Операція “Баторій”

1

...Вже шосту годину поспіль стрибав в’юнкий “луаз” по вибоям російського “большака”. Залишилися позаду Острогожськ і Валуйки, але до Куп’янська все ще кілометрів п’ятдесят шляху набиралося.

Лиш поминув він кордон – і легко та весело побіг по бетонованим автострадам України. Недавні місця боїв позначалися свіжими латками на бетонному полотні магістралі та ще блокпостами з зенітними автоматами, що підняли цівки свої в небо захмарене, пантруючи на швидку тінь радянського штурмовика...

Назустріч йшла колона критих вантажівок “джиммі[1]” з гарматами на причепі. Колона була довга. Під брезентом сиділи солдати і тримали зброю між ногами. Вони дивилися назад і бачили небо сіре і сірий бетон, що біг від них стрімко. Це були ще необстріляні солдати. І “джиммі” були зовсім новенькі, і 114-мм гаубиці-гармати також. Судячи по всьому до фронту рухалася артилерійська бригада, або щойно сформована, або після отримання нової матеріальної частини. Такі гармати – дивізійний триплекс[2] – прийняли на озброєння в самісінький канун війни і вони тільки-тільки пішли в серію на одному з луганських заводів. До Куп’янська, міркував генерал, дісталися залізницею, розвантажилися там, а далі пішли своїм ходом.

Генерал прикинув час: артилерія йшла по такому графіку, аби росіяни не засікли колону бригади з повітря. Очевидно, розвантажилися ще минулої ночі, день перечекали, розосередившись, далі рушили з таким розрахунком, щоб до прифронтової смуги дійти в темноті, за ніч дістатися до місця, а до ранку зникнути в лісах – ніби нічого й не було! Раз розвантажилися в Куп’янську і йдуть на Валуйки, значить, поступлять у розпорядження їхнього фронту. Це вже третя колона, яка трапилася на шляху. За Валуйками розминулися з колоною далекобійних 127-міліметрових гармат, до фронту йшов артилерійський полк РГК. А ще раніше, перед Валуйками, зустріли колону важких 203-міліметрових гаубиць, також з Резерву Головного Командування. Ледь розминулися з важкими гусеничними тягачами, що займали чи не всю ширину проїжджої частини шосе. Посилення фронту артилерією означало наступ в найближчому майбутньому. Можливо, саме з цим наступом пов’язаний несподіваний виклик в Генеральний Штаб?

Вчора вночі, коли генерал вже приготувався лягти спати, подзвонив командувач армії.

- Приготуйся, Степане Архиповичу, завтра о десятій маєш вилетіти в Київ. – Повідомив новину генерал-лейтенант. – Дзвонив генерал-полковник Морозов, викликає тебе в Генштаб, до Павленка.

- Так. – Промовив Даниленко. “Павленко” останній тиждень це був псевдонім для шифровок Гетьмана України. – А до кого там з’явитися? Прямо так, в Генштаб?

Командувач армії мовчав, про щось своє міркуючи, в слухавці лише його дихання чулося.

- Не знаю. – Відповів генерал-лейтенант нарешті. – Зустрінуть, коли викликали.

Оскільки погода була кепська ще з вечора і тому, отримавши дозвіл командувача армії, командир П’ятдесят п’ятого моторизованого корпусу генерал-майор Даниленко ще затемна вирушив на автомобілі до Куп’янська – в тилах армії небо було ясним, там з Куп’янського аеродрому опівдні мав піти до Києва транспортний літак.

Добралися якраз вчасно – негода насувалася і пілот вже прогрівав двигуни, щоб встигнути злетіти. Тепер на другій годині польоту погода знову зіпсувалася. Земля то відкривалася, то закривалася, потім довго йшли взагалі без усякої видимості. Коли земля на короткий час відкрилася, з кабіни вийшов льотчик і нахилися до Даниленка:

- Думаю все-таки сідати в Борисполі, хоча нам рекомендовано сісти в Білій Церкві. Але поки туди дійдемо, погода буде така сама. Як, товаришу генерал?

- Навіщо питаєте? – Сказав Даниленко. – Я тут пасажир.

- Ясно, товаришу генерал. – Льотчик повернувся в кабіну.

Однак сідати довелося в Жулянах – Бориспіль був закритий хмарами, але відкрилося вікно над містом, і літак, зробивши два кола, зайшов на посадку. Коли Даниленко першим спустився по трапу на бетон льотного поля, назустріч йому прямо з легковика, що під’їхав просто до літака, виліз майор в формі Гетьманського полку з ад’ютантськими аксельбантами і приклавши руку до кашкета, запитав:

- Генерал-майор Даниленко?

- Так.

- Чекаю на вас. – Майор кивнув водію, той взяв валізу у генерала і поставив на заднє сидіння.

Майор відкрив перед Даниленком передні дверцята, сам сів позаду, поряд з речами і машина негайно рушила...

...Ад’ютант був високий, міцний і широкий в плечах полковник, але трохи накульгував. Було очевидно, що полковник не вік служив в ад’ютантах у великого начальства. Про це свідчили бойові нагороди: відзнаки двох орденів, медаль і золота нашивка важкого поранення. По телефону говорив зі всіма рівно, без запобігання, однаковим тоном, і тільки по званням, які промовляв вголос, можна було здогадатися, хто знаходиться на тому кінці дроту. Коли хто-небудь входив, ад’ютант миттєво, як пружина, розпрямлявся над столом, швидко і точно відповідав на питання, а весь інший час читав досить товстий документ і червоним олівцем відмічав на полях якісь, очевидно, важливі для Начальника Генерального Штабу місця.

“Ось такий має право після поранення в ад’ютантах сидіти, – подумав Даниленко, який вважав, що в ад’ютантах можуть прижитися тільки безнадійні тупарі або посіпаки без честі та совісті, – потім, коли не знахабніє, сам у стрій попроситься. Такі завжди самі просяться...”

Коли телефон задзвонив чи не в десяте і полковник, знявши слухавку, сказав: “Полковник Хоменко слухає...”, а потім, вислухавши, пообіцяв: “Коли генерал-полковник повернеться, доповім, товаришу генерал-лейтенант...”, в приймальну зайшов полковник з ад’ютантськими аксельбантами і вензелями Гетьмана на погонах повсякденного однострою. Віддавши честь, привітався з генералом і повідомив ад’ютанта Начальника Генштабу, що генерал-полковник Морозов зараз у Гетьмана, коли звільниться – невідомо, і генералу Даниленку наказано негайно прибути в Маріїнський палац: на нього чекає Гетьман.

...Генерал-полковник Морозов доповідав Гетьману про плани можливих дій на осінню кампанію сорок третього року. Плани ці були попередньо намічені ще весною, коли остаточно визначилося, що радянські війська спробують зрізати виступ в районі Білгорода. Плани стосувалися підготовлюваного в Білорусі стратегічного удару, і багато залежало від результатів Білгородської битви, яка щойно закінчилася.

В останніх числах серпня українські війська перейшли в контрнаступ, відкинули радянські дивізії, корпуси і армії на вихідні позиції, контрнаступ перейшов у загальний наступ і в перших числах вересня дивізії українців вийшли на західний берег Дону, форсували його і захопили плацдарми на східному березі. Вороніж потрапив у напівоточення і для останнього кидка вперед потрібно було підтягнути тили, підвезти сотні тисяч тонн боєприпасів, паливо-мастильних матеріалів, запасних частин, продовольства, належало поповнити війська, перекинути командні пункти ближче до лінії фронту, розгорнути нові вузли зв’язку, бази постачання, аеродроми, перебазувати ближче до районів боїв авіацію, відновити в тилах дороги, мости, лінії зв’язку, перешити широку радянську колію основних залізничних магістралей на європейський стандарт, щоб подавати військам вантажі без перевалки. А ще належало убезпечити себе від удару з флангу і рушити у Великий вигин Дону П’ятнадцяту і Шістнадцяту польові армії Сіверського фронту, Сьому механізовану армію Східного, Російську Національно-Визвольну армію. А це вимагало в свою чергу поповнення з’єднань особовим складом прямо в ході бойових дій, розгортання тилів без якоїсь паузи слідом за наступаючими військами. І все робило швидко, чітко, рішуче. І всім було зрозуміло, що наступний удар Української армії буде спрямований на Південний Кавказ, на Кубань і Ставропілля.

Всі чекали удару від Ростова на Північний Кавказ і радянське командування спішно зміцнювало цей напрям. А тому в українській Ставці вирішено було вдарити в іншому місці – в Білорусі!

Білорусі і країнам Балтії українською Ставкою приділялася підвищена увага.

Коли восени минулого, сорок другого року радянські війська завдали несподіваного удару по країнам Балтії, всупереч власній заяві про повагу нейтралітету Фінляндії, Естонії, Латвії і Литви у війні, яка почалася між Радянським Союзом і Українською Державою, від швидкої і неминучої “совєтизації” прибалтів врятував сильний і несподіваний для росіян опір українців радянським військам. Москва всі сили і засоби кинула на головний – український – фронт і тому бойові дії в Прибалтиці точилися порівняно мляво. На шляху червонозоряних “визволителів” в Естонію лежало Чудське озеро. Обійти величезне водоймище можна було з півночі – через Нарву. Та перша спроба форсувати ріку зазнала невдачі. А південніше лежить Псковське озеро і “червоні маршàли” спробували здійснити “визволення”, йдучи через Псков. А тут оборону тримав Естонський корпус, посилений українськими танкістами і винищувачами танків. І “визволення” загальмувалося. А ще південніше, на кордонах Латвії, тримали оборону латвійські дивізії разом з Російською Добровольчою армією. І радянський наступ в Прибалтиці мало-помалу зійшов нанівець.

Цьому в немалій мірі допомогла й нова хвиля арештів серед радянських військовиків, яка піднялася раптом в стані ворога. Несподівана “чистка” лютувала в верхньому ешелоні військового керівництва, особливо це позначилося на командуванні Прибалтійського і Карельського фронтів. Така обстановка серед “визволителів” аж ніяк не сприяла активізації бойових дій. Бої в Балтії і Карелії точилися без усякої ініціативи і азарту, підігрітого вірою в успіх, відчувалося, що для росіян це було лише тупе виконання наказу.

Ще одним фактором, що не сприяв активним бойовим діям радянських військ в Прибалтиці, був високий рівень дезертирства серед “визволителів”. Локальні наступальні бої і танкові прориви, як правило, завершувалися оточеннями і радянські бійці охоче здавалися в полон.

Рівень дезертирства був високим ще й тому, що в Прибалтиці проти радянської Червоної армії воювали частини російської Білої Армії, в двадцятому році в ході Громадянської війни вибитої комуністами з захопленої ними Росії. Були навіть випадки, коли в полон йшли цілими з’єднаннями з розгорнутими прапорами і під військовий оркестр. З цього приводу радянське керівництво видало в жовтні наказ за номером 270 про ставлення до тих, хто здається в полон. Від радянських військ вимагалося зрадників знищувати всіма можливими засобами, не виключаючи потужних ударів авіації та артилерії по таборах військовополонених. Проте драконівські заходи не дуже допомогли, в Фінляндії і країнах Балтії за рік війни набралося до двохсот тисяч “визволителів”, які здалися в полон добровільно.

Комуністична верхівка не могла ігнорувати такі обставини і українська розвідка вчасно виявила поступове досить значне посилення угрупування радянських військ на кордонах країн Балтії. У вищому керівництві СРСР поволі почала превалювати думка, що потрібно спочатку завершити з більш дрібними справами, як відбирали досить значні сили, щоб потім без перешкод вирішити основне питання – з Українською Державою. Однак, поки тривала битва за Білгородський виступ, майже всі резерви радянська ставка направляла в район Курська і Воронежа, а потім на південь, в район Ростова-на-Дону і на Північний Кавказ. На Північному Кавказі назрівала нова криза, в тилах РСЧА активно діяла Народно-визвольна армія Кубані, і радянські війська за всяку ціну намагалися ліквідувати на Тамані плацдарм українських військ.

На території Білорусі також розширювався партизанський рух, який керувався урядом Білоруської Народної Республіки у вигнанні. Глава цього уряду звернувся до Гетьмана України Павла Скоропадського з особистим проханням про допомогу у справі визволення білоруської землі від російських окупантів.

За наказом Гетьмана українська Ставка з минулої зими планувала операцію, в результаті якої мали повністю звільнити від московської окупації значну частину Білорусі. А угрупування радянських військ – Білоруський фронт в своєму складі нараховував більше восьмисот тисяч солдатів і командирів – потрапляло в оточення в районі Мінська і було б притиснуте до польського кордону, де його наглухо блокували.

Для цього ще в квітні армійською групою “Брест”, яка була розгорнута в Третю польову армію, була проведена окрема операція в напрямку Пінська, а П’ятою польовою армією генерала Герасименка в напрямку Мозиря. Планувалося звільнити столицю автономного Білоруського Краю і замкнути в кільце оточення основні сили Білоруського фронту росіян. Проте на той час для розширення захоплених плацдармів українське командування не мало достатніх резервів.

Настало затишшя – обидві сторони накопичували сили.

В травні за рішенням Ставки на базі управління П’ятої (Чернігівської) польової армії створювався Сіверський фронт на чолі з генералом Герасименком в складі двох польових армій: Вісімнадцятої і П’ятої.

В середині травня противник силами 6-ї і 37-ї загальновійськових армій свого Білоруського фронту завдав сильного удару по лівофланговій Вісімнадцятій армії українців. Незважаючи на нестачу сил – армія мала в своєму складі всього три піхотні дивізії і одну танкову бригаду – частини армії чинили запеклий опір і росіянам за два дні вдалося вклинитися в оборону армії всього на 6-8 кілометрів. Більшого досягти противнику не вдалося. Бойовище тривало більше місяця і затихло тільки в кінці червня.

Проте пауза виявилася короткою і в кінці липня наступ “червоних” відновився. Втім, знов безрезультатно. Цими своїми діями противник досяг лише того, що накопичені резерви Сіверського фронту пішли на відбиття ворожого удару і від наступу на Мозир довелося відмовитися.

Однак в Ставці про ідею удару в Білорусі не забули і певні кроки були зроблені. До того ж, було значно заманливіше відрізати весь Білоруський фронт одночасним ударом з півдня Сіверського фронту і з півночі Балтійською групою військ – при цьому в величезний білоруський котел потрапляло на півтора десятка дивізій більше, а лінія фронту пройшла б по адміністративному кордоні між БРСР і РРФСР.

Таким був задум Верховного Командування.

Однак зараз, на початку вересня отримували поповнення південні фронти, але в тилах Балтійської групи військ з дотриманням заходів обережності зосереджувалися війська. До Балтії прибули два новосформовані армійські корпуси з Республіки Грумант, яка ще минулого року заявила про свою участь на боці Української Держави у війні проти Радянського Союзу. Озброєння і бойову техніку для цих військ за міждержавною угодою постачала українська сторона. Одночасно формувалися добровольчі полки Російської Визвольної Армії з радянських військовополонених. На озброєння РОА[3] йшла трофейна зброя і техніка.

В країнах Балтії створювалося ударне угрупування в складі Латвійського і Литовського армійських корпусів, Добровольчої Російської армії Республіки Грумант і Російської Визвольної армії. Ці армії мали завдати удару з району Даугавпілса-Резекне в напрямі на Вітебськ назустріч українським військам.

Але провідна роль в здійсненні планованої операції відводилася військам генерала Герасименка. На той час новостворені армії фронту мали по три-чотири територіальні дивізії з досить обмеженими можливостями – у з’єднаннях було недостатньо польової і зенітної артилерії, мало танків, автотранспорту, повітряна підтримка фронту була слабкою: всього один винищувальний авіаційний корпус і штурмова авіаційна дивізія. Але артилерійські, танкові і авіаційні заводи в тилу з березня запрацювали на повну потужність і у війська потоком йшла нова бойова техніка і озброєння. Це дозволяло переформувати територіальні дивізії, можливості яких в наступі і обороні були досить обмеженими, в мотопіхотні і механізовані рухомі з’єднання, які можуть проводити наступальні операції з рішучою метою і на велику глибину.

У зв’язку з цим і викликали з фронту командира П’ятдесят п’ятого моторизованого корпусу генерала Даниленка. Йому належало вступили в командування армією, територіальні дивізії якої нині переформовувалася в тилах фронту і яка мала стати основною ударною силою грядущих бойових дій в Білорусі...

...Коли Даниленко ввійшов в кабінет, спочатку він побачив генерал-полковника Морозова, який схилився над паперами в дальньому кінці довгого столі і йому здалося, що Гетьмана в приміщенні немає. Він зробив кілька кроків, зупинився і побачив Скоропадського в сіро-блакитному мундирі, який йшов йому назустріч з глибини кабінету по червоній килимовій доріжці.

Ніяких прикрас на одязі – Скоропадський не терпів цього і не носив нагород, окрім білого георгієвського хрестика та золотих погонів з гетьманськими відзнаками, – то ж цивільне оточення Гетьмана, про військовиків же мова навіть не йшла, – також не відсвічувало золотим іконостасом. Відрапортувавши і потиснувши простягнуту руку, Даниленко побачив зблизька обличчя Гетьмана і зазнав дивне до нереальності відчуття зустрічі з живим портретом. Останній раз Даниленко бачив Гетьмана в жовтні тридцять восьмого року, коли отримав призначення командиром територіальної дивізії, яку ще потрібно було створити з нуля – тоді почалося формування двадцяти п’яти – другої хвилі – піхотних дивізій на базі ТАОУ[4].

- Ви трохи змінилися з того часу, як я вас бачив. – Скоропадський побіжно посміхнувся і генерал так і не зрозумів – чому.

- А ви мало перемінилися, Ваша Ясновельможність. – Почав Даниленко та Гетьман перебив його.

- Я розумію, що статутне звертання звучить дико, але нічого не поробиш. Не будемо уподібнюватися цивільним з “ясновельможністю”. – Скоропадський глянув на генерала і зробив лівою рукою жест, ніби невдоволено відмахувався від набридлої мухи. Правою вказав на довгий стіл вздовж стіни. – Сідайте.

І, повернувшись, пішов до дальнього кінця столу, там стояло одне крісло – його.

Поки він віддалявся в дальній кінець кабінету, де знаходився заставлений картами, книгами і теками з документами його особистий письмовий стіл з кількома телефонами на приставній етажерці, генерал тримав поглядом його високу постать, але вже від років сутулу спину і схилену сиву потилицю. “Сімдесят третього, старший від мене майже на чверть століття...” – раптом із здивуванням подумав Даниленко, хоча до цього жодного разу не думав про те, на скільки ж Гетьман старший від нього.

Даниленко не кривив душею, Гетьман дійсно мало змінився з того часу, коли генерал востаннє бачив Скоропадського зблизька. Тільки спина стала старою, але це було помітно тільки зараз, коли Гетьман повернувся і пішов в дальній кінець кабінету. Повертаючись, Скоропадський глянув в той бік, де сидів за паперами Начальник Генерального Штабу ЗСУ. Стоячий комірець, спеціально зроблений м’яким, зараз неприємно тер шию і це псувало Павлу Петровичу настрій. Гетьманську форму нового зразку він надягав ще з тридцять дев’ятого року, але звикав до неї важко і коли був не в гуморі, вона дратувала його.

Даниленко підійшов до столу і сів за три стільці від Начальника Генерального Штабу. Сісти ближче за таким довгим столом чомусь здалося йому не ввічливим.

- Сідайте ближче. – Скоропадський глянув на генерала і посміхнувся. Помовчав кілька секунд, ніби роздумував, говорити чи ні. – У мене є до вас кілька питань. Перший: ви добре знаєте Білорусь?

Даниленко чекав якого завгодно питання, тільки не цього.

- Я воював в Білорусі з чотирнадцятого року. В шістнадцятому році командував ротою під час Нарочського наступу, був поранений. Потім служив в Білоруському автономному краї з тридцять четвертого по тридцять восьмий рік. Тому можу сказати, що Білорусію, принаймі, місцевість на півночі України знаю добре. Але я не розумію... В штабі армії, коли я отримав наказ прибути в Київ, мені дали зрозуміти, що мій корпус виводиться з-під їхнього підпорядкування і його передислокують на південь...

- Це дійсно так. Відповідну директиву в штаб армії вже відправлено. – Знову усміхнувся Скоропадський. – Як ви дивитеся на те, щоб прийняти на себе командування армією?

- Як накажете, товаришу Гетьман. – Скоропадський побачив запитання в очах генерала і мовчки дозволив його задати. – Куди і коли накажете виїхати?

- Поки що повернетеся в корпус. Поки що про нову армію і про ваше призначення “товариші” в Кремлі знати не повинні. Нехай вважають, що ви на відпочинку в Карпатах. – Гетьман обернувся до генерал-полковника Морозова. – Костянтин Петрович, поясніть генерал-майору Даниленку його задачу.

- Слухаюсь, товаришу Гетьман. – І Даниленко перевів погляд на Начальника Генерального Штабу. – Ваш корпус, поки що, ваш, Степане Архиповичу, виводиться в резерв Донського фронту. На передислокацію дається дуже обмежений час. За шість діб ви маєте здійснити марш від Куп’янська до Маріуполя в 350 кілометрів. Після цього здаєте командування корпусом своєму начальнику штабу. Наскільки відомо нам, ви з самого початку війни в Діючій Армії, але ще ні разу не були у відпустці. Вам особисто надається двотижнева відпустка. Після цього відбуваєте в Чернігів, в штаб Сіверського фронту. Усний наказ про призначення вас командувачем Вісімнадцятої армії вони отримали ще вчора. Письмово ваше призначення буде оформлене пізніше, коли почнеться операція в Білорусі. Розвідка у росіян не дрімає, навіть коли спить. – Пожартував генерал Морозов. І різко змінив тему. – Кого рекомендуєте на своє місце?

“Оце так новина! – Подумав Даниленко. – Але для того, щоб повідомити про передислокацію корпусу викликали в Київ його командира є зайвим... Та й для повідомлення про призначення на нову посаду в Генштаб викликати не дуже потрібно...” Тільки ж на обличчі його думки ніяк не позначилися.

- Начальника штабу корпусу полковника Алексійчука. В нього великий командний і штабний досвід, в корпусі він пройшов всі службові щаблі від командира батальйону до начальника штабу.

- А що ви скажете про кандидатуру командира двадцять восьмої танкової дивізії генерал-майора Черняхівського? – Даниленко витримав погляд генерал-полковника.

- Генерал Черняхівський може виконувати обов’язки командира корпусу. – Лаконічно і твердо промовив Даниленко, а про себе відзначив, що питання про командира корпусу вже вирішене. І це було зрозумілим, Черняхівський, як і генерал Морозов, з “іспанців”. – Тільки чи не занадто молодий?

І з досадою подумав, що полковнику Алексійчуку доля випадає лишатися в тому ж самому стані.

- Ну, молодість, це такий недолік, що швидко проходить. – Посміхнувся Морозов. – Інші заперечення будуть? – “Інших немає”, відповів Даниленко і Морозов задоволено кивнув.

- Що ж, в такому разі з цим питанням закінчимо. – Даниленку здалося що ні Гетьман, ні Морозов не були особливо засмучені такою оцінкою генерал-майором свого наступника. – Тоді ще одне питання. Як ви на власному досвіді оцінюєте стан наших військ і готовність їх до нових дій?

Даниленко у відповідь сказав те, що думав: що війська в операції, яка щойно скінчилася, діяли досить непогано. Деякі прорахунки пов’язані з тим, що для більшості це перший досвід крупних наступальних боїв. Дається взнаки те, що в умовах сучасної війни окремі воєначальники схильні діяти суворо за статутом, по шаблону. Дії ж по шаблону інколи дуже дорого обходилися: наступний бій не завжди схожий на попередній і потрібно творчо використовувати вимоги статутів. Сказав про артилерію: використання її могутності деякими командирами полків і дивізій залишає бажати кращого. В рухомих з’єднаннях командири, ще в недавньому минулому піхотинці, не в повній мірі навчилися використовувати маневреність танкових і моторизованих частин. Але це неминучі вади росту, вони зрозумілі, і їх швидко позбуваються.

- Як себе показали в боях наші нові танки?

Даниленко сказав і про танкові частини. Важкі танки Т-3 “Молот”, батальйон яких його дивізія отримала ще минулого року, досить добре зарекомендували себе в оборонних боях. Їхні гармати могли на граничних дальностях знищувати радянські танки, тоді як танки росіян своїми гарматами трьохдюймового калібру нічого вдіяти не могли. В його територіальній дивізії стійкість піхотним полкам придавали саме важкі танки. Це був той кістяк, навколо якого будувалася оборона дільниці, яку утримувала дивізія. І важкі танки, звичайно ж, були незамінні при прориві ворожої оборони. Але для стрімких наступальних дій вони придатні мало. А от нові середні танки Т-44 – майже ідеальний інструмент як оборони, так і наступу. Особливо це виявилося в зустрічних боях з радянськими “тридцятьчетвірками” в битві, яка щойно закінчилася.

- Про минуле зрозуміло. Тепер заключне питання. – Гетьман припинив ходити, зупинився проти Даниленка. – Воно стосується майбутнього. Як оцінюєте стан свого корпусу сьогодні?

Даниленко став говорити про нинішній стан свого корпусу. Гетьман відразу ж пожвавішав, тепер стали говорити про те, що його дійсно цікавило. Скоропадський переривав доповідь, ставив по ходу справи питання про втрати особового складу, всіх типів озброєнь, стан транспорту, терміни, в які можна прийняти і навчити поповнення. Питань було багато, але відчувалося, що Гетьмана цікавить одне: коли корпус можна буде кинути в бій, як повноцінну силу. Поки генерал говорив, Гетьман походжав вздовж столу, вислуховував Даниленка, кидав короткий погляд, ставив запитання і йшов далі через весь кабінет.

Даниленко закінчив говорити, коли Скоропадський був біля дальнього кінця столу. Гетьман повернувся і йшов тепер назад, обличчям до генерала. Дійшовши до генерал-полковника Морозова, сказав:

- В мене все, Костянтине Петровичу. У вас ще будуть якісь питання до генерала Даниленка?

- Питань немає. – Підвівся Морозов. – Є уточнення. Прошу підійти, товаришу генерал-майор...

Начальник Генерального Штабу розгорнув на столі карту і Даниленко побачив, що це ті листи півночі України, де дислокована армія, командування якою він мав невдовзі прийняти. Морозов тим часом коротко ознайомив його з обстановкою, зробив це дійсно лаконічно, але завдяки цій лаконічності намальована ним картина, позбавлена всього привхідного, була особливо наглядна. Чотири дивізії його армії займали сімдесят кілометрів по фронту і розташовувалися в один ешелон. В останні дні армійських резервів, по суті, не залишилося. Але, на думку Начальника Генерального Штабу, не залишилося їх в і росіян. Хоча останній тиждень вони все ще наступали і мали окремі успіхи, але в цілому їхні атаки носили, як висловився генерал Морозов, “необґрунтований характер”, відчувалося, що на цій дільниці фронту крупні резерви у них для розвитку успіху вже вичерпалися. Всі наявні війська радянське командування направляло зараз проти Слобожанського фронту і на південь, де визначилася криза стратегічного масштабу.

- “Крупних” кажу з обережності, а насправді вважаю, що тут, в Білорусі, практично у них взагалі немає резервів. – Після цього Морозов показав, які задачі невдовзі вирішуватиме його армія. Напрями ударів, рубежі генерал-полковник показував тупим кінцем олівця, тримаючи його над папером. Навіть тут, в кабінеті Гетьмана, він поводився обачно. І Даниленко відмітив про себе цю особливість.

- І останнє, Степане Архиповичу. – Начальник Генерального Штабу відклав олівець і дивився в обличчя Даниленку. – Вас, генерале, як безпосереднього виконавця, посвячено в задум важливої стратегічної операції, де мова йде про долю майже мільйонного угрупування російських військ в Білорусі. Про долю самої Білорусі і про долю країн Балтії. І будь-який витік інформації повинен бути виключений абсолютно. Про майбутню операцію на сьогодні знають тільки три людини. І вони всі тут, в цьому кабінеті. Тому в своїх подальших діях виходьте з цього. У мене все. – Промовив Морозов, повернувшись до Гетьмана.

- Дозвольте йти? – Повернувся до Скоропадського і Даниленко.

Гетьман повів вбік рукою, ніби кажучи: “Що ж, коли вам так потрібно, йдіть, не тримаю...” Попередження Начальника Генерального Штабу відповідали інтересам справи і Гетьман не став його поправляти чи пом’якшувати різкість висловлених генерал-полковником слів. Даниленко чітко повернувся і пішов, вже закриваючи двері, відчув на собі погляд Гетьмана. А Скоропадський, провівши його довгим поглядом, йшов в той же бік слідом за ним. Дійшов до дверей, повільно повернувся і так само повільно пішов назад.

Пам’ять Гетьмана зачепилася раптом за якусь невідповідність, яка промайнула в розмові, але він її спочатку зневажив. Морозов сказав: “...не був у відпустці...”, коли за статутними нормами після трьох місяців на передовій кожному належала тижнева відпустка. А генерал Даниленко вже рік на війні, без перерви. Скоропадський підійшов до свого столу, швидко знайшов теку з особистим досьє генерала.

Так, ось. Повідомлення відділу військової контррозвідки: “...при евакуації сімей військовослужбовців під час нальоту радянських бомбардувальників бомба влучила в автобус...” В повідомленні було сказано, що загибель його сім’ї сталася просто на очах генерала. Даниленко особисто поховав решки всіх, хто був у тому автобусі. Коли тут, в його кабінеті, йшло обговорення кандидатів на пост командувача армії, Скоропадський цю подію пропустив, як несуттєву. Даниленко воював без послаблення для себе, тому навіть такі подробиці особистого життя генерала значення для справи не мали. А зараз Гетьман задумався.

Щойно від нього вийшла людина, одна з тих, про кого рідко думають, що там у них в особистому житті: сім’я загинула, нікого з рідних не залишилося, чи ще там щось, – один з тих, про кого думають частіше за все у зв’язку зі справою, яку звалила війна на його широкі плечі – корпус, армію чи фронт, і, дії їхні оцінюючи, говорять, як про вола, – потягне чи не потягне? Але за цією удаваною грубістю слів невідступно стоїть тривожна думка про десятки тисяч людських життів, відповідальність за які війна на плечі саме цієї, а не якоїсь іншої людини поклала. І поряд з цим невідступним і грізним майже ні в кого не залишається сил і часу думати про ті всього-на-всього два чи три людських життя, які складають або ж складали сім’ю цієї людини. Їх взагалі мало хто згадує, думаючи про нього. Ось і Гетьман думав зараз не про те, особисте, що знав про життя Даниленка, а про те, що було найголовнішим в цій людині, яка зараз йшла коридором гетьманського палацу: добре, коли така людина приходить командувати армією, тому що така людина потягне і добре потягне, значно краще, ніж хто-небудь інший, хто міг би бути замість нього...

...Військово-транспортний К-8, піднявшись зі столичного аеродрому, зробив коло над вечірнім Києвом і взяв курс на схід. Літак був вщент наповнений пасажирами і вантажами. З обох боків вантажної кабіни на відкидних лавочках сиділи, тісно притиснувшись один до одного, люди, а на підлозі лежали мішки з поштою, стояли кілька ящиків – судячи по написам, з радіообладнанням, – ближче до пілотської кабіни в стандартній металічній упаковці дві авіаційні турбіни. Крім Даниленка в літаку летіли на фронт два генерал-майори, кілька полковників з Головного артилерійського управління, офіцери військ зв’язку, два фотокореспонденти і один кінооператор. Склад пасажирів говорив про майбутні події під Білгородом, і Даниленко, хоч вони тільки проминули Дніпро, відчув себе вже не тут, в столиці, а на фронті...

Думка про прийдешню операцію, яку йому доведеться проводити вперше, як командувачу армії, турбувала Даниленка вже зараз, в літаку, не залишаючи місця і часу для інших думок.

Чи був він здивований несподіваним призначенням? Ні, відчував, що здатний на більше і тому це призначення сприйняв, як належне. От тільки чому раптом таке призначення? Даниленко знав, що останнім часом сформовано шість польових (загальновійськових) армій, та ще дві – механізовані[5]. Але вони на півдні, там мають відбутися вирішальні події. Де і коли почнеться осінній наступ, знала поки що тільки Ставка, але, судячи з усього, наміри на осіннє-зимову кампанію були рішучі. В вересневому наказі, що підводив підсумки першого року війни, були досить зрозумілі для військової людини наголоси: говорилося не тільки про остаточне звільнення рідної землі від російсько-більшовицьких окупантів, але й про відплату комуністам за розкозачування Кубані і Дону в часи Громадянської війни в Росії і за влаштований росіянами Голодомор тридцять другого року та визволення з неволі однокровних братів на Кубані. Досить було тільки глянути на карту, щоб розуміти: задачі ставилися двом південним фронтам і на дуже велику глибину. Коли б не ставилися, навряд чи став би Скоропадський говорити про Кубань і події десятилітньої давності та Громадянської війни на просторах колишньої Російської імперії.

Він згадав тридцять третій рік, як залишав разом з останніми повстанцями Кубань. “Ми повернемось!” писали вони на стінах будинків, парканах, здаючи російським карателям станицю за станицею, відступаючи з боями до Керченської протоки. І Гетьман тоді, підсумовуючи результати Кубанського повстання, пообіцяв, що не пройде і десяти років, як Кубань разом з Доном будуть звільнені від більшовиків. Але про цю обіцянку Скоропадського Кубанській Раді знали і комуністичні верховоди. Знали, і вживали відповідних заходів. Отже, головного удару “червоні” чекають саме там, на Тамані, на Північному Кавказі. І готуються до цього. Значить, міркував Даниленко, головного удару ми завдамо в Білорусі, де вони його не чекають. А тому його призначення командувачем армії на напрямку головного удару цілком зрозуміле.

Звичайно, війна велика, це вірно, і жере людей без ліку, нині тут, завтра – там... Попри загальноприйняту думку, Даниленко був честолюбною людиною і відчував задоволення, що його здібності і талант помічені Гетьманом. А на посаді командира корпусу про себе не дуже-то нагадаєш, хай в тебе навіть сім п’ядей у лобі. Значить, ще з тих часів, коли підводили підсумки Кубанського повстання, Скоропадський тримав Даниленка в пам’яті. Вірніше, запам’ятав його доповідь про дії повстанських загонів в кубанських плавнях. І призначення отримав невдовзі в оперативний відділ Поліського військового округу саме завдяки тій доповіді. А от сьогодні стали потрібними його талант, знання, досвід і навички воювати в болотах...

Тим більше, обстановка складалася для удару в Білорусі надзвичайно сприятлива. Зараз генерал не мав нічого під рукою, але тримав в пам’яті карту загальної обстановки на початок осені сорок третього року. І, оцінюючи загальну конфігурацію лінії фронту на півночі України, думав про майбутній наступ.

Росіяни, утримуючи в своїх руках частину української території на південь від Прип’яті, величезним виступом вдавалися в наше розташування від Кобрина на заході до Лоєва на сході. Недавно утворені з Білоруського Волинський і Поліський фронти займали оборону від Бресту-Литовського до Овруча. Армія, командування якою він мав прийняти, займала ділянку північніше Овруча аж до Шепеличів на Прип’яті.

Його корпус зараз знаходився на зовсім іншому фронті і обстановку на півночі Даниленко міг відтворювати тільки в пам’яті. Втім, не велика печаль. Цей лист карти, ще один на схід і два листа на захід, все це намертво сиділо в пам’яті ще з двадцятого року. Даниленко і зараз пам’ятав ту карту, по якій з початку двадцятого року воював з комуністами в Поліссі і на Волині. Він навіть пам’ятав назви тих населених пунктів, що опинилися на згинах і були настільки сильно потерті, що важко було прочитати написи. В його пам’яті все прожите і пережите в ті часи, коли доля Української Держави трималася на волосинці, було нанесене на ті карти. Ту неоголошену війну – подумав він про себе – вже й не згадаєш без тих карт, що залишилися від неї. І зараз, хоч їх і немає, все одно вони перед очима, і ті, двадцятого року, коли відстоював у тих болотах від “братів” з півночі свою суверенну державу, і пізніші, коли в готувався відбиватися від грядущого “визволення” росіянами...

...Стояла тиша і ледь чутно шурхотів вітер в чагарниках. Дон лежав за висотами, далеко-далеко за правим флангом фронту, його не видно було звідси, однак Даниленко все одно незримо відчував його зараз – і його свіжість, і його ширину, за якою починалися рівнини південної Росії, а за ними Волга і Заволжя.

За сотню кілометрів на захід був Старий Оскол, вже більше тижня оточений нами. Там, в пастці, зайнявши кругову оборону по всьому величезному кільцю в двісті кілометрів, сиділи кацапи – тридцять дві дивізії – сиділи і чекали! Даниленко добре уявляв собі, що можуть чекати росіяни в оточенні, – чекали нашого штурму, чекали виручки, чекали наказу пробиватися, чекали чуда, чекали загибелі – всього разом.

А ми після липневих, коли оборонялися, і серпневих боїв, коли наступали, добивали оточеного противника. Сьогодні вдень передова щосили гриміла кулеметними чергами і пострілами гармат, але цієї ночі війна на передньому краї ледве чутно ворушилася. Там, попереду, за цією тишею, були росіяни. Що вони робили цієї ночі, що думали, на що сподівалися? Але щоб вони там не думали, кожен зокрема і всі разом, вони думають зовсім протилежне тому, що думаємо ми. І кожне їхнє бажання наштовхується на наше, прямо протилежне, кожна їхня надія – суперечить нашій, кожен їхній розрахунок стикається з нашим, прямо протилежним. І все, що погано для них є добрим для нас. І так до кінця війни, до останньої її години, тому що війна, як монета – скільки б не котилася, на ребро все одно не стане – ляже так чи інакше: або орлом, або решіткою, хтось зверху, хтось знизу. І пощади ні нам від них, ні їм від нас немає і не буде...

На передньому краї тріснула одиночна міна, простукотіла кулеметна черга і, як далекий віддих, долинуло відлуння сильного вибуху там, всередині кільця у “червоних”, і знову все стихло.

- Товаришу генерал... – Даниленко обернувся. Підійшов начальник штабу корпусу, за ним стояв знайомий генералу майор-оператор зі штабу армії. – Отримано письмове підтвердження наказу на марш.

Майор зробив крок вперед, простягнувши Даниленку пакет.

- Олівець маєте? – Майор простягнув олівець і польову сумку, щоб генералу було зручно розписатися. Даниленко розписався на пакетах, поставивши день і час отримання, віддав майору конверти.

- Дозвольте відбути? – Генерал дозволив і за хвилину почув, як розкручується гвинт гелікоптера.

Сьогодні, восьмого вересня о чотирнадцятій годині штаб корпусу отримав по радіотелетайпу наказ вивести корпус в резерв армії, на протязі двох діб отримати поповнення особовим складом, озброєнням і бойовою технікою, а потім перегрупувати корпус в район Маріуполя. Марш було наказано почати десятого вересня з настанням темноти, а зосередження в новому районі закінчити шістнадцятого вересня. І зараз на передньому краї батальйони піхотних дивізій, які підійшли, змінювали підрозділи корпусу.

Поки командир корпусу генерал-майор Даниленко був у Києві, начальник штабу прийняв рішення на вивід частин і підрозділів, підготував всі необхідні розпорядження і після повернення генералу залишилося тільки підписати наказ і дочекатися письмового підтвердження зі штабу армії. До повернення командира корпусу вся попередня робота вже була зроблена, а вивести з передової таку махину, як моторизований корпус, так, щоб противник нічого не помітив і не встиг перешкодити, зовсім не просто. Тепер, коли отримали зі штабу армії письмове підтвердження наказу, можна було приступати до виконання. І тиша, яка на передовій зараз нічим не порушувалася, тішила самолюбство генерала – він любив, коли все йшло так, як заплановано. Головні батальйони полків двох піхотних дивізій вже сіли в окопи переднього краю, зайняті до цього рідким ланцюжком підрозділів мотопіхотних з’єднань корпусу.

Слухаючи нічну тишу, неможливо було навіть уявити весь розмах цієї війни, всю її величезність. Але тут, де зараз займали оборону піхотні батальйони, чекаючи прориву оточених радянських дивізій, Даниленко добре уявляв собі, що таке сьогоднішня ніч там, де нині йде головна війна, – на півдні, в курних степах на півдорозі до Ростову; на південному сході, також в степах, на берегах Чиру, у Великому Вигині Дону; на півночі, де українські танки вийшли на підступи до Воронежа, розрізавши радянські тили на глибину двохсот кілометрів від самих Валуйок. Там ніч гриміла гарматними і кулеметними пострілами; скреготала гусеницями; піднімалася в атаку, падала долі і знову піднімалася з хриплою лайкою і шепотом “мама”, залишаючи позаду плями тіл на спаленій до попелу стерні; там нічні вітри пахли не різнотрав’ям ранньої осені, а спаленою соляркою і кіптявою, горілим залізом і порохом, солдатським потом і солдатською ж кров’ю. Там сьогоднішньої ночі відбувалося головне і там для людей не існувало самої цієї ночі.

Але для того, щоб зараз там, на півдні і півночі могли наші танки наступати, минулої осені і зими, нинішнім літом корпус підставляв себе під мільйони куль і десятки тисяч снарядів і мін, його давили танками і живцем заривали бомбами. Його батальйони, полки і дивізії відступали і контратакували, залишали і утримували рубежі, відбивали їх і знову залишали. Корпус стікав кров’ю, його поповнювали і він знову обливався кров’ю. Він нині чекає свого часу, а інші наступають там, на півдні і півночі, в диму і крові...

Ось поряд з ним, командиром корпусу генерал-майором Даниленком, стоїть його начальник штабу полковник Денис Алексійчук, який воював в його дивізії з самого першого дня, коли П’ятдесят п’ята територіальна дивізія вступила в бій, живий і здоровий, хоч не можна сказати, що він щадив себе.

Воєнну кар’єру Денис Анатолієвич Алексійчук починав підпоручиком у вересні чотирнадцятого року, командуючи ротою. До вісімнадцятого року вже підполковник Алексійчук став начальником штабу дивізії. А потім не стало ні Російської армії, ні Російської імперії, а воювати проти колишніх однополчан у Білому Русі та Червоній армії не захотів і був звільнений з армії. Можливо, тоді це було правильним. Але життя колишньому підполковнику довелося починати заново і він закінчив економічний інститут, і по довгих службових сходах дослужився до головного бухгалтера крупного науково-промислового об’єднання.

Він почав цю війну старшим лейтенантом, командиром роти і за рік війни став полковником, начальником штабу корпусу, в який розгорнули територіальну дивізію Даниленка. Став завдяки особистій сміливості і впертості, безсонний і невтомний, який, однак, ніколи не забував вчасно попоїсти і випити.

Він починав командиром роти, як і минулу війну, а вже за тиждень прийняв батальйон, тому що однією бомбою убило всіх, хто був на командному пункті, і він виявився найстаршим серед офіцерів, які залишилися живими. Батальйон тримав оборону, а “червоні” обійшли висотки і вдарили по тилах, замикаючи кільце оточення. Багато хто тоді втратив самовладання, а Алексійчук не втратив і тримався на висотках, своєю бухгалтерською впертістю і точністю у виконанні наказу рятуючи П’ятдесят п’яту територіальну дивізію, поки до нього не пробився її командир генерал-майор Даниленко з танковим батальйоном.

...Алексійчук – це точність і впертість, в ньому і зараз, на війні залишилося щось від головного бухгалтера, в розумінні точності і в розумінні впертості.

Це осінні бої на підступах до Харкова, де П’ятдесят п’ята територіальна дивізія генерала Даниленка стримувала танкові орди “червоних маршàлів”, коли її батальйони посадили на прислані з армії вантажівки і наказали загинути, але закрити танковий пролом під Золочевом. Дивізія тоді була розрізана радянськими танками і один полк опинився в оточенні і всім здавалося, що загине. Але дивізія встояла і не загинула, хоча половина її полягла там, під Золочевом. Командир дивізії генерал-майор Даниленко тоді був в оточеному полку і коли вивів залишки полку до переправи через Сіверський Донець, боячись застати безлад, виявилося, що на переправі ніякого безладу немає, а є порядок, і цей порядок навів і підтримував майор Алексійчук, який на той час командував полком. Артилерійські дивізіони з-за Сіверського Донця прикривали переправу вогнем, попереду горіли підбиті танки росіян і батареї зенітних автоматів били, захлинаючись люттю, в небо по радянським штурмовикам, що пікірували на переправу. І коли Даниленко думав про Алексійчука, відразу згадував найважчі дні. А легких днів в той час взагалі не було.

Це зимові бої, коли дивізію переформували в корпус, і ще до закінчення формування кинули в бої під Старобільськом, куди прорвалися танкові бригади росіян.

Його корпус, як перед тим і дивізію восени, знову шпурнули закривати діру.

Але закривати діру було вже пізно і корпус став магнітом, який притягував на себе удари з землі та повітря від ранку до ночі. Дивізії корпусу прийняли на себе частину того, що призначалося іншим, і когось таки врятували від явної загибелі, але корпус сам став гинути. Йому вже обрубали фланги і зайшли в тил, а наказу про відхід все не було і не було. Прорвався в корпус тільки п’ятий офіцер зв’язку, який потім і розповів Даниленку, що четверо його попередників, які везли письмовий наказ про відхід, загинули.

Це перший день нашого наступу 30 січня і наступні нелегкі дні, після чергового переформування; це заграва палаючого – можна дотягтися рукою! – Старого Оскола, коли росіяни прорвалися на флангах наших наступаючих танкових корпусів і довелося загинати фланг і відходити на південь.

Це липневий радянський наступ, коли росіяни вдарили з усієї сили по нашим позиціям.

Це найстрашніший день сьомого липня, коли штрафні роти росіян йшли і йшли хвилями одна за одною, як сарана, як зграї сірих голохвостих щурів, не зважаючи на втрати, і піхотні дивізії першого ешелону армії позадкували, а дивізія, якою командував підполковник Алексійчук, встояла і не пішла з-під танків, а потім, коли вночі вивели звідти, в полках дивізії лишилося всього по три сотні бійців. Цим її впертим опором плани радянського командування були зірвані і тільки Богу відомо, як розвивалися б події в іншому разі. Дивізія стояла на смерть, але не дала росіянам прорватися на своїй ділянці. Кілька протитанкових гармат було розчавлено прямо на позиціях і заступник командира дивізії загинув під танком на командному пункті полку, а танки росіян прорвалися до артилерійських батарей і, здавалося, ось-ось розсічуть оборону корпусу. Однак дивізія Алексійчука встояла і трималася до ночі, поки її полки не змінили полки механізованої дивізії, що підійшла з резерву фронту.

Все тоді висіло на волосині і у нас, і у росіян. Але наша волосина виявилася міцнішою...

В чорноті ночі, там, де ще вдень йшов бій, злетівши в небо, запалала далека сліпучо-яскрава біла освітлювальна ракета. Вона горіла над оточеними росіянами і в цьому її далекому спалаху було щось тягуче і збуджуюче-тривожне. Даниленко дивився вдалину на цю ракету, поки вона не згасла, відгорівши свій томливий час.

2

...Прикритий дерном пісок брустверів на боці противника світлів плішинами на бурому прибережному пригорбку – дерен висох і трава втратила свою зелень. З початку війни стрілецька дивізія росіян захопила на нашому березі Прип’яті чималий плацдарм і проти нього тут встав в оборону піхотний полк нашої територіальної дивізії. За рік оборона і наша, і ворожа, облаштувалася, встоялася, утряслася і на стороннього спостерігача справила б враження природності і стабільності. Звідси добре проглядалися радянські позиції, які розташувалися на горбкуватому узліссі, за ними в кілометрі рівнина спускалася до самого берега Прип’яті. Але дві доби тому оборону батальйону розтягли – якийсь полк дивізії вивели в тил для поповнення чи переформування – і рівновага протистояння враз порушилася. І те, що з цих ворожих, вже майже рік розташованих на нашому березі річки, позицій також проглядається нова лінія нашої оборони, не радувало, але й не хвилювало: прийде час і все прийде в норму, а вогонь скрізь може дістати.

За низькими хмарами зависло сонце, готуючись пірнути за горизонт, – їхні краї віддавали в жовтизну і рожевість. Померхла трава схилилася назустріч нашим траншеям – подув рівний і несильний північно-східний вітер. Пригорбок спадисто спускався до заболоченої лощини. Майже по самій її кромці йшли окопи передової охорони росіян – добре замасковані, одначе мілкі – в них виступала вода і москалі в них ходили пригінці. Далі тягнувся купинястий луг з пучками бурих трав, коричнево-туманний чагарник, потім знову купинястий луг. А ще далі звивалися траншеї переднього краю з буграми дзотів і щілинками ходів сполучення, а вже за горбистим берегом – Прип’ять. Ріка текла вздовж передової, то наближаючись метрів на триста-чотириста, то віддаляючись на кілометр-півтора. На тому боці ночами гули невидимі з нашого берега машини, які підвозили все, що потрібно було військам на передовому плацдармі з ближніх тилів.

Над переднім краєм – тиша осіннього дня. Але луг залишався таким же самим соковито-зеленим, можливо по контрасту з чорними вирвами від снарядів і мін на нічийній смузі і там, де проходили траншеї.

- Товаришу капітан, по моєму, вони зранку відходять в другі траншеї. – Висловив здогад командир сьомої роти лейтенант Зайченко. – А там у них і несправжні є. Я примітив.

- Примітив? Яким чином? – Командир третього батальйону капітан Сташенко підняв бінокль.

- А там, де справжні, вони маскування обновлюють часто, а на хибних – ліньки, воно жовтіше...

Дійсно, перед узліссям висохле листя маскування помітно виділялося, тягнулося, петляло жовтіючим валом. Комбат задумливо сперся підборіддям на бінокль.

- А як би це перевірити? –Обернувся він до командира роти.

- Перевіряли. Вчора хлопці з передової охорони підбиралися майже до самих окопів. Кажуть, нікого там немає, жодного звуку не чути... Пусті...

- Не факт... Не факт... – Капітан гостро глянув на ротного. – А запалювальні набої в тебе є?

- Можна принести з пункту бойового живлення.

- А ну пошли за ними. – Наказав Сташенко, ще не впевнений, що його задум справдиться.

Коли посланий боєць повернувся, швиденько спорядили запалювальними ланку стрічки.

- Надіньте, товаришу капітан. – Простягнув його свого шолома лейтенант, коли комбат піднявся було на сходинку.

