Дивись також “Альтернативна хронологія”  - хронологія твору “Повітряні чорнороби війни” від Ірини Голик.

Останнім часом з’явилося досить багато творів на тему альтернативної історії. На жаль, українських письменників, які б зайнялися цією темою, поки що немає. Даний твір є спробою порушити царину в цій області української літератури. По аналогії з концепт-карами, “Повітряні чорнороби війни” є концепт-твором на тему альтернативної історії. Власне тому літературні якості поступилися технічним та військовим аспектам.
Описані події, імена, технічні характеристики і т.д. повністю вигадані і всякий збіг з реальними є випадковістю.

ПРОТИСТОЯННЯ. ІНША РЕАЛЬНІСТЬ.
ПОВІТРЯНІ ЧОРНОРОБИ ВІЙНИ.

“...ніколи, ніколи не буде Вкраїна,
не буде рабою московських катів...”
Українська пісня часів радянсько-української війни

Квапливо висунутий в засаду на Таманському березі, Леонід Ляховський відсипався, приходив до тями після тижня безперервних боїв. Часу було доволі – попереду був майже весь день і ціла ніч.
Близький фронт ухав, гримів і поблискував спалахами вибухів. Очманілі літаки проносилися на швидкості, петляли по заплавам, брижачи воду і гонячи хвилею очерет – всього цього лейтенант не чув. “Піднімати тільки у випадку команди по радіо “Атака!” і на обід...” – наказав він вкладаючись під крилом свого “Грифона” на розстелених техніком чохлах. Леонід відчував себе на межі фізичних сил, йому здавалося: всі бачать, як він спустошений останнім боєм з “яками” над Керченською протокою...
- Льонь, не спи, – смикав його напарник по засаді, Амет-Хан Султан, який неспокійно вовтузився поряд, – Льонь, я вранці літав на Анапу... Ти також туди літав. – Амет водив пальцем по карті. – Три хвилини льоту по прямій...
- Чотири, – уточнив Ляховський, не відкриваючи очей.
- Нехай так, чотири хвилин. Сказали, тут у “червоних” аеродром винищувачів. Звідси вони наші штурмовики б’ють. Перевірте... – Він підняв темні очі на Леоніда. – Ти літаки там бачив?
Обличчя Амета по-східному замкнене, потайне, з довгастим розрізом очей, припухлими повіками і суворою лінією рота. Але це тільки так здається. Враження це пропадає, коли на нього сходить натхнення спілкування. Траплялося це не часто, але коли траплялося, то зізнання були до дна. Тоді вже Амет звільняв душу від вагань та тривог. Він вже виливав Ляховському душу у кривдах, заданих командиром морської авіагрупи {1 - Тут і далі дивись примітки в кінці тексту}, утаємничив в невдачу своєї нічної вилазки до станиці, де в батальйоні зв’язку знаходилася бровастенька козачка Капа, Капітоліна, – але головного він ще не сказав.
- А людей ти там бачив? Техніку, заправники, пускачі?
- Ні. Ні людей, ні техніки...
Серед льотчиків Амет-Хан – єдиний, кому Ляховський міг довіритися після Керченської протоки: яке у Амета чуття! “Амет, ззаду “як”! “Як” на хвості! ” – “Промаже”, – коротко відповідав Амет, все бачив і, головне, розпізнав у противнику хапливого нетерпеливця, який не зуміє втриматися в хвості. І весь подальший перебіг подій підтверджував правоту Амета: так і не відкривши прицільного вогню, “червоний” відвалював переворотом, вважаючи за краще не зв’язуватися з цим “хохлом”. Кому, як не Амету відкритися після незрозуміло-прихованого – на пустому місці, з нічого – виникнення над Керченською протокою “Яка-першого”? Ляховський тоді проґавив ту мить, що передує двобою, коли противник, готовий до бою, ніби ледь відкриє себе, свою виучку, свій клас... Цієї дорогої секунди, якою так майстерно користується Амет-Хан, Леонід не отримав того разу. Обпалила смертельна близькість раптом виниклого на хвості противника і він відчув миттєвий параліч волі, коли льотчик відчуває себе зловленим у приціл. Відмова на “яку” гармати чи спустошені боєм снарядні коробки – тільки це врятувало Леоніда. І далі взагалі відбувалося таке, що тлумаченню не підлягає. Як він вивернувся і потім сам піймав у приціл “як”, Ляховський і сам до пуття не розумів. Запитати у когось було безглуздо, але переможний кінець не повинен закривати собою прорахунків і помилок. Переможець повинен їх першим знати, бо недовго тоді йому ходити переможцем...
Амет, звичайно, найкращий порадник у цьому випадку.
...В авіагрупі ходили чутки про незвичайне завдання. Когось кудись мали відправити. На чию долю воно випаде, того ніхто не знав. Як завжди, при появі подібних чуток всі цілими днями думали, гадали, сперечалися. Коли вранці в другу ескадрилью прийшов підполковник Клімов, здогадалися – випало їм.
Без всякого вступу, вислухавши рапорт командира ескадрильї, підполковник оголосив:
- Дві пари вашої ескадрильї завтра зранку перебазуються на підскок. Працювати з підскоку будуть лейтенанти Ляховський, Удовиченко і Амет-Хан, Левчук. Підготуватися до перельоту на підскок сьогодні ж. Механікам до кінця дня провести регламентні роботи на машинах, інженеру перевірити підготовку літаків, щоб жодного дефекту... Робота у вас буде напружена, по особливим завданням авіагрупи і штабу повітряної армії. Командиром підскоку призначаю лейтенанта Ляховського. Питання є?
На світанку ланка перелетіла через протоку на Таманський берег і до сходу сонця була на новому аеродромі...
...Керч потрапила під артилерійський обстріл з першої хвилини війни. Звичайно ж, евакуювали цивільне населення заздалегідь і берегові батареї подавили встановлені на косі Чушка і мисі Тузла гармати росіян, але загроза нового обстрілу залишалася. А Керч, як порт і промисловий центр, мала надто велике значення, щоб можна було не зважати на це. Тому вже через три тижні бойових дій до Криму перебазували повітряно-штурмову бригаду для проведення десантної операції на Таманському півострові. Підтримати дії десантників доручили фронтовій авіації Кримського ОК {2}: двом штурмовим та бомбардувальній авіаційним бригадам. Не рахуючи власної авіації десанту.
Район висадки знаходився в межах досяжності берегової артилерії і успіх операції визначився саме своєчасною і потужною підтримкою десантників. Аеромобільні підрозділи, по суті, представляють з себе легку піхоту і, відповідно, їм властивий і основний недолік таких формувань – відносно низька вогнева міць. Цей недолік вимагає якоїсь компенсації. Підтримка далекобійних артсистем дозволила виконати задачу з низькими втратами. Висаджені з гелікоптерів батальйони змогли під прикриттям потужного артилерійського вогню закріпитися на п’ятикілометровому перешийку між Кизилташським та Ахтанизовським лиманами. Поки в радянських штабах зрозуміли, що трапилося, і спробували знищити десантників, вони встигли заритися в землю і звести в проході між лиманами і на перешийках між Чорним морем і Кизилташським лиманом і Азовським морем і Ахтанизовським лиманом траншеї. Зосереджені на узбережжі Керченської протоки радянські частини не чекали удару з тилу і оборону не готували – очевидний прорахунок вищестоящих штабів. Одних тільки гармат А-19 {3} було взято півсотні. Та півдюжини боєкомплектів на кожну. Захоплені гармати негайно розвернули на сто вісімдесят градусів. А за півгодини кораблі Азовської флотилій висадили морський ешелон десанту. До кінця дня на плацдармі були обладнані опорні пункти і кількість артилерійських стволів доведено до шістдесяти на кожний кілометр оборони. І ніяка атака в лоб – а по іншому ударити не було ніякої змоги, фланги прикрила артилерія з Криму, – стала нестрашна...
...Аеродром підскоку знаходився в двох кілометрах від передової. На тріскотню на передовій перестали зважати вже до кінця першого дня. Зліт в бік Азовського моря і набір висоти, тільки досить відійшовши від аеродрому. Посадка також за один захід з бриючого. Це щоб не засікли майданчик по хвостам пилу і не накрили артилерією. Втім, сапери встановили для винищувачів легкі арочні перекриття і тепер знищити літак могло тільки пряме влучання в капонір. Згори майданчик виглядає, як ґрунтова дорога. Власне, це й була дорога, її просто розрівняли танковими бульдозерами і утрамбували котками та встелили металічними плитами злітно-посадочну смугу, щоб не демаскувати пилом. На голій землі стовп пилу від винищувача при злеті піднімається на висоту триповерхового дому. Сірий піщаний пил служив “якам” і “лагам” сигналом для нападу. Для мисливців такий момент – роздолля, ціль іде по прямій, нічого зробити не в змозі. Бий на вибір!
Завдання ланці випадали цікаві. Піднімаючись позаду радянських розвідників, які летіли в тил, “Грифони” відрізали їм шлях до відступу, знімали коригувальників, допомагали своїм фронтовим бомбардувальникам та штурмовикам, які поверталися з завдання. Винищувачі з’являлися з тилу і спочатку радянські льотчики приймали їх за своїх. Тому навіть підходили так, щоб важко було розпізнати силует літака.
Пару днів виконували роботу без якихось випадків. Правда, росіяни винюхували підскок, і ввечері над майданчиком довго кружляла пара “яків”, а коли вони полетіли всі тривожно очікували обстрілу – передова, ось вона, поряд! Але до самого ранку все було спокійно. Розвідники підскок не помітили.
Наступного дня поблизу лінії фронту, над Кубанню, ескадрилья штурмовиків вела важкий бій з ворожими винищувачами. Ескорт – перша ескадрилья морської винищувальної авіагрупи підполковника Клімова, – був зв’язаний боєм з “яками”. І тут шлях назад штурмовикам заступила група “лаггів” – шість машин, які невідомо звідки вискочили. Ланка Ляховського встигла з’явитися вчасно і відбити напад. За кілька годин історія повторилася знову. Стало зрозуміло, що ця шістка – ворожий підскок...
“Іли”, які піднімалися з таманських аеродромів, йшли на Керч дев’ятками. Кожна отримувала винищувачів супроводу при підльоті до лінії фронту. Колона в тридцять шість бойових одиниць, кожною своєю клітиною скоряючись головному літаку, сформувалася, кожна машина знайшла своє місце в строю, заспокоїлась, збуджуючи спільне відчуття зібраності, неподільної – вінець командирських зусиль! – єдності, дозволяючи ведучому, як кажуть льотчики, “додати газку”, збільшила швидкість польоту...
Слідом за штурмовиками йшли “Пе-другі”. Будуть завершувати удар штурмового полку, ставити в Керчі остаточну крапку...
Пілоти засади, попереджені повітряним пунктом спостереження, сиділи в кабінах і прислухалися до рацій. Все готове до миттєвого запуску, шоломи застебнуті, весь технічний склад біля машин. Але сигналу все немає. Ось вже десять хвилин, як ворожі літаки в повітрі. І раптом коротке, спокійне:
- “Замок”, давай! – Заревли двигуни і прямо зі своїх стоянок “Грифони” пішли на зліт. – Давай, рідненькі!
Сонце, косо струменіло в розривах хмар, пробігало по живому тілу колони. Відчуваючи в собі силу для удару, Леонід від набору висоти відмовився: зверху до строю потай не підійдеш. Сутінкове повітря внизу над Азовським морем пом’якшувало фарби, розмивало обриси предметів і це було йому на руку. Ведучий штурмовиків зблискував у променях сонця, як “караючий меч революції в мозолистій руці пролетаріату”. В цьому блиску грав виклик приманки – визивної, ніби заговореної. Але смертної. Смертної!
- Б’ємо в голову! – Скомандував Ляховський. Бити в голову – значило рубати під корінь. Бити знизу, з сутінок, які ще стелилися внизу над морем, підкоряючись пориву, що звучав у ньому при розгоні.
“Кого побачимо в повітрі – уб’ємо, і баста!” – сказав льотчикам перед стартом Амет-Хан Султан. Або ми їх побачимо першими і вб’ємо, або нас побачать і вб’ють. Ланка розділилася, пара Амета пішла круто вгору – вони битимуть штурмовики зверху ззаду. Щось усохло, стислося в душі Ляховського, затверділо, звільнивши від передпольотного томління, яке завжди виснажує душу. Страхи, неясні картини, намагання приховати від інших сум’яття душі – все скінчилося. Війна витравила в ньому все, що стоїть між бійцем і ціллю. “Ні дрібки жиру...” – подумав про себе і лінію його рота спотворила скорбна тінь...
...Він побачив, що вже не вуса, не віжки, а прямо полотнища інверсії зриваються з крил “Грифона”, – вологе повітря не маскувало рух його пари, а видавало з головою. Розрахунок на раптовість впав, розвалився, він обмер – і тут все перестало існувати: залишилося одне небо. Одне тільки небо. Воно йшло, скоряючись Ляховському, гострий ніс літака прошивав небо, як корабельний бушприт. Вдавлений в чашку сидіння, з відвислою щелепою і відтягнутими перевантаженням донизу – по-бульдожому – повіками, нічого, крім неба не бачачи – ні “ілів”, ні “яків”, ні власного веденого, – Леонід чекав: наколе він флагмана задертим носом? Випередить його трасою? Чи промаже, підвісить обох без швидкості під вогонь “яків”? Широкі крила і гострий поплавок носа штурмовика ввійшли в сітку кола прицілу. Леонід вдарив, на склі затанцювали сполохи гарматного полум’я в коренях площин за спиною. В дзеркало заднього огляду він побачив, як вдарили чотири гармати веденого по веденому флагмана. Бризнули тіні осколків від кабіни і крил. Дрібні тріски, шматки дюралю в сяйві вогню на тому місці, де щойно плив, погойдуючись у повітряних хвилях і похитуючи плавниками рулів, флагман штурмовиків. Найближчий до Леоніда “як” завагався і цієї миті йому вистачило. Передчуваючи мить зближення, він знав, що “як”, схоплений ним, приречений.
“Бити їх до останнього!” – сказав він своїм пілотам, коли отримали завдання на виліт.
- Вріж! – Льотчики в повітрі не теревенять, закликів до уваги не люблять, коротка команда замість “Відкрити вогонь!” кидає напарника вперед. – Вріж йому!
“Грифони” пройшли стрій штурмовиків наскрізь. Зверху падала на стрій штурмовиків, який розсипався, друга пара “Грифонів”. Амет-Хан доконає, Амет-Хан довершить...
***
День з ранку накалявся боєм. Сонячна спека без сліду нищила залишки нічного дощу. За ніч небо охололо від вчорашніх боїв, дим пожарищ осів, відкрив погляду далекі перспективи звивин лінії фронту, позначену догораючими багаттями бойового заліза, сіл та хуторів, нескошеної пшениці і жита. Тремтливе марево гарячого, курного від піднятого вибухами пилу і димного повітря знову піднімалося і пливло над полями боїв, розмивало контури наземних орієнтирів і маскувало від пілотів ворожі війська.
Раннім світанком Мельник вів десятку штурмових гелікоптерів на пошук танків. Йому потрібні були тільки танки. На пілонах по два блоки з некерованими ракетами. Ракети тоненькі, довгі, загострені, ніби олівці, не викликають на перший погляд довіри. Їх привезли вчора ввечері транспортним літаком прямо з заводу і заводські інженери до ночі пояснювали, що це за новинка.
Дві четвірки “Кобр”, які йшли в колоні ланок, пара Мельника попереду та ескадрилья винищувачів етажеркою над ними були поки одні в повітрі. По всьому виходило, їм сьогодні починати в небі новий день війни. Тиша була оманливою, ненадійною, тому Мельник заздалегідь почав готувати себе до зустрічі з ворогом. Хвилина відділяла його від ворожої території, група гелікоптерів почала розгін, плила непомітно з боку в бік, збиваючи ймовірну наводку прицілів зенітників. “Найголовніше – побачити перший залп розривів. Не дати зенітникам зробити його по-справжньому прицільно.”
Двокілометрова карта, ніби хороша фотографія, точно копіювала місцевість, яка пролітала під машинами. Потрібно було не тільки знайти танки, але й точно знати, де ти їх знайшов, щоб не вдарити по своїм, щоб дати потім розвіддані.
Карта... Місцевість... Маневр... Головний гелікоптер непомітно ковзав по сонячних променях, ніби дитячі санчата по сніговій гірці. За ним слухняно повторювали маневр ведені пари.
Сплеск спалахів і перед штурмовими гвинтокрилами постала стіна загороджувального вогню.
- Розосередитися, “смугасті”. Лінія фронту! – Мельник плавно переклав машину в інший непомітний розворот, ще збільшив швидкість. – “Сто двадцятий”, як там позаду?
- Все нормально. – Ведений перейшов у правий пеленг. – Розриви вище за хвостами...
- “Маленькі”, я шукати ціль буду. Дивіться за повітрям краще... Все, пішов вгору... – Мельник збільшив крок і газ, його гелікоптер слухняно поліз вгору.
Розриви... Маневр... Розворот... Вниз...
Повітря... Група... Ведені на місці, добре. Місцевість... Карта...
Розриви... Маневр... Розворот... Вгору... Місцевість... Карта... Ведені...
Нарешті очі знайшли. Дві паралельні дороги. На дні неглибокої балки вони були суціль заставлені танками, які стояли нерухомо. Обабіч колон – пузаті автоцистерни. Заправляються. Оце пощастило, так пощастило!
- “Маленькі”, бачу танки! Як повітря, Гєра?
- Працюй. – Лінькуватим тенорком відізвався ведучий винищувачів. – Спокійно.
- “Смугасті”, два заходи. Біда, твоя ланка б’є ближню дорогу, я дальню.
З бронетранспортерів вдарили чергами великокаліберні кулемети і зенітні автомати. Беззвучно неслися по небу траси, загороджуючи шлях до танків. Але гострі, як ніж, силуети гелікоптерів спритно ухилилися від червоних розчерків МЗА {4} і, зависнувши на три-п’ять секунд, з висоти сорока метрів вдарили по нерухомим коробкам “тридцятьчетвірок” п’ятисантиметровими кумулятивним некерованими ракетами. Досить влучити хоча б одній, як танк буде на якийсь час виведений з ладу. Нова зброя відразу ж заявила про себе в повний голос. А потім, закладаючи неймовірні піруети, виходили з зони вогню зенітних установок. Пірнали вниз, ховаючись від трас МЗА і кулеметів за зеленими купами дерев.
Другий захід. Дві пари гелікоптерів вдарили по виявленим БТРам з зенітними автоматами і кулеметами, інші пішли вздовж колон, розстрілюючи з підвісних кулеметних контейнерів все, що залишалося ще живим на землі. Танки боком і кормою неслися назустріч, збільшуючись у розмірах. Очі фіксували в прицілі чорні фігурки танкістів, які вискакували з своїх броньованих коробок. І палець синхронно з поглядом натискував гашетку на ручці управління, посилаючи вперед вогонь великокаліберних кулеметів з підвісних контейнерів. Льотчик-оператор горбився над прицілом відшукуючи цілі і турельний кулемет викидав простирадла вогню то праворуч, то ліворуч, то бив прямо по курсу, краяв димний простір чіткими розчерками трасуючих куль.
Скільки триває бій? Скільки разів ми вже атакували? На все відповідає лічильник пального... Є, ще є... Всі відчуття і думки поглинає бій. Нудить від цього слалому над землею, відчуття пітного одягу і прилиплих рукавичок. Світ увесь – круговий швидкий погляд, автоматичні рухи рук і ніг, сітка прицілу. Вже не розрізняється свистячий гул турбін. Здається, гуде в голові і кулемети вистукують у скронях.
- Сто чотирнадцятий, я двісті дев’ятий, тобі не набридло повзати по кущам і шукати зроблений для тебе снаряд? – Мельник пізнав голос командира винищувального полку. – Час відходити.
- Набридло, двісті дев’ятий. Тільки ж потрібно. Потерпи ще трохи.
- Потерплю. Тільки май на увазі, на трьох тисячах шістка “нових щурів {5}” ходить. Підійдуть ще дві-три ланки, і тоді нас звідси не випустять.
Від бронетранспортерів потяглися до замикаючої пари гелікоптерів червоні шнури трас. Промах. Але зараз кулеметники скорегують вогонь і кулі “браунінгів” рознесуть тонку броню на шматки. Мельник “дав ногу {6}”, машина пішла боком, заганяючи БТР-ЗУ {7} в “лузу {8}”. Два “ереса {9}”, які Мельник залишив саме на такий випадок, коротке виття ракетного залпу і до нього раптом прийшло відчуття, що він сам, і льотчик-оператор, і машина – одне ціле, злилися нероздільно. І ще – думка, як спалах: “Своїми б осколками себе не дістати...” Гелікоптер качнуло, вогненні стріли реактивних снарядів ввіткнулися в сіру броню бронетранспортера, фонтани вогню і земного праху розплилися на ній, запинаючи сталевий гроб димно-сизою хмарою, і відвертаючи, Мельник бачив, як летіли з цієї хмари шматки заліза і людських тіл.
- “Смугасті”, закінчуємо роботу. Розворот на сонце. – Мельник глянув чи всі цілі. Всі.
- Давай краще до землі. – Озвався двісті дев’ятий. – Я з четвіркою залишуся зверху, з тобою Гєра низом піде. “Маленькі”, пішли вгору. Дивитися за Германом.
Три пари винищувачів, зблиснувши небесною синню, за півхвилини перетворилися на маленькі хрестики високо вгорі. З гелікоптерами залишалася ланка старшого лейтенанта Германа Острозького.
Мельник вирішив стримати командира винищувального полку. Характер у того був гарячий та “забіякуватий”, капітан хотів підказати йому, щоб не встрявав у непотрібну вже бійку.
- Двісті дев’ятий, коли “комми {10}” з’являться, не зв’язуйся з ними. Справу-то вже зроблено.
- Не бійся, чкурнемо, якщо кеби вистачить. І коли вони нам дозволять.
Але вже наступної миті насмішкуватість в голосі майора пропала.
- Дві ланки “щурів” зверху! На нас падають! Розворот віялом! – Голос “плив”, перевантаження відтискувало ларингофони від горла. – Герман, одну пару став вище від себе. А ми цих притримаємо...
Мельник зрозумів, що за хвостом почалася нова сутичка. Прибавив, скільки міг, притискуючи гелікоптери до землі. Квапився додому, ховав свої машини в земній різноманітності лісків і гаїв, дивився навколо напружено. На війні у бою важко. Будь-який бій, найпереможніший, для когось може стати останнім. А коли твій маневр, твою безпеку прикриває своїм життям хтось інший, тягар може стати непомірним.
...“Кобри” вийшли на свою територію. Мельник ще раз оглядівся навкруги. Все ніби добре. Всі його машини на місці. Ворога в повітрі не видно.
- Гєра, ми далі самі підемо. Якщо є ще пальне, йди до двісті дев’ятого...
- Ага! – Радісно відізвався той у відповідь. Де тільки його недавня статечність і лінькуватість подівалися. – Спасибі, Паша! Ми назад!
Винищувачі молодецьким розворотом розтанули в блакиті неба, пішли назад у вогонь захищати не свої, а інші людські життя та долі...
...Ранок зайнявся радянською артилерійською канонадою. Слідом за вогневими нальотами близько восьмисот танків, намагаючись снарядом, вогнеметом, гусеницею розірвати канати окопів і траншей, ринули вперед. Коли розвиднілося, на допомогу танкам прийшли пеленги, клини і колони літаків з червоними зірками на площинах крил. Але в небі вони виявилися не одні – літаків з жовтим тризубом на блакитному щиті було не менше. Натужне виття авіаційних двигунів, винищувачів, які носилися один за одним, гул бомбардувальників та штурмовиків, стрекотання “шваків {11}” та “кабеесів” {12}, стукіт великокаліберних кулеметів, заливиста стрілянина зенітних автоматів, довгі, громоподібні розкати серій бомб, які вибухали, знову і знову впліталися звуковою мозаїкою в бій, який то затухав, то розгорявся з новою силою.
