Формування українського війська - від У до Я

[Формування - номери] [Формування - від А до Т] [Формування - від У до Я] [Ордебатай]

У

Українська Військова Організація (УВО) - нелегальна військова організація, що існувала у 1920 - поч. 1930 років у Західній Україні. Створена за ініціативою колишніх старшин Армії УНР- членів Стрілецької ради (Є.Коновалець, І.Андрух, В.Кучабський, М.Матчак, Я.Чиж) з метою продовження збройної боротьби за незалежність України. Рішення про заснування УВО було прийнято на нараді Стрілецької ради у липні 1920 та на з'їзді представників військових організацій наприкін. серпня 1920 у Празі. Організаційні заходи зі створення УВО розпочато у Львові у вересні 1920 (первісну організаційну основу УВО в Галичині становило товариство “Воля”). За короткий час сформовано начальну Колегію українських військових організацій (координуючий голова - О.Навроцький, члени - Я.Чиж, М.Матчак, Ю.Полянський, В.Целевич), створено округи, повітові відділи та місцеві осередки організації. З серед. 1921 діяльність УВО у краї очолив Є.Коновалець, який з невеликою перервою (у 1923-24) перебував на посту головного коменданта УВО аж до 1931. Начальником штабу організації призначено Ю.Отмарштайна. Є.Коновалець здійснив реорганізацію керівного центру організації: замість Начальної колегії створено Начальну команду зі штабом і референтурами, її склад поповнено старшинськими кадрами. В УВО створені організаційно-кадрова, розвідча, бойова і пропагандистсько-політична референтури. Галичину, як основну територію, на якій діяла УВО, поділено на 13 військових округ. Кожна військова округа складалася з повіту з округовими і повітовими командами, загальна кількість яких сягала 58.

Серед членів УВО на першому етапі діяльності організації переважали колишні вояки Армії УНР та Української галицької армії, люди різної партійної приналежності та різних політичних поглядів. УВО, не маючи чітко окресленої ідеології та політичної програми, визначала своїм головним завданням організацію боротьби проти окупаційних режимів на українських землях. У перші часи існування (1921-23) УВО була організаційно пов'язана з українським екзильним урядом Є.Петрушевича у Відні і координувала свою діяльність з його зовнішньополітичною акцією, що ставила за мету домогтися підтримки держав Антанти у справі відродження української державності в Галичині. Широкомасштабні акції опору (терористичні замахи на представників польської влади та українських діячів, що виступали за порозуміння з польською державою, масові саботажні кампанії, бойкот польської адміністрації), здійснювані національним підпіллям, мали водночас служити українській дипломатії аргументами для вирішення “галицького питання” на користь українців.

Восени 1922 керівництво Начальної команди УВО перенесено за кордон, а діяльністю організації у західноукраїнських землях стала керувати Крайова команда під командуванням А.Мельника. У 1923-25 в УВО точилися дискусії щодо подальшого політичного курсу організації, під час яких обговорювалися питання її зовнішньополітичної орієнтації. Після перемоги концепції про самостійний характер політики УВО в 1925 з неї виключено прибічників орієнтації на радянську Україну, які у травні 1925 створили нову підпільну організацію - Західно-українську народну революційну організацію (ЗУНРО), очолювану О.Думіним.

Ставлячи українську справу в міжнародному контексті, провід УВО бачив серед ймовірних союзників українців у боротьбі проти версальської системи Німеччину, що спонукало до тісніших контактів і співпраці з німецькими відомствами, зокрема міністерством райхсверу. Начальна команда УВО з 1926 знаходилася у Берліні.

УВО видавала власний друкований орган - журнал “Сурма” (виходив 1927-28 у Берліні; 1928-34 - у Каунасі; гол. ред. В.Мартинець), який нелегально поширювався у Західній Україні.

У серед. 1920 років відбувалися суттєві зміни у кадрах УВО. Організація поповнювалася студентською і шкільною молоддю. Одночасно з відродженням та реорганізацією в Галичині політичних партій їхні члени відходили від участі в революційному підпіллі.

УВО співпрацювала з новоутвореною у 1925 партією - Українським національно-демократичним об'єднанням: окремі чільні діячі УНДО були водночас членами проводу УВО (Д.Паліїв). У 1927-28 в УВО посилилися націоналістичні тенденції: організація все більше політично орієнтувалася на ідеологію українського націоналізму (сформульована Д.Донцовим); домінуючим в її ідейному арсеналі ставав постулат національної революції - загального революційного здвигу українського народу за власну національну самостійну і соборну державу. На цьому ідейному ґрунті УВО зблизилася з іншими націоналістичними осередками - Групою української національної молоді (Прага), Легією українських націоналістів (Подебради), Союзом Української націоналістичної молоді (Львів), Групою української національної молоді (Берлін) і виступила з ініціативою об'єднання цілого руху в одній організації. На Першому Конгресі українських націоналістів, що відбувся у Відні (28.1 -3.2.1929), завершився процес об'єднання націоналістичних груп і організацій в одну українську націоналістичну революційно-визвольну організацію - Організацію українських націоналістів. Однак зі створенням ОУН УВО не ліквідовувалася, а деякий час продовжувала діяти автономно, зберігаючи Начальну команду. Крайовими командантами були Ю.Головінський, Р.Сушко, О.Сеник, Б.Гнаткевич, В.Горбовий.

УВО як окрема організація фактично припинила своє існування у 1931, її кадри перейшли до ОУН, переважно до її бойової референтури, хоча сама назва УВО в пропагандистсько-політичних цілях ще зберігалася протягом кількох років.

Українська Галицька Армія (УГА; до 6.11.1919 - Галицька армія) - Збройні сили ЗУНР/ЗОУНР. Процес творення Галицької армії (назву Українська галицька армія ця структура отримала після вимушеного об'єднання з Добровольчою армією ген. А.Денікіна 6.11.1919; остаточно з 17.11.1919) розпочався відразу після Листопадового повстання 1918 у Львові. Початок українсько-польської війни 1918-19 змусив уряд ЗУНР приділити особливу увагу розбудові власних Збройних сил. 13.11.1918 Українська Національна Рада ЗУНР ЗО-УНР 1918-19 видала закон про загальну військову службу громадян ЗУНР. Відповідно до цього закону Державний секретаріат військових справ 15.11.1918 проголосив загальну мобілізацію чоловічого українського населення віком від 18 до 35 років та встановив військово-територіальний поділ держави. Особи інших національностей мобілізації не підлягали, але до армії зголосилося багато німців і євреїв, здебільшого лікарів. Територію ЗУНР було поділено на три військові області: Львів, Тернопіль, Станіслав, на чолі кожної стояв військовий командант (=командир). До обов'язків команданта входили набір новобранців, їхній вишкіл та поповнення діючої армії вишколеними підрозділами.