Перша черга легкого кулемета не досягла мети. Капітан збільшив приціл і натиснув спусковий гачок. Вгледівся. Влучив чи ні звідси не розгледіти, а те, чого очікував, також не з’явилося... Дав ще одну чергу... Сташенко вже прибрав кулемет з брустверу, коли спостерігач, який слідкував за російськими траншеями, радісно щось вигукнув. Над рудим валом затемнів, закучерявився димок, зблиснув язичок полум’я і, роздмуханий вітром-низовиком, поповз, як по пороховому шнуру далі.

А потім трапилося те, чого ніхто в наших траншеях не очікував.

Листя, яке ймовірно маскувало кулеметне гніздо, раптом спалахнуло і, забувши про іншу небезпеку, обслуга кулемета вискочила з окопу. Збоку двічі ляснули постріли, один з росіян змахнув незграбно руками і впав долілиць, і другий кацап було спіткнувся, але за мить підхопився і стрибаючи по відкритому міжтраншейному простору довгими стрибками, як заєць, скочив в другу траншею.

В стрічці кулемета ще залишалися набої і капітан повів вогонь короткими чергами. В свою чергу, росіяни не забарилися з відповіддю, прикрили свою першу траншею вогнем з глибини. Помітивши переполох в окопах противника, відкрили вогонь чергові кулемети роти... Москалі відповіли, потім підключилися батальйонні міномети і з одного, і з іншого боку. Куди й подівалася тиша цього осіннього вечора...

Коли за півгодини гармидер стих і все попереду знову заціпеніло, затаїлося, капітан, побачивши збентежене, майже ображене обличчя Зайченка, засміявся:

- А казав – оманливі... Начинка-то справжньою виявилася! – І підморгнув задоволено.

Однак начальник штаб батальйону старший лейтенант Ямпольський, коли Сташенко розповів про причину шуму на передовій, стривожився.

- Ось це мені й не подобається. – Діловито зауважив він на слова комбата. І пояснив своє невдоволення. – Вчора вони були пустими, це точно... Полкова розвідка минулої ночі нічого там не виявила...

- Мені теж не подобається. – Погодився комбат. – Виходить, супостат підтягнув до передової лінії якісь нові підрозділи. Для чого? Потрібно доповісти в штаб полку... І самим вжити запобіжних заходів...

Підстави для занепокоєння у комбата були. Полк займав оборону на ділянці завдовжки більш, як сім кілометрів. В першому ешелоні були два піхотних батальйони – по кілометру траншей на роту. А на плацдармі засіла повнокровна стрілецька дивізія “червоних”. Правда, ще один батальйон полку займав оборону в другому ешелоні за два з половиною кілометри від передової, але сподіватися можна було тільки на вогневу перевагу українців: 134 полк і один батальйон 135 полку підтримували більше двохсот артилерійських стволів калібром 87,6 міліметра – дивізійний артполк і окрема артилерійська бригада.

Батальйон зайняв позиції на передовій тиждень тому, після тижневого відпочинку в другому ешелоні – командування суворо дотримувалося статутних вимог: два тижні на передовій, тиждень в тилу. І зміни, які відбулися за час їхнього перебування в другому ешелоні, потрібно було обдумати і знайти причину. До того ж, старий начштабу батальйону ще перед виходом на відпочинок був відкликаний і зараз прийняв командування батальйоном у новосформованій дивізії, яку, за чутками, мали відправити на південь, де ще з літа йшли безперервні бої. А новий начальник штабу батальйону ще недавно командував сьомою ротою, в якій сьогодні надвечір побував комбат і виявив істотні зміни у супостата. Щоправда, капітан Сташенко обдумав ці зміни в обстановці на передовій і вжив відповідних заходів. Він обговорив з командиром сусіднього батальйону отой гармидер – стики завжди потрібно контролювати особливо.

Коли б начальник штабу батальйону залишався старий, можна було б просто повідомленням про вжиті заходи обмежитися, але старший лейтенант був зовсім зеленим, а капітан був не тільки командиром батальйону, він Статутом Бойовим зобов’язаний ще й вихователем для підлеглих бути.

- Отож, Іване Григоровичу, яких заходів ми маємо вжити? – Зазвичай командирське навчання проводилося на сон грядущий. – Тільки спочатку скажи мені, для чого той кулеметик росіяни там встановили? Для того, щоб від нас відбиватися чи для того, щоб нас трішечки відлупцювати?

- Ну, точно не для того, щоб від нас... – Ямпольський розгорнув нещодавно закінчену схему нового району оборони батальйону, якою, до речі, дуже пишався. – Атакувати росіян з траншей сьомої роти ніхто не буде, москалі і самі не дурні, і нас дурнями не вважають. Тільки ж і вони наносити по сьомій роті свій удар тут також не будуть. Навіть, коли ввірвуться в траншеї з флангів, їм це нічого не дасть. Позиції в долинці, з більш високих місць вдарять наші кулемети, і зайняті траншеї не врятують – вогонь дістане зверху. Коли тут і атакувати, то атакувати стик з другим батальйоном. Хоча ще нічого не відомо, противник може вдарити по всьому фронту батальйону, а то й полку.

- Що ж, логічно. Але вони вже вдаряли, ще рік тому і нічого доброго не вийшло з тих ударів. – Капітан з задоволенням роздивлявся дбайливо, з старанністю і любов’ю накреслену схему. – Тому про атаку батальйону чи полку поки що говорити не будемо. Більш ймовірним була б розвідка боєм. Так?

- Схоже, що так. – Погодився начштабу. – Схоже, кулемет цей в разі проведення розвідки боєм поставлений москалями прикрити відхід у свої траншеї, щоб ми на їхніх плечах до них туди не ввірвалися.

- Тому про наші міркування повідом у штаб полку, а з сусідом праворуч я про це вже погомонів...

...За трьома накатами бліндажа, в землі, передова майже не прослуховувалася. І в сирій теплуватій темноті думалося особливо тривожно. За накатами шурхотіли миші, по-домашньому і якось весело. Зрідка, коли десь вибухав снаряд, до шурхотіння додавався шерех – обсипалася підсохла земля. Капітан пововтузився, влаштовуючись зручніше, попустив ремінь на дві дірочки – з того часу, як батальйон розтягнули, спали не роздягаючись, – і навіть став похропувати, коли відразу, обвалом, на оборону батальйону посипалися міни. В перші секунди пробудження, напівсонному, йому здалося, що загуркотіли під високим склепінням училищної казарми підбори курсантів і котки станкових кулеметів: йому наснилося на залишку ночі рідне Одеське піхотне училище. Ще напівсонний, та вже на ногах, затягуючи ремінь і зсовуючи кобуру з живота назад за спину, капітан знав, що сипалися міни – вони по-особливому, противно вили і вибухали нібито поверхнево, без глибинного снарядного тремтіння.

Ось неподалік вибухнув вже снаряд – земля здригнулася, забрязкотіли на столі алюмінієві кружки та казанок з залишками чаю. Капітан відзначив про себе, що противник водить артилерію. Та смутна тривога, яка гризла з вечора, зміцніла, а сам він ніби-то роздвоївся.

“Ну, ось... почалося. Почалося.” – це була найперша думка.

Сташенко побачив свого зв’язкового, що німотно розкривав рота, а що саме він кричав, годі було почути – пролунав новий оглушливий вибух зовсім неподалік і вибухова хвиля зірвала брезентову запону, яка заміняла двері. Близько заторохтіли-закашляли, ніби захлинаючись цим кашлем зенітні автомати – згори напливав дзвенячий гул моторів. Капітан схопив пістолет-кулемет і вискочив назовні. Зверху падали грудки землі, а в проміжках диму, що нависав над бруствером, мигнув силует літака, який виходив з піке.

Поступово, хоча ця поступовість і зайняла всього секунди, Сташенко взяв себе в руки. Після думки про початок ворожого наступу, прийшла впевненість в тому, що москалі не можуть так довго і так бездарно стояти на місці, коли на півдні наші війська вийшли до берегів Дону. Противник повинен був помітити, що тут ми знімаємо з передової частини і відводимо їх в тил. А потім – куди їх? І дурневі зрозуміло, на південь. Там зараз головне. Противник не може не помітити, що оборона батальйону розтяглася, і зараз, коли заболочений берег за літо підсохнув, зобов’язаний довбонути. В самий раз вдарити по сухому...

Капітан поки що не знав, що виведена з передової дивізія зупинилася в лісах зовсім недалеко і відпрацьовувала задачі наступального бою. Відпрацювання цих задач вона вела так, що не бачити цього противник не міг... І, звичайно, Сташенко не міг знати, що зважаючи на наші успіхи на півдні, у противника, який протистояв його дивізії, не все було в порядку – вище командування вимагало створення маршових підрозділів, бажано з добровольців, для відсічі зазіхань нахабних хохлів на “іконні російські землі”.

Для того, щоб відправити ці маршові поповнення, російське командування мало точно знати, що замислили хитрі хохли і чи не з’явилися у них в глибині нові частини, які готуються тут до наступу...

...Снайпери під самий ранок зібралися біля кухні, командир батальйону ще ввечері попередив, що день буде тривожним, невідомо чи вдасться попоїсти, а яка ж то війна на голодний шлунок...

Командир господарчого взводу фельдфебель Луценко покачав у руці незайману пляшку з коньяком – п’ятсот грамів, якраз денна норма на піхотне відділення – і поставив її в куток полички.

- Що ж, нехай стоїть до вечора. – Снайпери допивали міцний солодкий чай – колотий цукор лежав білою іскристою гіркою без усякої норми на блюдечку з мирними яскраво-червоно-синіми квітами, такими недоречними на війні. Бійці тісно сиділи за столом в землянці командира господарчого взводу і кухар з червоними від диму і постійного недосипу очима, прибирав залишки сніданку.

Разом з командиром, сержантом Юрченком, снайперів було шестеро. З одного боку столу сиділи єфрейтор Лавриненко, рядові стрільці Попович і Вікторович – земляки-білоруси з села під Мінськом, спаленого карателями в тридцять третьому, під час Білоруського повстання; навпроти сержант, єфрейтор Засядько і стрілець Волков – два статечних земляка-хуторянина з лісгоспу під Коростишевом.

- Підемо на правий фланг... – Сухо, ніби віддаючи наказ, промовив Юрченко.

Ніхто й не поворухнувся.

- Застоялися... – Сержант насмішкувато зіщулив очі. – Руки в ноги і бігом виконувати наказ!

Бійці заворушилися, в’яло посміялися і стали вибиратися з-за столу. Неподалік від кухні чекав приземкуватий ТПК[6], – водій позіхав так, що ледь не вивихнув щелепи, – завантажилися в нього всім гамузом і машинка, тихо чахкаючи мотором, притьмом доставила відділення в тил сьомої роти. Залишивши транспортер за другою лінією траншей – спасибі командиру батальйону, виділив транспорт, а то фронт оборони три кілометри, коли що, не набігаєшся! – почимчикували ходом сполучення до висотки в тилу сьомої роти. А водій ТПК відразу ж вмостився спати, загорнувшись в шинелю.

Вони вийшли до другої, запасної лінії оборони, яку весь останній місяць копав батальйон. Снайпери зібралися в котловані недобудованого дзоту. Ще не прикрита дерном свіжа глина брустверів світліла на бурому пригорбку. Позиції “червоних” видно було добре і можна легко дістатися потрібного місця.

Власне, снайперське відділення не було передбачене штатним розписом батальйону – це була місцева самодіяльність командира батальйону і сержанта Юрченка – неодноразового призера Поліського краю зі стрільби. Власне, він і до війська прийшов зі своєю гвинтівкою – маузерівським карабіном 98К з оптичним прицілом. З карабіном же він і почав полювання на москалів ще в вересні, коли полк зайняв оборону проти захопленого росіянами на нашому березі Прип’яті плацдарму. Потім до нього пристали двоє студентів – Попович і Вікторович вчилися в Житомирському сільськогосподарському інституті...

Снайпери пройшли по другій лінії оборони до спуску траншеї в широку долину і проритим талими водами байраком виповзли в ріденький чагарник, де були обладнані парні окопи. За низькими щільними хмарами зійшло сонце. Ранок видавався сірим, якимось натужним, світло сочилося зі сходу і окопи противника висвічувалися контрастно, як на екрані. Сержант обережно зняв з оптичного прицілу чохольчик і м’яко, як до дівочої руки приклався щокою до прохолодного прикладу.

- Лавриненко, яка дистанція?

- Сімсот... У мене.

- Правильно. Заряджай! – Вроздріб, сухо клацнули затвори. – Нагадую: стріляти після мене.

Мабуть, очікування дурня-противника – найбільш болісний період в снайперському полюванні. Коли ще він зволить висунутися з-за брустверу, пройтися відкритою місциною чи втнути якусь іншу дурницю. Капітан сказав, що зранку саме тут можлива атака позицій або сьомої роти, або сусіднього батальйону. Тільки снайпери в це вірили слабо, хоча капітан майже ніколи не помилявся. Однак це відносили до його військового талану – ну, має людина таке щастя, що ж поробиш. І Волков, потомствений мисливець з старообрядців Сибіру, ввечері пробурчав осудливо, коли комбат ставив задачу: “Вигадуєш, командире...”

Але капітан не образився, йому подобався статечний, неквапливий Волков.

- Ох, Гнат Зосимович, Гнат Зосимович... Ну, не вигорить, то що ви втрачаєте? Ну, день. А то й половину дня. А прикурити “краснопузикам” дамо... Та як знаєш, не хочеш – не ходи. Я ж не наказую...

- Це точно. – Злорадно ошкірився Волков. – Я піду, мені справа важлива. А не наказ твій.

Очікуючи якихось дій противника, Гриць Юрченко згадував оту вечірню перепалку і про себе лаяв москалів, які щось барилися з атакою, нехорошим словами – хлопці нудьгували і це було дуже недобре.

- Сержанте, а ну глянь... – Позвав його Лавриненко. – Заворушилися... Он, праворуч...

Юрченко підвів голову. Трохи праворуч, в радянській обороні, зазвичай такій тихій і непомітній, явно відчувався сторонній рух. Сонце, що сходило, підсвічувало оборону “червоних” густо. І в цьому розсіяному, сірому світлі проступали легкі димки цигарок, іноді тьмяно відсвічував метал добре змащених рушничним мастилом шоломів – наші шоломи покривалися мішковиною, плямисто фарбованою. В траншеях переднього краю противника накопичувалася піхота, сумніватися в цьому не доводилося. Почалося!

- Засядько, за мною! – Не обертаючись наказав Юрченко. Ймовірний перебіг подій вимагав перемістити позицію снайперів трохи праворуч. – Лавриненко старший. Стріляти після нас. Все. До бою!

Юрченко і Засядько пробігли метрів сто і шмигнули в чагарник – колись тут вони собі відрили парні окопчики для полювання. Першими вдарили міномети росіян, потім до них долучилися батальйонні “сорокап’ятки”. Сюди, до другої лінії оборони осколки не долітали, лише напливав гіркувато-пряний, збуджуючий дим від розривів. Юрченко бачив, як мигтять шоломи наших бійців, помічав, як серед бурого бур’яну звивалися зв’язківці, зрощуючи обриви, і визначив, що все йде правильно і побоюватися нічого.

Вогонь мінометів і артилерії посилився і розширився на весь фронт батальйону, по тилам полку завдала удару ланка пікіруючих бомбардувальників – по “пєшкам” дружно вдарили зенітні автомати з полкових тилів, стріляли, втім, безрезультатно. Вогонь перемістився з перших траншей нашої оборони в глибину – тепер “червоні” били по штабу батальйону і ходам сполучення.

Ось тут і почалася атака.

Противник вискакував жваво, стрімко – застояні, добре треновані солдати ніби летіли над землею, як літаючі лижники після злету з трампліну. На секунди вони купчилися біля проходів в дротяних загородженнях, а потім бігли знову вперед. Цілитися по тих, хто вже прорвався за дріт, було нелегко і Юрченко стріляв по тих, хто ще тільки вистрибував на бруствер своєї, такої надійної траншеї.

Перший же, підстрілений ним росіянин на мить покачався в неприродній позі – задерши вгору руку з ППШ[7], виставивши вперед коліно, – та й завалився назад. Сержант почав стріляти першим і стріляв трасуючими, показуючи ціль і куди потрібно стріляти. І снайпери запрацювали. А сержант в цей час стрімко змінив магазин своєї самозарядної гвинтівки – відклав з трасуючими кулями і вставив зі звичайними. Тепер цілевказівка ні до чого, противник, як на долоні, бий – як душа того забажає!

І снайпери били. Звичайно, багато “краснопузих” встигали відштовхнутися від брустверів і мчали вперед, але багато, дуже багато падали горілиць, залишалися лежати на брустверах.

В гуркоті бою, мінних і снарядних розривів гвинтівкові постріли, звичайно, тонули, трас не було, а тому убивче точний, на вибір, снайперський вогонь пригнічуючи діяв на тих, хто ще не встиг вистрибнути. Вони загаялися і там, в траншеях, заметалися радянські командири, виштовхуючи своїх солдатів, що барилися, і снайпери стали бити по шоломах, вибираючи точку прицілювання нижче, на зрізі брустверів: точно влучиш – куля проб’є шию; візьмеш трохи вище – куля влучить в голову; а коли гвинтівка “клюне”, куля проб’є землю і влучить в груди. Гвинтівкова куля потужна, калібр 8,6 міліметра, за півкілометра пробиває броню у вісім міліметрів, а верхівку бруствера проб’є і не завихриться. Не пістолет стріляє...

- Засядько, б’ємо по кулеметах. Твої – ліворуч. Мої – праворуч. – Орієнтири снайперами були визначені заздалегідь і зайвих слів сержанту витрачати не було потреби.

Їхня пара повела вогонь по станковим “максимам”, намагаючись вибити кулемети, які підтримували атаку противника. Важко сказати, чи це їм вдавалося, однак з ритму снайпери їх все-таки збили: кулемети то замовкали, то починали працювати знову. Схоже, що кулемети міняли позицію, або замінювали вибиті розрахунки.

Бій тривав уже довго, хвилин десять і сержант починав ставити собі питання. Противник атакував широким фронтом, значить, не боявся мін. Отже, його мінери попрацювали славно, визначили і знешкодили наше мінне прикриття. Ну й, дротяні загородження виявилися розведеними акуратно і розумно – в них були зроблені кілька проходів. Так виявлялося. Що ж, до розвідки боєм росіяни підготувалися ретельно.

“Добре воюють, – зло, розпалюючись, подумав Юрченко, – розумно воюють, нічого не скажеш...”

Тут була повага до чужої майстерності і розрахунку, але це за законами війни викликало у сержанта тільки приплив бойової люті. Можливо тому він став стріляти частіше і частіше став, без сумніву, мазати. Піймав себе на цьому і став стріляти виваженіше, вперше відчувши біль в правому плечі: віддача у його снайперської самозарядки[8] була сильна і різка.

Та як би точно не били снайпери, як би не заливалися нечутні в гуркоті вибухів чергові кулемети, потім з’ясувалося, більшу половину з них розбили з гармат прямої наводки, більшість атакуючих прорвалася в траншею, добила кількох спостерігачів і захопила “язика”. По тих, що прорвалися, снайпери бити не могли – в траншеї виднілися тільки шоломи і хто там свій, хто чужий, розібратися було неможливо...

...До командно-спостережного пункту батальйону капітан дістався за якісь дві-три хвилини. За першою траншеєю, прикритий схилами висотки, ще з вечора чекали два АТ-М[9] – артилеристам зараз все одно вони ні до чого, а коли фронт батальйону розтягнутий на три кілометри, то командиру тільки пішки бігати залишається. В другий АТ-М завантажився резервний взвод, набраний з тилових служб батальйону.

- Синку, – сказав капітан водієві транспортера, – за хвилину ти маєш бути біля мінометників, за дві – біля других траншей сьомої роти. Поїхали!

Дісталися благополучно, лиш два чи три рази обсипало їх піщаним прахом від ближніх розривів.

На КСП роти комбат застав тільки артилерійського спостерігача і чергового зв’язківця і відразу ж кинувся до стереотруби – впевнитися в тому, що противник націлився на стик. І тільки переконавшись, що росіяни створюють вогневий мішок навколо стику з другим батальйоном, а по фронту ведуть відволікаючий вогонь, остаточно звільнився від передчуття загальної для всього полку біди. Тепер все, що відбувалося стало його особистою бідою і турботою. А тому заспокоївся і й думати він став відповідно.

Тим часом “червоні” кинулися в атаку і Сташенко через стереотрубу бачив, як почали падати ворожі солдати в проходах і на своїх брустверах. І справедливо оцінив роботу снайперів. Але коли перші росіяни все-таки вскочили в першу траншею, не на жарт розізлився на снайперів і навіть вилаяв їх уголос. Хоч і знав, що був зараз несправедливим до них – не можуть же снайпери ось так відразу відбитися від сотні чи й більше спеціально тренованих солдатів. Але зробити з собою нічого не міг.

Капітан не сумнівався, що противник не надто сильний. Навіть коли вони зараз і утримаються в траншеї, батальйон виб’є їх до ночі. Та й сам противник не дурень, не стане він закріплюватися в низинці. Тут потрібно рвати вгору, до другої траншеї. Правда, цілком можливим був варіант, що росіяни основний удар завдадуть в іншому місці або пізніше, а це просто-на-просто відволікаючий маневр. Однак знав капітан досвідом своїм, внутрішнім чуттям – це всього лише розвідка боєм. Перевірка, як українці тримають оборону, які тут у них сили. І вірно вгадав своїм військовим чуттям стан командира полку – той вже цілком уяснив обстановку і доповів в дивізію, а там, мабуть, і в штаб армії. Отже, капітан Сташенко і його батальйон стоять зараз на весь зріст перед штабами і начальством. Тим часом його друге, військове, єство вже виробило план контратаки і його місце в ній. Сташенко уже знав, що сам поведе людей в бій. Тому, що інакше не можна. Бо саме він має показати той смертний особистий приклад, і саме його батальйон стоїть в центрі всієї оборони, а, значить, і батальйон, і його командир мають виглядати з найкращого боку.

Капітан суворо, причіпливо оглядівся. На КСП набилося чимало народу: спостерігачі, зв’язківці – свої і артилерійські, зв’язкові і загнані під накати КСП вогневим нальотом мінометники, сапери, артилеристи... Іншим разом капітан розігнав би всю цю братію – непорядок же! – але зараз тільки похмуро і причіпливо оглядів їх – всі були зі зброєю, на контратаку всього цього воїнства вистачить! – і подумав, що добре він зробив, коли наказав зберігати тут ящик ручних гранат.

- Товариш капітан! – Раптом повернувся до нього артилерійський спостерігач. – Мені наказано коригувати вогонь всієї “Акації”. – Це був кодовий позивний артилерійської бригади, що підтримувала полк. – У повному складі. – Трохи ошелешено додав артилерист. Його можна було зрозуміти: щоб один батальйон підтримувала ціла артилерійська бригада – сто сорок чотири стволи калібром 87,6 міліметра! – такого з самого початку цієї війни ніхто не міг пригадати.

А Сташенко дивуватися було ніколи, ось відіб’ємося від москаликів, тоді й здивуємося, подумав капітан, віддаючи по телефону наказ роті. Сам же кинув слухавку в руки молодшому лейтенанту і сказав:

- Тоді вирахуй установки по траншеї противника і нехай поставлять НЗВ[10] між нашими і їхніми траншеями, коли ми почнемо контратаку. – Капітан грізно і рішуче оглядів усіх і рикнув-скомандував. – Розібрати гранати! Приготуватися до контратаки! – І дивився, як швидко, без метушні розбирали гранати.

Бійці закінчували споряджати гранати і Сташенко з-під лоба швидким поглядом пройшовся по їхнім обличчям і вже спокійним, звичайним своїм голосом наказав:

- Приготуватися... Виповзай по одному. – Цей дивний, на погляд бійців, перехід від рикаючої люті до повного спокою був незрозумілим, але саме він подіяв найсильніше – в них також поступово накопичувалася бойова злість. Сташенко першим вийшов в траншею, поправив шолома і розправив ватну куртку під ременем. Потім помахав руками, розстебнув один ґудзик і засунув за пазуху пістолет: він готувався до рукопашної, це всі зрозуміли і також стали готуватися до неї: хто витягнув ніж і засунув за ремінь, більшість же просто пересунули лопатки з-за спини на бік і розстебнули застібки на чохлах – карабіни багнетами не комплектуються, в рукопашному бою добре могла допомогти тільки МПЛ – мала піхотна лопата.

Капітан пройшов по траншеї. Сірі, землистого кольору солдатські обличчя, деякі опутані білими бинтами, дивилися на командира батальйону і Сташенко пізнавав і не пізнавав своїх солдатів. На якусь мить він затримався над убитим санітарним інструктором роти Задорожним, у відкриті мертві очі якого сипалися червонясті грудочки глини впереміж з жовтавими піщинками і налипали на роговицю. Пробіг мимо кулеметників Васильченка і Прохоровича, слюсарів МТС з Овруча, які постійно сварилися один з одним, але дружно давали відсіч кожному, хто спробував би зачепити когось з них. Зустрів зв’язкового командира сьомої роти Чебуренка, який ніс на спині чиєсь обвисле і вимазане в глині тіло і сам був вимазаний в глину. Потім в ході сполучення зіткнувся з кулеметником сержантом Білоножко, який відгрібав з-під ніг стріляні гільзи, і зупинився – тут центр, звідси потрібно вести контратаку!

Підбігли бійці із взводу резерву і комбат, миттєво випрямившись, не крикнув, а сказав:

- За мною! – І сам першим легко і спритно вискочив на бруствер ходу сполучення. І вже стоячи на повен зріст на бруствері, ще раз змахнув пістолетом-кулеметом і крикнув: – За мною!

Він біг, не оглядаючись, знаючи, що за ним біжать його бійці, і ще тому, що дивився весь час на правий фланг роти, вслухався в стрілянину, в розриви мін і снарядів. Вони вибухали тепер значно лівіше, в розташуванні житлових землянок і штабу батальйону. “Добіжимо! Під гірку, – думав капітан, – хвилину, в крайньому випадку – півтори. За цей час їхні мінометники не встигнуть перенести вогонь. Не встигнуть!”

Капітана побачили в сьомій роті, тому, що звідти донеслося гучне “ура!” і відразу ж посилився перестук наших штурмових карабінів і нестрашні бабахання ручних гранат. Капітан не квапився кричати “ура”, і тільки метрів за п’ятдесят, а, можливо, й менше, закричав “ура!” і вихопив з сумки гранату. Бійці підтримали його. “Ну, все правильно”, – вирішив Сташенко і шпурнув гранату. Вона розірвалася, не докотившись до траншеї. Одночасно з капітаном стали кидати гранати й інші. Вони вибухали в траншеї і поза нею. Забасили радянські ППШ, але в хід пішли гранати, а потім вдарили довгими чергами карабіни капітанових бійців. І – знову гранати. Сташенко не стрибнув в траншею. Цього вже не вимагалося обстановкою: бігти попереду контратакуючих в траншеї – значить, не очолювати бійців, а відриватися від них. Ні він нічого не побачить, ні бійці не побачать його особистого прикладу.

А в траншеях тим часом розгорялася рукопашна – розриви гранат, крики, зойки, лайка, брязк зброї і, звичайно, постріли. Його бійців навряд чи було більше, ніж російських солдатів. Однак українці роздробили противника на кілька груп і тепер, опинившись в звичних, обжитих траншеях, тіснили його і лупцювали, як б’ють і лупцюють грабіжників господарі пограбованого дому, не оглядаючись на законність чи гуманізм, били московських зайд люто і жорстоко.

Все йшло, як належить і біда, що загрожувала батальйону і всьому полку, а, значить, і особисто Сташенко, оберталася... ну, дуже добре оберталася!

Метрів за двадцять в окопі і біля нього скупчилося щось з півдюжини росіян. Сташенко дав чергу зі свого ПК, а потім вихопив з сумки гранату, зірвав кільце і, порахувавши до двох, метнув її вгору, одночасно скотившись в найближчу ямку і прикривши потилицю ствольною коробкою пістолета-кулемета...

***

В стереотрубі, як на екрані все наближене і збільшене; ніби кольоровий фільм дивиться Даниленко, з тією тільки різницею, що сам вибирає кадри. У фільму два сценарії – наш і ворожий, два постановника: командир 3-го батальйону 134-го піхотного полку Сорок п’ятої дивізії капітан Сташенко – з нашого боку, і командир 755-го стрілецького полку 217-ї[11] стрілецької дивізії майор Бодров – з радянського.

В окулярах стереотруби пропливала жовто-сіра лінія траншеї, грудки вивернутої землі: сірі, з оголеними корінцями трави, червоні, глинясті, вивернуті вибухом з глибини, чорний дим, який сповзає у вирви, розбитий ППШ на бруствері, м’ятий шолом з порваним плямистим чохлом з мішковини, кинутий речовий мішок, шинель росіянина рвана куриться сизим димком, тліюча куртка на вбитому нашому солдатові. І два десятки сміливців, що піднялися в контратаку. Вони біжать схилом до першої траншеї біля підніжжя пагорба, вони так і потрапили в окуляри стереотруби, ось так, на бігу, і генерал спочатку здивувався, побачивши цей сірий ланцюжок солдатів, а потім з досадою подумав: “Куди?! На смерть?” – а коли зрозумів їхній задум, тихо похвалив: “Чортяки!”...

...Пізно ввечері в штаб армії прийшло повідомлення з Сорок п’ятої дивізії про можливу розвідку боєм на ділянці 134 полку. В штабі обстановку оцінювали по-різному і молоді оператори стривожилися: в них ще жив жах минулої осені і зимових місяців, коли росіяни атакували позиції територіальних дивізій, на втрати не зважаючи. По п’ять, сім, дев’ять атак за добу. Вперед, на Овруч і Коростень!

Українці проти масованих атак радянської піхоти застосували артилерію і кулемети. Кулеметники і снайпери косили шеренги москалів одну за одною. Коли атака захлиналася, наступала коротка перерва, а потім все повторювалося: п’ятихвилинний артилерійський наліт і нові шеренги атакуючої піхоти.

А після того атаку повторити знову! І ще разок! І ще! І ще! І наступного дна зранку те ж саме...

Весь вересень і половину жовтня штурмували радянські командири наші позиції під Овручем, знекровлюючи свої війська. Поклавши на берегах Словени і Желоні під Новою Руднею і Виступовичами кілька десятків тисяч (хто ж їх рахував!) своїх солдатів в кінці жовтня радянські командири припинили безглуздий наступ, не досягши значних результатів: українські війська вони потіснили всього на сім-дев’ять кілометрів. Під цим шаленим напором росіян наші війська повільно відходили, прикриваючись мінними полями. Чотири територіальні дивізії, які тут оборонялися, використали весь резерв протитанкових і протипіхотних мін Північного ОК. І по цих непрохідних мінних полях рвалися на південь, до Коростеня дві радянські армії, винищуючи самі себе і не завдаючи значної шкоди українським військам.

А потім цей жах знову повторився в грудні і в перші тижні січня сорок третього.

Українські кулеметники витримували в середньому по чотири таких атаки, на п’ятій вони тихо божеволіли. Тому штабним офіцерам було від чого жахатися.

Але новий командарм побоювань молодих офіцерів штабу не поділяв. Генерал Даниленко знав, що 217-а дивізія “червоних” наступала на другорядному напрямі і захопила плацдарм в розрахунку на успішний наступ всієї 3-ої радянської армії. Проте наступ у вересні не досяг поставленої мети і стрілецька дивізія на плацдармі виявилася загнаною в мишоловку. Наступати звідси було безперспективно, а вивести війська з захопленого плацдарму в штабі радянської армії не наважувалися.

Однак після провалу літнього наступу на білгородський виступ росіянам війська край, як потрібні були. Ось тому вони й промацували оборону українців розвідкою боєм: можна зняти звідси якусь частину своїх дивізій чи не варто ризикувати? І зараз, спостерігаючи за перебігом бою, генерал Даниленко про себе досадував лиш, що немає в нього можливості притримати трошки, всього на якийсь тиждень, наш наступ – погода не дозволяє! – і дозволити радянському керівництву зняти звідси якісь частини.

Тож напередодні пізно ввечері генерал Даниленко виїхав на лівий фланг Сорок п’ятої дивізії – під ранок переправа, кидок на той берег, там форсуватиме Прип’ять новосформований десантно-штурмовий батальйон дивізії. І йому було тривожно: що обіцяє завтрашній день? Чи все обійдеться благополучно?

Берег, порослий непролазним чагарником, в цьому глухому місці роздвоювався глибоким байраком. На дні його, серед напівзогнилих трусок і каменів, покритих слизьким водянистим мохом, дзюркотить ручай. Підступаючи до самої ріки, байрак потім віддаляється від берега і, обігнувши високий пагорб, ховається в густому сосновому лісі. Старі, з потемнілою корою сосни так буйно розрослися, що крізь їхні густі крони не приникає сонячне світло і тому навіть в яскравий сонячний день на землі легкі сутінки. В лісі покоїться тіниста і сира тиша і тільки річковий вітер доносить іноді запах болотяної твані.

Зараз під густими кронами вишикувалися в ряд автомобілі-амфібії переправно-десантної роти інженерно-саперного батальйону дивізії. Батальйон отримав нову техніку зовсім недавно і радянська розвідка ще не встигла відстежити ці зміни в структурі української територіальної дивізії. Саме цим і вирішив скористатися новий командувач переформованої Вісімнадцятої армії Сіверського фронту. Саме на нову техніку, яка з весни сорок третього широким потоком пішла в армію, робив ставку генерал Даниленко, розробляючи свій план звільнення братньої Білорусі від російських загарбників.

Коли раніше радянська розвідка по напряму переміщення переправних засобів українців могла визначити місце форсування ріки, то тепер просто не встигала цього зробити, ріки перестали слугувати росіянам надійною водною перешкодою.

Амфібій цих Дніпропетровський автозавод випустив небагато, всього вісім сотень, але саме через них зневірилися в своїй перемозі радянські полководці. Влітку і восени сорок третього року українці отримали прекрасну можливість в ході наступу цілком несподівано і в будь-якому місці форсувати ріку (там де немає військ росіян, що обороняються) силами до полку і захоплювати плацдарми. Причому на цих машинах можна було переправляти не одну піхоту, а й міномети і артилерію калібром до дев’яноста міліметрів.

Це була не машина, а рожева мрія будь-якого воєначальника. Бо виявивши дірку в лінії оборони противника на водному рубежі, командир полку чи дивізії міг за лічені хвилини створити маневрену групу і моментально кинути її з усім озброєнням туди, де легко переправитися без втрат. Амфібії були значно мобільніші за понтонні парки і важко було відстежити їхнє переміщення навіть повітряною розвідкою. Мало того, навіть в ході висування на рубіж вводу, колону можна було легко перенацілити на іншу дільницю і ніяка розвідка не встигне нічого повідомити. А коли й встигне, то поки на загрожувану дільницю росіяни зберуться перекинути частини, до того моменту наші війська встигнуть переправитися і закріпитися. Але навіть і при успіху розвідки росіяни не встигали перекинути на ділянку ймовірного форсування ріки українськими військами достатніх сил...

Сорок п’ята піхотна дивізія була територіальною, сформована в тридцять восьмому році, в другій хвилі територіальних з’єднань ТАОУ, всі майже бійці її були місцевими і воювати готувалася саме тут, в Поліссі, захищаючи долину Прип’яті. Місця бійцям і командуванню дивізії були знайомими і варіанти дій на різні випадки життя розроблені ще до війни. План форсування Прип’яті – не будемо ж ми все життя в окопах тут сидіти! – у командира дивізії полковника Терещенка був розроблений заздалегідь. План був за задумом гранично простим, але складним у деталях виконання. Звичайно, першому кидку десанту на понтони нічого сподіватися. Та й навряд чи вдасться відразу форсувати ріку великою масою людей і бойової техніки. Він розрахував, що вночі висадить невеличкий десант, сформований з відбірних, надійних людей, з кращих бійців дивізії, здатних на виключний героїзм. За будь-яку ціну відкинути противника від берега, відбити у нього частину берега, зачепитися і протриматися до підходу основних сил десанту. Це вже потім, коли роти і взводи десантно-штурмового батальйону відіб’ють плацдарм на ворожому березі, прибудуть армійські понтонно-мостові частини і підрозділи і для полків дивізії понтонери наведуть свої переправи.

Але спочатку від десантно-штурмового батальйону мала висадитися на ворожий берег штурмова група в складі двадцяти семи бійців. І цей перший десант має бути висаджений так, щоб захопити противника зненацька. В цю групу підбиралися люди, що могли гребти без сплеску, здатні не закричати від болю поранення, коли ж доведеться тонути – не звати на допомогу; допомогу, коли можна було, надавали тому, хто тонув безголосо – тому, хто кричатиме, гарантований був удар веслом по голові. В перший десант командир дивізії особисто відбирав людей з дивізійної розвідки, бійців кмітливих, зухвалих і відважних, яких знав особисто, які не раз проявили себе в бою. За традицією штурмовиків напучував сам командир дивізії...

Командиром призначався старший лейтенант Шпаківський, він добре знав ці місця ще з дитинства. Дебелий, невисокого зросту, справжній поліщук, він з першого погляду не викликав до себе симпатії. Крок у нього важкий, неквапливий. Коли, ступаючи по-ведмежому, він йшов з опущеною головою, стороннім здавалося. що він щось шукає чи просто невдоволений і його дратує все навколо. Та бійці, які свого командира добре знали, любили його. Шпаківський рішень необдуманих не любив і сам ніколи не квапився з ними. Але коли ставив перед собою мету, йшов до неї неухильно. Воювати з таким було легко...

...Тихо навколо. Чотири штурмових човни тихо відчалили від берега і, нечутно сплескуючи веслами, зникли в сивому тумані, що повз над річковою водою. Та кожний знав, що будь-якої миті ріка може осяятися спалахами ракет, десант помітять, гримнуть гарматні постріли і води Прип’яті скиплять у вогні...

Але було тихо. За десять чи трохи більше хвилин скрізь туман пробився спалах потужного ліхтаря, мигнули у темряві крапки-тире – десант дав знати, що закріпився на лівому березі і форсування ріки десантно-штурмовому батальйону можна починати. Полковник сказав кілька слів у телефонну трубку і разом запустилися двигуни амфібій – тихо рикаючи моторами, плаваючі автомобілі ДАЗ-485[12] байраком виходили до Прип’яті і один за одним входили у воду. Кожна з десяти машин переправляла взвод і через вісім-десять хвилин на протилежний берег висадився батальйон. Другим і третім рейсом амфібії переправили важке озброєння і боєприпаси. Не пройшло і години, як в руках українців був плацдарм з кілометр завширшки. Все йшло за планом і генерал вирішив, що присутність командувача армії зараз тут буде зайвою. А відвідати 134 полк, де вранці “червоні” могли провести розвідку боєм, командарму не завадило б...

...І зараз на спостережному пункті командира 134-го піхотного полку він спостерігав за перебігом бою на ділянці третього батальйону.

Полковий СП[13] був улаштований на висотці, зарослій густою ліщиною. Тут росли поряд чотири величезні сосни, до стовбура однієї з них була прикріплена приставна драбина. Там, вгорі на помості, збитому з товстих жердин, були встановлені стереотруби і артилерійські далекоміри – СП використовували спостерігачі дивізійного артполку. Поміст висів метрах в п’ятнадцяти над землею; зверху і з боків прикритий маскувальною сіткою, в неї розвідники ввіткнули свіжі гілки, які ще пахли смолою.

Починало світати, на західній половині неба продовжував висіти місяць, тому видимість була доброю. Десь зовсім поряд, майже над головою, проспівав ранковий птах і ця ніжна трель була такою несподіваною і дивною, що всі – спостерігачі і зв’язківці, командир полку і генерал Даниленко – глянули один на одного і заусміхалися. В кількох метрах під ними зеленіли нижчі дерева, їхні крони утворювали суцільний щільно зітканий зелений килим. Лише окремі дерева підносилися вище. На північному сході ледь поблискувала гладь ріки.

На півночі, далеко в тилу противника сяйнула вогнем важка батарея, грім залпу долинув вже опісля, постріли важких гаубиць стали сигналом до артилерійського обстрілу траншеї на передньому краї.

З-за горизонту показався півкруглий край сонця, освітив сірі фігурки солдатів, що висипали з ворожих окопів. З боку Прип’яті дув свіжий і вологий вітерець і добре було видно все, що відбувалося в траншеї сьомої роти. Генерал бачив, як росіяни вискакували з нашої траншеї, іноді за собою своїх поранених тягнучи, частіше просто тікали, бачив, як падали деякі. Потім, відсікаючи ворога від його траншей, загороджувальним вогнем вдарили наші батареї і на нейтральній смузі здійнялася вгору суцільна стіна розривів. Вибухи накрили і радянські траншеї, і ближній тил “червоних”: на командних пунктах батальйонів, артилерійських позиціях враз постали димні султани вибухів, здіймаючи в ранкове небо сірий піщаний прах...

В супроводі командиру полку разом з ад’ютантом і бійцем охорони, генерал пройшовся по траншеї сьомої роти. Командира батальйону він застав на запасних позиціях роти – вони знаходилися на зворотних скатах висоти і зі спостережних пунктів на передньому краї противника не проглядалися. Комбат, голий по пояс, сидів на земляній приступочці і фельдшер батальйону бинтував йому тулуб.

- Поранення легке, пройшов по дотичній осколок гранати, – пояснив генералу лейтенант-медик, – на боєздатності капітана не позначиться. Тільки вчасно перев’язки робити потрібно буде.

Коли Даниленко повертався, – командувач армії оголосив подяку всім бійцям роти, ад’ютант видав раді роти дюжину білих хрестиків Ордену[14] Відваги, – то сказав командиру полку, що пам’ятає капітана ще з довоєнних часів, той проходив стажування зеленим курсантом-фенриком у його дивізії. Але Сташенко про це не обмовився, хоча під час розмови з командувачем армії нагода така у нього була. “Самолюбивий, чортяка!” – зауважив командир полку і по тону було видно, що поставив це капітану в плюс...

Близько полудня, після двогодинної їзди по глухим путівцям, три машини, – “луаз” командарма, радіостанція і всюдихід охорони, – в’їхали в глибоку балку, де розмістився командний пункт і штаб армії. Штаб розташувався в байраку в стандартних модулях, вритих в його схили, посеред урочища Вовчого.

Командувач армії вийшов з машини і, щоб розім’яти затерплі після їзди ноги, трохи пройшовся по доріжці до схожого на стандартний залізничний контейнер модуля, в якому розмістився начальник штабу армії. Вдихаючи повітря, яке пахло прілим листям, мокрим деревом, Даниленко глянув на небо.

Крізь гілля дерев видно було хмари і генерал стурбовано подумав, що погода може зіпсуватися в будь-який час, ускладнюючи і так непросту задачу його військ. Але вітер шумів в верхівках, проганяв хмари, і десь на півночі артилерійський грім глухо гуркотів-вовтузився, земля від цього погойдувалася, ніби на шальках терезів. Долинула неголосна говірка: фельдфебель господарчої роти шпетив недбайливого кухаря. Все було знайомим, як буває звичайно в розташуванні великих штабів. І генерал ловив себе на думці, що більшість цих людей, стурбованих звичною роботою, зовсім не уявляє собі степінь небезпеки, яка таїться в цьому гуркотанні на заході.

Відсік модуля, де зараз працював начальник штабу, був яскраво освітлений плафонами на стелі. На столі лежала карта, навколо юрмилися штабні офіцери, начальники відділів і служб, викликані генералом Стеценком, занотовували в блокноти розпорядження начальника штабу.

Даниленко, нікому не потискуючи руки, привітався. Знявши куртку – від куртки рядового бійця вона відрізнялася тільки що генеральською нашивкою на рукаві – сухо промовив:

- Коли не заважаю нараді, прошу всіх негайно приступити до виконання своїх обов’язків. – Кілька офіцерів закрили блокноти і вийшли. – Прошу до карти. Думаю, краще присісти.

Всі, хто залишився в приміщенні, підсіли ближче до столу. Всі дивилися на командувача армії, його сухе, з ледь помітним шрамом незворушне обличчя різко контрастувало з рожевим моложавим обличчям начальника штабу – ззовні командувач і генерал Стеценко разюче відрізнялися один від одного.

- Прошу. – Сказав Даниленко начальнику штабу, готовому доповідати.

- З вашого дозволу, почну з другорядних питань. – Даниленко мовчки погодився і начальник штабу продовжив доповідь. – Переформування Шістдесят п’ятої і Тридцять четвертої дивізій відбувається за графіком, можливо, вони будуть готові до бойових дії на добу раніше, ніж ми планували. Командувач фронту повідомив, що нам підпорядковується Двадцять сьома територіальна дивізія, ввечері вона почне передислокацію з району Берестя-Литовського. Через заборону використовувати радіо, зв’язок з частинами дивізії залишає бажати кращого. Триматимемо його делегатами через фронтовий вузол зв’язку. Але за дві доби дивізія має бути тут. З резерву Головного Командування нам передані дві артилерійські гаубичні бригади, бригада РСЗВ “Тайфун” і гарматний полк.

Командувач задоволено кивнув – генерал Морозов дотримувався своєї обіцянки значно посилити Вісімнадцяту армію артилерією. Порівняно з минулорічним вогнева сила її збільшилася багатократно.

- Тепер про головне. – Начальник штабу торкнувся карти олівцем, що здавався в його великій руці сірником. Нігті були акуратно підстрижені і весь він був акуратний, поголений з педантичною охайністю кадрового військовика, доповідь чітка, голос безпристрасний. – Батальйон морської піхоти Дніпровської флотилії захопив плацдарм на правому фланзі армії згідно плану. На десяту годину крім батальйону МП[15] на плацдарм висаджений піхотний полк зі складу Двадцять першої дивізії. Протидія противника на цій ділянці слабка. Перекинути значні сили “червоні” можуть тільки по рокаді[16], яка йде з Хойніків вздовж Прип’яті. Отже, спочатку вони мають ліквідувати плацдарм на ділянці Сорок п’ятої дивізії. Більш складною є ситуація на лівому фланзі... – Все це співпадало з тим, що Даниленко й сам бачив вранці і вдень, в тилах армії. – Зараз на плацдарм перекинутий один з полків дивізії, інженерно-саперний батальйон і саперні роти обладнують смугу оборони, поки противник не встиг оговтатися і його протидія слабка...

- Як ведуть себе росіяни?

- За повідомленням авіарозвідки, помічені колони противника. Рухаються по дорозі до плацдарму. Нам підпорядкована штурмова авіадивізія, штурмовики працюватимуть за нашими заявками...

- Дозвольте, товаришу генерал? – Представник авіаторів запитально глянув на командувача армії. Даниленко мовчки кивнув. – Заявки отримані, перший удар штурмовики завдадуть, – глянув на годинника підполковник, – хвилин за двадцять, літаки уже в повітрі. Триматимемо рокаду під контролем постійно.

- Добро. – Схвально промовив командарм. – Отже, будемо сподіватися, що до ночі нічого серйозного “червоні” вдіяти не зможуть. Що з повітряним прикриттям плацдармів?

- Плацдарми прикривають армійські зенітно-артилерійські дивізіони. – Продовжив доповідь Стеценко. – Фронтова зенітно-ракетна бригада отримала наказ прикрити плацдарми, на дальніх підступах вони не допустять висотні бомбардувальники, але проти низьковисотних штурмовиків ракетники безсилі.

- Плацдарми прикриватиме винищувальна авіадивізія. – Доповнив доповідь начальника штабу авіатор-підполковник. – Обіцяю, жодна бомба не впаде на піхотинців.

- Не зарікайтеся, підполковнику. – Так само сухо промовив Даниленко. – Що скаже розвідка?

Начальник розвідвідділу армії, полковник Музиченко, схильна до повноти людина, звів докупи брови, що відразу ж надало йому вигляду незалежного і суворого.

- Щоб ліквідувати наші плацдарми, противник може зняти частини або з фронту під Овручем, або з плацдарму, який займає його 217-а стрілецька дивізія. Ми можемо поки покладатися на дані авіарозвідки. А авіатори фіксують рух колон з-під Овруча. Отже, наші припущення, що росіяни сприймуть наші дії, як спробу ліквідувати їхній плацдарм, небезпідставні. Вважаю, що противник в найближчі дві доби плацдарм намагатиметься зберегти і для цього використовуватиме частини з інших ділянок фронту. Можливо, буде використано резерви з району Хойніків і Калінковічей. Більш точну інформацію матиму сьогодні вночі.

Полковник замовк.

Всі чекали за столом в напруженому вгадуванні якоїсь дії Даниленка. Так буває, коли в досить крупному штабі з’являється нова, наділена всією повнотою влади людина, розкована в свої діях, чиєюсь думкою не зв’язана. А командувач армії дивився на карту, поцятковану різнокольоровими позначками обстановки, яскраво освітлену плафонами, і мовчав, думаючи про можливе співвідношення сил на напрямі головного удару.

“Коли росіяни встигнуть перекинути три-чотири дивізії раніше, ніж підійдуть частини з-під Берестя-Литовського, доведеться прогризати їхню оборону з великими втратами. І весь мій задум полетить під три чорти, м’яко кажучи. Це очевидно...” Але вголос не промовив цього, бо немає жодного сенсу говорити про те, що в цю хвилину розуміли, без сумніву, всі за цим штабним столом.

- Кіндрате Охрімовичу, прошу, висновки. – Підняв погляд від карти командувач армії.

- Необхідно на третій-четвертий день операції завершити перший її етап. Висновок може бути тільки таким. – твердо промовив начальник штабу...

***

...Курілися пилом дорога – на фронт ішов 323-й окремий батальйон важких танків. На початку серпня, коли в строю залишилося тільки вісім машин і половина екіпажів, батальйон вивели з боїв під Волоконівкою, де важкі танки не давали ударним угрупуванням росіян переправитися через Оскол. Перед тим, як відійти в тил, танки, що вціліли в боях, передали іншій частині. Вцілілі в боях машини поповнили танкові роти переформованої піхотної територіальної дивізії. В тил відбували порожнем. Нову матеріальну частину батальйон мав отримати прямо на заводі. Поповнитися ж особовим складом належало в учбовому центрі танкових військ. І там же, в учбовому центрі потім проходити навчання і бойове злагодження.