Знову людина проти людини, люди проти людей. Тільки одні захищали свій дім, інші намагалися пограбувати його. Одні хотіли жити в своєму домі з “вишневим садком”, де “хрущі над вишнями гудуть”, а інші намагалися загнати їх в “світову комуну” “вільної праці”. Вільної від результатів цієї праці.
Серпневий наступ радянських військ очікували і готувалися. Сорок третій рік обидві армії, які стояли одна проти одної, зустрічали майже на тих самих рубежах, на яких почалася ця війна. Після зимового наступу бої на Сумському, Куп’янському та Донецькому напрямках стали затихати. Радянські фронти поступово припиняли спроби прорвати оборону українських армій. А на початку весни наступила загальна глибока і тривала пауза, яка означала початок підготовки до нового наступу. Це було зрозуміло по обидва боки від лінії фронту. Літа одні чекали з неминучим зреченням, що будуть знову наступати і сподівалися, що новий наступ буде вдалим, інші були впевнені, що ворогу і цього разу не вдасться зрушити їх з місця.
...Перше експериментальне підтвердження довоєнної теорії “глибокої операції”, розробленої за товстими стінами Генерального Штабу РСЧА та НКО, пройшло в степах і напівпустелях далекої Монголії, де війська 57 особливого корпусу комдива Георгія Жукова (невдовзі розгорнутого у 1-шу армійську групу, а Жукова отримав звання комкора) провели першу в двадцятому столітті “блискавичну війну”. 20 серпня радянсько-монгольські війська завдали удару по ворожим дивізіям і 23 серпня замкнули кільце оточення навколо 6-ї японської армії. Головним героєм цієї битви став танк, головна ударна сила Сухопутних військ.
Танк, породження “позиційного тупика” Першої Світової війни, вперше голосно заявив про себе, як про основний аргумент, який схилить шальку терезів у воєнному протиборстві. І “мирна батьківщина світового пролетаріату” енергійно взялися за накачування броньованих кулаків. Створені в Радянському Союзі за ідеями танкового генія Вальтера Крісті та незрозумілій допомозі державного департаменту США танки БТ і радянську версію британського “Віккерса-6 тонн”, випереджало наступне покоління “сухопутних броненосців”, вже самостійно розроблене радянськими конструкторами – танки Т-34 і КВ. Після Хасану і Халхін-Голу в Україні вже ні кого не виникало сумнівів, де наступного разу на практиці застосують теорію “глибокої операції” сталінські полководці. Потрібна була дієва противага “танковій довбні”.
В кінці тридцятих років в українському Головному Штабі та Міністерстві оборони точилися гарячі дискусії про способи нейтралізації “броньованого кулака Країни Рад”. Тоді ж, несподівано для всіх, на сцену вирвалися гелікоптери, новий клас літальних апаратів. Розроблені фірмою Ігоря Сікорського – він заради давньої мрії облишив всі перспективні проекти своїх літаючих човнів і передав справи літакобудівної фірми своєму сину, – вони зробили в прямому розумінні слова переворот у транспортуванні та висадці військ. Особливий успіх вони мали під час Близькосхідного конфлікту навколо Суецького каналу, коли за лічені години перевезли з транспортів, які йшли повним ходом, на необладнаних берег конче необхідні підкріплення. Чотири піхотні батальйони тоді вирішили долю цілої країни. Тільки бойові генерали, виховані на битвах минулої війни, не хотіли бачити в якихось повільних, слабозахищених літаючих каракатицях з пропелером на маківці (коли були в зеніті слави стрімкі винищувачі з зализаною аеродинамікою!) новий засіб збройної боротьби, який придавав військам принципово інші, небачені досі можливості.
Втім, під час тих подій гелікоптери тільки заявили про себе і перспективи їх існування були ще досить туманні. Але враження на деяких українських військовиків вони зробили. Одним таким генералом і був Євграф Миколайович Крутень, давній друг Сікорського. Ще під час Великої війни по технічним вимогам відомого руського аса-винищувача розробив Ігор Іванович Сікорський свій літак для повітряного бою.
В сороковому році Головний Штаб ВПС України замовив фірмі “Сікорський гелікоптер” півсотні нових літальних апаратів С-34 з недавно розробленою для майбутніх винищувачів потужною – 1400 кінських сил! – чотирнадцятициліндровою “зіркою”, ліцензійного німецького двигуна. І в кінці року з 36 гелікоптерів був висаджений десант піхоти з артилерією і автомобілями. Наступного року провели ще кілька дослідних навчань по висадці в тил противника гелікоптерних десантів масштабом від роти до полку.
На основі цих навчань були доопрацьовані вимоги для перспективного військового гелікоптера і почалося створення нових – аеромобільних або повітряно-штурмових військ. Заради справедливості потрібно сказати, що ідея повітряних десантів, як перекидання військових формувань в тил противника повітрям, виникла, мабуть, разом з самими військовими формуваннями. Але до двадцятого століття вона була ідеєю фантастичною і лише в роки Першої Світової війни змогла отримати матеріальний базис у вигляді повітряного транспортного засобу – літака-аероплана. І, хоча вона носила спочатку виключно розвідувально-диверсійний характер, однак невдовзі бурний розвиток авіації явив світу надійні і місткі повітряні судна, що привело до мітчеловської ідеї висадки в тилу германських військ спочатку дивізії, а потім навіть цілої “повітряно-десантної армії”. І коли б війна продовжилася ще рік чи два, можна було б гадати, був би реалізований цей “прожект” або ж ні. У всякому разі, після закінчення війни ідея не отримала серйозного матеріального втілення, але продовжувала баламутити голови. “Позиційний жах” Західного фронту був ще на пам’яті і багато теоретиків, які мали схильність до новаторства (або вважали себе такими), вперто шукали інноваційні шляхи, які були б здатні попередити таку ситуацію в майбутньому. Ідея “вертикального охвату” знайшла своїх адептів у Генеральних Штабах багатьох країн і створення нового роду військ – повітряно-десантних – йшло повним ходом. А в Радянському Союзі бушував справжній парашутний психоз, разом з авіаційно-планерним. Розвивалися повітряно-десантні війська і в Україні. Тому мало хто розумів, навіщо потрібні ще якісь частини, які будуть висаджуватися в тил ворога з нових чудернацьких апаратів.
Ще більший подив викликав масштаб десантів – взвод, рота, батальйон, навіть не полк. Це коли “повітряно-десантні війська повинні використовуватися масовано, а не дрібними групами, і тільки там, де їх дії можуть спричинити рішучий вплив, а не в багатьох пунктах, де вони здатні досягти тільки місцевого тактичного успіху. {13}” Крутеню довелося переборювати опір багатьох заслужених генералів, але вже наступного, сорок першого року в складі армійської авіації було 1140 гелікоптерів, тоді як на початку сорокового було всього тільки п’ятдесят шість одиниць. В кожному з оперативних командувань напередодні радянсько-української війни було створено по аеромобільній (повітряно-штурмовій) бригаді. І, не зважаючи на не достатнє теоретичне обґрунтування таких операцій, не кажучи вже про практичні заняття, ці нові з’єднання показали себе з найкращого боку при проведенні контрнаступу. А теорія “об’ємної операції” учнів генерала Крутеня отримала перше успішне підтвердження. Правда, недоліків у нової справи було ще багато...
...Основою оборони українців слугували на сході країни Харківський і Донецький укріплені райони, які мали бути складовою частиною так званої “лінії Скоропадського” – захисного бар’єру проти комуністичної Росії, зведеному на кордоні з Радянським Союзом. Проте в сороковому році було визнано недоцільним витрачати кошти на побудову наперед безглуздого будівництва. (Артилерія Червоної Армії виросла якісно і кількісно настільки, що в смузі наступу її щільність досягала двохсот-двохсот п’ятдесяти стволів на кілометр фронту. А при таких артилерійських щільностях не кажуть про якийсь там опір, тільки доповідають про рубежі, до яких дійшли війська.) Тому всі зусилля української військової науки і оборонної промисловості були зосереджені на створені дієвої панацеї від такої загрози. І засіб було знайдено. Він полягав у нових, закритих бронею самохідних далекобійних артилерійських системах, нових боєприпасах, ефективному виявленні цілей, швидкому і гнучкому управлінні багатоголосим артилерійським оркестром. Польова артилерія української армії в сороковому році рішуче переступила тридцятикілометровий рубіж.
Впевненості надавало те, що радянська артилерія не могла дістати вогневі позиції українських гармат навіть на межі дальності, і радянські танки та піхота йшли в наступ без вогневої підтримки, по суті на розстріл. Особливість української оборони полягала ще й в тому, що підняті за переднім рубежем аеростати несли в своїх гондолах радіолокаційну, телевізійну і теплову апаратуру спостереження, яка дозволяла визначати цілі на десятки кілометрів вглиб ворожої оборони і відкривати вогонь на ураження на таких відстанях, коли противник перебував на марші і не був надійно захищений в окопах та прикритий артилерійським вогнем. Підвезти ж і встановити багатотонну артсистему під прицільним обстрілом противника було справою для росіян апріорі безнадійною. А легкі гармати і міномети дрібних піхотних підрозділів нічого зробити для прориву оборонного рубежу вздовж кордону не могли.
На ділянках УРів українські війська вели дуже жорстку оборону. РСЧА не змогла просунутися більше ніж на 5-12 кілометрів вглиб української території. Для цього українці організували суцільне вогневе ураження противника вздовж кордону, використовуючи в першу чергу реактивні системи залпового вогню “Вихор” і “Буря” з касетними боєприпасами та далекобійну артилерію. Постійно проводилися удари фронтової і штурмової авіації. При такому розкладі піхотні та механізовані частини РСЧА, які висувалися до лінії бойового зіткнення, втрачали до трьох четвертей свого складу ще на підході до передової. А це вже були неприйняті навіть по радянським стандартам втрати. Авіарозвідка не зівала і, до того ж, самохідні артсистеми мали механізми заряджання, щоб заряджаючі під час бою не надто перетруджувалися. А в укріплених районах були накопичені і заскладовані такі запаси, що їх вистачало на ведення самого неекономічного обстрілу переднього краю та ближнього тилу ворога на протязі багатьох місяців.
Спроби ж “сталінських соколів” завдати ударів з повітря легко парирувалися далекобійними зенітними ракетами, які “знімали” радянські бомбовози з великих висот. А польоти броньованих штурмовиків “Іл-2” на бриючому та середніх висотах зводили нанівець самохідні зенітні установки з скорострільними автоматичними гарматами. Пройти рубежі такої оборони не вдавалося ні з першого, ні з другого, ні з двадцять другого разу. Спроби ж радянських військ діяти вночі не досягли успіху, до них РСЧА була готова значно гірше, ніж українська армія, а приладів нічного бачення в радянських військах не було зовсім. В тих нічних ударах по транспортних колонах противника особливо відзначилися десантно-бойові гелікоптери фірми Сікорського: поршневий С-40 – подальший розвиток С-34, і С-41 – газотурбінний, більш відомий у військах, як “Нічний Яструб”.
Тому штурмувати Харківський та Донецький укріплені райони радянські війська перестали ще зимою сорок другого року. А весною сорок третього почався стратегічний контрнаступ української армії. Зупинивши і вимотавши війська противника на рубежах укріплених районів і стабілізувавши фронт (на 4-15 день війни) українці почали підготовку до крупномасштабних часткових контрнаступальних операцій з метою витиснути радянські війська з української території. В подальшому хід контрнаступальних операцій залежав від дій авіації. Відсутність у РСЧА ефективних систем управління ППО, без яких зенітні засоби напівмертві, та мала чисельність зенітних автоматів на початку війни не дозволяли надійно захистити радянські війська від повітряних ударів. Зенітники при масованих нальотах не могли захистити навіть самих себе. А відсутність самохідних зенітних установок, які б прикривали війська на марші і в бою, дозволяла ударній авіації українців наносити удари по наступаючим військам і тим, які висувалися з глибини Росії.
Втім, вже літом сорок третього ситуація з протиповітряними засобами виправилася – росіянам допомогла союзна Америка. Радіолокатори, станції орудійної наводки, ліцензійні “бофорси” потоком ринули в Росію разом з цілими заводами по виробництву МЗА та необхідних для цих гармат боєприпасів...
...Коли на початку війни на ділянках укріплених районів росіянам не вдалося заглибитися далеко на українську територію, то на Чернігівщині, Сумщині, Куп’янському напрямку радянські танкові клини цілком підтвердили довоєнну теорію “глибокої операції”, розроблену радянськими генералами. В Поліських болотах танкові і стрілецькі з’єднання також прорвалися через непрохідні для важкої техніки трясовини і майже вийшли на оперативний простір. Здавалося, війська “українських буржуазних націоналістів” просто розступаються перед сталевою лавиною. Залишалося збити кілька заслонів, але...
Але тут спрацювала пастка, влаштована “хитрими хохлами”. Українські частини не стали рвати і “прогризати” хоч тонку, але все-таки обладнану радянськими частинами лінію оборони на флангах танкових проривів. Вони просто “перескочили” її, обминаючи вузли опору. Дивні “літаючі вітряки” пронеслися рокітливо над окопами і висадили в тилу – на перехрестях доріг, залізничних станціях, біля переправ, мостів, загони десантників, які захоплювали і нищили об’єкти транспортної інфраструктури, вузли зв’язку і командні пункти. Дрібні – взвод, рота – підрозділи завдавали ударів по складах, позиціях артилерії, атакували транспортні колони, без яких передові частини військ втрачали свій наступальний порив.
Маючи перевагу в швидкості і маневреності над наземними військами, ці “літаючі вітряки” створювали місцеву перевагу над певним районом, вибиваючи з бортових кулеметів та автоматичних гармат радянську піхоту, обстрілюючи ракетами позиції артилерії та важливі об’єкти росіян в їхньому близькому тилу. І, закінчивши свою справу, так само миттєво зникали, розчиняючись в блакитному холодному сяйві вересневого неба. Послані на перехват винищувачі поверталися, піймавши облизня – атакувати вертку машину, яка могла літати чи не боком, було для швидкісного “яка” чи “міга” справою безнадійною. Користуючись маневреністю своїх машин, пілоти гелікоптерів легко виходили з-під удару.
До кінця місяця угрупування радянських військ, які прорвалися вглиб української території, втратили свій наступальний порив і перейшли до оборони. Але, випереджаючи задуми радянських полководців, українські генерали прорвали лінію оборони ворога на флангах танкових проривів і оточили радянські війська. Опір був недовгим. Як тільки аеромобільній частини захопили панівні висоти в тилу, українська артилерія перемішала з землею окопи та бліндажі на передовій, звільняючи прохід для танків, які замкнули прорив радянських військ. Вже на третій день радянські панцерні бригади залишилися без пального і екіпажам довелося спішитися. Закопані в землю, а де навіть і не замасковані, танки противника перетворилися в прості сталеві коробки. Правда, вони ще могли стріляти, але нерухомий танк сам ставав беззахисною мішенню. І тоді знову до справи взялися танки. Вони пройшли через котли, як ніж крізь масло. До перших чисел жовтня трофеями українців стали три тисячі першокласних танків і сотні гармат. В полон здалися десятки тисяч червоноармійців, які не бажали воювати за людоїдську владу в Радянській Росії...
Але на цьому війна не скінчилася. Наданий урок комуністи врахували наступного літа...
Виявили прорахунки та недоліки і українські військовики. Найперше, врахували недосконалість авіатехніки і насамперед авіаційного озброєння. Виявилася слабка спроможність бомбардувальників, штурмовиків та гелікоптерів знищувати броньовані цілі. Нові радянські танки з товстою бронею не могли уразити існуючі авіабомби, а гарматні снаряди взагалі могли пробивати тільки верхні листи корпуса і башти. Для ударної фронтової авіації необхідна була нова зброя проти танків. А армійській авіації – гелікоптерам повітряно-штурмових бригад – вона потрібно була особливо.
Коли з літаками ситуація була зрозумілою і її можна було виправити найближчим часом, то з гелікоптерами справа була значно складнішою. В гелікоптерній авіації використовувалися модифікації однієї машини – турбінного С-41. Такими були передвоєнні погляди на бойове застосування гелікоптерів, які визначали, що буде потрібно тільки дві модифікації однієї транспортної машини. Один тип був чисто транспортною машиною з двома-трьома кулеметами для самооборони, цей гелікоптер міг нести до чотирьох тонн вантажу чи до двадцяти п’яти повністю екіпірованих бійців. А другий тип мав броньовану підлогу і стінки і ніс на пілонах до тонни бойового вантажу і десять-дванадцять піхотинців у вантажній кабіні. Життя вимагало створення спеціального гелікоптера, який би виконував задачі вогневої підтримки десанту та міг завдавати ударів по броньованим цілям. Нагальна потреба розробки нового, – протитанкового, ударного, штурмового, вогневої підтримки – гелікоптера постала на повен зріст. І такий гелікоптер був створений. Штурмова “Кобра” з’явилася на світ навесні сорок третього року. Одночасно для нього створювалися – з допомогою і участю німецьких спеціалістів – і керовані ракетні снаряди для ураження танків з товстою бронею на відстані, яка дозволяла гелікоптеру не потрапляти під вогонь засобів протиповітряної оборони танкових колон. Бо вціліти при обстрілі малокаліберною зенітною артилерією гелікоптер з його алюмінієвим корпусом не міг. І гелікоптерні частини понесли відчутні втрати, коли пілоти намагалися штурмувати вогневі позиції артилерії та піхоти, прикриті зенітними автоматами та великокаліберними кулеметами. А радянські війська з весни сорок третього швидко насичувалися такою зброєю...
...Ще одна спроба ворога танковим тараном прорвати оборону закінчилася невдачею. Війська фронту, відійшовши на тилову армійську смугу, встояли, і всю ніч самі готувалися до контрудару, намагаючись рішучими діями випередити нові наміри противника.
День зайнявся похмурий. Але авіація фронту ще вдосвіта піднялася в повітря, щоб своїми ударами підготувати майбутню атаку. Фронтові бомбардувальники і штурмовики обробляли цілі в ближньому тилу радянських військ: станції розвантаження резервів, штаби корпусів, армій, склади боєприпасів і паливно-мастильних матеріалів; штурмові гелікоптерні полки працювали безпосередньо по військам на передньому краї і ближньому тилу: опорних пунктах рот і батальйонів, позиціям полкової і дивізійної артилерії.
Підняті в небо були всі справні машини. “Стариків” не вистачало, довелося взяти з собою частину з прибулого напередодні поповнення. Йшли колоною ланок в повному радіомовчанні, але приймачі бортових радіостанцій вщент були заповнені голосами чиїхось доповідей, запитів та команд – попереду вже почалося знищення радянських танків та артилерії. А небо, ніби сердилося на цю битву людей, воно нависало над бойовищем, яке розгорялося і притискувало літаки та гелікоптери до землі, позбавляючи їх свободи маневру. Винищувачам, штурмовикам, бомбардувальникам, гелікоптерам було затісно у вузькому підхмарному коридорі.
- Мельник, я – Гніздо. Ти по плану йдеш? Відповідай коротко. – Командний пункт корпусу запитував відкритим текстом.
- Я – Мельник. По плану.
- Ціль підтверджую. Артилерія північніше байраку. Весь боєкомплект за один захід і відходь на бриючому. Серед наших окремі пари “яків” снують. Дивись там сам.
“Дивись сам! Хіба тут щось побачиш, в цій каламуті... Он скільки “єропланів”. Йдуть, ніби кета на нерест. Чужого коли й знайдеш, стріляти не можна – у своїх влучиш...”
- Увага, “смугасті”! Я – сто чотирнадцятий, вказівка для всіх: хто побачить зенітку, негайно бити самостійно і доповісти, що по своїй цілі не працював!
“Зенітні автомати, мабуть, вже видихались. Тридцять хвилин їх тут лупцюють. Стволи, либонь, червоні, або снарядів вже не лишилося...”
Мельник знайшов виділені йому для удару батареї польової артилерії і спрямував на них вогонь ракетних блоків, кулеметних контейнерів і бортових гармат. Покидаючи район, він більше турбувався не про те, чи буде бити його ворог, а щоб не потрапити під чиїсь бомби.
Йшли змійкою понад верхівками дерев, пожежі, небесна тіснява та рідкий зенітний вогонь залишилися позаду. Під “Кобрами” своя земля, вона густо димить курними шлейфами, пилюка до неба: по дорогам і полям батальйонні й ротні колони танків. Свої танки – десятки, сотні – йшли до лінії фронту. Мельник ще ні разу не бачив в одному місці стільки танків. Він подумки уявив, що буде всього через кілька хвилин. “Коли авіація супостата не зірве атаку, то буде неслабий бій. І великі наслідки...”
- “Смугасті”, не спутайте. Дивитися уважно за своїми танками. Розпізнавальні – зелена ракета.
Він хотів уникнути випадковостей, сподівався, що командири ланок досвідчені, не помиляться. Але неспокій залишався.
За кілька хвилин небо над лінією фронту звільнилося від літаків, і простір під хмарами заповнився новим гуркотом – артилерія почала підготовку атаки, забезпечуючи розгортання танків в атакуючі лінії. Але ні Мельник, ні його пілоти цього вже не бачили – гвинтокрилі машини зайшли на посадку...
***
Хмара була купчастою і нагадувала собою збиті вершки. На її вершині лежало величезне червоне світило. Його промені забарвлювали хмару в рожевий колір, здавалося, що вона перегріта жаром сонця. А вище ніжно-сріблястим попелом застигли рідкі шарові хмарини... Все навколо прийняло червонястий відтінок – і дахи дальнього села, і деревця по краю аеродрому, і сріблясті громади бомбардувальників. Літак ліг у розворот: з-під лівого крала земля пішла вниз і горизонт косо перекреслив лобове скло.
На посадку бомбардувальники заходили з ходу. Петровський понишпорив поглядом по аеродрому, відшукуючи літаки, які вже приземлилися і ще не були прикриті маскувальним сітками. Один бомбардувальник стояв в кінці злітно-посадочної смуги, навколо нього скупчилися люди, під’їхала санітарна машина. Другий рулив до командно-диспетчерського пункту. Третій літак наземна команда закривала маскувальними сітками. Літак Петровського заходив на посадку останнім. Капітан згадав, як барабанили по обшивці осколки, і з острахом подивився на пошарпані ними площини крил. Але лампочки шасі горіли заспокійливим зеленим світлом: стійки вийшли. Петровський закінчив віраж і вивів літак на глісаду.
Приземлився він майстерно, ніби повернувся не з бойового польоту, де нерви, м’язи, кожна клітина мозку розпечена до краю, а зі звичайного учбового польоту. Повітряний корабель пробіг до середини бетонної смуги, уповільнюючи швидкість, Петровський прибрав реверс, завів корабель на місце. На стоянці його вже очікували інженер полку, техніки і ще близько десятка спеціалістів з інших служб.
- Прилетіли, м’яко сіли. Гов, орлята, всі вціліли? – Закінчився політ, як і раніше, цією примовкою другого штурмана. Він визирнув зі свого закутка в пілотську кабіну. – Все командире, ми вдома...
- Вдома. – Підтвердив Петровський. Помовчав, відчуваючи, як дрібно дрижать руки, відходячи після напруження польоту. Скомандував. – Екіпаж, до корабля.
Почекав, поки другий пілот – “правак {14}” – вибереться з пілотської кабіни, зняв шоломофон і повісив на ріг штурвала. Його кашкет чекав на свого господаря на землі. Це вже стало традицією в екіпажі Петровського, біля драбинки стояв технік корабля і повертав кашкета командиру після закінчення польоту.
Не встигла коротка шеренга вишикуватися, як з виском шин по бетонці загальмував командирський “луаз {15}”. Петровський поправив кашкета з льотним крабом, почекав, поки авто зупиниться і ступив назустріч командиру полку.
- Товаришу полковник, екіпаж завдання виконав. – Доповів чітко, за статутом. – Агітаційні бомби скинуто в заданому районі. Проведено бомбардування станції Велике Полпіно Брянського залізничного вузла. Відмічені вибухи вагонів з боєприпасами і цистерн з пальним.
