До Варязького моря (альтернатива) - Українське військо у ХХ-ХХІ сторіччі

- Прошу! – Офіцер у парадному однострої двері прочинив і до кабінету ступив.

За столом сидів непоказний опасистий чоловік – фігура звичайнісінька, таку навіть не помітиш в натовпі, більше уваги привертає тільки його військовий однострій – зросту середнього. Чоловік підписував папери і передавав аркуші вусаню-фельдфебелю гренадерського зросту. Молодий офіцер був розчарований зовнішнім виглядом начальника розвідувального відділу армії. А капітан чував, що полковник Музиченко багато працював за кордоном, знає всі основні європейські мови, за час війни з Радянським Союзом не раз бував в тилу росіян на чолі розвідувально-диверсійних груп та загонів.

- Телефонограми обсягом понад десять слів – мені на візу. Офіцер має висловлюватися коротко. – Полковник віддає красеню-фельдфебелю останнього аркуша, що явно замість секретарки тут. – Вільні!

Начальник розвідвідділу підвів очі на офіцера з чотирма капітанськими зірочками на погонах. Голос у полковника рівний, безбарвний, абсолютно нейтральний. Таке враження, ніби начальник розвідувального відділу армії вбрався в захисне забарвлення, аби нічим не виділятися. Коли б не очі...

На відміну від безликої фігури у полковника чіпкий погляд. Очі – жорстокі, погляд його нагаєм б’є по ребрах. Вочевидь, полковник знає силу свого погляду і вмить вираз очей змінюється – сірі очі його дивляться на нового офіцера розвідвідділу байдуже, без будь-якої емоції, нічого в тих очах не прочитаєш.

- Товаришу полковник, капітан Денисенко. Представляюсь з нагоди призначення офіцером Другого відділу штабу Вісімнадцятої армії. – Чітко кинув долоню до козирка капітан.

- Доброго дня, товаришу капітан. – Полковник Музиченко підвівся з-за столу і потиснув капітану руку. – Зазвичай після цього офіцера заведено поздоровляти... Але у вас були інші плани...

- Хіба в армії заведено рахуватися з думкою підлеглого? – Капітан ніскільки не здивований: люта баталія з кадровиком за повернення в свій розвідувальний батальйон закінчилася поразкою капітана.

- А як же ж ще! – На обличчі полковника щирий подив.

- Кадровики міркують інакше. – Ввічливо заперечив капітан.

- Юрій Георгійович, чи не так? – Полковник вказав на стілець обабіч столу. – Прошу!

Присів Юрій, на стіл оком кинув. На столі начальницькому жодного папірця зайвого, два телефони праворуч, ліворуч – тека шкіряна, прямо перед полковником – письмове приладдя з календарем.

- Я просив-просив випускника-відмінника, а він, ледь прибувши, в стрій проситься.

- Я, товаришу полковник, з початку війни в розвідці, тому хотів би повернутися в свою роту...

- Скільки часу ви служили в армійській розвідці, Юрію Георгійовичу?

- З початку війни і до контузії в липні минулого року. При поверненні з розвідвиходу... – А про себе капітан подумав: “Буцімто сам цього не знаєш. Особову справу, напевне ж проглядав...”

- Так-так, пам’ятаю, тоді ваша група взяла радянського полковника. Цінний “язик” виявився. – Полковник вказав на орден Вітчизняної війни на грудях капітана. – Це за нього?

- Так точно. Тоді за наказом начальника штабу армії вся група була нагороджена.

- Ще в училищі ви були нагороджені Гетьманом іменною зброєю...

- Зайняв перше місце по військовому багатоборству на Всеукраїнських змаганнях. – З гордістю підтвердив капітан. – Саме перед випуском, у червні сорок другого...

- Юрію Георгійовичу, чому ви, маючи право вибору місця служби вибрали саме Північну Групу армій? – Різко змінив напрям розмови Музиченко. – Тут ніби з листопада минулого року припинилися бойові дії, армія наша навіть зі складу Діючої Армії виведена, а на сході та півдні війна кипить. От би там вашій діяльній натурі себе проявити! Ви ж на спокійну ділянку прибути вирішили. – Юрій вже спалахнув був, вирішивши, що полковник його в легкодухості підозрює. – Що ви собі легкого життя забажали чи тилового спокою, то ваші нагороди... та й біографія ваша таке припущення геть спростовують. І в вашому віці людям притаманний кар’єризм, в хорошому значенні цього слова. Отже?

- Так точно, товаришу полковник, легкого життя я собі не шукаю... Дійсно, Сіверський фронт вже в грудні минулого року розформований і Вісімнадцята армія зі складу Діючої Армії виведена. Зараз на цій ділянці фронту тимчасове припинення вогню. А на сході та півдні війна йде повним ходом. Проте я надав перевагу Вісімнадцятій армії. І ось з якої причини, товаришу полковник... В ході кампанії сорок третього року українські війська вийшла на кордон держави і далі бойові дії вели війська або союзників, або сформовані в Україні національні частини російської, грузинської, азербайджанської армій. В частинах цих національних армій були, звичайно, українські військовики, і в немалій кількості, проте тільки в якості радників та військових спеціалістів, коли таким частинам передавалися українське озброєння і бойова техніка. Таких частин приблизно половина, а решта озброєні радянськими зразками танків, важкої артилерії, стрілецького озброєння. І хоча зараз йдуть бойові дії в межиріччі Дона і Волги, в Поволжі, на Північному Кавказі, там війна доходить свого кінця...

- А тут навпаки, після тривалого затишшя готується новий удар по радянським військам.

- Поясніть. – Полковник задоволено посміхнувся – капітан йому щораз більше подобався.

- Після завершення Білоруської стратегічної наступальної операції потрібно поповнити війська, відремонтувати і відновити пошкоджену бойову техніку, підтягнути тили, поповнити бойові припаси і запаси паливно-мастильних речовин, людей нагодувати та дати їм відіспатися, врешті-решт. Тобто, на цій ділянці фронту настала тривала оперативна пауза. Але після завершення операції пройшло вже чотири місяця, точніше, 144 дні. Згідно воєнної науки, підготовка до наступної операції має вже завершуватися.

- Але ж Вісімнадцята армія скоротилася? В Білоруській наступальній операції ми мали чотири армійські корпуси, зараз їх всього два? Та й бойову техніку армія передає своїм союзникам... Чи не так?

- Це дійсно так. – Погодився Денисенко. – Важкі танки Т-3 “Молот”, матеріальну частину артилерійських бригад ми передаємо союзникам. Але одночасно йде переформування частин армійських корпусів. Ззовні вони так і залишаються армійськими, тобто, об’єднаннями піхотних територіальних дивізій. А всередині дивізій піхотні батальйони отримують бронетранспортери і стають механізованими, в дивізіях формуються важкі танкосамохідні полки, які отримують бойову техніку наступного покоління: важкі танки Т-10 “Боксер”, важкі САУ зі 155-міліметровими гарматами-гаубицями. Танкові полки піхотних дивізій переозброюються середніми танками Т-44 з новими 105-міліметровими гарматами. Артилерійські полки і бригади отримують нові артсистеми, нові гусеничні тягачі. Перелік можна продовжувати і далі, але висновок буде тільки один: Вісімнадцята армія готується до наступальної операції стратегічного значення.

- Що ж, викладачі на Курсах не помилилися – аналітичний склад розуму ви маєте. – Полковник, принаймі так здалося Денисенку, промовив це з іронією, але сказати напевне капітан не міг – вираз обличчя Музиченка був незворушний, то ж Юрко міг і помилитися. Начальник розвідувального відділу тим часом дістав з шухляди люльку, спробував продути її, тільки з цього нічого не вийшло, тому пошукав знову у шухляді, дротинкою прочистив і став натоптувати люльку тютюном. – Сподіваюся, робота у нас вам, Юрію Георгійовичу, сподобається. А коли ні... права подати рапорт вас ніхто не позбавляв.

Розмова перервалася і кілька хвилин обоє мовчали. Полковник робив вигляд, що надзвичайно зайнятий своєю люлькою, а Денисенко міркував, як найкраще відкараскатися від нового призначення: майбутня служба була йому явно не до душі. Але ось люлька, нарешті, задиміла і полковник коротко ознайомив капітана з його майбутньою роботою.

- Вам зрозумілі задачі, які ви будете виконувати? – Запитав, завершуючи розмову, полковник.

- Так точно. Але... – І капітан зробив несміливу спробу відстояти своє право в майбутньому разом зі своїми товаришами по службі в розвідувальному батальйоні на виходи в радянський тил. – Задля кращого виконання покладеного на мене завдання. На місці, як кажуть, видніше...

Вислухавши прохання капітана, полковник похмуро підсумував:

- В своєму батальйоні ви наслухалися теревень про нашу роботу! Так ось, наказую: всі балачки забути! І про мандри за лінію фронту також забудьте! В тил до москалів вас не пошлють, це будуть робити інші. Починати доведеться з азів. Ваша робота буде тихою: отримати зібрані іншими людьми данні і аналізувати їх. Недаремно ж в вашій характеристиці з курсів викладачі розщедрилися і повідомляють, що у вас розвинуте аналітичне мислення. Ось вам і випадає прекрасна можливість довести, як воно розвинуте...

Після цього дістав з сейфу карту з нанесеною обстановкою, останні документи і зведення, і, побажавши Денисенку успіху, запропонував приступати до підсумовування і підбору розвідматеріалів, що буде зовсім не важко, “особливо, коли у вас дійсно розвинуте аналітичне мислення”, не без уїдливості – це вже не здалося капітану – зауважив начальник розвідувального відділу армії.

- У вас ще є питання? – На останнє поцікавився Музиченко.

- Питань немає. Дозвольте йти, товаришу полковник?

- Так. Приступайте до роботи... – Начальник розвідувального відділу армії вже думав не про нового офіцера в своєму відділі, він думав про те, що потрібно повітряну розвідку спрямувати на дальні підступи, де виявлені рокадні дороги, які йшли з півдня на північ, паралельно лінії фронту... – Коли ж робота у нас вам не сподобається... або ви для такої роботи не підходите... ви можете подати рапорт по команді.

Внутрішньо капітан посміхнувся: це була майже перемога. Що ж, можна вважати, що свого він домігся, подумалося капітану. Ну, майже домігся...

Йде капітан Юрій Денисенко штабним коридором, переможно чоботами сяючими поскрипує...

...Його візит в штаб армії і розвідувальний відділ відбувся, звичайно ж, у супроводі одного з офіцерів армійського розвідвідділу. Інакше капітана просто б сюди не пустили. Документи його перевіряли багато разів, перш ніж капітан представ перед начальником розвідки Вісімнадцятої армії...

На початку березня Юрій Денисенко закінчив Вищі курси вдосконалення офіцерського складу. На курси капітан потрапив прямо зі шпиталю, ледве видужавши після контузії. Контузія нічим серйозним не загрожувала і в Денисенка була впевненість, що невдовзі він повернеться в свою частину. Погони старшого лейтенанта Юрко отримав вже в шпиталі, звання вкупі з орденом наздогнали його на лікарняному ліжку. Здавалося, перспективи для молодого офіцера відкривалися райдужні. Та й час був вдалий: армія, в якій він служив, ось-ось мала почати звільнення Білорусі, але... командування розсудило інакше.

І старшому лейтенанту Денисенку на цілих шість місяців довелося стати школярем.

Курси він закінчив з відзнакою, і це було звичним – до війни він тільки й робив, що вчився: спочатку в школі, потім у військовому училищі. Наступного ранку після випуску курс вишикували на плацу і генерал-полковник Прісовський, начальник курсів, зачитав наказ Міністра оборони про присвоєння курсантам чергових звань. Генерал читав без окулярів, далеко відсторонивши руку, деякі прізвища промовляв нерозбірливо і Юрко боявся, що не розчує, коли назвуть його. Але все обійшлося, генерал поздоровив Денисенка з достроковим присвоєнням звання капітан і після невеличкої паузи зачитав доповнення: капітану Денисенку, як відміннику, надавалося право за власним бажанням вибрати місце для проходження подальшої служби. Все складалося, якнайкраще, тому голос генерала глухуватий здавався капітану незвично дзвінким, бліде сонце березневе – сліпучо яскравим, блякле небо весняне – нестримно блакитним. Здається, подумалося йому, доля посміхнулася мені особисто, та ще й на всі тридцять два зуби!

Через кілька годин зі столичного аеродрому він вилетів в Білорусію, на фронт...

...Штаб армії – це концентрація влади жорсткої, нерідко жорстокої, невмолимої та незламної. Загальновійськова (польова) армія – основне оперативно-стратегічне[1] об’єднання Сухопутних військ Збройних Сил Української Держави. Під час війни місцеве населення, промисловість, транспорт і зв’язок на території, де розташована польова армія, використовуються для ведення війни. Життя і діяльність всіх і всього на території, де розташована польова армія, підпорядковується військам. А військами керує штаб. І цей штаб також визначає правила життя на території, де розміщується польова армія.

Найважливішими в армійському штабі є перший, оперативний, і другий, розвідувальний, відділи. За роботою штабів різних рангів Денисенко раніше міг спостерігати збоку, нині ж він сам став офіцером штабу армії, то ж матиме можливість вивчати предмет зсередини.

Капітан Денисенко майже рік війни провів у армійському розвідувальному батальйоні. Правду сказати – не звик він до штабної служби. Там, у розвідбаті не було тиші, тепла і затишку. Там було відчуття постійної небезпеки, під час розвідвиходів простір навколишній часто був сповнений далеким відлунням пострілів, хрипким загнаним диханням переслідуваних людей і злобним повискуванням собак, яких переслідувачі за мить спустять зі шворок. За місяці, проведені в госпіталі і на навчанні Юрій Денисенко відвик від цього. І ось він знову на війні. Але війна цього разу далеко. Поки що він отримав призначення в штаб Вісімнадцятої армії. Тут в коридорах килимові доріжки глушать звук кроків. Тут панує тиша і спокій.

...Штаб Вісімнадцятої армії розташувався в особняку на околиці Вітебська в приміському селищі.

Тут густий старовинний парк оточений високою цегляною стіною. В тінистому парку старі липи рядами – зеленою хмарою огортають головну будівлю, серед них сховану. До комуністичного перевороту це був заміський будинок місцевого багатія. А перед війною і до самого звільнення Білорусі від російської окупації тут був запасний командний пункт радянської загальновійськової армії.

Від воріт до входу дорога йде між стінами густих кущів, вимощена бетонними плитами, як і майданчик перед фасадом, також стіною з кущів оточений. Дорога плавно завертає навколо особняка до нового триповерхового корпусу, його незадовго до війни з тильного боку прибудували до головної будівлі.

Штаб армії, де нині служитиме капітан, має в своєму підпорядкуванні два армійських корпуси і кілька дивізій, серед них одна танкова і одна артилерійська. В порівнянні зі штабами своїх противників та союзників штаби українських армій гранично компактні. Нічого і нікого зайвого. Штаб армії – всього лише два генерали і кілька десятків офіцерів, вузол зв’язку та ще рота охорони. І це все, ніякої бюрократії...

...Через кілька днів Денисенко знав майже все, що стосувалося його прямих обов’язків. Сприяло цьому і те, що начальник розвідвідділу не забув про молодого офіцера: щовечора полковник викликав Юрка до себе для довгої бесіди. Капітан в перші дні на новій посаді ще не зовсім розумів значення отримуваної ним інформації, через нього проходили розрізнені відомості, які ще потрібно було поєднати з тисячами інших. І коли капітан узагальнював зібрані за добу розвідувальні дані, безпристрасне обличчя полковника жвавішало, на тонких блідих губах з’являлася посмішка. Це означало, що Музиченко задоволений. Години вечірніх співбесід ставали коротшими і одного разу полковник пообіцяв молодому офіцеру певні зміни...

Щоденно, без перерви, батальйонними і полковими розвідниками вивчається передній край радянських військ. Всі зміни, які трапляються, негайно наносяться на карту в штабі батальйону або полку: нові вогневі точки, траншеї, ходи сполучення, система ворожої оборони на своїй дільниці відповідальності. Кожної доби, зазвичай вночі, до переднього краю противника виходять дивізійні розвідники. Вони повертаються з пошуку з “язиком” або з новими відомостями про ближній – полковий, дивізійний – тил радянських військ. Інколи розвідгрупи не повертаються. Але ті, хто приходить назад, приносять безцінні відомості про мінні поля, райони оборони, резерви противника в тактичній зоні оборони радянських військ.

Всі ці дані накопичуються в першому відділенні розвідувального відділу штабу армії. Перше відділення керує розвідувальними батальйонами дивізій, розвідувальними ротами полків, артилерійською, інженерною та хімічною розвідкою. Потім зібрані відомості передаються в інформаційне відділення розвідувального відділу штабу армії, тут вони аналізуються, перевіряються різними способами, заносяться на топографічну карту, стаючи позначками графічного відображення всієї оборонної системи ворога.

З радянського боку час від часу з’являються перебіжчики, дивізійні і армійські розвідники приводять з пошуку “язиків”. Полоненими і роботою серед радянських військ займається шостий відділ штабу армії. Взятих розвідниками “язиків” та перебіжчиків допитують якнайретельніше. А потім їхні свідчення в підсумку поступають сюди, в розвідвідділ армії, проте вони потребують особливо ретельної перевірки і повторних перехресних допитів. Тільки після того, коли не залишилося ніяких сумнівів в правильності цих свідчень, вони також ставали додатковими даними на дзеркальному відображенні ворожої оборони.

Над ворожими тилами літає повітряна розвідка. Для цього в армії є окрема розвідувальна ескадрилья. Аерофотознімки російського тилу поступають в армійський розвідвідділ, в відділення технічної розвідки. Технічна розвідка армії займається, в основному, радіорозвідкою, в її розпорядженні армійський батальйон пеленгації і радіоперехоплення. Цілодобово в радіоефірі відслідковується діяльність ворожих радіостанцій. Заводиться окрема тека на кожну радіостанцію: тип, призначення, де знаходиться, кому належить, на яких частотах працює. Кожен вихід радіостанції в ефір фіксується. Особливо цікаві радіостанції, які працюють шифром. Відділення технічної розвідки, крім того, керує підлеглою радіорозвідкою дивізій і полків. Отримані з аерофотознімків, радіоперехоплень та пеленгації дані перепровіряються наземною розвідкою і поступово додають нові дані до суми раніше зібраних.

В радянському тилу діє глибинна розвідка. Нечасті радіограми – за кожною невідомою радіостанцією чекісти і військові контррозвідники московитів полюють оскаженіло, як і за рідкими групами підпільників, – ще більше збільшували глибину бачення оборони, резервів, намірів і настроїв ворожих військ і населення. Глибинною розвідкою займається третє відділення, в його розпорядженні для цього армійський розвідувальний батальйон – минулого літа Денисенко, тоді лейтенант, і сам очолював розвідгрупу в цьому батальйоні, – та роти глибинної розвідки розвідувальних батальйонів двох корпусів та шести дивізій. Глибинна розвідка дивізій і корпусів, на відміну від армійського розвідбату, діяла в ближньому – до ста кілометрів – тилу ворога. Дії рот глибинної розвідки давали змогу армійським розвідникам діяти в більш глибокому тилу росіян, не відволікаючись на розвідувальні операції в прифронтовій смузі противника.

На радянській території діють групи підпільників і агентурна розвідка. Відомості від цих груп поступають в відділення агентурної розвідки. Крім того, в розвідувальний відділ армії поступає інформація про противника з підпорядкованих штабу армії штабів дивізій та полків, від авіаторів, зі штабу Групи армій, а також з розвідувальних відділів сусідніх армій. Постачає інформацію про росіян і контррозвідка – завжди корисно знати, до чого саме проявляє свій інтерес противник.

І от всі ці отримані з різних джерел дані стікаються в інформаційне відділення, де відбувається остаточна обробка отриманої інформації.

Всю зібрану інформацію про противника – радянські війська, – розвідувальний відділ збирає не для забавки, її потребує перший – оперативний – відділ, який займається бойовим плануванням. Щоранку на столі капітана чекала ціла пачка шифровок, які поступили за минулу добу. Робота капітана – розібратися з ними, зміни в складі угрупування ворожих військ нанести на карту, яка знаходиться в першому, оперативному відділі, і на основі цих змін спрогнозувати можливі дії противника на найближчий час...

Через два тижні роботи Денисенко підготував свій перший прогноз: два тонких друкованих листки паперу з назвою “Ймовірні дії 3-ї ударної армії РСЧА на наступний тиждень”. Начальник штабу армії повинен знати все про противника, і щоранку капітан доповідає про зміни, які сталися за минулу добу...

На другий місяць полковник Музиченко доповів начальнику штаба, що капітан Денисенко годиться і ввечері, коли інші співробітники пішли вже відпочивати після напруженого робочого дня, викликав молодого офіцера до себе. Це було щось на кшталт посвячення в головну суть роботи армійського розвідника. Полковник відкрив сейф, який стояв у нього за завжди закритою портьєрою, дістав карту Смоленської та Псковської областей з нанесеною на ній обстановкою і розгорнув на столі. Лиш глянувши на карту, Юрій вже не міг відірвати від неї погляду. Капітан відразу ж зрозумів, що коли б росіяни знали про існування такої карти, то не пошкодували б кількох дивізій, щоб тільки знищити її. Працею та життями багатьох людей були добута інформація, яку полковник Музиченко наніс на цю карту. На карту були нанесені прикордонні укріплення, треті і четверті смуги оборони і опорні пункти ворога, його резерви, рокадні і під’їзні дороги з мостовими спорудами, дамбами по берегах річок, шлюзами на каналах, з пропускною здатністю мостів і шлюзів, з габаритами, тоннажем і особливостями їхнього будівництва, мінні поля, що прикривали підступи до населених пунктів, кількість оборонних споруд в селах, містечках і містах...

Денисенко дивився на цю карту і думав про тих людей, які пройшли крізь вогонь, для того, щоб здобути необхідні відомості і допомогти знищити ворога. Полковник скоса глянув на підлеглого, потім повільно згорнув карту і сховав її до сейфу.

- Ось, Юрію Георгійовичу, уточнення цієї карти буде тепер вашою турботою. Ми проробили поки першу частину роботи. Потрібно ще встановити, які частини і з якою зброєю стоять на захисті кордону. Наша армія націлена на Псков і Новгород. Ось ваша ділянка роботи. Хто захищає ці міста, як забезпечити захоплення мостів через ріку Велика? Ви звернули увагу на те, що всі мости і дамби заміновані? Як зірвати ці плани радянського командування? Ось ті питання, яким ви будете віддавати весь ваш час і терпіння...

...Починалося друге воєнне літо. На світанку теплого травневого дня по бетонній дорозі, що в ліс придорожній відгалужувалася від Брест-Литовської автостради, з’явилися величезні автомобілі Краз-9821 з сідельними причепами. Бетонка вела до галявини мальовничої...

Галявина, де височів триповерховий будинок, зведений в стилі рицарського замку і півдюжини будиночків навколо, вже була огороджена парканом з колючого дроту. Поряд – шість модулів “Редут” – вузол зв’язку. На причепах – комплекти збірно-щитових будинків. Кран автомобільний з’явився, замахав стрілою своєю, звільняючи причепи від вантажу. А внизу щити підхоплювали військові будівельники та шпарко ставили на підготовлені заздалегідь місця. Розвантаження ще тривало, коли загуділи на галявині криті вантажівки ДАЗ-353 і невдовзі до військових будівельників приєдналися військовики в захисних одностроях. Застукотіли молотки та сокири, задзвеніли пилки. Було очевидно – військовики тут надовго...

Ех, шкода, не було тут стороннього спостерігача. А то б він неодмінно здивувався, почувши балачки солдатські. Так, наприклад, тягнучи здалеку частину стінки чи даху збірного будиночка вдвох, могли вираховувати, як їм стати, аби тягар розподілявся порівну. І тут же намалювати схемку в блокнотику з неодмінною вагою тіла F і силою тиску на точки опори P. Збираючи будинки, могли робити геометричні розрахунки. І була тут глибока повага до шкільних знань і бажання якнайповніше застосувати їх на практиці. І ще стороннього спостерігача здивувало б різноманіття емблем на нарукавних нашивках: тут були солдати всіх спеціальностей – піхотинці, сапери, зв’язківці, артилеристи...

Ще зовсім недавно вони всі вчилися в старших класах загальноосвітніх шкіл, в коледжах, інститутах і університетах Києва, Житомира, Львова, Одеси, Миколаєва, Запоріжжя і Дніпропетровська. Позаду у багатьох були навіть військові училища, вони на “відмінно” і “добре” витримали екзамени і вже бачили себе з лейтенантськими зірочками на золотих погонах...

Але вийшов наказ Верховного Головнокомандувача Гетьмана України Павла Скоропадського і всі вони стали бійцями повітряно-штурмових бригад, або інакше аеромобільної піхотою.

До “аеромобільності”, правда, було ще далеченько. О п’ятій годині ранку над табором гучно лунали їхні голоси: “Рота-а-а! Підйом!” і батальйони, роти, взводи приступали до бойового навчання. А щоб від занять бійці не відволікалися, навіть караульну службу несли підрозділи військової поліції...

...Коли почалася війна з Радянською Росією, повітряно-штурмові або аеромобільні війська за своїм особовим складом були суціль – від командувача до рядових бійців десантно-штурмових бригад – молодіжними і іншими бути вони просто не могли. Бо парашутний спорт разом з гелікоптерної технікою став розвиватися в Українській Державі тільки на початку тридцятих років. І як військова справа, отримав розповсюдження в кінці десятиліття. Гвинтокрили ж на озброєнні десантних підрозділів з’явилися саме напередодні нападу Радянського Союзу на Україну, буквально за кілька тижнів до початку російської агресії.

А зародилися власне аеромобільні частини, як різновид повітряно-десантних військ, після Синайського конфлікту. Синайському ж конфлікту передувала Громадянська війна в Іспанії – перша спроба товариша Сталіна і російських комуністів запалити пожежу нової Світової війни в Європі. Спроба ця була невдалою, в березні сорокового року пожежа Світової війни за Піренеями була погашена. Але в Кремлі не покладали надії і планували на осінь тридцять восьмого – війна в Іспанії ще тривала, однак товариш Сталін нею не цікавився більше – конфлікт між німцями і чехами за Судети. Перспектива отримати вогнище війни Світової на своїх кордонах не на жарт стурбувала господаря Маріїнського[2] палацу. Було зрозуміло, що війна між Німеччиною і Чехословаччиною відріже Українській Державі шляхи постачання з Заходу, а Середземне море перекриє флот Італії: Муссоліні від можливості перетворити Середземне море в “італійське озеро” не відмовиться і підтримає Гітлера. Це означало ізоляцію України від світу, аналогічно тому, як від західних союзників була ізольована Російська імперія. Після цього Радянський Союз, маючи невичерпні ресурси, міг почати війну проти України без оглядки на думку західних демократій. Тим більше, ділові люди Заходу й самі не мали нічого проти того, аби прибрати чужими руками українських конкурентів.

Рішучі дії Гетьмана України і українського уряду – заява про захист території Чехословацької республіки, як своєї власної, і введення на допомогу чехословакам українського контингенту – привели до військового перевороту в Німеччині. Загибель в жовтні тридцять восьмого року фюрера німецької нації Адольфа Гітлера і всієї верхівки націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини викликала політичну кризу в країні. Обурені німці вимагали покарання для винуватців загибелі своїх вождів і винних потрібно було знайти, інакше тимчасовий уряд могли скинути розлючені народні маси. А люди, як прийшли на місце Гітлера і його соратників відчули раптом всю принадність верховної влади в країні. Тріумвірат, який утворився, – а це вищі військові командири, партійні бонзи середньої ланки, керівники служби безпеки Третього рейху, – дуже вдало спрямував гнів і ненависть німців на тих, кого ненавидів Гітлер – на громадян Німеччини єврейської національності. Євреїв після кривавих погромів по всій країні збирали в спеціальні концентраційні табори для подальшої депортації на їхню історичну батьківщину – до Палестини.

Але ситуація там і так була непроста – в 1936 році в Палестині спалахнуло Арабське повстання пов’язане з П’ятою Алією[3], коли в Палестину прибуло чверть мільйона євреїв з Європи. Щоб вгамувати пристрасті, уряд Британії, яка мала від Ліги Нації мандат на управління Палестиною, видав Білу Книгу, де обмежував еміграцію євреїв в Палестину і заперечував право євреїв на управління Палестиною.

Проте, ситуація і так залишилася напруженою. Єврейське населення Палестини становило вже більше чотирьохсот тисяч, а тут, після примусової депортації, ще більше восьмисот тисяч євреїв прибувало з Німеччини. Судна з депортованим йшли безперервним потоком і ситуація стрімко ставала некерованою. Передбачаючи нове повстання, британці відмовилися від мандату на Палестину і, після низки драматичних подій, що відбулися в Хайфі та Тель-Авіві, 14 травня 1939 року було проголошено державу Ізраїль. А вже наступного дня почалася Арабо-Ізраїльська війна, більше відома, як Синайський[4] конфлікт.

Українській Державі в ньому довелося прийняти найактивнішу участь. Український національний рух, маючи тісні стосунки з сіоністським рухом, підтримував право євреїв на утворення власної держави. Про це неодноразово говорили найвищі представники України – і Гетьман Скоропадський також – в Лізі Нації. Уряд України запевнив Єврейське Агентство[5], що надасть всебічну допомогу новоутвореній країні. Тим більше, з України до Ізраїлю, щоб допомогти в становленні нової держави, емігрували понад чотирьохсот тисяч українських євреїв. І коли арабські країни: Ліван, Сирія, Трансіорданія, Ірак, Єгипет розпочали війну проти Ізраїлю, з України пішли каравани суден зі зброєю для створюваної армії Ізраїлю.

В ході війни арабськими військами був блокований Західний Єрусалим, зі Старого міста було вигнано всіх євреїв, сили Арабського Легіону обстрілювали єврейський анклав на горі Скопус, в результаті гинуло багато цивільного населення. Дорога, яка з’єднувала Тель-Авів і Єрусалим була перерізана Арабським Легіоном, що захопив форт в районі Латруна. Місто було позбавлене всіх джерел постачання. Обмежена була видача води. Ситуація вимагала негайного вирішення, будувалася дорога в обхід. В останній момент на караван транспортних суден, що виходив з Одеси, були завантажені дванадцять гелікоптерів Сікорського С-34[6], щоб вирішити проблему постачання всього необхідного в блокований Єрусалим. Поки транспорти йшли до Хайфи, створилася критична ситуація на узбережжі: єгипетська армія блокувала місто Ашдод і просувалася до Тель-Авіву. Місто захищали озброєні поселенці і міщани, всього не більше сотні бійців. Отримавши повідомлення про ситуацію, командир конвою прийняв рішення підняти в повітря гелікоптери, – це був просто подарунок долі, що машини завантажили в останній момент на палуби суден, а не в трюми транспортів, – і переправити батальйони українських добровольців на допомогу захисникам міста. Кожна машина злітала з перевантаженням – гелікоптери замість вісімнадцяти піхотинців по двадцять озброєних бійців піднімали. За вісім рейсів кожного гелікоптера перевезли чотири піхотні батальйони, які врятували ситуацію. Місто утримали, частини єгипетської армії, що прорвалися на північ від Ашдода, були оточені і блоковані, наступ єгиптян зупинено. В подальшому гелікоптери постачали боєприпаси, продовольство, медикаменти, воду і все необхідне в блоковані арабами міста і кібуци, перевозили війська і евакуювали цивільне населення до самого завершення конфлікту. В ході війни було поставлено ще п’ятдесят дві машини Сікорського і вони проявили себе в цьому конфлікті з найкращого боку.

А українські генерали осмислювали і оцінювали отриманий досвід. Виявилося, що посаджена на гелікоптери піхота якнайкраще відповідає концепції стратегічної оборони в маневреній війні. А українська армія в першій фазі війни з Радянським Союзом вести саме стратегічну оборону мала намір. Тому авіаційній корпорації Сікорського були гарантовані військові замовлення.

Ідея застосування гелікоптерних десантів полягала ось в чому. Щоб наступаючі полки і дивізії могли вести успішні бойові дії, вони потребують постійного і безперервного постачання всього необхідного для життя і бою: боєприпасів, палива, медикаментів, продовольства і всього-всього-всього... Стрілецький полк Червоної армії перед нападом на Українську Державу налічував 3182 людини, 1310 гвинтівок і карабінів, 984 самозарядні гвинтівки, 313 пістолетів-кулеметів, 116 ручних кулеметів ДП, 54 станкових кулемета “максим” і ДС-39, 6 зенітних кулеметних установок М-4 (чотири кулемета “максим”), 3 великокаліберних кулемета ДШК, 49 мінометів (27 – калібром 50 мм, 18 – калібром 82 мм, 4 – калібром 120 мм), 12 45-мм гармат, 6 полкових 76-мм гармат. Стрілецька дивізія налічувала 14483 людини, мала три стрілецьких і два артилерійських полки, танковий батальйон, розвідувальний батальйон з плаваючими танками і важкими бронеавтомобілями, протитанковий і зенітний дивізіони та інші частини і підрозділи. Вся ця юрба командирів і бійців, ця купа зброї потребувала безперервного живлення всім необхідним для ведення бойових дій і евакуації поранених та пошкодженої техніки і озброєння. І якщо припинити цей життєдайний потік з тилу на передову і з передової в тил, негайно натиск наступаючих частин зменшиться, а то й взагалі впаде до нуля. Удари артилерії та авіації по транспортним артеріям ефективні, але відчутно вплинути на припинення чи зрив наступу вони не в змозі – ні авіація, ні артилерія не можуть займати територію, не можуть її контролювати тривалий час, це може зробити тільки піхотинець. Однак тут постає непроста проблема: можна десантувати роту чи батальйон для захоплення і утримання на певний термін якоїсь висоти чи переправи, однак такі підрозділи стають одноразовим військом – евакуювати підрозділ з ближнього тилу противника, внаслідок насичення його озброєнням та живою силою ворога, немає ніякої можливості, і він або гинув, або його бійці потрапляли в полон. Українська армія не могла погодитися на такий спосіб ведення війни: по-перше, підготовка десантних частин обходиться значно дорожче звичайної піхоти; по-друге, і це було головним, ні армія, ні суспільство не погодиться втрачати бійців таким робом.

Аж тут з’явилася гелікоптерна авіація. Нова авіаційна техніка – транспортні гелікоптери видатного авіаційного конструктора Ігоря Івановича Сікорського – давала можливість провадити успішну евакуацію підрозділу з ближнього тилу супостата після виконання бойової задачі.

Концепція ця була красивою в теорії, але вона потребувала підтвердження практикою. Гелікоптери тільки заявили про себе, однак перспективи їхнього застосування були ще досить туманні.

Ідея повітряних десантів, як засилання повітрям воїнських формувань в тил противника, виникла ще за сивої давнини. Однак в ті часи вона носила фантастичний характер і тільки в роки Великої війни отримала таке-сяке матеріальне забезпечення у вигляді повітряного транспортного засобу – аероплана. Літальні апарати бурно розвивалися і це привело генерала Вільяма Мітчелла до ідеї висадити в тилу німецьких військ спочатку дивізію, а потім і цілу “повітрянодесантну армію”. І коли б війна затяглася, можна було б гадати, був би реалізований цей прожект чи ні. “Позиційний жах” Західного фронту пам’ятали всі і пошук запобігти такій ситуації в подальшому з закінченням бойових дій в Європі не припинився.

Для повітрянодесантних військ відразу ж виявилася головна, визначальна мета – сприяння наступаючим угрупуванням наземних військ. Теорія застосування повітрянодесантних військ мовить, що повітряний десант призначений для дій в ході несподіваних, стрімких наступальних операцій. Після Світової війни європейські країни в більшості не задумували грандіозних наступальних операцій, тому в таких країнах повітрянодесантні війська розвитку не отримали. Повітрянодесантні війська були створені в Німеччині, в Італії і в Радянському Союзі. І першою на цій ниві була Червона армія. Ще в 1930 році на навчаннях Московського військового округу під Воронежем 2 серпня був висаджений парашутний десант з десяти бійців. Десантування відбувалося двома рейсами. 2 вересня було десантовано з літака АНТ-9 відразу 11 бійців. Скромні за масштабами експерименти мали велике значення. Вони стали першою в історії спробою ввести в практику військової справи принципово новий спосіб бойових дій – проведення повітряного десанту для ведення бою в тилу противника. 1931 року в Ленінградському військовому окрузі був створений позаштатний дослідний авіамотодесантний загін у складі однієї стрілецької роти і окремих взводів. В 1933 році авіадесантний загін розгорнули в 3-ю авіаційно-десантну бригаду особливого призначення...

В Україні перші парашутні підрозділи були створені в 1932 році, вже 10 і 14 жовтня 1932 року перші загони десантувалися на навчаннях Київського військового округу. За десантуванням і діями парашутистів спостерігали Гетьман України Павло Скоропадський і командувач Київського військового округу генерал-полковник Петро Болбочан. Після низки експериментальних навчань був сформований в 1935 році експериментальний парашутний загін, на його базі відпрацьовувалася тактика застосування повітряного десанту і практикою перевірялася теорія застосування “вертикального охвату” і “об’ємної операції”. Такі загони мало кожне Оперативне Командування. В кінці тридцятих років експериментальні загони парашутистів переформовувалися в парашутно-десантні батальйони, головне призначення яких полягало в ведені диверсійно-розвідувальних дій в тилу ймовірного противника. Ймовірним противником була, поза сумнівом, Радянська Росія. Більшого, ніж розвідка і диверсії в тилу росіян, від парашутистів не вимагалося...

І тут в 1939-40 роках несподівано для всіх на сцену театру бойових дій просто-таки вириваються гелікоптери – новий клас літальних апаратів. Гелікоптери Сікорського С-34 на той час досягли достатньої для бойового застосування технічної досконалості. Вони з успіхом зарекомендували себе в першій фазі Синайського конфлікту і подальших операціях військово-повітряних сил армії оборони Ізраїлю.

Вже на початку сорокового року Повітряні Сили[7] замовили фірмі Ігоря Івановича Сікорського півсотні гвинтокрилих машин. Це був початок. На осінніх маневрах з 36 гелікоптерів було проведено перше експериментальне десантування. На шляху підходу резервів “червоних” був висаджений посадочний десант “калинових” – піхотна рота з автомобілями і артилерією. Невдовзі була проведена ціла низка дослідних навчань по висадці в тил противника гелікоптерних десантів від роти до батальйону.

Ініціатором створення нового виду десантних формувань став генерал-лейтенант Євграф Крутень та молоді офіцери-парашутисти. Гелікоптер показав себе вельми перспективним засобом транспортування військ в гірській місцевості та за відсутності доріг. Чисельність гелікоптерів в українській армії стрімко росте і на 1941 рік становить 1140 машин. Для практичної перевірки теорії повітряно-штурмових операцій командування Повітряних Сил створює дослідний підрозділ – 101 повітряно-штурмову[8] бригаду в Дніпропетровську. Бригада вже з кінця 1941 року почала інтенсивні тренування. В ході весняних маневрів “Козацький степ-42” бригада використовується для захоплення плацдарму при форсуванні Дніпра “червоною” стороною. В цих маневрах приймає участь також і мотопіхотний батальйон, який перекидається гелікоптерами разом з приданими самохідними установками для утримання важливого перехрестя доріг.

В спеціально створеній групі при Генеральному Штабі Збройних Сил України проводяться теоретичні розробки і практичні експерименти. Група під керівництвом генерала Крутеня висунула ідею про створення нового типу операції – так званої “об’ємної операції”, замість концепції “мобільної оборони”.

Суть її полягала в тому, щоб діяти по другим ешелонам військ противника, позбавляти його наступаючі частини і з’єднання матеріально-технічного постачання, зменшуючи цим наступальні можливості першого ешелону. Ідея була підтримана новим Начальником Генерального Штабу генералом Костянтином Морозовим і Гетьманом України Павлом Скоропадським. Постало питання про зміну всієї теорії операцій “мобільної оборони” і створення принципово нового “повітряного ешелону” з наземних військ. Реалізація ж такої ідеї вимагала докорінної зміни пріоритетів у військовому будівництві.

І новий Начальник Генерального Штабу, який прізвисько “одноокий яструб” недаремно отримав, залізною рукою став зміни ці в Збройних Силах впроваджувати. Робота закипіла...

За підсумками цих робіт в квітні 1942 року приймається рішення про створення в Оперативних Командуваннях по одній аеромобільній (повітряно-штурмовій) бригаді і вже з початку травня відбувається формування 102, 103, 104 і 105 аеромобільних бригад у Львові, Житомирі, Чернігові і Полтаві.

Кожна бригада мала чотири аеромобільних піхотних і два повітряно-штурмових батальйони, артилерійський і зенітно-артилерійський дивізіони, протитанкову батарею, батарею РСЗВ “Вихор-Д”, розвідувальну, інженерно-саперну, автомобільну роти, підрозділи бойового і тилового забезпечення. В штат з’єднання входив гелікоптерний полк. Чисельність бригади становила понад чотири тисячі бійців. Повітряно-штурмова бригада вважалася тактичним з’єднанням і була еквівалентна піхотній дивізії.

З’єднання формувалися з чистого листа. Для їхнього комплектування направлялися офіцери і сержанти зі складу розвідувально-диверсійних батальйонів і рот та рядові бійці мотопіхотних частин. Фірмі Ігоря Сікорського ще в 1941 році була замовлена розробка і поставка армійських вантажних гелікоптерів, які могли б транспортувати автомобілі, артилерію і легку бронетехніку десантно-штурмових батальйонів.

На озброєння приймаються транспортні гелікоптери С-55А[9], С-37А[10] і транспортно-бойовий С-34Ш[11]. Буквально напередодні війни з москалями проходить випробування турбінний гелікоптер С-41...

Нові формування вступили в бій вже в перші години війни. На жаль, тільки одна – 101 Дніпропетровська – повітряно-штурмова бригада була повністю укомплектована авіаційною матеріальною частиною. Аеромобільне з’єднання за штатом мало мати гелікоптерний полк у складі трьох ескадрилій: транспортно-бойової і двох транспортних, 20 гелікоптерів ударних С-34Ш, 20 багатоцільових – С-55А та 20 транспортно-десантних – С-37А. Решта бригад мали всього лиш по одній ескадрильї багатоцільових С-55А – оснастити гелікоптерами всі з’єднання аеромобільних військ не встигли. Батальйонам і ротам аеромобільних бригад доводилося ставати на шляху танкових колон росіян, мінувати дороги, тримати оборону в міжозерних дефіле і на лісових дорогах, даючи час територіальним дивізіям піднятися по тривозі, здійснити марш до рубежу оборони і звести такі-сякі окопи та траншеї. Незважаючи на відсутність часу для достатньої підготовки, бригади показали себе з найкращого боку. А вже з другої половини вересня, коли піхотні територіальні дивізії міцно стали в оборону, аеромобільні з’єднання почали роботу, для якої вони власне й створювалися – дії на комунікаціях росіян. Деякі бригади були задіяні в контрударах українських військ. А в кінці вересня 101 аеромобільна бригада взяла участь в десанті на Таманський півострів...

Інтенсивна бойова робота повітряно-штурмових з’єднань продовжувалася і наступні півтора року війни. За цей час українські аеромобілісти понесли значні втрати і на початку сорок четвертого року Гетьман підписав наказ про формування додаткових п’яти повітряно-штурмових бригад...

...Двісті четверта аеромобільна бригада отримала особовий склад і за два дні формування підрозділів було завершено. Війна скоригувала чисельність і структуру аеромобільних з’єднань української армії. Весною сорок четвертого року бригада складалася з повітряно-штурмового і трьох аеромобільних піхотних батальйонів, артилерійського і зенітно-артилерійського дивізіонів, батареї РСЗВ “Вихор-Д”, розвідувальної, інженерно-саперної і автотранспортної рот, протитанкової та мінометної батарей, підрозділів забезпечення. Гелікоптерний тепер був обов’язковою складовою кожної аеромобільної бригади, але нині на польовому аеродромі базувалася лише одна ескадрилья гелікоптерів С-55А і ланка транспортників КС-3[12] для проведення навчальних стрибків – майже всі бійці бригади мали бойовий досвід, однак більше третини десантників в кожній роті раніше ніколи з парашутом не стрибали. Втім, всі “першоразники” свій перший стрибок з парашутом мали здійснити з прив’язного аеростата – режим економії не обійшов і військо.

...Крита вантажівка вранці новенькі парашути для роти розвідувальної привезла і занять цього дня не було. Розвідники парашути розпустили, оглянули і знову ретельно уклали. Для учбових стрибків кожен писав на клапті шовку, що цей парашут він уклав сам. І підпис чіткий. На відміну від учбових стрибків, в кишеньки ранців записок з прізвищами не вкладали. Бойові парашути розмістили на стелажах в окремому модулі за дротом колючим. Біля нього став вартовий. Стало зрозуміло: в тил ворога вже скоро...

А під вечір командирів розвідувальних взводів до штабу викликали.

В кабінеті командира бригади полковник Штриголь, начальник штабу бригади майор Зализюк, командир розвідувальної роти капітан Калиниченко і незнайомий полковник. П’ятеро сержантів – командири розвідувальних взводів – зайшли до кабінету і в просторій кімнаті відразу стало тісно.

- Задача розвідувальній роті – десантувалися в тилу противника, провести розвідку доріг, переправ, бродів, мостів, зібрати відомості про режим річок в районі дій розвідувальної роти. Такою є головна задача. Додаткова – зібрати інформацію про тили росіян: склади пального, боєприпасів, штаби, вузли зв’язку, оборонні рубежі, колонні шляхи, підготувати майданчики для десантування батальйонів бригади. Питання?

- Питань немає... – Один за одним відповіли взводні командири.

- Бажаю успіху! – І міцний потиск руки на прощання.

Коли сержанти вийшли з будівлі, сонце тільки-тільки сіло і небо швидко темнішало. Спалахи зірниць осявали здалеку нічні хмари. Хтось зимно пересмикнув плечима – з півночі потягло холодом...

...Рівно гудуть мотори, величезний, як вагон, літак К-12[13] йшов на висоті шести тисяч метрів і летіли давно. Десантники сиділи на алюмінієвих лавах встановлених вздовж бортів і посередині вантажної кабіни. Тьмяно світила плафони, кидаючи глибокі тіні на обличчя бійців. Все було, як звичайно, коли не зважати на те, що летіли за лінію фронту. Більшість сиділи з закритими очима і, здається, спали.

Лінію фронту перетнули незадовго до опівночі. Круглі ілюмінатори освітилися ззовні багряним відсвітами. Вони дрижали на склі, але всередину вантажної кабіни долинало тільки глухе буботіння: наша артилерія, заглушаючи шум моторів, била на повну свою потужність.

За годину занило у вухах – літак пішов на зниження. Він притискувався до землі, нижче, нижче – наскільки це можливо, щоб десантники якнайшвидше стали на ноги, а не плавали по небу, вітром рознесені. Тривожним світлом заблимала синя лампа, десантники встали, нахилилися, передній виставив для стійкості праву ногу, наступний на нього навалився. Ось гігантські стулки десантного люка розійшлися – там внизу, в шаленому вихорі мчить земля, он вона – поряд.

Окремі дерева видно, там кущі, чагарники несуться під черевом літака в галопі дикому і зникають позаду.

Над рампою зеленим світлом, стрибок дозволяючим, заблимала лампа, задні натиснули на передніх і розвідники, всі разом, вивалилися в нічну пітьму, повітряний потік кожного хватає і струшує та мотає по небу нічному. Десантування на надмалій висоті відбувається, тому все миттєво стається: хлопок сірого в ночі купола над головою, ривок стропами і ось вже удар ніг об землю.

- Всі в порядку? – Ротний зібрав роту на якомусь занедбаному полі.

Парашути зарили, земля була сухою, податливою. Ні звуку в ночі не чулося. Тут рота розділилася і розвідувальні взводи пішли кожен своїм, визначеним командуванням напередодні, маршрутом.

Початок Смоленської[14] наступальної операції Сіверського фронту ознаменувався катастрофічними поразками військ Західного і Північно-Західного радянських фронтів в районі “смоленських воріт”. В ході операції були оточені війська росіян в районі Рудні і Демидова; частини відтвореної Білоруської Народної армії, які входили до складу Шостої армії Сіверського фронту, звільнили Смоленськ – древнє білоруське місто, за яке століттями йшла війна Великого князівства Литовського з Московією. Вийшовши на рубіж на схід від Веліжа, західніше Духовщини, на схід від Смоленська, українські та білоруські дивізії ставали в оборону. План української ставки по звільненню Білорусі від російської окупації був виконаний.

Керівництво радянське, тим не менш, плекало задуми масштабних наступальних операцій.

Вже 30 жовтня був створений Резервний[15] фронт, командувати яким Сталін поставив Жукова. А 20 листопада начальник генерального штабу Червоної армії командарм першого рангу Василевський видав директиву по оточенню і розгрому українських військ в районі Смоленська і деблокуванню оточеного на захід від міста угрупування росіян. Для цього з 20 дивізій Резервного фронту було створено п’ять армійських оперативних груп, які ввійшли до складу Західного фронту. Належало нанести одночасні удари з північного сходу, сходу і південного сходу в загальному напрямку на Смоленськ. Після розгрому українських військ вони мали з’єднатися з основними силами оточених в районі Рудні і Демидова армій Західного і Північно-Західного фронтів. Щоб сприяти наступаючим з фронту військам росіян була створена кавалерійська група для здійснення рейду по тилам Шостої і Вісімнадцятої армій Сіверського фронту.

Незважаючи на сміливий задум і вельми значні сили, задіяні росіянами в Смоленській наступальній операції, підсумковий результат виявився досить слабким, а втрати надзвичайно великими. Розгромити українські війська не вдалося. Оперативні групи просувалися повільно. Це пояснювалося вкрай слабкою виучкою командирів і військ, відсутністю елементарної взаємодії між військами груп, вкрай обмеженим часом на підготовку удару. Не вдалося наступаючим радянським військам й свої оточені дивізії виручити.

“Котли” під Смоленськом були ліквідовані українцями і їхніми союзниками до 5 грудня.

В боях за Смоленськ українці і білоруси взяли в полон 184 тисячі радянських полонених, захопили понад три тисячі танків і стільки ж гармат. В ході боїв Західний фронт поніс більш ніж серйозні втрати. В радянських дивізіях залишалося на початок грудня по 10-15 відсотків від початкового складу.

Тим не менш, з’єднання і частини РСЧА продовжували безупинні атаки проти військ Сіверського фронту з метою повернути Смоленськ. За наказом радянського командування війська західного напрямку ще продовжували багато днів поспіль наносити удари, безуспішно намагаючись прорвати оборону українських і білоруських дивізій. Росіяни безуспішно намагалися наступати аж до початку лютого сорок четвертого року. Всі їхні атаки, тим не менш, були відбиті з жахливим втратами для московітів.

Ціна Смоленської битви для РСЧА була дуже великою.

Після закінчення Смоленської наступальної операції Слобожанський і Сіверський фронти в кінці лютого сорок четвертого року були розформовані. Українські війська відводилися від лінії бойового зіткнення і утворювали Другий Стратегічний ешелон. Перший Стратегічний ешелон становили війська Білоруської Народної армії, відтвореної згідно угоди між урядами Української Держави і Білоруської Народної республіки, та Російської Визвольної армії, створеної Комітетом Визволення народів Росії. Тепер війну з військами Червоної армії за подальше визволення окупованих російськими комуністами територій мали вести частини і з’єднання національних армій Білорусі і Російської Демократичної республіки.

А Вісімнадцята армія генерал-лейтенанта Даниленка відводилася в район Вітебська...

...Плануючи бойові дії на сорок четвертий рік, Верховне Командування Української армії знало, де, коли і якими силами буде завдано удару по російсько-комуністичним військам. Сталінське ж керівництво намагалося розгадати задум української сторони...

...Виклик до Києва прийшов за місяць. З командувачем до столиці відбули начальники оперативного і розвідувального відділів. Начальник штабу армії залишався “на господарстві”...

В Києві відразу з аеродрому відправилися в Генштаб, де були прийняті генерал-полковником Морозовим. Коротко ознайомивши прибулих з обстановкою і планами бойових дій на Смоленщині, Псковщині і Новгородщині, Костянтин Петрович повідомив, що після попереднього обговорення операції з генерал-полковником Малиновським, який вже був призначений командувачем Північного фронту, в Генеральному Штабі погодилися з задумом командування Вісімнадцятої армії і генерала Даниленка, при його доповіді Гетьману України остаточного варіанту задуму операції, керівництво Генерального Штабу підтримає. А зараз необхідно їхати в Маріїнський палац, для доповіді Гетьману і членам Ставки.

Коли Даниленко, відчуваючи природне хвилювання, ввійшов до кабінету Гетьмана, він побачив заступника Начальника Генерального Штабу генерал-полковника Малиновського, начальника Розвідувального управління Генерального Штабу генерал-майора Кузьму Дерев’янка, командувача Восьмої повітряної армії генерал-лейтенанта Івана Проскурова і Голову Народних Зборів Вільгельма фон Габсбурга, що сиділи за довгим столом. Гетьман стояв біля вікна і читав якийсь документ. Разом з командувачем Вісімнадцятої армії в кабінет ввійшли полковники Гончарний і Музиченко, співдоповідачі Даниленка.

- Товаришу Гетьман України, генерал-лейтенант Даниленко прибув за вашим наказом.

- Прошу. – Гетьман вказав на стільці на протилежному боці столу.

Коли всі всілися, Гетьман дістав з коробки цигарку, але не запалив її. Він встав і, повільно йдучи по кабінету, розминав тютюн. Даниленко знав, що Гетьману лікарі до війни ще заборонили палити і таким чином Павло Петрович вгамовував свою звичку курця. Так, проходжуючись килимовою доріжкою, Павло Петрович запропонував Даниленку доповісти задум і план майбутньої операції.

- ...Вісімнадцята армія з березня виведена в другий ешелон і знаходиться в резерві Верховного Командування. Бойова техніка армії і озброєння з кінця лютого передається частинам Білоруської Народної армії і Російської Визвольної армії. Одночасно піхотні частини і з’єднання армії переформуються в рухомі механізовані частини. Для їхнього оснащення поступає нова техніка і озброєння прямо з заводів.

Виходячи з цього, задум операції полягає в використанні високої рухливості з’єднань і раптовості застосування цих рухомих з’єднань в несподіваному для противника місці. Штаб Вісімнадцятої армії пропонує завдати удару не в “смоленських воротах”, де росіяни чекають нашого наступу і за ці місяці звели ешелоновану оборону, а на півночі, на ділянці оборони Латвійського корпусу. Оборону в цьому районі противник звів польову і це полегшує нам задачу. Для цього армію за дві-три доби передислокувати в район Пустошки. Зазвичай наступ ми готували, зосереджуючи артилерію і відповідну кількість боєприпасів поступово на протязі двох-трьох місяців. І оборону противника проривали піхотними з’єднаннями. Противник до цього звик і розвідка його націлена на такий хід подій. Ми пропонуємо змінити цю схему.

Артилерійські частини і з’єднання армії займають позиції і з ходу завдають удару по обороні росіян. На прорив польової оборони йде не піхота, відразу механізовані частини і розвивають удар в глибину. Ми плануємо, що вже в перший день радянська оборона буде прорвана і рухомі частини армії вийдуть на оперативний простір. Особливість театру бойових дій полягає в тому, що стратегічні резерви росіян зараз сковані боями на півночі – в Заполяр’ї – і на півдні – в Сальських степах. Тут, на Псковщині, у радянського командування сил обмаль і використовувати їх росіяни планують, спираючись на доволі розвинену мережу доріг. Однак в цьому краю боліт, озер, річок і річечок цю вдавану перевагу противника ми можемо обернути на свою користь. Досить тільки перерізати шляхи сполучення між тиловими районами, де зосереджені їхні рухомі резерви і переднім краєм. Тому ми просимо посилити армію повітряно-штурмовими частинами. Досвід використання армією тактичних повітряних десантів дозволяє нам твердити, що ймовірність успіху плану досить велика. На цьому у мене все. Деталі доповість начальник оперативного відділу...

- Полковник Гончарний, вам дається десять хвилин. Прошу. – Запросив генерал Морозов.

Після доповіді начальника оперативного відділу посипалися питання. На деякі відповідав Даниленко, на деякі – полковник Гончарний, на деякі – начальник розвідувального відділу армії полковник Музиченко. Після сорокахвилинного обговорення Гетьман зупинив доповідача. Скоропадський весь час ходив по килимовій доріжці і, здавалося, був зайнятий своїми думками. Але це враження було оманливим.

- Командувач Північного фронту, ваша думка? – Звернувся Павло Петрович до Малиновського.

- План, запропонований генералом Даниленком, цілком реальний. Командування Північного фронту вірить в його успіх. – Підвівся Родіон Якович. – За умови надання фронту аеромобільних частин.

- Що скаже Начальник Генерального Штабу? – Спрямував на Морозова Гетьман свій погляд.

- Генеральний Штаб підтримує план генерала Даниленка. Ми провели попередній підрахунок потрібних сил і засобів. Генеральний Штаб пропонує передати Північному фронту генерала Малиновського 204-у і 205-у аеромобільні бригади, чотири окремих аеромобільних батальйони, а також п’ять бригад армійської авіації і три полки важких тягачів для транспортування бронетанкової техніки армії.

