Вірші Євгена Маланюка

(з'явились тут дякуючи шановним Нахтігалю (поема "Пята симфонія" та вірші) та Едіт Богацькій (поема "Побачення"), за їм моя щира подяка)

Євген Маланюк - офіцер Війська УНР, пройшов усі Перші визвольні змагання. Серед його поезій - чи не перші в історії вірші, присвячені штабній роботі.

П’ЯТА СИМФОНІЯ. ПОЕМА

І. Тернопіль, 31 травня 1919

…Так стукає судьба у браму серця,
І треба вміть почути віщий стук…

То мить була, коли скалками терцій
Дробило час.
Нервово бгав п’ястук
Пустий наказ—безсилу смугу друку.
Чекать? Розпорошитися? О ні!—
Ось стукає судьба і криця стуку
Скресає в іскрах вже нестримний гнів.

Чекать, аж хвилі зійдуться над нами,
Чи закликать лякливих просвітян?
…Штабний вагон у тужаві нестями,
А обріями—смертоносний тан…

Вагон мовчав. Втопивши в мапу очі,
Чекав на вислід Сінклер. Щось лічив
Рухливий Капустянський. Мельник крочив.
Темнів Тютюнник.
Всіх тягар чавив:
Уява, відвічальність, обов’язок.
І лиш Наказний згублено блукав.
Блудливим зором, де мольба й образа
Лучились з голим ляком пацюка.

І умлівіч спадали реквізити—
Опереткова надма, штучний пал,
Плащ Бонапарта, хитрістю підшитий,
Проблематична ранга “генерал”.
Тоді Тютюнник, зовсім потемнілий
З глухого стриму, стиснувши уста:
“Пробачте, наше місце там, де сили
Чекають керівництва. Хай і так,
Що розтіч, що розшарпано бригади,
Що Запорожці в маршу, і що зник
Так званий Ф р о н т. Дозвольте нагадати—
Ще є м а н е в р !”
І то був майже крик
Обурення й погорди. Мов прошито
Осецького тим криком. Та за мить
Він розмірком гнучкого пасожита
Для себе вихід вже здолав схопить.
І, стримавши злорадність, він облесно,
Замішуючи в сахарині яд,
Промовив: “Все складається чудесно.
Ви горите відвагою. І я,
Яко Наказний, взяв би гріх на плечі,
Коли б почав затримувати Вас.
Ви хочете?—Будь ласка—молодечі
Пориви ушляхетнювали й нас.
Тож прошу, їдьте з власного почину,
Всю повновласть даю Вам н а т о й ч а с.
Хай Біг хоронить. Зараз, за хвилину,
Полковнику, зготуєте наказ!”

Так паперова душечка зраділа
Нагоді відштовхнути мить і чин,
І знов затріпотіло жирне тіло
Дрібним життям украдених годин.
Лиш усміхом лицарсько-поблажливим
Подякував Тютюнник за “наказ”
Чи пак “ласкавий дозвіл”. В лютій зливі
Подій нестримних, у заглади час,
Коли дробився він скалками терцій
Й крізь шкло вагону ріс червневий гук…

Так стукає судьба у двері серця,
І треба вміть схопити віщий звук.
Шкода часу і на найменші жести:
Перед двірцем вже двиготів мотор,
Щоб, як на крилах пристрасті, понести
В страсного дня розіскрений простор.

ІІ. АВТОМ

Для безпосереднього керування північними групами (СС, Волинською та Запорізькою), з огляду на те, що з ними важко держати зв’язок, з Тернополя в Крем’янець виїхав помічник Наштадарма от.Тютюнник.

М.Капустянський “Похід українських армій на Київ і Одесу”, т.1, стр.44

Він сидів затоплений в собі.
Очі і дивились, і не бачили,
Як пливли долини голубі,
Як стовпи подільську віддаль значили,
Що переливалась у Волинь.

День імлистий був. Лиш сонце плямами
Обсипало сизу далечінь,
Криючи за голубими брамами
Променисті золоті мечі.