Командир полку вислухав рапорт, махнув рукою – вільно! – і мовчки пішов навколо бомбардувальника – літак був сильно побитий осколками снарядів. Обличчя непроникне, зосереджене: крила і фюзеляж зяють рваними пробоїнами, маленькими – від куль, і здоровими – собака проскочить, – від снарядів.
- Довелося знизитися до двох тисяч метрів. – Петровський йшов слідом і почувався винним, що так знівечили його корабель. – З більшої висоти бомби казна-куди летять.
Полковник зупинився, глибоко зітхнув.
- М-да... Невчасно, дуже невчасно. – Петровський подумав, що це стосується пошкоджень від зенітного вогню і знову зітхнув винно. Командир полку співчутливо глянув на капітана. – Втомився?
- Та так... – Петровський стенув плечима.
- Екіпажу – на відпочинок негайно, а ти – в штаб. Напишеш рапорт про сьогоднішній виліт. – Полковник знову подивився на капітана, ніби чимось дорікаючи. – Корабель відбуксирують в ТЕЧ, а ви завтра на “бджілці” відправляєтеся в Сімферополь, за новою машиною. Виліт о сьомій тридцять.
- Єсть! – Витягся на весь зріст капітан. – Дозвольте йти?
- Так відразу? – Здивувався полковник. – Ви, капітане, хоч корабель здайте.
Втім, процедура здачі не зайняла багато часу. Інженер полку разом з Петровським та його екіпажем оглянули літак, акти ж були заготовлені заздалегідь і через півгодини автобус віз їх у авіамістечко.
Капітану шкода було розлучатися з своїм кораблем – тільки весною він отримав його, новий літак установочної серії нових стратегічних бомбардувальників К-36. Всього випустили десять машин. Літаки проходили випробування в єдиному в українській армії авіаційному полку дальніх бомбардувальників. І капітан Микола Петровський був одним з перших, кому довірили доводити до ума нову техніку.
Чотиримоторний сріблястий красень, з величезною дальністю польоту в шістнадцять тисяч кілометрів, який міг підійматися на п’ятнадцять кілометрів, де його не могли дістати ні радянські винищувачі, ні зенітки. На таких Петровському ще не доводилося літати і, в порівнянні з іншими, новий корабель виглядав гігантом. Гостроносий, спрямований вперед фюзеляж, високоплан зі скошеними назад площинами крил з новими турбогвинтовими двигунами неймовірної потужності по п’ятнадцять тисяч кінських сил кожен, які несли його в небесах зі швидкістю в дев’ятсот п’ятдесят кілометрів на годину – швидше, ніж могли літати навіть найновіші винищувачі не тільки нинішнього противника – Радянського Союзу, але й авіаційних лідерів планети – Німеччини та Сполучених Штатів Америки. Єдиний на всю планету бомбардувальник, який міг нести найбільші бомби в десять тонн. І в свій бомбовідсік корабель міг взяти чотири таких “подарунка дядькові Джо {16}”. Хто з льотчиків не мріяв керувати цим могутнім повітряним кораблем!
Розмах крил у машини був величезним – сімдесят метрів. Він поступався розмірами тільки літаючому човну “Геркулес” Говарда Х’юза. Та ще “Ескалібурам” – літаючим човнам Ігоря Сікорського, які курсували від Чорного моря до Гібралтарської протоки. На цих човнах починав свою льотну кар’єру пілота молодий випускник Київського інституту інженерів цивільної авіації – льотний факультет – Микола Пилипович Петровський. Спочатку він працював на вантажних і поштових перевезеннях на чорноморських маршрутах, через півроку потрапив на середземноморські лінії. Молодого підлота примітили і він пройшов перепідготовку для роботи на великих літаючих човнах типу “Кліпер” – аналог трансатлантичних лайнерів. Йшла жорстока конкурентна боротьба за авіаційну “Блакитну стрічку Атлантики” і нові кораблі Сікорського з упевненістю вигравали ці перегони. Кримські авіазаводи фірми Сікорського в Сімферополі і Севастополі запрацювали з повним завантаженням. Дві міжнародні українські авіакомпанії замовили велику серію таких машин і їм потрібні були здібні і досвідчені пілоти. Потім більше року Петровський возив по курортам Середземного і Чорного морів різноманітну публіку та важливі вантажі, коли в травні сорок другого його призвали під бойові знамена. Пройшовши курс перепідготовки, Петровський готувався водити в бій фронтовий бомбардувальник, але доля розпорядилася по-своєму.
В кінці серпня молодий льотчик потрапив у групу пілотів, яких відібрали для проведення армійських випробувань нового стратегічного бомбардувальника К-36. (Як потім здогадався Микола, він у ту групу потрапив через свій досвід пілотування великих повітряних кораблів трьох різних типів. Бо всього за якісь два роки молодий пілот вже встиг перейти в розряд пілотів-“мільйонерів” {17}. Цим недавній випускник авіаційного інституту міг пишатися – не кожен за рік зможе пересісти з крісла другого пілота в командирське. Але Петровський був льотчиком від Бога і все йому далося заввиграшки. Хоч злі язики подейкували, що не обійшлося без “волохатої руки”, але це були лише плітки. Ніхто не довірить коштовного “Кліпера” і життя не менш коштовних пасажирів невмілому пілоту.) А в вересні почалася війна з Радянським Союзом.
Хоча спочатку був ультиматум про повернення, як твердила радянська преса і дипломатія, “незаконно захоплених під час слабкості радянської країни земель в Білорусії”. І через сорок вісім годин було нанесено потужні удари на всьому протязі українсько-радянського кордону. Росіяни наступали чотирма ударними угрупуваннями: в Білорусії – мінська група армій на Мозир-Коростень-Житомир, гомельська група армій – на Чернігів-Київ, курська група армій з району Рильська – на Суми-Конотоп-Київ, білгородська група армій – на Харків-Дніпропетровськ. І кожне з цих ударних угрупувань радянських військ нараховувало сотні тисяч бійців, понад тисячу танків, тисячу-дві літаків, кілька тисяч артилерійських гармат. Здавалося, встояти проти такої сили не дуже численна і, до того ж, територіальна українська армія не зможе. Дійсно, сили були нерівні: в танках та гарматах росіяни перевищували українську армію чи не в десять разів, на кожен український літак припадало по п’ять-шість російських. А в живій силі перевага противника взагалі була абсолютною – три мільйони росіян проти двохсот тисяч українських бійців. Розчавлять і не помітять, як розчавили, – так здавалося збоку. А в Москві в цьому навіть не сумнівалися. Про якийсь там опір “хохлів” чи, як писали радянські газети, “українських буржуазних націоналістів”, кремлівські мрійники навіть не думали – військам просто було віддано наказ перейти кордон сусідньої країни. В штабах планувався звичайний марш.
Але цього від росіян українці чекали двадцять два роки. І відповідно готувалися до війни. Хоч і говорять, що жоден військовий план не витримує й першої сутички з ворогом, однак початок цієї війни пішов все-таки по планам українських генералів, а не “червоних марш?лів”. А опівдні першого дня війни виступив Гетьман України і суть його звернення до українського народу становили дві фрази: “Ми ніколи не здамося!”, а також: “Комуністи приходять і зникають, а російський народ зостається...”
На Харківському напрямку радянські війська відразу вперлися в неприступний оборонний рубіж. Росіяни змогли тут заглибитися на українську територію на якийсь кілометр-два. А далі їх зустрів нищівний вогонь артилерії – на кожний з ста п’ятдесяти кілометрів Харківського оборонного рубежу припадало по чотири ствола важких артсистем восьми, дванадцяти і шістнадцятидюймового калібру. А ще по вісімдесят-сто стволів польової артилерії – гаубиць і гармат сто п’ять, сто двадцять, сто п’ятдесят два і сто п’ятдесят п’ять міліметрів. І вся ця потуга прострілювали ворожу територію на дальність до шістдесяти кілометрів від кордону. Це не рахуючи батареї-двох чи дивізіону середніх та важких реактивних систем залпового вогню на кожний кілометр оборони. Повторилася ситуація Кримської війни, коли російські солдати гинули під нищівним вогнем нарізних штуцерів англійців і французів, а самі були не в змозі дотягтися до них кулями своїх гладкоствольних рушниць. Тільки в цій війні стрілецьку зброю піхоти замінила артилерія частин і з’єднань. А також нові засоби розвідки цілей для самохідних батарей і дивізіонів, радіозв’язок артспостерігачів і вогневих батарей. Радянським генералам стало зрозуміло вже сьомого вересня, що удар на цьому напрямку провалився. За три дні наступу росіяни втратили на Харківському напрямку шість повнокровних дивізій – всі вони були знищені артилерією ще на підході до районів зосередження, не встигнувши зробити у відповідь жодного пострілу. Але ще два дні продовжувалася кривава м’ясорубка, поки в радянській ставці “червоні маршали” не зрозуміли марність своїх зусиль.
Таким самим, коли не потужнішим щитом був прикритий Донбас – фундамент оборонної промисловості України. Шалені атаки росіян відбивалися з великими для противника втратами, і вже на третій день наступ тут радянські генерали припинили. Ще не скінчився перший тиждень війни, як ворога вдалося вибити назад на його територію, відновивши на Харківському і Донецькому напрямку лінію державного кордону. Але на схід від Харкова, на Сумському, Чернігівському напрямах радянські війська заглибилися на українську територію на двадцять-п’ятдесят кілометрів. На півночі червоні окупували Білоруський автономний край, хоч подолати Брестський оборонний рубіж не змогли – там місяць йшли запеклі бої. Потім і тут затихло аж до весняного наступу, коли в квітні українська армія вигнала загарбників зі своєї землі.
Після тижня жорстоких боїв лінія фронту на деякий час стабілізувалася. Наступу піхоти та танків не було, але тривали запеклі артилерійські дуелі та повітряні бої. І хоча авіація росіян, особливо ударна – бомбардувальники та штурмовики, значно перевищувала за чисельністю українські ВПС, зенітні ракети і гармати не давали їй використати свою перевагу. Але й українці не могли завоювати панування в повітрі. І тільки з наступного, сорок третього року терези перемоги стали схилятися на бік української сторони.
І дальня, стратегічна авіація набувала в цій війні особливе значення.
А потім були три – осінній та два зимових – наступи радянських військ. Як казали жартівники – “три нищівні сталінські удари”. Нищівні для радянських же військ. У не прикритих оборонними рубежами коридорах в районі Чернігова, Сум, Куп’янська та Старобільська росіяни тричі починали наступ. Але кожного разу ударні угрупування, після короткого просування вглиб української території, відсікалися фланговими ударами і, після недовго опору, оточені радянські армії розсипалися, ніби карткові хатинки. Спочатку свої війська кидали генерали, а за ними й інші командири. А набрані до війська селяни не бажали помирати за людоїдську комуністичну владу. І вже до весни наступного, тисяча дев’ятсот сорок третього року, в українському полоні опинилося близько двох мільйонів радянських солдатів та офіцерів...
...Військовий льотчик повинен не просто пілотувати літак – не просто управляти, вміти крутити віражі та бойові розвороти, злітати і сідати на рівних майданчиках; пілотувати бойову машину – значить відчувати себе повелителем, володіти нею, як своїми пальцями, своїми м’язами і нервами. Військовий льотчик – не просто пілот, це віртуоз, який досконало володіє вищою технікою пілотування і зброєю своєї машини; це майстер високого класу, здатний в небі на такі карколомні трюки, від яких і на землі голова йде обертом, він вміє в будь-якій ситуації володіти собою, миттєво приймати правильні рішення, йти на необхідний ризик, стріляти зі снайперською точністю, до кінця бути впевненим у собі, виконувати задумане, незважаючи на протидію ворога. Без цього не буде військового льотчика, не буде перемоги...
Військовий льотчик – не тільки професія, військовий льотчик – це призвання. Правда, Микола ніколи не думав стати військовим пілотом, йому більше подобалося перелітати від одного порту до іншого, спочатку, як він вважав, на Середземному та Чорному морях, а потім, дасть Бог, і в океани вийде. Але доля посадила його за штурвал бомбардувальника і він відчув, що це те, до чого завжди несвідомо прагнув.
В кімнату заповзали перші промені сонця. Микола встав і запнув штори – дружина ще спала. На годиннику стрілки витяглися в одну вертикальну лінію – через півтори години виліт. Все було приготоване ще з вечора і Петровський вагався, чи будити Оксану зараз, чи нехай поспить ще трохи. Але жінка – від його пильного погляду, напевне, – проснулася. І коли через півгодини водії чергового автобуса стукнув у двері будиночка Петровських, капітан вже закінчував допивати каву.
Командир був першим в салоні автобуса. Втім, недовго. За дві-три хвилини екіпаж був у зборі.
Вони під’їхали до “бджілки” – легкого двомоторного і двокілевого моноплана, який виконував роботу повітряного візника, коли потрібно було командиру полку чи комусь іншому негайно відбути у термінових справах, зв’язкового та поштового літачка штабної ланки – відмінні аеродинамічні якості дозволяли йому сідати і злітати на найменших майданчиках, – вже готового до зльоту і піднялися в маленький, але затишний і комфортабельний салон з двома рядами крісел. Всього вісім, саме на один екіпаж.
Засвистів стартер правого двигуна. Лопаті його описували димчасте коло, піднятий вітер тягнув по бетонці шлейф піску, куряви, стьобав по фюзеляжу і кілю спресованими струменями повітря, створюючи враження розбігу. Заспівав і другий двигун, “бджілка” м’яко, ніби остерігаючись, рушила з місця. А висоту літачок набирав енергійно, куди там винищувачам! Капітан витягнувся в кріслі, намагаючись задрімати – політ він признавав лише, коли сам був за штурвалом, а літати пасажиром він не любив.
Дорога до Сімферополя здалася йому довгою і нудною, навіть стомлюючою. Напала апатія і він бажав тільки одного, щоб політ швидше закінчився. Приземлилися на заводському аеродромі.
Авіазавод належав авіаційному концерну Сікорського – тут випускали його знамениті міжконтинентальні лайнери і літаючі човни “Кліпери”. А з початком радянсько-української війни тут почали виробництво, вірніше, перенесли з Харкова – мільйонне місто було надто близько до лінії фронту – важких дальніх бомбардувальників К-36 Костянтина Олексійовича Калініна, одного з найталановитіших авіаційних конструкторів України. Він ніколи не йшов торованими дорогами — з його КБ виходили машини переважно незвичайні, містили в собі оригінальні рішення, а відпрацювання нових схем включало перспективні конструкторські і наукові прийоми, які стали широко використовуватися іншими конструкторами лише багато років опісля. Втім, для випуску цих повітряних кораблів під Львовом збудували новий державний завод, та поки що остаточно доводили бомбардувальники до ума тут, в Сімферополі.
Ще при заході на посадку Петровський помітив лінійку з семи машин. Для незвичного ока вони, здавалося, нічим не відрізнялися від того, на якому він вчора виконував бойове завдання, але у капітана очі пам’ятали кожен шов на площині чи корпусі і відмінності просто кричали про себе. Екіпаж також побачив нові машини і відразу, ще колеса не чиркнули по бетону посадочної смуги, почалося обговорення видимих якостей нових повітряних кораблів.
- Ти бачив? Крилові установки інші. – Стрілець і командир вогневих установок обговорювали нові гармати. – Ага, замість двостволок поставили револьверні. Здорово придумали!
- А кабіна нова. – Другий пілот показав на скляні панелі пілотської кабіни. – Тепер можна зі свого крісла хвіст побачити. І огляд вниз з пілотського місця, по всьому, значно кращий...
Штурмани відмітили відсутність антен. Сховані в фюзеляжі, зробили одностайний висновок. І жваво обговорювали нову навігаційну та прицільну апаратуру, яка неодмінно має бути на новій машині – не даремно ж з’явився отой обтічник під носовою кабіною...
Вони вже підходили до башти заводоуправління, з якої видно було льотне поле заводського аеродрому, коли над смугою пройшов К-36. Літак розвернувся та й щез, щоб через кілька хвилин з’явитися знову. Прохід на висоті ста метрів здійснювався чітко посередині між ЗПС {18} та руліжною доріжкою. Розворот, прохід на максимальній швидкості на тій же висоті, різкий набір висоти гіркою, майже як винищувач, і знову розворот з креном градусів вісімдесят. Петровський разом зі своїм екіпажем спостерігав за цією “презентацією” нового літака, прикривши дашком очі від яскравих променів вранішнього сонця. Посадка була проведена з блиском, і ось вже літак зарулює на стоянку.
- Клас! – Очі штурмана сяяли від захвату. – Таке витворяти на важкому бомбардувальнику!
Капітан нічого не сказав, але відчув, як гострі кігтики заздрості дряпнули десь глибоко в душі. А ще подумав, що, здається, він знає, хто цей повітряний хуліган. Петровський і сам був не проти встругнути щось таке, але стримував природні бажання, боячись здатися хлопчиськом...
А з повітряним шибайголовою Петровський зустрівся в кабінеті директора авіазаводу. Він саме зайшов підписати необхідні папери – прийомна нового літака була досить морочливою справою – і потрапив на “начальницьку прочуханку”. Однак для льотчика, який стояв на килимі перед розгніваним директором рознос цей був, як з гуся вода. Він – це навіть зі спини було видно, – аніскільки не боявся начальницького гніву. І Петровський навіть не здивувався, коли впізнав свого наставника, який рік тому навчав його бойовій майстерності, Сашу Молодчого, тобто, льотчика дальньої авіації капітана Олександра Гнатовича Молодчого... За ті місяці, що Петровський освоював ази військової науки, вони потоваришували. Навіть більше. Хоч капітан Молодчий і був командиром у Петровського, вони стали друзями.
З кабінету директора заводу вони вийшли разом.
Молодчий перегнав з Львівського авіазаводу новий бомбардувальник саме для Петровського. І майже дві години вони лазили по літаку – машина була новою, даремно, що ззовні мало чим відрізнялася від першої серії. Потрібно було все прийняти від перегонщиків, перевірити роботу систем, з допомогою заводських спеціалістів освоїти нове – пощастить, коли в тиждень вкладуться. Добре, передача багато часу не займає, за дві-три години екіпаж-перегонщик здасть корабель і назад, на завод, готувати для якогось стройового екіпажу чергову машину. Петровський так і сказав Молодчому.
- Все, відганяв я своє. – Заперечив Олександр. – Цю машину здаю тобі, а от наступна – моя!
Вони присіли в тіні величезного крила, притулившись спинами до коліс. З люка пілотської кабіни по одному спускалися інші члени двох екіпажів, стиха перемовлялися між собою. Здача відбулася. Тепер підписати необхідні папери, і Саша зі своїми хлопцями відправиться на завод. Час не ждатиме.
За півгодини вони сиділи в заводській їдальні, згадали минуле, ділилися планами на майбутнє. А поговорити їм було про що.
- Працюю вже рік і перегонщиком, і випробувачем, – оповідав Олександр про свої поневіряння в тилу, – але основна робота та сама – навчаю таких, як ти колишніх пілотів цивільної авіації, водити в бій “єроплани”. А сам ще ні разу не скинув жодної бомби по ворогу, тільки на полігоні, та й то, цементні {19}... Ти краще поділися бойовим досвідом. Либонь, вже за сотню бойових здійснив? Чи більше?..
Петровський посміхнувся, саме накладав салат з помідорів у тарілку. Спробував на смак, додав солі. Перед обома льотчиками стояли тарілки з м’ясом, смаженою картоплею, салатниці зі свіжими помідорами, огірками, тертою морквою, заправленою сметаною, піали з консервованими грибочками та малесенькими ніжинськими огірочками. Живописний натюрморт доповнювали скляні глечики з червоним виноградним вином, правда, за міцністю воно скоріше нагадувало сік, хлібним квасом та компотом.
- Якраз сотню. Кругле число. – Підтвердив Петровський. – Але в останньому вильоті мого “ведмедя {20}” так пошарпали, що, боюся, доведеться його на капремонт тягти. Жодного разу з дірками не повертався, а тут враз прокомпостували, видно, за всі вильоти разом!
- Ну-ну... – Молодчий зацікавлено підвів голову, глянув на капітана. – Розповідай-но...
- Є така приказка у бандюг: “Жадність фраєра згубила...”, видно вона про мене. Основна і запасна цілі були закриті хмарами, а скидати бомби, сорок двохсотп’ятдесятикілограмовок, просто так, в полі не хотів. Вийшов на станцію, – це завжди ціль, еге ж? – різко знизився до двох тисяч метрів, а там на вхідних і вихідних стрілках по зенітному бронепоїзду. І не зівали, були напоготові, ніби заздалегідь чекали на мене. От вони й врізали. За нахабство, так думаю. Серед білого дня якийсь дурень над ними літає на такій висоті, що палицею зіб’єш, та ще й на такій громадині, як “ведмідь”...
Розповідь Петровського була короткою, ніби рапорт про виліт писав. Правда, допомагав собі – ручною столового ножа креслив на паперовій серветці схему профілю польоту, захід на бомбометання, як вибудовував протизенітний маневр після бомбометання, набір висоти і повернення на базу.
- Соромно признатися, але коли росіяни дали залп з усіх стволів, перепудився до смерті...
Петровський замовк, тільки з серцем ввіткнув виделку в шматок м’яса.
- Не переймайся, цей недолік вже виправлено у новій модифікації. Тепер для “ведмедів” прийняли нові бомби, керовані. З тринадцяти тисяч скинеш її, та й по всьому. Під вогонь зеніток знижуватися не доведеться. Твій новий корабель саме цієї модифікації, серії “К”. Це означає – керована зброя. І віднині всі бомби, починаючи з “п’ятисоток”, будуть з пристроями теленаведення. Втім, основним озброєнням для К-36 будуть нові керовані п’ятитонні та десятитонні бомби. Звичайно, така бомба на порядок дорожча за звичайний боєприпаси, але вона того варта. Спробуй-но з десятикілометрової висоти точно влучити в міст чи, скажімо, доменну піч однією бомбою... В кращому разі поцілиш так в радіусі півкілометра від цілі...
- Коли полком зробити виліт, цілком можна влучити. – Заперечив Микола. Заперечив даремно, знав, що Молодчий має рацію, але хотів завести друга на більшу відвертість.
- Ти так не кажи більше! – Сашко помахав перед носом у Петровського пальцем. – Влучити, ти влучиш, але скільки всього переорють твої бомби довкола тієї печі чи електростанції, хай їм біс! Після такого нальоту – цілим полком – від місцевих аборигенів тільки пил залишиться! А воно нам потрібно?
- Не потрібно. Я розумію, війна коли-небудь закінчиться і нам потрібно буде потім з цими сусідами жити далі. Тому залишати по собі криваву пам’ять не варто. – Погодився Петровський. І додав по хвилі роздумів. – Хоча дуже цього хочеться. Сам знаєш, за мною борг товаришам комуністам лишається.
Втім, особисте капітан не вважав за потрібне виставляти напоказ. Тому змінив тему.
- Наш полк, до речі, на новий штат переводять. Чув? Що там у верхах про це гомонять?
- Чи ти думаєш, що я на короткій нозі з нашим Головкомом? – І Молодчий коротко реготнув. – Що гомонять у верхах мені не відомо, але, що тепер кожен полк АДД {21} буде мати одну ескадрилью розвідників, знаю добре. Тепер кожна четверта машина з заводу йде з розвідувальним начинням замість бомбового. На кожному такому К-36ДР {22} тридцять тонн розвідувальної та радіоапаратури. Щоб відразу ж передати зібрані розвіддані куди слід. Ми десь місяць тому, – і знову весело зареготав, – літали над Лазуровим Берегом. Йшли на п’ятнадцяти тисячах, під нами жодної хмаринки, а в нашу оптику навіть окремі камінчики на пляжі побачити можна. А летіли ми – вмри від заздрощів! – над пляжем, де дівки голяка засмагають. А мій штурман-оператор – пустун! – картинку з того пляжу прямо на КП транслював. А там сам генерал Крутень з усією своєю свитою патлатих вундеркіндів. Уявляєш, якого прочухана я отримав, коли повернулися!
