Микола Чмир (Київ)

Сірожупанна дивізія: до питання про знаки розрізнення

Надруковано: Знак. – 2020. – Ч. 81. – С. 8–11.

          Крім дивізій синьожупанників, існувало ще одне з’єднання, сформоване з полонених українців. Йдеться про “Сірожупанну” або “Сіру” дивізію, створену австрійцями. В подальшому вона брала активну участь у визвольній боротьбі й завершила свій бойовий шлях у таборах інтернованих на території Польщі. Історію з’єднання висвітлюють численні статті мемуарного характеру[1]. З-поміж них на особливу увагу заслуговують публікації М. Бутовича, який тривалий час обіймав посаду старшого значкового (тобто ад’ютанта) штабу дивізії[2]. Однострій та знаки розрізнення сірожупанників ставали об’єктом інтересу дослідників починаючи з перших праць міжвоєнного періоду[3]. Після відновлення незалежності України про Сіру дивізію неодмінно згадували в контексті розвитку форми одягу та знаків розрізнення збройних сил українських державних утворень 1917–1920 рр.[4] На жаль, жодне дослідження не містить посилань на конкретні накази. Через це існують розбіжності у даних, часом – суттєві. Нині ж вдалося виявити ряд наказів по дивізії, а також протоколи засідань українських органів у таборах.

Варто відмітити, що у складі збройних сил Австро-Угорщини вже існувала українська національна частина – Український Легіон, більше відомий як Легіон Українських Січових Стрільців (УСС). Щоправда, комплектувалася вона підданими двоєдиної монархії. Створення частин з військовополонених було б неможливим без Союзу Визволення України (СВУ). За згодою австро-угорського військового командування полонених українців зосередили в окремому таборі у м.Фрайштадт. Це дало можливість СВУ розгорнути національно-культурну працю[5]. З цією метою у Фрайштадті утворюються різноманітні українські товариства та спілки[6]. Їхню роботу координувала й контролювала Головна Українська Рада, установче засідання якої відбулося 4 лютого 1917 р.^[7] А 14 липня 1917 р. відбулися установчі збори спортивного товариства “Січ” імені гетьмана Петра Дорошенка. Його члени згодом взяли активну участь в організації дивізії[8]. Також існували українські гуртки в таборах для полонених офіцерів. Найбільш діяльним був гурток у Йозефштадті[9].

          Як і у випадку з Синьожупанною дивізією, можливість для створення військової частини з полонених з’явилася після підписання мирного договору між Українською Народною Республікою та країнами Четверного союзу 27 січня (9 лютого) 1918 р. Для цього у Фрайштадті постала Бойова Управа. До неї увійшли М. Славінський (голова), М. Лозовик, Д. Піддубний, В. Єфремів та М. Янчій. На засіданні 11 лютого 1918 р. голова управи озвучив мету: організувати полк під історичною назвою “іменї Гетьмана Петр. Дорошенка”. Під час засідання постало питання про відмітні знаки для осіб, які запишуться до частини. Стрічки національних кольорів для цього було недостатньо, оскільки її вже носило багато осіб. Тож Д. Піддубний запропонував “нашивати жовто блакітну стрічку кожному записавшому ся членові ниби питлиць і дає інформатор. щой прийнято”^[10]. У протоколі було зроблено відповідний малюнок (мал. 1). На думку М. Янчія, стрічку потрібно видавати кожному членові, хто записався. В. Єфремів подав ідею створити ще й окрему відзнаку для старшин. Носіння національних стрічок у вигляді петлиць на комірі підтверджують світлини[11].

          У справі організації української військової частини визначну роль відігравали капітан австро-угорського Генерального штабу П. Кватерник та сотник УСС І. Коссак. Як згадував М. Бутович, капітан Кватерник “опрацьовував деталі будучої орґанізації українських військових формацій на ширшу скалю. Було призначено окрему комісію (мішана – австро-угорсько-українська) для уложення статуту, військової термінольоґії, уніформи і т.д.”[12]