- Що ж, впевненість командування Вісімнадцятої армії говорить про те, що план всебічно обдуманий і виконання його не зустріне непереборних труднощів. – Промовив Гетьман. – Давайте вашу карту, Степане Архиповичу. – Гетьман взяв з срібного стаканчика на своєму столі червоний олівець і в лівому верхньому кутку робочої карти крупно вивів: “Затверджую. П.Скоропадський” І поставив крапку...

...Капітан Денисенко за ці тижні призвичаївся до монотонного плину штабної роботи. Деяку розраду він отримував, коли наставала його черга їхати на передову. Кожного разу, зустрічаючи фронтових офіцерів, він відчував до них дивну заздрість. Подумки він був певен, що краще почував би себе, займаючись справами стройового офіцера.

Однак, цього разу виїзд у війська був перерваний несподіваним наказом полковника негайно повернутися у відділ. Однак, як не поспішав Денисенко, тільки пізно вночі він зміг дістатися до штабу армії. Ще здаля, через відкрите вікно він почув голос Музиченка, полковник, очевидно, дзвонив по всіх телефонах, розшукуючи свого підлеглого. Денисенко, не знявши шинелі, пройшов у кабінет.

- Де ви так затрималися? Годину тому дзвонив генерал-лейтенант, наказав зайти разом з вами. – Полковник, чимось пригнічений, прибирав зі столу документи, клацав замками сейфу, письмового столу. – Нумо, покажіться... Так і є: весь в пилюці, щетина виросла, комірець брудний... А ще розвідник...

За кожним словом Музиченка вчувалося незрозуміле роздратування. Було схоже, що полковника щось сердило понад міру і свою злість він мимоволі зриває на першому стрічному. Але ні спитати, ні здогадатися капітан не встиг. Полковник закінчив збиратися, накинув шинель і мовчки вийшов з кабінету.

Йти було недалеко. Командувач армії жив в окремому будинку неподалік від невеличкого ставка, виритого за наказом ще першого господаря особняка. Поряд з дорогою плюскалася вода в озері, сухо шурхотіла минулорічне листя і потріскували від нічного прохолодного вітру очерети. Війна наклала свій відбиток і на будівлю, і на парк, і на озерце з темною, ніби металічною водою. Двоє вартових ліхтариками з синіми світлофільтрами освітили Музиченка і капітана, але пізнали начальника розвідвідділу і козирнули офіцерам. Приймальня була порожня. Ад’ютант з очима, червоними від безсоння, підвівся назустріч офіцерам. За слабо прикритими дверима чувся спокійний голос командарма, який говорив по телефону. Прибулі скинули шинелі, і полковник попросив капітана Янковського доповісти про них. Через якусь хвилину ад’ютант повернувся і запросив офіцерів ввійти. Музиченко оглянув ще раз з прикрістю капітана, покачав головою і пройшов в кабінет командувача армії.

Генерал, ще зовсім не стара людина, йому йшов тільки сорок сьомий рік, високий широкоплечий ставний чоловік, посміхнувся Музиченку і мовчки вказав на крісла перед столом. Денисенко, намагаючись робити це непомітно, розглядав командарма, згадуючи всі байки, які чув про його характер. В день свого представлення він не насмілився уважно роздивитися генерал-лейтенанта, та ще й мало що знав про нього. Казали, що командарм відомий своїми зухвалими проривами в тил “червоних” і не менш зухвалими оборонними операціями, казали, що його моторизований корпус завжди ставили на найважчу ділянку фронту і в нього є військове щастя, яке допомагає перемагати в найважчих умовах... Втім, так в армії говорять про всіх улюблених командирів, і важко сказати, чиїх заслуг більше в тому військовому щасті – чи тих, хто командує, чи тих, хто ці команди виконує. Ще казали, що генерал не любить розхлябаності, що бували випадки, коли він виганяв зі штабу офіцерів за те, що вони були неохайними, шпетив бойових командирів за недостатню акуратність, недарма полковник так був занепокоєний зовнішнім виглядом Денисенка. Однак генерал ніби не звертав уваги на зовнішній вигляд капітана, відразу підійшов до карти, яка висіла над столом, займаючи майже всю стіну.

- Ну-с, Лавріне Павловичу, це ї є той козарлюга, якого ви і начальник штабу так мені розхвалювали? – Запитав командарм, і Денисенко мимоволі стрепенувся: що ж міг сказати про нього полковник? Скинувши оком на Денисенка, генерал ніби не повірив. – Що ж, перевіримо! Підійдіть сюди, капітане!

Схвильований, капітан стояв трохи позаду командувача армії, роздивлявся великомасштабну карту тієї ділянки фронту, на яку була націлена армія.

- Ну-с, юначе, – зовсім по-старорежимному запитав командувач, – давно ви воюєте?

- З першого дня війни, товаришу генерал-лейтенант. – Відповів Денисенко і полегшено зітхнув, радіючи, що перше питання виявилося таким легким.

“Хоча б зрозуміти, до чого він хилить? Любеч, Лоєв – що там було? Тривала оборона, важкий плацдарм, невдалі спроби прориву”, – капітан блискавично згадував весь матеріал лекцій, намагаючись вловити щось особливо значне, але відповіді не знаходив. З-за маскувальної штори, що закривала вікно, вийшов кіт, навіть не кіт, а молоденький котик і зістрибнув на підлогу. Денисенко здогадався, що це і є кіт командувача, про якого чув уже багато байок. Котик накульгував на задню лапку.

- Так, так... Ну, а під Мінськом були? – Генерал дивився на капітана доброзичливо, ніби вчитель на здібного учня, який незрозуміло чому не знає відповіді на дріб’язкове питання.

- Також ні, товаришу генерал-лейтенант. – І раптом одна думка промайнула у нього, не зволікаючи, з деяким відчаєм, випалив. – Зате я був на Прип’яті, товаришу генерал, там також великі болота.

- Н-ну! – Генерал з деяким подивом глянув на Денисенка, потім повернувся до Музиченка і покачав головою. – Гострий, гострий, слів немає, коли тільки це не ви його підгострили, Лавріне Павловичу!

- Що ви, товаришу генерал, я ж не знав про що саме йтиме мова! – Засміявся Музиченко.

- Так значить, ви в болотах вже поповзали, юначе?

- Ось і добре. Значить, ви зможете, дивлячись на цю карту, пояснити нам в чому ви бачите або передбачаєте відмінність між війною на нашій території та війною на радянській території? Не кваптеся, юначе, подумайте, – тоном вчителя, який не бажає зла учню сказав командувач і навіть відвернувся від карти, щоб не заважати і не бентежити екзаменованого.

“От воно, тут я і зрізався!” – зовсім по-школярськи подумав Денисенко, вдивляючись в карту до болю в очах. Генерал опустився в крісло за його спиною і запалив. Денисенко почув, як клацнула запальничка, відчув і запах тютюну, але не зважився оглянутися, хоч і сподівався, що полковник може якимось знаком допомогти йому. Йому доводилося зараз куди важче, ніж на курсах чи в училищі під час екзаменів. Тут, він розумів, перевіряються його знання законів війни, щоб дати потім йому можливість застосувати їх на ділі, а в училищі чи на курсах кожна задача мала тільки теоретичне значення. І подумав, що був би на його місці якийсь інший офіцер, хоча б його колишній командир розвідроти, викладач тактики на курсах, той же комбат, в батальйоні якого він був сьогодні, вони б негайно знайшли рішення цієї задачі. Капітан розумів, що рішення перед ним, воно на цій карті. Даниленко перевіряє його знання саме тому, що є якась відмінність від тих боїв, в яких Денисенко приймав участь раніше. І він уважно читав карту, яку знав, мабуть, навіть краще, ніж генерал, недаремно стільки часу Музиченко втовкмачував йому, що від цих знань буде залежати перемога всієї армії, а не якогось одного батальйону. Так що особливе буде в цій битві?

Кіт вистрибнув на тумбочку, що стояла біля стіни і також уважно вдивлявся в карту. Чи то вивчав розташування російських військ, чи то муху зальотну видивлявся.

- Ну як, юначе, надумали? – Запитав генерал за спиною Денисенка.

І це неодноразово повторене “юначе” тепер різонуло капітана по серцю. Він зрозумів, що від цієї, саме від цієї відповіді залежить, чи признає його генерал вояком, вартим називатися словом “офіцер”, чи так і надалі Юрій буде для нього всього лише “юнаком”. Капітан повернувся, клацнувши закаблуками, і побачив, що генерал дивиться на нього доволі доброзичливо. Денисенко ще раз з відчаєм глянув на карту і розкрив вже рота, щоб відповідати, як раптом його погляд натрапив на точку на карті, якій він присвячував весь свій час. Новгород! Так, а що далі? Ріка Велика! Так, а що там далі...

Денисенко бачив, як полковник стверджувально кивнув головою, ніби ручаючись за свого учня.

“Добре, добре, Новгород і Псков ми намацали, але що чекає від мене командарм? – Хвилюючись, думав Денисенко. – Чому питав, чи воював я в болотах? До чого це питання?” Потім раптом витягнувся, не бачив уже карти, тому що все несподівано стало ясним і зрозумілим. Тепер він не читав цю карту, яка висіла перед ним. Він бачив болота Прип’яті, танки і гармати, які застрягли в цих болотах, бачив змучених солдатів, що тягнули їх на руках, бачив полки та роти, які відстали, і не виконали поставлену їм задачу вийти до такого-то пункту о такій-то годині, а вони не добиралися й через добу після визначеного терміну. Все це він бачив наочно, бачив і розумів, що нічого цього не буде тут, бо ще вчора армія тримала оборону в Білорусі, а сьогодні її полки, дивізії і корпуси в повному порядку без відсталих, відпочилі і ситі опинилися тут; в Латвії, ще позавчора танки і мотопіхота 45-го механізованого корпусу готові були стримали атаки радянських “тридцятьчетвірок” і “КВ” в “смоленських воротах”, а сьогодні вони готові до бою за триста кілометрів... Так, так, саме про це і думав генерал Даниленко.

- Дозвольте доповісти, товаришу командувач? – Звернувся до командувача Денисенко і сам здивувався, як чітко і сухо прозвучав його голос.

- Не підказуй. – Суворо промовив командувач до кота і той, присоромлений, скочив на підлогу, а потім на руки до генерала.

- Доповідайте, доповідайте. – З підкресленою уважністю сказав генерал, встав, тримаючи кота, з крісла і знову був поряд з капітаном перед картою.

- Я вважаю, товаришу генерал, що основна відмінність між боями на нашій території і боями на території противника виражатиметься в тому, що росіяни будуть воювати за допомогою мобільних частин і підрозділів, які розташовані далеко за лінією оборони, і підготовлених для перекидання на загрожувані ділянки за допомогою мережі доріг. Це дозволить противнику, навіть при тих порівняно малих резервах – а основні сили Червоної армії знаходять зараз на півдні, де розвивається наступ Російської Визвольної армії і Війська Донського, – які залишилися в розпорядженні командування північного напрямку, запекло опиратися нашому наступу. Але досвід попередніх боїв вже напрацював таку тактику, яка дозволить звести нанівець цю вдавану перевагу противника. Варто тільки порушити зв’язок між фронтом і тилом противника, захопити вузлові точки на дорогах, хоча б малими силами, і його резерви будуть сковані. Наш наступ, що має відбутися, пролягає по практично прямій смузі між ріками Велика, далі Псковське і Чудське озера і ріка Нарва на лівому фланзі і ріками Ловать, озеро Ільмень, ріка Волхов на правому фланзі, такий собі прямий і рівний коридор, що веде до самого Ленінграду. Основні угрупування противника знаходяться на лівому фланзі між кордоном і рікою Велика і на правому фланзі на схід від міст Невель та Великі Луки. Захопивши або знищивши мости та переправи на ріках Велика і Ловать, ми матимемо практично вільний від радянських військ коридор аж до Ленінграду. Це все, що я можу сказати, товаришу генерал.

- Оце так, полковнику, оце так! Молодець, найсправжнісінький молодець! Не томіть його в канцелярії, Лавріне Павловичу, з нього ще вийде полководець. Голову на відсіч, вийде!

- Я казав вам, товаришу генерал. – Скромно усміхаючись, сказав Музиченко.

- Ні, що ви там таке казали! Він казав! Я прямо заслухався! – Командувач армії щиро радів з кмітливості Денисенка. – Словом, це майже те ж саме, що ми всього тиждень тому доповідали Гетьману і Начальнику Генерального Штабу. І найголовніше, капітане, Гетьман і генерал Морозов цю пропозицію підтримали. Мости в Острові і Лузький УР ми будемо брати з повітря!

- Капітан якраз і просив направити його в ту частину, якій буде доручена атака на мости в Острові. Він так вивчив цю місцевість, що пройде по ній з зав’язаними очима...

- Ну-ну-ну, капітана ви залиште мені! Я йому знайду заняття... Як, капітане, згодні?

- Слухаюсь, товаришу командувач. Але я прошу дозволити мені приймати участь у бою...

- Ви і будете в бою. Ваша задача буде полягати в тому, щоб прослідкувати за точним виконанням тих умов, про які ви так добре говорили. А на мости ви потрапите, але не з десантниками, а з частинами, які будуть підтримувати атаку аеромобілістів. Зрозуміло?

- Зрозуміло, товаришу командувач! – Денисенко замовк, ображено глянувши на командарма. Він ніби сердився на генерала за те, що зміг сподобатися йому.

- Отже, капітане, ви призначаєтеся офіцером для доручень при командувачеві армії. – Тоном наказу промовив генерал-лейтенант. – Наказ отримаєте завтра. А зараз капітану готуватися до виїзду в Латвію. – Це вже Даниленко промовив, звертаючись до начальника розвідувального відділу.

...Полководець, навіть вигравши важке бойовище, ще довго і не один раз – коли, звісно, для таких роздумів можливість є в час безкомпромісної війни з лютим віковічним ворогом країни своєї, – по звивистим шляхам обставин, що складалися на протязі битви, і дій, ним вжитих за цими обставинами, думкою блукає і часто, ніби докір недремного сумління свого, знаходить більш прості і розумні рішення.

Під рівномірний гул моторів повертався у минуле командувач Вісімнадцятої армії, в думці повторював він виграну в Білорусі та на полях Смоленщини битву з розумінням успіху свого.

Білоруська наступальна операція задумувалася, як операція другорядна, а не така грандіозна, як воно трапилося насправді. В Генеральному Штабі вирішили: головний удар – на півдні, на Кубані, в Білорусі на півночі – допоміжний. Головна операція осіннє-зимової кампанії готувалася на Кубані, в степах Ставропілля, в напрямку нафтових полів Майкопа і Грозного, на просторах Північного Кавказу. Ніхто, ні Гетьман, ні Начальник Генерального Штабу генерал-полковник Морозов, ні командувачі фронтів й гадки не мали, що операція “Баторій” вийде за рамки відволікаючої операції, яка передує головній операції війни між Українською Державою і Радянським Союзом. Ніхто з них не чекав від виконавців цієї відволікаючої операції якогось особливого таланту в реалізації задуманих Ставкою Гетьмана і Генеральним Штабом планів. На командні посади були призначені командири, які на той час не були найкращими в армії Української Держави. Успіхи їхні на ниві ратній були відносно невеликі, а у декого так і зовсім неочевидні.

І генерал Даниленко це усвідомлював, отримавши минулого року наказ очолити армію.

Він, генерал Даниленко, успішно зарекомендував себе, як командир моторизованого корпусу в Харківській оборонній і наступальній операціях. В Білгородській оборонній і наступальній операціях він діяв на другорядному напрямі і діяв успішно. Гетьман і начальник Генштабу звернули увагу на перспективного генерала, в другорядній операції на чолі армії його поставили, на головному напрямі діяти доручивши. А між тим в активі у генерала Даниленка не було досвіду проведення успішної армійської наступальної операції. Тим більше, наступальної операції стратегічного масштабу.

Приблизно такий самий досвід полководця був і в інших генералів – командувачів армій Сіверського і Волинського фронтів. Не затьмарювали своїх командувачів і начальники штабів. Якихось перемог, не зважаючи на рік війни, не було у жодного з них. Війна йде вже більше року, а майже на всіх командних посадах – новачки, для яких Білоруська наступальна операція була першою в їхній військовій кар’єрі. Такий кадровий вибір можна було пояснити, – міркував Даниленко, – тільки тим, що Гетьманом і Генштабом операція “Баторій” – битва за Білорусь – не задумувалася, як основна. Тим не менше, саме тут несподівано для всіх трапилася блискуча вікторія.

Трапилася, навіть попри те, що сил і засобів на її виконання виділялося вдвічі менше, ніж для Кубанської стратегічної наступальної операції. Провадив операцію “Калабухов[16]” генерал армії України Тимошенко. Семен Костянтинович в минулому, сорок другому році, зарекомендував себе майстром і стратегічної оборони, і стратегічного наступу. Під його керівництвом провадилися Харківська оборонна операція і контрнаступ під Харковом, літом сорок третього року він координував дії двох українських фронтів в битві за Білгород – Білгородській оборонній і наступальній операціях.

В листопаді сорок третього він готував визволення Кубані. Два українських надпотужних фронти – Південно-Східний і Донський, в який входила Таманська група військ, – перебували під його командуванням. В складі двох фронтів дві танкові армії[17], чотири ударні, які могутністю від танкових не дуже відрізняються та чотири польові. До польових армій армійські моторизовані корпуси входять, в їхньому складі танкові і механізовані дивізії; ці фронти налічують майже два мільйона солдатів і офіцерів, чотири з половиною тисячі танків, більше трьох тисяч п’ятисот бойових літаків та шістсот гелікоптерів, двадцять чотири тисячі гармат і мінометів, більше тисячі установок залпового вогню.

А для операції “Баторій”, яку провадили три українських фронти: Сіверський, Волинський і Поліський та Північна Група військ[18], виділялося тільки трохи більше мільйона бійців, дві тисячі танків, три тисячі бойових літаків, трохи більше п’ятисот гелікоптерів та близько п’ятнадцяти тисяч гармат і мінометів, п’ятисот РСЗВ. Тільки одна Вісімнадцята армія мала в своєму складі армійські корпуси, решта армій всіх фронтів та Групи військ в своєму складі таких потужних армійських корпусів не мали, по суті, вони самі були посиленими корпусами, та й з танками і мотопіхотою в цих арміях не густо було.

Операція “Баторій”, тим не менш, розвивалася успішно і закінчилася блискуче. 11 жовтня Вісімнадцята армія одним ударом від Рєчиці розсікла фронт росіян і рушила на Могильов і Жлобин, відсікаючи в Білорусії три радянські фронти. Армія відразу вийшла на оперативний простір і пішла по радянським тилам, захоплюючи і давлячи аеродроми, штаби, вузли зв’язку, склади та госпіталі. В жовтні сорок третього року від одного, хоч і сильного удару фронт росіян в Білорусі розвалився.

В Білорусі було оточене майже мільйонне угрупування радянських військ. Основні сили росіян – західніше від напряму головного удару Сіверського фронту. Удар по незахищеним флангам в Білорусі: українських дивізій вздовж Дніпра на Могильов і потім на Бєшєнковичі і зустрічний удар військ союзників вздовж Західної Двіни на Полоцьк – і в котлі опинилися армії всіх трьох радянських Білоруських фронтів.

Але це ще не все. Удар Вісімнадцятої армії ставив під загрозу Прибалтійський фронт. При виконанні цієї відволікаючої операції зовсім неочікувано для українського Верховного Командування склалася реальна можливість досягнення вирішальної перемоги на всьому північному крилі українсько-радянського фронту. З’єднавшись 18 жовтня в районі Бєшєнковичів з військами союзників, Вісімнадцята армія могла вибирати будь-який напрям, всі шляхи відкриті. Можна вдарити на Смоленськ. Коли Смоленськ захищають, можна його обійти і, не вв’язуючись в бої, ударити в тил Центрального фронту. А можна вдарити на Москву і захопити її, розрубуючи єдиний фронт радянських військ на дві незв’язані між собою частини.

Українській армії доля надавала рідкісний по своїй красі шанс – знищити радянські війська в межиріччі Дніпра і Західної Двіни, одним ударом взяти столицю Радянського Союзу і розрубати навпіл весь фронт, захопивши Московський залізничний вузол. Утворилося кілька напрямків для нищівних ударів по росіянам, а в Білорусі всього тільки одна українська армія – Вісімнадцята – мала у своєму складі рухомі з’єднання. Можливості відкривалися неймовірні, тільки ж сил в українців для їхньої реалізації не було.

Ставка Гетьмана, Генеральний штаб, українські генерали бачили унікальні можливості, які відкривалися перед українськими військами, всю красу ситуації, що склалася. Це була б перемога.

Але тут вступили в дію невмолимі закони війни.

План кампанії не можна радикально змінити після того, коли він розроблений, затверджений і держава та її Збройні Сили приступили до його виконання. Червоні стріли на картах намалювати можна за кілька годин. Але як перекинути в нові райони бойових дій сотні тисяч тонн боєприпасів, пального, продовольства, інших матеріальних засобів (які заздалегідь складували в місцях ймовірних бойових дій), передислокувати резерви? Повторні військові перевезення такого масштабу неможливі просто за визначенням.

Залізниці в основному використовували – особливо на звільнених територіях Білорусі – паровозну тягу. Щоб здійснити планові військові перевезення у відповідності з новим задумом чергової операції, потрібно зосередити на вузлових станціях – причому, саме на тих, в смузі котрих мали завдаватися удари – колосальну кількість вугілля. Щось суттєво змінити в кампанії після завершення перевезень неможливо – спаленого вугілля для паровозів вже немає! А на заготівлю нових запасів піде час і обстановка, сприятлива на даний момент для українських військ, кардинально зміниться.

Іншими словами, після певного моменту держава і її збройні сили стають заручниками власних планів. Як в шахах, складається ситуація своєрідного стратегічного цугцвангу – вимушена послідовність не найкращих оперативних ходів. “...le vin est tire[19], – примовляв в таких випадках Наполеон, – il faut le boirt!” Хочеш-не-хочеш, а операцію “Калабухов” доводилося проводити.

Планували перелому у війні досягти на Кубані і Ставропіллі, а успіх несподівано вийшов у зовсім іншому місці – на Сіверському фронті в Білорусі. Вимагається якомога швидше перегрупувати в Білорусь – через всю Україну! – стратегічні резерви, матеріально-технічні засоби. У відносно короткий термін можна перекинути авіаційні з’єднання – бомбардувальні і штурмові корпуси та дивізії. Але разом з літаками потрібно організувати перевезення тисячі тонн високооктанового авіаційного бензину – мінімально заправок п’ятнадцять-двадцять, авіаційних засобів ураження сотень і тисяч тонн. Авіаційні дивізії без цього не можуть воювати. На військові перевезення такого масштабу потрібні сотні й тисячі вагонів і два-три місяці часу. А за ці вісім-дванадцять тижнів противник встигне локалізувати досягнутий нашими військами успіх.

18 жовтня 1943 року радянські війська були оточені в Білорусі, а для того, щоб розвинути успіх в напрямку Москви крупних оперативно-стратегічних резервів під рукою у командування Сіверського фронту не виявилося. До радянської столиці – Москви – всього триста кілометрів. Вісімнадцята армія стільки ж пройшла з боями – по болотам! – від Прип’яті до “смоленських воріт” за тиждень. Далі – рівна без особливих перепон місцевість. Якщо армія йтиме з такою ж швидкістю, то до воріт Москви – лише один тиждень.

Але якихось значних оперативних резервів в українського командування тут не було.

Страшну можливість прориву українських військ до Москви бачили і радянські полководці.

Негайно замість розгромлених Білоруських в “смоленських воротах” постав новий фронт, Західний з заступником Сталіна на чолі. Резерви, які мали йти на південь, радянське командування кинуло на Західний напрямок. Росіяни атакували, атакували і атакували українські війська, потрапляли в оточення, гинули тисячами в тих атаках, але вперто намагалися вибити українців та їхніх союзників з “смоленських воріт”. Бойовище в межиріччі Дніпра і Західної Двіни тривало до початку грудня, коли були ліквідовані в “котлах” оточені війська росіян. І тільки в кінці лютого наступного, сорок четвертого, року битва за Смоленськ завершилася нарешті.

Тим часом розвивався наступ на Кубані. Донським фронтом було завдано два удари: перший з Таманського півострова на Новоросійськ і спроба вздовж Туапсинського шосе прорватися до кордонів Грузії; другий від Ростова-на-Дону в напрямку Краснодара і Ставрополя, який росіяни перейменували на Ворошиловськ. В Кубанській битві було знищено радянські 6-ту, 9-ту, 28-му і 57-му загальновійськові армії, сім окремих танкових і кавалерійських корпусів, три десятки стрілецьких дивізій, десятки бригад і полків посилення, росіяни втратили тисячі танків і гармат, величезні стратегічні запаси, сотні тисяч солдатів і командирів були вбито або захоплено в полон. Радянський фронт на півдні було прорвано на величезному просторі. Танки і механізована піхота українців, не зустрічаючи опору, ринули в гігантський прорив у напрямку до Кавказького хребта. Українські війська, вийшовши до Головного Кавказького хребта, широко застосовували тактичні десанти для захоплення гірських перевалів і нафтових промислів. Вже в грудні обіцянка Гетьмана, яку він дав Народним Зборам – парламенту Української Держави – після поразки Кубанського повстання, була виконана – Кубань і Ставропілля були звільнені від російської окупації.

Одночасно з Донським завдав свого удару Південно-Східний фронт від Міллерово на схід, до Сталінграду і Астрахані. В промерзлій на кістку землі радянським солдатам неможливо було піхотною лопаткою швидко звести оборону і українські танки пройшли степом, як розпечений ніж через масло. Так само, як і на Північному Кавказі, широко застосувалися гелікоптерні десанти – аеромобільні частини при підтримці авіації висаджувалися у вузлових точках, займали оборону, а за три-чотири години до них підходили танки і механізована піхота. Розгром росіян був повний, наші війська вийшли на правий берег Волги. В першій декаді листопада завершилися бої за Сталінград, через п’ять днів було взято Астрахань.

Успіх українських військ пояснювався ще й тим, що українцям з перших днів наступу допомагали народи, які населяли цю територію: почалося стихійне повстання терських козаків, козаків Кубані і горських народів: російських комуністів, чекістів, червоноармійців ловили і в більшості випадків убивали. Сотні тисяч радянських бійців добровільно здалися в полон – воювати за комуністів було мало бажаючих. Зате було без ліку тих, хто просив: “Запишіть мене до української армії!” “Як же ти будеш воювати проти свого народу?” – дивувалися наші. “Та я не проти народу, до своєї армії мене запишіть, я проти комуністів воювати буду!” Під конвоєм десятка бійців Національної гвардії йшли тисячні колони радісних полонених в новеньких шинелях: тільки на фронт прибули, так відразу й здавалися, в окопах одяг свій не бруднивши.

Зайняте обороною Москви радянське командування нічим не могло допомогти арміям новоствореного Північно-Кавказького фронту під командуванням маршала Семена Будьонного.

Вихід українських військ до Головного Кавказького хребта означав майже вірний крах комуністичного режиму. Кавказ – це нафта. Падіння Сталінграду і взяття Астрахані означало те саме: нафта з Бакинських промислів йде через Каспійське море до Астрахані і звідти Волгою вгору. Падіння Сталінграду означало не тільки втрату Радянським Союзом одного з центрів танкобудування – Сталінградського танкового заводу, але й те, що нафтову артерію перерізано. Нафта з Баку перестала поступати в центральні райони і під ударами авіації опинився інший нафтовий район – Куйбишев, Казань, Башкирія. Сюди досягали навіть тактичні бомбардувальники. Під їхніми ударами також опинилися й хлібні райони за Волгою.

А стратегічні бомбардувальники Калініна, які й так могли досягти і танковий Уралмаш, і артилерійську Мотовилиху, тепер літали на меншу відстань і брали більше бомб. Під потужні удари бомбардувальних з’єднань Дальньої авіації потрапила промисловість Сибіру і Далекого Сходу.

А в Закавказзі опинилися в оточені війська радянського Закавказького військового округу і армії, які відійшли в Грузію і Азербайджан з Північного Кавказу. Постачання їхнє здійснювалося кораблями Каспійської військової флотилії і транспортними суднами Каспійського пароплавства.

Вже в січні українським флотом була проведена морська десантна операція на чорноморське узбережжя Кавказу. Сформовані в Українській Державі національні вірменські, грузинські і азербайджанські дивізії вступили в бій і до травня сорок четвертого року звільнили свої країни від комуністичної окупації.

Постало питання: а що ж далі? Чи приєднає Українська Держава відвойовані у росіян території, чи буде знайдене якесь інше рішення? Відповіді чекали не тільки українці, але й держави Заходу.

В травні у визволеному Мінську Гетьман України виголосив промову, в якій запевнив, що визволені від російської окупації етнічні українські території після перехідного періоду і проведеного референдуму ввійдуть, коли буде на це воля народу, до складу Української Держави. Павло Скоропадський заявив, що Українська Держава не претендує на землі, де проживають білоруси, росіяни чи інші народи. Вони самі вибиратимуть собі владу і спосіб управління своєї держави. На доказ цього українські війська, які поза межами кордонів України знаходилися, виводилися в другий ешелон і відтепер війна з сталінською Росією, основою Союзу Радянських Соціалістичних республік, велася арміями країн Балтії, Білоруською Народною армією, Добровольчою Російською армією, Російською Визвольною армією і військовими формуваннями, які мали ввійти в Південну федерацію народів Дону, Волги і Північного Кавказу. Українська Держава нікому не буде нав’язувати свою волю, заявив Гетман Скоропадський. Право народів на самовизначення невід’ємне, сказав він, але воно накладає обов’язок самому виборювати і захищати свій вибір...

...Те, що ні Сталін, ні його воєначальники не змиряться з поразкою на Кавказі, було зрозуміло з самого початку. Однак Червона армія в Білорусі і на Північному Кавказі продемонструвала, що воювати за комуністів не буде і тому першочерговим для кремлівських людожерів стало завдання привести будь-яким чином червоноармійську масу до покори і знову примусити поневолені росіянами народи проливати на полях бойовищ свою кров і кров противника за людоїдську комуністичну владу.

Для цього наказом 227 в Діючій армії створювалися загороджувальні загони і вводилися штрафні роти і батальйони. Частини переформовувалися і комплектувалися так, щоб солдати в них не були знайомі між собою в мирному житті, по можливості, не було навіть двох призваних з одного населеного пункту; підрозділи густо розбавлялися призваними з Середньої Азії, бурятами, евенками, тунгусами та іншими корінними жителями Сибіру та Далекого Сходу. Часто бійці в підрозділі знали мінімум російських слів: “вперед”, “в атаку”, “стій”, ще кілька, і не всі молодші командири вміли спілкуватися російською мовою.

Крім того, переконавшись в боях, що українська зброя переважає радянську: танки, літаки, стрілецьке озброєння, в Червоній армії з кінця сорок третього року приймалися на озброєння нові зразки бойової техніки, яка могла б на рівних боротися з українськими танками, бомбардувальниками, винищувачами.

В сорок третьому році був прийнятий на озброєння проміжний набій для ручних кулеметів та автоматичних і самозарядних карабінів. Радянська піхота отримала замість самозарядних гвинтівок Токарєва і Симонова, створених під потужний набій трилінійної гвинтівки, і пістолетів-кулеметів Дегтярьова, Шпагіна, Судаєва під пістолетний набій, стрілецьку зброю під новий проміжний набій: автомати і самозарядні карабіни Симонова і ручні кулемети Дегтярьова. Станкові кулемети “максим”, які відвоювали в Росії Велику і Громадянські війни, замінювалися на станкові кулемети Горюнова і на ротні кулемети Дегтярьова.

Танкова промисловість з грудня сорок третього почала випуск “тридцятьчетвірок” з гарматами калібром вісімдесят п’ять міліметрів, нових важких танків серії “Йосип Сталін” з новими надпотужними гарматами калібром сто сім і сто двадцять два міліметри.

Протитанкова артилерія озброювалася гарматами калібром вісімдесят п’ять і сто міліметрів, самохідними установками СУ-100 і ІСУ-122, здатними боротися з українськими танками “Молот” і Т-44. виробництво танків, гармат, мінометів у сталінському СРСР зросло більш, ніж у два рази, бойових літаків – більш ніж в півтора, абсолютну частину промислових ресурсів радянський уряд направляв у військову промисловість, були мобілізовані нові контингенти для зміцнення пошарпаних армій на фронті.

Улітку сорок четвертого року радянське військо становило ще досить могутню силу, здатну витримати тривалу, напружену боротьбу, а військове та політичне керівництво Радянського Союзу, підкоряючись шаленій волі комуністичного вождя Сталіна, прагнуло взяти реванш за осінній розгром сорок третього року в Білорусі і на Північному Кавказі.

Ставало очевидним, що в Кремлі не збиралися відмовлятися від ідеї Світової революції та плекали надії повернути знову під свою владу втрачені в боях з українцями території...

..Командувач Вісімнадцятої армії генерал-лейтенант Даниленко тримався за стійку вітрового скла “луаза”, який цапом стрибав по розбитій танками дорозі, і відчуття у нього було таке, ніби одне життя, так і не почавшись, вже закінчилося, а інше, не встигнувши закінчитися, почалося знову.

І оце його воєнне життя, перерване на чотири місяці затишшя, так званою паузою, знову нагадало про себе ось цією розбитою танками дорогою, і воно є його єдиним життя, яким йому жити до кінця війни.

Ліворуч в ліс йшла колія машин, виднілися сліди гусениць. Вздовж дороги лежало зів’яле гілля – звалилося на узбіччя маскування танків чи бронетранспортерів, які проходили тут вночі. Або ж ракетних установок, що пройшли вже на світанку. І знову колії в ліс, і знову. І шлагбаум вдалині, де потрібно було показати перепустку – далі без перепустки не пускали. Дорога йшла через ліс і потім виходила на відкрите місце. Виїзд з лісу перекривав шлагбаум і біля нього стояли двоє бійців зі штурмовими карабінами.

Передислокація Вісімнадцятої армії провадилася в таємниці. Щоб не сполохати, навіть повітряних розвідників росіян не ганяли. То ж режим пересування по тутешнім дорогам був суворо регламентований. Вдень по всій смузі армії мало переміщуватися рівно стільки ж машин, як і раніше. А решта – тільки вночі. Штаб армії, потрібно віддати йому належне, в цій справі дотримувався зразкового порядку. Кожній частині видавалася жорстко обмежена кількість перепусток на машини. І кожного дня перепустки ці були різними: на одні дорогі – одні, на другі – інші, щоб ніде не відбувалося помітного росіянам скупчення.

В лісі панувала нічна темрява. Візерунчасте склепіння з гілок і листя над головою і по бокам розмивалося, здавалося, нічною темрявою. Десь неподалік дзюркотів заболочений ручай, в тій стороні тихо озвався якийсь нічний птах і йому негайно відгукнувся інший. Здається, відзначив про себе Даниленко, це була малинівка. От тільки в ту ж мить зі сходу долинув важкий гул бомбових вибухів – і птахи замовкли.

Кавалькада машин під’їхала до фільварку, де знаходився штаб армії, незадовго до півночі.

Автомобіль командувача збавив швидкість і зупинився біля сходів, на які вийшли назустріч Даниленку начальник штабу армії генерал-майор Стельмах, начальники оперативного і розвідувального відділів.

- З прибуттям, товаришу командувач. – Привітав Даниленка начальник штабу.

Потиснувши всім руки, командувач піднявся по мармуровим сходам на другий поверх, в робочий зал. Начальник штабу розстелив карту з самою свіжою обстановкою. Григорій Давидович був професіональним штабним працівником високої культури, ще зовсім недавно він очолював один з відділів в оперативному управлінні Генерального Штабу. З притаманною високоосвіченому генералу чіткістю, стисло і послідовно він викладав все, що було відомо на даний момент про стан, сили і дії противника, який діяв в смузі завтрашнього наступу армії, про наші війська, які займали вихідні позиції для атаки, про з’єднання, які висувалися в райони зосередження, про бази і маршрути постачання.

Коли, вислухавши доповідь начальника штабу, Даниленко запропонував висловлювати свої думки щодо скорого наступу, вдалині з боку фронту, почулася стрілянина зенітних гармат. Постріли були різкими, приглушені відстанню, а розривів снарядів і рокоту авіаційних моторів не було чути. Тільки в ту ж мить долинув протяжний, ступінчастий гул бомбардування, від якого затремтіла підлога під ногами і повільно покотився по карті круглий червоний олівець...

Що ж, подумав про себе Даниленко, до сьогодні і він, і його армія закінчували дороблювати задумане іншими, а з цього дня і надалі все буде вже його. І саме з цим пов’язаний був недавній – всього лише місяць тому – візит в Білорусь Гетьмана України.

...Павло Петрович Скоропадський прилетів до Білорусі вранці двадцять першого травня. Офіційно цей візит був присвячений перемовам між керівниками Української Держави і Білоруської Народної республіки, насправді ж Гетьмана України хотів перед початком бойових дій переговорити з генералом, який провадитиме останню операцію українсько-радянської війни.

- ...Я бачу, генерале, вас щось мучить? – Скоропадський запитально глянув на командувача Вісімнадцятої армії. – Коли у вас є питання, задайте його. Не тримайте в собі...

- Військова дисципліна зобов’язує солдата питань керівництву не задавати. – Ледь усміхнувся Даниленко. – А вони, кляті, виникають постійно. Третього травня в Мінську на найвищому рівні було заявлено, що Українська Держава допоможе всіма наявними засобами своїм союзникам виборювати у комуністів свою незалежність і свободу, але українські вояки проливати свою кров за їхню землю не будуть. Дозвольте дізнатися, товаришу Гетьман, для чого ми починаємо цю операцію? Невже союзники провести її не зможуть? Я маю на увазі і армії країн Балтії, і Добрармію Республіки Грумант, і Російську Визвольну армію. Наші союзники отримали досить озброєння і бойової техніки, як трофейних, так і нашого виробництва. А наші радники допомогли б спланувати і провести операції. Навіщо нашим хлопцям за них гинути? Прошу зрозуміти мене правильно, я не обговорюю рішення Ставки, я хочу осягнути сенс своїх дій.

- Ви маєте рацію, генерале. – Погодився Гетьман. – І питання ви поставили цілком доречно...

Павло Петрович підійшов до вікна, дивився, примружившись, на зелений кущ бузку під стіною.

- Щоб пояснити проблему правильно, почну із загальновідомого. Для війни потрібні ресурси, дуже багато ресурсів. Вислів про те, що “перемога кується в тилу, котиться по рейкам і здобувається ударом багнета на фронті” став крилатим, коли не помиляюся. ще за часів франко-прусської війни. За великим рахунком Українська Держава може сама себе забезпечити сировиною для виробництва озброєння та бойової техніки. Але в деяких ключових матеріалах ми або дуже обмежені, або не маємо їх взагалі.

Для оборонної промисловості України потрібна сировина надходить морем. Сталіну не вдалося, як він планував, розв’язати велику війну в Європі в сорок другому році. Іспанський варіант не спрацював, тоді в Кремлі вирішили задіяли варіант з Судетами. І знову невдача! Смерть Гітлера і всієї нацистської верхівки під час Судетської кризи зруйнувала всі сталінські плани. А збільшення армії дедалі більше обертів набирає: військові заводи – а в Радянському Союзі не військових заводів майже не було – все нові і нові танки, гармати, літаки виробляють, наркомат боєприпасів снаряди та бомби сотнями тисяч тонн випускає. Вже сховища боєприпасів переповнені всі і продукцію наркомату боєприпасів в прикордонних округах на ґрунт викладати доводиться. Все це потребує колосальних ресурсів, все це зжирає і так не досить великі резерви радянської економіки.

Тут ще й нелади з сільським господарством додалися. Ввівши колгоспи, Сталін і комуністи фактично зробили селянина кріпаком, рабом при землі. А рабський труд неефективний. Селян вони закріпачили ще на початку тридцятих, а в кінці – і робітників. Побудували в Комсомольську-на-Амурі найбільший в світі авіаційний завод, а робітників з Москви, з московського авіазаводу цілими цехами брали і відправляли на Далекий Схід. І відмовитися ніхто не мав права! Економічне навантаження при такій військовій промисловості на державу таке, що комуністам не починати війну неможливо. Інакше все втрачає сенс! В Радянському Союзі сільське господарство в мирний час виробляє продовольства менше, ніж імперія Романових в ході Великої війни! Поголів’я худоби було менше, ніж в шістнадцятому році! Це кризовий рік Світової війни. Це рік, коли Російська імперія посипалася. Мужики на фронті, на господарстві в тилу жінки залишилися. Ще немає війни, а прокормити себе сталінська Росія вже не могла.

І в сорок другому році постала дилема: або починати війну, або економічний колапс держави. Далі чекати комуністи не могли, орієнтована на війну економіка Радянського Союзу погіршувала внутрішнє становище з кожним місяцем. До цього додалося ще й введення в сороковому році загального військового обов’язку. Розрахунок був на те, що велика війна в Європі все-таки розпочнеться в сорок другому році. В сороковому, в сорок першому роках призвали на два роки всіх, хто мав вісімнадцять років і всіх, у кого була відстрочка від служби. А після сорок другого року, на початку сорок третього довелося б відпускати додому солдатиків, яких призвали за цим законом. Інакше дисципліна впаде катастрофічно.

Вже перші чотири дні війни показали комуністам, що з Україною їм швидко не впоратися. А значить потрібно різати шляхи поставок стратегічної сировини. Для виробництва будь-якого озброєння і бойової техніки потрібна сталь. Воювати без сталі неможливо. Виробництво відоме: для виплавки сталі з залізної руди вугілля потрібне. Не просто вугілля, а “металургійний кокс”. В Україні добувається досить вугілля, але проходка вибоїв в шахтах без лісу неможлива. Ліс ми отримуємо з Фінляндії.

Війна ця – континентальна, а, отже, це танкова війна. Танки – це броньова сталь. Для танкової броні потрібен нікель. Воювати без нікелю – неможливо. Нікель також із Фінляндії.

Ось і вирішено було у високих кремлівських кабінетах відрізати Українську державу від стратегічної сировини, яку ми отримували зі Швеції та Фінляндії. Швеція – це мідь, свинець, цинк, залізна руда високої концентрації, прецизійні станки і високоточні прилади для авіації. Фінляндія – нікель і ліс. Крім того, Фінляндія – це найкоротший шлях до Швеції та фіордів Норвегії, які контролюють вихід радянського Північного флоту в Атлантику.

Тому дев’ятого вересня сорок другого року радянські війська вторглися на території країн Балтії та у Фінляндію. На щастя, Сталін в цей час чистив армію від чергової змови і виконавці планів “совєтизації” Балтії та Фінляндії діяли без ініціативи. Це, та висадка дивізій Добровольчої Російської армії, врятувало Естонію і Латвію від радянської окупації. Фінляндію рятувала мужність її захисників. В ті перші місяці війни Українська Держава могла допомогти своїм союзникам тільки озброєнням і бойовою технікою, які поставлялися морем. Для суттєвої допомоги потрібен був коридор через Білорусь. Цей коридор пробила ваша армія, Степане Архиповичу. Одночасно ви створили сприятливі умови для дій армій Тимошенка.

В результаті наша армія вийшла до берегів Волги від Сталінграду до Астрахані, наша авіація могла тримати під ударом Поволзький і Уральський промислові райони і видобуток нафти за Волгою. Однак Урал – не останній радянський промисловий центр, за Уралом і Алтай, і Новосибірськ, і Омськ, і Комсомольськ-на-Амурі, де зведено за допомогою американських спеціалістів, з американським обладнанням і технологіями найбільший авіаційний завод світу. І нові родовища нафти знайдено в Західному Сибіру.

Тому Сталін може продовжувати цю війну, він своїх планів не виконав і від них не відмовився.

А от для Української Держави після визволення Кубані всі задачі цієї війни були виконані. Радянська загроза від наших кордонів була усунута. Між сталінською Росією та Україною утворився пояс прикордонних держав, як це сталося після завершення Громадянської війни в колишній Російській імперії.

Ось тому в травні я і оприлюднив заяву українського уряду про відвід українських військ. Це не означало, що ми припинимо постачати наших союзників озброєнням, бойовою технікою і всіма матеріалами, необхідними для ведення війни. Навпаки, наші поставки різко зросли. Крім того, українські підприємці приймають участь в реформуванні промисловості і сільського господарства Білорусі, щоб ця країна змогла якнайшвидше позбутися наслідків радянської окупації. В проекті “Великого князівства Литовського-2” Білорусь є центральною країною, яка поєднує східноєвропейську північ з східноєвропейським півднем.

Мої слова почули в Кремлі. Не буду приховувати, там є реальні політики. Погляди Сталіна і його найближчих учнів та соратників на шляхи подальшого розвитку країни і світу різко розійшлися. Багато хто з членів Політбюро ЦК ВКП (б) вважає, що головні зусилля потрібно направити не на підготовку нової світової війни, а на відмову від Світової революції і вирішення внутрішніх проблем Радянського Союзу.

Така позиція Української Держави – небажання проливати кров українських вояків у війні за незалежність визволених від російських комуністів земель – була невірно оцінена “московськими мрійниками”. В Кремлі позицію України зрозуміли, як можливість відвоювати частину втрачених земель. Наступ радянських військ на початку травня в Карелії і наступальна операція Західного і Брянського фронтів, яка має початися в червні, є прямим наслідком цієї хибної оцінки позиції Української Держави.

- Тобто, товаришу Гетьман, ми вступимо в бій? – Запитав Даниленко.

- Вступимо, Степане Архиповичу. – Підтвердив Скоропадський зауваження командувача Вісімнадцятої армії. – Але не тут, не в Білорусі. За вашим планом армія має вийти до південного узбережжя Фінської затоки. А щоб ви краще розуміли, яку задачу на вас покладено керівництвом держави, поясню деякі тонкощі політичної обстановки, пов’язаної з нашими союзниками. Точніше, з Республікою Грумант.

Навіщо в двадцятому році уряд Української Держави висунув на міжнародній конференції по архіпелагу Шпіцберген ідею утворення там держави з російських емігрантів, навіщо ми пішли на безпрецедентно високі витрати по створенню там, за Полярним кругом, міст з мільйонним населенням?

Відповідь ви й самі знаєте – тому, що лояльність емігрантів з Росії до Українсько Держави була вкрай низькою. І отримати в результаті майбутньої війни з Радянською Росією у себе в тилу “п’яту колону” наш народ, українські політики і керівництво Української Держави не бажали. Ця впевненість знайшла підтвердження в зміні настроїв населення Груманту. Вже до кінця тридцятих, коли в СРСР завершилася індустріалізація, більшість грумантців, як випливало з опитувань, вважала Сталіна новим царем, “червоним імператором”, який продовжить справу розширення Російської імперії, перервану Лютневою революцією і наступними подіями – розпадом держави Романових і Громадянською війною на цій території.

- Але ж війна почалася і Російська Добровольча армія виступила проти Радянського Союзу на нашому боці? – Зауважив Даниленко.

- Це так. – Погодився Гетьман. – Але тільки, як можливість усунути від влади комуністів. Вони бажають прийти замість комуністів і заснувати в Росії нову монархію. А чи зупиниться новий російський монарх на утворених в результаті цієї війни кордонах, чи знову продовжиться давня московська політика “завоювання Царгороду” і чи не буде прагнути цей новий монарх прибити “свій щит” на його воротах?

- От і я не можу сказати напевне. – Погодився Скоропадський. – Але можливість того, що всього за двадцять-тридцять років на наших північно-східних кордонах постане новий Радянський Союз, але вже білого кольору, надзвичайно велика. Ось тому, Степане Архипович, ваша армія має провести цю останню операцію війни між Українською Державою і Радянським Союзом. Цим ми дамо можливість здоровим силам в радянському керівництві прийти до влади...

Скоропадський дивився суворо, ледь примружившись, на генерал-лейтенанта, і в думці завершив фразу: “...або хоча б на частині, яку вони зможуть відвоювати завдяки діям вашої армії...” Але не сказав нічого – ще не прийшов час для таких відвертих розмов.

...Двадцятого червня сорок четвертого року Ставка Гетьмана попередила, що радянські війська ось-ось перейдуть у наступ в смузі оборони Білоруської Народної армії. Це було вже третє попередження. Перше в Вісімнадцятій армії отримали 17 травня, друге – 6 червня.

Для проведення стратегічної наступальної операції, яка отримала назву “Марс”, долучалися два потужні об’єднання: Західний фронт, який лівим крилом завдавав удар по білоруській 2-й армії з району Невеля на Вітебськ і створений навесні Брянський фронт, який мав ударити правим крилом по 1-й армії БНА з району Спас-Деменська на Оршу.

Червона армія в червні сорок четвертого повторила все те, що в серпні тридцять дев’ятого здійснила проти Квантунської армії, у вересні сорок другого року проти Української армії, що робила перед кожним наступом протягом осені і зими сорок другого, весною і літом сорок третього: винесла аеродроми, штаби, вузли зв’язку, госпіталі, склади пального і боєприпасів вперед. З травня приховано, ночами, по одній, по дві батареї, займала вогневі позиція артилерія корпусна, армійська і Резерву Головного Командування. Танкові частини і мотопіхота накопичувалися в ближньому тилу, за тридцять-сорок кілометрів від переднього краю. По білоруській армії на останню декаду червня готувався удар великої сили.

Українському і союзному Верховному Командуванню вдалося своєчасно розгадати задуми росіян, напрями їхніх основних ударів і приблизний термін переходу в наступ. Аналіз обстановки, що склалася, наявність розвідувальних даних про підготовку наступу противника на Вітебськ і Оршу підводили до висновку, що на першому етапі кампанії нам вигідніше провести на вітебському і оршанському напрямках стратегічну оборонну операцію. Ставка Гетьмана на той час брала до уваги, що Червона армія на літо сорок четвертого року вже відчуває обмеження в резервах і може наступати на одному стратегічному напрямку, створивши для цього досить сильне ударне угрупування. Вважалося доцільним повторити те, що Українська армія робила в восени та взимку сорок другого і літом сорок третього років: знекровити ворога в оборонній битві, знищити його ударні угрупування в оборонній операції, а потім, увівши свіжі резерви, завдати нищівного удару і розбити знекровлені дивізії і корпуси російських армій. Однак цього разу такий удар буде завдано наступного дня після початку радянського наступу і в зовсім іншому місці – в Литві.

За два майже роки війни Українська армія навчилася протистояти наступу росіян. Щоб зірвати перший, найсильніший і найстрашніший удар артилерії та авіації противника, потрібно завдати потужного артилерійського і авіаційного – коли застосувати авіацію дозволить стан погоди та час доби – удару на випередження. А для цього потрібно виявити артилерійське угрупування і місця зосередження військ ворога та знати точний час виходу російських танків на вихідні позиції і піхоти з укриттів.

Для вирішення такої задачі українськими науковцями був ще до війни розроблений повітряний комплекс раннього радіолокаційного виявлення, який розміщувався на висотному дирижаблі. Один такий дирижабль – “Аметист[20]” – з другої декади червня постійно знаходився над Вітебською височиною. Радіолокаційна і теплова апаратура комплексу ДРЛВ дозволяла відстежувати переміщення не тільки повітряних, але й наземних цілей. Саме з допомогою “Аметисту” і однотипного “Рубіну” – повітряні кораблі щотижня змінювали один одного на бойовому чергуванні – були виявлені аеродроми російської штурмової і винищувальної авіації, вогневі позиції артилерії і місця зосередження танків і мотопіхоти.

Сигналом до початку радянського наступу мав стати початок авіаційної підготовки, коли буде проведено масовий зліт літаків, які базувалися на виявлених аеродромах.

Заздалегідь спланували по росіянам і вогневий удар. Для артилерійської контрпідготовки залучалися фронтові, армійські, корпусні і дивізійні артилерійські частини: 624 гармати і гаубиці калібром понад сто міліметрів, 480 мінометів калібром 120 і 160 міліметрів, понад 700 ракетних установок залпового вогню – з них 408 РСЗВ Вісімнадцятої армії – відкриють вогонь по вихідним районам російських військ.

В ніч на двадцять друге червня в смузі оборони 2 і 4 стрілецьких корпусів 2-ї армії БНА були взяті в полон радянські сапери, які розміновували мінні поля. Вони показали, що наступ призначено на четверту годину ранку, радянські війська вже зайняли вихідне положення для атаки.

До цього терміну залишалося трохи більше, ніж півтори години.

Степан Архипович спостерігав за полем бою з командного пункту стрілецького корпусу БНА.

Командувач білоруської 2-ї загальновійськової армії прийняв рішення провести артилерійську контрпідготовку. Лиш тільки з ПКП отримали повідомлення про масовий зліт з польових аеродромів російської авіації, білоруська артилерія відкрила вогонь. Всього було завдано два удари: п’ятихвилинний вогневий наліт по виявленим вогневим позиціям артилерії противника о другій годині тридцять хвилин і тридцятихвилинний вогневий наліт рівно через годину. Наша артилерія відкрила вогонь уже під час артилерійської і авіаційної підготовки атаки, розпочатої росіянами о третій годині тридцять хвилин.

Російська піхота вийшла в траншеї і тут же потрапила під удар ракетних установок залпового вогню українських і білоруських військ.

Одночасно з артилерійської контрпідготовкою по радянським військам, що приготувалися до удару, відпрацювали наші бомбардувальники і штурмовики. Перший виліт – о третій тридцять. В смузі оборони 2-ї армії БНА мали наступати два танкових корпуса росіян. А що таке танковий корпус РСЧА? За новою організацією, прийнятою в січні сорок четвертого року, танковий корпус росіян мав дванадцять тисяч солдатів і командирів, 207 танків Т-34 і 63 самохідних установки, а також майже сотню гармат польової артилерії. Два танкових корпуси вишикувалися вздовж двох доріг, трьома-чотирма паралельними колонами – танки і транспортні машини з боєприпасами (кожен корпус мав по три боєкомплекти!), цистерни з пальним щільно, один до одного, впритул. Все величезною компактною юрбою зібрано, в яку бомбою влучити зовсім легко, навіть можна не цілитися.

Радянські війська зібрані щільними потужними угрупуваннями: штаби, вузли зв’язку, аеродроми, тисячі тонн боєприпасів завантажених на автомашини, склади знаходяться поблизу передової, колосальні маси військ. Штурмовики і легкі бомбардувальники злітали, бомбили – бомбити було дуже легко, бо ціль нерухома, колони стоять щільненько вздовж доріг. Поверталися, поки підвішують бомби і заправляють літаки, пілоти валяться на траву і засинають. Злітають, бомблять, повертаються, злітають, бомблять, повертаються... Останній виліт о десятій годині вечора, а наступного дня о третій підйом і знову виліт...

Несподіваний масований наліт із важких і середніх артилерійських систем по радянським військам, що приготувалися до наступу, груповий удар бомбардувальників і штурмовиків по скупченню механізованих частин противника, а потім удар установок залпового вогню по танковим полкам прориву і штрафній піхоті, яка піднялася з окопів – все це виявилося для росіян таким несподіваним і неймовірним, що вони в паніці кинулися назад, в обжиті траншеї, де їх зустрічали вогнем загороджувальні загони.

Коли стало остаточно зрозуміло, що радянський наступ захлинувся, командувач повернувся у Вітебськ...

...Скоро забринить світанок. Але спати не хочеться. Як тільки почне світати, лиш досвітні промені торкнуться червоним біло-чорних, як верхівки гір, висоток на тому березі річки, штурмовий батальйон, якого будуть підтримувати батареї полкового гаубичного дивізіону і міномети – батальйоні та ротні – першого батальйону, проведе розвідку боєм, намагаючись відбити у росіян висотки за річкою.

- Якого дідька вони нам потрібні? – Запитав Денисенко у командира дивізії, на ділянці оборони якої йому входити в прорив з передовим загоном. – Навіщо витрачати сили і засоби. Краще ж обійти!

- Потрібні, капітане, потрібні. – Посміхнувся полковник. – З цих висоток всі наші тили – як на долоні. – Однак пояснення було так собі і Кошовий сам чув, як непереконливо звучав його голос.

- Мирилися, мирилися, а тепер – “здрастуйте, я ваша тьотя!”

- З усім миряться до пори, до часу. І з тим, що відступають, і з тим, що у обороні сидять довго, в землю зарившись, як кроти. До того ж, мирилися не ми, а союзники. Вони наступ не планували.

- То накрити їх артилерією. – Не вгавав Денисенко. – Вони ж укріплені, як “лінія Сталіна”. І річечка ця не до речі буде. Її ж під вогнем долати доведеться. Ляже там піхота!

- А ми допоможемо. Ну, а попереду піхоти піде “Парасковія”. – Посміхнувся Кошовий.

“Прасковєя” – це штрафна рота. Штрафників вивели в першу траншею всього лиш минулої доби, але росіяни вже встигли встановити з ними стосунки. Правда, не можна було сказати, що вони були теплі.

- Эй, служилые, среди вас случайно шахтёров нет? – Починали першими, зазвичай, росіяни.

- Є! – Клював на вудочку хтось з штрафників. А можливо: з цікавості: що далі буде?

- На тогда, говнюк, прикуривай! – І довга кулеметна черга після цих слів. Трасуючими кулями.

А потім відбірна лайка, ваговитий російський мат, та ідіотський регіт. Наші в богу не залишалися. Починалася несамовита, нікому не потрібна стрілянина. І до телефонів кидалися штабісти всіх рангів.