- Та тобі той прочухан, як з гуся вода! Щоб це зрозуміти, досить було твої циркові піруети над смугою побачити. – Усміхнувся Петровський. – Я чомусь відразу ж подумав, що на таке тільки ти здатен.
- А то! – Самовдоволено посміхнувся Молодчий. – Набридло для інших машини ганяти...
- А мені б не набридло. – Раптом спохмурнів Петровський. – Скільки можна на одному везінні виїжджати з усіх халеп. Сьогодні повезло, завтра, а післязавтра – на піску догоряти будеш...
Молодчий здивувався. Він знав, що серед його учнів подейкували, ніби Микола Петровський такий собі везунчик долі, в сорочці народився. Олександр і сам вірив у льотчицький талан, щасливу зірку – і в свою зорю також, – знав на власному досвіді, що бувають всякі випадки. Але везіння Петровського виходило зовсім не з випадковості. Молодчий не раз літав з Петровським і щоразу був вражений дивним чуттям, інтуїцією ще недавно “цивільного” льотчика. Його не потрібно було вчити, не потрібно було підказувати – він визначав і схвачував все сам.
- Ти це чого? – Він штовхнув Миколу в плече. – Ти це кидай, чуєш! Яке в тебе везіння? Та ти ж пілот від Бога! Щоб хтось ще так машину відчував, політ... такого я не знаю! А я літунів за свій вік бачив!
- Та ні, я не скаржуся на долю, не думай. – Поморщився Петровський. – Ніяк після свого крайнього вильоту відійти не можу. Повівся на дурничку, і міг за це заплатити чужими життями. Соромно!
- Дурниці! – Відмахнувся з досадою Молодчий. – Як ти не можеш зрозуміти: та ми з тобою щасливі люди, Колю! Ми знайшли застосування своїм здібностям, а це не кожному дано! Нам дала роботу війна, це так. Краще, звичайно, коли б роботу нам дало мирне життя, але вибирати нам не довелося: йде війна, і ми обрали своєю професією захист своєї Батьківщини... Ми офіцери і громадяни своєї країни...
- Так, війна – це наша робота.
...Середина серпня. Спека не спадає, сонце так само довго висить нерухомо в зеніті, розпікаючи метал, бетон та каміння до такого стану, що до них не доторкнутися. Дощі короткочасні, на чверть години затягне хмарами небо, побризкає небесна водичка, ледь гамуючи сонячний жар, і знову денне світило продовжує обпікати все навколо. Аж небо вицвіло, стало білястим, як праний-перепраний льотний комбінезон. Все живе ховається в тінь, завмирає і чекає, поки розпечена біла куля сховається у морі і звідти, з морської далини, потече на розпечений кам’яний острівець приємна прохолода.
На кам’янистій поверхні острова жодного руху, тільки величезні антени радіолокаційної станції обертаються невпинно, проціджуючи повітряний простір над Чорним морем. На бетонному майданчику гелікоптер почав розкручувати свої лопаті і троє офіцерів притримують від того рукотворного вітрюгану кашкети: вітер несе пісок і дрібні камінчики, але все-таки це приємніше, ніж обпалюючи спека.
- Я пройдуся над платформами, а ви попередьте чергову зміну, а то ще зіб’ють генерала до бісової мами. – Генерал-лейтенант Крутень міцно потиснув руки проводжаючим і легко заскочив в салон.
Двоє проводжаючих офіцерів – командир радіолокаційного посту та командир зенітної батареї приклали правиці до козирків кашкетів, віддаючи честь. (Вийшло досить кумедно, зважаючи на те, що обидва притримували лівицями свої головні убори.) Але генерал того вже не бачив – двері ковзнули по рейкам і С-34 {23} енергійно здійнявся в вицвіле до білого небо. За кілька хвилин рокітливий гул його двигуна і шум лопатей стихли. Темна плямка гелікоптера розтанула в блакитному серпанку над Чорним морем трохи пізніше.
Євграф Миколайович Крутень дивився в круглий ілюмінатор на водну поверхню, яка проносилася внизу. Острів Зміїний залишився позаду. За якісь дві хвилини ліворуч з’явилася нафтова платформа. В блакитному прозорому серпанку на північ виднілася ще одна. Ці платформи побудували всього лише два роки тому, саме для їх захисту і розмістили на острові батарею зенітних ракет та станцію наведення. Правда, пост радіолокаційного спостереження був тут збудований давно і належав він морякам, та вони потіснилися і по-братськи розділили з авіаторами цей невеличкий шматочок кам’янистий суші. Цієї ночі зенітники збили дві дев’ятки радянських Іл-4, які намагалися завдати бомбового удару по нафтових платформах. Ворожим літакам не дали навіть підійти на відстань прямої видимості цілі, збили ще на підльоті, кілометрів за сорок від найближчої платформи. Але цей наліт виявив суттєві недоліки в організації оборони.
Зенітні ракети були дітищем генерала Крутеня. І у війні з Радянським Союзом вони вже довели свою високу ефективність, звівши нанівець величезну кількісну перевагу ворожої авіації. Саме його ракети загнали радянські літаки на малі висоти, де вони не могли діяти з достатньою ефективністю і стали легкою здобиччю скорострільних зенітних автоматів. І до кінця сорок другого року українська ППО {24} відбила у “сталінських соколів” охоту заглиблюватися на далі, ніж на сорок-п’ятдесят кілометрів від лінії фронту...
Гелікоптер, пройшовши над платформами, взяв курс на Одесу. Тут на генерала чекав АНТК-14 “бджілка” – легкий двомоторний літачок-авієтка {25} для восьми пасажирів і двох пілотів. Його розробили ще в тридцять дев’ятому році українські інженери разом з німецькими колегами на базі “шторха”-бусола і в сороковому році Київський авіазавод випускав ці літаки великою серією.
Злетівши з одеського аеродрому, літак взяв курс на Вінницю, в штаб ВПС {26}. Захист повітряного простору над територією України – прямий обов’язок авіаційного командування. Потрібно було внести зміни в організацію і склад ППО Одеського району, зокрема, на острові Зміїний і нафтових платформах...
...В салоні разом з генералом був тільки його ад’ютант, але капітан вже давно знає звички свого начальника, тому сидів поряд з пілотською кабіною, не заважаючи генералу думати. Літак іде на малій висоті, але видно далеко-далеко. Жовті пшеничні поля окутані блакитно-сизим серпанком, зеленіють ліси та діброви, ніби в зелені шуби одягнуті. Скалками розбитого дзеркала зблискують чисельні озерця. Так, з висоти пташиного польоту земля ще прекрасніша, ніж зблизька. Зовсім інший, дивовижний світ!
А Крутень дивився в ілюмінатор в згадував не таке вже й далеке минуле. Згадувати було що...
Так, той трагічний виліт 6 червня 1917 року, коли, витративши пальне, розбився “ньюпор” капітана Крутеня з намальованим на борту руським воїном в шишаку і кольчузі, багато хто сприйняв, як звістку про загибель відомого руського аса, творця сучасної теорії повітряного бою. “Така йому доля судилася” – казали, піднімаючи заупокійну чарку. Але Євграф Миколайович ніколи не вважав, що доля, це щось, що володарює над людиною, не залежить від неї самої. Кожен сам вибирає собі дорогу, мету і бореться за неї, стверджуючи себе в житті. Він вибрав долю офіцера, військового льотчика і був вірний своєму вибору, яким би важким він не був. Доля тоді скорилася непохитній волі капітана Крутеня, і смерть відступила...
Вірний друг і товариш Іван Орлов того разу врятував свого командира. Знівечена тіло капітана на своєму “ньюпорі” доставив прямо у військовий госпіталь і негайна операція врятувала життя Крутеню. А сам Іван після цього прожив недовго – загинув у повітряному бою з крилатим тевтоном. І довго Євграфа переслідувала думка, що вірний друг і товариш взяв на себе його долю, закрив своїм тілом від безносої.
Але й для Крутеня присуд лікарів був жорстоким – відтепер Євграфу Миколайовичу вже ніколи не здійнятися в повітря. Прикутий до ліжка інвалід – ось така доля тепер прославленого аса. В кращому разі – інвалідний візок. Проте Крутень посміявся над такою своєю долею, хоч спочатку душив відчай. Але тихе спокійне життя було не для нього. Він продовжував свою справу...
Жорстокі січневі дні вісімнадцятого року Крутень пережив на госпітальному ліжку. Дикий вандалізм більшовицьких зайд, погроми карателів Муравйова у прекрасному Києві; навряд чи могло це привернути серце нормальної людини. Крутень, що спочатку з розумінням і навіть співчуттям сприйняв звістку про більшовицький переворот у Петрограді, з жахом чув розповіді про дикі вбивства, грабунки і наругу над киянами зайд з півночі, всяких “революційних” матросів і солдатів, на вулицях “матері городів руських”. Він справедливо винив – і не один тільки капітан Євграф Крутень – у цій вакханалії авантюристичних діячів, агресивних пацифістів, недолугих керівників Центральної Ради. А потім, як апофеоз падіння імперії – окупація рідного Києва кайзерівськими військами. Ганьба і сором! Він же воював з ними! Тому прихід до влади в квітні вісімнадцятого генерала Павла Скоропадського був сприйнятий Євграфом Миколайовичем, як добра ознака скорих змін на краще. Правда, те краще майбутнє наступило не скоро. І були попереду ще майже два роки неоголошеної війни Радянської Росії проти новоствореної Української держави, Другого Гетьманату. А охочих допомогти більшовикам у цій війні “нишком-тишком” було чимало: поляки, румуни, сусіди завше були охочі до українських земель. І не даремно один британець порівняв їх з гієнами...
Але минулося, хоча якими ж буремними стали ці роки!
В двадцятому Крутень отримав звістку про смерть в більшовицькому Петрограді своєї матері – Кароліни Карлівни і свого меншого, зведеного, брата Вадима. Не від кулі, снаряду, нехай навіть стихійного лиха, це можна було б зрозуміти, вони померли у вісімнадцятому році від голоду – так більшовики звільнялися від “буржуйських елементів”. Чоловіка Кароліни Карлівни комуністи розстріляли, як заложника в тому ж таки вісімнадцятому. І хоч стосунки його з матір’ю були досить складними, однак пробачити таке більшовикам Євграф Миколайович не міг. Та й не хотів, коли говорити відверто. Бо таку долю комуністи визначили всім, хто не поділяв їхні погляди. А він погляди “соціальної справедливості” не поділяв.
Але думку про відплату катам за смерть невинних потрібно було поки сховати подалі...
Діяльна натура Євграфа Крутеня не могла вдовольнитися спокоєм і спогляданням життя, попри навіть своє каліцтво. Навіть у важкій недузі він знайшов позитивні сторони, несподівано з’явилося досить часу для втілення в життя давньої своєї задумки – випуску авіаційного журналу. Його появи чекали бойові льотчики, які пройшли Велику війну. Бо знали – нові бої не забаряться. А противник – ось він, на півночі. І плекає мрію про Світову Революцію, про нову війну, вже революційну. “Мы на горе всем буржуям мировой пожар раздуем...” – і там, в Радянській Росії старанно готували цю нову пожежу, яка спалить світ.
В двадцятому році такий журнал “Авіація і час” почав своє життя. І відразу ж, з першого свого номеру, став ареною жарких суперечок про роль та місце бойової авіації у збройних силах молодої української держави. Тут обґрунтовувалися відомі прийоми і, поки що теоретично, перевірялися нові ідеї повітряної війни. А їх вистачало – в Україні зібралися всі відомі авіатори колишньої Російської імперії, хто не бажав жити при Радах і служити більшовикам. Сікорський, Прокоф’єв-Сєвєрський, Нєман, Калінін, Арцеулов. Творці літаків і видатні авіатори Російської імперії, яка згинула у вогні Великої війни...
В двадцять першому році до рук Євграфа Миколайовича потрапила книжка відомого авіаційного теоретика італійського генерала Джуліано Дуе “Панування в повітрі”. Генерал Дуе, вивчаючи стан озброєнь, прийшов до висновку, що оборона стала значно сильнішою за наступ і наземні війська досягти перемоги не зможуть. Тому він звернув свій погляд у бік авіації. Звичайно ж, не Дуе перший зрозумів, що авіація не просто новий вид озброєння. Але він перший зрозумів, що віднині війна переросла з явища, яке відбувається на площині, і перейшла у третій вимір. І в область бойових дій потрапляє вся територія, якої може досягти авіація. Коли раніше під удар потрапляли тільки війська, то тепер армія не в змозі захисти своє населення і під удар ворога потрапляє економіка всієї країни: підприємства, комунікації, житло, державні установи. І в ударах по тилу і мирному населенню Дує бачив можливість швидко зламати дух опору ворога і це був, на його думку, основний ключ перемоги над противником.
І тут Крутень суперечив італійському генералу. Однією авіацією виграти війну неможливо, для перемоги потрібно мати не тільки бомбардувальники. Захиститися від ударів з повітря можна і необхідно. Тоді на сторінках свого журналу Крутень прискіпливо розібрав теоретичні побудови цього італійця, намагаючись відібрати зерна і відсіяти плевели. І, здається, це йому вдалося. Думки відомого аса були помічені і їх було взято до уваги вищим керівництвом української держави.
В тридцяті роки праці генерала Дуе були ніби центром кристалізації в суперечках про роль та місце авіації в майбутній війні, про співвідношення видів збройних сил і ступень їх впливу на хід битв і воєн. Його погляди більшою чи меншою мірою вплинули на задуми воєначальників і частково його ідеї здійснювалися в багатьох арміях, хоч не були прийняті за основу будівництва збройних сил.
Багато було суперечок, сперечалися і генерали, і правителі всіх країн, де була така-сяка авіація. Сперечалися в генеральних штабах, в парламентах, навіть на кухні. Було багато галасу, багато слів, багато проектів, що, як правило, не йшли далі кількох вдалих чи не дуже екземплярів літальних апаратів. І все починалося з початку. Але був, як це трапляється, і виняток – СРСР. Один тільки Сталін не сперечався. Він просто будував великий повітряний флот. І вже в середині тридцятих мав заповітну тисячу важких бомбардувальників. Правда, за це він заплатив життям мільйонів жителів Радянського Союзу і, найперше, майбутнім країни, життям дітей.
Резонно було запитати, а яка мета буде виправдовувати такі жертви, а оскільки авіація – це засіб досягнення перемоги на війні, то з ким будуть воювати російські комуністи і яке майбутнє вони готують тим, хто потрапить до їхнього комуністичного “раю”. Відповідь на такі питання шукали і в Києві, і в столицях інших країн, які мали щастя бути сусідами Радянської Росії.
А оскільки влада відповідала – згідно Конституції – за свої дії перед українським народом, для вирішення посталих задач залучали всіх здатних розуміти суть справи і знаходити правильні рішення. Так в поле зору Гетьмана і його оточення потрапив і скалічений під час Великої війни авіатор Євграф Крутень.
Це сталося в двадцять сьомому році. Тоді, в серпні, Євграфа Крутеня відвідав давній знайомий, генерал-лейтенант Віктор Павленко, організатор українського війська і української військової авіації. Саме відбулися перші вибори Президента України і Гетьман Скоропадський пішов з поста керівника держави. У почесну відставку, як всі гадали. Тільки це був той крок назад, з якого починається розбіг перед великим стрибком. І що це буде саме так, Євграф Миколайович зрозумів на прийомі у Гетьмана, який відбувся у його родовому маєтку в Тростянці через два дні після інаугурації нового Президента України. Мова йшла про розвиток військової авіації, про необхідні заходи, які потрібно здійснити, щоб мати боєздатні ВПС.
Втім, не одного тільки Крутеня запросили на ту доленосну зустріч...
В його журналі регулярно друкувався відомий руський ас Великої війни Олександр Прокоф’єв-Сєвєрський, одноногий пілот, геніальний конструктор і неперевершений аналітик. Тоді ж в журналі “Авіація і час” почали друкуватися нотатки Сєвєрського, які згодом оформилися в книгу “Повітряна могутність – шлях до перемоги”. А сам Олександр Миколайович став консультантом Гетьмана України Павла Скоропадського по авіації та провідним викладачем у Авіаційному університеті, де готувалися командири авіаційних частин та з’єднань, апологетом створення яких був також і Євграф Миколайович Крутень.
Мало хто тоді розумів, для чого саме потрібна військова авіація. Які літаки будуть головними, на забезпечення діяльності яких будуть спрямовані дії всіх інших. Іншими словами, яка авіація буде найголовнішою. Щоб визначити це, потрібно максимально точно спрогнозувати характер бойових дій майбутньої війни, “побачити” поле бою і зрозуміти, які задачі на ньому – над ним – буде виконувати нова система озброєнь, що проектується. Потрібно було зрозуміти, які літаки будуть становити головну складову частину бойової авіації, які машини будуть виконувати основну задачу війни. Це питання не тільки найскладніше, воно є і найважливішим при створенні нової бойової системи, якою і є військово-повітряні сили. Нова бойова система буде задавати ті тактико-технічні характеристики, яким повинен відповідати бойовий літак. Помилка тут недопустима, бо оплатиться поразкою у війні. Авіатори, на думку яких спирався Павло Скоропадський: Євграф Крутень, Олександр Сєвєрський, Віктор Павленко поставлену задачу вирішили.
Основна задача збройних сил на війні – знищення живої сили та бойової техніки ворога, його центрів управління, економіки та транспортної системи, підрив морального духу населення. Головна задача авіації – знищення ворожої армії, руйнування ворожого тилу, підрив бойового духу ворожого війська і населення. Отже, головною є ударна авіація – бомбардувальники та штурмовики. Саме бомбардувальник робить головну справу, для якої і створюються військово-повітряні сили. Не забули і про винищувальну авіацію. Але функція її була допоміжною, літаки-винищувачі це вірний помічник своєї ударної авіації та захисник своїх наземних військ і території країни.
Ззовні все ніби цілком повторювало постулати теорії Джуліано Дуе. Але тільки ззовні. Тому що зміст вкладався зовсім протилежний. А головне, технічне забезпечення піднялося на вищий щабель, ніж це було в кінці Великої війни...
...З пілотської кабіни виглянув командир літака, жестом показав, що буде сідати. Генерал кивнув, показуючи, що зрозумів, і знову відвернувся до ілюмінатора. Звичайно, можна було б сісти в ліве крісло, але він принципово після заборони літати вирішив не займати більше пілотського місця. Щоб не ятрити душу, бо важко переживав розлуку з небом. Бо Крутень був не просто льотчиком-винищувачем, це був визнаний ас Великої війни, повітряний витязь, віртуоз пілотажу, майстер повітряного бою. Хто пізнав смак неба, той і без слів розумів його, а тому, хто ніколи не тримав штурвал літака, словами не пояснити.
Автомобіль, ліцензійний “хорьх” – їх тільки-тільки почали випускати невеликими партіями на Південночорноморському автозаводі, чекав генерала. І тільки літак зупинив свій біг по бетонці аеродрому, підкотив до “бджілки”. Ад’ютант послужливо розкрив дверці, ледь Євграф Миколайович ступив на бетонні плити аеродрому.
- В штаб! – Коротко наказав Крутень, обриваючи доповідь капітана. – Коротко про головне!
Головним за час його відсутності було завершення фронтових випробовувань нового ударного гелікоптера з керованими протитанковими ракетами. Звіт випробувань, підписаний вищим командуванням армії, невдовзі пришлють з штабу Донецького фронту. Повідомив про завершення випробувань сам конструктор – Ігор Сікорський. Він був присутнім під час відбиття масованої атаки радянських танків на плацдарми на лівому березі Міусу в районі Матвєєва Кургану. Чотири десятки спалених танків і жодних втрат.
А всього тільки п’ятнадцять років тому нове дітище Сікорського навіть літати прямо не могло, усміхнувся про себе Крутень. Та й військова кар’єра для нового літального апарату його творцем навіть не планувалася. Це була цілком мирна машина для цілком мирних цілей, насамперед порятунку людей в тих місцях: в горах, в морі, в лісі, в місті, де не допоможуть ні літак, ні дирижабль. І перше замовлення на гелікоптери фірма Ігоря Сікорського отримала саме від морської рятувальної служби...
Але любимим дітищем генерала Крутеня стала керована зброя. Спочатку авіабомби, потім, коли з’явилися великі літаки, що піднімалися на недосяжну для зенітних гармат висоту, авіаційні та зенітні ракети.
Так, говорив тоді, в двадцять сьомому на зустрічі з Гетьманом Євграф Миколайович, авіація за один виліт може перетворити на купу руїн будь-яке велике місто, столицю ворожої держави, і розтрощити його до фундаментів, а самі фундаменти вивернути з землі. Але чи доцільно це робити? “Вмійте рахувати” – повторив він улюблену приказку адмірала Нельсона. Скільки понесе країна затрат для створення тисяч і тисяч важких літаків, скільки потрібно палива, бомб і багато чого іншого для забезпечення діяльності такої кількості літаків. Скільки потрібно підготувати екіпажів, скільки витратити на їхню підготовку. А скільки допоміжного персоналу потрібно для хоча б однієї тисячі важких бомбардувальників? Метеорологів, працівників ремонтних служб і заводів, скільки потрібно пошити парашутів, вовняних курток, унт...
І все для того, щоб встелити бомбовим килимом площу на якій знаходиться мізерний об’єкт – якась станція чи завод по випуску підшипників. А є ж рішення значно дешевше, тільки складне.
Перемога, говорив далі Крутень, кується в майстернях в тилу, котиться по рейках і завершується ударом багнета на фронті. Щоб майстерні в тилу перестали працювати, немає необхідності зрівнювати їх з землею. Досить всього лише позбавити їх енергії – знищивши точним влучання важкої бомби якусь електростанцію чи навіть розподільчу підстанцію, – і сировини, розбивши стрілки, запасні колії, інфраструктуру станції на залізниці, по якій постачається сировина та вивозиться готова зброя. І регулярно такі удари повторювати, зводячи нанівець відновлювальні роботи на об’єктах. Тоді перемога просто не доїде до фронту.
Але постає проблема: точно влучити бомбою у вибрану малорозмірну ціль можна лише з малої висоти, де літак-бомбардувальник сам стає мішенню для зенітних гармат і легкою здобиччю для винищувачів. А з великою висоти бомба впаде за кілька кілометрів від потрібної цілі. Отже, задача повітряної війни переходить у площину вирішення технічної проблеми створення авіаційної зброї, яка влучає точно у вибрану ціль, незважаючи на висоту польоту літака. І для цього в Україні було все необхідне: інженери, досвідчені майстри і розвинена промисловість.
Павло Скоропадський зрозумів капітана Крутеня і сприйняв його ідеї. І за тиждень Євграф Миколайович – в інвалідному візку! – очолив науково-технічне відділ новоствореного штабу авіації. Сам штаб військово-повітряних сил очолив генерал Віктор Павленко, який власне і створював ще в часи Центральної Ради українську військову авіацію. І пріоритет у фінансуванні нового виду збройних сил був найвищим.
В цьому рішенні втілювався в життя один з постулатів теорії генерала Дуе – збройні сили країни повинні діяти під одним керівництвом, кожен вид – армія, авіація, флот, – не може вести свою окрему війну, як це було раніше. В ті славні часи навіть государ-імператор “всія Русі” не міг змусити своїх генералів і адміралів діяти злагоджено. А згодом це проявилося в тому, що підняті царем до висот влади генерали і адмірали здали свого монарха “полум’яним революціонерам”. Та й по всьому.
Генерал Павленко створення важкої бойової авіації почав з створення авіації цивільної. Він ще раніше умовив повернутися з Північно-Американських Сполучених Штатів здібного конструктора і героя минулої війни Олександра Прокоф’єва-Сєвєрського. В двадцять третьому році той застував у Одесі свою авіаційну фірму, яка випускала швидкісні поштові літаки для доставки кореспонденції через Атлантику.
