Революція, що розпочалась 23 лютого 1917 р. (8 березня за новим стилем) у Петрограді, вже 3 березня призвела до утворення в Росії республіки. Розвал старого державного ладу призвів до різкого пожвавлення політичної активності населення - у тому числі і українців. Так, 17 березня 1917 р. в Києві була створена Українська Центральна Рада (УЦР), яку очолив М.Грушевський. Слід зазначити, що спочатку все, про що міряла УЦР, була автономія декількох губерній з переважно українським населенням у межах Російської Республіки. Але слабкість центральної влади на Україні призвела до того, що новий представницький орган був змушений приймати на себе все більше функцій державної влади.

Нова українська влада мала безліч клопотів, і, нажаль, військове будівництво було зовсім не на першому місці у “списку пріоритетів” УЦР. Це призвело до того, що перші військові частини утворювались “явочним порядком” переважно за допомогою різних українських військових рад, комітетів, клубів, кошів, які спонтанно виникали в частинах і гарнізонах російської армії. Так, вже 29 березня в Києві було засновано Військовий клуб (або як тоді говорили - “клюб”) імені гетьмана Павла Полуботка. Його засновником був Микола Міхновський - один з небагатьох тоді політиків, які домагались незалежності України та розуміли значення збройної сили у боротьбі за неї.

Традиційно першою українською військовою частиною вважається 1-й Український полк імені гетьмана Богдана Хмельницького, самочинно створений 1 квітня 1917 р. в м.Києві під командою полк. Ю. Капкана. Створення цього полку та нездатність центральної влади Росії щось подіяти з цією частиною стало могутнім імпульсом для організації українських частин.

У квітні 1917 р. у Звенигородському повіті на Київщині народилась ще одна українська військова організація - “Вільне козацтво” - переважно селянська самооборона (хоча існували і загони у містах), що мала виконувати функції охорони порядку.

18-21 травня в Києві зібрався Перший Всеукраїнський військовий з'їзд, на якому були присутні майже 700 делегатів від різних українських частин. На Другому з'їзді, який відбувся через місяць (18-23 червня), зібралось 2500 делегатів, які представляли 1,5-2 мільйона українських солдатів. Це вже була серйозна сила. Сила, яка підтримувала Центральну Раду. Тому не дивно, що саме на цьому з’їзді був проголошений І Універсал Центральної Ради, в якому проголошувалась автономія України. З'їзд також офіційно проголосив створення “Українського Вільного Козацтва”. Також було затверджено голову Українського Генерального Військового Комітету - вищого органу, який очолював весь український військовий рух. Цим головою став Симон Петлюра, який пізніше став Секретарем (тобто Міністром) Військових справ.

Поступово українізація розпочалась і у фронтових частинах. Слід зазначити, що у порівнянні з російськими частинами українізовані частини набагато довше зберігали військову дисципліну, і тому деякі російські генерали навіть потурали українізації, щоб мати бодай українські, але боєздатні частини. До того ж, перехід до українських частин був добровільним, а отже на початку українізації моральний дух українських частин був досить високим.

На Північному фронті (1-а, 5-а і 12-а армії) найсильнішим був український рух у 12 армії, який підтримував командир цієї армії ген. Радко-Димитрієв. На цьому фронті українськими стали різні частини, що врешті зібрались в 21-му армійському корпусі, що став цілком українським (33, 44 піші дивізії, 15 гусарський полк). Українці 1-го кінного корпусу (8, 14 та 17 кінні дивізії) зібрались в 14 кінній дивізії, де створили кінний полк ім. Шевченка, а в 4 кінній дивізії було створено полк ім. Мазепи. У вересні 1917 року, коли німці наважилися здобути місто Ригу, а російські частини переважно відмовились воювати, українські частини 21-го армійського корпусу та 14 кінної дивізії заступили німцям дорогу й тримали фронт до самого перемир'я. Тільки після Берестейського договору 21-ий армійський корпус прибув на рідну Чернігівщину для демобілізації. 14 кінна дивізія загинула в боях з переважаючими більшовицькими силами на Білорусі.

На Західному фронті (2-а, 3-я і 10-а армії) українців було досить мало (переважно у 9-у корпусі (5, 42 піші дивізії), до якого мали перейти українські вояки з усього фронту), однак саме там з українців 7 Туркестанської дивізії та 3-го Сибірського корпусу, з’явився один з найвідоміших полків українського війська - полк ім. Гордієнка, який під командуванням полковника В.Петрова пробився зі зброєю в руках на Україну і брав участь в Перших Визвольних Змаганнях як кінний полк. Крім того, на фронті була українізована 45 піша дивізія 16-го армійського корпусу (мала бути перейменована на 5 українську дивізію), а українці 1-го гренадерського та 24-го армійського корпусів створили окремі частини: Гренадерський курінь ім. Наливайка та полк ім. Шевченка. Відомо також про існування українського полку в 129 пішій дивізії та Гайдамацького куреня в 1 Фінляндському стрілецькому полку.