Неспокій їхній був зрозумілим. З вересня сорок другого саме тут росіяни намагалися прорватися через оборону латишів і зробити кидок по правому березі Даугави до Ризької затоки. Спроб таких не менше п’яти було. Хоча і армійська, і корпусна, і дивізійна розвідка доповіла: противник тут поблизу танкових частин не тримає з минулого року – але перед наступом завжди в усіх штабах тримаються насторожено.

Штрафники викликають подвійне почуття, розібратися в якому не просто, і солдати їм не довіряють. Кожен з них щось утнув в минулому і тому людина це неповноцінна. В більшості це карні злочинці. У військовий час утримувати кримінальників, відволікаючи на них людей і матеріальні засоби, зовсім недоцільно. Тому в тридцять третьому році був прийнятий закон, який постановляв: в разі оголошення війни, з кримінальних злочинців формувати штрафні роти для дій попереду військ першого ешелону. Крім кримінальників у штрафній роті немало і тих, хто вчинив військовий злочин, на кшталт тилових чиновників, що на хабарах попалися, дезертирів та самострілів. Втім, з самострілами розбираються на місці, в підрозділі чи частині, де служить. І з ним розмова коротка зовсім – розстріл перед строєм. А дезертири... В розвідку з таким не підеш. І в то й же час їх шкода – провину свою вони можуть спокутувати тільки кров’ю. Коли більшість з них її все ж спокутує, їм це буде байдуже. Мертві сорому не мають і прощення не потребують.

Зі спостережного пункту висотку, яку мають штурмувати, і підступи до неї видно досить добре. Світанок ще не осяяв своїми променями довкілля, але в стереотрубу добре видно, як для кидка накопичується в окопах піхота. Солдати штрафної роти. Сіро-зелені мурахи в чорних канавках першої траншеї. Курить сизим туманом річечка і метушливе пожвавлення маленьких фігурок в окопах перед кидком...

...Часто так буває: чекаєш, чекаєш чогось нетерпляче і... проґавиш! Всього на мить якусь відвернув увагу Денисенка командир танкового батальйону, і він побачив лише останні іскри сигнальної червоної ракети. Праворуч, позаду, майже поряд зі спостережним пунктом, прозвучали різкі, пронизливі постріли дивізійних гармат. Батареї почали вести вогонь одночасно, ніби ними командувала одна людина.

Припавши до стереотруби, Юрій шукав білі хмарки снарядних розривів на висоті. Є! Один снаряд вибухнув поблизу кулеметного гнізда. Другий – за висоткою. Ще два розриви. Біла хмарка розривів накрила російських кулеметників. “Уявляю, як їм там весело, – хмикнув про себе капітан, – коли над головою немає добрячого накату!” Ще один розрив – переліт. Вогневий взвод дав залп і накрив і кулеметне гніздо, і сусідні окопи. Вогонь вели не тільки гарматні батареї. По окопам на висотці шалено молотили міномети піхотних рот двох батальйонів. Боєприпасів вони не шкодували. Невдовзі дим заволік ділянку

- Пішли. – Сказав артилерійський спостерігач.

Висотка сховалася за димом. В окулярах видно лиш те, що на нашому боці річки.

- Бачу. – Артилерійський і мінометний вогонь припиняється в ту ж мить, як сірі фігурки висипали з окопів. Піднялися дружно, стрімко кинулися вперед, до річки. Але дехто з них падав і не вставав.

Коли атакуючі досягли протилежного берега річки, з російських траншей також висипали фігурки і кинулися геть від берега. Ці квапилися укритися в другій лінії траншей.

Добіжать наші до других траншей чи залишаться в захоплених перших?

Не добігли. Наступаючих фігурок якось враз стало менше. Вони короткими перебіжками квапилися повернутися в окопи захопленої першої траншеї росіян. Але і зараз деякі з цих фігурок, ніби зіштовхнувшись з невидимою стіною, падали на землю. Скільки їх упало на схилах висотки – побачити не вдалося. Сірі фігурки ніби провалися крізь землю. Чи не до пекла?

- Захлинулась! – Похмуро зауважив майор Баль, командир танкового батальйону. – Бачив?

І Микола Баль кивнув на амбразуру спостережного пункту.

- Потрібно було зробити передишку, зосередитися і вже потім атакувати другу лінію. – Невпевнено зауважив Денисенко.

- Один чорт. – Сплюнув сердито командир полкового артилерійського дивізіону капітан Задорожний. – Там у кацапів стільки кулеметів натикано, що Бог ти мій! Схили прострілюються кинджальним вогнем. Я сам засік три нових кулеметних гнізда. – І показав схему переднього краю.

- Нічого. Це всього лиш розвідка боєм. – Полковник Дидишко відійшов від амбразури. – Повторимо спочатку. За голину з “Парасковією” підуть “коробочки” 245-о важкого полку.

По лощині, брязкаючи гусеницями, повзуть важкі танки. Денисенко таких ще в дії не бачив – новітні Т-10, з надпотужною 127-міліметровою гарматою, подальший розвиток важкого танку Т-3 “Молот”. Новий танк прозвали “Боксером”, мабуть, через здатність пробивати найпотужнішу броню радянських важких танків – КВ-3, ІС-1, ІС-2 – на найбільшій відстані, як боксер-важковаговик дістає щелепу суперника своїми довгими руками. Хто бачив, як воюють нові танки, каже, що пробивають ворожі “іси” наскрізь.

Танки сховані передсвітанковою пітьмою і густим туманом, який перед сходом сонця затягнув низини. Поряд з танками вишикувалися здоровенні “крази” з металічними конструкціями за кабіною – танковий механізований міст. Ось чому, значить, вирішили штурмувати оці висотки!

...Міст він і є міст, і призначення його цілком очевидне – по ньому переправляються на інший бік ріки, тому для ведення наступальних бойових дій мости мають визначальне значення.

В минулу Велику війну, як бувало? Немає мосту, а річку форсувати потрібно. І тоді лунає команда: “Вперед на підручних засобах!”, а підручних засіб, це те, що під руку трапиться – уламок дошки, колода, пліт, або, коли поталанить, човен, – на тому і пливли. Зазвичай набивали гімнастерки сіном і так, примостивши гвинтівку і патронташ, перепливали річку. І йшли на дно солдатики, часто цілими підрозділами.

Звичайно, сапери будували мости. Забивалися палі, дзижчали пилки, стукотіли сокири – нескоро справа ця робилася. І що тут вдієш?! А ворог не чекає, і піхота на тому березі воює без підтримки артилерії та такої-сякої техніки, тому артилерію та техніку цю – гармати, бронеавтомобілі, боєприпаси та продовольство все одно переправляти потрібно. І поранених в тил евакуйовувати. Тому без мосту – ніяк!

А в сучасному бою без такої інженерної споруди взагалі не повоюєш! То що ж, за сокири братися? В цьому немає необхідності: українські конструктори розробили для армії потрібну техніку, яка забезпечує військам швидке формування водних перешкод, оперативну переправу. В розпорядженні командирів механізованих і танкових полків є інженерно-саперна рота, яка має відділення танкового механізованого мосту – ТММ[21] з чотирьох машин. А у командира механізованої чи танкової дивізії є інженерно-саперний батальйон із інженерно-технічною ротою, в якій два взводи ТММ по три комплекти в кожному взводі.

Лиш постала потреба і заводи негайно почали випуск механізованих мостів. Комплекти танкових механізованих мостів поступали в війська вже з осені сорок третього року, коли українська армія перейшла до широких наступальних дій. І нині ця техніка буде проходити випробування в бойовій обстановці...

Край горизонту загорається червоним і з-за нього виринає червоний краєчок сонця. І одночасно з появою денного світила полковник Дидишко віддає в мікрофон радіостанції коротку команду. За секунду потому в тилу важко здригається земля і лунає перший залп 155-мм гаубиць його бригади.

Шурхочуть над головою снаряди і висотки на тому березі річки огортають хмари диму і піднятого вибухами снарядів пилу. Світанок, що ледь брижів в досвітніх променях, померк в морі вогню артилерійської підготовки. Повітряна хвиля величезної сили притиснула до землі прибережні дерева. Через голови летіли сотні важких снарядів, за спиною глухо гупали важкі міномети. Північний берег був охоплений вогнем і огорнутий клубами чорного диму.

Одночасно з початком артилерійської підготовки до річечки підходить заднім ходом перший Краз з мостовим прольотом. Для установки мосту потрібно тридцять хвилин, рівно стільки триватиме артилерійська канонада, стримуючи ворожих солдатів в укриттях. Сапери працюють вправно і ледь остання машина звільняє колію, заревіли дизелі важких танків та самохідних гармат.

- Залишилося п’ять хвилин. – Схилившись до самої голови – артилерійська стрілянина глушить всі звуки – прокричав у вухо Денисенку полковник Барабаш. Він командує передовим загоном дивізії.

Хвилинна стрілка повільно долає останнє коло. Шквальний вогонь артилерії став віддалятися на північ. Наближався час кидка танків і піхоти в атаку. Рев потужних дизелів за спиною. Танкова рота долає по мосту річечку і ледь “Боксери” з брязкотом проходять лінію окопів, штрафна піхота піднімається за ними в атаку. Хрипкий мат злітає до небес, перекриваючи рев танкових моторів. За танками в другій хвилі йдуть важкі самохідки з 155-міліметровими гарматами-гаубицями. Снаряди самохідок вагою в половину центнера кожен крушитимуть, ніби кувалда яйця, вогневі точки, дорогу штрафній піхоті розчищаючи...

- Пішли мої “коробочки”! – Звертається до командира передового загону 245-ї дивізії полковник Єремеєв. Машини його важкого танкосамохідного полку пробили коридор в обороні противника і в коридор цей потрібно негайно вводити рухомі сили. І першим в нього ввійде передовий загін дивізії. – З Богом!

- Ходімо! – Полковник Барабаш глянув на радиста. – Передавайте: “Яструб, п’ять, п’ять, п’ять!”

Три п’ятірки – це сигнал початку руху. Машини передового загону рушили до колійного мосту. Коли перша танкова рота поминула його, в колону загону вклинився бронетранспортер Денисенка...

В ніч на двадцять третє червня генерал Даниленко так і зміг заснути. Коли віддав останні розпорядження, годинник показував чверть на другу годину ночі. До початку атаки майже три години, можна було б подрімати годину-півтори, але хвилювання не дає склепити повіки. Це хвилювання знайоме солдатам. І командувачу армії не можна не хвилюватися перед атакою. А от показувати його комусь не бажано.

Світанок двадцять третього червня. Третя година. На сході ледь помітно яснішає небо. Чомусь пригадався ранок сьомого жовтня сорок третього року, перед початком операції “Баторій”. Між тим світанком і нинішнім, здавалося Степану Архиповичу, було щось спільне. Але ця подібність була суб’єктивною і визначалася тільки нинішнім станом командувача Вісімнадцятої армії. Битва за Білорусь пройшла успішно. І Даниленко певен, що нинішня операція пройде ще краще.

Зазумерив телефон – начальник штабу повідомив, що над переднім краєм стоїть негустий туман, але є сподівання, що до четверті на п’яту, коли призначена атака, він розсіється. Генерал Стельмах також повідомив: генерал-полковник Малиновський цікавиться, чи вчасно почнеться атака.

- Нервуються вони там, в штабі фронту? Га, Григорію Давидовичу? Мабуть, й зі Ставки Гетьмана вже не раз дзвонили. – Хмикнув іронічно Даниленко. – І що ви сказали? До речі, чому мені не повідомили?

- Генерал-полковник наказав не будити. Так, генерал Малиновський сказав, в Ставці цікавляться погодою. А нервуватися, товаришу командувач, то привілей начальства. Нам же справу робити потрібно без нервів, без метушні та без зайвого шуму. – Сказав в тон Даниленку начальник штабу. – Повідомив що туман, що розсіюється, що почнемо атаку вчасно. Від себе додав, що все готово. – Чітко доповів Стельмах. – Командирам корпусів і дивізій я передав, що початок артилерійської підготовки почнеться вчасно.

- Дякую, Григорію Давидовичу. Я виїжджаю на спостережний пункт, коли буде питати.

Три вертких “луаза” вискочили з воріт фільварку і шпарко пішли путівцем до передової.

Ввечері, коли всі справи були завершені, викликав генерал-полковник Малиновський до себе командувача Вісімнадцятої армії генерал-лейтенанта Даниленка. Доля зводила їх багато разів і розводила не менше. Вперше в листопаді двадцятого року. Командир стрілецького полку Революційно-Повстанської армії України Родіон Малиновський був по той бік фронту. Під командуванням колишнього українця Віталія Примакова йшов встановлювати в Україні соціальну справедливість. А командир піхотного полку підполковник Даниленко у складі армійського корпусу генерала Сікевича, що входив до Донецької армії, захищав свою землю від “визволителів” з півночі. Тоді українцям вдалося відбити “червоних коней”.

Розгром РПАУ в зимовому степу завершився для Даниленка пораненням, а для Малиновського полоном. Радянська Росія під час підписання мирної угоди в Ризі від “повстанців” Примакова відмовилася і Родіон Малиновський за вироком українського суду відбував покарання до двадцять сьомого року.

В тридцять другому доля знову їх звела. Тепер і Даниленко, і Малиновський очолювали повстанські загони на Кубані, коли там козаки-українці піднялися проти комуністичних людожерів з Росії.

В вересні сорок другого командир П’ятдесят п’ятої територіальної дивізії генерал-майор Даниленко воював під керівництвом генерал-майора Малиновського, захищаючи Сіверщину від РСЧА. В лавах Української армії на той час билися проти російських комуністів багато колишніх “повстанців”. Командувач Слобожанського фронту генерал-полковник Тимошенко також в двадцятому воював у РПАУ.

В операції “Баторій” Вісімнадцята армія Сіверського фронту генерал-майора Даниленка завдавала головного удару, а генерал-лейтенант Малиновський командував сусіднім Слобожанським фронтом.

І ось доля знову звела їх разом. Справи дня на сьогодні завершені і карта зсунута вбік.

Командувач фронтом і командувач армією. Генерал-полковник і генерал-лейтенант. Різниця відчутна, але між ними багато спільного. На столі замість карти пляшка і скромна закуска, по-фронтовому. Багато і доброго і хорошого, так само, як і недоброго, було за всі попередні роки. Їм є що згадати.

Офіційно Родіон Якович прибув до Вітебська в якості генерал-інспектора Ради національної безпеки і оборони. Прибув, як зазначено було в наказі, щоб перевірити хід бойової підготовки армії.

Цьому візиту передувала нарада в Ставці Гетьмана. Там було прийняте рішення завершати війну з Радянським Союзом. Однак це рішення потрібно було зберегти в таємниці до того часу, поки воно не стане виконуватися. Так само в таємниці мають бути збережені і інструменти виконання цього рішення.

Тому 20 квітня 1944 року був таємно сформований Північний фронт. Очолював нове стратегічне об’єднання генерал-полковник Малиновський.

До складу Північного фронту входили: управління чотирьох армій – українська Вісімнадцята, Російська Добровольча армія Республіки Грумант, Російська Визвольна армія, армія “Балтія”; управління п’яти корпусів – українські Тридцять четвертий і Сорок п’ятий армійські[22], Естонський, Латвійський і Латиський піхотні корпуси; двадцять дві дивізії – танкова, шість механізованих, десять піхотних, п’ять стрілецьких, дві артилерійські Резерву Головного Командування; дев’ятнадцять бригад – п’ять танкових, дві повітряно-штурмові, інженерно-штурмова, вісім артилерійських, три авіаційні; п’ятдесят артилерійських полків – двадцять вісім у складі дивізій, чотири корпусні, два армійські; шістнадцять РГК; чотири змішані авіаційні бригади, сорок шість винищувальних, штурмових, бомбардувальних і гелікоптерних полків. Північний фронт налічував п’ятсот двадцять тисяч солдатів і офіцерів, дванадцять тисяч гармат, мінометів і установок залпового вогню, понад три тисячі танків і дві тисячі двісті п’ятдесят чотири літаки і гелікоптера. Для забезпечення дій Північного фронту залучалися з’єднання Дальньої авіації і кораблі флотів країн Балтії і Озерної флотилії.

Головною ударною силою фронту мала стати Вісімнадцята армія генерал-лейтенанта Даниленка.

Про це і повідомив командувача Вісімнадцятої армії генерал-полковник Малиновський, коли з Даниленком наодинці зостався, і пред’явив посвідчення командувача Північного фронту. Фронт був створений, але наказ про його формування ще навіть не надрукували. Цій таємничості були вагомі причини. Навіть такий цілком таємний документ міг стати відомий сталінській розвідці. Одним з пояснень такої перестороги українського Генерального штабу і була розповідь генерал-полковника про “бойню Нівеля[23]”, учасником і свідком якої довелося стати в часи Великої війни Родіону Яковичу Малиновському.

Обговоривши з генерал-полковником можливі варіанти використання армії, Даниленко зупинився на двох варіантах. Після того, як Малиновський відбув на аеродром, Даниленко доручив начальнику штаба армії генералу Стельмаху займатися поточними справами, а сам закрився у себе на квартирі, аби остаточно відпрацювати варіанти дій армії в майбутній наступальній операції. Потрудитися командувачу довелося аж до світанку, більше дванадцяти годин. Оскільки план операцій армії мав зберігатися в найсуворішій таємниці, Даниленко навіть для чисто технічної роботи не міг нікого залучити.

Варіантів дій Північного фронту, які мали поставити остаточну крапку на війні з Радянським Союзом, було всього два: перший – удар на Москву; другий – удар на Ленінград.

Удар на Москву не міг закінчитися нічим добрим. Даниленко уявив: Північний фронт завдає удар на Москву. Попереду йде Вісімнадцята армія, його головна ударна сила. Припустимо, що потужні оборонні лінії його армія прорве. Нехай з великою кров’ю, але прорве. Однак фланги армії відкриті, тил нічим не прикритий, постачання армій фронту можливе по одній-єдиній транспортній магістралі, досить уразливій і ще взимку українською авіацією пошкодженій залізниці Смоленськ-Вязьма-Москва. З півночі над комунікаціями армії нависають два радянські фронти – 1-й Прибалтійський і Західний, загальною чисельністю в шістсот тисяч солдатів з сотнями танків та тисячами гармат. Ці фронти знаходяться на танконедоступній Валдайській височині. З півдня, з району Калуги одній-єдиній лінії постачання загрожує Брянський фронт росіян чисельністю в півмільйона солдатів з тисячею танків і п’ятьма тисячами гармат.

При такій розстановці сил наступ на Москву стає ривком у пастку. Коли Вісімнадцята армія піде на Москву, залишивши відкритими фланги, досить одного скоординованого удару з півночі і півдня і Північний фронт генерала Малиновського зазнає ганебної поразки. Так діяти не можна!

Тому цей варіант дій своєї армії Даниленко відкинув рішуче і безповоротно.

Більш привабливим був варіант удару на Ленінград.

Прорвавши фронт оборони радянських військ, армія йтиме до Ленінграду в своєрідному коридорі: з правого флангу її будуть прикривати річки Ловать та Волхов, з лівого флангу будуть Чудське і Псковське озера та річка Нарва. Радянські війська в районі Нарви скуті Естонським корпусом і більш-менш значні сили росіяни можуть взяти тільки з резервів Карельського фронту чи сформувати в Ленінграді.

Перевіривши ще раз співвідношення сил по етапам бою та дням наступу, врахувавши резерви противника і їхні можливі дії проти українських військ, Даниленко і так, і сяк прикинув напрям головного удару, намітив склад ударних угрупувань двох своїх корпусів – Тридцять четвертого і Сорок п’ятого, визначив рухомі групи, відмітив по карті основні етапи операції. Природно, ним були врахований повідомлений Малиновським загальний задум операції Північного фронту, а також сили, які додатково будуть виділені Вісімнадцятій армії.

Найбільшу складність являв собою аналіз всіх питань оперативного і тактичного характеру, особливо відносно вибору напрямку головного удару з тим, щоб війська, діючи на цьому напрямку, були поставлені у найвигідніші умови відносно противника. До того ж, доводилося враховувати ту обставину, що в другій половині червня росіяни почнуть свій наступ проти білоруської армії.

Саме під час роботи над планом операції у Даниленка остаточно викристалізувалася ідея. Ідея, яка народилася ще під час битви за Білорусь: пустити попереду наступаючих військ Північного фронту не піхоту, як це бувало раніше, а передові рухомі загони, в основі яких – танки і механізована піхота. Не вводити механізовані дивізії армії в прорив після піхоти, а відразу кинути їх вперед! За даними розвідки на лінії фронту у росіян війська тільки на передовій лінії оборони. З їхнього боку таке рішення цілком логічне. Головні їхні сили дислокуються віддалік, за водними перепонами, таким чином, хто першим вийде до річок, то й і захопить ініціативу. Вийдуть до ріки першими росіяни – на що вони справедливо покладаються, бо контролюють всі шляхи-дороги – ми не вирвемося на оперативний простір, вийдемо першими ми і переправимося на другий берег – вирвемось на оперативний простір і підемо громити радянські тили, давити аеродроми, штаби, вузли зв’язку, захоплювати склади, залізничні станції і вузли доріг. Ризиковано пускати танки, по суті, у відриві від піхотних з’єднань? Так, але хіба буває війна без ризику? Та й враховано все. Протаранимо оборону росіян танками, форсуємо Велику і рвонемо на північ до південного узбережжя Фінської затоки. Танкову лавину важко буде зупинити. Таким чином, цю ідею кладе він в основу свого рішення на наступ.

Ніч пройшла непомітно і рівно о восьмій годині робота була закінчена. Рішення на наступ було нанесено на карту і у вигляді конспекту записано на папері. По закінченню цієї роботи командувач Вісімнадцятої армії знову зустрівся з генерал-полковником Малиновським, який повернувся до Вітебська.

- Що ж, задумано добре. – Командувач Північного фронту докладно ознайомився з усіма намітками рішення і підсумував, після обговорення окремих деталей задуму. – Ідея ця безумовно дасть нам успіх. Тепер потрібно тільки втілити його в життя з усією рішучістю, наполегливо та послідовно.

Підготовку до наступу керівництво армії здійснювало з командного пункту у Вітебську, аби не сполохати завчасно противника. І командири корпусів нічого не знали про наступ, хоча, звичайно, здогадувалися: готується щось важливе. І тільки після десятого червня викликані на КП армії у Вітебськ генерали Тимощук і Демиденко отримали усний наказ про підготовку до наступу. До 22 червня вони мали закінчити всю підготовку до операції і відпрацювати з командирами дивізій і полків, а також з артилеристами і авіаторами, всі питання взаємодії. Остаточне рішення ухвалили чотирнадцятого червня на Військовій Раді армії. Шістнадцятого червня командний пункт був перенесений з Вітебська до Латвії, в район озера Алуксне. З метою маскування він був організований, як допоміжний пункт управління армійського корпусу.

За задумом операції Вісімнадцятій армії належало прорвати оборону росіян на південь від Пскову і, форсувавши з ходу Двадцять четвертою танковою дивізією ріку Велика, на п’ятий день операції вийти до Фінської затоки.

...Радянські війська з вересня сорок другого року не один раз намагалися тут наступати. Однак їм так і не вдалося досягти успіху. З обох сторін була створена потужна польова оборонна лінія. І вже більше року тут стояло відносне затишшя. З радянського боку на південь від Пскову оборонялася 43-тя армія 1-го Прибалтійського фронту командарма 2-го рангу Єрьоменка. 43-ю армією командував комдив Коротков.

У складі Північного фронту Вісімнадцята армія, Російська Добровольча і Російська Визвольна армії, армія “Балтія”. На чолі фронту – генерал-полковник Малиновський.

Головний удар завдавала Вісімнадцята армія генерал-лейтенант Даниленка. Армія отримала задачу в ході фронтової наступальної операції прорвати фронт оборони радянських військ, завдати удару на Лугу і вийти до Фінської затоки, оточивши радянські війська в районі Псковського і Чудського озер.

В складі Вісімнадцятої армії два армійські корпуси: Тридцять четвертий і Сорок п’ятий, Двадцять четверта танкова дивізія, 204-а аеромобільна (повітряно-штурмова) бригада. Оперативна побудова армії – в один ешелон. Тридцять четвертий армійський корпус прориває оборону росіян на ділянці шириною 10 кілометрів, Сорок п’ятий – 11 кілометрів.

Посилення Тридцять четвертого корпусу: П’ята артилерійська дивізія прориву РГК (2-а важка гаубична артилерійська бригада, 7-а і 8-а гаубичні артилерійські бригади, 12-а важка мінометна бригада), П’ята дивізія РСЗВ (11-а бригада БМ-220 “Тайфун”, 14-й і 15-й полки БМ-330 “Торнадо”), 4-а важка гарматна артилерійська бригада РГК, 65-а штурмова інженерно-саперна бригада.

Наступ корпусу підтримували П’ятий бомбардувальний авіаційний корпус, Дванадцята і Шістнадцята штурмові авіаційні дивізії, Четверта винищувальна авіаційна дивізія.

Посилення Сорок п’ятого корпусу: Третя артилерійська дивізія прориву РГК (3-а важка гаубична артилерійська бригада, 2-а і 3-а гаубичні артилерійські бригади, 9-а важка мінометна бригада), Сьома дивізія РСЗВ (16-а бригада БМ-22 “Ураган”, 14-й і 15-й полки БМ-33 “Смерч”), 8-а і 12-а важкі гарматні артилерійські бригади РГК, 619-й штурмовий інженерно-саперний батальйон.

Наступ корпусу підтримували Третій бомбардувальний авіаційний корпус, Сьома, Восьма і Одинадцята штурмові авіаційні дивізії, Третя і Шоста винищувальні авіаційні дивізії...

До четвертої години ранку генерал Даниленко вже був на передовому спостережному пункті Тридцять четвертого армійського корпусу. На відстані двохсот метрів від армійського ПСП знаходився командно-спостережний пункт командувача Північного фронту. Звідси, з панівної висоти відкривався прекрасний огляд на більшу частину ділянки головного удару корпусу. На жаль, туман, який на світанку став густішим, погіршував видимість. Артилеристи хвилювалися і довелося змістити початок артпідготовки на півгодини.

Зазвучав зумер телефону. “Слухаю...” – тихо промовив у слухавку полковник Гончарний. І потім чути було лише тихе: “Так, так, так-так...”

- Товаришу командувач, – повідомив начальник оперативного відділу, – на ділянці Сорок п’ятого корпусу проведена розвідка боєм. У них туман розсіявся. Генерал-майор Демиденко пропонує почати артпідготовку. Бо прогаємо час. Пора, їй-Богу, пора, Степане Архиповичу!

- Віддавайте наказ. А у нас все ще цей бісів туман. – З досадою промовив Даниленко.

Не пройшло і хвилини, як праворуч здригнулася земля і невдовзі долинув важкий гул артилерії.

Даниленко обернувся – по ходу сполучення на ПСП підійшов командувач фронту.

- Вільно! – Махнув рукою генерал-полковник. – Зі Ставки дзвонять, турбуються, наполягають на тому, щоб починати... Довелося пояснити їм, що командувач фронту не в кабінеті сидить, а знаходиться на полі бою і йому звідси видніше. Не терпиться їм! – Буркнув сердито. – Мені краще знати, коли починати.

- У Демиденка вже почали. – Кивнув в той бік, на південь від висоти, Степан Архипович.

Там важко вовтузився артилерійський грім, з кожною хвилиною набираючи силу.

- Ось-ось, і я про те саме! – Коротко реготнув Малиновський. – Тому я на ту ділянку, Степане Архиповичу, а ви вже тут керуйте. – Генерал-полковник помовчав і сказав те, що мабуть йому не давало спокою останнім часом. – Здається, Степане Архиповичу, тут ми їх підловили. Не чекали вони наступу.

- Здається, що так. – Задумливо промовив Даниленко. – Не чекали...

Вкрай важливим було те, що противник проґавив нашу підготовку. Бо тут мав місце не просто військовий обман, в наявності була не тільки тактична раптовість в діях якогось окремого з’єднання чи частини, які можна було досить легко приховати, – це не важко парирувати. Тут мова йшла про стратегічну несподіванку: на ділянках намічених проривів зосереджувалися значні сили за рахунок резервів Ставки та внутрішнього перегрупування фронту, а підготовка до наступу залишилася нерозгаданою росіянами...

...На світанку 23 червня на ділянках Сорок п’ятої, Сто сорок п’ятої і Двісті сорок п’ятої механізованих дивізій Сорок п’ятого армійського корпусу була проведена розвідка боєм.

Майже без паузи почалася артилерійська підготовка атаки. Удар по першій позиції завдала артилерія. Ширина смуги наступу одинадцять кілометрів. Щільність артилерії на кілометр фронту прориву – 143 ствола калібром від 114 до 240 міліметрів.

Українська авіація в момент початку артпідготовки знаходилася в повітрі. Одночасно з артилерією літаки завдали ударів по другій позиції. Завдання – не допустити резерви росіян до ділянки прориву.

...За двадцять чотири хвилини п’ята година ранку. Туман поволі розсіюється і видимість наближається до нормальної, видною стає далечінь. В окопах, на вогневих позиціях напружено чекають сигналу.

Командувач Вісімнадцятої армії, в куртці, в розношених чоботах, в кашкеті, низько і рішуче насунутому на самі очі, гостро ковзнув поглядом по обличчям застиглих в очікуванні офіцерів штабу армії. Зараз він більше звичайного напружений, риси його схудлого обличчя ще більше окреслилися.

Горблячись, поглядаючи пронизливо з-під козирка польового кашкета, прийняв доповіді про готовність частин, підрозділів та служб.

- Ще раз звіримо годинники. – Сказав командувач. Голос його прозвучав більш хрипло, ніж завше. Даниленко відчув на собі чийсь напівзапитальний погляд і напружена посмішка коротко зачепила старий, зазвичай непомітний, шрам на його обличчі, який зараз став особливо виразним.

- Давайте сигнал починати артпідготовку. – Ще раз глянувши на годинник, командує Даниленко.

До п’ятої години лишається двадцять три хвилини. Зазвичай початок артпідготовки припадає на “круглу” цифру і зараз противник розслабився, “перегорів” очікуванням. Що ж, це добре.

Начальник оперативного відділу віддає в слухавку коротку команду і негайно першими вдарили ракетні установки залпового вогню. Всього тільки кілька годин тому, після того, як ранком двадцять другого червня зірвали спробу наступу росіян на білорусів, вони зайняли вогневі позиції. І буквально прямо з маршу батареї, дивізіони і полки РСЗВ починають артилерійську підготовку нової атаки.

Слідом за ракетними установками вдарили гарматні, гаубичні і мінометні полки. Важко передати те відчуття, яке відчуваєш, вслухаючись в багатоголосий хор артилерії. Неймовірне піднесення в душі, просто ейфорія, весь підносишся ввись від захвату, адреналін так і грає в крові. Збудження неймовірне!

Тридцять четвертий корпус прорив російської оборони здійснює на двох ділянках: ударом суміжних флангів Тридцять четвертої і Двісті тридцять четвертої механізованих дивізій, і ліворуч на ділянці Двадцять четвертої танкової дивізії рвала оборону росіян 65-а штурмова бригада.

Вогневий наліт короткий, але виключно інтенсивний. Щільність артилерії на кілометр фронту прориву – 186 гарматних, гаубичних і мінометних стволів. Тривалість – 35 хвилин. За цей час вогневі взводи, батареї, дивізіони, полки та бригади викинули на ворога двісті тисяч снарядів та мін. Кожен вагою від шістнадцяти до трьохсот кілограмів. Щохвилини в землю влітало шість з четвертю тисяч снарядів різних калібрів від 114 до 240 міліметрів, які з громом та ревом врізалися в землю, розриваючи на шматки людські тіла, ламаючи бліндажі і плющачи гарматні, мінометні та кулеметні стволи. Це сотні мільйонів розпечених осколків, що з виском розлітаються навсібіч.

Хоча світанок був у самому розпалі, здавалося, що настали сутінки – сонце, що сходило, заступали дими та пил розривів. До артилерійських вибухів додалися вибухи авіабомб: бомбардувальники і штурмовики стелили бомбовий килим, давлячи другу лінію оборони радянських військ.

На тридцять п’ятій хвилині артилерія перенесла вогонь в глибину і в атаку піднялися штрафні роти – їх пустили перед батальйонами штурмової інженерно-саперної бригади. Задача штрафників – прийняти на себе удар артилерії і кулеметів противника. Перед ними йшли танки і самохідні установки всіх чотирьох важких танкосамохідних полків Тридцять четвертого армійського корпусу.

А перед танками та самохідками артилерія котила катком асфальтовим вогневий вал суцільних розривів. А слідом за першим валом йшов другий.

Командир Тридцять четвертого корпусу генерал-майор Тимощук повідомляє – штрафні роти під час обманного переносу вогню піднялися в атаку і захопили першу траншею, опір росіян відсутній. Він вирішив подальшу артпідготовку припинити і перейти до артилерійсько підтримки атаки. Танковий полк Двісті тридцять четвертої механізованої дивізії ввійшов в прорив і успішно просувається в глибину ворожої оборони. Даниленко відчуває, що і цього разу удача посміхнулася йому. Тепер потрібно тільки вдало скористатися її прихильністю. Рішення очевидне – вводити в прорив рухоме з’єднання армії – Двадцять четверту танкову дивізію.

На КСП разом з командувачем армії знаходиться командир дивізії генерал-майор Бурдейний.

- Олексію Семеновичу! – Даниленко коротко пояснив танкісту обстановку, що склалася. – Потрібно вводити вашу дивізію в прорив. Розумію, що за планом рубіж вводу за три кілометри в глибині оборони росіян, а не на тій ділянці, де діє дивізія полковника Лосєва. Обстановка внесла корективи. Негайно вводьте свою дивізію!

- Слухаюся! – Бурдейний ступив до свого радиста. – “Аврору”! Негайно!

Командир дивізії віддає короткий наказ. “Аврора” – це 120-й танковий полк. Командир полку – полковник Андрій Соммер. Полк полковника Соммера рушив двома маршрутами. Танки йшли через бойові порядки Двісті тридцять четвертої механізованої дивізії, обганяючи штурмові батальйони і штрафні роти 65-ї інженерної бригади. За двадцять хвилин, не зустрічаючи опору противника, вони подолали першу лінію оборони ворога.

Ще гриміла канонада артпідготовки, а два полки Двадцять четвертої танкової дивізії вже ввійшли в прорив. Слідом за ними рушила і решта полків дивізії Бурдейного.

- Вперед! – Разом обважнілим голосом сказав Даниленко, він ніби вкарбував це слово в стіл важким ударом долоні. І додав, вже тихіше і м’якіше. – Ну, почали, жниварі...

Успіх був повсюдним. До десятої години ранку позиції росіян на ділянці Сорок п’ятого армійського корпусу були прорвані на всю глибину і в прорив пішли передові загони механізованих дивізій. За годину був здійснений прорив і на ділянці дивізій Тридцять четвертого армійського корпусу.

Танкова дивізія генерала Бурдейного прорвала тактичну смугу оборони радянських військ і вирвалася на двадцять кілометрів вперед. Противника перед танками вже немає, повертай праворуч, повертай ліворуч, йди в будь-якому напрямку і зустрічайся з такою ж дивізією, яка ударила на сусідній ділянці – і будуть “Канни двадцятого століття” десь в районі Луги чи Пскову. Але щоб вийти на оперативний простір потрібно спочатку переправити танкову дивізію через ріку Велика – єдину серйозну перепону на її шляху.

Правий берег ріки Великої, тим часом, залишався в руках радянських військ. Українські війська не встигали вийти на оперативний простір, а радянські не могли завдати контрудару – ріка пролягла між ними поділяючим рубежем, нічийною “смугою”, яка роз’єднувала противників.

На другому році війни між Українською Державою і Радянським Союзом навіть великі ріки перестали були серйозною перепоною для воюючих армій. Проте коли в бою порушується рівновага сил, для того, хто обороняється потрібен природній рубіж, здатний хоча б якось убезпечити війська від несподіваного удару. Резерви росіян знаходилися досить далеко від переднього краю. Вони зараз прискореним маршем рухалися до Великої, але будуть не скоро. Реальною силою в руках радянського командування був тільки 23-й мотострілецький полк НКВС – він дислокувався в районі Острова.

Полк мав у своєму складі чотири мотострілецькі батальйони, артилерійський дивізіон, протитанкову батарею та танкову і автотранспортну роти. Мотострілецький батальйон – три стрілецьких, кулеметна і мінометна роти, взвод протитанкових гармат ЗІС-2, автотранспортний взвод. Артилерійський дивізіон – гаубична і дві гарматні батареї. Всього в полку нараховувалося шістнадцять танків Т-34, шість 122-мм гаубиць М-30, дванадцять 76-мм дивізійних гармат ЗІС-3, п’ятнадцять 57-мм протитанкових гармат ЗІС-2, двадцять чотири 82-мм міномети БМ-42, тридцять шість 50-мм мінометів РМ-41, шістдесят станкових кулеметів СГ-43 і сто сорок чотири ручних кулемети ДП-27. Автотранспортна рота полку і автотранспортні взводи батальйонів могли підняти відразу весь полк, тому він і називався мотострілецьким. По суті такий полк був з’єднанням, рівноцінним стрілецькій бригаді.

Розташований в другому ешелоні, полк, завдяки своїй мобільності міг швидко зайняти позицію на правому березі ріки Великої, закриваючи дільницю, на якій противник спробує форсувати цю водну перепону. Піхоту, якщо вона переправиться на підручних засобах, мотострілецький полк легко може намотати на гусениці своїх танків, для переправи ж важкої техніки потрібно відбити плацдарм на протилежному березі і навести понтонний міст. Навіть коли вдасться захопити плацдарм, це справа не однієї години: поки понтонні частини підійдуть до місця форсування, поки наведуть міст – не одна година спливе. За цей час полк встигне спихнути піхоту противника назад, у річку, і дочекатися підмоги – танкових частин, які дислокуються в глибині оборони росіян. Тому прорив українських танків до річки особливої тривоги у радянського командування не викликав – час для ліквідації загрози у нього був.

Все це добре розуміли в штабі Вісімнадцятої армії, коли планували прорив Двадцять четвертої танкової дивізії до єдиної серйозної перепони – ріки Великої. Важливим було зберегти темп руху і випередити росіян. Дивізія генерала Бурдейного темп витримала і до десятої години вийшла до берега Великої.

План форсування ріки був таким: танкова дивізія підходить до ріки Великої, на її західний берег. Власні і придані дивізії артилерійські підрозділи займають позиції і готуються відкрити вогонь по виявлених на східному березі цілях. Під їхнім прикриттям ріку форсують розвідувальні підрозділи: розвідувальний батальйон дивізії і розвідувальні роти трьох танкових і механізованого полків.

Це перша хвиля. Задача – переправитися через Велику, вести бойову розвідку в північному напрямку, затримати підхід рухомих частин радянських військ до місця переправи дивізії.

Слідом за розвідниками – друга хвиля форсування; механізований полк на плаваючих гусеничних бронетранспортерах. Задача механізованого полку: захопити і утримати плацдарм на східному березі Великої, забезпечуючи переправу третьої хвилі форсування: трьох танкових полків по дну ріки.

В третій хвилі десять танкових батальйонів. Всього має бути триста п’ятнадцять танків Т-44М.

Після цього танки вже нічого не стримуватиме, вони рвонуть на північ, розвалюючи систему тилового забезпечення Червоної армії. В результаті росіяни кинуть свої танки без палива і гармати без снарядів, радянські війська без доладного тилового забезпечення покотяться геть, до Ленінграду і Новгороду.

Та спочатку механізовані батальйони 24-о полку мають переправитися через ріку Велика.

...Пахне розігрітою сонцем смолою, травами і відпрацьованою соляркою. Тут панують запахи землі та бойової техніки. Колона першого механізованого батальйону 24-о механізованого полку перелісками рухається до водного рубежу. Праворуч від першого батальйону точнісінько такими ж перелісками висувається другий механізований батальйон полку. Ліворуч – третій механізований батальйон.

...Кожен батальйон має по тридцять п’ять плаваючих бронетранспортерів МТЛБ-БТР. Бронетранспортер є подальшим розвитком тягача-транспортера МТЛБ, який використовувався в якості піхотного бронетранспортера з початку війни. За рік бойових дій машина пройшла жорстке випробування справжніми бойовими діями, вона позбулася своїх “дитячих хвороб” і в Харкові була створена нова її модифікація спеціально, як броньований транспортер для механізованої піхоти. Це гусенична машина, призначення якої транспортування піхотинців до поля бою і вогнева підтримка їхньої атаки або посилення оборони. Для цього бронетранспортер озброєний великокаліберним кулеметом і захищений лобовою бронею в 20 міліметрів і бортовою в 14 мм. Він слугує транспортом для піхотного відділення з десяти бійців.

Задача у батальйонів проста: форсувати ріку Велика, захопити плацдарми на правому березі і дати можливість танковим полкам Двадцять четвертої танкової дивізії переправитися через ріку Велика. За рікою танки вирвуться на оперативний простір і їх уже ніхто і ніщо не зможе стримати.

Попереду батальйонів механізованого полку вже діяли розвідувальний батальйон дивізії і розвідувальні роти трьох танкових і механізованого полків. Це перша хвиля форсування.

Розвідувальні підрозділи Двадцять четвертої танкової дивізії озброєні плаваючими танками і бойовими розвідувальними машинами. Плаваючий танк зроблений вже в ході війни на базі бронетранспортера МТЛБ, він озброєний 57-міліметровою гарматою та кулеметом і має таку саму броню, як і бронетранспортер. На даху моторного відділення танка можна переправляти мотоцикли розвідників. Бойова розвідувальна машина була розроблена ще до війни і випускалася невеликою серією для військових випробувань.

Розвідувальний батальйон танкової або механізованої дивізії має в своєму складі роту плаваючих танків, всього сім машин, дві розвідувальні роти по сім БРМ в кожній і одну БРМ в управлінні батальйону. Кожна розвідувальна рота танкового або механізованого полку має взвод розвідувальних танків з трьох машин, два розвідувальних взводи по три БРМ в кожному і одну БРМ в управлінні роти.

Шлях розвідникам та механізованим батальйонам торують: дві артилерійські бригади – корпусна і армійська, артполк Двадцять четвертої дивізії і два дивізійні артполки Двісті тридцять четвертої механізованої дивізії та корпусний полк, ракетні дивізіони Двадцять четвертої танкової і Двісті тридцять четвертої механізованої дивізій, а також полкові батареї систем залпового вогню...

Перелісок змінився широкою галявиною, гул дизельних двигунів накочувався і глушив шелест минулорічного листя і трави, голосне дзюрчання і плескіт води. Темна під крутим берегом, до середини вона поступово висвітлювалася і знову темнішала біля протилежного берега. І по силі голосу води відчувалося, яку шалену силу дали червневі дощі цій зазвичай тихій, напівсонній річці. Саме на це її багатоводдя вирішили покластися росіяни, сподіваючись зупинити просування частин української армії.

На рубіж ріки спішно висувався мотострілецький полк росіян і генерал Бурдейний, знаючи, що тут відбуватиметься головне, перемістив свій спостережний пункт на одну з берегових висоток.

В першій хвилі – 19 плаваючих танків і 43 БРМ. Слідом за розвідниками йде друга хвиля.

Першими до краю води підійшли плаваючі танки. Головний танк, розкидаючи гусеницями пісок в боки, з ходу пірнає у воду. На пару секунд він ховається в піднятій хвилі, з’являється на поверхні і, струшуючи з себе воду, прямує до берега, залишаючи за собою пінний слід. Хвилі не сильні і екіпаж танку веде вогонь з гармати прямо на плаву. Позад нього розвертаються віялом інші танки. Слідом за ними бойові розвідувальні машини розвідувальної роти третього танкового полку стрімко домчали до ріки. Вони, по-качиному задираючи корму, скочувалися зі стрімкого берега, збурюючи воду, і вигрібали навскоси проти течії, виходили на стрижень, де їх підхоплювала течія і несла до протилежного берега. Відбійна течія, утворена внаслідок багатоводдя, хватала машини і виштовхувала їх від берега на перекат.

Збуривши гвинтами білі буруни, бойові машини рушили по поверхні води, ведучи вогонь на плаву. Своїм вогнем танки і БРМ розчищають дорогу плаваючим бронетранспортерам, які йдуть за ними. А поряд вода від близьких розривів ворожих снарядів стовпами здіймається, заливають хвилі оглядові прилади, креняться на борт броньові машини.

Спостережний пункт комдива – зигзаг окопів на схилі висоти. Бойові машини розвідників вже ввійшли у воду. І тут стривожені вигуки штабних офіцерів змусили командира дивізії взятися за бінокль.

Протитанкова батарея противника, поставлена саме проти цього перекату, встигла зайняти позицію і вичікувала на свою жертву. Генерал мовчки спостерігав за ротою: передові машини наблизилися до східного берега, водії відчайдушно боролися з відбійною течією, намагаючись зачепитися колесами за ґрунт, до того, як їх винесе під приціли російських гармат. Боротьба виявилася даремною – двом екіпажам залишалося лише плисти за течією – прямо в вогненну пащу. Там їх очікував пристріляний перекат...

Росіяни знають: переправити три сотні танків на східний берег Великої без мосту неможливо. Понтонно-мостовий батальйон може підійти до ріки через три-п’ять годин, для наведення мосту потрібно ще чотири-вісім годин. Всього у розпорядженні росіян буде половина доби, аби вибити з східного берега десант і скинути зі свого берега українську піхоту назад у воду.

Було сподівання, що прорив танкової дивізії через передову лінію оборони росіян буде стрімким і вони не встигнуть підтягнути до цього водного рубежу якісь значні сили.

В основному це сподівання справдилося, але на правому фланзі до берега ріки зміг вийти стрілецький батальйон і почав окопуватися. Висунута на берег протитанкова батарея, придана батальйону, встигла обстріляти розвідувальну роту 3-о танкового полку і два взводи роти відійшли на західний берег, втративши свої бойові розвідувальні машини. Розвідники ж обстріляного протитанковими гарматами взводу пострибали з броні в мутні, виром закручені струмені, пробивалися до обривистого берега, чіплялися руками за мокру слизьку глину, за коріння дерев, що звисало з обриву, за корчі та притоплені кущі. Вони, то вискакуючи з води, то провалюючись в підводні ями по саму шию, рушили назустріч потоку, туди, де на похилий схил мали вийти машини лівофлангового взводу розвідувальної роти першого танкового полку. Попри втрати, розвідники виконали свою задачу – ворог відчув ціну втрачених хвилин. Батальйон росіян ще не встиг окопатися, а йому на голову вже звалилася відразу рота. І нехай це була не піхотна, а розвідувальна рота, вона за своїм значенням зараз перевищувала ціну двох повнокровних піхотних батальйонів.

На цій ділянці переправа перейшла в форсування[24] водної перешкоди...

Поки росіяни воюють з розвідниками, гусеничні бронетранспортери механізованих батальйонів ламають прибережні кущі і, не збавляючи швидкості, влітають у воду в стовпах дрібних бризок. На тому березі – грім і гуркіт, вогонь і дим. Артилерія б’є по східному берегу, прокладаючи шлях піхоті. До протилежного берега – кілька десятків метрів і ледь перші машини пірнають у річкові хвилі, артилерія переносить вогонь у глибину. Простором над рікою володіє вогонь і гуркіт. А верткі приземкуваті машини зачепилися гусеницями за землю, ось уже вони виходять на берег. Стрибають з броні піхотинці...

Тепер настала черга йти на східний берег Великої танкам.

...Олексій Бурдейний воював з перших днів війни. В жовтні сорок другого його бригада підтримувала частини територіальної дивізії, яка обороняла плацдарм на березі Десни. Російське командування прикладало всіх зусиль, аби скинути нашу піхоту в річку. Танки Т-44 потужні машини, вони могли б бронею своєю прикрити піхоту, але вони на лівому березі знаходилися. Як допомогти горопашній піхоті? Для наведення поромів та мостових переправ потрібен тривалий час, та й вразливість їхня від ворожого вогню велика. І тоді його танкісти вирішили переправляти танки по дну. Найбільш підходив брід біля села Литки, але його глибина вдвічі перевищувала норми, допустимі для танків – вода повністю закривала корпуси машин, вихлопні труби, наполовину ховала башту.

В танках всі люки і жалюзі задраїли клоччям, просякнутим солідолом, промасленими брезентовими килимками. Вихлопні труби подовжили брезентовими рукавами. Повітря в двигуни поступало через відкриті люки башт. Механіки-водії вели танки наосліп, по командам командирів машин, що стояли в баштах. За вісім годин були переправлені два батальйони – шість десятків броньованих машин.

Досвід тієї переправи не пропав даремно. На другому році війни українська промисловість перейшла на військові рейки і давала фронту ту техніку, яку вимагала армія. В сорок третьому році українські війська вели широкі наступальні операції. І в ході їх танкам доводилося долати водні перепони. Вже в листопаді сорок третього року в серію пішов вдосконалений танк Т-44М – подальша модифікація танку Т-44.

Крім більш потужної 105-міліметрової гармати танк мав і спеціальне обладнання для подолання водних перепон по дну – ОПВТ[25].

Броньові машини зосереджені на майданчиках герметизації. Танкісти одягають ізолюючі протигази – з водою жарти кепські, розслаблятися не можна. Ніби здута автомобільна камера, лягає на плечі кожному дихальний мішок, на грудях прилаштовується гофрована коробка. Все разом і є ізолюючий протигаз. На випадок затоплення танку можна дихати у воді. Але танки – техніка надійна. На навчаннях такого ще не траплялося. І всі в душі сподіваються – в бойовій обстановці також нічого не трапиться.

- По місцям! – Танкісти швидко займають місця в бойових машинах.

Закриваються люки. В шоломофонах команда: “Заводь!”, різко рявкає і рокітливо реве потужний дизель. В триплексах танкісти бачать, як рушила, витягуючись на дорогу, колона танків.

Остання зупинка. Ззовні два мелодичних, як передзвін годинника, удари молотком по башті: все, герметизація повна. Тепер повітря поступає в машину тільки через одну-єдину трубу. Ну, рушили...

З залитого сонцем лісочку, який зеленів віддалік від річки, виповзли три танки. Наглухо задраєні від гарматних стволів до жалюзі, з високими, як зелені колони, трубами над баштами.

За першими машинами по всій ширині переправи вийшли з укриттів танки і швидко пішли під воду. Не раз танкісти Бурдейного водили свої машини назустріч ворожому вогню, не раз язики полум’я лизали броньове скло, не раз смерть дивилася їм у вічі. Зараз вона обернулася мутнуватою річковою водою.

Плавно підходять машини до краю води, ось вона ринула на броню, затанцювали, ходять ходуном хвилі, підбираються до триплексів. Промайнула на рівні очей сталева гладінь ріки і ніби світло-жовтою шторкою закрило оглядовий прилад. Швидко темнішає ця шторка, стає, як ніч, густо-чорною. Погляду немає за що зачепитися, немає орієнтирів, очі ніби зав’язані.

Але танк йде не наосліп. Механік-водій не зводить погляду зі стрілки спеціального приладу – гіронапівкомпасу. В шоломофоні голос начальника переправи: “Так... так...” танк по дну ріки йде вірно.

Труби, які живили машини повітрям, різали річкові хвилі, як перископи підводних човнів.

Ось чорнота в триплексах світлішає. І раптом ринуло світло в середину танка: берег в диму та розривах, атакуючі танки і блакитна даль горизонту. Танк виходить з води, тепер пробити гумову заглушку ствола бронебійним пострілом, скинути трубу, гармату і башту зі стопорів, гармату вниз. В диму бою око навідника і командира танку шукає ціль.

- Осколковим, прямо, окремий кущ, кулемет в окопі... – В шоломофоні навідника лунає голос командира...

Перші машини виходять на берег і з ходу вступають у бій, а у воду входять все нові і нові танки. Танкові батальйони дивізії генерала Бурдейного долають водну перепону по дну.

Тепер вже було не зупинити піднятої сигналом бойової сили. Рух цей з кожною хвилиною набирав силу і Двадцять четверта танкова дивізія потужним струменем вливалася в загальний потік.

Цього, окрім посвячених в плани командування армії штабних офіцерів, ніхто не знав. Знали лише одне: потрібно бути готовим до всього. Танки йшли по дорогам, дотримуючись маршової швидкості. Важкими смерчами слід за ними котився пил і коли б не ці, сіро-чорні чадні шлейфи за кормою танків, самохідок, бронетранспортерів, їх було б здаля важко оком виявити: броня машин, задраєних по-бойовому, скоро зробилася нерозрізненою від кольору того пилу, крізь який вони пробивалися, звершуючи свій безупинний біг. Для танкістів, по суті, молодих хлопчаків, закритих гарячою від руху бронею, світ зробився однозначним, звузившись до меж того, що вони бачили в оглядові прилади.

А там, за триплексами броньового скла, нескінченною стрічкою розгорталося одне і теж саме: клубочився, обрізаючи видимість, пил, а земля, здиблена рухом, то розмашисто злітала вгору, як на гойдалці, то стрімголов падала донизу. І вони вчилися шостим солдатським відчуттям осягати сутність цього бойового руху, бачити більше, ніж можна було бачити крізь приціли, перископи та оглядові прилади, і ні на мить не втрачати відчуття землі, над якою нерухомим лишалося одне тільки небо, що все більше знебарвлювалося в жаркому мареві довгого червневого дня.

...412-й окремий повітряно-штурмовий батальйон був піднятий по бойовій тривозі о двадцять третій годині сорок хвилин двадцять другого червня сорок четвертого року. В фільварок, де розмістився штаб батальйону викликали командирів всіх трьох рот, взводів та інших бойових та забезпечуючи підрозділів. До речі, перша рота була виведена в резерв командування Вісімнадцятої армії і командир її був відсутнім.

Командир батальйону – майор Двужильний. Майор ішов бойовими дорогами з самого початку війни з комуністичною Росією. Він мав чималий військовий досвід і непросту життєву біографію.

Командний пункт і штаб батальйону – в баронській садибі. Кабінет командира батальйону на другому поверсі, поруч – кабінет начальника штабу. Двері командирського кабінету відчинилися.

- Товариші офіцери! – Скомандував начальник штабу.

Капітани, старші лейтенанти, лейтенанти і унтер-офіцери підхопилися. Важка у комбата рука – половину війни Юрій Михайлович Двужильний у штрафних частинах провів: спочатку сам провину свою кров’ю спокутував, потім під його командою інші боєм очищалися перед Українською Державою.

- Значить так, товариші командири. – Суворе обличчя майора раптом усмішкою осяялося, ніби сонце крізь хмари проглянуло. – Отримано наказ на бойові дії. Прошу до карти...

Майор Двужильний починав війну командиром літака КС-3, що у військово-транспортному варіанті мав назву С-42. Починаючи з вересня до грудня його літак перевозив з оточеного радянськими військами Харкова цивільний люд на захід і південь України, зворотними рейсами везли медикаменти і консервовану кров, боєприпаси і тушонку, авіаційні мотори і танкові дизелі. Вивезти з п’ятимільйонного Харкова до війни встигли тільки дітей дошкільного віку, а от всіх дітей шкільного віку до початку війни не змогли. Старшокласників вивозили, коли почався обстріл міських околиць. Разом з дітьми вивозили і тих, хто для оборони міста був непотрібен. Десятки тисяч квартир, цілі квартали будинків багатоповерхових стояли без господарів, замкнені. Для мародерів-грабіжників привілля! Військові патрулі без попередження стріляли таких, проте припинити розгул грабунку не вдавалося. В грудні, коли до східних і північних околиць міста радянські війська підійшли, і постала реальна загроза повного оточення, лейтенант Двужильний в Харків возив боєприпаси і продовольство, а назад вивозив хворих, важкопоранених, жінок і старих. Трапився одного разу серед пасажирів немічний чоловічок, плюгавенький, з маленькою валізкою. Все бідкався, що в оточеному Харкові кинув напризволяще квартирку, за якою нікому буде приглянути. Всі мовчали, а чоловічок той всю дорогу скаржився на війну та на злодіїв, що порожні квартири грабують. А потім у хмарах труснуло машину на повітряний ямі, валізка та й розкрилася! І випало звідти те, що в квартирах харківських грабіжники поцупили. Підійшов лейтенант до чоловічка, підняв валізку, а там – мішечок з брильянтами та каблучками дорогоцінними і золото – годинники, червонці та коронки золоті. Чоловічок скупником краденого виявився. Скипіла душа у лейтенанта, згріб за барки чоловічка, двері відкрив та й скомандував: “Стрибай!”, а той закрутився, навколішки стати намагався, молив про пощаду, але ненависть лейтенанту вже до горла підступила. Тільки й почули, як крик впав з висоти. Прилетіли на аеродром, доповів лейтенант Двужильний про подію. За самосуд віддали його під трибунал, вирок – десять років ув’язнення.

А напередодні у відповідності з наказом Гетьмана України Павла Скоропадського в Діючій армії штрафні роти і батальйони створені були.

І десятирічний термін ув’язнення замінили Двужильному Юрію Михайловичу трьома місяцями в штрафному батальйоні. А штрафбат – то не таке місце, де від війни ухилитися вдасться. Використовуються штрафні роти і батальйони на найважчих і найнебезпечніших ділянках фронту, приймають вони на себе найлютіший вогонь ворога в обороні і в наступі військам своїм розчищають шлях-дорогу. Термін служби в штрафному батальйоні – від одного до трьох місяців. Або до першої крові. Проте поранення є нездійсненною мрією для абсолютної більшості штрафників, тут воюють частіше не до першої крові, тут зазвичай воюють до загибелі. Штрафники недовго живуть і долю їхню результат визначає.