А Євграф Крутень продовжив свою роботу, вже як керівник потужної державної установи, визначаючи шляхи розвитку української бойової авіації. Своєю роботою він підтверджував, що коли прийнято правильне рішення, то на потрібному місці зажди знайдуться потрібні люди. Потрібні люди в нього знайшлися. Недаремно ж свого часу Крутень разом з такими, як сам, ентузіастами авіації заснував авіаційний часопис. Цілком за біблійним висловом: “Час розкидати каміння, час збирати...” Тепер прийшов час збирати потрібних і талановитих людей під єдиним керівництвом.
В той же, він залишався в душі льотчиком-винищувачем і розумів, що і проти України можуть застосувати таку ж зброю – важкі бомбардувальники, які з запаморочливих висот будуть знищувати цілі на землі. І шукав зброю протидіяти цьому. Досліди довели, що літак-винищувач та зенітна гармата з задачею надійного захисту своїх військ та території країни від повітряного нападу справитися не зможуть.
Потрібні були інші рішення.
І їх знайшли молоді фанати авіації. Одним з них був Сергій Корольов з Одеси. А в Києві закінчив навчання Володимир Чаломей. Крутень зумів розгледіти в цих двох непересічних особистостях потрібні йому якості. Він почав поступово піднімати обох талановитих юнаків вгору. І в тридцять третьому році вони очолили власні науково-виробничі фірми. В співпраці з своїми німецькими колегами обидва створювали принципову нову, ракетну зброю. Фірма Сергія Корольова зайнялася розробкою зенітних ракет, а під керівництвом Володимира Чаломея створювались літаки-снаряди для авіації і військово-морського флоту.
Відомі вже в світі авіаконструктори теж не сиділи на місці. В одному тільки Харкові засновано було два потужних авіаційних центри. В новоствореному Харківському авіаційному інституті створився з молодих студентів потужний колектив під керівництвом вже відомо у авіаційному світі конструктора Йосипа Нємана. Ще одну авіаційну фірму, яка створилася після об’єднання Харківського авіазаводу та конструкторської фірми очолив Костянтин Калінін, який переїхав до Харкова з Києва.
А в самому Києві створював свої літаки Ігор Сікорський. Втім, його фірма також розділилася на дві: одна зайнялася перспективними розробками дальніх літаків-амфібій, інша ж торувала дорогу новим літальним апаратам – гелікоптерам. Правда, і тут Євграфу Миколайовичу славу доводилося ділити з давнім товаришем Віктором Павленком. Ще в далекому двадцять сьомому році вони зуміли розглядіти в неоковирному – гидке каченя із казки – апаратові перспективний напрямок розвитку повітряних машин, які стануть в недалекому майбутньому незамінними як в бою, так і в мирній праці. Ще ніхто в світі не збудував чогось подібного. І лідером в новій галузі розвитку авіації та авіаційної техніки стане той, хто першим ступить на новий шлях. Першим пішов по цій дорозі український авіаконструктор Ігор Сікорський.
В тридцятих роках світ захоплювався величезними літаючими човнами. Лідером тут також став творець “Гранда”, він же “Руський Витязь”, і “Іллі Муромця” Ігор Сікорський. Його літаючі човни – “Кліпери”, проклали українським авіакомпаніям дорогу в Середземне море і через Атлантику. Літаки Сікорського охоче купували і за океаном. Фірма “Пан Амерікен” закупила десять його літаючих човнів для освоєння повітряних трас Тихоокеанського регіону.
А в колишньому Олександрівську, перейменованому в Запоріжжя, на базі старого заводу, який випускав двигуни для бомбардувальників Ігоря Сікорського “Ілля Муромець”, був створений концерн по виробництву потужних авіаційних двигунів. І почав він свою роботу з випуску ліцензійних німецьких і французьких моторів. В тридцять першому році серед випускників Київського політехнічного інституту, який згодом став державним університетом, увагу Євграфа Миколайовича звернули на одного перспективного дипломанта, Архипа Люльку. Вже в тридцять восьмому молодий конструктор очолив філіал Запорізького моторного заводу, де почався випуск його турбогвинтових двигунів. На двигуни Люлька звернули увагу і Сікорський, і Калінін. Перший побачив у них можливість якісного стрибка у розвитку своїх гелікоптерів, а другий – важких транспортних літаків.
Коли першовідкривачем гелікоптерної авіації був Сікорський, то Костянтин Калінін був визнаним метром у створенні важких транспортних і пасажирських літаків.
Тому, віддавши визнаному генію авіаційного світу Сікорському належне, Костянтин Калінін зосередився на створенні сухопутних літаків. І скоро літаки його фірми – транспортні і пасажирські – разом з машинами Юнкерса завоювали Південну Європу, Скандинавію та країни Прибалтики. А в тридцять шостому році його фірма виграла конкурс на побудову нового важкого бомбардувальника. Нова війна була вже не за горами.
І в цій майбутній війні одне з головних по своєму значенню місць займе бойова авіація. Не ті, “літаючі етажерки”, народжені Великою війною, а справжня, ударна авіація, тобто, фронтові та дальні бомбардувальники. Але їх ще потрібно було створити. Особливо, важкі бомбардувальники.
Втім, сказати, що новий важкий бомбардувальник задумав генерал Крутень, означало б погрішити проти істини. Ідея нового літака виникла у тодішнього начальника військово-повітряних сил України генерал-лейтенанта Віктора Павленка. Але доводити цей задум до логічного завершення випало вже двом – ветеранам-авіаторам минулої Великої війни. І генерал-лейтенант Крутень був у цьому тандемі зовсім не випадковою людиною. Новий важкий бомбардувальник становив один з найважливіших елементів нової концепції війни – повітряно-наземної операції. І тут пріоритет Крутеня був безперечним, хоча дехто базікав, що відомий руський ас Великої війни просто переіначив на український лад доктрину відомого теоретика повітряної війни італійського генерала Дуе.
Розробляти свою ідею повітряно-наземної операції Євграф Крутень почав після ознайомлення з теорією “глибокої операції”, яку розробили в двадцятих роках і перевірили на своїх численних навчаннях і маневрах в тридцятих – на зразок Білоруських в 1935 році, чи Великих маневрах Московського військового округу в 1936 – комдиви, комкори та командарми, так звалися радянські генерали. Не потрібно було багато розуму, щоб зрозуміти – невдовзі все це буде застосовано на практиці. А хто першим потрапить під сталінську сокиру комуністи навіть не таїли...
- Товаришу генерал, капітан Петровський за вашим викликом прибув. – Ад’ютант ввічливо пропустив його до кабінету Крутеня і щільно прикрив двері.
- Бажаю здоров’я, товаришу генерал-лейтенант. – Петровський витягся на весь свій зріст.
- Сідайте, капітане. – Крутень вийшов з-за столу, потиснув руку льотчику. Вказав йому на крісло в кутку кабінету. Розмова мала бути довгою. – А то стовбичиш наді мною, як ота дзвіниця...
Капітан усміхнувся і сів у запропоноване крісло. Сидів вільно, без напруження, але й не розвалювався, готовий був скочити на рівні негайно. Ці два м’які крісла і журнальний столик були єдиною оздобою генеральського кабінету, ніби скрашували присутність двох слоноподібних сейфів біля глухої стіни. Нічого не змінилося за останні дванадцять років. Він з цікавістю оглядівся.
- Скільки ж ми з тобою не бачилися, га? – Генерал сів по інший бік журнального столика. – Десь років з дев’ять? А ось так, щоб поговорити не поспішаючи, то й всі дванадцять?
Генерал аж брови здивовано звів вгору, мовляв, як час летить, ти ж тільки глянь!
- Дев’ять, на похоронах. – Підтвердив капітан. – І двічі минулого року. Але то так, мимохіть...
- Так-так, пам’ятаю. – Задумливо кивнув головою генерал. – Коли вперше на Москву вилітали і на розборі того нальоту. Перший млинець тоді не дуже вдався, хоч і глевким не вийшов.
- А коли це ви, Євграфе Миколайовичу, за останні п’ятнадцять років говорили не поспішаючи? – З іронією перепитав Петровський. Він добре знав, скільки того вільного часу буває у генерала Крутеня.
- Я вже й забув, по правді кажучи. – Сумно посміхнувся Євграф Миколайович. – А знаєш буває, так як хочеться побродити з рушницею в плавнях... Нічого, ось здолаємо супостата, обов’язково сходимо!
Петровський тільки кивнув. Коли ще був живим батько, він витягував Крутеня – той тоді тільки-тільки почав ходити після дюжини чи більше операцій, які йому робив молодий лікар-нейрохірург, нова зірка, яка сходить, в області мікрохірургії. Але в тридцять шостому радянські терористи підірвали будинок, де проходила зустріч колишніх бійців Добровольчої Армії, і разом з трьома десятками добровольців загинув і генерал-лейтенант Петровський. Той вибух багато що змінив, але батька вже не повернеш.
- Ось, почитай. – Крутень подав капітану цупкий лист паперу. – Це наказ про сформування нового важкого бомбардувального полку морської авіації. Не забув, як над океанськими просторами літати?
- Не забув. – Петровський прочитав кілька чітких карбованих рядків. – Але для чого?
- Як з освоєнням нової техніки? – Запитанням на запитання відповів генерал. – Готові воювати?
- Курс пройшли. – Капітан підібрався. Не для споминів же, справді, викликав його начальник науково-технічного управління Головного Штабу ВПС. Ось зараз він і почує головне, задля чого його так терміново висмикнули з налагодженого процесу бойової підготовки. – Штурмани на тренажерах щодня по десять годин проводять. На полігоні провели скидання і управління новими бомбами. Нічого, влучаємо.
- От і добре. – Усміхнувся генерал. І подав ще один аркуш з чітким мереживом слів. – Тепер прочитай ще один наказ Головкома Повітряних Сил, про переведення до нового полку особового складу з інших частин дальньої авіації.
Капітан прочитав і ледь не присвиснув від здивування. Але подив ясно читався на обличчі. Всі сорок прізвищ були йому знайомі. Колеги по польотам в Середземці та на трансатлантичних трасах.
- Ого! Та тут всі, як мінімум командири ескадрилій, а йдуть рядовими льотчиками!
- От ти й будеш командиром першої ескадрильї в цьому полку.
- Чому я? І чому першої? Я ж другою командував. – Здивовано запитав Петровський.
- Друга ескадрилья буде займатися в основному розвідкою. А твоя буде ударною. Так само, як третя й четверта. Кожна буде мати свою спеціалізацію, і працювати вам доведеться над морем. Ти знаєш, який обсяг у нашому вантажообороті з Німеччиною, з Північно-Американськими Сполученими Штатами та й іншими країнами Європи займають морські перевезення? З десяти кожні дев’ять тонн ідуть морем! І комуністи планують випустити на наші морські траси три свої лінкори. Але спочатку випробуєте нову зброю на сухопутних цілях. Потрібно ж товаришу Сталіну піднести подаруночок на першу річницю війни? – І генерал підморгнув весело. – Щоб життя кремлівським мрійникам медом не здавалося, га?
- Щоб життя їм медом не здавалося? – Перепитав капітан. – Та я завжди тільки за!
...Петровський ще раз оглядів бомбардувальник. Машина ніби присіла від тягаря, гідравлічні стійки стиснулися до краю, спарені колеса помітно роздулися на бетоні. Не заладилося все з самого початку. Коли завантажили в здоровенний, ніби пульманівський чотириосний вагон, бомбовий відсік вісім п’ятитонних бомб, на одному з коліс прорвало зарядний штуцер і повітря зі свистом рвонуло назовні. Поміняли колесо, коли вже стемніло і політ довелося переносити на завтрашній ранок. Техніки по озброєнню, лаючись крізь зуби, лазили між бомбами вже в сутінках, встановлюючи на місце запобіжники.
- Може, зменшити навантаження і злити частину палива? – Запропонував командир полку.
- А що буду робити, коли з першого заходу нічого не вийде? – Не погодився Микола. – Ні, полетимо, так, як запланували. І якого доведеться кругаля давати, щоб обійти ППО Москви? Чи ви не пам’ятаєте як вони нас колошкали минулого разу? Ні, хай буде!
- Добре, що перенесли політ на завтрашній день. – Сказав бортінженер і кивнув на колеса. – Цей піф-паф – погана прикмета, добра не чекай!
- От не думав, що ви такий марновірний! – Похитав головою капітан. – Коли ми будемо через кожну прикмету переносити вильоти, нам часу на польоти не залишиться.
- А ви не смійтеся, командире. – Образився бортінженер. – От політаєте з моє, побуваєте в таких халепах, в яких мені довелося побувати, тоді також станете забобонним.
Петровський мало знав цю людину, капітана з сивим волоссям, зі шрамом від верхньої губи до підборіддя, літав з ним всього двічі – з заводу і ось на бойове завдання, – однак чув про нього доволі: двічі горів у повітрі, в третій раз, зовсім недавно, літак, на якому він летів, упав на зльоті – відмовили двигуни. Один з екіпажу загинув, інші, і бортінженер, отримали поранення. А людина, яка потрапляла в такі пригоди, хочеш-не-хочеш, але стає обережною і упередженою, і Микола не надав значення словам капітана.
- Нічого-нічого, я везучий. – Підморгнув бортінженеру Петровський. – Все буде гаразд.
- Ваші слова, Миколо Пилиповичу, та Богові б у вуха. – Зітхнув капітан і тричі сплюнув через плече. Відвернувся і пішов ще раз оглядіти корабель.
- Значиться так! – Капітан відвернув вилог куртки, глянув на годинника. – Зараз двадцять перша година. Виліт о п’ятій рівно. Зараз автобус відвезе вас в авіамістечко. О четвертій бути на КП. Все.
- А ви, командире? – Висунувся з запитанням бортстрілець. Йому багато чого сходило з рук, як наймолодшому в екіпажі. Петровський подумав, що потрібно на майбутнє приструнити юнака. Але нічого не сказав, тільки показав кулак. Той відразу ж знітився. – А що я? Я ж нічого. Я ж як усі!
Єхидне запитання нахабного молодика мало під собою ґрунт. Коли всі екіпажі, які перевели до нового полку, відправили свої сім’ї в Крим, до місця постійної дислокації, то капітан Петровський так і не зміг умовити свою бойову подругу від’їхати до Євпаторії. Дружина мотивувала це тим, що перебуває на службі, – працювала телефоністкою на полковому вузлі зв’язку – а капітан, хоч і хизувався, що в прикмети не вірить, в душі був не менш забобонним від інших льотчиків і вірив, що Оксана – це його щаслива зоря, яка проводжає в польоти і зустрічає його на землі...
...Він прокинувся сам, за хвилину до дзвінка будильника. М’яко світив рожевий лампіон і він відчував живе тепло біля свого плеча. Повернув голову – так і є, дружина не спала, сиділа спершись спиною на високо підбиту подушку і дивилася на нього. Правда, вона встигла відвести погляд, зробила вигляд, що читає надзвичайно цікаву і захоплюючу книжку, але ж він не перший раз засікав це. Петровський зітхнув – отак кожного разу, коли його чекає бойовий виліт.
- Не спала? – Питання, звичайно, даремне. Хіба ж вона признається!
- Ні. – Заперечливо хитнула Оксана. – Просто я прокинулася раніше від тебе. На п’ять хвилин.
- І вагалася, будити мене чи ні? – Підіграв їй Микола.
- Я думала про... – Вона задумалася. – Я думала про нас з тобою!
- Он як! – Капітан глянув скоса на годинник. Пора вставати! – І що ж надумала?
- Я надумала... – Вона замислилася. – Надумала... це військова таємниця!
Вона розсміялася. А будильник в її руках голосно задзеленчав...
...Бортінженер підійшов, чітко за статутом віддав честь.
- Товаришу командир, передполітний огляд закінчено. Корабель до польоту готовий.
Капітан вислухав доповідь, віддав наказ шикуватися.
- Товаришу полковник, корабель до польоту готовий. – Доповів командиру полку. – Дозвольте зайняти місця?
- Дозволяю! – Полковник Супрун торкнувся рукою козирка кашкета. – Ні пуху, ні пера!
Хвилюється, зрозумів капітан. Та воно й не дивно, зганяти з бомбами до Москви і повернутися назад, це не недільна прогулянка чорноморським узбережжям.
- Ідіть до чорта, товаришу полковник! – Весело ошкірився Петровський. – Екіпаж, на корабель!
Командир вогневих установок і стрілець піднялися в кормову кабіну. Петровський провів їх поглядом, почекав поки техніки приберуть легку драбинку з-під хвоста і останнім піднявся в пілотську кабіну.
- Магнітофон ввімкнути! – “Магнітофон ввімкнено”, доповів штурман. – Екіпаж капітана Петровського, борт нуль п’ятий, завдання один, двадцять шосте вересня, четверта година тридцять дві хвилини. Екіпаж, доповісти про готовність...
Сухо клацали тумблери, оживали прилади, на панелях робочих місць льотчиків спалахували транспаранти і лампочки. Величезний літак помаленьку починав наповнюватися живим робочим шумом.
- Командир вогневих установок до польоту готовий. – Вогневик перевірив катапультне крісло, кисневий балон. Звична рутина. – Чеку знято, кисневий вентиль відкритий, маска приєднана. Готовий...
- Штурман-оператор до польоту готовий. Чеку знято, вентиль відкритий, маска приєднана.
- Правий до польоту готовий. – Другий пілот звичним поглядом зафіксував показання приладів. – Гіроскопи ввімкнув, параметри – норма, чеку знято, вентиль відкритий, маска приєднана.
- Штурман до польоту готовий. Чеку знято, вентиль... маска...
- Стрілець до польоту готовий...
- Бортінженер до польоту готовий. Насоси ввімкнув, тиск в гальмівній системі – норма, чеку..., вентиль...
- Сидіння застопорив, чеку зняв. Екіпаж, приготуватися до запуску двигунів. – Промовив у мікрофон Петровський. – Запуск!
Один за одним величезні, шість метрів в діаметрі гвинти почали розкручуватися. І ось вже заревіли на злітному режимі. Петровський посунув вперед важелі двигунів і корабель зрушив з місця.
- Тримери..., закрилки..., руль повороту... – Звучали доповіді з корми літака.
- Тиск в маслосистемі... гідросистемі... напруга в бортовій мережі...- Доповіли по черзі правий пілот, бортінженер і штурмани. – Корабель до зльоту готовий!
Передстартова перевірка закінчена. Корабель котився по бетону руліжної доріжки.
- Екіпаж, прямую на виконавчий!
- Старт вільний, літаків на посадку немає. – Доповів “вогневик” {27}.
- “Кантата”, я – нуль п’ятий, прошу зліт!
- Нуль п’ятий, я – “Кантата”, вітер вісім градусів, три метри на секунду. Зліт дозволяю!
- Екіпаж, зліт дозволили, вітер нормальний. Екіпаж, злітаю! – Петровський впевнено посунув вперед товстенькі діжечки чотирьох РУДів {28}. – Тримати кермо!
- Кермо тримаю. Оберти злітні. Параметри в нормі. – Пролунала статутна доповідь “правака” Толі Брандиса. – Ну, командире, тронулись конячки в путь...
- ...прибіжать і їм наллють! – Закінчив приказку капітан. І прибавив звичне. – Гайда, хлоп’ята!
Бомбардувальник важко рушив з місця. Двигуни завили з натуги, залишаючи позаду спресовані гарячі струмені повітря, почали розганяти корабель. Швидкість спочатку повільно, потім все стрімкіше й стрімкіше почала наростати. Широко розкинуті в боки і скошені назад крила ходили вгору-вниз, ніби допомагали машині відірватися від бетону злітної смуги. Стукотіли об стики бетонних плит колеса.
- Швидкість сто... сто десять... сто п’ятдесят... двісті... двісті сорок... – Доповідав штурман.
Ніс бомбардувальника трошки піднявся. Між колесами і бетонкою з’явився проміжок.
- ...двісті вісімдесят – відрив! – І ось нарешті: – Командир, корабель в повітрі!
Поштовхи припинилися. Сховалася в нішу носова, за нею – основні стійки шасі. Погасли зелені вогники на панелі.
- Командир, шасі заходять. – Доповів вогневик.
- Зелені погасли. – Підтвердив Брандис. – Шасі зайшли.
- Добро. Лягаю на курс!
Двигуни збавили свій надсадний рев і бомбардувальник слухняно ліг в поворот.
- Курс сорок градусів. – Уточнив штурман. – Йдемо на Горький.
- Єсть, сорок. – Капітан довернув корабель і ввімкнув автопілот.
Тепер, коли основне навантаження лягло на автоматику і на штурмана, пілотам можна трошки розслабитися, можна і поміркувати. До Москви ще майже годину летіти. І заходити на ціль будемо зі сходу, щоб обійти найбільш потужні західні і південні сектори московської зони протиповітряної оборони. Бомбардувальник досить швидко, не зважаючи на свою вагу, набрав задану висоту і вийшов за хмари.
“Добрий, чудовий корабель, – подумки похвалив Микола машину, – і вантажопідйомність відмінна, і швидкість неперевершена. Поки що не перевершена, – поправив він себе, – прийде час і будуть швидші літаки, але нікому з них вже не відчути захоплення справжнього бойового вильоту!” Однак, як стрімко розвивається техніка! Менше десяти років тому Микола Петровський прийшов у авіацію, а освоїв і літав вже на дев’яти типах літаків, коли включити сюди і учбові спарки в інституті. На кожний менше року пішло. І один кращий за інший. Особливо ось цей гігант. А йому ж на зміну йде ще кращий!
- Командир, праворуч п’ятдесят на п’яти тисячах, пара винищувачів, дальність сорок. – Другий штурман, він же оператор прицільної РЛС, доповів про появу головного ворога бомбардувальників.
- Наші? – Петровський глянув на карту, прикріплену до ноги резинкою. Ворожа територія.
- Супостат. – Відповів штурман. Він обслуговував РЛС кругового огляду. – Прямо по курсу, нижче на трьох тисячах групова ціль, йде на нас, дальність п’ятдесят. Думаю, “міги”.
- Зрозумів. Стрільцям приготувати до відбиття атаки. Штурман, до бою!
- Командир огневих установок і стрілець до бою готові. – Доповіли з корми.
- Штурман до бою готовий. – Штурман при атаці спереду управляв носовими гарматами.
Але до бою не дійшло. Ланка “міг-3” так і не змогла забратися на таку висоту. Ведучий вперто дерся вгору, хоча з патрубків його винищувача бив чорний вихлоп незгорілого палива і позаду лишалася траурна стежина. Але не дотягши трьох тисяч метрів до висоти бомбардувальника, звалився в штопор і пішов до землі, обертаючись, як падаючий лист. Петровський провів його поглядом: плоский штопор – штука неприємна, не всі можуть вийти. Але до землі далеченько, може, ще виведе літак з цього обертання.
Ведені не стали спокушати долю, спікірували до землі слідом за ведучим. Повітряний бій відміняється – на другу атаку у винищувачів просто не вистачить пального, щоб догнати бомбардувальник. А на такій висоті швидкість “ведмедя” більша ніж у радянських перехоплювачів.
- Штурман, що там під нами? – Вони йшли тисяч на десять вище від хмар, які закривали землю.
- Через дві хвилини перетинаємо лінію фронту. – Доповів штурман. На своєму екрані він бачив все, що малював електронний промінь радіолокаційної станції. – Земля, ніби на картинці. Бачу праворуч Рильськ, попереду трохи далі – шосе на Желєзногорськ... Увага! Проходимо лінію бойового зіткнення!
Внизу замигтіли темні плями розривів зенітних снарядів. Стрільба не прицільна – загороджувальний вогонь. Видно, проліт літака засікли звуковловлювачі – ревіння надпотужних турбогвинтових двигунів було таким, що і мертвого розбудить. Але до літака снаряди не досягали – надто високо ішов “ведмідь”, п’ятнадцять кілометрів – це не жарт, не всяка зенітка закине на таку висоту свої снаряди. А крупнокаліберних зеніток у червоних в прифронтовій зоні не було, це Петровський знав точно, так само, як і радіолокаторів. Все, що було найкращого у росіян, вони стягнули на оборону Москви і пройти пояси протиповітряної оборони радянської столиці було нелегкою справою. Минулого року сунулися і обпеклися...