Судячи з документів, ситуація із формуванням полку невдовзі набула ознак конфлікту. До майбутньої частини потрапили особи, яких не записувала Бойова Управа. Відтак не було впевненості, що вони належно виконають свій обов’язок. Про це йшлося на засіданні Головної Української Ради 19 лютого 1918 р. Під час обговорення М. Славінський запропонував змінити назву полку, який незабаром має виїхати з табору в Україну, “щоб ни заплямувать славного імени Дорошенка”. Пропозиція дістала підтримку й після обміну думками рада ухвалила нову назву: “1-й курінь оборони рідного краю”^[13]. Курінь виїхав з табору 1 березня 1918 р. Формування другого куреня ускладнювало те, що кращі люди були задіяні на сільських роботах або на таборових підприємствах. Перших не хотіло відпускати міністерство, оскільки був час сівби, других – командування табору. З офіцерським складом також були проблеми: до Фрайштадта надсилали не тих осіб, які були бажані. Нарешті, справі перешкоджали тертя Бойової Управи з Кватерником і Коссаком. Між тим, початковий задум змінився: тепер вже йшлося не про полк, а про дивізію^[14].

Зберігся протокол № 4 засідання Бойової Управи, скликаного з приводу приїзду сотника Коссака, який поінформував про хід формування з’єднання. Серед іншого він зазначив: “Степенів офіцерс[ьких] не має. Виборного принціпу не має”^[15]. Отож, організатори дивізії мусили враховувати скасування рангів українським військовим керівництвом. Згідно Статуту Української Народної Армії (УНА), затвердженому 17 (30) грудня 1917 р. Генеральним секретарем військових справ С. Петлюрою, кожен громадянин в лавах армії УНР мав назву “козак”. Скасовувалось “звання офіцера”, службове становище козака визначали доручені йому обов’язки^[16]. Щодо однострою І. Коссак повідомив таке: “Полтавська чимерка, не викинчена. Для цього працює 7 фабрик. До кінця місяця буде все виготовлено і доставлено”^[17]. Привертає увагу використання терміну “чимерка” (тобто чумарка) замість “жупан”. Очевидно, подібно до синьожупанників, подальше використання слова “жупан” в неофіційній назві дивізії можна пояснити міркуваннями милозвучності^[18].

Наказ по 1-й стрілецько-козацькій дивізії Української Народної Республіки № 1 було видано 11 березня 1918 р. Ним визначався район формування з’єднання (Володимир-Волинський), оголошувалися призначення на посади, тимчасовий штат полку тощо. Так, тимчасовим дивізійним отаманом став підполковник Перлик, начальником штабу – капітан Кватерник. Судячи з наказу, до складу дивізії спочатку входив один полк, що ділився на три курені. Курінь складався з чотирьох сотень по 120 козаків, сотня – з чотирьох чет. При полку формувалася кулеметна команда (85 козаків)^[19]. В наказі по дивізії від 12 березня 1918 р. № 2 оголошувалося, що з’єднання має назву “1 стрілецько-козацька дівізія”, а 1-й полк – “1^й стрілецько-козацький полк”^[20].

Як зазначалося вище, рангів українські військовики не мали. Замість них існували назви за посадами старшини, які регламентував наказ по дивізії від 11 березня 1918 р. № 1. Старшина поділялася на рядову і отаманну (фактично, офіцерський склад)^[21]. Та вже наступного дня, наказом № 2 встановлювалася нова номенклатура назв за посадами отаманної старшини, а відповідний параграф наказу № 1 скасовувався^[22]. Проте це ще був не кінець, адже 13 березня 1918 р. було видано т.зв. “Додаток до наказу по дивізії”, за яким перелік назв посад набув остаточного вигляду: роєвий, четовий, бунчужний, четарь, півсотенний, сотенний, курінний, осавул, отаман полку, отаман бриґади, отаман дивізії, отаман корпуса і т.п. Зазначалося, що назву “отаманна старшина” має старшина від четаря і вище^[23]. Згідно із наказом по дивізії від 13 березня 1918 р. № 3 всій козацькій старшині під час служби при зверненні до рядового козака належало “вживати почесно слово “козак”, а не що иньше”^[24]. Згадані назви посад доречно порівняти з тими, які передбачав Статут УНА. Крім суто редакційних розбіжностей (“роєвий” замість “ройовий”, “осавул” замість “осаул” тощо), неважко помітити більш глибокі відмінності. По-перше, це наявність посади “четарь” (в значенні “взводний офіцер”), якої немає в Статуті. Без сумніву, вона з’явилася під впливом досвіду УСС. Відтак статутну назву “чотар” змінили на “четовий” (в значенні “взводний”), щоб уникнути плутанини. По-друге, замість назви “сотник” вирішили вживати назву “сотенний”, а замість “полковник” – “отаман полку”. Мабуть, в такий спосіб підкреслювалось, що йдеться саме про посади, а не ранги. Адже, наприклад, слово “полковник” могло означати як посаду, так і ранг. По-третє, категорії “отаманна старшина” Статут УНА не передбачав. Зате вона існувала в Синьожупанній дивізії^[25].