На все про все давалося три місяці, але обстановка різко змінилася. Важкі танки стали потрібні на передовій негайно. І от сьомого жовтня тисяча дев’ятсот сорок третього року 323-й окремий батальйон важких танків, виведений з боїв в перших числах серпня на доукомплектування і відпочинок в табори Науково-Дослідного Випробувального Полігону і Центру бойової підготовки бронетанкових і механізованих військ, що на південний захід від Києва, отримав наказ здійснити марш на північ, до Прип’яті.

Час не чекав і командування вирішило, що перекидати танкову частину залізницею не варто. Завантаження важкого танка на платформу – справа ювелірної точності, танки вантажаться не всі зразу, а послідовно, один за одним, і це займе цілий день, не менше. Тому вирішили, що залізницею батальйон перекидати не варто. До Овруча бойові машини мали перевезти на важких танкових транспортерах, а від Овруча до місця зосередження танки йтимуть своїм ходом. На трейлери бойові машини екіпажі повантажили за якусь годину і ще до полудня колона батальйону поминула Житомир.

Марш батальйону почався вранці і продовжувався майже весь день. Автострада Житомир-Мозир, що вела до Овруча своїми восьми смугами, до війни утримувалася в зразковому стані, нині ж від Коростеня дорога вся була в численних бетонних латках, місцями дорожнє полотно зяяло вирвами від бомб. До самого Овруча, подолавши за десять годин більш, ніж двісті кілометрів маршруту, дісталися в ранніх сутінках, розвантажилися, і далі танки рушили на схід, до Прип’яті своїм ходом по ґрунтовим дорогам.

Стояла суха жарка погода, майже спека – природа добирала останні дні бабиного літа – і танкові траки збивали сухий сірий пил, перемелюючи його на пудру. Вона сірими клубами вибухала під танковими днищами, тугими струменями стьобала на всі боки, забивала щілини і триплекси броньованих машин. Танки, замасковані гіллям під величезні кущі, йшли довжелезною колоною і здаля могло здатися, що це ліс за своїм бажанням відірвався від землі та й помандрував, здіймаючи клуби сірого піщаного пилу, на схід. Але всього цього не бачили танкісти, укриті бронею, укутані пилом, ніби лицарським плащем.

Старший сержант Олександр Іванько – командир танку під номером 27 – наказав заряджаючому, навіднику і стрільцю-радисту спати. Опівночі, коли танки спинилися у відкритому полі серед заквітчаного все ще лугу, – танкісти не бачили пізніх осінніх квітів, позбавлених нічною пітьмою своєї останньої краси, їх колір можна було визначити тільки по запаху, – механіка-водія за важелями змінив радист. Ваня Литвиненко, механік-водій і також молодший сержант, на зупинці оббіг навколо танка, мацав руками, визначаючи, чи не перегрілися підшипники опорних катків і перевіряв натяг гусениць. Потім повернувся, загорнувшись в зимову танкову куртку, влігся в бойовому відділенні та й заснув. Через відкриті баштові люки, як через прочинені двері його хати в полтавському селі Попівці, зірки входили в танк і в сон до нього.

Рушили...

Двигун працював рівно, дорога була пустельною, Антон Горошко – стрілець-радист – сидів за важелями і слідкував за червоним вогником стоп-сигналу танка, який йшов попереду. Антон сидів майже непорушно, тільки зрідка легким рухом важеля змінював напрям – повороти траплялися нечасто.

Поблизу передової радянська авіація вперше нагадала про себе. На марші 323-й батальйон потрапив під бомбардування, яке ще не можна було вважати бойовим хрещенням. Якась дев’ятка російських бомбардувальників, рятуючись від наших винищувачів, вивантажила бомбову начинку над дорогою і танк ледь-ледь ворухнуло, обдало гарячим вітром та піском і у всіх було таке відчуття, що війна привітала їх, дружньо плеснувши по броні, як рекрута бувалий солдат, приймаючи у своє кровне братство.

Негайно їй відсалютували зенітні установки і новачки вперше зблизька побачили, як закопався в землю ворожий літак, намагаючись сховати свій великий і шумний вогонь.

Прямих влучань не було – машини збільшили дистанцію і швидкість. Крім подряпаних осколками башт та розбитого баяна, прив’язаного з різними бебехами ззовні, пошкоджень на весь батальйон не виявилося. Так, на якусь мить промайнуло у відкритому люкові щось, і Вані Литвиненку з Антоном Горошком – механік-водій і стрілець-радист в боях ще не бували – здалося, що всі радянські бомбардувальники цілилися тільки в них одних. Наші винищувачі погнали російські бомбардувальники далі, а ранкові сутінки не дозволили ворожим пілотам виявити танки внизу.

Вже на світанку танки в’їхали в ліс, зупинилися під віттям сосен і завмерли. Двигуни замовкали один за одним, поступово у лісі запанувала звична тиша, а зі сходу, зовсім близько вітер доносив нервовий гуркіт гармат і мінометів. Попереду, на північному сході, вздовж всієї лінії горизонту, палали заграви пожеж. Одні ще лиш набирали силу, горіли жовтим вогнем, як житня солома, інші, коричневого відтінку, вже згасали. Відразу по прибутті екіпажам роздали недоторканий запас, а ротних командирів викликали в батальйон. Поки вони лазили по артилерійському бурелому на передньому краї, підійшли машини з боєприпасами і паливозаправники. Тільки ґрунтовніше цих явних ознак підказувало старим танкістам загострене чуття, що батальйон зустріне ранок у вогні. Мимовільна стурбованість ветеранів передалася й новачкам.

Екіпажі готували машини до бою, з броньованих коробок викидалося все, що могло дати поживу вогню. Перевірялася зброя, боєприпаси, двигуни. Час від часу над колоною пролітали ворожі літаки то з ледве чутним джеркотанням високо-високо вгорі, то з оглушливим ревінням майже чіпляючи верхівки сосон. В танку номер 27 трохи посперечалися, викидати чи ні старі танкові зимові комбінезони і вирішили все-таки їх залишити, розтикавши по ящиках з запасними частинами і інструментом.

Після обіду справ ніяких не лишилося і танкістам дозволили спати до вечора.

Всі п’ятеро вляглися, хто де: троє розмістилися на кормі танка, розстеливши танковий брезент, двоє куняли в башті на полику, підстеливши хутряні куртки, про долю яких сперечалися ось щойно.

Екіпаж прокинувся на захід сонця. Залишки денного світла ще трималися на рудих стовбурах сосен, коли надійшов наказ вирушати. Внизу все густіше розливався морок і кишенькові ліхтарики мигкотіли примарним синім світлом. З боку переправи долинали звуки розривів, з-за Прип’яті залпами гуркала ворожа артилерія. Вздовж колони побігли посильні і разом з наказом передавали останні новини: “Міст розбитий... Переправлятися будемо на поромі... Двох телефоністів поранило... Перша рота – вже на переправі...”

Їхали спочатку узліссям. Потім, звиваючись по сипучому піску, дорога пішла верболозом, по обочинам її траплялися різноманітні прикмети війни. По береговому скату спустилися донизу мимо скелету спаленої вдень вантажівки. Неподалік націлилося вгору стволом розбита гармата без коліс. Потягнуло річковою сирістю. Попереду тьмяно блиснула річкова вода, відбиваючи відблиски далеких заграв.

Переправлялися на гусеничних понтонно-мостових машинах – спеціальній саперній техніці для подолання широких водних перепон. Прип’ять, звичайно, не така вже й широка перепона, але артилерія противника напередодні розбила міст і довелося використовувати для переправи те, що було під рукою.

Старший сержант Іванько, глянувши на ПММ-2[17], критично скривився.

- Гей, на поромі! – Гукнув неголосно до саперів, що вовтузилися в сутінках. – Моя коробка на сорок сім тонн майже тягне, а ваш самохід всього сорок дві витримує. Як переправляти будете?

- Не переймайся. – Сапера в темноті не було видно, лише зуби зблиснули білим. – Наша “двійка” з додатковими булями, витримає вашу коробочку. Заводь сміливо, не потонемо, не май сумніву...

Важкий танк заревів дизелем і, повільно перебираючи траками, поповз до води. Ваня Литвиненко діяв впевнено, обережно підвів танк до опущеної апарелі та в’їхав на пором. Слідом з дрібним перестуком підійшов піхотний взвод – і піхота обліпила танк, як курчата квочку. Піднялася апарель, двигун порома запрацював голосніше, пихкаючи за кабіною синім дизельним вихлопом, смужка води поширшала і правий берег став віддалятися. Пором рушив навскоси вперед, вниз по течії. Берег зник, проте ненадовго. В синій темряві на лівому березі з’явилися густі зарості чагарнику і світлий пісок пляжу, до якого прямував пором.

Біля самого берега збавили хід, пором розвернувся, правим боком підійшовши до берега, апарель його опустилася у воду. Першими збігли на лівий берег піхотинці, танк Іванька в’їхав у воду, яка діставала майже до половини опорних котків, потім механік-водій повів машину на дамбу, споруджену проти паводку, з’їхав на другий бік і зупинився під розлогими вербами, заглушивши двигун.

Запала тиша і в цій тиші відчутно і загрозливо лунала кулеметна стрілянина і вибухи снарядів та мін. Попереду йшов бій і танкістам здавалося, що гуркіт пострілів долинає з усіх сторін, що стріляють поруч, що вони знаходяться на клаптеві землі, не набагато більшому, аби на ньому розмістився танк, і що за спиною у них ріка. Не далі, як за сто метрів, сяйнули вогнем стволи, вихоплюючи з темряви дивні, зігнуті у русі силуети артилеристів. Батарея вдарила трьома залпами, а коли замовкла, ще густішою стала темрява.

За хвилину-дві підійшли ще два танка взводу, вони так само на поромно-мостових машинах переправлялися – переправу забезпечувала рота СПП[18] армійського десантно-переправного батальйону. Саперна техніка, не зважаючи на обстріл, працювала чітко, як швейцарський хронометр.

- Чиї машини? – Почувся з темряви знайомий голос командира батальйону.

- Третя рота, товаришу майор. – Доповів командир третього взводу. – Другий і третій взводи...

- Добре. Командири машин до мене. – Майор розгорнув планшет на лобовій броні командирського танку. Над картою схилилися шість голів в чорних танкових шоломофонах і одна в польовому кепі. – Підете відразу на передову. Супостат натискує щосили на батальйон, який обороняє висоту. Проведе вас...

Комбат оглянувся назад, шукаючи когось.

- Молодший лейтенант Завгородній. – З темряви виступив міцненький, круглий, як гриб боровичок, чоловік. Головченко, командир другого взводу, вже знав, що це офіцер зв’язку від піхотної дивізії, яку батальйон має підтримувати, і що він – начальник хімічної служби полку. Командир танкового батальйону майор Свірьопкін за якимось дідьком запитав, яка в лейтенанта посада, і тому довелося неохоче відповісти, що він начхім полку. Відповів і надовго замовк. Начхіми не люблять признаватися, що вони начхіми. Вже другий рік посада ця – і без застосування, і без відміни, а люди на такій посаді – в усі дірки затичка.

- Другий батальйон тримає оборону на висоті 130,4. Вчора, після п’ятнадцятої противник спробував вибити батальйон з висоти, але атаку відбили. Думали, що до ранку “червоні” заспокояться і атакувати не будуть, але годину тому вони почали нічну атаку позицій батальйону на висоті. В бій противником введені танки прориву. Потрібно поквапитися, бо коли не встигнемо, наших там перемелють гусеницями...

- Ясно. – Сказав Головченко. – Що ж, треба, так треба. Поїхали...

Батарея поблизу знову вдарила один за одним трьома залпами.

Три важкі танки рушили крізь ніч, не вмикаючи фар. Механіки вели машини, спостерігаючи за дорогою через прилади нічного бачення. Передні машини можна було побачити тільки по червоним вогникам на кормі, або, коли танк спускався нижче, по обрисам на фоні горизонту. Як в’їхали в балку, взвод розділився. На броню танка вибрався високий стрункий боєць в шоломі і з штурмовим карабіном на плечі.

- Фельдфебель Перчик. – Представився він, намагаючись перекричати стрілянину і гул мотора. – Старшина третьої роти.

- Сержант Іванько. – Сашко простягнув фельдфебелю запасний шоломофон. – Ідіть сюди, в башту. – Ввімкнув переговорний пристрій і наказав. – Механік, вперед!

Фельдфебель повів танк до недалекого узлісся. Дорогу він знав напам’ять, ніби народився тут.

- Тихіше, зараз буде рівчачок. Тепер газуй... Обережно, праворуч глибока промоїна. Дві вирви від бомб, одна праворуч, інша – ліворуч... Тепер знову газуй щосили! – Чув Литвиненко у шоломофоні.

Провідник впевнено вів танк прямою лісовою просікою по горбкуватій дорозі, що пролягала виярком. Стрілянина раптом вщухла і відразу стало виразніше чути потужний низький гул танкового дизеля.

- Стій! – Попереду просигналили ліхтариком з синім світлофільтром.

Стало тихо, тільки дизель муркотів, працюючи на малих обертах. В темряві ночі, що і небо, і землю злила воєдино, слабо вгадувалися звуки, через це вся пітьма здавалася танкістам живою, дихаючою...

- Встигли. – Фельдфебель виліз з башти на броню і зняв шоломофон. – А ми тут, як у мами вдома. Ліворуч буде другий взвод, ось його. – Перчик показав на силует бійця, що сигналив ліхтариком. – Праворуч на висоті перша і друга роти. Так що, з флангів ми вас прикриємо, жоден “краснопузий” гранатометник не підбереться. Позаду наші міномети. А попереду, перед нами, крім москалів, нікого вже немає...

І раптом тиша оглушливо вибухнула і освітилася. Хапливо злітаючи, ракети зміїлися, змішуючись в небі. Ворожі окопи ожили, заворушилися, тіні то стрімко неслися по полю, то розганялися світлом. Все замигтіло: світло – темрява, світло – темрява...

Іванько, разом з навідником, Іваном Романченком, і механіком-водієм видерся на брівку яра, бачив, як червоними метеликами гарячково забилися спалахи на боці росіян. Вперехрест запульсували струмені трас великокаліберних кулеметів, ніби батогами, з виляском вдарили по окопам української оборони. Кулеметні черги металися на брустверах, втикалися в землю, збиваючи піщаний прах. З’явилося у вогнях ракет голе поле, розсипані по ньому темні фігурки людей, вони швидко пересувалися, то зникали в темряві, то знову виринали на світло. Їх виникало все більше і кожної секунди вони ставали все ближче.

З того боку, від російських позицій, навскоси злетіла ракета і яскраве, сліпуче світло залило все навколо. Танкісти вловлювали сухі сплески гвинтівок, тріск пістолетів-кулеметів, діловий перестук станкових “максимів”, черги ручних “дегтярів”, що аж захлиналися від шаленства. А наші відповідали мляво.

В небі повисла наступна ракета і стала повільно опускатися на парашутику. Яскраве сяйво цієї нової “люстри” діставало аж самого дна лісового виярку. Світло – темрява, світло – темрява...

- Так, Литвиненко, по команді висуваємося вперед, так, щоб тільки башта здіймалася над брівкою і відразу ж вмикаєш задню передачу. – Іванько глянув на механіка, той відповів, що все зрозумів. – Цілі перед тобою, Романченко, в першу чергу – вибиваємо кулемети і танки. Он вони, сюди пруть... – По полю в примарному світлі ракети повзли на висоту вуглисті коробки радянських КВ. – Все, хлопці, по місцях!

Ракета згасла і раптово вони почули низький, грізний в темряві, що настала, рев моторів.

- Приготувалися. Ну... – Екіпаж зайняв свої місця і всі дивилися на командира. Навідник припав оком до прицілу, заряджаючий, Григорій Лялько, тримав наготові снаряд. – ...вперед, Литвиненко!

Дизель заревів і танк повільно посунув вперед. Сашко вчепився обома руками в командирський прилад спостереження, і коли в окулярах з’явилася смужка лісу на тому боці поля, скомандував “Стій!”, танк смикнувся і завмер. Заджеркотів підшипниками гідропривід, розвертаючи башту стволом в бік цілі.

- Готовий! – Доповів навідник. Нічний приціл наближав ту точку, де від ворожих окопів народжувалися траси кулемета. “Вогонь!”, скомандував Іванько. І негайно Романченко відізвався. – Постріл!

Коротке, рване полум’я вирвалося в темряву з дульного гальма танкової гармати, оглушивши всіх, хто мав необережність знаходитися поряд. Масивний казенник різко відкотився назад, клин затвору викинув стріляну гільзу в гільзозбірник, заповнюючи бойове відділення їдким смердючим димом спаленого пороху. Втім, його вмить всмоктала вентиляція. Заряджаючий кинув на лоток досилача новий снаряд, гнучка сталева змія прибійника із дзвоном ввігнала його в канал ствола, слідом – заряд в латунній гільзі.

Вибух снаряду розвернувся вогнищем на бруствері, згас і одночасно з ним згасли спалахи радянського ДШК[19]. Романченко почекав кілька секунд – значно коротших від звичайних – в окуляр прицілу лізло світло чергової ракети, траси спуталися – вогненні пунктири летіли в різні боки. Збоку і вище запульсував інший вогник. Доворот, ствол гармати посунувся праворуч, навідник звичним рухом збільшив приціл. “Готовий!” – “Постріл!” Чергове вогнище спалахнуло червоним на бруствері ворожої траншеї і згасло. Кулемет замовк, в приціл Іван Романченко бачив вогнища мінометних розривів серед ворожих окопів, там змішалося все – вибухи, кулеметні траси, тріскотня пострілів, спалахи ракет. Тепер ці спалахи, кулеметні траси, удари артилерійської стрілянини змістилися праворуч – але висота закривала бій, який йшов там.

- Механік, назад! – танковий дизель заревів і важка, в сорок сім тонн вагою, машина посунула кормою вниз, на дно виярку. Відкинулася ляда люка і командир легко зістрибнув на землю. – Ваню, за мною!

Біля танка з’явився, як з-під землі, сержант, командир взводу, і повів танкістів за собою, до готового окопу. На бруствері Іванько з механіком побачили солдатів з лопатами – бійці третьої роти обладнували для них вогневу позицію. Литвиненко побіг до танка, і за хвилину машина зайняла місце в окопі.

Ніч була на зламі – місяць зійшов над деревами, заливав нічне поле розсіяним слабким світлом аж до чорного лісу. Ліс на нашому боці шкрібся сухими оголеними гілками, шурхотів свіжим передсвітанковим вітром – від Прип’яті волого напливав туман. Раптом червоне невизначене світло виникло в небі над полем. Ракета описала дугу і впала на нічийній землі між нашими і ворожими окопами, затухаючи. Негайно стрімко злетіла друга ракета над дальнім лісом і розсипалася іскрами. Іскри згасли в темряві і з-за висоти почулося-донеслося якесь виття. Воно все піднімалося, наростало там, за висотою, його заглушали гарматні постріли, часом накривав хвилями спливаючий тріск наших легких кулеметів і штурмових карабінів.

- Ти чуєш? Чуєш? – Романченко запитально-розгублено дивився на командира.

- То кацапи, курва їхня мама, в атаку пішли. – Спокійно мовив Сашко. Тріск штурмових карабінів наростав все більше, але не міг заглушити несамовите ревіння людських голосів. Це було не гучне “ура!”, звично-знайоме, люди кричали зовсім по-іншому, знавісніло, люто, не як людин, як дикі звірі. – Минулої зими я чув вже таке... чув... Так в атаку під Білгородом російські штрафники... їхня штрафна рота ходила.

Спереду, від чужих окопів знову вдарили великокаліберні кулемети, пронеслися-хльоснули над головою білі траси. З низини, від лісу, промацуючи, били чергами кулемети, праворуч блиснула іскра, ніби вдарили по кресалу і за спиною зі спадаючим гуркотом вибухнув снаряд радянської дивізійної гаубиці.

- До бою! – Гримнули ляди люків, відсікаючи всі зовнішні звуки.

Не в змозі подолати круті схили висоти, радянські танки повернули до позиції третьої роти. Чорні коробки, невиразні в тумані, що напливав від ріки, наповзали з правого боку, вони швидко просувалися вперед, між ними з’явилися силуети фігурок, що бігли, розмиті пітьмою, в глибоко насунутих шоломах. За якусь хвилину російські танки перестали бути безформними темними плямами, ці коробки пульсували білими вогниками, танкові кулемети, не замовкаючи, працювали в низині, траси летіли звідти, врізалися в землю бруствера. Стрілянина посилювалася, приглушені короткі стіжки пістолетів-кулеметів вплелися в неї, міни полкових мінометів стали вибухати на позиціях третьої роти. Вся низина перед висотою була тепер затягнута сірим туманом, там відбувався рух, звідти долинав рокітливий шум танкових моторів.

Квапливо здвоюючи постріли, запрацювала з висоти швидкострільна гармата. Уривчасті траси виникали в тумані і тяглися туди, де були радянські окопи. Високий силует висунувся з туману, поряд з ним в білястих сутінках з’явився ще один. Обидва танки вирізняла висока башта з довгоствольною гарматою. “Судячи по всьому, важкі КВ-3[20] зі 107-міліметровою гарматою, – визначив по незвичайному силуету Іванько, – гідний суперник для нашого танка. Нічого, візьмемо їх в лоб, у нас гармата потужніша...”

Тьмяні, невиразні живі фігурки бігли до окопів, близько розсипалися черги радянських ППШ, кілька неясних тіней, розкидаючи на ходу спалахи, мелькали праворуч, набігаючи від висоти. Танкісти почули, як застукотіли станкові кулемети на висоті, один з них прошивав суцільними білими струменями черг поле попереду. Ду-ду-ду-ду-ду, а-а-а! – чулося звідти, з-за висоти змішане і протяжне.

- Танки, – сказав Романченко, – а за ними бронетранспортери.

- По лівому, бронебійним! Наводити в центр! – Командир віддавав команду спокійним голосом, а навідник відчував пекучий азарт: “Вмазати, вмазати йому з першого пострілу!”

Однак вмазати не вдалося ні з першого, ні з другого пострілу. Туман спотворював відстань, інфрачервоний прожектор його не пробивав і нічний приціл перестав працювати. Навідник тричі знижував приціл, бронебійні болванки, прокреслюючи небо високо над ціллю, зникали в тумані.

Влучити вдалося тільки з четвертого пострілу, туман відразу став рожевим і сержант Іванько з веселим злим азартом вигукнув: “Тепер по правому!”, і танкова гармата слухняно намацувала ціль. Силует праворуч рухався і викидав пучки вогню і білі траси, які перехрещувалися і летіли прямо в обличчя йому.

“По правому, два снаряди! Вогонь!” Праворуч ударила протитанкова гармата, секундою пізніше відізвався танк Іванька. На броні радянського танку, який наповзав на окопи третьої роти сяйнули два вогника і згасли. Танк продовжував рухатися вперед, але тепер по ньому вела вогонь батарея протитанкових гармат, які стояли в тилу висоти. Знову вдарила танкова гармата, трасер бронебійного снаряду прошив корпус. Танк зупинився, постояв секунд десять-п’ятнадцять, здавалося, що зараз машина рушить знову, але глухо гупнув внутрішній вибух і над ворожою машиною крізь вибиті ударною хвилею люки здійнялося високе полум’я. Два стовпи сліпучо-білого вогню шугнули з баштових люків високо в небо, закрутився над танком багряний дим, машину накрило ковпаком з чорної сажі. Екіпаж з машини так і не вискочив. Пальне з розбитих баків бризнуло в боки, танк запалав гігантським смолоскипом.

З першого танку так само ніхто не врятувався, в ньому почали вибухати боєприпаси, потім башту зірвало потужним вибухом, вона здійнялася високо вгору і упала віддалік від танку. Вогонь відразу ж згас, однак корпус продовжував куріти чорним димком з потворної дірки.

Попереду окопів рожеве двічі змішалося з яскраво-червоним і пропало.

Там вже все стало багряним – чи то танки горіли, чи то бронетранспортери – і гомінке дудукання великокаліберних кулеметів не перекривало тріскотню штурмових карабінів і пістолетів-кулеметів, знову і знову оте “...ду-ду-ду, ду-ду-ду, ду-ду-ду...” виникало в тумані ліворуч висоти і за нею.

- А-а-а! Драпонули, курвині діти! – Радісно закричав заряджаючий.

Було видно звідси, з танкового окопу, як від нашої траншеї, що вся аж кипіла білим вогнем, одна за одною виникали і бігли назад, до своїх окопів, розмиті в тумані фігурки, розбризкуючи навсібіч білі пунктири, а з того боку поля доносилося гарячково і глухо: “ду-ду-ду-ду-ду”, “ду-ду-ду-ду-ду”...

- Романченко, сто чортів тобі в печінку! Чого спиш? – Вилаявся Іванько. Навідник загаявся і сержант натиснув кнопку, розвертаючи башту. – Бачиш? Гранатою[21], чотири снаряди... біглий... вогонь!

Розриви лягли перед цими фігурками, туман змішався з димом і нічого не стало видно. Коли з задимленого казенника вилетіла остання гільза, навідник обернув голову до командира. Той припав до окулярів ПКНу[22]: добре видно було, як снаряди здибили землю на узліссі, де були окопи противника. Тепер там знову рухалися фігурки і неясний протяжний крик “а-а-а!” доносився звідти. Крик наростав і колихався, змішуючись з важким, що посилювався, стукотінням швидкострільних гармат і кулеметів на висоті.

Сашко розвернув командирську башточку, помітив: в низині перед нашою траншеєю веселими, жаркими вогнищами, ніби солом’яні стріхи, палали два підбиті радянські танки, там стрілянина була особливо густою і над палаючими коробками в досвітньому небі вертикально і стрімко падала червона ракета...

Туман розсіювався, на сході невдовзі мало здійнятися задавлене димами сонце і все, що недавно білястою муттю ховалося, проступало чітко. Перед нашими окопами диміли два підбиті КВ, за ними чотири бронемашини: три кутасті колісно-гусеничні бронетранспортери і гарматний бронеавтомобіль старого типу, здається БА-6.

Розвиднювалося. Вздовж узлісся, позаду радянських окопів столи півколом танки КВ-3, з баштами, здоровенними, як хата, і росіяни в чорному ходили навколо них. За ними, перетинаючи дорогу, що вела до Прип’яті, поштовхами повзли чотири тупорилих бронетранспортери кудись на правий фланг, в обхід висоти. Там, за висотою, тріск кулеметних черг продовжував рвати повітря, але дикий нелюдський крик стих, ніхто більше не кричав, отже, там все скінчилося. Атака штрафників була відбита, а, ймовірніше, всіх їх поклали там, ще на виході з того болота...

В броню двічі гримнули, мабуть, прикладом. Іванько підняв ляду і побачив фельдфебеля.

- Назад! – Перед окопами піхотинці кинули димові шашки і сірий дим поволі, нехотя, підіймався вгору, а потім жваво потік до москалів у низину.

Танк кормою виповз з окопу і, підкоряючись командам сержанта, командира взводу, відійшов метрів на сто назад. Одночасно відходили піхотинці, допомагаючи артилеристам котити протитанкову гармату. Біля другої траншеї зупинилися і негайно запрацювали малі піхотні лопати: окопи ці були подекуди засипані попереднім вогневим нальотом. Ледь бійці зайняли позиції, заговорила ворожа артилерія. Вогонь вівся не по всій площі оборони, а відразу по передньому краю. Снаряди залишали глибокі вирви, падали дерева, що росли на березі Прип’яті, осколки вили, зрізаючи соснове гілля...

Вогневий наліт був коротким, тривав хвилин так зо п’ять, потім знову рушили вперед танки, за ними вирівнював стрій ланцюг піхотинців, поливаючи перед собою простір свинцевим дощем...

3

До початку Білоруської операції залишалися лічені години. Два українські фронти – Волинський і Поліський – і група військ в Балтії мали почати її завтрашнім ранком, хоча Вісімнадцята армія Сіверського фронту, яким командував генерал-лейтенант Герасименко, почала операцію на чотири доби раніше.

Наступ, який мав розпочатися за кілька годин, українцями сприймався по-особливому. Вся географія театру військових дій, назви міст і містечок, була пов’язана з подіями чотирьохсотрічної давнини – з Лівонською війною, коли азіатська Московія під ударами литовських і польських військ новоствореної Речі Посполитої, керованих Стефаном Баторієм, втратила землі, щойно загарбані у Лівонського ордену. Тут потрібно відмітити, що напівзабута Лівонська війна змінила карту Європи не менше, аніж наполеонівські війни чи Велика війна. Завдяки в першу чергу саме їй з карти Європи зникли три держави: Лівонія була розділена, а Польща і Велике князівство Литовське об’єдналися в Річ Посполиту. Про ці події при плануванні операції генералам і офіцерам фронтових і армійських штабів нагадували назви міст і річок: Нарва, Полоцьк, Псков, Острів, Вітебськ, Орша, Смоленськ, Дніпро, Березина, Західна Двіна, Німан...

В час призначення генерала Даниленка командувачем Вісімнадцятої армії розгром радянських Білоруських фронтів – в травні сорок третього року єдиний до того Білоруський фронт росіян рішенням Сталіна був розділений на три фронтові об’єднання – в Білорусі існував тільки в задумі.

До операції “Баторій” готувалося трохи більше мільйона чоловік, близько п’ятнадцяти тисяч артилерійських стволів, три з половиною тисячі літаків і гелікоптерів, три тисячі танків і самохідних установок. Приготування такого масштабу утаїти від ворога неможливо і тому в Києві намагалися у росіян створити хибне враження, що хоча підготовка йде повсюди, однак головний удар восени сорок третього року буде нанесений не в Білорусі, а на півдні, через Тамань на Ставропілля. Так, принаймі, було сказано командувачеві Вісімнадцятої армії в Генеральному Штабі, коли Даниленка ознайомили з планом операції.

...Обстановка на північ від Прип’яті залишалася без суттєвих змін з початку війни.

Противник, утримуючи Білорусь, перекривав прямий сухопутний зв’язок Української Держави з країнами Балтії, загрожував флангу українських військ, що діяли на Білгородщині і Брянщині, і одночасно забезпечував стійке становище радянського фронту на півночі проти країн Балтії. Маючи мережу аеродромів з твердим покриттям на порівняно невеликій відстані від Києва, ворог загрожував ударами авіації по центральним і західним промисловим районам України. Придаючи велике значення утриманню Білорусі, як плацдарму, радянське командування все ще не полишало надії прорвати оборону українських військ на південь від Прип’ятських (Рокитнянських) боліт і захопити Поліський і Волинський промислові райони, які були важливими центрами виробництва озброєння і бойової техніки для Збройних Сил України та армій її союзників. Для проведення операції – найбільш масштабної з початку війни між Українською Державою та Радянським Союзом – українське командування планувало залучити війська трьох українських фронтів (Волинського, Поліського і Сіверського), війська союзників України в Прибалтиці, дальню авіацію, Дніпровську військову флотилію, а також з’єднання білоруських партизанів. Перед військами чотирьох фронтів: Волинському і Поліському – на південь від Прип’яті, Сіверському і Групі армій “Балтія”, які готувалися до наступу, була поставлена задача ліквідувати захоплені радянськими військами плацдарми на території Української Держави і країн Балтії, розгромити і знищити війська радянських Білоруських фронтів, встановивши сухопутний зв’язок між Українською Державою і країнами Балтії, повністю звільнити територію Білорусі від російської окупації і відновити Білоруську Народну Республіку. А далі почати звільнення від влади комуністів самого російського народу, перенісши бойові дії на територію власне Росії.

Для цього створювалася кількісна і якісна перевага в силах і засобах. З серпня продукція військових заводів йшла на поповнення військ, що мали бути задіяні в Білоруській операції. Каравани транспортів вийшли з портів України до Балтії, забезпечуючи союзників України озброєнням і бойовою технікою.

Планування і підготовку Білоруської операції почали ще весною сорок третього року. Але багато залежало від результатів Білгородської операції, яка мала ось-ось розпочатися. Тому остаточне рішення на її проведення було прийняте в кінці серпня. В першій декаді вересня розроблений Генштабом план був представлений Гетьману України. В основу плану був покладений задум Верховного Командування, яким передбачалося потужними ударами по флангам Білоруського виступу – з півдня українськими військами і з півночі арміями союзників України – розгромити головні сили радянських військ в Білорусі. Припускалося, що успішне виконання задуму дозволить повністю звільнити всю територію Білоруської Радянської Соціалістичної Республіки, відкинути ворожий фронт до Смоленська, створити вигідні передумови для нанесення наступних ударів по ворогу, як з Білорусі та з Балтії, так і з північних районів України і для розвитку операцій на найбільш вразливих для росіян псковсько-новгородському і гомельському напрямках.

Задум операції передбачав одночасний прорив оборони радянських військ на шести дільницях, щоб могутніми і несподіваним для ворога ударами роздробити фронт його оборони, оточення і знищення найбільш сильних флангових угрупувань противника в районах на схід від Берестя-Литовського, Пінська, Гомеля, що створило б сприятливі умови для розвитку операцій українських союзників в Прибалтиці. Армії країн Балтії і Республіки Грумант мали задачу оточити і знищити вороже угрупування в районі Полоцька. В подальшому, нарощуючи удар і розширяючи фронт наступу, українські війська мали з’єднатися з військами союзників, вийшовши до межиріччя Дніпра і Західної Двіни в районі “смоленських воріт”. Задачі фронтам ставилися директивою Ставки на глибину до ста п’ятдесяти кілометрів. На північ від рубежу Барановичі-Слуцьк-Рогачов вони мали бути уточнені з урахуванням обстановки, яка на цей час склалася.

На протязі липня і серпня задум осінньої кампанії неодноразово обговорювався і уточнювався у Гетьмана України Начальником Генерального Штабу генерал-полковником Морозовим. Із задуму операції видно, що вона переслідувала рішучу мету. Це виразилося в намаганні розгромити одне з крупних стратегічних угрупувань противника і звільнити величезну за розмірами територію. Новим являлося завчасне планування оточення крупних угрупувань ворога в тактичній, ближній оперативній глибині і на глибині до 200 кілометрів. Головна роль відводилася арміям Сіверського фронту, війська якого мали здійснити обхід шляхами, паралельними напрямкам відходу головного угрупування противника. Перші фронтові операції планувалися на глибину від 70 до 160 кілометрів. Всі вони мали починатися з прориву оборони противника. Основну роботу по придушенню російської оборони тут мала виконати артилерія. На ділянках прориву середня щільність стволів складала 200-250 гармат і мінометів на кілометр фронту. Загальна тривалість артилерійської підготовки сягала від двох до двох з половиною годин, а артилерійська підтримка атаки на ряді дільниць Волинського, Поліського і Сіверського фронтів здійснювалася подвійним вогневим валом.

У відповідності до задуму Білоруської операції і отриманих задач були прийняті рішення командувачами фронтів. На Сіверському фронті головний удар наносила Вісімнадцята армія Даниленка. Армія була однією з десяти армій, які брали участь в операції “Баторій” і перед наступом в ній налічувалося зі всіма приданими частинами майже сто тисяч чоловік. В смузі армії було зосереджено близько чотирьох тисяч гармат і мінометів, понад сімсот танків і до трьохсот самохідних артилерійських установок. Все це було націлене на дві вузькі ділянки прориву, де мала вирішитися справа. По стволу на кожні п’ять метрів з тих двадцяти кілометрів захоплених на лівому березі Прип’яті плацдармів. І по двадцять метрів на кожен танк і самохідку, коли б роздали всі ці танки і самохідки порівну, чого, звичайно ж, робити не будемо.

Піхоту будуть підтримувати п’ять окремих батальйонів важких танків; виняток складає важкий танкосамохідний полк, який залишався в резерві командувача армії. В другому ешелоні знаходиться також і моторизований корпус, він намічений бути рухомою групою армії, якою планувалося різонути вже після захоплення Рєчиці і Гомелю вздовж межиріччя Дніпра і Сожі до самого Рогачова. Більшого поки що не дано – танкові армії будуть діяти на півдні, де наступ не припиняється і місцевість для них більш сприяє. Хоча цього Даниленко, звичайно, не знав, та припускати нікому не забороняється; і було б дивним не припускати: нині без танків не воюють. Та це всього лиш думки у вільний час при погляді на Велику Карту...

Бо з самого першого дня, як Даниленко прийняв командування армією, якій доручено наносити головний удар, про щось інше думати було ніколи. Поставлена задача на третій день наступу взяти Рєчицю і, спільно з П’ятою армією Сіверського фронту, Гомель. А до них ще дійти потрібно, а шлях кусається – ліс та болото! Особливості місцевості на даному театрі воєнних дій багато в чому визначали хід цих воєнних дій і їхнє завершення. Радянське командування вважало, що українські війська зможуть нанести в Білорусі тільки другорядний удар, і геть-чисто виключало можливість використання тут великої кількості танків.

І для такої впевненості у “червоних маршàлів” були досить вагомі підстави.

Територія Білорусі покрита найбільшими в Європі лісовими масивами. На південь від залізниці Барановичі-Слуцьк-Бобруйськ розкинулося безмежне “море” лісів і боліт Полісся. Там немає автомобільних доріг і не завжди є навіть пішохідні стежини. На північ від лінії Слуцьк-Рогачів починається ще один величезний, що протягся на сотні кілометрів по обох берегах ріки Березина, лісовий район. Помережена “зеленими плямами” (Супрасльська, Біловезька, Налібокська Пущі) мапа Білорусі і в багатьох інших місцях. Втім, і світлі плями на мапі позначають зовсім не рівний і твердий степ, відносно відкриті ділянки місцевості десь заболочені, десь покриті густим переліском, порізані руслами незліченних дрібних річечок, ручаїв і струмків, притоків Прип’яті і Німана. По суті, моторизовані з’єднання українських армій могли вийти на оперативний простір, тільки переправившись на східний берег Дніпра. Але від північного кордону України до Дніпра в районі Рєчиці їм ще потрібно було пройти від 50 до 150 кілометрів.

На такій місцевості проштовхнути пару танкових дивізій навіть на сотню кілометрів вже сама по собі непроста задача, навіть за відсутності будь-якого противника. При наявності ж противника задача стає неймовірно складною: стрілецька рота (півтори-дві сотні молодих здорових чоловіків) здатна зупинити рух танкової дивізії, просто звівши на дорозі звичайнісінький лісовий завал. Взвод мінерів, висадивши міст через лісову річечку, і замінувавши підходи до неї, може затримати наступ моторизованої дивізії на добу.

Саме так воювали майже на такій самій місцевості – на Волині, в Поліссі, на Чернігівщині – наші війська в сорок другому році проти росіян, війська яких значно переважали нас в живій силі і техніці.

Звичайні уявлення про співвідношення сил тут втрачають свій сенс: танкова рота відрізняється від танкової дивізії тільки довжиною похідної колони – розгорнутися в бойовий порядок на дорозі, затиснутій з обох боків суцільною стіною лісу чи смарагдовою зеленню болотяної драговини не зможе ні батальйон, ні полк, ні дивізія; за 250-500 метрів від місця зустрічі з противником поле бою вже не видно, а в хвості колони найзапекліший бій навіть і не чути... І тим не менш, проведення успішної наступальної операції в Білорусії можливе і Українська Народна армія мала це довести в жовтні сорок третього року...

В перший же день Даниленко побував у всіх територіальних дивізіях армії. Їхні полки і батальйони були обстріляні, мали бойовий досвід, але це була позиційна, окопна війна, це був досвід ведення оборони. А йому потрібно було за два-три тижні з “територіалів” зробити сильне рухоме об’єднання, здатне вести широкомасштабні наступальні дії. Задача не з простих. І головним, про що думав генерал з першого  ж дня, коли прийняв командування армією, було те майбутнє, за яке він тепер першим відповідатиме.

І відповідальність за це майбутнє змусила його ретельно вивчити план першої операції армії.

Хоч з задумом всієї операції, з якою він в перший же день був ознайомлений, Вісімнадцятій армії відводилася головна роль і для виконання виділялися значні сили, відповідно до розроблених ще раніше планів, і передумувати щось було вже пізно, у Степана Архиповича з’явилося бажання дещо передумати.

Ще до того, як вступив у командування армією, Даниленку здалося сумнівним, що ділянка прориву була вибрана на правому фланзі армії, дві дивізії якої займали разом з дивізіями П’ятої армії плацдарм на правому березі Дніпра, захоплений ще у вересні минулого року. Переправившись в перший же день на цей плацдарм і перевіривши все на місцевості, впевнився, що сумніви були не даремними: панівні висоти були в руках у противника і місцевість для атакуючих військ нічого доброго не обіцяла. Так само місцевість не сприяла для прориву на оперативний простір і в межиріччі Прип’яті і Дніпра – там тримала тридцятикілометровий фронт Двадцять перша територіальна дивізія його армії. Ліс і болото – піхотні батальйони дивізії займали оборону в окремих опорних пунктах на висотках, де було відносно сухо. Противник також закріпився на сухому і перекрив дороги, які вели на північ.

Наносити тут головний удар було безперспективно – впевнився в своїх сумнівах Даниленко.

Наступної доби, прихопивши з собою полковника Музиченка – армійського розвідника, він побував на лівому фланзі армії, де значну ділянку займала Сорок п’ята територіальна дивізія. Її полки і батальйони тримали оборону правого берега Прип’яті і блокували 217-у стрілецьку дивізію росіян, яка утримувала захоплений минулої осені плацдарм на нашій території. Намір був подивитися на передній край гарненько, як воно все зблизька виглядає – і з раннього ранку, і вдень, і ввечері. Подивитися і подумати.

А заодно і перемовитися з бійцями, з їхніми командирами. Коли приїжджаєш один, без почту, такі розмови більше дають, краще усвідомлюєш для себе не тільки дійсний настрій бійців в траншеях, але й їхню думку про противника, яка склалася за якихось триста метрів від нього, на відстані голосу.

Саме тут, погомонівши з дивізійними розвідниками, з командиром дивізії полковником Кучерявенком і начальником штабу, прийшла в голову ідея наносити перший удар на флангах ворожого плацдарму. З вузла зв’язку дивізії поставив генерал-майору Стеценку задачу опрацювати цей варіант начорно.

Повернувшись пізно ввечері в штаб армії, Даниленко відразу ж сів працювати разом з генералом Стеценком, по ходу справи викликаючи всіх, хто був потрібен, а потрібно було чимало. Раз ділянка головного удару переносилася – це стосувалося майже всіх. Особливо багато вносилося в артилерійське і інженерне забезпечення операції. Доводилося заново планувати і нові сектори вогню, і нові колонні дороги для руху військ, і нові переправи. Стеценко сказав, що командувач фронту не втримається, вже завтра приїде, аби своїми очима подивитися на нову ділянку прориву. Тому вганяв у піт працівників штабу, хотів завтра, до приїзду командувача фронту показати, як далеко зайшла їхня робота. Показати, що ці корективи, попри всю їхню трудомісткість не викличуть зволікань і не позначаться на терміні готовності армії до наступу...

Основний об’єм роботи, однак, припадав не на коригування плану майбутнього наступу, більшу половину свого часу командарм і начальник штабу Вісімнадцятої армії витрачали на вирішення проблем переформування територіальних піхотних дивізій армії в мотопіхотні і механізовані з’єднання.

І це була одна з причин його призначення командувачем Вісімнадцятої армії. Не тільки досвід служби в болотах, а й досвід швидкого переформування територіального з’єднання в мотопіхотну дивізію і потім в моторизований корпус, були підставою для сходження Даниленка на вищий щабель в службовій кар’єрі. Це Степан Архипович зрозумів в перший день командування армією. На нього покладалися великі надії. “Що ж, подумав він, коли на мене так покладаються, невдячним буде ці сподівання не виправдати...”

...Появою і вдосконаленням структури Територіальної Армії Оборони України українці завдячують своєму сусідству з Радянською Росією. А сусідство з найбільшою в світі країною, яка марить Світовою Революцією, є досить обтяжливим для навколишніх країн. Передусім тим, що потрібно весь час бути готовим відбити несподіваний удар Червоної армії, яка почала свій Великий Визвольний Похід.

Ця готовність відстояти свою незалежність від зазіхань неситих “кремлівських мрійників”, передусім означає, що потрібно мати досить чисельну армію, яка здатна привести до тями російських “визволителів”. Погано те, що в мирний час чисельність армії будь-якої держави не може перевищувати одного відсотка від загальної чисельності населення. Коли чисельність Збройних Сил країни наблизиться до цього фатального рубежу, або перевищить його, національна економіка почне пробуксовувати, темпи розвитку знизяться, країна почне бідніти, слабшати і, врешті-решт, її відітруть від провідної ролі в світових справах.

Перед Великою війною найбільша країна світу – Російська імперія Романових – мала чисельність населення в сто вісімдесят мільйонів і армія мирного часу напередодні Великої війни становила мільйон чотириста двадцять три тисячі осіб. Найбільша в світі армія мирного часу. Царський уряд – потрібно віддати йому належне – розумів небезпеку подальшого збільшення армії. Бо армія не просто вириває з економіки півтора мільйони здорових і сильних працівників, вона, і це головне, перетворює їх з працівників в споживачів. Солдата потрібно кормити і одягати, йому потрібно платити гроші, лікувати і розважати, для нього потрібно будувати казарми, а найперше – його потрібно озброювати. За кожним десятком тисяч солдатів – десятки тисяч творців зброї, науковців, конструкторів, технологів, металургів, металістів, гірняків, працівників транспорту і зв’язку, орачів і тваринників. На мільйонну армію працюють мільйони людей поза армією. Всі вони виключаються з процесу творення і працюють на руйнацію. Всі ці мільйони, зайняті в воєнній промисловості, також потрібно кормити і одягати, їх потрібно забезпечувати транспортом і житлом, їм потрібно платити заробітну плату, як правило, вищу, ніж в цивільній галузі, і пенсію. Маючи армію в мільйон солдатів, ми саджаємо на шию суспільству багато мільйонів, які працюють на потреби війни...

Українська Держава, відбивши пізньої осені двадцятого року російських “червоних” коней, постійно жила в передчутті близького “визволення” північним сусідом. Без усякого сумніву, українці були першими, кому російські комуністи готували “совєтизацію”. Розміри країни, значні для Європи, але невеликі порівняно з Радянським Союзом, не дозволяли українському керівництву, використовуючи територію, як своєрідний амортизатор, мати досить часу в разі несподіваного удару “визволителів”, аби провести мобілізацію і довести чисельність армії до потрібної величини. Неоголошена війна, яка йшла на північних і східних кордонах України аж до двадцять шостого року, події на Кубані в тридцять другому і тридцять третьому роках не лишали надії на мирне співіснування Української Держави з перетвореною комуністами в плацдарм Світової Революції Радянською Росією. То ж потрібно було створити систему безпеки, щоб і країну не розорити, і бути надійно захищеним від усяких несподіванок з боку сусіди – Радянського Союзу.

І така система була створена. Це була Територіальна Армія Оборони України.

Коли в тридцять п’ятому році була звершена реформа Збройних Сил, в найбільш чисельних, Сухопутних військах, залишилося всього п’ять піхотних дивізій, які отримали статус гвардійських, і які стали базовими для відпрацювання тактики бою, організації військ і способів мобілізації. Решта піхотних і кавалерійських дивізій всіх армійських корпусів була рішуче скорочена, частина їх переводилася на штат територіального війська. Основною одиницею Сухопутних військ стала бригада. Оскільки з двадцять дев’ятого року взяли курс на повну моторизацію армії, формувалися мотопіхотні, механізовані і танкові бригади. І повністю завершити формування тридцяти бригад – по десять кожного типу – вдалося тільки напередодні війни, восени сорок першого року, коли були прийняті на озброєння зразки бронетанкової техніки вітчизняного виробництва: середні танки, бронетранспортери, самохідні артилерійські установки і весь супутній спектр озброєння. Тільки це дуже дороге задоволення – повна моторизація армії, тому територіальні дивізії, а їх налічувалося всього двадцять п’ять після закінчення реформи, залишалися піхотними з дуже незначною кількістю автотракторної техніки, що значно обмежувало маневрені можливості таких з’єднань. Це не вважалося, однак, недоліком, дивізії ж призначені були не для маневреної війни, а для статичної позиційної оборони. Коли всім, від командира дивізії до стрільця піхотного відділення ясна і зрозуміла задача: в окопах сидіти будемо і не пускатимемо супостата на рідну землю, сидітимемо в окопах до перемоги, або до своєї смерті! Однак двадцять п’ять дивізій резервістів надто мізерна кількість, коли російські “визволителі” можуть виставити і сто, і сто п’ятдесят, і двісті стрілецьких дивізій – мобілізаційний ресурс величезного Радянського Союзу це дозволяв зробити: комуністичні вожді могли відразу поставити під знамена до чотирнадцяти мільйонів солдат, а “червоні маршàли” не відмовилися від простої і невигадливої концепції “російського парового котка”. Тому ще в кінці тридцятих була розроблена і опрацьована на навчаннях та маневрах, а в тридцять восьмому і на практиці, проста та ефективна система розгортання нових піхотних дивізій з “партизанських” з’єднань Територіальної Армії Оборони України.

Суть її полягала ось в чому.

Кожна дивізія мали чотири комплекти озброєння, як того, що зосталося ще від сформованих в період становлення Української Держави з’єднань, так і тих, що виробили в двадцятих та тридцятих роках підприємства вітчизняного військово-промислового комплексу.

На складах самої дивізії наявний був другий комплект озброєння, а решта зберігалося в арсеналах, на базах зберігання військової техніки і озброєння. Для чого? Кожна рота та батарея мали всього двоє офіцерів – командира роти чи батареї і командира першого взводу. І коли дивізія знімалася і виходила по тривозі в район зосередження, на місці залишалися заступники командира дивізії, командирів полків, начальників штабів, командирів батальйонів, і від кожної роти і батареї – командири перших взводів. І залишався повний комплект озброєння дивізії. Що це таке? Це скелет дивізії другого формування. Не потрібно формувати нову дивізію заново, вона вже є, всі командири один одного знають, дивізія наповнюється резервістами, вони отримують зі складів озброєння, яке вже є в наявності, – і друга дивізія готова!

Це дуже хороша система. Вона дозволяє мати вдвічі більше з’єднань, ніж їх бачить противник. Тим більше, за попередні роки було підготовлено чотири-шість комплектів особового складу. Бійці і унтер-офіцери, а також молодші офіцери вже знають один одного, вони походять підготовку в цій же дивізії, як правило, це сусіди, колеги по роботі або ж просто добре знайомі люди. Тому на бойове згуртування взводів та рот витрачається зовсім мало часу, всього доба або й кілька годин і друга дивізія може йти в бій.