І на мить майнуло в хвилі сяєва,
Десь за смугою тонких брів,
Несказанне видиво Почаєва
На віками вибраній горі.

Тут що миля, то стопа історії—
Адже ж ген за обріями знать:
Берестечко волиняк заорює,
І ніяк не може заорать.

Все, що десь Данило твердо витичив,
Витерла злочинная рука,
І незрячий край віками дідичів
Рвали очодоли Василька.

От і йде ночами невидющими,
Спотикаючися на горбах,
Тягнучи поліссями та пущами
Чорні злидні і червоний жах.

Ані притому, ані вислову—
Все завмерло і лукаво жде:
Може, доля мудрість Осмомислову
На дулібів бідних наведе.

ІІІ. У ЗАПОРОЖЦІВ

Західнє сонце вдарило в лісок,
Мов золота граната. І на схилі,
Де заіскривсь протоптаний пісок,
Штаб Запорожців доживав дозвілля:

Полковник Воскобійник друкував,
Скоцюрбившись на коробі набоїв,
А Сальський в телефон спокійно кляв
Всіх “лежнів, невігласів і героїв”.

А що “герой” була в той час хіба
Чи не найгірша лайка,—виглядало
На певне подратовання…Та ба,
Тому важких причин було немало:
Румунами обдертий до кісток,
Це вже не був колишній гордий Корпус,—
Беззбройний, без чобіт і сорочок,—
Обдертий запорожець тільки торбу
Приніс з собою. (Місяцем пізніш
Набої наші ж—прокляті цигани!—
Нам продавали за великий гріш).

Тютюнник перервав терпкі догани:
“Панове—прошу—стан у нас такий:
Поляки в Краснім, з розвідкою в Бродах,
На Дубно ріжуть нас большевики,
І перстень замикається.
Пригода
Ось розрослась в потвору, що, як гад
Нас стискує й, бігме, злама хребта нам,
Якщо не кинемось. Вперед—назад—
Не важно. Найважніше бути паном
Своєї долі. І тому, як стій,
Все підтягнуть і на світанку—в наступ”.

—“Дозвольте (—Сальський). Це слова
пусті.
Де ж база? Тил? Де кулемети? Вкрасти?
А де ж гарматний той дивізіон,
Що нам його обіцюють тижнями?
Ні, вибачте, закон війни—закон.
То треба знать. Інакше межи нами
Не буде мови спільної…”

—“Чому?”—
Камінно відповів Тютюнник зразу:
“Допоки військо—військом, то йому
Старчає мови ладу і наказу”.—
“Так це наказ? А хто ж його…”

—“Папір?
О, прошу,— ось, печатка, підпис, дата—
Час утікає, вужчає простір:
Закон війни, що теж не шкода знати.
Та балачки залишмо до пори.
Дивізіон надходить. Кулемети
У Ланівцях.
Великі наші мети,—
Та Вам одни лиш: сфорсувать Горинь”.
І Воскобійник мапу розіслав,
І Сальському вже чоло у задумі,
І телефон бадьоро заспівав,
І ординарці почвалали. В шумі
Мотору падали вже накінець
Останні вказівки: зв’язок з Стрільцями,
Що тимчасовий постій—Крем’янець,
Що напрям—Миколаїв.
…І вже плями
Низького заходу пливли тихцем,
Й на тлі, що сяв, мов золота запона,
Вершина Бони—черню й багрецем—
Різьбилась, як надщерблена корона.

IV. КРЕМ’ЯНЕЦЬ

Захід сіяв золотавий попіл
Над цим містом сторожевим—
То на згарищах дальніх Європи
Не зникав ні вогонь, ні дим.

То конала Війна Велика
І ніяк не могла сконать—
Розкуйовджена, багрянолика,
Многозначно-таємна стать.
То конала війна й перед сконом
Засівала свій засів знов,
Щоб землі животворче лоно
Обагряла родильна кров.