Для керівництва всіма військовими справами ЗУНР Державному секретаріаті ЗУHP - ЗО УНР 9.11.1918 створено військове міністерство - Державний секретаріат військових справ (ДСВС). Структурно ДСВС поділявся на Військову канцелярію і 16 відділів.

Посаду державного секретаря військових справ обіймали полк. Д.Вітовський (до 13.2.1919) і полк. В.Курманович (до 9.6.1919). Після встановлення на території ЗО УНР диктатури Є.Петрушевича функції ДСВС перейшли до Військової канцелярії диктатора (керівник К.Долежаль) та Начальної команди Української галицької армії. У травні 1919 створено підлеглу Начальній команді Галицької армії команду запілля (тимчасово виконувала функції ДСВС), яка в червні була реорганізована в Команду етапу Галицької армії.

Творенням і розбудовою Галицької армії керувала Начальна команда Галицької армії (НКГА), яка до 8.11.1918 називалася Українська генеральна команда. Начальна команда була найвищим органом управління Української галицької армії, який фактично виконував функції генерального штабу і керував усіма воєнними операціями, організовував фронт і прифронтову смугу. НКГА відповідала штабові Дієвої армії УНР. Під час Листопадового повстання 1918 Д.Вітовський іменував себе наказним отаманом, згодом головокомандувач Збройних сил ЗУНР називався головним командантом. З червня 1919 головнокомандувач Галицької армії мав титул начальний вождь, його помічник - начальник булави (шеф генерального штабу). Після відступу українських військ зі Львова Начальна команда деякий час перебувала в Бережанах, пізніше - у Бібрці, а з 20.1.1919 знаходилась в Ходорові, де остаточно було сформовано два відділи - оперативний та організаційно-матеріальний. До оперативного належали підвідділи - референтури: оперативний, зв'язку, розвідки, летунства, автомобільний, персональний та ін. Аналогічно організовано штаби корпусів і бригад. У червні 1919 ген. О.Греков провів реорганізацію НКГА, внаслідок якої створено Оперативний штаб, Головний відділ фронту і Етапну команду.

Основою Галицької армії стали військові частини, які брали участь Листопадовому повстанні 1918 та два бойові курені Легіону українських січових стрільців, які 3.11.1918 прибули з Буковини до Львова. Вже під час боїв з польськими загонами у місті до них долучалися українські робітники і студенти, а також військові підрозділи, сформовані на провінції повітовими командами. 13.11.1918 до галицьких частин приєднався козацький загін ім. І.Гонти під командуванням отамана А.Долуда, який складався з добровольців із Наддніпрянської України. На 21.11.1918 в українських військових підрозділах налічувалося 161 старшина і 4517 стрільців. Під час формування Галицької армії гостро відчувався брак вишколених старшин. В австрійській армії служила значна кількість старшин-українців, але здебільшого це були старшини запасу нижчого рангу. Старшин вищих рангів, а особливо штабних, із вищою військовою освітою, практично не було. До цього спричинилися також ті обставини, що на загал серед галицької інтелігенції панували антивоєнні настрої, а служба в армії вважалася непрестижною.

Перші бойові частини Галицької армії творилися стихійно, мали напіврегулярний характер. У грудні 1918 існувало 15 бойових груп різної величини. До їх складу входили самостійні полки, курені, навіть самостійні сотні. Командири цих військових підрозділів призначені в різний час різними командними структурами - колишнім командантом Г.Стефанівим, Державним секретаріатом військових справ. Не існувало системи і порядку в назві військових частин. Так, колишній 15-й піхотний полк австрійської армії взяв собі назву “Перший Львівський піхотний полк ім. князя Льва”, деякі частини називалися за місцем свого формування (“Сокальський курінь” тощо). Не була організована як слід центральна військова влада, тому багато командирів діяли на власний розсуд.

Після відступу зі Львова першою створилася група “Схід” - на сході від міста, відтак - “Старе село” на півдні. До їхнього складу входив полк Українських січових стрільців. З названих груп пізніше сформувався II-й корпус Галицької армії. З військових підрозділів, які діяли проти польських відділів, що намагалися зі Львова прорватися у північну частину Галичини, сформовано групу “Північ”. До неї входили сокальська, белзька, угнівська, равська підгрупи, які стали ядром І-го корпусу Галицької армії. Поблизу Перемишля створено групу “Південь”, до якої входили практично самостійні бойові групи “Щирець”, “Наварія”, “Рудки”, “Крукеничі”, “Хирів”, “Лютовиська”, “Карпатська”, “Глибока”, що згодом стали ядром III-го корпусу УГА.

На початку організації Галицької армії найвищою тактичною і адміністративною одиницею були групи, куди входили відділи кінноти. В оперативному плані ці досить різнорідні групи підлягали Начальній команді Галицької армії, а адміністративно були практично автономні: самостійно дбали про забезпечення особового складу продовольством і боєприпасами, організовували і забезпечували запілля та поповнення особового складу.

Нечіткість і різнобій військових формацій Галицької армії, їхня невпорядкованість змусили Начальну команду на поч. січня 1919 провести повну реорганізацію для перетворення Збройних сил ЗУНР у регулярну армію. Ідея реорганізації і її проведення належала тодішньому начальникові штабу НКГА полковникові Є.Мишковському. Усі військові формування звели до трьох корпусів. До корпусу входило 4 бригади, кожна з яких складалася з 3-5 піхотних куренів, полку артилерії, кінної сотні, сотні зв'язку, технічної сотні і допоміжних формацій. Назви корпусів і бригад мали порядкові номери, а бригади, окрім числа, отримували ще й назву тієї місцевості, де вони починали формуватися. Наприклад, “2-га Коломийська бригада” і т.д. Перший корпус створено з “Групи Північ”, до нього увійшли: “5-та Сокальська”, “6-та Равська”, “9-та Белзька” і “10-та Янівська” бригади та кінний полк. Під час польсько-української війни 1918-19 цим корпусом командували полковник В.Курманович, згодом - полковник О.Микитка, полковник А.Шаманек, а під час існування Червоної української галицької армії - отаман Осип Лисняк і сотник Ю.Головінський.