Однак під щасливою зорею народився Юрій Михайлович Двужильний, три місяці відвоював і не отримав жодної подряпини. Що ж, лейтенант, сказали йому в трибуналі, милостивий до тебе Бог, відбув термін, отримуй назад свої погони і воюй до Перемоги.

Тільки знову в транспортну авіацію потрапити лейтенанту не вдалося.

В березні саме почався контрнаступ радянських військ під Білгородом і так доля склалася у лейтенанта Двужильного, що отримав він під своє командування взвод в штрафній роті Сорок другої піхотної дивізії. Штрафна рота – це десять взводів по півсотні бійців у кожному, рота постійно воює. На посади командирів взводів призначають хоробрих, освічених, вольових офіцерів, які в боях себе проявили.

З квітня по грудень сорок третього року пройшов Юрій Двужильний шлях від командира взводу до командира тієї самої штрафної роти. За майже дев’ять місяців у боях незчисленну кількість разів побував. А штрафники за визначенням воюють на найважчій ділянці і припадають їм найважчі бойові завдання.

Чому? Бо на війні постійно потрібно розкривати систему вогню противника. І не придумали ще кращого способу, ніж розвідка боєм. Ось штрафні частини й були тим знаряддям, яким цей спосіб здійснювався. Виконали бойову задачу – поранених в госпіталь, загиблих – у землю, тут же наказ: поповнення отримати, бойове злагодження провести, на все – тиждень часу, а потім – нова бойова задача. Офіцери штрафних підрозділів мають величезний досвід ведення боїв, тому термін вислуги для них скорочений удвічі і після закінчення служби в цих частинах, вони отримують нечуване підвищення: командиру штрафної роти наступна посада – командир полку, командиру штрафного батальйону – командир дивізії.

В грудні сорок третього здав майор Двужильний Юрій Михайлович штрафну роту і мав отримати під свою командирську руку піхотний полк. Але доля вирішила інакше – запропонували йому сформувати і очолити аеромобільний, тобто, повітряно-штурмовий батальйон. Спосіб дій у аеромобілістів нічим від дій штрафної піхоти не відрізняється. У майора ж досвід в таких боях – величезний. (Це не було відходом від канонів і пониженням у посаді, за своїм статусом аеромобільний батальйон дорівнює піхотному полку.)

А в українському війську, коли командування щось пропонує, відмовлятися не прийнято було. Майор прийняв пропозицію і відбув до Дніпропетровська. Термін був жорсткий: на формування – місяць!

Повітряно-штурмові частини і з’єднання діяли в тилу противника на великій території, по відокремленим напрямкам і в умовах стрімкого переміщення з одного району в інший. Тактичний десант призначався для вирішення задач, які сприяли військам, що діяли з фронту, в досягнення мети бою і переростання тактичного успіху в оперативний. Тактичні по суті формування: рота, батальйон, бригада, виявилися здатними вирішувати оперативно-тактичні задачі в армійській або навіть фронтовій наступальній операції.

На початок сорок четвертого року українська армія отримала майже дворічний досвід планування і проведення тактичних повітряних десантів, війська переходили до наступальних дій. Весь час постійно уточнювалися задачі і вдосконалювалася тактика застосування, організаційно-штатна структура, озброєння та бойова техніка повітряно-штурмових частин і з’єднань, спорядження окремого бійця і система тилового забезпечення підрозділів, частин і з’єднань, бойове управління аеромобільних військ під час дій в тилу противника. З огляду на нові можливості авіаційної техніки, яка розвивалася небаченими темпами, рішуче переглядалися і змінювалися раніше незаперечні, здавалося, канони застосування сухопутних військ.

Поява в українській армії гелікоптерів конструкції Ігоря Сікорського робила тактичні десанти незалежними від аеродромної мережі, відповідно, такі особливості скорочували дії по захвату і утриманню аеродромів і наближали райони висадки десантованих військ до району їхніх бойових дій. Матеріальним фактором проведення повітряно-штурмових бойових дій стали гелікоптери. З прийняттям на озброєння цих літальних апаратів з’явилася можливість впровадження нових засобів підготовки і ведення бойових дій сухопутними військами. Вже зимою сорок четвертого року тактичні гелікоптерні десанти стали постійним елементом оперативної побудови сухопутних військ української армії в наступальній операції.

Сформований в січні сорок четвертого року, 412-й аеромобільний батальйон пройшов бойовий шлях по степах Північного Кавказу, в плавнях Кубані, по гірських перевалах Грузії та Азербайджану.

Зимою сорок четвертого року танкові і механізовані дивізії армій Тимошенка рвонули нестримно через придонські степи до перевалів Головного Кавказького хребта. Попереду наступаючих військ гелікоптерні полки висаджували аеромобільні батальйони і бригади, вони, при прориві ворожої оборони, займали на другій позиції військ противника вигідні райони для сприяння головним силам армії, вели боротьбу з резервами противника, що підходили, і перешкоджали їм розгортатися в бойовий порядок, захоплювали аеродроми, пункти управляння і важливі об’єкти в тилу росіян, переправи через річки і перевали в горах.

412-й аеромобільний батальйон в перший же день наступу одночасно з початком артилерійської підготовки після авіаційного удару захопив вигідний район на позиції дивізійних резервів росіян і шість годин утримував його до підходу передових частин нашої танкової дивізії. В подальшому батальйон здійснив десантування на другій позиції стрілецької дивізії росіян з метою сприяння головним силам танкової армії в форсування водної перешкоди перед цією позицією і швидшому прориву першої смуги оборони противника. Поповнившись після понесених втрат прямо в ближньому тилу, батальйон в ході наступу наших військ захоплював мости і переправи на річках, а при виході українських армій до гір, штурмові роти батальйону десантувалися на перевали, які захоплювали і утримували до підходу наших танків і піхоти.

До кінця травня сорок четвертого року бої на Північному Кавказі і Закавказзі закінчилися. Батальйон повернули на Батьківщину. Тут частину поповнили особовим складом згідно штату, щоб всі були на бойових постах, без відсутніх. Озброєння старе замінили новим прямо з заводів. Отже, скоро в діло і затримаються в Україні десантники ненадовго. Першого червня надійшов наказ – і 412-й аеромобільний батальйон залізницею перекинули до Латвії, в район озера Алуксне.

На червень сорок четвертого року за можливостями це була зовсім інша частина, ніж на початок року. Структура повітряно-штурмового батальйону, як і всіх інших аеромобільних частин і з’єднань Сухопутних військ, постійно удосконалювалася. Його бойові можливості постійно зростали.

В червні сорок четвертого року батальйон складався з трьох повітряно-штурмових (аеромобільних піхотних) рот, роти важкого озброєння, протитанкової батареї, мінометної батареї, взводів: розвідувального, зв’язку, зенітного, саперного, автотранспортного, ремонтно-відновлювального, господарського, десантного забезпечення, хімічно-бактеріологічного захисту, комендантського, батальйонного медичного пункту. Кожна піхотна аеромобільна рота мала в своєму складі три піших взводи по три відділення в кожному, взвод вогневої підтримки у складі кулеметного і гранатометного відділень, та мінометний взвод.

Батальйон налічував шістсот тридцять офіцерів і солдатів. На озброєнні батальйону знаходилися вісім 120-мм нарізних мінометів “Октава-Б”, дванадцять ротних мінометів калібром 81 міліметр, шість 57-мм протитанкових гармат “Стилет-Б”, по шість станкових гранатометів СПГ-9Д і автоматичних станкових гранатометів АГС-40, шість великокаліберних зенітних кулеметних установок ЗУ-2, вісімнадцять ротних кулеметів ПК-42, тридцять шість легких кулеметів РПК-40 “Малюк”, тридцять дев’ять ракетних піхотних гранатометів РПГ-9Д, чотириста дев’яносто чотири штурмові карабіни М-40 (модифікація штурмової гвинтівки АУГ-40 для повітряно-десантних і аеромобільних військ), дев’ять снайперських гвинтівок і сто дев’яносто шість пістолетів-кулеметів і пістолетів. Крім того, майже сотня автомобілів і транспортерів переднього краю, шістдесят вісім мотоциклів з коляскою і одиночок.

В поєднанні з гелікоптерами по своїй ударній і вогневій силі він дорівнював піхотному полку.

Негайно по прибутті в пункт тимчасової дислокації був збудований полігон і пішла бойова підготовка так, як це у статутах та наказах вимагається: без послаблень і спрощень. І тривоги за тривогами. Над стрільбищами та полігонами пил та дим спаленого пороху сонце ясне закриває. Зі стрільбищ гільзи стріляні вантажівками вивозили, з раннього ранку і до смеркання на артилерійському полігоні гуркіт безперервний – тільки-тільки одна батарея відстрілялася, а її місце вже інша зайняла: вогонь! Вогонь!! Вогонь!!!

В такому шаленому темпі пройшов перший тиждень червня, другий, третій...

Пізнім вечором двадцять другого червня 412-й аеромобільний батальйон був піднятий по бойовій тривозі. Викликали всіх командирів, до окремих взводів включно, і комбат задачу бойову поставив.

- Товариші офіцери, нам наказано висадитися в районі міста Острів, захопити залізничний, пішохідний і автомобільний мости через річку Велика та утримувати до підходу основних сил армії. Питання є?

Питань ні в кого не було. Всі і так добре знали, що кому робити, майже місяць відпрацьовували свої дії на спеціально збудованому полігоні, який ці мости імітував. Свої дії назубок кожен боєць вивчив.

Отримали боєприпаси, завантажилися на автотранспорт, власний і приданий, і на аеродром.

А на аеродромі, що неподалік від латвійського міста Бауска, гелікоптери вже свої гвинти розкручують. Від аеродрому завантаження до місця висадки – міста Острів, трохи менше вісімдесяти кілометрів...

Майор Двужильний кинув останній погляд на кімнату, яку залишав і пішов до виходу. В останній раз глянув на будинок фільварку, на прибудови його, і до машини поспішив. Ревнув, заводячись, двигун...

...Не спить сьогодні маленький аеродром. То тут, то там чути неголосну говірку, мигтять сині маскувальні промінчики електричних ліхтарів. Екіпажі гелікоптерів вже готові до вильоту, десантників своїх чекають: вони мають прибути з хвилини на хвилину. А ось, здається, їдуть: по викладеній сталевими плитами злітній смузі від КПП швидко рухаються парні короткі смужки синього світла. Це “шестиніжки”, для аеромобільних військ спеціально розроблені транспортери переднього краю виробництва Луцького[26] автомобільного заводу. З глухим гулом транспортні машини десанту проїжджають до посадочних майданчиків.

Батальйон повзводно вишикувався на аеродромі. В темряві всі здавалися горбатими і вайлуватими від десантних рюкзаків та спорядження. Двужильний йшов по рядах, перевіряючи екіпіровку своїх солдатів, уважно вглядався в до всього, що могло там, в Росії, стати причиною смерті людини. Він наказав одному з бійців замінити десантний рюкзак, а потім віддав командирам підрозділів наказ на завантаження.

Люди рушили нестройними рядами, мимо них десантні машини квапилися до гелікоптерів.

Колона вишикувалася по краю злітної смуги, на землю зіскочили кремезні здоров’яки, неголосна доповідь командирові гелікоптера. І ось вже опустилася рампа в кормі гвинтокрилою машини, ТПК завантажуються в кабіну; бічна панель дверей ковзнула по рейкам, ледь торкаючись борту в кабіну піднялися по драбинці десантники. Розмістилися без метушні, кожен боєць добре знав своє місце.

Борттехнік підняв драбинку, закрив двері, а командир гвинтокрила звернувся до десантників:

- Увага всім! З місця на місце під час польоту не переходити. Спостерігати за землею і повітрям. – Старший лейтенант кивнув на бортові ілюмінатори. – Для цього є блістери. При необхідності вести вогонь через них: вони легко відкриваються.

- Не вперше. – Промовив один з десантників. – Техніку цю добре засвоїли.

- Нагадати не завадить. Командир відділення хто?

- Сержант Величко. – Озвався худорлявий хлопець середнього зросту.

- Ви відповідаєте з порядок у вантажній кабіні, за дисципліну.

- Зрозуміло. – Сержант звично вмостився на лавці так, щоб в ілюмінатор бачити все ззовні.

- Ну все, злітаємо. – Командир гелікоптера піднявся в пілотську кабіну. Свистячий гул і дрож легкий по корпусу машини. Гелікоптер гойднувся з боку на бік і, трохи піднявши хвіст, відірвався від землі.

Гелікоптери по одному вирулювали на старт. В десантній кабіні було темно, тільки неяскраво світили синім світлом плафони по бортах, від чого обличчя у всіх здавалися напруженими. А, можливо, і не здавалося. Після посадки світло вимкнули і через відкриту пройму лівих дверей видно тільки світлий метал посадочного майданчика і чути було короткі команди унтер-офіцерів батальйону аеродромного обслуговування. А потім двері закрили, двигун заревів на повну потужність, корпус гелікоптера задрижав. Сильніше, сильніше... Все всередині наповнилося гулом і машина м’яко відірвалася від майданчика і здійнялася в повітря. Нахиливши опецькуватий ніс, гелікоптер пішов вперед з набором висоти.

- Поїхали! – Підморгнув технік ближньому десантнику.

...Тихо згасають розсипи зірок. Місяць хоча ще висить в небі, однак світло його поблякло в досвітніх фарбах вранішньої зорі. Місячне світло поступово тьмяніє, в ньому з’являються бузкові і сині відтінки – передвісники близького світанку. Народжувався новий день. Яким-то він буде?

За бортом пітьма. Але не глуха чорна непроглядна пітьма глупої ночі, небо вже сіріє на сході, там ось-ось сяйнуть перші світанкові промені. В тій сірій пітьмі видно проблисковий маячок машини, що йде попереду. Аеродром залишається позаду, він нагадує про себе тільки рідкими вогниками, розкиданими по окрузі. Однак невдовзі зникають і вони

Коли б це трапилося вдень, можна було б подивитися і на сусідні машини, і на землю, і все було б значно цікавіше, а тепер в передсвітанковій млі ніщо не відволікало, звук потужного гелікоптерного двигуна подавив всі інші і від нього нікуди не дінешся – рев мотора давить на вуха, на кожну клітинку тіла.

За двадцять хвилин, коли піднялися досить високо, стало світліше.

- Наші наступають! – Крикнув голосно командир взводу зв’язку і всі припали до ілюмінаторів.

Внизу простяглася вогненна смуга. В кількох місцях вона прорізалася темними плямами, схожими на тунелі, прокладені у вогні. Зверху ця картина нагадувала електрифіковану карту, де поселення та висоти були оперезані лініями, які світилися.

Проходить десять-п’ятнадцять хвилин, і ніби виднішати стало. Вже видно, як зблискує внизу вода річок, над якими проносяться на малій висоті гелікоптери. Колона проходить один репер, другий... Частина гвинтокрилів йде попереднім курсом, частина машин відвертає праворуч-ліворуч. І ось перед ними ціль...

Внизу з’явилася стрічка ріки. І відразу стало видно місто. Острів горів, підпалений бомбардувальниками. Бомбили тільки його північну околицю – залізницю і шосейні дороги. І майор Двужильний порадів у душі тому, що бомбардування було прицільним. Ніхто не освітив випадковою пожежею місце висадки десанту. І на залізничному мосту, зовсім невидимому, ніхто не стріляв по гелікоптерам – росіяни сподівалися уникнути нальоту. В цю мить мигнули габаритні вогні переднього гелікоптера і пілот поклав машину у віраж – до висадки залишалися лічені секунди. Віраж крутіше, крутіше... Крен пресував десантників до голови гелікоптера, і раптом носовий крен змінився боковим, від чого дехто не втримався на сидіннях. Майор відчув, як чиїсь руки охопили його за пояс. Хто це? Сержант-зв’язківець.

- Не бійся, це віраж! – Повернувши голову крикнув він у вухо сержанту.

Двужильний відчув легкий поштовх і панелі бічних дверей по обох бортах ковзнули назад: сіли. Двигун працював на малих обертах, а десантники горохом сипонули на землю: сидячий гелікоптер – відмінна ціль, потрібно негайно звільняти десантну кабіну, щоб машина могла здійнятися в небо...

...Рано-вранці двадцять другого червня на сході загриміла артилерія білорусів – на дільниці їхньої оборони почався наступ радянських військ. А вже пізно ввечері окремий полк армійської авіації перелетів на фронтовий аеродром. Для командира полку підполковника Миколи Лисенка завтрашній день починався вже сьогодні з отримання завдання на майбутній виліт: зв’язковий гелікоптер доставив офіцера для доручень командувача армії. Він привіз бойовий наказ і фотопланшети майданчиків десантування аеромобільного батальйону. А пізніше, коли закінчувалася підготовка гелікоптерів до вильоту, на аеродром прибули командир бригади армійської авіації і командири винищувального і двох винищувально-бомбардувальних полків разом зі своїми командирами ескадрилій. Обговорили всі питання взаємодії з винищувачами і зенітними засобами на лінії фронту, розписали бойові групи і уточнили їхні задачі по фотопланшетам. Разом з авіаторами працювали і офіцери 412-о аеромобільного батальйону на чолі зі своїм командиром.

Полк Лисенка ще з початку року взаємодіяв з батальйоном майора Двужильного і робота в них йшла добре. На відміну від повітряно-штурмових бригад, окремий аеромобільний батальйон не мав своєї авіаційної складової і при плануванні бойових задач доводилося залучати армійські і фронтові гелікоптерні полки. Така практика бойового застосування не є найкращою – в повітряно-штурмових операціях надзвичайно важливим є взаємодія окремого піхотного аеромобільного взводу і екіпажу гелікоптера. І взаємодія ця досягається тільки спільним виконанням бойових задач. Можна, звичайно, окремому аеромобільному батальйону виділити гелікоптери, але такої чіткої взаємодії між десантниками і екіпажами гелікоптерів, як в аеромобільних бригадах у них не буде. І десантникам нечувано поталанило, що їх у ворожий тил будуть десантувати знайомі екіпажі.

Десантування 412-о аеромобільного батальйону мало сталися в дві хвилі. В першій хвилі йшов бойовий гелікоптерний полк Лисенка, він має висадити групи захвату майданчиків. В другій – транспортно-десантний гелікоптерний полк під командуванням полковника Гаврилова з головними силами.

Полк Лисенка входив до бригади армійської авіації, яка складалася з двох окремих гелікоптерних полків: бойового і транспортно-десантного. 218-й окремий бойовий гелікоптерний полк мав у своєму складі дві ескадрильї гелікоптерів вогневої підтримки С-411 (штурмові гелікоптери призначалися для супроводу повітряно-штурмових підрозділів у польоті, їх вогневої підтримки при висадці і виконання інших задач по знищенню противника, пілоти прозивали свої машини “Кобрами” через назву комплексу керованого протитанкового ракетного озброєння, що ставилося на одну з модифікацій цього гелікоптера), ескадрилью транспортно-бойових С-55А і ланку управління з чотирьох легких гелікоптерів зв’язку С-51А. Всього в полку було тридцять шість “Кобр” – в кожній штурмовій ескадрильї по шістнадцять машин плюс в штабній ланці чотири “Кобри”, і двадцять гелікоптерів С-55А в транспортно-бойовій ескадрильї.

Для забезпечення бойової діяльності полку в його склад був введений батальйон аеродромного обслуговування. Він мав управління батальйону, командний пункт авіації, дві аеродромно-технічні роти і роту охорони. Всього батальйон налічував 296 осіб.

Світанок двадцять третього червня застав Лисенка і його льотчиків в кабінах гелікоптерів. Але командир, хоча й пекло його бажання починати найшвидше виконувати завдання, змусив себе дочекатися даних дорозвідки погоди в Острові, на яку пішла пара винищувачів П-40А[27]. Він побоювався, що ранковий туман закриє мости і майданчики висадки. Нарешті стало відомо, що погода добра і аеродром ожив.

Злетіла червона ракета і гелікоптери один за одним стали запускати двигуни, зелена ракета – і гвинтокрилі машини разом здійнялися в небо. Стрій був вишикуваний ще на злітному полі, колона йшла на ходу вирівнюючи стрій. Слідом за гелікоптерами бойового полку підполковника Лисенка за три-п’ять хвилин мали здійнятися гвинтокрили транспортно-десантного полку.

218-й гелікоптерний полк йшов двома ешелонами – кожен на свою ціль. Одна бойова ескадрилья прикривала три ланки транспортних гелікоптерів, які мали висадити десант на залізничний міст, друга – дві інші, своєю ціллю вони мали автомобільний міст за два з половиною кілометри від мосту залізничного.

Над своєю територією йшли на великій висоті. Попереду з’явилася димна лінія фронту. З нею курні стрічки доріг, якими рухалися на схід наші танкові і механізовані частини. Росіяни спробували стріляти, тільки до цього були готові і по них негайно вдарили наші далекобійні батареї. Лінія фронту гриміла вогнем і сталлю – механізовані дивізії проривали оборонний рубіж росіян. В смузі прольоту все було вже спокійним – піхотні частини розрізали першу смугу стрілецьких дивізій і танки вийшли до дивізійних тилів. Артилерія дальньої дії давила зенітні засоби противника, забезпечуючи вільний шлях гелікоптерам.

Пройшли передній край і командир полку дав сигнал зменшити висоту польоту. Успіх справи зараз вирішувала раптовість. Лисенко, вірний перевіреній взимку на Кубані тактиці, вів полк в тил ворога на малій висоті. Потрібно було застати охорону росіян зненацька, і вийти на мости несподівано. Штурмовим гелікоптерам була поставлена задача подавити вогневі точки, коли зенітне прикриття спробує чинити опір. Льотчиків заспокоювала та обставина, що два полки винищувачів-бомбардувальників будуть забезпечувати десантування. Вони прийдуть на ціль раніше від гелікоптерів на три-чотири хвилини і мають відволікти на себе вогонь зеніток та не допустити до колони гелікоптерів ворожі винищувачі.

Полк йшов в колоні ланок над річковими заплавами, над лісом, намагаючись якомога нижче притиснутися до земної поверхні, аби не видати себе. Промайнули під короткими, скошеними назад крилами хатинки лісового хутора, попереду і праворуч куріло білим паром озеро, ліворуч виднілася сталева нитка залізниці. Сонце піднімалося над горизонтом і його сліпучі промені били з правого боку в очі пілотам...

На горизонті став виростати пінний зелений вал лісу – показався правий берег Великої, а трохи згодом заблищала і сама річка. Це був рубіж розходження. Попереду йшли пари наших винищувачів і поки в повітрі було спокійно. Пілоти гелікоптерів також помітили орієнтир, вперед вишли машини з групами забезпечення висадки. А в навушниках шоломофонів пролунав голос Лисенка:

- Увага! До цілі три хвилини. Починаємо роботу. – “Кобра” командира полку проминула рубіж розходження ешелонів по своїм цілям. – Вогонь відкривати самостійно.

Штурмові гелікоптери йшли парами. Попереду – дві пари ланки розчистки. Росіяни все ще не розуміли задля чого тут кружляють гвинтокрилі машини. Мабуть, думали, це розвідники. Сподівалися, що трохи покружляють і полетять собі геть.

Група Лисенка ішли на залізничний міст, група під командою заступника – на автомобільний.

Підполковник дав повні оберти турбіні і пішов у розвороті ліворуч – його ланка прикривала висадку групи, яка мала захопити і обороняти майданчик десантування. Показався залізничний міст. Двома прольотами довжиною понад дев’яносто метрів кожен він з’єднував береги Великої. Підполковник глянув довкіл: чи немає поблизу винищувачів росіян. Ні, немає. Перевірив ще раз, як ідуть за ним його підлеглі: гелікоптери ланки трималися на належній дистанції. Нормально... Лисенко зняв озброєння з запобіжників.

В цей момент росіяни, стривожені діями українських гвинтокрилів, які кружляли над мостом, відкрили вогонь. Транспортні гелікоптери вже заходили на посадку, коли Лисенко побачив, як з берегів біля мосту піднялася курява – стріляли в машини, які зависли над землею, але з чого – не видно було. Він розвернув машину в тому напрямку і, хоча вогнева точка була ще поза дальністю дієвого вогню, дав по ній чергу з автоматичної гармати – сигнал для ланки атакувати зенітні установки. Ще раз майданчик висадки поглядом охопив – транспортні машини встигли висадити групи і один за одним вже здіймалися в небо.

Досвід висадок з гелікоптерів десантних підрозділів ще в перші дні виявив недолік конструкції машини Сікорського: наявність однієї досить вузької двері, що утруднювало швидку висадку. Для підрозділів повітряно-штурмових батальйонів, які зазвичай висаджуються під вогнем ворога, це мало критичне значення. І інженери фірми зреагували миттєво. Конструкція десантно-транспортного С-55 ще взимку сорок третього була модернізована і починаючи з літа у війська пішли машини з двома дверима по обох боках фюзеляжу і з механізованою рампою в кормі машини. Задля цього перенесли основні стійки шасі вперед, а носові стійки перемістилися в корму. Правда, тепер С-55А мав досить своєрідний вигляд, за який у військах отримав назву “Богомол”. Зате десант покидав машину за лічені секунди і швидко вивантажували техніку. Ось і зараз – присіли “богомоли” на п’ять-десять секунд і відразу ж здійнялися в повітря...

Ланка “п’ятдесят п’ятих” висаджувала десантну групу на обидва – південний і північний – береги ріки з обох кінців залізничного мосту. За задумом, два гелікоптери мали сісти на березі біля його північного краю. Але за півкілометра знаходилася залізнична станція, яку прикривали зенітні кулеметні установки.

Зранку над водою здійнявся легкий серпанок, він закрив майданчик і пара “п’ятдесят п’ятих”, почавши зниження, проскочила район висадки і опинилася прямо над вокзалом. В першу мить росіяни розгубилися, але вже за кілька секунд відкрили вогонь. Прямо по пілотській кабіні головної машини сіконула черга, обидва пілоти були вбиті миттєво і гелікоптер, не зменшуючи швидкості упав прямо на залізничну колію. Ведений встиг проскочити вокзал і висадити десант за ним. Почав злітати, аж раптом пілот гелікоптера побачив, що ДШК, який збив ведучого, розвертається прямо на нього. Пілот, однак, встиг довернути і точку кулеметну ракетами накрити, а тут збоку вдарив ще один кулемет. Корпус “п’ятдесят п’ятого” загудів, як барабан, від ударів великокаліберних куль і “правак” – правий пілот – раптом відчув, як ослабла ручка управління. Він глянув на командира – залитий кров’ю лейтенант висів мертво на ременях. Кабіну вже затягував дим і, щоб якось зорієнтуватися, льотчик відкрив блістер кабіни, виглянув назовні – на гелікоптер стрімко насувалася вежа водокачки. Інстинктивно він потягнув ручку, щоб уникнути прямого удару... І вже за мить машина боком зіткнулася з вежею. Після удару гелікоптер покотився по колії і загорівся. Якимось дивом льотчик вцілів і зміг прийти до тями ще до того, як машину охопило полум’я. Він вибрався з кабіни і витягнув за собою борттехніка. Той вже горів – з розбитого баку в десантну кабіну щедро хлюпнуло бензином. Ледь його погасив. Вернувся за командиром, але полум’я охопило гелікоптер повністю...

- Спостерігаю роботу “зушки[28]”! Два ДШК за вокзалом! – Почув в навушниках Лисенко. – Горить! “Богомол-п’ять” горить! Працюю по “зушці”! Б’ють по мені! ДШК збоку, право... – І стих ефір.

Лисенко розвернув гелікоптер і повів його на правий, північний берег, в бік вокзалу. Поглядом дим чорний на колії навпроти вокзалу вловив відразу. А далі здіймався в небо ще один чорний султан. Від палаючого гелікоптера відбігають двоє: передній, весь в крові, тягне за собою, як ляльку, когось в куртці і трусах. А з боку вже підходили два транспортні “п’ятдесят п’яті” – “Богомол-три” і “чотири”...

Лисенко дав по радіо наказ “третьому” підсісти і забрати людей. Вже на аеродромі підполковник побачив, як обгоріли льотчики. Правому пілоту життя врятувала шкіряна куртка – захистила від вогню. А борттехнік весь обгорів – шкіра з кистей рук і з ніг геть облізла від опіків, висіла, ніби печатки і шкарпетки. А “ правак” від болю в шоці і повторює: “Сашка збили і Вовка згорів! Сашка збили і Вовка згорів!”...

Коли С-55 з бортовим номером “три” злітав, від південної стрілки вдарив по “Кобрі” командира полку ще один великокаліберний кулемет. Лисенко почув, як по корпусу ніби кувалдою хтось вдарив. Він раніше чув вислів: “смерть в потилицю холодом дихнула”, але вважав його за красиву фразу. Тільки зараз відчув, як холод крижаний від карка до потилиці пробіг, ніби дійсно, хтось морозом дихнув... До тями підполковник прийшов вже на висоті. Як діяв – не пам’ятає, на інстинктах вирвався. Оглядівся. Все ніби в нормі, двигун працює, основні прилади – також. Тільки веденого не місці немає. По радіо запитує: “Двадцять другий, Двадцять другий!”, а у відповідь – тиша. Один! Як приском обсипало: “Збили!”

...Коли сів на своєму аеродромі, глянув – його ведений на посадку заходить. Придивився, а на “Кобрі” місця живого немає. Дірки – кулак пролізе. Радіостанція розбита, навігаційні прилади розбиті, двигун пошкоджений. Паливо з баків самопливом поступало. Як долетів – одному Богу відомо...

...Майор Двужильний висаджувався зі своїми хлопцями на переправах Кубані та Тереку, перевали на гірських хребтах з повітря захоплював, коли танкові клини в січні сорок четвертого оборону росіян в кавказьких передгір’ях прорізали, а на чорноморське узбережжя Кавказу морські десанти висадилися.

Стрибав з парашутом в складі розвідувально-диверсійної групи, здійснюючи рейд в ворожому тилу. Висаджувався з гелікоптерів на чолі взводу, захоплюючи майданчик висадки. Десантувався разом з усім батальйоном, коли десятки гелікоптерів одночасно сідали на майданчики в тилу росіян.

Мало хто міг з ним зрівнятися, бо бійці повітряно-штурмових підрозділів тануть швидше, ніж сніг на сонці. Проте в його батальйоні були стріляні горобці – взяти хоча б отого фельдфебеля на прізвисько Півчуба, якого пізнав і оцінив ще під час першого бою свого батальйону.

Тактика дій повітряно-штурмової роти зводилася до двох варіантів: перший – висадка з гелікоптерів поблизу об’єкту атаки і несподіваний для його охорони наліт з наступним відходом на гелікоптерах; другий – захват об’єкта і його оборона до підходу своїх танків і механізованої піхоти. Звісно, основним способом дій був перший варіант: висадка, штурм об’єкта атаки, рознести там все вщент до дідька, після чого негайний відхід або на гелікоптерах, або на власному транспорті, щоб не потрапити під нищівний удар військ противника, бо його командування негайно кине на знищення десанту і танки, і мотопіхоту.

А другий варіант не користується особливою пошаною серед аеромобілістів: тут вже потрібно стояти насмерть проти танкових підрозділів та під ураганним артилерійським вогнем. А командири у росіян не привчені своїх солдатів щадити: кидають їх в бій, як стахановців на прорив у московському метро. Звісно, що після таких боїв мало кому вціліти вдається, і навіть думка, що за одного десантника кацапи по десять чи п’ятнадцять своїх солдатів віддають, не дуже гріє душу бійцям повітряно-штурмових частин...

Ще в повітрі Двужильний зорієнтувався в обстановці. Ближня батарея малокаліберних зенітних автоматів була знешкоджена залпом некерованих ракетних снарядів – приціл штурмової “Кобри” був вірний. З-за насипу на правому березі Великої бив короткими чергами ручний кулемет і злітали вгору червоні зірочки сигнальних ракет. Майор, лиш тільки скочив з гелікоптера на землю, побачив, що команди додаткові давати йому немає потреби – до нього підбіг зв’язковий, два десантники розбивали контейнер, чотири штуки таких скинув з пілонів гелікоптер, який висадив групу управління батальйону, а стрільці бігли групами в бік мосту. Від південного кінця мосту до гелікоптера протяглися червоні траси куль, та один з штурмових гелікоптерів крутнувся на місці і вогнева позиція кулеметної установки зникла в сяйві вибухів.

Роти висадилися за планом, хоча їхні командири доповіли про перші втрати при висадці. При захопленні залізничного мосту один з гелікоптерів при підльоті був збитий і розбився. Але при ударі не всі загинули, кілька десантників вижило. Покалічені, побиті вони змогли покинути борт. Небораки відразу ж були завантажені в інший гелікоптер і за якусь годину вони вже в тиловому госпіталі будуть.

Його не бентежили перші втрати, що висадка батальйону пройшла не зовсім так, як планувалося – десант не оркестр, щоб все грало в лад. Завжди щось буде не так, але десантник-штурмовик повинен здолати будь-яку перешкоду. Найголовніше – залізничний і автомобільний мости навіть не були підготовлені до вибуху, дивна безпечність з боку росіян. Що ж, це нам на руку, охорона мостів захоплена штурмовими групами зненацька і чинити організований опір не змогла. І повернути собі мости кацапи теж не зможуть, резерви радянські далеко і наші танки підійдуть раніше, ніж росіяни встигнуть відбити хоч би один міст.

Здійнялися в небо останні гелікоптери і стихло гудіння моторів...

Посеред ріки Великої знаходиться острівець між двох її рукавів, на ньому в давні-прадавні віки звели фортецю, яка отримала назву Городище. Залишки фортеці й донині збереглися на південному боці острівця. Саме на цьому Городищі і облаштував майор Двужильний свій командний пункт, зайнявши будинок навпроти колишньої церкви, перетвореної комуністами на овочевий склад. Коли війна пішла не так, як задумували в Кремлі, в будинку цьому облаштували пост для мінерів. В підвалі його зберігалися підготовлені заряди вибухівки, що їх мали закласти в опори мостів в разі необхідності, а на другому поверсі знаходився пост мінерів, які повинні були мости в Острові в повітря висадити в разі необхідності.

Через обидва рукави Великої з острівця вели ланцюгові мости, зведені ще до Східної війни в дев’ятнадцятому столітті. Бійці батальйону діяли так швидко і навально, що охорона мостів не встигла щось вчинити і мости ці ціленькими були захоплені. І зараз в кімнаті з вузькими вікнами на другому поверсі зібралися командири підрозділів. На столі карта розстелена. З вікон долинала нечаста стрілянина – ще на північному боці подекуди сутички йшли з уцілілими радянськими солдатами, час від часу вибухали ручні гранати і чулися удари мін, якими стріляли десь з північної околиці Острова радянські мінометники, і стріляли вони поки що навмання. В підвалі будинку санітари вже розміщували поранених, а на першому поверсі радисти обладнали вузол зв’язку. Все поки що відбувалося за планом, хоч втрати давалися взнаки.

Настав час малих піхотних лопат, які є у кожного десантника. Лопата для десантника не просто шанцевий інструмент. Вона є гарантом стійкості аеромобільної піхоти, коли десанту потрібно до підходу своїх танків протриматися. Ось як в нинішній ситуації, коли наказано: мости зберегти за всяку ціну!

Вже на південному березі довкола мостів земля летить грудками – заривається десант в землю. Й перші окопчики вже он з’явилися. Без будь-яких команд кожен десантник за три хвилини відриває ямку в півтора десятка сантиметрів глибиною і довжиною в півтора метри. Землю кожен перед собою кидає, боронить вона солдата від куль та осколків, формуючи спереду і по бокам бруствер окопу. Тепер окоп можна використовувати для стрільби лежачи. І кулі будуть над головою свистіти, і танк не такий страшний стає.

Наїжачилися окопи стволами кулеметними та жерлами гранатометів автоматичних і станкових: бо щомиті чи то від Пскову з півночі, чи то від півдня росіяни танки кинуть, щоб мости назад відібрати. Тому копає десант землю, шкіру на долонях не шкодуючи: піт зберігає кров – краще десять метрів траншеї, ніж два метри могили. Окопи тим часом поглиблюються, ще якісь півгодини – і вже можна їх використовувати для стрільби з коліна. Коли ворог дасть ще дещицю часу, доведе десантник глибину свого окопу до належної величини в сто десять сантиметрів, щоб його можна було використовувати для стрільби стоячи. Від свого окопу потім траншею риє до сусіда, що ліворуч знаходиться. Тепер можна буде, хоч і пригинаючись, дістатися під вогнем противника до свого товариша, коли йому раптом допомога знадобиться...

Мости так добре були вивчені під час підготовки до операції, що Двужильному не довелося віддавати додаткових наказів. Поки все здійснювалося так, як належить, так, як було передбачено планом. Пробігли мінометники, аби зайняти позиції на західній частині Городища. На південному березі встановлювали гармати протитанкової батареї: три “Стилета” біля залізничного мосту, ще дві гармати – біля автомобільного. Гарматам снаряди потрібні: ревнули шестиколісні транспортери моторами – тільки дим з труб вихлопних понесло вітром через ріку Велику. Але все-таки мало людей! Вони на такому великому просторі якось розчинилися. Найбільше людей біля залізничного мосту – його потрібно зберегти чого б це не коштувало, там аеромобільна рота посилена протитанковим та гранатометним взводами. Автомобільний міст всього одна піхотна аеромобільна рота захищає. А на острові Городище резерв розмістився разом з батареєю 120-міліметрових мінометів. Мінометники з цього острівця зможуть вогнем прикрити обидва мости, дальності їм вистачить. І майор Двужильний мовчки стояв і вслухався в звуки двобоїв.

І саме в цей момент на ворожому боці щось страшно і утробно завило – це десь там, за пагорбами на півдні розрядилися “катюші” – реактивні установки залпового вогню. Лиш тільки стихає протяжний виючий скрегіт, як з піднебесся на мости звалюється пронизливий виск їхніх снарядів. У вуха б’є вибух, другий, відразу два, далі вибухи зливаються в один суцільний гуркіт. Земля ніби розверзається від урагану вибухів грозового і смикається, стогне, тремтить, опираючись відчайдушно страшній силі руйнування.

Біля залізничного мосту на південному березі спалахують десятки вибухів, там летить вгору земний прах і б’є в небо тротиловим смородом, там завалюються землею окопи, де лежать приголомшені люди... На схід від Городища, біля автомобільного мосту, земля також здіймається вибухами в ранкове небо. За якусь хвилину все довкруг змінюється невпізнанно і моторошно. Після шаленства вибухів падає долу тиша. Ненадовго... Виють в піднебессі міни і новими вибухами крається південний край берега Великої.

А батальйон в траншеях вже затаївся, в укриттях взводи сховалися. Командний пункт обладнаний за всіма правилами інженерної науки, майор в окопі присів, щоб дурного осколка в голову не піймати.

Але ось росіяни переносять вогонь далі, вибухи глухішають, розриви віддаляються і тугі грудки землі летять у воду ріки. І відразу в стихаючий гуркіт розривів вплітається тривожний зумер радіостанції.

- Танки! Товаришу майор, танки! – Хрипить слухавка рації голосом далекого спостерігача...

Прохрипіла слухавка і замовкла. Завмерло все в командирському окопі, ніхто не ворухнеться. Лише майор Двужильний на місці ніби пританцьовує. Шаленство веселе майора переповнює. Тільки прутиком по халяві свого черевика десантного, – їх у війську українському “берцями” прозвали, – хльоснув.

- Що, хлопці, покажемо кацапам, де раки зимують? Батальйон, до бою! – Наказав, ніби відрубав...

...В Острові 412-й повітряно-штурмовий батальйон висадився в складі двох піхотних аеромобільних рот, роти важкого озброєння, протитанкової і мінометної батареї та забезпечуючих підрозділів.

Кожна піхотна аеромобільна рота батальйону складається з управління роти, трьох піхотних взводів, в кожному з них по двадцять чотири стрільці, гранатометно-кулеметного і мінометного взводів. Всього в роті два офіцери, двадцять унтер-офіцерів в званні від молодшого сержанта до фельдфебеля і сто вісімнадцять рядових солдатів. На її озброєнні знаходяться чотири 81-міліметрових міномети, два автоматичних станкових гранатомети АГС-40, три ротних кулемети ПК-42, дев’ять легких кулеметів РПК-40, три снайперські гвинтівки СГС-40, одинадцять піхотних ракетних гранатометів РПГ-9Д, сто вісім штурмових карабінів М-40, двадцять дев’ять пістолетів-кулеметів і двадцять п’ять пістолетів. В обороні підрозділ займає смугу до шестисот метрів, а щільність вогню стрілецької зброї була така, що кулями можна викосити не тільки наступаючу піхоту противника, але й всю траву в смузі оборони піхотної аеромобільної роти...

Третя аеромобільна рота зайняла автомобільний міст і оборону його командир роти згідно статутних вимог організував. Міст цей зведений вже після початку війни, коли росіяни виявили, що Варшавська залізниця під ударами авіації опинилася і необхідно ще один транспортний маршрут для постачання військ мати. Для цього автомобільну магістраль від Пскову до кордону проклали, де радянські війська все ніяк не могли оборону латвійських військ, дивізіями Російської Добровольчої армії посилених, подолати.

Довжина мосту сто десять метрів, він витримує не тільки автомобільну техніку, але й важкі танки вагою до шістдесяти тонн включно. Північний край його до околиці Острова виходить. Оборону перший взвод тут тримає, тут піхоті аеромобільній танки легко стримати можна, танки ворожі можуть наступати тільки вулицею і в бойовий порядок росіянам досить складно тут буде розвернутися, всією зграєю, як в полі чистому, накинутися не зможуть, а поодинці танки бити легше. Головне – стримати піхоту кацапську. Ротні мінометники та гранатомети автоматичні для цього вогонь загороджувальний організували, кулемети ротні та легкі перехресним вогнем притиснуть піхотні лави росіян, а снайпери та стрільці особливо завзятих відстрілювати будуть. Коли ж ротні міномети не справляться з навальною атакою, їм батальйонні 120-міліметрові міномети допоможуть. І можна бути впевненим, що піхота радянська тут не прорветься.

А південний кінець в чисте поле виходить. З цього боку піхоті танковий удар відбивати важкувато буде – танки наступатимуть в лінію, вести вогонь зможуть всі разом і їм легко буде цілі свої відшукати. Тут і командирові роти, і взводним командирам, сержантам, думати потрібно, як бійців розставити, де окопи копати, де гармати протитанкові поставити. І не баритися з рішенням. Задача не легка, але вирішувана...

Другий взвод оборону праворуч дороги тримає, тертій – ліворуч. Копають десантники землю, долонь не шкодуючи, облаштовуючи взводні опорні пункти. Оборона відразу лаштується, як протитанкова. Танки – основна загроза для десанту. Тому в кожному опорному пункті по гарматі протитанковій та по три РПГ – протитанкові реактивні піхотні гранатомети – на взвод, а ще метрів за двісті п’ятдесят попереду траншеї сапери міни протитанкові та протипіхотні встановили. Не густо, однак вистачить танки зупинити. Коли ж танк на місці застиг, його протитанкістам легше вцілити. А гармата “Стилет-Б”, що на озброєнні батальйону знаходиться, радянську “тридцятьчетвірку” в лоб за півтора кілометра пробиває. Рубіж же розгортання танків по узліссю проходить, а узлісся те всього-на-всього на кілометровій відстані від вогневих позицій протитанкових гармат.

Гармата – 57-міліметрова протитанкова зразка 1941 року – була приведена в бойове положення, підготовлена до стрільби прямою наводкою і надійно замаскована. Гарматний окоп перекрили маскувальною сіткою, використовуючи гілки з негустим листям. Кущі перед окопом, які заважали огляду і обстрілу, зрубали малими лопатами під корінь. Біля гармати лежав розкритим один пенал з бронебійними снарядами. Решта боєкомплекту – в ящиках в ровику. За сотню метрів ліворуч і ближче до дороги з окопчика виглядав ствол ротного кулемета ПК-42 – прикриття гармати з флангу. Хлопці за кулеметом бувалі, свою справу знають, зможуть притримати кулеметним вогнем тих, хто – коли росіянам вдасться прорватися по дорозі! – спробує обійти вогневу позицію з флангу. Атакуючи взводний опорний пункт в лоб – в цьому командир другого взводу був впевнений абсолютно – кацапи нічого не доб’ються. Подолати під прицільним вогнем кілометр відкритого простору, де все видно, як на долоні, не так просто. А щоб обійти опорний пункт праворуч, потрібно більше двох кілометрів пробиратися узліссям, яке прекрасно проглядається...

Вибухи “катюш” радянських відгриміли, супостат ще мінами з-за лісу додав щедро.

І танки радянські не забарилися, про себе ледь чутним гулом заявили. Командир гармати сержант Величко весь внутрішньо напрягся. Підніс до очей бінокль, до окулярів припав.

Всі, хто знаходився біля гармати, почули цей гул, приглушений відстанню, і приготувалися.

Ось і кацапи з лісу висипали, як горох з мішка, юрбою безладною. І сержант на мить розгубився, не знаючи, як бути, що робити. Ось цього він, признатися, не очікував: на дорозі, що вела з лісу до мосту один за одним з’явилися кілька мотоциклістів. В бінокль бачив їх він зовсім близько. На зелено-оливкових машинах, в зелених сталевих шоломах, схопивши кермо широко розставленими руками, їхали мотоциклісти. Вони, здавалося, являли одне ціле зі своїми машинами, як і ті солдати, що сиділи поряд в колясках, спрямувавши стволи ручних кулеметів праворуч-ліворуч від дороги.

Величко очікував побачити танки, самохідні гармати, “зіси” або “студебекери” забиті мотопіхотою, а тут – мотоциклісти! Чи ж для “Стилета” така ціль? Воістину, з гармати – по горобцям! Бути не може, що за цими “драндулєтами” не рухається щось значніше, істотне, що не з’явиться ціль, гідна снарядів...

- Увага! Цих пропускаємо. – Негайно прийшло рішення. – Нехай цими мандавошками піхотà займається. Гармата замаскована відмінно, нас вони не помітять, проскочать мимо.

А мотоциклісти їхали не поспішаючи, об’їжджаючи баюри та ковбані, погойдуючись на нерівній горбистій дорозі. Врешті-решт вони мали опинитися від гармати в якихось ста двадцяти, найбільше, ста тридцяти метрах, ближче дорога не підходить до вогневої позиції. Але помітять чи не помітять? По всьому – не помітять, вони не дуже дивилися по сторонам. Все-таки в себе вдома їдуть. Коли б не така роздовбана дорога, не заносило б машини в багнюку, не доводилося б їм, виляючи з боку в бік, вибирати дорогу, – як на параді їхали б. Шкода, не можна розкривати себе до часу. Показали б їм...

Величко нарахував до тридцяти мотоциклів. П’ятнадцять пар. Тріск їхніх моторів глушив всі звуки і неможливо було почути, чи йде за ними яка техніка... Нехай би вже їх мимо проносило швидше!

Колона мотоциклістів, нарешті, вся виїхала з лісу і розтяглася по дорозі. Проміжок між останньою парою мотоциклів і узліссям ставав все більшим. Провів сержант першу пару, яка пропала з очей, схована чагарником, другу, третю... І тут пролунав схвильований голос спостерігача.

Величко миттєво перевів бінокль праворуч. На дорозі з’явився важкий, закутий в броню бронеавтомобіль БА-11. Широко рознесені колеса з розвинутими ґрунтозачепами, потужний радіатор, по бокам корпуса запасні колеса. За першим з’явився такий самий бронеавтомобіль, за ним – танк Т-34. Впритул...

- По головному! Приціл постійний! Наводити в двигун. – Сержант зробив паузу і голосно, аж голос сів від напруги, скомандував давно очікуване. – Вогонь!

Оглушливо, різко рвонув слух постріл. З ствола вирвався сліпучий конус полум’я. Гуркіт струснув довкілля. Гаряча гільза, димно вилетіла з казенника, покотилася з передзвоном. Червона траса ковзнула понад самою землею і майже відразу долинув звук вибуху. Снаряд точно поцілив в передню частину броньовика, яскраво сяйнуло на броні, за мить мотор і кабіну охопило полум’я – бензин речовина легкозаймиста – охоплюючи башту з гарматою. Висунувся з лісу ще один броньовик і відразу ж позадкував...

- По другому... Вогонь! – Зупинився та з’їхав у кювет і другий бронеавтомобіль.

Навідник вже вів вогонь без команди. Танк, який йшов за цією парою, став різко розвертатися, аби об’їхати підбиті машини... Третій снаряд пролетів мимо і зник в лісі, однак четвертий влучив в борт “тридцятьчетвірки”, зриваючи ящики з ЗІПом, полетіли сторч якісь шматки. П’ятий і шостий ввійшли в борт нижче надкрилків, розриваючи праву гусеницю. Башта танкова смикнулася раз-другий і застигла, тільки великий люк трапецієподібної форми відкинувся, з танка поспішно вивалилися троє танкістів і за хвилину звідти рвонуло в небо високим стовпом рожево-білого полум’я.

Над головою зі свистом пройшли кулі. Одна зачепила гарматний щит і з виском понеслась кудись вбік. І всі почули дрібний перестук кулемета. Величко повів біноклем вздовж узлісся і відразу ж побачив спалахи “дегтяря”. Не встиг він дати команду, як навідник доповів:

- Осколковим! Два снаряди! – Сержант підняв руку і різко її опустив. – Вогонь!

Постріл! Із дзвоном стріляна гільза вилетіла і лягла між станин. Заряджаючий підхопив поданий підношувачем снаряд і з розмаху послав його в димний, жаркий казенник. Ще постріл... В окулярах бінокля видно було, як снаряди, ламаючи тонкі стволи, розірвалися один за одним. Кулемет замовк.

Ліворуч почувся тріск мотоциклетного мотора і потім коротка кулеметна черга – це стріляли по мотоциклістам, які повернулися назад, кулеметники з прикриття. Два мотоцикла зробили півколо і понеслися з дороги через улоговину до гармати. З бічної коляски переднього пульсуючим струменем бився вогонь кулемета. Його підтримав кулеметник з мотоцикла, який позаду рухався. Потім з’явився третій мотоцикл. Росіяни, ще не побачивши противника, вели вогонь навмання. Досвідчені, видно, вояки: щільний кулеметний вогонь, навіть неприцільний, мав справити на артилеристів досить значну психологічну дію...

Величко так і не встиг подати команду: “По мотоциклістам ліворуч!”, кулеметники з прикриття були стріляними горобцями: друга чи третя коротка черга зрізала відразу двох солдатів на передньому мотоциклі. Водій звалився на кермо, а кулеметник в колясці відкинувся навзнак, і, поки мотоцикл ще котився по інерції, рука його, що за борт звісилася, тяглася по землі. Третій солдат зіскочив, але кулеметник вже поклав на нього око і наступна коротка – в два постріли – черга добила того москаля. Два задні мотоцикла розійшлися віялом і один спробував розвернутися, але земля була волога і колеса буксували. Ще одна черга – це вже стріляли зі своїх карабінів і протитанкісти – влучила в бак і він, перевернувшись, загорівся. Водія задавило насмерть, а кулеметник все-таки виліз з-під коляски і хтось з артилеристів добив його. Третій все ж встиг розвернутися і росіяни – їм навіть ніхто не встиг пальнути услід – дали драла.

З-за другого бронеавтомобіля, який так і не загорівся, виїхала ще одна “тридцятьчетвірка”, а потім ще одна. Над широким скошеним лобовим листом гойдався в такт рухові тонкий хлистик антени.

- По танку! Приціл постійний! – Знову закричав командир гармати. Почув, як заряджаючий доповів: “Готово!”, і скомандував: – Вогонь!

Одночасно з пострілом зовсім поряд вибухнув один і слідом ще один снаряд, у повітря свиснули осколки – танки відкрили вогонь у відповідь...

...Фельдфебель Грищенко початок війни зустрів в протитанковій артилерії.

Протитанкістів піхота з перших днів війни називає “пушкарями”, скорочено – ПТО[29], а то й просто “прощай, Батьківщино!”. Останнє прізвисько для протитанкістів кривдне і злить їх, Тимофій Грищенко з самого першого дня воює, пройшов шлях від рядового бійця до заступника командира батареї. До війни ще в артилерію протитанкову потрапив, як до війська добровольцем пішов. У вересні сорок другого року він вже командиром вогневого взводу став, тому зауваження про протитанкістів: “ствол довгий – життя коротке” явно не про нього було. Хоч доля правди була, тільки признаватися собі в цьому не дуже любив. Війна за два роки багато в чому змінилася, і в нас, і в росіян обновилася і тактика, і зброя. Іншими стали радянські “тридцятьчетвірки”, з’явилися важкі “іси” і самохідки зі 122-міліметровими і 152-міліметровими гарматами, а “Стилет-Б” все той самий, який був на початку війни. Хоч на нього гріх скаржитися, “тридцятьчетвірки” росіян “Стилет” в лоб пробиває з ого-го якої відстані, легкі ж танки та бронемашини взагалі, як горіхи, трощить. А важких “ісів” у кацапів не так вже й багато і з ними цілком справляється гладкоствольна “Рапіра”. Правда, “Рапіра” заважка для протитанкової гармати, вручну її по полю, як “Стилет”, вже не покотиш, ось тому її на середні танки і самохідки ставлять. Втім, часом протитанкістам буває не солодко...

Густий і стрімкий, як гірський обвал, рев пікірувальників падає з блакитного піднебесся. Вибухи бомб стрясають землю. Попереду оборони десантників, там, де вовтузилися серед чагарникової зелені піхотні лави росіян і пересувалися оливково-сірі башти радянських “тридцятьчетвірок”, здійнялися ввись важкі грудки землі, пісок і клоччя зелені. Над ними зайшли ланки українських пікіруючих бомбардувальників, закрутили своє “колесо”. Тугі курні хвилі гасять сонце, люте пекло вибухів рве повітря. Бомби рвуться по три відразу. “Тр-р-рах! Тр-р-рах! Тр-р-рах!” – здається, земля ось-ось лусне всією своєю товщею і розвалиться, як стиглий кавун, на дві половинки. Ревіння повторюється, виск – і знову: “Тр-р-рах! Тр-р-рах! Тр-р-рах!”, підряд дев’ять вибухів. Там, де готувалися йти в атаку росіяни, осідає земля, зверху сиплеться зливою пісок, піднятий бомбами. З одного боку рев глухне, і відразу наростає з іншого. Крізь пил не видно літаків, які заходять в піке. Чути тільки, як відриваються і, виючи, летять донизу бомби...

Над вогневою позицією “Стилета” заходить рокітливо в атаку ланка штурмових гелікоптерів. Задня пара випускає поперед себе чорні димні щупальця ракетного залпу і серед радянських танків постають спалахи вибухів. Здіймаються в синє небо чорні султани диму – горять “тридцятьчетвірки”...

Навскоси, по лугу, через чагарник до залізниці, витягнувши довжелезні, як телеграфні стовпи, стволи, йдуть важкі Т-10, “Боксери”. За ними, то доганяючи, то відстаючи, бронетранспортери з мотопіхотою. Бій переміщується за міст, за річку, на північну околицю міста. По обидва боки невисокого залізничного насипу суцільним потоком йдуть танки, бронетранспортери, артилерійські тягачі, вантажівки з боєприпасами, пальним, йдуть санітарні машини і бронетранспортери з червоним хрестом в білому колі...

Двадцять другого червня на півдні загримотіло. Після полудня на острівці вже чітко чувся гул розривів снарядів та бомб. Але поки що то було далеко і гул бойовища долинав глухо. А наступного дня зранку залунало гучніше і ближче, але вже за дві години гул став стихати – або наступ захлинувся, або ж прорвали. В те, що захлинувся вірилося слабо, проте чим чорт не жартує, і група враз підібралася вся, готова до дії. Під вечір загримотіло ближче – оборона ворога прорвана і наші просуваються на північ, розчищаючи перед собою дорогу вогнем. Підтвердженням цього слугували дев’ятки наших бомбардувальників, які летіли на північ у супроводі винищувачів. Вечоріло, коли після дев’ятнадцятої години Автономов прийняв очікуваний сигнал, радист з армійського радіовузла вистукував безперервно “сто одинадцять”.

- Три одинички! – Випалив Автономов командирові групи. – Сто одинадцять!

- Ну, хлопці, ось і наш час приспів. – Старший лейтенант глянув на небо в низьких темних хмарах. – З темрявою виступаємо, можливо, вночі дощик піде, або туман під ранок ляже. Все легше буде...

Вечірні сутінки лягли якось непомітно і вечір видався ясним, тільки вітер до ночі нагнав густі багатошарові хмари. Сутінки густішали і о десятій стало зовсім темно – хоч в око стрель!

- Пора. – Зовсім буденно сказав Кияшко. – Виходимо всі разом. Гайда...

Лишаючи острівець, група розділилася на дві частини, і в кожній був свій радист. Менша група під командою лейтенанта Барабаша мала переправитися на той берег і діяти з півночі. Більша група під командою старшого лейтенанта Кияшка рушила до мосту південним берегом.

Перед тим, як команду на марш дати, вишикував групу командир.