Якщо говорити про знаки розрізнення посад то, на жаль, наказ про їхнє встановлення серед виявлених документів відсутній. В будь-якому разі, з наявної літератури та світлин відомо, що розміщувалися вони на комірі. Система розрізнення наслідувала австро-угорську, лише замість зірок військовики від роєвого до отамана полку мали зображення колосків. За М. Бутовичем, такі колоски, залежно від категорії, були срібні або золоті[26].

Можна з упевненістю стверджувати, що роєвий, четовий та бунчужний носили від 1 до 3 срібних (білих) колосків. М. Битинський додавав, що на комірі бунчужного був ще й жовтий галун[27]. Важко однозначно сказати, чи ці відомості вірні. Описуючи приїзд з Володимира-Волинського до Фрайштадта 29 березня 1918 р. М. Славінського – вже як бунчужного 2-ї сотні дивізії – П. Дубрівний згадував: “Одяг на ньому – сірого кольору. Коротенька чумарочка полтавського крою, на комірі – три колоски пшениці, вигаптовані білими нитками на зеленому сукні, козацька сива шапка”[28]. Як бачимо, про жовтий галун ані слова. Зате відомо, що заступника отаманної старшини відрізняла від звичайного бунчужного жовта смужка з синьою прошивкою посередині, розміщена на рукаві. Таку ж смужку мали “добровільці” (цей термін використовували замість російського “вольноопределяющийся”)^[29]. Описану вище відзнаку регламентував не наказ, а документ під назвою “Границї функцій і посад рядової старшини”. Він не має дати, а лише номер: ОП. № 159. В цьому випадку також перейняли австро-угорський досвід. Відомо, що у збройних силах Австро-Угорщини особи, що відповідали російським “вольноопределяющимся”, носили на обох рукавах галун із жовтого шовку з чорною (спільна армія й австрійський ландвер) або червоною (угорський гонвед) смужкою^[30].   

Четарь, півсотенний та сотенний мали від 1 до 3 золотих колосків. У курінного, осавула й отамана полку 1–3 золоті колоски розміщувалися на тлі широкого срібного галуна. Наказом дивізії від 20 червня 1918 р. ч. 71 “в додаток до бувшого роспорядження” оголошувалося, що старшини, які в російській армії мали ранг капітана й прослужили 16 років в офіцерських рангах, мають право носити “1 колосок на срібній підлозі”^[31].

Що ж до знаків розрізнення трьох вищих посад, то тут ясності немає. Найбільш вірогідними видаються дані М. Бутовича, за якими їх позначали 1–3 золоті булави на тлі срібного галуна[32].

Порівняно з синьожупанниками, сірожупанники мали значно більшу кількість різноманітних відзнак. Очевидно, цьому сприяла діяльність капітана П. Кватерника. “Не забув Кватерник навіть про відзнаки за стрільбу” – писав згодом М. Бутович[33].