Другий корпус, який спочатку називався “Осадним” (бо знаходився в облозі Львова), сформовано з груп “Схід”, “Старе село”, “Наварія”. До нього увійшли “1-ша бригада УСС”, “2-га Коломийська”, “3-тя Бережанська” і “4-та Золочівська” бригади. Командантами (командирами) корпусу були полковник М. Тарнавський, а після його призначення начальним вождем - полковник А.Вольф. II-й корпус, маючи у своєму складі гвардію ГА - бригаду Українських січових стрільців, відіграв значну роль у Чортківському наступі 1919 і створив ядро лівої армійської групи під час наступу на Київ.

До Третього корпусу, сформованого з “Групи Південь”, увійшли: “7-ма Львівська”, “8-ма Самбірська”, “11-та Стрийська” і “1-ша Гірська” бригади. На антибільшовицькому фронті до корпусу належали також “2-га Коломийська бригада” та окрема бригада кінноти. Командантами (командирами) корпусу були полковник Г.Коссак, потім - генерал В.Гембачів, а згодом - ген. А.Кравс.

У червні 1919 Начальна команда на чолі з генералом О.Грековим запланувала створення ще восьми бригад, тобто двох нових корпусів. Під час Чортківської офензиви утворено штаби 14-ої Станіславської, 15-ої Теребовлянської, 16-ої Чортківської, 17-ої Бучацької, 18-ої Тернопільської та 21-ої бригад, але після переходу Збруча штаби розформували. Залишилися тільки 14-та Станіславська бригада, яка замінила у III-му корпусі 1-шу Гірську бригаду отамана Черського, що під час польського наступу весною 1919 була відрізана від решти частини ГА і перейшла на територію Чехословаччини, де її інтернували. Закінчував реорганізацію УГА В.Курманович, який заступив полковника Є.Мишковського на посаді шефа штабу НКГА. Реорганізована Галицька армія налічувала, за дан. Б.Гнатевича, 45 куренів піхоти, близько 40 батарей і кілька сотень кінноти, що становило приблизно 25 000 крісів, 150 гармат і близько 600 шабель. Окрім того, армія мала багато допоміжних відділів та установ, що збільшувало її загальний чисельний склад удвічі.

Поповнення бойових частин і військових формацій, вишкіл, постачання харчів і амуніції здійснював Державний секретаріат військових справ зі своїми виконавчими органами на місцях - окружними і повітовими командами. Після ліквідації у червні 1919 ДСВС цю роботу виконувала Команда запілля, а пізніше - Команда етапу армії, якою керували спочатку полковник Г.Коссак, а пізніше - отаман Зегорш.

На березень 1919 до Галицької армії мобілізовано 126 тисяч старшин і вояків. Чисельність на фронті - 52 тис. вояків і 1412 старшин. У квітні 1919 Галицькій армії протистояло 62-тис. угруповання польських військ. До нього у травні 1919 приєдналося 30 тис. старшин і вояків зі 100-тисячної армії генерала Ю.Галлера, сформованої у Франції, і всупереч зобов'язанням польського уряду використовувати її лише для боротьби з більшовиками, спрямували проти УГА.

За короткий час, продовжуючи вести запеклі бої на фронті, Галицька армія була перетворена у бойову силу загальною чисельністю бл. 60 тис. бійців із забезпеченим запіллям. Проте відсутність нормального матеріального забезпечення (зброї, боєприпасів, амуніції), регулярного поповнення особового складу, недостатній вишкіл новобранців та брак вищих старшин (на службу до Галицької армії запросили колишніх офіцерів австрійської армії) значно послаблювали боєздатність армії.

Незважаючи на чисельну і технічну перевагу польського війська, Галицька армія під час українсько-польської війни 1918-19 провела ряд блискучих наступальних операцій і тільки втручання міжнародних чинників або брак матеріально-технічного забезпечення рятував противника від воєнної поразки. У лютому 1919 командування Галицької армії розробило і успішно розпочало Вовчухівську операцію 1919. Внаслідок наступу українських частин практично завершилося оточення Львова. Проте на вимогу Найвищої ради країн Антанти просування частин ГА було зупинено. Після безплідних переговорів із союзницькою місією на чолі з ген. Бертепемі, яка висунула неприйнятні для української сторони умови перемир'я, бойові дії продовжились. Але час був втрачений, і польське командування, підтягнувши стратегічні резерви, зупинило наступ українських підрозділів. Безрезультатно завершилася і місія ген. П.Боти, яка виїхала у зону конфлікту в серед. травня 1919. Саме у цей час поляки, всупереч зобов'язанням перед Антантою, кинули проти УГА шість добре озброєних дивізій ген. Ю.Галлера і 15.5.1919 розпочали наступ по всьому фронту. Під натиском переважаючих сил ворога частини УГА змушені відступати на схід. На додаток, 24.5.1919 румунське військо спільно з дивізією польського генерала Л.Желіговського вдарило з тилу і окупувало Покуття разом з Коломиєю і Снятином. УГА була затиснута у невеликий трикутник біля Чорткова на південному сході Галичини. У цей критичний момент 9.6.1919 уряд ЗУНР-Державний Секретаріат склав свої повноваження, а УНРада призначила Є.Петрушевича диктатором ЗУНР. 9.6.1919 командувачем 25-тисячної Галицької армії був призначений ген. О.Греков, який разом з групою старшин підготував план наступальної операції у напрямку Чортків, Львів. 7-28.6.1919 з метою розгрому угруповань противника у р-ні м. Чорткова і визволення всієї території ЗУНР Галицька армія провела Чортківський наступ 1919. Прорвавши польську оборону і розвиваючи успішний наступ III-го корпусу, частини УГА 15.6. заволоділи Тернополем, а 25.6. Ожидовом і Белзцем. Стомлена тритижневим наступом і відчуваючи постійний брак набоїв, УГА перейшла до оборони. Польське керівництво перекинуло на Галицький фронт кілька нових, добре озброєних дивізій під проводом маршала Ю.Пілсудського. 28.6.1919 було прорвано фронт І-го i ІІ-го корпусів, розпочався другий відступ УГА до Збруча. Серед частин, які прикривали відступ основних сил українського війська, був Жидівський курінь УГА під командуванням С.Ляйнберга. 6.7.1919 начальним вождем УГА замість ген. О.Грекова призначено ген. М.Тарнавського. 16-17.7 УГА переправилася на лівий берег Збруча, де незабаром з'єдналася з Армією УНР. На територію УНР перейшло 12 піших та 1 кінна бригади загальною чисельністю 49 800 старшин і вояків (при 603 кулеметах і 187 гарматах), що разом з етапними і запільними частинами становило 85 000.