Звичайно, найбільше українців було у складі Південно-західного фронту (7-а, 8-а, 11-а та Окрема армії). Першим на цьому фронті українізувався 34-й армійський корпус, який отримав назву 1-го українського корпусу (командир - ген.-лейт. Скоропадський, начальник штабу - ген.-май. Сафонов), що складався з 104 (стала 1 українською) та 153 (стала 2 українською) піших дивізій. Під час червневого “наступу Керенського” корпус відзначився у складі ударної групи, яка мала прорвати фронт на південь від Тернополя. Він захопив першу та другу лінії ворожої оборони, але сусідні корпуси відмовились йти до атаки, і корпус залишився сам-на-сам з німецькими резервами, які відкинули його на вихідні позиції та завдали йому великих втрат. У грудні 1917 Скоропадський подав у відставку, призначивши своїм заступником командира 1 української дивізії ген.-май. Гандзюка, але Військовий секретар (міністр) Порш призначив командиром корпусу корпусного комісара УЦР - прапорщика Біденка. Наступним українським корпусом на цьому фронті став 6-й армійський корпус (пізніше його перейменовано в 2-й Січовий Запорізький корпус), що складався з 4 та 16 піших дивізій. За іронією долі саме його вояки розбили УСС під Конюхами. Командиром корпусу був ген.-лейт. Мандрика. Корпус відіграв велику роль в червневому наступі, за що здобув визнання російського командування фронту, яке повідомило Український Генеральний Військовий Комітет телеграмою: “шестой корпус честно исполнил свой долг перед родиной”. Але щоб поповнити втрати, які поніс корпус під час цього наступу, треба було надіслати з Києва аж 17 маршових рот (причому рота нерідко в складі 1000 вояків). Лише 155 піша дивізія втратила до 75% особового складу. 5-й ак (5, 10 пд) українізувався неофіційно під впливом “висланого” з Києва на фронт Богданівського полку. В корпусі був сформований 1-й Республіканський полк, а 15 прикордонний Сандомирський кп українізувався. Однак 24(11).12.1917 збільшовичені частини корпуса роззброїли майже усі українські частини. Цікаво, що навіть після Берестейського договору, коли німці були вже на Лівобережжі, частини 2-го Січового корпусу продовжували займати позиції на фронті в Галичині. Пізніше вони в порядку передали австрійцям окуповані ними повіти Галичини та пішли демобілізуватись в рідну Харківщину. Крім цих двох корпусів, на фронті зукраїнізувались 32-й армійський корпус (101,104 пд) та 41-й армійський корпус (74, 113 пд), однак вони були сильно розагітовані більшовиками і не мали нормального українського командного складу (окрім 450 пп 113 пд). Окрім цього, українізувались два пп (515 та 516) та дві батареї у 129 пішій дивізії, 9 кінна дивізія (командир - ген. Ревішин) стала 3 сердюцькою кінною дивізією, українці 7 кінної дивізії створили кінний полк (пізніше став 1 кп ім. Максима Залізняка), а українці 102 пішої дивізії створили курінь "Смерті".

На Румунському фронті (4, 6, 9 армії) українськими стали 10-й армійський корпус (9, 31 пд; командир - ген. Добровольський, а пізніше полк. П.Липко), 11-й армійський корпус (12, 32, 159, 165 пд, але фактично українізовалась лише 12 дивізія; командир - ген. Єрошевич), 4 стрілецька дивізія (а частково, може, ще й 2 стрілецька дивізія) з 40-го армійського корпусу , 26-й армійський корпус (65 і 189 піші дивізії) та 10 (щонайменше 10 драгунський полк українізувався повністю) та 12 кінні дивізії. Коли стався розвал фронту, 10-й корпус зі зброєю в руках подався на рідну Полтавщину. 9 піша дивізія цього корпусу з боєм пройшла Кременчук, де їй пробували заступити дорогу більшовицькі частини. 4 стрілецька дивізія під командуванням п/полк. Удовиченка зі зброєю повернулась до рідної Одеси, де влилась в організовану там 1 пішу Гайдамацьку дивізію та проіснувала до приходу німецько-австрійських військ в Одесу, що наказали всім українським частинам демобілізуватись. 26-й армійський корпус (у Кімполунзі) та 12 кінна дивізія були частинами, що залишили буковинський фронт останніми і в порядку відійшли з позицій вже після Берестейського договору. 65 піша дивізія пішла на рідну Уманщину, де в порядку демобілізувалась. Цікаво, що на поповнення 26-го корпусу в м. Саранськ формувалась 189 піша дивізія. До корпусу вона так і не потрапила, але солдати-українці з цієї дивізії виділились в 753 пп і спробували пробитись до свого корпусу, але так і не дійшли - полк розвалився в районі Херсону.

