Ця публікація з'явилась на моїй сторінці завдяки Теобальду Полуботок-Свіщенко, за що я йому щиро дякую.

Євген Пінак

НІЧНИЙ НАПАД НА СИНЕВІДСЬКО. З перших стрілецьких боїв у Карпатах.
«ДІЛО» (Львів). - 29 січня 1916 р.

Стрілецьким вістун Василь Баран, селянин з Чернихова (пов. Тернопіль),
середнього росту, кремезний, з темно-русявим волосєм на голові,
ранами на лици та без правого ока, — оповідає мені про подію.
Оповіданє його тут передаю.— Андрій Бабюк.
 

Була середа 28 жовтня 1914 року. День був погідний і теплий. Ми розложили ся табором на площи коло села Дубини, недалеко Сколього. Було нас чотири сотні,— Барана, Букшованого, Дудинського і Коссака Івана. Також був в нами тоді ще курінний атаман Гриць Коссак. Я стрінув ся з товаришами з мойого села і зачав росповідати про пережиті вже воєнні пригоди. Проче товариство порозкладало собі огні і гріло ся. Гармати ревіли безнастанно, а їх стрільна перелітали з свистом понад нашими ровами й летіли в ворожий табор. Незадовго сховало ся сонце за гори і землю зачав вкривати вечірний сумерк. З заходу насували ся чорні, густі хмари. Отаман звелів погасити великі огнї, а порозкладати на їх місце малі, щоби ворог не запримітив нас. Все стихло. Стихли гармати, затих гомін і крики.  Мертва тишина за лягла цілу долину, лише Опір шептав свою сумну думу. Була година десята.  Товариші поскладали хлібники під голови і дрімали. Огонь вже погасав. Я лежав на колінах свойого товариша Лалака й також дрімав. Нараз проніс ся по всіх сотнях приказ: „Збірка сейчас!" Мигом уставили ся сотнї в чотирокутник. На середину вийшов курінний атаман і звістив нам, що на приказ висших властий мають зробити Стрільцї напад на Синевідско й тим способом вигнати Москалів з села.
«Робота трудна і небезпечна, — говорив отаман — та треба стояти як мур, бути на все готовим. Не хочу брати вас примусово, лише хто хоче, нехай зголосить добровільно до сего діла. Коли ж ніхто не зголосить ся, буду примушений брати по черзі з сотень...» Замовк отаман, похилив голову на груди і ждав відповіди. Хвилю була мовчанка, а відтак зачали виступати з рядів Стрільці і записувати ся. Я записав ся також. Коли вже не зголошував ся ніхто, сказав до нас отаман:
«Ідіть! Котрий ляже з вас, то знайге, що віддав житє на славу України, а котрий поверне, буде нагороджений срібною медалю!"
По вечері приказали всім зголошеним ставати в ряди. Нас поділили на відділи. Відділ, де находив ся я, був під проводом четаря Струхманчука. З заложеними багнетами на крісах розійшли ся відділи, кожний в свою дорогу. Наш відділ завернув з гостинця на право і долиною Опору посував ся тихо, без найменшого шелесту все вперед. Ніч була така темна, що на крок не видно нічого. Вітер сердито завівав та бив дощем в очи. Нараз десь далеко від нас почули ми крик російського вартового: „Пастой" – і в тій хвилі заторохкотів машиновий кріс, а кулі засвистали понад нашими головами. То якийсь инший віддїл стрінув ся з ворогами. Ми зараз розбігли ся в розстрільну і полягали на землю. За хвильку прояснило ся небо й недалеко зачорніли ся перші хати Синевідска.
— Стій! — рознїс ся острий, але тихий приказ четаря. — Окружити першу хату!
За хвилю виконано приказ. Двох стрільців стояло на містку коло дороги, я стояв коло перелазу, від котрого вела стежка до дальших хат, а трох стрільців з четарем зачали будити господаря. Від перестрашеного господаря довідали ся ми, що Москалі кватирують аж за зелїзничим шляхом. Четар вибрав пятьох стрільців і під проводом вістуна Грималюка вислав як передню стежу вперед, прочих 35 людий з четарем вступило до тартаку, щоби провірити, чи в нїм нема ворогів. Я був призначений на стежу. Щасливо, без жадних перешкод перейшли ми зелїзничий шлях і зближили ся до першої хати. В хаті світило ся, а на дворі перед нею вела ся тиха розмова. В тій хвилі позаду нас дали ся чути тихі кроки. Ми всі звернули ся в ту сторону, а наш провідник крикнув:
