Ця публікація з'явилась на моїй сторінці завдяки Теобальду Полуботок-Свіщенко, за що я йому щиро дякую.

Євген Пінак

СВЯТИЙ ВЕЧІР 1920 р (Ковалівка, коло Немирова).

 
Північний, морозний вітер ніс із непривітньоі Московщини сумні вісті. На здесятковану Українську Галицьку Армію, що недавно Збруч річку переходила, йшла з півночі московська навала. Видно, що в трудну годину народилась Воля України, як голосив один з універсалів Центральної Ради.
Частини II Корпусу УГА відійшли з околиць Немирів-Тульчин-Брацлав дальше на полудневий схід. В околицях Балти на херсонських степах мали набрати нових сил, щоби мати змогу обороняти Україну.
Та не всі могли відійти. Одні остали навіки на кладовищах — а другі, звалені з ніг тифом, боролись зі смертю на камяних долівках в лічницях, в селянських хатах на клаптеві соломи... Без слави Тернопілів — гинули невідомі лицарі... Тим, яким доля судила перемогти люту смерть, то одні тінями мандрували сніжними степами, щоби приєднатися до своїх частин, а другі оставали на місцях у селян. Приймали їх мов рідних.
Наближалось Різдво Христове. Думки кожного летіли білими сніжинками під рідні стріхи... Виринали перед очима минулі свята... Там під Львовом... Скільки радощів, підйому — та скільки німого болю, кривавих сліз прийшлось перенести за цей один рік... А на вустріч — непевне, таємне, невідоме...
На подільських степах, де колись славний Богун козацьку славу розносив — мережане лісами село Ковалівка. А і ньому кілька десятків наших стрільців.   
Сходились. З крісамн на плечах наче на збірку. Приходили витати Тебе, Христе, не пастирі — а воїни. Хоч биті долею та пошестями, але з гордими чолами, з ясними очима...
Здоровилась, дружньо руки стискали. Простора хата заповнювалась. З поблизького місточка приїхало кількох старшин. Запросили їх стрільці та місцеві селяни. Зжились, зрослись у цьому лихолітті рідними братами.
На столах біліли мережані скатерті. На долівці солома, у куті дідух. На покутті ікона Діви Марії. Материними руками стрілецькі голови пестила — зболілі душі коїла.
— Славні товариші, брати мої! Випрямились постаті, лиця крицею стали.
Ось тут, серед розлогих степів України, з крісамн в руках, стрічаємо Різдво Христове, Цілі покоління, від соток літ, ждали на це. І нам судила доля, діждати отсеі радісної, вимріяної хвилі. Різдво на волі! Хоч далеко від своєї рідні — аж у своїй батьківщині. Вона кровю стікає, на неї грізна навала йде. У нас кріси в руках. Не випустимо їх у цю важку добу. Хай в, Різдвом Христа відродиться в нас тверда віра, що переможемо.
Сотник скінчив. Підходив до кожного стрільця та ділився з ним хлібом і медом. А як скінчив, засіли кругом столів. Укладали різдвяні страви. Тут/і там падали слова. Зразу мов стріли стеж. Уривано, поодиноко. А далі йшли пережиті події. Львів, Бережани, Чортків, Житомір.
Стрілецьку вечеру перервали звуки коляди. Зпід вікон нашої хати неслась по білих килимах безкрайого степу, в наші душі западала. Ми повставали та колядували разом. Утихли звуки «Бог предвічний», а в нашу хату увійшли колядники. Хлопці та дівчата обдаровували нас, чим могли. Яблока, мід, колачі.— це все були дарунки колядників для стрільців.
Їх попросили до вечері, а колядники були раді та горді, що стрілецьке товариство їх гостить.
Тікали чорні думки, а росла віра, що ми одна сімя, що ворог нам не страшний. Напливали щораз то нові колядники, а всі з дарунками. Наша хата стала для села тим Вифлеємом, де всі хотіли різдвяною піснею стрічати Христа. Бо тут святкували не пастирі, а воїни.
Довго поза північ неслись з нашої хати звуки коляд та стрілецьких пісень. Хлопці та дівчата, а то й старші господарі запрошували стрільців на свята. Просили щиро, з душі. Знали, що стрільці це ті, які на своїх крісах несуть волю Україні.
Пройшли літа, а ти, різдвяна ковалівська ноче, остала незабутня. Яснієш нам Внфлиємською зорею, не даєш забути про святі жертви, ясні очі, горді чола... Вітали бо Христа не пастирі, а воїни...