І в новій купались Каялі
Воскреслих із мертвих полки,
І підносилися охлялі
Нової війни вояки.

V. КРЕМ’ЯНЕЦЬ

“Штаб СС? Говорить Тютюнник.
Попросіть начальника штабу”.
Польові телефонні струни
Проспівали (…осібну звабу
Мали ті телефонні розмови)
“Поважання, пане Полковнику.
Що то там Ваш Отаман робить?
Так. О шостій. Треба—тактовно.
А зараз зайдіть для подробиць”.

І за кілька хвилин короткий
Стук у двері і точний крок.
То Безручко—крицеві нотки й
Глухуватий спокійний басок.—
“Нас притисли, і тиснуть знову.
Досить вузько, але невтомно.
Розуміється—настрій нервовий:
Крем’янець може стати мішком нам.
А позначилась тільки загроза,
Простягалися горизонти,—
Зростать почали обози
За рахунок фронту.

І—найвищий час…”

—“Отже зрана
Запорожці рвуть на Проскурів.
Ви—уступом—за лівим крилом,
І я певен, вже в першій турі,
Переведеній бездоганно,
Доконаємо наш пролом.
А пролом—це вже щось. Це вихід
З мишоловки. Деражня й Гречани
Зліквідують ворожий тил.
Удовиченко ударить стиха—
Залізниця і постачання—
І вже гра буде вільних сил.
Як з набоями?”—

—“Решта є ще”.—
“Влийте вишкіл. Тил прикрутіть.
Пам’ятайте—стискаються клещі,
Губить кожна згублена мить”.—

“Я тут питання дозволю”.—
“Прошу”.—
“Наш лівий фланг
Є цілковито заголений”.
—“Як?
А волинці?”
—“На ранок
Будуть вже тут”.

—“Ви поважно?
Що ж це—розвал?…Утома?…
Добре—тепер вже не страшно.
Добре, хоч Вас повідомили

Не сподівавсь переляку…
Отже, виходить—ва-банк:
Так глибоко не підуть Поляки—
Ви загнете свій лівий фланг.

Надпсували мені мій задум:
Я хотів в нашійм стиснутім колі
Урухомити тільки півколо,
А виходить—взірець позаду
У Богдановім “гуляй-полі”…

Що ж—підемо рухомим колом.

Тільки хуткість—наша надія,
Не втопитись у власнім виварі.
Хай історики потім потіють
Про ці “Канни—навиворіт”.

VI. КРЕМ’ЯНЕЦЬ

Директиву розіслано заздалегідь
Ще з Збаражу. Накази пішли додатково.
“Особистий зв’язок”—це одне з верховіть
У мистецтві війни—о, живучеє слово!
Неприємність з Волинською…Спад і заник
Волевої напруги і—“втрачене серце”—
(О, який же він влучний, військовий словник
Без аттицької солі й пікантного перцю).

Генерала “розважного” враз замінив
Більш відважний полковник.
І сталося чудо,
Бо замість ешелонів—біваки і спів,
І ч а с т и н и—замість подорожнього люду.

Повінь паніки, що затопила була
Вулички Крем’янецькі (багато-багато
Вони бачили), ось прогула й перейшла
І заникла.

І ніч урочиста, як свято,
Ніч червнева осяяла всесвіт без меж,
Землю й небо молитвою тиші з’єднала
Аж до ранку.
А ранком—ізнову навала
І війни клекотіття, і хмари пожеж.

VIII. TERTIA VIGILIA

А десь вже готують батальний день
під глухим покривалом ночі.

Самотній патруль іде,
У пітьмі напружує очі
І тягне предовгий дріт
Польового телефону
І тягнеться в ніч безсонну
За ним росяний слід.

Ведуть той дріт до узлісся,
Де влаштується обсерватор,
Де лунатиме стислий наказ,
І у відповідь гратимуть гармати,
Раз-по-раз,
Симфонію, а не пісню.