В період Судетської кризи таким чином всього за тиждень було збільшено кількість територіальних дивізій з двадцяти п’яти до ста піхотних з’єднань. Осінь тридцять восьмого, коли через Карпатські перевали пішли українські дивізії на допомогу Чехословацькій Республіці, показала деяким політичним діячам, що армія Української Держави має достатній потенціал для ведення повномасштабної війни.

З такою ж самою кількістю – двадцять п’ять територіальних дивізій, яка негайно збільшилася в чотири рази – з’єднань ТАОУ вступила українська армія у війну з Радянським Союзом. Для оборони країни цих сил було досить, та тільки однією обороною війни не виграються. Практика показала, що існуюча організація Сухопутних військ достатня для оборони, але Українська Держава не може вести довгу позиційну війну на виснаження, потрібно буде переходити від стратегії виснаження противника до стратегії його розгрому. А така стратегія потребувала рухомих військ. А також панування в повітрі.

То ж йшов пошук нових організаційних форм танкових і мотопіхотних з’єднань.

Основним тактичним з’єднанням Сухопутних військ була дивізія. Ще до початку війни вищі тактичні з’єднання Сухопутних військ організаційно поділялися на важкі дивізії: танкові і механізовані; та легкі: мотопіхотні і територіальні піхотні. Дивізії мали практично однакову організаційну структуру, яка складалася з двох основних елементів: дивізійна основа, до неї входили постійні частини і підрозділи бойового і тилового забезпечення та бойова частина, вона складається з трьох-чотирьох полків по три-чотири батальйони різного роду військ, які й визначають призначення або тип дивізії.

Дві-три дивізії входять до складу армійського корпусу, який є вищим оперативно-тактичним об’єднанням. Навчання і маневри мирного часу і досвід перших місяців війни показав, що саме танковий або моторизований корпус є найбільш потужним і одночасно високомобільним і керованим оперативним[23] об’єднанням для ведення загальновійськового бою, ефективний, як в обороні, так і в наступі.

Саме ця обставина зумовила переформування в Українській армії дивізій ТАОУ в моторизовані і танкові корпуси, до складу яких входили танкові[24], механізовані[25] і мотопіхотні[26] дивізії...

За планом, чотири піхотні дивізії Вісімнадцятої армії переформовувалися в армійські корпуси. Переформовані дивізії, які знаходилися на дніпровському плацдармі, призначалися для головного удару і прориву на всю глибину оборони противника аж до Рєчиці, де вони мали вийти на оперативний простір. При цьому радянській розвідці досить важко буде встановити факт переформування дивізій. На передньому краї залишалися ті ж самі піхотні батальйони територіальних піхотних дивізій. По вже не раз відпрацьованій схемі з територіального з’єднання виділявся кістяк дивізії другого формування і в близькому тилу за кілька днів з’являлася нова піхотна дивізія. Тільки цього разу вона мала іншу структуру і штати: формувалася моторизована піхотна дивізія. Озброєння і бойову техніку нові з’єднання отримували прямо з заводів, які вже з весни сорок третього року працювали в режимі військового часу. Таким чином Шістдесят п’ята піхотна дивізія ставала Шістдесят п’ятим моторизованим корпусом в складі Шістдесят п’ятої і Сто шістдесят п’ятої мотопіхотних і Одинадцятої танкової дивізій...

До останнього часу ділянку прориву на дніпровському плацдармі займала Шістдесят п’ята територіальна піхотна дивізія. Тепер піхотні батальйони дивізії відвели в тил, в третій ешелон, а на їхнє місце висувалися підрозділи Сто шістдесят п’ятої інженерно-штурмової бригади. Зміна пройшла на протязі двох ночей і штурмові батальйони, яким випадало наступати в першому ешелоні, сіли в окопи переднього краю, до цього зайняті рідким ланцюжком підрозділів Шістдесят п’ятої дивізії.

Зміна відбувалася зі всією необхідною обачністю, нічна тиша нічим не порушувалася, непомітно для росіян. Нові частини, займаючи вчора і сьогодні передній край, старанно спостерігали за противником. Командири батальйонів і рот, та й більшість командирів взводів, вже побували тут, але унтер-офіцери і рядові бійці прийшли сюди, на цей передній край, вперше; а саме їм випадало першими підніматися в атаку, і вони також повинні освоїтися і звикнути до того, що лежало перед ними.

Слідом за батальйонами двох інженерно-штурмових бригад першого ешелону, впритул, присунуті були дивізії другого ешелону, Тридцять четвертий армійський корпус.

Щоб все це відбулося швидко і тихо, точно в призначений термін, знадобилося особливо велике напруження в роботі всіх штабних і тилових служб. І повертаючись на командний пункт армії, Даниленко, попри те, що довелося декого покартати за різного масштабу недоліки – без цього жодна велика справа не обходиться – відчував почуття великої вдячності до людей. Бо, коли казати правду, без старання сотень і тисяч людей, які, кожен на своєму місці, роблять свою справу, командувач армії один, сам по собі, безсилий. Хоча, здавалось би, цьому тверезому усвідомленню заважає посада командувача армії і звичка, що з цією посадою пов’язана, говорити і писати “...Я наказав”, “...Я вирішив”...

Попрацювали з начальником штабу над можливим розвитком подій на плацдармі цієї ночі, час від часу викликаючи офіцерів оперативного відділу. Потім, переговоривши з командирами штурмових бригад і піхотних дивізій на прип’ятських і дніпровському плацдармах, командувач викликав начальника інженерної служби армії полковника Яблонського. Олексій Яблонський був військовим інженером ще у Велику війну і не квапився доповідати, що у нього все в порядку. Все, що належало зробити до початку наступу, він зробив, зробив і понад це, за своєю ініціативою. І всі недоліки, помічені командувачем, виправив. Але сам залишався невдоволеним інженерним забезпеченням операції і, вже йдучи, сказав:

- Нам би ще доби три, товаришу командувач. Ну, хоча б дві...

- Чого захотів! – Усміхнувся Даниленко. – Тепер нам і години зайвої ніхто не дасть!

Потім прийшов начальник медичної служби. Відпустивши його, поговорили з авіаторами, чи не завадить погода завтрашній роботі. Командир авіаційного корпусу, приданого армії, – колись вчився разом з командувачем армії на командному факультеті Військової Академії, – заспокоїв, а Даниленко себе за цей дзвінок подумки вибатькував. Дзвінок авіаторам – зайвий, однак все-таки не втримався!

І нічого тут не поробиш, чим ближче до справи, тим сильніше турбуєшся.

- Головна задача авіаторам на весь сьогоднішній і завтрашній день – захист плацдармів. Коли штурмовики будуть діяти так, як вчора і сьогодні –дідька лисого вони нас з плацдармів зможуть зіпхнути. – Сказав Даниленко наостанці, відчуваючи досаду на самого себе.

Пропрацювавши з начальником штабу ще близько години і сказавши йому, що повернеться о двадцять третій годині, Даниленко зібрався піти до себе, трохи перепочити після важкого дня. Сівши за стіл, з подивом побачив, що на ньому нічого не зосталося. Все, що до цього часу намічено було зробити, все було зроблене. Кілька хвилин сидів, відчуваючи втому від напруги дня, і щоб позбутися калейдоскопічного мигтіння подій останнього часу, навіть думки про війну і завтрашній день намагався прогнати.

Він сидів непорушно досить довго, відчуваючи, як поступово витікає з тіла втома...

Глянувши на годинник – хвилинна стрілка не дійшла двох поділок до цифри 12, генерал поквапився до штабного модуля, де чекав начальник штабу. Вийшовши, з тривогою підняв до неба обличчя, чи не накрапає дощ? Але ні, це лиш здалося, тільки вітер шумів в листі. Він вже підходив, коли дуже далеко, за спиною, виник ледве чутний гул літаків. Даниленко зупинився і прислухався. Гул міцнішав і розходився хвилями.

Начальник штабу, коли командувач зайшов, розмовляв по телефону.

- Авіатори телефонували. – Поклавши трубку, сказав Стеценко. – Дивізія дальніх бомбардувальників уже в повітрі. Пішли на цілі.

- Що ж, потрібно вважати – дійсно почали! – Сказав Даниленко.

4

...Початок наступу сповіщають артилеристи. З сотень стволів, – гарматних, гаубичних, мінометних, з направляючих ракетних установок, – викидаються на позиції ворога сотні і тисячі тонн начиненого тротилом металу. На глибину двадцяти кілометрів від лінії фронту вони окопи розорюють, укріплення руйнують, позиції вогневі знищують. Авіація ще глибше наносить удари: по вузлах автомобільних доріг і залізничним станціям, руйнує мости, розганяє сховані до часу резерви, полює за штабами, вузлами зв’язку.

Але яким би сильним, тривалим і страшним не був артилерійський ураган, коли піде в атаку піхота, тут і там оживуть дзоти і залізобетонні доти, відізвуться невиявлені батареї, а з засипаних укриттів виповзуть стрільці і кулеметники. Піхотинець мусить всі ці позиції захопити і ще живих ворогів знищити, дістаючи гранатою, чергою штурмового карабіну туди, куди не влучив артилерійський снаряд, міна, ракета чи авіаційна бомба. При підтримці артилерії, в супроводі мінометів, протитанкових гармат, самохідних установок і танків безпосередньої підтримки піхотинець знищує вогневі точки, вузли опору, відбиває несподівані контратаки, в сотнях і тисячах двобоїв знищує оборонні лінії, які ще зберегли здатність до опору.

Командири всіх рангів напружено слідкують за етапами бою, знаючи, що наближається хвилина, коли від чергового удару, що за силою не дуже-то й відрізняється від попередніх, лопне у ворога якась головна артерія, закінчиться психологічна витримка тих, хто обороняється. Цього моменту не можна проґавити. Саме в цей момент, не раніше і не пізніше, і потрібно завдати максимально потужний і швидкий удар, який оберне відступ противника на втечу, а наш наступ – в переслідування.

В такі моменти командувачі фронтів і вводять в бій армії танкові, а командувачі армій польових – свої танкові бригади, механізовані і моторизовані дивізії; і тоді, в гуркоті броні і сотень тисяч кінських сил в двигунах танків, самохідних установок, бронетранспортерів, виступають на перший план війська ударні. Вони змітають геть залишки ворожої оборони, мчать вперед на весь мах стосильних моторів; дороги і мости захоплюють, в рейдах блискавичних оволодівають вузлами комунікацій, форсують з ходу перешкоди водні, в глибині території ворожої лінії оборонні зламують, раніше, ніж встигне противник військами своїми їх зайняти. Для командирів переслідування танкове – це те ж саме, що й жнива для селянина: на протязі кількох днів і навіть годин воно приносить плоди, які вирощувалися місяцями важкої праці. І нічого в тому дивного, коли генерали виводять полки, вкриті бронею, на передову лінію і ведуть їх у бій особисто, як колись у минулому водили дружини свої князі київські і долю битви в момент критичний вирішували...

Долю битви на лівобережжі Прип’яті вирішував зараз передовий загін Сорок п’ятого армійського корпусу, який мав вести в бій заступник командира Двадцять сьомої територіальної дивізії підполковник Голубченко.

Передовий загін Сорок п’ятого армійського корпусу – сила значна. Це радує.

Без зайвої метушні підрозділи вишикувалися в колону і передовий загін рушив по лісовій дорозі, вірніше по лісовому бездоріжжю: те, що підходить людині чи коневі, не завжди годиться для машин...

...Тактична зона оборони радянських військ прорвана і противник, ошелешений несподіваним ударом, поспішно відходить, не чинячи опору. Успіх потрібно негайно закріпити, і наше командування це добре розуміє. Тому й квапиться вперед передовий загін, аби випередити росіян, не дати ворогові закріпитися на тиловому рубежі, який в глибині його оборони заздалегідь зведений був... Принаймі, має бути!

Колона передового загону розтяглася кілометрів на тринадцять. Набухла від вологи лісова земля, вся в соковитій некошеній траві, яка вже починає засихати, бурих китицях щавлю і жовтому звіробої, поглинала гул танків, самохідок, бронетранспортерів і артилерійських тягачів. Передовий загін йшов в передчутті скорого бою. За спиною приглушено гриміла артилерія, підтримуючи батальйони Двадцять сьомої територіальної дивізії.

Колона повзла і повзла, повільно – по болотистій місцевості не надто розгонишся! – рухаючись лісом. Там, за цим лісом знаходилися тили радянської 50-ї загальновійськової армії, яка тримала оборону проти захопленого нами ще минулої осені плацдарму на правому березі Дніпра. Танки, бронетранспортери, артилерійські тягачі, вантажні автомобілі з гуркотом котилися по заболоченому лугові, ніби й не знали кращої дороги. А дорога ця лісова скидалася на застиглі морські хвилі: вгору-вниз, вгору-вниз. Машини то пірнали вниз, і тоді двигуни їхні полегшено стишували свій рев, то дерлися вгору, і тоді семисотдвадцятисильні дизелі важких танків ревіли натужно. В такт руху машин гойдалися витягнуті вперед довгі стволи гармат танкових, а у відкритих люках виднілися голови механіків-водії в у ребристих шоломах.

Заступник командира Двадцять сьомої дивізії підполковник Голубченко в танкошоломі, зі шнуром від радіостанції над бортом штабного бронетранспортера по пояс височів і напружено вглядався в сутінки лісу, час від часу поглядаючи на карту. Поруч внизу радист монотонно кидав в ефір:

- “Береза-п’ять”, “Береза-п’ять”, чому не відповідаєте? Я “Крона”, прийом!

“Береза-п’ять” – позивний розвідувального дозору. Вже півгодини, як від нього ні слуху, ні духу. Пішов по маршруту руху і ніби крізь землю провалився. Що ж ним трапилося? Командир передового загону вже хотів послати вперед іншу дозорну машину, коли попереду з’явилася балка. Підполковник глянув на карту, згорнув її і сховав до польової сумки: передовий загін йшов вірно.

Тільки ж чому балка наповнена водою? На карті вона вузька і в цей час має бути сухою. А тут, як не дивно, заповнена водою по самі краї. Але обдумати ситуацію, що складалася, не встиг. Передній бронетранспортер з кулеметною установкою зенітною, світлом червоним мигнув раптом, пригальмував і негайно набрав швидкість, залишивши позад себе чорну хмарку диму спаленої його дизелем солярки. А підполковник розгледів ліворуч, на стикові дороги і малоїждженого путівця, три мотоцикли з колясками. Хтось махав рукою, вимагаючи зупинки. Водій штабного бронетранспортер збавив швидкість і Голубченко пізнав сержанта Клімова – провідника, наданого загону розвідувальним відділом армії.

- Зверніть. – Наказав підполковник водієві і, коли бронетранспортер зупинився, зіскочив прямо з борту на м’який ґрунт обочини. Мотоцикли, на колясках яких в стійках були закріплені кулемети, багнюкою геть забрьохані. Поруч стояв, так само по самі очі в болотній твані, сержант Клімов.

Це і був розвідувальний дозір, якого безуспішно намагався викликати радист Голубченка.

- Рацію пошкоджено, товаришу підполковник, тому й не могли вийти на зв’язок. – Випереджаючи запитання командира передового загону, мовив сержант. Підполковник вже й сам побачив, що коляска одного з мотоциклів, над якою стриміла радіоантена, зрешечена кулями. – Потрібно зупинити колону...

Втім, колона вже сама, стискуючись, як гармошка, зупинялася без усякого на те наказу.

- В чому справа, сержанте? – Нахмурився підполковник. Причин для невдоволення розвідником у Голубченка було більш, ніж досить. – Ліворуч балка, заповнена водою, праворуч – болото. Мені казали, що ви знаєте ці місця як свої п’ять пальців. А ви куди нас завели? Доповідайте!

- Ми правильно йдемо, товаришу підполковник. – Відразу ж наїжачився сержант. – Я в тутешніх болотах більше року воюю, місцевість знаю добре. Ось, дивіться... – Він дістав карту з польової сумки.

Сержант обстановку пояснив спочатку по карті, а потім, діставши зі своєї сумки великий аркуш паперу, швидко накидав схему: ось тут балка перетинає шлях до Хойників, балка заповнена водою і утворює водну перешкоду, яка прикриває висоту, де окопався противник. На висоті вкопано п’ять важких танків КВ-3, три протитанкові гармати, до десяти станкових кулеметів. Схили, можливо, міновані...

- Понтонів у нас немає, сапери міст з підручних матеріалів будуть наводити годин шість, не менше, – розмірковував вголос командир передового загону, – однак проблема в тому, що висота в їхніх руках і вони не дозволять нам здійснити переправу. Крім того, у нас немає часу. За даними повітряної розвідки, росіяни спішно висувають з глибини танкові резерви, щоб зірвати наш вихід в тил 50-ї армії. Задачка...

Передовий загін діє попереду дивізії. Його задача – випередити захоплення противником вигідного рубежу і сприяти цим виходу головних сил дивізії в тил росіянам. “Коли будемо стирчати біля цієї канави, то нікого не випередимо. А потрібно ж перебиратися через цю багнюку...” – сумно зітхнув Голубченко.

Перед кидком вперед Голубченко вивчав обстановку, цілком ординарну, буденну: і підхід резервів враховувався, танкова засада, контратака і вогневий заслін на шляху загону. Одне тільки не приходило в голову: що балка виявиться затоплена водою. Звідки тут вода взялася? Здається, він це промовив вголос.

- Направленим вибухом перекрили шлях ручаю, який витікає з болота. – Сержант показав на карті. – За минулу добу вода й набігла. Очевидно, хтось у москалів допетрав, що ми можемо вдарити з плацдарму і проявив ініціативу. Товаришу підполковник, ми тут все облазили на пузі і, здається, є рішення...

- Ну-ну, слухаю вас, сержанте. – Підполковник зацікавлено схилився над схемою сержанта...

...Танковий взвод разом з двома бронетранспортерами пірнув у лісову гущавину і зник. А танкові і піхотні роти тим часом по команді командира передового загону розосередилися, придані артилерійські батареї зайняли позиції, транспортні машини і технічне замикання ховалися в хвості колони.

Зараз слово надається інженерним підрозділам. Перше, потрібно провести розвідку водної перепони. І ось вже рослий сапер-водолаз в прогумованому костюмі і масці, з сумкою ізоляційного протигазу на грудях, тримаючи в руках триметрову жердину, пройшов балку по дну в кількох місцях. Вузька, як ночви, вона мала глибину близько двох метрів і такі круті і копкі береги, що навіть танки і гусеничні тягачі, не кажучи вже про колісні машини, просто-на-просто не виберуться на протилежний схил...

Так почалася війна на цій лісовій дорозі. Густі низькі кущі були її торочками, за ними підіймалися деревця доросліші: чи то берізки, чи то ялинки тягнули до синього неба покручені болотом стовбури.

Гул танкових дизелів злився з гуркотом короткої артилерійської канонади. Кому належало, той відразу валився навзнак, а іншим росіянам, що напружено чекали на пагорбі появи з полудня українських танків, дано було бачити ще хвилин зо п’ять, як, налякана, здійнялася і галділа над лісом сороча розвідка.

Танки, що залишалися на лісовій дорозі, заревіли моторами і рушили зі свого рубежу. Рідколісся прип’ятської низини приховувало поки що цілі, змушуючи нервувати екіпажі бойових машин.

“Де ж цілі?” – лейтенант Головченко до болю в голові притиснувся налобником до командирського приладу спостереження. Внизу ліворуч, по той бік казенника гармати навідник, також в напруженому очікування бою, стискував в долонях руків’я пульту керування гарматою.

...Задуманий маневр отримав блискуче підтвердження. Так підкрадається мисливець, щоб не сполохати обачну здобич – двадцять сьома поволі набирала швидкість. Важкий танк вийшов точно на фланг пагорба, де закопані по саму башту приготувалися зустріти передовий загін російські КВ-3 і протитанкові гармати. Зручний пологий підйом виводив танк прямо на пагорб – тут займала оборону російська піхота.

Збоку, в мілкому окопчику вовтузився зі станковим кулеметом розрахунок: другий номер копався в коробках зі стрічками, поки перший лаяв його матірно. Взвод вслухався в лайку з іронічним посмішками і димів самокрутками, сидячи на бруствері – для них це була смішна вистава, яку давав свій, росіянин, з лайном змішуючи щойно мобілізованого “бульбаша”. Ніхто не вслухався в лісовий шум, спостереження ніхто не вів – навіщо, ми ж в глибокому тилу! Тому росіяни побачили перед собою танк, коли він став уже на півнеба величиною. Передні шарахнулися, задні не встигли зрозуміти, що з’явилося у них за спиною...

- Твої! – Крикнув Іванько, даруючи водієві цю многогрішну наволоч, що застигла під гусеницями. Ніхто не плакав, не піднімав рук, не благав про пощаду – у ворога не залишилося часу на це...

- Праворуч двадцять, танк в окопі! – Доповів стрілець-радист. Розвернув кулеметну установку і вдарив короткою чергою по виявленій цілі, трасами напрям навідникові вказуючи.

- Бачу! – Відповів навідник і короткими точними рухами став наводити гармату. Гідравліка плавно розвернула дванадцятитонну башту, ствол гармати ледь піднявся, намацуючи ціль.

Часу було обмаль, російський танк вже розвертав свою – здоровенну, ніби хата! – башту, і ось-ось з довгоствольної гармати його хлюпне вогненним спалахом пострілу.

- Коротка! – Важкий “Молот” став пригальмовувати, зупинився. Завмерло і світле, з сизуватим відтінком коло, прояснено виділяючи і російський КВ-3 в мілкому окопі, і кущі навколо того окопчика.

Навідник підвів гострячок центрального косинця під башту радянського танку і натиснув кнопку електроспуску. Бойова машина здригнулася від пострілу, снаряд, рожево відсвічуючи трасером, стрімко метнувся вперед. Червона риска бронебійної болванки наближалася до цілі, короткий спалах на броні – одного майже пудового бронебійного клювка виявилося досить, щоб перетворити на металобрухт сталеве одоробло. Довгоствольна гармата тицьнулася дульним зрізом в землю – удар снаряда вивів з ладу врівноважуючий механізм. Ні спалаху, ні вибуху – бронебійна болванка пробила броню і, як дзиґа пішла крутитися всередині броньового корпусу, всіх всередині повбивавши. З таким українським танкістам вже доводилося зустрічатися, ще під час Білгородської битви траплялися випадки...

...З пагорба б’ють танкові гармати, фонтани вогню, диму і багнюки постають на пустій лісовій дорозі. У тих, хто засів на висотці, не витримали нерви. Росіяни ще не бачать українські танки, вони тільки здогадуються про них і б’ють навздогад, тільки стрілянина їхня навряд чи завдає комусь шкоди...

Двадцять сьома виривається з чагарнику. Сержант Іванько вдивляється в пагорб, не помітиш вчасно ворога, промахнешся – і тоді ворог не схибить, вже тобі горіти чадним полум’ям посеред цього болота. КВ-3 виявився всього за сто метрів, він розвернувся в профіль, дражнячи своєю неоковирною, ніби брусок грубо обрубаний, баштою. На скаті висотки проглядаються крізь маскування знайомі обриси російського танка і вже немає часу подавати цілевказівку навіднику. Палець – на кнопці керування вогнем, лампочка червона спалахує тривожно, гідроприводи квапляться розвернути башту і гарматний ствол стрімко намацує ціль, яка спокушує гранованим задом здійняте на підйомі жало двадцять сьомої.

- Коротка! – Бойова машина слухняно стишує хід, завмирає на місці.

Навідник уточнює наводку... Постріл! “Молот” смикається від неймовірної могутності своєї гармати. Майже одночасно гримлять ще два постріли: відкрили вогонь танки взводу. Без команди механік втискує педаль газу до упору, машина знову в русі. Сержант намагається не випускати з поля зору силуети російських танків на пагорбі. І ледве в навушниках пролунало: “Готово!” – доповідь заряджаючого про готовність гармати до чергового пострілу, знову подав команду: “Коротка!”. Інші танки на його постріл двократним відлунням відізвалися. На пагорбі не лишається більше цілих танків. Один з ворожих КВ-3 палає і неймовірно сліпучий літній полудень виривається з усіх дірок та щілин “Клима[27]”. І неможливо не піддатися чаклунському зачаруванню видовища... Екіпаж якусь часинку поїдає очима несамовите вогнище, що притягує погляд, аж поки не відлітає величезна коробка башти і замкнене в броньовому корпусі сонце виходить назовні. Не підійти до нього – навколо від вогненної паморозі горить навіть болотяна багнюка.

- Культурно зроблено, Йванку. – Схвально промовив Григорій Лялько навідникові крізь зуби, голос зривався у нього, заряджаючого від бойового збудження аж трясло всього, ніби від тропічної малярії.

Висунувшись по пояс з люка, він підставляв обличчя під цей несамовитий відблиск: душу, озлоблену близькістю можливої власної загибелі, ласкавим сонечком гріє жар палаючого ворога...

...Вибухи гранат, короткі черги штурмових карабінів – піхотинці посланого в обхід разом з важкими танками взводу обробляють підозрілі кущі, повалені дерева – місця можливих кулеметних гнізд і снайперів. Хвилин за десять були гнізда ці виявлені – два ручних кулемети і стрілець зі снайперською самозарядкою[28] Токарєва: в ямах під сосною та грабом, під їхніми вивернутими кореневищами... Ручні кулемети ДП-27 і снайперська гвинтівка СВТ-38, стріляні гільзи... Осколки гранат пробили ватянки, і вата, що вилізла з дірок, рожевіла від крові. У одного, того що з снайперською самозарядкою, великий осколок розпоров живіт – сизі і рожеві кишки вилізали з нутра, як змії, налізаючи один на одного. Росіянин смикнувся раз-другий і затих, а кишки продовжували виповзати вже з мертвого. Солдати на забитого ворога дивилися без жалю до чужого страждання – не одного їхнього товариша зрізав снайпер. Підступний і несподіваний постріл такого стрільця. Може в лоба тобі кулю вліпити, може і в спину. Промахується снайпер рідко...

У нас важкопоранені двоє піхотинців – у одного роздроблена ключиця, другому куля влучила в живіт. Їх евакуюють в тиловий госпіталь на санітарному гелікоптері – машина ледь вписується в крихітну полянку. Однак рудий пілот гвинтокрила – хлопець досвідчений, тільки посмішка його блискає зубами білими на обличчі, веснянками поцяткованому. Легкопоранені бійці залишаються в строю.

...Танки йдуть все далі по лісовій дорозі, за ними повзуть самохідки, хитаючи довгими стволами...

Після бою і форсування заповненого водою байраку привалу ніякого не було. Тримався ще світовий день, тому підполковник Голубченко вирішив: марш продовжувати. І, привівши себе до ладу на швидку руку, передовий загін рушив по лісовій дорозі, скоріше, по лісовому бездоріжжю: те, що підходить коневі або людині, не завжди підходить машинам. Тому й рухалися повільніше, ніж того бажалося.

Сонце висіло над зубчатою стіною лісу, червоне, призахідне, по дорозі плив туман навпіл з димом дизелів і тягнуло сирістю.

Біля заболоченої долинки, що притулилася до соснового лісу, колону обстріляли. Сапери нашвидку загатили болотисту ділянку, танки йшли сторожко, навпомацки: ледь-ледь вбік – і засядеш. Бронетранспортери з піхотою, артилерія скупчилися, пропускаючи важкі “Молоти”. І в цей момент з лісу застукотів кулемет. Цим не здивуєш, але не відразу розібрали, звідки б’є. Потім засікли – від покритого чагарником пагорба, орієнтир – дві поділки праворуч від зламаної сосни.

Кілька танкових гармат, розвернувшись, врізали по горбочку. Його затягнуло димом та пилом і лунке лісове відлуння пішло гуляти туди-сюди. Для страховки, після паузи, обстріляли ще раз пагорб вже самохідні установки. Все. Мовчить. Що це було – окремий кулеметник чи опорний пункт? Так чи інакше не виключено, що це не самотній кулемет. Що ж, поживемо – побачимо. А зараз вперед, вперед, вперед!

З точки зору передового загону розклад виходить такий: Двадцять сьома дивізія оборону росіян прорвала і передовий загін рвонув з плацдарму на лівому березі Прип’яті, обходячи широким лівим крюком радянську 217 стрілецьку дивізію. З другого захопленого три дні тому плацдарму вдарила Двадцять перша моторизована дивізія, передовий загін її швидко рушив, наскільки дозволяла місцевість, на Брагін, де розташувалися тили 50-ї радянської армії. На нашому шляху ліс та болото, більш-менш прохідні дороги перекриті опорними пунктами. Неприкритими залишилися тільки такі напівдороги чи, скоріше, напівстежини, які вважаються непрохідними не тільки для танків, але й для кінних драбиняків.

Які ще там танки – принаймі, так супостатові думалося – на цих лісових стежинах серед бездонної трясовини! А пробитися до Дніпра через ці болота потрібно. Проб’ємося – і як сніг на голови росіянам!

Рухалися без затримок, аж до темряви, коли вже стало небезпечно через погану видимість. Зробили зупинку і відразу ж комарі накинулися, хоча осінь і вони ніби повинні вже зникнути. Смерділо болотяною затхлістю. Повітря охололо і бійці розкатували скатки. Хмари закривали небо і лише зрідка просвічували зірки, не в змозі подолати морок. Це не ночівля і навіть не великий привал, а так, маленька зупинка, для того, щоб розвести вогнище і оправитися. Біля багать, приємно огорнуті теплом, їли все разом – і обід, і вечерю, набиваючи животи. Ледь заправили машини і поповнили боєзапас, рушили вперед.

Головна похідна застава вступила в байрак, він ніби ущелина, затиснута між загрозливо навислими скелями. Замість скель – міднокорі щоглові сосни, вони ростуть по краям байраку, дном якого протікає струмок. Течія розбивалася об кам’яні ікла – звідки вони тут тільки взялися, ці гранітні каменюки? – закручувалася пінним виром, по байраку тягнуло бризками і водяним пилом. Танки і бронемашини рухалися з ввімкненими фарами; промені розсіювали морок, намацуючи шлях в цій мішанині з води, каменю і пітьми. В тому, що йшли з ввімкненими фарами був свідомий ризик: точно позначали себе і росіяни прицільно бити могли. Однак іншого виходу немає: в темряві біс його знає куди можна втрапити. Хтось вже й бурчати почав: пора б і зупинитися, але командир передового загону наказав рухатися, поки не вийдемо на рубіж атаки. Сам Голубченко похмурий, невдоволено смикає вуса і докоряє, в першу чергу танкістам:

- Колупаємося... А комдив повідомляє, що передовий загін Двадцять першої моторизованої дивізії вже вийшов на околицю Брагіна. А ми все ще бабляємося в цьому клятому болоті!

Колупаємося і бабляємося – сильно сказано. І не зовсім справедливо: загін просувається швидко і люди всі сили кладуть на це. Інша справа, що війна підкидує сюрпризи, не вельми приємні. Коли танки втягнулися в байрак, з його схилів вдарили кулемети, мало того – вдарили гармати (хоча й батальйонні сорокап’ятки – для важких танків їхні снаряди, що слону дробина). Кулі цокали по броні, снаряди вибухали в ручаї, на протилежному схилі, обдаючи машини водяними бризками і кавалками землі. Було негайно наказано по колоні: вимкнути фари. Вимкнули.

По спалахам пострілів, можна визначити, де знаходиться противник. Танки і самохідки стріляють з ходу, або з коротких зупинок. Гуркіт пострілів і вибухів, ревіння моторів, брязкіт гусениць, шум водяного потоку. Танки, самохідні установки і бронетранспортери наддають ходу. Підполковник не став викурювати росіян, не став вв’язуватися в бій, що затягує, як трясовина. Подавивши кілька кулеметів і гармат, загін проривається крізь байрак. А росіян доб’ють піхотні підрозділи, які йдуть нагінці. Задача ж загону – вперед.

Поки є паливо в баках – вперед!

5

Горизонт на сході освітився ніжно-рожевою смужкою. Тиша стояла щільна, безмежна, і в світі, здавалося, не було ні зарослих чагарниками пагорбів, ні Дніпра, ні туману, одна тільки тиша. Починався світанок нового дня. Дня, коли дивізії, корпуси і армії Сіверського фронту мали рушити в наступ.

...В тьмяному передсвітанковому просторі, як на фотопапері, проступали чорні дороги, нічого іншого там не було крім головешок від спалених осель поодиноких хуторів.

- От я й повернувся, бабцю. – Незрозуміло мовив Даниленко і всім, хто був присутній при цьому, здалося, що командувач армії поклонився комусь, хто лежав там, під зеленою болотяною скатертинкою.

Офіцери мали всі підстави приглядатися до свого генерала. Хвилювання, звичне при відвідинах житла, старого і милого серцю, супроводжувало його всі ці тижні. Воно збурилося, коли його призначено було командувачем армії, яка наступатиме в цих краях, воно ще більше посилилося, коли обабіч його воєнного шляху розгорнулися краєвиди, пізнавані і все-таки не схожі на себе. Даниленко намагався думати про війну, однак серед всіх його військових планів все частіше траплялися, як сухі листки між сторінками улюбленої книги, благословенні спомини, живі і трепетні до запаморочення, до легкого холодку в пальцях.

Тут пройшло дитинство його. Батька та матір він знав лиш по бляклій світлині на простінку серед пучків сухої трави та квітів. З п’ятирічного віку сім безхмарних років протікали під крилом у бабусі, знаної в Лоєвській окрузі знахарки, сам київський генерал-губернатор не гребував лікуватися від міських болячок своїх її настоями. В Київ, за півтори сотні верст відсіль, до золотоверхої Лаври стікалися ручаями богомольці, аби припасти до чудотворних її ікон. І кому не допомагали лаврські пишні святині, ті брели на північ, до містечка поблизу Лоєва, до ошатної хатинки бабці Даниленчихи. Безжальна простонародна хвороба не полишала її обійстя. Бабця не брала плати і люди потай залишали посильні, почасти щедрі дари: за трави і квіти, навіть сухі, потрібно платити врівень з тим, скільки надії чи радості приносять вони людській душі...

...Світанковий серпанок вже не ховав довколишні предмети в окулярах біноклів та стереотруб.

З висоти, де розташувався спостережний пункт армії генералам і офіцерам розкривалася широка панорама переднього краю. На новому спостережному пункті дотримувався повний порядок: штабні автобуси, змонтовані на трьохосних вантажівках, стояли в укриттях, прикриті маскувальними сітками. Було і зенітне прикриття – зчетверені кулемети на нових колісних бронетранспортерах і малокаліберні зенітні автомати. Сам спостережний пункт був об лаштований винахідливо і розумно. Бліндаж, який тут був раніше, розширили, зверху прикрили маскувальною сіткою, а всередині поставили стіл і розкладні стільці.

Коли ввійшов командувач фронту, пролунала команда:

- Товариші офіцери! – І всі виструнчилися, звернувши погляди на генерала Герасименка.

Командувач фронту зупинив свій погляд на молодому генералові-авіатору.

- Авіація дальньої дії в повітрі! – Доповів командир бомбардувального корпусу.

- Добре. – Промовив Герасименко і глянув на іншого авіаційного генерала.

- Перша Повітряна армія в готовності номер один. – І генерал-лейтенант кивнув, схвалюючи.

- Третя Повітряна армія – готовність номер один! – Луною повторив інший авіатор.

Герасименко пройшов у траншею. В ячейці біля стереотруби виструнчився генерал-артилерист.

- Артилерія фронту в готовності до відкриття вогню! – Доповів командувач артилерії.

- Шістдесят п’ятий моторизований корпус зайняв свої вихідні позиції. – Доповів генерал-майор Алексійчук. – Танкісти і мотопіхота чекають сигналу, товаришу генерал-лейтенант!

- Ось тільки зараз нагода випала особисто поздоровити вас, Денисе Анатолієвичу, з генеральським званням. – Потис руку Алексійчуку командувач фронту. – Поздоровляю!

- Дякую, товаришу командувач. – Стримано відповів командир корпусу. Але коли генерали і старші офіцери фронтового штабу разом з Герасименком пройшли далі, нахилився до Даниленка і тихенько, щоб ніхто інший не почув, пробурчав. – Якого дідька вони всі сюди приперлися? Свого СП не мають?

- Не бурчи, Денисе Анатолієвичу. – Так само тихо-тихо промовив одними губами Даниленко. – День же який... Не так часто навіть у високих штабах таке свято буває...

На висоті в траншеях командно-спостережного пункту, накритого маскувальною сіткою зібралися генерали і старші офіцери штабу фронту, трохи осторонь стояли офіцери штабу Вісімнадцятої армії.

Примруживши погляд, командувач фронту дивився на висоти, де принишкли росіяни.

- Давно такої тиші не чув. – І обернувся до командувача Вісімнадцятої армії. –Таку тишу навіть порушувати жаль.

Генерал Даниленко зняв з руки годинника, і, погладжуючи скло великим пальцем, дивився, як нервово смикається секундна стрілка. Посміхнувся чомусь своєму і промовив:

- І все-таки ми її, – почекав поки секундна стрілка завершить коло, – порушимо...

По низьких сірих хмарах пролетіли світлі швидкі брижі, сірий туман став багряним і раптом громи охопили небо та землю... Ближні і дальні гармати поєднали свої голоси і відлуння міцнило цей зв’язок, ширило складнопоєднане плетиво звуків, які заполонили окреслений невидимою межею бойовий простір.

Все, що необхідно і належало заздалегідь зробити і наказати, командувачем армії було зроблено і наказано до початку артпідготовки. Тепер залишалося лише одне – чекати...

Попереду, над російським переднім краєм, і далі, за висотами, і ще далі, аж до самого горизонту, який в досвітніх сутінках ледве вгадувався, стояла стіна вибухів в кілька кілометрів глибиною. Розриви великокаліберних снарядів то зливалися, то роз’єднувалися, то знову поставали стіною суцільного диму та полум’я. І раптом на фоні цієї димної стіни, чорні на чорному, летіли вгору колоди, дошки, рейки, пошматовані диявольською силою вибуху рештки того, що якусь невловиму мить тому ще було бліндажем або землянкою. З армійського спостережного пункту добре було видно розриви снарядів, мішанину маслянистого чорного і жовто-сірого диму, розсипи піднятої в небо землі та молочна білизна сталевого вогню.

...Там, попереду, вмирали росіяни, москалі, кацапи, комуністи. Вмирали і повинні були вмирати. Тому, що прийшли сюди, на українську землю зі зброєю, непрошені, прийшли загарбати чуже добро, вбивати і заганяти в неволю людей, які мали нещастя жити поряд з російською державою. Даниленко дивився на стіну вибухів і думав про те, що бажає, аби там, де зараз клекоче артилерійський ураган, росіян, які забилися в нори і бліндажі, умирало якомога більше. Тому, що коли їх не вб’ють зараз, то вони вилізуть зі своїх нір і бліндажів і будуть стріляти в нього і його солдатів, вони будуть убивати нас і калічити... І що коли зайнятий ти справою, коли командуєш людьми, тоді в тебе зовсім не залишається часу, щоб думати про своє бажання жити... От сьогодні також не було коли подумати про своє післявоєнне життя і він про це подумав, тільки коли почалася артпідготовка, тому, що робити йому нічого. І всі ці двадцять п’ять хвилин – Даниленко глянув на годинник, ні, вже дев’ятнадцять, – нічого нікому не скажеш і нічого ні від кого не почуєш, такий грім стоїть. І даремно Алексійчук щось кричить мені... все одно я нічого не почую...

...Босими ногами сходив він всю околицю. Он під тим двохсотлітнім дубом коренастим, куряву красу якого навіть війна пощадила, стояв він якось з бабцею, заскочений літньою грозою. Цій жорсткій, та справедливій жінці належало все трав’яне довкілля, яке розкинулося під ногами у всіх, тільки ж відкрите було небагатьом. Постійний супутник її мандрів за збиранням трав, хлоп’я допомагало їй заробляти нужденний хліб вдовиного існування, і за це бабця навчила його слухати голоси рідних лісів та полів, за добу наперед визначати потаємні наміри природи, що не раз згодилося йому в його воєнних задумах, і в невибагливому вінчику якоїсь придорожньої квітки бачити ласкавий, недріманний погляд милої батьківщини. За тобою земля рідна завжди приглядає – і цю пересторогу також не зашкодить знати солдату...

Веселий артилерійський грім перекочувався зараз в ранковому небі, ніби перед літургією на київському криласі прокашлювалися баси. Он там, на розвилці доріг, попрощався він з бабцею назавжди, йдучи в життя; і старенька все наказувала йому надягати нові штани лиш на свята та берегти чоботи дідові, що прослужили севастопольському ветерану півстоліття майже. І ще брала обіцянку надсилати листи їй про своє життя-буття в Катеринославі далекому, де знайшовся після десятиліть мандрів брат матері, і яких він написав їй рівним рахунком всього два... В час прощання був затишний липневий ранок, було тихо-тихо в природі і співали по обійстях молоді півники. Димок пароплава білів вдалині і гула під хлопчачими ногами босими дзвінка земля Правобережжя... Хлопча мчало в невідоме, не оглянувшись на стареньку... Заскочити б зараз на хвильку до неї, напоїла б вона його темним, медової густоти, липовим цвітом, а потім закутатися б в кожух дідів та й заснути в світлиці до сутінок, поки бабця готує в передній богатирську вечерю... Він і забувати вже став ту нескладну і доцільну знахарську фармакологію, проте повсякчас з досвіду власного переконувався в тому, що відвар звичайнісінької капусти, порівну з буряком та сала українського куснем добрячим, спричиняв цілющий вплив на організм, що ослаб від безсонних ночей та сезонного солдатського нездоров’я. Бабця померла одна, чотирма роками потому, коли внук, приписавши собі роки, з трилінійкою крокував дорогами Великої війни, що грянула в серпні чотирнадцятого. В шістнадцять років не розумів ще він обов’язку хоч на часинку примчати до хутора, провести стареньку на поріг її останнього житла...

- Ну? – Погляд у командувача фронту важкий. Генерал Герасименко зиркнув з-під козирка польового кепі, коли стало і видно, і чути, що артилерія перенесла вогонь у глибину, на другу позицію оборони.

Даниленко стояв з телефонною трубкою, стиснутою в руці так, що аж кісточки побіліли.

- З Богом. – Тихо сказав він у трубку, до якої була приєднана зараз вся нервова система армії...

Ракети викинули з траншей тисячі і тисячі людей, вони перестрибували через бруствери і розсипалися лавами по нічийній смузі між нашими траншеями і траншеями радянськими. “Ура-а!” української піхоти потонуло в ревищі моторів, яке приєдналося до перекатів подаленілої в напрямку основного удару канонади, що злютувала землю і небо в суцільний гуркіт. Вивертаючи з-під траків чорне груддя, з вихідних позицій за траншеями нашими рушили важкі танки. Піхоту обганяючи, повели вогонь з ходу. За ними, готові обрушити на виявлені вогневі точки свій трьохпудовий молот – важкі самохідні артилерійські установки з 155-міліметровими гаубицями-гарматами. А попереду чистить, змітає і трощить траншеї радянські і окопи, які наші танки, самохідки і піхота атакують, вал вогневий. Він прокладає дорогу хвилі броньованих машин. Лава важких танків – попереду, за ними другою хвилею – важкі самохідні установки. Танки, ніби пальці, в обороні ворога вони навпомацки намацують вцілілі вогневі точки і опорні пункти, самохідки – важкий кулак, що плющить ще живого противника снарядами вагою в сорок вісім кілограмів. Вони піхоті дорогу торують. Дві інженерно-штурмові бригади разом зі штурмовими батальйонами піхотних дивізій під прикриттям вогневого валу слідом за танками і САУ підійшли до першої радянської траншеї. Українська артилерія переносить вогонь на другу траншею росіян, а в першу скочується хмільна хвиля атаки.

Вогнеметний танк, щойно випаливши струменем вогнедишним кулеметний розрахунок у дзоті, завалився в окоп і розчавив гусеницями гармату, а заразом і обслугу її, перекрутившись на 360 градусів, розквасив її, розмолов, розмазав по гарматному дворику; росіяни, завваживши здаля навіженим, налитим кров’ю оком все нові і нові танки – важкі “Молоти”, вогнеметні танки інженерно-штурмової бригади, і самохідні артилерійські установки, що невблаганно наближалися, душили гусеницями, випалювали запалювальною рідиною, трощили снарядами в половину центнера вагою вогневі точки та живу силу, – з диким виттям кидалися обличчям на землю, в кров, у власну сечу, але відплата наздоганяла їх і тут...

Ще триває бій в першій траншеї, а через неї під тріскотню легких кулеметів і штурмових карабінів, російських “дегтярів” і ППШ, проходять бронетранспортери з піхотою і ось танки разом з самохідками вже прасують другу траншею, гусеницями закопуючи в окопах російську піхоту, поки артилерія, не дозволяючи ворожим стрільцям бити по штурмовикам, які чистять ворожі окопи, довбає третю траншею. Закінчивши в першій, штурмові групи по ходам сполучення займають другу траншею, потім третю...

До полудня перша позиція ворожої оборона прорвана. Донесення, що стікалися по кабельним лініям зв’язку зусібіч, повідомляли: оборону росіян прорвано, наступ розвивається. Але вірити реляціям потрібно обережно. Така вже психологія наступу: після тривалого сидіння в обороні п’янке бажання виникає: швидше, якомога швидше вперед – і доповісти про успіх! Негайно! А коли щось не так з реляцією – не біда, мовляв, встигнемо. За годину, за дві, до вечора... Це добре відомо і Герасименку, і Даниленку.

- От що, Степане Архиповичу, – підкрутивши свої козацькі вуса, командувач фронту скоса глянув крайнеба над висотами, які цього ранку відбили у противника, – наступ розвивається без ускладнень і мені тут робити більше нічого. Тому проїдуся трохи вперед, гляну що там і як...

Стрибаючи по вивернутим купам землі, чотири верткі триосні всюдиходи – транспортери переднього краю – шпарко рушили туди, де ще годину тому вирував артилерійський ураган. Під’їхали до однієї з ділянок колишнього переднього краю противника. Навіть якщо не зупинятися, з машини командувача фронту видно наслідки відмінної роботи артилерії. Важкі КВ із скособоченими баштами так і не встигли виповзти з укриттів, в окопах гармати протитанкові повтикалися довгими стволами в землю, вогнем ракетної артилерії траншеї злизало, в пух і прах рознесені більшість радянських батарей. Загалом добре розвідані цілі накрито з великою точністю. І – трупи довкола, безліч трупів радянських солдатів, чорними круками врозкидь на полі бою. Далі другої траншеї їхати не стали, все й так було зрозуміло.

Увечері одночасно армійська і фронтова розвідка перехоплять радіограму росіян: саме тут, на ділянці прориву, де найінтенсивніше потрудилася артилерія, вони зазнали особливо великих втрат.

Від першої позиції – а вона складалася з трьох траншей і поки вибили звідти росіян, п’ять годин пройшло – до другої майже два кілометри. Штурмовим батальйонам ще пройти їх потрібно, підтягнути міномети, легку артилерію... На якийсь час артилерійський грім стихає, тільки б’ють по невидимим російським тилам далекобійні гармати. З КП армії чути, як ліниво вовтузиться за висотами артилерійський грім.

О другій годині приходить повідомлення про готовність батальйонів до атаки.

Ось тут і вдарила знову артилерія!

Ось тут і блиснула ще раз всією своєю могутністю авіація!

Разом з артилерією три дивізії[29] тактичних бомбардувальників висипали свій вантаж на другу лінію оборони. Авіаційний корпус у повному складі! І знову удар завдавався не окремим ланками, ескадрильями чи полками. Дивізіями! Одночасно три дивізійних удари: один дивізійний удар ліворуч прориву, один – праворуч, один – прямо перед наступаючою українською піхотою по опорним пунктам росіян.

Артилерійський і авіаційний удари – це той таран, яким можна проламати стіни радянської фортеці. Проламавши стіну, наші війська прорвалися в глибину радянської оборони крізь подавлені артилерією і авіацією опорні пункти противника. А далі... далі в справу мають вступати рухомі загони дивізій...

О двадцять першій тридцять начальник штабу армії, який знаходився на КП від початку наступу: отримував доповіді, наказував, підписував папери, лаявся, коли щось йшло всупереч плану, доповів:

- Прорвали головну смугу оборони. В районі Нової Борщівки батальйони першого ешелону Тридцять четвертого корпуса з’єдналися з передовими загонами Двадцять сьомої територіальної і Двадцять першої моторизованої дивізій. – Субординація не дозволяє підлеглому критикувати дії начальства, тому генерал Стеценко тільки інтонацією виказував своє невдоволення: командарм знаходився у військах і це було, з точки зору начальника штабу армії, осудливим. – Потрібно вводити в прорив передові рухомі групи дивізій першого ешелону...

- Віддавайте наказ, генерале! – Погодився Даниленко.

Посеред дня від командирів центральної ділянки прориву надійшли такі відомості, що він раптом відчув непереборну потребу побути якийсь час у військах, серед бійців передових підрозділів.

Три гусеничних бронетранспортери наблизилися до околиці Ручайовки, коли генерал наказав зупинитися і легко зістрибнув на землю, обабіч дороги. Що привабило його до цієї місцини, нинішню невтішність якої не могли приховати навіть вечірні сутінки?

Ніч владно заявляла про свої права і нестерпна красота наступала в природі. Велике сонце вже майже заховалося за низькі хмарні гори. Тільки поки що погляд легко розрізняв похилисті хребти і малинові схили, розсічені глибокими ліловими розпадками; рожеві ріки і спокійні озера світилися там, непорушні, як на варті. Трохи праворуч від них окреслювався синій профіль містечка – його пригороди починалися ось тут, поруч, за тонким напівпрозорим переліском. М’язисті дими підіймалися над ним: містечко горіло, догорало те, що не спалили напередодні. Ясно розрізнялися стіни древньої фортеці, біля якої не раз, і не два Україна і Литва відстоювали перед Московією свою право залишатися вільними, тісні вишневі садки, огороджені плетеним тином, безлюдні вулички, де не поспішаючи проходила димна пітьма – полум’я не було видно, його ніколи не буває видно під час заходу сонця.

Знайомий будиночок трапився йому на шляху – вікна його яскраво світилися, ніби бабця Даниленчиха засвітила гасову лампу в світлиці з нагоди приїзду внука, а сама поралася біля печі, щоб встигнути приготувати його улюблену страву, тільки дим валував не з комина, а з-під стріхи.

- Стій! – Дорогу переходило кошеня. Ніхто не помітив, як з’явилася на шляху генеральського бронетранспортера його смішна фігура – останній мешканець оселі Даниленкового дитинства, що вийшов привітати визволителя. Не могли московські людоїди ні з’їсти його, ні вивезти на каторгу, і, очевидячки, червонозоряний убивця пошкодував для нього набою.

