Приближені двадцятикратною оптикою, поблискували в вологій півтемряві стволи гвинтівок та кулеметів. На кормі кінцевих бронекатерів задерли вгору коротенькі стволи маленькі, ніби іграшкові, протитанкові гарматки батальйонної артилерії. Два останніх “бичка” тягнули на буксирі понтони, на них, прикриті брезентом, складені посередині в ряд ящики з боєприпасами. За бойовими кораблями – транспорти з основними силами десанту.

Сірими тінями ковзнули мимо замаскованої батареї бронекатери “червоних”, за ними довго тягнувся караван самохідних барж з десантом, з танками, автомобілями, гарматами... Глухо постукуючи дизелями проповзали канонерські човни з зенітними гарматами і малокаліберними автоматами – захист десантного ешелону від атаки з повітря. Останніми проходили понтони на буксирах у катерів.

Двома кільватерними колонами йшли монітори, бронекатери, канонерські човни, транспорти та самохідні баржі з десантом і бойовою технікою. Курс – суворо на зюйд, прямісінько до столиці України.

Над батареєю пронісся вітер – і мис вражав удаваним безлюддям, нікого не видно під маскувальними сітками, в ровиках і траншеях. Нікого зайвого, всі – під броню башт, в бліндажі, під накат і бетонні плити спостережних пунктів. Старший лейтенант Ольховський ковзнув у щілину люка БПУ[56] і башта зустріла командира спокійною діловитістю чистоти і тиші. Всі вже зайняли свої місця, справа тільки за ним. Старший лейтенант кинув своє тіло в крісло центральної наводки до далекоміра. Через сильну оптику оглядав кораблі противника, вибирав першу ціль, в оточенні живих душ і бездушних механізмів, які будуть виправляти помилки людей – зриви їхніх нервів, прорахунки окоміра...

- Готово? – Запитав. І старшина збив шоломофон з лоба на потилицю. – Порядок!

Так, повний порядок. Перший сигнал на броньовані башти 90-міліметрових універсальних гармат. Підкоряючись волі людей багатонні глиби броні, гарматної сталі, бронзи, прицільної оптики і електроприладів поїхали ліворуч, перекочуючись на підшипниках баштового лафета. Перед навідниками побігли по циферблатам стрілки, вказуючи приціли і цілики. В баштах завили мотори, подаючи в магазини унітарні снаряди – довгі циліндри з гострими рильцями, майже в ріст людини.

- Що ж, починаємо роботу... Товсь! – Глухо бахкали люки в баштах, сірий морок світанку просочується всередину крізь вузькі щілини призм перископів і розчиняється в зеленуватому присмерку ламп.

В журналі бойових дій старший офіцер батареї безпристрасно відмітив час: “4 година 48 хвилин: на батареї оголошена бойова тривога. 28 бойових вимпелів, 40 транспортних суден, противник йде вниз Дніпром...” Довгі стволи гармат вели цілі моторошною чорнотою своїх зіниць і – мовчали. За планом батарея вичікувала, поки ворожі кораблі повністю ввійдуть у пастку, щоб потім запечатати наглухо вихід, не дозволяючи жодному радянському кораблю вирватися назад. В гарматних баштах механізми заряджання подали на лотки снаряди, розкрилися чорні пащі казенників, досилачі зі дзвоном вкинули в них довжелезні унітари і пащі гармат заковтнули у себе снаряди, що були готові зірватися у політ. Сім далекомірів – на кожній артилерійській башті і батарейному пункті управління – включені в загальний ланцюг автоматики, ланки якого сходяться на пульті БПУ командира батареї. В навушниках навідників і командирів гармат починає звучати характерне биття пульсу бойової автоматики.

- Перша гармата до бою готова! – Вогники готовності засяяли на пульті автомату стрільби.

- Друга гармата ..., третя гармата ..., четверта ...! – Старший офіцер прийняв доповіді командирів гармат і, в свою чергу, доповів Ольховському: – Товаришу командир, батарея до бою готова!

Тепер залишається тільки чекати команди, чекати, коли поженуть “визволителів” назад...

Розсікаючи стволами каламуть осіннього світання, батарея розвернулася на замикаючи кораблі флотилії “червоних”. Все готове до пострілу. В баштах чекали ревуна і тоді батарея почне працювати, виправдовуючи перед народом центнери м’яса, хліба, масла, цукру, сотні метрів полотна, бязі і трикотажу, – все, що вона з’їла і зносила за місяці свого існування. Наступав момент, задля якого вчилися, служили і отримували звання і гроші люди, наглухо закриті зараз в цих броньових коробках...

- Що ж ми мовчимо? – Зітхання когось з наводчиків в навушниках, як шелест. – Он і хвіст уже...

- Не спіши, – відповів командир батареї невидимому співбесіднику, – коли вони назад побіжать, мало нам не здасться. Встигай тільки піт з вусів витирати! – І засміявся. – Краще рушника приготуй!

Над Дніпром потекла з півдня брудна сіро-чорна димна пелена. Вона була щільна, але вітер піднімав її, як піднімають над сценою завісу після короткого антракту. Комбат припав до окулярів далекоміра. На бортах ворожих кораблів вже видно літери, намальовані білилами від ватерлінії до зрізу півбаків.

Вниз по Дніпру, на півдні вже щосили йшла стрілянина і канонада головних калібрів наших і ворожих моніторів глухо чулася в закритих об’ємах артилерійських башт. В оманливому світлі в туманній далині осіннього ранку на бас головного калібру дзвінко відгукувалися гармати бронекатерів.

...Це десь там, нижче від гирла Прип’яті, там розгоралася битва за древній Дніпро, йшла на межі можливостей – людських і корабельної техніки. Українська Дніпровська флотилія зробила все можливе, щоб не пустити комуністів до Києва. В люті гарматних залпів, монітори і бронекатери билися один проти двох, трьох супротивників і палуби їхні, ніби каток, були ковзкими від крові матросів і офіцерів України...

Ревун пролунав, як завжди, несподівано. Залп!

Залп – і гуркіт придавив все ззовні, ударна хвиля пострілу м’яко штовхнула башту в лоб і навідник з командиром гойднулися в пружинних кріслах. Бій почався, тридцять артилеристів, одна батарея проти цілої ескадри, шість гармат проти чотирьох десятків вступили в нерівну дуель.

- Накриття! – Повідомили з далекоміра.

Дванадцятикілограмові фугасні снаряди рвали і трощили борт передостаннього канонерського човна. Наступний залп розбив установку 85-міліметрової зенітної гармати, сковирнув за борт малокаліберний автомат разом з обслугою. Правий понтон швидко занурювався у воду і по ковзкому настилу палуби скочувалися у дніпровську воду вцілілі розрахунки зенітних гармат і автоматів. Канонерка занурювалася, а мотори на ній продовжували працювати, змушуючи корабель рухатися по дузі, наближаючись до мису.

Батарея вступила в бій, двома залпами майже миттєво потопавши канонерський човен з зенітними установками. І Ольховський негайно розділив батарею: цілей було багато і бити всіма стволами по якомусь катерку або самохідній баржі з десантом було марнотратно. Тому командир батареї наказав першому взводу бити по транспортах, а другому – по бойових кораблях, які саме почали підходити знизу річкою.

В башті люк закритий і світа Божого з похмурості броні не видно. Тільки через призми оглядових приладів і лінзи прицілів просочується всередину сіре світло нового дня. Ревун, залп! Башта вся заповнена шипінням компресорів. Всередині все прогрілося теплом спаленого нітрату і бавовни, ніби жаркою піччю. Після пострілу стиснуте повітря продуває стволи гармат від гару спаленого піроксиліну і гідравліка накатника повертає ствол назад по блискучим полозам станин. На табло приладів чергова перебіжка стрілок – нова зміна прицілу і командир гармати, оглянувшись, повідомляє башту про чергову ціль.

- Самохідні баржі... З десантом... – Все готове. Ревун. – Відскоч!

Смикнулися назад гармати на залпах і знову прошипіли компресори.

- Є, хлопці! Накриття! – Повідомляє з свого закутка командир.

- Ура! – Відгукується башта, не припиняючи роботи...

Ніби перелякані мальки, коли на них падає тінь людини, розбігаються навсібіч, так і баржі з десантом кинулися хто куди, коли на них зосередився вогонь батареї Ольховського. Вони розсипалися, а одна смикалася під вибухами снарядів і її рвало, рвало, рвало... З корпуса вибивалося полум’я і пухирем здіймало палубу. Над куценькою рубкою в кормі коротенька щогла теліпала над водою обривками фалів...

Перший взвод переносить вогонь на дві самохідні баржі, які встигли розвернутися і зараз на зигзагах, відстрілюючись, намагаються відійти вгору Дніпром. Йдуть під берегом і гвинти кораблів розмивають близький ґрунт, за кормами тягнуться довгі стрічки придонної багнюки. Поряд з бортом швидкохідної баржі спухає стовп снарядного розриву. Другий, третій... Снаряди залпів падають купно, пучком. На місці розривів снарядів довго вирує вода, лопаючись гнильними пухирями, жовтою піною мулу...

Вогонь трьох гармат взводу зосередився на першому кораблі. Страшно, коли сяючий білизною палуби, блиском начищеної міді охайний і доглянутий світ корабля в долі секунди перетворюється на звалище гнутого заліза, металобрухту, який зяє дірками. Все зметено і розкидано. Вмираючі катаються по настилу палуби впереміж з мерцями і снарядними гільзами. Метал посічено осколками і з тріщин палуб і перегородок вибивається полум’я, струмує вода і куриться отруйний дим пожежі. Осколкові снаряди змели з палуби весь десант і моторошно бачити на палубі розкидані і перемішані шматки людських тіл. З черева трюму черв’яками видавлюються обпечені вогнем люди – борт пробитий і через пробоїни, через послаблені шви корпусу корабель швидко наповнюється водою. А вона вирує і йде по п’ятам за людьми.

Ще два влучання. Тепер розриви фугасних снарядів перетворюють в металобрухт корму. З-за рубки ще сухо стукотить великокаліберний кулемет, єдина зброя, що вціліла: дві 85-міліметрові гармати розбиті першими ж снарядами української батареї.

Баржа тонула і гармати першого взводу перенесли свій вогонь на мателота. Два снаряди вибухнули під бортом, ще один, розірвавши десяток шпангоутів, врізався під рубку “бедебешки”. Швидкохідна десантна баржа була завантажена автомобілями і двома легкими танками. Пробиті осколками баки вантажівок щедро зросили відкритий трюм бензином і він спалахнув від розпеченого осколка з радісним гоготанням. Яскраве полум’я розливалося в трюмі і на шкафут дунуло шквалом вогню – зайнялася пожежа. Вахта закривалася руками, але обличчя сигнальників і рульових тріскалися від жару. На фалах самі собою розпалися в попіл прапори... Втім, агонія була недовгою – наступний залп розірвав борт в носовій частині і баржа, нахилившись, за хвилину зникла під водою. З висоти крутого берега добре видно щогли радянських кораблів, які стирчать з води. Вони вже знайшли собі місце свого останнього упокоєння і будуть тут, як пам’ять про війну, поки ріка не розламає їх в буремні осінні непогоди. Нагородивши швидкохідну десантну баржу ще двома влучаннями, перший взвод переніс вогонь на наступну ціль.

Бій продовжувався. Йшла всього тільки десята хвилина...

Перед старшим лейтенантом в світанковому серпанку сірі, як шпитальне простирадло, котилися хвилі Дніпра. І по цій сірій поверхні повзали, ніби жирні воші, гидкі живчики ворожих кораблів. Час від часу звідти спалахували вогники, майже мирні, схожі на спалах сірника – це були постріли бронекатерів і канонерських човнів. Батарея відкрила вогонь і кораблі “червоних” у відповідь стали перемішувати пісок на миску. Високо злітала земля і бруствери гармат потворно спучувало трісками колод і дощок. В глибині мису загорівся ліс – рідкі сосни запалали ніби свічки і дим піднімався до низьких, насичених водою хмар.

Перевага раптового нападу на транспорти з десантом закінчилася і тепер всі наявні гармати ворожих кораблів вели вогонь по мису. І хоч всі шість артустановок берегової батареї також вели вогонь, нерівність сил з кожною миттю ставала все виразнішою. І знизу вже підходили бронекатери “червоних”... Один з них на повному ходу мчав між мисом і колоною десантних барж і канонерських човнів, що вже розвернулися і піднімалися вгору Дніпром. З корми “букашки[57]” валив густий сіро-чорний дим, тягнувся за бронекатером велетенським кошлатим хвостом, важким, непроглядним, який розлягався на хвилях, стаючи все ширше і піднімаючись все вище. Димовою завісою він прикривав десантні судна від вогню батареї...

А коли дим завіса розсіялася, артилеристи побачили, як на мис йшли два канонерські човни і вели частий вогонь з 120-міліметрових морських гармат. До ворожих кораблів було менше десяти кабельтових[58] – всього-на-всього якісь півтора кілометри – для таких калібрів це стрільба майже впритул.

Було видно, як над канонерками противника попелясто розвісилася гірлянда першого залпу.

Стрілки годинника в башті батарейного пункту управління показували тільки чверть на шосту годину ранку. Ніч закінчилася і світанок наступав невідворотно. Тепер противники мали кожен свою певну мету: “червоні” – прорватися назад до Лоєва, українці – не допустити радянські кораблі до такого прориву. І багато що залежало від мужності батарейців Ольховського. Центр бойовища тепер перемістився до місця злиття Прип’яті і Дніпра. Коли батарея вистоїть, жертвуючи собою, до підходу кораблів Дніпровської флотилії, – значить, Чернігів, а отже й Київ, буде врятовано. Коли ж випустять радянські кораблі з пастки – за день-два “червоні” оклигають і повторять спробу висадити десант. В штаб Дніпровської флотилії з батареї дали лаконічну радіограму: чекаємо кораблі флотилії, ми гинемо, але не здаємося!

Наступав критичний момент бою.

Три гармати першого взводу вели вогонь самостійно, керував стрільбою командир взводу, перемкнувши автомат стрільби на далекомір центральної гармати. Він взяв під обстріл ліву канонерку і часті сплески навколо ворожого корабля виявляли високу точність стрільби. Взвод працював так, що на гарматних стволах горіла і клаптями відлітала фарба. Вже з третього залпу накрили канонерський човен.

Вогнем другого взводу керував командир батареї з БПУ. В двадцятикратному збільшенні оптики – форштевень і лівий борт радянської канонерки. Атмосфера над рікою наповнюється гулом – з стволів канонерок вилетіли згустки вогню. Спухає хмарка диму над баковою гарматою переднього корабля, їй вторить “стодвадцятка” з корми і два півтора пудові молоти піднімають до небес пісок брустверів. Друга канонерка дає недольоти і перед гарматами викидає до небес фонтани води, накриті вгорі шапками диму.

Батареї поки що щастить: жодного прямого влучання в башти! Тільки раз черкнуло по башті БПУ і всі в ній перекинулися лякливими поглядами. Нічого страшного: тільки загуло низько, як в басовий дзвін і снаряд лопнув десь позаду. Ольховський включив ревун, автомати стрільби в баштах, відпрацювавши данні, замкнули ланцюг і горлянки “універсалок” гаркнули у річковий простір вогнем, сталлю і гуркотом...

- Здається, врізали. – Повідомив лівий далекомірник. – Горить, собака!

В лінзах далекоміра було видно канонерський човен, що хутко занурювався у воду: навкруг розметало чорний вугільний пил і стовп диму нагадував бокал – з тонкою ніжкою внизу, розширений вгорі. В кришталеву прозорість оптики, за якою коливалася сіра пелена світанку, повільно в’їхав низький борт радянського бронекатера. За ним – в чіткій колоні повзли самохідні баржі з десантом. В лінзах далекоміра було добре видно, яка почалася метушня на палубах суден, коли близькі сплески залили водою їхні рубки.

Старший лейтенант погнав далекомір у розвороті. Радіостанція батареї приймала повідомлення з штабу флотилії про перебіг бою на плесі Дніпра, про радянські монітори, що викидалися на дніпровський берег і про те, що українські кораблі виграли бій і зараз женуть противника назад.

- Ну, орли, наші вибили головні кораблі у “червоних”, – повідомив по телефону на башти командир батареї, – нам залишилася сама дрібниця: не допустити втечі супостата.

Настрій батарейців був бадьорим. За дніпровськими туманами вважалися променисті світанки над рідною землею. Поки що бій проходив для артилеристів вдало, ще ні одного пораненого чи вбитого не було на батареї. Дуель почалася невигідно для “червоних”: броня гарматних башт не пропускала кулі і осколки снарядів канонерських човнів і десантних барж, а сама батарея давала прекрасні накриття. І в кожного глибоко в душі міцніло сподівання, що так буде до самого кінця бою. Тим більше, що рідна флотилія квапилися їм на допомогу і ось-ось підійде, то ж найважче –так здавалося – лишилося позаду...

Але командири у радянських штабах теж не в тім’я були биті, хтось розумний зрозумів значення батареї на миску і можливі наслідки для долі десанту зокрема і наступу на цій дільниці фронту взагалі.

І вжив необхідних заходів...

Рівно за п’ятнадцять хвилин до шостої десь збоку з’явилися три Ар-2, зробили спокійне коло високо в небі – і артилеристи вперше в житті почули, як виють авіабомби, коли вони летять просто в тебе.

Ескадрилья пікіруючих бомбардувальників виходила на ціль в хмарах, що свідчило про високу майстерність штурманів і пілотів. Дев’ятка Ар-2 заходила на ціль по-одному і ось вже перший бомбардувальник круто пірнув донизу зі страхаючим, наростаючим виттям. За ним другий, третій бомбовоз...