До кін. липня 1919 частини Галицької армії зайняли позиції на українсько-більшовицькому фронті. На поч. серпня 1919 об'єднані українські армії, керівництво якими здійснював Штаб головного отамана (очолив ген. М.Юнаків, ген. квартирмейстер - В.Курманович), розпочали наступ на Київ і Одесу. 30.8.1919 передові частини УГА під командуванням ген. А.Кравса вступили у столицю України. 31.8. галицькі бригади зустрілись у Києві з кінними відділами Добровольчої армії під командуванням ген. М.Бредова. Щоб уникнути збройних сутичок (командування плекало надії створити з денікінцями спільний фронт проти більшовиків), ген. А.Кравс віддав наказ про відступ на лінію Ігнатівка-Васильків. Бої на одеському напрямку в р-ні Вапнярки тривали 23-30.8. Наприкін. серпня 1919 дивізії О.Удовиченка і Волинської групи розгромили 45-ту більшовицьку дивізію і продовжили наступ на Одесу, куди одночасно просувалися частини Добрармії. У вересні-жовтні 1919 українські армії опинилися між трьома силами: більшовицькими військами, денікінцями та польською армією і під їхнім натиском змушені відступити в “чотирикутник смерті” на Поділлі в р-н Вінниці. Відсутність боєприпасів і медикаментів, епідемія плямистого тифу поставили УГА перед катастрофою (у листопаді 1919 тільки 7% особового складу армії були боєздатними). У цих умовах командування Галицької армії 6.11 уклало перемир'я і союзний договір з Добровольчою армією. Уряди УНР і ЗУНР визнали цей договір недійсним, але захоплення денікінцями Жмеринки (10.11) та Могилева-Подільського (14.11) змусило Начальну команду УГА поновити угоду з А.Денікіним. Військовий союз галичан з денікінцями не тривав довго. Наприкін. грудня 1919 білогвардійські війська під ударами більшовиків відступили на південь. На поч. січня 1920 більшовицьке військо підійшло в район розташування галицьких частин. Єдиним виходом для УГА стала військова угода з більшовиками, внаслідок якої галицькі частини були реформовані і під назвою Червона українська галицька армія у березні 1920 увійшли до складу Червоної армії. У кін. квітня 1920 друга і третя бригади ЧУГА, дізнавшись, що поляки обіцяють широку автономію Галичині, залишили фронт і перейшли в р-ні Летичева і Ялтушкова на бік Армії УНР і польських військ. 30.4.1920 у бою з польськими військами поблизу Козятина була розсіяна і бригада УСС. Галицькі формації, що потрапили у полон до поляків, були роззброєні, стрільці відпущені, а старшини інтерновані у таборі Тухолі на Помор'ї. Більшість старшин і стрільців УГА, які перебували у той часу Києві і Одесі, більшовики заарештували і відвезли в табори у глиб Росії, де практично всіх знищили. Українська галицька армія перестала існувати.

Роди військ та служби УГА:

Піхота. Основною тактичною одиницею піхотних частин УГА був курінь, який складався з трьох стрілецьких сотень і однієї сотні скорострілів. Кожна бригада налічувала 3-5 куренів, причому деякі з них мали сотні важких скорострілів. Окремі курені мали ще мінометні відділи та піхотні гармати. На озброєнні були австрійські скоростріли системи Шварцльозе, пізніше - російські, системи Максима. Піхотинці були озброєні крісами системи Манліхера, а після переходу через Збруч - гвинтівками російського зразка. Відзнакою піхоти були сині смужки на шапках і такого самого кольору зубчатка на комірі. Відзнаки старшин і підстаршин нашивалися на підкладці синього кольору. Попри недостатню організацію вишколу, галицький вояк був дисциплінованим, невибагливим, а визвольні змагання робили його ініціативним та ідейним, здатним на геройські вчинки і самопосвяту.

Артилерія. Артилерія була найорганізованішою і найпотужнішою військовою формацією, перевищувала своїх противників і чисельністю, і вмінням, була кращою, аніж артилерія Дієвої армії УНР У багатьох випадках завдяки майстерності галицьких гармашів вдавалося стримати наступи ворога. Саме завдяки артилерії досягнуто успіху в Чортківському наступі 1919, наступі об'єднаних українських армій на Київ. Кожна бригада УГА мала артилерійський полк, що складався з 4-5 батарей, а кожна батарея - з 4-6 гармат. Батареї важкої артилерії мали по 2 гармати. Всіх полків налічувалося відповідно до кількості бригад. Оперативно артилерія підлягала команді бригади і корпусу, а навчання гармашів проводилося безпосередньо в батареях і частково в Запасовому гарматному полку, що дислокувався у Золочеві. Після переходу УГА за Збруч до артилерії приділено наддніпрянські частини з особовим складом. Відзнакою артилерії стали червона смужка на шапці та червоного кольору зубчатка на комірі.

Кіннота. Кіннота Галицької армії була найслабшим місцем. Тому в багатьох випадках ця обставина відігравала негативну роль, особливо тоді, коли в прориви треба було кидати високомобільні частини (Чортківська офензива, бої під Теребовлею і Бережанами). Бригади мали кінні сотні з 2-3 кінних чет, кожна з яких налічувала по 40-50 шабель. Кінні відділи використовувались переважно для стежної служби, розвідки і зв'язку. У червні 1919 ген. О.Греков взявся за формування більших кінних відділів, одначе безперервні воєнні дії не дали реалізувати цей план. Відразу ж після переходу на Наддніпрянщину в бригадах були створені численні відділи кінноти, які, одначе, багато в чому поступалися навіть кінноті Дієвої армії УНР. Кіннотники УГА були озброєні шаблями і короткими крісами-карабінами. При кожній сотні кінноти був свій відділ скорострілів, здебільшого ручних. Відзнакою кінноти були жовта смужка на шапці і жовта зубчатка на комірі.