Генерал взяв кошеня за шкірку, ад’ютант і водій бронетранспортера пильно дивилися на домашнього звірка – з правої задньої лапки горошинами капала на долоню Даниленка кров. Толя, ад’ютант командувача, вже діставав з сумки індивідуальний пакет, смикав зубами нитку, зривав пергаментну обгортку його, простягнув генералові, допомагаючи перев’язати кошеня. З боку генерала навряд чи це була ніжність до безсловесної істоти; вона давно розтанула гірким димком з його огрубілого серця, навіть не жалість! Але саме на цьому живому клубочку життя, що лишився єдиною згадкою про дім дитинства, про милих серцю рідних людей, на яких замахнулися московські нелюди, зосередилася цього вечора глибока солдатська людяність його. Хоча ніхто на цій дорозі зараз про це не думав.

- Не залишати ж його напризволяще... – Генерал, скоріше для забави, ніж з милосердя, простягнув кошеня Янковському і ад’ютант сунув звіреня за пазуху. – Рушаймо!

На півночі згасала заграва і вже півгодини минуло, як обірвалося безсонне бурмотіння битви.

- Їдьте повільно, мені потрібно побачити все. – Сказав Даниленко механіку-водію свого бронетранспортера. Старовинне бажання збулося, генерал відвідав нарешті рідні місця.

Три бронетранспортери оперативної групи штабу армії проїхали по пустельній вуличці; долаючи гірку, потім спустилися на круглу площу базарну, де, бувало, в неділю святу галділи баби, подорожани та кобзарі, де копійчані ласощі дитячого раю купляв він навпіл з приятелями... Радянський КВ-3 димним одороблом з кормою розтрощеною українським снарядом чорнів пугалом посеред майдану. Гудів переможно вітер дніпровський в чорному отворі ствола, ним витвір російського Молоху безсило ввіткнувся в тесаним каменем забруковану землю. Навкруг лежали російські танкісти купами чорного брудного ганчір’я.

Ніхто не зустрічав переможця, ніби спали всі пізньої години, ніщо не рухалося, крім вогню. Нікому було гасити: мешканців містечка і навколишніх хуторів вивезли геть, можливо в сибірське чи казахстанське заслання, ще в кінці минулого літа. Он настовбурчилася розваленими кроквами розвалюха, в хаті цій жив Дениска Кравець, приятель його босоногого дитинства, знаний в окрузі собачник, за ним ціла купа дворняг завжди бігала; нині ж ніщо не котиться звідти обгавкати зустрічне колесо. Значить, сплять Денисчині собаки, як і той, невгомонний, чорним дрантям спить на обочині дороги. А ось і три дружних пеньки, все, що лишилося від тополь на подвір’ї його вчителя. Снаряд зірвав стіну будиночка, виставивши декорацією театральною дві кімнатки. Крізь дим видно було обідране ліжечко та книжкові полиці над ним, уже без книг, розкиданих по підлозі: вогонь неспішно, впевнений у праві живитися друкованим папером, гортав сторінки з такою наївною зараз мудрістю старого вчителя-народника, що містилася в них...

...Світанок другого дня наступу Даниленко зустрів в сосновому лісі на проміжному командному пункті армії. В повітрі стояв густий запах смоли, він ішов від побитих, обрубаних і розщеплених осколками снарядів сосон. Ще минулого ранку розташовувався тут спостережний пункт радянської 50-ї армії. Приїхавши сюди вночі, він заснув мертвим сном і проспав чотири години в одному з бліндажів, відведених під житло. Цей КП належало вже сьогодні міняти, кваплячись за військами, які продовжували наступати.

Настрій у нього був чудовий, оскільки день починався з добрих новин.

Ще вночі начальник штабу отримав повідомлення, що один з передових загонів Тридцять четвертого армійського корпусу вийшов до річки Брагінки, з ходу форсував її і захопив на західному березі плацдарм. Бо вчора ввечері і командир корпусу генерал-майор Тимощук, і командир Сто тридцять четвертої моторизованої дивізії полковник Стаєцький пообіцяли, що до ранку зроблять це. А для командира немає нічого ліпшого, коли дізнаєшся, що підлеглий виконав дану тобі обіцянку.

Начальник штабу армії також перебував у доброму гуморі: наступ йшов навіть з деяким випередженням плану, вийти до цієї річечки мали тільки в кінці другого дня наступу.

Нашвидку поснідавши, Даниленко пройшов у бліндаж начальника штабу, уточнити обстановку на ранок. Доповідаючи, генерал Стеценко зауважив, що в обстановці є неясності. І показав на карті: між Дніпром, Пісочинкою і Брагінкою, які лежали на шляху армії до Рєчиці, росіяни на одних напрямках відступали, на інших затято боронилися. І позаду наших частин, що рвонули вперед з плацдарму, утворилася мішанина з наших і ворожих військ. І це, на думку начальника штабу армії, до добра не приведе.

- Що ж, – сказав Даниленко, – ця плутанина свідчить, що наступ набирає хід, Кіндрате Охрімовичу. Але в мене є до вас питання: ви цієї ночі спали? Он, очі у вас червоні...

- Не встиг, товаришу командувач. – Знітившись, признався начальник штабу. – Двадцять сьома дивізія передовим загоном вийшла до Брагіна і ще вчора з’єдналася з Тридцять четвертим корпусом, а головні сили все ще топталися біля Прип’яті. Довелося вживати заходів і поки виправили становище – на восьму годину вийшли до межиріччя Пісочнинки і Брагінки суцільним фронтом – а з ранку я намітив виїхати на новий командний пункт...

- Ось і погано, що суцільним фронтом! – Спересердя аж стукнув кулаком об долоню Даниленко. – Чому полковник Десницький копається зрозуміло, – тому, що проміжків не шукає! Витягнув полки в одну лінію і пре грудьми вперед! А в росіян немає перед ним суцільного фронту, вони тільки імітують його перехресним вогнем, про суцільний фронт уяву створити намагаються. А він і повірив! Чому він проміжки не шукає? Знайшов – і двинув туди. Знайшов – і двинув! Пройшов вперед, швидко згорнувся в похідні колони, порожній простір подолав, зустрів опір – знову розвернувся для бою... Йому ж заступника дали, з достатнім досвідом наступальних боїв. Чим там в Двадцять сьомій дивізії Голубченко займається?

- Підполковник очолив передовий загін. – Пояснив Стеценко. – Він вже за Брагінку стрибнув.

- Добре, цим я сам займуся. А вам, Кіндрате Охрімовичу, наказ: чотири години поспати!

- З вашого дозволу, товаришу командувач, я все-таки виїду на новий КП, перевірю зв’язок, а вже потім буду відпочивати. З собою візьму майора Іллєнка...

- Ні, в такому разі візьміть начальника оперативного відділу, а майор нехай під моїм началом побуде. В разі чого, там потрібно буде приймати самостійні рішення, а ініціативи у нього... І я накажу Гончарному, щоб прослідкував, як ви відпочиватимете. На вечір ви маєте бути свіжий, як огірочок.

У Стеценка брови здивовано полізли вгору.

- Є одна думка, відносно мостів у Рєчиці. – Відповів на здивований погляд начальника штабу командувач армії. – Начальник інженерних військ фронту підкинув.

Стеценко зрозумів, що більше командувач нічого суттєвого не скаже і від своїх справ перейшов до сусідніх армій. Сусід праворуч – П’ята армія – веде бій за Лоєв, але противник перед ним стоїть, як вкопаний. Сусід ліворуч – Дев’ятнадцята армія Поліського фронту – проводить розвідку боєм. Поки – без успіху. Даниленко посміхнувся і сказав, що успіх на цьому етапі там і не передбачався. А оскільки головний удар наносить Вісімнадцята армія, то у сусідів успіх з’явиться, коли рухома група армії вийде на оперативний простір, тобто, коли буде взято Рєчицю. І запитав, як справи з рухомою групою.

Стеценко, який ніколи не згаяв нагоди зауважити, що про певні речі йому зайве нагадувати, відповів, що підготовка закінчена і тепер все залежить від того, коли і як будуть захоплені мости через Дніпро. В разі, коли, ми застрягнемо перед Рєчицею, росіяни їх неодмінно встигнуть висадити в повітря і тоді доведеться наводити понтонні мости, а це затримає вихід корпуса Алексійчука годин на дванадцять. А мости візьмемо цілими і неушкодженими, коли не будемо тупцювати перед Рєчицею, – повторив ще раз.

“Коли затримаємося вийти до цього міста згідно плану, росіяни зрозуміють, що їм загрожує, і тоді мости точно – тю-тю!” – подумки погодився зі своїм начальником штабу Даниленко. За твоїм же власним планом, який затверджений в Генеральному Штабі, Рєчицу належить взяти, попри на всі труднощі, на третю добу наступу – це крайній термін. І, не зважаючи на всі складнощі і труднощі та можливі затримки – бо повітряна розвідка повідомляє про підхід резервів противника з глибини, така можливість залишається цілком реальною. Якщо не дозволимо спихнути себе з плацдармів, переберемося через ці річечки і підійдемо на протязі цієї доби до Дніпра головними силами, або навіть сильними передовими загонами дивізій першого ешелону, завтра до вечора можемо вже бути в Рєчиці... А можемо й не бути... Ні, має таки рацію полковник Григоренко, потрібно висаджувати штурмові батальйони на ті мости...

- Все, я вас більше не затримую, Кіндрате Охрімовичу. – Похопився Даниленко. – На сьогоднішній вечір ви мені потрібні будете відпочилий і зі свіжими силами. Як скоро ви будете на новому місці?

- Через п’ятдесят, максимум, коли щось затримає, п’ятдесят п’ять хвилин буду там.

- Зателефонуйте, як прибудете. Як прибудете на новий КП, начальник оперативного відділу нехай займається рухомою групою. А поки я попрацюю з начальником артилерії. – Стеценко кивнув. Начальник штабу армії так і думав, що командувач буде займатися артилерійським забезпеченням плацдармів.

- За сьогоднішній день наведемо переправи через Брагінку. – Впевнено сказав генерал Стеценко. – Коли за день ще плацдарми захопимо, створимо загрозу форсування цієї річки на широкому фронті, тоді росіянам доведеться затикати дірки. Можливо, затримають в одному місці, можливо, в іншому, проте зупинити Тридцять четвертий корпус Тимощука і Двадцять перший Сагайдака сил в них вже не вистачить. Але для надійності, потрібно прикрити плацдарми авіацією.

- З цим згоден. Головна задача авіаторам на весь сьогоднішній день – захист плацдармів. Коли будуть діяти так, як вчора – ніякий біс нас з плацдармів не зіпхне. – Сказав Даниленко, прощаючись з генералом Стеценком. – Я узгоджу це питання з командуванням фронту.

...Командувач Сіверського фронту генерал-лейтенант Герасименко результатом першого дня був задоволений. Почавши восьмого жовтня наступ, війська фронту просувалися в цілому успішно.

Другий день наступу. Коли глянути на карту, важко зрозуміти, де лінія фронту. Власне, цієї лінії і немає. Все перемішано. Далеко вперед простяглися червоні стріли, а між ними затиснуті сині круги, овали, напівдуги, обведені жирними червоними лініями. Це блоковані осередки опору противника.

А ось на карті прокреслено складний шлях з’єднань, які рушили на північ, а потім повернули на північний схід. Армія Даниленка, яка завдавала головного удару, роздробила фронт росіян на Лоєвському плацдармі і зараз, ізолювавши угрупування радянських військ в межиріччі Дніпра і Прип’яті, дивізії другого ешелону армії добивають його остаточно.

Правда, Даниленко скаржиться на свого сусіда, що застряг під Лоєвим.

Але події під Лоєвим – першим досить крупним містом на шляху ударного угрупування Сіверського фронту – засмучували не тільки командувача Вісімнадцятої армії, але й командування фронту: наступ там загальмувався, далася взнаки і сила укріплень міста, і сили противника, і слабкість П’ятої армії фронту. Тому командувач фронту генерал-лейтенант Герасименко наказав генералу Даниленку повернути частину сил Тридцять четвертого армійського корпусу на північ в обхід Лоєва, а на П’яту армію під командуванням генерал-майора Петрука поклав завдання оточення міста з наступним просуванням до Дніпра.

Події ж на лівому крилі фронту розвивалися, радуючи Василя Пилиповича: Вісімнадцята армія генерал-майора Даниленка успішно розвивала наступ в бік Рєчиці. Командувач фронту ще вночі поцікавився у Даниленка про обстановку і Степан Архипович поквапився повідомити ще одну хорошу новину.

- Ті, хто першим стрибає через річку, – сказав командувач Вісімнадцятої армії в телефонній розмові з Герасименком, – завжди стрибають порожнем, без важкого озброєння і значної кількості боєприпасів. І зараз все у нас і у росіян залежить від виграшу часу. Встигнемо підкинути на плацдарм все, що потрібно, зуміємо підтримати вогнем – утримаються, не зможемо впоратися – росіяни спихнуть передові групи у річку. Прошу дати вказівку командувачу Першої повітряної армії про підтримку штурмовиками.

- Почекайте. – Герасименко поклав трубку і чути було, що говорив по другому телефону.

- Генерал Даниленко? – Знову взяв слухавку командувач фронту. – Командувачі Першої і Третьої повітряних армій отримали наказ взяти плацдарм під захист штурмовиків і винищувачів. Два бомбардувальних корпуси будуть сьогодні працювати тільки по вашим заявкам. Але тут є одна ідея...

...Настає дев’яте жовтня. Десанти, сформовані з особового складу Сто шістдесят п’ятої інженерно-штурмової бригади – в кожному по триста бійців – починають тренування по посадці і висадці з гелікоптерів. Тренування тривають до полудня, коли стає очевидним, що передові загони армійських корпусів успішно форсують річки Пісочинка і Брагінка і швидко просуваються до Дніпра. Після сімнадцятої години прийшов наказ вантажитися в гвинтокрили. Сапери-штурмовики озброєні легкими кулеметами, штурмовими карабінами, гранатами, ножами. Взяли з собою досить вибухівки і просто в ящиках, і спеціальні підривні заряди – мало що може трапиться... Кожному бійцю вручена схема, де відмічені об’єкти для захвата і шляхи підходу до них. Налагоджений і радіозв’язок – кожне відділення має свою радіостанцію. Командує загоном заступник начальника розвідки армії підполковник Кобзар Іван Миколайович.

Нарешті – зліт! До межі завантажені бійцями, озброєнням, боєприпасами транспортні гелікоптери в супроводі гвинтокрилів вогневої підтримки поплили над лісом, рікою, селами Лівобережжя. Десантники припали до ілюмінаторів: ріка, ліс, стрічки доріг, пожежі, які догорають, – росіяни спалювали за собою все, що могли. Тактики випаленої землі дотримувалися геть усі агресори, які приходили на землю України, у всі часи, будь-то загарбники із заходу, чи поневолювачі зі сходу.

Перетнули лінію фронту.

Там, внизу, йдуть бої, а до цілі – більше ста кілометрів, тридцять вісім хвилин лету.

Попереду колони гелікоптерів йдуть два полки штурмовиків – вони будуть обробляти майданчики приземлення. Над колоною ходять змійкою винищувачі – “Беркути” прикривають гелікоптери від удару радянських “яків” і “ЛаГГ-5”, попереду – ескадрилья швидкісних “грифонів”. Вони будуть розчищати повітряний простір над об’єктами десантування. Коли до цілі залишається менше п’ятнадцяти хвилин лету, колону зі свистом обходять бомбардувальники – вони скинуть бомбовий вантаж на виявлені зенітні батареї, казарми та інші об’єкти противника, які можуть завдати втрат десанту.

Перший загін йде на залізничний міст, другий – на автомобільний. Ось колона перетнула стрічку Дніпра, яка блиснула золотом сонця, що заходить. На Рєчицю гелікоптери заходять зі сходу – місто на західному березі, йти над населеним пунктом на мости недоцільно – можуть збити зенітки, яких чимало в місті. За тридцять кілометрів від міста гелікоптери відвертають на схід і перешиковуються в дві колони.

- Товаришу полковник, ми виходимо на ціль! – Доповідає по радіо командир загону Григоренку.

Петро Григорович кивнув і припав до ілюмінатора. Місто на правому березі Дніпра виднілося у вечірньому серпанку позолочене заходом сонця, – сліпий блиск його віддзеркалювали незчисленні вікна. Місто Рєчиця ні про що не відало...

Розвернулася ліва колона і пішла на автомобільний міст. Там  вже працювали штурмовики, вибиваючи обслугу зенітних батарей, по півдюжини малокаліберних автоматів прикривали міст з обох кінців його. Ще вибухають серед окопів снаряди авіаційних гармат, а гелікоптери вже йдуть на посадку.

В ілюмінатор полковник Григоренко бачить, як біжать з укриттів до зеніток солдати. Зараз головне – ошелешити раптовістю і рішучістю, щоб зрозуміли відразу: опір даремний. Колеса гелікоптерів торкаються болотистого лугу, ковзнули назад в пазах двері, десантники – по п’ятнадцять бійців в кожній машині – в три секунди покидають вантажну кабіну, зістрибують на землю. Борттехнік звільнює замки контейнерів і від пілонів відділяються вантажні сигари, в них боєприпаси і важке озброєння десанту. Висадка займає менше чверті хвилини і відразу ж гелікоптер здіймається вгору, звільняючи місце побратиму.

- До мосту! Живо! – Тріщать гвинтівкові постріли і черги штурмових карабінів у відповідь. Невже буде бій? Але стрілянина на цьому припиняється, і Григоренко зітхає полегшено. Охорона мосту розбіглася, солдати-зенітники схоплені і зараз їх конвоюють в їхню ж землянку-казарму поблизу мосту.

Штурмовики займають окопи піхотного прикриття і зенітної батареї, перевіряють справність зенітних автоматів, переводячи стволи в горизонтальне положення – для стрільби по наземній цілі, сапери групи розмінування відразу ж кидаються до мосту – коли він замінований, то негайно знешкодити заряди. Але вони приємно здивовані: міст до вибуху не підготовлений, зарядів вибухівки ні в опорах мосту, ні на його прольотах не знайдено! Це кричуща безпечність з боку росіян.

Коли міст повністю опинився в руках десантників, Григоренко зітхає з полегкістю...

Так само швидко до рук десанту переходить і залізничний міст. Тут десантникам нечувано поталанило – під час штурмовки через міст йшов ешелон з танками. Двадцять одна вантажна платформа – з тилу до фронту, затикати пролом в обороні, перекидали важкий танковий полк прориву. Штурмовики розбили паровоз і ешелон застиг на лівому березі Дніпра. Праворуч-ліворуч – болото, ні вперед, ні назад ходу немає. І тут на високий насип десантуються з “літаючих вітряків” бійці штурмового загону! Розбитий авіацією паровоз скинули з насипу направленими вибухами, змайстрували зі шпал естакаду і ось вже в руках десантників два десятки важких танків КВ-85! Три танки поставили уступом на східному кінці мосту, дві трійки – на західному, там вже починалося місто і можна було щохвилини чекати атаки противника.

Всю ніч палили ракети, освітлюючи передпілля, але атаки так і не дочекалися...

...Шалені атаки на мости почалися ще до світанку...

Та недовго шаленів ворог.

На світанку одинадцятого жовтня до міста підішли танки та бронетранспортери Тридцять четвертого армійського корпусу Вісімнадцятої армії генерала Даниленка.

6

...Танки! Куди не кинеш погляд – всюди танки. Вони стоять в байраках, прикриті маскувальними сітками, вони затаїлися в перелісках, їх повнісінько на просіках. Вони сховані за хатами, сараями, клунями безлюдних сіл та хуторів. Вони розташовані так, що їх не видно, але в разі отримання наказу вони можуть легко вийти звідти. Їхня міцна, надійна броня фарбована темно-зеленою фарбою, що вже обвітрилася від довгих маршів. Танкова дивізія зосереджена перед ривком через Дніпро. Скоро, дуже скоро надійде наказ і тут панує непоказна діловитість: екіпажі готують машини до бою. Між броньованими мастодонтами працьовитими мурахами снують танкісти в чорних комбінезонах і шкіряних шоломофонах: з ранку – бій!

Приїхавши наприкінці дня десятого жовтня в Шістдесят п’ятий моторизований корпус, Даниленко впевнився, що начальник штабу зі всією прискіпливістю прослідкував за виконанням задуманого. Всі частини рухомої групи армії були зосереджені в лісі, вздовж просік і, прокладених ще саперами противника, путівців, звідки вони могли швидко вийти до захоплених в Рєчиці нашим повітряним десантом мостів через Дніпро. А командири дивізій, полків і частин рухомої групи були зібрані командиром корпусу і чекали на нього.

Генерал-майор Алексійчук зустрів командувача армії на узліссі. Чекав тут.

- Здраствуйте, Денис Анатолієвич. – Потис руку Даниленко командиру корпусу генералу Алексійчуку. – Доповідайте, як справи в корпусі?

- Бажаю здоров’я, товаришу командувач! – Алексійчук так стиснув руку, що в Даниленка аж пальці злиплися. – Корпус до бою і походу готовий! Дозвольте провести вас до КП корпусу?

- А далеко він у вас?

- Кроків триста звідси, товаришу командувач.

- Коли триста, то пройдемо пішки. А то сідниці болять – цілий день їздити. – Даниленко виліз з “луаза” і пішов по накоченій колії через ліс поряд к командиром корпусу.

День після полудня видався клопітливий, командувач армії вже побував в двох свої корпусах, що вели наступ.

- Коли ви отримали наказ? – Запитав Алексійчука. Багато чого залежало від погоди, весь день Даниленко потерпав, що доведеться міняти плани. Але сонце навіть схиляючись на захід, світило так, ніби цей день, який почався чотирнадцять годин тому, ніколи не закінчиться.

- О дев’ятнадцятій рівно. Привіз його полковник Гончарний, він зараз знаходиться в штабі корпусу. Знайомить з наказом командирів дивізій корпусу і окремих частин. Вони прибули пізніше.

День дійсно був неймовірно довгим і стільки в ньому було всього, що ранковий початок, коли начальник штабу доповів про закінчення формування рухомої групи відійшов вже так далеко назад, що спогади про нього заступали різноманітні міркування, накази, доповіді, які також здавалися давніми. Війна йшла далі і з кожною годиною змушувала думати про інше, головне на цей момент...

- Вчора в оперативному відділі армії проектували, що росіяни почнуть сьогодні відхід проти нашого правого сусіда. А вони не почали...

- Мабуть наказу не отримали. Після літнього наказу Сталіна у москалів з цим досить суворо. – Сказав, посміхнувшись, Алексійчук. – Що ж, тим для нас краще. В “котел” їхніх військ потрапить більше.

- Точно. – Посміхнувся Даниленко. – Але під вечір вони його отримали...

- А що їм залишалося робити, коли Тимощук до Рєчиці вийшов. – Знизав плечима Алексійчук. –П’ята армія їх обійде і притисне до Дніпра. Ще десяток чи два десятки тисяч червоноармійців в полон потрапить. А дозволити собі вони цього не можуть. Тож і не залишається нічого іншого, як починати відхід...

Думати так – що саме дії нашої армії причина тому, що росіяни побігли не тільки перед нами, а й праворуч від нас – було приємно. Однак все-таки основна причина в тому, що сил у “червоних маршàлів” вже не вистачає і їм доводиться рятувати всіх, кого можуть. Не те, що на початку війни, коли з втратами не рахувалися. За рік війни тільки полоненими росіяни втратили більше двох мільйонів...

Даниленко з тривогою подумав, що в Кремлі вже розгадали задум операції і росіяни можуть почати відхід з Білоруського виступу. А цього дозволити не можна, саме це має попередити рухома група...

- Скільки танків повністю готових до виходу в рейд? – Висловився він раптом по-кавалерійськи.

- Скільки належить по штату, стільки і піде. Одинадцята танкова особовим складом і матеріальною частиною укомплектована повністю. – Відповів командир корпусу. – І моторизовані дивізії корпусу, артилерійська бригада, окремі полки і батальйони також укомплектовані повністю і технікою, і особовим складом, до останньої людини. Я доповідав...

Вони пройшли далі по вуличці.

- Де ви тут розташувалися?

- А ось тут, в хаті, товаришу командувач. – Промовив Алексійчук. – Прошу. – Він широко розчинив низенькі двері. Хатина була непоказна, тільки пучки телефонних дротів виділяли її серед інших.

- За скільки можуть бути зібрані командири дивізій і полків?

- За дванадцять хвилин. Вони вже напоготові. Я зараз віддам наказ начальнику штабу...

В хаті нікого, навіть ординарця не було. Даниленко сів на лавку біля вікна і оглядівся. На нього відразу ж повіяло чимось далеким, захованим в дальній далині пам’яті, повіяло дитинством...

Так, у бабці в хаті був така ж сама земляна, щільно утоптана підлога, так само вишикувані вздовж стін дубові, ще дідом зроблені, лави. В сінях, біля дверей так само стояли важкі тривідерні баняки. У бабці, дай Бог пам’яті, було їх три, а тут всього один. Ні, і тут стільки ж було. Он на лаві закарбувалися два кола. Очевидно, два баняки забрали з собою, а третій кинули. Генерал встав, вийшов в сіни, підійшов до баняка і заглянув всередину. Ну, так і є: банячок-то з тріщиною!

Даниленко пройшовся по хаті з кутка в куток. Торкнувся приземкуватої, побіленої вапном теплої ще печі. Він кілька хвилин, примруживши очі, дивився в одну точку, ніби вдивлявся в минуле...

Потім стріпнув головою і швидко підійшов до столу. Не того, важкого, дубового, який ножем весь пошкрябаний, біля якого стільки разів збиралася селянська родина, викинута нині комуністами з рідних місць, а до легкого переносного похідного столика, на якому лежали оперативні документи...

...В великому наметі стояв довгий стіл, збитий з щойно напиляних дощок. За цим столом, розклавши кожен свою карту, сиділи командири і начальники штабів дивізій, однієї бригади і всіх полків корпуса, що входили як до складу дивізій, так і безпосередньо підпорядкованих командиру об’єднання.

- Товариші офіцери! – Рикнув заступник командира корпусу, ледь командарм з’явився на вході.

Рвучко піднялися полковники, підполковники і майори. Всього в наметі зібрані 48 чоловік: командир корпусу, його заступники, начальник штабу, начальники артилерії, тилу, командири трьох дивізій, однієї бригади і сімнадцяти полків зі начальниками своїх штабів.

Даниленко привітався з офіцерами.

- Полковник, прошу карту, – обернувся командарм до начальника оперативного відділу армії, який зайшов слідом за генералом, – і наказ. – Хоча Гончарний привіз наказ, підписаний начальником штабу від імені командувача армії, і познайомив з ним виконавців, але не вручав, чекав командарма.

Даниленко наказав ще раз прочитати наказ і сам, поки полковник читав, уважно слідкував по карті. Потім довідався: чи є питання в кого?

Питання було у командира танкової дивізії: на таку глибину ми ще не діяли, раніше ми самі чекали коли росіяни кинуть свої рухомі з’єднання в прорив, тобто, самі лізтимуть на рожен, а нині вже ми влазимо головою вперед до ведмедя в барліг, – чи не потраплять частини корпусу в оточення?

- До сьогоднішнього дня ми навмисно віддавали ініціативу противнику – зустрічали його наступ своєю обороною. Наступ і всі свої прориви наші війська починали тільки після того, як на підготовленій обороні вибивали радянські танки, перемелювали артилерійсько-мінометним і кулеметним вогнем піхоту росіян і ворожа артилерія вивалювала на наші окопи і хибні позиції весь заготовлений для наступу запас снарядів. Після цього ми йшли вперед з мінімальним, а часто й без всякого опору, спротивом противника. А нині ми самі навалюємося на підготовлену оборону. Нехай навіть нам приготовлений “чистий” прорив.

- Я розумію, полковнику Гетьман, що йти в “чистий” прорив – це номер на межі смерті. І танкові командири його ненавидять і просто бояться: в цій війні такий маневр досі здійснювали тільки росіяни і в них нічого путнього, крім ганьби і смерті для виконавців, не виходило. З боку командування армії зроблено все можливе: пробитий коридор, переправи через Дніпро під нашим контролем і сьогодні вночі війська, що наступають з фронту, з’єднаються з десантом, який захопив мости. На цьому позитив закінчується. І саме звідси починається негатив. Місце прориву для противника визначилося і потрібно негайно вводити рухомі частини. Задум операції противник коли вже не розкрив, то розкриє найближчим часом. А значить він негайно кине до місця прориву танки, саперів з мінами і штрафників, дивізійну і корпусну артилерію, найперше протитанкову, поставить на пряму наводку гаубиці і зенітні гармати – і зробить все, щоб прорив ліквідувати. І цим буде зірвана вся операція. Тому, коли особисто ви, полковнику Гетьман, не готові йти в прорив, для вас я зроблю виняток і відправлю вас в полк офіцерського резерву. Вирішуйте негайно...

- Товаришу командувач, я не відмовляюся йти в прорив! – Командир танкової дивізії ледь не підстрибнув від обурення. – Задачу Одинадцята танкова дивізія виконає безумовно. Я тільки хотів би знати, покладатися мені на допомогу ззовні в разі чого, чи розраховувати тільки на власні сили.

- Що ж будемо вважати, що я вас, полковнику, зрозумів неправильно. – Даниленко розумів, що сказав досить різко і до полковника, який досі воював бездоганно, був явно несправедливий. Але міняти форму не став, зміст її лишався все одно таким самим. – Хочу, проте, зазначити, що дійсно, операцій на таку глибину ми ще не проводили. І побоювання полковника Гетьмана цілком справедливі. Тому повідомляю, що разом з вами, слідом за вашим корпусом, я введу в бій Сорок п’ятий моторизований корпус. Мотопіхота піде правим берегом Дніпра. І в районі Могилева ви зустрінетеся. Це сто вісімдесят кілометрів на північ. Три дні ходу...

Питань більше не було.

- Товариші офіцери. – Даниленко взяв зі столу письмовий наказ і простягнув його Алексійчуку. – Вручаю генерал-майору Алексійчуку, командиру Шістдесят п’ятого моторизованого корпусу наказ на прийдешні дії. Задача Вісімнадцятої армії: діючи на напрямі головного удару Сіверського фронту, у взаємодії з військами Волинського фронту і групи армій “Балтія”, оточити угрупування радянських військ в Білорусі. Ваша задача: в районі міста Рєчиця з вже захоплених трудом і кров’ю повітряного десанту плацдармів, вранці одинадцятого жовтня ввійти в прорив і не пізніше, як до кінця дня п’ятнадцятого, максимум до ранку шістнадцятого, жовтня вийти в район містечка Бєшєнковичі, де з’єднатися з рухомою групою військ групи армій “Балтія”. – Даниленко зробив паузу. – До цього дня воювали інші. А вас ми берегли для цього удару. Чекаємо від вас, що ви вкладетеся у вказані терміни і виконаєте задачу. Хто з вас з першого дня воює? – Даниленко різко змінив тему. Майже половина офіцерів підняла руки. – Це добре. І добре, що ви живі залишилися, хоча росіяни на інше розраховували. Вони бажали пройтися танковим смерчем по нашій землі, від Полісся до Чорного моря, від Харкова та Донбасу до Києва і Кримських перешийків. Підкорили б нас, а потім іншим країнам дісталося б. Таким задум їхній був. І ви той задум їхній зірвали. Нині ж від вас і ваших товаришів вимагається всього лише одне: зробити тут, в Білорусі росіянам початок війни навпаки. І не просто навпаки, а ще крутіше. Ви пройшли через початок війни і наступні битви – і живі залишилися. І я так само, як і ви. А росіяни щоб завтра від вас таку війну отримали, щоб, хто не мертвий – той полонений, а хто не полонений, той мертвий! Зрозуміло все, чи ще щось пояснити?

Командувач говорив і бачив, що слова його всі розуміли так, як він і сподівався.

- Не потрібно, товаришу командувач. – Вроздріб відповіли офіцери і обличчя їхні рясніли усмішками. – Все й так зрозуміло, не сумнівайтеся, виконаємо...

- Тоді бажаю вам успіху в завтрашньому бою!

...На командний пункт армії Даниленко повернувся вже в сутінках.

Начальник штабу з порогу зустрів його доповіддю, що передові загони дивізій Тридцять четвертого корпусу вийшли до передмість Рєчиці і зараз ведуть бої за кілька кілометрів від захоплених десантом мостів. Десантники повідомляють, що чують звуки бою на південній околиці. Генерал Тимощук обіцяв ще до настання ранку з’єднатися з десантом і є всі підстави вважати, що обіцянку виконає. А буквально за хвилину зателефонував командир Двадцять першого корпусу генерал-майор Сагайдак і повідомив, що передові загони його дивізій також підішли до міста з заходу. Звістка – найважливіша за весь день. І щоб отримати цю звістку, начальник штабу на протязі цілого дня, як невтомний насос качав звідси, з тилів армії туди, вперед, і техніку, і людей, і транспорт з паливом та боєприпасами, і накази, і нагадування...

...Генерал Алексійчук прокинувся задовго до світанку.

Напередодні були відпрацьовані з командирами дивізій першого ешелону Тридцять четвертого корпусу питання взаємодії і забезпечення при вводі в бій Шістдесят п’ятого моторизованого корпусу. В штабі разом з начальниками штабу, оперативного і розвідувального відділень “програли” всі можливі варіанти дій противника. Командир корпусу, начальник штабу та начальник розвідки, командир дивізій та начальники штабів схилилися над картою майбутнього бойовища.

...На розстеленій карті позначені портсигарами, сірниковими коробками з’єднання і частини.

- Корпус виходить на ось цей рубіж. – Запитував Алексійчук головного розвідника корпусу підполковника Савицького. – Що будуть робити “ваші” війська?

- Я можу перекинути їх ось звідси. – Показує ймовірні дії росіян Савицький. Він обводить вістрям олівця синій овал, що позначає місце зосередження радянських військ. З перших днів склалося так, що начальник розвідувального відділення виступав у ролі противника. В будь-яку хвилину він має знати, що намірюються робити “його” війська і дати точну довідку про місце їхнього зосередження. – Правда, для цього мені знадобиться від десяти годин до доби. А за цей термін ви зможете висунутися ось на цей рубіж.

- І де ви нанесете удар по нашим флангам?

- Ось тут. – Олівець розвідника впирається в вістря клину, направленого в бік противника.

- Значить, передові загони ми висунемо сюди. А ось тут поставимо заслони. – Начальник штабу перемістив портсигар і дві сірникові коробки, що зображують частини корпусу, і звертається до генерала Алексійчука. – Як по-вашому, Денисе Анатолієвичу?

Командир корпусу згоден з таким рішенням і начальник штабу наносить на карту помітки...

...Сірий ранок сочився в щілини закритого захисною шторкою вікна штабного автобуса.

Хвилювання Алексійчука було таким великим, що командир корпусу навіть не відчував його. Ще вночі, не зважаючи на те, що йшли бої, він разом з оперативною групою і командирами дивізій і полків перебрався на плацдарм на лівому березі Дніпра. Поки командир снідав, начальник штабу по телефону доповів: дивізії корпусу виходять на лівий берег і марш проходить в високих темпах завдяки організованій комендантській службі, її здійснює своїми силами мотоциклетний батальйон корпусу.

З початку наступу Алексійчук був на КП Вісімнадцятої армії, а з отриманням команди на введення корпусу в прорив – на командному пункті генерал-майора Тимощука, в смузі якого вводилися в прорив з’єднання і частини його корпусу. Начальник штабу ще вночі розмістився на передовому командному пункті, з якого мав керувати введенням військ в прорив.

- Товаришу генерал, чай пити будете? – Запитав ординарець, але командир корпусу не відповів.

Ординарець терпляче чекав, йому здавалося, що командир корпусу занурений у роздуми і просто не почув запитання.

- Так. – Сказав по хвилі Алексійчук. – Міцного і без цукру. А то кухар так і прагне щонайбільше сипонути, аби я в танк не вліз. – Ординарець усміхнувся цьому жарту й такій дивакуватості кухаря, і зник.

Генералу здавалося, він навіть не думає про те, що через півтори години почнеться артилерійська підготовка, що небо буде гудіти від сотень моторів штурмовиків, бомбардувальників; що поповзуть сапери різати дріт і робити проходи в мінних полях; що піхота, тягнучи кулемети, побіжить на туманні пагорби, які він цієї ночі розглядав у стереотрубу. Генералу здавалося, він не думав, що на дві-три години його танки, випереджаючи десь на півночі та заході інші танки, ввійдуть в прорваний артилерією і піхотою радянський фронт і почнуть безупинний рух в бік Бєшєнковичей, так само, як через кілька годин з-під Берестя підуть інші наші танки назустріч тим, хто йтиме з півночі, щоб оточити в Білорусі кілька армій росіян.

Повна оманливої тиші пітьма нагадала Алексійчуку його шахтарське дитинство. Ось так все здавалося сплячим за кілька хвилин до того, як повітря в Юзівці сповниться сиренами та гудками і підуть в бік заводських і шахтних воріт люди. Але він знав, що тисячі рук, так само, як і він, шукають в темряві чоботи і онучі, босі жіночі ноги тупотять по земляній підлозі, гримкотить посуд і баняки в печах. Так було з його дідом, якого завалило в шахті, батьком, якого чекала така сама смерть, так буде з ним самим. І пекуче бажання якою завгодно ціною вирватися з цього кола...

- Рушайте, сержанте. – Тронув Алексійчук за плече водія.

Дорога вийшла з передмістя, “луази” один за одним вискочили на залізничний міст і пішли на лівий берег Дніпра. На міст саме витягувалася колона артилерії – артилерійська бригада перебиралася на плацдарм. Важкі артилерійські тягачі з далекобійними 127-мм гарматами і 155-мм гаубицями-гарматами. І та, і інша під десяток тонн вагою і довжиною метрів вісім, а то й всі дванадцять в похідному положенні.

Вони проїжджали мимо лощини, де зосередилися танки особливого експериментального механізованого полку, який ввели в склад корпусу всього за два з половиною тижні до наступу. Полк має найсучаснішу українську бойову техніку: батальйон важких танків Т-10 “Боксер”, дивізіон самохідних артилерійських установок СУ-114, батарею зенітних самоходів ЗСУ-50-2, три механізованих батальйони на гусеничних плаваючих бронетранспортерах. Могутність неймовірна!

Алексійчук раптом наказав водію: “Стій!” і, зіскочивши на землю, пішов в сутінках до бойових машин. Він йшов, не розмовляючи ні з ким, тільки вдивлявся в обличчя людей.

Наставав його день.

Він, скільки себе пам’ятає, був честолюбним. Завжди п’яний шкільний піп задля забави вивчив шахтарського сина грамоті. І в книжках хлоп’яті відкрилося інше життя, краще за шахтарські злидні. І палке бажання до такого життя. Оте дитяче бажання вирватися з остогидлого кола: шахта або завод – шинок – цвинтар, змушувало його вчитися і, здолавши всі бар’єри, закінчити провінційне офіцерське училище саме напередодні Великої війни. З тією війною і пов’язував він всі свої надії на краще життя.

Тільки ж доля – дама примхлива, вона вміє насміхатися над людськими мріями.

Військова кар’єра його складалася якнайкраще, на четвертому році війни вже мав погони підполковника, – а отримав їх за поданням тоді ще генерал-лейтенанта Скоропадського, і майбутній Гетьман України покладав на честолюбного офіцера якісь свої надії! – коли в столиці Російської імперії революція сталася: спочатку Лютнева, а потім більшовицький переворот у жовтні сімнадцятого. А далі доля повернулася до нього спиною. У війську Гетьмана два роки прослужив у запасному полку і йому довелося писати рапорт про звільнення в запас. Причиною стали п’яні балачки у вузькому колі, де Алексійчук досить необачно висловився про своїх однополчан, що воювали і в Білій армії, і на боці “червоних”, і своє ставлення до цього. Сталася дуель, офіцерський суд честі, звільнення з армії і крах всіх честолюбних мрій.

Довелося все починати спочатку і тут примхлива доля раптом виявилася прихильною до нього.

Війна вже з більшовицькою, комуністичною Росією була для колишнього підполковника Російської армії очікуваною і Алексійчук, маючи економічну освіту, не мав ілюзій відносно свого майбутнього в разі поразки Української Держави. І коли територіальна дивізія Даниленка була переформована в моторизовану, колишній підполковник побачив в цьому перст долі. А також свій шанс продовжити військову стезю. Для цього потрібно було тільки зробити правильні висновки з чужого, тобто, російського, досвіду.

А це був довід використання росіянами крупних танкових угрупувань.

Створені в Радянському Союзі напередодні війни з Українською державою механізовані корпуси з більш, як тисячею танків, а також сотнями бронеавтомобілів, гармат, тракторів, з тисячами автомобілів, мотоциклів мали пройти броньовим тараном-котком по українській землі. Такі корпуси призначені були тільки для прориву на ворожу, в даному разі, українську територію. Тільки на землі України можна було реалізувати колосальну могутність таких формувань, тільки тут можна було витягнути їхні довжелезні колони. Однак лише за однієї умови: повної раптовості нападу і повного панування в повітрі, коли тисячі танків раптом вриваються на українську землю і пруть вперед, не відволікаючись на дрібні сутички, обходячи вузли опору, лишаючи їх тим, хто йде позаду, пруть і пруть безупинно аж до самого Чорного моря.

Коли кинути таку масу танків через кордон, стримати їх не зможе ніхто. Навіть коли кинути не всі вісім корпусів, що були у РСЧА на початок війни, а тільки чотири чи п’ять, все одно цю броньову масу нікому не втримати. Але будь-які раніше не заплановані відхилення від початкових планів можуть завершитися поразкою просто тому, що інерція такої маси танків, бронемашин, гармат, тракторів і автомобілів колосальна, і керувати нею було неможливо. У випадку, коли не дотримано умови повного панування в повітрі, неймовірна могутність кожного такого механізованого корпусу стане причиною його розгрому.

Тому, що без прикриття з повітря вся ця маса техніки воювати не здатна.

Просто через непомірну довжину своїх колон, просто через той пил, який ці колони піднімають, просто через неможливість прикрити цю масу техніки від авіаційної розвідки і ударів з повітря, просто через нереальність керувати такою армадою броні і людей та постійно живити її всім необхідним для бою.

Тепер він, генерал Алексійчук, сам командує моторизованим корпусом, який має зробити з росіянами те, що вони намагалися зробити з нами. Він сам формував корпус, наполягав на такій, а не на іншій організації, вимагав таку, а не іншу техніку, і він нині відповідає за його використання в реальному бою.

Коли три тижні тому Гетьман Скоропадський вручав йому генеральські погони і сказав, що завжди вірив у його здібності, які тепер він зможе реалізувати повністю. Все залежить лише він нього. Тоді Алексійчук сказав, що Гетьман не помилився в ньому, як не помилився і генерал-лейтенант Скоропадський в січні сімнадцятого року, коли вручав погони підполковника капітанові двадцяти чотирьох років...

Коли він знову сідав у всюдихід, обличчя його було суворим і жорстоким, ніби ввібрало в себе недобру пітьму цього жовтневого світанку...

На командному пункті командира піхотного полку – на ділянці оборони його і його правого сусіда, де буде введено в прорив корпус Алексійчука – ділова метушня і штовханина.

- Як здійснюється артилерійське і авіаційне забезпечення, начальник штабу? – І стало тихо на КП.

- Товаришу командир корпусу, – доповідав Алексійчуку його начальник штабу, – для кращого артилерійського забезпечення в полки першого ешелону і передові загону вислані офіцери-коригувальники із засобами радіозв’язку і офіцери авіації від штурмової авіаційної дивізії.

Забезпечення вводу здійснюється: артилерійське – силами засобів посилення та підтримки (всього одинадцять дивізіонів, 214 гармат), а також вогнем двох дивізійних артилерійських груп і трьох полкових груп. Артилерійська підтримка, – продовжував доповідати підполковник, – планується на глибину від чотирьох до шести кілометрів. На рубежі вводу зенітно-артилерійське прикриття здійснюється двома армійськими зенітними артилерійськими полками. Інженерне забезпечення – обладнання маршрутів, розширення проходів в загородженнях, пропуск танків через заболочені ділянки – здійснюють: на маршрутах виходу – інженерно-саперний батальйон Тридцять четвертого корпусу, на маршрутах вводу – саперні батальйони дивізій. – Продовжував начальник штабу. – Авіаційне прикриття здійснює Двадцять восьма винищувальна авіаційна дивізія як на рубежі вводу, так і в оперативній глибині. Підтримку з повітря надає Третя штурмова авіадивізія по плану штабу фронту.

- Дякую. – Сухо промовив Алексійчук. І заклопотаність вчувалася в його голосі всім, хто був на командному пункті. Було від чого – піхота свою справу зробила, прорив забезпечила, тепер задача командування корпусу і його командира особисто – ввести корпус в прорив.

Зараз корпус висувався в смузі 12 кілометрів. Перейшовши по двом мостам Дніпро, танкова і дві моторизовані дивізії, артилерійська бригада, окремий механізований полк, полк РСЗВ і інші підрозділи корпусу перед ривком зосередилися на плацдармі на лівому березі Дніпра. Вони чекали наказу...

Завдання моторизованого або танкового корпусу на війні – вирватися на оперативний простір через пролом в обороні ворога і, стрімко рухаючись вперед по тилам противника, розвинути тактичний успіх в оперативний, а оперативний – в стратегічний. Рухомі об’єднання – моторизований або танковий корпус – призначені для самостійних дій в глибині оборони противника у відриві від головних сил армії чи фронту. Тому для цього потрібно мати мінімум, крім того, що завантажено в танки і бронемашини, ще по два боєкомплекти і по три заправки паливо-мастильних матеріалів.

Але потрібні не тільки снаряди з набоями та паливо з мастилом.

Бійців потрібно кормити, їм потрібна медична допомога і евакуація в разі поранення, а пошкоджені бойові машини потрібно ремонтувати. І не в глибокому тилу на танкоремонтних заводах, а там, де вони воюють. І все це потрібно везти на автомобілях. Це красиво в теорії. А на практиці довжина колони моторизованого корпуса витягувалася на десятки кілометрів і тоді виникала небезпека повітряного удару. Щоб цього не сталося, корпус Алексійчука будуть постійно прикривати винищувальні полки.

...Артилерія замовкала, закінчуючи свою роботу. Тиша впала, як сокира гільйотини на шию приреченого. Люди, що очікували тиші, аби подати сигнал атаки і люди, готові по цьому сигналу кинутися в бік російських позицій, на мить аж захлинулися цією тишею. І тільки димова хмара повільно змішувала курні жаркі патли з холодною вологою річкового туману.

Однак в ту ж мить небо заповнилося новим звуком – йшли на схід українські літаки – броньовані штурмовики і винищувачі притискувалися до самої землі низькими хмарами, а в хмарах ревіли басами невидимі бомбардувальники.

Всі чекали сигналу, наказу командира корпусу.

Однак Алексійчук не поспішав. Земля переднього краю димувала перед ним снарядними вирвами, не відриваючись дивилися на командира моторизованого корпусу люди, які стояли поряд з ним в окопчику командного пункту. Командири танкових полків очікували його, – саме його! – наказу.

Проте пройшло кілька довгих секунд і ось він викликав командира танкової дивізії, яка першою йшла у прорив.

- Гетьман!

- Слухаю, товаришу генерал-майор!

- Шквар, Гетьман! – Закричав Алексійчук п’яним, шаленим голосом.

Туман став густішим від чорно-блакитного диму, повітря загуділо від ревіння сотень і тисяч моторів...

Корпус ввійшов у прорив.

7

Командний пункт генерала Алексійчука за ці три доби наступу переміщувався вже двічі і зараз готувався рухатися далі за наступаючими дивізіями. Нині ж він знаходився в лісі неподалік селища Добрий Дуб. Денис Анатолієвич до сьогоднішнього ранку був задоволений наступом свого корпусу. В перший же день боїв, одинадцятого жовтня, корпус таранним ударом проломив фронт оборони радянських військ і відкинув від Дніпра війська росіян майже до самого Гомелю. І відразу ж Одинадцята танкова дивізія полковника Гетьмана пішла вперед, не затримуючись, не звертаючи уваги на те, що там відбувається у неї на флангах, перерізала росіянам основні комунікації, які вели зі сходу, з Росії, в Білорусь, під кінець першого дня наступу вийшла до Жлобина і передовим загоном захопила мости через Дніпро та частину міста...

Дихання фронту в лісі відчувалося досить виразно. Попереду і праворуч ще вдосвіта невгамовно клекотіла гарматно-мінометна пальба. Звідкись з радянського тилу, за Сожем, доносився гул бомбардування – ніби десятки кувалд били по землі, і вона то однотонно стогнала, то басовито скрикувала...

Ще цідився світанок, а Алексійчук з оперативною групою доганяв передові танкові і моторизовані частини. Напередодні виїзду до командира корпусу зайшов начальник штабу, підполковник Горобець.

- Денисе Анатолієвичу, – підполковнику слова давалися важко, – коли ми вночі закінчили з планами на сьогодні, прийшло розвідзведення зі штабу армії, я не встиг доповісти тобі про найважливіше...

- Доповідай, Тарасе Павловичу. – Спохмурнів від цих слів командир корпусу. Алексійчук знав, коли вже начальник штабу переходить на “ти”, значить, трапилося щось геть кепське.

- Росіяни нам пастку готують. Армійська розвідка попередила, та й наша доповідає...

- Конкретніше!

- В Могильові радянським командуванням зосереджено дві стрілецькі дивізії і танкова бригада. Армійські розвідники виявили підрозділи 9-ї винищувально-протитанкової бригади. На підході від Крічева ще дві стрілецькі дивізії і, можливо, танкова бригада. І вони націлені прямо нам в тил...

- В штаб армії повідомив?

- Повідомив. Наша інформація співпадає з їхньою.

- Тоді я в дивізію Гетьмана, а ти випрацюй варіанти... можливо, згодяться наші нічні наробки... а поки вони не зосередилися для удару, нам потрібно якомога швидше рвати далі на північ! Швидкість зараз для нас головне, швидкість!

Маленька колона оперативної групи – три всюдихідних “луази”, штабний автобус, пересувна радіостанція і три бронетранспортера з охороною – вже за якусь годину наздогнала перший ешелон Шістдесят п’ятої моторизованої дивізії, якою командував молодий тридцятирічний полковник Тимчук.