— Стій! Хто йде?
Хвиля мовчанки... Тишина була така, що кождий чув, як серце в грудях било ся. Нараз з гуртка незнаних людий, закричав хтось :
— Кидай оружє!
Тепер пізнали ми, що се Москалі, тому замість відповіди сипнули ми сальвою на них. Між нами і ними зачала ся запекла стрілянина. Вистріли греміли безперестанно, а огонь з крісів освічував вулицю. По кількох вистрілах почув я, що щось страшно впекло мене в праву ногу і рівночасно стерпла ліва рука. Нараз роздав ся сильний гук, так, наче би мені хтось вистрілив коло уха і я перестав дивити ся правим оком. Більше не глянув я ним на світ Божий вже ніколи. Безпритоминй повалив ся на землю... Зимний дощ освіжив мене, одначе встати я не міг, тому лежав неповорушно. В тім почув я кроки, що зближали ся до мене, Я задержав в собі віддих й лежав як мертвий. До мене приступило кількох людий, взяли кріс і хвильку надслухували наді мною. Потім один з них копнув мене ногою так сильно, що я опять зімлів. То були Москалі.
За хвилю пробудив ся я, але вже було тихо, лише дощ шумів і вода хлюпала по калюжах. Я зібрав всі свої сили, з тяжким трудом підвів ся й спер ся на пліт, зовсім сліпий. Надармо протирав очи, надармо силував ся отворити їх. Темний і обезсилений посував ся я здовж плота, незнаючи сам куди. Незадовго зійшов в долину, та тут опустили мене сили і я з розпукою в серци упав на мураву, очікуючи помочи, або... смерти. Нараз почув я недалеко скорі кроки. По мові пізнав, що то наші. Підвів голову і ледви чутно крикнув:
— Товариші, возьміть мене, бо я ранений?
Зараз прибігло до мене двох товаришів, взяли мене на руки та занесли до найблизшої хати. Тут віддали мене господини, а самі скоро відійшли. Нічний напад не вдав ся, бо Москалі були приготовані на те, тому всї відділи були примушені опускати село.
Господиня дрожачою рукою обмила мені рани, а господар з сином позавивали їх чистими платками, перебрали в своє білє, запровадили в другу хату, де положили мене на постіль і накрили своїми плахтами. З умученя заснув я твердим сном. Рано пробудили мене гарматні стріли. Я не міг довго пригадати собі, де знаходжу ся, але біль чотирох ран пригадав мені все. Куля вибила менї око, друга перелетіла через уста й вибила чотири зуби, третя вцілила в ліву руку, четверта в праву ногу.
Незадовго внесла господиня теплого молока й зачала мене годувати. Менї мимоволі покотили ся сльози з одного ока по напухлім лици, бо я нагадав собі рідну матір, далеко під кнутом клятих ворогів. Господиня, побачивши, що я плачу, заплакала й собі... В протягу години випив я горнятко молока, хотяй більше було під мною, бо я пив лише те, що міг захопити язиком.
В полуднє прийшов до мене товариш Козлинський та потішав мене як міг і передав від четаря Струхманчука 5 корон на прожиток. Так пролежав я чотири дні в великім болю та трівозї, майже всїми опущений. Господарі повтікали були з хати і лише ночами закрадали ся та годували мене. Москалі були дуже близько. Думав я, що вже ніколи не вийду з тої матні, й здавало ся менї, що ось-ось прийде смерть та урве нитку мойого житя, або прийдуть вороги й возьмуть з собою... Я волїв був вмерти, як попасти ся в їх руки.
Та Господь хотїв инакше. Дня 2. падолиста, скоро світ, перелетіла селом козацька стежа і стало знов тихо. Аж коло полудня заскрипів в дверех ключ і в хаті стануло двох австрійських санїтетів. Були се Ромуни. Один розумів по нашому. На їх питаня відповідав я потакуванєм, бо говорити не міг. Вони перевязали мої рани, положили на ноші і хотіли відходити. Тоді приступив до мене господар і господиня, подали менї руки, а я мовчки подякував їм за опіку, й санїтети понесли мене до своїх возів за селом. Незадовго відвезли мене до Сколього, а відти залізницею поїхав я до столиці Угорщини...