Падав з-під хмар на ревучих моторах черговий бомбардувальник і земля злітала вгору чорним прахом. Від жахаючої сили ударів свідомість затьмарювалася і гарячий ураганний вітер гуляв по позиції батареї, розкидаючи накатник бліндажів, як соломинки. Земля на мису колихалась і дрібно дрижала, вибухи стокілограмових бомб зливалися у важкий гуркіт, що непосильним тягарем давив на свідомість.

Пробомбивши з першого заходу позиції першого вогневого взводу, літаки лягли у розворот, даючи якусь хвилину перерви. Секунди спливали і їх не вистачило, щоб осів пил, підкинутий вгору вибухами. Але цієї хвилини командиру батареї вистачило, щоб оцінити обстановку і віддати потрібні команди другому взводу. Три довгих стволи задерлися вгору, дружно вдарили по атакуючим літакам частими залпами. Бомби чорними краплями відділялися від темної туші літака і земля знову затряслася, ніби в лихоманці...

Артилеристи зустріли “ари” вогнем з трьох стволів і збоку додали зчетверені установки зенітно-кулеметного взводу, приданого батареї. Але бомби лягли добре, а слідом за першою, мчала друга машина, і третя виходила на ціль... Бомбардувальники встигли відбомбитися, але у останньої машини спалахнув двигун. Все скінчилося в кілька секунд, жоден з льотчиків не встигнув вискочити, та й не зміг би – земля була поряд. Другий взвод дав вслід літакам ще один залп, а потім знову переніс вогонь на кораблі.

Можна сказати, що цим повітряним ударом “червоні” досягли тільки одного: частково ослабили вогонь по транспортах з десантом. То ж баржі і канонерки спробували прорватися вгору річкою всі разом, а не по-одному. Нічого доброго з цього не вийшло, навіть одна вціліла гармата першого взводу змусила їх енергійно маневрувати і в результаті дві швидкохідні баржі зіткнулися, а одна канонерка сіла на мілину, розвернувшись поперек фарватеру. Інші поспішили відійти вниз, прикриваючись димовою завісою...

Коли Ольховський вибрався з башти БПУ, він побачив крізь пил, який ще плавав у повітрі, що навколо ніби пройшовся ураган неймовірної сили. Навкруг вирви, які ще куріли димом, повалені дерева позад позиції батареї, засипані прибережним піском траншеї і окопи, розірвані шматки маскувальних сіток, розкидане листя, гілля дерев і кущів... Снарядних влучань теж було чимало. Знайомий краєвид змінив свої обриси і командир батареї зараз не впізнавав мис. Та ще плаває в повітрі їдкий сморід спаленої вибухівки.

Там, де щойно був гарматний дворик, особливо густо клубочився дим, змішаний з гаром. Вітер подув з ріки, відтіснив димну пелену і в двохметровій вирві стало видно впресовані в стінки страшною силою вибуху залишки артилерійської башти. Шматки металу, уламки броні і погнутий довгий ствол гармати. Можна було тільки здогадуватися, що це залишки артилерійської установки. А від її розрахунку не залишилося й сліду. Тільки криваві плями на піску...

Ще одна установка якось дивно скособочилася і зарилася стволом у пісок. З відкритих люків виповзали командори, і двоє поранених гнулись дугою, ніби відбивали поклони... Ще раз рвонуло установку вибухом снаряду і старшина відірвався від прицілу, мішком вивалився з башти. Замість руки – рване шмаття, а пальці залишилися на штурвалі наводки, намертво прилипли до нього. Командир гармати тримався за живіт: “Ой, зараза...” – і повз по піску, тягнучи за собою кривавий оберемок кишок...

Однак люто, завзято й бадьоро стукотіла по десантним баржам і канонерським човнам перша гармата. Часті сплески накриттів заливали ближню канонерку, благо, серед мілин в потоплених батареєю кораблів вона не могла маневрувати. Сторчма пішла вгору щогла, закручуючись дзиґою, у вишині переломилася навпіл і впала у воду. Тріщала і вила пожежа на рострах, від шлюпочних брезентів сипали іскри...

Відбивши повітряний наліт, гармати другого взводу перенесли вогонь на баржі і канонерки. Ольховський визначив корабель, з якого керував боєм радянський командир: на щоглі бронекатера тріпотів вимпел командуючого флотилією, і не випускав його з вилок. З третього залпу батарея накрила його і відразу два бронекатери “червоних” кинулися, щоб закрити димом свого флагмана. Бій продовжувався...

Десантні баржі підійшли зовсім близько до мису і тепер на їхніх палубах, готуючись до висадки на мис, десантники вовтузилися з надувними човнами з темної гуми – підійти ближче десантним суднам не дозволяла відмілина. Другий взвод переніс весь свій вогонь на них. Влучання, ще одне влучання, ще одне – і баржа почала тонути, нахилившись на лівий борт. Але потонути вона не могла, бо було досить мілко. Хвилі перекочувалися через її борт і десантники стрибали у воду, намагаючись доплисти до берега.

З цього моменту становище батареї стало безнадійним. Командувач радянської флотилії зрозумів значення батареї, зрозумів, що кораблі не зможуть примусити гармати на мису замовкнути, і наказав десанту знищити її за всяку ціну. Артилеристів залишилося в живих не більше двох десятків і вони мали всього лише два станкових і два легких кулемети, а проти них висаджувався на мис повнокровний піхотний батальйон. Що кільком сотням “червоних” якісь чотири кулемети!

Відмілина заважали баржам підійти впритул і десантники рушили до берега на надувних гумових човнах. Набиті солдатами вщент, вони були повільні і вайлуваті. Снаряд вдарив в один і знищив човен та всіх, хто там знаходився. Але інші продовжували рухатися, метрів за тридцять стало вже досить мілко і десантники стрибали у хвилі і йшли по груди уводі до берега, стріляючи з кулеметів і автоматів...

Весь цей не такий вже й довгий бій Ольховський стежив за діями своїх бійців. Це була перша перевірка його батареї, перевірка всієї його діяльності за цілий рік. Чи добре навчив він своїх бійців? І старший лейтенант з задоволенням відмічав, як швидко і безпомилково виконуються його накази, як злагоджено і чітко діють його підлеглі, кожен твердо знає свої обов’язки, які точні і часті залпи гармат батареї.

Він розумів, що замішання, викликане несподіваним ударом батареї, не буде тривалим і квапився використати його якомога повніше. І він бив зі своїх шести гармат, намагаючись посилити розгубленість ворога і вибирав найбільш вразливі цілі. Але з кожною миттєвістю ця розгубленість проходила, дії “червоних” ставали все більш скоординованими і злагодженими. І удар авіації підвів риску під першою фазою бою: тепер його результат буде визначатися тільки тим, наскільки довго зможуть затримати ворожі кораблі гармати берегової батареї. А тепер, коли радянські десантники зачепилися за берег, батарея приречена – це справа часу. Ледве їх стане більше, “червоні” попруть з усіх сторін, не зважаючи на втрати, і відбити атаку цього “парового котка” буде неможливо...

...Флотоводець, нехай навіть він водить в бій річкові кораблі, майже шахіст. Але свою партію він розігрує не на шаховій дошці, а на карті. Зараз партія – а битва за Дніпро програвалася в штабах не раз – пройшла стадію домашніх заготовок і в дію мали вступити розум, досвід і швидкість реакції гравців...

Зараз десант противника стримували тільки дві зчетверені зенітні кулеметні установки. То один ворожий солдат, то інший падав навзнак і зникав під водою, щоб вже ніколи не піднятися. Але їх було дуже багато, все нові й нові з’являлися на мисі і займали місце вбитих. Своїм вогнем зенітні кулемети “підбирали” пляж чистенько, як граблями, і тільки одне місце не прострілювалося. Річкова хвиля підмила пляж і він утворював ніби сходинку між мисом і водою. Висота її була нікчемна, якісь півметра, не більше, але цей уступ захищав ворожих десантників від вогню великокаліберних кулеметів і зараз “червоні” накопичувалися під цим захистом, недосяжні для куль. Прикриті цим уступом, вони готувалися до атаки. Коли їх накопичиться достатньо, вони піднімуться всі разом і тоді батареї кінець – якась частина їх, але прорветься до гармат і встигне закласти підривні заряди. І стримати тоді ворожі кораблі у пастці не вдасться.

Три канонерки, маневруючи, підбиралися в диму до мису. Шість снарядів, свердлячи мутне повітря світанку, з хурчанням пройшли над гарматними баштами і вибухнули десь на узліссі. В паузі між залпами чулися лайливі команди, якими підганяли десантників їхні командири. Другий залп “стодвадцятки” з канонерських човнів поклали вже перед батареєю.

Вилка! Ворожі каноніри пристрілялися. Зараз навідники внесуть поправки і наступний залп накриє гармати. І тоді канонерки почнуть перемішувати пісок на мисі разом з людьми і артустановками.

Човни перекидали на берег все нових і нових солдатів, а кулемети рвали їх кулями, топили десятками – тонути було неглибоко, але смерть від цього не ставала кращою – і старший лейтенант зосереджував вогонь своїх гармат на тих бронекатерах і канонерках, які вели вогонь по зенітним кулеметам на флангах батареї. Але довго так продовжуватися не могло, якийсь снаряд поставить крапку на одній з установок і тоді кінець! “Червоні” попруть всі разом на одному з флангів і прорвуться на позицію батареї. Щоб відбитися, потрібна була піхота, а командир батареї міг розраховувати лише на своїх комендорів. Гармати і так вели вогонь скороченими розрахунками і виділити навіть одну людину командир батареї не міг. Припинити вогонь і вивести розрахунки в окопи – і ворожі кораблі прорвуться вгору; залишити розрахунки в баштах – і тоді до установок прорвуться десантники і підірвуть гармати.

Ольховський катав далекомір башти з одного краю на інший і гарячково намагався знайти хоч якесь рішення. Миті зливалися в секунди, секунди – в хвилини, а рішення ніяк не знаходилося і легка кавалерія не з’являлася з-за пагорбу, щоб в останню секунду переломити хід бою на нашу користь.

...Кривавим клинком позначався світанок над Дніпром і Прип’яттю...

...Клімов жадібно, на повні груди, вдихнув вологе вранішнє повітря.

Вітер, який піднявся від руху катера, легенько впирається в лоба, ніби дражниться, запрошуючи погратися з собою. Вібрує палуба під ногами, злітає і падає, коли катер вдаряється об річкову хвилю. Не у відкритому морі, звичайно, яка на річці хвиля, нехай це навіть і Дніпро, але все одно відчутно після спокійної і тихої Прип’яті. З тісноти поліських боліт ніби на відкритий простір вибрався!

Як там у Пушкіна: “...и попируем на просторе!..”

Ланка річкових патрульних катерів йшла строєм уступу малим ходом тримаючись правого берега Прип’яті до її устя. Команди катерів бачили сіро-чорний дим маскувальних завіс, який ставили радянські бронекатери, щоб прикрити від вогню артбатареї свої транспортні і десантні судна. І те, в якому скрутному становищі опинилися батарейці, після того, як “червоні” висадили десант на мис. Саме на допомогу артилеристам і поспішала ланка патрульних катерів під командуванням старшини першої статті Клімова.

- ...знаю, що смертельний номер вам випадає, хлопці, – сказав командир дивізіону, відправляючи їх на завдання, – але виходу іншого немає. Отримана радіограма від Ольховського, що “червоні” висадили на мис десант, а відбивати його нікому. Надто мало артилеристів залишилося... тому на вас вся надія...

Василь згадав слова капітана третього рангу і усміхнувся про себе: “...надія! Це добре, коли ще є надія. Спробуємо виправдати...” Ланка вже ввійшла в Дніпро і він наказав взагалі застопити катери. І тепер течія досить швидко зносила четвірку вниз Дніпром. Супостат чотири невеличкі катери в камуфляжному фарбуванні чи то не помітив, чи то не звернув уваги. Василь не став цим морочити собі голову – все одно за кільканадцять секунд це вже не буде мати ніякого значення. Ледь дніпрова течія винесла його катери на стрижень, він віддав по рації наказ дати повний хід.

Встали по бокам пінні “вуса” і чотири катери повним ходом пішли вгору рікою. Берег було видно погано, але спалахи пострілів висвічували сірий пісок брустверів і такі ж сірі хвилі Дніпра. Для “річкових патрулів” це був найстрашніший момент – найменший снаряд, який влучить в катер, рознесе його на шматки! Та що там гарматний снаряд! Навіть пістолетна куля прошивала корпус “пекаера” наскрізь!

Вітер перемінився і тепер дув з берега. З мису несло сіро-сизий дим – там, в його глибині горіли сосни, трава і чагарник на узліссі. Завиваючись дрібними кільцями, дим повільно сповзав у воду. І в тому диму відсвічували спалахи пострілів і летіли в усіх напрямках різнокольорові прочерки трасуючих куль.

Хвилі билися в близький берег майже поруч – за двісті-двісті п’ятдесят метрів. Чотири катери йшли, заливаючи берег вогнем великокаліберних кулеметів і автоматичних гранатометів. І брівка, яка досі ховала радянських піхотинців від вогню кулеметів батарейців, враз перетворилася на розстрільну стінку!

Що таке двісті-триста метрів для великокаліберного кулемета? З такої відстані не промахуються навіть новачки, а з кулеметних установок вели вогонь досвідчені кулеметники. Гранати дзвінко лопалися на самій брівці, засипаючи десантників тисячами осколків. Корпус кожної гранати був споряджений посіченим на дрібні частинки сталевим дротом і вибухаючи, цей дріт в радіусі восьми-дев’яти метрів нищив все навколо. Та ще й кулеметний вогонь майже впритул. Під брівкою сховатися було ніде і “червоні” вискакували під кулеметний вогонь артилеристів. Мало хто з десантників вцілів на березі...

“Річкові патрулі” розвернулися на “п’ятачку” і атакували десантну баржу, яка приткнулася до відмілини. Вогонь кулеметів зробив з надувних човнів рване лахміття і десантники враз опинилися в холодній воді. А знизу вже підходили українські бронекатери і баржі, які віддалік висаджували чергову хвилю десантників, стали квапливо відходити від близького берега. Побачивши, що десантні судна залишають їх, до барж кинулися ті десантники, що вже висадилися на берег. Невідомо, чи отримали вони наказ відступити. Скоріш за все, вони діяли без якогось наказу – просто здогадалися, що баржа збираються відходити. І боячись, що залишаться одні на мисі, без якоїсь підтримки, вони кинулися у воду рятувати себе...

З комендорів батареї Ольховського на той час неушкодженими залишилося всього шістнадцять чоловік. 120-міліметровий снаряд радянської канонерки пошкодив артустановку на лівому фланзі другого взводу і тепер по ворожим кораблям вели вогонь тільки три гармати. Вони – не зважаючи на те, що “червоні” розполовинили батарею, заступали шлях десантним суднам і бойовим кораблям радянської флотилії вгору Дніпром, закупоривши намертво річковий фарватер. Змушені маневрувати серед відмілин, радянські кораблі потрапляли під вогонь вцілілих гармат батареї. Під лівим берегом, отримавши півдесятка снарядів у борт, чадно догорала канонерка і виліз носом на піщаний пляж розбитий снарядами батареї бронекатер...

...Над мисом загуділи моторами українські винищувачі, відганяючи радянські бомбардувальники, які намагалися завдати повторного удару по батареї, знизу підходили кораблі української Дніпровської флотилії і вода навколо десантних суден все частіше здіймалася пінними фонтанами. Здригаючись від близьких вибухів, десантні баржі покидали мис, відходили вниз, маневрували, намагаючись під лівим берегом прорватися вгору рікою. Ворожі бронекатери крутилися позаду, прикривали транспортні судна, ведучи безперервний бій з українським бронекатерами. Команди радянських кораблів все ще мали примарну надію уникнути повного розгрому. Але уникнути його вже було неможливо. Радянським суднам ходу вгору річкою не було, знизу підходили головні сили української Дніпровської флотилії, а з повітря завдавали ударів українські літаки. Під безперервними ударами бомбардувальників і штурмовиків, під ударами артилерії українських кораблів довго агонія “червоних” тривати не могла. Становище їх і так було важким, а коли флотилія “визволителів” розділилася на дві частини – під ударами моніторів і бронекатерів – воно стало зовсім безнадійним...

...Радянські кораблі відійшли і ріка навколо мису раптом стала пустельною. Тільки догорала баржа і через остови розбитих кораблів перекочувалися дрібні хвилі. До піщаного пляжика з Прип’яті підходили патрульні катери, забиті морським піхотинцями, як трамваї в час пік, і висаджували на мис роту старшого лейтенанта Ольшанського. Морські піхотинці миттю зіскакували на пісок і розгорталися в ланцюг – мис потрібно було прочесати, виловлюючи рештки радянського десанту. Зі снарядних вирв, з розвалених вибухами окопів і траншей вони виколупували те, що залишилося від десантного батальйону “червоних”. Весь берег на мису був вкритий тілами “визволителів” у чорних бушлатах. В основному це були молоді хлопці, років вісімнадцяти-двадцяти, але серед забитих десантників часто траплялися і літні дядьки з маслакуватими руками, голомозими лобами, з висушеними довголітнім голодом вилицями. Українські хлопці дивувалися з цього. І було їм невтямки, що разом з десантними частинами морської піхоти йшла в бій штрафна рота, укомплектована колишніми рабами ГУЛАГУ, щоб своїми життями і кров’ю спокутувати вину колишніх табірників перед Радянською владою...