На Кавказькому фронті було українізовано 5 Кавказький корпус (123 та 127 піші дивізії), причому наказ про українізацію корпусу його командир (ген. Клясовський) видав під дулами гармат українізованого дредноута "Воля"! За іншими відомостями, були українізовані лише 506 та 508 полки 127 дивізії, 188 пп 47 дивізії, один полк 5 туркестанської дивізії та фортечна артилерія в Трапезунді. Крім того, українці 6 Кавказької дивізії (?) сформували курінь ім. Сірка.

В тилу частково українізувалась 3-а кінна дивізія в Донбасі, Київський Георгієвський полк, усі 17 піших і 5 кінних запасових полків в Україні, а також багато запасових частин поза Україною (тільки в самій Москві було три різні українізованих полки).

Слід зазначити, що офіційно українізація частин російської армії розпочалась лише у серпні 1917, коли 34-й армійський корпус (104-а та 153-я піші дивізії) було перейменовано у 1-й Український корпус. Командував ним генерал Павло Скоропадський. У вересні цього ж року 6-й армійський корпус став 2-м Січовим Запорозьким корпусом. Пізніше було офіційно українізовано ще 21-й ак (33-я та 44-а піші дивізії) Північного Фронту (став 3-м Українським корпусом), 10-й ак (9-а та 31-а піші дивізії) Румунського Фронту, 11-й ак (12-а, 32-а, 159-а піші дивізії) Південно-Західного Фронту, а також частково ще 9-й ак Західного, 26-й Румунського та 40-й ак Південно-Західного Фронтів (разом 16 дивізій) - однак здається, що вони вже не встигли отримати “української” нумерації. Наприкінці 1918 року Центральна Рада спробувала стягнути всі українські частини на Україну, щоб організувати з них на базі Південно-західного та Румунського фронтів єдиний Український фронт, але втілити цю ідею було неможливо.

Українізовані бойові частини, за окремими винятками, знаходились на фронті (до того ж під центральним російським командуванням), а українські запасові частини, на які тільки і могла спиратись Центральна Рада для підтримання спокою на Україні, мали усі вади тогочасних запасних частини російської армії: слабку дисципліну, нестачу кваліфікованих кадрів, небажання воювати. Після жовтневого перевороту, коли українська влада змогла (з 11 по 13 листопада) роззброїти збільшовичені частини у містах лише з допомогою російських військових, стало ясно, що УЦР повинна мати у розпорядженні власні боєздатні військові частини. У листопаді 1917 в Києві розпочалось формування 1 та 2 Сердюцьких дивізій, які мали бути своєрідною "гвардією" Ради. У грудні почалось формування повноцінного військового відомства (Генерального Секретаріату Військових справ, який очолив С.Петлюра) та Генерального штабу (нач. штабу - ген-майор Бобровський). Нажаль, після того як Петлюра пішов з посади Генерального Секретаря Військових Справ, серюцькі дивізії фактично перестали існувати як бойова сила, а найкращий бойовий елемент з них пішов до створеного Петлюрою “Гайдамацького коша Слобідської України”, або Гайдамаків, які мали захищати Слобожанщину від більшовиків. З чисельних українських частин більш-меньш боєздатними залишились лише Богданівці, Полуботківці та Дорошенківці. Тоді ж із колишніх полонених галичан в Києві почав формуватись “Галицько-Буковинський курінь Січових Стрільців” та Студентський (або Помічний) курінь Січових Стрільців, а в Одесі почалось формування 1 пішої Гайдамацької дивізії.

Війська Центральної Ради на початку січня 1918 р. (разом з частинами Вільного Козацтва)

• Лівобережжя та Київський гарнізон - бл. 27000 чол. (у т.ч. бл. 4000-4500 надійних вояків), 44 гармати;
• Правобережжя - бл. 21000 чол. (у т.ч. бл. 10000 надійних вояків), 84 гармати;
• Південь (Причорномор'я) - бл. 5500 чол. (в т.ч. 1500-2000 надійних вояків), 8 гармат.