...Моторизована дивізія – це три піхотні моторизовані[30] полки. Перший батальйон в кожному полку – механізований[31], бійці посаджені на бронетранспортери, два інших батальйони пересуваються на повноприводних трьохосних вантажівках, але бій ведуть в звичайних для піхоти бойових порядках.

З початку війни піхотні полки і батальйони територіальних дивізії постійно насичувалися озброєнням і бойовою технікою. Полковий артилерійський дивізіон 87,6-мм польових гармат-гаубиць отримав в якості тяги замість звичайних вантажівок 28 гусеничних артилерійських тягачів-транспортерів АТ-Б[32]. В батальйонах міномети калібром 81 міліметр замінялися 120-мм гладкоствольними дульнозарядними мінометами. Полк отримав додатково до артилерійського дивізіону ще батарею з восьми 120-мм нарізних казнозарядних мінометів. В батальйонах вводилися зенітно-кулеметні взводи по шість спарених великокаліберних кулеметних установок. Влітку сорок третього року пересічний піхотний полк мав 24 польові гармати-гаубиці калібром 87,6 мм, батарею – шість одиниць – 57-мм буксированих протитанкових гармат “Стилет-Б”, батарею 57-мм САУ “Стилет-С”, 8 нарізних 120-мм мінометів 2Б16 “Октава-Б[33]”, 18 гладкоствольних 120-мм мінометів в трьох батальйонах, 18 ЗКУ-2 і 6 ЗКУ-4[34], 41 тягач АТ-Б, 49 колісних тягачів “луаз ТПК-4”, 6 легкових всюдиходів “луаз ТПК-2” і 40 вантажівок ДАЗ-353. Це дозволило поставити на колеса артилерію полкову і батальйонну та все тилове господарство полку і батальйонів, але піхотним ротам все ще на маршах доводилося чимчикувала пішки.

Коли Шістдесят п’ята територіальна дивізія переформовувалася в моторизовану до складу цього з’єднання ввели автомобільний полк – 150 колісних бронетранспортерів і 1248 автомобілів різного типу.

І тепер всі частини піхотної дивізії могли пересуватися на марші на колесах. Перші батальйони її піхотних полків отримали бронетранспортери, два інші – вантажівки.

На колеса поставили і весь тил дивізії. Це значно збільшило мобільність з’єднання, але різко зросла вразливість на марші від засобів повітряного ураження. Щоб захиститися від ударів авіації, в її склад ввели зенітно-артилерійський полк, три дивізіони зенітних автоматів: 24 спарених МЗА калібром 20-мм і 48 ліцензійних зенітних автоматів шведської фірми “Бофорс” калібром 40 міліметрів. Для посилення ударної могутності піхотної дивізії самохідний протитанковий дивізіон “Рапіра-С” був доповнений танкосамохідним полком у складі двох танкових батальйонів (62 середніх танки Т-44) з дивізіоном САУ (24 самохідні гаубиці-гармати калібром 114 мм “Таволга-С”). Артилерійський полк так само складався з трьох дивізіонів, тільки змінив 72 буксировані 87,6 мм гармати-гаубиці на 54 114-мм гаубиці-гармати “Таволга-Б[35]”...

З-за горизонту виринув гелікоптер, низько пройшов, покрутився над колоною.

Наш, з розеткою жовто-синьою на боковинах кабіни. Розвідник. Що йому потрібно? Щось або когось шукає. А металева бабка пролетіла ще раз, заклала віраж, описуючи коло і, завихривши дорожній пил, зависла над землею. Ще кілька секунд і гелікоптер хвацько присів на галявинці неподалік від “луазів” оперативної групи. Розвідувальна машина-бабка – гелікоптер і справді був схожий на бабку своєї кулеподібною прозорою кабіною, з тонкою балкою хвостового гвинта. Ця гвинтокрила машина так і називалася – С-360 “Вертуха[36]”. І пілоти були ніби брати-близнюки – руді, в ластовинні, як сороче яйце.

- Товаришу генерал, дозвольте звернутися до полковника Тимчука. – Кинув долоню до шолома пілот. Алексійчук кивнув, дозволяючи. – Товаришу полковник, виявлені кавалерійські частини противника. Від Гаділовичів висувається колона противника. Ймовірно, кавалерійська дивізія, особисто спостерігав не менше двох полків кінноти. Навіть тачанки є! – Посміхнуся веселою білозубою посмішкою, широко, на всі тридцять два зуби, пілот. І сяйво їхнє промені сонця, що сходить, віддзеркалює, ранок похмурий освітлює. – В колоні виявлені танки в ротних колонах і артилерія, не менше дивізіону. Частина танків ще переправляється на поромах через Дніпро. А кавалерія на рисях прямує в напрямі Красниця-Фундамінка. За годину, максимум, півтори можуть вдарити по лівій колоні.

Планшет, що метлявся десь біля землі – останній авіаційний шик! – підчепив веселий пілот рухом руки невловимим, показав, олівцем, як указкою орудуючи, як і куди рухається радянська кіннота.

- От за це спасибі, розвіднику! Попередив вчасно. – Командир дивізії замислився.

Що за кіннота? Ймовірно, резерв командувача 49-ї армії, можливо, 6-а кавалерійська дивізія. Що вони задумали? Рухаються навперейми Шістдесят п’ятій дивізії, явно націлюються вдарити по її тилових підрозділах. Яка у них підтримка? В радянській кавалерійській дивізії є танковий полк – шістдесят танків БТ-7М, є артилерійський полк – 32 дивізійні гармати Ф-22. Ну, ще 18 бронемашин. Навіть коли ця дивізія повністю укомплектована. Слабенько. А воювати дев’яти тисячам вершників без авіаційної підтримки... Так нині не воюють! На що вони сподіваються? Що заскочать нас зненацька?

- А де наш бічний загін?

- Пройшов Надєждіно, товаришу полковник. – Олівець розвідника креслить по целулоїду планшета лінію. – На сьому годину ранку ось тут були...

- Спасибі, льотчику, за точність. – Полковник задумався.

Бічний загін прикриє дивізію від флангового удару. Загін сильний – танковий батальйон, дивізіон самохідок “Таволга-С”, мотопіхотна рота на бронетранспортерах, взвод саперів, – в змозі розбити кавалерійські частини. Потрібно тільки негайно повідомити його командиру про підхід радянської кінноти.

Полковник гостро глянув на карту. Так, вірно пілот визначив, зустріч загону з ворожою кіннотою станеться приблизно через годину-півтори.

- От що, сержанте, – звернувся полковник до пілота гелікоптера, – вилітайте в бічний загін і попередьте, що радянська кіннота попереду. Загону продовжувати рух і бути готовим до зустрічного бою.

- Дозвольте виконувати? – Знову білосніжна посмішка осяяла обличчя юного пілота. А полковник тим часом швидко писав наказ в своїй командирській книжці.

- Виконуйте! – На папір підпис полковника ліг нервово літерами рваними.

В розпорядження командира дивізії генерал Алексійчук не втручався – діяв полковник Тимчук раціонально. Командир корпусу тільки прикинув по своїй карті, що можна зробити.

Переправа передових частин цієї кавалерійської дивізії через Дніпро – аж ніяк не головні сили командування радянського 3-го Білоруського фронту. Це або нерозважлива спроба росіян атакувати Шістдесят п’яту дивізію, або продуманий відволікаючий маневр. Особливо, коли взяти до уваги підхід дивізій росіян зі сходу. І друге припущення, по всьому, найбільш близьке до істини...

І чим більше розмірковував, тим більш визначеним ставав висновок: радянське командування намагається зібрати всі наявні сили і зосередити їх біля Могильова. Там, об’єднавшись з резервами Прибалтійського фронту і тими, що підійдуть з глибини Радянського Союзу, з його центральних військових округів, займуть вигідний для оборони правий берег Дніпра. А для цього вони мають затримати його корпус, вдаривши йому в тил, і випередити наші танки, зайнявши саме місто Могильов, його мости, власне, і райони вздовж правого берега, зручні для переправ.

А ми маємо випередити їх! Маємо захопити Могильов, принаймі, переправи через Дніпро на маршрутах руху дивізій корпусу. І багато чого нині вирішує передовий загін танкової дивізії Гетьмана. Потрібно її нагнати і бути разом з дивізією. Там зараз місце командира корпусу!

Попрощавшись з командиром Шістдесят п’ятої моторизованої дивізії, генерал Алексійчук поквапився вперед.

За дві години прийшло повідомлення від командира Шістдесят п’ятої дивізії, що бічний загін виявив радянську кінноту і, зайнявши зручні позиції, приготувався до бою.

...З пагорбів, на яких розгорнувся загін, було видно гігантський хвіст пилу, який тягнуся за щільними рядами вершників. Командир загону вирішив: спочатку артилерія вдарить по голові і центру ворожої колони, потім танки і мотопіхота на бронетранспортерах обійдуть колону, атакують її з флангів і тилу.

Але план бою довелося змінювати: підоспіли штурмовики і винищувачі. В ревінні моторів вони йшли на бриючому, били бомбами і ракетами, обстрілювали з бортових гармат і кулеметів радянські частини. Маса кіннотників шарпнулася у всі боки, ошалілі коні шарахалися хто куди, стикалися, скидали вершників і мчали світ за очі. Літаки розметали, розмазали по землі кавалерійську колону. Якась частина кінноти спробувала рятуватися втечею. По ній відкрили вогонь артилерійські батареї. Помчали на перехват танки і бронетранспортери. За неповну годину все було скінчено...

Спроба атакувати моторизовану дивізію кіннотою з флангу закінчилася для росіян розгромом.

А корпусу потрібно щодуху рвати далі, далі, далі! До дніпровських переправ!

...Командний пункт командира дивізії знаходився за пару кілометрів від селища на безіменному невеличкому хуторі з п’яти-шести розкиданих по пригіркам необгороджених дворів. Путівець вивів машини командира корпусу і дивізії до глибокого байраку, що заріс дрібноліссям, над яким і височіли оті пригірки. Єдина вуличка хутора зливалася з накатаною дорогою, вона, пірнувши в зелений вир заростів, в бік дороги шосейної, що місцями проглядалася з хутірських пригірків, між дворами в’юнилася.

В заростях байраку були замасковані машини і штабні автобуси, змонтовані на шасі тривісних повноприводних автомобілів. Вхід і вихід з байраку охороняли два бронетранспортери зі спареними кулеметними установками – охорона від повітряного і, при потребі, наземного нападу. В глибині байраку, обабіч на галявинці, – розгорнуто пересувну радіостанцію, прикриту маскувальною сіткою. Там же, розосереджено, штабні автобуси під такими ж маскувальними сітками...

В салоні автобуса гуляв легенький протяг, розносячи ароматний димок сигарети, яку, з дозволу генерала Алексійчука запалив командир дивізії.

- Дивізія готова для подальшого руху, товаришу генерал. – Похмуро сказав Гетьман. – За чотири, максимум п’ять годин ми будемо в Могильові, принаймі мости через Дніпро захопимо...

- Щось я не чую ентузіазму в вашому голосі, полковнику. – Усміхнувся куточком вуст Алексійчук. – З цього я роблю висновок, що Могильов ви брати не хочете.

- Ваша правда, товаришу генерал, не хочу... І коли навіть накажете, брати його не буду!

- Ось як! – Глузливо хмикнув командир корпусу. І вже серйозно глянув. – А чому не будете?

- Товаришу генерал, розвідка повідомила, що безпосередньо в місті знаходяться дві стрілецькі дивізії – 172-а і 110-а, та 26-а танкова бригада. Бригада, між іншим, в боях не була, укомплектована повністю, а це 258 танків Т-34. Та й стрілецькі дивізії танками рясно насичені. Полонені повідомляють, що в складі 172-ї дивізії танковий полк, оснащений БТ-7М, а 110-а отримала 30 танків Т-34 і 10 КВ-1. Тому сил в місті на одну мою дивізію у росіян більше, ніж досить. А ви самі знаєте, в полон москалі, коли силу не відчують, здаються неохоче, тому гратися в війну нам не випадає. Опиратися, а іншої думки бути не може, вони будуть запекло. Доведеться в Могильові цьому бити їх щосили і до кінця. А бій танків в місті... Місто це місто, а Могильов – місто губернське, і в ньому, особливо в центрі, і міцних старих будинків з товстими стінами багато, і підвалів, і всякої іншої можливості, аби боронитися, – була б рішучість! Там мені вони всі танки спалять! Тому я краще Могильов обійду, а всю славу віддам піхоті. Вона підійде за три-п’ять днів...

- Сьогодні вночі до міста перекинули 9-у винищувально-протитанкову артилерійську бригаду. – Доповнив інформацію про сили росіян, зосереджені в місті, командир корпусу. – Тому я також не в захваті від перспективи втратити всі танки і вашої, полковнику, дивізії і обох мотопіхотних дивізій в Могильові.

- То ви згодні зі мною, що потрібно місто обійти? – Зрадів полковник Гетьман. – Я тут вже прикинув з начальником штабу: 402-й танковий полк з 11-м механізованим обходять місто і захоплюють плацдарм на півночі. А 401-й і 403-й танкові полки – з півдня. Але щоб не зав’язнути в вуличних боях і не попалити всі танки, пропоную не замикати кільце оточення остаточно, а залишити прохід. Але вузенький такий, вузесенький. Тоді радянські війська неодмінно почнуть відхід, побоюючись, що ми закриємо і цей прохід. Розгромити ж на марші їхні частини, що відходять – саме для моїх танків робота!

І, розкривши карту, показав, як саме і де українські танки будуть громити дивізії росіян.

За рік війни оперативне мистецтво українських військовиків значно зросло, тому частіше вимагалося не брати міста в лоб, штурмом, а обходити, оточувати, примушувати росіян загрозою оточення самим кидати їх. І, коли радянське командування посилює залогу міста, нічого поганого в цьому немає. Могильов і так нікуди не дінеться: росіяни, що засіли в цьому місті, тепер приречені, а от ті, що відходять на тилові рубежі, ще можуть нам крові попсувати. В самому прямому значенні цього слова.

Алексійчук уважно вислухав пропозиції командира дивізії.

- Що ж, в цьому є раціональне зерно, Андрію Лаврентійовичу, – схвально мовив, коли полковник змовк, – але ми його трошки скоригуємо. Розривати ваше з’єднання не будемо. Тому дивізія робить ривок, обходить Могильов з півночі і переправляється через Дніпро ось тут, на ділянці Колєсище, Костріци, Подгайци, – показав генерал на карті полковника, – південніше ж до Дніпра вийде 100-й полк підполковника Якименка. Допомогу вогнем і піхотою йому надасть Шістдесят п’ята дивізія. А Сто шістдесят п’ята дивізія полковника Дульчика атакуватиме місто зі сходу. Дульчику і мости в Могилеві брати!

Такий варіант дій генерал намітив вчора вночі з начальником штабу корпусу. Рішень було кілька і, обговоривши все по радіо, вирішено було зупинилися на цьому.

І ще одне не слід було залишати поза увагою.

Було заманливо якнайшвидше розв’язатися з Могильовом. Могильов був першим великим містом, яке звільняли в цій операції. Однак Могильов затримував наші війська, давав час іншим радянським дивізіям зайняти оборону в глибині Білорусі і північніше, не дозволяючи замкнути кільце в межиріччі Дніпра і Західної Двіни – в районі так званих “смоленських воріт” – між Оршею і Полоцьком.

Тому коли всю увагу зосередимо на цьому місті, а переслідувати радянські частини, які відходять на захід і північ, будемо в’яло, таким чином можемо зробити послугу росіянам, дамо їм змогу сісти на такий вигідний для оборони рубіж, як Березина і Оршанська височина...

Саме такими словами командир корпусу завершив з полковником Гетьманом обговорення наступних дій його дивізії.

Далі їхали швидко, не зупиняючись. Машини оперативної групи йшли тепер шляхом, яким вчора пройшла, прикриваючи корпус з правого флангу, експериментальна частина – 100-й механізований полк.

Сформований за місяць до наступу, механізований полк був оснащений новою технікою, яка мала пройти випробування справжніми боями. Полк створювали по ще гарячих слідах Білгородської битви, закінчилася вона в серпні і організація полку враховувала всі ті зміни, які сталися в військовій практиці за останній час. Алексійчук пильно слідкував за кожним кроком цієї частини – в організації полку, оснащенні підрозділів різноманітною технікою, способах застосування були враховані і його теоретичні наробки. Командир полку був його висуванцем, молодий, здібний, за рік війни пройшов шлях від командира роти до командира танкового полку в мотопіхотній дивізії, якою командував тоді ще полковник Алексійчук.

Полк був піхотним, але максимально рухомим – весь, до останнього солдата на колесах і гусеницях. Ця експериментальна частина мала достатню кількість засобів для боротьби не тільки з однією піхотою, але й з танками противника. Тому, отримавши ввечері повідомлення про контратаки росіян з застосуванням важких танків, не стурбувався і не відмінив наказу: Одинадцятій танковій дивізії Гетьмана і Сто шістдесят п’ятій моторизованій полковника Дульчика рухатися, як і рухалися, на північ, до Могильова.

Не піддався й спокусі повернути праворуч, в тил 100-у полку один з мотопіхотних полків Сто шістдесят п’ятої дивізії і зайняти оборону на березі Рєсти. Не став плутати плани командиру дивізії, його увагу роздвоювати. Але резерв, який ще залишався у командира корпусу, – дивізіон самохідних протитанкових установок “Рапіра-С” разом з мінно-саперною ротою, – висунув на загрозливий напрям, наказавши стати позаду 100-го полку і, у випадку чого, вступити в бій.

Відчуття підказувало Алексійчуку, що спроби радянського командування спинити його корпус і втягнути рухомі війська в затяжні бої з контратакуючими частинами, закінчаться нічим. Але чуття чуттям, а береженого Бог береже. Тим більше, що судячи по діям росіян, в бої вони вступали з оглядкою, побоюючись зав’язнути і бути обійденим з тилу. Атакували так, аби відразу вийти з бою.

Дивлячись на дорогу, якою вчора пройшов полк, можна було перевірити вчорашні донесення підполковника Якименка. Чим далі на північ їхала колона, тим більше розбитих радянських машин – “зісів”, “газиків”, “ярославців” – трапляється їм на шляху. Око вже звикло і до зупинених в своєму русі ворожих танків, спалених, покалічених, розбитих, схожих на гори металевого брухту.

Минули розбитий міст, переїхали по річищу ручай, видершись на береговий схил, розкришений гусеницями. Потім доїхали до перехрестя з польовою дорогою, якою вчора на схід рухалися російські тили. Командир полку повідомляв – більше двохсот п’ятдесяти автомобілів. Так ця колона і залишилася стояти на два з лишком кілометри вздовж всього путівця – і до перехрестя, і після нього.

Танковий батальйон вийшов розгорнутим строєм і вдарив разом по всій колоні. Вантажівки і легковики, штабні автобуси і автоцистерни – все згоріло, було покручене, спотворене вогнем. Колона була досить довгою, на перехресті ж наші танки розчистили прохід, розкидавши в боки спалені машини.

За перехрестям, з гірки видно було далеко внизу танкову колону росіян. За повідомленням підполковника Якименка, назустріч нашим танкам рухався важкий танковий полк прориву – двадцять одна машина, нові важкі танки з литою баштою КВ-85. Повітряна розвідка повідомила вчасно, взвод наших важких танків “Боксер” встиг зайняти позицію на гірці, випередивши росіян, – їх розстріляли з максимальної відстані, ледь радянські танки вилазили з-за горизонту, калібр гармат “Боксерів” дозволяв це зробити.

Їхали до підбитих танків довго, кілометра два з лишнім. Першими стояли – купно, один побіля одного – три КВ. Башта одного “Клима” була знесена пострілом і валялася віддалік, метрів за п’ятнадцять, як загублений капелюх сільського п’янички. Коли наблизилися, видно було, що в башту влучили два снаряди – один, очевидно, зірвав башту з погону, а другий снаряд відкинув її геть. Закупоривши колоні шлях вперед, так само, з гірки, підстрелили три кінцевих машини. І колона стала!

В боки ходу важким танкам не було – болото! А потім дві роти українських танків Т-10 зайшли збоку і через болото, знову ж, не входячи в зону дії гармат радянських танків, вогнем в борти знищили решту танкової колони росіян...

Якименко, зустрівши командира корпусу, доповів, що полк готовий продовжувати наступ.

“Ось вони, молоді командири полків. Скільки йому, тридцять... двадцять вісім? – Він забув якого року народження Якименко і подумки додав зайвих три роки. – Війна людей висуває швидко. Багатообіцяючий... Добре, коли б довоював і нічого з ним не сталося...”

- Це добре, підполковнику, що ви готові наступати далі, але життя вносить в наші плани корективи... – Алексійчук з задоволенням дивився на молодого командира полку. – Наступ не відміняється, але напрям ваших дій буде інший...

8

...Генерал Даниленко з ранку був у доброму гуморі. Його радував цей стрімкий, що перевершував навіть найсміливіші очікування, розвиток подій, який ось-ось мав привести до повного оточення радянських військ в Білорусі. На війні все дається важко і тягар цього труда сам по собі є спокусою для людини військової переоцінювати все, що зробив ти і підлеглі тобі люди, і недооцінювати все, що робиться іншими людьми в інших місцях. Але Даниленко знайшов у собі сили опиратися цій спокусі.

Його армія, хоч і виконувала в масштабах фронту головну задачу, в масштабах всієї Білоруської операції виконувала значне, проте досить локальне завдання. Сьогодні вранці два українські фронти – Волинський і група армій “Балтія” з’єдналися на захід від Мінська між Заславлем і Молодечно. Відхід радянських військ на захід, в Польщу з подальшим інтернуванням, як це сталося двадцятого року з арміями Тухачевського[37] в Польському поході, ставав неможливим. І як швидко опиняться в Білоруському мішку радянські армії нині залежало від військ Сіверського фронту. По доповідям льотчиків йому було відомо, що на західну околицю Мінська вийшли танки Першої танкової дивізії відродженої Білоруської Народної армії, і до ночі можна очікувати звістки про визволення від двадцятитрьохрічної російсько-комуністичної окупації столиці білорусів. І це на цілих три дні раніше, ніж намічалося за планом Білоруської операції!

Настрій у командувача Вісімнадцятої армії був добрим ще й тому, що в наказі Гетьмана України дії армії, а значить і дії командувача, були відмічені окремим рядком і саме в її честь в українській столиці розквітне небо київське сьогоднішнім вечором барвистим святковим салютом.

Росіянам, оточеним на схід від Мінська, тепер нікуди діватися, вони змушені будуть пробиватися на схід з ще більшою наполегливістю і ці їхні зусиллями відчують з’єднання його армії вже сьогодні. І вже першою ознакою того, що його армія успішно, так, як і належить, виконує свою задачу, є опір росіян, який тепер значно посилиться. А зовсім не численні трофеї, які залишилися в тилу армії, не склади боєприпасів, спорядження, амуніції та продовольства, і не автомобілі трофейні, яких нарахували більше трьох тисяч.

І командувач фронту не втерпів, примчав подивитися також, який він є – Могильов, перше взяте його військами велике місто. Хоча ще вчора Герасименко і висловлював невдоволення з того, що місто все ще не звільнене, що командування Вісімнадцятої армії затягує операцію, та зранку, коли Даниленко доповів про знищення авіацією і артилерією двох радянських дивізій і інших частин росіян, які відходили на захід по Мінському шосе, до цієї теми вже більше не повертався. І цим мовчанням дав зрозуміти, що помилявся, коли спілкувався з Даниленком по телефону і особисто, як приїжджав в армію. Знищити в місті, яке рясно забудоване кам’яницями, дві стрілецькі дивізії і танкову бригаду коштувало б і Вісімнадцятій армії, і всьому Сіверському фронту значно більшої крові і затяглося б на довший час. Розмови про це не було. Було мовчазне визнання того, що командування армії діяло вірно, і вчора ввечері, коли взяли таки Могильов, і за два дні до цього, коли Даниленко квапив свої дивізії на північний захід, до Березини і Друті.

Директиви про подальший наступ в штабі фронту ще не отримали, наказ очікували з години на годину. Проте Герасименко, – він прилетів на гелікоптері в штаб армії, який знаходився вже за Могильовом, – і Даниленко доповів йому про обстановку, повідомив, що попереджений по ВЧ з Києва, – Сіверському фронту у взаємодії з іншими фронтами, розвивати наступ в напрямку Орші і Бєшєнковичів...

В Могильов заходила одна тільки дивізія його армії, Сто сорок п’ята моторизована, і вона залишала місто вже наступного дня. І весь день на північ через місто йшли і війська, і техніка, і тили. Ревіли на об’їздах вантажівки, вибираючись на Мінське шосе. Хоча шосе – одна тільки назва! По суті, поліпшена ґрунтова дорога, її відступаючі колони росіян вщент розбили, залишаючи місто, загатили своєю розбитою з повітря і землі технікою. А в Могильові замість дивізії його армії лишалася територіальна дивізія з резерву фронту, що саме входила в місто.

Задум командира Шістдесят п’ятого моторизованого корпусу взяти місто в кліщі і залишити невеличкий прохід для виходу оточених в Могильові радянських військ, аби не вести затяжних вуличних боїв, повністю виправдався. Коли Сто шістдесят п’ята дивізія захопила східну, на лівому березі ріки, частину Могильова і мости через Дніпро опинилися в наших руках, для росіян втрачався всякий сенс в утримуванні міста і радянське командування віддало наказ на відхід, щоб врятувати війська, важке озброєння і техніку, поки для цього ще була така можливість. В руках росіян залишався досить вузький прохід вздовж Мінського шосе і наші частини – Одинадцятої танкової дивізії з півночі і Сорок п’ятої з півдня – досить вдало імітували спроби це “горличко” перехопити.

Росіяни відповідали шаленими контратаками, гублячи в них без ліку живу силу. І квапилися якнайшвидше вивести залишки військ з Могильова. Завдяки цій поспішності і місто залишилося відносно цілим. А потім наша авіація розбила їх на марші, коли не сховаєшся і в бойовий порядок не розвернешся...

Сьогодні вранці – на одинадцятий день війни, так після довгого затишшя кажуть на фронті, – Даниленко поїхав вперед, за військами армії, що пішли на північ від Могильова вже кілометрів на шістдесят. Два корпуса армії – Шістдесят п’ятий моторизований і Тридцять четвертий – переправилися через Дніпро північніше Могильова по переправам, наведеним саперами Шістдесят п’ятого корпусу, і рвонули без зупинки далі на північ. Два інші корпуси – Двадцять перший і Сорок п’ятий разом з Шістдесят п’ятою дивізією і 100-м механізованим полком Шістдесят п’ятого корпусу оминули місто з заходу.

Саме з цим і був пов’язаний вранішній візит командувача фронту в штаб Вісімнадцятої армії. За одинадцять днів наступу це вже восьме місце. Штаб армії за ніч змінив розташування і знаходився всього за якихось вісім з половиною-дев’ять кілометрів від противника. І село, яке ще вчора вранці, передбачаючи нову задачу, намітили під командний пункт армії, взяли з ходу під самий вечір. Тому й залишилося цілим воно, чекістські карателі не встигли спалити, як палили до цього білоруські села в прифронтовій смузі...

***

...Перед трьома генералами – сувора пустота похідного столу, двокольоровий, гостро заточений олівець, карта, помережана червоними і синіми позначками, на окремому столику – тека з донесеннями, телефонні апарати... Вже позначена стріла, що летить назустріч військам Сіверського фронту, дивізіям і корпусам Вісімнадцятої армії. Це війська групи армій “Балтія”, які почали наступ одинадцятого жовтня.

Почавши наступ через чотири дні після першого удару Сіверського фронту на Прип’яті, група армій “Балтія”, якою командував генерал-полковник Беркіс[38], і українського Волинського фронту під командування генерал-лейтенанта Реутова просувалася успішно. Хоча на півночі на заваді став Полоцький УР – один з складових “лінії Сталіна”, а на заході – болотиста місцевість вздовж радянсько-польського кордону. Військам Герасименка до району з’єднання потрібно було пройти по прямій від Рєчиці до Бєшєнковичів триста кілометрів, військам генерала Беркіса – близько двохсот десяти. Але справа була не тільки в кількості кілометрів. Різниця в часі завдання ударів в значній мірі не дозволила противнику розібратися в обстановці і зрозуміти, що хочуть зробити українці і війська країн Балтії та Російської Добровольчої армії. Крім того, радянські воєначальники також не змогли вчасно вияснити, хто і де завдає головного удару: чи то на півночі – група армій “Балтія”, чи на півдні – на заході Волинський, чи Сіверський фронт на сході?

За ці одинадцять діб генерал Герасименко ретельно фіксував в пам’яті, а штаб фронту – на карті найменші зміни в бойовій обстановці на всіх трьох фронтах: Сіверському, Волинському та на півночі, звідки йшли назустріч українцям війська Латвії, Литви, Естонії та Республіки Грумант. Становище складається так, що, незважаючи на великі труднощі при прориві Полоцького укріпленого району, воля противника до опору тане неухильно, оборона, прорвана механізованими з’єднаннями українських союзників, втратила свою пружність. Радянський Прибалтійський фронт було розчленовано вже на п’ятий день, складові його частини успішно ізольовані одна від одної, рухомі загони вирвалися на оперативний простір.

Долю операції вирішили стрімкість, зухвалість, сміливість дій передових частин і підрозділів.

На розгорнутій карті командувач Вісімнадцятої армії доповів обстановку. Бойові порядки армії тепер були розгорнуті у двох напрямках. Основні рухомі з’єднання армії – Шістдесят п’ятий моторизований і Тридцять четвертий армійський корпуси – і далі продовжували наступати на північ, в напрямку Бєшєнковичів, а Двадцять перший і Сорок п’ятий армійські вели наступ на захід, в напрямку Мінська. Це викликало занепокоєння командувача армії, оскільки утворився небезпечний розрив.

- Товаришу командувач фронту, є нагальне питання. – Звернувся до командувача фронту генерал Даниленко. – Коли армія йшла двома корпусами по лівому березі Дніпра, а двома – по правому, це було зрозуміло. Йшли в одному напрямку, до Могильова. Але тепер, коли армія на правий берег Дніпра перейшла, в розвитку наступу намітився небезпечний ухил: утворився розрив між Шістдесят п’ятим і Тридцять четвертим корпусами, які наступають на північ, в напрямку Бєшєнковичів, і Двадцять першим і Сорок п’ятим, які йдуть на захід, до Березини. Такі помилки навіть оператори-початківці не дозволяють собі робити, а ми самі для себе створюємо проблему.

- Я знаю. – Коротко мовив командувач фронту. – Це найближчим часом буде виправлено. Змінить вас на цьому напрямку Шоста армія. Але ваші війська, генерале, мають вийти до Березини і на її правому березі захопити якомога більше плацдармів. З’єднання ваших Двадцять першого і Сорок п’ятого корпусів мають інженерно-саперні батальйони дивізій повністю укомплектовані новою технікою, на відміну від територіальних з’єднань Шостої, Чотирнадцятої і Тринадцятої армій. Ви в змозі допомогти їм переправочними засобами, захопивши плацдарми на Березині.

- Ще одне, товаришу командувач фронту. Авіаційна підтримка. Армія вирвалася вперед на дві сотні кілометрів і тепер у бомбардувальників і штурмовиків вже не вистачає дальності. Над ціллю працювати вони можуть не більше п’ятнадцяти, максимум, двадцяти хвилин. А армія тим часом захопила не менше двох десятків радянських аеродромів. – Даниленко показав на карті захоплені аеродроми і яка відстань від них до передових частин. – Чому б не перебазувати на них хоча б кілька штурмових авіаполків?

- Все це робиться, Степане Архиповичу. Проблема не в тому, щоб посадити літаки на захоплені вами аеродроми. Проблема в тому, що штурмовикам і бомбардувальникам потрібні пальне і бомби, не кажучи вже про все інше. Перебазування тилу навіть однієї штурмової авіадивізії виростає в значну проблему. По тутешнім шосейним дорогам автотранспорт багато не перекине, а його у мене не так багато, потрібні залізниці, а їхнє відновлення займе якийсь час. Однак вже сьогодні на аеродроми навколо Могильова буде перебазовано винищувальну і штурмову авіадивізії. Постачання для них йтиме по Дніпру.

- Наш наступ був настільки стрімким, що противник не встиг вивезти склади боєприпасів, зосереджені в смузі наступу армії. А представники штурмового авіакорпусу запевнили, що радянські бомби, особливо “сотки” і “чверть тонні”, можна використовувати з наших штурмовиків. На жаль пального у росіян захопити не вдалося – у них з авіаційним бензином досить сутужно...

- Коли так, то на перших порах це зменшить гостроту проблеми. А пальне для літаків буде.

- Так, проблема дійсно гостра. – Даниленко згадав тисячні колони полонених і вервечки горілих радянських танків там, на сході, де діяв цього літа його корпус. – На такий темп ми не розраховували.

Під Харковом минулої, сорок другого року, осені і цієї зими, на полях Білгородщини цього літа українці спочатку очікували удару радянських військ і вже тільки після того, як вибивали танки і піхоту росіян, а ворог витрачав даремно запаси снарядів, лише тоді завдавали свого удару. Однак, ніде правди діти, наступ наш тоді розвивався важко, там і військ, і техніки, і бажання опиратися у противника було досить. І в тих умовах наша авіація встигала перебазовуватися слідом за нашими танками і мотопіхотою, забезпечуючи і прикриття з повітря, і підтримку наступу в глибині російської оборони.

Тут же сталося зовсім інакше. Ще з вересня минулого року фронт в Білорусі застиг майже на самому кордоні, в районі Мозиря тільки на кількадесят кілометрів на південь відступивши. Впевнившись в безперспективності свого наступу в цьому краї, через поліські ліси та болота, радянське командування знімало з цього напрямку танкові і механізовані частини, важку артилерію, гнало до Білгороду і Воронежу, на Дон і Кубань, маршові батальйони і роти – там росіяни весь час намагалися наступати, москалі знавісніло кидалися на українську оборону, і досягали почасти локального успіху, там йшли важкі криваві бої, в тих боях радянські війська втрачали танки, артилерію; за день стрілецькі дивізії, бувало, викошувалися в пень українськими кулеметниками і артилерійським вогнем. А потім радянський наступ видихався, ворог, просунувшись на п’ять-вісім кілометрів і поле бою захарастивши спаленими танками і сірими шинелями вкривши, переходили до оборони. І в момент цей ми завдавали свого удару. Як правило, росіяни оборону не готували, наші танки і мотопіхота проривали лінію мілких окопчиків і виходили на оперативний простір. Там по п’ятнадцять-двадцять кілометрів на добу війська наші проходили і за ними слідом авіація встигала. Крім того, глибина наступу рідко перевищувала сто-сто п’ятдесят кілометрів...

В Білорусі ж з початку війни таких бойовищ не відбувалося, в порівнянні з південними радянськими фронтами тут стояло відносне затишшя.

Тут, в Білорусі, прорвавши оборону росіян, механізовані з’єднання Вісімнадцятої армії в перші дні наступу сильного опору не зустріли: противник так само, як і на півдні, до оборони серйозно не готувався, якихось резервів у нього в глибині не було – все забрали білгородські та донські степи. Тому вперше в бій зі значними силами противника військам генерала Даниленка вступити довелося вже на підступах до Могильова, куди радянське командування, зрозумівши, звідки йде загроза, спішно перекинуло з Прибалтійського фронту танкові і стрілецькі з’єднання.

А з’єднання ці готувалися завдати удару по арміях країн Балтії і Республіки Грумант. Тільки замість наступу довелося росіянам витрачати танки і стрілецькі дивізії в контрударах по українським військам, які почали свій наступ в Білорусі. Крім того, відбираючи потрошку в ударного угрупування то одну дивізію, то другу, рішучої зміни обстановки на свою користь росіянам досягти не вдавалося.

І радянському командуванню залишалося одне – значно ослабити Прибалтійський фронт, перекинути в Білорусь механізовані і стрілецькі корпуси. Це означало відмовитися від ретельно підготовленого наступу в Латвії. І, отже, такі прекрасні плани командування радянського покінчити з прибалтійською проблемою втрачали будь-який сенс.

Але й наші плани зазнавали, під впливом протидії противника, суттєвих змін. Замість стрімкого ривка, як планувалося в наступній за Могильовською армійській операції, до Бєшєнковичів доводилося частину сил спрямовувати для парирування можливого удару з заходу, з боку Мінська. Можливим, хоч і менш ймовірним, був також і удар з півдня, від Мозиря. І така розбіжність в напрямках розвитку наступу, що намітилася після звільнення від російських окупантів Могильова, становила загрозу вже для українських військ. І саме про це говорив Даниленко командувачу фронту, доповідаючи обстановку в смузі армії...

- Головна задача армії на сьогоднішній день, – сказав, прощаючись, Герасименко, – продовжувати рухатися на північ, назустріч військам прибалтів. Ще сьогодні ввечері дивізії Шостої армії Лялюшенка змінять корпуси Сагайдака і Демиденка. Якщо ви будете діяти так само, як і до звільнення Могильова, за три, щонайбільше, п’ять днів котел в Білорусі захлопнеться. Зичу удачі, генерале. Вам і вашим військам...

***

...Знову роті лейтенанта Зайченка випадає їхати на танках.

Сміється білозубо командир танкової роти.

- Здоров будь, лейтенанте Вітя! – Вітається з Зайченком лейтенант Сашко Халаменюк.

- І ти не хворій, лейтенанте Сашко! – Міцно тисне руку танкісту лейтенант Віталій Зайченко.

Злітає попереду зелена ракета – сигнал “По машинах”.

- Що, піхото, прокатаємося до Західної Двіни?

- Прокатаємося! – Ревуть мотори танків і автомобілів, брязкають гусениці.

Йдуть танки, бронетранспортери, вантажівки, тягачі з величезними гарматами на причепі. Вони йдуть по болотистим балкам, важко перевалюються через обривисті схили, по лісам, по байракам, мчать по зеленій трав’янистій цілині, яка смарагдово відсвічує в сонячних променях.

Проходить день, наступає ніч, а танкісти не виходять зі своїх машин. Весь час – вперед і вперед! Вже дві доби без сну, без відпочинку. В один безперервний ланцюг байраків, напівспалених сіл, розбитих і розчавлених машин, кинутих ворогом, злилися дороги наступу. Вже десь позаду залишилося полотно залізниці Орша-Лепель, залишився всього один перехід і вийдуть українські танки на берег Західної Двіни поблизу Бєшєнковичів.

В танковому потоці йде разом з усіма “двадцять сьома”. Десятки машин стрімко рухаються дорогою. Ревіння їхніх моторів ненадовго припиняється тільки на коротких привалах. Піднявши кришку люка, сержант Іванько дивиться вперед. Вітер б’є в обличчя, різкий, холодний, осінній. Проте Сашко навмисне підставляється під його удари. Сержант так втомився, що сон зборює його.

На другу добу після звільнення Могильова йому стало здаватися, що він все життя тільки те й робив, що мчав вперед, в безперервному русі, в гуркоті гарматної і кулеметної стрілянини; відчуття постійної небезпеки до краю загострило нерви, одночасно притупивши їх. Він відчував небезпеку, що чатувала на нього, так, ніби броня стала його шкірою і кожен удар по ній викликав фізичний біль. І все-таки він вперто йшов назустріч цій небезпеці, і кожного разу це була боротьба не лише з ворогом, але й з самим собою...

А росіяни тим часом намагаються вивести свою техніку з-під удару. На північ і схід по дорогам Оршанського узвишшя розтяглися ворожі колони. Важко повзуть на північ машини росіян, завантажені снарядами, вантажівки з червоноармійською піхотою, тягачі з гарматами...

Для прикриття відходу радянське командування залишає заслони із штрафників. Але це смертники... Тільки й ціною власного життя їм не втримати стрімкого наступу українських військ.

Танк починає здійматися на пагорб. Іванько бачить його вершину, там зенітна батарея росіян. Артилеристи викочують зенітки на відкриті позиції. Ще півхвилини – і снаряди вибухають серед танків. І потрібно поквапитися відповісти вогнем на вогонь. Зустрічний вогонь все знавісніліший, все густіший...

Зовсім нелегко, на ходу, вцілити в ворожу гармату. Ще важче знищити її першим пострілом.

Ось спалахнув сусідній танк, густий струмінь диму потягнувся вгору і вітер поволі став розносити його над рівниною; закрутилася на місці, втративши гусеницю, машина командира першого взводу.

Танки штурмують пагорб з двох сторін. Передні машини запалюють димові шашки і біляста пелена швидко розповзається по землі. В ній ховаються танки наступаючих.

Двадцять сьома йде в сметанній білизні і тільки яскраві спалахи пострілів пробивають покривало димного тумана. “Механік, оберти! Оберти!” – гарчить по внутрішньотанковому зв’язку сержант і в цей момент машина вискакує з димної хмари. За якісь двадцять-двадцять п’ять метрів стоїть ворожа зенітна гармата. Ще секунда – і постріл впритул розкрає броню “двадцять сьомої”. Це безцінна секунда! Втратити її – втратити життя! Але механік встиг зреагувати, спрацював важелями та педалями – і під гусеницями заскреготіла сталь, танк здибився, підминаючи під себе гармату, і важко сповз, майже обвалився, донизу. Екіпаж труснуло, боляче вдарило головами об броню, навіть ребристі шоломи не врятували від болю.

А розчавлена ворожа гармата, вдавлена в землю, залишалася позаду...

Передовий загін Сорок п’ятої дивізії генерала Кучерявенка долає пагорб.

Низько над землею пройшли з нашого боку літаки, штурмовики і винищувачі, що підтримували з самого початку дивізію, яка в прорив ввійшла. Та на північному сході глухо гримотіли важкі артилерійські калібри, небо там, димне і темне від порохового гару, осявалося неясними спалахами-зірницями.

Попереду в блакитній імлі на північному березі видніються будиночки самотнього білоруського хутора. Місцина тут болотиста і хутір на узвишші стоїть. Зветься хутір Верхнє Кривино. І річечка перед хутором, теж Кривилинка на ймення.

Шосе, що на Бєшєнковичі йде, по мосту через річечку перескакує і поряд з хутором цим пролягає. І радянська зенітна батарея, яку українські танки в землю білоруську впрасували, не просто так на протилежному березі стояла. Вона прикривала шосейний міст, що береги багнисті цієї річечки з’єднував.

І наказ у передового загону захопити міст цей. Висадять росіяни міст в повітря – надовго перед річечкою Кривилинкою дивізія затримається. Не допоможе батальйону і досконала інженерно-саперна техніка його, чисельна та потужна. Надто вже береги в цієї річечки грузькі та багнисті. Потоне техніка саперна в такій драговині, все вручну робити потрібно – а це час втрачений. А на війні втрачений час – на вагу солдатської крові...

Танки вийшли до Кривилинки широким півкільцем і призупинили свій розбіг, очікуючи розпорядження командира з’єднання. І радист напружено вслухався в ефір, в його шерех і тріск, побоюючись пропустити наказ. Праворуч, біля обочини дороги купчилися машини росіянами кинуті і спалені – результат роботи нашої авіації. Вони стояли почорнілі, обвуглені і здавалися ще чорнішими від ніжної жовтизни довколишньої природи – середини осені як-не-як.

Прийшло повідомлення, що годину тому танкісти полковника Гетьмана з’єдналися з передовим загоном танкової бригади литовців. “Десь тут?” – сержант Іванько обвів поглядом горизонт. Йому не вірилося, що вони майже прийшли і ось-ось зустрінуться з військами союзників.

Але що це там, вдалині? Чи не перші машини, що йдуть назустріч українцям з литовського боку? Ні. Вони непорушні. Це всього тільки кілька підбитих ворожих Т-37. Ще далі стоять два Т-26. Внутрішніми вибухами з машин зірвало башти і вони валяються обабіч, схожі на величезні броньовані каструлі з довгими стволами-ручками. Праворуч від хутора розбита штурмовиками батарея зенітних автоматів. Їхні тонкі стволи задерті вгору, як морди псів, що виють тоскно і розпачливо, кинуті хазяями напризволяще. Навколо лише мертва пустка. Тільки там, де дорога вигинається, горять будівлі хутора і вітер відносить геть важкі пасма багрово-чорного диму.

- Наказано рухатися вперед, до мосту! – Лунає в шоломофоні голос стрільця-радиста.

- Механік, вперед! – Сашко продовжує стояти в люкові.

Танки мчать все швидше і швидше. Широкою дугою виходить батальйон на берег Кривилинки. Протилежний берег також наповнюється танками – впереміжку українські Т-44 і російські “тридцятьчетвірки”, КВ і самохідні гармати. Над машинами прапори з емблемами литовської армії і Республіки Грумант.

Танк командир батальйону, збивши дротяні рогатки на шосе, пре напролом по мосту, а йому назустріч – важкий радянський КВ з прапором Республіки Грумант над баштою.

- Наказано зупинитися! – Повідомляє Антон Горошко новий наказ комбата.

Ще з учора до всіх екіпажів доведено наказ: при зустрічі з союзниками дати вздовж фронту серію сигнальних ракет: дві ракети білого вогню і дві зеленого. У відповідь мають здійнятися так само вздовж фронту двічі по три ракети зеленого вогню.

“Молоти” завмирають на березі Кривилинки. Хвилина, друга... І ось над баштами танків на тому березі здіймаються і летять вздовж фронту серії ракет зеленого вогню по три зірки в кожній. В той самий момент, коли вони зі святковим тріском розсипаються над болотистими берегами білоруської річечки, над українськими танками звиваються ракети у відповідь: по дві білого і зеленого вогню.

Хтось на тому боці кидається у воду – шукати брід. І за якусь хвилину-дві дві “сорокчетвірки” одна за одною повільно вповзають у річечку і, аж по самі надгусеничні полички у воді, долають брід. І з нашого боку рушили до річки танки, і слідом “двадцять сьома” рвонула вперед. Стрибають десантники у воду, намацують брід, і машина, глухо рокочучи дизелем, виповзає, вся в жабуринні, на північний берег.

Промайнули зруйновані будівлі хутора, повалений, плетений з хмизу тин, розбитий хлів, зритий снарядними, а, можливо, бомбовими вирвами город біля розваленої вибухом хатини. Біля крейдою біленої хатини зупинилися один проти одного Т-44 і “Молот”. Поряд з колодязем з поламаним журавлем танки зустрілися і командири одночасно вискочили зі своїх машин. Танкісти, брудні, збуджені бойовим успіхом і близькістю смерті, шумно, з насолодою вдихали прохолодне осіннє, з запахом трави та річкової ряски, повітря, їм здавалося воно особливо п’янким після маслянистої чадної духоти танкового нутра.

- Здорово, козаче! – Так тисне Сашка в сталевих обіймах здоровань-вікінг, аж ребра тріщать.

- Здравствуй, балтиец! – І кістки у вікінга від ручиськ Іванька крекчуть не гірше.

Їм хотілося сказати якісь особливі, хороші слова, але вони не знаходили їх. І тільки хлопали один одного по спині, по плечам, трясли руки один одному від радості і повторювали: “От, здорово-то, га! Ну що ти скажеш! Зустрілися-таки! Га?”, а навкруги також кричали всі та обнімалися.

Вся напруга жорстоких боїв, вся гіркота втрат, втома від безсонних ночей, нескінченних маршів були забуті в цю хвилину. Була тільки радість зустрічі, одне загальне щастя.

Танкісти, зсунувши на потилиці чорні ребристі шоломи, зайшли в дім і там командир “двадцять сьомої” дістав зі свого комбінезону обшиту сукном баклажку. Жінка, в ватянці, в здоровенних розбитих чоботях, поставила на стіл глиняні келихи-чарки тремтячими руками.

- Ой, ми уже не думалі у живих застацца, як сталі гармати біць, як сталі біць, як сталі... Ми у склєпє дзвє ночі і дзєнь прасядзєлі...

Велетень-вікінг пошурував у своєму комбінезоні і дістав довгасту банку з ризькими шпротами і шмат фінського сервелату, дбайливо загорнутий в коричневий обгортковий папір.

- От бачиш, – звернувся Іванько до Литвиненка, – і закуска є.

Механік дістав ножа, одним рухом зрізавши бляшану кришку.

Випили по чарчині і всіх охопило щасливе блаженство.

- От що значить з’єдналися – ваша закуска, наша горілка.

Це визначення всім сподобалося і танкісти, сміючись, повторювали його, охоплені дружнім почуттям один до одного...

9

...Батальйон під кінець ночі вийшов в очікувальний район – ніхто не мав сумнівів, вдосвіта танки ринуть у новий наступ, а поки – підготовка техніки. Командира другого взводу закрутила-завертіла знайома атмосфера: перевірка машин, підготовка їх, організація польової служби. Все, чим жив взвод, що робив, стягувалося в тугий вузол, бо два його танки, – “двадцять шоста” машина згоріла два дні тому, – і їхні екіпажі складали бойову одиницю, сила в міцність якої ось-ось знову наразиться на жорстоке випробування.

Командир роти повернувся десь за годину і негайно викликав обох взводних командирів. Лейтенант Головченко прибув до командирського танку разом з комвзводу-три лейтенантом Ісаєнком. Командир першого взводу згорів разом з екіпажем ще до взяття Могильова і першим взводом командував сам командир роти. Та це для старшого лейтенанта Халаменюка не було обтяжливим. В третій роті після боїв всього сім машин налічувалося і від першого взводу залишився тільки один “двадцять третій” танк.

Рівним твердим голосом командир роти почав доповідати обстановку. Командири взводів наносили на карти розташування противника, який кинув маси військ в “смоленські ворота”, і зараз армади його танків та моторизованої піхоти повзли вздовж північного берега Дніпра і південного – Західної Двіни, розтікаючись між Смоленськом і Веліжем. 323-й батальйон важких танків, діючи в авангарді Сорок п’ятої моторизованої дивізії отримав задачу форсованим маршем висунутися назустріч противнику, який наступає з району Ярцево і підходить зараз до Смоленська, де росіяни висадили посадочний десант і утримують переправи через Дніпро. З метою затримати українські війська радянське командування безжальною рукою кинуло в бій з’єднання не тільки фронтової, але й дальньої авіації. І з учорашнього вечора йшли запеклі бої за панування в повітрі.

- Наша рота, – спокійним рівним голосом продовжував Халаменюк, – є головною похідною заставою батальйону. Лейтенант Головченко, ви із взводом будете діяти в головному дозорі.

- Єсть! – Лейтенант задоволений: хоч і невеличка, але самостійність.