Скреготатиме крицеве скерцо—
Вогонь! Вогонь!
І гук
Буде стуком судьби у серце,
І всі зрозуміють той стук.

***

БАЛАДА ПРО ВАСИЛЯ ТЮТЮННИКА

Отамане, генерале,— цвинтар, спокій, сон,
Тільки дзвони вечорові грають в унісон,

Тільки місто непривітне між волинських піль
Гомонить про вбогу радість та постійний біль.

Все, як було—шорстка шоса, тополі, шпиталь,
За будинками співає синім вітром даль.

За будинками туркоче знана широчінь,
Що ночами вабить, кличе, незабутню тінь.

І встає, встає з могили, несмертельний прах,
В тім же френчі й шинельчині на крутих плечах.

І прудким широким кроком міряє на схід…
Причаїлась тиша мовчки. Місяць аж поблід.

І в нестерпно білім світлі, в сяйній тишині—
Кам’яне твоє обличчя й очі кам’яні.

II.

Причаїлась тиша. Тільки—що се? Подивись!—
Справа, зліва поспішають постаті якісь:

Шелестять тифозні лахи на худих плечах,
І горить гарячка люта в неживих очах.

Ось—шикуються на марші в чоти й курені—
То наказ дають залізний очі кам’яні.

Отамане, генерале, що се знову? Глянь—
Що се котиться назустріч і дуднить земля,

Лунко, чітко відбиває копитами чвал?
То кіннота наша буйна, мов за валом вал.

Стали. Сотники шикують сотні у полки.
Отаману рапортують жовті кістяки.

Розіславши на колінах мапу лютих Крут,
Він диктує директиви стислі, як салют.
В млі спалахують команди. Іскрометний пруг
Напинає ребра й руки на велику гру.

Тиша. Гостро крають очі стиснуті серця,
Оглядають, протинають серце до кінця.

Все—гаразд. Такі не зрадять, і не продадуть,
Лиш ножами душ проріжуть всеросійську муть.

Ходом руш! І рівний наступ крила розгорта—
Загартованих безсмертям знов веде мета.

Здовж окропленого кров’ю знаного шляху,
Де стрічали чорну осінь і зиму лиху.

ІІІ.

Шепетівка щулить ухо. Жмеринка гуде.
То устав Василь Тютюнник і полки веде.

Стука телеграф: Тютюнник. Плаче телефон:
Йдуть—ідуть. З повік тікає підсовєтський сон.

Далі й далі йде дротами смертоносна вість.
Радієве коливання зимним змістом їсть.

І тремтить, і опадає вся жовтнева ржа,
І в штабах танцює жидом комісарський жах.

Загудів знайомий простір, обудилась ніч,
Тисячма облич воскреслих, міліоном віч.

Весь гуде знайомий простір. В димних вирах вись
Очі вікон в кожній хаті кров’ю налились.

Кожне тіло сухоребре пружить сітка жил,
Налива п’ястук залізом невблаганних сил.

Без вагань. Ти—є, ти—будеш. Встань, бо ти—не раб.
Се тобі лише здавалось, що воно—гора.

Просто в чоло. Межи очі. В той кирпатий ніс—
І болван ось розлетиться на струхнілий хмиз.

Ти повірив, що скінчилось, і що нас нема,
Що пожерли тиф і мука та ще й рідна тьма,—

Ні! Живуть, живуть безсмертні і гримить їх чин,
І живим, що стали мертві, знов несуть мечі.

***
Генерале, генерале,--пестить очі даль.
Вже твоє роздерте серце злютувала сталь.

Синя пляма щезла з грудей, загорівся зір,
Мускулясті кроки знову міряють простір.

Над тобою тяжкотканий плеще-б’ється стяг,
Ніби птах державний крила широко простяг.

Ти—орел старого Риму, вісник вражих згуб.
Він несе в залізних кігтях золотий тризуб.