- Командир, ззаду чисто. – Доповів вогневик.
А хмари під площинами ставали все щільнішими, піднімалися вище і зовсім сховали під собою землю. Петровський охопив поглядом пілотажні прилади: автопілот працює, як швейцарський хронометр, що його подарував батько після закінчення школи, стрілки показували задані параметри. Нічого, до Москви доберемося, а там гостинці у будь-якому разі приймуть! А над головою синє небо, двигуни гудять рівно і потужно, в навушниках шоломофону слабкий шерех і потріскування. Летіти б так і летіти!..
- Командир, – пролунав у навушниках голос бортінженера, – радар працює!
- РУС {29}? – На панелі заблимала лампочка станції виявлення радіолокаційного опромінення.
- Ні, американка. – Капітан висунувся зі свого відсіку, показав на карті, звідки працює РЛС.
Настрій відразу ж став кепським. Ця РЛС, яку червоні купили у американців, брала повітряні цілі на більшій віддалі, ніж радянський РУС-1 – а К-36 це той ще сарай! – і обманути її було складніше.
- Засікли? – Примарна, звичайно, надія, що до Москви дійдуть непоміченими. Але теплилась.
- Здається, ще ні. – Штурман слідкував за приладами. Раптом лайнувся. – Все, засікли!
- Командиру вогневих установок, поставити перешкоди. – Нижня кормова гарматна установка розвернулася в бік випромінюючої радіолокаційної станції і вниз полетіли снарядні траси. Внизу, на відстані приблизно двох кілометрів снаряди вибухали красивим святковим феєрверком.
Петровський рішуче посунув вперед РУДи – нехай це і перевитрата палива, але краще втекти звідси якнайшвидше. І поки оператори РЛС будуть розбиратися, де серед того сяйва зблисків на екрані справжня ціль, вони встигнуть вшитися подалі від небезпечного району. Двигуни загули басовитіше.
- Штурман, посилити спостереження за землею. – Якщо засікли, повинні хоча б для проформи підняти винищувачі, подумав Петровський. Чи, може, задля одиночного літака не стануть метушитися?
- Гей, у кормі! – Провірив пильність Брандис. – Як там у вас?
- В кормі все нормально. – Відповів командир вогневих установок.
Надії виявилися марними. Простір під бомбардувальником раптом ніби спух сіро-димчастими клубками зенітних розривів. Перший залп ліг на дві сотні метрів нижче від бомбардувальника. Капітан взяв штурвал на себе і корабель слухняно поліз вгору. Це майже межа його можливостей, двигуни ревіли надсадно, але швидкість не збільшувалася і стрілка висотоміра застигла трохи далі за позначкою цифри 15. Лишалося сподіватися, що так високо снаряди радянських зеніток не діставатимуть. Знову короткими чергами вдарила нижня гарматна установка, забиваючи перешкодами екрани радіолокаторів гарматної наводки. І, здається, вдалося збити зі сліду зенітників. Другий і третій залпи лягли нижче і далеко збоку від літака. Все, три залпи для батарей і весь ліміт вичерпано – літак вже вийшов за межі їхньої дальності. А винищувачів можна на такій висоті не боятися. На висотах понад дев’ять тисяч метрів більше однієї атаки зробити вони не зможуть, не вистачить дальності знову догнати бомбардувальник, коли перша атака виявиться невдалою. А вона таки буде невдалою, досить незначного розвороту бомбардувальника і атака винищувача зривається. А відновити її дуже непросто. У росіян є тільки один перехоплювач – “міг-3”, який може так-сяк дістати “ведмедя” на такій висоті, але навіть у “міга” буде всього одна спроба атакувати бомбардувальник, на другий захід у винищувача не вистачить пального, та й догнати турбогвинтовий К-36 “міг-3” з поршневим двигуном просто не зможе.
Знову рівно гудуть двигуни, корабель йде на крейсерській {30} швидкості.
- Командир, поворот за двадцять сім хвилин. – Повідомив штурман.
“Отже, менше години лишається до команди штурмана: “Бойовий курс!”, а потім і додому...”
Петровський глянув вниз. Земля так само була закрита непроникним килимом хмар. Воно й добре! Думки його повернулись до недавнього обстрілу зеніток. Дістати його на такій висоті! Калібр гармат явно був більшим за вісімдесят п’ять міліметрів – основної зенітної гармати радянської ППО. На таку висоту можуть дістати тільки морські стотридцятки, коли для них придумати відповідні лафети. Та ще американські зенітні п’ятидюймовки. Але ж в СРСР гармат такого калібру немає, три-чотири експериментальних одиниці в рахунок не беруться! А звідки взялися більше ніж два десятка таких гармат? Невже знову їм допомогли заокеанські друзі? Яка тепла і ніжна дружба поборників всесвітньої рівності і соціальної справедливості та запеклих імперіалістів-капіталістів, які нещадно гноблять трудящих і п’ють їхню кров прямо відрами!
Дивно, ледь комуністи встановили дипломатичні відносини з Північно-Американськими Сполученими Штатами, як одразу заморили голодом Кубань та Дон. Та й російським селянам дісталося від колективізації та розкуркулення. А американці тим часом гнали ударними темпами в країну людоїдів новітні технології і зразки зброї, разом з броньовою сталлю, кольоровими металами, радіоприладами, оптикою, авіаційними і танковими двигунами, найкращими в світі армійськими автомобілями, каучуком та високооктановим бензином. А зараз ще й крупнокаліберні зенітні гармати вкупі з приладами управління зенітним вогнем – надто вже купно та дружно лупили ті зенітки, – та радіолокаторами гарматної наводки.
- Командир, курс двісті сімдесят градусів. – Корабель слухняно ліг в поворот.
Петровський зручніше вмостився в кріслі. Толя Брандис сидів незворушний, як сфінкс. А він же хвилюється не менше від мене, подумалось капітану. А не показує. Витримка, одначе.
- Командир, виходимо на Ярославське шосе. – До скидання бомб лишалися лічені хвилини.
Час, здавалося, прискорив свій біг. Та й напруга наростала.
- Екіпаж, приготуватися до бойової роботи. – Штурмани, стрільці, бортінженер один за одним доповідали про готовність.
- Входимо в зону. – За хвилину повідомив штурман. Отже, Москва вже під ними.
Петровський глянув вниз – там, як і раніше, все закривали хмари. Але подекуди в біло-сірому покривалі проглядали темні латки земної поверхні, не розібрати було, чи то ліс внизу, чи поле, чи місто. На штурвалі з’явилися нові вібрації – відкрилися стулки переднього і заднього бомбовідсіків.
- Командир, ми в розрахунковій точці. – Доповів штурман.
- Беру керування на себе, – повідомив штурман-оператор.
Тепер головний – він, оператору наводити керовані бомби на ціль – залізничні вокзали Москви. Тубус прицілу ховає повністю обличчя. Бомбардувальна система нової модифікації “ведмедя” складалася з навігаційно-прицільного радіолокатора і балістичного обчислювача. Вона дозволяла влучати радіокерованими бомбами в круг діаметром п’ять метрів. Та й точність звичних бомб також стала більшою, принаймі половина скинутих з чотирьох кілометрів бомб лягала в радіусі двохсот метрів від точки прицілювання. А потужність вибухівки найбільшої бомби Т-14 досягала десяти тонн в тротиловому еквіваленті – вирва була завбільшки з олімпійський стадіон. Оператор, здається, застиг, лише ледь рухається кисть руки на маніпуляторі. Він навів перехрестя прицілу на вхідні стрілки залізничної станції. Починається зворотній відлік.
- Шість, п’ять, чотири, три, два, один. – Утоплюється кнопка на руків’ї. – Перша пішла.
Перехрестя прицілу накриває вихідні стрілки і друга бомба понеслася вниз, до цілі.
Корабель помітно здригається і ніби аж підскакує вгору. Пілоти злагодженими діями штурвалів втримують машину на заданій висоті. З кормової кабіни стрільці доповідають, що бомби вийшли. Оператор веде їх до самого вибуху. Петровський бачить, як спухає внизу величезний – тільки з такої висоти він здається не таким вже й великим – пухир земного праху. П’ятитонка – страшна штука. Пульманівські вагони гне і скручує в баранячий ріг, вирва від вибуху – завбільшки з футбольне поле, можна вважати, що тут тепер довго не буде ніякого руху. Друга бомба вціляє в вихідну стрілку. Точно такий же пухир спухає за три кілометри від першого. Валяться долу п’ятиповерхові будинки, що мали нещастя бути збудованими поруч з залізницею. А корабель плавно лягає на крило і ніби ковзає по невидимим рейкам до наступної цілі. В бомбовідсіках ще шість п’ятитонних бомб. І кожна з них має давно визначено ціль.
Щоденно над ворожою столицею з’являлися вісім-десять одиночних бомбардувальників. Вдень і вночі, один за одним. Покрутиться десь з годину над містом, кине на облюбовані цілі з десяток крупнокаліберних бомб і здасть зміну наступному бомбовозу. А там, внизу, очікували, куди ж поцілить черговий гостинець. Дістати на п’ятнадцятикілометровій висоті червоні не могли, “ведмеді” спокійнісінько літати і кидати бомби на вибрані об’єкти. Інколи замість бомб вниз летіли тонни листівок. Звичайно, це було попередження, що залишатися далі в цьому місті небезпечно, бо найближчим часом удари завдадуть по площі.
Перший такий наліт на Москву відбувся минулого, сорок другого року, як відплата за нальоти росіян на Київ та інші міста України. Але успіху тоді не досягли. Протиповітряна оборона радянської столиці була готова до відбиття повітряного удару, а приціли старого зразка не дозволяли бомбити з потрібною точністю. Замість прицільних ударів по вибраних об’єктах просто висипали бомби по площі. Тому деякі екіпажі пробували бомбити з меншої висоти і наражалися на прицільний вогонь зенітних гармат або потрапляли в приціл висотних винищувачів “міг-3”. Хоч втрат українська авіація над ціллю не зазнала, але за два нальоти було пошкоджено більше сотні літаків, які довелося списати – ремонту вони не підлягали.
Нині ж було все інакше. П’ятого вересня дві дев’ятки скинули над радянською столицею сотню тонн листівок – Гетьман України Павло Скоропадський звертався до населення Москви з закликом залишити місто, по якому буде завдано повітряного удару. Українська влада не бажала непотрібних жертв.
А шостого вересня, в річницю початку радянсько-української війни, чотири десятки важких бомбардувальників К-36 висипали на вибрані об’єкти радянської столиці півтори кілотонни бомбового вантажу. Нова авіаційна зброя дозволяла бомбити точкові цілі. Ними стали елементи міської інфраструктури: електричні підстанції, мости, вокзали, станції метро, водоканалізаційні насосні станції. Триста двадцять п’ятитонних бомб було разом скинуто по таким цілям. В наступні дні цілями для бомбардувальників стали об’єкти Московського залізничного вузла. Тільки тепер нальоти здійснювали одиночні літаки...
“Удивительный вопрос, почему я бомбовоз...” – хтось муркотів цю пісеньку в ефірі і вона була, як ніколи доречна...
***
Забобонним бути смішно, але в прикмети вірити не завадить.
Світанок був сирий і сірий, як рідка бетонна маса, в якій тонуть всі рожеві надії, але польоти, як завжди, почалися з вильоту розвідників погоди. Льотчики зібралися біля вишки, палили, неголосно обговорювали останні події, в холодному повітрі хмарками плив блакитний тютюновий димок.
Цей виліт почався з поломки і закінчився відповідно. А прикмети, – в них льотчики вірять, як і моряки, – потрібно поважати. Бо “коли ти вранці покажеш своєму відображенню язика, а воно тобі у відповідь помахає кулаком – то ввечері ти погано кінчиш...” – так говорить народна мудрість. І це правильно.
- У росіян тут армійський вузол зв’язку і ретранслятор. – Командир авіаполку говорив російською з відчутним грузинським акцентом. Гостро заточений олівець торкнувся точки на карті. – З нього йде управління Південним угрупуванням радянських військ. Вилітаєте парою, на світанку. Удар повинен бути раптовим і точним. Там зовсім поруч житлові будівлі, не дай Боже, не туди влучите...
Полковник з досадою поморщився. Його село лишалося на окупованій радянськими військами території Грузії. Український майор, радник в авіаполку Грузинської Визвольної армії, розуміюче кивнув.
- Вас зрозумів, пане полковник. – Майор, командир ескадрильї виструнчився. – Дозвольте йти?
...Коли закінчили підвіску на пілони блоків з некерованими ракетами, неждано-негадано “здох” буксирувальник – в його залізному нутрі щось застукотіло, забрязкало... і він заглух “всерйоз і надовго”. Чекати, поки підійде друга машина, було ніколи, літак обліпили льотчики, техніки, солдати, що були поблизу, і під дружне “раз-два, взяли!!!” штурмовик повільно покотився з капоніра на старт.
- Двадцять сьомий, запустити двигун. – Пролунав у шоломофоні веденого голос майора.
Молоденький лейтенант побачив, як шестилопасний гвинт між двома хвостовими балками окутався сизою хмарою, обернувся раз і вдруге... Чмихання змінилося ревом молодого голодного звіра, дим миттю розтанув, а темні лопаті перетворилися в блискотливе прозоре коло
- Двадцять сьомий, я – двадцять перший... – Пауза, і хльостка, як удар батогом, команда. – Зліт!
Штурмовик зрушив з місця і, з кожною секундою прискорюючись, рвонув вперед, трохи збоку від осьової, по викладеній металічними плитами злітній смузі. Стукіт коліс об стики ставав все тихішим, ось БН-35 відірвав від смуги передню стійку шасі, ніби присів, продовжуючи нестися вперед на двох основних опорах, і за секунду-другу вже летів, задерши в небо свій качиний ніс. З вишки спостерігали, як пара горбатих штурмовиків, ревнувши турбогвинтовими двигунами, помчала на зліт і, востаннє чиркнувши колесами по металевим плитам злітної смуги, розтала в хмарній каламуті зимового неба.
Піднявшись над хребтом, пара штурмовиків майже відразу опустилася в лабіринт неглибоких ущелин. На літаки давило похмуре небо, гострі кілі стригли низькі хмари. Місцевість під літаками змінювалася швидко, як в калейдоскопі. Літак круто завалювався то на одне крило, то на інше, вкладаючись в черговий поворот ущелини. Схили, зарослі рідкими деревами, проносилися зовсім близько. Майор глянув на годинник – до цілі залишалося три хвилини польоту. Двічі зблиснули на кінцях площин червоні і зелені вогні, і два броньованих штурмовика, кинувши, нарешті, плутати по цим ущелинам, полізли вгору. Молодому лейтенанту, недавньому випускнику училища, навіть здалося, що турбіна загуділа якось ніби з полегшенням. Літак здавався пілоту живою істотою. Романтизм, одначе...
Тепер літак йшов у суцільній муті і лейтенант розхвилювався – раптом “згубить” ведучого, пілотування в таких умовах не мед, літак йшов по зчисленню.
- Увага, двадцять сьомий, ціль перед нами. Атакую! – Лейтенант віддав ручку керування від себе, його “хайовник {31}” слухняно ковзнув униз. За секунду машина вийшла з хмар і лейтенант зітхнув з полегшенням – попереду похило пікірував літак командира.
За лобовим бронесклом – іграшкові кубики будиночків, біля одного зелений кунг, щогли радіоантени ретранслятора на розтяжках. Радіолокатор послужливо видавав дальність до цілі прямо на лобове скло – новинка, якої ще не було на жодному з існуючих літаків, тепер не потрібно гадати, скільки залишилося до цілі. За мить до того, як цифри змінили колір, з-під площин командирського штурмовика вирвалися дві стріли і понеслися до землі, залишаючи за собою легкий димний слід, який майже миттєво танув у повітрі. Втім, лейтенант не звернув на це уваги. Він напружено чекав, коли його літак ввійде в зону пуску, і коли в шоломофоні, нарешті-бо!, пролунав сигнал, натиснув на кнопку. Дві ракети понеслися до землі – льотчик побачив їхні видовжені тіла, вони залишали позаду білий слід, який миттєво танув. Слідом за ведучим штурмовик лейтенанта косою петлею вийшов з атаки.
- Добре відстрілялись! – Почув молодий льотчик голос майора. – Робимо контрольний захід.
Верхній край хмар підіймався до трьох тисяч, літаки вирвалися з тієї темно-сірої каламуті, і пілотів засліпило сонце. Два штурмовики неслися вгору, ось ведучий літак ліг на спину, якусь хвилю летів, купаючись в сонячному сяйві, підставляв променям світила небесно-блакитне “пузо”, потім стрімко зірвався донизу. Слідом – штурмовик лейтенанта. Знову хмари. За склом ватна, волога мряка.
Орієнтуючись по приладах, комеск вів свою пару до гори, на якій ще хвилину-дві тому знаходився ворожий ретранслятор. За склом кабіни вмить посвітліло, літаки виринули з хмар. Майор був точним до міліметра. Попереду диміли руїни, зсередини виривалися червоні, в кіптяві, язики полум’я. Звалені антенні стійки зім’ятими паперовими трубками лежали поблизу.
- Молодці ми з тобою! Нехай тепер москалі гомонять між собою. – В голосі командира чулося задоволення. І враз, змінивши тон, майор сухо, по-діловому, наказав: – Двадцять сьомий, йдемо в квадрат очікування. Як зрозумів, прийом?
- Зрозумів вас, двадцять перший. Йдемо в квадрат очікування. – Отже, виліт ще не закінчився, зрозумів лейтенант і чомусь недобре занило серце. Він-бо сподівався, що це вже все.
Пара штурмовиків вискочила з хмар – тепер таїтися не було потреби і кілька хвилин на повній швидкості літаки мчали прямо на захід, до району очікування було всього лише двадцять кілометрів...
...Штурмовики виписували вже яку “вісімку” і майор потихеньку злився – безцільне кружляння нервувало, коли, нарешті, ожила рація.
- Двадцять перший, увага. – На зв’язку був командир штурмового авіаполку. – Доповісти залишок боєприпасів і пального.
- Чотири блоки РС-13 без двох, два блока РС-8 на кожному. – Відповів комеск без затримки. – Залишок палива на двадцять сім хвилин.
- Двадцять перший, слухай наказ. В квадраті ... – колона вантажівок. Знищити!
- Вас зрозумів. – Штурмовики лягли в крутий віраж і зникли в хмарах.
Ціль – невеличку колону з чотирьох критих “студебекерів”, двох “зісів” з зенітними кулеметними установками в кузовах і двох “вілісів” засікли розвідники і передали координати по радіо. Розвідувально-диверсійні групи постійно засилалися в тил радянських військ. Вони тримали під своїм наглядом цілі райони в горах, на поки що не звільненій від радянської окупації території Грузії. Помітити їх було важко, до того ж вони комплектувалися місцевими жителями, які два роки тому потрапили в український полон, і знали місцевість, як власну долоню. Постачання та евакуацію груп в разі потреби виконували гелікоптери армійської авіацій. Ці групи були скрізь, від ока розвідників важко було щось приховати, і вони наводили на виявлені цілі ударну авіацію чи коригували вогонь далекобійної артилерії.
Сьогоднішня погода робила неможливим удари з повітря: так здавалося в радянських штабах і вони намагалися скористатися нагодою, щоб перекинути резерви і боєприпаси. Радянська авіація, яка ще вціліла тут, в Закавказзі, в таку погоду не літала. Але в “червоних” штабах помилилися. Колону засікли.
Майор поворушив ручкою управління і машина плавно качнула площинами з підвішеними під ними ракетними блоками. Літаки виринули з хмарності десь кілометрів за п’ять від цілі. Майор ввімкнув автоматичний приціл і подав команду веденому:
- Двадцять сьомий, ціль попереду. Крутимо “біляче колесо”. Я б’ю першого, ти – останнього.
- Вас зрозумів, двадцять перший. Мій – задній. – Пропищав у навушниках голос лейтенанта.
Майор зачекав секунду.
- Розходимось. – Ручка праворуч і штурмовик ліг у віраж, тепер ліворуч. Земля косо неслася під фюзеляж броньованої літаючої машини. Майор вирівняв літак, ледь віддав ручку. Машина, як з гори на санчатах, ковзала вниз, до ґрунтової дороги.
“Ага! Так, попереду зенітна установка. Добре, її-то першою я й...” – майор вдивлявся через приціл в темно-зелені коробочки механічних жуків, які швидко збільшувалися. Звичайні вантажівки, зовсім безпечні і безневинні на вигляд. Натиснув кнопку і залпом порснули з-під площин крупнокаліберні ракети, залишивши по собі димні сліди.
Літак лейтенанта ліг на бойовий курс на якусь секунду пізніше від ведучого.
Атака з двох напрямків завжди несподівана, вона діє на противника приголомшливо. Перший захід був і найбільш вдалим. Ракети командира накрили передню кулеметну установку на “зісі” і один з командирських “вілісів”. Той просто розлетівся на шматки, потрапивши під пряме влучання ракети. Осколки пошматували і “студебекер”, який йшов у голові колони. Вантажівка зсунулася в кювет, з неї густо порснули дрібні темні фігурки. А от у лейтенанта результат був трохи гіршим – його ракети зачепили тільки “віліс” та кінцевий “зіс” з ЗКУ-3 {32} в кузові. Однак, колону все ж затисли намертво на вузькій дорозі.
Другий захід був не таким вдалим. Противник встиг покинути свої машини і літаки зустріли шаленим вогнем з усіх стволів, в небо били й кулемети, й гвинтівки, й ППШ {33}. Майор з невдоволення відмітив, що задня ЗКУ не знищена – з платформи били довгими чергами три ДШК, малинові траси великокаліберних куль пройшли зовсім поряд з кабіною. Вже на виході з атаки відчув два сильних тупих удари по корпусу штурмовика. Але прилади пошкоджень не зафіксували і він зітхнув з полегшенням. Пронесло!..
- Двадцять сьомий, ще захід. Спочатку – “олівці”, всі до останнього, потім гармати. І додому!
Знову майор атакував голову колони. З виском пішли 82-міліметрові ракети – “олівці” – їх всі він випустив у одному залпі, продовжуючи пікірувати, кілька разів натиснув на гашетку гармати і під кабіною раз по раз спалахувало подвійне полум’я; трасуючі снаряди прошили димну хмару, яка огорнула колону. Над ціллю вивів літак з пікірування. “Ну, тепер газу, і – додому!” – він був задоволений вильотом
Але для його веденого цей захід виявився фатальним. Навідник задньої установки просто не встиг розвернути кулемети назустріч новій загрозі – три стволи дивилися в той бік, звідки перед цим прилетіла крилата смерть. І коли над головою майнув силует літака, він вдавив педаль спуску. Довга-довга черга помчала до примарного – літак зайшов у хмари – силуету. І якимось шостим відчуттям червоноармієць відчув, що влучив, а не послав кулі “за молоком”. І шалений крик радості вирвався з його грудей...
Лейтенант випустив всі свої ракети, додав ще й з гармати і вже виводив свій штурмовик з атаки, коли з хвоста розгромленої колони потяглися до літака яскраво-червоні траси. Проносячись над палаючими вантажівками, лейтенант на коротку мить побачив внизу зенітну установку, яскраве пульсування пострілів нагадувало йому спалахи вогню електрозварки і, вже йдучи вгору, кинув літак у розмашисту “бочку”, намагаючись втекти від рою дванадцятиміліметрових куль.
Він відчув легкий струс літака. “Не вдалося!” – майнула гарячкова думка. Стрибати?..
- Командир, в мене влучили. Відмова двигуна! – Повідомив лейтенант. Намагався бути спокійним, а голос зривався, переходячи на крик.
Різким рухом лейтенант перекрив подачу палива. У вухах – зловісна тиша, тільки свист повітряного потоку ззовні. Літак похило йшов до землі. Лейтенант зрозумів – його справи кепські. І в наступну секунду рішуче схопився за важіль катапульти...