- Група, шикуйсь! – Скомандував Кияшко півголосом. – Пострибали.

Десантники вишикувалися, пострибали не в лад. Ніщо не гриміло ні у кого, не брязкало – всі бійці мали досвід десятків розвідвиходів, підганяти спорядження вміли.

- Колобок, Агроном – головний дозір. Агроном – старший. Іти слід в слід. Дистанція – три метри. Замикаючим йдеш ти, Пилиповичу. – Глянув на Карандевича старший лейтенант. І групі: – Вперед – марш!

Василь Карандевич на прізвисько “Старий”, кивнув і став збоку, пропускаючи групу. Він в групі диверсійній найстаршим був, тільки не за свій вік отримав сержант таке прізвисько. А тому, що старий – то старий, перевірений давно, надійний, значить, можна покластися у всьому.

Дозорна пара, прискоривши крок, пішла вперед, слідом за нею рушила решта. В нічних сутінках примарно хитається гілля дерев, густі крони ялин нависають на головою зеленими привидами. Вони йшли вузькою лісовою стежиною, яку протоптала звірина, стежина то петляла поміж дерев, то протискувалася чагарником, то круто забирала вгору, то різко стрибала вниз. Ліворуч потягнуло гнилим смородом – бездонна трясовина так і манила килимовою зеленню. Тільки вузька стежина, десь в долоню шириною, звивистою стрічечкою стелилася вздовж болотного провалля. Оступатися і тонути не рекомендувалося. Коли ж таке траплялося і хтось провалювався у трясовину, група зупинялася, бійця витягували і йшли далі.

В групу Кияшка входили крім самого командира ще дев’ять бійців: Фарін і Красовський – Агроном і Колобок – в головному дозорі, за півсотні метрів Михайло Харченко і снайпер Федір Шерстюк – Маляр і Полтава – розвідники-рейдовики, за ними сам старший лейтенант Кияшко – Балаклава, бо був родом звідти. За командиром радист Павло Автономов на прізвисько Ремарк, він вчився в літературному інституті, мріяв стати письменником і навіть писав невеличкі твори, які в час відпочинку зачитував друзям. За радистом ступали слід в слід Абрам Драк і Сашко Лященко – Історик і Ковбой, за ними лейтенант Микола Закутенко – Цукровар, до армії на цукровому заводі працював. Замикаючим йшов сержант Василь Карандевич – Старий. Він був найстаршим в групі, цієї зими йому виповнилося двадцять дев’ять років.

В другій групі з лейтенантом Сашком Барабашем йшли старший сержант Олексій Броніцький – Гуйва, другий радист, мінер Ваня Дзюбан на прізвисько Рафаель і двоє розвідників-рейдовиків Сергій Івченко – Біолог, і Микола Височенко – Затока, бо до війська жив у Скадовську, на березі Джарилгацької затоки. Коли він з’явився в роті, “Ти звідки?” запитав новачка Василь Карандевич. “З Скадовська, – сказав той, і пояснив: – це порт такий на березі Джарилгацької затоки”. Найменування це і на тверезу голову міг би вимовити не всякий, і ніхто ще не здогадувався, що прізвисько “Затока” прилипло до хлопця назавжди.

Група Барабаша вийшла до річки, за кілометр від мосту переправилася через неї і рушила лівим берегом. Йшли шпарко, не надто економлячи сили. До мосту підійшли з півночі, пропустивши перед цим потяг. В телячих вагонах-краснухах у відкритих проймах дверей сиділи червоноармійці – на фронт перекидали чергову порцію “гарматного м’яса”. За краснухами йшли платформи з гарматами в брезенті...

Група Кияшка вийшла до залізничного насипу і залягла неподалік крутого схилу. За планом, вони мали взяти патруль, який під ранок робитиме обхід. На сході позначився рожевим прочерком обрій, коли десантники почули розмірений перестук підошов по шпалах. Йшли двоє і про щось зрідка перемовлялися між собою короткими тихими фразами. Двоє диверсантів – Ковбой і Історик – притихли біля підніжжя насипу, пропускаючи патрульних. Ледве росіяни поминули Драка і Івченка, свиснув в повітрі тонкий мотузяний аркан, зашморг м’яко обвився навколо шиї заднього патрульного і смикнув його тіло вбік. Сашко Ляшенко майстер кидати аркан, він його називав “лассо” і у вільний час показував товаришам всякі трюки з ним. І прізвисько таке, бо слово “ковбой” не сходило з його язика лиш тільки хлопець в роті з’явився...

Ледь Сашко кинув свій мотузяний зашморг, Абрам Драк метнув малу лопату та й врубив її прямо межи плечі того, який трошки попереду йшов. Свиснуло в повітрі і звук такий, ніби кавун репнув, об землю гепнувши. А вже потім напарник його скотився під укіс придушений зашморгом мотузяним. І не встиг він до тями прийти, як над ним пика, густо щетиною заросла, нависла і рот небораці кацапському, що мав ось-ось тишу передсвітанкову розітнути криком несамовитим, його ж власною пілоткою заткнули.

- Пароль! – Пика, щетиною заросла, дихає патрульному в очі густим духом тютюновим і часником. І хижим оскалом зуби білі блищать, а на полірованому лезі кинджала світанок рожевим виграє.

То ж хотів би промовчати неборака, але губи самі собою: “Вологда...” прошепотіли.

- Тепер все залежить від вас. – Мовив Кияшко і негайно подумки облаяв себе за нестриманість.

- Не переймайтеся, командире, – блиснув в сутінках зубами білими Шерстюк, – хіба я вас коли підводив? Все буде так, як треба... навіть коли все буде навпаки! – Закінчив Федір звичною приказкою.

Десантники мовчки потисли командирові руку і неквапливим розміреним кроком почимчикували до мосту. Глухий перестук підбор віддалився і затих в далині. А група Кияшка залягла на схилі залізничного насипу біля дротяного загородження, очікуючи від Маляра і Полтави умовленого сигналу.

Двоє десантників: Харченко і Шерстюк йти неспішною розміреною ходою, як ходять звиклі до довгих піших переходів люди. Щоб видаватися за патруль начепили кашкети зелені і на груди повісили взяті у патрульних ППШ-41. Здаля та в сутінках червневого світанку їх можна було прийняти за патруль.

Вишка прорізалася на фоні рожевіючого на сході неба чітким чорним силуетом. Федір пропустив вперед Мишка Харченка і крокував тепер на крок позаду. Стволом донизу, по-мисливському, на лівому плечі висів його снайперський “майстерок”: спеціальний автомат А-10 “Скіф” з НСП – нічним стрілецьким прицілом. Автомат був розроблений на замовлення Департаменту Прикордонної Служби України для груп спеціального призначення, які боролися з озброєними контрабандистами, терористами і шпигунами. Контрабандисти широко застосовували автомобілі і мотоцикли – благо, українська промисловість з початку тридцятих масово випускала автомобільну і мотоциклетну техніку. І прикордонникам необхідно було мати зброю, яка могла б зупинити автомобіль, пробити двигун, борт, дверцята, які часто посилювали броньовими пластинами. А терористів разом з контрабандистами у двадцяті-тридцяті роки з боку Радянської держави до України поборники соціальної справедливості засилали регулярно. З початком війни ця зброя поставлялася і в частини спеціального призначення Головного Розвідувального Управління і в аеромобільні частини, розвідникам і снайперським групам в повітряно-штурмових і парашутно-десантних ротах...

- Стой! Кто идёт? Пароль! – Тихий владний голос пролунав десь згори, метрів за сто попереду.

“Патрульні” зупинилися. Харченко зробив крок вперед, прикриваючи собою снайпера.

- Вологда! – Так само неголосно, як і запитали, відповів він.

Шерстюк миттю поклав ствол снайперського автомата, потовщений глушником, на плече товаришу. В нічний приціл Федько чітко бачив два силуети на фоні досвітнього неба. Приціл був новою розробкою Донецького оптично-механічного об’єднання. Його попередника снайпери не любили, старий приціл використовував підсвічування спеціального інфрачервоного прожектора і тому снайперу чи його напарнику доводилося тягати з собою чималеньку вагу акумуляторів і такого “щастя” всіма доступними способами снайпери-десантники намагалися здихатися. Новий же приціл мав електронний посилювач світла, він використовував підсвічення зірок та неба і тягати з собою важенні батареї для прожектора не було потреби.

Звичайно, можна було дістати вартових на вишці і раніше, але твердої впевненості не було, а професійний стрілець навмання не працює. Зате тепер... Дві голови в шоломах височіли над краєм. Снайпер злився зі своєю зброєю воєдино. Автомат смикнувся беззвучно раз-другий. Вилетіли в сутінки стріляні гільзи і зникли за краєм насипу. На вишці, за сто метрів, у одного з вартових голова раптом зникла, напарник його не встиг і здригнутися, за невловиму мить розлетілася на друзки й друга голова. Куля “Скіфа”, калібром десять міліметрів, вага її в двадцять грамів і початкова швидкість в двісті дев’яносто метрів на секунду – це страшенна сила, голова людини розлітається, ніби кавун, яким щосили гепнули об камінь.

Звук пострілу зі “Скіфа” схожий на глухий удар палицею по подушці, в тихому шумі вітру, що на світанку піднявся, його майже не чути. І навряд чи чули постріли на другій вишці по той бік річки і вартові біля зенітних кулеметів і землянок. Та все одно треба поквапитися. І десантники кинулись до вишки...

Маляр закинув штурмовий карабін за спину, діставши пістолет, клацнув запобіжником, драбиною на майданчик піднімався. Ковбой страхував його внизу, тримаючи під прицілом вишку. Однак пересторога була зайвою – на дощаній підлозі лежали два безголових трупи. Тепер групі сигнал ліхтариком. Блимнув світлом синім двічі на південь і на північ – це сигнал групі лейтенанта Барабаша. А увага снайпера вниз спрямована – на майданчик перед бліндажем, там вартовий має знаходитися. І на позицію зенітних кулеметів. П-х, п-х – кашлянув автомат, свиснули ледве чутно в повітрі кулі та стукнули гільзи по дошкам...

“Готові, – мовив тихо Шерстюк, – тепер отих на другій вишці...” Від першої вишки до другої сто п’ятдесят метрів, не більше. Та в окулярі прицілу Федір бачив тільки одну голову. “Стріляти? І коли другий вартовий спить на підлозі, а на нього звалиться безголовий труп? Зі страху підніме стрілянину, збурить всіх і без шуму не обійтися!” А група Барабаша вже помітила сигнал, вони йдуть по насипу до вишки...

Раптом Федько бачить в окулярі другу голову, очевидно, вартовий помітив, що хтось підходить до мосту з півночі, і ось-ось передсвітанкову тишу розірве гучна кулеметна черга. П-х, п-х – знову чхнув автомат, простукотіли об підлогу гільзи, просвистіли кулі в сутінках світанку і голови в окулярі зникли.

За хвилю з другої вишки засяяв синій вогник ліхтарика: коротким блимнуло двічі, пауза і три довших проблиски – отже, група Барабаша контролює правий берег, північну частину мосту.

Кинулися до бліндажів сірі фігури, стали біля дверей чекають сигналу. Але подавати його ще рано. Потрібно захопити танки, які прикривають своїми гарматами і кулеметами підходи до мосту. В групі Кияшка всі знають свої обов’язки, все розподілено заздалегідь, коли обговорювали варіанти дій.

За планом сержант Карандевич і лейтенант Закутенко: Старий і Цукровар, беруть танк і дзот на південному березі, Івченко і Височенко: Біолог і Затока – на північному.

Танк на пагорбі насипному з усіх сторін дротом колючим огороджений, проходу в огорожі немає. То яким чином до танка його бойовий розрахунок добирається. Тут все зрозуміло – критою траншеєю. А де вхід до траншеї? Правильно, біля дзоту. А в дзот як потрапити? Так само, критою траншеєю, що починається на позиціях зенітників. Карандевич і Закутенко вже там. Валяється лантухом, перечепившись ногами через станину зенітного станка, вартовий. Приціл снайпера точний – замість голови рвані клапті.

Ось і траншея. Зігнувшись, зникає Старий в темному прямокутнику. Ого! Вони тут, виявляється, ділові хлопці! Під ногами вгинається дощаний настил – це щоб не чвакати по багнюці в негоду і взагалі...

Відгалуження. В нього пірнає Цукровар, Старий очікує, приготувавши пістолет. За кілька секунд лейтенант повертається: немає там нікого, очевидно, кулеметний розрахунок дзоту в бліндажу відпочиває. Далі вже Старий першим йде. Танк над ямою поставлений. В ямі зруб з колод, вздовж стінок – ящики зі снарядами і цинки з набоями кулеметними. В проході на сіннику смугастому людина спить, вкрившись шинелею. В танк тільки через нижній люк дістатися можна, для цього людину потривожити доведеться.

Але не став Старий будити сплячого, тицьнув кинджалом коротко, там, де шия закінчується, де хребець з черепом з’єднується. Той і писнути не встиг. Тільки зітхнув полегшено, душу свою на волю відпускаючи. Чи так трапилося, що зітхання те почув напарник, чи може ще щось, тільки з люка відкритого голова розпатлана звісилася. Можливо, відблиск світла від ліхтарика побачив. Схопив Старий москаля за шию і донизу смикнув. Цього навіть кинджалом колоти не довелося, карк йому скрутив десантник.

Тепер руками схопився за край люка, ривком – всередину танка. Тут темно, як погребі, тільки прилади оглядові сіріють ранковим світлом. І нікого більше. Десь за дротом, на болоті, сонно квакали жаби, перекличку ліниву влаштувавши. Прикриваючи рукою, ввімкнув Старий ліхтарик, вів за променем стволом пістолета, готовий пострілом припинити всякий рух. Тільки в танку немає більше нікого.

Старий першим ділом відшукав механізм повороту башти і перевірив його. Башта танкова слухняно розвернулася спочатку в один бік, потім в інший. Цукровар підтягнувся в люкові і вже двоє в танку.

Зсередини його броньова коробка на склад боєприпасів схожа. В боєукладці снаряди до гармати – повний комплект, і магазини до кулемета ДТ. Снарядні ящики і цинки з набоями кулеметники в моторному відділенні і спереду – у трансмісійному, замість двигуна та коробки передач, і у відділенні управління, де має знаходитися механік-водій.

Лейтенант до перископу припав – однак ще темно було і він бачив на фоні неба лиш контур лісу. Розвернули башту танкову в напрямку на вишку і в ствол ліхтариком посвітили – тепер хлопці знають, що танк і дзот під нашим контролем. Тепер вони можуть спокійно решту гарнізону правобережного опорного пункту добити. А Старий розвернув башту стволом на південь і зарядили гармату осколковим. Тонка, як павутинка, стрілка прицільної марки лягла на путівець між болотом і залізницею.

Сигнал на вишці помітили і тим, хто біля землянок з гранатами причаївся, блимнули ліхтариком – починайте діяти! Разом в темні нутрощі землянок гранати полетіли, глухо вибухи луснули і з дверей дим смердючий назовні вибухова хвиля виштовхнула. Коли в малому об’ємі, в ґрунтовій ямі прикритій земляним дахом, півдесятка ручних осколкових гранат вибухне, вціліти шансів немає. Але десантники в дим той тротиловий пірнули і перевірили, чи дійсно нікого в живих не лишилося? В живих нікого не було, а хто з кацапів ще не віддав Богу душу і конав від осколкових поранень та контузії, тих добили милосердно, бо піклуватися здоров’ям супостата в тилу ворожому диверсантам зовсім не випадає.

Блимнув з північної вишки ліхтарик – група лейтенанта Барабаша і на тому боці порядок навела.

Сержант Василь Карандевич, приготувавши гармату до бою, танк тим часом обстежив.

Вогнева точка була зведена і облаштована з розумом. Навкруги болото і вирити в цьому насиченому водою ґрунті котлован для вогневої точки не було ніякої можливості. Тому залізницею ґрунту навезли та каміння і насипали пагорб. В тому пагорбі дзот звели: вкопали зруб, з таких хати в Росії зводять. Замість вікон три амбразури, основна і дві допоміжні: одна амбразура на південь вузькою щілиною спрямована, інша на північ, в та, що між ними, та болотний простір оглядає поглядом прищуленим недобрим. Навколо за півтора метри ще один зруб, простір між ними камінням заповнений. Зверху колоди в п’ять накатів і каміння шар метровий. Все землею засипане. До дзота траншея веде від позицій зенітних кулеметів, мілка, бо вода ґрунтова близько, та під вогнем, хоч і по коліно у воді, до пагорба дістатися можна.

Там, вже перекрита, вона до дзоту веде. В дзоті кулемет станковий “максим” зразка 1910/30 року на кулеметному столику і ручний кулемет ДП для стрільби з допоміжних амбразур, на стелажах запас набоїв в магазинах та коробках зі стрічками. Від дзоту перекрита траншея до танка підходить. Тому гарнізон опорного пункту без побоювання може непомітно під вогнем ворожим переміщуватися, коли допомога в якому місці потрібна буде. Основою опорного пункту є танк – нерухома вогнева точка з гарматою і кулеметом. Коробку броньову піхотного танку Т-26 – мотор, трансмісія, гусениці і взагалі ходова частина були відсутні повністю – поставили на зруб з колод. В зрубі тому склад боєприпасів для гармати танкової і кулемета з гарматою спареного.

Ні підійти близько, ні гранату докинути. Навколо пагорба міни протипіхотні нажимної і розвантажувальної дії та на розтяжках смугою суцільною, ще й дріт колючий на кілках в три ряди. Опорний пункт для захисту від атаки загону диверсійного зведений. Не взяти цей опорний пункт ні атакою піхоти, ні снарядами легких мінометів – а важкої артилерії у диверсантів за визначенням бути не може.

Зенітні кулемети і гармата танка на схід від насипу прострілюють простір на південь і північ. А такий самий опорний пункт весь простір з заходу вже по той бік насипу на північ і на південь контролює...

Відгриміли гранатні вибухи і запала тиша. Тільки чути було шум ранкового вітру в кронах дерев.

І раптом в цей шум ввірвався тонкий, вимогливий зумер телефону. Він з відділення управління долинав і був ледь чутним, але на Карандевича і лейтенанта справив враження пострілу.

Взяв лейтенант слухавку, а там якийсь вцілілий кацап репетує щосили, що міст диверсантами українськими захоплений і підмогу висилати потрібно. Кацапа вгамували, тільки ж алярм він здійняв. Доповіли про це командирові групи. Задумався старший лейтенант Кияшко – за ніч не менше чотирьох пар поїздів колією пройшло, під ранок ще один потяг пройти повинен, в нічній темряві від авіації української ховаючись. Але коли ворогові відомо, що міст захоплений, може він пустити ешелон, в вагони спеціальний підрозділ для боротьби з диверсійними загонами призначений посадити, до мосту на швидкості прорватися і висадити підрозділ піхоти, або прикордонників з частин по охороні тилу діючою армії, яких з диверсантами боротися Статут зобов’язує. Чи зможуть в такому разі п’ятнадцять десантників відбити атаку, нехай навіть вони і захопили два опорних пункти на обох берегах річки? І відповів собі впевнено – не зможуть! Для того, щоб міст втримати, ворожу піхоту близько до мосту підпускати не рекомендується.

Отже, наказ диверсантам – колію за кілометр від мосту замінувати і ешелон, який йтиме, під укіс пустити, групі скорої атаки росіян очікувати, зброю трофейну зібрати, підготувати до бою. Опорний пункт захищали не менше піхотного взводу, зенітників не рахуючи, а в десантній групі всього п’ятнадцять бійців і всі вогневі точки його хлопці зайняти не зможуть при всьому бажанні. Висновок, необхідно командування армійське повідомити про захоплення групою мосту – нехай негайно підкріплення висилає. Бо коли росіяни второпають, що сталося, – а що довго метикувати в їхньому штабі будуть, то на це розраховувати не доводиться, – вони кинуть проти групи все, що під руку трапиться. Як завжди в таких випадках, кацапи полізуть, на втрати не зважаючи, і в такому разі п’ятнадцяти десантникам мосту втримати не вдасться.

На вишку старший лейтенант піднявся, місцевість в бінокль оглянув. Вишка метрів на десять над насипом залізничним височіє. По обидва боки від колії – ліс ялиновий тисячолітній та болота, озера болотні в промінні сонця, що сходить, в очеретах поблискують, за ними знову ліс та озерця болотні. На полянках рідких бузок листям зеленим розрісся. І знову ліс до самого горизонту і за горизонт тягнеться.

Глянув Микола Кияшко і уявив, яка краса тут восени буяє, коли округу в багрець та золото осінь вбере-розкрасить...

Навіть побіжного огляду навколишньої місцевості вистачило командирові групи, щоб зрозуміти: танк в опорному пункті по цей бік залізничного насипу займає ключову позицію. Його гармата і кулемет тримали під обстрілом не тільки ближні, але й дальні підступи до мосту і з півдня, і з півночі, а кулемети дзота прикривали підходи до позиції танка. В разі необхідності гарнізону дзота і танка могли підсобити зенітники: дві чотириствольні кулеметні установки М-4 навіть траву за кілометр викосити могли.

По той бік залізничного насипу біля мосту насип земляний, в ньому окоп на відділення – прикрити об’єкт від нападу з цього боку, де болото непрохідне майже до самого мосту підступає. Тут напад неможливий, однак заходів запобіжних вжито. Так само колючий дріт на кілках і, звичайно ж, довкола мінами все рясно засіяно.

Пробитися до мосту можна було тільки вздовж залізниці. Ще росіяни могли обійти мінне поле болотом і вийти до мосту через вогневу позицію зенітників, але тут вони потрапляли під вогонь кулеметів дзоту. Танк був основою опорного пункту і про це командир групи сказав Карандевичу.

- Разом з тобою, Старий, залишаються Фарін і Красовський. – Кияшко глянув на обох на і жестом показав, під команду Карандевича потрапляєте. – Колобок нехай в танку допомагає, а Агроном підходи до танка кулеметом прикривати буде. Поки ви тут тримаєтеся, мосту кацапам не бачити, як своїх вух.

- Але вони можуть з того боку насипу обійти, – зауважив сержант, – там ми їм не завадимо.

- Знаю. До колючки доповзуть, а там під вогонь Цукровара потраплять. – Старший лейтенант до Закутенка обернувся. – Бери Ремарка і оборону в окопі по той бік займайте.

- Ти штаб повідомив? – Це вже до Павла Автономова командир групи звернувся.

- Так точно. Наказали протриматися годину-півтори. Десант висилають.

- Коли годину-півтори, то години три певних лише на себе самих розраховувати доведеться. – Похмуро сказав командир групи. І Закутенку наказ дав. – Коли кацапи з того боку підуть, їх з вишки кулемет притисне, тільки ненадовго. До колючки вони підійдуть, а далі під ваш вогонь потраплять.

- Коли вогонь відкривати? – Запитав Карандевич.

- Старий, ти не перший день на війні, вирішуй сам. – Наказав Кияшко.

- Зрозуміло. – Коротко мовив сержант. – Будемо триматися.

Потім він разом з Мишком Харченком пішов на позиції зенітних кулеметів.

Це були дві спарки кулеметів ДА[30], авіаційної модифікації піхотного “дегтяря”, встановлені на триногах, а не “максими” зчетверені, як раніше десантники вважали. Але з броньовим захистом.

Вогнева позиція розміщувалася на болоті і зенітні кулемети встановили на двох помостах, вбивши в ґрунт палі. Поміст огородили дощаними стінками і укріпили їх мішками з землею. Вийшов досить таки надійний окоп, зведений над болотом. Установки були цілком справні і Кияшко відразу ж встановив товстенькі магазини, опустив стволи і дав коротку чергу. Ду-ду-дук, ду-ду-дук! – пробубоніли кулемети обома стволами і на водному плесі здійнялася фонтанчиком вода. Весь простір по цей бік насипу прострілювався кулеметами на відстань до двох кілометрів.

- Жаль, бліндажу для нього немає. – Сказав Харченко.

- Як ти того бліндаж на болоті зведеш? Нічого, поки вони на підході будуть, ти і звідси шарахнути по кацапам встигнеш. – Вирішив командир групи. – Запам’ятовуй сектори. По насипу ти їх не пустиш, і бити далі, ніж “максим” з вишки зможеш. Через річку також переправитися не даси. А ближче бій підійде – бігом в дзот, будеш допомагати Агроному.

- Я тільки запас набоїв більший зроблю. – Сказав Мишко, прямуючи до землянки з боєприпасами.

Тільки побувавши в танку і дзоті, на позиції зенітників, Кияшко оцінив, як добре була організована вся система охорони і оборони мосту. І коли його десантній групі вдалося так швидко і без втрат взяти міст, то тільки тому, що його хлопці цю систему змогли зламати зсередини. Взяти міст штурмом ззовні було б важко і батальйону піхоти, – це коли б по лісам-болотам диверсанти цілими батальйонами шастали.

Кияшко разом з трьома десантниками Федором Шерстюком, Абрамом Драком і Сашком Лященко перейшов мостом на той бік і дав вказівки лейтенанту Барабашу. Він обійшов опорний пункт: танк, тільки тут був не піхотний Т-26, а БТ-7 з гарматою Ф-34 калібром 76 міліметрів, замість “сорокап’ятки”, дзот, позиції зенітників були точною копією того, що було зведено на лівому березі. В танку вже обжилися Ваня Дзюбан і Сергій Івченко. На вишці облаштувався з біноклем Микола Височенко, спостерігач.

- Історик і Ковбой у твоїй групі залишаються. Ви будете, скоріше за все, тут автономно відбиватися, тому сам вирішуй, кого куди поставити. В разі необхідності ми допоможемо вам вогнем з лівого берега... Ну, або ви підтримаєте вогником, коли нам буде непереливки. – Кивнув снайперу. – Пішли!

Вони гуртом вже піднялися на міст, коли почувся голос спостерігача.

- Москалі! – Микола Височенко показував вздовж залізниці.

Там, з-за повороту з’явилася біла хмарка і за хвилину прямо на міст мчав паровоз з платформами.

- Одна... дві... три... чотири... – Рахував Барабаш. – чотири платформи. Рота, не менше...

Скоріше за все, паровоз росіяни використовували за відсутністю автотранспорту – проблеми з рідким паливом у них почалися після втрати нафтових родовищ на Кавказі. Паровоз, очевидно, мав підігнати ближче до мосту платформи з десантом піхотинців чи прикордонників.

- Історик, до кулемета в дзот! – Наказав Барабаш. – Ковбой, зенітна установка – твій кусень хліба! Все, командире, тобі пора на той бік, тут ми справимося, не переймайся! А я з Гуйвою той бік постережу!

Лейтенант потиснув руку командирові і разом з Олексієм Броніцьким побіг на той бік насипу.

- Дійсно, командире, пора нам. – Мовив Шерстюк. – Коли з цього боку лиш відволікають увагу...

- Схоже на те. – Погодився Кияшко. – Що ж, поквапимося...

Вони бігом поминули міст і старший лейтенант, залишивши снайпера внизу, поліз на вишку...

Паровоз росіяни розігнали наскільки змогли. Але Кияшко, як і командир групи на північному боці річки лейтенант Барабаш, був певен, що це тільки відволікаючий маневр, аби привернути увагу десантників. І командир наказав групі зосередитися на південному секторі, там він чекав головного удару ворога.

Тим часом ешелон подолав половину шляху. Ризик для росіян був невеликий: кулеметний вогонь, не кажучи вже про штурмові карабіни десантників, на такій відстані був малоефективним. Вони ж не знали точно, що саме трапилося в зоні мосту. Противник не мав ніякої інформації, що там зараз відбувається, а тому кацапи полізли нахабно, сподіваючись на свою чисельну перевагу. І поплатились за це.

Потяг наближався і ось-ось мала спрацювати міна, закладена на колії. Однак десантники почали трохи раніше. Гучно бабахнула гармата Вані Дзюбана. Рафаель був точним до міліметра – в котел влучив снаряд і він вибухнув майже одночасно з вибухом заряду, закладеного на колії. Паровоз миттєво огорнувся білим паром, на невловиму мить пізніше з-під коліс рвонув вогонь і величезна махина паровоза, неквапливо, як у сповільненому кіно, нахилилася і шкереберть полетіла з високого насипу. Слідом за паровозом, налітаючи одна на одну, платформи. Невідомо, чи були там росіяни, проте купа брухту утворилася чимала.

Особливістю місцевості було те, що наступати росіяни могли тільки по вузькій смузі прокладеної залізниці і путівця, який проліг поруч з насипом, із його західного боку. І ось тепер на дорозі горою височіли паровоз і биті платформи. Невідомо, на що сподівалися росіяни, тільки тепер шлях для колісної і гусеничної техніки по путівцю вздовж залізничної колії було перекрито намертво.

І щоб розчистити його, немало часу знадобиться... Що ж, нехай пововтузяться!

Тим часом місце катастрофи щільно огорнулося білим паром і чорним вугільним димом. Ця своєрідна “димова” завіса протрималася відносно недовго, не більше трьох-чотирьох хвилин, а то й менше. Але прикрити від спостереження десантників переміщення росіян змогла. Коли пар і дим розсіялися, десантники побачили, як ворожа піхота бігом, в швидкому темпі, наближається до мосту.

З вишки негайно вдарив кулемет. “Максим” хоч і застарів для маневреної війни, але в обороні він залишався таким же неперевершеним ідеалом, як і в часи свого тріумфу у Великій війні. В натовп солдатів врізалися черги і, потрапивши під згубний вогонь, москалі короткими перебіжками під захист лісу кинулися. Лященко встиг зарядити одну з зенітних установок і вичікував, коли росіяни зберуться в його сектор.

Потрапивши під вогонь кулемета з вишки і танкової гармати, росіяни стали збиватися праворуч, на схід від насипу. Короткими перебіжками по двоє-троє вони долали насип і накопичувалися в очеретах перед дротяною загорожею. Тепер вони не лізли на рожен, все робили обдумано. Однак варіантів дій у них було всього два: або атакувати десантників по насипу і путівцю, який прилягав до залізниці, або ж вистригти в дротяному загороджені проходи і атакувати зі сходу з боку болота. І той, і той варіанти однаково програшні були, небезпечні великими втратами атакуючих: насип і путівець не дозволяли розгорнутися в бойовий порядок, атакувати доведеться щільними рядами, а два кулемета – на вишці і танковий – зметуть будь-яку кількість піхоти; вистригти колючку і вдарити з боку болота можна, але по багнюці піхота буде плентатися з черепашачою швидкістю: два кулемета переб’ють всіх до того, як вони виберуться на сухе.

Однак недооцінювати противника не варто було: росіяни вдалися відразу до обох варіантів. Їхні різчики дроту болотом, по шию у воді підповзли до загорожі і вистригли нижні нитки колючки. Щоб розрізати дріт на другому ряді, різчикам довелося вилазити на сухе і тут вони були, як на долоні. З вишки Затока їх зняв двома короткими чергами. Росіяни зі злістю стали бити з трьох ручних кулеметів по вишці, але сталеві листи та мішки з піском надійно захищати кулеметника; цим вони досягли лиш одного: примусили його сховатися і припинити спостереження. Танк по той бік насипу не міг тепер вдарити по групі, що атакувала від болота, крім того, його відволікли атакою по насипу. Росіяни юрбою вискочили з болота і кинулися до дротяної загорожі. Передні вже рубали піхотними лопатками дріт, коли збоку по ним вдарила зенітна кулеметна установка. Два спарених авіаційних “дегтяря” просто змели всіх, хто скупчився біля дротяної загорожі. Залишивши зо два десятки тіл, росіяни відкотилися назад у болотяну багнюку.

Можна було сподіватися, що після такого облизня в бою настане пауза. Противнику потрібно після невдачі привести себе в порядок, обміркувати обстановку і прийняти нове рішення на атаку. А для цього потрібен час більш-менш тривалий. Однак російський командир виявився завзятим хлопом. Він ніяк не бажав визнавати свою поразку. І десантники переконалися в цьому майже негайно.

В повітрі, перекриваючи тріск кулеметів і гвинтівок, просвистіло і на залізничній колії бабахнув вибух. Другий здійняв стовпом багнюку на краю болота. Наступна серія мін впала на вогневу позицію зенітників. Однак, страшне було лише пряме влучання: міна калібром вісімдесят два міліметра, яка потрапила в болото, нехай навіть за якийсь метр від помосту, здіймала в повітря тільки воду, твань і жабуриння, осколки її залишалися глибоко в твані і не могли завдати шкоди. Та мінометники справу знали, а хлопцями були настирливими, і після п’ятого чи шостого залпу взводу мінометів гуркіт зенітних кулеметів замовк.

- Сашко! Ковбой! – Передчуваючи недобре, крикнув Барабаш. – Сашко!

Йому ніхто не відповів. А коли вітерець розвіяв дим вибухів, Барабаш побачив, що понівечена зенітна установка вперлася обома своїми стволами в дощану платформу і Сашко Лященко висить на ручках плечового упору. З окопу вискочив Олексій Броніцький, ходом сполучення добрався до помосту з зенітною установкою, зняв Сашка з сидіння і поклав на дно платформи.

А росіяни тим часом посилили вогонь по позиції десантників.

Мінометники спочатку вели вогонь по вишці, а потім різко перенесли його на насип. Танк огорнули вибухи і він осліп. Росіяни відчувши, що по ним не стріляють, кинулися знову до мосту. Одна група щільною масою сунули по насипу і вздовж путівця. Друга, бредучи по пояс в болотній багнюці, просувалася по правому березі річки. Танк вогонь по атакуючим зі сходу вести не міг, від нього вони були закриті насипом. Потрібна була допомога лівого берега.

Все це Кияшко бачив у бінокль з вишки на південному боці. Він крутнув ручку телефону.

- Старий! Бачиш тих халамидників на правому березі? А ну дай туди з гармати!

Карандевич розвернув башту “двадцять шостого” і “сорокап’ятка” дзвінко стрельнула двічі.

Тільки тут загуділо повітря і, облямовуючи міст півколом, вдарили по росіянам наші штурмовики. І на залізничну колію – а більше все-одно нікуди, так було вузько – транспортно-десантні гелікоптери на посадку з ходу йшли і сідали ланками, по троє відразу. А над ними в небі ходили колами пари тупоносих винищувачів, прикриваючи висадку десанту. Спалахнула від ракетних вибухів минулорічна трава на схилах насипу і жвавий вогонь поповз до мосту...

Перша повітряно-штурмова рота була висаджена з гелікоптерів прямо на залізничне полотно і з ходу вступила в бій. Удар десантників виявився для противника зовсім несподіваним. Опинившись під перехресним огнем, – дві ланки гелікоптерів висадили штурмові взводи за спиною наступаючих росіян, – кацапи опиралися недовго. Більшу частину знищили, декого взяли в полон. Полонених посадили в бліндаж під варту. Втім, вони не виявляли особливого бажання втекти або навіть висунути носа з бліндажу.

- Вливаюся в вашу роту. – Сказав командир розвідувально-диверсійної групи.

Сонце було в очі, від диму пожежі в старшого лейтенанта Кияшка сльозилися очі. І від недосипу, звичайно – сьогодні десантники очей не зімкнули. Було душно, жарко і піт після бою стікав з лоба.

- Троє загинули: Барабаш, Височенко і Лященко. – Скривившись, як від зубного болю, сказав Кияшко. – Трьох поранено: Харченка, Броніцького і Шерстюка. Федька зачепило легко, може воювати.

Втрати були, як для розвідників, величезними: третина групи була втрачена. Барабаш отримав кулю, коли висунувся з окопу, – очевидно, його підстрелив снайпер. Височенко і Лященко загинули під час мінометного обстрілу, зловив два осколки в спину Олексій Броніцький, також осколком міни перебило ногу Мишкові Харченку, він не встиг сховатися в бліндаж, коли переносив набої, а мінометники в цей час дали пару залпів по лівому березі.

- Загиблих і поранених “вертушки” заберуть. – Зітхнув капітан. – А нам готуватися потрібно до оборони, за годину, не більше, тут батальйон кацапський буде. А в них танки, сам шість штук бачив...

Командир першої роти повідомив старшому лейтенанту Кияшку, що передишка буде недовгою – до мосту з півдня підходить якась відступаюча частина, в колоні помічені танки.

Командир роти перш за все вислав в обидва боки: на південь і північ бойову охорону, по два бійця з ракетницями. А на вишки поставили спостерігачів. На північному боці вирили окопи і встановили два захоплених у росіян 82-міліметрових міномети. Тут вони будуть надійно захищеними від куль та снарядів, маючи можливість обстрілювати всі підходи до мосту з боку Ленінграду.

Власну артилерію мала й повітряно-штурмова рота: гелікоптери разом із взводами висадили дві 57-міліметрові протитанкові гармати, два станкові піхотні гранатомети і чотири міномети калібром 81 міліметр. З гелікоптерів вивантажили й досить боєприпасів. Та ще по кілька десятків протитанкових мін: протигусеничних і протибортових.

Десантники швидко дообладнали опорний пункт.

На північному боці в насипному пагорбі, де танк і дзот зведені, окопи для мінометів вирили.

Попереду дротяного загородження, там де міни протипіхотні кацапами були встановлені, збоку від путівця і на схилі насипу залізничного протибортові міни замаскували – “тридцятьчетвірки” радянські будуть в борти бити. Одну з протитанкових гармат попереду вогневої точки з танком встановили, гарматний майданчик мілким був – ґрунтові води виступили, гармаші ледве на півметра вглиб вкопалися. Другу гармату на пагорбі встановили, тут окоп згідно статуту вирили...

Десантники ще обладнували свої позиції, коли за два кілометри від мосту ракета в небо синє злетіла – це був сигнал від бойової охорони: противник на підході. І майже відразу вибухи гримнули і земля чорними фонтанами в небо здійнялася. Радянський батальйон, який з фронту відступав, з ходу атакував захисників мосту. півдюжини танків і піхота на автомобілях стрімко насувалися на позиції десантної роти. І це були зовсім не ті витязі в зелених кашкетах, що могли тільки з партизанами й повстанцями воювати, яких десантники разом з диверсійною групою Кияшка розгромили напередодні. Ці воювали вміло.

Танки, стріляючи на ходу зі своїх сімдесятишестиміліметрових гармат, накрили вибухами пагорб. Одна з “тридцятьчетвірок” видерлася на насип і йшла по рейкам, час від часу порскаючи вогнем з гармати і поливаючи міст з обох кулеметів.

Піхота спішилася з вантажівок і, розвернувшись в ланцюг, на міст пішла.

Вона йшли без стрілянини. Не чути було ніяких команд, солдати знали свій маневр. Коли до мосту залишалося метрів п’ятсот, спрацювали протибортові міни, встановлені обабіч путівця. Передній танк отримав в лоб клювок “дзьобика” – струменя кумулятивного заряду міни, – і завмер, перегородивши шлях. Друга “тридцятьчетвірка” спробувала обійти підбиту машину, протискуючись між нею та насипом, і по ній вдарила протитанкова гармата. Приціл навідника-десантника був вірним – танк, прошитий наскрізь підкаліберним снарядом, спалахнув. Дорога тепер перегороджена надійно, кацапам пововтузитися доведеться.

Однак росіяни не повернули назад, радянські піхотинці продовжили рух, вони обтікали підбиті машини, на ходу вирівнюючи ланцюг. Довгі черги з двох зенітних установок змусили піхоту зупинитися, а потім і залягти. Зверху на неї посипалися міни десантників.

Однак командир у кацапів виявився завзятим. З-за спин піхотинців вдарила гаубична батарея, а їхні танки тим часом спробували зіпхнути з дороги підбиті машини. І це їм майже вдалося. Танк, який просувався насипом, вів тепер вогонь з місця, намагаючись вразити дзот та Т-26 на пагорбі.

Трьома влучними пострілами завалило амбразуру дзота. Прямим влучання сімдесятишестиміліметрового снаряда зірвало і відкинуло геть башту “двадцять шостого”. Ще постріл, і там, де стояла гармата протитанкова, димить вирва. Однак і танк кацапський не залишився безкарним. Збоку, від болота вдарили залпом два станкові гранатомети і дві реактивні гранати прошили кумулятивними струменями борт “тридцятьчетвірки”. Ще один танк, який зміг зсунути підбитого товариша в болото і протиснутися в вузький прохід, десантники підбили гранатами піхотних реактивних гранатометів.

І все-таки, незважаючи на понесені втрати, москалів зупинити не вдалося.

Ще один влучний постріл і снаряд з танкової гармати розбив кулемет на вишці. Тепер лише кулемети в окопі біля мосту не давали радянським піхотинцям перебратися через насип. Але коли гаубична батарея подавила вогонь протитанкових гармат і кулеметів, піхота росіян знову піднялася в атаку.

- Потрібно негайно контратакувати! – Командир роти обернувся до Кияшка. – Миколо, бери другий взвод і вдар по ним від болота, через насип. А я разом з першим вдарю в лоб.

Другий взвод вийшов на вихідні позиції, коли росіяни, а їх прикривав вогонь танкових гармат з-за підбитих “тридцятьчетвірок”, вже піднімалися на насип. Проте наші кулемети стригли понад колією щільненько і москалі не ризикували лізти під кулі на вірну смерть.

А в цей час на них з того боку насипу полетіли гранати. А за ними слідом, ледве в розпеченому боєм повітрі просвистіли осколки, піднявся в атаку взвод під командою Кияшка.

Били впритул короткими чергами з штурмових карабінів, билися ножами, піхотними лопатами. Десантники молотили кацапів нещадно, тільки ж і росіяни озвіріли. Несподіваність атаки викликали в них спочатку сум’яття, однак чисельна перевага була на їхньому боці і вони почали тіснили десантників до залізниці. Притиснувши десант до насипу, росіяни готувалися до останнього кидка...

...Здійснивши в тилу ворога стрімкий кидок вздовж залізниці, передовий загін вийшов до мосту в найкритичніший момент. Коли десантникам вже здавалося, що ворога не зупинити, за спинами у кацапів загриміли постріли, і на березі річки стали вибухати снаряди. Танки передового загону встигли вчасно...

Бій закінчився швидко. Міст був збережений і по його металевим прольотам загуркотіли гусениці танків, котилися на північ колеса сотень машин.

Другого липня тисяча дев’ятсот вісімнадцятого року Гетьман Української Держави Павло Скоропадський підписав закон, який надавав всім, хто на цей час знаходився на українській території, право стати громадянами України. Ніяких зусиль для того, щоб отримати громадянство новоутвореної країни, докладати не було потрібно. І в двадцять сьомому році, коли проводилися перші загальні вибори Президента Української Держави, такий принцип надання громадянства зіграв з Українською Державою злий жарт.

З двадцятого року, коли кінець Громадянської війни в колишній Російській імперії вже був близьким, і неоголошена війна комуністичної Росії проти Української Держави сходила нанівець, в країні на повну силу почалися економічні реформи. Головний радник Гетьмана України Іван Остапович Федорчук проводив їх під лозунгом: “Держава – геть з економічного життя країни! Чиновники – геть з нашого життя!” Спочатку указами Гетьмана, а потім законами, прийнятими Сеймом, запроваджувалася така економічна система, де підприємець був звільнений від злодійкуватого державницького апарату. “Де вигідно вести бізнес, – казав радник Гетьмана Іван Федорчук, – туди приходять гроші. Куди приходять гроші, там рівень життя підвищується. Ось простий принцип економічного процвітання.” Це дозволило різко активізувати підприємницьку діяльність українців, залучити в Українську Державу іноземні кредити, створило робочі місця. Економіка різко пішла вгору. А разом з економічним ростом став рости і добробут населення.

Зокрема, був прийнятий новий податковий кодекс, що встановлював тільки два види податків: соціальний, не більше десяти відсотків з заробітної плати, і п’ятивідсотковий податок на продаж. Податків було всього два, були відмінені всі акцизи, збори і мито. Такий підхід дозволив різко скоротити чиновний апарат, що зберігався в Україні ще з часів Російської імперії. Жваві і підприємливі люди отримали можливість для безперешкодної реалізації своїх талантів. Була проведена реформа банківської системи.

Але підприємливих і жвавих на тридцятимільйонну в двадцятому році Україну занадто мало було. Так, вони рвучко взялися до справи – і до власного збагачення – однак відразу ж виявилося більш, ніж досхочу, тих, хто необхідного знання, досвіду, хватки ділової не мав, але загрібати бариші лопатою бажав неймовірно. Отож в невдах, а їх було мільйони і мільйони, всепожираючим вогнем спалахнула заздрість. А всі вони були громадянами Української Держави і мали право вибирати владу, тобто, депутатів Сейму. Ось цим прорахунком Гетьмана і його радників скористалися скривджені і полізли невдахи щільними юрмами в лави політичних партій, а, отже, у державну владу.

Ставку на таких скривджених зробили багато партій, але найбільш послідовними були соціалісти з партії “поступовців” Сергія Єфремова. Вони не розпорошувалися на багато напрямків і вели агітацію свою, аби виграти вибори спочатку на місцевому рівні, а потім пройти і до верховної влади в Україні.

Ще в вісімнадцятому році Гетьман урочисто пообіцяв на протязі десяти років після оголошення незалежності Української Держави провести політичну реформу. Політична реформа в країні провадилася поступово, зміни в життя суспільства вводилися обережно, спочатку на місцевому рівні, в волостях та повітах, потім в краях – колишніх губерніях, потім на найвищому державному, коли український народ вибере Президента Української Держави.

Відразу ж виявилися союзники Гетьмана і його суперники. Національно-демократичні сили, очолювані Вільгельмом Францом фон Габсбургом-Лотрінгеном, відомим в Україні, як Василь Вишиваний, як це не дивно, бо в роки становлення української державності вони за українську булаву між собою змагалися, стали на боці Гетьмана, а соціалістичні партії під проводом партії “поступовців” Сергія Єфремова, були суперниками і становили опозицію Гетьману Української Держави Павлу Петровичу Скоропадському.

В двадцять другому році проводилися вибори до місцевих органів влади. Це був перший реванш соціалістів за поразку у вісімнадцятому році. Дворічне їхнє правління привело до того, що наступні місцеві вибори в двадцять четвертому році соціалісти програли, але виграли вибори до крайової влади. Тут так само стався провал. Але популістські лозунги знову спрацювали! В двадцять сьомому соціалісти-базікали посіли верховну владу в країні – Президентом Української Держави став Єфремов, що виграв ці вибори.

Ось тут соціалісти вже відвели душу! Як гриби після дощу з’являлися різноманітні комітети, кількість міністерств зросла в п’ять разів! Спочатку поволеньки, а потім все більше і більше підприємець в Україні змушений був вести нерівну боротьбу з державними структурами. На нього полювали, вимагаючи хабар, всілякі паразитуючі державні структури: від пожежних і санітарно-епідеміологічних станцій до всіляких дармоїдів на кшталт різноманітних домових комітетів. Корупція, яку придавили ще в двадцятому році, знову розквітла пишним квітом! Підприємці нарікали спочатку тихо, а потім все голосніше, скаженіючи від такої сваволі народних обранців. Зате міський люмпен та пролетарі розумової праці були в захваті. Аякже, все йде у відповідності з заповітами бородатих основоположників соціалізму: гарувати їм з кожним роком потрібно все менше, а задовольняти неробам свої потреби дозволяється все повніше і повніше.

Тим часом країна бідніла. Однак всі сподівалися на законний спосіб зміни влади. Не дочекалися...

Терпець урвався в тридцятому році, коли Президент Української Держави Сергій Єфремов видав указ про націоналізацію великих компаній. Бо це ж несправедливо, що багатії, яким вони належать, гроші лопатою гребуть! Ось тут вже всі зрозуміли, що далі терпіти і чекати немає жодного сенсу: сьогодні великі підприємства націоналізували, а завтра підуть під ніж соціальної справедливості середні, а за ними й малі.

І в жовтні тридцятого року стався вибух. На протязі тридцяти шести годин влада соціалістів була ліквідована. Подекуди дійшло до насилля, були вбиті особливо затяті прибічники соціалізму разом з особливо ненаситними хабарниками. Для Єфремова та його найближчих прибічників все закінчилося довічним ув’язненням, та й більшість соціалістів-хапуг у місцевих органах влади отримала досить м’яке покарання: тюремне ув’язнення на десять-п’ятнадцять років.

А для української влади був урок: не варто випробовувати терпіння народу!

Після тих подій провели реформу державної влади: було підтверджено владу Гетьмана України, якого обирали довічно, як Верховного Головнокомандувача Збройних Сил. Гетьманом України був обраний Павло Петрович Скоропадський. Інститут президентства в Українській Державі скасовувався, Держава ставала парламентською республікою, віднині очолював Українську Державу Голова парламенту.

Було “де-факто” завершено об’єднання України: до цього часу західна частина України фактично була окремою державою. В тридцятому році, завдяки розвитку економічних зв’язків між краями, Україна ставала єдиним цілим. Сейм, як парламент дотеперішньої України, був розпущений. Обирався новий парламент – Народні Збори, і цей законодавчий орган обирав Прем’єр-міністра та затверджував міністрів закордонних справ, внутрішніх справ, Міністра оборони та голів різноманітних державних комітетів.

Втім, рішення цих комітетів мали тільки рекомендаційний характер.

Головною ж реформою була реформа у наданні українського громадянства. Тепер громадянином міг статним тільки той, хто довів справою своє право на громадянство. Визначала право на громадянство громада села, селища, містечка та міського району: люди, які більш-менш знали один одного. Інші ж ставали підданими Гетьмана. І з початку 1931 року населення України поділяється на дві нерівні частини: громадяни Української Держави і піддані Гетьмана України. Загальне виборче право було скасоване.

Громадяни Української Держави можуть обирати своїх представників у місцеві і вищі законодавчі органи. Піддані ж Гетьмана України такого привілею не мають, закони для них визначають громадяни Української Держави. А просто так стати громадянином України не дозволить місцева громада.

Але ж хто може стати громадянином України? Тільки той, хто справою довів своє право на українське громадянство. Бо права громадянина визначаються передусім його обов’язками.

Найпростіше це зробити, вступивши до лав Збройних Сил.

Там, в Учбовому Центрі, новобранець потрапляє до рук унтер-офіцерів української армії: сержантів[31] та фельдфебелів. І подальша його доля залежить від сержантів. Саме сержантів, а не якого іншого звання військового люду. Сержанта ні зовнішнім виглядом, ні хвацькою поведінкою не обдуриш. Сержант раз тільки пройдеться перед строєм, і визначить точно, хто є хто серед новобранців: хто меткий та проворний, а хто тюхтій, нехай навіть на його грудях лемеші кувати можна. І сержантам ніяк не можна помилитися: не дай Бог, що трапиться, кому потім відбріхуватися та копні отримувати? Тому справжніми сержантами стають природжені психологи.

А в Учбових Центрах тримають тільки справжніх сержантів.

Однак тут питання з’являється: як відрізнити справжнього сержанта від аматора?

Потрібно тільки глянути, як кандидат на посаду сержанта віддає підлеглим наказ командира учбової роти. Аматор повідомить своїм підлеглим новобранцям, що командир роти наказав пофарбувати підлогу в казармі. Справжній сержант лютим риком вишикує роту і всіх своїй волі підкорить: наказую фарбувати підлогу! А після цього яму копатимете! Від паркану до обіду!! Так хочу я!! Така моя воля!!!

Так от, в Учбовому Центрі української армії сержанти віддають будь-який наказ, спущений з запаморочливих висот – хоч наказ самого Гетьмана! – тільки від свого імені.

Сержант ніколи не наказує прямо: “Фарбувати підлогу! Чистити зброю! Копати траншею у взводному опорному пункті!” Тому, що підлеглий невиконання наказу виправдає безліччю об’єктивних причин: фарби не було, рушничне мастило і клоччя для чистки зброї відсутні, а в лопат держаки поламані...

Тому накази сержанти віддають у формі короткого енергійного запитання: а хіба підлога ще не пофарбована? Зброя не чищена? Траншеї і окопи не викопані? І хто персонально в такому становищі винен? В цьому разі підлеглі постійно змушені думати самостійно, самостійно шукати собі заняття і проявляти власну ініціативу, а до сержанта мають звертатися, лише щоб дозвіл отримати, чи починати діяти, і потім доповідати про виконання.

А вищі командири українського війська, які на час війни з радянською Росією полками, бригадами та дивізіями командували, не тільки самі пройшли цю школу, вони її, цю школу, й створили!

Тому для полковника Штриголя, коли розвідувальну роту його 204-ї аеромобільної бригади було задіяно в інтересах добування інформації для Вісімнадцятої армії, не поставало питання: а чим йому займатися в очікуванні скорого бойового наказу? Він-то пройшов ту ж саму школу, що й генерал Даниленко! Як влучно відмітив співець британського імперіалізму Редьярд Кіплінг, вони були однієї крові!

А що командувач Вісімнадцятої армії невдовзі викличе його разом з начальником штабу до свого кабінету на пухнастий килим і зацікавлено спитає: “ А чим, власне, займається підпорядкована штабу Вісімнадцятої армії 204-а повітряно-штурмова бригада? Що? Бойовою підготовкою? І до чого конкретно ви, товариші офіцери, своїх солдатиків готуєте?”, то в цьому полковник не мав ні найменшого сумніву.

Тому, аби не кліпати очима в кабінеті командувача, тієї ж ночі, коли розвідувальна рота в повному складі була десантовано на Псковщині, викликав полковник Штриголь Віктор Михайлович свого начальника штабу майора Залізюка Петра Йосиповича разом з начальниками оперативного та розвідувального відділень бригади і вчотирьох прикинули вони варіанти використання 204-ї аеромобільної бригади в майбутній наступальній операції Вісімнадцятої армії, що розвиватиметься на території на північ від Білорусі і південніше Фінської затоки.

- Отже, в найближчому майбутньому, – мовив полковник Штриголь, – бригада буде задіяна в наступальній операції. То ж давайте прикинемо, де, якими силами і як ми будемо діяти...

Що бригада буде задіяна в наступальній операції Вісімнадцятої армії, тут двох думок не було: в червні сорок четвертого року оборонна операція армійського об’єднання була неможлива в принципі.

На відміну від повітрянодесантних військ, особливістю повітряно-штурмових частин і з’єднань є їхня відповідність задачам загальновійськового формування. І чим меншим є таке формування, тим меншим є масштаб повітряно-штурмових сил. І в цьому – масштабі застосування – полягає основна відмінність між повітрянодесантними і аеромобільними (повітряно-штурмовими) військами.

- Згідно Бойового статуту бойове застосування повітряно-штурмових частин і з’єднань проводиться у відповідності з планом наступу польової армії чи групи армій. – Сказав начальник штабу. – В інтересах дивізії чи корпусу можуть діяти окремі роти та батальйони аеромобільної бригади. Але повітряно-штурмова бригада може воювати також і в повному складі. Я вважаю, що це найімовірніший варіант.

- Чому ви так вважаєте? – Запитав командир бригади.

- До складу Вісімнадцятої армії входять два армійських корпуси. В кожному – по три механізовані дивізії. А згідно з прийнятим нещодавно Бойовим статутом, кожна механізована дивізія має один мотопіхотний батальйон, підготовлений для дій в тактичному десанті. Для цього дивізії придається транспортний полк армійської авіації в складі трьох гелікоптерних ескадрилій. Згідно нормативу такий полк може одним рейсом перевезти мотопіхотний посилений батальйон, або повітряно-штурмовий батальйон. Звідси випливає, що нашу бригаду командування Вісімнадцятої армії буде використовувати в повному складі.

- Що ж, логічно. Тоді залишається визначити де і коли. І розробити план дій. Задача зрозуміла?

- Так точно, товаришу полковник. – Дружно відповіли всі троє.

- Отже, приступайте до роботи. Думається мені, що скоро нас викличуть на пухнастий килим...

І приблизний район і спосіб використання 204-ї аеромобільної бригади командуванням з’єднання був визначений, а батальйони перейшли від загальної бойової підготовки до підготовки цілком конкретної.

...Командирський “луаз” проїхав мимо вузьких двориків, збитих з дощаника будов, які аеродром маскували, і звернув до льотного поля. Полковник Штриголь вийшов з машини, наказав водію повертатися в частину, махнув йому на прощання рукою і пішов до будівлі, що виконувала роль аеровокзалу. Кілька пасажирів від бар’єрчика дерев’яного до літака йшли, серед них полковник помітив тільки одного військовика, що здався полковнику знайомим. І Віктору Михайловичу захотілося сісти поряд з цією людиною. То ж він поспішив піднятися в салон військового транспортника. Бо добре мати в дальній дорозі доброго супутника. Той скинув кашкета і прилаштував його на верхній поличці разом з пласкою валізою. Коли військовик обернувся, полковник побачив генеральську зірку на польовому погоні, пізнав його і здивувався.

- Копичко! Афанасій! – Військовик підвів голову, подивився на Штриголя і обличчя його розплилося в посмішці від несподіваної радості.

- Вікторе! – Штриголя підштовхнули пасажири, яким він загородив дорогу. Полковник зробив крок вперед і потрапив прямо в обійми генерала. Стояти в проході було незручно і вони пройшли вперед.

Військово-транспортний КС-3 був змішаного типу: спереду біля пілотської кабіни три ряди крісел, за ними вантажний відсік заставлений стандартними контейнерами з газотурбінними двигунами для гелікоптерів. Генерал запропонував полковнику місце біля борту, сам сів поряд з проходом. Штриголь вмостився зручніше біля ілюмінатора – майже дві години польоту потрібно було провести з користю.

- Поздоровляю! – Кивнув Штриголь на новенькі генеральські зірочки.