Але ротний суворо нагадав про дійсність: попереду невідомість і танкістам знадобиться гранична уважність і обережність. І той, хто йде попереду – голову в пащу звіру засовує, сам лізе в самісіньке пекло.

- Що ж, хлопці, подивимося, кому з нас поталанило більше. Врешті-решт, талан – це всього лише вміння робити свою справу. І хто може передбачити в бою, де воно виникне, оте саме пекло. – Сказав наостанку Халаменюк. – Техніку перевірте як слід. Питання є? – Глянув суворо. – Питань немає. По місцях!

...Над дальніми пагорбами і попелястими долинами, над темними перелісками і лісами сходила червона куля вранішнього сонця. Сонце, ледь здійнявшись над горбкуватим горизонтом, вже легенько сколихнуло осіннє холодне повітря – над лісом та долом повіяв легенький вітерець – і пагорби, що в ранкових сутінках здавалися величезними, враз стали нижчими, ніби їх нещадно придавило обвалом проміння свого денне світило.

В променях сонця, що тільки-тільки підняло свій краєчок над горизонтом, на мить металом блиснули голки, вони летіли в бік сонця, яке сходило. Наші штурмовики, що йшли на Смоленськ, вже зустріли світанок нового дня. А тут, на землі непомітно піднімався ранковий вітерець, він тонко задзвенів антеною командирського танку, заторохтів порожнім бадиллям обабіч дороги, листям сухим дерев придорожніх тоскно зашурхотів. І це тоскне шурхотіння серед досвітніх сутінок тільки посилювало відчуття дрібноти власної в лісовому безмежжі серед великого руху людей і заліза, яке розпочиналося в цьому безмежжі.

За півгодини почався марш, рушив вперед головний дозір, здригнулося, в суглобах, тіло танкової роти, колона поповзла, набирала швидкість і марш цей весь був в передчутті близького зустрічного бою...

Рота йшла на схід, десь праворуч за пагорбами вгадувалася волога прохолода Дніпра. Вітер посилювався, звихрював пил, засліплюючи механіків та колону демаскуючи. І Халаменюк наказав поза путівцем рухатися, по траві прив’ялій, бездоріжжям. Але пішли бездоріжжям – впала швидкість, “Молоти” і так по рівній твердій дорозі ледь тридцять п’ять кілометрів на годину витискують, а тут пленталися на другій передачі, кілометрів п’ятнадцять. Танки дозору тим часом кілометра на півтора від роти відірвалися.

Коли виїхали на високий пагорб, за яким на менших пагорбах розкинувся хутірець, побачили, що за кілька кілометрів, де сходилися під кутом горбисті пасма, ходили по колу наші чи то штурмовики, чи то легкі бомбардувальники. Ген над краєм далекого лісу, який підступав до самої дороги, літаки по черзі пірнали вниз і зникали в серпанку димному, що над горизонтом піднімався високо. У командира двадцять сьомої машини тоскно занило серце: “Коли зараз будемо плестися всліпу, ми в пастці. От вимахнуть з-за пагорбів з гарматами напоготові, і від нас тільки дим з металобрухтом залишиться...” І заспокоював себе сержант Іванько: до рубежу ймовірної зустрічі з противником не менше години ходу.

Лунає в ефірі команда і танк Головченка збільшує швидкість. Дві машини дозору наблизилися до вершини кута, утвореного тими спадистими висотами. А ген позаду і ротна колона також пішла жвавіше.

Сержант Іванько віддав наказ механіку і “двадцять сьома” швидко виповзла на скат висоти, зупинилася за гребенем, так, щоб тільки голова командира, яка здіймалася над баштовим люком, височіла над гребенем висоти, ніби один з багатьох каменів, які лежать на пагорбах. Сашко стривожено вдивлявся в бік стовпа куряви і дістав бінокль... В вісім разів збільшений лінзами простір вразив його своєю пустельністю. І він побачив, що над похилими спинами височин, добре видимі на фоні дальніх лісів клубочилися, текли, неквапливо піднімаючись в небо, туманно-сірі смуги пилу. Вірна ознака: йшли радянські “тридцятьчетвірки”, це їхня особливість, такі стовпи куряви здіймати. З прогалини, що була між дорогою і лісом, виповзали на луг, який поріс дрібним кучерявим лозняком, танки – маленькі, димні коробочки. Одна, дві, три, чотири... п’ятнадцять... сорок дві... “Так і є, Т-34” – машинально відзначив Іванько. Досвідчене око навіть на такій відділі безпомилково визначило тип машини. Батальйон радянської танкової дивізії налічує п’ятдесят чотири машини: три роти по сімнадцять танків, кожна рота – три взводи по п’ять машин. Отже, батальйон неповного складу йшов назустріч. Чому неповного? Оті високі чорні дими над краєм лісу пояснили все... Наші літаки атакували колону радянських танків, але ті, попри втрати, все-таки прорвалися. Долинув... чи тільки вчувався... гул потужних танкових двигунів: він накочувався, рівний, пружний, всепоглинаючий...

Сержант перевів погляд ліворуч, розглядав низинку, що димувала вихлопними газами танкових дизельних двигунів і пилом, піднятим гусеницями радянських танків, – там також з-за лісу витікав такий самий, навіть щільніший, потік сірих димних коробочок – п’ятдесят чотири машини. Ще один батальйон “тридцятьчетвірок” тільки вже повного складу рухався назустріч третій роті паралельним маршрутом.

Командиру “двадцять сьомої” навіть подих перехопило від хвилювання, ледь уявив собі, яка ж то сила пре на них, коли паралельними дорогами два танкових батальйони йде в авангарді. Не менше дивізії!

Зустрічні колони танків росіян йшли паралельними маршрутами в кілометрі одна від одної, йшли на повній швидкості, впевнені, як і танкісти Халаменюка, що до противника далеко. Але ж їхня розвідка чи дозори можуть ховатися за висотами! Ні, вони неодмінно там ховаються! Значить, роті готують кліщі!

Це просто щастя, що роту від росіян ховали ці самі пагорби! Але смуги пилу насувалися з правого і лівого боків, і разом з ними насувалася біда. Ще п’ять, максимум, сім хвилин і ворог виявить роту, тоді йому досить тільки повернути танки і дати волю гарматам. І сержант уявив, як ламаються похідні колони і розходяться віялом бойових порядків танки, шмагаючи роту перехресними трасами бронебійних снарядів.

- Попереду, тисяча метрів, дві колони танків противника. Курс зустрічний! – Виник в навушниках квапливий голос командира дозору. Очевидно, Головченко не очікував так швидко зустріти росіян, так само, як і Іванько, ось і зривався голос у лейтенанта, видавав його збентеження і спантеличенність.

Але ще є час, ще можна стрімким кидком праворуч чи ліворуч вийти з-під розстрілу. Іванько розвернув назад командирську башточку, впевнений, що танки Халаменюка розгортаються в бойову лінію, готові прийняти бій з радянськими танками, і ледь не закричав розпачливо від несподіванки – рота, замість збільшити швидкість і зайняти оборону, застигла непорушно на курній дорозі. Танки стояли вздовж узбіччя, вхолосту молотячи дизелями, разом з танками роти і дозор попереду залишався непорушним.

Сержант Іванько не вперше бачив, як розгортається в бойовий порядок і як націлює свій жахливої сили удар по слабкому місцю нашої оборони радянський танковий кулак, щоб рубежі, українськими військами зайняті, проломити і врубатися в глиб нашої території настільки, наскільки вимагав наказ, в штабах росіян складений, а потім з’єднати вістря прориву з групою, що наносила удар в іншому місці. Але чи тут завдається цей удар? Втім, питання ці непокоїли Сашка підсвідомо, тому що, навіть точні відповіді ніяк не полегшували його становище: від нього, власне, нічого не залежало. Незримою птахою метався перед очима відчай: всіма частинками тіла він відчував невмолимий хід часу і кожен змах крил птахи тієї відбирав якісь долі секунд, цими секундами вимірювалося існування третьої танкової роти, і ті крила безжальні не знали утоми і зупинки, вони летіли і летіли кудись в один бік, і лет їхній незворотний, як сам плин подій...

- Я – “Береза-двадцять один”! – Голос ротного в навушниках змінений модулятором радіостанції, від цього тонким і противним здавався. – Я – “Береза-двадцять один”! Другій дозорній машині на повній швидкості вперед! “Береза-двадцять сім”, стати на гребені лівої висоти і запалити димові шашки. – Голос ротного ще звучав у шоломофоні командира танку, а з вихлопної труби “двадцять сьомої” стрельнув тугий сувій чорного диму і танк, нарощуючи швидкість, пішов на підйом, назустріч лівій ворожій колоні.

- “Береза”, всім, крім “Двадцять П’ятого”, вперед! – Рота, підкоряючись голосу ротного, рушила, її довге, суглобисте тіло здригнулося, поповзло, прискорюючи і прискорюючи хід, по слідах дозору...

Литвиненко ввімкнув першу передачу, вів машину обережно. Самий по собі узвіз не такий вже й крутий, але є на ньому увал, що нічим не поступається ескарпу[39]. А перешкода ця підступна! Долати ескарп потрібно під прямим кутом, і лиш тільки гусениці торкнуться його, плавно збільшити подачу палива, щоб машина піднімалася без ривків, інакше заглухне двигун. Але увал – не кам’яна стінка на учбовому танкодромі, він не рівний, прямо промоїна, іти прямо – гусениця при підйомі ковзне – земля-то сира! – і танк скотиться назад. Вмить зметикувавши, Іван вів машину на перепону з невеликим розворотом ліворуч, так, щоб права гусениця проминула промоїну. Він весь скам’янів, поки танк, задираючи носа, ліз на підйом.

- Не підведи, рідна! – Литвиненко вів “двадцять сьому” вгору схилом, він не бачив нічого, крім осіннього блакитного неба. Не підвела сталева гусениця, не ковзнула на перепоні. На якісь долі секунди “Молот” завис, відірвавшись кормою від ґрунту, перевалив центром ваги через увал, полегшено загудів дизелем. І в той же момент Литвиненко негайно зменшив подачу пального – в іншому разі богатирська машина без навантаження ревоне мотором, зробить стрибок, вдариться всією вагою і двигун заглухне.

Передні котки лягли плавно на землю, тепер – швидкість і швидкість! Могутній дизель радісно горлав про свою удачу – він витягнув багатотонну машину на вершину, зробив все, що вимагалося від нього. В його гулі механіку ніби вчувалися слова: “Ти тільки подружись зі мною – ще й не того досягнеш!”...

Зовсім інші думки були у командира танку. Сержант Іванько розумів, їхню машину, їхній екіпаж ротний приніс в жертву – тут, на вершині, “двадцять сьома” ставала мішенню, і жити їм лічені хвилини. А бути жертвою не хотілося і він гарячково шукав очима найменше укриття, найменшу ямку, де можна хоча б корпус танка сховати. І доля була на боці “двадцять сьомої”, все ще посмішкою своєю їй посміхалася.

- Механік, праворуч, в промоїну! – В долі секунди сержант угледів виїмку, очевидно, тут колись росло дерево, яке чи то вивернуло вітром, чи то від саме старості впало, але після нього залишилася досить простора яма, де можна було б сховати корпус двадцять сьомої машини. Зараз по них буде лупити в півсотні стволів цілий танковий батальйон, але коли над землею видніється тільки башта, ще спробуй, влучи!

Важкий танк заповз в яму, тільки корма підіймалася над землею. Литвиненко натиснув на щитку кнопку димопуску, над кормою вибухнув чорно-сірий султан диму, округлився густою хмарою. Третя рота бачила, як хмара ця стрімко росла, витягуючись за вітром непроглядною рухливою стіною. І з-за ближнього краю цієї стіни в бік колони радянських танків рвонулося засліплююче простирадло полум’я, ще одне, ще одне, ще... До танкової колони не більше восьмисот п’ятдесяти метрів, окутаний димом танк не жилець, і екіпаж квапився завдати росіянам втрат, поки відлічує доля танкістська останні миттєвості життя їхнього. Димова завіса від запалених на кормі танка двох димових шашок – а кожна з них, як двохсотлітрова бочка з пальним! – текла, гнана вітром, розділяючи праву та ліву колони ворожих танків.

Димова завіса буде існувати ще хвилин п’ять, щонайбільше – сім, і поки існує ця запона, старшому лейтенанту Халаменюку нічого боятися лівої колони “тридцятьчетвірок” – вона засліплена димом і вогнем підтримати сусіда не зможе. А це значить, що перехресного розстрілу роти не буде. А ротний тим часом зчепиться з правою колоною росіян, бій буде рівний, а тут все залежатиме від вправності екіпажів.

П’ять хвилин в танковій війні – величезний час. Слідом за ГПЗ йде а авангарді моторизованої дивізії танковий батальйон, а з батальйоном важких танків жарти кепські. На це розрахунок був. Халаменюк за ці п’ять хвилин рівного бою без вагань віддав машину і п’ять життів. І вони мають забезпечити умови для перемоги батальйону! Хоча б це коштувало життя другій роті. Бо інакше і старший лейтенант Халаменюк, і майор Свірьопкін мають відмовитися від великого і страшного права – кидати людей на смерть!

Рота досягла підніжжя пагорбів в їхньому тупому куті і самотній танк дозору злився з колоною, загуркотів попереду. Рішення було прийняте, справа почалася і її вже нікому не зупинити! За якусь мить танк лейтенанта Головченка вигулькне на гребінь і Халаменюк зупинить його, в русі розверне роту праворуч і вся її лінія, весь її нищівний правий фланг з розмаху, ніби пудовий молот, ударить по колоні росіян.

Зараз вітер дме противнику прямо в лице, відносить пил, що піднімають гусениці і вентилятори радянських “тридцятьчетвірок”, назад – і видимість вперед у ворога відмінна! Потрібно позбавити його цієї переваги! Пил, цілі хмари його, що зливаються в сиву стіну, тягнеться за броньованими машинами росіян, стіна ця ховає все, що позад них, вона ніби справжня димова завіса. Ще тільки отримавши повідомлення про зустріч з радянськими танками, Халаменюк поздоровив себе з тим, як передбачливо він домовився з майором-артилеристом про постановку димової завіси. І думка сяйнула, як спалах блискавки. Думка затьмарила всі інші і інша зовсім команда полинула в ефір.

- “Акація-1”, – це позивний дивізіону 155-мм самохідок, – поставити димову завісу глибиною три тисячі метрів. Координати... – По команді командира дивізіону снаряди лягли бездоганним рівним ланцюжком вздовж польової дороги і сиво-жовто-сірий дим, гнаний вітерцем, поповз навскоси стіною по полю.

- Я – “Береза-двадцять перший”! – Ось і роті час діяти. – Всім – вперед! Гармати на правий борт!

Чи очікував ворог, що рота половинного складу, всього лише шість машин, яка щойно втратила танк і екіпаж, охоплена з флангів, майже приречена на знищення, сама кинеться в сталевий зашморг?

І рота кинулася, а зашморг не затягується! Командир роти насадив на удавку росіян відразу два вузлика – ліву колону “тридцятьчетвірок” засліпив димом дозорного танку, а від правої прикрився стіною поставленої артилеристами димової завіси і чимчикує тепер між ворожими танками, ніби коридором з непроникними стінками кам’яними. Нехай спробують по ньому стрельнути! А Халаменюка з його шістьма танками потрібно ще розгледіти і розпізнати. Москалі знають одне: навпроти – свої! А йому-то нікого розпізнавати не потрібно! У нього і праворуч, і ліворуч – тільки ворог! Для нього кожен, хто з-за диму висунувся – ціль! Так він росіянам і в тил, чого доброго, проскочить! Тоді москалі самі між двох вогнів опиняться!

І мовчав супостат клятий, мовчали його гармати. Не розуміючи ще що там та до чого, швидкість танки радянські уповільнили і перешиковуватися в порядок бойовий почали невпевнено якось та нерішуче. Повзуть вздовж дороги сиві пасма, гримлять десь збоку танкові гармати, тільки що воно там за сивого диму стіною, який розпатланою, повзучою хмарою насувався туманом летючим, невтямки було радянським командирам. Щоб розібратися, час потрібен. А його не було. І тому танкістам радянським ніякої команди, яка б обстановці відповідала, ніхто в радіоефір, на матюки зриваючись, не прокричав хрипким голосом.

А головні сили українського батальйону – он вони, на горизонті, мчать щодуху, наскільки ґрунт дозволяє. І комбат в ефір уже кричить на все горло: “Тримайся, Сашко, тримайся, рідненький! Я йду!!!”

От що значить відповідно до обстановки діяти, бути зрячим. Бо знав обстановку старший лейтенант Халаменюк. І коли рота за хмарами димової завіси перевалила за гребінь смуги висоток, коли інтуїція ротному підказала, що танки його і радянської колони порівнялися, він зробив крок свій наступний.

- “Береза”, всім – праворуч! – Танки круто розвернулися і коротка колона миттю перетворилася в нерівну броньову шеренгу. Дим зносило навскоси від українських танків, і ось-ось з’являться з-за цієї пелени чужі броньові коробки: вони не зможуть першими відкрити вогонь, знаючи, що навпроти – свої і боячись розстріляти їх. І буде три-чотири секунди у навідників наших, щоб по росіянах вогонь відкрити першими. А снаряд бронебійний танкової гармати “Молота” за секунду тисячу сто метрів пролітає. Голос ротного зміцнів і на високій хвилі дзвенів в ефірі. – Вогонь відкривати самостійно!

Попереду, на лівому фланзі глухо стукнула гармата і великі простирадла вогню – руді, червоні, помаранчеві – застрибали веселими пустотливими жабками вздовж фронту роти. Машина командира роти промчала крізь хмару куряви, здійняту пострілом, і він побачив на половинній дистанції прямого пострілу танкової гармати сплутані передбойові порядки чужих танків і за ними – невеличку колону бронетранспортерів, з яких квапливо сипалася російська піхота.

Більшість “тридцятьчетвірок” горіла.

На такій відстані 114-міліметровий снаряд “Молота” наскрізь прошиває радянську “тридцятьчетвірку”, пробиває середній танк від лобового листа до корми, від борту до борту, башти танкові зриває з погону і відкидає їх геть на десяток метрів. А от вогонь у відповідь даремний на такій дистанції – пробити сто двадцять міліметрів лобової броні українського важкого танку російські гармати тридюймові не в змозі. В жовто-сірому пилу, в кіптяві чорного диму палаючих машин, в білих спалахах вибухів і багряних язиках полум’я безтямно рухалися танки і металися фігурки людей.

- Механіки, оберти! – Вимагав голос ротного в ефірі риком лютим і в спинки крісел втискувало танкістів в броньових коробках важких танків. І йшла в атаку друга рота весело та розбишакувато. Накочувався на залишки розбитої правої колони росіян вал роти нестримно. А позаду лютували гармати і великокаліберні кулемети – підійшов комбат і батальйон з ходу брав в кліщі ліву колону радянських танків...

Він був настільки швидкоплинним, цей зустрічний бій, що учасники його, з того, з російського боку, ті що вижили, почали усвідомлювати що та до чого тільки тоді, коли броньова шеренга українських танків прошила стрій ворожої колони наскрізь, мимохідь спаливши “тридцятьчетвірки” росіян. А піхотинці капітана Сташенка, спішившись з бронетранспортерів, почали зганяти кацапів в тісний гурт полонених...

10

...Двадцять третього жовтня, на п’ятий день після з’єднання українських військ з військами союзників в районі Бєшєнковичів, обстановка на захід від Смоленська кардинальним чином змінилася.

Для російських окупантів в Білорусі і на Смоленщині в жовтні сорок третього року створилася критична ситуація. З’єднання українських військ з військами союзників неминуче приводило до краху всього північного крила українсько-радянського фронту з катастрофічними наслідками для Радянського Союзу. В обороні ворога утворився пролом, закрити який, здавалося, у росіян не було ніякої можливості.

З 18 по 23 жовтня з’єднання Волинського, Поліського і Сіверського фронтів разом з військами групи армій “Балтія” на півночі вели з замкненим в кліщі угрупуванням радянських військ в Білорусі безперервні наступальні бої. Росіяни затято опиралися, не раз на окремих ділянках переходили в контратаки. Але до кінця дня 23 жовтня територія Білорусі, зайнята оточеними радянськими військами, скоротилася вчетверо, а саме оточене угрупування було розсічене на три нерівних частини. Найбільше військ зосередилося в районі Борисов, Толочин, на території, що не перевищувала сорока-сімдесяти кілометрів.

Командувач 2-го Білоруського фронту командарм другого рангу Кузнєцов очолив цю групу і відправив термінову радіограму в радянську ставку верховного командування, прохаючи дозволу на прорив з котла. Очікуючи на згоду радянської ставки, віддав наказ по військах свого фронту і також по арміям 1-го і 3-го Білоруських фронтів, які підпорядкував собі, готуватися до відходу на схід в напрямку Смоленська. На протязі трьох днів армії його групи – 42-а і 43-я армії 1-го Білоруського фронту, 37-а 3-го Білоруського фронту і 27-а, 28-а і 45-а армії 2-го Білоруського фронту – поспішно спалювали все, що неможливо було використати при прориві: запаси літнього обмундирування, тягачі і автомашини, які залишилися без пального, висаджували в повітря склади з майном, яке обтяжувало війська, знищували штабні папери.

Не відставали від військових й працівники партійних і радянських органів – двори обкомів та райкомів комуністичної партії, виконкомів обласних і районних рад перетворилися на вогнища середньовічної інквізиції: там спалювалися тонни паперів... Комуністи та їхні посіпаки приготувалися до втечі...

...Тільки ж ні! Так просто товариш Сталін свого нікому не віддасть! Він ще побореться!

Але для цього радянському командуванню потрібно було десь віднайти резерви.

Ситуація ускладнювалася тим, що Червона армія на сході Білорусі та на Смоленщині до жовтня сорок третього року не мала якихось військових формувань. І взяти війська для нейтралізації загрози, що з утратою Білорусі виникала, було нізвідки. Всі наявні дивізії, корпуси і армії воювали на півдні. Вони були давно втягнуті у важкі бої з українськими військами, знекровлені, знесилені і витягнути з тих м’ясорубок на південній ділянці українсько-радянського фронту більш-менш значні сили можливості не було ніякої.

А війська були потрібні, бо в жовтні сорок третього року в результаті прориву українських армій в Білорусі радянський фронт розвалився. В прорив стрімко ринули рухомі з’єднання українських військ, а назустріч їм з півночі, з Латвії завдали удару союзники Української Держави – армії країн Балтії і російської Республіки Грумант. На цей час резерви Сталіна були розтрачені в боях на сході України, на Дону і Північному Кавказі і в такий критичний момент закрити пролом в обороні росіянам було просто нічим.

Та ще й в тилах Червоної армії по всій Білорусі спалахнуло народне повстання. Без допомоги місцевого населення українським військам не вдалося б так відносно швидко просуватися по білоруській землі. Проти комуністів люди піднялися також і на територіях, де жило переважно російське населення – в західних районах Смоленської і Псковської областей Росії, на півдні Брянщині. Червона армія потрапила в становище окупанта на власній землі і під її ногами в прямому значенні горіла земля. Повсталі ловили, різали і вішали чекістів, комуністів і комісарів, розбивали їм голови, топили в ріках, озерах і болотах. Радянські полки і дивізії, набрані з місцевого люду, розсипалися, війська розбігалися по лісах або ж йшли в полон під оркестр, з розгорнутими знаменами та з усім належним озброєння і всією бойовою технікою.

Однак в “смоленських воротах” проти наступаючих корпусів Російської Добровольчої армії раптом стали стіною два новеньких, свіжих стрілецьких корпуси, укомплектованих відбірними солдатами, оснащені найновішим радянським озброєнням та бойовою технікою. Та й не прості були ті корпуси, а гвардійські, і в кожному було по три гвардійські дивізії з номерами суцільною чередою від 16-ої до 21-ої!

...Радянські гвардійські дивізії і бригади з’явилися пізньої осені сорок другого року, коли план радянського командування загарбати з ходу Україну провалився. Після важких наступальних, а потім оборонних боїв деякі стрілецькі дивізії отримали найменування гвардійських – за проявлену у боях з українцями рішучість в наступі і стійкість в обороні. Радянська гвардія утворилася в боях під Білгородом. 100-а і 127-а стрілецькі дивізії 24-ї армії Центрального фронту, яким командував тоді ще командарм другого рангу Жуков, були перетворені на 1-у і 2-у гвардійські стрілецькі дивізії. За рік війни до цих двох гвардійських дивізій приєдналося ще чортова дюжина і на середину жовтня їх було рівним числом п’ятнадцять...

Двадцятого жовтня сорок третього року за особистим наказом Сталіна був утворений Західний фронт. До його складу ввійшли п’ять загальновійськових і одна повітряна армії з резерву радянської ставки. Крім того, в район Смоленська було висунуто з особистого резерву Сталіна ще три загальновійськові армії: 29-у, 30-у і 31-у. Всі ці радянські армії: 29-а, 30-а і 31-а були сформовані з чекістів – частин прикордонних і внутрішніх військ, позавідомчої охорони, співробітників наркомату внутрішніх справ. На чолі новоствореного фронту Сталін поставив командарма першого рангу Жукова, свого заступника на посту верховного головнокомандувача радянських військ. Робота була саме для такої людини і верховний головнокомандувач радянських військ товариш Сталін не даремно поставив на чолі Західного фронту командарма першого рангу Жукова, свого заступника.

Заступником Сталіна Жуков став не після великих перемог, а після провалу трьох поспіль наступальних операцій Центрального фронту, яким командував з початку нападу СРСР на Українську Державу.

30 вересня 1942 року закінчилася Чернігівсько-Конотопська наступальна операція радянського Центрального фронту, яким командував командарм другого рангу Жуков. Наступ фронту завершився провалом. Війська Жукова фронт оборони українців не прорвали, нікого не оточили, навпаки, самі в оточення потрапили. Чернігівська армійська група генерал-майора Герасименка, перетворена після початку війни на повноцінну армію, розгромила правий фланг Центрального фронту, форсувала Дніпро і плацдарм на його правому березі захопила. В оточення під Черніговом потрапили і загинули три стрілецькі дивізії росіян.

До останніх чисел листопада тривала Харківська наступальна операція Центрального і Степового фронтів. Взяти Харків радянським військам не вдалося. За сто три дні наступу війська цих фронтів просувалися по 200-400 метрів на добу і вгризлися в оборону українських дивізії на двадцять-сорок кілометрів. За кожен кілометр росіянам довелося платити шістьма тисячами своїх вбитих і поранених солдатів. Загальні втрати росіян склали до двохсот п’ятдесяти тисяч вбитих і поранених. Дві тисячі літаків втратив даремно Жуков, спалив без толку три тисячі радянських танків, тисячі тонн пального і мільйони снарядів.

В грудні-січні йшла кривава друга Харківська наступальна операція росіян. Вона завершилася контрнаступом наших військ і визволенням в лютому сорок третього року Білгорода, який двадцять чотири роки знаходився під російською окупацією. Для радянських військ намітився котел в районі Курська. Однак в березні росіяни зібрали достатні сили, завдали контрудару і довелося відступати українським арміям майже до кордону. Був залишений Старий Оскол. Бойовище скінчилося в квітні сорок третього року.

А в кінці липня сорок третього року почалася Білгородська наступальна операція радянських Центрального, Степового і Південного фронтів. Вона тривала до 24 серпня, коли почався наш контрнаступ. І от 23 серпня сорок третього року захлинувся в крові черговий наступ радянських військ, а вже 26 серпня Сталін присвоює Жукову наступне звання командарму першого рангу і робить його своїм заступником. Не в сяючих перемогах проявляється талант Жукова і комуністичний вождь в Кремлі не за думки геніальні на вершини влади піднімає його: місяцями жене той сотні тисяч людей на смерть, і навіть з лиця не спав!

Так і на Смоленщині в жовтні драконівськими заходами паніка у радянських військах була подавлена, війська, які тікали, були зупинені, приведені в такий-сякий порядок, в районі стратегічного прориву українських військ був створений новий радянський фронт, підтягнуті свіжі дивізії, корпуси і армії. В третій декаді жовтня стрімкий рух українських і союзних військ в бік Смоленська загальмувався і зустрічні бої перетворилися у важкі затяжні бої за кожен рубіж, кожну траншею і кожну вогневу точку.

Але зупинити відступ і паніку в тилах було недостатньо. Росіянам потрібно було пробитися до оточених. В деталях поінформований про стан військ через своїх особистих представників, Сталін вагався: він перебував в скрутному становищі, але враховуючи обіцянку командарма першого рангу Жукова, пробити коридор до оточеного в східній Білорусі угрупування, наказав оточеним військам зайняти кругову оборону і битися до останнього солдата. Потім в штаб 2-го Білоруського фронту прийшла директива про проведення операції по деблокуванню угрупування Кузнєцова і прориву з боку Смоленська до оточених військ армій Західного фронту. Командарму першого рангу Жукову були підпорядковані понад сорок дивізій: тридцять стрілецьких, два механізованих корпуси – 5-й і 7-й – в складі чотирьох танкових і двох моторизованих дивізій, два танкових і механізований корпуси нової, бригадної організації, окрема[40] танкова дивізія, п’ять дивізій народного ополчення. Війська для Західного фронту перекидали з Сибіру, Московського і Забайкальського військовий округів. Крім того, рішення Сталіна утримувати східну Білорусь переслідувало і стратегічну мету – не дати встановити сухопутний зв’язок між Українською Державою і країнами Балтії, де спільно з естонцями та латишами воювала проти Радянської Росії Російська Добровольча армія і була сформована Російська Визвольна армія з радянських військовополонених.

Про все це командувачу української Вісімнадцятої армії повідомляла розвідка.

З цих повідомлень розвідки Даниленко знав, що противник проти нього серйозний. І поява двох гвардійських корпусів свідчила, що битва за Білорусь аж ніяк не закінчилася. Українці і їхні союзники виграли початкову стадію бойовища, але битва тільки-тільки вступає в свою вирішальну фазу!

25 жовтня “червоні маршàли” проти його Вісімнадцятої армії кинули в бій 1-у гвардійські армію у складі п’яти гвардійських стрілецьких дивізій на чолі з колишнім начальником розвідувального управління генерального штабу Червоної армії комкором Голіковим.

Армія була не проста – свіжа, повністю укомплектована особовим складом і бійці її – справжні гвардійці, як це було заведено ще Петром Першим, молодець до молодця! Армія найновішим радянським озброєнням і бойовою технікою була озброєна, найкращим людським матеріалом укомплектована, на її формування були обернені п’ять повітряно-десантних корпусів. Корпуси ці застосувати проти України радянським полководцям не вдалося – зенітні ракети і винищувальна авіація не залишали транспортним літакам жодного шансу для здійснення масового десантування в тилу українських військ, – тому їх перетворили на гвардійські стрілецькі дивізії.

Кожна така дивізія мала 11 780 бійців і командирів, три стрілецькі полки, артилерійську бригаду, до якої входили два артилерійських і мінометний полки, танковий, розвідувальний, інженерно-саперний батальйони, батальйон зв’язку, самохідно-артилерійський, винищувально-протитанковий і зенітний дивізіони, учбовий і медико-санітарний батальйони та інші підрозділи бойового і тилового забезпечення. Тільки в танковому батальйоні дивізії було 54 танки Т-70[41], крім того, ще 16 легких плаваючих танків Т-40 та 13 гарматних бронеавтомобілів в розвідувальному. Всього в дивізії налічувалося 83 броньованих машини.

В новоствореному Західному фронті налічувалося 426 тисяч солдатів і командирів, більше трьох тисяч танків, понад п’ять тисяч гармат і мінометів, його дії підтримують дві повітряні армії – всього до тисячі літаків. Це була значна сила, що обіцяла запекле бойовище на смоленській землі. Сили радянського Західного фронту значно перевищували сили українських військ і військ союзників, а разом з оточеними вони складали значну загрозу, яка може докорінно змінити результат Білоруської наступальної операції.

В ніч з двадцять другого на двадцять третє жовтня, ще обмірковуючи становище в Білорусі, Сталін наказав Жукову нанести деблокуючий удар. На світанку двадцять третього жовтня, створивши трикратну перевагу на своєму правому фланзі, Жуков завдав удару в стик між військами країн Балтії і Російською Добровольчою армією. Радянські танки ввійшли в прорив і двадцять четвертого жовтня вийшли на берег Західної Двіни в районі Веліжа. Ускладнилося становище і на півдні: ослаблені двотижневим наступом, після зустрічних боїв, українські війська відходили. Танкові частини росіян просувалися на захід, до оточеного в Білорусі угрупування. Нашою радіорозвідкою були перехоплені радіограми в штаб командувача оточених військ командарма другого рангу Кузнєцова: “Тримайтеся. Підмога близько. Ми йдемо...” Оточені війська росіян чекали сигналу на прорив з “котла” назустріч деблокуючим танковим з’єднанням...

***

...Під вечір четвертого дня після зустрічного бою з танковим батальйоном росіян командира важкого танку Т-3 “Молот” під номером двадцять сім старшого сержанта Іванька викликали до командира роти, повернувся він весь червоний, як варений рак, і скуйовджений, як горобець після бійки.

- Шикуйсь! – Прошипів він розсердженим гусаком своєму екіпажу, і коли четверо підлеглих вишикувалися біля машини, командир танку, пройшовся вздовж нечисленного строю.

- Йдемо у бій, хлопці. Машину заправити і прийняти боєкомплект! – Більше Іванько нічого не став пояснювати, тільки всі й без цього зрозуміли, що вільне тилове життя, до якого призвичаїлися, поки машина ремонтувалася, і до якого якось звикли за ці три неповні доби, закінчується.

Прийнявши і протерши снаряди, всі, крім старшого сержанта, якого знову викликали до ротного в заводоуправління, пішли в заводську лазню, де вимили заляпані снарядним мастилом руки і нашвидку випрали комбінезони. Одяг висихав у сушарці, а екіпаж топтався біля машини і висловлював здогади, куди підемо і чого їм чекати від долі. Та ще Лялько зітхав гірко, зауваживши, що вечеряти їм не доведеться...

Однак довго гадати не довелося, здалеку долинув шум: заводили танкові дизелі і цей гул став наближатися. З-за корпусу ковальського цеху Іванько з’явився і здалеку енергійно крутнув рукою: “Заводь!” Мимо, по розмочаленій гусеницями заводській бруківці, заповнюючи проміжок між цехами клубами спаленої солярки, вже гуркотіли три “Молоти”. Іванько тільки гукнув і його ледь-ледь почули в тому гуркоті:

- В машину! На дорогу до Любавичів! А там куди, я скомандую...

За хвилину важкий танк, гребнувши гусеницями по бруківці, вискочив на дорогу. Більше години, майже півтори, йшли в колоні інших машин. Крізь триплекси Іван Литвиненко нічого не бачив, крім корми танка, який курів пилюкою попереду, та дерев на узбіччях, що мигтіли обабіч дороги. Потім Іванько взяти ліворуч скомандував, якимось лугом вже на самоті йшли, проломилися крізь негустий лісок і машина вимчала на лисий пагорб. Попереду виднілася ділянка дороги, що оминала невеличке озеро, – можливо, то було болото, – мимо того самого ліска, який танк щойно проминув, і пропадала за очеретами.

Коли спустилися з пагорба, Іванько наказав зупинитися. Командир вискочив з машини, пробігся вздовж спадистого схилу, що заріс всяким рідким підліском та дрібним чагарником.

- Ну, запорожці-сіроманці, тут, по всьому, наш бій останній і буде. – Від цих слів командира у кожного по спині холодок пройшов. Ніколи ще екіпаж не бачив свого командира таким: щоки ввалилися, рот перетворився на вузьку щілину і говорив він, здається, губ не розтуляючи. І очі блискали гостро, пронизливо і було щось в його зовнішності нестримне, нищівне.

- За даними розвідки, тут кацапи, курви мами діти, на наші позиції рухатимуться. Зібрали-таки силоньку, падлюки. Наша задача буде простою, як рейки залізниці: по цій дорозі, – сержант махнув у бік озерця, – не пропустити жодного танка москалів. Скільки б їх тут не рухалося...

- На цій дорозі цілий танковий батальйон їхній поміститься. – Промовив Антон Горошко. – Що ми однією машиною? – Це крутилося на язику у кожного, але ніхто не наважувався говорити першим.

- Скільки б їх не було! – Слова сержанта ледь продиралися крізь щілину губ. – Я сам... сам цю ділянку вибирав. Ми їх тут і намолотимо... Га, Іване Юхимовичу?

- Як вийде... – Романченко глянув на сонце, що опускалося за горизонт, ніби прощався з ним. І всі мимоволі глянули туди ж. Потім поправив один вус, інший. І сказав впевнено. – Постараємося, чого там.

- Взяти лопати, танк закопати. – віддав розпорядження Іванько.

Окоп рили до темряви, скинувши комбінезони і куртки. Солоний і брудний піт виїдав очі, змахували його, тільки це було даремним. Коли окоп був готовий, сержант особисто перевірив бойові механізми, Литвиненко світив йому переноскою. Все було справним, крім ролика ведучого котка, який лопнув. Але це означало всього лиш, що відпочинок екіпажу почнеться на півгодини пізніше. Вже в ранніх сутінках Іван Литвиненко завів машину в земляну щілину, замаскували танк нарубаним гіллям з ближнього чагарнику. Послухавши мотор, поки “двадцять сьома” спускалася на дно земляного стійла, Іванько відмітив, що дизель працює, як швейцарський хронометр, і копирсатися в ньому більше немає потреби.

Потім Антон Горошко разом з Гришею Ляльком збігали до лісу, принесли кілька молодих деревець, їх вкопали в три ряди перед танком, щоб вони, не заважаючи огляду і обстрілу дороги, маскували машину. Коли все було виконано, Іванько вийшов на дорогу, ще раз по-хазяйськи обдивився все. Потім вернувся і наказав дістати недоторканий запас. Але їли всі кволо, втома давила на плечі. Навіть теплий, на подив, жовтневий вечір не надихав екіпаж бадьорістю. Думки про завтрашній бій не давали спокою і заважали насолоджуватися осіннім угасанням природи.

- Спати всім. Лялько, дивись за дорогою. О третій годині мене розбудиш. – Наказав командир.

- А яке сьогодні число? – Згадав Іванько раптом, не звертаючись до когось особисто.

- Двадцять четверте закінчується, – відповів із сутінок заряджаючий і підніс переносну лампу до його обличчя, почувши незнайому нотку в голосі командира танку, – не вечеряли сьогодні вчасно, ось воно тобі й здалося, що деньок цей тиждень цілий тягнеться... а що?

Старший сержант посміхався задумливо, з такою недовірливою прискіпливістю вглядаючись в темну глибину лісу, що всі мимоволі оглянулися туди ж само.

- Ні... це добре. – Невизначено сказав Іванько.

Він першим ліг на брезент, розстелений на моторному відділенні і миттєво заснув...

...Прокинувся він сам, за якусь мить до того, як радист підійшов до машини.

За хвилину Григорій хропів на всі заставки, і Іванько лишився на самоті. Нічні сутінки ховали ліс, болітце, дорогу і саму “двадцять сьому”. Танк стояв в земляному окопі, врівень з баштою. Обриси машини округлювала пітьма і ходові чорноробові частини були приховані цією темрявою. Нічого не можна було розгледіти в тому мороці, але Іванько бачив машину всю, ніби при світлі полуденного сонця. Мало нинішня його “двадцять сьома” нагадувала ту, першу машину, яка два з половиною місяці тому лишилася там, на березі Осколу. Та “двадцять сьома” була стара; чотири жарких місяці вона не виходила з боїв, коли пил та жара вдесятеро швидше зношують механізми, а війна розхитує танкове серце незгодами бранного життя.

Життя танка на війні коротке. Танк на війні завжди працює на межі і за межею можливостей металу, конструкції, завжди в екстремальних умовах. Танк, а король танків – важкий танк особливо, несе на собі неймовірну кількість броні, агрегатів і механізмів, озброєння і боєприпасів, він йде крізь багнюку та пісок, в жару і мороз, на його шляху каменюки та болото, його кидає на цій дорозі по ямах та вибоях. І на такій дорозі кожна секунда може для танка стати останньою. А тому механік-водій то на максимальних обертах двигуна з місця рве, то гальмує, то різко і несподівано розвертає, і знову жене багатотонну машину на весь мах поршнів надпотужного мотора. В бою б’є танк лобом своїм броньовим автомобілі вантажні і паровози, вагони і легковики, ламає стіни та столітні дерева, руйнує мури, чавить людей і машини... Танк в бою б’ють з усіх боків, протитанкова артилерія по броньовій шкірі його лупить і великокаліберні кулемети періщать, його намагаються осліпити стрільці і снайпери, на нього сиплються гранати та пляшки з сумішшю запалювальною... Танку на війні дістається чи не найбільше. Ось чого на війні вік танковий короткий...

Нинішня “двадцять сьома” всього місяць тому вийшла з складального цеху київського танкового заводу, вона була мало обкатаним новачком, який не скуштував ще дзвінкого до щему і п’янкого натхнення бою. Вона нічого не вміла і люди допомагали їй, екіпаж ділився з нею частиною свого живого тепла і брав взамін частину її невразливого спокою. За десять днів війни бойове життя невпізнанно змінило машину. Після бою з танковим батальйоном росіян нічого грізного не залишалося в “двадцять сьомій”, крім напису крейдою на башті: “Бий нечисть кацапську!”, снаряди “тридцятьчетвірок” збили з броні всі ящики і коробки, зенітний кулемет зірвало з турелі і відкинуло на півсотні метрів, ледве упізнали його в залізі тому покрученому. Головка прицілу і спостережні прилади були розбиті прямими влучаннями і осколками, поручні на башті погнуло і порвало силою вибухів. Гострий, як кинджал, весь в зазублинах осколок пробив ствол танкової гармати, позбавивши можливості витратити до кінця танковий боєзапас. Але баштова броня в сто десять міліметрів витримала всі удари тридюймових молотів, екіпаж залишився неушкодженим.

Після того бою башта годилася лише на переплавку, а танк можна було використовувати тільки, як броньований тягач. Та обіцянку зампотєха видати нову машину екіпаж зустрів такою похмурою мовчанкою, що ніхто не зважився розлучити цих людей з їхньою машиною. “Двадцять сьома” лишилася в строю.

На танкоремонтну базу вона прийшла своїм ходом. Бойова біографія танка була написана на його броньовій шкірі. Так, вм’ятина на лобовій плиті біля люку механіка-водія була отримана під Могильовом, довга борозна вздовж лівого борту – після форсування Березини, був випадок – “двадцять сьома” поверталася і на буксирі тягача... Бій на смоленській рівнині, коли “двадцять сьому” клював у півсотні дзьобів танковий батальйон росіян, залишив десятки великих і малих відмітин на башті. Їх налічили дев’яносто дві рівно. “Нехай добирає до сотні!” – вирішили танкові командири. І перед тим, як почати роботу, старі робітники довго і шанобливо читали короткий родовід, де кожен бій залишив свій шалений і незгладимий розчерк. Один з майстрів, сам солдат-гетьманець, який з вісімнадцятого по двадцять третій рік відстоював свободу і незалежність українського народу і Української Держави від російських загарбників, і батько п’яти танкістів, мовчки скинув картуза з лисої голови. То була найвища нагорода танку...

Похвала танку означає похвалу її екіпажу і, в першу чергу, її командиру. Війну Сашко Іванько починав навідником на тій, ще першій “двадцять сьомій”. Тоді в бій з ним йшли інші і нині їхні імена міг назвати повністю тільки він один, і як же ж йому бажалося часом побенкетувати з ними коли-небудь потім, після війни, за дружнім переможним столом!

Батальйон майора Свірьопкіна в той же день поніс значні втрати і побиті машини разом з екіпажами чекали своєї черги на ремонт машини. Тому ремонт “двадцять сьомої” закінчили швидко, та й робили його, до речі, також дуже злі на москалів люди. Нова гармата грізно стриміла з бійниці, відрегульований мотор міг без утоми носити машину по становищам ворога. Крім гармати замінили приціл і прилади спостереження. На третій день танк був готовий до бою за поліські ліси й поля, за донецькі терикони, “за лани широкополі, за Дніпро і кручі...”, за землю, яка народила його метал, за майбуття своїх творців і воїнів...

Прокинувся екіпаж від того, що раптом загойдалася земля. Танкісти скочили, в перші секунди не розуміючи нічого. Стояв неймовірний гуркіт та виття снарядів та ракет, наших, з установок залпового вогню. На тому боці, де пізно ввечері злітали в небо ракети, горіла по всьому горизонту заграва, в відблисках її багряно-червоних важко і ліниво клубочилися чорні хмари, безперервно бухали вибухи. Екіпаж вже стояв на танку, вдивлявся в край неба на сході. Там, в правій частині горизонту раптом високо спухли криваво-чорні пухирі, їх прорізали вогненні смуги, потім над зубчастим небокраєм весело затанцювало полум’я.

- В склад пального їм влучили. – Сказав Романченко.

Так само, як восени сорок другого і нинішньою зимою, українська авіація і артилерія полювали за базами і складами пального в радянському тилу. Позбавлений рідкого палива, наступ росіян гальмувався.

- П’ята... за сім хвилин шоста година... – Старший сержант глянув на циферблат свого годинника. Він обернувся до екіпажу, пояснив у чому справа. – Наші луплять... Артпідготовка. Значить, почалося!

Неймовірної сили артилерійська канонада стояла ще хвилин тридцять, потім разом все стихло. Десь збоку ще глухо вовтузився артилерійський грім, у відповідь кілька залпів дали радянські батареї. На слух – дивізійні тридюймівки. Проте й вони вроздріб постріляли хвилини три-чотири та й замовкли. Тиша настала мертва, глуха, від неї давило боляче у вуха. І коли б не горизонт, який палав в непевній темряві світанку, можна було б подумати, що неймовірний артилерійський гул їм тільки примарився, наснився. Тільки ж заграва на горизонті не лишала у екіпажу жодних сумнівів: скоро, дуже скоро станеться бій!

- По місцях, хлопці. – Тихо і ніби неохоче сказав Іванько.

Чекати недовго довелося.

Над землею примарно розгорявся світанок, над озерцем, над очеретами піднімався білий ранковий туман. Все це екіпаж бачив в оглядові прилади і навіть вчувався качине крякання. Але це тільки вчувалося – ніякі качині голоси долинути до танка не могли, тим більше, пробитися крізь броню всередину.

Дуже скоро туман над очеретами почав густішати, ставав щільно-білим, потім заголубів і несподівано осяявся ніжно-рожевим світлом. Він піднімався вгору, несподівано мінливими стовпами і стовпи ці були живими, вони колихалися, це потягнув над озерцем вранішній вітерець легенький. Вже зовсім розвиднілося, коли над водою десь збоку бризнуло сонце, ковзким навскісним промінням засяяло воно сліпуче на верхівках очеретів, відбивалося в листі осикових гайків, що товклися на протилежному березі озерця.

І знову тиша вибухнула, з того і другого боку забухали гармати, а потім стало чути, як заревіли над головою люто, загрозливо літаки. І це були чужі літаки, вони відрізнялися глухим натужним ревом...

...Литвиненко і куняти почав, очікуючи розвитку подій. Тепер його діло маленьке, заводити машину доведеться не скоро... коли взагалі доведеться. Лише як гримнув баштовий люк він стрепенувся і зрозумів, що куняв недовго, якусь хвилину, бо верхівки очеретин так само сяяли в промінні сонця.

- “Береза-двадцять сім”, в вашому напрямку рухається колона танків. – В шоломофоні металічно проскрипів незнайомий голос. – Бачу стовп пилу. Йде на вашу дорогу.

- Зрозумів. – Відповів командир танку. Екіпаж був на місцях і зараз мало початися те, задля чого вони тут всі і опинилися. “Тут наш і бій останній буде...” – згадав Іван вчорашні слова старшого сержанта. Йому захотілося, нестерпно, аж до сверблячки в долонях захотілося натиснути на кнопку стартеру, відчути дрож семисотсильного дизеля і кинути танк, слухняну машину вагою в півсотню тонн, назустріч тому стовпу пилу, який рухався на них. Що там на дорозі? Можливо, вантажівки з москалями? Колона артилерії? Захрустіли б під гусеницями тільки їхні кістки та їхнє залізо! Або радянські танки? Ну, та все одно...

Невдовзі вони побачили той стовп пилу, про який повідомляв невідомий спостерігач. Спочатку на дорогу вилетіли троє-четверо мотоциклістів. Вони летіли стрімко, б’ючи короткими чергами по кущам вздовж дороги. На відстані ста метрів за ними рухався броньовичок, уступом – ще один.

- Командире! – Жалісно скрикнув Горошко. – Товаришу старший сержант! Ну?

- Я тобі дам! – І командир раптом злостиво вилаявся, чого собі не дозволяв раніше ніколи. – Мовчок у мене! Постав кулемета на запобіжник! Романченко, Ваня, ти зрозумів?

- Добре, добре, не лайся, командире. – Буркнув навідник. – Все в порядку.

- Сьогодні, хлопці, буде нам роботка! – Тепер в голосі командира вчувалася радість. – Лялько, Горошко! Тільки встигайте обертатися. Змокнете зараз у мене. Рушники приготуйте, вуса обтирати.

- Нічого, ми звичні. – Пробурмотів у відповідь заряджаючий.

Поки йшла вся ця розмова, мотоциклісти і броньовики промчали дорогою. Пил, піднятий ними, повільно осідав. Але до кінця розсіятися він не встиг, коли з-за лісу на повороті дороги з’явився перший радянський танк, слідом за ним другий, третій, четвертий...

До того, як танки повертали, розгледіти можна було тільки головну машину, всі інші зливалися в суцільну сіру стрічку. За кожним бив у небо високий курний стовп. Гусениці, корпус, башта – димна сіра пелена ховала все. Отой пил видавав колону, проте ця обставина, очевидно, не турбувала росіян. Танки, – були це важкі КВ-2 з шестидюймовими гаубицями в здоровенних, як хата, баштах, – не поспішали, виповзали з ущелини лісової неквапливо, і рух їхній від цього здавався особливо грізним і нищівним, біда уявлялася неминучою, а оскільки розгледіти приховані пилом деталі не вдавалося, уява й малювала казна-що...

- Ну, Романченко... – Прохрипів у шоломофоні голос командира. – Іване Юхимовичу, дорогий...

- Та знаю, кого вмовляєш! – Обірвав навідник. – Грицько, Антоха, щоб вправно мені, без поспіху!

- Впораємося. – Буркнув Горошко, кидаючи перший бронебійний на лоток подавача.