Разом бл. 53500 вояків, з яких лише 15500-16500 надійних, 136 гармат (з яких бодай 50 мали надійних гармашів), 6 панцерників (4 в Житомирі та 2 в Одесі) та 2 панцерних поїзди (в Києві та Одесі) - і все. На країну із бл. 40 мільйонами населення це було краплиною в океані.

Зовні, звичайно, все виглядало набагато краще - резолюції Третього Всеукраїнського військового з'їзду (2-12 листопада 1917 р.), який знов підтвердив авторитет Центральної Ради, стали основою для проголошення нею 20 листопада 1917 р. (7 листопада за старим стилем) ІІІ Універсала, в якому проголошувалась Українська Народна Республіка “в етнографічних межах”. Однак, навіть цей універсал ще не проголошував повної незалежності України - УЦР все ще сподівалось жити у Російській федеративній республіці.

Однак довго радіти новоствореній республіці не довелося - вже 17 грудня уряд радянської Росії оголосив УЦР ультиматум, який вимагав від неї фактично приєднатись до війни проти антибільшовицького козацького уряду Донської області. Відмова Центральної Ради (18 грудня) від його виконання і стала формальним приводом до Першої Українсько-Більшовицької війни.

Цю війну більшовики провадили “від імені” створеної 25 грудня у Харкові “радянської” УНР і призначеного нею 30 грудня Народного секретаріату. Однак фактичним керівником був командувач російських радянських військ В. Антонов-Овсєєнко, війська якого вже 25 грудня почали наступ на українську територію. Наступ більшовицьких військ від імені “українського” уряду мав на меті розвалити позиції УЦР на переговорах з Центральними державами, які велись у Бресті. Однак лише прискорило проголошення 22 січня (9 січня за старим стилем) Центральною Радою IV Універсалу, який нарешті проголосив незалежність України.

Тим часом УЦР не знайшла нічого кращого за розформування регулярного війська - 16 січня 1918 р. за активної підтримки змінившого Петлюру на посаді Генерального Секретаря Військових Справ М.Порша вона ухвалила закон про заміну регулярного війська народною мiлiцiєю та про демобiлiзацiю усіх військових частин, яки повинні бути замінені кадрами інструкторів, зведених в 3 корпуси: Київський, Харківський та Одеський. Уявляєте собі - повна демобілізація війська під час війни!

Доки українська влада сушила собі голову, як краще розформувати свої війська, більшовики не гаяли часу: 27 січня три групи радянських військ зустрілись під Бахмачем і під об'єднаним командуванням М.Муравйова рушили на Київ. 29 січня більшовицькі війська розбили біля станції Крути український загін, у т.ч. “Помічний курінь Січових Стрільців”, створений переважно з київського студентства. Слід зазначити, що розповсюджена легенда про “300 розстріляних під Крутами” є невірною - переважній більшості українських вояків вділось відступити, і лише біля 45 відсталих вояків (у т.ч. бл. 27 юнаків) були розстріляні біля станції (загальні втрати українських частин сягали від 127 до 146 осіб - проти бл. 300 більшовиків). Однак як би то не було - але після Крут шлях з північного сходу на Київ для більшовиків був відкритий. А вже наступного дня більшовики змусили відступити Гайдамаків під станцією Кононівка, відкривши шлях до Києва і з південного сходу.

Але нещастя УЦР на цьому не скінчились - 28 січня під керівництвом місцевих більшовиків у Києві вибухнуло повстання. Хоча за допомогою перекинутих з фронту частин після важких боїв його вдалось придушити вже 4 лютого, повстання дало можливість військам Муравйова майже без жодних перешкод увійшли до міста. Після трьох днів упертих боїв у ніч із 7 на 8 лютого українські війська залишили Київ. Червоні "визволителі" влаштували в місті страшенну різанину.

Після відступу з Києва Військо УНР опинилось у жахливому становищі: відрізане від зв’язку з частинами в інших регіонах України, затиснуте між більшовиками в Києві та більшовиками на фронті, які повели прихильні до них військові частини на боротьбу з ЦР, позбавлене будь-якого тилу. Однак поміч вже була близько…

Ще 9 лютого 1918 р. в Бресті було підписану мирну угоду між Україною та Центральними державами, а вже 12(?) числа Уряд УНР звернувся до них з проханням про збройну допомогу. Як Німеччина, так і Австро-Угорщина із задоволенням відгукнулись на це прохання, оскільки в умовах жорсткої продовольчої кризи володіння Україною - житницею колишньої Російської Імперії - тільки і могло врятувати їх від поразки у війні.