Летунство (авіація). Летунська частина Галицької армії сформована в грудні 1918 за допомогою Армії УНР. її організатором став поручник Петро Франко. Летунство підлягало безпосередньо Начальній команді ГА. Під базу для армійської авіації обрано містечко Красне. Було сформовано групу, яка зберегла все з летунського обладнання, що залишили після себе німецька та австрійська армії. В перших числах грудня 1918 сюди перелетіла з Одеси допоміжна сотня летунів на 6 літаках, яка складалася з 6 бойових старшин (полковник Джан Булат Кануков, Борис Губер, сотник Сергій Євський, Василь Булатов, поручник А.Шеремецінський і хорунжий Хаз Булат Кануков), 6 підстаршин-механіків і 9 рядовиків. Разом з П.Франком, С.Слєзаком, С.Кузьмовичем вони створили старшинське ядро летунського відділу, який на поч. травня 1919 складався з трьох боєздатних летунських сотень і однієї летунської бази. Перша сотня під командуванням поручника А.Хруща передислокувалася у с. Дуліби поблизу Стрия для обслуговування Третього корпусу ГА. На серед, травня 1919 у сотні було 12 бойових машин, а також 2 легкі і 4 важкі автомашини та 7 пар коней. Друга сотня (командир сотні і водночас полку полковник Д.Б.Кануков) обслуговувала Перший і Другий корпуси і базувалася в Красному. У Красному було сформовано 3-тю сотню під командуванням сотника Н.Залозного, яка передислокувалася до Тернополя.

На поч. травня 1919 у полку нараховувалося близько 80 літальних апаратів, з них частина тихохідні - австрійські “Бранденбург-64” та “Альбатрос-27”, німецькі “LFW”, “LWA”, “Ллойд”, “Фокер” (розвивали швидкість 100-110 км/год), та швидкохідні - французькі мисливці-винищувачі “Нюпорт” (швидкість 150 км/год). Як відзнаки на літаках вживалися вималювані два круги: всередині жовтий, назовні синій, а мисливці-винищувачі “Нюпорт” мали ще по боках схрещені кістки і череп, бо належали до “відділу смерті”. Під час боїв з більшовиками, після переходу УГА через Збруч, замість синьо-жовтих кругів були синьо-жовті паси на крилах і на бічній кермі хвоста, на кадовбі намальовано чорною фарбою Тризуб. Відзнака летунів УГА - нашитий пропелер на рукавах однострою і на краю коміра.

Першим командиром полку був Борис Губер, а після його трагічної смерті (загинув під час навчання зі старшинами від вибуху бомби 5.2.1919) ним став полковник Д.Б.Кануков. Полк виконував розвідку фронту противника, слідкував за переміщенням його військових частин, бомбардував важливі об'єкти запілля і фронту, виконував комунікаційну службу між Начальною командою ГА і корпусами, навіть дипломатичними закордонними представництвами. Летунство УГА упродовж усієї польсько-української війни переважало поляків в умінні, силі і відвазі. У повітряних боях українські летуни збили 16 польських літаків, з них 9 перемог було на рахунку сотника С.Євського. Під час першого відступу до Збруча полк передислокувався в с.Звиняч поблизу Чорткова, після переходу УГА через Збруч - у с.Макову під Кам'янцем-Подільським, згодом - до Шатави (поблизу Нової Ушиці), відтак - до Вінниці. Під час відступу УГА з-під Києва полк перебував у Могилеві, пізніше - в Одесі, а після з'єднання з більшовиками - у Бердичеві і Козятині, де частину полку захопило польське військо.

Залізничні і автомобільні частини. На озброєнні УГА мала лише два панцерні поїзди, причому спочатку це були прилаштовані за допомогою брусів та ін. підручних матеріалів імпровізовані вагони. Пізніше було знайдено панцерові вагони і паровоз. Один із цих поїздів належав до Другого корпусу і курсував лінією Ходорів-Львів, ін. підлягав Третьому корпусу і діяв на шляхах Стрий-Самбір-Львів. Поїзди мали кілька скорострілів і 1-2 легкі польові гармати. Дивізіон автопанцерників (бронемашин) спочатку належав до Третього, а пізніше до Другого корпусу і складався з 6 авто, надісланих з Куреня січових стрільців у Києві, і 2 виготовлених у місцевих майстернях.

Технічні частини. Кожна бригада мала невеликі саперні відділи у складі 2-3 чет, що робили в. основному ремонт мостів, шляхів та здійснювали будівництво військових об'єктів. При корпусах і Начальній команді УГА існували технічні сотні з окремими відділами - залізничними, будівельними, саперними, з майстернями, де ремонтувалася стрілецька зброя, гармати. Автоколона УГА складалася з 4 сотень - по одній у кожному корпусі і при Начальній команді УГА. Кожна сотня складалася з трьох чет: вантажних, легкових автомобілів і пересувної майстерні. У кожній сотні було кілька мотоциклів і санітарних автомобілів.

Допоміжні формації. До допоміжних формацій, завданням яких було забезпечити лад і спокій у прифронтових смугах і на фронті, належали булавні відділи (для охорони штабів), станційні команди (дбали про порядок у місцях перебування військових частин), відділи польової жандармерії (для боротьби з дезертирством). Польова жандармерія мала малинові відзнаки.

Служба зв'язку. В УГА застосовувалися для зв'язку вістові (зв'язкові), телеграф і телефон. Радіотелеграфний пересилач мала лише Начальна Команда УГА. Для пересилання таємних наказів використовувався шифр.

Пропаганда. Велася за допомогою часописів, книжок, усних засобів. У бригадах і корпусах працювали пропагандні старшини, у підрозділах - підстаршини і стрільці. Її ефективність і серед вояків, і серед цивільного населення була явно недостатньою.

Розвідка. Розвідувальні операції провадили розвідчі відділи (Р.В.) при Начальній команді УГА і командуванні корпусами. Корпусні відділи складалися з одного старшини і одного-двох підстарший. Розвідчий відділ при Начальній команді УГА мав 6 старшин і кількох підстаршин. Низька фахова освіта, малі сили (у розвідці служили 30 старшин, з них лише 6 мали фахову освіту), недостатне виділення коштів призводили до того, що на загал розвідка УГА суттєво поступалася розвідці противника. Контррозвідку провадили фахові детективи та державна і польова жандармерія.