20.Х.1930

***

СПОГАД

Окоп сливе пустий. Так мало нас зосталось—
Закляклий кулемет і скільки там рушниць.
Чотар лежить в крові. Юркові відірвало
Правицю, а Петро від вчора стогне ниць.

За бруствером мовчить розстріляная тиша.
Зрадливо пахне хлор—то спогад і натяк.
Лиш зрідка десь гукне і, ось, уже задише
І важко вибухне. Й озветься стріл: так-так.

Перервано зв’язок. Та й що ж тут доносити?
Зміняти—нікому. Санітарів чортма.
Контужена рука цигарку крутить. Вітер
Передранковий знявсь, і опадає тьма.

О шостій знов почнуть. Твоя черга на чати.
За старшого—Гудзій. Перелічить живих.
Ну, сотне, веселіш! Глядіть—не підкачати!
Десь запасний замок…Одіб’ємо і цих!

21.ІІ.1935

***

ВОЯКИ

Пам’яті Василя Тютюнника.

Хай нерухомо ми стоїм,
Чекаючи страшного знаку.
Так сотня крізь гарматний дим
Готується зустріть атаку,
Просвердлюючи зором даль
І нашорошуючи ухо,
Аж заговорить люта сталь
І завирує завірюха.

Уста затиснуті—горять.
Заціплені—скрегочуть зуби,
Та в пурпуровім часі згуби
Рука не змучиться карать!

Набряклий м’язень не тремтить:
Так в кулеметі, пружно-звинна,
Чекає на останню мить
Замком затиснена пружина.

8.І.1931

***

ДОБА

І пустиня прийшла. І шукає брат брат,
І гукає з нас кожен в туман, в самоту,
А епоха дзижчить, як бризантна граната,
І прострелює млу, і влучає в мету.

Бомбоносних ескадр впокоряючий клекіт,
Невмолима жага пожадливих ескадр.
І ревуть з-поза гір батареї далекі,
І рокованим дійством бушує Театр.

Наша юність—палка, наша юність—грозова.
Ураганна, гарматна, шрапнельна весна,—
Задудни нам походом і вибухни знову,
Динамітом нещадним пекучо-ясна!

Щоб крізь дим і вогонь, мимо скреготу смерті,
Мов по трупах років, перекрочить добу,
Щоб не зрадило серце, щоб віддих упертий
Ще останнім зусиллям вдихнув боротьбу.

І прийняв її жар, як належну заплату,
Як заслужений дар від воскреслих століть:
Нашу юність палку, нашу юність крилату
Нам ще раз пережити, обернену в мить.

10.ІІІ.1940

***

13 ЛИСТОПАДА 1920 р.

Степ тремтів від залізного зойку війни,
Степ стогнав—гомін лунко котився гонами,—
Воскресали так страшно пророчі сни
І на захід ридали вагони.

Чорний полк—наметом—в останній наступ.
Скавучать навпростець останні набої,
А десь вже глухо стукає заступ,
Десь за межами бою.

Вітер поривом—шмат кулеметної стрічки
Чи луну Запорізької “Слави”—
Й знову—плюскіт глухий історичної річки,—
День щемить—морозно-білявий.

За околицю вийдеш—і видко: бронпотяг
Біля Підволочиська димом дмуха,
Набуха, вибуха, і простору протяг
Лиш далеку луну доносить до вуха.

Клекотить ще, але—догорає, тліє,
Фістулою—останній акорд скорострілу…
Щось тяжке і одвічне на обрії мріє,
Розпростовує чорні крила.

Виростає нестримно, біжить, як калюжа.
Що ж воно? Чи скажених отар череда?
Чи повітря морове? Ні—нищить, брудить і
спаплюжує
Землю мою чергова орда.

Степ підвівся і втілився в древній хаос,
І посунув на нас в гостроверхих татарських
шапках,—

Ось все ближче, все ближче—вже вершники
в балці—ось!
Вже летять перетяти нам шлях.

