Держава без армії

Олександр КУЧЕРУК, директор бібліотеки ім. О. Ольжича

надруковано в газеті "Урядовий кур'єр" 2005.02.01

Доля Другої світової війни вирішувалася і в Україні. Якісь сподівання на можливість відновлення самостійної української держави в тій чи іншій формі, що виникли були в національно орієнтованих колах на початку війни, швидко розвіялися. Німецький окупаційний режим аж ніяк не сприяв "любові" до нового окупанта.

Для привернення на свій бік українців німці обмежилися лише деякими заходами, переважно на місцевому рівні. Найголоснішою справою стало формування навесні 1943 р. української добровільної дивізії "Галичина" в складі військ СС. З розрізнених "східних" батальйонів утворено Українське визвольне військо (УВВ). Щоб якось приглушити незадоволення населення, передусім примусовим вивезенням людей на роботи до Німеччини, обіцяно розформування колгоспів, що під німецькою окупацією існували під назвою громгоспів - громадських господарств. Найперш оголошено про початок передачі землі у приватну власність.

Тим часом Сталін розгорнув велику пропагандистську кампанію. Стосовно України стали вживати означення "національна суверенна українська держава у формі Української РСР". Восени 1943 р. замінено "географічні" назви фронтів на 1-й, 2-й, 3-й, 4-й Українські. Тоді ж засновано державну нагороду - орден Богдана Хмельницького трьох ступенів. До речі, це єдиний радянський орден, напис на знаку якого зроблено не російською мовою (у даному разі - українською). В умовах певного послаблення партійного тиску з'явилися літературні твори й історичні праці з українськими патріотичними мотивами. Зокрема В. Сосюра 1944 року опублікував вірш "Любіть Україну", пізніше відзначений, разом з іншими його творами, Сталінською премією.

У той же час між урядами країн антигітлерівської коаліції активізувалися контакти й переговори у справі повоєнного устрою, зокрема розпочалися попередні заходи щодо утворення Організації Об'єднаних Націй. На переговорах, до речі, вирішувалося, які країни зможуть стати країнами-засновницями і країнами-учасницями OOН. Спроби Сталіна внести до списку майбутніх членів OOН усі союзні республіки не вдалися, він домігся визнання в такій ролі - поряд з СРСР - лише Української і Білоруської РСР. Для надання союзним республікам ознак державності було вирішено внести деякі зміни й доповнення до їхніх конституцій і Конституції СРСР. Уже в січні 1944 р. пленум ЦК ВКП(б) розглянув питання про розширення прав союзних республік у галузі оборони і зовнішніх зносин. Потім рішенням сесії Верховної Ради СРСР внесено зміни до Конституції СРСР, згідно з якими загальносоюзні наркомати оборони й закордонних справ перетворено на союзно-республіканські. Рада ухвалила указ про створення Народного комісаріату закордонних справ УРСР. Цей наркомат очолив письменник О. Корнійчук. Щоправда, М. Хрущов уже 13 липня того ж року замінив його на старого більшовика Д. Мануїльського.

Указом президії Верховної Ради УРСР від 11 березня 1944 р. народним комісаром оборони УРСР призначено члена ЦК КП(б) У, депутата Верховної Ради СРСР генерал-лейтенанта Василя Герасименка. Указ про це, так би мовити, легалізував рішення, прийняте напередодні Ставкою верховного головнокомандування і Державним комітетом оборони (обидва органи очолював Й. Сталін). Зауважимо, що в інших союзних республіках наркомів оборони, на відміну від наркомів закордонних справ, призначено не було.

Народився Василь Герасименко 11 квітня 1900 р. на Черкащині, в селі Велика Бурімка (нині Чорнобаївського району) в сім'ї наймички і незаможного господаря. В дев'ятирічному віці він разом з матір'ю переїхав до родичів на Кубань, у станицю Березанську. Там 1912 року закінчив сільську школу, потім двокласне міське училище в Катеринодарі. Події революційних років зрештою привели його до Червоної армії. Вищу військову освіту здобував у Військовій академії імені М. Фрунзе в Москві, яку закінчив 1931 року. В цей час він одружується з Євгенією Красковською.