Санітарна служба. Організована на зразок австрійської армії, а її реорганізацію проведено спільно із загальною реорганізацією армії у січні-лютому 1919. Кожен корпус мав одну або дві лічниці (госпіталі), склад санітарного матеріалу і санітарну валку. Наприкін. січня 1919 армія мала 5 польових шпиталів, З санітарні і 2 купальні поїзди, 4 склади санітарного матеріалу (корпуси і Начальна команда УГА). В армії були 14 лікарів і 38 фельдшерів (їх називали “медики”), окрім того, в запіллі - 97 лікарів і 74 фельдшери, 25 окружних шпиталів, 18 аптек, 48 дезінфекторів. Через втрату великої кількості санітарного матеріалу під час відступу УГА через Збруч санітарно-медичне забезпечення армії значно погіршилося. Збереглося 7 польових шпиталів, які обслуговували 35 лікарів, що не дало можливість погасити епідемію тифу, яка восени 1919 охопила УГА і від якої загинуло 30% особового складу. Санітарним шефом при Начальній команді УГА в Галичині був сотник д-р К.Танячкевич, на Наддніпрянській Україні - полковник д-р А.Бурачинський.

Постачання. Постачання УГА було організоване на зразок австрійського. Завдяки роботі інтендантів галицький вояк не голодував і одержував регулярну платню, а галичани ніде не робили реквізицій. Контроль за видатками вели рахункові старшини при корпусах, яким підлягав весь рахунковий апарат у підлеглих частинах і підрозділах.

Обозництво. Обозні формації УГА були підпорядковані корпусним обозним референтам. У травні 1919 УГА мала близько 16 тис. коней і 8 тис. возів. Після ліквідації Державного секретаріату військових справ питання обозів передано Команді запілля, а згодом - Етапу армії.

Польова пошта. Організована в лютому 1919. Мала станиці в кожному корпусі та при Начальній команді УГА, користувалася також і цивільною поштовою мережею. Після переходу через р. Збруч створено спільну станцію для обслуговування армії і фронту. Працювали у цій службі бл. 50 урядовців.

Українське Визвольне Військо (УВВ) - загальна назва частини українських національних збройних формувань, що у 1943-45 діяли на боці німецької армії. Попередниками і основою УВВ були сформовані з українців східні відділи при німецькій армії, відомі як підрозділи т. зв. хіві (“добровільних помічників”; від нім. Hiwi - Hilfswilligen), що діяли у складі вермахту з осені 1941. Військовослужбовці загонів “гіві” (переважно колишні солдати і офіцери Червоної армії) були задіяні як обслуговуючий персонал вермахту та як охоронці об'єктів військового значення. З часом “хіві” залучили до боротьби проти радянських партизанів на території України та Білорусі. Протягом 1942 при німецькій армії було утворено 74 українських батальйони “хіві”. 18.12.1942 командування вермахту і керівництво міністерства окупованих східних територій визнало необхідним створення при німецькій армії національних збройних формувань із східних народів для боротьби на боці Третього рейху проти Радянського Союзу. У лютому 1943 вирішено, що сформовані з українців збройні відділи візьмуть назву “Українське визвольне військо - УВВ”. Ідею створення УВВ підтримали лідери уряду УНР в екзилі та ОУН, очолюваної А.Мельником. У травні 1943 у Берліні вийшов друком перший номер щотижневого ілюстрованого органу УВВ - “Український доброволець”. До серпня 1943 на території райхскомісаріату “Україна” і прилеглих до нього земель проведено акцію набору добровольців до УВВ, внаслідок якої створено кілька мобільних військових частин. У серпні 1943 за розпорядженням А.Гітлера формування УВВ призупинилось і було поновлене лише через кілька місяців. У грудні 1943 створено штаб УВВ, який очолив полковник Петро Крижанівський. До складу штабу УВВ увійшло кілька відділів (пропагандистський, військового навчання, підготовки офіцерських кадрів тощо). Наприкін. січня 1944 під тиском німецьких органів безпеки штаб був розпущений. Структура підрозділів УВВ повторювала структуру Армії УНР. До складу УВВ входили полки, курені (за кількістю особового складу наближались до батальйонів), сотні, чоти і рої. У січні 1944 до складу УВВ увійшов Український легіон самооборони під командуванням колишнього полковника Володимира Герасименка, що в 1943 діяв на території Волині. На поч. 1944 частина бійців-українців східних батальйонів була примусово зачислена до Російської визвольної армії (РОА) генерала А.Власова, що діяла у складі німецьких військ. Внаслідок численних протестів більшість українських підрозділів (але не всі українці) весною 1944 були виведені з РОА й реорганізовані в УВВ. За весь час свого існування підрозділи УВВ налічували близько 75 тис. бійців. УВВ діяло переважно в Україні, Білорусі, а також на Західному фронті (один із підрозділів УВВ - ім. І.Богуна перейшов на бік французького руху Опору). В оперативному відношенні формування УВВ підпорядковувалися командуванню німецької армії. Бійці УВВ користувалися зброєю й носили уніформу радянського або німецького виробництва, без будь-яких знаків - за винятком синьо-жовтих нарукавних емблем з літерами “УВВ” і тризубів на кокардах шапок. Весною 1944 затверджено текст присяги військовослужбовців УВВ. Кожен присягав “обороняти Батьківщину свою - Україну від усіх ворогів її”. У польському місті Лодзі створено школу офіцерських кадрів УВВ. Єдиного центру бойової підготовки особового складу УВВ не існувало. Побоюючись самовільних дій військовослужбовців української національності, командування німецької армії не дозволило на зосередження в єдине ціле підрозділів УВВ, які постійно перебували при різних частинах вермахту й тим самим виконували роль лише допоміжних частин у системі збройних сил Третього рейху. У березні 1945 УВВ увійшло до складу Української національної армії. Із закінченням Другої світової війни частина колишніх вояків УВВ опинилась у таборах для переміщених осіб у Західній Німеччині, інші були насильно вивезені в глиб північних областей СРСР, де відбували 15-20-річне ув'язнення у концтаборах за співробітництво з німецькою армією. 17.9.1955 указом Президії Верховної Ради СРСР особи, засуджені за службу в німецькій армії та спеціальних формувань при ній (у т. ч. й ті, хто перебував на той час за кордоном), були амністовані.

Український військовий клуб імені гетьмана П.Полуботка - українська військова організація, заснована 16(29).3.1917 на військовій нараді представників київського гарнізону. 18(31).3.1917 на засіданні Клубу затверджено Статут, який розробив М.Міхновський. Згідно зі статутом, головною метою організації було визнано згуртування всіх військовиків, лікарів, військових урядовців (українців за національністю) для створення української армії та для продовження боротьби “за повну свободу України”. Справами клубу керувала Рада, що складалася з 24 членів і 12 кандидатів. Очолював Раду М.Міхновський. Клуб відкривав свої філії на фронтах і по всій Україні. Перед місцевими осередками ставилося завдання сприяти зростанню національної свідомості шляхом розповсюдження брошур, часописів та відозв із закликом до військовиків-українців об'єднуватися в окремі національні громади та встановлювати зв'язок із організацією. У травні 1917 за участю клубу сформовано Перший український козачий полк ім. гетьмана Богдана Хмельницького на чолі з штабс-капітаном Д.Путником-Гребенюком. Під впливом членів організації відбувалася українізація й ін. військових частин. Члени клубу М.Міхновський та В.Павелко брали участь у підготовці Полуботківців виступу 1917, внаслідок якого планувалося захопити владу в Києві і змусити Українську Центральну Раду проголосити незалежність України.