…Дону синього не пощастило зачерпти.
Руська земле! За шоломянем єси.
І на захід, на захід ридають вагони з хаосу
і смерті,
З апокаліпси піль Твоїх, з пекла Твоєї краси.

***

25 травня 1926 року (на вбивство Симона Петлюри)

Ще мить тому—весна і цвіт,

Чужинний май в співучім сонці.

…І вже щось чорне криє світ,

І де ж ви, друзі, оборонці?

Наївний рух крилатих рук—

Ні, свисту куль не заперечить!

І тіло падає на брук,

І ось тріпочуть груди й плечі,

І очі гасить смертна мла…

Сім хижих куль. Сім стрілів зла.

Зміряли в дух—влучили в тіло:

Знялись над мертвим тілом крила,

І дійсність легко попливла,

Як марний, як минулий вияв,--

Бо за повіками тремтів

Співучий степ, пшеничний спів,

Полтава, прапори і Київ.

***

    Надруковано у книзі: Євген Маланюк. "Невичерпальність. Поезії, статті". Упорядник Леонід Куценко. Київ "Веселка" 2001 р.

    Вступ та коментарі у тексті - Едіт Богацької.

Події в поемі розгортаються в серпні 1939 року в родовому маєтку „Зимне Поділля” славного роду Дарії Віконської, що заходилося в с. Шляхтинці (тепер Тернопільського р-ону). Злою долею війни за Державність поручнику Маланюкові тричі довелося пройти з боями цим краєм, двічі – разом із Василем Тютюнником, який був начальником оперативного відділу штабу військ УНР, згодом начальником штабу, отаманом, командувачем армією. Маланюк був його ад’ютантом. Саме Тютюнникові належить план Зимового походу армії УНР по тилах білополяків і більшовиків. Письменник осмислює трагічний для армії УНР час – листопад 1919 р.

ПОБАЧЕННЯ

Пам’яті Дарії Віконської

Це сталося на Зимному Поділлі

В рік пам’ятний[1].

Прещедрий урожай

Вже звозили, й музúка возовиці

Пливла під споловілою блакиттю,

Аж поки не спадала рання ніч,

Рясна від зір важких та довговіїх.

А тлом стояла тиша, тиша серпня,

Така глибока, майже бездиханна,

Що яблуко, спадаючи, здавалось

Гранатою: ось вибухне неспинно

І знівечить – зруйнує тишину.

1

Той день важкий був, хмурий і нервовий.

Брехало радіо. Зуділи мухи.

Господар все вдивлявсь в непевне небо.

Блідіш була, ніж завше, господиня.

І паніматка в тьмяному салоні

Над клавішами згадувала Брамсом

Віденську молодість...

Гостинний дім

Із тих, що їх вже залишилось мало,

А надто в нашім крáю. Був маєток,

Мовляв, поміщицький, старе гніздо

Старого роду княжого, що завше

Позістававсь в народі – чи не диво?

Ще руського (варязького) коріння,

Був він владичним ще за Ярослава

І, може, власне, десь за Осмомисла

Із Сіверщини перейшов сюди,

Щоб стать при злотокованому столі

Імперії старої спадкоємця

Й, гамуючи боярські коромоли,

Нести тягар історії вперед.

І не було перерв у службі роду,

Бо й геть пізніше бачимо ізнов,

Як рід дає ставнúх та пишновусих

Богданові – дотепних дипломатів,

Мазепі – генералів орлооких,

Післяполтавських ревних діячів,

Для Орлика помічників віддáних,

Що спомагали чúнами і злотом

Відчайний змаг ізгоя.

Час минав

Зеніту. Розпливалась псевдотиша

І псевдодоброб´ут. А попід ними,

За лаштункáми з рококових рож,

Під золотим мереживом пишноти

Зрів динаміт змізкованих ідей,

Щоб незабаром вибухнуть.

І, дійсно, –

Та романтична буря загула.

Наполеон! Як вірилось... Здавалось,

Повстане з пеплу Троя українська

Й повернеться Еней – козак моторний –

До батьківщини будувати Рим.