Так, наказом по дивізії від 21 квітня 1918 р. ч. 24 отаманній старшині й козакам, “які бороли ся в складї бувшої російської армії не тілько за російську імперію, алеж одночасно і за свою тепер відродженну вітчину – Україну в усїх попереднїх війнах”, дозволялося носити ордени й відзнаки “за бойові тільки подвиги”^[34]. Цим же наказом їм надавалося право носити знаки за поранення у вигляді “пасків” (тобто смужок). Для отаманної старшини смужки мали бути золоті або срібні, залежно від металевого прибору, який був присвоєний їм у російській армії. Довжина смужки становила 2 вершки, ширина – 1/4 вершка (вершок – 4,4 см). Козакам належали смужки такої ж довжини, але з сукна “по кольору номерів полків, в яких служили”. В обох випадках смужки належало нашивати горизонтально на лівому рукаві, на два пальця вище обшлага. Кількість смужок мала відповідати кількості поранень, відстань між ними становити 1/4 вершка. Ця система зберігала традиції, однак, очевидно, потребувала значних витрат. Тому наказом по дивізії від 7 травня 1918 р. ч. 32 старшині й козакам приписувалося носити однакові знаки поранень: смужки з червоного сукна 1 вершок завдовжки й 1/4 вершка завширшки^[35]. Зауважимо що, судячи зі світлин, в дійсності могли носитися і нашивки зі срібного галуна[36].  

У літературі згадуються також спеціальні нашивки за родами зброї. Як свідчить М. Бутович, вони пришивалися на лівому рукаві й мали такий вигляд: “кінська голова для кіннотчика, колесо для валковика, кулемет для кулеметчика і т.д.”[37]. М. Битинський, працюючи над “Альбомом уніформ української армії та фльоти за доби Визвольної боротьби 1917–1921 рр.” (Прага, 1937), зробив малюнки шести нашивок. З них три збігаються з описаними М. Бутовичем, а ще три являють собою схрещені гарматні стволи (артилерія), кирку й лопату (саперний курінь) та хрест (санітарна частина). Всі нашивки зелені крім хреста, який червоний (мал. 2)[38].

В. Карпов зазначає (на жаль, не наводячи посилань), що знаки за родом військ нашивали на лівому рукаві вище ліктя. За його даними вони були такі: “кулеметники – два схрещені кулемети на темно-зеленій тканині; артилеристи – дві схрещені гармати, а під ними бомба; вояки технічного куреня – молот і обценьки”[39]. Натомість Я. Тинченко поставив ці дані під сумнів, оскільки на відомих світлинах сірожупанників такого роду нарукавних знаків немає[40]. То чи були в дивізії нашивки за родами зброї? Документи свідчать: були. Згідно з наказом дивізії від 30 червня 1918 р. ч. 80 полкам і відділам належало одержати від австро-угорського лейтенанта Ребгана “нарукавні відзнаки, котрі нашивати (находящімся на відповідних посадах і в відповідн. родах зброі) по середині верхньої половини лівого рукава”^[41]. Наказом дивізії від 2 липня 1918 р. ч. 81 додатково оголошувалося, що видача “відзнак (фаховців і полкових)” відбудеться 3 липня. Кожний полк мав одержати відповідну кількість відзнак “після харчового стану”. Пришивати їх належало ниткою того ж кольору, що й відзнаки^[42]. Наказу, який подавав би докладний опис нашивок, наразі не виявлено. Так чи інакше, вони позначали радше військові спеціальності, ніж роди зброї. Оскільки нашивки мала носити порівняно невелика кількість військовиків, відсутність їх на світлинах не дивує.

У згаданому вище наказі дивізії ч. 81 говорилося також про “відзнаки полків”. Кожен полк мав одержати по 115 штук відзнак, “котрі нашити на шапки”. Одночасно в полки передбачалося видати, в доповнення до числа 115, відповідну кількість шапок^[43]. Зовнішній вигляд нашивок за полками залишається невідомим. За М. Битинським вони являли собою цифри, розміщені на шлику[44].  

Таким чином, документи, що вводяться у науковий обіг, здатні дещо поглибити знання щодо знаків розрізнення сірожупанників. Значний інтерес становлять національні стрічки у вигляді петлиць для осіб, які виявили бажання записатися до майбутньої частини. Можна стверджувати, що для військовиків Сірої дивізії створили продуману систему знаків розрізнення, значно більш розвинену, ніж в синьожупанників. Очевидно, це заслуга капітана П. Кватерника. Крім знаків розрізнення посад на комірі, існували нашивки за поранення, за окремими спеціальностями (на рукав) та за полками (на шапку). У той же час внаслідок неповного комплекту наказів виникають нові запитання. Йдеться, зокрема, про зовнішній вигляд окремих знаків розрізнення. Сподіваємось, подальші дослідження дозволять знайти відповіді.