Український генеральний військовий комісаріат (Військовий комітет) - таємна військова організація, створена у вересні 1918 для підготовки збройного повстання у Львові і встановлення української влади в Галичині. Складався з старшин-українців, які служили в австрійській армії та Легіоні українських січових стрільців. З жовтня 1918 головою УГВК став сотник УСС Д.Вітовський. До складу комітету входили сотник О.Кузьма, підхорунжий Д.Паліїв, поручники П.Бубела, Л.Огоновський, І.Рудницький та ін. Члени комітету розробили план Листопадового повстання 1918. 31.10.1918 перейменований в Українську Генеральну команду. У зв'язку з організацією регулярних військ генеральна команда 8.11.1918 була реформована у Начальну команду, згодом - Начальна команда Української Галицької Армії.

Український Генеральний Військовий Комітет - найвища військова установа в Україні у травні-листопаді 1917. Створений у травні 1917 на 1 Всеукраїнському військовому з'їзді для керівництва українським військовим рухом. До першого складу УГВК увійшли: В.Винниченко, С.Петлюра, ген. М.Іванів, полк. І.Луценко, полк. О.Пилькевич, полк. В.Павленко, пполк. Ю.Капкан, пполк. В.Поплавко, пор. А.Чернявський, пор. М.Міхновський, хор. А.Певний, хор. В.Потішко, хор. М.Полоз, хор. Ф.Селецький, військовий урядовець І.Горемика-Крупчинський, солдати С.Граждан і Д.Ровинський, матрос С.Письменний. У червні 1917 до складу УГВК кооптовано: ген. Л.Кондратовича, полк. О.Жуковського, пполк. Матяшевича, пполк. О.Сливинського, сотн. С.Білецького, сотн. Г.Глібовського, пор. В.Кедровського, пор. М.Левицького, пор. П.Скрипчинського, солдата С. Колоса. Головою Комітету обрано С.Петлюру, заст. голови - В.Кедровського, секретарем - С.Колоса. Керівним органом Комітету була президія, до складу якої входило 5 членів. УГВК поділявся на відділи: агітаційно-освітній та організаційний, із редакційно-видавничим підвідділом (гол. Д.Ровенський); інспекторський (М.Іванів), мобілізаційний та військової комунікації (В.Кедровський), військово-інженерний (М.Шумицький), санітарно-медичний (Д.Одрина), юрисконсультський (М.Левицький), відділ вишколу (В.Поплавко), канцелярія (С.Колос), комендатура комітету та організація Вільного Козацтва (А.Певний), комісія спеціальних служб (Л.Кондратович). Комітет мав своїх представників при Головному штабі у Петербурзі (О.Пилькевич), при Генеральному штабі у Петербурзі (О.Жуковський), при міністрі військових справ у Петербурзі (М.Полоз) та при штабі Півд.-Зах. фронту (П.Скрипчинський). Питаннями, пов'язаними з військово-морським флотом, займався С.Письменний. Після проголошення Українською Центральною Радою III Універсалу (див. Універсали УЦР) реорганізований у Генеральне секретарство військових справ. Генеральним секретарем призначено С.Петлюру, його товаришем - В.Кедровського. У січні 1918 Генеральне секретарство було перетворено на Міністерство військових справ.

Український Генеральний Військовий Штаб - вищий орган управління Збройними Силами УНР. Створений у листопаді 1917. Складався з наступних відділів: організаційний - нач. сотн. О.Данченко; зв'язку - нач. полк. Козьма; артилерійський - нач. підполк. Пащенко; постачання - нач. підполк. Матіяшевич; військового шкільництва - нач. ген. М.Омелянович-Павленко; загальний - нач. підполк. Пономаревський. Начальник штабу - ген. Б.Бобровський. У березні 1918 проведено реорганізацію штабу, який очолив полк. О.Сливинський. Створено два відділи: перше генерал-квартирмейстерство (нач. ген. Дроздовський), яке керувало оперативною діяльністю армії, і друге генерал-квартирмейстерство (нач. полк. М.Какурін), що займалося організацією армії. Функції УГВШ зводились, в основному, до організації війська і підготовки військових резервів. Безпосередньо оперативне керівництво армійськими підрозділами на фронті здійснював Штаб Армії УНР.

Українська Допоміжна Поліція (Українська поліція; Ukrainische Hilfspolizei) - назва охоронних з'єднань, створених для підтримання порядку серед місцевого населення під керівництвом німецьких поліційних органів на території Генеральної губернії (у т. ч. і Галичини) та окупованій території України в роки Другої світової війни. Перші підрозділи УДП виникли наприкін. 1939 під назвою “Українська поліція” у Генеральній губернії. На поч. радянсько-німецької війни 1941-45 на окупованих нацистською Німеччиною українських землях за ініціативою похідних груп ОУН та місцевих мешканців і з відома комендатур німецької армії організовувались загони української міліції. Після запровадження німецького цивільного управління в Україні осередки української міліції перейменовано в УДП або реорганізовані в охоронні загони (Schutzmannschaten). Згідно з наказом райхсфюрера СС Г.Гіммлера від 27.7.1941 утворювались філіали УДП, підпорядковані керівникам СС і поліції окупованих східних територій. У Галичині підрозділи УДП створювались за розпорядженням уряду Генеральної губернії від 18.8.1941 на базі української народної міліції. УДП підпорядковувалась німецькій поліції порядку (Ordnungs-polizei - ORPO) та охоронній поліції (Schutzpolizei) і перебувала під політичним контролем нацистської служби безпеки (СД). Як і в інших окупованих Німеччиною країнах Східної Європи, чисельність такого типу допоміжних формувань німецької поліції в Україні не перевищувала 1% від загальної кількості місцевого населення. У другій пол. 1941-42 у райхскомісаріаті “Україна” і на прилеглих до нього українських територіях під німецьким військовим управлінням було приблизно 14 тис. службовців УДП, у дистрикті Галичина - бл. З тис., у Генеральній губернії - понад 5 тис. чол. У кожному повіті (районі) створено повітові команди УДП, а в багатьох селах - пости УДП. Повітові команди підпорядковувались окружним командам УДП, керівники яких, у свою чергу, підпорядковувались лише окружним комендантам німецької поліції. У великих містах діяли комісаріати і пости УДП. З метою надання УДП характеру національних органів підтримання порядку її службовцям дозволялось носити синьо-жовті нарукавні пов'язки і кокарди із тризубами на шапках. Співробітники УДП були озброєні німецькою і трофейною зброєю, в основному гвинтівками та карабінами.