- Ось і з’явилася вона, легка кавалерія з-за пагорбу... – Люк БПУ відкинувся, гойднувшись на торсіонах і Ольховський повільно і незграбно, як старий дід, вибрався назовні. Легенький вранішній вітерець обвівав обличчя і старший лейтенант аж очі зажмурив від задоволення. Над головою старшого лейтенанта прогули бомбардувальники, слідом – дві ланки “двадцятьчетвірок”: застарілі винищувачі знайшли другу молодість в якості штурмовиків. Українські бронекатери пронесло мимо – вони, ззовні відлюдкуваті, швидко розчинилися в сірості нового дня. – Ну, здається, на сьогодні тут все вже скінчилося!

Над напівзатонулими радянськими кораблями ще курів слабкий димок.

Підійшов до мису монітор “Світязь”, наскільки це було можливо через відмілини, і якірний ланцюг з гуркотом полетів у воду. З відкритих ілюмінаторів кают-компанії летіли за борт оберемки кривавих бинтів і вати. Поруч стали на якір “Тетерів”, “Десна” і “Дністер”. З кораблів спустили шлюпки, в них сіли фельдшери разом з санітарами і стали переправляти поранених з берега – своїх і чужих – на кораблі.

Бій закінчився і санітари зносили поранених в кают-компанії, клали на столи і в очі пораненим било світло яскравих безтіньових ламп. Ефірні маски... тази з червоними тампонами... блиск хірургічних інструментів в закривавлених руках хірургів... Іноді в ілюмінатор вилітає нога чи рука... Розкрито черепну коробку і в ній здригається, ніби сірий холодець, людський мозок... час від часу чути вищання хірургічних пилок, які вгризаються в кістки живої людини...

Сліди недавнього бою позначилися на “Світязі”: розбито лівий дизель, пробита палуба і пожежа зжерла всю фарбу на кормі. Кормова башта просвічується наскрізь рваними пробоїнами в броні. Але палуба сяє, як перед височайшим оглядом, ніде ні плямки, ні скалки, ні скельця. Босоногі матроси на сусідніх зі “Світязем” моніторах закінчують прибирання, скочують палуби зі шлангів.

На позиціях батареї повна нерухомість. Тільки стовп диму над спаленими соснами коливається в повітрі. Все інше – непорушне. Безладно перемішано пісок з розщепленими колодами і дошками бліндажів і капонірів. І жодної людини. Коли шлюпки з моніторів досягли берега, матроси бачили скрізь одні трупи. Багато трупів – у воді і вище, на пляжику, між вирвами і в траншеї. Одні тільки “червоні”. Вище, аж до самих гарматних двориків, також багато трупів і також одні тільки “визволителі”. Дорого ж вони заплатили за спробу захопити мис!

- А ось і наші. – Фельдшер з “Тетерева” нахилився над двома артилеристами, що лежали на бруствері траншеї біля розбитого кулемета.

- Поранені? – Фельдшер заперечливо хитнув головою. – Мертві...

Невже на мисі не залишилося жодного живої людини? Вирви снарядів, осколки... три розбиті артустановки, три ззовні цілі... на горбку ледь здіймається горбом купол батарейного пункту управління з “ріжками” далекоміра. І над ним в’ється сигаретний дим...

- Є живі! – Артилерист в офіцерському кітелі з погонами старшого лейтенанта і поряд хлопець. Він в самому рваному тільнику з здоровенним синцем під лівим оком, аж заплило. Але праве блискає навколо весело і забіякувато, а поряд кулемет з заправленою патронною стрічкою...

Ольховський сидів під баштою БПУ, допалював другу сигарету і ніяк не міг накуритися. З відкритого люка виривалися бурні вибухи пискотні і тріску морзянки – працював радист батареї, сповіщаючи про власні втрати і завдану супостату шкоду. Навколо капоніру все було зрите бомбовими і снарядними вирвами, броня башти геть посічена осколками, але жоден снаряд чи авіабомба в БПРУ не влучили. Хоробрим завжди таланить – це вже стара істина...

 
В синіх квадратах моря

Ніч повзла над Європою, над містами і заводами, над дахами і верхівками дерев, густа осіння ніч. Пітьма покривала Чорне море, приморські селища і портові слобідки. Але якою б темною не була ніч, на всіх берегах за чорними паперовими шторами, за щільними ставнями теплилися скупі воєнні вогні.

Вогні були скрізь – невидимі, вони існували, сховані глибоко, але світні. Тільки море не мало вогнів. Чорно-зелені хвилі перекочувалися одна за одною і не було їм кінця. Хистка рівнина, яка колишеться над безоднею – півмільйона квадратних кілометрів суцільного мороку, і морок цей від морського дна до самісінького неба. Так було в древні часи, коли одні лише літаючі ящери ширяли над хвилями на своїх перетинчастих крилах. Так було і нині. Серед цього доісторичного хаосу і непроникної темряви йшли сталеві клинки, на кожному з яких було від двох сотень до півтисячі молодих життів. Вже кілька годин йшли кораблі з задраєними ілюмінаторами, без розрізнювальних вогнів, розсікаючи густу чорноморську хвилю.

Головним йшов лідер “Тбілісі”. Чорна вода мчала під ним, кипіла під форштевнем піна, вона відходила в боки і розпливалася десь позаду найтоншим мереживом. Білі гребені злітали над хвилями.

Вісім годин тому командири двох лідерів радянського Чорноморського флоту отримали наказ командуючого ескадрою на бойовий похід. Задачу перед ними поставили майже нездійсненну: підійти до головної військово-морської бази українських націоналістів і порту Севастопіль і знищити артилерійським вогнем нанесені на карту запаси пального. І одночасно провести розвідку боєм системи оборони Севастополя. Цю задачу потрібно було виконати щоб там не було – не тільки завдати шкоди противнику, але й показати, що радянський Чорноморський флот, всупереч націоналістичним вигадкам, живий і боєздатний.

В цей день командир корабля капітан третього рангу Гущин не сходив на берег. Дружина з сином напередодні поїхали в Москву до родичів, квартира в Новоросійську на вулиці Леніна була пустою. Гущин вийшов з каюти на верхню палубу. В сутінках, які насувалися, обриси лідера ледь виднілися. Дочекавшись доповіді чергового по кораблю про повернення звільнених на берег червонофлотців і старшин, він повернувся в каюту і ліг на диван. Але не спалося. Через півгодини в каюту зайшов вахтенний командир і доповів: “Товарищ командир, в Главной базе объявлен Большой сбор”. Гущин наказав зіграти бойову тривогу. Задзвеніли дзвони гучного бою, по корабельній трансляції оголосили: “Боевая тревога! Корабль к бою и походу изготовить!” За дві-три хвилини старший помічник командира вже зустрічав Гущина біля бойової рубки і доповів, що корабель до бою готовий.

- Товарищ командир, получено приказание от оперативного дежурного по флоту – всем кораблям боевая готовность номер один.. – Доповів вахтенний командир. Біля правого борту заторохтіли моторами катери і баркаси, що стояли під пострілами[59]. Червонофлотці-оповісники вже спускалися по штормтрапам і шкентелям на плавзасоби, щоб викликати на корабель командирів і надстроковиків, які зійшли на берег.

А за півгодини командирів лідерів “Тбілісі” і “Москва” викликав командуючий флотом...

Рівно о 21.00 боцман віддав команду вибрати лівий якір і ланцюг з гуркотом поповз в ящик.

- Якорь чист! – Доповів боцман на місток.

- Все машины – малый вперед! – Командир віддав наказ і дзеленькнув машинний телеграф.

За кормою завирувала вода і рушили з місця, повільно попливли мимо кораблів знайомі обриси берега. В кільватер “Тбілісі” прилаштувався однотипний лідер “Москва”. Кораблі групи прикриття вийшли з Туапсе раніше. В мирні дні при виході корабля з бази довго було видно на горі і в глибині бухти вогні Потійських створів. Тепер вони не світили кораблям прощальним світлом. Командир лідера ще раз оглянувся туди, де вимальовувалися обриси міста і наказав лягти на курс 270 градусів – точно на зюйд.

З відкритого моря йшов щільний туман. Кораблі занурювалися в нього і обриси міста зникли...

Пішла друга година, коли ударна група вийшла в точку зустрічі з загоном прикриття. Крейсер “Ворошилов” і два есмінці просигналили прожектором, що вони йтимуть на норді від ударних кораблів і розчинилися в темряві. Крейсер – однотипний балтійським “Кірову” і “Максиму Горькому” – був обладнаний радіолокатором і забезпечував спостереження за повітряною обстановкою. Загін прикриття, крім того, мав ще й більш сильну зенітну артилерію. Один тільки крейсер ніс в півтора рази більше зенітних автоматів, ніж обидва лідера разом. Крім зенітних автоматів, на крейсері “Ворошилов” було встановлено шість 100-міліметрових універсальних гармат. Есмінці прикриття також були озброєні новітніми зенітними автоматами. В разі атаки української авіації крейсер і есмінці прикриють лідери від ударів з повітря.

Війна тільки-тільки завершила свій другий день, але українських літаків радянські моряки побоювалися недарма. Під кінець другого дня війни морська авіація ВМС України завдала раптового удару по Новоросійській військово-морській базі і потопила, разом з іншими, новітній лідер Чорноморського флоту “Ташкент”. Тому до повітряної небезпеки радянські моряки ставилися з повагою, розуміли, що українці противник серйозний, шапками їх не закидаєш і не бажали отримати ще один урок від клятих “нациків”...

Вже перші два дні війни показали, що на радянські війська в Україні чекає зовсім не легка прогулянка, а жорстока битва і за кожен успіх в цій війні “визволителям” доведеться платити чималою кров’ю.

Ось і цей похід був задуманий, як відповідь на зухвалий удар морської авіації націоналістів по Новоросійську. Необхідність виправдатися за непередбачені втрати вимагала від командування радянського Чорноморського флоту рішучих і ефективних дій. Маршал Ворошилов, який став мимовільним свідком драми, що розігралася в Новоросійську, прибув особисто на командний пункт Чорноморського флоту і наказав його командувачу, флагману флоту другого рангу Октябрському вжити дієвих заходів у відповідь.

Оскільки вся авіація Чорноморського флоту була задіяна на сухопутному напрямку і вже понесла відчутні втрати – зенітні ракети і зенітна артилерія швидко скоротили склад авіаційних бригад ЧФ, – в штабі флоту вирішили, що артилерійський удар по Севастополю і містам південного узбережжя Криму цілком заспокоїть командування Південного напрямку. Тим більше, що крупних кораблів українці на Чорному морі не мали. Бригада есмінців, сторожові і прикордонні кораблі та катери – ось все, що було у розпорядженні українських адміралів. Проти 180-міліметрової артилерії крейсера “Ворошилов” вони могли задіяти тільки п’ятидюймові гармати есмінців. Правда, в Миколаєві та Херсоні добудовувалися важкі крейсери для Середземноморської ескадри, але їх в розрахунок можна було не брати.

Ось тому і отримали несподіваний наказ обстріляти приморські міста Криму два новітні лідери радянського Чорноморського флоту. Командиром ударної групи був призначений командир лідера “Тбілісі” капітан третього рангу Гущин. І краяли зараз ніч два сталевих клинка, розрізаючи надвоє чорноту морських хвиль і щільне повітря осінньої ночі без усяких вогнів і з наглухо задраєними ілюмінаторами...

...Перед сходом сонця завжди сиро і незатишно. Світло повільно витісняє пітьму і часом туманна імла здається ще більш непроникною, ніби ніч робить останню спробу втриматися перед початком нового дня. В цей час все здається нетривким і розпливчастим. Над водою стелиться гострий холод і люди щільніше загортаються в бушлати і шинелі. Коли попереду небезпека, це особливо відчутно.

Командир лідера провів на містку всю ніч. Він сидів у своєму кріслі перед приладами, які поблискували різнокольоровими лампочками і тільки зрідка розтуляв губи, щоб віддати короткий наказ. І всі, хто знаходився на містку, також не зронили жодного зайвого слова. Праворуч і ліворуч на крилах містка стояли біля візирів сигнальники, яких проймав стрімкий вітер. Хитало і бризки долітали до містка. На півбаку все було мокрим. Гарматні башти, шпилі, кнехти, якірні ланцюги, що тяглися з клюзів в ланцюгові ящики, сама палуба лідера, все здавалися покритим липкою плівкою.

О 4 годині 25 хвилин вахтенний зробив запис в журналі: “Вышли на меридиан Босфора. Легли на курс 360...” Кораблі ударної групи перетнули Чорне море і зустрічали сонце на широті Босфору. Вони лягли на норд і курсом, яким колись пройшли “Гебен” і “Бреслау”, рушили на Севастопіль...

В кают-компанії “Тбілісі” молодший штурман разом з командиром БЧ-2 допивав чай. Штурман весь час поривався розказати смішну історію, але веселощі не вдавалися. Серйозність обстановки підкреслював і вид кают-компанії: зі столів зняті скатертини, зняті плафони і дзеркала. І від цього знайома до останньої клепки кают-компанія здається чужою. Через тонку сталеву перегородку чується гудіння вентиляторів, в пустій склянці дзеленькає ложка. І раптом різкий дзвінок розриває тишу: бойова тривога!

Кают-компанія враз пустіє, а притихлий корабель відразу оживає. По трапам, по коридорам поспішають люди, гримлять по сталевим палубам черевики, глухо бахкають люки у відсіках, задраюючись. Дзвінок гримить ще з хвилину і затихає, коли всі вже на бойових постах. Готовність номер один.

А на сході рожевіє край неба, нічна пітьма сірішає і стають видні обриси хмар...

Лідер “Москва” йшов у кільватерному сліду “Тбілісі”, який залишав за собою зелену, ніби скляну дорогу. Над хвилями піднімався вранішній туман, розходився шаруватими смугами і по правому борту, на сході розкинулися над горизонтом рожеві пелюстки хмарин.

- Правый борт, шестьдесят, воздушная цель! – Раптом почувся голос сигнальника. Командир лідера добре уявляв собі, як добре зараз видно ударний загін згори. Пінний слід простягнувся аж до горизонту і по ньому, як по проспекту можна вийти прямо на кораблі. Слід прямий і рівний, як стріла, і на вістрі цієї стріли – два радянські кораблі. Літаки заходили зі сходу, з боку сонця, що сходить, шикувалися в ланцюжок, готуючись завдати удару з пікірування. Перестук зенітних автоматів злився з виттям пікірувальників. Чорні краплі бомб падали прямо на лідер.

“Вот теперь и начнется...” – подумав командир корабля. Гущин віддав команду і “Тбілісі” ліг у розворот. Бомби лягли по лівому борту, здіймаючи величезні фонтани води. Перший захід був невдалим. Командир лідера запросив відомості з постів. Вбитих і поранених не було, але в надводній частині чисельні пошкодження осколками бомб. Трюмні машиністи повідомили про надходження води – від близьких вибухів розійшлися шви обшивки. Аварійна партія зараз ліквідовувала наслідки вибуху бомб.

А літаки знову заходили на бойовий курс. Вогонь вели і гармати головного калібру, піднявши на максимальний кут стволи. Але четвірка ворожих літаків – силует у них був незвичним, гвинт позаду, зі скошеними крилами, від чого літак нагадував птаха – з двох сторін спікірувала на лідер, засипавши бойові пости і обслугу гармат і зенітних автоматів дрібними бомбами. І вогонь враз послабшав. Лідер маневрував, ухиляючись від бомбових ударів, командир безперервно міняв курс, зенітна батарея вела вогонь то з правого, то з лівого борту. Літаки знову пікірували на корабель. Цього разу бомби впали біля корми і два сильних удари струснули лідер. З бойових постів надійшло повідомлення, що понад шістдесят червонофлотців убито і поранено, пошкоджені два зенітних автомата на кормі і четверта 130-міліметрова гармата.

Капітан третього рангу Гущин зрозумів, що несподіваного удару по Севастополю вже не буде. Противник виявив ударну групу. Про таку кардинальну зміну обстановки повідомили на “Ворошилов”. З крейсера, який очолював групу прикриття, передали по радіо: “Отходить на ост самым полным”.

І Гущин наказав лягати на курс відходу. На лідер “Москва” передали сигнал: “Начать отход. Дым”. Гущин дістав з портсигара цигарку, але запалити “біломорину” не встиг. В момент повороту на курс відходу на мателота спікірували дві пари літаків. Обабіч бортів “Москви” здійнялися два стовпи води, диму і вогню. За містком лідера зблиснуло полум’я вибуху і вгору полетіли уламки торпедного апарату і понівечені частини зенітних автоматів. На містку “Тбілісі” всі бачили, як корабель сильно накренився на лівий борт і перевернувся догори кілем. Лідер затонув ще до того, як “Тбілісі” встиг зробити поворот і прийти на допомогу. Ця, майже миттєва загибель корабля, який ще секунду назад був повний життя і енергії, вів вогонь по ворожих літаках і де в кожного були знайомі і друзі, здавалася неймовірною...