Радянські танки виповзали з-за повороту. Все повзли і повзли, і здавалося, що їм не буде кінця. Вони йшли поротно, по п’ять машин купно, – всього двадцять один танк, – дорогою рухався важкий танковий полк[42] прориву. Внизу Литвиненко чув, як працює, джеркочучи підшипниками, поворотний механізм башти – Романченко тримав на прицілі головний танк росіян. “Не встигне, зараз москаль сховається за гайком... Он вже дев’ятнадцятий виповзає, двадцятий, двадцять перший...”

...Іванько підкрутив різкість командирського приладу спостереження. Тепер картинка виглядала ясно, деталі проступали чітко, як на фотографії.

- Іване Юхимовичу, – промовив Іванько, – приготуйся... Не поспішай... Так, так, так. По комуністичному ворогу, по кацапським загарбникам, по нелюдам московським...

Слова “вогонь” екіпаж двадцять сьомої не почув. Від пострілу “Молот” гойднуло на торсіонах, і за мить танкісти побачили, як з боку переднього ворожого танку спучився жмут вогню і диму. Сержант Іванько в цю мить глянув в кінець колони і тому проґавив влучання снаряду. І в перший момент подумалося – мимо! Однак передній КВ крутнувся, став впоперек дороги, гойднув своїм товстим коротким стволом і завмер. Танк, який йшов щільно за першим, став обходити підбиту машину, швидкості не збавляючи, але знову  прогримів танковий грім, відгукнувшись у кожному з танкістів – у мізках, у кістках, у кожній клітині. “Молот” гойднуло віддачею танкової гармати і під тим, другим КВ, кресонуло з-під котків вогнем.

І хоч Іванько знав, яка це сила – 114-міліметровий бронебійний, але з першим КВ ніби нічого не відбувалося, стояв непорушно і другий танк, Сашко чекав справжнього вогню й диму, але секунди спливали, танк стояв, ніби нічого й не трапилося і старший сержант вже змирився з невдачею, гадаючи, що танк ось-ось рушить і поповзе мимо підбитої першої машини далі по дорозі. Але тут з башти висунувся танкіст і став вивалюватися, сповзаючи вперед руками і хапаючись ними за поручні на башті, нарешті він звалився на землю і поповз далі на самих руках. Що там у нього сталося з ногами, Іваньку знати було не дано, та не важко було здогадатися, що дісталося їм гарно, бо кацап волік їх, як дрючки; він повз і без упину кричав, можливо, одне тільки “а-а-а!”, коли зважити на те, як рот перекошений був у нього. Але до танка той крик не долітав: відстань, як-не-як, чимала, вірних півкілометра набереться, та й танки там ревли, два десятки могутніх танкових дизелів. З танку більше ніхто не виповз, а потім над ним височенний вогненний стовп здійнявся і після цього рвонули боєприпаси, так, що від танку залишився тільки низ корпусу та гусениці.

Перший танк вже лизали маленькі язички полум’я, а за хвилину ніби враз всі люки в ньому відкрили – з танка повадив густий масний дим. Дорога на захід була наглухо закупорена.

- Так, тепер в хвіст колони! Он, хвостатий рачкує, зараз вшиється, гад! – Закричав Іванько. – Чого ти чекаєш? Крутися швидше, он в середині, на нас гармату розвертає!

- Ну, раком стояти москалі, курвині діти, природою приречені. – Спокійно сказав Романченко. І закричав сердито на заряджаючого з стрільцем-радистом. – Лялько, Антоне, чого копирсаєтеся?!!

В тертій раз гримнула гармата. І задній радянський танк перестав рачкувати, ніби передумав. В нього ще вистачило сили розвернути башту і вистрілити кудись в напрямку пагорба. Снаряд вибухнув далеко збоку. Наступний снаряд “Молота” зірвав башту КВ і відкинув її по той бік дороги.

Від п’ятого снаряду спалахнув ще один кінцевий танк. Він в момент вкрився полум’ям, як скирта сухого сіна. “От зараза, – подумав схвально Литвиненко про навідника – знає ж свою справу!”

Грім танкової гармати злився з безладним тріском кулеметної стрілянини. Кому належало, той вже повалився навзнак, а іншим росіянам ще дано було якусь секунду чи хвилину довше спостерігати, як, сполохана, метушилася над лісом галчача розвідка. Денне світило відірвалося від горизонту, полізло вгору, заливаючи все внизу своїми життєдайними променями. Тільки ж на землі мова йшла зовсім не про життя...

Так почалася війна в цьому ранковому затишші...

Сонце вже давно, ніби великий червоний поплавок, гойдалося серед димних хвиль, які накочували з землі та неба. Самотній український танк був закопаний на пагорбі в землю, гарячу, розігріту бомбами і снарядами, можливо і цим, по-літньому пекучим сонцем, ніби й не жовтень місяць закінчувався. Сонце ховалося за димами, які затягли густою пеленою все небо, і в броню густо торохтів свинцевий горох...

- Товаришу старший сержант! – Вкотре благав Іванька стрілець-радист. Командир танку заборонив йому стріляти з закритої кулеметної установки по радянським танкістам. Кулемет потрібен буде тоді, коли росіяни наблизяться до танка, щоб перебити гранатою гусеницю, або підпалити машину. Працював тільки спарений з гарматою кулемет. Однак Романченко стріляв з нього так рідко!

- Мовчати! Берегти набої! Вони ще нам згодяться! – Рикнув командир. – Що нам ці москалі!

Коли на дорозі палали вже півтора десятка радянських важких машин, по броні гримнуло оглушливо, із дзвоном, і дзвін цей ще не стихнув у вухах, як в броню башти вдарив ще один снаряд.

- Засікли, наволоч! Романченко! Спробуємо зараз шістнадцятого... А, дідько, ні біса не видно! – Дим, що стояв від підбитих на дорозі радянських танків щільно закривав нерухомі машини. Здійнятий вибухами пил і дим спаленої вибухівки накривав сизо-бурою шапкою й пагорб, де була обладнана позиція “двадцять сьомої”. Це позбавляло видимості і радянських навідників, однак танкові гармати КВ били просто навмання, вибухи бухали навколо “Молота”, по броні стукотіли осколки їхніх снарядів і земляні грудки.

- Спробуємо... Снаряди закінчуються, – доповів навідник, – три бронебійних всього залишилося... тільки три.. Майже все вистріляли. До гармати он, не доторкнутися, аж фарба вся відстала...

В танку було димно, гармата стріляла так часто, що компресор не встигав пробувати канал ствола і вентилятори в башті не справлялися з пороховими газами. З сорока двох снарядів боєкомплекту взяли тільки два осколково-фугасних, тепер з чотирьох десятків бронебійних тридцять сім вже вистріляли. І ця обставина тривожила командира танку.

Раптом укритий в окопі танк підкинуло. Литвиненка боляче приклало лобом до краю люка, всіх, хто був в башті, кинуло вниз, з гнізд посипалися коробки з кулеметними стрічками, торохнули дзвоном тривожним порожні гільзи в боєукладці, один тільки навідник втримався у своєму крісельці.

- Бомбою це нас... Ледь не пряме влучання... – Промовив Горошко. – Випадково, можливо?

- Ага, випадково! Дідька лисого! Повідомили авіації про нас по радіо... – Іванько витер обличчя, глянув на руку: на долоні залишилася кров. Раз за разом, то зовсім поряд, то трошки далі вибухали бомби, струшуючи землю. – Весь пагорб розриють, заважає він їм... Ну, всі по місцях!

Танкові гармати росіян били тепер рідко, з двадцяти одного ворожого танка на дорозі стріляли тільки шість, інші горіли або просто мовчали, покинуті екіпажами. Радянські танкісти поливали український “Молот”, який нерухомо стояв в окопі, зі своїх ППШ і знятих з танків ДТ.

Гримнула танкова гармата, танк в середині колони огорнувся сірою хмарою, потім з нього повалив чорний дим. З баштових люків полізли москалі. Раптом на дорозі поверх щільних басм диму, пропорюючи їх, злетіли вгору вогненні кулі, земля здригнулася, потім ще раз, і ще раз. Це вибухали на власних снарядах ворожі танки.

- Антон, що там наші? Спробуй зв’язатися, доповісти обстановку... Скажи, що з двадцяти одного п’ятнадцять... ага, вже шістнадцятого підбили. – Прокричав Іванько, так, ніби переговорний пристрій не працював. – Потрібно виповзати з цієї нори, хлопці... От дідько, нічого не видно!

Після цього вигуку настала тиша, миттєво стих гуркіт бомб і снарядів, росіяни навіть перестали стріляти зі своїх пістолетів-кулеметів. Тиша ця оглушила сама собою, ніби в танк влучила бомба.

- Командир, – закричав зі своєї нори стрілець-радист, – “Клен” передає: “Шторм-шторм-шторм”!

Знову гримнула гармата “Молота”, потім ще раз. І на дорозі побільшало на два вогнища.

- Ну, слава тобі... – Іванько ледь не перехрестився. “Клен” – це був позивний штабу Сорок п’ятої мотопіхотної дивізії. – Все, відходимо, хлопці. Ми своє зробили! Іванку, заводь! Поїхали!

Танк важко, як ведмідь з барлогу, виліз із земляного укриття. Попереду, крім диму, який стелився понад самою землею, нічого не було видно. Дим пластами, як вата, купчився між чагарниками. Ледве танк виповз з окопу, затріщали радянські ППШ, застукотіли об броню їхні кулі, але всередині тріск той обертався на глухуватий безвинний шелест. “Двадцять сьома” мала намір прорватися по прямій, та ДТ танковий з кущів збоку застукотів і довелося зробити невеличкий крюк, аби покарати дурня за безглузду трату набоїв.

Гармаші вцілілих на лісовій дорозі танків відсалютували з запізненням. Росіяни прокинулися тоді тільки, коли “двадцять сьома” зникла в переліску. Вона мчала, ховаючись в димовій хмарі. Несподівано димна хмара обірвалася, танк вилетів на чистий простір, на якому стояла самотиною польова кухня росіян, а за півсотні метрів від неї окопувався якийсь підрозділ.

- А-а-а-а, курви, ось ви де! – Загорлав, тріумфуючи, Іванько. – Литвиненко, вздовж окопчиків!

Іван кинув “Молот” вперед, розвернувся і погнав вздовж тільки-тільки початої траншеї. Кінець її ховався вдалині, в диму, по різні боки від неї хто куди сипонули москалі. Багато хто, спотикнувшись, падав, задні перестрибували через таких. “Як пацюки!” – злісно подумалося Литвиненку, хоча на пацюків росіяни, які тікали, були не надто схожі. Зціпивши зуби, він все додавав і додавав обертів дизелю, наганяючи двох рослих кацапів, які бігли чомусь весь час поряд. Він знав, що нікуди вже цим росіянам від смерті не втекти, нікуди вже вони не дінуться від гусениць танкових, зараз він їх наздожене, зімне, розчавить...

- Гармати праворуч! Механік! – Загорлав зверху, з башти Романченко.

Литвиненко зреагував миттю, рвонувши на себе обидва фрикціони. Прооравши гусеницями землю, танк розвернувся на місці. І попереду Іван побачив чотири протитанкові гармати. Двійко “ЗІС-2” було причеплено до “студебекерів”, їх квапливо розчіплювали, а дві гармати були поставлені стволами в протилежний бік. Іван навіть заусміхався від передчуття такої легкої здобичі.

- Вперед тепер! Вперед! – В шоломофоні горлав йому у самі вуха голос командира танку.

Іван витиснув педаль газу, танк, ревнувши дизелем, аж стрибнув на гармату, яку гармаші встигли вже від автомобіля відчепити. “Двадцять сьома” видерлася на “студебекера” і осіла важко донизу, залізо чуже підминаючи. Гармата танка вдарила з короткої дистанції і другий “ЗІС” перекинувся, як іграшковий.

- Залишився один снаряд. – Почув Іван в шоломофоні на подив спокійний голос навідника.

- Бий! – Земля здибилися під ворожою гарматою подушкою, на цій чорній подушці вона піднялася, та й в цю ж подушку і провалилася. Останнього “ЗІСа” розчавили гусеницями.

- Десь тут має бути дорога на Любавичі. – Сказав Іванько, коли від’їхали на кілометр і зупинилися в мілкому ялиннику – оглядітися, віддихатися, прийняти останнє рішення. Командир відбіг від машини метрів на двадцять з компасом, але магнітна стрілка підказала йому не більше, ніж чуття і досвід. На додачу, події цього ранку неминуче могли змішати диспозицію вчорашнього дня. – Сідай, поїхали!

Литвиненко переключив пальне на внутрішній бак і закрив жалюзі мотора, на випадок, коли кинуть пляшку з бензином. З узлісся вони огляділися в останній раз, намагаючись вгадати місце і видивитися здобич. Нічого там не було, крім холодного жовтневого неба з білими морозними прожилками та ще спаленого білоруського села під цим небом. Трапилася їм по дорозі жінка з непокритою головою, без віку і худа до подібності з димом. Все в її житті закінчилося і волочилася вона до першого російського патруля.

- Гей, тітко, сиділа б ти краще вдома. – Порадив їй, висунувшись з люка Горошко. – Яке то село?

- Дзє маї дзєці?... – Тягуче і безнадійно простогнала вона, вчепившись за надкрилок. Нічого не залишалося в її червоних, вивітрених очах – ні розуму, ні страждань, ні самих зіниць: все з’їло горе. І не вдавилося, падлюче. Знадобилася третя передача, щоб відірвати машину від її рук. – Дзєці... дзє маї дзєці...

Зустріч ця підстьобнула знавісніле завзяття екіпажу.

Звідси починається той безприкладний кинджальний рейд, про який потім складали легенди. Танкістам всіх часів він буде слугувати прикладом того, що може зробити один справний, хоча б і самотній танк, коли його екіпаж не задумується над ціною перемоги. Зарившись в тіло радянської стрілецької дивізії, “двадцять сьома” низала її в усіх напрямках: так пронизує нутрощі танка снаряд, поки не згасне його жива сила. Як снаряд не шкодує себе, проламуючи ворожу броню, так і люди забували про смертельну небезпеку свого стрімкого кидка. Згодом і самі учасники не могли встановити справжню послідовність подій: дійсно понтонно-мостовий парк дивізійних саперів став першою жертвою “двадцять сьомої” чи та колона вантажівок з боєприпасами, що вибухали аж до самого приходу нашої броньової лавини. Все сплуталося в їхній пам’яті, ранок і вечір, літо і осінь, ява і мара – сам пейзаж, врешті-решт, так стрибав у оглядових приладах, ніби на шматки кінострічку порізали і склеїли заново іншими кінцями... Тепло, що від механізмів перегрітих линуло, перетворювалося в пекельну спеку; до кінця бою все в танку зрівнялося речовиною і температурою. Враження всіх якраз і сходилися в тому, що відмінно жарко було в машині...

***

...В другій половині жовтня тисяча дев’ятсот сорок третього року в межиріччі Дніпра і Західної Двіни розгорнулося дійство, драматичне і швидкозмінне, як вистава у театрі. Недаремно ж бо, місцевість, де розгортаються бойовища, називається театром воєнних дій. Так само, як у театральній виставі тут є сценарій. Навіть не один, їх аж два: наш і ворожий. В цьому спектаклі задіяні десятки і сотні тисяч учасників: бійці і командири підрозділів, офіцери полкових, дивізійних, корпусних управлінь і штабів, працівники служби тилу. Тут два постановника – з радянського боку командувач 1-ї гвардійської армії комкор Пилип Голіков і з боку українського війська командувач Вісімнадцятої армії генерал-майор Степан Даниленко...

Перед наступом дивізії Вісімнадцятої армії – чотири територіальних з’єднання – розгорнули в чотири армійські корпуси і укомплектували повністю за штатом людьми, технікою і озброєнням. В склад двох армійських, тобто піхотних, корпусів: Шістдесят п’ятого моторизованого і Тридцять четвертого ввели рухомі з’єднання – танкову і механізовану дивізії. Саме вони стали тим тараном, який проломив радянську оборону і стрімким своїм рухом розсікли тили росіян від Прип’яті до Західної Двіни. Тепер задача наступу виконана і після звільнення Білорусі армії випадало витримати бойовище в “смоленських воротах”.

Але рухомі з’єднання Вісімнадцятої армії цієї ночі виведені в другий ешелон. Основний удар радянських військ – 1-ї гвардійської армії комкора Голікова і 30[43]-ї армії комкора Хоменко – прийняли на себе Двадцять перший і Сорок п’ятий армійські корпуси. А кожна радянська дивізія мала власні танки і введені в бій дві армії були посилені механізованими корпусами, – 30-а ж армія росіян мала в своєму складі ще й власну танкову дивізію, – та трьома-п’ятьма артилерійськими полками РГК.

Сили росіяни зібрали могутні та й влупили по українським мотопіхотним дивізіям з усієї сили, яку тільки змогли нашкребти. І мало хто зміг би встояти під таким нищівним ударом...

Але й нашим армійським, тобто, піхотним корпусам було чим відмахнутися.

До складу Вісімнадцятої армії в другій половині жовтня сорок третього року входять чотири об’єднання: Двадцять перший, Тридцять четвертий, Сорок п’ятий і Шістдесят п’ятий моторизований армійські корпуси і окремі частини: артилерійська гарматна бригада, гаубична бригада, інженерно-саперна бригада, важкий танкосамохідний полк, винищувально-протитанковий полк, полк ракетних систем залпового вогню БМ-33 “Смерч”, зенітно-артилерійський полк, автомобільний полк, батальйон зв’язку, понтонно-мостовий батальйон, батальйон хімічного захисту, рухомий ремонтно-відновлювальний батальйон.

Всього в Вісімнадцятій армії одна танкова і одна механізована дивізії, вісім моторизованих піхотних дивізій (на початок наступу було дев’ять, Двадцять сьому піхотну дивізію вивели зі складу армії після прориву до Рєчиці), сім бригад і тринадцять полків, що входять, як до складу корпусів, так і безпосередньо підпорядкованих командувачу армії: з них шість артилерійських бригад (720 гармат і гаубиць калібром від 127 до 178 мм., 96 мінометів калібром 160 і 54 240 мм), інженерно-саперна бригада, важкий танкосамохідний полк (62 важких Т-3 “Молот” і 24 важких самохідки СУ-155), винищувально-протитанковий полк (54 САУ “Рапіра-С”), п’ять полків ракетної артилерії (54 ПУ БМ-33 “Смерч”, 216 ПУ БМ-22 “Ураган”), п’ять зенітно-артилерійських полків. З повітря дії армії прикривають чотири полки винищувальної авіадивізії, її дії підтримують бомбардувальний і штурмовий авіаційні корпуси.

Головна ударна сила Вісімнадцятої армії Шістдесят п’ятий моторизований і Тридцять четвертий армійські корпуси. В складі Шістдесят п’ятого корпусу – Одинадцята танкова дивізія полковника Гетьмана (313 середніх танків Т-44, 246 бронетранспортерів, 78 САУ і 36 мінометів) і експериментальний 100-й механізований полк підполковника Якименка (31 важкий танк Т-10, 105 бронетранспортерів, 24 САУ і 24 міномети). В складі Тридцять четвертого корпусу – Шоста механізована дивізія полковника Козака (187 середніх танків Т-44, 410 бронетранспортерів, 108 гармат і 78 мінометів).

Головна вогнева сила – армійські і корпусні артилерійські бригади та полки.

Кожен корпус в основі своїй мав колишню територіальну дивізію, але особовий склад цих дивізій за рік війни з росіянами отримав потрібний бойовий досвід, бійці були обстріляні і загартовані в оборонних боях на Прип’яті. Там вони звели нездоланну для росіян оборону, таку саму потрібно було звести в “смоленських воротах” і на перший план виступають не тільки танки і гармати.

Шанцевий інструмент така ж зброя піхотинця, як і штурмовий карабін. Кожен боєць знав і свято дотримувався правила: індивідуальний окоп – персональна фортеця кожного бійця, мовчать кулемети і карабіни – працює мала піхотна лопата. Кожен боєць української армії мав при собі таку лопату.

Коли командир відділення дає команду: “Окопатися!”, то боєць починає рити землю там, де його застала команда і за тридцять хвилин відриває яму в тридцять сантиметрів глибиною, шириною в шістдесят і довжиною в два метри. Земля, викинута з ями, формує бруствер попереду. Це вже укриття для тіла і ворожі кулі будуть пролітати у нього над головою.

Коли боєць не стріляє, він буде рити окоп глибше і глибше. Спочатку окоп використовується для стрільби лежачи, потім – з коліна, потім, коли глибина окопу сягає 110 сантиметрів, боєць веде вогонь стоячи. Він весь час вдосконалює свою індивідуальну фортецю. Він маскує її, потім починає копати траншею до свого товариша ліворуч. За кілька годин під вогнем противника траншея з’єднує всі окопи відділення, потім окоп з’єднується траншеєю з окопами інших відділень, взводів, рот. Так за короткий час виникає неприступний для противника район оборони піхотного взводу, роти, батальйону, полку, дивізії...

Та ворога зупиняють не траншеї і окопи, його спиняють кулі і снаряди. Його зупиняє біглий вогонь десятків і сотень артилерійських стволів та злива куль з кулеметів та штурмових карабінів. Ніякі окопи без артилерійських стволів і великої кількості боєприпасів самі по собі противника не зупинять. Все це потрібно дати піхоті. І українська промисловість наситила піхоту своєї армії автоматичною зброєю та польовою артилерією. І вдосталь боєприпасів для стрілецького і артилерійського озброєння дала також.

...В піхотному відділенні вісім бійців. На його озброєнні легкий кулемет, ракетний гранатомет, шість штурмових карабінів. Взвод має три таких відділення, крім того, командир взводу має в своєму розпорядженні стрільця-снайпера. В піхотній роті три піхотних взводи і кулеметний взвод, в якому два відділення і шість універсальних кулеметів. Всього в роті 111 бійців і командирів, 6 універсальних ПК-40 “Сапсан[44]” і 9 легких кулеметів РПК-40 “Малюк[45]”, 93 штурмових карабіни АУГ-40[46], 9 РПГ, 3 снайперські самозарядні гвинтівки і 6 пістолетів-кулеметів. Тактика бою піхотного відділення, взводу і роти будувалася навколо кулемета – основним завданням було знищення живої сили, а не захоплення рубежів. Щільність вогню була такою, що кулями можна було викосити всю траву на ділянці оборони піхотної роти.

Командир моторизованого піхотного батальйону в своєму розпорядженні мав мінометну батарею з шістьома 120-мм дульнозарядних мінометів (в батальйоні територіальної дивізії було 9 81-мм мінометів), артилерійський взвод з трьома протитанковими гармати “Стилет-Б”, два станкових і шість автоматичних гранатометів, шість зенітних спарених кулеметних установок ЗУ-2 калібром 13, 2 мм.

Командир моторизованого піхотного полку мав ще більше можливостей у винищенні живої сили ворога: артилерійський дивізіон з двадцяти чотирьох 87,6-мм гармат-гаубиць, протитанкову батарею з шести 75-міліметрових гармат і мінометну батарею з шести 120-мм нарізних казнозарядних мінометів.

Командир моторизованої піхотної дивізії мав гаубичний полк (54 114-мм буксировані гаубиці-гармати “Таволга-Б” або 48 САУ-114 “Таволга-С”), дивізіон протитанкових гармат “Рапіра-Б” і дивізіон РСЗВ БМ-11 “Вихор”.

За місяць перед наступом в Білорусі чотири дивізії армії були подвоєні, в результаті до початку наступу до бою були готові чотири армійські корпуси. Армійський корпус мав у своєму складі артилерійську бригаду, полк РСЗВ БМ-22 “Ураган” і батальйон важких танків Т-3 “Молот”.

Українській піхоті було чим зупиняти і нищити ворога ще на дальніх підступах.

І українська піхота зупиняла й знищувала противника біглим вогнем усіх цих засобів...

В наступі Двадцять перший і Сорок п’ятий армійські корпуси йшли за рухомими з’єднаннями армії і закріплювали успіх. Коли росіяни на Смоленщині завдали удару, ці два армійські корпуси були висунуті в перший ешелон і за короткий час – два-три дні – утворили міцну оборону, звівши польові фортифіковані райони. В пригоді стали доправлені аж до Орші на суднах Дніпровської флотилії збірні залізобетонні конструкції – за задумом, після виходу на лінію Смоленськ-Демідов-Веліж інженерно-саперні частини і підрозділи армії мали негайно почати зводити польовий фортифікований район – УР. Для цього кожен корпус мав власний моторизований інженерно-саперний полк, моторизовані піхотні дивізії – інженерно-саперні батальйони, кожен піхотний полк – інженерно-саперну роту, оснащені інженерною технікою. Основним завданням цих підрозділів було зведення польової оборони: риття траншей і окопів, побудова вогневих точок, бліндажів, укриттів, встановлення мінно-вибухових і дротяних загороджень. Коли настав час, вони впоралися з цим завданням, звівши в районі “смоленських воріт” непробивну оборону...

...За годину бронетранспортери оперативної групи командувача армії, тихо постукуючи дошками настилу, поминули міст через Березину і опинилися в розташуванні тилів третього батальйону 134 моторизованого піхотного полку Сорок п’ятої мотопіхотної дивізії.

Міст був зведений армійським інженерно-саперним батальйоном і мав зенітне прикриття. В круглих окопах дрімали, плащ-наметами накрившись, розрахунки зенітних кулеметних установок. До командного пункту довелося йти пішки – бронетранспортерам ходу далі не було. Пішли четверо: командир полку, генерал Даниленко, його ад’ютант і керівник оперативної групи. Спотикаючись в сутінках, спустилися в хід сполучення, довго йшли по ньому, потім звернули в окоп і, нарешті, дісталися командного пункту батальйону. Поряд знаходилися бліндажі командира батальйону і начальника штабу. Капітан Сташенко перебував у ротах, як повідомив начальник штабу.

Командувач армії йшов по траншеї і навколо були розкидані окопи, ходи сполучення, покраяні в десятках місць прямими влучаннями бомб і снарядів, безліч бліндажів були розбиті і дибилися розламаним накатником. З десятої години ранку, коли почалася перша атака, і до дев’ятнадцятої години, коли стемніло і все закінчилося, пройшло дев’ять томливих годин. Коли дивізія отримала наказ стати тут в оборону, полковник Кучерявенко постарався закріпитися на лівобережжі Березини особливо ретельно. Вся висота була перерита окопами, траншеями, ходами сполучення. В опорних пунктах взводів і рот були вириті численні нори і бліндажі для укриття бійців під час вогневих нальотів противника. Це звело втрати до мінімуму.

Коли б можна було накреслити криву наростання напруги в бою, то за цей день вона б шість разів стрімко злітала в гору, як температура у хворого на малярію, і стільки ж стрімко падала донизу.

- ...Триматися! Триматися!! Триматися!!! – Не записане в жодному статуті, це слово вимовлялося в цей день всіма, від рядового бійця до командувача Вісімнадцятої армії, у всіх частинах – в піхоті, артилерії, авіації, танкістами, на всіх ділянках оборони армії між Дніпром та Західною Двіною; його повторювали в зруйнованих окопах, на позиціях батарей, в палаючих танках; на поритих вирвами командних пунктах і в штабах. І на курних дорогах забитих військами, що до фронту тільки підходили, з уст в уста передавалося одне це слово. Його повторювали командири батальйонів, полків, дивізій і корпусів Вісімнадцятої армії. Це слово містило в собі батальйони, полки, дивізії і корпуси армії, яка проти москалів стала тут насмерть.

О десятій годині росіяни почали обстріл висоти з танків і приданих танкам гармат. Коли ж гуркіт артилерії зріс до крайньої межі, він раптом обірвався і під прикриттям танків і під безугавну кулеметну тріскотню росіяни пішли в атаку. В цю хвилину всі, хто дочекався, висидів, дотерпів в наших окопах, – всі припали до кулеметів та штурмових карабінів.

Деяким з росіян залишалося добігли до окопів всього лише десять, щонайбільше, п’ятнадцять метрів. Здавалося, ще секунда, – і вони проскочать цей прострілюваний наскрізь простір. Але вони не проскочили. Жах смерті огорнув тих, хто добіг, і в останню секунду змусив їх повернути назад.

Коли б кацапи не злякалися смерті, вони б добігли. Але вони повернули, і той москаль, який не був убитий, коли біг вперед, був убитий на зворотному шляху. Що ж, перша атака не вдалася і за годину все почалося спочатку. Але коли перший раз цей жах тривав трохи більше години, то вдруге він продовжувався більше двох годин. Шоста атака тривала чотири години – росіяни вирішили не лишити на висоті живого місця. Вся висота так були зрита снарядними і бомбовими вирвами, що коли б всі снаряди, міни і бомби вибухнули одночасно, на висоті ніхто б не лишився живим, жодна людина. Але вони вибухали в різний час і там, де щойно з гуркотом злітала в синє небо земля, вже лежали і стріляли бійці батальйону, а там, де розривався наступний, вже нікого не було. І тривала ця смертельна гра в хованки чотири години.

Все закінчилося тим, що коли наприкінці дня росіяни пішли в шосту атаку, із зруйнованих окопів піднялися чорні, напівзасипані землею, оглухлі бійці і, розстрілюючи впритул все, що опинялося перед ними, відбили й цю атаку. Даниленку ще не доводилося бачити стільки мерців на такому малому полі...

Бомби, фугасні і осколкові, великі, які залишали по собі вирви в три, п’ять чи шість метрів глибиною, і маленькі, які вибухали, ледь торкнувшись землі, з осколками, які летіли так низько, що скосили всю траву, яка росла на висоті; все це ревіло над головою на протязі довгих цих годин. Залізний вихор завивав на висоті і косив все живе, що на мить піднімало голову над поверхнею землі.

Весь цей день радянська авіація бомбила і артилерія їхня стріляла, а наші ховалися в окопах, потім росіяни переставали стріляти і йшли в атаку, а ми піднімалися і стріляли по ним, потім вони відступали, їхня артилерія знову починала стріляти, а наші артилерійські батареї, дивізіони і полки знову били по їхнім батареям, змушуючи ворожі гармати замовкнути, а наша піхота ховалася в окопах. І коли вони знову переставали стріляти і росіяни йшли в атаку, ми знову вилазили зі своїх нір та бліндажів і стріляли по ним. І коли їхні штрафники в черговий раз йшли в атаку, вони так і не змогли добігти до наших окопів.

І весь цей день кожен боєць на висоті, в окопі був пройнятий одним-єдиним бажанням: висидіти, дочекатися тієї хвилини, коли настане тиша і кацапи піднімуться в атаку, коли можна буде самому піднятися в окопі і стріляти по москалям. Ніхто не знав в наших окопах, що буде потім, але до цієї миті, коли можна буде піднятися і стріляти по росіянам, кожен бажав дожити, чого б там не сталося.

І коли о дев’ятнадцятій годині, в вечірніх сутінках, була відбита шоста, остання на сьогодні атака і настала тиша, і люди вперше промовили якісь інші слова, крім слів команд і страшної, хриплої, нелюдської лайки, які вони кричали, стріляючи по росіянах, – ці слова виявилися несподівано мирними...

...Ніч прийшла. Серед спаленого бур’яну валялися тіла вбитих росіян. І туга охоплювала серце при погляді на пориту вирвами бомб і снарядів землю, на розламані накати бліндажів. Карта війни, яка на столі штабного модуля в Бабиновичах лежала перед командувачем армії, тут гриміла, димувала і дихала людською кров’ю, життям і смертю. І Даниленко пізнавав вогненний пунктир прокресленого армійським оператором переднього краю, пізнавав товсті клини танкових проривів армії Голікова, відмічені кольоровими олівцями вузли нашої оборони і місця зосередження вогневих засобів армії.

Війна, яку генерал звик штовхати, раптом втягнула його в себе і він стояв тут, самотній солдат, приголомшений величезністю вогню і диму.

Так само стояли на цій висоті, дивуючись тому, що вижили в такому пеклі, солдати його армії...

...Дивізійні сапери постаралися на совість і бліндаж командира батальйону, змонтований з стандартних залізобетонних блоків УФС[47] і заглиблений на п’ять метрів в землю, був міцним та надійним.

- А добре в тебе приміщення, Тарасе Максимовичу. – Сказав командувач армії капітану.

“А раніше він мене тільки “фенриком” звав! Що ж, це добра прикмета!” – подумав Сташенко.

- Добре, товаришу командувач. – Вже вголос сказав він. – Коли бомба вдарить чи шестидюймівка поблизу шарахне, то тільки посуд на столі підскакує, а так більше нічого.

В бліндажі командира батальйону зібралися шість чоловік – батальйонна рада. На лавках, поставлених вздовж стіни, всідалися люди в куртках кольору хакі, дещо незграбно, сповнені власної гідності. Як майстри, намагаючись не брязкати-гримкотіти, ставили в куток свої карабіни і легкі кулемети. Це були виробничі збори, такі ж, які збираються на заводах чи польових станах. Але не металурги, не кравці, не хлібороби сиділи тут, не про хліб, пошиття одягу та виплавку сталі зібралися зараз говорити ці люди...

- Втрати великі? – Запитав Даниленко.

- Однієї роти майже немає, товаришу командувач. – Похмуро відповів комбат. – Москалі штрафників кинули в атаку прямо під свої снаряди. Тому й прорвалися на правому фланзі. А дві, як були...

Сержанти і фельдфебелі, що зібралися в бліндажі, кивнули, підтверджуючи слова капітана.

- Йшли по мінах, а за ними вже сапери їхні протитанкові міни зняли і слідом танки в наш тил рушили. Ми ледь встигли розвернути протитанкову батарею на зворотну директрису. Там їх всіх і спалили...

- Ну, я з цією манерою ведення війни москалями ще зимою і під Білгородом цього літа вже стикався... Звик... А для вас, очевидно, такий спосіб воювати по-російськи стався вперше...

Всі, хто зібрався в бліндажі, дружно закивали головами: “Еге ж, еге ж... Ці псявіри тільки так і можуть воювати...” Але невимовлене питання висіло в повітрі, і Даниленко мав висловитися.

- Я тут командний пункт змінив. – Сказав Даниленко. – Раніше там командний пункт дивізії був, я вирішив перенести КП армії ближче. Завтра вони сюди, тобто, на вашу дивізію головний удар направлять. А ми не відступимо. Це сьогодні всі відчули – я знаю: і ви, і ваш комбат, і я, а, головне, москалі відчули, що відступати ми не будемо. Так я це відчуття у людей власним перебуванням тут, на цій висоті, яку ви росіянам не віддали сьогодні, закріпити хочу. І завтра не віддасте... Розумієте?

- Розуміємо. – Оглянувшись на своїх бійців, сказав Сташенко. – Але це не за Статутом...

- Знаю, що не за Статутом. – Перебив комбата генерал і нахмурився. – Так потрібно.

- Дозвольте запитати, товаришу командувач? – Підняв руку, як на уроці, молодий круглолиций сержант. Даниленко кивнув, дозволяючи. Представився, хоч командувач армії пам’ятав його ще по боям на Прип’яті. – Сержант Юрченко. Що завтра буде: бій чи тиша?

- А як ваш комбат думає? – Обернувся до Сташенка командувач армії.

- Боюся, що тиша, – подумавши, відповів капітан, – боюся, що завтрашнім ранком спробують потикнутися туди, де оборона слабша. Можуть вдарити по 133-му полку дивізії чи по 135-му. Але коли вони тут повторять, то і ми тут повторимо. Хоч штрафників на висоту кинуть, хоч танки. Ми їх били і будемо бити. І ніякі танки росіянам не допоможуть. – Сташенко помітив, як миттєвий усміх ковзнув по обличчю генерала. – Я не хвастаюсь, товаришу командувач. У мене в батальйоні дванадцять кілометрів одних окопів вирито та траншей. Завтра, коли розвидниться, побачите: один танк росіян до мого командного пункту всього п’ятдесят метрів не дійшов. І нічого! І став та й стоїть, як миленький. Там де йому належить стоїть...

Потім говорили інші. І це було схоже на обговорення десь на польовому стані чи в комірчині заводського майстра важкої, небезпечної, проте звичної і необхідної роботи. Говорили про те, що вже зроблено і робиться. І про те, що ще необхідно зробити, щоб виконати роботу добре.

- Я розумію, товариші, що ви хочете знати. – Підвів підсумок командувач армії. – Раз завтра на дільниці вашої дивізії москалі нового удару завдадуть, то чи не було б доцільним посилити цю дільницю? Пропозиція законна, але для розуміння дій командування армії, і моїх дій, зокрема, я хочу, щоб ви якоюсь мірою відчули, що має відбутися в скорому майбутньому... Коли я вам скажу, що в мене немає для вашої дільниці батальйону, полку чи дивізії, то це буде неправдою: дивізія в мене є.

Сташенко – він міг дати голову на відріз, що і його бійці також – подумав: ось зараз генерал скаже те, що зазвичай говорять в таких випадках. Що резерви є, але є ще величезний фронт армії від Дніпра до Західної Двіни і його можна захистити, лише маючи під рукою вільні війська.

Але генерал нічого цього не сказав. Він лише поклав на стіл руки і зчепив їх звівши разом.

- Ось. – Сказав Даниленко і в голосі його було торжество. – Ось. – Повторив він.

Рух його долонь назустріч одна одній був такий чіткий і ясний, що ніхто нічого не сказав.

- Ви так думаєте? – Звів погляд на командувача армії командир батальйону.

- Так, я так думаю. – Мовив генерал. – І це все, що я вам поки можу сказати. – Додав він після паузи. – Тому все залежить від того, як ви зможете протриматися. Ваш батальйон, капітане Сташенко...

- І весь полк. – Звернувся вже до командира 134-о полку генерал. – Вам потрібна поміч армії?

- Ні, ми так питання не ставимо, товаришу командувач. – Поспішив запевнити майор...

...Ніч пройшла. Починався новий день і війна готувалася щедро – по самісінькі вінця наповнити його димом, молотим в щебінь каменем, стовченою в порох глиною, перепаленим у вогні смертоносним рваним залізом, понівеченим людським тілом і брудними скривавленими бинтами. І знову протяжний крик штрафної російської піхоти буде лунати: а-а-а-а-а... І буде в цьому крикові щось не стільки грізне, скільки тоскне і печальне, ніби душа прощалася з усім, що їй дороге, ніби намагалася докричатися до рідних, аби вони почули востаннє голос батька, чоловіка, сина, брата... А позаду були такі ж самі дні. І нічого вже не буде в світі крім цієї зораної безжальним залізом понівеченої землі, крім бездонного неба у вогні...

***

...Через двадцять п’ять хвилин після того, як командувач армії отримав повідомлення про свіжі бруствери на позиціях противника, 100-й механізований полк підполковника Якименка отримав сигнал атакувати противника. Не пройшло і тридцяти хвилин, бій на південному березі Березини досяг своєї переломної точки. Із спостережного пункту командира Сорок п’ятої моторизованої дивізії добре було видно цей танковий бій, що розвернувся на всьому просторі правого берега маленької білоруської річечки.

Зверху, в темряві досвітніх сутінків здавався бій цей моторошним і страхітливим, таким близьким він виглядав для тих, хто спостерігав за ним з окопів дивізійного спостережного пункту. Можливо таким він здавався тому, що ніде не було видно людей.

Рожево-білі конуси пострілів танкових гармат блискали по всьому березі, між палаючими деревами і чагарниками бушували купно вихори снарядних розривів ракетних установок залпового вогню, – і наших, і радянських “катюш”, – зчепившись в зустрічною бою, палали танки, повзли серед тих палаючих чагарників і дерев рожеві у відблисках полум’я сталеві тіла машин, з короткої відстані, майже втикаючись один в одного стволами, впритул били, гусеницями вдавлюючи в прибережний пісок пружне гілля річкових чагарників, відповзали і знову йшли в повторні атаки, охоплюючи плацдарм. Росіяни опиралися, в правий берег вчепившись, і сконцентрований гул, виття моторів наповнювали русло Березини розколотими відзвуками, але бій вже сповзав, невідворотно сповзав до річечки. На тридцять п’ятій хвилині щось змінилося, бій дедалі більше сповзав на північний схід, – це росіяни поволі почали відходити до переправ.

Даниленко, вийшовши в окоп спостережного пункту, глянув на протилежний берег. Там, по той бік ріки, куди відтягувалися радянські танки, і де, здавалося, на протязі вчорашньої доби все було зім’яте, розчавлене, розбите, розмолочене бомбардуванням, танковими атаками, артилерійськими нальотами, де все уявлялося намертво випаленим, зовсім пустельним, позбавленим всякого живого подиху, тепер в різних кінцях народжувалися снопики пострілів, горизонтально летіли багряні клапті дульного полум’я кількох гармат і широкі простирадла порохового вихлопу станкових ракетних гранатометів.

А потім в тому місці, де проходили траншеї піхотних рот, запрацювали спочатку один, потім другий, відразу цілих шість кулеметів били навздогін росіянам: в сірих сутінках билися червоними метеликами, пурхали над безлюдними окопами постріли. Те, що з учорашнього вечора вважалося мертвим, знищеним, подавало слабкі прояви життя, там щось ворушилося і не можна було уявити, як збереглося там це життя, як вціліло воно від початку бою і до його кінця в тих окопах, на тих гарматних позиціях, через які пройшли або ж обійшли радянські танки, відрізавши, взявши в кліщі з учорашнього вечора той, лівий берег Березини. В це важко було повірити, але висота жила і воювала, і це вже не викликало ніяких сумнівів.

Подрібнюване боєм, ревінням танкових двигунів, повітря ясніло на сході, світанково наливалося бузковою прозоро-холодною синню навколо висоти, прорізаної яскравими вогнищами танків, які горіли перед лісом, веселими і грайливими на фоні нового дня. Наблизилося у ранковому світлі селище, західна його частина, по околиці якого з боку темного лісу, видимі вже неозброєним оком, повзли і повзли, здіймаючи стовпи куряви, Т-10, а слідом за ними їхали на гусеничних бронетранспортерах піхотні підрозділи.

“Так, ранок почався...” Даниленко, вийшовши на вітер, який бушував на вершині висоти, відчув, що настав ранок, холодний, по-жовтневому прозорий, який обіцяв сонце, очищене від хмар небо, і подумав про радянську і про свою авіацію.

Вітер холодний, зимний, налітав з темного кутка ранку, гострими ударами бив по брустверу СП, сік по очам, заважав дивитися, видавлював сльозу. Даниленко дістав носовичок, протер обличчя, очі, припав до окулярів стереотруби. Він хотів пересвідчитися в тому, у що важко було повірити, але що вже не викликало жодного сумніву. Там, на тому березі, в розчавлених танками окопах, з зруйнованих траншеях, на позиціях розгромлених батарей вели вогонь, вступали в бій оточені, відрізані від дивізії підрозділи, ті, хто за всіма законами, за всіма розрахунками штабістів ніяк не могли вціліти і залишитися живими...

***

...Вранці 27 жовтня 1943 року передові батальйони моторизованих дивізій Тридцять четвертого і Шістдесят п’ятого корпусів Вісімнадцятої армії Сіверського фронту після короткого, але потужного артилерійського нальоту перейшли в наступ, поклавши початок Смоленській наступальній операції. Вони прорвали слабо підготовлену оборону частин Західного фронту командарма першого рангу Жукова на ділянках шириною 16 кілометрів на північ і 12 кілометрів на південь від містечка Любавичі, навколо якого чотири дні йшло жорстоке бойовище між дивізіями Сорок п’ятого армійського корпусу Вісімнадцятої армії і дивізіями 1-ї гвардійської армії комкора Голікова. В другій половині дня в прорив були введені рухомі з’єднання двох армійських корпусів: Шоста механізована і Одинадцята танкова дивізії, а під вечір обидва корпуси повністю вступили в бойовище. Танкова дивізія полковника Гетьмана розвернула наступ в напрямку на Демидів, за день до цього сюди спрямувала свій удар Російська Добровольча армія.

В ніч на 28 жовтня танки Гетьмана звільнили Рудню, наступного дня спільно з мотопіхотою 65-ї моторизованої дивізії захопили містечко Жичиці. В результаті був охоплений лівий фланг 30-ї армії росіян в суразькому виступі. В оточення потрапили головні сили радянських військ, які вели бої в напрямку Вітебська: танкова і три мотострілецькі дивізії, які нараховували майже тридцять тисяч солдатів і командирів, до тисячі гармат і мінометів і більше двохсот танків.

Це змусило командувача Західного фронту росіян командарма першого рангу Жукова припинити удари проти дивізій п’ятого армійського корпусу в центрі оборони Вісімнадцятої армії і кинути чотири танкових, дві мотострілецькі дивізії і зі свого резерву шість стрілецьких бригад на деблокаду оточених військ. Проте всі спроби Жукова прорватися до оточених частин силами 5-о і 7-о механізованих корпусів в смузі Шістдесят п’ятого моторизованого армійського корпусу успіху не мали.

Деблокуючій групі вдалося на вузькій ділянці просунутися всього на 4-6 кілометрів, але контратаками других ешелонів Шістдесят п’ятого корпусу і резервами Добровольчої Російської армії, що підійшли від Веліжа, 29 жовтня вона були повністю зупинена. Удари противника з кільця оточення також не мали успіху через стійкий опір полків Шістдесят п’ятої і Сто шістдесят п’ятої моторизованих дивізій.

Звістка про це викликала гнів у Сталіна. Він, невдоволений діями командувача Західного фронту командарма першого рангу Жукова, вирішив змінити командування фронтом і об’єднати зусилля Західного фронту з Північно-Західним, який діяв проти військ Добровольчої Російської армії. Вибір свій кремлівський диктатор зупинив на командувачеві Північно-Західним фронтом командармові другого рангу Конєві. Командувачеві об’єднаними військами було доручено розправитися з угрупуванням українських військ.

Командарм другого рангу Конєв наказав оточеним військам прориватися з кільця, задіявши всю свою артилерію. В ніч на 4 листопада вони під керівництвом комкора Хоменко пішли на прорив. Назустріч їм нанесла удар по Шістдесят п’ятому моторизованому корпусу сформована щойно 3-я танкова армія, яка за наказом Конєва напружувала всі сили, аби прорватися до оточеного угрупування хоча б кількома танками. О пів на другу ночі Конєв отримав звістку, що встановлений перший зв’язок між оточеними дивізіями і передовими частинами 3-ї танкової армії. Частині оточених росіян вдалося вирватися з мішка.

Так, радянським військам вдалося уникнути остаточного знищення, і це залишило неприємний осад в душі командувача Вісімнадцятої армії. Його розвіяв телефонний дзвінок з Києва.

- Поздоровляю з успіхом. – Сказав Гетьман Скоропадський. – У начальника Генерального Штабу є думка присвоїти вам чергове звання генерал-лейтенанта. Ви не заперечуєте? Можна вас поздоровити?

- Дякую, товаришу Гетьман.

- Добре, відпочивайте. Ви втомилися, напевно?

...В бліндажі, врізаному в схил висоти 202,9 на лівому березі річки Березини, навколо саморобного столика біля такого ж саморобного електричного світильника, лампочка якого живилася від мотоциклетного акумулятора, зібралися кілька бійців третього батальйону 134-о мотопіхотного полку. На тарілках з білої пластмаси – хліб, жовті скибки сиру, тонкими пластинками нарізане сало, в казанках – розігріті консерви, окремо – зелена цибуля, що отримали з тилу в посилці, в мисках – солоні огірки та квашена капуста.

Фельдфебель Луценко з зав’язаним скривавленим бинтом лівим оком, – а праве блискало весело і забіякувато, – розливав по стаканчикам від фляг горілку і люди слідкували, як оковита піднімалася до вінець штампованої з алюмінію посудини.

Всі випили і потяглися до хліба з покладеними на нього кружальцями ковбаси. Жували довго, без поспіху, відчуваючи у своїй неквапливості щасливе, спокійне відчуття людей, які випили і закусили після нелегкої роботи. Сержант Юрченко, прожувавши хліб, сказав:

- Хоч тут і дали нам москалики, але ми все-таки показали їм, де раки зимують. Мовчать, псявіри...

- Еге ж, притихли кацапи, не бушують більше. – Погодився з ним Іван Вікторович. – Шкода, Петро про це не дізнається, а наше село сьогодні вранці звільнили. Я повідомлення чув...

Його друг і земляк Петро Попович загинув в одному окопі разом зі Степаном Лавриненком два дні тому, ввечері двадцять п’ятого жовтня, коли висоту штурмували танки росіян з ротами штрафників.

- Відбушувалися. – Підтвердив єфрейтор Засядько. – Кінчилися комуняки на землі Білорусі...

- Але й багато ж горя вони встигли зробити. – Зітхнув Волков, мокаючи пір’їну зеленої цибулі в сільничку, зроблену з денця пляшки. – Пів-Білорусі спалив, другу половину пограбував...

- Нічого, відбудуємо... – Мовив Вікторович. – І награбоване повернемо... І спитаємо, хто винен...

І смак хліба, і запах ковбаси, і хрумкотіння цибулини, і зброя, поставлена біля бетонної стінки бліндажа, і думки про дім, і перемога над могутнім споконвічним ворогом, здобута ось цими самими руками, – все це відчувалося зараз з граничною ясністю...

...Йшла третя доба наступу. В межиріччі Дніпра і Західної Двіни, в суцільній темряві листопадової ночі, брязкаючи залізом, повзли танкові і механізовані корпуси; потопаючи в багнюці боліт, повільно рухалися машини. Вибухали і ламалися мости, горіли села, і спалахи гарматних пострілів змішувалися на горизонті з загравами пожеж. На дорогах, посеред полів і галявин, чорними плямами лежали тіла вбитих росіян, які за ніч вже встигали замерзнути в кістку. Слідом за танковими і механізованими частинами, прикриваючись від вітру і натягнувши глибше шапку, йшла по осіннім лісовим дорогам і нечастим полям піхота. Два фронти в цю листопадову ніч, як дві руки, що сходяться разом, рухалися, все наближаючись один до одного, готові зімкнутися в білоруських лісах, на схід від білоруського Смоленська. В цьому охопленому ними просторі, в їхніх жорстоких обіймах ще були радянські армії і дивізії, ще були їхні штаби, тили і склади, разом з їхніми командармами, комкорами і комдивами, разом з їхньою дисципліною, що підтримувалася загороджувальними загонами і розстрільними командами, разом з танками, гарматами, аеродромами, злітними майданчиками і літаками. Там були ще сотні тисяч людей, що вважали себе силою і в той же час, всі вони були всього-на-всього нічим іншим, як завтрашніми мерцями.