Розпочавши наступ вже 21 лютого 1918 р. німці вже 1 березня зайняли Київ, а за місяць майже вся Україна була вільна від радянських військ (Харків, останнє велике українське місто, було звільнено 5 квітня), загони яких були фізично не здатні чинити опір німцям та австрійцям. Однак бойові дії повністю не припинялись до самого кінця квітня - тільки 30 числа вдалось повністю осягнути лінію державного кордону.

Однак за день до цього Українська Народна Республіка та її Центральна Рада перестали існувати - до влади на Україні прийшов гетьман Павло Скоропадський.

Після залишення Києва залишки українських військ (окрім Гайдамаків та Січовиків) було зведено в Окремий Запорізький загін, який разом із залишками українських військ на Правобережжі (насамперед 1-а дивізія полк. Н.Никонова з 1-го Українського корпусу) завдав розбив декілька червоних загонів та роззброїв декілька збільшовичених частин, які на той час не виявляли ніякого бажання воювати, намагаючись повернутись додому. Після визволення Києва від більшовиків на поч. березня 1918 Запорожців разом з Гайдамаками було переформовано у Запорозьку дивізію. Її командиром був спочатку К.Присовський, згодом - М.Шинкар. До складу дивізії входили чотири піхотні полки, по одному кінному, гарматному і інженерному полку, автопанцирний дивізіон та авіазагін. В середині березня 1918 дивізія виїхала на фронт. Наприкінці березня в Харкові її було переформовано у Запорізький корпус (який мав складатись з двох дивізій), командуючим якого було призначено ген. Натієва.

Наприкінці свого існування УЦР нарешті взялася за розбудову справжнього, а не “революційного” війська. Вже 1 березня 1918 р. було скасоване Украiнське Вiльне Козацтво, яке виявилось нездатним ані ефективно захищати Україну від агресії ззовні, ані підтримувати порядок всередині країни. Водночас почали розробляти організацію регулярного війська, яка, до речі, протрималась майже цілий рік, “переживши” і Центральну Раду, і гетьманат. Були також спроби організувати і військовий флот, але німці в Криму та Австрійці в Причорномор’ї не мали жодного бажання передавати УНР кораблі, і флот до перевороту Скоропадського так і залишився на папері.

Військо мало складатись з 8 корпусів піхоти (по 2 дивізії), 4 дивізій кінноти та 1 кінної бригади. 17 квітня 1918 військовий міністр полк. Жуковський вже призначив командирів корпусів: Київського - ген. Мартинюка, Волинського - ген. Дядюшу, Подільського - ген. Клименка, Одеського - ген. Колодiя, Чернігівського - ген. Дорошкевича, Полтавського - ген. Осецького, Харківського - ген. Вовкобоя та Катеринославського - ген. Васильченка. Призов новобранців було призначено на осінь 1918 р.

Та доки регулярне військо не стало боєздатним, кістяком збройних сил залишилися добровольчі частини, а саме:

• Запорізький корпус (бл. 12000 чол.), який був розгорнутий із Запорізького загону (який об’єднував залишки майже усіх українських частин, що залишили Київ у лютому 1918) та Гайдамацького кошу - він разом з німцями визволяв Лівобережну Україну, а загін Болбочана - ще й Крим; запланована реорганізація корпусу у двохдивізійний склад не відбувася через гетьманський переворот;
• 1-й полк Січових Стрільців (бл. 3000 чол) - після визволення Києва залишився у місті, де ніс вартову службу та охороняв Центральну Раду;
• 1-а Козацька дивізія (Синьожупанники), чисельністю бл. 5000 чол., яка була сформована в Німеччині з полонених українців - прибула до Києва у квітні 1918, де 27 квітня вона була роззброєна та розформована німцями;
• 2-а Козацька дивізія (Синьожупанники), чисельністю бл. 5000(?) чол., яка також була сформована в Німеччині з полонених українців - у квітні 1918 вона була відправлена до Києва, але розформована німцями по дорозі вже після приходу до влади Скоропадського.

Крім цього, існувало ще декілька військових частин, але вони не мали значної бойової вартості через незначну чисельність і несли переважно вартову та гарнізонну службу. У квітні замість розформованого козацтва почали формуватись повітові комендантські сотні, які, однак, мали виконувати насамперед функції жандармерії, а отже не мали жодної бойової вартості.

[Догори]