- Ну, ти недалеко відстав. – І генерал вказав на орденські стрічки на грудях полковника.

Штриголь тільки посміхнувся – на грудях Афанасія Копичка орденські стрічки також тіснилися в три ряди. Крім орденських стрічок там були і нашивки за поранення – дві червоні і дві золоті.

Доля звела їх разом давним-давно. Сотник Афанасій Копичко в липні двадцять дев’ятого року начальником штабу танкового батальйонну був – хорунжий Віктор Штриголь в тому батальйоні прийняв танковий взвод. А за три місяці військова реформа почалася і вся Українська армія на нові персональні звання перейшла. А потім доля розвела їх – майор Копичко під час Кубанського повстання начальником штабу одного з повстанських полків був. Лейтенант Штриголь воював в кубанських плавнях під командою підполковника Даниленка. Потім старший лейтенант Штриголь відзначився в сороковому році, під час Суецького конфлікту. Знову доля звела їх в сорок другому році – капітан Штриголь отримав наказ сформувати другий батальйон в 103-й повітряно-штурмовій бригаді, начальником штабу бригади був підполковник Копичко. А вже у вересні сорок другого року батальйон Штриголя, переданий в якості посилення 101-й аеромобільній бригаді, вів бої на Таманському півострові. Незабаром всі батальйони і роти бригади воювали на північному напрямку, руйнуючи тили радянських військ...

Літак швидко набрав висоту і, обійшовши з заходу Київ, пішов на північ над долиною Дніпра. Під крилами його лісів Полісся панорама. В суцільному зеленому килимі пропливали внизу неширокі русла дніпровських приток. Пройшовши Чорнобиль, над устям річки Уж літак взяв курс на Вітебськ. Маршрут літака став зовсім мирним, більшість пасажирів – цивільні, навіть дві жінки. Літак йшов низько, на висоті приблизно трьохсот метрів, ніби льотчики вирішили показати пасажирам все, що війна, розв’язана росіянами проти Української Держави, залишила на білоруській землі. І охоплюючи поглядом довкілля, полковник бачив, що нове життя поступово перемагає двадцятирічний комуністичний морок.

- Ти нині де воюєш? – Запитав Віктор, обернувшись до генерала.

- Там же, де й ти, у Даниленка. – Сказав Копичко. І дещо ніяково, ніби виправдовуючись, повідомив. – Він мене взяв своїм заступником, очолюю тепер наші підрозділи і частини в його господарстві.

...Ідея нищити тили наступаючих військ росіян була чудовою, тут сумніву бути не могло. От тільки в ході бойових дій з вересня сорок другого року, доктрина повітряно-наземної операції в перші ж дні війни позначила свою слабку ланку. Повітряно-штурмові батальйони та бригади виявилися ідеальним засобом при зриві постачання фронтових з’єднань всім необхідним для ведення бою, ще більше вони проявили себе в наступальних діях в Білорусі, а особливо зимою сорок третього в боях за Кубань та Південний Кавказ, коли перекривали росіянам шляхи відступу, захоплювали плацдарми на протилежних берегах річок та дефіле з перевалами в горах. І тим не менш, повітряно-штурмові частини мали багато проблем, які напряму або опосередковано впливали на боєздатність аеромобільних військ.

Основною з них було забезпечення повітряно-штурмових бригад авіаційною складовою – бойовими і транспортними гелікоптерами.

Сформовані напередодні війни з росіянами аеромобільні бригади складалися з двох компонентів: наземного – аеромобільних піхотних і парашутних батальйонів і авіаційного – гелікоптерного полку.

А це суперечило доктрині застосування гелікоптерів.

Військове керівництво вважало армійську авіацію – гелікоптерні полки – засобом оперативних, оперативно-стратегічних і стратегічних об’єднань – загальновійськових, танкових та ударних армій, а також фронтів і груп армій. Це означало, що організаційно вони мають бути в складі таких об’єднань для централізованого керування ними та концентрації зусиль на вибраному напрямі. А намагання придати гелікоптерні полки кожній повітряно-штурмовій бригаді приводили на практиці до розпилення гелікоптерів по аеромобільним з’єднанням. Крім того, сам факт суміщення в одному тактичному з’єднанні авіаційного та наземного компонентів викликав у багатьох авіаційних та сухопутних генералів цілком обґрунтовані заперечення. Знаходячись в складі аеромобільної бригади, гелікоптери практично вилучалися з резерву командування армії чи фронту і прив’язувалися виключно до забезпечення дій повітряно-штурмових частин. І вище командування Сухопутних сил неправильно оцінювало залежність повітряно-штурмових частин від забезпечення гелікоптерами, вважаючи його аналогічним забезпеченню повітрянодесантних частин транспортною авіацією. На специфіку аеромобільних формувань, що виражалася в своєрідному симбіозі аеромобільної піхоти з гелікоптерами не звернули уваги. Це посилювалося ще й тим, що на всіх гелікоптерів не вистачало, а різко наростити їхній випуск під час війни промисловість України не мала можливості.

Така позиція армійських генералів привела до надмірних втрат аеромобільних частин взимку і на весні сорок третього року. До осіннє-зимової кампанії сорок третього року, коли війська генерала армії України Тимошенка мали почати звільнення Кубані і Північного Кавказу від російської окупації, вихід був знайдений в створенні особливих оперативно-тактичних з’єднань – повітряно-штурмових корпусів, підпорядкованих командуванню ударних армій або фронтовому командуванню. Перший такий корпус Донського фронту в листопаді сорок третього року очолив полковник Копичко. Це з’єднання включало наземний компонент – аеромобільні бригади і окремі повітряно-штурмові полки та батальйони, і авіаційний – гелікоптерні полки самих аеромобільних бригад і окремі бойові і транспортні гелікоптерні полки армій і фронту. Така схема взаємодії дозволяла досягти високої бойової ефективності повітряно-штурмових частин...

За розмовою офіцери і не помітили, як долетіли до Вітебська. Літак зробив коло і пішов на посадку. Під крилом КС-3 промайнуло авіаційне кладовище. Знищені минулої осені нашою авіацією російські літаки відтягли за край льотного поля і зараз лише спалені кістяки штурмовиків, бомбардувальників, винищувачів та транспортників, крізь які вже пробилася зелень трави та чагарнику нагадували про війну, що не закінчилася. Тут на них вже чекав “луаз” і за півгодини доправив їх до штабу армії.

...Генерал Даниленко тільки недавно повернувся з рекогносцировки: він їздив по дивізіям в районах їх зосередження і зараз уточнював задачі на майбутню операцію. Його оперативна група розташувалася в будівлі на околиці Вітебська, де колись розміщувався штаб однієї з радянських армій.

Кабінет командувача. Сувора простота. Нічого зайвого. Панелі світлого дуба. Килимова доріжка. Широкий стіл. Поряд приставка, де розмістилися пристрої зв’язку – на панелі чисельні кнопки, лампочки.

- Товаришу генерал-лейтенант, полковник Штриголь за вашим наказом прибув! – Чітко доповів командир 204-ї аеромобільної бригади.

- Ти справжньої справи хотів? – Командувач Вісімнадцятої армії опустив на моложавого полковника важкий погляд. – Гопака танцювати вмієш?

- Не пробував. Але коли справа справжня, то станцюю! – Посміхнувся той посмішкою зухвалою.

- Справа така, як треба. Армія в наступ іде і твоя бригада, Вікторе Михайловичу, шлях їх торувати буде... – І командувач жестом запросив полковника підійти ближче до столу, де розстелені карти.

- Ми досягли вирішальної переваги над росіянами, всього за три дні армія була передислокована з Білорусі в Латвію. – Генерал Даниленко показав олівцем на карті на овали, що позначали розташування дивізій армії. – Наш удар для них буде несподіваним, а це є визначальним у сучасній війні. Дивись сюди...

Схилилися над картою п’ять голів: три генеральські, дві полковницькі. На карті задум армійської операції зображений – стріли червоні рвуть сині лінії оборони росіян, до самої затоки Фінської тягнуться...

- Завтра, двадцять другого червня, в день літнього сонцестояння, росіяни починають наступ проти білорусів. Союзники наші до нього готові і перший день будуть перемелювати радянські війська потужним артилерійським вогнем. Є впевненість у нас велика, що в перший же день росіяни використають вже більшу частину своїх резервів. Тому наступного дня, двадцять третього червня, наша армія починає наступ в напрямку до Фінської затоки. – Олівець в руці командувача зробив рішучий ривок на північ. – Обидва армійські корпуси знаходяться в першому ешелоні, всі шість механізованих дивізій. По осі наступу піде Двадцять четверта танкова дивізія полковника Бурдейного. На його флангах йтимуть механізовані дивізії: ліворуч – Тридцять четвертого армійського корпусу, праворуч – Сорок п’ятого. Всі з’єднання мають досвід глибоких проривів, всі командири дивізій пустять попереду своїх полків передові загони. Задача загонів – не вв’язуючись у бої, не звертаючи уваги на те, що в тилу та на флангах у них робиться, рвонути вперед і в перший же день пройти сто кілометрів. Задача танкової дивізії – прорватися крізь тили радянських Прибалтійських фронтів, не пізніше десятого дня з початку операції вийти на узбережжя Фінської затоки в районі Іжори. В подальшому оволодіти районом Петергофа, бути готовим до дій в напрямку Ленінграду.

Механізовані дивізії армійських корпусів йдуть на флангах танкової дивізії Бурдейного. Їхня задача – забезпечення руху танкового тарану, охорона тилових комунікацій Двадцять четвертої танкової дивізії. Механізовані дивізії мають на десятий день вийти ось на ці рубежі. – Вказав на карті олівець командувача. – Для полегшення просування дивізій будуть застосовуватися тактичні десанти, для цього в кожній дивізії підготовлений один мотопіхотний батальйон. Основна проблема тактичного десанту – забезпечення гелікоптерами. Саме для цього був створений окремий аеромобільний корпус і його командиром я призначив генерал-майора Копичка. – Генерал Даниленко кинув погляд на Афанасія Романовича. – В минулій битві за звільнення Кубані в цій якості він проявив свої здібності, вважаю, що і в нинішній ви, генерале, проявите своє вміння керувати таким з’єднанням. Саме тому ваш гелікоптерний полк, полковнику, – генерал Даниленко знову обернувся до командира 204-ї аеромобільної бригади, – був перебазований в Латвію. Ви, Вікторе Михайловичу, здійсните те, що виконували на Таманському півострові, в кубанських плавнях і степах Північного Кавказу. Ваша бригада, полковнику, має бути готовою не пізніше, ніж через двадцять чотири години після початку операції до десантування в цьому районі. – Олівець командувача армії зробив в повітрі коло над картою. Полковник Штриголь в задоволенням відзначив, що це був майже той самий район, який визначили офіцери штабу бригади. – Здійсните на землі Інгерманландії рейд в улюбленому вами стилі. Мета – сприяти наступу Сорок п’ятого армійського корпусу. Задача бригади: ближча – висадитися в зазначеному районі, розгромити штаб та вузол зв’язку 6-ї гвардійської армії 3-о Прибалтійського фронту, її артилерійські підрозділи, позбавити росіян зв’язку і постачання бойових з’єднань цієї армії матеріальними засобами; наступна задача – зайняти оборону в цьому районі і унеможливити підхід оперативних резервів росіян як в бік фронту, так і в бік наших наступаючих дивізій. Задача окремого аеромобільного корпуса: забезпечити висадку гелікоптерного десанту одним, максимум двома рейсами гелікоптерів. – Підвів погляд на офіцерів командувач армії. – Врахуйте, що спочатку один з батальйонів бригади буде висаджений з літаків. Задача парашутистів: захоплення посадочних майданчиків для гелікоптерів.

...Як правило, висадка тактичного десанту має провадитися відразу, одним ешелоном. Максимум, гелікоптери можуть здійснити два рейси, три і більше вильотів рівнозначні самогубству: противник вже знає маршрут прольоту гвинтокрилих машин, проти них він націлить винищувальну авіацію, зенітну артилерію, буде бомбити і штурмувати з повітря майданчики висадки. Повітряно-штурмові бригади вже обпеклися на цьому, коли на початку війни планувалося здійснювати висадку батальйонів аеромобільної бригади трьома-чотирма рейсами, використовуючи тільки власний гелікоптерний полк. Це приводило до надмірних втрат і людей, і техніки. Сорок третього року у ході бойових дій аеромобільних частин були визначені середні норми виділення транспортно-десантних гелікоптерів: для висадки оперативно-тактичного десанту у складі аеромобільної бригади вони становлять чотири полкових вильоти окремого транспортного гелікоптерного[32] полку, для тактичного десанту у складі аеромобільного піхотного батальйону – один полковий виліт, посиленого мотопіхотного батальйону – один виліт транспортно-бойового[33] гелікоптерного полку без ескадрильї гелікоптерів вогневої підтримки. Крім того, необхідні винищувальні, штурмові і бомбардувальні авіаційні полки для забезпечення прольоту десанту і штурмові гелікоптери супроводу...

- Штабом армії розроблено план висадки десанту. – Зауважив начальник штабу генерал Стельмах. – Наказ і бойові документи будуть вручені командуванню бригади і окремих батальйонів сьогодні ж.

- Добре. – Генерал Даниленко глянув на своїх офіцерів. – Генерал-майор Копичко, полковник Штриголь! Питання є?

- Питань немає, товаришу командувач! Дозвольте виконувати?

...Загальна обстановка складалася так, як і передбачалося. Прорвавши фронт росіян, танкові і механізовані полки українців стрімко рухалися на північ, до Фінської затоки. І наступаючим українським військам конче потрібно було досягти району висот на захід від Луги, де росіянами ще навесні цього року був зведений польовий фортифікований район, раніше, ніж він буде зайнятий радянськими військами. Тому танкові і механізовані колони Вісімнадцятої армії з максимальною бистротою наближалися до Луги.

Але це розуміли і росіяни. Зосереджені в районі Луги свої мобільні резерви – танкові і моторизовані бригади та самохідні артилерійські полки – вони кинули на захід, до польового УРу, намагаючись зайняти його раніше, ніж підійдуть українські частини.

Дві сталеві лавини мчали назустріч одна одній і це нагадувало біг футболістів – нападаючого і воротаря – до м’яча, що опинився між ними, десь на штрафному майданчику. Той, хто першим досягне його, той і виграє двобій.

Тільки поле бою – не футбольне поле. Тут інші закони.

Розрахунки показували, що радянські війська встигнуть зайняти фортифікований район на кілька годин швидше, ніж до нього підійдуть українські танки. І в штабі Вісімнадцятої армії вирішили застосувати підготовлений раніше десант. Він мав дати ті кілька годин, яких не вистачало українським танкам...

...Перший батальйон прибув в заданий район і приступив до швартовки техніки на парашутні платформи. Майор Величай викликав командирів рот, взводів і приданих підрозділів, щоб задачу на бойові дії їм поставити. Комбат міцний, кремезний, невисокого зросту і за спинами офіцерів його не видно. Наказ командира бригади на десантування, дані повітряної розвідки і метеозведення він вже отримав. Ще раніше деталі всі були обмірковані, було прийняте рішення і тепер командир батальйону зачитував бойовий наказ.

- Нашому батальйону наказано десантувалися парашутним способом. Майданчик десантування буде позначено димами – для нас там працює група розвідувального батальйону армії. Перша рота десантується в районі висоти 140, друга рота – на північ від гаю “Березовий”, третя – в районі ручаю Грядуча, придані ротам перше, друге і третє саперні відділення десантуються кожне зі своєю ротою. Мінометна батарея, мінометні взводи рот будуть висаджені з гелікоптерів. Після десантування батальйон поротно виходить в заданий район і забезпечує майданчики посадки для гелікоптерів. Командирам рот після десантування виділити по одному вводу для ведення розвідки в напрямках, вказаних в наказі. Задача: виявити сили і склад, а також час підходу противника. Особливу увагу звернути на танки, бронемашини і самохідну артилерію. Віддалення – п’ять-сім кілометрів. Командиру саперного взводу і приданих відділень негайно після виходу в район дії приступити до мінування танконебезпечних напрямків. Зв’язок зі мною по радіо. Мої заступники – штатні і командир першої роти капітан Купчин. – Віддавши наказ, майор обвів всіх уважним поглядом. І раптом обличчя його змінилося. Воно стало хитрим і хижо-веселим. Посміхнувшись, він підморгнув задоволено. – Що, хлопці, дамо кацапам прикурити? Га? За роботу! Застоялися, либонь...

...Вечір настав несподівано і непомітно: синє небо якось потемніло, опустилися вечірні сутінки і по аеродрому, піднімаючи куряву і опалим листям зашелестівши, закрутився прохолодний нічний вітер. Він налетів звідкись з-за дальнього лісу, кинувши до ніг комбата Михайла Величая жмут пожухлої трави.

- Всі здорові? – Обвів майор поглядом стрій. – Коли хто погано почувається, звільню від польоту.

Мовчанка. Стрій бійців першого парашутно-десантного батальйону 204-ї аеромобільної бригади лиш хитнувся і знову завмер непорушно. Аеродром знаходився неподалік, по той бік лісу, на вузькому полі, затиснутому між зеленими посадками.

- Так, значить, хворих немає? – Майор одягнутий в новенький захисного кольору комбінезон. На широкому поясі кобура з пістолетом, ніж, збоку футляр з великим біноклем.

- Немає! Здорові поки що... – Не в лад прогудів стрій і знову завмер.

- Тоді... – Майор очима веселими стрій оглядів. – Старші по кораблях, ведіть людей на посадку!

Над льотним полем здійнялася зелена ракета. В її непевному світлі, що наповнило повітря, проступили тіні величезних машин, які стояли на полі. Вони темними тушами чорніли в нічних сутінках, ніби якісь доісторичні чудовиська. І в непевних нічних сутінках здавалося, що вони важко дихали. Тіні від їхніх крил побігли по траві, висвітленій зеленим. Ракета ще не встигла погаснути, як почулися команди:

- Четвертий корабель – марш! – Командири взводів шикували і вели на посадку свої підрозділи.

Нічний ліс знову наповнилася ревом моторів. Неголосний рівний могутній гул висів над деревами. Батальйон рухався до аеродрому для завантаження в літаки. Від узлісся простували до повітряних кораблів рівні ланцюжки десантників, підвозилися платформи з машинами. Назустріч їм відкрилися в кормі величезні люки, опустилися трапи, слабо освітлені зсередини, і до них потяглися вервечки парашутистів, караваном носіїв з одноманітним вантажем на спинах подібні верблюдам в пустелі. Злетіла ракета і ледь вона відгоріла червоним тривожним світлом своїм, льотне поле стало геть безлюдним. Парашутисти завантажилися, всі дверцята та люки, які ще хвилину тому світилися слабким непевним світлом, були закриті.

Але ось заревів один двигун, другий, третій... Вони порвали нічну тишу, враз стало гамірно і поле сповнилося ревом могутніх моторів. Огорнені нічними сутінками гігантські птахи, в металічному череві яких зник десантний батальйон, ожили і обережно рушили, попливли зелені і червоні вогні, пілоти вирулювали на старт, повітряні кораблі десь далеко, в невидимому кінці поля, брали розгін і з ревом здіймалися в небо. З короткими інтервалами, одна за одною, машини відділялися від злітної смуги і злітали, похитуючи площинами, в осяяне світлом зірок небо. Ревіння слабшало, але на зміну йому приходило нове і так без кінця і краю. Зникав в небі один і негайно йому на зміну з’являвся наступний. Безперервно здіймалися і зникали в нічному небі літаки. Там вони шикувалися в трикутники ланок і так, по троє, йшли в свій далекий путь. Машини, зменшуючись в розмірах, набирали висоту і зникали – всі в одному напрямку, – в чорному оксамиті червневої ночі. Йшли хвилини, ревіли мотори, і раптом все змовкло. Останній літак покинув аеродром; звук його завмер вдалині, і тепер над полем, від лісу до лісу, настала дзвінка тиша...

...В темному череві транспортного К-12 дрімати машини і очікували свого часу десантники. Ніч за ілюмінатором темніла і рясно пробивалася на чорному оксамиті небосхилу срібними цвяшками зірок. В десантній кабіні дрімали на лавках парашутисти, дехто навіть і похропував, рівно гули потужні двигуни. Ось вже й тіні нічні починали бліднути – за бортом повільно розповзався світанок. Старшина першої роти фельдфебель Іван Олійник непомітно для себе задрімав і прокинувся незадовго до стрибка. За ілюмінаторами вантажної кабіни вже зовсім розвиднілося. Олійник сам собі здивувався (ніколи ще такого не траплялося – заснути перед самою висадкою), на годинника глянув і швидко, моргаючи повіками, обвів поглядом бійців взводу. Вони сиділи вздовж проходу, всі в однакових позах, випрямившись: сісти інакше не дозволяли парашутні ранці, – всі в однакових комбінезонах і в шоломах, від чого їхні обличчя здавалися однаковими. Ніякого порушення фельдфебель не помітив: люди виглядали так, як і належить в польоті.

...Головна ескадрилья наближалася до місця висадки десанту, за нею в світанковому небі виднілися інші трикутники ланок. Літаки з’являлися над ціллю, заходили проти вітру. Від головної трійки ринули донизу важкі темні пакунки, один, другий , третій... Над кожним білими та зеленаво-прозорими медузами розпускалися величезні куполи парашутів – передова ланка скинула автомобілі на платформах. Наступна трійка десантувала парашутистів, вони стрибали з бічних дверей в два потоки, але першою з кормового люка вивалилася платформа з автомобілем...

Літак почало струшувати – фельдфебель підвівся і виглянув в ілюмінатор: машина йшла над лісом. Туманні сизі сутінки ще огортали землю, але світанкове небо було вже до краю наповнене вранішнім сонцем. Літак ще раз струснуло і підлога попливла з-під ніг – машина знижувалася на віражі.

- Приготуватися! Встати! – Заморгав червоний ліхтар в кормі і величезні стулки люка з сухим шелестом розійшлися, пропускаючи в вантажну кабіну ревіння чотирьох турбогвинтових двигунів.

Всі одночасно стали підніматися, тупотіли по металічній підлозі і ранцями парашутними штовхали один одного. Біля бічних дверей стали радист і борттехнік, потягнули одночасно вигнуті дверцята, що вели назовні, на себе. Моргнув синім ліхтар. Пішов гуляти по кабіні вітер, здавалося, сам буряний простір ввірвався з гулом-свистом, холодне повітря різко хльоснуло по обличчю. Різко і коротко ревнула сирена.

- Пішов! – Сирена завила моторошним криком, ліхтар горів дозволяючим зеленим світлом.

Полетів за борт витяжний парашутик – платформа з закріпленою на ній машиною ковзнула по рольгангу і, блиснувши днищем, полетіла в провалля. Парашутисти натиснули, з тупотінням та дзвоном металічної підлоги рушили однією щільною, без інтервалів, чергою, людина за людиною. Переднього легко виносив той, хто напирав ззаду, а його наступний. Літак майже миттєво спорожнів, передзвонювали тільки, стрибаючи на тремтячому тросі, карабіни з витяжними фалами, які залишалися у вантажній кабіні...

Повітряний десант діє в тилу противника – це аксіома. А значить, постачання всього необхідного для життя та бою для повітряно-штурмових частин обмежене, коли взагалі можливе. Противник не дурень, він вже визначив маршрут прольоту транспортних машин, постачати десант не дасть. І розраховувати десантник може тільки на той запас боєприпасів, продовольства, медикаментів, який несе на собі. А набої, гранати, міни до легких мінометів страшенно важкі, багато на собі не понесеш. Українським військовикам це ще до початку війни зрозуміло було. Та й Синайський конфлікт дав багато інформації для роздумів.

Гелікоптери Сікорського в тій локальній війні не тільки війська перекидали, вони постачали блоковані гарнізони всім необхідним, евакуювали поранених і цивільне населення. Та не одні тільки гелікоптери там пройшли випробування справжньою війною. Виявилося, що потрібна нова стрілецька зброя, виявилося, що без мінометів, які вважалися сурогатом артилерії, піхоті не обійтися. Виявилося, що гармати і гаубиці часів Великої війни не відповідають сучасним вимогам, отже, польовій артилерії потрібні нові гармати, нові гаубиці, піхоті потрібне мінометне озброєння, потрібна малокаліберна зенітна артилерія.

Серед всього іншого автомобільна техніка теж перевірялася на предмет відповідності потребам війни. Саме після тієї війни за незалежність Ізраїлю автомобільна промисловість Української Держави зробила потужний ривок у оснащенні Збройних Сил України необхідною військам сучасною автомобільною технікою. Виявилося, що евакуювати поранених з полю бою необхідно швидко і не обійтися тут без автомобілів. Україна постачала Ізраїль озброєнням і технікою, в тому числі, автомобільною. Здебільшого це були європейські моделі вантажівок та легковиків. Але й американських автомобілів було чимало.

Зокрема, для підвозу боєприпасів і евакуації поранених використовувався військовий варіант фордівського легковика. Але існуючі легковики не могли пройти по зритій вирвами і окопами місцевості.

І військове відомство замовило транспортер переднього краю – ТПК – який би відповідав потрібним вимогам. Був оголошений конкурс, який виграло акціонерне товариство “Луцький механічний завод”. (На той час в Луцьку вже вісім років випускали машину, зроблену за участю вінничанина Олега Остапенка, вона користувалася шаленим попитом у мисливців, рибалок, геологів, як в Україні, так і за її межами: в Фінляндії, в Норвегії, в Канаді. Машина була незвичною на вигляд – ванноподібний корпус на шести товстих ребристих колесах. Конструктор її – Олег Остапенко – навіть інженером-механіком не був, всього лише зубним лікарем в сільській глибинці болотистого Полісся. І необхідність в будь-який час і в будь-якому місці пацієнтів відвідувати змусила його до своїх друзів-конструкторів звернутися. В результаті спільних зусиль на світ з’явилася така незвичайна машинка, яку спочатку таким собі дивацьким автомобільчиком вважали, хоч це всюдихід був найсправжнісінький. В Канаді його “ванну на колесах”, а в Україні машинку так і величали – “балія на колесах”, прозвали “джигером[34]”. Звідти назва дивовижної машинки повернулася в Україну. І до сорокового року ЛуМЗ[35] випустив більше двадцяти тисяч “джигерів – “балій на колесах”. В цьому також немала заслуга була у санаторно-туристичного комплексу “Шацькі озера”. Луцькі всюдиходи давали можливість відпочиваючим і аматорам дістатися найнедоступніших нетрів Волинських лісів.)

В сорок першому Луаз отримав державне замовлення – мрію заповітну будь-якого підприємця в Українській Державі! – на виробництво ста тисяч транспортерів переднього краю для військового відомства. Два автозаводи Луцького об’єднання на своїх чотирьох конвеєрах випускали три моделі: всюдиходи для аеромобільних військ “Луаз ТПК[36]”, командирські та штабні автомобілі “Луаз ТПК-2[37]”, носії важкого піхотного озброєння та легкі тягачі для артилерійських систем і мінометів “Луаз ТПК-4[38]”.

ТПК для аеромобільних військ мав просту, навіть примітивну конструкцію. Трубчата рама, корпус з пластмаси або алюмінієвого листа з внутрішнім заповненням пінистою пластмасою – винаходом німецьких хіміків. Управління ТПК здійснювалося двома важелями, як у трактора. Коробка передач, система охолодження були відсутні. Дизельний горизонтально-опозитний двигун повітряного охолодження Київського мотоциклетного заводу – двоциліндровий варіант його ставився на К-750[39], українську версію BMW R71 – через клиноремінну передачу обертав по три колеса на кожному борту. Поворот здійснювався гальмуванням коліс одного борту. Водій розміщувався по центру, при необхідності він міг керувати машиною лежачи. Торсіонна підвіска коліс дозволяла безплатформне десантування машини з літаків.

Автомобільна техніка для аеромобільних військ цілком задовольняла військовиків і постало питання про відповідну авіаційну техніку. Літаки, які могли перевозити і десантувати ТПК також були.

Вантажний К-12 був прийнятий на озброєння військово-транспортної авіації в сороковому році.

Вже в першій половині тридцятих років стало зрозуміло, що підтримувати з Республікою Грумант сталий зв’язок можна тільки повітрям. Але транспортна авіація Української Держави не мала літака, який був здатен подолати відстань в три тисячі шістсот кілометрів в один кінець. Проблема була в двигунах. Існуючі поршневі авіамотори мали малу потужність і недостатню економічність. Крім того, висота польоту для поршневого двигуна не задовольняла вимогам експлуатації майбутнього транспортного літака в умовах Крайньої Півночі.

Був оголошений тендер на розробку і виготовлення транспортних літаків великої вантажопідйомності. Конструкторське бюро Костянтина Калініна виграло його і в 1934 році в Києві почалися роботи по новому транспортному літаку, що пізніше дістав назву К-8. Одночасно в Запоріжжі почалися роботи по новому газотурбінному двигуну АІ-20, потужністю понад 4000 кінських сил. Такі двигуни дозволяли літати на великих висотах, де щільність повітря менша, отже, швидкість польоту вища, а звідси затрати пального менші, тобто, зростала дальність польоту.

Перші дослідні машини здійнялися в повітря вже через два роки. Одночасно готували заводи для серійного виробництва двигунів і літаків. В червні 1939 року серійні транспортники К-8 з двома двигунами АІ-20Д по п’ять тисяч сто вісімдесят кінських сил кожен, почали виходити з цехів Львівського авіаційного заводу. До виробництва був підключений також Сімферопольський авіаційний завод, що входив до авіабудівної компанії Ігоря Івановича Сікорського. Машина була бажаною в авіаційних транспортних компаніях і до сорок другого року, коли випуск літака був припинений, випустили понад дві сотні літаків. Багатьом новий транспортний літак подобався, він мав успіх на міжнародній арені і до початку війни Української Держави з Радянським Союзом майже всі екземпляри К-8 знаходилися в авіаційних компаніях за рубежем. Однак, незважаючи на успіх, К-8 був перехідною моделлю до пасажирського К-10 і транспортного К-12.

Майже одночасно з К-8 почали розробку машини з чотирма двигунами. К-12, створений на подив своєчасно, на високому технічному рівні і побудований в достатній кількості, простий у освоєнні і невибагливий у експлуатації, приніс визнання не тільки конструкторському бюро Калініна і Київському авіазаводу, а разом з винищувачами Олександра Сєвєрського і пасажирськими гідролітаками Ігоря Сікорського всьому українському авіабудуванню. І невдовзі літак К-12 став основним транспортним літаком планети.

Літак розроблявся у двох варіантах: пасажирський і транспортний. Випускати його почали аж на трьох заводах відразу: у Києві, Львові і Сімферополі. Але пасажирська модифікація не витримала конкуренції з іншими машинами і всі три заводи з сорок першого року переключилися на випуск тільки транспортної модифікації. Особливістю К-12 було те, що його легко можна було перетворити у військову машину.

Починаючи з грудня тридцять дев’ятого року почався серійний випуск К-12. Машина була вкрай необхідна як цивільним авіакомпаніям, так і військовій авіації. Щомісяця з цехів виходили по сорок п’ять, а то і п’ятдесят машин. До початку війни заводські цехи покинули близько тисячі транспортників Калініна.

Кожен К-12 міг перевозити один десантний бронетранспортер БТРД – подальший розвиток кулеметної танкетки типу британської “Карден Ллойд” – і два-три ТПК, залежно від моделі транспортера...

Десантування батальйону закінчилося, над горбкуватою рівниною ще опускався парашутний рій, а внизу вже кипіла робота. Ще стукалися і незграбно валилися з ніг десантники, ще когось волокло по землі, поки не вдавалося підтягнути нижні стропи, і парашутисти перекочувалися по траві м’ячиками, рвалися з рук і хлопали купола. Але повсюди вже лунали командирські свистки, сигнальні прапорці в руках командирів майоріли і парашутисти, кваплячись, збирали парашути і розпаковували контейнери зі спорядженням. Швидким кроком марширували дрібні підрозділи, поспішаючи до місця збору, готові до маршу і бою.

Дев’ять легких десантних бронетранспортерів, покинувши десантні платформи, вишикувалися на дорозі. Пофоркували на малому газу мотори і легкий сизий димок дизельного вихлопу піднімався над ними в блакитне світанкове небо. Збиралися до своєї “броні” парашутисти, скидали на платформи, які звільнили бронетранспортери, парашути, займали місця в транспортних “луазах”, готових до маршу.

- Як ви вважаєте, Іване Федоровичу, золотом ми розкидатися можемо? – Запитав у фельдфебеля Олійника командир десантного батальйону майор Величай.

- Розкидатися золотом не діло. – Посміхнувся Олійник. – А що, десь тут золото з’явилося?

- На цю галявину, фельдфебелю, цього ранку три сотні з гаком парашутистів стрибонуло. – Не звернув комбат на іронію ротного старшини уваги. – Та ще три десятки машин. І на кожну по чотири парашути приходиться. А кожен парашут немалих грошей коштує. Коли б тут бій стався, то ніякої мови не було б, не до парашутів в такому разі. Однак нам, на щастя, до бою ще доїхати потрібно. Тому, Іване Федоровичу, наказ такий: беріть свій взвод, прийняти у ротних командирів парашути, відвезти в найближче село і лишити майно аборигенам місцевим на зберігання. Нехай постережуть, поки з’являться тут головні сили армії. А щоб не розікрали пейзани військове майно, добряче настрахати їх не завадить. Задача вам, ?Іване Федоровичу, зрозуміла?

- Виконуйте! – Величай розкрив планшет. – Батальйон доженете ось тут! – Вказав на карті.

- Єсть! – Три ТПК ревнули дизелями і, гойднувшись пружинисто на товстеньких колесах, покотилися путівцем до ближнього села, тягнучи кожен по три платформи, як буксири баржі дніпровські...

Реве міні-колона, три “луази” через ліс мчать, головною і єдиною вулицею в центр села вилетіли. Сільце – так собі. Вуличка, більше на стічну канаву схожа, узбіччя сміттям завалені, хати облуплені...

На пагорбі дім кам’яний, бляхою критий – явно у колишнього куркуля відібраний. Над ґанком прапор червоний ганчіркою мокрою в повітрі вранішньому звисає – сільрада тут, значить. Фельдфебель Олійник Іван Федорович глянув орлиним поглядом довкіл, сержантам своїм на певні будинки вказав і велів доставити їхніх господарів перед свої ясні очі. Чмихнули ТПК сизим димом і за кілька хвилин троє селюків постали перед фельдфебелем грізним. Стоять, не дихають, на Олійника з острахом поглядають: у фельдфебеля вздовж погону польового смуга широка, отож селюки і дихати перестали – ого, стільки у чоловіка на погонах китайки червоної! Неабияке, значить, начальство завітало.

- Партбілети на стіл! – Рикнув фельдфебель і троє смиренно на стіл поклали в цупких обкладинках книжечки з написом “Всесоюзная коммунистическая партия (большевиков)” чорним по червоному.

- От що, громадяни. – Фельдфебель погортав книжечки. – Ви в селі цьому владу радянську представляєте: голова колгоспу, парторг і голова сільради. Ви тут з сорок другого року кожен день людям у вуха вдували, що правильно товариш Сталін проти хохлів війну почав. Бо хохли ось-ось сюди прийдуть і всіх вбивати почнуть. Всіх вбивати ми, звичайно, не будемо. Але за вами, громадяни, мотузка плаче...

“У-у-у-у...” прогуділи непевно всі троє, так що, не розбереш, що сказати хотіли.

- Не за те вас вішати потрібно, що хата у кожного з вас під бляхою. То не гріх в хаті кам’яній під бляхою жити. За це вішати вас не буду. Хоча й хати ці не вами збудовані, ви їх у інших відібрали.

“У-у-у-у...” знову дружно прогуділи щось троє представників радянської влади в селі.

- Жити в хаті під бляхою – то не гріх, тут я згоден з вами. Але квиток партійний мати – це гріх, однак, гріх невеликий. За це вішати не варто, що поробиш: людина несповна розуму. Помилятися кожен може. Вішати ми тих будемо, хто в селі вашому у хаті під бляшаним дахом живе і квиток партійний має. Тих на воротах сільради вашої повісити варто. Всі біди у селян тутешніх від вас, комуністів клятих. Багато сала ви людям за шкіру залили. Тому шкіру з вас зняти кожен в цьому селі бажає. Згодні, громадяни?

“У-у-у-у...” – чи то погоджуючись, чи то заперечуючи, загомоніли знову всі троє разом. Фельдфебель замовк і дивився на цих трьох вичікуючи.

- Отже, громадяни комуністи, ваші земляки шкіру з вас знімуть цілком заслужено. І ви розумієте, що врятувати вашу шкіру від повністю заслуженого вами покарання тільки я можу. Хоча, по правді, на біса мені шкіра ваша потрібна? Це лиш вроджена моя доброта дозволити вашим односельцям негайно вас трьох оббілувати або на воротах сільради повісити мені не дає. Аж сам собі дивуюся, до чого я добрий. Тому дам я вам можливість гріх свій спокутувати хоч би трішечки. Лишаю вам майно військове, яке з собою тягати не випадає. Збережете цілим і неушкодженим – живими лишитеся, хоч клаптик пропаде – вас на воротах повішу, а сільце вогнем артилерійським на цурпалки потрощу. Те, що залишиться – танками з землею зрівняю. Зрозуміли?

- Я зрозуміло пояснив, питаю? – Олійник голос підвищив.

- Понятно всё, чего там... – Не в лад відповіли троє.

- Отож, дев’ять візків разом з вантажем лишаю вам на зберігання. Бережіть їх, як зіницю ока...

Трійко “луазів” заревіли двигунами, видихнули дим сизий і покотили ген за край лісу...

...З вечора сиділи командир авіаційного гелікоптерного полку разом з начальником штабу та командирами ескадрилій, схилившись над картою. На столі – стопка фотопланшетів. Полку поставлена бойова задача. Сьогодні на світанку бійці аеромобільної бригади мають висадитися в тилу росіян. Завдання полку бойових гелікоптерів – прикрити висадку десантників і підтримати їхню атаку.

...До світанку залишається години півтори, не більше. Аеродром занурений в передсвітанковий серпанок, ховається в тому серпанку довга, ген-ген, до самого обрію, злітна смуга. На металічних плитах стоять, як птахи з настовбурченим пір’ям, транспортні гелікоптери С-55А2, втомлено лопаті опустивши. Спереду і ззаду гвинтокрилі машини затиснуті турбінними “кобрами” – гелікоптерами вогневої підтримки. Обабіч смуги сидять групками десантники.

- Сьома рота! – Кричить на весь аеродром опецькуватий чоловік в світло-блакитній льотній формі, яку носять екіпажі гелікоптерів, в польовому кепі і великим блокнотом в руках. – Сьома! Давай!

Групи спроквола встають, закидають на спини РД і, розбившись на корабельні групи по вісім бійців у кожній, чимчикують до першої ескадрильї транспортників. Кожна група шикується навпроти свого борту. Командир групи доповідає командирові екіпажу про готовність до посадки і, отримавши дозвіл, десант зникає всередині. Борттехніки вже приготували машини до польоту: на піропатрони, які поршневі двигуни запускають, подається струм і рокітливо запускаються двигуни гелікоптерів. Гвинт розкручується повільно-повільно, оберти набирає. Проходить ще хвилина і двигун виходить на робочий режим, перемикаючись з малого на великий газ. Десантні групи вже сидять-вібрують всередині гвинтокрилів. Гелікоптер трясеться і, здається, дрібно стрясає весь цей насторожений, на якусь коротку мить завмерлий в досвітній тиші світ. Налаштувавшись на приводну радіостанцію, вісімнадцять транспортних гелікоптерів у супроводі ескадрильї “кобр” відриваються від ЗПС[40]. В десантному салоні припали до ілюмінаторів десантники. Кожен з них – як стиснута пружина, досить одного слова, одного жесту – настане миттєва реакція.

До району висадки тридцять хвилин льоту. Перша хвиля гелікоптерів здіймається і йде на гранично малій висоті, аеродром зменшується і паливозаправники величезні перетворюються в маленькі продовгуваті коробочки, які обліпили злітно-посадочну смугу. Внизу зі швидкістю сто вісімдесят кілометрів на годину проносяться переліски, галявини, машини здіймаються вище. Набрали висоту метрів двісті, перешикувалися в правий пеленг і взяли курс на визначений квадрат. Гвинтокрилі машини перескакують річечку, тепер під ними мчать лісові нетрі з рідкими пролисинами галявин. Скоро майданчик десантування...

Праворуч і ліворуч першої ескадрильї гелікоптерів йдуть ескадрильї штурмовиків і легких бомбардувальників. У гелікоптерів потужний супровід. Це необхідність.

Попереду і вище – легкі винищувачі і винищувачі-бомбардувальники, вони будуть розчищати повітряний простір для гелікоптерів. Досвід минулих повітряно-штурмових операцій вимагає для успішного проведення висадки десанту на один транспортний гелікоптерний полк виділяти два-три полки винищувачів, або винищувачів-бомбардувальників, полк штурмовиків і полк пікіруючих бомбардувальників.

Попереду, збоку і вище гелікоптерів йдуть винищувальні ескадрильї. Вони відіб’ють атаку радянських “Яків” та “Лавочкіних”, прикриють від повітряного нападу. Але від удару з землі прикритися важко. Колона транспортних гелікоптерів простяглася на багато кілометрів, смуга прольоту також не маленька. І йдуть гелікоптери на малій висоті, двісті-чотириста метрів, ніяк не вище кілометра – то ж стріляти по них будуть навіть ліниві. А броні гелікоптери ніякої не мають – тут навіть пістолетна куля б’є навиліт. Обійти вогневі позиції зенітної артилерії така колона може не завжди, та й ходити вихилясами навколо кожного зенітного кулемета не випадає. На такий випадок штурмові та бомбардувальні ескадрильї десанту придані.

І штурмовики та бомбардувальники будь-який рух на землі всією силою свого вогню давлять. А вже озброєння у бомбардувальника Б-39 – будь здоров, як у взводу піхоти! Йдуть штурмовики і бомбардувальники по бокам колони, пілоти і штурмани на землі цілі видивляються: знайшов – і кожен пілот відразу б’є, ракетами, бомбами, гарматним вогнем давить, дозволу не питаючи, дорогоцінні секунди не розтринькуючи даремно на теревені зайві. І вже потім доповідає про результат удару командирові своєму. Доставити без втрат десант до місця висадки – справа честі пілотів штурмовиків і екіпажів бомбардувальників...

Гелікоптер знижується і близька земля лякає своєю близькістю. Десантники дивляться в ілюмінатори – по обидва боки машини біжить внизу зелений лісовий килим. Відвести від нього погляд майже неможливо, розмови вмирають, не народившись, і хлопці дивляться, дивляться, дивляться...

Про що вони думають, молоді хлопці, за хвилину до висадки? Про що думає їхній командир, командир сьомої парашутно-десантної роти? В нього крупні, справжні чоловічі риси обличчя, не часто звиклого усміхатися і тому в посмішці воно ще більш привабливіше. Найбільш примітне в зовнішності ротного – його очі. Коли дивишся капітанові прямо у вічі – здається, можна об них вколотися: гострі, пронизливі...

За кілька хвилин стрімкий лет лісового килима скінчився і гелікоптер, перший в ланцюжку, зависає над широкою поляною, де клубочиться помаранчевий дим. Першим на землю стрибне командир роти – він очолює групу захоплення Такий закон десанту – командир десантується першим з першого гелікоптера. А вже за ним решта десантників, вони стрибають першими, кожен без вантажу, зі штурмовим карабіном і кількома магазинами та гранатами в кишенях нагрудного жилета.

Саме ці секунди найстрашніші: в ревінні мотора, під ураганним вітром від гвинта не почуєш слабкий звук пострілу. І потрапляючи на землю, розбігаючись навсібіч від гелікоптера, вони слухають кожен чужий звук, вдивляються в кожен горбочок, кожну купину, де може сховатися людина. Бо зазвичай земля зустрічає десант кулями і осколками. І коли станеться бій, то в ньому обов’язково потрібно перемогти, бо як інакше забезпечити десантування основних сил батальйону.

- Хлоп’ята! За мною! – Шалений крик ротного зникає разом з ним в дверях гелікоптера.

Другим відразу стрибає радист, між ним і ротним не вмістилася б навіть мить, лиш доля її.

Тому є причина. П’ять місяців тому, зимою в горах Кавказу одночасно зі стрибком ротного по гелікоптеру черга кулемета великокаліберного вдарила. Пілот здійняв машину в небо, виходячи з-під вогню, і ротний лишився один – встигли скинути тільки пару РД з радіостанцією та боєприпасами. Підранений гелікоптер пішов додому, а ротний прийняв бій. Сам-один.

Йому поталанило: за спиною – провалля, перед ним – стежина, на якій росіяни. Ротний окопався під вогнем і тримався майже добу. Рокіт гелікоптерів, що за ним йшли, він почув ще за перевалом...

Ось тому й стрибає радист, ледь не встромившись носом в спину капітана...

Пострілів не було. Посипалися хлопці, як горох з мішка. Поки розбігалися, в душі тішилися – немає пострілів! І лише відбігши метрів зо двісті від гелікоптерів, що здійнялися вже в небо, побачили своїх – бійців першого парашутно-десантного батальйону бригади.

...Війна жорстко екзаменує все: людей, їхню підготовку, техніку. Те, що здавалося беззаперечним в мирний час, не витримує випробування справжнім боєм і зникає в Леті, поступившись місцем іншому. Гелікоптери Ігоря Сікорського пройшли випробування вогнем і, втративши зайве, придбали необхідне.

До війни вважалося, що гелікоптер С-34 і його військова модифікація С-55А цілком відповідає своєму призначенню. В цілому, це було вірно, машина була дуже вдала, але й вона не була позбавлена вельми прикрих недоліків, що помітно знижували ефективність застосування гелікоптера. Військовий варіант мав всього одні двері для посадки і висадки і вантажні стулки в кормі, які можна було відкривати-закривати тільки ззовні, та й справа ця не швидка. Тому, аби не перетворювати гелікоптер, що висаджує десант в “сидячу качку”, був розроблений спосіб десантування бійців “по-штурмовому”. Він полягав у тому, що гелікоптер йде на малій – 1-2 метри – висоті і бійці стрибають у двері з інтервалом у 1-2 секунди. Спосіб досить ризикований, бо стрибок з такої висоти десантника, який навантажений зброєю, боєприпасами і всім-всім-всім, може закінчитися важкою травмою. Зміни в конструкцію гелікоптера були внесені негайно і восени сорок другого у війська пішов варіант гелікоптера з двома бічними дверями-панелями і вантажною рампою, керованою дистанційно борттехніком. Десантування здійснювалося на малій висоті або з короткотермінової посадки. Тепер весь процес займав п’ять-десять секунд. Ті гелікоптери, яким так пощастило, що в перших боях вижили, проходили модернізацію під час капітального ремонту на заводах.

Ще більш жорстко війна обійшлася з транспортно-бойовою модифікацією С-55А. Штурмовий варіант гелікоптера С-341Ш покладених надій не виправдав. Початкова ідея “літаючого бронетранспортера”, здатного доставити 6-8 повністю екіпірованих бійців і підтримати їхні дії вогнем, перевірки реальністю не пережила. По-перше, в броньований корпус ударної машини кабіна нормального розміру не вписувалася. Вона була надто тісною і незручною для швидкої висадки десанту. По-друге, перевантажений бронею і озброєнням гелікоптер з десантом на борту втратив свої швидкісні і маневрені властивості, під час висадки десанту перетворювався на нерухому мішень, не міг застосувати бортове озброєння і сам потребував підтримки з боку машин, які знаходилися в повітрі. Тоді ж, восени сорок другого його виробництво було припинено. А з весни сорок третього року у війська пішов С-411А – новий турбінний гелікоптер вогневої підтримки “Кобра”. І протитанкові бригади бойових гелікоптерів приймали участь вже в Білгородській битві.

За більш, ніж півтора року війни змінилася не тільки гелікоптерна техніка аеромобільних військ, змінилося докорінно все – від озброєння окремого стрільця, видів і кількості зброї піхотного взводу до організаційно-штатної структури підрозділів, частин, з’єднань і об’єднань військ, від добового раціону бійця і його екіпіровки до тилового забезпечення дивізій, корпусів і армій, від тактики оборонного бою піхотного відділення до системи стратегічного управління на театрі бойових дій.

В ході боїв виявилася неналежна система оснащення бійця повітряно-штурмових підрозділів. До війни панувала концепція оснащення бійця-піхотинця мінімально необхідним боєкомплектом. В цьому був певний сенс. В обороні боєць територіальної дивізії завжди міг поповнити запас набоїв і гранат на ротному обмінному пункті. Бійці механізованої піхоти мали можливість транспортування боєприпасів і спорядження на бронетранспортерах. А для бійця аеромобільного підрозділу це становило серйозну проблему. І не завжди можна було гарантувати поповнення запасів. Стандартна піхотна ремінно-плечова система, що від піхотинців Світової війни в спадок дісталася, мала досить обмежену місткість. А для дій в тилу ворога на протязі трьох-чотирьох днів десантник мав нести два-три стандартних боєкомплекта до штурмового карабіна, чотири-шість ручних гранат, одну-дві ракетні гранати до піхотного гранатомета, чотири міни до 81-міліметрового ротного міномета або стрічку до автоматичного гранатомета, дві-три тротилові шашки, чотири-п’ять димових гранат або сигнальних патронів, продовольство на три-п’ять днів, воду або чай у флягах, плащ-намет або пончо на двох. Вага всього цього добра становила понад два пуди – 35-40 кілограмів.

Недолік спорядження виявився в перші тижні війни і Головне Управління аеромобільних військ Генерального Штабу оголосило конкурс на розробку “штурмового жилета”. Цивільні громадські організації на потреби армії негайно відгукнулися – вже взимку не лише аеромобільні частини, а й звичайна піхота отримала велику кількість типів спорядження – залишалося тільки вибрати найбільш потрібну військам...

...Десантники з гелікоптерів скотилися і навколо майданчиків приземлення оборону вмить зайняли. Гелікоптери ж висадили піхоту і в небо блакитне здійнялися, зникли так само миттєво, як і з’явилися...

Слідом за першою хвилею гелікоптерів на помаранчеві дими, які місця посадки машин визначали, зайшла друга хвиля, щедро “бананами[41] Сікорського” насичена. З гвинтокрилів по трапам шестиколісні в’юнкі машинки злетіли, ніби шлюпки з лайнера океанського. На причепі у ТПК зенітні кулеметні установка – ЗКУ-2, належить майданчики висадки від удару з повітря прикрити. Хоч і баражують вгорі винищувачі П-40, та ж відомо – ворог хитрий та підступний, пильність втрачати ніяк не можна. А при нагоді, коли раптом піхота кацапська з’явиться, так можна з двох стволів по них врізати – тільки клапті полетять!

Друга хвиля гелікоптерів транспорт для аеромобільної піхоти доставила і артилерію батальйонну: взвод гармат протитанкових “Стилет-Б” і батарею мінометів 120-міліметрових; та бригадну: гаубиці Д-30 “Таволга” калібром 114 міліметрів. Та ще броню десантну “Стилет-С[42]” – самохідні артилерійські установки. Разом з артилерією і командування бригадне висадилося: котяться жваво по полю штабні автомобільчики “Луаз ТПК-2”, тільки антени довгі в повітрі гойдаються. Ось вже й командний пункт та вузол зв’язку бригади розгорнули – здійнялися в небо антени дальнього зв’язку, повідомлення в штаб армії шлють.

А над дальнім лісом, кілометра за два, штурмовики та бомбардувальники колом ходять – в тому лісі штаб і командний пункт радянської 6-ї гвардійської армії знаходяться. Там сховалися в укриттях штабні командири і зв’язківці. Тільки довго наліт тривати не може, ще хвилин тридцять-сорок і літаки, запас бойовий витративши, на свої бази повернуться. А штаб з командним пунктом та вузол зв’язку десантникам знищити наказано. І тому, поки штабні командири росіян від нальоту ховаються в бомбосховищах і укриттях, десантні батальйони мусять встигнути підійти і все живе, що там знаходиться, неживим зробити.

Тим часом третя хвиля гелікоптерів підійшла і гвинтокрили повітряно-штурмовий батальйон висадили. Об’єкт атаки батальйоном ще вчора ввечері по фотопланшетам та аерофотознімкам був вивчений, план бою складений, то тепер його в життя втілити потрібно. Висадили “банани Сікорського” бронетранспортери десантні батальйону повітряно-штурмового та легкі шестиколісні транспортери переднього краю Луцького автозаводу, які на озброєнні аеромобільних частин українського війська знаходяться, і в небо не гаючись здійнялися. Їм на базу повернутися потрібно, завантажити другий ешелон бригади і на майданчики висадки в тилу російському доставити. На це гвинтокрилам Сікорського годин п’ять-шість знадобиться. За цей час батальйони мають задачу ближню виконати та до виконання подальшої задачі приступити.

І рвонули бронетранспортери десантні та ТПК туди, де над лісом штурмовики і бомбардувальники колесом ходили, тільки курява здійнялася слідом! Трьома колонами батальйони бригади – другий аеромобільний піхотний і повітряно-штурмовий – в тому напрямку рушили, а третій аеромобільний піхотний батальйон до складів артилерійських і бази постачання 6-ї армії на транспортерах шестиколісних помчав.

...Сонце вже давно встало, туман над лісом та лугами трав’яними піднімаючи. Доповів командир третього аеромобільного піхотного батальйону, який мав взяти під контроль артилерійську базу: захоплено десантом сорок вісім 122-міліметрових гаубиць М-30 та двадцять гармат польових БС-3, калібром 100 міліметрів, сорок артилерійських тракторів СТЗ-5[43]. Взяті також великі запаси боєприпасів до гармат і гаубиць, не менше, ніж по п’ять боєкомплектів на гармату. Але пальне для тягачів відсутнє зовсім, сухо у всіх СТЗ-5 в баках, як в пустелі Сахара. Батальйон охорону виставив і продовжує пошук пального до тягачів.

Командиру 204-ї аеромобільної бригади полковнику Штриголю зрозуміло для чого тут база артилерійська: в тилу 3-о Прибалтійського фронту звели укріплений район на випадок, коли війська групи армій “Балтія” з заходу, чи українські або білоруські дивізії з півдня прорвуться через оборону радянських армій. Тримати в тилу значне формування в фортифікованому районі сенсу немає – буде мінімум дивізія стрілецька бездіяльною в найнапруженіший час, коли вона потрібна на передовій. Ворог ослаблену оборону на вузькій ділянці прорве і дивізії стрілецькі зі своєю штатною зброєю, артилерією в тому числі, наказ відійти не отримають вчасно. Війська на фронті ще будуть стримувати ворога, а рухомі частини наступаючих військ противника – українців, білорусів, прибалтів – вже далеко за їхніми спинами опиняться. В такому разі швидко перекинуть на автомобілях, чи літаками, або залізницею піхоту та особовий склад артилерійських підрозділів, аби зайняти УР поблизу Луги. Піхоту без проблем можна перекинути, коли вона впорожні, без важкої зброї. Але важка зброя і не потрібна, бо артилерія для фортифікованого району тут вже зосереджена, за годину-дві на вогневих позиція буде...

А тому задача першому аеромобільному піхотному батальйону: зайняти район фортифікований в швидкому темпі, поки росіяни піхоту свою без артилерії не перекинули і не посадили в окопи, підготовлені навесні саме на такий прикрий випадок.

Майор Величай свій батальйон на всюдиходи посадив і вперед повів. Ревуть мотори шестиколісних “луазів”, з-під коліс багнюка фонтаном: дороги – то біда Росії, разом з дурнями. Це було відомо всім ще за царя Миколи Палкіна, а то й раніше. Ось по такій дорозі в мчить перший батальйон. Намагається випередити ймовірну реакцію росіян на прорив Вісімнадцятою армією фронту в районі Пскову.

...А польовий фортифікований район був зведений зі знанням справи. Складався УР з батальйонних вузлів опору, кожен вузол мав по три-чотири ротні опорні пункти до кругової оборони пристосовані: окопи і траншеї повного профілю, бліндажі в три-п’ять накатів та укриття міцні, вогневі позиції артилерії основні, запасні, тимчасові і фіктивні, кулеметні майданчики і дзоти для ведення фронтального, косоприцільного і флангового вогню, дріт колючий на кілках в кілька рядів натягнуто і встановлено пакети малопомітних перешкод. В бліндажах боєзапас приготовлений – міни протитанкові і протипіхотні, сотні ящиків з набоями і ручними гранатами. Підготували радянські сапери чотири батальйонних вузли опору, під охорону винищувального батальйону НКВС, який з місцевого активу радянського, партійного та комсомольського, мобілізованого на захист комуністичної влади створений, здали і на новий об’єкт перемістилися...

Аж тут і десант український, як сніг на голову звалився. Охорону, що окопи, бліндажі та дзоти стерегла, розігнали мимохіть – “яструбкам” чекістським з десантним батальйоном змагатися не випадає. А в штабі батальйону винищувального документацію на той УР захопили: стрілецькі карточки, схеми опорних пунктів з місцями установки мін (міни не встановлені, але місця для мінних полів були розмічені); і потрібно зауважити, що все було зроблено з толком, зі знанням справи, не абияк...