Неабиякі здібності сприяли йому в досить швидкому службовому просуванні. У 1938 р. він стає заступником командувача, а через кілька місяців - у званні генерал-майора -командувачем Київського військового округу. 1940 року йому надано звання генерал-лейтенанта й призначено командувати Приволзьким військовим округом. Потім недовго (липень-жовтень 1941 р.) очолює 21-у армію Центрального фронту, далі його переводять на посаду командувача Сталінградського військового округу. Протягом січня 1942 - листопада 1943 р. В. Герасименко командує 28-ю армією (на цей час припадають найпотужніші спроби німців просунутися від Волги до Кавказу). Брав участь у визволенні Сходу України.

У січні 1944 р. командарма призначають командувачем відновленого Харківського військового округу, а 10 березня - Київського військового округу і одночасно наркомом оборони УРСР. Дослідники припускають, що своїм призначенням В. Герасименко певною мірою зобов'язаний М. Хрущову, з яким був добре знайомий ще з довоєнних часів. Новопризначений нарком одразу ж узявся розробляти структури наркомату, штатний розпис тощо. Передбачалося створення Генерального штабу Червоної армії УРСР, політичного управління, а також контррозвідки. Рада Народних Комісарів УРСР уже в березні затвердила поданий наркомом проект структури наркомату. Проте справа далеко не пішла. В Україні тоді було чотири військові округи, які, згідно з розробленим у Москві положенням про республіканські наркомати оборони, опинилися в подвійному підпорядкуванні, причому більшість повноважень центр залишив за собою, а республіканський наркомат мав виконувати другорядні функції.

Такий стан, звичайно, не задовольняв ні наркома В. Герасименка, ні М. Хрущова. Вони підготували власний проект положення про український наркомат оборони, яким передбачалося, що наркомові оборони УРСР підпорядковуються всі війська й місцеві органи військового управління на території УРСР, за винятком військ діючої армії і резерву Ставки верховного головнокомандування. Нарком повинен був керувати всією діяльністю військ округів, до його компетенції мало належати створення республіканських військових формувань тощо.

Однак реально В. Герасименко керував лише військами Київського військового округу, хоч республіканські й місцеві органи влади весь час зверталися до наркома й наркомату в різноманітних справах, які потребували вирішення по всій України. Нарком, не маючи влади над іншими військовими округами, навесні 1945 р. вчергове листовно звертається до Сталіна й просить урешті прийняти рішення про статус і права Наркомату оборони УРСР. До цього спонукав і досить скрутний фінансовий стан наркомату - він не мав власного бюджету й фінансувався з Москви на розсуд військових чиновників центру.

Зрозуміло, зараховувати В. Герасименка до українських самостійників було б перебільшенням, проте говорити про патріотизм його як українця є всі підстави. В анкетах він зазначав, що володіє українською мовою, не була вона чужою і в його родині. Розповідають, що генерал полюбляв театр, літературу, в нього вдома гостювали українські актори, письменники. Доки була змога, на службі він користувався українською мовою. Через його українство траплялися непорозуміння з російськими генералами, особливо неприязно ставився до В. Герасименка маршал Конєв.

13 листопада 1945 р. рішенням Сталіна, як Верховного головнокомандувача Збройних Сил СРСР, генерал-лейтенанта В. Герасименка звільнено з посади наркома оборони УРСР та командувача Київського військового округу й переведено до Риги на посаду заступника командувача округу - спочатку зі стройової частини, потім з військово-навчальних закладів. Новопризначений командувач Київського військового округу генерал-полковник А. Гречко не став наркомом оборони УРСР, посада залишалася вакантною.

Зняття з посади наркома оборони УРСР В. Герасименка означало фактичну ліквідацію наркомату. Сталося це незабаром після того, як 24 жовтня набрав чинності Статут OOН і УРСР утвердилася як країна-засновниця і член цієї міжнародної організації. Демонстрація суверенності УРСР була вже непотрібна.

У Ризі В. Герасименко пробув до лютого 1947 р., відтак його послали на перепідготовку на Вищі академічні курси при військовій академії ім. Ворошилова. З травня 1949 р., після закінчення курсів, він знову в Ризі. У вересні 1953 р. звільнений у запас за станом здоров'я. Повертається в Київ, де мешкає з родиною до смерті, що настала 13 лютого 1961 р. Поховано його в Києві на Лук'янівському військовому цвинтарі.

Наркомат, а згодом Міністерство оборони УРСР далі існувало на папері, точніше - рядком у Конституції УРСР, аж до 1978 р. У новій Конституції Міністерство оборони вже не фігурувало.

[Догори]