Та романтична буря прогула

Безнáслідно для краю: оминула.

І от по бунтах, по „весні народів”

(А як вона звабливо обіцяла!) –

Безверхе дев’ятнадцяте століття

Безкрилим супокоєм розпливлось,

І душно-теплярняний пополудень

Тривав ще довго: адже ж

У сутінках переступив в двадцяте.

Останній в роді, як останній дуб

На краю поріділого байраку,

Ще намагавсь у присмерку безчасся

Тримати чоло високо – і тут,

Де господарство грало, як оркестра

Симфонію спізніло-пасторальну,

І там, побіля цісарського бургу,

Веселої дунайської столиці,

Де відблиск Риму тускло догасав...

І так прийшла Велика Косовиця:

Рік Чотирнадцятий –

кінець і початóк.

Гніздо спустіло. Зразу, як осідок

Штабів прерізних, далі – лазаретів,

Що кров’ю й йодоформом віддúхали,

А там, коли з-під рваного мундуру

З’явився голий  з в і л ь н е н и й  монгол, –

Завилась осінь в бόрознах окопів

Спорόжнених, пожежа зжерла пáлац

І тільки сови жúли між руїн.

А власників, сполоханих, як птахів

З розтерзаного бурями гнізда,

Розвіяв подмух владний.

Та лишилась

Житійна іскра в попелі руїн, –

Владáрний дух її роздмухав знов,

І ось почав спроквола оживати

Глибокий корінь. Дужий пень проріс

І в паростку – і Рід і Дім воскресли.

2

Не спалося.

Осінній місяць пряв

Останні чари літа в здичавілім

Старезнім парку. І вікно здавалось

Отвόром у міжзоряні безкраї,

Звідкіль густим потоком ллялось сяйво,

Холодне, міжпланетне, ледь зловісне

З пливкόю прозелéнню глибини.

Не спалося. Дрімота-півдрімота

Творила зовсім нетутешній світ,

Ані земний, ані небесний, – тільки ж

У тім таємнім сяєві півсна

Здавалось все можливим і природним.

...Тож не здригнувся я й не здивувавсь,

Коли з потоку місячного світла,

Як з-під завіси дивної, з’явився

Начальник.

Був він у знайомім френчі[2]

Тьмяно-зеленім (як лежав в труні),

В ботфортах польових, в рейтузах синіх, –

Так добре знаний, простий і ясний,

Сказати б навіть, надто вже він  п р о с т о 

І надто  д і й с н о  виглядав.

І усміх

Крізь світло місячне, отжé – містичне,

Сяв злотом сонячним, живим і денним,

І заливав обличчя дороге,

І прозолоть ряхтіла на мундурі.

Він крок зробив матеріально, важко,

Присів на ліжко і почав...

Немовби

Нас не ділило двадцять літ, труна

На рівненськім кладόвищі, події,

Що наступили потім, довгі роки

Кордонів, мандрів, болю і зусиль.

В цім було щось від нехтування факту

Так адже ж безперечного, як смерть.

Почав він, мов продовжував розмову,

Перервану учора.

„Отже, знов,

Поручнику, на нашу батьківщину

Війне вогонь вже близької війни.

Вона висить у цім безхмарнім небі

Над площиною довгих зжатих нив,

В охлялім сонці, у напрузі тиші,

В одвертих обріях далечини.

Ударить час – і осінь завирує

Гарматним гуком, вихором атак,

Стакатом скорострілів, гострим сиком

Авіабомб, залізним хрипом танків

Та жвавим маршем жόвнірських пісень.

І позолоту прόсторів осінніх

Покриють теплі плями багреця.

Вже двадцять літ минає... Двадцять літ...

Держава. Київ. Наступи і відступ.

Так, ніби вчора це було – не правда ж?