...Нафта – кров війни. Цей образний вислів одного з комуністичних вождів Радянського Союзу дуже точно характеризував значення Закавказзя. Нафтове серце радянської Росії знаходилося на узбережжі Каспійського моря, в Баку. Комуністи добре розуміли, чим загрожує втрата цього району для їхньої влади і не поскупилися, облаштовуючи оборону Бакинських промислів і районів Майкопа і Грозного. Коли почалися нальоти на Москву, з Бакинського округу протиповітряної оборони не вилучили жодної зенітної гармати, жодного літака-винищувача для захисту комуністичної столиці. І це було зрозуміло – три чверті нафти СРСР давали промисли Баку, ще десять відсотків – Грозненські і Майкопські копальні.
Але на Баку не впало жодної бомби з початку війни, хоча розвідники літали над містом і Апшеронським півостровом щоденно. А от нафтові родовища Північного Кавказу були розбомблені за тиждень. Тим більше, з Криму дістатися до Грозного і Майкопу всього година льоту фронтових бомбардувальників. Радянське командування зробило вірний висновок, що Бакинські промисли “українські буржуазні націоналісти” зберігають не просто так, а будують на цьому якісь далекосяжні плани. І воно мало рацію.
В Головному Штабі Української Армії готувалася стратегічна операція по захопленню промислів. І головна роль тут відводилася сформованим в Україні національним військовим формування кавказьких народів: грузинським, азербайджанським і вірменським дивізіям. Під кінець сорок третього року склад цих формувань досяг ста тисяч бійців. Кавказькі дивізії формували з військовополонених, яких більшало з кожним невдалим наступом РСЧА. Ніхто не хотів помирати за людоїдську владу московських катів.
Незважаючи на несприятливі погодні умови, морська десантна операція почалася в першій половині січня сорок четвертого року. І основна роль відводилася авіації та повітряно-штурмовим операціям.
Напередодні висадки десанту тактичні бомбардувальники і штурмовики з кримських аеродромів два дні змішували з землею транспортну інфраструктуру Північного Кавказу, склади боєприпасів, пального, позиції зенітної артилерії, місця розташування військових частин, вузли зв’язку і пункти управління. Комбінований удар фугасними, осколковими та касетними бомбами ланки тактичних бомбардувальників, – відстань до цілі була мінімальна і кожен з них брав до трьох тонн бойового вантажу, – або й навіть ескадрильї, перемішував особовий склад частин, які потрапляли під повітряних удар, у кривавий фарш. Польова фортифікація не рятувала навіть у бліндажах і відкритих щілинах. А спорудити для всіх бетоновані сховища вже не встигали.
Абсолютна перевага української дальньої і стратегічної авіації дала можливість практично безкарно наносити удари по економічним, військовим та інфраструктурним об’єктам Північного Кавказу і Закавказзя. Нищівні удари по залізничним станціям сильно утруднювали перекидання військ і предметів спорядження, або й робили їх зовсім неможливими. Ремонтно-відновлювальні бригади, які добиралися до місця через добу-дві зустрічали закручені спіраллю та вигнуті вгору і в боки рейки. Коли ж на станції під удар авіації потрапляли війська або ешелони з боєприпасами чи паливно-мастильними матеріалами, про результат не важко здогадатися. Закавказзя за сорок вісім годин було повністю ізольовано від Радянської Росії.
І через дві доби після початку авіаційної підготовки на Чорноморське узбережжя Кавказу було висаджено десант з планерів, гелікоптерів. На підході був морський ешелон десанту.
А за десять хвилин до висадки повітряних десантів тактичні бомбардувальники завдали по зенітним батареям на узбережжі удари осколково-фугасними бомбами, забезпечуючи атаки бомбардувальників з керованими бомбами по береговим батареям. Не встигла влягтися курява, піднята вибухами, як на майданчики поблизу вибраних об’єктів приземлялися планери та гелікоптери з десантом, який в лічені хвилини їх захоплював. Гарнізони опорних пунктів не встигали, як правило, чинити опір – надто несподівано та швидко все відбувалося. А через півгодини підійшли транспорти з морським десантом...
- ...З десантом піде пара Недбайла. Її прикриє пара Сємєйко. Район падіння “хайовника” – ймовірно ось цей схил. – Командир полку майор Ляховський гострозаточеним олівцем окреслив коло на карті. – Льотчик виходив на зв’язок зі своїм КП всього один раз після приземлення. Доповів тільки, що живий, і відразу ж відключився. Боїться бути запеленгованим. “Пеересівський {34}” “Яструб” був підбитий і сів ось тут. – Олівець вивів ще один невеликий овал на карті. Рятувальна група веде бій в оточенні. Погода в районі падіння – “сму {35}”, нижній край сто метрів і менше. Бути готовими до зустрічі з росіянами. Штурмовика збила кулеметна установка. Розвідка доповідає, що в цьому районі у противника діє до п’яти гірських зенітних установок, були відмічені також МЗА на “зісах”. Тому головою крутити на триста шістдесят градусів. Робота – з протизенітним маневром. Все. На зліт!
Льотчики бігом кинулися до своїх машин. Завили двигуни, залопотіли, набираючи оберти, зливались в прозорі кола лопаті несучих гвинтів. Гелікоптери піднімалися парами в холодне зимове повітря. Недбайло відтиснув важіль загального кроку і м’яко віддав ручку керування від себе. Земля стрімко шугнула вниз, а потім поповзла, ковзнула під фюзеляж. Праворуч у пеленгу йде ведений. Пара С-41, ніби гончаки, які взяли слід, схиливши кабіни до землі, рвалися до гір, що синіли ген там вдалині. Над ними, трошки збоку, прошелестіли гвинтами “Кобри” ланки прикриття.
Сорок хвилин назад льотчик штурмовика ХАІ-42, який працював в передгір’ях, встиг передати, що підбитий і падає. Ще через півгодини був підбитий пошуково-рятувальний гелікоптер, який вилетів на пошук пілота. Тепер інша група вилетіла на евакуацію цих бідолах.
Мєсхетський хребет проскочили гіркою на крейсерській швидкості, і ось внизу промайнула неширока срібляста стрічка Кури. Ще кілька хвилин польоту і “вертушки” поминули позначену на землі лінію фронту. Тепер внизу під ними ворожа земля. Відразу “яструби” пішли змійкою, ухиляючись від прицілу, не даючи ворожому навідникові зосередитися, вгадати маршрут, вдарити з упередженням.
- Входимо в район пошуку! – Доповів штурман.
Порослий лісом схил гори ніби спух вогнем. Зовсім поряд з кабіною Недбайла пронісся сніп золотистих, смертельно небезпечних колосків. Стрілець був досвідченим бійцем, знав, що “вертушки” небезпечні в передній сфері. Він холоднокровно пропустив ведучого, дочекався, поки пролетить ведений, і тільки коли побачив хвіст його машини, вдарив вслід гелікоптерам короткими точними чергами. Але вдруге вистрелити ворожому навіднику Недбайло не дав. Заклавши віраж, льотчик всього тільки на мить вловив в приціл зблиск черги над позицією ДШК, і вже за мить півтора десятка начинених вибухівкою дротиків понеслися до ворожої засади. Відвертаючи гелікоптер у протизенітному маневрі, він встиг побачити, як вибухи ракет зорали схил, полетіло в небо каміння, знівечене залізяччя, поламані дошки, цурпалки дерев і старе опале листя. Більше зенітна установка не стріляла...
...Недбайло, закладаючи крутий віраж, видивлявся місце падіння рятувальної “вертушки”.
Ага, єсть! Ось вона! На схилі порослого лісом горба. Очі вихопили знайомий силует, який лежав на боці. Навколо, за каменюками – десантники ведуть бій. Відстрілюються, переповзають. Побачив він також і червоноармійців, які перебігали, підповзали до десантників, намагаючись якомога швидше зблизитися на відстань, яка робила гелікоптери безсилими. І не можна сказати, що це їм не вдавалося.
- Сто другий, відсікай “червоних”! – Кинув Недбайло командиру ланки “Кобр”, але той вже сам побачив червоноармійців і пара штурмових гелікоптерів лягла на бойовий курс. З пілонів до землі потяглися димні розчерки некерованих ракет.
- Увага, сто перший, спостерігаю висування великого загону противника у ваш бік, – почув несподівано Недбайло у навушниках доповідь ведучого другої пари прикриття, – приблизно до сотні багнетів. Починаю роботу.
Так, росіяни явно готувалися до зустрічі пошуково-рятувальної групи. Необхідно терміново приймати рішення. Внизу, на схилі гори, билися десантники і екіпаж збитого “Яструба”. З кожною хвилиною їх становище ставало все більш тяжким. А до червоноармійців підходило підкріплення. Ще півгодини – і все буде закінчено. В такому нерівному бою чудес не буває.
На віражі Недбайло побачив невелику прогалину вище по схилу. Коли зайти від річки, там можна сісти!
- Сто другий, прикрий мене! Сідаю на майданчик вище сто по схилу від “яструба”.
- Зрозумів тебе, Толя. Працюю!
Від річки він знизився до бриючого. Проскочив над самими верхівками дерев, розганяючи їх навсібіч ураганом гвинта. Бачив, як розбігаються під ним, хто куди, червоноармійці, залягають, відкриваючи вогонь. Але це його не цікавило. Нарешті “вертушка” вискочила над прогалиною в лісі – невеличкою полянкою, в яку машина, коли й поміститься, то тільки якимось чудом.
І він зробив його, це чудо!
“Яструб” вкарбувався в центр поляни своїми пневматиками точно, так, ніби це відбувалося на показових навчаннях. Злітали вгору зрізані лопатями гілки кущів, які “не вписалися” в радіус гвинта. Миттєво ковзнули в пазах двері і десантники посипалися на землю, розбігалися в боки, займаючи оборону. Ось вони вже на краю поляни, і ось вже зникли в лісі. Тільки шалений вихор розкидає навсібіч снігову водянисту кашу, мокре старе листя, чорні гілки.
Час здається зупинився. Тільки ревіння турбін, вихор від лопатей і нескінченне очікування. Очі раптом вловили дивний рух серед верхівок дерев. Їх гілки, ніби зрізані невидимою косою, падали і, негайно підхоплені вітром, неслися геть. “Кулі, – зрозумів льотчик, – “червоні” намагаються дістати, а “вертушка” прикрита схилом, кулі лише січуть верхівки...”
Зверху на бриючому прошив повітря “Яструб”. Слух вловив знайомий тріск бортових кулеметів – ведений бився, стримуючи натиск червоноармійців. Чи ж довго він стримуватиме їхні атаки...
Нарешті на поляну вискочили десантники. На руках тягли поранених. Підбігли до борту, хапливо їх закинули всередину і знову кинулися до лісу. А назустріч їм бігли, пригинаючись від вихору, знайомі фігурки в льотних шкірянках. Екіпаж збитої “вертушки”. Живі!
- Сто третій збитий! Спостерігаю падіння і вибух! – Обпалила слух доповідь ведучого другої пари прикриття. – Суботу збили!
Чортове передгір’я забрало ще одну машину.
Навіть крізь гул двигунів льотчик чув, як наближається тріск стрілянини. Кулеметні черги лунали все ближче. Несподівано з тріском луснуло дзеркало, іскристі осколки бризнули у кватирку. Прямо в центрі дзерколотримача з’явилася кругла дірка.
От, зарази! “Червоні” його таки намацали!
Наступна куля прошила борт поряд з лівою ногою, просвердливши рівну дірку в стійці крісла, і зникла десь за спиною, в салоні.
- Толю, ти як? – Почув він голос веденого.
На краю поляни з’явилися десантники. Вони бігли до машини і, раз за разом, обертаючись до лісу, скидали зброю і шматували чергами кущі. Відступали не абияк – перекатом. Поки одні перебігали від узлісся до борту, інші прикривали їх вогнем. Потім самі відкочувалися під прикриттям черг товаришів.
- Збираю людей. Скоро буду злітати. Що в тебе?
- Насідають. Весь в дірках, як решето. Толю, швидше! “Червоні” вже близько віл тебе. Повторюю – “черво”... – І голос веденого раптом обірвався. Чергова куля розбила радіостанцію.
А за його спиною вже гриміли в салоні десантники, які заскакували туди. Недбайло відчував, як сідала під їхньою вагою “вертушка”. За бортом мимо кабіни до дверей бігом, часто оступаючись, пронесли хлопчину з залитим кров’ю обличчям, потім ще когось на плащ-наметі.
Несподівано льотчик відчув, як щось зло і сильно куснуло ліве зап’ястя. Інстинктивно відсмикнув руку, підніс долоню до очей. В ліве зап’ястя вп’явся розтрощений корпус годинника. Куля влучила в циферблат і, зрикошетивши, ум’ялася в приладову дошку.
- Все, командир! Всі на борту! Злітаємо! – Почув він крізь ревіння движків крик борттехніка.
- Точно всі? Скільки чоловік? – Всі! Навіть убитих витягли. Рівно тридцять один!
“З нами тридцять чотири! – обпалила думка. – Максимальний допуск – двадцять. Перевантаження майже в два рази...” Льотчик вагався, порив вітру, і перевантажена машина завалиться на бік, тоді все – всім хана! Але часу на роздуми не залишалося. В салоні гриміли черги кулеметів і карабінів десантників, які били по узліссю. Лік йшов на секунди, навіть на долі секунд.
Відтиснув вгору, до максимуму РУДи, він піймав знайому мить “підхвату”, коли пришпорена форсажною потугою машина буквально здиблюється, потяг важіль загального кроку на себе, плавно віддаючи ручку, гасячи правою педаллю поворотний момент гвинта.
- Давай, рідний, давай! Тягни, “яструбочок”!
Гелікоптер пішов крупним тремтінням, намагаючись зі всіх своїх механічних і кінських сил виконати волю пілота. Колеса вирвалися з встеленого опалим листям ґрунту гірського схилу. Рубаючи гвинтом верхівки дерев, ламаючи гілки балками підвіски, гелікоптер буквально проломлювався крізь хащу в небо.
- Ах ти, мій хороший! Миленький ти мій! – Майже кричав він, відчуваючи, як зникає, видавлюється з душі, з серця страшна напруга хвилин, які минули.
Пробивши хмари, до нього прилаштувався ведений. “Живий!” – радість теплом огорнула серце. А вигляд обох “Яструбів” був далеко не геройський. Зв’язок розбитий, половина приладів не діє, з обшивки на всі боки стирчать гострі задирки пробоїн. За веденим, до того ж, тягся легкий маслянистий слід. Та головне – живі. Тепер би тільки через Куру перевалити...
...За річкою шлейф з гідросистеми веденого став густіти. Недбайло раз за разом стурбовано поглядав на його машину. Чи дотягне? Несподівано внизу промайнули характерні бруски санітарних машин та зелені квадрати польового шпиталю. Дотягли! “Яструб” веденого відразу ж став знижуватися. “Значить, здорово його “червоні” зачепили! – Зрозумів Недбайло. – Пішов на вимушену, бідолаха...” Але провести його до землі вже не міг – палива в нього було тільки до кутаїської смуги.
...Вже на землі, вимкнувши двигуни, Недбайло згадав про час.
- Скільки ж ми там просиділи? – Запитав він у штурмана.
- Двадцять дві хвилини, Толю. Двадцять дві хвилини...
***
...Сніг був мокрий, повітря було мокрим, від цієї сирості дерло в горлі. Близька Балтика дихала сирістю і латвійський січень був пронизливо сирим – що день, що ніч. А безперервний снігопад допомагав стирати різницю між днем і ніччю. Втім, льотчики полку на непогоду не скаржилися – відсипалися четверту добу за майже двомісячну безперервну роботу. До цього кожна хвилина денного часу була на обліку – не встигнеш витрусити з вух гул двигунів, як лунає команда: “По літаках!” Ще три дні тому було так, а зараз льотчики сплять до полудня, не кваплячись, ідуть в їдальню, завидно вкладаються спати. Ідилія!
Снігопад був безперервний, а снігу на землі не дуже багато – вітер здирав снігове покривало.
Понад самою землею дув рівний спокійний вітер, поземка текла по полю аеродрому, повторюючи звивини розбитої ґрунтової дороги по південному його краю. А вище, якраз на рівні зросту дорослої людини відбувалося казна-що, неймовірне творилося – вітер кидався з боку в бік, сипав повними жменями снігу, величезною лапою хватав його на льоту, згрібав з кущів, з бадилля картоплі, забивав блимання ліхтаря над командним пунктом. Ця снігова метушня мала свій голос – ніби підвивав бездомний, голодний пес; ніч була чорна, сніг білий і в його білому кружлянні полковник Клімов бачив білі пташині крила...
...Українські військові частини з’явилися в Прибалтійських республіках в тридцять восьмому року. Спочатку – на весні того року – тільки в одній Литві, на землі якої в черговий раз зазіхнула створена державами-переможцями Англією, Францією і США Річ Посполита Польська. Оскільки Польщу оточували осколки розгромлених в Першій Світовій війні імперій, то новостворена країна прихопила собі дещо більше територій, ніж їй визначила Антанта. Урвали поляки і в переможеної Німеччини, і в новоствореної Чехо-Словакії, а у Литви в двадцятому році відхопили шматок території разом зі столицею. Польща утримувала і частину Білорусії, окуповану, коли йшла Громадянська війна в Росії. Антанта всі ці самозахвати змушена була визнати. Але з двадцятого року між Литвою та Польщею дипломатичних відносин не було.
Взагалі, у відносинах з сусідами поляки були унікумами – у Польщі не було ні одного сусіда, який ставився б до поляків хоч би байдуже. Однак до вибриків варшавських пустунів ставилися доброзичливо у Парижі і Лондоні, тому вельможне панство в Бельведері дозволяло собі з кожним разом все більше і більше. І на початку тридцять восьмого там вирішили узаконити захоплену у литовців Віленщину, змусивши Каунас відновити дипломатичні відносини з Варшавою.
В першій половині березня тридцять восьмого року на литовсько-польській демаркаційній лінії був знайдений труп польського прикордонника. Варшава поклала відповідальність за це на литовців і відхилила пропозицію Каунаса про створення спільної комісії для розслідування прикордонного інциденту. Литовцям поляки пред’явили ультиматум з вимогою відновити дипломатичні відносини і прибрати з литовської конституції згадку про Вільно, як про столицю Литви. Одночасно в польській пресі розпочалася кампанія із закликами провчити Литву і організувати похід на Каунас.
Отримавши інформацію про польські плани, в Каунасі ударили на сполох і звернулися до своїх сусідів і природних союзників. Свою думку висловили Німеччина, СРСР та Україна з Латвією і Естонією.
Фюрер німецького народу в цей час готувався до приєднання чеських Судетів, тому повідомив Варшаву, що німецькі інтереси обмежуються тільки Мемелем – литовською Клайпедою, а в іншому Польщі надається повна свобода рук. Литві німці порадили прийняти польський ультиматум. В Москві литовцям також порадили “поступитися насиллю”, тому що “міжнародна спільнота не зрозуміє литовської відмови”, хоча росіяни і вказали полякам, що зацікавлені у незалежності Литви і проти розв’язування війни.
У Києві оцінили обстановку зовсім інакше. Українці пам’ятали недавню польсько-українську війну. Тоді спільно з російськими комуністами поляки спробували відхопити кусень українських земель. В той раз нападники отримали одкоша. Однак планів своїх не змінили. В Києві добре розуміли, що Франція з Великою Британією не стануть надто напружуватися, коли у поляків або ж російських комуністів з’явиться підходящий “казус беллі”. Далі дипломатичних демаршів справа не просунеться. Отже, союзників потрібно були шукати серед тих, хто кровно зацікавлений тримати Польщу в “рамках пристойності”. Це були країни Прибалтики насамперед. Тому в ніч пред’явлення польського ультиматуму литовцям, в Києві був підписаний договір про взаємодопомогу у випадку агресії. І міністр закордонних справ України заявив з трибуни Ліги Націй, що українські вояки захищатимуть кордони Литви, як кордони своєї власної країни. Вже наступного дня польському військовому аташе продемонстрували політ трьох передсерійних бомбардувальників К-36 з наступним бомбометанням з захмарних висот однієї експериментальної бомби вагою в десять тонн з влучанням у десятиметрове крейдяне коло на полігоні. Це ми готуємо сюрприз для агресора – так ввічливо було пояснено польському полковнику. (Звичайно, йому не сказали, що літаків всього тільки десять і вони ще проходять заводські льотні випробовування, а керованих десятитонних бомб всього лиш три штуки, та й то дві з інертним наповненням бойових частин. Втім, пан полковник був не в тім’я битий, розумів, що коли стане гаряче, польським містам і від бомб меншого калібру мало не буде.)
А щоб остаточно відбити у войовничих панів охоту брязкати шаблями, в той же день повітрям у Литву був перекинутий один батальйон легкої піхоти. А з Одеси в другій декаді березня вийшли транспорти з бойовою технікою для двох зенітно-артилерійських, інженерно-саперної та авіаційної бригад. Особовий склад цих частин перекинули в Литву також повітрям. Так українські авіатори провели тренування у наведенні “повітряного мосту” в умовах, наближених до бойових. З березня морські судна стали ходити в балтійські порти – Клайпеду, Лієпаю і Ригу, регулярно. Однак Гетьман не планував надовго лишати українських вояків у тій балтійській країні. Потрібно було всього лише продемонструвати можливому агресору наміри і можливості. Але в кінці тридцять восьмого року вже СРСР запропонував Латвії і Естонії розмістити на їхніх територіях свої війська – нібито для захисту від можливої агресії, – і дозволити створити військово-морські і авіаційні бази. Балтійський флот вийшов з Маркізової калюжі, а на кордонах були зосереджені радянські війська – як додатковий аргумент не бути надто впертим. І тоді ці дві країни теж звернулися до Українського уряду з проханням про допомогу. В Ризі й Таллінні справедливо розсудили, що український Гетьман не стане встановлювати у їхніх країнах соціальну справедливість, а от червоний маршал Ворошилов цією справою займеться неодмінно, і так чи інакше, але приєднає їхні країни до “союзу нерушимого”. З Ригою і Таллінном Києвом були укладені аналогічні договори про взаємодопомогу. Радянського вторгнення не відбулося тому, що спочатку планувалася операція проти нечисленних латвійської і естонської армій, без врахування на негайну сутичку з українськими військами. В Кремлі, звичайно, Києва не боялися – надто малою була українська армія в порівнянні з півторамільйонною РСЧА. Однак на той момент комуністи не планували операцію проти України.
Чотири роки бригади знаходилися в Прибалтиці в повній бойовій готовності відбити можливу агресію з боку чи Польщі, чи Радянського Союзу. Але на кордонах було тихо і всі сподівалися, що в сорок другому році українські війська будуть виведені. Але та тиша нічого не значила. І припинилася вона шостого вересня того ж, сорок другого року, коли всі вважали, що ось-ось повернуться додому. Не судилося.
Втім, незважаючи на радянсько-українську війну, Прибалтійські республіки – після консультацій з українським урядом – заявили про свій нейтралітет у цьому конфлікті. Ввечері того ж дня радянські посли в Естонії, Латвії та Литві заявили, що радянський уряд буде поважати нейтралітет Прибалтійських республік. Ці слова радянських послів підтвердив народний комісар іноземних справ СРСР В’ячеслав Молотов. І тим більшою несподіванкою стали для прибалтів вибухи радянських бомб та обстріл радянською артилерією їхньої території. Зважаючи на чисельність ВПС Прибалтійських республік, радянські льотчики могли діяти, практично не звертаючи уваги на дії кількох десятків винищувачів. А нарком іноземних справ СРСР заявив, що такі дії радянських ВПС та радянських військ мають сугубо “оборонну мету”...
...На командному пункті було тепло, сухо і яскраво світили плафони на стелі кунга.
- Товаришу полковник, – черговий віддав честь, – вас викликає на третю годину командуючий групи. Літак буде готовий через, – лейтенант глянув на електричний годинник на стіні, – шість хвилин.