Але переживати було ніколи. Ворожі літаки переможно прогули у вишині і зараз заходили на вцілілий радянський корабель. Дві чвертьтонні бомби лягли по лівому борту, віддалік, одна упала біля самого борту праворуч. Осколками були вбиті комендори зенітного автомату і командир зенітної батареї. На прожекторний місток побіг командир артилерійської частини, вже поранений в руку. Два зенітних автомати, встановлені тут, вели вогонь довгими чергами по пікіруючим літакам. Заряджаючі ледве встигали вставляти обойми. “Невозможно вести такой огонь, стволы уже раскалились, – подумав командир БЧ-2[60] і тут же скомандував, – по пикирующему, непрерывным, огонь!” і це були його останні слова. Бомба влучила прямо в автомат, біля якого він стояв. Ще одна вибухнула біля самого борту. Пороховий дим, сморід спаленої фарби, гарматна кіптява, перехоплювали дихання. Полум’я рудими віхтями виглядало то з люка, то з-за перегородки, по з-за ящика з зенітними патронами. Над кораблем піднімалася густа хмара чорного диму.

Командир лідера направив вниз всіх, вільних від ведення зенітного вогню. Внизу, в котельних і машинних відділеннях, в трюмах, в кубриках і каютах, йшла ще більш запекла боротьба за життя корабля – боротьба з водою, яка вривалася всередину крізь пробоїни. Тут вибухи бомб звучали ще страшніше. Корпус лідера здригався від близьких розривів. Люди падали, піднімалися і знову з останніх сил підпирали аварійними брусами водонепроникні перегородки, які гнулися від напору води. В носовій частині аварійною групою керував боцман, відступаючи з відсіку у відсік, він запекло відстоював життя корабля.

- А ну, поднажмем, братцы! Дальше вода не пойдет! – Кричав він, але вода невмолимо з’являлася в приміщеннях. Вона пробивалася крізь щілини, підкрадалася до ніг знизу, стікала гуркітливими струменями зверху. Система відкачування не справлялася і після чергового близького вибуху погасло світло. Боцман ввімкнув акумуляторний ліхтар, який висів у нього на шиї і взявся за ключ, щоб затиснути щільніше гайки водонепроникних дверей. Піднятися нагору йому і в голову не приходило. З запеклістю розпачу він продовжував боротися з надходженням води, вірячи в порятунок, раз командир не відзиває його.

На третьому заході пікірувальників бомба зруйнувала носовий місток, і командир, капітан третього рангу Гущин, перейшов на кормовий КП. Уламки понівеченого металу вкривали палубу. Біля розбитих гармат і зенітних автоматів лежали трупи і поранені червонофлотці. Санітари не встигали відносити їх в кают-компанію, і так переповнену. А з півночі надходила нова хвиля літаків.

Диферент на ніс все збільшувався, носова часина лідера йшла під воду, дві турбіни вже довелося зупинити, щоб уникнути вибуху котлів. Залишалася працювати одна турбіна, але корабель вперто прямував на схід: курс – дев’яносто градусів, як наказав командир. Матроси аварійної групи, які працювали в заповненому водою трюмі, вловлювали в темноті дрібну вібрацію і знали, що корабель живий, він ще бореться з ворогом, з водою, з вогнем. Але от зупинилася й остання машина. Боцман перестав відчувати мілке дрижання корпусу і випрямився, втомлено притулившись до перегородки. Хтось навпомацки пробирався по заповненому водою коридору. Боцман повів променем ліхтаря і жовтий промінь висвітив фігуру сигнальника. Годі було впізнати хто це: обличчя матроса залите кров’ю, бушлат подертий клаптями.

- Мичман, все наверх! Команде приказано покинуть корабль!

Боцман відчув неймовірну втому. По ногам струмувала вода і вже підбиралася до пояса.

- Что? – Наказ здавався неймовірним. – Кто приказал?

- Командир... – Хрипло повторив знайомий голос. – Все наверх, говорять вам!

Пропустивши нагору всіх, боцман відкинув гайковий ключ і останнім піднявся на палубу. Тут було тихо. Не стріляли гармати. Лідер “Тбілісі” перетворився на нерухому мішень, що покачувалася на дрібній чорноморській хвилі. Згори доносилося комарине дзижчання. Два десятки літаків з жовто синіми концентричними колами на площинах, перед тим, як зірватися в смертельне для корабля піке, робили коло.

...Стіл кают-компанії накритий клейонкою, весь в бурих плямах крові. Біля столу, схилившись над пораненим, щоб робить корабельний ескулап. Руки його, по лікті у крові, раптом безсило опустилися.

- Доложите командиру, – сказав лікар, – убитых – пятьдесят шесть, раненых свыше семидесяти...

В кают-компанії поранені лежали покотом на столах, на палубі, в проходах. Молодший штурман лежав на столі біля борту і чув, як поряд, за тонким сталевим листом борту плюскотить вода. Саме цей звук і привів його до тями. Всього тільки пару годин тому в цій кают-компанії він пив чай, грав в шахи... “Что было потом?” – спробував згадати штурман і не з зміг, тому що саме в цей момент пролунало калатання дзвонів гучного бою. А потім його вдарило вибуховою хвилею об перегородку і ще він пам’ятав тупий удар осколка по лівій руці. Тепер лівої руки не було, тільки сповитий кривавими бинтами обрубок. “Неужели это все? Конец?” – він навіть сам здивувався, як це йому байдуже.

Знесилений лікар накладав пов’язку на розтрощену руку моряка в подертому одязі, і той вже не стогнав, а тільки з шумом втягував повітря. Штурман відкрив броньовану кришку ілюмінатора і видно було, як вдалині курсом на корабель прямували зо два десятки бомбардувальників. В проймі дверей з’явився матрос і наказав:

- Все наверх! Командир приказал покинуть корабль. – І повторив. – Наверх!

Штурман, ледь долаючи біль, звівся на ноги. Всі, хто міг рухатися, разом з лікарем стали підніматися нагору. По трапам, слизьким від крові, вони дерлися нагору, допомагаючи один одному.

Високо в небі літаки закінчили своє коло і розділилися. Два заходили на корабель з правого борту, два – з лівого. Ще чотири падали майже прямовисно, ведучи вогонь з бортових гармат. Снаряди дзвінко застукотіли по палубі, по понівеченим гарматам на кормі, по двом вцілілим автоматам, які стукотіли короткими чергами. Заряджаючі праворуч і ліворуч ледь встигали вставляти в приймачі обойми.

Штурман слідкував за парою літаків, що мчали на лідер з правого борту. Двокільові, схожі на приплюснуту літеру “W”, вони збільшувалися в розмірах, націлившись на фок-щоглу. Бомбардувальники йшли на висоті верхівок щогл. Ось від них відділилися чорні краплі бомб і літаки круто пішли вгору. Корабель вдарив грім їхніх двигунів, над понівеченою палубою ніби ураган промчав і в ту ж саму мить лідер струснув удар здвоєного вибуху. За кілька секунд такий самий удар повторився, але вже з лівого борту.

Від прямого влучання бомби лідер розломився на дві частини. Носова майже миттєво зникла під водою, а з кормової частини продовжував стукотіти вцілілий автомат. Гвинти оголилися, з похилої палуби горохом посипалися в море поранені і вбиті, але з кормового містка яскраво спалахували постріли зенітного кулемета. ДШК замовк тільки тоді, коли кормова частина перевернулася і зникла під водою.

На поверхні моря залишилося плавати кілька десятків поранених моряків. Коли з-за горизонту з’явилися рятувальні літаки, вони змогли витягнути з води не більше двох десятків червонофлотців...

Крейсер йшов 12-вузловим ходом на норд, маючи попереду і позаду есмінці супроводу. Закінчувалася тривожна похідна ніч. Чорне мору відсвічувало під місяцем, і хоч вітер був слабеньким і корабель не гойдало, на палубі і відкритих бойових постах було досить прохолодно. Радянські кораблі були в зоні дії української авіації і кожної секунди безмежне небо могло обвалитися на крейсер і есмінці бомбами: на місячній доріжці кораблі було чітко видно. І цю ніч всі зенітні розрахунки знаходилися біля гармат. В велосипедних сідлах, відкинувшись навзнак, вглядалися в нічне небо навідники. Установники прицілів сиділи навпочіпки спиною до вітру, готові миттєво скочити і почати крутити свої штурвальчики. Командири автоматів в шоломах, з телефонними навушниками, обплутані дротами, оглядали в біноклі горизонт. Зенітні автомати корабля готові були миттєво відкрити вогонь по повітряній цілі.

Раптом зліва по борту нічний горизонт раз за разом став осяватися блідими спалахами. За кілька хвилин до корабля долетіло глухе бухання вибухів. Кілька разів з-за горизонту вилітали і згасали вгорі іскорки трасуючих зенітних снарядів. “Ударная группа ведет бой...” – ніби сама собою пронеслася вість по бойовим постам крейсера. “Ворошилов” разом з есмінцями різко повернув на зюйд і повним ходом пішов на зближення з ударним загоном. Але загін прикриття був надто далеко, щоб встигнути. Все скінчилося ще до того, як вони наблизилися до місця бою. А через кілька хвилин на крейсері і есмінцях загриміли дзвони гучного бою – на загін прикриття йшло більше, ніж півсотні літаків...

Радіометристи крейсера в своїй рубці спостерігали, як прямували до приреченого лідера ланки ворожих літаків. На екрані радара було видно, як сходилися “зірковим нальотом” на світлій плямці радянського корабля зовсім крихітні зірочки-відмітки бомбардувальників. І як з півночі підходили в напрямку крейсера чисельні відмітки нових ударних груп авіації противника. Цих цяток було дуже багато, щоб крейсер, навіть з двома есмінцями прикриття, зміг відбитися від такої кількості літаків. Радіометристи доповіли про нову загрозу, і коли відмітка лідера зникла з екрана, крейсер повернув на ост і на повному ходу почав відхід до своїх берегів. До зони дії своїх винищувачів було не менше двох годин повного ходу.

Командир крейсера разом з командиром артилерійської бойової частини Коровкіним вийшли з бойової рубки на відкритий місток. Коли радіометристи доповіли, що ворожі літаки в зоні дії артилерії крейсера, командир корабля капітан другого рангу Басистий наказав ввімкнути бойові прожектори.

- Готовьте зенитный дивизион к отражению атак самолетов противника, Валерий Анатолиевич. – Наказав командир крейсера. Коровкін відповів: “Есть!”, і зник за броньовою лядою дверей рубки.

Ввімкнули прожектори і есмінці. В їхніх променях то з’являлися літаки, то знову зникали в хмарах. Промені прожекторів, потрапляючи у вузькі щілини амбразур, прорізані в товстій броні, сліпили очі. Гул літаків то пропадав, то чувся знову. Промені, перехрещуючись над головою, вихоплювали з темряви світлі цятки – українські літаки, і до них відразу ж тяглися яскраві траси зенітних автоматів і кулеметів.

На місток крейсера піднявся командир загону флагман другого рангу Новіков. Його погляд був спрямований вгору – на висоті 3000 метрів курсом на “Ворошилова” йшли дві четвірки літаків. Першою відкрили вогонь встановлені на кормовій надбудові 100-міліметрові установки лівої батареї. До них відразу ж приєдналися “сотки” правої і навколо літаків салютними розсипами стали розпускатися бутони розривів. Але з правого боку на висоті чотирьох тисяч метрів наблизилася друга група літаків і з пологого пікірування скинула бомби на кораблі. Бомби на висоті п’ятдесяти метрів розкривалися, висипаючи сотні маленьких бомб, і по крейсеру та есмінцям вдарив град убивчих елементів. Бойові розрахунки зенітних автоматів не були прикриті бронею і це відразу ж зменшило силу зенітного вогню крейсера. А розрахунки ж 100-мілметрових гармат від убивчих елементів бомб встигли сховатися під козирками броньових щитів установок. Літаки разом з касетними бомбами одночасно скинули і чвертьтонні фугаски. Дві з них вибухнули за десяток метрів по правому і лівому борту і крейсер в прямому значенні аж вискочив з води. Вилетіли клепки і розійшлися шви. Всередину стала постати вода. Виявилися затопленими більша частина нафтових цистерн і кренових відсіків. Електротелеграфи, центральні автомати стрільби, стабілізовані пости наводки, освітлення і телефонний зв’язок вийшли з ладу. Нафтові насоси у всіх котельних відділеннях, крім кормового, зупинилися. Вийшла з ладу артилерійська оптика, були зірвані зі своїх місць агрегати радіостанцій і апаратура радіоцентру, крейсер втратив радіозв’язок. Параліч “слуху” і “голосу” корабля був коротким, всього двадцять-тридцять хвилини, але цього виявилося достатньо, щоб кораблі загону втратили загальне керівництво і літаки послідовно завдали ударів по есмінцях прикриття. В результаті “Способний” і “Свободний” отримали по три влучання чвертьтонними фугасками і затонули за чотири-п’ять хвилин.

Розправившись з есмінцями, бомбардувальники взялися за “Ворошилова”. Корабель одночасно атакували три-чотири групи по чотири літаки в кожній. Одна група скидала касетні бомби, вибиваючи розрахунки зенітних гармат і автоматів, друга обстрілювала крейсер осколково-фугасними ракетами і вогнем бортових гармат. Від таких дружних дій зенітний вогонь геть зійшов нанівець і протидії ударним літакам майже не було. І перша ж бомба масою в 250 кілограм вдарила біля борту на відстані 3-5 метрів від корабля в районі шкафуту[61]. Друга бомба пробила верхню, нижню палубу і обшивку по лівому борту і вибухнула у воді, на чотири метри нижче ватерлінії. Утворилася пробоїна, через яку затопило погріб третьої башти головного калібру, обидва коридори гребних валів і ще кілька приміщень. Почалася пожежа, яку, на щастя, загасила вода, що затопила відсіки. Ще одна бомба прошила дві палуби по правому борту і вибухнула всередині корпусу, утворивши пробоїну вище ватерлінії. Від вибуху палубу в кормі спучило на півтора метри і утворилася поперечна тріщина шириною в 300 міліметрів. Виникло величезне вогнище пожежі, вогонь миттєво з’єднався з пожежею по лівому борту. Заклинило кермо і крейсер прийняв більше шести сотень тонн води. Вогонь швидко поширювався по верхній палубі, понівеченій вибухами, охопив ростри, кормовий місток, надбудови. Коли вогонь досяг бочок з бензином (вони, пробиті осколками, каталися по палубі) для корабельних літаків, здавалося, величезний язик полум’я досяг низького неба. Шкафут палав від борту до борту, вогонь досягав висоти грот-марсу. Корабель був розділений полум’ям на дві частини...

В котельному відділені також виникла пожежа. В результаті вибуху бомб шви подвійного дна розійшлися, і паливо, яке зберігалося в трюмі, змішалося і водою і почало повільно підніматися. Коли ця суміш досягла топок, спалахнула пожежа. Почало затоплювати друге котельне відділення і тут вода прибувала значно швидше. Щоб запобігти вибуху котлів, потрібно було їх гасити. А війна тим часом не давала часу на перепочинок – першу хвилю бомбардувальників змінила друга. Літаки йшли двома групами на висоті 3000 метрів з півдня і півночі, курсом прямо на “Ворошилова”. З кормової надбудови вдарили 100-міліметрові гармати. Українські літаки легко ухилилися від вибухів і звалювалися в піке, з виттям падаючи прямо на корабель. Бомби вибухали з обох боків, піднімаючи величезні стовпи води. І тут з баку[62], подавляючи какофонію звуків пальби гармат і кулеметів, глухо гупнули два вибухи. Корабель, піднявшись носом, затремтів, як поранений кінь, а потім, гойднувшись, знову занурився у воду з диферентом на ніс. Скинувши всі бомби, літаки відійшли в північному напрямку. Але на зміну цій хвилі, вже підходила нова.

В строю залишилося тільки одна “сотка” і два зенітних автомати, але корабель був готовий відбивати атаки противника. Крейсер вже прийняв майже дві з половиною тисячі тонн води, крен весь час збільшувався і хід його зменшився до шести вузлів. Вода продовжувала прибувати, а ввести в дію водовідливні помпи не вдавалося. Працював лише один котел, забезпечуючи дві носові турбіни і роботу корабельних водовідливних засобів. Рівень води, змішаної з мазутом, повільно підвищувався, загрожуючи пожежею. В затоплених приміщеннях вода утворювала величезні вільні поверхні, що загрожувало переворотом корабля. Щоб максимально полегшити корабель, командир крейсера наказав скинути боєзапас носових і кормової башт, але бомби нової хвилі літаків поставили остаточну крапку на долі крейсера. Коли крен досяг 25 градусів, командир загону наказав покинути корабель. Останнім покинув крейсер командир корабля капітан другого рангу Басистий. На очах всього екіпажу крейсер ліг на лівий бік і зник під водою разом з гафельним прапором, який командувачем флоту наказано було не спускати...

***

Вже з самого початку щось зламалося в, здавалося, добре продуманій, сконструйованій, відпрацьованій на штабних іграх, на учбових штурмах берегових “ворожих” укріплень і нарешті пущеній в хід машині десанту. Майже весь серпень готувалася до нього дивізія Глазкова з усіма приданими їй частинами посилення. Не викликав сумніву вибір часу – опівночі і місця форсування Керченської протоки – не в самому вузькому місці, а там, де від берега до берега було зо два десятки кілометрів і де українські націоналісти найменше чекали удару. Узгодили дії армії і флоту, продумали деталі авіаційного прикриття і артилерійської підтримки. На підсумковій нараді старших командирів були присутні маршал і командувач фронту, з їхньою участю на карті і на макетах ще раз розібрали хід прийдешньої операції, передбачили всі можливі несподіванки. В успіх вірили всі. І тому дуже до речі виявилася організована Глазковим товариська вечеря. Поклопоталися дивізійні інтенданти, справжній бенкет вийшов – з шашликом по-карськи, з свіжими овочами і фруктами. Навіть квіти і шампанське десь роздобув проноза-ад’ютант! Були промови, поздоровлення з початком бойових дій по визволенню Криму, були тости за товариша Сталіна, за перемогу...