Сонце ще тільки з-за обрію виткнулося, ще й до зеніту дійти не встигло, а батальйон десантний окопи та бліндажі зайняв, малими піхотними лопатами шурує, бойові позиції дообладнуючи: тільки земля летить грудками. За годину окопи наїжачилися стволами станкових гранатометів автоматичних, кулеметів та штурмових карабінів. Міни, завбачливо припасені росіянами, десантники перед позиціями встановили і приготувалися супостата зустрічати. Тут і артилерія аеромобільна приспіла, вогневі позиції зайняла, розвідка батальйонна та бригадна по путівцям лісовим напрямки можливого підходу росіян контролює. За годину другий аеромобільний піхотний і повітряно-штурмовий батальйони підійшли, позиції зайняли праворуч і ліворуч батальйону майора Величая. Комбриг, полковник Штриголь, ще й артилерійське посилення – хай лишень третій батальйон пальне відшукає – обіцяє. Тоді зовсім добре стане – росіяни всі зуби обламають, а збити бригаду з позицій не зможуть, нехай навіть цілий корпус укріплений район штурмувати буде!

А там і гелікоптери з другим ешелоном бригади підоспіли. Висадили “банани Сікорського” тили бригадні, транспортні ескадрильї додому полетіли, вантаж боєприпасів для артилерії бригадної залишивши, а гелікоптери вогневої підтримки в розташування бригади розмістилися. На майданчик транспортними гелікоптерами доставлене все необхідне для забезпечення польотів бойових гелікоптерів бригади: пальне, боєприпаси, а осторонь вітерець димок кухні похідної розносить і намети для відпочинку екіпажів поставлені. Все ретельно замасковане, від удару з повітря майданчик прикритий двома взводами МЗА – чотири 27-міліметрових спарених зенітних автомати на шасі десантного бронетранспортера. Двадцять турбінних “Кобр[44]” – мобільний кулак командира бригади, яким він результат бою на свою користь обертати буде...

Першим на майданчик сів командир штурмової гелікоптерної ескадрильї майор Карпенко Іван Трохимович. Зробив він це класно, з парашутуванням проти вітру. Збавив швидкість, завис в двох метрах над землею і обережно опустився на неї колесами. Підкорюючись сигналам техніка, С-411А покотився убік. Слідом за командиром сіли й решта гелікоптерів вогневої підтримки. Над машинами негайно натягнули маскувальні сітки, почалася заправка пальним, боєприпаси поповнили.

На допомогу наземній розвідці полковник Штриголь повітряну розвідку на захід і південь випустив – на напрямки найбільш ймовірного підходу супостата. Ланка легких розвідувальних гелікоптерів двомісних в небо здійнялася, лиш тільки техніки машини заправили. Ледь гелікоптери зникла за дальнім лісом, по радіо один з повітряних розвідників повідомив: “До позицій другого аеромобільного піхотного батальйону наближаються танки”. Доповідає розвідник повітряний по радіо: “В танковій колоні помічені два бронетранспортера з великокаліберними чотириствольними кулеметними установками”, отже, близько підійти не дадуть. Підняв полковник трубку, і перша ланка отримала наказ негайно здійнятися в повітря...

“Значить, танки. – Міркував Іван Трохимович. – Тут потрібно кумекати...”

Зібрав пілотів командир ескадрильї, коротка нарада-інструктаж: всі досвідчені, новачків раз-два.

- Така справа, орли, кацапи на хлопців наших танки кинули. І щоб вони нам біди не наробили, ті коробки москальські спалити наказую до дідька. – І на землі патичком, в сірій пилюці малює майор схемку. – Ось така обстановка, хлопці: тут дорога, по ній рота танкова рухається, прикрита двома бронетранспортерами з зенітними кулеметами, тут лощина, тут узвишшя, тут болото. Як діяти будемо?

Танк потужною бронею захищений, тільки прямим влучанням її пробити можна. А спробуй влучи, коли броньована машина стрибає по горбах та виярках, маневрує і вогонь веде загороджувальний. Але й у гвинтокрилої машини є переваги! Гелікоптер, використовуючи складки місцевості, може підкрадатися до танку майже по-пластунськи. Потім він несподівано вискакує з-за бугра, лісочку, посадки, ловить танк в приціл і дає залп некерованими семисантиметровими ракетними снарядами, льотчики і зброярі “олівцями” звуть їх попросту. П’ять-десять секунд і гвинтокрила машина знову ховається в нерівностях місцевості.

Однак і танк не виглядає беззахисним ягням перед вовком хижим. Для боротьби з гвинтокрилами на важкі танки вже в сорок третьому році радянські конструктори почали ставити великокаліберні кулемети. Правда, влучити в вертку машину важко, але коли танки прикриті мобільною установкою зенітних кулеметів... А коли таких установок кілька одиниць є і добре продумана система зенітного вогню, доведеться тоді скрутно гелікоптерам. І зараз командиру гелікоптерної ескадрильї разом зі своїми пілотами потрібно вирішити, як розладнати цю систему, як нанести несподіваний, але прицільний удар по танковій колоні.

Тільки ж довго думати часу немає, варіанти дій ще в часи Білгородської битви продумані. Дій три варіанти намітили, командир ескадрильї ледь наказ дав: “По машинам!”, як дві ланки здійнялися в небо...

На стоянці гелікоптер виглядає незграбно, так виглядає тюлень на березі. Та в повітрі метаморфоза раптова стається з машиною: зберігши в бойовому гелікоптері всі властивості гвинтокрилою машини, конструктори Ігоря Сікорського додали до них нових, властивих раніше тільки стрімким винищувачам.

Бойовий гелікоптер ззаду й справді виглядає, як літак-винищувач. Вузький фюзеляж – ідеальна форма для руху в повітрі. Короткі, вузькі, відкинуті назад гостро зрізані крила. На підкрильних пілонах – можна на них контейнери гарматні причепити, можна і бомби взяти, – по дві “сигари[45]” на борт з ракетами.

Дві ланки – вісім штурмових “Кобр”, гелікоптерів вогневої підтримки, – йдуть на гранично низькій висоті. В кількох метрах під ними проноситься ліс. Злякано кинулася вбік сорока, промайнув косар – пілот помітив: приставив селянин долоню дашком, намагається второпати, що ж то таке промчало мимо.

Карпенко веде гелікоптер впевнено, за ним, як прив’язаний – ведений, молодший лейтенант Андрій Кириленко. Стрекочуть металеві бабки, притискуються до верхівок дерев, йдуть в район, де виявлено розвідкою танкову колону. Скритність, раптовість удару – одна з переваг штурмових гелікоптерів.

Майор робить “гірку” – потрібно оцінити обстановку власним поглядом. Ось стовп куряви над дорогою – там йдуть радянські “тридцятьчетвірки”. Гелікоптер виринув і відразу ж пірнув назад, до зеленого лісового килиму. Обстановку командир оцінив і варіант бою визначив. По радіо підлеглим мовив тільки два слова, а вони вже знають, як і що кожному робити. Ех, шкода, що штурмова ескадрилья, яка в полк гелікоптерний аеромобільної бригади входить, немає машин з керованими протитанковими ракетами!

В Білгородській битві штурмові гелікоптери, або гелікоптери вогневої підтримки “Кобра”, перше бойове хрещення прийняли. Тоді був випробуваний і варіант з керованими протитанковими ракетами, які вінницький “Форт[46]” випускає. Минулого літа, на початку серпня, коли росіяни завдали допоміжного удару на півдні, експериментальну ескадрилью майора Карпенка, керованими ракетами озброєну, перекинули на Міус-фронт. Нова зброя, яку сконструював Олександр Нудельман, в реальному бою випробування пройшла. Розробка нова була спільною: керовані протитанкові ракети разом з нашими конструкторами і інженери з Німеччини розробляли, вони теж були присутні при випробуванні нової зброї в реальному бою. Сьомого серпня вісімнадцять[47] “Кобр” з керованими ракетами в ході бою за Савур-могилу з танковим корпусом росіян в одній атаці дев’яносто ворожих танків знищили, зірвавши наступ на тій ділянці фронту.

Тільки ж окремі полки протитанкових гелікоптерів підпорядковуються командуванню фронтів і груп армій, до складу гелікоптерних полків аеромобільних бригад такі машини поки що не входять.

А жаль, зараз би однієї ланки вистачило для знищення цієї танкової колони...

...Попереду густий сосняк і стрій гелікоптерів розділяється на три групи. Пара командира ескадрильї вдарить по танкам в лоб, інша пара битиме зенітні установки, а друга ланка вдарить “ересами” збоку.

Першою в бій вступила пара майора Карпенка. Йому випало відволікати на себе увагу росіян, підставлятися під вогонь зенітних установок.

Гелікоптер Карпенко “підскочив” на п’ятдесят метрів – попереду, за півтора кілометра танкова колона. Праворуч-ліворуч від кабіни гелікоптера-штурмовика з-під крил палахкотить полум’я – по одній ракеті з кожного блока пішло на ціль. Задача – не влучити, тільки привернути увагу противника. Здається, цього майору вдалося досягти – до його машини потяглися товсті джгути трасуючих куль. З кожною секундою їх ставало все більше. Але “кобра” надійно захищена бронею і це Карпенка не тривожило. Його гелікоптер пірнає донизу, а збоку робить “гірку” штурмовик Кириленка. Залп з чотирьох ракет і гелікоптер молодшого лейтенанта йде вниз, до землі. А машина командира ескадрильї знову вгору підскакує. Залп...

Тепер вся увага росіян прикована до пари штурмових гелікоптерів і пора завдати головного удару. Коротка команда по радіо і в бій вступає решта гвинтокрилів. Пара капітана Івана Кобилецького – він заступник командира ескадрильї – б’є по бронетранспортерам з зенітники кулеметними установками. Там, де рухалася колона, палахкотить руде полум’я – бронетранспортери отримують кожен свою порцію ракет і спалахують чорно-димними смолоскипами. Димний простір крають на шматки траси великокаліберних куль гелікоптерних турельних кулеметів, б’ють щедро по танкам, заганяють екіпажі під броню.

А в атаку виходить основна ударна група. Чотири штурмовика несуть кожен по чотири важкі ракетні блоки, по сімдесят шість ракет калібром сімдесят міліметрів на машину. Боєголовка кожної ракети містить кумулятивний заряд, здатний пробити двісті п’ятдесят міліметрів танкової броні. “Кобри” вже нахилили хижі носи і, вибравши собі ціль, вдарили по танкам ракетами. Щоб розосередити увагу танкістів, гелікоптери працюють парами, одна пара б’є – інша виходить в атаку...

Задача виконана. Карпенко командує: “Збір”, і машини двох ударних груп, ледве кущі колесами не чіпляючи, прямують до сосняку, під прикриттям якого розділилися на групи. Це місце збору.

Зависнувши на висоті двох-трьох метрів, їх вже чекала пара командира ескадрильї...

...На своєму новому командному пункті полковник Штриголь розмістився, як завжди, ґрунтовно, по-хазяйськи. В бліндажах встановлені столи, поруч обладнано вузол зв’язку, телефонні дроти протягнуті до командних пунктів батальйонів. Керувати бригадою полковник волів з комфортом. Однак потрібно і саперів радянських вдячним словом згадати: стінки траншеї оплетені хворостом, по дну прокладені містки – а раптом дощ?

Полковник діяв впевнено, проінструктував командирів першого і другого батальйонів, третій аеромобільний піхотний батальйон діяв окремо, його командир ще до висадки знав свою задачу: прикрити бригаду від удару з півночі, від Ленінграду, і діяв самостійно.

Ввечері начальник штабу бригади майор Залізюк добове зведення приніс, його командиру підписати потрібно і потім в штаб армії радіограму відправити належить. Поклав полковник листок на стіл. Зведення коротке зовсім, сторінка з командирської книжки. Весь день бригади в ньому розписаний. “Об одинадцятій годині дванадцять хвилин перший АПБ[48] прийняв бій...”

Росіяни не загаялися виявити десант, вже об одинадцятій годині кинули проти десантників мотострілецький полк НКВС, який дислокувався на схід від Луги в районі Городні. Ці витязі в зелених кашкетах чистили тили Діючої армії від дезертирів та повстанців, що по селам довколишнім комуністів разом з прихвоснями комуністичними та чекістами на берізках вішати або в колодязях і ріках-озерах топили.

Росіянам було відомо, що батальйон українських десантників зайняв один з вузлів фортифікованого району. Для того, аби знищити десант, вирішили в радянському штабі, мотострілецького полку НКВС вистачить цілком. Чотири батальйони чекістів посадили на автомобілі і повезли на захід...

Полк мав автотранспортну роту і кожен батальйон – автотранспортний взвод. Тому і називався мотострілецьким. Мотострілецький полк НКВС відзначала висока мобільність і потужне озброєння: танки Т-34 і гаубиці М-30. Вони відмінно вміли робити облави на повстанців, проводити масові розстріли заручників, давити селянські бунти і пороти шомполами вагітних селянок. Тим не менш, значного спротиву місцевого населення командування чекістського полку не очікувало. Сподівалися в Кремлі, що після війни Громадянської втихомирили-таки люд, а воно он, як вийшло...

Повітряна розвідка вчасно виявила підхід противника, штурмові гелікоптери розгромили танкову роту, а артилерія розметала на тріски колону. Отримав десант передишку коротку перед головний боєм.

Досить скоро звістка про десант дійшла до штабу 3-о Прибалтійського фронту. Дізналися і про розгром штабу 6-ї армії, і про втрачене керування бойовими діями стрілецьких дивізій та танкових бригад. Однак ненадовго: знайшовся вольовий командир, взяв керування діями з’єднань в свої руки, підкорив волі своїй командирів дивізій та бригад, проти десанту стрілецькі полки і танкові батальйони кинув.

Кинути кинув, але панування в повітрі було за українською авіацією. Винищувачі закрили небо для російської авіації, тому можна десантникам не боятися удару з повітря. Пікіруючі бомбардувальники і штурмовики над дорогами висять, громлять на марші колони радянської піхоти і танки росіян; над залізницями, шосейними дорогами і путівцями баражують винищувачі-бомбардувальники, нищать автоколони і окремі легковики та вантажівки, навіть за окремими підводами і кінними візками ганяються. Тому на значній віддалі авіація і артилерія десанту б’є ворога, до рукопашної сутички справу не доводячи.

А коли сонце свій зеніт пройшло і бій в самому розпалі був, доповів командир одного з розвідувальних дозорів, які шляхи-дороги в тилу бригади контролювали: вийшов на розвідників радянський стрілецький полк з оркестром та розгорнутим знаменом і в повному складі в полон здався. Командир полку радянський майор Кононов просить командира десантників хвилину йому приділити.

Майора негайно до командира бригади доправили. Майор Іван Микитович Кононов, до того начальник оперативного відділу 2-го кавалерійського корпуса, в командування 436 стрілецьким полком 155 стрілецької дивізії вступив з січня сорок третього року і формував полк заново після того, як 155 стрілецька дивізія понесла важкі втрати на Харківщині в вересневих боях сорок другого року.

Полк і дивізія залишалися в тилу, займаючись бойовою підготовкою. Майор Кононов, за вересневі бої нагороджений орденом Червоного Прапора, на той час прийняв рішення перейти на бік українських військ з метою боротьби проти комуністів. І полк свій формував з тих, хто поділяв його погляди.

Двадцять п’ятого червня сорок четвертого року полк підняли по бойовій тривозі і кинули проти українського десанту...

Полковник Штриголь не став довго роздумувати: ось тобі, майоре, два батальйонних вузли опору, займай їх своїми батальйонами і воюй з комуністами! А ми тобі допоможемо, чим Бог пошле...

На той час відзначився і командир третього ПДБ: його бійці знайшли на дальній колії двадцятитонну цистерну зі спиртом і п’ять тонн побутового гасу в одному зі міських складів. Змішали – і вийшло чудове пальне. Заправили цією сумішшю два десятки тягачів – і за годину на вогневих позиціях стояли два дивізіони гаубиць, по дванадцять М-30 у кожному, і всі двадцять польових гармат БС-3. Половину захоплених гаубиць десантники передали полку Кононова, разом з двома батареями польових гармат...

Коротко, без емоцій виклав начальник штабу все, що за день цей трапилося. Виконала бригада задачу, на неї покладену: штаб армії радянської разом з вузлом зв’язку знищений, база артилерійська захоплена і вся артилерія ворожа нам на службу поставлена. І навіть більше того: відразу стрілецький полк РСЧА на наш бік перейшов і разом з нами за звільнення своєї землі проти комуністів кремлівських воює.

Перейшов полковник до наступного пункту і спохмурнів.

Тут потрібно згадати добрим словом саперів радянських, які укріплений район зводили. На совість все зведено, гріх скаржитися. Укриття добрі споруджені, надійні: перекриття бліндажів тримає гаубичний 122-міліметровий снаряд. За день бою бригада втратила всього дванадцять бійців вбитими і померлими від ран. А важкопоранених відразу в шпиталь фронтовий гелікоптерами переправляли...

...Ще з Великої війни у військовій медицині є поняття “золотої години”: якщо на протязі першої години після поранення бійцю буде надана повноцінна медична допомога, це врятує життя в дев’яти випадках з десяти, затримка більш, ніж на годину, приведе до того, що з десяти поранених виживе тільки один.

В українській армії до війни з Радянським Союзом готувалися і готувалися належним чином. І до збереження життя своїх солдатів ставилися серйозно, про “золоту годину” знали.

Проблема “золотої години” на війні може бути вирішена тільки радикальною зміною всієї структури надання медичної допомоги пораненим. Тут важливим є все: індивідуальні аптечки (від пакетів перев’язочних, які під час Світової війни використовували, в українській армії відмовилися рішуче і безповоротно), перев’язочні засоби, медичне спорядження, час і способи евакуації поранених.

Як правило, на полі бою пораненим надають допомогу санітари, а потім багато часу витрачається на евакуацію пораненого в тил. Під час транспортування поранені вмирають або потрапляють в шпиталь у стані, коли медицина вже безсила. Це стається тому, що при більшості бойових поранень дуже швидко – за п’ять-десять хвилин – розвивається серйозне і смертельне ускладнення – шок. Він приводить до розладнання дихання і серцевої діяльності. Ще одна небезпека – втрата крові: поранений боєць може стекти кров’ю за десять-п’ятнадцять хвилин.

Ще до війни в Україні ці проблеми були вирішені різними шляхами. Основним було рішення включити в бойові підрозділи військових лікарів для надання медичної допомоги прямо на полі бою. Військовий лікар може зробити багато чого. В сьогоднішньому бою ворожий снайпер влучив прямо в шию командиру однієї з рот. Всі дихальні шляхи були понівечені, однак людина ще жила. Секунди вирішували все. Лікар батальйону швидко вставив в горло тубус і відкачав кров з легень. За годину поранений був вже на столі хірурга в армійському шпиталі – евакуювали гелікоптером. Людину було врятовано.

Важливим також є час евакуації пораненого. Для цього ще з часу Синайського конфлікту почали використовувати гелікоптери Сікорського. Та війна стала своєрідним випробувальним полігоном не тільки для військової техніки, але й для новітніх способів порятунку життя пораненого бійця. Гвинтокрилі машини евакуюють поранених прямо з поля бою до стаціонарних шпиталів глибоко в тилу.

Перев’язочні пакети були замінені на індивідуальні аптечки, де є спеціальний джгут для зупинки кровотечі, коли боєць поранений в ногу чи руку, спеціально розроблені одноразові протишокові шприци з морфієм та багато інших новинок...

Грюкнуло щось на вході в бліндаж і на порозі черговий офіцер з’явився:

- Товаришу полковник, з півдня танки підходять! – Повідомив старший лейтенант. – Наші танки!

Разом з черговим офіцером в бліндаж ввірвався гул танкових дизелів...

За чотири доби з початку наступу, з ранку двадцять третього до ранку двадцять сьомого червня Вісімнадцята армія пройшла майже триста кілометрів. На вістрі наступу армії ішла Двадцять четверта танкова дивізія генерала Бурдейного. Полки дивізії, як рогатина нутрощі ведмедя скаженого, пропороли тили двох радянських Прибалтійських фронтів і вийшли на узбережжя Фінської затоки на захід від Петергофа, за якихось тридцять кілометрів від Ленінграду. Праворуч від танкістів генерала Бурдейного йшли дивізії Сорок п’ятого корпусу генерала Тимощука, ліворуч – Тридцять четвертого корпусу генерала Демиденка.

На світанку двадцять сьомого червня капітан Денисенко, який після виходу передового загону до Луги, знаходився в складі маленької оперативної групи при командувачеві армією, за наказом генерала Даниленка виїхав у Сто сорок п’яту механізовану дивізію. Денисенку було наказано пересвідчитися, аби піхотинці і танкісти полковника Стаєцького зайняли вказаний рубіж, обійти позиції передових батальйонів і перевірити щільність вогню – чи немає в обороні слабких ділянок, на яких можуть прорватися росіяни.

Перші повідомлення про те, що дивізія вийшла на визначений рубіж і зайняла оборону, поступили вже під самий ранок, коли командувач викликав Денисенка. Але вигляд у генерала був таким, так принаймі здавалося капітану, ніби він не вірить отриманому повідомленню.

- Судячи з донесення, обстановку в дивізії уявляють в загальних рисах. – Сказав Даниленко з сердитим виразом обличчя. – І очевидно, уявляють правильно. Загалом! Проте в подробицях, припускаю, уявляють приблизно. Тим більше, місцевості не знають і займають позиції в темряві. А росіяни на світанку можуть зробити спробу вдарити по одному з батальйонів. Тому передайте мій наказ – звернути уваги на стики. Перевірте особисто і не повертайтеся, поки власними очима не оціните позиції частин дивізії...

Денисенку здавалося, що генерал невдоволений результатами четвертого дня наступу, одначе це було не так. Результатами дня генерал Даниленко був задоволений. Вісімнадцята армія відсікла головні сили радянських військ від тилів і українські танки досягли узбережжя Фінської затоки.

Дивізії Тридцять четвертого армійського корпусу вийшли на вказаний рубіж і з ранку двадцять сьомого червня мали формувати внутрішній фронт оточення на схід від Нарви. Зовнішній фронт оточення формували механізовані дивізії Сорок п’ятого армійського корпусу генерала Демиденка. Його з’єднанням належало зайняти оборону і не допустити прориву резервів росіян до оточених військ. Це було тим більш важливо, що смуга, зайнята українськими дивізіями не перевищували сорока кілометрів – всього один денний перехід піхоти, двогодинний ривок танкових частин, – в найширшій частині.

Військове чуття командувача говорило, що набрати досить сил для прориву – як-не-як, а війна у них йтиме на два фронти – оточені не зможуть, а ззовні радянське командування їм допомогти не встигне. Резерви росіянам взяти нізвідки: тими резервами, що були під рукою, вони вже скористалися. Розраховували на 8-й танковий і 16-й механізований корпуси, але їх знищили в зустрічному бойовищі механізовані дивізії Тридцять четвертого і Сорок п’ятого корпусів його армії. Була до початку боїв 415-а[49] стрілецька дивізія, свіжа, повністю укомплектована особовим складом і бойовою технікою, вона розбита на другий день наступу. Так що, в найближчому тилу у них не могло бути резервів. Проте коли день-два прогаяти, то ці резерви можуть з’явитися і тоді доведеться сидіти під Нарвою.

Однак в найближчі два дні відбиватися від естонських з’єднань на заході і одночасно проривати фронт дивізій Тридцять четвертого корпусу росіянам забракне наявних сил, а військ досить зібрати, щоб ззовні прорватися до оточених, радянському командуванню не вистачить часу.

Тому, що вже сьогодні на світанку належало, прикрившись на сході дивізіями Сорок п’ятого корпусу, всіма силами остаточно роздавити росіян в межиріччі рік Плюсса і Луга. І командувач армії хотів знати, як зарилися в землю батальйони Сто сорок п’ятої дивізії, в яку він і посилав свого офіцера для доручень. Бо він не звик покладатися на своє воєнне чуття, яким би безпомилковим воно йому не здавалося.

Командувач армії вже був щасливим усвідомлення вдало початку, розвитку і майже готового завершення бойовища і передбачав перемогу як не сьогодні ввечері, то завтра-післязавтра. Але це його щастя і віра в своє передбачення виражалися тільки в одному: в усе нових і нових наказах, спрямованих на те, аби майбутня перемога була забезпечена всебічно і остаточно, і в прискіпливій перевірці того, як виконані його попередні накази, які він віддавав з цією ж метою.

До початку світанку залишалося менше години і командувача непокоїла думка, що оточені між Нарвою і Лугою росіяни все-таки підуть на прорив. Хоча ознак цього ще не було. І Даниленко вважав, що одночасно приголомшене і розлютоване вчорашнім днем, верховне командування росіян – хоч би з впертості – до ранку двадцять восьмого червня не прийме рішення відвести війська і кинути оточені радянські дивізії на прорив. Ймовірно, вони лишаться на місці, а, можливо, приведуть себе в порядок і спробують контратакувати естонців. І одночасно його ще більше турбувала можливість прориву до оточених ззовні.

Саме тому, а не від невдоволення минулим днем його обличчя не покидав вираз похмурої стурбованості, яку помітив його офіцер для доручень капітан Денисенко...

Денисенко зробив на “луазі” не менше десяти кілометрів в досвітніх сутінках. “Луаз” пірнув у виярок, заревівши мотором, вибрався нагору і помчав широкою просікою – тут мали прокласти чи то високовольтну лінію, чи то трасу майбутньої дороги. Перед Денисенком постала картина написана вогнем та залізом, котре впало з неба: тут на танкову колону росіян вчора ввечері навалилися наші штурмовики та гелікоптери. Праворуч і ліворуч від дороги, близько і далеко – скрізь виднілися сліди вечірньої баталії: стояли спалені радянські танки, розбиті гармати, артилерійські тягачі і вантажівки. І трупи, багато трупів радянських солдатів... І знов розступився ліс – то наближаючись до дороги, то віддаляючись від неї.

Він ледь не зав’яз у болоті і з’явився у штабі передового – другого – батальйону танкового полку Сто сорок п’ятої механізованої дивізії за кілька хвилин до сходу сонця. З командування там не було нікого: командир 145-го танкового полку, який з вечора йшов з передовим батальйоном, пославши донесення в штаб дивізії, відбув до головних сил полку, аби підігнати їх на марші, а командир батальйону пішов в роти з тією ж метою, з якою прибув Денисенко – перевірити готовність системи оборони.

В найближчій роті комбата капітан не застав – майор вже пішов звідти. Знайшов Денисенко командира батальйону тільки в другій роті. Дізнавшись про доручення – комбат був знайомий капітану ще з часів навчання на академічних курсах – майор помовчав, а потім спитав, чи був він в штабі дивізії і як з висоти армійського штабу виглядає становище його батальйону.

Денисенко відповів, що в штабі Сто сорок п’ятої дивізії він не був, а в батальйоні все в порядку.

- Отой розгром на дорозі, то не твої танки вчинили? – Кивнув кудись на південь Денисенко.

Високо над головами пройшли дві ланки штурмовиків. Пройшли на північний схід і сховалися за дальньою кромкою лісу з тонким затихаючим звуком. Потрібно віддати льотчикам належне: авіація всі ці дні весь час діяла над передовими частинами армії. Всю її кинули вперед, забезпечувати невпинний рух танкових колон. Взагалі, без авіації, потрібно віддати належне, успішне проведення операції було б неможливе. Винищувачі Другої повітряної армії та зенітно-ракетні дивізіони, дислоковані в Естонії, прикрили війська і забезпечили панування в повітрі, а це дозволяло наземним силам утримати високий темп наступу.

За ці дні все було, чого тільки не траплялося. І командир штурмового авіаційного полку в одному бронетранспортері з комбатом три дні підряд – куди майор, туди і він, наводив свої штурмовики на цілі. І самохідні гаубичні батареї батальйону придавали і відбирали, і на допомогу іншим батальйон кидали. Артилерія, разом з авіацією, працювала безперервно – і своя, полкова, і дивізійна, і придана, і підтримуюча...

- Розгром вчинила авіація... гелікоптери. – Поморщився, як від зубного болю, комбат. – Виявили кацапів на марші і вдарили ракетами. А ми підійшли за чверть години і тільки довершили справу.

І то була правда. Ввечері, коли вже майже смерклося, повітряна розвідка дивізії повідомила по радіо, що прямо на маршруті батальйону приданий дивізії полк штурмових гелікоптерів роздовбав на просіці танкову колону росіян. Попереджені розвідкою, танки другого танкового батальйону вишли до цієї просіки і з ходу вдарили по вцілілих танках, тягачах, автомобілях. В нічних сутінках росіяни бачили тільки непевні темні силуети та спалахи гарматних пострілів. А танки українців ховалися в темряві, невидимі для ворога. А навідники та командири українських танків противника в нічні приціли бачили пречудово.

Потім танкісти гнали розгромлений танковий батальйон до самого ручаю. На берег вийшли “на плечах” росіян. Перший же КВ, який спробував переправитися на східний берег, обвалив дерев’яний міст, разом з ним завалившись кормою у воду. Ще один КВ застряг на грузькому березі. Два БТ-7 і два Т-34 застрягли посеред ручаю. Ручай цей був не таким вже й широким, влітку його, безперечно, могла б “курка вбрід перейти”. Але дощі, що йшли другу декаду червня майже через день, підняли рівень води і ґрунт геть розмок. Танки росіян застрягли в багні і екіпажі покинули їх, навіть не підірвавши свої бойові машини. Як повідомив заступник командира батальйону, їх не встигли чи не змогли спорядити підривними зарядами.

Штурмовики пройшли і знову стало тихо, тільки з боку оточених на заході радянських військ долинав гул артилерії, якого ні командир танкового батальйону, ні капітан Денисенко не помічали: звикли.

Танки, залишені посеред річки, стояли з відкритими баштовими люками. “Тридцятьчетвірки” були з перших серій – люки мали трапецієподібну форму. І ще відмітив про себе капітан, що танк БТ-7 має прізвисько “Міккі Маус” недаремно – овали баштових люків жваво нагадували вуха отого мальованого мишеняти з мультфільму Уолта Діснея...

Майор, командир танкового батальйону стояв поряд, також дивився на річку і, здавалося, забув про капітана зі штабу армії. Ніч, що закінчувалася, видалася тривожною. Командир другого танкового батальйону 145-о танкового полку Сто сорок п’ятої механізованої дивізії майор Діденко весь час, поки вона тривала, відчував той тягар особливої, ні з чим не зрівняної відповідальності, яка звалилася на нього, і від якої втомлюються сильніше, ніж від найважчої та безсонної роботи. Танки його батальйон розтяглися на кілька кілометрів і стояли, розвернувши стволи гармат і на захід, в бік оточеного радянського угрупування, і на схід, в очікуванні можливого зустрічного удару росіян ззовні, з боку Ленінграду.

Ніч була непроглядна, а людей, крім екіпажів танків, було обмаль: неповна механізована рота полку. Її два взводи разом з танками батальйону йшли на вістрі удару полку і зараз були розсипані вздовж колони танків в охороні. Коли б росіяни вирішили прориватися вночі, то Діденко міг розраховувати тільки на свої танки. Це могла бути тільки піхота росіян і вночі майор страхався її найбільше – а ну, як звідусіль полізуть! Комбат наказав, на випадок атаки, бити по піхоті шрапнельними снарядами. Він поставив в охорону всіх поголовно, крім екіпажів, і сам, не склепивши повік, обходив пости, більше всього боячись, що москалі перепливуть річку, підкрадуться до його танків і попалять їх. На заході всю ніч била артилерія, а на сході стояла мертва тиша. І вона здавалася значно страшнішою того гула бою, який чувся на заході.

Все це турбувало вночі і продовжувало турбувати командира батальйону вранці, майор Діденко одночасно з тривогою та полегшенням очікував на світанок...

- Багато машин втратили? – Звернувся до майора Денисенко.

Комбат глянув похмуро на капітана і відвернувся, нічого не сказавши.

- Зараз у мене лишилося дев’ятнадцять машин, але шість ось-ось мають вийти з ремонту. – Проказав нарешті. – Одну втопив у перший день наступу, як річку по дну форсували, ще одну того ж дня в болоті залишив, два танки на мінах підірвалися, ще два протитанкісти підбили. А шість машин вчора вдень спалили. – І комбат вилаявся похмуро. – Потрапили в засідку, колона стала, а тут смертники з кущів полізли з мінами протитанковими та зарядами вибухівки. Шість танків мені кацапи, трясця їхній матері, спалили і два екіпажі загинуло. – Він знову вилаявся, зі злістю сплюнувши на землю. – Шість машин і два екіпажі ні за цапову душу віддав! – Майор повернувся і пішов до своєї “кашеемки[50]”, що стояла віддалік.

Втрати в батальйоні були і вбитими, і пораненими, коли всіх разом рахувати – сорок двоє бійців за всі чотири доби наступу. І половина за один вчорашній день – десять загиблих і дванадцять обгорілих!

За ці чотири доби всі в батальйоні – від його командира до рядових бійців – втомилися до краю. Москалі – противник такий, що шапками не закидаєш! Зіткнулися – відразу бій, не відпочинеш. Відпочити, поспати можна тальки під час паузи. А що за пауза в час наступу? Один бій закінчився, а другий ось-ось почнеться. Під час цієї паузи багато на сон не викроїш. І вночі також. В наступі, по суті, не ночували, кожну ніч – вперед і вперед! не згадаєш, коли й спали. Хоча спали, звичайно. Тому, щоб бійці під гусениці не звалилися, заснувши, піхоті приданої роти наказав майор на марші перебувати всередині бронетранспортерів, аби хоч трохи поспали. На броні танків не залишилося жодного бійця і жалість ця негайно боком вилізла – шлях батальйону перекрили засідкою і, ледь колона завмерла на дорозі, з кущів кинулися до машин смертники з мінами і зарядами вибухівки. Від тих кущів до дороги метрів десять-п’ятнадцять, де екіпажі вилізли назовні, встигли відкрити вогонь з пістолетів-кулеметів, а де вляглися хоч на п’ять хвилин поспати – згоріли! Придана батарея самохідних гаубиць вдарила вздовж дороги по кущам шрапнельними снарядами, але поки перебили тих москалів, шість танків вони спалили. І що найгірше – два екіпажі загинули...

Батальйон озброїли удосконаленими “сорокчетвірками” – танками Т-44М. “Емки” , по суті, були новими машинами, мали нову башту з встановленою потужною гладкоствольною 105 міліметровою танковою гарматою, розвиток 90-міліметрової “Рапіри”, більш міцну броню, більш потужний двигун, прилади нічного бачення для механіка-водія, командира і нічний приціл навідника. Машина призначалася для глибоких танкових проривів, танкові і механізовані дивізії, озброєні “емками” могли діяти на велику глибину.

Майор, фанат танкової війни, полюбив їх гаряче і усім серцем.

І от за якісь десять хвилин навіть не в бою, а через власну недолугість, він втратив шість цих прекрасних машин. І десять танкістів, кожного з яких знав краще, ніж власного брата, згоріли в своїх “емках”, як в сталевих крематоріях. Тільки через те, що їхній командир не продумав добре наказ!

Було від чого майору злитися і то виключно на самого себе!

...Світанок вже зайнявся і стривоженість командира батальйону дещо пригасла. Діденко і капітан йшли по сирій, м’якій, як губка, землі, що вдавлювалася під ногами. КШМ командира батальйону стояла в укритті за невисоким пагорбом. Біля машини була виставлена охорона і метрів за п’ятдесят в щойно відритому окопчику стояв станковий кулемет на тринозі і виднілися голови трьох бійців. Двоє дрімали, накрившись шинелями і поклавши голови на бруствер, а один пильнував. На тому боці ручаю були росіяни.

Не встигли офіцери розміститися в штабному відсіку “кашеемки” і розстелити карту, як ззовні почувся знайомий голос заступника командира Сто сорок п’ятої дивізії полковника Дудки.

- Ну, де ваш командир батальйону? Ведете, ведете і ніяк не доведете!

Поспішно вибравшись з машини, майор і Денисенко побачили біля неї чотирьох офіцерів: заступника командира дивізії полковника Дудку, командира 434-о механізованого полку підполковника Марачевича і командира першого батальйону цього полку майора Волощука. Поряд з ними топтався заступник начальника розвідки 145-о танкового полку старший лейтенант Жарчинський.

- Товаришу заступник командира дивізії... – Почав було Діденко.

- Жарчинський вже доповів. – Перебив доповідь майора Дудка. – А ось тебе можу порадувати: доповідаю, що піхоту привів. Радий? – Полковник кивнув на підполковника Марачевича і командира першого батальйону його полку.

- Ще й як, товаришу полковник! – Полегшено зітхнувши, мовив Діденко. І цьому його зітханні виразилося все, що було пережите за цю ніч.

- Сам заступник командира дивізії з головним батальйоном прибув. Двадцять п’ять кілометрів до ранку зробили! Це після нічного бою! – Збудженим і радісним голосом промовив Дудка.

Над головами, зблиснувши іскрою в промінні сонця, пройшли на захід наші штурмовики. Всі, задерши голову, проводили їх поглядом, аж поки літаки не сховалися в темній частині горизонту.

- Здраствуй, Юрію. – Відступив убік підполковник Марачевич. – Генерал уточнює обстановку?

Не так давно Марачевич передавав капітану Денисенку справи, навчав його основним обов’язкам офіцера для доручень. Потім отримав чергове звання і прийняв полк в дивізії полковника Забродського.

- Здоров’я бажаю. – Так само тихо, як і командир полку, промовив Денисенко. – Так точно, генерал-лейтенант наказав особисто перевірити, як ваша дивізія оборону займає.

- Тоді записуй. – Марачевич дістав зі своєї командирської сумки карту і розгорнув її. – Перший батальйон займає оборону ось на цій ділянці. – Показав олівцем. – Другий ось на цій. – Денисенко старанно переносив обстановку на свою карту. – Ділянки оборони завеликі, як бачиш, але місцевість тут болотиста і це враховано. Третій в резерві, разом з танковим батальйоном і артдивізіоном. Ударити росіяни можуть ось тут і тут. – Підполковник різким рухом олівця показав напрями ймовірних ударів ворога. – В разі спроби прориву на захід, зможу парирувати. Батальйони займуть оборону о шостій п’ятнадцять. Інженерно-саперна рота полку вже приступає до обладнання позицій першого батальйону, потім другого. Готовність інженерних робіт першої черги до одинадцятої години...

А віддалік вже ревіли дизелі полкових землерийних машин – готувалася друга траншея. Там, де мала пройти перша, енергійно махали малими піхотними лопатами солдати – взводи приступили до обладнання опорних пунктів. Одна з “пезеемок[51]” відривала окопи для стрільців, кулеметників, гранатометників, починалося обладнання командно-спостережних пунктів рот.

Самохідно-артилерійська установка, що стояла метрів за сто від КШМ командира танкового батальйону, раптом повела стволом і всіх змусив здригнутися несподіваний постріл: з чавунним шумом снаряд 155-міліметрової гаубиці умчав вдалину і на тому боці ручаю плеснув в небо чорним прахом вибух.

Капітан дістав бінокль і глянув туди, куди стрельнула самохідна гаубиця. Там, на російському боці, вже копирсалися в землі сіро-оливкові мурахи. По всій лінії вздовж ручаю метрів за сто-двісті від русла летіла в наш бік земля – росіяни також, як і наша піхота, обладнували оборону...

Командувач армії під ранок другого липня тимчасово переніс свій командний пункт до Ропші, але весь день продовжував керувати зі свого рухомого КП – штабного автобуса, змонтованого на вантажівці.

Командний пункт, де в виритих інженерно-саперним батальйоном укриттях знаходилися штабні автобуси, був по периметру оточений вартовими, що стояли за двадцять метрів один від одного. Зовсім поряд з закритими маскувальними сітками укриттями, куди загнали автомобілі штабу, були розкидані гусеницями танків і бронетранспортерів окопи, в яких ще вранці сиділи росіяни.

Капітан Денисенко зупинився перед загнаним в укриття штабним автобусом, змонтованим на повноприводному трьохосному автомобілі, чекав, поки ад’ютант, який зайшов всередину, доповість про нього. З автобуса вийшов начальник штабу, сів у свій “луаз” і поїхав. Мабуть, генерал Даниленко викликав його до себе, аби дати вказівки на завтрашній день...

З того часу, як дивізії Вісімнадцятої армії вийшли до узбережжя, у офіцера для доручень турбот тільки прибавилося і Юрко на собі спробував, що це таке: “ніколи вгору глянути”.

...Нарешті ад’ютант вийшов з кунга і Денисенко, зайшовши всередину, побачив, що в салоні, крім командувача, знаходився начальник оперативного відділу і командир танкової дивізії генерал Бурдейний.

- Товаришу командувач, капітан Денисенко за вашим наказом прибув.

Даниленко підвівся, взяв карту, що складена гармошкою лежала край столу, і став розкладати її. Денисенко допоміг, підійшовши до столу з іншого боку.

- Поїдете в Двісті тридцять четверту. – Сказав командувач. – Спостережний пункт на п’ятнадцяту годину перемісився ось сюди. – Генерал показав олівцем на карті.

- З дивізії ще не повідомляли. – Зауважив начальник оперативного відділу.

- В оперативний відділ ще не повідомляли, а мені Лосєв зателефонував. Бачиш, куди він заліз? Доповідає, що в тилу у росіян чути звуки бою. За ніч планує вийти ось сюди. – Даниленко знову показав олівцем на карті. – Розраховує на випадок успіху з’єднатися з союзниками. Естонський корпус вийшов на дванадцяту годину ось на цей рубіж. – Провів в повітрі лінію командувач армії. – Сусіди у Лосєва відстали, і праворуч, і ліворуч, ось бачиш на скільки? Але Анатолій Іванович доповідає, що за фланги не боїться, буде продовжувати рух. Що буде продовжувати – правильно. А от як у нього фланги забезпечені, своїми очима, Юрію Георгійовичу, глянь. Першим з’єднатися з союзниками кожен хоче, тому припускаю, що полковник зайве ризикує. У цьому випадку наполягай на внесені необхідних коректив. Але тактично, полковник і сам грамотний. Задача зрозуміла?

- Коли з’єднаються, капітане, особисто пересвідчитися. Потім повертайтеся.

Денисенко зроби крок назад від столу і кинув руки по швам.

...До третього батальйону 700-о механізованого полку Двісті тридцять четвертої дивізії полковника Лосєва капітан Денисенко дістався швидше, ніж гадав, хоч по дорозі довелося обганяти батарею важких 203-міліметрових гаубиць. З позавчорашнього дня, коли він був у дивізії, дорогу вже розчистили від загороджень, розмінували і встигли розбити гусеницями танків, бронетранспортерів, важких артсамоходів і тягачів, що підтягували до переднього краю артилерію. Тепер, коли росіяни з кожним днем все жорсткіше економили снаряди, ми зухвало тягли на пряму наводку навіть великі калібри.

Сьогоднішній ранок другого липня Двісті тридцять четверта механізована дивізія продовжувала займатися тим же, чим займалася шосту добу, як Вісімнадцята армія вийшла до узбережжя Нарвської затоки – трощити радянську оборону, іноді вриваючись в неї, а іноді вгризаючись, вминаючись і вдавлюючись. Дивізія разом з іншими нашими частинами добивала оточених в Нарві-Івангороді росіян. Далеко за спиною чулося гуркотання, що віддалялося на північ – там опиралися головні сили 11-ї гвардійської армії, притиснуті до узбережжя, але й тут в Івангороді у москалів лишалися в строю ще десятки тисяч людей.

Вранці після артпідготовки рвонули вперед, то ж всім в дивізії здавалося: ось-ось з союзниками з’єднаємося, і в штабі та на КП дивізії товклося все корпусне начальство. Росіяни билися знавісніло, хоча за всіма ознаками були вже на краю загибелі. Бійці на передньому краї відчували це не гірше, ніж генерали і штабні офіцери. Можливо, навіть і краще, бо відчували опір москалів на власній шкірі. І в бій люди йшли останніми днями розлючені, крім всього іншого, ще й цим безглуздим опором кацапів. Злість їхня посилювалася, до того ж, і власною втомою.

Командний пункт полку виявився не на тому місці, де був всього півтори години тому, а перемістився ще на триста метрів вперед і знаходився в руїнах. Командир полку показав на карті останню обстановку. Підполковник збирався йти в батальйони: бій втягнувся в окраїну міста і видно його було погано.

- Вперед вирвався третій батальйон, – показав підполковник на карті, – то ж фланги йому потрібно забезпечити і стик з сусідами, аби не підрізали. То я в перший йду, а ти, капітане, до Олекси Береста...

Ось вона, перша вулиця Івангорода, до якої йшли з двадцять третього червня. І дійшли на десяту добу. Ідеш серед руйновищ і згарищ, на кожному кроці натикаєшся на трупи росіян. Більшість без чобіт, босі, на голих ногах – брудні онучі. Це їхні похоронні команди складали трупи і знімали взуття для тих, хто ще живим залишався. З таким ставленням кацапів до своїх мерців капітан стикався ще на Прип’яті, коли в розвідувальні рейди в тил до москалів ходив. Звичайно, його трупами москалів не здивуєш, хоча тут, в Івангороді, вони на кожному кроці, у всякому вигляді. Он, цілий штабель – самі росіяни складали. Тут, на міській околиці, рештки будівель по всій вулиці ними завалені...

Як будуть відбудовувати ці руїни, мертвяків кацапських не одну тисячу вивезти доведеться. Хоча, коли всі вони, ці вулиці, тепер такі, то простіше буде місто на новому місці звести.

Скоро побачимо, які вони, вулиці Нарви-Івангорода. Скоро все побачимо...

...Ми мовчали, а росіяни всю ніч і початок ранку, то там, то тут стріляли, як навіжені – мабуть, нерви закінчилися, а передчуття кінця росло. І це радувало, дозволяло думати, що сьогоднішній бій буде дійсно останнім і недовгим.

Коли почалася артпідготовка, в батальйон прийшов командир дивізіону з самохідного артполку приданого Двісті тридцять четвертій дивізії.

- Богу війни! – Труснули його правицю Денисенко і комбат. – Ти що, з самого ранку на вогневих?

- Ночував тут. З вечора роботу з особовим складом проводив.

- Щоб надвлучний вогонь дали. – Сказав командир дивізіону. – Все живе мертвим зробили...

- Значить, твої начальники на “руки вгору” не сподіваються?

- Не схоже. За ніч боєкомплект знову до повного довели... – Майор-артилерист з досадою махнув рукою. – Хоча вчора, коли про Курочкіна повідомили, думав, що й наші кацапи здадуться...

Артпідготовка добігала свого кінця. Сьогодні працювала артилерія середніх калібрів, на прямій наводці: підтягнули її за ніч скрізь, де тільки можна, впритул. Того глухого, глибокого струсу землі, яке викликають близькі удари великих калібрів, не було, однак все навкруги гриміло і стукотіло, а одна батарея лупила по позиціям москалів зовсім поряд, здавалося, що над вухом хтось весь час колов з тріском та виляском скляні банки об бетонну стінку. В звуках артилерійського бою було щось завзяте і дзвінке, можливо від того, що сходило сонце і все навколо було в його яскравому промінні.

Рештки будинку, де ночували, були всього в двох сотнях метрів за спиною. Попереду ж був передній край. Він йшов на цій ділянці по залишкам крайніх будинків приміського селища, відбитого вчора у росіян. Перед ротами лежало близько дев’яноста метрів відкритого пустиря, а за цим пустирем тяглася побита снарядами бетонна стінка, невисока, метрів зо два. Артилерія й зараз продовжувала садити по ній.

Вчора ввечері росіяни ховалися там, прямо за цією стінкою, били звідти з кулеметів та гвинтівок.

За нею починалася територія якогось заводу, чорно-червоні цегляні стіни корпусів, збудованих на початку століття, видно було тільки від даху до половини. Скоріше за все, росіяни за ніч відійшли туди, в глибину території, але це стане зрозумілим тільки за кілька хвилин, коли роти зроблять перший кидок.

Чекає командир другої роти, він сидить поряд, праворуч. Він щойно висовувався, віддавав якийсь наказ, і Денисенко бачив його суворий, зосереджений профіль. Чекають кулеметники в бронетранспортері, вони будуть прикривати вогнем кидок взводів роти. Ще вчора ввечері вони засікали вогневі точки, звідки росіяни вели вогонь, а вночі спостерігали за спалахами. Другій роті бігти до стінки зовсім близько, в третій роті відстань кидка трохи більша. В кількох місцях вирви і розкидане вибухами груддя. Та ще розкидані густо трупи росіян навколо – вони вирізняються своїм оливковим, захисного кольору обмундируванням, – десятків зо п’ять. І посеред пустиря два спалених Зіс-5: одна вантажівка-трьохтонка лежить на боці, інша з розбитою кабіною сидить на пузі, ось і все. Мабуть, потрапили під обстріл установки залпового вогню...

Коли роти зроблять перший кидок, він, Денисенко, залишиться тут на командному пункті батальйону, разом з кулеметниками, які прикривають атаку. Коли кидок буде вдалим, він відразу ж піде слідом за ротами, а коли станеться заминка – судячи по обстановці. Артилеристи допоможуть, оброблять ділянку ще раз прямою наводкою, і бійці Олекси Береста знову спробують... А, можливо, і самому доведеться піднятися і повести в атаку. Всяко буває... Хоча й не віриться в таку невдачу, але жевріє сподівання, що все сьогодні з перших хвилин вийде так, як потрібно. Є навіть думка, що перед тим, як роти кинуться вперед, з-за стінки з’явиться білий прапор, як сталося – так кажуть – вчора, на ділянці Сто тридцять четвертої дивізії...

Під вухом лунко тріснули скляними банками три останніх постріли і настала миттєва пауза. Заревіли дизелі бронетранспортерів і праворуч і ліворуч виповзли з укриттів зелені приземкуваті коробки та й ринули через відкритий простір до стінки. За ними, прикриваючись бронею, з криками, хоча за ревом двигунів цього не було чути, бігли бійці другої роти. На кінцях стволів їхніх легких кулеметів і штурмових карабінів спалахували і тяглися білими метеликами до стінки трасуючі кулі. Бійці бігли через відкритий простір, а росіяни по них не стріляли. Потім один упав. “Значить, все-таки стріляють...” – подумав Денисенко. Однак солдат піднявся і капітан зрозумів, що боєць просто спіткнувся. Ось ще один впав, скочив і побіг вперед. за дві-три хвилини всі, кому це належить в першому кидку, були біля стінки. Хтось заліг за нею, бронетранспортери вели вогонь за своїх великокаліберних кулеметів понад загорожею, хтось через проломи перебрався на той бік. Заревіли дизелі самохідок, машини батареї дружно вивернули з укриттів і попрямували за бронетранспортерами.

Проте білих прапорів не було, хоча росіяни все ще не стріляли...

Бій тривав, сонце неквапливо підіймалося до зеніту, але після шостої години просування вперед не було. Після закінчення артпідготовки роти третього батальйону з ходу врізалися вглиб російських позицій, а далі – ні просунутися, ні повернутися! І тільки після полудня, на четверту годину третя рота нарешті зайняла на правому фланзі руїни, що стояли окремо, і звідки щільно били кулемети. Цьому успіху не придали особливого значення, тільки помітили, що вогонь росіян і ліворуч став слабшати, аж поки геть не припинився. Бійці не встигли зрозуміти, що сталося, аж раптом зовсім близько, метрів за триста, над наступними руїнами, побачили трикольоровий – синьо-чорно-білий – прапор.

Так прагнули до цього останніми днями, а з’єднання все одно відбулося несподівано! Рота побачила прапор, кинулася прямо до нього і – втратили двох бійців: в лівий бік вдарив російський “дегтяр” з розбитої цегляної будки. Розізлилися, засліпили кулемет вогнем, підповзли і закидали гранатами всіх, хто там був. Закидали ґрунтовно. Навкруги вся земля була в клаптях людських тіл та всякого дрантя. І в самій будці було повнісінько мертвих азіатів. Будка стояла на узгірку, її оточував окоп і з двох сторін йшли ходи сполучення. Але там мертвих не було – всі в будці. Мабуть, тут ховався від обстрілу цілий взвод росіян.

А потім відкрито, ніби вже нічого не могло статися, ривком пробігли метри, що залишилися до залишків будинку під синьо-чорно-білим прапором. І дійсно, нічого не сталося: росіяни не стріляли – або відійшли, а скоріше за все закиданий гранатами кулемет був тут у них останнім.

В руїнах з прапором, коли добігли до них, було всього десяток бійців: командир взводу – молодший лейтенант і дев’ятеро його бійців. В їхній особі і зайняв Естонський корпус ці останні, з того, західного боку, руїни. Одночасно з ними батальйон старшого лейтенанта Береста зайняв з нашого, східного боку ці останні руїни. Росіяни не стріляли: тут – як відрізало, а праворуч і ліворуч ще йшов бій. І з незвички це здавалося дуже далеко, бо вчора і позавчора, весь день сьогодні – біля самих вух.

Прапор у хлопців з естонського корпусу був саморобним – зшитий з синьої та чорної смуг і шматка білого простирадла. Прапор був прикручений телефонним дротом до шматка палиці від гардини. З того боку, від естонців, ніхто не підходив і командир взводу надряпав в своїй офіцерській книжці коротке донесення та й відправив його з одним зі своїх солдатів. Командир третьої роти зробив те ж саме.

Потім розстелили плащ-намет прямо на землі, висипали на нього запас сухарів і пустили по кругу дві фляги з горілкою – у командира роти було у запасі на такий саме випадок. Естонцям випити першими дали – з поваги до їхньої армії та їхньої солдатської долі. Естонський корпус у безперервних боях з кінця травня – відколи росіяни спробували завдати удару на півночі, в Фінляндії, і тут, на південному березі.

Потім в роту прийшли командир батальйону і капітан Денисенко. Пробираючись руїнами міста, Денисенко з легким збентеженням подумав, що ще ніколи не бачив такого видовища смерті, яке відкрилося його очам на руйновищі Нарви-Івангорода. Вулиці і пустирі були суціль зриті вирвами; в окопах, що тяглися в багато рядів, один за одним, виднілися страшні сліди рукопашних сутичок: понівечені тіла росіян лежали так густо, що під ними не було видно землі. А навкруги валялося все те, що і всюди: гвинтівки, карабіни, пістолети-кулемети, ручні кулемети, протигази і речові мішки, казанки, пілотки і кашкети з захисного кольору зірочками, скривавлені бинти і розчавлені підошвами трикутники фронтових листів...

А потім росіяни стали здаватися. З руїн виповзали з білими прапорами, з рушниками, кидали в купу зброю і шикувалися в колони. Вдалині, біля ближчих руїн виднілася довга колона росіян з великим білим полотнищем і рухалася в тил Вісімнадцятої армії, а друга, перетинаючи вулицю – на захід, до Нарви.

Ось так просто, навіть буденно, виглядала ця подія там, де опинився капітан Денисенко, виконуючи завдання командувача Вісімнадцятої армії. Значення цієї події було усвідомлене пізніше. А зараз в душах бійців змішалося і радісне відчуття, і втома від бою, і деяка розгубленість перед майбутнім, і якийсь дивний подив: невже з’єдналися? А що накажуть тепер? І на інших ділянках фронту, праворуч і ліворуч, ця подія сталася за півгодини, можливо, пізніше чи раніше. І навряд все виглядало урочисто, хоча результатом того, що сталося, був кінець трьох радянських фронтів, всього північного флангу цієї війни...

...Вранці дванадцятого липня командувача Вісімнадцятої армії викликав по телефону генерал Малиновський і наказав прибути в штаб фронту. По обіді мали підписати капітуляцію радянських військ: тут, в Прибалтиці, на Псковщині, в Карелії і на Півночі. До польового аеродрому транспортного авіаполку довелося добиратися по дорозі, яку нещодавно обробляла наша авіація. З цих фронтових доріг вже багато днів поспіль стягували трофейну техніку, а справну гнали своїм ходом. Однак навкруги лишалося стільки прикмет катастрофи, якої зазнали радянські війська, що проїжджаючи мимо – хоч-не-хоч – думав про це.

Нормальна людська чуйність на війні притупляється. Вона й не може не притуплюватися, було б ненормально, коли б вона залишалася такою ж, як і у звичайному житті. Мертва людина, яка на узбіччі дороги лежить, і одягнена в чужий однострій не може сприйматися, як звичайний мрець, несподівана і насильницька смерть якого в нормальному людському розумінні – нещастя. Смерть людини, одягненої в чужий однострій на війні не сприймається, як нещастя. І понівечені пожежею та вибухами, покручені машини з чужими розпізнавальними знаками, які врізалися одна в одну, не сприймаються, як результат катастрофи, про яку в звичайному житті думають із жахом. Ці понівечені вогнем і вибухами чужі мертві машини, разом з чужими мерцями, на війні не сприймаються тобою, як нещастя, хоча б тому, що вони є результат прямих чи побічних твоїх власних зусиль, здійснюючи які, ти сам можеш стати мерцем.

І все-таки, хоча ти й переможець, важкий трупний сморід, що стелиться вздовж доріг від отих незліченних мерців в чужих одностроях, які лежать по лісам, – запах нещастя. І цей супутній війні запах нещастя усвідомлюється людьми, які спостерігають видовище чужої військової катастрофи. Усвідомлюється, не зважаючи на всю їхню віру в справедливість того відомщення, яке вони здійснюють...

