1. Початки УПА

УПА почала формуватися в 1943 році з 3-х груп, що з 1942 вели партизанську війну проти Німців:

1) ОУН (б) – „Бандерівці”, на той час перейменована в ОУН-СД (ОУН-Самостійників Державників), якою на той час тимчасово керував Микола Лебідь (псевдонім „Максим Рубан”), що з вересня 1941 пішли в підпілля від німецьких репресій, а з осені 1942 почали організовувати партизанські загони на Поліссі;

2) ОУН (м) або просто „ОУН” – „Мельниківці”, якими на Україні керував Олесь Кандиба – „Ольжич”, що до літа 1943 змогли організувати 3 сотні в районі Кременця і 1 – у районі Володимир-Волинського;

3) УПА – так-так, Українська Повстанська Армія отамана Тараса Боровца – „Бульби”, чисельністю близько 1000 чол., що сформована з т.зв. „Поліської Січи” та діяла на Рівненщині; вона була зв'язана з Урядом УНР у вигнанні.

Усі ці групи не дуже дружили між собою, а Бандерівці і Мельниківці відкрито ворогували, що робило їх об’єднання неможливим. Однак ОУНСД мала над ними одну велику перевагу – налагоджений і перевірений підпільний апарат, що дозволяв їй набагато краще організовувати населення.

Рішення про формування УПА з окремих загонів було прийнято наприкінці 1942 на конференції під Львовом (дата 14 жовтня 1942 – Покрова Богородиці, що вважається офіційної, була встановлена тільки в 1947), а перший серйозний бій пройшов 7 лютого 1943 – дата початку бойових дій УПА.

УПА швидко росла, і вже в липні 1943 „підім'яла” під себе частини ОУН, а в серпні – УНРА, завершивши, по-бісмарківськи: „залізом і кров'ю” – об’єднання націоналістичних партизанських загонів.

2. Організація УПА

Спочатку діями УПА (яка на той час діяла переважно на території Волині) керував Крайовий Військовий Штаб (КВШ) під керівництвом поручника (посм. підполковника) Василя Івахіва-„Сома”, з травня 1943 поручника Василя Сидора-„Шелеста”, а з серпня 1943 – полковника Леоніда Ступницького-„Гончаренко”.

До листопаду 1943 було створено Головну Команду (ГК) та Головний Військовий Штаб (ГВШ), і організація УПА в цілому завершилася, хоча УПА-Захід офіційно була створена лише у грудні 1943, а УПА-Південь – у січні 1944.

УПА й ОУН підкорялися Українській Головній Визвольній Раді – вищому політичному органові, створеному в липні 1944 для об’єднання всіх політичних сил для створення незалежної Української держави. Його президентом був Кирило Осьмак, а Головою Генерального секретаріату і військовим секретарем – Головком УПА Роман Шушкевич, цього разу під псевдонімом „Лозовський”. Зрозуміло, що Рада контролювався ОУН і була скоріше представницьким, чим владним органом – реальна влада належала Бюро проводу ОУНСД на Українських землях, який з січня 1944 р. очолював знов-таки Шухевич, але вже під псевдонімом „Тур”. Контрольним органом ОУНСД була головна рада під головуванням Миколи Лебедя-„Ігора”.

При розгляді організації УПА варто мати на увазі, що:

1) Організації УПА чітко відповідала сітка ОУН-СД, тобто території кожної великої одиниці УПА відповідала аналогічна по території одиниця т.зв. „місцевої мережі”, „цивільної мережі” або просто „мережі” ОУН-СД: Генеральний Військовий Округ = Земля, Військовий Округ = Край, Тактичний Відтинок (Сектор) = Округ (нижче округу був надрайон, ще нижче – район, кущ і станиця, яка об’єднувала членів ОУН одного села). Крім того, через Службу Безпеки (СБ) ОУН проходила майже вся розвід- та контррозвіддіяльність, а через Український Червоний Хрест при ОУН – майже вся медична робота в УПА. Тобто, мережа ОУН була фактично тилом УПА. У віданні ОУН знаходилась і місцева самооборона (самооборонні кущеві відділи – СКВ), яка фактично була бойовим резервом УПА.

2) Основною бойовою частиною УПА були сотні, що зводилися по 3-4 у курені, а 2 і більше куренів іноді зводилися в загін. Усі курені на території одного ВО об’єднувались у Групу, який командував Командир ВО, тобто ВО і Група – це в принципі одне і те ж, але до ВО входили ще тили, йому фактично підпорядковувались СКВ, „Коменданти запілля” (тилу) ОУН та ін., а Група була чисто бойовим з'єднанням. Аналогічно всі групи ГВО зводилися під єдиним командуванням, але це було скоріше в теорії, ніж на практиці.

3) Сотні УПА ще називалися „відділ” та ділились на 3-4 взводи (чоти), які називались підвідділами. На відміну від інших частин і з'єднань, що мали звичайно тільки назву, усі сотні УПА мали наскрізну нумерацію, іноді з додаванням букви (напр., сотні 96, 96а, 96б), а також свою назву (часто по командирах). Крім того, усі частини і підрозділи мали свої кодові назви та/чи номери.

4) УПА складалась майже виключно з піхоти, хоча окремі курені і мали кінні розвідувальні чоти, а також поодинокі гармати і міномети. Лише в УПА-Північ наприкінці 1943 кожна група мала по 1 сотні кінноти, а 2 групи – ще по 1 сотні легких гармат.