Тепер Глазков стояв на містку тральщика, поряд з командиром флотилії капітаном другого рангу Худяковим, намагався розгледіти щось в темряві. В протоці гуляла хвиля і тральщик мотало, він весь час заривався носом у хвилі, вода, пінячись, змивала палубу, гуркотіла під рубкою і заливала місток бризками. І з кожною хвилиною цей сліпий рух у невідомість ставав все нестерпнішим. Ось уже другу добу Глазков не міг позбутися відчуття – все, що відбувається навкруг, непідвладне його волі, розуму, енергії. В ніч з п’ятого на шосте вересня стало очевидним, що шторм в протоці не дасть висадити десант і його перенесли на добу. Через це неждане перенесення графік завантаження рот, батальйонів, полків, техніки полетів до дідька і винуватих не знаходилося. Синоптики все валили на “небесну канцелярію”, моряки – на синоптиків, обіцяли, мовляв, тиху погоду, а в протоці хитавиця і неможливо вчасно подати плоскодонні судна... Дивізія вантажилася поспіхом, в метушні і безладі, в плутанині взводів, рот – по надходженню суден і плавзасобів. І не в нуль-нуль шостого вересня, а лише о четвертій годині ночі сьомого, на другий день війни, коли ні про яку раптовість десанту мова вже не йшла, відвалили від пірсів перші мотоботи...

В душі командира дивізії згасала впевненість в успішному форсуванні протоки, згасала, витрачаючись на боротьбу з сумнівами, передчуттям невідворотної біди, накопичена в передштурмові тижні і дні дорогоцінна віра в успіх операції. Про який наступальний порив можна говорити, коли...

Відстрибнула темнота, тугий жмут світла, як від електрозварки, осліпив всіх, хто був на містку, насувався збоку, перетворившись на біле, що розрубує ніч, лезо величезного меча. Руків’я тримав хтось далеко на березі, вістря, повільно переміщуючись, то безшумно лягало на воду, то наштовхувалося на гребінь хвилі, поки не простромило наскрізь тральщик, який теліпався посередині протоки.

...Ось вона, ця біда! Найгірше не позаду, найгірше попереду, воно лише починається. По протоці занишпорили промені прожекторів, десант виявлено, і не поблизу ворожого берега, на півдорозі, розрахунок на раптовість провалився, коли б не нехлюйство морячків, вони б давно були на місці, а тепер...

Різнуло світлом по очах і полковник закрився долонею. Промінь прожектора вихопив з пітьми неподалік тральщика по правому борту катер з білою цифрою “9” на борту. На цьому катері йшов командир шістсот сімдесят четвертого полку майор Бодров. Його полк був найкращим в дивізії, він мав першим штурмувати кримський берег. На кормі бронекатера тулилися один до одного десантники, за рубкою його було тісно від командирів штабу. Сліпучий промінь прожектора тримався на рубці “дев’ятки” секунду, другу, третю... І тут катер різко підскочив на хвилях, підкинутий потужним гейзером води, вогню і диму...

- На мину напоролись! – Високим голосом вигукнув Худяков. За весь час, поки стояли на містку, ні він, ні Глазков не перекинулися й словом – Право на борт! Спасательные средства за борт!

Рятувати, однак було нікого. Там, де щойно був бронекатер, крутилися у вирі уламки дерева, якісь ящики, бочки... за півсотні метрів пірнав у хвилях понтон з двома 76-міліметровими полковими гарматами. Цей понтон катер тягнув за собою на буксирі, тепер його зносило течією і хвилями все далі і далі...

Освітлений прожекторами, ракетами, десант борсався у протоці, розкиданий на всю її широчінь, захлиналися у хвилях тральщики, баржі, мотоботи, баркаси, понтони на буксирі катерів, а над ними вило, ревіло, багряно спалахувало небо, як під час грози, море викидало з себе білі водяні стовпи, які, здавалося, дістають до низьких рваних, насичених дощовою вологою хмар. І ледь опадали одні, як поблизу виростали інші – невидимі могутні кувалди гамселили по протоці, перетворюючи в тріски і уламки все, що потрапляло під їхні удари. Один такий удар прийшовся поблизу тральщика, стовп-велетень виріс обабіч Глазкова і він подумав, що це кінець, але корабель гойднуло і водяний велетень обвалився в стороні, тільки збив тральщик з курсу. Корабель завалювався на борт і вже здавалося, що він не вирівняється, але мить повагавшись, тральщик повернувся в початкове положення. З Глазкова вибуховою хвилею зірвало кашкета, голова гула – схоже, легка контузія. Що це було? Міна? Цей флотоводець, до всього, ще й завів їх на мінне поле! Полковник в люті оглянувся на Худякова, але побачив молодого незнайомого командира.

- А где Худяков?! – Намагався перекричати гуркіт командир дивізії.

- Убит. Осколком полголовы снесло... Унесли... – Долетіло крізь гуркіт вибухів.

- А вы кто?

- Командир отряда тральщиков, товарищ полковник, – флотський командир витягнувся, віддав честь, – капитан-лейтенант Осипов.

- Мы что, по минному полю идем?

- Нет, товарищ полковник. Отдельные только... попадаются кое-где...

Глазков і сам засоромився безглуздю свого запитання. Яке мінне поле! Так купно і прицільно може бити тільки артилерія. В протоці вибухають – він з досвіду знав – снаряди великих калібрів, по баржам і баркасам б’ють важкі далекобійні гармати. Це був вогонь на знищення, він досягав своєї мети, привид розгрому стояв перед Глазковим: перевернутий мотобот, люди, що лізли на його днищу по головам один одного, охоплений вогнем бронекатер, чорні фігури на його палубі метушаться, збивають вогонь, покинутий понтон з ящиками патронів і снарядів, що пройшов метрів за п’ять від борту тральщика, солдат верхи на колоді, який кричить, розмахує руками... В цю хвилину полковник Глазков розумів, усвідомлював тільки одне, найголовніше: переверталися, горіли, тонули не просто мотоботи і катери, набиті солдатами і командирами, – йшла на дно, гинула розстрілювана впритул націоналістами його, Глазкова, дивізія...

- Лейтенант, ракеты! Одна красная, одна зеленая...

Тінню вигулькнув з-за його плеча лейтенант, смикав, хапаючись, застібку сумки при боці. Полковник, розлютившись, зірвав з плеча ад’ютанта сумку, вихопив ракетницю, раз за разом пальнув у захмарене осіннє небо. Боявся, що на Тамані не помітять сигналу і він не почує характерний клекіт снарядів над головою. І враз полегшало на душі, коли побачив попереду, за якийсь кілометр вогненний вал. Ударила Тамань! І прийшла надія, що не все ще втрачено, сильно, все-таки, била Тамань, і зовсім недалеко було до кримського берега... Щось вже палало там – скирта сіна, сарай чи будівля якась, і відблиски полум’я висвітили багряну смужку біля самого прибою, і на цій смужці стрибали на хвилях десятки чорних цяток. Радісно тьохнуло серце – там, попереду, були мотоботи, баркаси і вже не піднімалися фонтани вибухів, значить вдалося головним загонам вціліти під артобстрілом, проскочити в мертву зону. В бінокль видно було фігурки солдатів, перша хвиля десанту, яка викотилася на берег. Відбігши від прибою, солдати чомусь загаялися, заметушилися на місці, залягли, схоже, перед дротяними загородженнями чи під вогнем дотів, які ожили на узбережжі. Тамань вже не підтримувала десант вогнем, била в глибину, і тепер десантникам потрібно було самим різати дріт і затикати пельку кулеметам в тих дотах. А зволікання приведе до того, що всі вони назавжди залишаться лежати там, на мокрому піску. Слідом за ними почнуть залягати інші і скінчиться все це тільки зайвими, безглуздими втратами. Полковник застогнав, як від болю...

- Сколько нам ещё тащится туда?

- Минут десять, не больше! – Прокричав капітан-лейтенант. – Подходим уже...

Але полковник уже й сам бачив – підходять бронекатери, баржі, мотоботи... Побачив і здивувався їхній кількості, здавалося, мало що залишиться на плаву після цього кривавого переходу, а все ж... Непогано попрацювала Тамань, вже не так вило і гуркотіло навкруги, ослабла вбивча хватка батарей націоналістів. А от з десантом відбувалося щось недоладне, поблизу берега збавляли хід, пригальмовували, зупинялися катери і баржі, ніби перед невидимою причальною стінкою. До берега лишалося метрів сто п’ятдесят-двісті, коли все остаточно застопорилося – бронекатери, баржі гойдалися на хвилях і не просувалися вперед ні на метр! Рухалися вперед, до близького прибою тільки мотоботи і баркаси, шлюпки, які йшли на буксирі катерів. Глазков відчув, як перестала вібрувати палуба під ногами, дизель не працював, тральщик рухався вперед по інерції, його повільно розвертало бортом до хвилі.

- Что это?! – Полковник схопив за плече Осипова. – Почему остановились?

- Дальше нельзя, товарищ полковник. На мель сядем.

Від берега донісся багатоголосий, протяжний крик. Підніс до очей бінокль – вся, освітлена пожежею частина берега була всіяна солдатами, вони атакували. Аж вилаявся від радощів... Атакуючі зникли з очей, здається, пішло у них на лад, захопили першу траншею, вибили “нациків” з окопів. Тепер навалитися б всіма силами дивізії, розвинути успіх! А баркаси і шлюпки чомусь не поверталися. Глазков понишпорив біноклем по березі, і побачене пояснило все: в білій піні прибою викидало на прибережну смугу якісь уламки, ворушилися чорні тіла викинутих прибоєм, розбитих хвилями мотоботів, баркасів, шлюпок. Жалюгідні ці залишки викликали в душі Глазкова тугу, яка з’являлася всякий раз, коли звучав похоронний марш. Клятий шторм! Зараз його гуркіт звучав похоронним реквіємом по його дивізії...

Водяні стовпи від розривів снарядів стали густіше підніматися серед нерухомих катерів та барж. Неподалік підстрибував на хвилях бронекатер. На його палубі купчилися десантники, одні стрибали у воду самі, інших, які впиралися, зіштовхували у воду матроси. Людей силою випихали за борт, вони зникали у хвилях, лише деякі утримувалися на поверхні і, кинувши зброю, пливли до близького берега. На інших кораблях, здається, відбувалося теж саме. Капітан-лейтенант, схопивши рупор, сипав матюками, але надривний крик цей в’язнув за бортом тральщика у гулі шторму і вітру в протоці та гуркоті вибухів. А ті, на бронекатері, продовжували тим же чином звільнятися від свого живого вантажу. Потрібно було будь-яким способом зупинити боягузливу наволоч, поки паніка не перекинулася на всю флотилію. Пару черг би по ним, трасуючими, з великокаліберного... але під рукою лише ракетниця. Осипов кинувся в радіорубку...

- Товарищ полковник, приказано высадку прекратить, корабли и суда глубокой осадки вернуть в Тамань. Приказ согласован с вашим командованием. – Перед командиром дивізії з’явився Осипов, витягнувся, відрапортував, за статутом кинувши руку до козирка. – Светает, хохлы могут накрыть нас авиацией и тогда кораблям крышка...

- Какая от них польза, от ваших самотопов! – Спересердя кинув полковник.

Тральщик вже розвернувся і повним ходом різав хвилю назад, до Тамані. Відходили й інші кораблі. Націоналісти більше не посилали їм навздогін снаряди, не до флотилії, яка відступає, їм зараз. Перед ними постала на повен зріст інша проблема, інший головний біль, наваляться хохли зараз на передові загони десанту, щоб скинути їх в море з захопленої смуги берега. Глазков дивився на берег, який віддалявся, там все ще щось горіло, по обидва боки від освітленого місця стрибали по чорному горизонту короткі вогненні сплески, це були не розриви снарядів чи мін, не била більше Тамань, мовчали і українські батареї – вибухали ручні гранати, схоже там, в окопах і траншеях, йшла рукопашна...

...З першого ж кроку по відчув Архип, як вислизає з-під ніг земна твердь. Вузькі, без перил, сходні плавно підняли його і в ту ж мить почали опускатися: нудотно, як під час падіння, стало, тіло полегшало, ніби зменшилося у вазі, а потім сходні знову потягли вгору і боляче врізалися в натруджені плечі лямки речового мішка, ніби залізом набитого, ремінь старого кавалерійського карабіна. Балансуючи, щоб не звалитися в чорні провалля по боках, не налетіти на передніх і не лягти під ноги заднім, які напирали в спину, під різкі, з матюками, командні крики: “не останавливаться... быстрей, быстрей, мать вашу...”, вони скочувалися в щільно збиту людську масу, де не було ні рук, ні ніг – одні голови в масляних від дрібного крижаного дощу шоломах, ніби притиснуті одні до одного кавуни в перевантаженій баржі. Маса ця мовчки прийняла, всотала в себе Архипа, притиснула біля самого борту на кормі благенького мотобота. І не існувало вже окремого від усього, від інших людей, неба, землі, води, Чорного моря людини, яка дихала, думала, щось там розуміла про себе, на ймення Архип, по-батькові Никодимович, на прізвище Мєшков. Ні його минулого, ні нинішнього, ні майбутнього – не існувало більше. Була лише темінь вересневої ночі, колючий, як наждак вітер і – там, попереду – важкі віддихи штормового моря. Там, на західному березі Керченської протоки, затаїлася оборона націоналістів. Туди, в її зубасту пащу, й піде зараз благенький мотобот, тихо відваливши від пірсу на березі Таманського півострова. Підуть туди інші мотоботи, катери, морські мисливці, десантні баржі, понтони і баркаси, набиті людьми у солдатських ватянках під саму зав’язку...

...Чхнувши чадом спаленого гасу, загуркотів двигун і мотобот важко відвалив від пірсу. Пропала, розчинилася в темряві причальна стінка і за хвилерізом шибонув у борт крутий бурун, облив всіх бриками, різко накренив мотобот. На Архипа, як з бочки, пролилася вода і від крижаного її холоду перехопило подих. Здавалося, благеньке це суденце зараз переверне, але крен, на щастя, вирівнявся. Однак не пройшов, і Архип зрозумів, що вже не пройде, холодок приреченості, що тоскно мутив з самого ранку душу: не вигребуть вони з цієї темноти і шкереберті нікуди – вода була скрізь, за десять сантиметрів від краю борту, хлюпала під ногами, миттєво просочивши все, що було на ньому, хоч знімай та викручуй, ще два-три рази ось так черпне – і шкарлупа ця піде на дно. Мабуть, вони змінили курс, хитавиця перейшла в кільову і від носа до корми по мотоботу, що вставав дибки, шмагало, як з потужних брандспойтів, при кожному новому його качку. Хрипким криком в гул шторму втиснулася команда:

- Вычерпывай, кому жизнь дорога!.. – Вмить поздувало з голів шоломи і весь взвод, розбившись на пару: один – черпає, другий – виливає, мовчки вчепився в цю безглузду – вода все одно прибувала – роботу. Чорна холодна прірва моря ніби насміхаючись, на зло всім їхнім зусиллям, затягувала в себе.

Вони забули, куди несе їх це старе, розбите рибальське корито, чекали тверді під ногами, берега, навіть того, кримського, зайнятого українськими націоналістами, де мабуть, чекала на них вірна загибель – всякий страх перед тією, можливою, відбивала інша, ось ця, реально існуюча небезпека...

Думки про берег повернули яскраві спалахи попереду: низьке небо над морем набухло раптом білим молочним світлом, яке метнулося враз донизу, впало на воду і в нервовому сяйві кинджальних променів, які нишпорили по протоці, відкрилося таке, чого й не уявиш – на всьому, скільки сягало око, просторі бовталися, злітаючи і пропадаючи на хвилях, катери, баржі, мотоботи, баркаси... В пелені диму, водяних бризок, вони вперто дерлися на круті буруни, рухалися в одному напрямку – туди, де метушилися, протикаючи дощову нічну пітьму, промені прожекторів української оборони.

- Ох, мать их... застукали... – Прокричав на вухо Архипові сусід. – Ну всё, бля... хана нам!

Над головами просвистіло і відразу ж щось гримнуло за ними далеко позаду. Ніхто не промовив і слова, не скочив, не махав руками своїм на ближньому мотоботі. Тільки разом перестали вичерпувати воду. Знову свист, тільки не одиночний, а багатоголосий, суцільний і так само багаторазово посилений гуркіт – небо над ними і за ними краяли десятки, сотні блискавок і здалося Архипу, що він потрапив у киплячий казан: повсюди – попереду, позаду, з боків, здибилося море височенними пінними фонтанами. Білі ці стовпи осідали у чорну воду чомусь дуже повільно, обвалюючись на благенькі суденця, які втратили й подобу якогось строю, були розкидані по всій протоці, усім своїм багатотонним тягарем. Один такий фонтан виріс зовсім поруч, метрів за тридцять, Архип бачив, як підняло, потягло вгору сусідній мотобот, вщент наповнений людьми, ламаючи на шматки дерев’яний корпус, і все це місиво з води, вогню, диму, уламків і людських тіл провалилося кудись в чорну морську безодню. “...и нас тоже сейчас размолотит, в пыль разнесет...” – він стягнув з плеча, поставив між ногами карабін, скинув лямки речового мішка, став розстібати бушлат, руки тряслися, як в пропасниці, неслухняні, ніяк не могли протягти останній ґудзик у петлю...