...Вони ввійшли – військовики з орденами на кітелях, в блискучих чоботях, партійні діячі в напіввійськових одностроях. Генерал Малиновський запрошує їх сідати. Сідають, сумирні, шанобливі. На чолі делегації маршал Будьонний. Разом з ним Олексій Кузнєцов – секретар ЦК ВКП(б) і перший секретар Ленінградського обкому і міськкому комуністичної партії, Петро Попков – голова Ленінградської міськради, Олексій Косигін – заступник голови Раднаркому СРСР, комісар державної безпеки третього рангу Микола Лагунов – начальник управління наркомату держбезпеки по Ленінградській області, комісар державної безпеки третього рангу Іван Шикторов – начальник Ленінградського управління наркомату внутрішніх справ по Ленінградській області. Це представники уряду новоствореної республіки Інгрія.

Даниленко глянув на генерала Малиновського, начальника штабу фронту генерала Миколаєнка, на командувачів та начальників штабів естонської та латвійської армії, Російської Добровольчої армії та РОА і раптом відчув в повітрі тонкий аромат смоли соснової, п’янкий запах лісу. Будиночок КП щойно зведений і поруч нього лісочок сосновий – красиве і зручне місце неподалік від західного берега Псковського озера. Степан Архипович подумав, що полонення залишків військ 3-о Прибалтійського фронту ставить в Псковсько-Нарвській наступальній операції навіть не крапку, а великий окличний знак.

Хоча і після тих всього лише чотирьох днів стрімкого навального наступу, за які – замість запланованих п’ятнадцяти – його армія блискавичним трьохсоткілометровим кидком вийшла до узбережжя Фінської затоки, ще точилися бої з оточеними військами росіян. Але капітуляція противника, ось вона – в особі радянських військових і політичних керівників, яких доставили українським транспортним літаком з колишнього Ленінграду сюди, на командний пункт командувача Північного фронту...

...Військовий підсумок Нарвської операції, що закінчилася, був надзвичайно великим, а політичний – так взагалі незлічимий! Війська росіян в Прибалтиці вдалося прихлопнути, не дозволили кораблям Балтійського флоту евакуювати до Кронштадту та в Ленінград рештки розбитих дивізій на узбережжі.

Вісімнадцята армія і Естонський корпус взяли понад шістсот тисяч полонених, понад чотири тисячі гармат і мінометів, близько дев’ятисот танків. При цьому загальна чисельність українських і союзних військ не перевищувала двохсот тисяч солдатів і офіцерів. Виходило, на круг, взяли втричі більше, ніж самі мали! Правда, технічна оснащеність українських і естонських дивізій радянські з’єднання перевищувала: одна Вісімнадцята армія перед початком наступу налічувала майже тисячу шістсот танків, півтори тисячі самохідних артилерійських установок, майже дві тисячі гармат і мінометів (без приданих артилерійських частин і з’єднань), більше двох тисяч бронетранспортерів. Естонський корпус мав менше, але півтисячі танків та шістсот з лишнім гармат та мінометів солідно доповнювали ту міць, що двадцять третього червня вдарила по росіянам.

Проте вирішальним стало зовсім інше. В росіян були танки, але не було пального до них; були гармати, але не було пального до тягачів; були бомбардувальники, штурмовики та винищувачі, але не було пального для авіації; були розвідувальні літаки, але вони не могли злетіти, бо не мали бензину.

Позбавлений зимою сорок третього-сорок четвертого року свого основного району нафтовидобутку, Радянський Союз до літа сорок четвертого року витратив всі запаси нафти і війська росіян сиділи без пального для літаків, танків, тягачів. До початку літнього наступу українською авіацією були знищені нафтопереробні заводи в Сибіру і на Уралі, поставлені американськими компаніями замість бакинських. І той мінімум пального, якого росіянам вдалося нашкребти до двадцять другого червня сорок четвертого року, аби почати наступ на Смоленщині, був витрачений радянськими військами без усякого зиску.

Білоруси знищили ударне угрупування радянських військ в районі Невеля, коли росіяни намагалися завдати удару по білоруським військам, і разом з білоруськими дивізіями почала діяти Російська Визвольна армія. РОА діяла під прапором щойно проголошеної республіки Інгрія. В своєму складі РОА мала дві загальновійськові армії, сформовані з радянських військовополонених: Першу колишнього командарма другого рангу Андрія Власова і Другу колишнього командарма другого рангу Михайла Єфремова. Озброєні трофейною радянської зброєю і бойовою технікою, вони почали наступ двадцять сьомого червня, щойно танки Вісімнадцятої армії вийшли на узбережжя Фінської затоки в районі Петергофа.

Кожна армія мала у своєму складі п’ять стрілецьких дивізії, десять танкових бригад по 65 танків у кожній, та шість – 1-а армія, і вісім – 2-а, полків важкої артилерії. Легко прорвавши фронт армій Західного напрямку, ці два об’єднання двадцять дев’ятого червня з ходу взяли Великі Луки і потім стрімко пішли на північний схід – головний удар 1-ї армії був спрямований в напрямку Селіжарово, 2-ї – в напрямку Ржева. Опору двом арміям ніхто ніде практично не чинив: війська республіки Інгрія під жовтим прапором з синім хрестом місцеве населення радо вітало, як своїх визволителів. Пройшовши за п’ять днів двісті кілометрів майже без боїв з військами РСЧА, 1-а армія Андрія Власова звільнила від комуністичної окупації Селіжарово, за два дні вийшла до Торжка і розвернулася на північ – для удару в напрямку Новгорода. Назустріч армії Власова в напрямку Новгорода завдавала зі сходу удару Російська Добровольча армія.

Тим часом 2-а армія Михайла Єфремова другого липня звільнила Калінін. Місту того ж дня повернули історичне найменування його – Твер. Без затримки 2-а армія рушила в напрямку Ярославля. Правий фланг армії Єфремова був прикритий Волгою і його дивізії йшли стрімко, не зустрічаючи опору – частини і з’єднання РСЧА або відходили і уникали бою, або ж здавалися. Подекуди, під оркестр і з розгорнутими знаменами. Десятого липня над Ярославлем було піднято жовте з синім хрестом знамено Інгерманландії...

В результаті наступу Російської Визвольної армії над столицею Радянського Союзу нависла загроза потужного удару по Москві з півночі, від Ярославля. Неминуча катастрофа змусила радянське керівництво кинути всі сили і засоби на захист головного міста Радянського Союзу, жертвуючи обороною Ленінграду від можливого удару Вісімнадцятої армії по північній столиці з півдня...

Але українським дивізіям після третього липня більше воювати не довелося...

...Комуністичним вождям, верховному керівництву Радянського Союзу Ленінград потрібно було або втримати, або знищити там все, щоб нічого не дісталося ворогу. Рішенням радянської Ставки в кінці червня в Ленінград направляється державна комісія на чолі з Георгієм Маленковим та Генеральним комісаром держбезпеки СРСР Лаврентієм Берія. Маленков і Берія були членами Державного комітету оборони – надзвичайного органу, в якому була зосереджена вся повнота влади в Радянському Союзі. Маленков в ієрархії радянських вождів був третьою людиною після самого Сталіна і Молотова. Лаврентій Берія від ЦК ВКП(б) був куратором наркоматів внутрішніх справ і державної безпеки. Обороною Ленінграду керував командувач Карельського фронту маршал Радянського Союзу Семен Будьонний. Сталін покладався на своїх перевірених соратників, але саме з цього боку отримав жорстокий і несподіваний удар.

Двадцять дев’ятого червня, дізнавшись про взяття Російською Визвольною армією Великих Лук, Сталін поїхав на “ближню дачу”, вимкнув телефон і два дні провів у глибокій задумі (а можливо, у глибокій прострації). Вождь Радянського Союзу і всього світового комунізму зрозумів, що загинуло все, вся справа його життя і вже нічого зробити не можна. І він сидів в бездіяльності, охоплений тихим відчаєм.

...В середині тридцятих років Радянський Союз збудував соціалізм, тобто, економіка перейшла під контроль держави, а держава – це бюрократи і чиновники. Це означає, що економіка країни стала вкрай неефективною. Така країна не могла довго співіснувати поряд з нормальними країнами. Тому Радянський Союз мав нав’язати соціалізм всім сусіднім країнам, перш за все – Українській Державі. Або мав загинути.

Відмовлятися від соціалізму комуністам на чолі зі Сталіним не хотілося, і тому у них було тільки одне рішення – силоміць встановити свою ідеологію і свій спосіб економіки у всіх довколишніх країнах. Це було можливим тільки за умови нової європейської, а отже, і нової Світової війни.

Сталін намагався використати будь-яку можливість аби розпочати таку війну в Європі. Однак...

Спроба запалити в тридцять шостому Європу з боку Піренеїв, з Іспанії зазнала невдачі.

Комуністи в Кремлі, проте, не впали у відчай і спробували в тридцять восьмому ще раз розпочати європейську, а отже, і світову війну. Задум був простим: стравити чехів і словаків з німцями. Ось-ось мали розпочатися бої в Судетах. Московські вожді вже бачили себе визволителями Європи від коричневої чуми і капіталістичного рабства. Саме задля цього Сталін ще з кінця двадцятих років відновлював могутність Німеччини, яка зазнала поразки в Великій війні. Саме задля цього Сталін привів до влади Гітлера, наказавши німецьким комуністам боротися проти соціал-демократів, а не проти гітлерівців. Саме задля цього Сталін розпочав криваві провокації в Судетах. В Кремлі приготувалися і...

План Сталіна був простим: чужими руками розв’язати нову Світову війну, попервах лишаючись осторонь від сутички і над нею. А коли воюючі країни знесилять один одного і стечуть кров’ю, вступити в двобій зі свіжими силами. На роль підпалювача війни кремлівський горець вибрав упосліджену після завершення Великої війни Німеччину. Для цього Сталін створив умови, за яких до влади прийшла одна з багатьох соціалістичних партій, що сповідувала реваншистські ідеї, очолювана агресивним лідером. Залишилося тільки підштовхнути Гітлера в потрібному напрямку. Ще б пак: чехи німців у Судетах беруть під ноги!

Покинута всіма Чехословаччина раптом отримала потужну підтримку з боку Української Держави, українські війська вступили на її територію аби запобігти агресії з боку Німеччини Гітлера. Українці в Судетах збиралися воювати не на жарт! І німецькі генерали, які давали собі звіт в силі української армії, вирішили за краще позбутися Гітлера, ніж знову кинути свою країну в м’ясорубку нової війни.

І сталося так, що такий досконалий, такий витончений сталінський план полетів під три чорти!

Але жахливим був не тільки провал чергової спроби розпочати європейську війну.

Жах полягав у тому, що Гетьман України Павло Скоропадський запропонував провести нову міжнародну конференцію з німецького питання. Почалася підготовка до нового переділу в Європі, де Німеччина мала посісти належне місце. Європейська і міжнародна спільнота мали зібратися в січні сорок третього року в Ялті і обговорити питання Версальських обмежень, знявши їх з Німеччини. Протистояння між європейськими країнами переводилося з військової площини в площину економіки: масло замість гармат! І в цьому змаганні Українська Держава з самого початку була серед лідерів.

У Кремлі усвідомили: війна в Європі відкладалася на невизначений час!

Та лишень Сталін не міг більше чекати. Ривок, який отримав Радянський Союз, використовуючи західні технічні досягнення і технології, вичерпався. Ось-ось мало початися непомітне спочатку, а потім все більше відставання радянської Росії від країн вільного світу у розвитку культури, науки, техніки...

Призначений на сорок другий рік час вступу Радянського Союзу у нову світову війну був встановлений ще в другій половині двадцятих років, все в СРСР було спрямоване на цю дату і відкласти не було ніякої можливості. Та ще й вкрай неефективна економіка не дозволяла більше тягнути з початком війни.

А особисто для Сталіна це загрожувало небезпекою чергової змови.

І змова таки склалася! Невдоволені тим, що війна відкладається, вожді і воєначальники другого ешелону вирішили усунути від влади товариша Сталіна разом з усією верхівкою вождів, відправивши його з соратниками на пенсію. Змову довелося ліквідовувати вже в умовах війни з Українською Державою. Та ще й війна, яку розпочав Радянський Союз шостого вересня тисяча дев’ятсот сорок другого року, розпочалася таким собі експромтом, локальним чином, а не як увертюра до загальної європейської війни.

Звичайно, генеральний штаб РСЧА планував запеклий опір української армії, але співвідношення сил було не на користь українців, тому на цей опір в Кремлі не зважали. Тільки виявилося, що радянські солдати не бажають воювати. Вони радо здавалися в полон, коли танкові клини Червоної армії виявлялися відрізаними від тилового забезпечення. І найгірше, ці полоненні раптом зорганізувалися в Російську Визвольну армію, що поставила за мету знищення комуністичного режиму на території Радянського Союзу.

Спочатку в Кремлі на це не звернули уваги – до січня сорок третього року війна йшла на території Української Держави, зачіпаючи великий і могутній СРСР тільки краєчком, тільки в прикордонних областях, та й то ледь-ледь, майже непомітно. Стурбувалися кремлівські вожді тільки зимою сорок четвертого року, коли сформовані в Україні національні дивізії потужним ударом в ході Кубанської стратегічної наступальної операції визволили від комуністів Північний Кавказ і Закавказзя. Втрата бакинської нафти означала поразку у війні. А українці тут воювали з росіянами руками грузинів, вірменів, азербайджанців. Нафтові промисли захопили цілесенькими – українська розвідка попрацювала, як слід – і кавказька нафта потекла широким потоком на українські нафтопереробні заводи. Ті півтора-два мільйони тонн нафти на рік, що давали родовища Татарії, Башкирії, Куйбишевської області не могли забезпечити паливом ні армію, ні промисловість навіть у мінімальній кількості.

Втрата кавказької нафти для Радянського Союзу означала катастрофу стратегічного масштабу.

Це означало абсолютне панування в повітрі української авіації і танків на полях битв.

Було ще сподівання на допомогу Америки, але двадцять дев’ятого червня разом з повідомленням про взяття РОА Великих Лук прийшло повідомлення з Вашингтону, що американці почали налагоджувати зв’язки з урядом Республіки Грумант. Ця звістка стала тією соломинкою, що надломила Сталіна.

І він відсторонився від справ, як той мужик, в якого згорів і дім, і конюшня, і комора зі збіжжям. Два роки, з вересня сорок другого, з початку війни проти ненависної йому Української Держави, він працював на межі і за межею людських можливостей. Два роки, не шкодуючи своїх власних сил і життів солдатів Червоної армії, гнав він у наступ її дивізії, корпуси і армії. Наступати, наступати і наступати! Радянські літаки горіли в небі, збиті зенітними ракетами, наступати без авіаційної підтримки – самогубство! Але Сталін кидав війська в самовбивчі атаки. На весні сорок четвертого було втрачено нафтову базу Радянського Союзу – Баку. Танки, літаки, автомобілі Сталіна залишилися без пального. А поставки всього необхідного зі Сполучених Штатів, Великобританії та Німеччині неможливі, бо висадка військ Російської Добровольчої армії в Мурманську та Архангельську позбавили його західної підтримки. Навіть за золото, яким він розплачувався з західними країнами за військові поставки з початку війни з Українською Державою, Радянський Союз нічого отримати нині не зможе – бажаючих потонути в холодних водах Північної Атлантики чи в теплих хвилях Каспійського моря в країнах Заходу не знайти, а флот транспортних суден Радянського Союзу катастрофічно зменшився. Потрібно будь-що вириватися з війни, в яку, ніби вовк у капкан, потрапив радянський Союз. А потім знайти винуватців поразки. Потрібно було сконцентрувати всі сили величезної країни в одному надпотужному короткому ривку. Так рветься вовк зі сталевого капкану, обриваючи власну скривавлену лапу, ламаючи свої кістки, рвучи м’язи і сухожилля.

І Сталін, Радянський Союз, рвонувся! Наступальна операція на Смоленщині була таким ривком.

Але білоруська армія завдала удару на випередження. А наступного ранку ударили українці там, де не чекав ніхто. Останній самовбивчий наступ захлинувся, Калінінський фронт оточено, його армії в кільці і розгром їхній – справа двох-трьох днів.

Ось тут і зрозумів Сталін, що справа всього його життя програна і йому вже виправити не вдасться нічого, отже, Радянський Союз приречений на загибель та на розвал. Все життя він працював, як віл. Він готував Радянський Союз до війни, він готував перемогу в цій війні з нестримною силою своєї сталевої волі, він будував фундамент цієї перемоги з року в рік, не відволікаючись на традиційні дурниці всіх диктаторів – жінок, палаци, ордени, полювання. Зірвалося! Державу, вогнище Світової революції, він просрав!

І саме цими словами описав Сталін ситуацію, що склалася, коли ввечері тридцятого червня до нього приїхали найближчі соратники – всі, крім Ворошилова, Маленкова, Берії, яких Сталін цієї ночі відправив у Ленінград. Соратників прийшло багато і вони входили в його кімнату мовчки, як кати для виконання вироку. І маленька кімната резиденції в Кунцево вмить перетворилася для Сталіна в камеру смертника і він затамував переляк. В своєму горі Сталін забув про те, що потрібно рятуватися самому. Соратники застали його зненацька. А він до смерті не готовий...

Однак соратники прийшли за іншим. Світова Революція хвилює їх в останню чергу, зараз на кону стоять їхні долі. Потрібно рятувати власну шкіру і власні голови, а для цього потрібно врятувати комуністичну владу і сталінську державу, Радянський Союз. Вони зовсім не бажають стати учасниками трибуналу в Москві, а не в Києві, як вони планували. Бо в такому разі суд над “призвідцями війни” відбудеться з іншим складом обвинувачів і обвинувачених. І Сталін потрібен комуністичним вождям, як символ.

Політбюро змушує Сталіна повернутися на вершину влади і він, байдуже рукою махнувши на все, повертається, знаючи, що справа, якій він віддав життя, програна остаточно і безповоротно...

Проте заходи для того, аби не повторився переляк, став вживати негайно. Бо потрібно ж країні пояснити причину поразки. Чому втрачено Кубань і весь Північний Кавказ, чому Ворошиловськ знову назвали Ставрополем, а місто Калінін – Твер’ю. Чому з року в рік радянським людям все сутужніше жити доводиться і велика Росія ніяк після закінчення Громадянської війни не може сама себе прогодувати. В чому причина такого становища... Сталін знав, що небезпека чигає на нього звідусіль, але з цього боку – особливо. Кожен, хто думати здатний, розуміє в чому причина поразки і що товаришу Сталіну необхідно зробити, аби виправити катастрофічне становище країни.

Провести нову чистку вищого керівництва Радянського Союзу – ось що!

Але й вище керівництво розуміло, чим загрожує їм вже найближче майбутнє. Давно в Москві кроки відлунням віддаються: темними ночами ходять темні люди. Стукають в двері. Закінчується влада молодих сталінських висуванців Маленкова, Берії, Мерецкова, разом з їхніми командами, не вигоріло їм, косяками відловлюють і стріляють. Потрібно було рятуватися, не дожидаючись, коли однієї ночі ввійдуть до московської квартири темні відвідувачі: ви арештовані!

Ось чому десятого липня була проголошена Інгерманландія – демократична республіка Інгрія. І на чолі цієї республіки стали Маленков та Берія. Міністром оборони був призначений маршал Будьонний. Столиці республіки – місту Ленінград, повернули його попередню назву – Санкт-Петербург. Керівництво республіки Інгрія звернулося до Гетьмана України Павла Скоропадського з проханням про припинення бойових дій та перемир’я. Гетьман Скоропадський задовольнив прохання і в ніч на одинадцяте липня бойові дії були припинені офіційно. Неофіційно українські війська припинили вести бойові дії ще другого липня, коли здалися в полон залишки оточених в районі Нарви-Івангорода радянських військ...

...Коли всі питання були вирішені, в кімнату юрбою ввалилися кореспонденти українських, естонських, латвійських, фінських та грумантських газет. Всі з голови до ніг обвішані кіно та фотоапаратами, портативними друкарськими машинками. Вони негайно приступили до роботи: фотографували, заводили пружини знімальних апаратів, ставили триноги, похапцем записували перші враження. Засяяли спалахи “бліців”, аж очі заболіли, ледь чутно стрекотіли кінокамери, фіксуючи миті історичної події.

Генерал Малиновський підвівся і проголосив коротку промову, сенс якої зводився до того, що війна між Українською Державою та союзниками з одного боку і республікою Інгрія (Інгерманландією), колишньою північно-західною частиною Радянського Союзу, з другого, завершилася і між ними укладено мирну угоду. Окупації території Інгерманландії не буде. Українські війська з території Інгрії виводяться, на деякий час залишаться тільки окремі частини союзних Українській Державі військ Фінляндії, Естонії та Латвії. Зміна політичного устрою краю, сказав генерал Малиновський, не передбачає територіальних змін

- Панове, ваш час вийшов. – Офіцер інформації ввічливо, але твердо випроводив представників засобів масової інформації за двері зали, де проходили перемовини.

Було близько третьої години, коли перемовини закінчилися і генерал Малиновський дозволив маршалу Будьонному з його почтом повернутися до Санкт-Петербургу. А Степан Архипович відчув сильну втому, схожу на нездужання. Але підійшов до вікна, глянув: липневий вечір давно перейшов у теплу літню ніч, в яскравому світлі ліхтарів маршал Семен Будьонний йшов до машини, кашкет він чомусь тримав у руці, голова його хилилася донизу, хоч він намагався тримати її високо; слідом за ним по посипаній жовтим піском вузькій доріжці йшли партійні і державні діячі, останнім чомусь йшов Олексій Косигін.

“Ось і все... – Даниленко відчув, що втома так само гне і тисне його додолу. Сказав подумки, і негайно, наперекір тій втомі, протилежне. – Ні, не все, далеко не все!”

Вчора його викликав на вузол зв’язку Гетьман України.

- Поздоровляю вас і ваші війська, Степане Архиповичу, з успішним закінченням останніх боїв цієї війни! – Зазвичай Павло Петрович Скоропадський уважно вислуховував доповідь, але цього разу Гетьман з добродушним смішком перервав командувача Вісімнадцятої армії.

- Дякую, товаришу Гетьман! – Однак про себе Даниленко подумав, що бойовища ще далеко не закінчилися. Степан Архипович мовчки чекав, чи не додасть Скоропадський ще щось.

Але Гетьман України нічого більше не сказав, ще раз поздоровив з закінченням бойових дій, попрощався і поклав слухавку. Згадавши цю розмову, генерал Даниленко подумки повернувся до подій останніх тижнів. Так, Псковсько-Нарвська наступальна операція завершилася і ось зараз фінал цієї війни...

За годину літак командувача Вісімнадцятої армії вже був у повітрі. На аеродромі генерала Даниленка чекав начальник оперативного відділу штабу армії.

Над далеким лісом в чорноті ночі злетіла в небо, спалахнула далека сліпуча біла освітлювальна ракета. Даниленко дивився на неї до того часу, поки вона не згасла, відгорівши свій томливий час.

Біля “луаза” про щось тихо перемовлялися ад’ютант генерала і його офіцер для доручень.

- Не чував, – донеслося до Даниленка тихе запитання капітана Янковського, – в оперативному відділі, хоча б краєм вуха, куди нас далі думають?

- Не чував, – так само тихо промовив Денисенко, – там вголос про таке не думають...

Багато хто в армії генерала Даниленка ставив собі таке саме запитання. Ставили його і в штабі армії. Але поки що не могли відповісти. Всього тільки дві людини в Вісімнадцятій армії – її командувач, генерал-лейтенант Даниленко і начальник штабу генерал-майор Стельмах – знали відповідь.

В штабі армії ввечері дванадцятого липня отримали директиву Генерального Штабу, а командувачеві армії повідомив генерал-полковник Малиновський: після українсько-радянського фронту, ліквідації його північної ділянки, Вісімнадцяту армію передислокують до України, в Прикарпаття. На передислокацію дається обмежений час, кожна година була дорогою, тому і повідомив командувача армії відразу ж після завершення церемонії підписання капітуляції і перемов з представниками Інгерманландії. Віддавати армію Малиновському була шкода, і він так прямо про це і висловився: “в чужі руки”.

Прощаючись, Родіон Якович сказав Даниленку:

- Тут проти москалів, Степане Архиповичу, твої дивізії показали себе добре. Тепер подивимося, що ви покажете там, у Європі... – Він потиснув Даниленку на прощання руку. – Хай щастить!

- Як думаєш, Родіоне Яковичу, на відпочинок виводять чи в бій підемо? – Вагаючись дещо, запитав Даниленко.

Генерал-полковник витримав довгу паузу, видно, також вагався, перш ніж відповісти.

- Не знаю. – Сказав з відвертою прямотою людини, яка не боїться показати підлеглому, що й він не знає того, чого навіть йому поки що знати не належить. – Тут, у всякому разі, бої закінчилися.

Однак окремі бої на території Інгерманландії продовжувалися ще до чотирнадцятого липня. В підсумковому донесенні штабу Вісімнадцятої армії про закінчення Нарвської операції, написаного чотирнадцятого липня 1944 року сказано: “...взято в полон 466158 солдатів і командирів Червоної армії, 794 танки і САУ, 4196 гарматі мінометів, 864 літаки, 5411 автомобілів і багато іншого майна...”

П’ятнадцятого липня було опубліковане останнє зведення Служби інформації Ставки Гетьмана України: “Прийом полонених радянських солдатів і командирів закінчений...”

У радянського керівництва було всього два можливих варіанти подальших дій.

Перший: укласти з Українською Державою мир, аналогічний тому, що в Бересті-Литовському був укладений вісімнадцятого року. В цьому разі Сталін прикривався авторитетом батька-засновника радянської держави: “Ми візьмемо передишку ганебного Бреста. Втратимо територію, виграємо час!”, заперечень у соратників – тих, яким Сталін залишить життя – не було б. В цьому разі Сталін зберіг би життя і владу і на безмежних просторах “урало-сибірської республіки” його режим продовжив би будувати комунізм.

Другий варіант значно гірший. Сталін вирішує воювати до переможного кінця. В українців і їхніх союзників абсолютна перевага в повітрі, бакинські нафтопромисли і нафтопереробний комплекс постачають нафту і нафтопродукти арміям українців, естонців, фінів, Російській Добровольчій армії та РОА. На боці української армії якісна і кількісна перевага в танках, засобах протитанкової оборони, в моторизованих військах і засобах зв’язку. Основне – абсолютна перевага в повітрі.

Що може протиставити цьому Радянський Союз?

Тільки одне: масовий героїзм на фронті і в тилу. Жінки, старі і школярі риють протитанкові рови, снаряди на фронт носять на руках, автомобілів і шин для них, а також пального катастрофічно не вистачає – зруйновані в ході нальоту української авіації Московський автомобільний завод імені Сталіна в ніч з 2 на 3 червня сорок третього року, Горьківський автомобільний завод імені Молотова в ніч з 6 на 7 червня, Ярославські автомобільний і шинний заводи в ніч з 9 на 10 червня, Саратовський нафтопереробний завод в ніч з 12 на 13 червня. В нальотах приймали участь від двадцяти семи до дев’яноста важких бомбардувальників Калініна К-36, кожен з яких ніс від тридцяти до сорока тонн бомб.

В далекому тилу на Уралі та в Сибіру на заводах і полях жінки та школярі гарують по двадцять годин на добу, що дозволяє вивільнити і відправити на фронт нові мільйони голодних – продовольства катастрофічно не вистачає! – і роззутих – в тилу вже давно плетуть личаки! – мужиків. І на величезному фронті від Архангельська до Астрахані йде нескінченна багатомісячна битва. Радянські полководці вкладають в землю дивізію за дивізією, а українці і їхні союзники давлять авіацією, танками і артилерією, завдають потужних контрударів, потім нова хвиля радянського наступу і нові мільйони трупів...

Втім, українцям немає потреби тримати на передовій лінії свої танкові з’єднання та механізовану піхоту – вони виставляють дивізії РОА. Колишні радянські громадяни воюють проти колгоспів та комуністів завзято, їм є що захищати – Гетьман Скоропадський визнав нові уряди утворених на територіях республік Інгрія, Війська Донського, Грузії, Вірменії, Азербайджану, Тамбовської республіки, звільнених від російських комуністів. Не тільки визнав – новим державним утворенням надається економічна допомога...

Аж до Уралу у комуністів військової промисловості не буде – її вибомбить українська авіація.

Ударів дальньої авіації українців ще в сорок третьому році зазнали танкові заводи в Коломні, “Червоне Сормово”, в Сталінграді, авіамоторні заводи в Ярославлі та Горькому, Саратовський авіаційний завод №292 в ніч з 26 на 27 червня був знищений повністю. Авіаційних ударів зазнали оборонні підприємства Куйбишева, Саратова, Сталінграда, Горького та їхніх міст-супутників. В результаті підприємства Волзького промислового району були вщент зруйновані і до вересня-листопада сорок третього року не змогли відновити свою роботу. А восени Волзький промисловий район знову зазнав нальотів української дальньої авіації. Після нових нальотів відновлювати вже було нічого і промислові підприємства переносилися з Поволжя на Урал і до Сибіру. Але й там українська дальня авіація могла діставати – повітряні ваговози Калініна літали на дальність в чотири-п’ять тисяч кілометрів з бомбовим навантаженням до десяти тонн.

Москва і Підмосков’я залишаються в руках комуністів, але з півночі вздовж Північної Двіни зведений “Північний вал”, а від Саратова вздовж Волги до Астрахані – “Волзький вал”. Їх будують на протязі осені-зими сорок четвертого року. Ці оборонні лінії зустрічають хвилі наступу Червоної армії, які йдуть одна за одною. І розбиваються об залізобетонні артилерійські доти і броньові кулеметні ковпаки. Проломити такі лінії можна тільки масованим застосуванням важкої бомбардувальної авіації. Але зенітні ракети роблять всі спроби розбомбити оборонні споруди безглуздими. А в умовах панування в повітрі української авіації жодного шансу подолати оборону РОА і армій новостворених держав у РСЧА немає. Навіть коли завалити Волгу і Північну Двіну трупами радянських солдатів до самісінького дна.

Вибір такого варіанту означає для Сталіна болісний кінець.

Цей кінець в такому разі наступає досить швидко, щонайпізніше, до кінця сорок четвертого року. І буде значно гіршим: неминучий кровопролитний розгром. В результаті все закінчиться все тією ж “урало-сибірською республікою”, але в значно жорсткіших умовах: повна демілітаризація, багаторічна виплата величезних репарацій, суд над винуватцями війни, який відбудеться в Москві з сталінським політбюро в якості звинувачених...

Тим часом в Європі визріла нова війна. Німеччина, хоч і позбулася свого агресивного лідера, не відмовилася від реваншу за поразку в Великій війні. Українська Держава, з осені сорок другого року зайнята війною з Радянським Союзом, не в змозі займатися європейськими питаннями. А в Судетах, в Східній Померанії, на Холмщині спалахують сутички між німцями і чехами, між німцями і поляками, між поляками і українцями. Сталін впевнений – Гетьман Скоропадський змовиться з керівництвом Німеччини і Польща, потворне дітище Версалю, буде розчавлена спільними зусиллями німецької і української армій. І така ситуація для Сталіна вельми вигідна.

Тому сталінське керівництво, яке змінило Москву, що стала прифронтовим містом, на уральський Свердловськ, погоджується на умови українського уряду. В серпні з Українською Державою укладається перемир’я, але війна з Інгерманландією, Тамбовською республікою, Донською козачою республікою продовжується. На фронті в три тисячі кілометрів від Білого моря до моря Каспійського встановлюється ситуація “ні миру, ні війни”...

[1] В градації військового мистецтва польова (загальновійськова) армія виконує задачі оперативно-тактичного значення і є оперативно-стратегічне об’єднанням армійських (моторизованих, механізованих і танкових) корпусів та окремих дивізій, бригад, полків, батальйонів.

[2] Маріїнський палац – до 1927 року Царський палац. Після виборів Президента України в 1927 році перейменований на Маріїнський палац , від Маріїнського парку, названого в честь Марії Олександрівни, матері Олександра ІІ. З 1919 по 1927 рік палац був резиденцією Гетьмана України, з 1927 використовувався для проведення урочистих державних подій – нагородження, прийомів, вручення вірчих грамот Послами іноземних держав, самміти і зустрічі офіційних делегацій на найвищому рівні. З 1930 року резиденція Гетьмана Української Держави Павла Скоропадського.

[3] П’ята Алія – еміграція євреїв, що рятувалися від нацизму, з Європи.

[4] Арабо-Ізраїльська війна 1939-40 років, або Синайський конфлікт – війна між єврейським населенням Палестини, а після проголошення незалежності країни, армією оборони Ізраїлю і арміями низки арабських держав: Єгиптом, Трансіорданією, Іраком, Сирією, Ліваном та нерегулярними арабським формуваннями. Почалася 15 травня 1939 року і тривала до 20 липня 1040 року, коли було укладена угода про припинення вогню із Сирією. З Єгиптом таку угоду уклали 24 лютого, з Ліваном – 23 березня, з Трансіорданією – 3 квітня 1940 року.

[5] Єврейське Агентство – міжнародна єврейська сіоністська організація. Заснована 11 серпня 929 року на 16-му конгресі сіоністів. Агентство служило офіційним представником євреїв по відношенню до британської влади Палестини. Воно несло відповідальність за внутрішні справи єврейського населення Палестини: репатріацію, зміцнення національної ідентифікації, будівництво нових поселень, економічний розвиток, освіту і культуру, систему охорони здоров’я.

[6] С-34 – транспортно-десантний гелікоптер Сікорського. Екіпаж – 2 особи. Місткість – до 18 піхотинців або 8 нош з пораненими і 1 супроводжуючий, довжина – 17,28 м, висота – 4,86 м, діаметр гвинта: головного – 17,07 м, хвостового – 2,90 м, маса пустого – 3383 кг, маса максимальна злітна – 6350 кг, двигун – ММЗ-2600-14 (ліцензійний двигун Wrigth R-2600 Cyclone 14 американської фірми Curtiss-Wrigth), поршневий 14-циліндровий, потужність – 1425 к.с. (1063 кВт), максимальна/крейсерська швидкість – 206/150 км/год, дальність польоту – 400 км, вантажопідйомність – 2250 кг.

[7] Повітряні Сили – складова частина Збройних Сил України. Вид Збройних Сил, існує в Збройних Силах України з 1936 року. Складові: військово-повітряні сили, сили протиповітряної оборони країни, спеціальні війська. Військово-повітряні сили складаються з винищувальної, ударної (бомбардувальної, штурмової), армійської (гелікоптери), військово-транспортної, спеціальної авіації. Сили протиповітряної оборони країни складаються з зенітно-ракетних, зенітно-артилерійських, радіотехнічних військ. Спеціальні війська – окремі частини і підрозділи: розвідувальні, інженерні, хімічного захисту і т.д.

[8] 101 повітряно-штурмова бригада. Аеромобільні війська мали окрему систему нумерації. На відміну від танкових, механізованих і мотопіхотних бригад, які мали спільну систему нумерації.

[9] С-55А – транспортно-десантна модернізація гелікоптера з поршневим двигуном Ігоря Сікорського С-34. Мала вантажну рампу в кормі вантажної кабіни. Екіпаж – 3 особи. Місткість – до 24 піхотинця або 12 нош з пораненими і 1 супроводжуючий, довжина – 26,8 м, висота – 4,46 м, діаметр гвинта: головного – 21,07 м, хвостового – 3,60 м, маса пустого – 4378 кг, маса максимальна злітна – 7635 кг, двигун – МеМЗ-2800-9 (ліцензійний двигун Pratt&Whitney R-2800 Double Wasp 14 американської фірми Pratt&Whitney), поршневий 18-циліндровий, потужність – 2000 к.с. (1491 кВт), максимальна/крейсерська швидкість – 226/140 км/год, дальність польоту – 465 км, вантажопідйомність – 2850 кг. Перший політ (з двигуном ММЗ-1820 потужністю 1060 к.с./790 кВт) 18 березня 1936 року. З серпня 1937 року почалися поставки машини в підрозділи Морської Рятувальної Служби (поставлено за 1937-1947 рр. 1215 машин, всього випущено понад 1500 екземплярів у різних модифікаціях)

[10] С-37А – транспортно-десантний гелікоптер Сікорського. Екіпаж – 3 особи. Гелікоптер повздовжньої схеми з вантажною рампою в кормі вантажної кабіни. Місткість – до 36 піхотинців або 24 ноші з пораненими, довжина – 15,54 м, висота – 5,77 м, діаметр головного гвинта – 18,59 м, діаметр хвостового гвинта – 18,59 м, маса пустого – 9449 кг, маса максимальна злітна – 16520 кг, двигуни – 2хМеМЗ-2800-9 (ліцензійні двигуни Pratt&Whitney R-2800 Double Wasp 14 американської фірми Pratt&Whitney), поршневі 18-циліндрові, потужність – 2х2000 к.с. (2х1491 кВт), максимальна/крейсерська швидкість – 206/185 км/год, дальність польоту – 2990 км, вантажопідйомність – 5250 кг в вантажній кабіні або на підвісці.

[11] С-34Ш – ударна модифікація гелікоптера з поршневим двигуном С-55А, Ш – штурмовик. Мав броньований несучий корпус, шість балочний тримачів для блоків некерований ракет Б-7 або Б-8, замість блоків гелікоптер міг нести 4 бомби по 100 кг, або 2 по 250 кг, і контейнери з гарматно-кулеметним озброєнням. Вага (порожнього/максимальна) – 5849/7800 кг, ПД – 2200 к.с., в вантажній кабіні міг перевозити 8 повністю екіпірованих десантників.

[12] КС-3 – ближньомагістральний транспортний літак. Розроблений конструкторами і випускався підприємством авіабудівної фірми Сікорського. По конструкції – суцільнометалевий двомоторний низькоплан з традиційної компоновки з поршневими двигунами і трьохопорним шасі з носовим колесом. Перший політ 7 січня 1936 року. Екіпаж – 2 особи, пасажирів – 28-32 людини, довжина – 19,66 м, розмах крила – 29,98 м, висота – 7,8 м, площа крила – 91,7 м. Двигуни – 2хММЗ-2600-14 (ліцензійний двигун Wrigth R-2600 Cyclone 14 американської фірми Curtiss-Wrigth), поршневий 14-циліндровий, потужність – 1425 к.с. (1063 кВт), максимальна/крейсерська швидкість – 375/297 км/год, дальність польоту – 2300 км, висота – 8200м, вага пустого – 7720 кг, максимальна злітна вага – 14200 кг.

[13] К-12 – військово-транспортний літак КБ Калініна. Екіпаж – 6 осіб, пасажиромісткість – 98 парашутистів або 68 нош з пораненими у супроводі 3-х медпрацівників, корисне навантаження – 21000 кг. Розмах крила – 38,015 м, довжина літака – 33,109 м, висота – 10,525 м, площа крила – 121,73 м. кв. Маса спорядженого – 35340 кг, нормальна злітна маса – 55100 кг, максимальна злітна маса – 61000 кг, палива у внутрішніх баках – 18100 л, силова установка – 4хТД АІ-20Д, потужність 4х4250 к.с. (4х3125 кВт), повітряний гвинт – АГ-68І, діаметр гвинта – 4,5 м. Максимальна (крейсерська) швидкість – 686 (570) км/год, бойовий радіус – 3200 км, практична дальність – 5700 км, перегінна дальність – 6200 км, практична висота польоту – 10200 м, довжина розгону – 2200 м, довжина пробігу – 2200 м. Розміри вантажної кабіни: довжина – 13,5 м, ширина – 3,6 м, висота – 2,9 м.

[14] Смоленська наступальна операція – стратегічна наступальна операція Сіверського фронту, яка почалася відразу після закінчення Смоленської оборонної операції, тривала з 27 жовтня по 15 листопада 1943 року.

[15] Резервний фронт створений 30 жовтня на підстав наказу радянської Ставки ВГК від 29 жовтня 1943 року для об’єднання дій резервних армії розгорнутих на Ржевсько-Вяземському оборонному рубежі. До складу Резервного фронту входили 2-а, 3-я, 4-а резервні, 47-а, 49-а загальновійськові армії.

[16] “Калабухов” – кодова назва стратегічної наступальної операції по звільненню Кубані і Ставропілля з виходом до нафтових районів Північного Кавказу та Закавказьких республік.

[17] танкова армія зразка 1943 року налічувала дві танкові дивізії (до 8800 солдатів і офіцерів, 315 танків Т-44, 72 САУ, 96 гармат польової артилерії, 150 бронетранспортерів, 1200 автомобілів кожна) і дві мотопіхотні дивізії (до 9600 солдатів і офіцерів, 187 танків Т-44, 48 САУ, 300 гармат і мінометів, 195 бронетранспортерів, 1350 автомобілів кожна) і окремі армійські частини.

[18] Північна Група військ – війська союзників Української Держави у війні з СРСР. До Північної Групи військ входили Естонська, Латвійська і Латиська національні армії (кожна мала по дві піхотні дивізії, по суті, це були піхотні корпуси), Російська Визвольна армія у складі трьох стрілецьких дивізій і двох танкових бригад, Російська Добровольча армія Республіки Грумант. Всього 13 стрілецьких (піхотних) дивізій, три танкові бригади і шість танкових батальйонів, вісім авіаційних полків, 416 танків, 3922 гармати і міномета, 117 РСЗВ.

[19] ...le vin est tire, il faut le boirt! – вино відкупорене, його потрібно пити! Вислів приписують Наполеону.

[20] “Аметист” – Повітряний Командний Пункт (ПКП), повітроплавний корабель типу “Топаз” системи дальнього радіолокаційного виявлення “Кристал”. “Топаз” – головний в серії повітроплавних кораблів, прийнятий на озброєння в січні 1942 року. Призначення – виявлення авіаційного нападу. Крім радіолокатора використовувався інфрачервоний пеленгатор і телевізійна оптична станція виявлення повітряних цілей. Тепловий і радіолокаційний пеленгатори дозволяли проводити розвідку наземних цілей. Всього побудовано вісім таких кораблів: “Топаз”, “Аметист”, “Смарагд”, “Рубін”, “Онікс”, “Нефрит”, “Агат”, “Лазурит”.

[21] ТММ – танковий механізований міст. ТММ призначений для наведення металічного мосту вантажопідйомністю 60 тонн на жорстких опорах через водні (ріки, канали і т.д.) і сухі (байраки, рови і т.д.) перешкоди шириною до 40 метрів і глибиною до 3 метрів. Міст являє собою чотири однакових металічних пролітних складних споруди, кожна з яких має довжину 10,5 метра в розгорнутому вигляді. Три пролітних споруди кожна мають складні металічні опори регульованої довжини, а одна пролітна споруда опор не має. Комплект розміщується на чотирьох ідентичних базових автомобілях Краз-980, відповідним чином переобладнаних. Міст витримує навантаження гусеничної техніки масою до 60 тонн, колісної техніки з навантаження на вісь до 11 тонн. Ширина проїжджої частини 3,8 метра, ширина колії – 1,5 метра. Висота проміжних опор регулюється в межах від 1,7 до 3,21 метрів.

Час на наведення однопролітного мосту 11 хвилин, двопролітного – 30 хвилин, трипролітного – 56 хвилин, чотирипролітного – 70 хвилин. При необхідності можна об’єднати два і більше комплектів ТММ і наводити довші мости. Однак через те, що один проліт в комплекті не має проміжної опори, то з двох комплектів можна навести міст довжиною 70 метрів, з трьох комплектів 100 метрів. Швидкість руху по мосту гусеничних машин 15 км/год., колісних – 20-25 км/год.

[22] Армійський корпус ЗСУ включав дві мотопіхотні і одну механізовану дивізії з частинами посилення і бойового та тилового забезпечення. В 34-у і 45-у армійських корпусах було по три механізовані дивізії.

[23] “бойня Нівеля”, також використовуються назви “наступ Нівеля”, “м’ясорубка Нівеля”, “битва Нівеля”. 16 квітня – травень 1917 року. Найбільше бойовище Великої війни. Назване так за йменням головнокомандувача французької армії Роберта Нівеля. Закінчилося поразкою Антанти. Наступ Нівеля став символом безглуздих жертв.

[24] Форсуванням називається подолання водної перешкоди, протилежний берег якої обороняється противником. Подолання водної перешкоди без бою називається переправою.

[25] ОПВТ – обладнання для підводного водіння танків.

[26] Луцький автомобільний завод – офіційна назва: відкрите акціонерне товариство “Об’єднання Луцькі автомобільні заводи”.

[27] П-40А – штурмовий літак, винищувач-бомбардувальник. Озброєння – 2х30-мм гармати в коренях площин (боєкомплект по 120 патронів на ствол), 2х13,2-мм кулемети в верхній частині фюзеляжу (боєкомплект по 420 патронів на ствол), 2х30-мм гармати в нижній частині фюзеляжу (боєкомплект по 120 патронів на ствол), бомбове навантаження – до 1135 кг на чотирьох вузлах підвіски.

[28] “зушка” – ЗУ, зенітна установка.

[29] ПТО – протитанкова оборона.

[30] ДА – кулемет Дегтярьова авіаційний.

[31] сержанти та фельдфебелі – в Українській армії молодший командний склад має сержантське звання: молодший сержант, сержант і старший сержант; і фельдфебель.

[32] окремий транспортний гелікоптерний полк має у своєму складі три ескадрильї: дві С-55А по вісімнадцять машин у кожній, і ескадрилья С-37А з дванадцяти машин.

[33] транспортно-бойовий гелікоптерний полк складається з двох штурмових ескадрилій по вісімнадцять десантно-штурмових гелікоптерів С-341Ш і транспортної ескадрильї з двадцяти С-37А.

[34] “Джигер” – назва фірми в Канаді, яка випускала по ліцензії транспортний засіб ATV (All terrain vehicle) – всюдихідний транспортний засіб. Загальна вага – 290 кг., два двигуна повітряного охолодження по 5,5 к.с., кожен двигун через клиноремінну передачу передає крутний момент на колеса одного борту, з’єднані ланцюговою передачею.

[35] ЛуМЗ – Луцький механічний завод. В 1941 році ВАТ змінило назву на ВАТ “Об’єднання Луцькі автомобільні заводи – ЛуАЗ”. В Луаз входили два автомобільні заводи по випуску ТПК і автомобілів підвищеної прохідності, механічний і два агрегатні заводи. Загальна кількість працівників досягла десяти тисяч осіб. На чотирьох конвеєрах збиралися моделі ТПК, ТПК-2 і ТПК-4.

[36] “Луаз ТПК” – повноприводний плаваючий армійський автомобіль-всюдихід транспортер особливо малої вантажопідйомності. Випускався машинобудівним концерном “Об’єднання Луцькі автомобільні заводи”. Автомобілі серії ТПК – транспортер переднього краю – проектувалися спеціально для аеромобільних військ для евакуації поранених, підвозу боєприпасів та військового майна, буксирування причепів, а також, як носії легкого озброєння: станкових і великокаліберних кулеметів, малокаліберних автоматичних зенітних гармат, радіостанцій, розвідувальних, командирських і штабних машин і т.п. ТПК відрізняється особливо малими габаритами, має водонепроникний корпус, в передній частині якого розміщений чотирициліндровий горизонтально-опозитний дизельний двигун. Характерна особливість ТПК – керування важелями, поворот здійснюється гальмуванням коліс одного борту. Міністерством Оборони України до автомобіля ставилася основна вимога – простота виготовлення і обслуговування, технологічність і висока уніфікація.

Базова модель “Луаз ТПК”. Компоновка передньомоторна, повноприводний, колісна формула 6х6, довжина – 3682 мм, висота без тенту – 1600 мм, ширина – 1712 мм, кліренс – 285 мм, колісна база – 1800 мм, колія передня – 1325 мм, колія задня – 1320 мм, маса в спорядженому стані – 950 кг, повна маса автомобіля – 1350 кг. Двигун дизельний, горизонтально-опозитний чотирициліндровий, високооборотний, потужність – 45 к.с. Вантажопідйомність – 8 осіб або 2 особи і 320 кг; повна маса причепу – 850 кг. Об’єм бака – 34 л.

Модифікації серії ТПК:

ТПК-11 – базова модель з колісною формулою 4х4;

ТПК-13 – колісна формула 4х4, штабний і командирський автомобіль, УКХ радіостанція;

ТПК-15 – колісна формула 4х4, носій озброєння, тумба і дві шворневі установки для СПГ-9, автоматичного гранатомету і 2-х кулеметів.

[37] “Луаз ТПК-2” – армійський автомобіль підвищеної прохідності вагою до 2000 кг. Випускалися машинобудівним концерном “Об’єднання Луцькі автомобільні заводи”. Автомобілі серії ТПК-2 – транспортер переднього краю – проектувалися спеціально для армії, як носії легкого озброєння: станкових і великокаліберних кулеметів, малокаліберних автоматичних зенітних гармат, радіостанцій, розвідувальних, командирських і штабних машин і т.п. Міністерством Оборони України до автомобіля ставилася основна вимога – простота виготовлення і обслуговування, технологічність і висока уніфікація.

Базова модель “Луаз ТПК-21”. Компоновка передньомоторна, повноприводний, колісна формула 4х4, довжина – 3850 мм, висота по тенту/без тенту – 2030/1950 мм, ширина – 2120 мм, кліренс – 210 мм, колісна база – 2300 мм, колія передня – 1440 мм, колія задня – 1440 мм, маса – 1525 кг, повна маса автомобіля – 2125 кг. Двигун дизельний, рядний чотирьохциліндровий, високооборотний, потужність – 75 к.с. Вантажопідйомність – 8 осіб або 2 особи і 600 кг; повна маса причепу – 850 кг. Об’єм бака – 64 л.

Модифікації серії ТПК:

ТПК-21 – базова модель з відкритою кабіною, легкий тягач, 2-х дверний восьмимісний з відкидним заднім бортом;

ТПК-23 – штабний з закритим кузовом, УКХ радіостанція;

ТПК-25 – чотиридверний п’ятимісний командирський автомобіль.

[38] “Луаз ТПК-4” – армійський автомобіль підвищеної прохідності вагою до 4000 кг. Випускалися машинобудівним концерном “Об’єднання Луцькі автомобільні заводи”. Автомобілі серії ТПК-4 – транспортер переднього краю – проектувалися спеціально для армії, як носії легкого озброєння: станкових і великокаліберних кулеметів, малокаліберних автоматичних зенітних гармат, радіостанцій, розвідувальних, командирських і штабних машин і т.п. Міністерством Оборони України до автомобіля ставилася основна вимога – простота виготовлення і обслуговування, технологічність і висока уніфікація.

Базова модель “Луаз ТПК-41”. Компоновка передньомоторна, повноприводний, колісна формула 4х4, довжина – 4235 мм, висота по тенту/без тенту – 2130/1870 мм, ширина – 2120 мм, кліренс – 273 мм, колісна база – 2490 мм, колія передня – 1670 мм, колія задня – 1650 мм, маса – 2315 кг. Двигун дизельний, шестициліндровий, високооборотний, потужність – 105 к.с. вантажопідйомність – 750 кг. Об’єм бака –114 л.

Модифікації серії ТПК:

ТПК-41 – базова модель з відкритою кабіною;

ТПК-42 – ТПК-41 з лебідкою;

ТПК-43 – штабний з закритим кузовом;

ТПК-44 – санітарний з закритим кузовом;

ТПК-45 – командирський автомобіль;

ТПК-49 – пересувна ремонтна майстерня;

ТПК-61 – трьохосна модель вантажопідйомністю 1500 кг.;

ТПК-62 – ТПК-61 з лебідкою.

[39] К-750 – модернізація німецького мотоцикла BMW R71. Київський мотоцикл не був копією німецької машини, основної відмінністю був дизельний двоциліндровий чотиритактний горизонтально-опозитний двигун. Підвіска заднього колеса була маятниковою з пружинними з телескопічними гідравлічними амортизаторами. Коляска була іншою з пружинною підвіскою колеса і гідравлічним амортизатором.

[40] ЗПС – злітно-посадочна смуга.

[41] “банани Сікорського” – так прозвали двогвинтовий гелікоптер С-37А. Його прототип С-37 мав форму банана.

[42] СУ-57 “Стилет-С” – 57-мм самохідна протитанкова гармата. Екіпаж – 3 особи. Вага в бойовому положенні – 3350 кг, довжина ствола гармати – 4227 мм/74,16 калібру, для гармати розроблений спеціальний постріл з підкаліберним снарядом вагою 5,4 (1,79) кг з початковою швидкістю 1250 м/сек., постріли з гостроголовим і тупоголовим бронебійно-трасуючими снарядами вагою 6,61 (3,19) кг з початковою швидкістю 945 м/сек., дальність прямого пострілу – 1500 м, дальність стрільби – 6000 м. Боєкомплект – 30 пострілів з підкаліберними снарядами. Додаткове озброєння – 8,6-мм кулемет на шворневій установці, боєкомплект – 1250 набоїв. Корпус напівзакритого типу. Довжина корпуса (по гарматі) – 5355 (5580) мм, ширина – 2085 мм, висота – 1510 мм, колія – 1979 мм, база – 1800 мм, кліренс – 250 мм. Броня: лоб корпуса – 8 мм, борт корпуса – 4 мм. Потужність двигуна – 60 к.с., швидкість по шосе – до 54 км/год., двигун – дизельний, запас ходу по шосе – 200 км.

[43] СТЗ-5 – артилерійський гусеничний тягач. Випускався в СРСР на Сталінградському тракторному заводі з 1937 року. До вересня 1942 року випущено 5384 одиниці. Всього з вересня 1942 до червня 1944 випущено 13449 одинці. Тягове зусилля становило 4850 кгс, і артилерійський трактор міг буксирувати всі артилерійські гармати, що стояли на озброєнні РСЧА.

[44] С-411А “Кобра” – турбінний гелікоптер вогневої підтримки Ігоря Сікорського. Екіпаж розміщувався тандемом – пілот в задній кабіні і пілот-стрілець в передній кабіні. Для підвісного озброєння використовувалися бомби калібром до 200 кг., гарматно-стрілецькі контейнери, контейнери з мінами і автоматичними гранатометами і ракетні блоки. Гарматні контейнери (вага 200 кг.) мали 4-х ствольну гармату калібром 20 мм., боєзапас 100 патронів, і 4-х ствольний кулемет калібром 8,6 мм., боєзапас 1000 набоїв. З січня 1944 року використовується два типи блоків 70-міліметрових ракет: легкий на сім ракет і важкий на дев’ятнадцять. На рухомій турелі встановлювався штатний 4-х ствольний кулемет калібром 13,2 мм., боєзапас 2000 набоїв, або 4-х ствольна гармата калібром 20-мм., боєзапас 200 патронів. Діаметр головного гвинта – 13,41 м., діаметр хвостового гвинта – 2,59 м., довжина – 13,59м., ширина фюзеляжу – 0,9 м., висота – 4,09 м., маса пустого – 2993 кг., нормальна злітна – 4524 кг., максимальна злітна – 6350 кг., потужність ГТД – 1500 к.с., максимальна (крейсерська) швидкість – 315 (227) км/год., практична дальність – 507 км., скоропідйомність – 494 м/хв., практична стеля – 3720 м. Озброєння: 4-х ствольна гармата калібр 20 мм., боєзапас 200 патронів, або 4-х ствольний кулемет калібр 13,2 мм., боєзапас 2000 набоїв; на чотирьох підкрильних вузлах підвіски до 1000 кг бойового навантаження: гарматно-кулеметні контейнери, блоки некерованих ракет калібром 50 і 70 мм., контейнери з мінами, бомби на один вузол підвіски до 200 кг., контейнери з автоматичними гранатометами калібром 40 мм., боєзапас 300 гранат.

[45] “сигара” – жаргонна назва блоку з некерованими ракетними снарядами.

[46] “Форт” – науково-технічне об’єднання, яке займається конструюванням і виробництвом озброєння для авіації: стрілецько-артилерійського і ракетного, та аеромобільних військ: стрілецького і важкого піхотного: артилерійського, мінометного, гранатометного.

[47] Гелікоптер з керованим ракетним озброєнням має один великокаліберний кулемет і по три керовані протитанкові ракети на борт.

[48] АПБ – аеромобільний піхотний батальйон.

[49] 415 стрілецька дивізія – почала формуватися в вересні 1943 року в районі станції Роздольне Уссурійської залізниці. Командний, начальницький і політичний склад призначений з кадрів 1-ї далекосхідної армії і із запасу. Рядовий склад комплектувався з числа будівельників Комсомольська-на-Амурі, вугільниками Сучану, жителями Примор’я і Приамур’я. Склад: 1321, 1323, 1326 стрілецькі, 686 легкий артилерійський полк, 293 окремий винищувально-протитанковий дивізіон, 311 зенітна батарея, 208 розвідувальна рота, 687 саперний батальйон, 611 окремий батальйон зв’язку, 346 медико-санітарний батальйон та інші підрозділи. Командир дивізії полковник Мощалков Павло Іванович.

[50] “кашеемка”, КШМ – командно-штабна машина. Гусеничний бронетранспортер із засобами зв’язку, без озброєння і штабним відділенням замість десантно-бойового. Для роботи з документами в штабному відділенні розміщений стіл. На даху кріпиться по-похідному щогла радіостанції під час здійснення маршу.

[51] “пезеемка”, ПЗМ – полкова землерийна машина. Призначена для риття траншей, котлованів, засипки котлованів, обладнання похилих спусків. Обладнана ковшово-роторним ланцюговим робочим органом з боковими фрезами і бульдозерним відвалом. Базова машина – гусеничний малий тягач-транспортер.