- Добро. – Кивнув Клімов. – Що з погодою?
- Синоптики обіцяють на десяту годину. – Черговий винувато розвів руками, ніби вибачався.
Він розвернув на столі синоптичну карту.
- Ну, на десяту, так на десяту. – Полковник підійшов до столу, глянув на закручені лінії ізобар. – Підготувати вильоти першої та другої ескадрилій по запланованих цілях. Другу поведу сам. Думаю, до десятої години я повернуся. Чого викликають до генерала, не повідомили?
- Ніяк ні! – Бідолаха почувався винним вдвічі. – Але наказ передав полковник Харченко.
Он як! Старий приятель. Ще по Іспанії вони були знайомі і дружили сім’ями, коли Клімов вчився в Академії. Але Вітя Харченко з самого початку знаходився в Естонії, чого це його до Латвії занесло?
...“Бусол” приземлився на майданчику з запізненням. Воно й зрозуміло – погода!
Штаб латвійської групи розташувався на схід від озера Лубанас в штабних модулях. Модулі знаходилися в капонірах, виритих на схилі глибокої балки. Командуючий групи любив влаштовувати свої КП подалі від населених пунктів, була в нього така стара звичка. Як правило, села і містечка є надто легкою ціллю для ворожої авіації та артилерії, а генерал твердо поклав собі дійти до кінця війни не потрапляючи в госпіталі. В сорок другому його двічі засипало в розбитих снарядами кам’яних будинках тих сіл, де випало тримати оборону його дивізії. Після тих випадків генерал завжди віддавав перевагу такому модулю, вритому в землю десь в чистому полі, ніж зручному і теплому будинку. І був, по-своєму, правий.
В штабі було досить людно. Тут були майже всі командири бригад і окремих частин Прибалтійської армійської групи, дислоковані в Латвії. Всі, хто тут зібрався, були Клімову добре знайомі: з одними воював, з іншими учився. Коли він зайшов у штабний кунг, серед присутніх пройшло пожвавлення.
- Здається, – сказав Клімов після привітання, – сьогодні саме я буду іменинником.
- Майже в яблучко. – Посміхнувся у відповідь Віктор Харченко, командир гвардійської інженерної бригади спеціального призначення. – Від твоїх пілотів буде в сьогоднішній операції залежати її успіх.
- Товариші офіцери! – Генерал поморщився. – Не будемо витрачати час на балачки.
- Винен, товаришу командуючий. – Клімов відчув, що червоніє. – Але зустрічний вітер...
- Я знаю, Володимире Григоровичу, і не ставлю це вам у провину. – Помахом руки генерал зупинив вибачення. – Але час зараз справді на вагу золота. Полковник Харченко, вам слово. Прошу!
Віктор Харченко підійшов до карти, яка висіла на стіні. Лінія фронту з самого початку війни була стабільною і проходила по державному кордону прибалтійських республік, тільки де-не-де відступаючи на два-три-п’ять кілометрів в той або інший бік. На “двохсотці” були зображені східні райони Латвії та Псковська і західні райони Новгородської та Калінінської областей Радянської Росії.
- Особливістю даного театру бойових дій, – Харченко торкнувся указкою карти, – є важка для наступу і зручна для оборони місцевість. Можна порівняти з нашим Поліссям або з білоруськими болотами. Але є і різниця між війною на нашій території і війною на даному ТВД. Наступати тут радянські війська не в змозі – основні їхні сили зараз знаходяться на південному напрямку, де почався наступ Російської Визвольної Армії. А тут росіяни будуть оборонятися, використовуючи заздалегідь підготовлені позиції на східних берегах рік та річок і мобільні резерви. Вони розташовані далеко за лінією оборони і перекинути війська на загрожувані ділянки росіяни можуть по мережі шосейних і ґрунтових доріг, а також по чисельних мостах на річках і ріках цього краю. Це дозволить противнику, навіть при тих порівняно малих резервах, які ще є в його розпорядженні, запекло опиратися наступу Північної групи армії РВА36. Але ми можемо звести нанівець цю удавану перевагу противника. Варто тільки зруйнувати зв’язок між фронтом та тилом противника, перекрити дороги, захопити мости, навіть малими силами, і резерви противника будуть сковані. Тут його ахіллесова п’ята. Це було доведено минулого року діями місцевих партизан. Та й мої хлопці попрацювали.
Але це добре розуміють і росіяни. Особливо, після того, як на півдні – на Кубані, Ставропіллі, в Калмицьких степах, на Дону, – з початком наступу РВА почалося стихійне повстання козаків і місцевого населення проти влади комуністів. Тут, – Псковщина, Новгородщина, Ленінградська область, – також не все спокійно. Були окремі спалахи супротиву комуністам, але їх вдалося придушити і зараз склалася деяка рівновага. Однак рівновага ця нетривка. Населення очікує куди качнеться шалька терезів.
Росіяни перекинули в цей район частини особливого призначення для очистки тилу Діючої армії від повстанців та розвідувально-диверсійних груп, наших і прибалтів. Їм вдалося взяти під контроль цю територію: дрібні загони дезертирів і тих, хто пішов у ліси, щоб боротися з комуністами, вони знищили, а крупні змушені були пробиватися через ліню фронту на територію прибалтійських республік, йти на схід – на Новгородщину, на північ – в Ленінградську область, чи подаватися в Білорусію, до “білошубників {37}”.
В ході очистки тилу ЧОНу вдалося захопити до тисячі полонених. Вони знаходяться ось тут, – полковник торкнувся указкою точки на карті, – в панському маєтку, колишньому замку ще з часів хрестоносців. В цьому замку розташований окремий загін {38} особливого призначення. Це їхня основна база. Звідси вони виходять на операції проти партизан і розвіддиверсійних груп, на прочісування місцевості. Але вчора загін спішно перекинутий на північ, в Ленінградську область. Є відомості, що і там почалися заворушення.
В самому замку залишилося всього сорок-п’ятдесят бійців. Для розвантаження арештантських підвалів на завтрашній ранок намічена масова страта. Командування групи вирішило запобігти цьому. Для проведення операції виділяється один взвод моєї бригади. Висадимо їх з десантних гелікоптерів ось тут, за двадцять кілометрів від замку. Задача артилерійської бригади – накрити пости ВНОС {39}, радіолокатори і позиції зенітних батарей противника, пробити для прольоту коридор на передньому краї, щоб ні одна зенітка не стрельнула, поки гелікоптери з десантом будуть долати прифронтову смугу. Задача бомбардувальників полковника Клімова – підтримка десанту під час штурму замку. Ваші пілоти, полковнику, повинні виконати дві задачі: перше, пробити бомбами стіни замку, друге, знищити сторожові вежі. Там встановлені великокаліберні кулемети і, коли не подавити ці вогневі точки, вони виб’ють десант ще на підході до стін. І, по можливості, зруйнувати будівлю солдатської їдальні. Там буде основна частина гарнізону замку.
Загальне прикриття з повітря буде здійснювати винищувальний полк майора Глінки. Ваші “Беркути”, майоре, повинні блокувати аеродроми винищувальної авіації росіян. – Харченко показав на карті, які саме аеродроми повинні бути блоковані. Жоден літак не повинен злетіти, поки гелікоптери не висадять десант і “Комарі” Клімова не зруйнують стіни замку. Час “Ч” – чотирнадцята година. Задача зрозуміла?
- Ясно. – Вроздріб відповіли командири.
- Ми свою задачу виконаємо. І ту їдальню зруйнуємо. – Відповів останнім Клімов. – Але поясни, чому ти вважаєш, що гарнізон буде обідати в цей час?
- Є у мене свій хлопець. Він повідомив розпорядок дня. – Усміхнувся Харченко. – У них саме обід о чотирнадцятій. “Війна війною, а обід – за розкладом!” Ти вже будь точним зі своїми орлами...
- Не сумнівайся. – Запевнив Клімов. – Нарікати твоїм хлопцям не доведеться.
- От і добре. – Полковник передав Клімову товстенький пакет. – А оце документація по цілі. Висоти, підходи, вогневі точки... Одним словом, все необхідне...
- Начальник артилерії, – командуючий звернувся до артилерійського генерала, – ваше рішення?
- Проліт гелікоптерів забезпечимо. Ми з комбригом вже прикинули...
- Так точно, товаришу генерал. – Підтвердив командир артилерійської бригади. – Найкраще це зробити ось в цьому районі. – Він показав на карті. – Передислокую сюди два дивізіони “Граду”, вони накриють касетними ракетами позиції МЗА і середній калібр в глибині оборони. А “Гіацинти” й так тут зосереджені, вони накриють радіолокатори і вузли зв’язку. І батареєю “Смерчу” вдарю по КП бригади ППО.
- Добре. – Командуючий поглянув на годинник. – До шостої години закінчити узгодження. І о десятій доповісти про готовність частин до проведення операції. Все, приступайте до виконання...
...Однією з частин, які вступили тоді до Литви, була окрема розвідувальна ескадрилья. П’ять її ланок були озброєні розвідниками-бомбардувальниками Р-34Б {40}. Ескадрилью перекинули в Литву повітрям за кілька годин до вторгнення поляків. Для цього довелося порушити повітряний простір самої Польщі, але Український уряд пішов на такий безпрецедентний крок, аби підтвердити серйозність своїх намірів.
З Бресту до Каунасу ескадрилья перелетіла за неповні півтори години, протиповітряна оборона поляків просто не встигла зреагувати. Переліт відбувався на шести тисячах метрів – робоча висота для цих машин. Літак ХАІ-5 було розроблено у Харківському авіаційному інституті ініціативною групою студентів під керівництвом Йосипа Григоровича Нємана, талановитого учня Костянтина Калініна. Для свого часу літак Р-34, під такою назвою ХАІ-5 був прийнятий на озброєння, став передовою машиною. Це був яскравий приклад того, як конструкторська думка випереджала військову. Значну частину цих розвідників Харківський авіазавод випускав у варіанті легкого бомбардувальника. Але для сорок другого року літак вже застарів.
Новий літак мав замінити тихохідні розвідники тридцятих років. Цього вимагала і обстановка, що склалася при спробі завдати бомбових ударів по радянській столиці. Прориви важких бомбардувальників вимагали значних втрат бойової техніки та особового складу. Без досконалого знання про ППО соватися до радянської столиці було нічого. Відзняти на плівку пояси ППО Москви старі Р-34 були неспроможні.
Машина, яка прийшла на заміну “старині” Р-34, була зовсім не “чудо-зброєю”, призначення якої змінити хід війни. Навпаки, інженерів і льотчиків вражала архаїчність конструкції – літак був виготовлений з фанери і авіаційної пластмаси – і повна беззахисність перед винищувачами противника. Плавність силуету не порушувалося жодною кулеметною – не кажучи вже про гармати! – туреллю. І це, коли суцільнометалічні тактичні і стратегічні бомбовози наїжачувалися десятками скорострільних стволів. Конструктор літака свідомо відмовився від цього. Легкість конструкції, ретельна обробка крил, аеродинамічна досконалість контурів машини – це коштувало цілої батареї автоматичних гармат, бо перевага в швидкості та маневрі робила літак практично невразливим.
Втім, у конструктора “Комара” Олександра Сєвєрського і фахівців його фірми були свої міркування з приводу захисту “Комара” від радянських “яків”, “мігів” та “лаггів”. Правильна думка, свідчить старовинна мудрість, ґрунтується на хорошому досвіді, але хороший досвід може бути отриманий тільки на основі неправильних думок. Вдала конструкція Сєвєрського пояснювалася його унікальним досвідом – досвідом пілота, який вчився літати – і перемагати! – без однієї ноги, самостійно, без інструктора, і досвідом конструктора, який уміє особисто пілотувати свої апарати. “Самоучки”, особливо на зорі авіації, завжди були прекрасними пілотами. Багато хто загинув, але той, хто уцілів, ніколи не забував уроків і досвіду, одержаного з перших рук. Є немало першокласних авіаконструкторів, які не вміють літати. Вони напевно ж знають аеродинаміку краще за будь-якого пілота. І досвід в пілотуванні їм, ймовірно, не дуже-то й потрібен. Але уміння літати дуже допомагає авіаційному конструктору!
...Окрему розвідувальну авіаескадрилью в сорок третьому переозброїли новими літаками. Додавши ще одну ланку, її переформували в розвідувальний авіаполк з двох ескадрилій триланкового складу. В середині сорок третього Володимир Клімов вступив в командування новоствореним полком.
Полковник Клімов працював з фірмою Олександра Сєвєрського давно, як повернувся з Іспанії. Винищувач “Грифон”, який кардинально відрізнявся від усіх існуючих на той час машин, саме доводився до ума в одному з винищувальних полків, які прикривали Крим від нальотів радянської авіації. Йому шкода було залишати роботу, яка йшла до скорого завершення, але наказ є наказ, і в грудні сорок другого року Клімов пересів на нового розвідника Р-42 “Комар”. Назвали літак по аналогії з англійським “Москітом”, який розробляли на фірмі Де Хевіленда ще з тридцять дев’ятого року. Обидві машини мали багато спільного.
Однією з задач покладених на полк було виконання спеціальних операцій і підтримка бойових дій частин спецпризначення. Такою була й гвардійська інженерна бригада полковника Харченко.
...Літаки йшли низько. Попереду головного “Комара” на відстані двох кілометрів йшла ланка “Беркутів”. Простір був заповнений блакитним серпанком, він обмежував огляд і розмивав горизонт. Над білим сніговим полем втрачалося відчуття реальної висоти польоту. Бондаренко дивився то на прилади в кабіні, потім знову на землю. Але дивився не вдалину, а ближче. Тоді погляд вихоплював з білою безмежності темні плями гайків, окремі дерева, будівлі, і відчуття, ніби тебе закрили в білу сферу, пропадало.
- Льоня, як там позаду? – Звернувся капітан до свого штурмана.
- Ланки тримають стрій. Винищувачі на місці. – Відповів той. – “Яків” не видно...
Лінії фронту вони ще не перетнули. Командир полку вирішив схитрувати і, здається, його хитрість вдалася. Три ланки злетіли, як тільки винищувачі доповіли про готовність до вильоту. Над їхнім аеродромом пройшли на бриючому і, як тільки ескадрилья “Беркутів” приєдналася до бомбардувальників, взяли курс на північ. Пройшли майже сто п’ятдесят кілометрів і над Естонією повернули на “слов’янський курс” – прямо на схід, дев’яносто градусів. Над Псковським озером йшли на висоті десяти метрів і чорна вода, яка проносилася так близько, спочатку викликала острах. Як то аж у квітні Олександр Невський в цих краях заганяв на кригу псів-тевтонів? Січень, а вода ще плеще. Хоча холодна навіть на вигляд, а вже щоб скупатися в ній... Бр-р-р-р! Аж морозом обсипає від однієї думки. Але нічого, скоро попустило.
Зате командир групи міг сказати, що противник їх не засік. Східний берег озера був весь зарослий високим очеретом та купчастими кущами. Літаки пронеслися над урізом води і жодного пострілу не пролунало навздогін. Дві хвилини польоту і двадцять кілометрів відстані. Внизу з’явилися широкі брудні плями, проталини від багать, дороги з розмочаленими узбіччями. Очевидно йшла колона і тут був привал. І вогнища розводити не побоялися, поклалися, мабуть, на захист нічного снігопаду і віддаленість фронту.
- Поворот. – Десь там, на заході, наводив свої літаки на ціль полковник Клімов на літаючому командному пункті. Радіохвилі миттєво донесли його наказ підлеглим. Ударні літаки йшли в режимі радіомовчання, працювала тільки рація повітряного КП.
Головна ланка, показуючи в повороті свої спини, націлилася лівими площинами крил в небо. Тепер дві дев’ятки йшли суворо на південь. До цілі залишалося менше двадцяти хвилин льоту...
Василь Михлик вів свій “Комар” праворуч від літака командира другої ланки. Йому добре було видно всі літаки групи і винищувачі. Він відчув, як загострилося сприйняття навколишньої обстановки, і вловлював напруженість внутрішнього стану. Ведучий подав команду “Увага!” – блимнули двічі АНО {41}, – і лейтенант зняв зброю з запобіжників. “Скоро, вже скоро почнеться те, з-за чого ми сюди прийшли... А тиша яка...” По спині проповз холодок хвилювання і обережності. І тут він відчув, не побачив, а саме відчув, як командир групи – капітан Михайло Бондаренко – став потихеньку набирати швидкість.
Ланка “Беркутів” перейшла на правий бік і пішла носами вгору, в світле чисте небо. На кінці лівої консолі спалахнув і двічі мигнув червоний вогник. Це для їхньої ланки сигнал на розворот. І в шоломофоні одночасно пролунав голос командира полку, який “вів” групу на екрані локатора повітряного КП:
- “Комар-2”, рубіж. – Літак командира ланки плавно ліг на крило. Третя ланка поверне пізніше.
Все! Радіомовчання зберігати вже немає потреби і командир групи вийшов в ефір. Бондаренко ковзнув поглядом по верхній півсфері – чисто, ланка винищувачів різко пішла вгору і стала в коло. А попереду виростали високі мури старовинного замку. Башти стояли похмурими велетнями, які дивляться насупившись з-під козирків своїх дашків. Он там в просвітах хтось заметався. А-а-а! Заметушилися, гади! Пізно!
- Увага! Приготувались. – Секунди спливали, як години. – Атака!
“Комар” легко струснуло – дві двохсотп’ятдесятикілограмові бомби пішли вниз. Назустріч літакам нісся вогненний частокіл – хоч атака була несподіваною, вартові на вежах все ж встигли зреагувати. Капітан взяв ручку керування на себе і літак слухняно поліз вгору. Він ще встиг глянути в боки – як там ведені, куди влучать їхні бомби. Але, звичайно, нічого не побачив. Гальмівні парашути бомб розкрилися, як і належить, і бомбардувальник проскочив замок раніше, ніж вони досягли цілі. В дзеркальці капітан побачив своїх ведених, які зайняли місце в строю. Почекав ще п’ятнадцять секунд – друга і третя ланки зараз саме скидали своїх “поросят”. Прибрав газ – нічого нестися стрімголов, та й хлопцям легше зайняти стрій.
- Мишко, все в порядку! – Доповів штурман. – Друга і третя ланки втрат не мають.
- Добре. – І вийшов в ефір. – “Комар-11”, веди групу. Я подивлюся, як відпрацювали.
І капітан бойовим розворотом ліг на зворотній курс.
Його пілоти зробили свою справу бездоганно. Від мурів залишилися самі тільки уламки. Вони стирчали, як сказав би викладач тактики, “розташовані окремо” – з’їдені пеньки почорнілих зубів у роті старезного дідугана. “Ці вежі ми розбабахали чисто, задоволено хмикнув про себе капітан, жодна собака звідти не стріляє.”
А на землі йшов неслабий бій – до проломів в стінах замку мчали приземкуваті в’юнкі машини в зелено-білому камуфляжному фарбуванні. Весь простір був заповнений червоними, зеленими, білими пунктирами трасуючих куль. По атакуючим машинам вівся вогонь тільки з приземкуватої будівлі казарми. “От і перша несподіванка, подумав капітан, розрахунок був, що всі охоронці будуть саме обідати. Що ж, розробляючи цю операцію, ми врахували, що по ходу справи необхідно буде імпровізувати. Саме на цей випадок я взяв не дві, а чотири бомби. Воно й добре, що незапланована ціль виявилася, не везти ж їх назад!”
- Льоня! – Звернувся до штурмана по внутрішньому переговорному пристрою капітан. – Бачив?
- Засік! – Штурман вже водив дані в приціл. – Давай у розворот, покладемо поросят точно в корито! І от що, Михайле, давай вище лізь, нічого землю пузом прасувати!
Дійсно, погодився в думках зі своїм штурманом Бондаренко, ми вже виявилися себе, а на такій висоті нас всяка собака палицею може збити. Він взяв ручку на себе, і “Комар” слухняно поліз вгору.
Штурман був точним до метра. Коли бомбардувальник опустив носа, похило пікіруючи на замок, казарма, яка бризкалася кулеметним вогнем, лягла чітко на прицільний маркер.
- Бомби пішли! – Радісно повідомив штурман. – Виводь, командире!
- “Комар-1”, я – “Сторож”, закінчуй роботу. – Озвалася рація голосом Клімова. – З Псковського аеровузла червоні підняли три дев’ятки винищувачів. Йдуть до вас. У вас чотири хвилини на відхід.
- Вас зрозумів, “Сторож”. Роботу закінчив. Прямую на базу. Я – “Комар-1”.
Бондаренко розвернув літак на захід. Праворуч і трохи вище прилаштувалася пара “Беркутів” – винищувальний ескорт. Уже добре, не самому над ворожою територією чапати, допоможуть, коли що...
***
Жорстокий вогонь, який спалює ілюзії, але він же й загартовує душу і дає людині сили продовжувати свій шлях.

Дякуємо всім, хто дочитав до останньої сторінки. Тільки від Вас, шановні читачі, залежить чи
ДАЛІ БУДЕ

1 Авіагрупа – в морській авіації аналог авіаційного полку.
2 ОК – оперативне командування. Територіальний орган управління військами.
3 А-19 – корпусна гармата калібром 122 міліметри.
4 МЗА – малокаліберні зенітні автомати
5 “новий щур” – жаргонне прізвисько винищувача ЛаГ-5.
6 “дати ногу” – розвернути гелікоптер або літак з допомогою педалей.
7 БТР-ЗУ – бронетранспортер з зенітною кулеметною установкою.
8 “Загнати в лузу” – жаргонний вислів. Означає навести зброю на ціль.
9 “ерес” – реактивний снаряд.
10 “комми” – комуністи.
11 ШВАК – радянська авіаційна гармата калібром 20 мм
12 КБСТ-25 – (Конструкторське Бюро Спеціальної Техніки) авіаційна гармата калібром 25,4 мм.
13 Джеймс Гейвін “Повітряно-десантна війна”
14 Правак – другий пілот, як правило, сидить на правому сидінні.
15 Луаз – Луцький автомобільний завод. В даному разі мається на увазі легкий автомобіль підвищеної прохідності.
16 Подарунок дядькові Джо – жаргонна назва бомби крупного калібру, від 1000 кг і більше.
17 пілоти-“мільйонери” – пілоти, які налітали більше мільйона кілометрів.
18 ЗПС – злітно-посадочна смуга
19 цементна бомба – такі бомби використовувалися для навчання молодих льотчиків
20 “ведмідь” – жаргонна назва важкого бомбардувальника через специфічний звук двигунів, який нагадує рик ведмедя.
21 АДД – авіація дальньої дії
22 К-36ДР – ДР означає “дальній розвідник”
23 С-34 – поршневий гелікоптер І.І.Сікорського
24 ППО – протиповітряна оборона
25 Авієтка – назва легкого літака, поширена в тридцятих роках двадцятого століття.
26 ВПС – військово-повітряні сили відповідають і за оборону від повітряного нападу. Зенітні артилерійські та ракетні частини, а також радіотехнічні війська входять в склад ВПС.
27 “Вогневик” – командир вогневих установок
28 РУД – ручка управляння двигуном.
29 РУС – радіолокатор РУС-1, РУС-2
30 крейсерська швидкість – швидкість економічної роботи двигунів літака.
31 “хайовник” – штурмовик Нємана ХАІ-42
32 ЗКУ-3 – зенітна кулеметна установка з трьома кулеметами ДШК
33 ППШ – пістолет-кулемет Шпагіна
34 Пеересівський – (ПРС) пошуково-рятувальна служба
35 сму – складні метеоумови
36 РВА – Російська Визвольна армія.
37 “білошубники” – Білоруська Повстанська Армія
38 окремий загін особливого призначення – військова частина еквівалентна батальйону
39 ВНОС – повітряне спостереження, оповіщення і зв’язок.
40 Р-34Б – тактичний розвідник конструкції Нємана ХАІ-5, індекс “Б” – у варіанті бомбардувальника.
41 АНО – аеронавігаційні вогні.