Таж, певно, Вам не раз отак здається,

Що – лиш збудитися – і встануть знов:

Штаб армії, війни гарячий віддих

(О, незабутньо билось серце війська!),

Стрічковий стрекіт апаратів Юза[3],

Урúваний радіозвітів зойк

Та рапорт вартового... І напруга

Баских думок над аркушами мапи,

І схрещення концепцій суперечних,

І рішення, що зроджується трудно

І – тепле ще – тужавіє в наказ.

Або раптова подорож на фронт...

В зарання маршу, в ніч, вагітну боєм, –

Як непорушно в небі сяли зорі

І блідли перед ранком, і світав

Бурхливий день судьби і перемоги.

І та остання подорож – в сніги,

В метелицю, в крутіж глухої скрути

З Гречан[4], без тху, без війська, навпростець,

Повз Пашківці[5], що були  н е з а л е ж н і 

І виразно ворожі, і дурні,

І хитрі сліпотою самозгуби –

О, символе прокляття – Пашківці!

...А потім – Любар[6]. Крапка. Несмертельний[7]

Малоросійський жарт-одноактівка,

Де адже ж були й чарка й ковбаса,

Шельменко, і блудлива молодичка,

І простачок-господар, но і конче

Москаль-чарíвник в тіні лаштунків.

Ще щастя, що вдалось той водевіль

Перерубать шаблюкою Походу

І дати Дев’ятнадцятому Року

Його легенди гідний епілог”.

Він навіть встав і перейшов кімнату

Знайомим кроком стриманого гніву.

„Рік Дев’ятнадцятий! Рік іспиту і кари.

Рік неповторної симфонії судьби,

Де чергувалися в нестримному потоці

Падіння й злети, де гучний тріумф

Був, водночас, безоднею упадку:

Найгірша-бо поразка розгорталась

Найширшим виднокругом перемог!

Прогаяно сліпучу мить побіди.

Прогавлено. А мить така була.

І то не раз... Бігме, немає  д о л ь 

Ласкавих, злих, щасливих чи безщасних, –

Є доля – справедлива і одна”.

Він знову сів.

„Повториться не раз

Листопадόвий посвист завірюхи,

І ожеледь походів, і вітри

Чужин холодних.

Той Великий Льох

Ще вимагає трусів і вулканів,

Щоб обудити викляті скарби.

Аж вибухне в степу ґотичний пломінь,

І кволе серце крицею наллє

Велика віра. Побороти сумнів –

Самé це слово зимне, як гадюка,

Й отруйне, як вона, – зблювати з уст

І викреслити з мови.

Мус і віра.

Мус віри.  Звіра  переможе  Дух.

Велика віра...”

3

Тиша ще дзвеніла –

Вікно точило зеленаве сяйво.

Повіки зліплювалися.

Його

Вже не було. Лише знайомий голос

На струнах прόменів бринів здаля,

Віддáлюючись місячним туманом

І зближуючись в шепіт – ось над вухом –

Найтихша з таємниць:

„Її нема.

Ви розумієте –  н е м а є  смерти.

Коли ж настане визначений час –

Імлистий день, у листопаді, в лютім,

Пручнеться серце, помилившись в ритмі,

І, поки залунає гострий крик

І скляну тишу на скалки розіб’є,

І спізниться вже непотрібний лікар, –

Ви будете далеко.

Там, де літо

Ще все триває пахощами липня

І квітне невечірній день дитинства

Над синім сріблом степової річки,

Лямованої легким злотом верб.

Ви йтимете так, як колись вертались

Із школи десь на свята. Ще здалека

Побачите акації і дім,

Штахети жовті, хвіртку...

І назустріч

Вам вийдуть – Ви вже ясно пізнаєте:

Високий – дід в святочному жупані,

При ньому – бабця в хустці старовинній,

Ще далі – батько в сірому жакеті

І, врешті, разом з братом, – Ваша мати,

Усміхнена й заплакана разом.

Але – то сльози радості по довгій,

Ах, як же довгій і гіркій розлуці”.

VIII.1939 – VIII.1941

[Догори]