...Він летів у повітрі, все ще смикаючи цей ґудзик і не розуміючи, як опинився у небі і яка диявольська сила закинула його туди. Лютий холод прострелив тіло і збудив до дії оглушений мозок. Архип зрозумів, що з головою пірнув під воду і, хапливо працюючи руками, виринув на поверхню, хапнув повітря. Хвиля піднесла його високо, він оглянувся... Ні на гребенях, ні в низинах між чорних, масляних хвиль нікого не було. Черговий вал кинув йому на груди щось довге і пласке – уламок дерев’яного бруса. Архип видерся на нього, ліг животом, зуби вибивали дріб, руки, ноги зводила судома, і він міг тільки мертвою хваткою охопити цей посланий йому самим Господом Богом рятівний уламок дерева.

...Мотобот вискочив з темряви, високо задертий його ніс нависав над Архипом. Удар прийшовся на кінець бруса. Архипа скинуло, але він встиг вчепитися біля самої корми за борт, що низько сидів у воді. Чиїсь руки підхопили його, висмикнули з води, перевалили на дно посудини. Голова Архипа стирчала на рівні притиснутих один до одного солдатських колін і він крутив нею, чхав, кашляв, відпльовувався, не розуміючи, де і серед кого опинився, відчував лиш радість – живий, не зважаючи на все, він живий, врятований! – і все ще не дуже вірячи в таке диво...

- Что, нахлебался, бедняга? – Чоловік простягнув йому фляжку. – Ну-ка, глотни для согрева!

Він сам влив у відкритий рот Архипа пекучу рідину, горло перехопило, забило-стисло подих.

- Не дрейфь, щас пройдет... – І правда, пройшло, дихати стало легше і тіло стало легким-легким.

- Сдается, не шибко дорогой подарочек Нептун нам подбросил! – Коротко реготнув чолов’яга і Архип помітив два рубінові кубики на комірі його гімнастерки, смугастий тільник і чорний кружок з вишитими червоними нитками якірцем на рукаві бушлата. – Ты чей будешь, подкидыш?

- Мешков я, Архип, сто семнадцатая отдельная штрафная рота, десятый взвод... Долбануло нас, еле-еле выплыл, где теперь кого искать не знаю...

- Теперь ты наш... В морской пехоте... Радуйся, к нам просто так не попадают! – В хрипкому голосі лейтенанта чомусь Архипу вчувалася насмішка. – Где твое ружжо? Потопло? Ну, не беда. Щас высадимся и в бою себе оружие добудешь... А пока вот, держи. – Він сунув у долоню Архипу ребристу гранату.

Попереду, зовсім недалеко, здійнялася раптом, заливаючи все багряно-кривавим світлом, розросталася в ширину стіна. В кручених вихорах вогню і світла перекидалося щось чорне, безформне: груддя землі, каміння, вирвані з коренем дерева. І не море вже – в рівному, суцільному гулі піднімався перед мотоботом близький – ось він, рукою дотягнешся! – кримський берег. “Да это ж наши лупят!” – осяяв здогад.

- Держись, братва! – Піднявся лейтенант, вразивши Архипа кремезністю своєю і виразом обличчя, яке щойно добродушно-насмішкувате, тепер стало лякати злим оскалом перекошеного криком рота.

Потужний вал прибою підхопив мотобот, потягнув його на горбатій своїй спині, і з усього маху шваркнув на валуни, які по всьому узбережжю стирчали з піску. Удар, тріск дерева, яке розламувалося трісками, корма злетіла вгору, люди, налітаючи один на одного, посипалися у воду. Архип борсався в цій кучі, то чіпляючись за когось, то відштовхуючи когось, то налітаючи на щось м’яке, отримав удар стволом по щелепі, аж зірки сяйнули в очах, аж поки не вперся ногами в дно. Він рвонувся вперед, але відкатна хвиля потягла його назад на глибину і він віддався на її волю – згодилися набуті в дитинстві навички. Наступна хвиля підхопила його, він запрацював ногами та руками, і разом з пінним гребенем його викинуло на берег. Борсалися у воді, відповзали від вируючої води, піднімалися з колін солдати праворуч і ліворуч. Попереду в відблисках полум’я від чогось палаючого на березі, промайнула фігура лейтенанта – він біг на цю пожежу, щось вигукуючи і розмахуючи руками. Архип скочив, понісся навздогін – лейтенант залишався поки що єдиним, кого він знав з усіх людей, хто зараз тупотів поряд. Архип майже зрівнявся з ним, біг, намагаючись не відстати. Ноги зробилися легкими позаду залишалася широка піщана смуга, далі берег круто здіймався вгору і на схилі дорогу їм перепинила завада, досі ним не бачена – високий, густо порослий бур’яном вал з закрученого в спіраль колючого дроту, який віддалік здавався схожим на чагарник. Вони тицялися в тугі витки спіралі і відскакували, залишаючи на ній клапті своїх ватянок. Виручили сапери, перебивши зарядами сталеві колючі кільця. Поки робили проходи, над головами знавісніло тьохкали кулі, пульсуючі спалахи виривалися з амбразур дотів, які були вище по схилу. Хльостали по атакуючим солдатам блакитні нитки черг, летіли прямо в очі білі, червоні, зелені, малинові струмені трасуючих куль.

- Слушай мою команду! – Полоснув лейтенантів крик. – За мной, вперед! Впе-е-ере-ед!!!

Архип піднявся і слідом за лейтенантом пішов прямо на ці траси. Вони прошивали все навколо, а лейтенант, Архип, ще хтось збоку йшли прямо на них, прискорюючи і прискорюючи крок. Вони майже бігли, вигукуючи дику, нечувану, матірну лайку, яка переходила в істеричне, нелюдське виття. Вони самих себе оглушували цим виттям і гуркотом своїх автоматів, і неслися, як заговорені, неслися і не падали...

Лейтенант на бігу посилав черги зі свого АКС, – там, здавалося, нікого не було, тільки біліли, ніби покриті саваном, в світлі ракет невисокі горбки – і Архип мчав поряд, стискуючи в кулаці свою єдину “ефку[63]”. Вони летіли до цих горбків і коли там промайнула людська фігура, Архип, зрозумівши, що перед ним українець, вирвав кільце і кинув гранату. Там гримнув вибух і силует зник. Гранати вибухали вже по всій лінії горбків, які виявилися бруствером траншеї. Архип звалився на дно окопу, вдарився з усього розгону в піщану стінку і в голові задзвеніло. Піднявся, стріпуючи пісок, оглядівся – за три кроки сидів на дні траншеї ворожий солдат, голова, груди, живіт були посічені осколками. Біля ніг валявся розбитий автомат. “Это я его...” – зринула думка. Архип відкинув уламки чужої зброї, помітив кобуру при боці вбитого, витягнув важкий, маслянисто поблискуючий у світлі близької пожежі, пістолет. Потім розжився добрячим ножем у піхвах, чотири гранати зручно розмітилися в кишенях його шаровар. Лита важкість зброї заспокоювала, вгамовувала нерви, серце, що калатало в грудях, відразу ж з’явилася впевненість.

З-за повороту винирнули двоє морських піхотинців разом з лейтенантом.

- А где ж хохлы? – Запитав Архип. Один з піхотинців махнув рукою від себе. – Драпанули?!

- Комбат утонул, ну что ты скажешь, а... майор Демидов... – Лейтенант схлипнув, зло шваркнув по очам рукавом бушлата. Висунувся з траншеї, вдивлявся в сірий досвітній простір попереду. Там, на межі світла і тіні, на фоні темного неба, мигтіли тіні, що втікали.

- Вот, в бою достал! – Архип дістав і покрутив перед собою новеньким пістолетом.

Лейтенант глянув, кивнув одному зі своїх бійців на Архипа і мовчки відібрав у Архипа трофейний пістолет. Натомість один з піхотинців зняв з плеча автоматичний карабін Симонова, тицьнув у руки.

- У меня ж патронов нету... – Бурмотів, ошелешено оглядаючись Архип. Піхотинець кинув Архипу під ноги дві сумки з магазинами, разом з ременем і двома гранатними сумками на ньому.

- Автомат тебе сподручнее будет. – Лейтенант підвівся над бруствером. – За мно-о-ой!..

Крик його здався незвично гучним. Мабуть, від того, що стрілянина скрізь закінчилася і було незвично тихо навкруги. Він вискочив на бруствер, слідом за ним вискакували з траншеї інші морські піхотинці і бігли на цей крик, наздоганяли пітьму, яка повільно відступала на захід.

Догнати “нациків” не вдалося. Десь кілометр за три від узбережжя поминули висотку і рідкий ланцюжок морських піхотинців зустрів вогонь станкових кулеметів. Попадали на край зарослої бур’яном височини, звідки відкривався широкий огляд на всі боки, і повільно приходили до тями після атаки траншеї і погоні за націоналістами, які відкотилися незнамо куди. Лейтенант вже, як господар обходив з кінця в кінець захоплену з ходу висотку, оглядав її, як можливу позицію, намічав місця окопчиків і траншеї.

- Подходящее место. – Сказав, підсумовуючи результати свого огляду. Злетіла в тумані холодного світанку команда. – Расср-редото-очиться! Занять оборону! Командиры взводов, отделений ко мне!

Тут Архип по-справжньому роздивився його. Високого зросту, міцний, якийсь дебелий, він здавався відлитим з металу. Сірі очі, таке було враження, пронизували наскрізь. Глянув суворо на Архипа.

– Ну, что, солдат? Окапываться будем? Не ровен час, очухаются хохлы, попрут на нас с тобой...

- А чем я буду окапываться? – Розвів руками Мєшков. – У меня ж ничего не осталось.

- Не беда, обойдемся. – Піхотинець, той, що віддав йому АКС, розчохлив лопатку, яка висіла на поясі. – Можем на двоих окоп спроворить. Хочешь со мной в одном окопе воевать?

Земля, тонкий верхній шар, на висотці була піскуватою, під ним ішов сірий ракушняк, від каменю не дуже відмінний, але працював Архип завзято і окоп робився все глибшим, а бруствер над ним – все вищим. І разом з тим росло занепокоєння, відчуття своєї непотрібності тут і розуміння, що він змінити нічого не в змозі... Добрячий окоп вийшов, просторий. Архип натаскав у нього сушняку, і на бруствер також, для маскування. Вляглися, притислися, зігріваючи один одного, в затишку від холодного степового вітру. Намагаючись не потривожити сусіда, що задрімав, Архип визирнув з окопчика. Сонце вже сходило з-за спини, мазнуло золотом по висотці, стягнутій широкою скобою окопчиків. В них також вовтузилися, обладнуючи укриття, мокрі спини, угрівшись, теплом власного тіла сушили мокрі від морської води гімнастерки, штани, бушлати солдати невідомо якої, але вже його, Архипа, частини. Дізнаватися, що це за підрозділ морської піхоти, яка саме частина, не було ні часу, ні сенсу. Та й хто його знає, чим оте дізнання для Архипа могло скінчитися. Так ніби забули, а почнуть чіплятися з питаннями, візьмуть і проженуть. Де ж тут шукати свою штрафну роту, на дні протоки? Та й не хотілося знов повертатися під крик і мат конвою...

Над головою ковзнуло клекітливе шурхотіння, ніби з залізного даху зірвався пласт снігу. ...Йо-гу, йо-гу, йо-гу... Бридкі, схожі на крик віслюка звуки долетіли здалеку і відразу ж перейшли в наростаюче виття. “Ложи-и-ись!” – і гримнуло спочатку позаду, потім збоку, ще раз, ще раз і ще... вибухами накрило весь схил зайнятої морськими піхотинцями висотки, наступна хвиля підкотилася ближче. ...Йо-гу, йо-гу, йо-гу, йо-гу, йо-гу, йо-гу... Сіпалася і ходором ходила під Архипом земля, і він зречено думав, що вже не встати йому, не піднятися більше. По спині, по плечам, голові молотили важкі грудки ракушняку, ніби стала до роботи бригада велетенських гробарів, люто, живцем закопуючи його в сиру землю. Скрізь перед його очами була багатолика і нещадна смерть. І лише одне волаюче бажання – вирватися з цього задушливого, гуркітливого і виючого осколками мішка, хоч на мить перепочити від холодного страху смерті, оглядітися і без паніки та гарячковості щось зрозуміти, щось важливе і дуже потрібне. Жахливе відчуття мішка зі стінками, які обпікали на смерть, мішка, з усіх боків пронизаного осколками, не випускало Архипа зі своїх лещат, позбавивши здатності міркувати, керувати собою, щось робити...

Скрипучі звуки стихли, але тиша не настала. Повітря знову споров клекітливий шурхіт і тут же на східному схилі висотки, де вже була прокопана в тил мілка траншея, порснув вгору димний вогонь. Страшної сили вибух висмикнув з-під Архипа землю і злився з новими вибухами: гуркітливі сплески полум’я і диму накрили висотку, окопчики, траншею. Новий вогненний ураган продовжив свій безумний танок.

Вогневий наліт був страшний і згубний своєю смерчовою раптовістю, масованістю удару по невеличкій площі висотки. Ніби меч з дурного сну, страшний своєю безтілесною невідчутністю, жорстоко відсік минуле і грубо відсунув його кудись у небуття. Всього одна ніч і початок сьогоднішнього ранку... І на широкій дорозі життя розверзлося провалля. Безодня пролягла між незатишним, але зрозумілим і обжитим минулим і незрозуміло-страхітливим сьогоденням, яке губилося в загадковому мороці майбутнього.

Опам’ятався Архип від тиші, яка раптом настала. Він крутив головою, але навкруги було пусто, навіть в окопчиках нікого не було видно, тільки попереду слабо коливався густий бур’ян. І тут Архип побачив, як далеко попереду, ніби зубці широкого гребінця вирізьбилися людські фігурки. Але спочатку донісся віддалений гул, який з кожною секундою набирав силу, потім з мутної пелени на горизонті з’явилося нарешті те, від чого йшов цей гул – з низини виринули чорні квадратні жуки. За якусь мить стало зрозуміло, що це були не жуки, а чорні коробки з чітко видимими кубиками башт.

- Противник с фронта! Приготовиться к бою!.. – Праворуч-ліворуч, далеко-близько, чулися дзвінкі чи приглушені відстанню команди. – Занять окопы! Танки с фронта! Приготовиться к открытию огня!..

Коробки накочувалися рівним строєм і невдовзі можна було розрізнити, що дійсно йдуть танки, вони, розтікаючись праворуч-ліворуч, вишиковувалися в бойовий порядок для атаки. Далеко на горизонті, там, де степ покривала ранкова сутінь, вдарили спалахи. З тієї мутної пелени хлюпнуло в очі Архипу синюватими проблисками – танки вдарили осколковими. Повітря над окопами завило, але снаряди лягли десь позаду. Наступна серія розривів накрила схил висотки і тепер танки били безперестанку. З шлейфів пилюки вирвалися мотоциклісти і донеслися дзвінкі черги їхніх кулеметів. З-за танків ринули вперед бронетранспортери з піхотою, з їхніх бортів вдарив шквал вогню, по висотці полоснули великокаліберні баштові кулемети, трощачи в дрібний пил брудно-білий ракушняк. Оглушений, прокопчений гаром Архип раптом зрозумів, чому танкові снаряди ніяк не можуть дістати його. І інших також не дістають: окопчики (дякувати лейтенанту!) тулилися впритул до самого гребеню висотки і снаряди або вибухали попереду – осколки їхні тільки з вищанням пронизували повітря над головою, або далеко позаду. Осмілівши, він визирнув за бруствер, і збадьорююче відчуття невразливості відразу ж пропало – танки були всього за якусь сотню метрів. І стало зрозуміло – не дістали гармати, дістануть гусениці.

- Огонь! Отсека-ай!.. – Чомусь він відразу заспокоївся, вперше за минулу ніч і нинішній ранок, з того часу, як сів у пошарпаний рибальський мотобот, і до цих останніх хвилин свого життя.

В тилу хлопнули уривчасті постріли мінометів і перші ж розриви мін розкидали мотоциклістів, змусили їх шарахнутися в боки один від одного. Але це був лише початок бою. Знову хлюпнуло з танкових гармат короткими вогненним спалахами. Схил висотки ніби закипів і задимівся. Гуркіт цього кипіння, пил, сморід спаленої вибухівки, томливе напруження і інстинктивний страх – все це здавалося нестерпним.

Танки наблизилися, стали помітні довгі стволи гармат, а частокіл між машинами перетворився на живий ланцюг. Хохли йшли на повен зріст, не нахиляючись, ніби зовсім не знали страху. Тепер гуркотіло далеко позаду, праворуч. Потім ліворуч, ближче до моря, де біліли стіни напівзруйнованої школи на околиці селища, захопленого десантом – і там, і там, виходить, теж закріпився десантники, націоналісти наразилися на них, зараз намацували межі плацдарму, вишукували слабі місця в обороні. Висотка ж ця була ключовою: вона могла контролювати, – в залежності від того, хто володів висотою, – або підходи до плацдарму, або ж тили радянської дивізії, яка висадилася на узбережжі Керченського протоки...

- Танки! Два... четыре... пять штук! Ну, если Тамань огонька не подкинет, то... – Почув Архип голос лейтенанта. Скочив, побіг вздовж окопчиків з криком. – Приготовить гранаты!