Організація УПА у лютому 1944:

Командування УПА

Головний Командир – підполковник Роман Шухевич-„Тарас Чупринка”

Нач. ГВШ – майор Дмитро Грицай-„Перебийніс”

Загальна чисельність УПА: УПА-Північ (разом з УПА-Південь -?) = бл. 15000 чол., а УПА-Захід = бл. 10000 чол. Цікаво, що у лавах УПА-Північ у цей час було 1000-2000 не-українців з німецьких допоміжних частин: а росіяни, татари, азербайджанці, узбеки і грузини навіть мали свої „національні частини”.

Організація УПА-Захід восени 1945 (на той час ВО 1 і 5 вже були розформовані):

• Львівський ВО2 = Група „Буг” – ТВ 11-15 (всього 20 сотень)
• Подільський ВО3 = Група „Лисоня” – ТВ 16-19 (всього 12 сотень)
• Карпатський ВО4 = Група „Говерла” – ТВ 20-25 (всього 36 сотень)
• Перемишльський ВО6 = Група „Сан” – ТВ 26-28 (всього 12 сотень)

Усього: 80 сотень, бл. 8000 чол.

3. Бойові дії УПА

Протягом березня-травня 1943 УПА проводило активні дії проти німецьких гарнізонів на Волині та Поліссі, і на початку літа під її контролем опинились майже цілі райони – німецька влада зберігалась лише у містах. Це змусило німців до активізації антипартизанських дій – 13 травня 1943 у бою з ними загинув перший начальник КВШ Василь Івахів-„Сом”. З наближенням фронту все активніше почали діяти і загони радянських партизан, які було перекинуто з Брянщини та Чернігівщини на захід – в зону дії УПА.

З червня-липня 1943 на території Галичини також почали створюватись загони УПА (керівник – поручник Олександр Луцький-„Андрієнко”): спочатку під назвою „Української народної самооборони” (УНС), яка воювала переважно проти радянських партизан, а з серпня розпочала активні дії і проти німців. У грудні 1943 УНС було перейменовано в ГВО УПА-Захід.

На початку 1944 УПА контролювала велику територію та досягла своєї максимальної чисельності 25-30000 чол., однак найтяжчі випробування були ще попереду – на УПА чекали тяжкі бої по „переходу через фронти” весни-літа 1944 р., під час яких УПА мусило воювати з регулярними частинами Червоної Армії. Ці бої суттєво послабили УПА-Північ і Південь – від 15000 чол. залишилося, мабуть, менше половини.

Навчена гірким досвідом ГК УПА наказала відмовитись від великих боїв з регулярними частинами та перевести частину сотень з УПА-Північ та УПА-Південь до УПА-Захід, а ті, що залишились, були зведені у „бригади” по 400 чол., що поділялися на загони, а ті – на „відділи” та „підвідділи”. Таких бригад було 11 в УПА-Північ та 3(?) в УПА-Південь. Ці частини протягом 2-ї половини 1944 провели 12 рейдів на схід України.

Узимку 1944/45 УПА-Північ і Південь понесли ще більші втрати в результаті „чекистско-военных” операцій – ГВО Південь був знищений майже цілком, а 12 лютого 1945 був убитий Дмитро Клячковський. Однак за цей час суттєво збільшилась чисельність УПА-Захід (наприклад, в ВО 4 і 5 на початку 1944 було всього 10 бойових та учбових сотень, а через рік – вже 14 бойових куренів), що дозволило перенести основні бойові дії на територію Карпат – у першій половині 1945 р. там були деякі райони, де взагалі не існувала радянська влада.

Улітку 1945 була зроблена спроба остаточно ліквідувати УПА за допомогою частин Червоної Армії, що повернулися з фронту, але успіху вона не принесла – солдати просто не вміли воювати з партизанами, та й не дуже бажали це робити. І навпаки, досвідчені українські повстанці провели понад 15 рейдів на схід України та Закарпаття, а також до Словаччини, Польщі та навіть Литви.

Але „Совіти” все-таки училися на своїх помилках і „Зимова блокада” або „Велика блокада” січня-квітня 1946 року дала свої результати: масова блокада лісів у сполученні з діями спецназу привела до того, що УПА-Північ було майже цілком знищено, а загальні втрати УПА складали до 40% від особового складу. Це привело до того, що в червні 1946 було прийняте рішення про демобілізацію більшості частин УПА і перехід повстанців у підпілля ОУН. УПА-Північ припинило свою діяльність (ті, хто ще залишився, звичайно) вже влітку 1946, а до весни 1947 „в строю” залишилися тільки сотні ВО4 „Говерла” (на території УРСР) і ВО6 „Сан” (на території ПНР) з УПА-Захід.

Частини ВО6 були частково знищені, частково перейшли в СРСР або на Захід при проведенні поляками т.зв. „Акції Вісла” по масовій депортації 150000 українців у західні воєводства Польщі влітку 1947.

Ці втрати, однак, не означали повного припинення збройної боротьби: тільки на території УРСР (тобто без Закрезоння) у 1947 р. було проведено 906 збройних акцій, а у 1948 – 1422 акції. В 1947-49 рр. відділи УПА проводили рейди до Словаччини, Румунії та Польщі (доходили до самої Східної Прусії).

У Карпатах бої продовжувалися до осені 1949, коли згідно з наказом від 3 вересня 1949 останні діючі частини і штаби УПА були розформовані. На той час маються дані тільки про дві сотні УПА – „Басейн” і „ім. Богуна”. Хоча невеликі групи та збройне підпілля під керівництвом Шухевича-„Чупринки”, а після його смерті 5 березня 1950 – Василя Кука-„Коваля” діяло до кінця 1950-х – початку 1960-х (саме тоді були зафіксовані останні бої при захопленні бункерів), кінець 1949 – початок 1950 року є одночасно офіційним кінцем бойових дій Української Повстанської Армії.

[Догори]