Черговий скан статті з газети міжвоєнного періоду від Теобальда Полуботок-Свіщенка
ЛИЦАР ІДЕЇ.
Не
пригадую собі добре якого числа, знаю лише, що наприкінці літа 1924
року я мандрував селами Кремінецького повіту, далеко не без успіху
займаючися скуповуванням меду. Хтось з кремінчан, очевидячки тільки з
бажання розважитися невинним жартом, справив мене в село Млинівці, за
чотири кільометри від міста, де мала бути „зразкова пасіка" п. Ярчука.
Прийшовши у Млинівці, я переконався, що жадної пасіки там не має, й,
побажавши "щирому дорадникові" скрутити собі в'язи, вирішив цей день
прогуляти, як молоде телятко, на лоні матері-природи. Мушу признати,
що день провів чудово: скупався всрібноводій Ікві, смачно пообідав і
мав змогу кілька годин віддаватися лестощам сонця і слухати тихий шум
дерев запущеного саду дрібного дідича. Блукаючи серед високої трави
краєм глибокого рову, який був за часів світової війни грізним аакопом,
окутаним димками вибухів, помітив на самому дні рову невелику могилу
без хреста, вкриту травою й полевими квітами. Ця самотна, забута могила
зацікавила мене й я вирішив довідатися про її історію. Щасливий
випадок допоміг мені, бо зиркнувши довкола, помітив я на другому боці
рова за огорожею з колючого дроту дядька, що на зелених горбках при
дорозі пас пару невеликих сільських конят. Перебравшися через ту
огорожу, я познайомився з дядьком, який охоче мені розповів коротеньку
історію забутої могили, яку й передаю без зміни. Весною, пять літ
тому, переходили через наше село „петлюрці". Багато їх ішло... З
обозами, гарматами й штабами переходили кудись у бік Вишнівця й
Шумська. У нас казали просто: „тікали". Казали „петлюрці", що за нас
бються, але ми не дуже йняли їм віри — усі нам те саме казали. З нашого
села теж пять хлопців були десь у них. Правда, говорили „петлюрці" по
нашому й нікого не кривдили. Одного дня прийшли їхні війська до нас
одягнені в такі сірі свитки, підходячі до тих, що й у нас одягали. Всі
були дуже потомлені й спинилися спочивати; казали, що з, тиждень, або й
більше простоять. На нашому кінці розташувалися самі кулеметчики, а он
там - о, у третій звідци хаті, у вдови Ганни, поставили одного, що був
родом звідкись з над Дніпра. Був тихий та лагідний. У день бавився з
дітьми, або чистив свого кулемета, якого пильнував як ока, а инколи, то
читав якусь чималу засмальцовану книжку. Як надходив вечір і ми
вертали з роботи, він збирав нас на вулиці й розповідав про Україну,
про козаків, та про ті порядки, що кацапи покасували. Раз у свято читав
нам з тої книжки про козаків та про наймичку, та про ще щось, чого я
якось не спамятаю. Добре читав, таку правду читав, аж мені чогось жаль
стало. Потому казав нам, що як ми всі підемо за ними, то Україна
буде й нам добре буде. Ми тоді запитали, звідки він і чого прийшов. Він
нам назвав те місто, де він жив, учився й служив. Казав, що покинув там
жінку й двоє маленьких діточок. Хвалив свою жінку й розповідав довго
про дітей, видно було, що журився за ними. Тоді Гнат Терницький сказав
йому: „А я таки, коли б мені добре жилося, не пішов би нікуди, тай вас
може б не зачепили большевики, пересиділи б у нас тай вернулися".
Петлюрець лише всміхнувся на те, а потому почав казати, що він тому
пішов воювати, щоб дітям своїм і нашим і тим усім Українцю, що після
нас житимуть, здобути долю веселу. Багато праведних і rapних слів казав
нам. Казав нам, що , большевики чужу нам власть кацапську несуть і що
мусив з кацапами битися, бо не бивши їх, не визволимося, казав, що не
петлюрці вони, а Українці, наше військо.. Багато казав, тоді ми вірили
й не вірили... Тільки потім, як уже піно було, побачили ми, що він
правду казав. Але його ми любили, він добрий був і тихий. Or тільки
кацапів тих дуже не любив, аж очі горілі як говорив про них, і все біг
потому оглядати свого кулемета. Одного дня пронеслася чутка, що
большевики близько, і другого дня, у вечері, почало відходити військо.
Ганнин Петлюрець (не пригадую вже як його звали) лишився до ранку.
Казав, що йому й ще кільком козакам наказано задержати трохи
большевиків. У ранці ми побачили, на горбку за селом кавалерію тай
якось зразу рознеслася чутка, що то большевики. Кинулися ми мерщій по
хатах людей попереджати, коли той петлюрець вибіг сам на вулицю й
питає, чи не бачив хто козаків. Ми кричали, шоб утікав, бо вже
большевики осьдечки, тa що вже давно нікого з їхніх нeма, а він замісць
того вернувся до хати, схопив кулемета, добіг до свого закопу тa й став
тут лаштуватися (такий був затятий). А большевиків показалося вже на
дорозі може з сотня, а може й більше. Ми поховалися, хто куди. Я
заховався аж у ту клуню, що там над дорогою. Звідти я бачив, як той
петлюрець відстрілювався довго з ними, аж поки не забракло йому куль і
тоді його обскочили, як собаки вовка, повідрубували руки, довго
знущалися, порубали шаблями, потому роздягли й покинули так понівечене
його тіло. Побачивши, що в околиці більше нікого нема, большевики
розташувалися в селі й кілька день брали, що тільки де нагляділи,
гуляли й пили, а проспавшись, починали з початку. Обдерте тіло того
вбитого петлюрця два дні лежало в рові, бо вони не давали ховати, аж
третього дня в ночі наші селяне тихесенько поховали його, й лише потому
висипали могилку, яку ви ось тепер бачите. Нема ще на ній і хреста, але
ми знаємо, хто тут лежить: то не петлюрець був, а Українець, що за нас
він згинув, осиротивши жінку і діток маленьких, ми молимося Богу за
душу його. От і все, ну а за тим, бувайте здорові, треба ще коней
напоїти". *** Сонце червоним золотом прикрашувало дерева,
кармазинами обгортало стовбури, а забуту могилу в закопі тихенько
заливала густа фіялкова тінь, наче для того, щоб навік затерти сліпучий
мент останньої борні, шалену солодку свідомість дорого відданого життя. Ця
могила, одна з тисяч розкиданих на наших „диких полях", рівним, глухим,
але могутнім голосом бере участь у грізному хорі голосів наших предків
- героїв, що кличуть крізь віки й тисячеліття до борні, до пімси, бо ж
це їх поклик підслухав Шевченко, їх волю передав отим коротким:
„Вставайте, кайдани порвіте"! І тому, кожна така могила більше серцю
говорить, ніж розкішні памятники, ніж славні промовці, а тому, що це
лише одна з багатьох тисяч, тому не довго вони будуть тихо поринати у
фіялкову фарбу вечірніх тіней... Í я від цеї забутої могили вертався до міста з новими думками, з новим вогнем у серці, що знов ожило.