Мєшков виглянув з окопчика тільки тоді, коли почув, як піднялася без усякої команди безладна рушнично-кулеметна пальба, і у цій своїй нестройній густоті вона здалася навіть достатньо переконливою. Бронетранспортери з піхотою, розділившись на групи, піднімалися схилом вгору. А танки разом з піхотою ніби заводили велетенський невід. Крайні машини поповзли одна праворуч, друга ліворуч, краї неводу почали помітно загинатися, ніби втягували в себе висотку, створюючи таку собі велику рухому загородку для худоби... Бронетранспортери зупинилися, з них посипалися на землю солдати, розбігаючись в боки. Деякі, ніби спіткнувшись, падали і більше не піднімалися. Окопчики огризнулися дружним залпом, короткими чергами з “акаесів[64]”. Архип також стріляв. Схил висотки стрясала гвинтівкова і автоматна стрілянина, вибухи гранат, тріскотня пальби час від часу перекривалася нестямним, нелюдським виттям та матірною лайкою...

Бронетранспортери, висадивши десант, трималися позаду, підтримуючи піхотинців вогнем великокаліберних кулеметів в конічних баштах та станкачами на бортових шворневих установках. Під прикриттям їхнього вогню піхотинці на бігу шикувалися в ланцюг. І цей ланцюг націоналістів був досить густим, солдати вдарили по окопчиках з автоматів такою зливою куль, що стрілянина з окопів відразу ж вщухла. І в цей час гучно пролунав голос лейтенанта:

- Гранаты к бою! Приготовиться к контратаке! – Команда змахнула сторопіння, яка охопила Архипа під градом хижих світлячків над своєю головою – трасуючих куль. Гримнули вибухи перших гранат, вони були кинуті передчасно і тому до атакуючих націоналістів не долетіли.

Ланцюг розпався, але танки продовжували сунути вперед і хохли не залягли – вони позбивалися групками і бігли за броньованими спинами машин, виринали з боків, поливали з автоматів і знову ховалися за броню. А танки вже підбиралися до окопчиків, гармати їхні мовчали, тільки по скошеній лобовій броні барабанили даремно кулі десантників. Небезпечними були ті, що пішли в обхід, один ліз по схилу, поблискуючи траками, і до окопчиків йому залишалося зовсім трошки. Хтось в чорному бушлаті, вискочив з окопчика, на який насувався танк, побіг назад і впав-переломився в бур’яні від короткої черги з танкового кулемета. Перестав битися в руках АКС, клацнув і замовк. Архип відкинув автомат і тепер дивився, як наповзає на окоп танк. Він не стріляв і за ним, теж не стріляючи, йшли націоналісти. Ніхто не стріляв по ним, висотка ніби вимерла. “Сейчас они будут здесь... Куда же наши подевались?..”

Ніби відчуваючи, що в десантників не залишилося гранат, танки рухалися неквапливо і ґрунтовно, від одного окопчика до іншого, крутилися над кожним. З-під самих гусениць танка вискочив дебелий чоловік, помчав перед ревучою машиною. Знову коротко рикнув кулемет, фігура солдата засмикалася, заметушилася, повалилася на коліна, скинувши руки вгору, танк накотився – і в пусте, безголосе небо рвонувся довгий нелюдський крик.

Архип не відчував страху – на емоції не залишалося ні часу, ні сили. У вуха ломився рев танкових дизелів, скрегіт і брязк траків. Навкруг все було голим і плоским, на дальньому фланзі неквапливо крутився над окопчиком танк і автоматники прочісували висотку, майже не остерігаючись. Набоїв до АКС вже не залишалося, але ще була одна “ефка” – встигну пришити хоч одного, вирішив Архип, дістаючи гранату з сумки. Поряд з бруствером гримнув вибух танкового снаряду, в очі сипонули кам’яним кришивом. На якусь часину він знепритомнів. Коли ж отямився, ніяк не міг пригадати, де ж він знаходиться. У вуха ломився рев танкових двигунів. Легені були забиті тротиловим смородом, відкашлявшись, Архип протер очі, запорошені вибухом танкового снаряду і побачив прямо перед собою скошений лобовий лист танка. Командирський люк був відкритий і з-за нього визирав танкіст в чорному ребристому шоломі. Погляд його був здивований – прямо перед танком вигулькнув невідомо звідки “червоний”. Архип висмикнув чеку і кинув туди, в запорошену пилом броню, гранату і останнє, що запам’ятав, сповзаючи на дно окопчика, був запах розпеченої сталі, перемішаний з гаром неспаленої солярки. А потім його здавило звідусіль...

Ще при розробці операції примітив її Глазков, цю невеличку висотку сто десять і дев’ять. Вона цілком могла стати ключовою в обороні плацдарму. От коли б її захопити... розраховувати на такий успіх операції в перші години висадки було практично неможливо, висотка в тилу націоналістів, майже за сім кілометрів від узбережжя. І тим не менш, Глазков про неї пам’ятав і відшукавши в метушні на пірсі перед самою посадкою на судна командира приданого дивізії батальйону морської піхоти майора Демидова, не наказав, попросив: “Первым идешь, Савелий Иванович... надеюсь на тебя... Есть одна сверхзадача. Помнишь, я говорил о высотке в глубине побережья? Не по зубам она нам пока что... Но если сможешь пробиться к ней...” Демидов пробився. До Героя мужика представити потрібно! І стояв до останнього... Всі вони там кістьми полягли, хто від батальйону після висадки залишився. Націоналісти зайняли висоту, коли нікого в живих там вже не зосталося. І кого звинуватити в тому, що не допомогли Демидову? Переполовинені при переправі батальйони полків Бодрова і Зубарєва? Вони захопили селище, школу, лікарню. Від полків залишилося по неповному батальйону, бійці Зубарєва захопили гарматний капонір на правому фланзі, відбили за день шість атак! Без артилерії, з одними гранатами проти танків і мотопіхоти...

Себе самого? Коли він повернувся під ранок на командний пункт армії, здивував спокійний тон командувача. Полковник звикнувся з думкою, що бути йому цапом-відбувайлом, чекав розносу, крику, навіть зняття з посади, але не цього ввічливого, навіть байдужого: “А-а, вот и хорошо, Илья Тимофеевич, проходи, присаживайся, рассказывай...” Розповідати, власне, було нічого. Замість двох полків з приданими їм частинами, з артилерією, як планувалося, висадилися тільки сильно поріділі роти – зведені в неповні батальйони, батальйон морської піхоти Демидова та штрафна рота. Правда, штрафники за чисельністю не поступалися стрілецькому полку – понад півтори тисячі багнетів. Втім, штрафникам багнети не видавалися. Комкор, ніби попереджуючи бажання Глазкова рубати “правду-матку”, припиняючи в зародку його гарячковість, сказав спокійно: “Да, крепко подвела нас погода... И моряков тоже можно понять. С такими плавсредствами... они сделали все, что смогли...”, і спитав: “Как думаете, выстоят батальоны? Националисты непременно попытаются сбросить их в море...” “Требуется артиллерийская поддержка отсюда, – Глазков говорив ухильно, – у них нет никаких противотанковых средств, одни гранаты...” І тут Глазкова вразив оптимізм в словах командувача: “Найдите способ связаться с ними, передайте: поддержку обеспечим. Им надо продержаться до темноты, часов восемь, максимум, десять. Нынешней ночью ваши полки будут на плацдарме. Теперь нам будет легче, шторм утихает, так что... Не расстраивайтесь, Илья Тимофеевич, всё будет нормально...” В його словах полковнику вчувалося байдужо-заспокійливе: “Возьмите себя в руки, полковник. В принципе ничего страшного не произошло, высадка состоялась, мы одной ногой в Крыму...” Кого він заспокоює? Глазкова? Себе? Навіщо? Він же не може не розуміти всього драматизму ситуації! І тоді залишається тільки здогадуватися: його “нерозуміння” – в яке важко повірити! – просто необхідне йому для чогось. А, можливо, і не йому зовсім. Можливо комусь там, в штабі фронту? Звідти вже пішло повідомлення в Ставку, а хтось не хоче дратувати додатковим повідомленням Самого, що з десантом-то – не зовсім того... “Идите, готовьтесь ко второму заходу, Илья Тимофеевич. Я верю в вашу удачу!”

Другий захід і правда виявився вдалим. Не нишпорили по протоці прожектори, хохли били слабо, не завдаючи особливих втрат. Та й море перестало на них працювати, хвиля була легка і судна підішли майже впритул до берега, не напоролися на кинджальний вогонь кулеметів – вистояли батальйони, під їхнім прикриттям поповнені полки дивізії і придана їй бригада морської піхоти висадилися, розтеклися по плацдарму, зарилися в землю... Але висотка, висотка! Не полишала Глазкова досада – не допомогли Демидову, не втримали висотку і, судячи з усього, немає в живих майора, вбитий, хоча все можливе...

Захоплений артилерійський капонір виявився дуже до речі. В ньому полковник розмістив свій штаб і дивізійний медсанбат. Командний відсік був обладнаний націоналістами всіма засобами зв’язку і мав непробивне перекриття з двох метрів фортифікаційного залізобетону. Жаль, не вдалося захопити гармату, яка тут встановлювалася. Втім, на війні, як на війні!

Він дивився на солдата, який стояв перед ним. В чорному бушлаті з віхтями вати в дірах, в обмотках, стоптаних черевиках, обмазаний глиною, з блідим обличчям. Зайшли начальник розвідки дивізії з майором, командиром бригади морської піхоти, і солдат звів на них запитальній погляд.

- Слушай сюда, Вахтанг, этот штрафник один уцелел от батальона Демидова. Вернее, от того, что осталось после высадки. Пока не рассвело, нужно прощупать высотку, посмотреть, что там у них где, какие огневые точки. Подбери группу, человека три, не больше. И чтоб ребята были... И его возьмите, он туда дорогу знает. – Сказав Глазков, кивнувши на Мєшкова. І до моряка: – Нужна высотка, понимаешь! Атаку назначаю на восемь ноль-ноль, так что у тебя целых три часа времени... Это приказ! У меня все.

Розвідники обернулися за дві години. Коли б ще атака вдалася! Атакували висотку два батальйони бригади морської піхоти, але націоналісти встигли відрити окопи, замінували підходи і закопали в землю танки. Було їх на висотці небагато, всього рота, але кулеметних гнізд розвідники налічили десятка три, не менше. Залишалося тільки дивуватися такій господарській розпорядливості хохлів: за неймовірно короткий час вони встигли виконати воістину велетенську роботу – викопали траншею, а п’ять танків були перетворені в броньовані доти. Ах, мав рацію полковник, ніяк не можна було віддавати їм висотку!

Перша атака була самою вдалою. Коли б ще вона досягла своєї мети! Націоналісти підпустили морських піхотинців до самого мінного поля і розстріляли в чистому полі, як на полігоні. А у морячків навіть малих піхотних лопаток не було, щоб окопатися! Шість разів ходили батальйони бригади в атаку і шість разів відкочувалися, втративши три чверті свого складу. І навіть Тамань не допомогла своїми калібрами! Досить швидко батареї на косі Чушка накрила берегова артилерія хохлів і дивізія залишилася без вогневої підтримки. Була ще надія на авіацію, з боку протоки на штурмовку ланками заходили “іли”, били ракетами і гарматами по висотці, самі несли втрати – кожен третій штурмовик не повертався назад, вступали у повітряні бої з винищувачами противника, але дивізія не могла просунутися вперед, в глибину Керченського півострова ні на крок. І так всі три дні! По п’ятнадцять-двадцять атак на день – жодного успіху! Націоналісти зарилися в землю по всьому периметру плацдарму, звели дзоти і доти, закопали в землю танки, збудували хибні вогневі точки і позиції несправжніх батарей, за першою траншеєю з’явилася друга, потім третя, перед траншеями все було опутано колючим дротом і засіяно сотнями і тисячами протипіхотних і протитанкових – хоча у десантників жодного танку не було – мін. І зустрічали атакуючі шеренги десантників щільним вогнем кулеметів і зливою снарядів та мін. Але обстановки все ж була не безнадійною. За ними стояла Тамань з потужними далекобійними батареями, її штурмовики і бомбардувальники, її підкріплення, націлена на плацдарм рідна вісімнадцята армія, могутній Кримський фронт. І раптом...

Йшов п’ятий день життя плацдарму і починався він ніби непогано, не так, як попередні...

- Товарищ полковник, шифровка из штаба фронта! – Капітан витягнувся, доповідаючи.

Глазков взяв листок, подивився і рядки застрибали перед очима. Повідомлення ніяк не вкладалося у свідомість і тільки з другого разу дійшов до нього неймовірний і грізний зміст радіограми. Всі, хто знаходився в командному відсіку артилерійського капоніра побачили, як зблідло обличчя полковника, зробилося сірим до невпізнанності. Глазков наказав всім вийти, залишив тільки начальника штабу.

- Решением Ставки наша армия выведена из состава фронта и передислоцирована на другое стратегическое направление. Одни мы теперь, Пал Захарыч. Думаю нет нужды объяснять, что это означает...

А що тут пояснювати: пішла артилерія, ліквідовані бази постачання, не буде тепер ні вогневої, ні матеріальної підтримки, ні допомоги людьми... А на плацдарм вже до двадцяти тисяч солдатів висаджено, одних тільки поранених за ці дні більше шести тисяч накопичилося і вивезти їх ніяк не вдається. На острові Тузла націоналісти встановили дві берегові батареї – одну п’ятидюймових морських гармат на механічній тязі, і 90-міліметрові універсалки, по вісім гармат у кожній і тепер топлять кожен другий баркас і мотобот, які йдуть на плацдарм. А вже з плацдарму тільки один з трьох встигає цілим добратися до Тамані. На ніч була надія, що вдасться під прикриттям темряви переправляти на керченський півострів маршові підкріплення, техніку і боєприпаси. Але берегові батареї на Тузлі мали радіолокаційне наведення, що їм ніч, дощ та туман! Топили все, що рухалося до керченського берега і від нього з плацдарму. За ці ночі скільки бійців, скільки зброї та техніки в протоці перетопили! А баштові дванадцятидюймові гармати в районі Аджимушкаю подавили і звели нанівець підтримку дивізіонів окремої морської артилерійської залізничної бригади на косі Чушка. Ось вже четвертий день українська артилерія перемішує артилерійським вогнем десантників, які закопалися в землю плацдарму. І ось тепер навіть такої підтримку позбувається дивізія! Чи довго вдасться тоді встояти? Коли малі артилерійські кораблі націоналістів: озброєні зенітними гарматами і автоматами десантні баржі і бронекатери, перекривають вночі протоку, ведуть бої з бронекатерами і мінорами Азовської флотилії і топлять разом з береговими батареями підкріплення в протоці?

Радист, переступивши поріг, доповів:

- Ещё две шифровки, товарищ полковник.

- Давай! – В першій йшлося про У-2 і штурмовики, які будуть скидати боєприпаси і продовольство. Штаб фронту наказував організувати прийом. А в другій чорним по білому було написано: “Поставленная вам задача выполнена. Дальнейшее удержание плацдарма нецелесообразно. Обеспечить эвакуацию через пролив не имеем возможности из-за блокады побережья националистами и недостатка необходимых плавсредств. Срочно сообщите план действий по выводу вверенных вам войск на Таманский полуостров.”

Судячи з усього відбулося те, про що Глазков здогадувався в глибині душі: проспівали-таки їм “реквієм”! В кінці радіограми повідомлялося про нагородження великої групи десантників орденами і медалями, а десятьом – і командиру дивізії також – було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Ніякої трагедії, мовляв, не сталося, все йде нормально і коли командування так вирішило, значить, йому видніше. Головне ж, цей обвал орденів та золотих зірок свідчив про те, що десь нагорі, скоріше за все на Самому Верху, вирішили вважати операцію закінченою, і це була остання дань їм, вона ніби говорила: дякуємо, братці, славно ви послужили радянській вітчизні, а тепер вигрібайте самі...

Прочитавши отримані радіограми, Глазков наказав зібрати всіх командирів частин і підрозділів в штабному відсіку артилерійського капоніру. Благо, залишилося їх не так вже й багато: двоє командирів полків, шість комбатів його дивізії і командир бригади морської піхоти разом з двома командирами батальйонів. З шести тисяч бійців бригада зараз налічувала ледве тисячу – два неповних батальйони...

- Что будем делать? – Відповіддю полковнику була похмура, тягуча тиша.

- А приказец этот может кому-то очень пригодиться, когда наши души будут витать на небесах. – Майор, командир морських піхотинців сподобався Глазкову з першого погляду. Командував з розумом, сміливий, у вирішальний момент бою викликав вогонь по висотці, де був його командний пункт. – Вытащит кто-то из папочки и будет чист, как ангел: вот, дескать, не выполнили распоряжения, сами и виноваты! Предлагаю, товарищ полковник, не на Тамань, а вглубь Крыма прорываться, в крымских горах леса густые, там и укроемся до поры, когда наши в Крым снова высадятся.

Рішення майора було несподіваним і присутні командири мовчки дивилися один на одного: а що, діло морячок каже! Глазков гостро глянув на майора, подумав: “Горяч, ты, братец, горяч...”

- Считаю такое предложение неприемлемым. Есть другое. Вот смотрите. – Глазков тицьнув у карту. – Здесь, на севере, у нас болото, хохлы считают его непроходимым и держат тут только небольшие заслоны из ополченцев. Я приказал прощупать это болотце, разведчики доложили: пройти можно. Протяженность его километра четыре и выходит оно к рыбацкому поселку Камыш-Бурун. Вот он, в двадцати километрах. Главное – там есть пирс и ширина пролива в три раза меньше, всего семь-восемь километров. И хохлы этот район не блокируют с моря, катера и тральщики смогут подойти и причалить. Что скажете?

Пожвавішали відразу, командири вже не здавалися полковнику на одне обличчя.

- Значит, решено. Дня на подготовку, думаю, хватит. Завтра в полночь двинемся.

- А раненые? – запитав командир дивізійного медсанбату. – У меня их уже шесть тысяч...

- Сегодня ночью придут суда. Которые смогут прорваться... Погрузим, сколько сможем, а остальных раненых придется бросить. – Твердо сказав Глазков...

...Мотобот щойно відчалив. І відразу ж зник з очей, тільки неголосні шуми нічного моря доповнювалися стукотом двигуна, який все слабшав. Глазков стояв на пірсі, проводжаючи останнє судно з пораненими. Цієї ночі до плацдарму змогли прорватися тільки три мотоботи, ще два судна були потоплені в протоці. Вони доставили боєприпаси для прориву і якусь дещицю харчів – всі ці дні десантники трималися майже на підніжному кормі, війна вимагала тільки набоїв, мін та снарядів, для хліба і тушонки виділяли тільки те, що лишалося після покриття нагальних потреб десанту в боєприпасах. На півдні горизонт осявали спалахи пострілів швидкострільних автоматів і різнокольорові траси снарядів – там йшов нічний бій між бронекатерами Азовської флотилії та артилерійськими кораблями націоналістів.

...Білий промінь прожектора ліг на воду і розрубав навпіл нічну темряву в протоці. Велетенська колода блакитного світла поштовхалася між каменями під невисоким обривом і покотилася по хвилях, аж поки не наштовхнулася на маленьке суденце зовсім недалеко від берега. “Бэдэбэ! Вот, собаки, засекли мотобот! – Полковник ледь не вилаявся вголос. – Надо поворачивать оглобли, пока не поздно. А то...”

Промінь прожектора на всьому його протязі засвітився яскравими вогниками, ніби через нього просмикнули гірлянду різнокольорових лампочок. І в ту ж мить над морем простукотів гуркіт швидкострільних гармат впереміж з різкими хлопками розривів. Було видно, як завирувала вода навкруг мотобота, викидалися високі білі гейзери, в просвітах між ними показався ніс, задертий вгору, потім корма, що стояла сторчма. Вогненна куля виросла на ній, лопнула, викинувши стовп чорного диму – снаряд влучив в бочки з соляркою. Ще якийсь час продовжували молотити автомати і разом все скінчилося. На тому місці, де був мотобот, нічого не проглядалося. Прожектор, понишпоривши по хвилях, згас. І пітьма, беззвучна, непроникна, чорним пологом накрила все довкіль. І лиш потім над морем засвітилися в небі зірки...

...Неподалік від берега, під горою бушував вогонь пожежі, горіли будиночки, горіли якісь будівлі, горіло селище Камиш-Бурун. Крізь клуби диму проглядався короткий причал з двома пришвартованими до нього мотоботами, вже переповненими людьми. Ще з десяток мотоботів бовталися в невеличкій бухточці, їх обліпили плавці, лізли по головах один одного, перевалювалися через низькі борти. По всій береговій лінії носилися очманілі люди, збивалися в групи, захоплювали човни... А в проміжок між плато і горою не поспішаючи, впевнено вповзали танки. За ними густо йшли ланцюги націоналістів.

Дві години назад рештки дивізії Глазкова і бригади морської піхоти пробилися через болото до рибальського селища. Мотоботи, які вийшли з Тамані, вже були тут. В ньому не було жодної душі і вітер порошив очі гарячим чорним попелом. Глазков дав наказ вантажитися на судна. З першим ешелоном вдалося відправити до семисот чоловік, з другим п’ятсот, з ним відбули всі штабні працівники, дивізійна розвідка, особливий відділ. В третій раз прийшли тільки п’ять мотоботів і люди зрозуміли – більше чекати нічого. І тут почалося... Біля причалу підстрибував на хвилях сірий корпус бронекатера. Нуртував і рвався до нього безумний натовп, горлав і лаявся. Задні кидалися в щільно спресовану людську масу і та пружинила, їх відштовхувало назад. Задні пробували ще й ще, але їхні спроби і з другого, і з третього... і з сімдесят третього разу закінчувалися однаково. А потім матроси втягнули трап і побігли, пострибали на палубу охоронці з комендантського взводу. навздогін кинувся і натовп. Люди хваталися за леєра, але охоронці і щасливці, що потрапили на бронекатер, спихали їх ногами, зіштовхували у воду... І з берега летіло, підхоплене сотнями горлянок:

- Шку-уры-ы-ы!.. Подо-онки-и!.. Бляди комиссарские, в душу вас креста-бога-мать!..

Заревівши двигуном, ринувся в протоку бронекатер. З шаленіючого натовпу вискочив солдат і, припавши на коліно, бив, бив, бив навздогін кораблику з автомата...

Промайнула і в ту ж мить провалилася кудись, знову мигнула на самому краю сутінкового моря темна цятка. І знову щезла. Тепер вже остаточно. І забігали, заметушилися, загорлали затихлі було на березі люди. Зниклий бронекатер забрав з собою останню надію дістатися до Тамані, до своєї зелі – відпихнула від себе, кинула напризволяще їх радянська країна, як кидає своїх дітей безпутна, гуляща жінка, одна назва якій... І кожен тепер сам повинен вирішувати, що йому робити, куди податися...

Біля причалу вже горланив-розпоряджався якийсь лейтенант, але його ніхто не слухав. Розхлябана солдатська маса розтікалася, збивалася в невеличкі групки, мітингувала, рвала горлянки... Швидко сутеніло. Викинулися над горою, кульками покотилися в чорну вишину червона і зелена ракети. Хто його зна, що вони означали для націоналістів, цілком можливо початок нової атаки. Зате зримо і переконливо просигналили мітингуючим про початок кінця:

- Разбегайся, братва, пока не поздно! – Берег пустів на очах. Архип дивився і не міг зрозуміти, куди ж діваються люди. Скоро навкруги нікого не залишилося. Вони були вчотирьох, всі, хто залишився від дивізійної розвідроти: сержант Воронов, Архип і двоє розвідників – Семен Маркін і Колян Вєтров.

- Пошли! – Сказав сержант. Він повів їх до вцілілого дворика. Там вже шурували четверо солдатів, скидали ватянки, шаровари, переодягалися в якесь барахло, знайдене в уцілілій від пожежі комірці. Всім своїм виглядом вони показували, що нікого все це, крім них самих, не стосується.

- Мы тут решили артель рыбацкую сколотить, робы на всех хватит! Бери, переодевайся... – Головним тут був дебелий солдат, зі свіжим рожевим шрамом на щоці.

- Где ж вы совесть потеряли, солдатики, мать вашу?! – Почав закипати сержант.

- А там, где и начальнички наши, которые на катере к едрёной матери смотались! – Злостиво вигукнув дебелий. – Иди-ка ты, сержант, своей дорогой, подобру-поздорову...

Чужі люди – четверо в одному, четверо в другому кутку двору – вовтузилися в темряві. Ще недавно солдати однієї армії, готові прийти на виручку товаришеві, покласти голову за нього, зараз вони насторожено, з побоюванням зиркали один на одного , як недобрі сусіди, що чекали тільки каверзи від ближнього свого. Ніщо їх більше не поєднувало: все – і минуле, і нинішнє, і таке невизначене майбутнє, близьке і далеке, якщо судилося йому здійснитися, і саме життя – все в них тепер було нарізно...

[1] Авіаційне крило – з’єднання авіації на авіаносці. Включає три-чотири авіагрупи: винищувальну, штурмову, протичовнову, гелікоптерну.

[2] Народні Збори – вищий законодавчий орган України. Народні Збори оголошують про стан війни країни.

[3] “Слідопит” – двомоторний літак дальнього радіолокаційного виявлення, стеження і наведення. Базується на авіаносцях.

[4] КС-3 – комерційний Сікорського. Середній вантажо-пасажирський літак фірми І.І.Сікорського, злітна вага – 10 тонн, 25 пасажирів або 2500 кг вантажу.

[5] корабельний острів – головна надбудова авіаносця

[6] ПБК – Південний берег Криму

[7] ППБ-300 – підвісний паливний бак ємністю 300 літрів.

[8] “Київ”, “Севастопіль” – ударні авіаносці Середземноморської ескадри, подальший розвиток АВУ “Славутич”. Водотоннажність шістдесят п’ять тисяч тонн, авіакрило кожного АВУ налічує сто двадцять літаків і двадцять чотири гелікоптери.

[9] П-40 – винищувач одеського авіаконцерну “Чорномор”, головний конструктор Олександр Картвелі розроблявся разом з КБ Курта Танка, німецького авіабудівного концерну “Фокке-Вульф”.

[10] ЗПС – злітно-посадочна смуга.

[11] КДП – контрольно-диспетчерський пункт.

[12] ШВАК – назва авіаційної гармати на радянських літаках.

[13] АНО – аеронавігаційні вогні. На правій площині – зелений, на лівій – червоний.

[14] Дальній – дальній радіопривод.

[15] ПГО – переднє горизонтальне оперення.

[16] Станиця Тимашевська, в районі цієї станиці знаходився аеродром, де базувався винищувальний авіаполк радянських ВПС.

[17] ПКМ-40 – пістолет-кулемет зразка 1940 року, модифікований. Конструктор І.К.Безручко-Висоцький

[18] ДРАП-2 ОН – дальній розвідувальний полк особливого призначення. (ОН – особого назначения.)

[19] Лі-2 – військово-транспортний літак, “ліцензійний, другий”.

[20] ГВФ – гражданский воздушный флот.

[21] “на брее” – тобто, на низькій висоті, бриючий політ.

[22] АФА – аерофотоапарат.

[23] Ереси – РС, реактивний снаряд. Штурмовик Іл-2 міг нести від 4 РС-132 до 8 РС-82

[24] “беркут” – багатоцільовий винищувач С-250, двигун повітряного охолодження потужністю 2500 к.с., злітна вага 4500 кг, дві синхронні гармати 30 мм в коренях крил, два синхронні кулемети 15.5 мм в фюзеляжі, дві гармати 30 мм в площинах.

[25] ФЗУ – фабрично-заводське училище. Форма навчання в Радянському Союзі робітничих кадрів.

[26] Щілина – найпростіше укриття для особового складу від вогню стрілецької зброї, осколків снарядів та бомб. Являє собою коротку Г-подібну канаву глибиною до 1.5 метра. Ємність щілини до 12 чоловік.

[27] ВМБ – військово-морська база.

[28] К-2П, К-2А – бомбардувальник Калініна П – пікіруючий, А, “атакуючий” – штурмовий.

[29] РБК-250 – разовий бомбовий контейнер вагою 250 кілограмів. Містить до 150 кумулятивно-осколкових суббоєприпасів для ураження броньованої техніки або до 200 осколкових боєприпасів для ураження живої сили.

[30] Б-39 – фронтовий бомбардувальник Йосипа Нємана. Спочатку називався ХАІ-39 (Харківський авіаційний інститут, зразок 1939 року)

[31] “новік” – з числа затоплених в Новоросійській бухті в 1918 році.

[32] ОВР – охорона водного району.

[33] С-250, “Шершень” – легкий фронтовий винищувач Сімферопольського авіазаводу, подальший розвиток С-25 “Беркут”, літак для динамічного вертикального маневру.

[34] Дунда – кругленька і товстенька дівчина. З болгарської мови.

[35] ВППК – висотний протиперевантажувальний костюм.

[36] АСП – автоматичний стрілецький приціл. Електронний пристрій, який вираховує поправки для стрільби з авіаційної гармати по рухомій повітряній цілі, об’єднаний з радіодалекоміром і автопілотом. Входить в прицільно-навігаційний комплекс літака і використовується також для стрільби некерованими ракетними снарядами та для бомбоскидання при крутому пікіруванні (з кутом більшим за 60 градусів).

[37] БМО – броньований морський мисливець. Катер водотоннажністю 60 тонн, озброєний двома зенітними автоматичними гарматами і двома спареними великокаліберними кулеметами. Має броньований корпус і палубу, розрахунки гармат і кулеметів прикриті бронею.

[38] “сигара” – жаргонна назва ракетного блока, формою схожого на кубинську сигару.

[39] БДБ – швидкохідна (быстроходная) десантна баржа. Розрахована на перевезення і десантування на необладнаний берег двох танків або до роти піхоти.

[40] “Каченята” – Пошуково-рятувальна служба флоту. На борту гідролітаків і гелікоптерів ПРС емблема – жовта качка з виводком каченят. Звідси і прізвисько.

[41] “веселі каченята” – назва походить від пісеньки: “Про веселих каченят нам співають всі підряд...”, з легкої руки одного з фундаторів пошуково-рятувальної служби цю дитячу пісню запускали з гучномовців при виявлені льотчика чи того, хто потрапив у біду.

[42] “Чорноморське танго” – план нанесення авіаударів по аеродромам радянської авіації в районі Азовського моря і на Чорноморському узбережжі Кавказу.

[43] “пейзани” – бійці винищувальних батальйонів.

[44] “апельсини” – суббоєприпаси касетних бомб і снарядів, разових бомбових контейнерів мають форму апельсину або яблука, корпус такого суббоєприпаси зроблений з пластмаси помаранчевого кольору (звідси й назва) з впресованими сталевими уражаючими елементами – кульками або роликами.

[45] “вісімка” – горизонтальний маневр літака, який нагадує цифру “вісім”. Застосовується, коли потрібно баражувати над певним місцем.

[46] “Ударний”, “Активний” – річкові монітори типу “Ударний”, спроектовані і збудовані на корабельні Червоне Сормово. Водотоннажність 252 тонни, два дизеля по 800 к.с., швидкість 11.5 вузла, броня 4.6-7.2 мм, артилерійське озброєння дві 130 мм морські гармати, 2 спарені 45 мм гарматні установки і кулемети.

[47] “Желєзняков”, “Жемчужин”, “Флягін”, “Мартинов”, “Ростовцев” – річкові монітори типу “Желєзняков”, спроектовані і побудовані на корабельні Червоне Сормово. Водотоннажність 263 тонни, потужність силової установки 280 к.с., броня борту 8 мм, палуби 4 мм, рубки 30 мм, артилерійське озброєння дві 102 мм гармати, 2 спарені 45 мм артустановки і кулемети.

[48] Монітор – монітори були озброєні армійськими гарматами-гаубицями для полегшення постачання боєприпасами, оскільки передбачалося постачання з армійських складів. Артилерія моніторів встановлювалася в спеціально спроектованих баштах, які дозволяли вести навісний вогонь.

[49] Бронекатер – БКА були двох типів: великий (проект 190) і малий (проект 191М). Великий БКА мав дві універсальні башти з 87.6-мм польовими гарматами-гаубицями і двома спареними кулеметними установками калібром 15.5 мм. БКА міг нести до восьми річкових мін. Малий БКА мав одну башту і дві кулеметні установки, міг нести до чотирьох річкових мін. Катери мали рознесене бронювання з двох броньових листів товщиною по 7 мм. Броня палуби складала 10 мм. Швидкість обох типів катерів сягала 20 з половиною вузлів.

[50] дивізіон кораблів – найнижче тактичне з’єднання кораблів 2, 3 і 4 рангу. Може бути окремим чи входити в склад бригад. Число кораблів в дивізіоні залежить від призначення, озброєння і тактики дій.

[51] Крамбал (крамбол) –товстий короткий брус на вітрильних суднах, який виходить за борт. На зовнішньому кінці має шків для кат-талей, за сприяння яких якір, після виходу з води, підтягується на висоту палуби і закріплюється.

[52] ЦАП – центральний артилерійський пост. Звідси відбувається керування вогнем корабельної артилерії.

[53] КДП – командно-далекомірний пост

[54] Вага снарядів 155-мм гаубиці становила 64-65 кілограмів. Снаряд має виступи замість ведучого пояска, що дозволило збільшити його відносну довжину і вагу в порівнянні з стандартними 152-мм снарядами.

[55] “бички” і “букашки” – жаргонна назва бронекатерів. Походить від БКА- бронекатер.

[56] БПУ – батарейний пункт управління. Броньована башта з далекоміром, з засобами зв’язку і приладами централізованого управління артилерійським вогнем.

[57] “букашка” – малий бронекатер проекту 1125.

[58] Кабельтов – позасистемна одиниця довжини, дорівнює одній десятій морської милі (185.2 м), використовується для виміру відстаней на морі.

[59] Постріл – пристрій на кораблі у вигляді горизонтальної балки, яка встановлена перпендикулярно до борту на рівні верхньої палуби. Слугує для постановки і закріплення шлюпок і катерів під час стоянки корабля на якорі, а також для посадки особового складу в них. На ходу корабля завалюється до борту.

[60] БЧ-2 – бойова частина корабля. Основний організаційний підрозділ екіпажу корабля, призначений для виконання певних бойових задач. В бойову частину входять особовий склад і закріплене за ним озброєння і технічні засоби. На кораблі може бути до семи бойових частин: БЧ-1 – штурманська, БЧ-2 – артилерійська, БЧ-3 – мінно-торпедна, БЧ-4 – зв’язку, БЧ-5 – електромеханічна, БЧ-6 – авіаційна, БЧ-7 – управління.

[61] Шкафут – середня частина верхньої палуби між передньою (фок) щоглою і наступною (грот) щоглою, або між носовою і кормовою надбудовами.

[62] Бак корабельний – частина верхньої палуби, яка йде від форштевня до фок-щогли або носової надбудови.

[63] “ефка” – граната Ф-1.

[64] “акаес” – АКС, автоматичний карабін Симонова. Калібр – 7.62 мм, гвинтівковий набій, магазин на 20 набоїв.