Весною 1943 бл. 4 тис. співробітників УДП на території Волині із зброєю в руках приєдналися до частин Української повстанської армії. Невелика частина співробітників у 1944 - весною 1945 воювала у складі дивізії “Галичина” і Українського визвольного війська. Після закінчення німецько-радянської війни 1941-45 більшість із захоплених радянськими органами безпеки службовців УДП засуджено за співпрацю з німецькими окупаційними властями до смертної кари або на тривалий строк ув'язнення у концтаборах. У 1955 ті з них, хто не брав участі в каральних акціях, були амністовані.

Український легіон самооборони (Волинський легіон, 31-й батальйон СД) - українське військове формування у складі німецької армії у роки Другої світової війни 1939-45. Утворився за ініціативою Волинського обласного Проводу ОУН-М у вересні 1943 як військова частина, призначена для боротьби з польськими боївками, радянськими партизанами та Українською повстанською армією. Основну масу бійців УЛС становили члени ОУН-М, а також прихильники Т.Боровця та Фронту української революції В УЛС влилося чимало колишніх політичних в'язнів, випущених із німецьких тюрем згідно з домовленістю між ОУН-М та шефом поліції Волині й Поділля д-ром Піцом. Спочатку командував УЛС полк. В.Герасименко (“Тур”), у серпні-вересні 1944 - полк. П.Дяченко (“Квітка”). Військовий штаб очолював поручник М.Солтис (“Черкас”). УЛС складався з трьох бойових і однієї господарської сотні (командири - сотники “Нечай”, М.Карковець, Ю.Макух та О.Гуня). Загальна кількість бійців-бл. 500. При УЛС створено підстаршинську, а з літа 1944 - старшинську школи. Представниками німецького командування при УЛС були капітан О.Асмус, а після його загибелі влітку 1944 - майор В.Бігельмаєр. УЛС діяв на Волині, згодом - на Холмщині (Грубешів, Новий Сонч, Криниця, Бохня, Тарговіце, Клай). Восени 1944 М.Солтиса було заарештовано німцями і, ймовірно, страчено. УЛС під командуванням П.Дяченка взяв участь у придушенні Варшавського повстання 1944. У жовтні 1944 УЛС переведено в Моравію, а наприкін. 1944 - у Югославію для боротьби з партизанськими загонами Й.Броз Тіто. Після невдалої спроби 11.3.1945 значної частини бійців УЛС перейти на бік партизанських формувань четників ген. Д.Міхайловіча батальйон було розформовано і приєднано до дивізії “Галичина”.

Українська Національна Армія (УНА) - назва, під якою робилися спроби сформування української армії під час Другої світової війни 1939-45. Наприкінці війни деякі урядові кола Німеччини намагалися залучити до боротьби проти СРСР народи Сх. Європи. З цією метою у Веймарі 12-14.1945 утворено Український національний комітет (УНК; голова - П.Шандрук, заст. - В.Кубійович та О.Семененко). 12.3.1945 німецький уряд визнав УНК єдиним представником українського народу, який “має право своє настановлення до майбутнього України заступати та у відозвах і маніфестах проголошувати”. Подібні комітети створили й ін. поневолені більшовизмом народи - білоруси, грузини, гірські народи Кавказу, татари, туркестанці, які доручали П.Шандрукові представляти їхні інтереси перед вищим німецьким командуванням. 17.3.1945 з метою продовження боротьби за українську державність ухвалено Декларацію Українського національного комітету, яка проголошувала створення УНА. Особовий склад УНА мав бути одягнений в українські однострої, підпорядковуватися українському командуванню. Декларація передбачала, що ідеологічний і політичний провід належатиме УНК, а також налагодження співпраці з національними комітетами ін. народів. Згідно з наказом війську і флотові УНР від 15.3.1945, виданому Урядом УНР в екзилі на чолі з А.Лівицьким, та постановою Президії УНК (від 8.3.1945) генерал-поручник П.Шандрук був призначений командувачем УНА. У всіх документах УНК (згодом видано відозву до українського громадянства та до українських вояків) не йшлося про жодні зобов'язання щодо Німеччини. Вирішено негайно вилучити дивізію “Галичина” з підпорядкування СС і зробити її 1-ю українською дивізією УНА. Незабаром розпочалося формування 2-ї української дивізії, командиром якої призначено полковника П.Дяченка. Ця дивізія формувалася у м. Німеку під Берліном з радянських полонених-українців, які мали відповідний військовий вишкіл і складалася з 3 куренів загальною чисельністю 1900 осіб. Протягом 10 днів (24.3.-5.4.1945) сформовано бригаду особливого призначення (парашутну), командиром якої призначено отамана Т.Боровця. Бригаду, що складалася з 2 куренів (бл. 400 вояків), направили на вишкіл до Чехії. Проголосила про своє входження до УНА й бригада вільного козацтва під командуванням полковника П.Терещенка (350 осіб), яку теж перевезли до Чехії. Незабаром повідомили П.Шандрукові про своє підпорядкування УНА командир 281-ої запасної бригади полковник Ф.Гудима (5000 осіб; дислокована в Данії), два охоронні полки (близько 1000 осіб; дислоковані у Голландії і Бельгії). Командування УНА ставило перед собою завдання зібрати всі формування УНА в Австрії, недалеко від фронту, що його тримала дивізія “Галичина”. Щодо входження дивізії “Галичина” до складу УНА у квітні 1945 проведено переговори з командиром частини ген. Ф.Фрайтагом. Особовий склад дивізії присягнув на вірність Україні. Під час відступу на захід генерал П.Шандрук зі своїм штабом старався випередити головні частини дивізії, щоб поінформувати союзницькі командування про характер дивізії та УНА в цілому. Офіційним наказом П.Шандрука від 27.4.1945 оголошено про перехід дивізії до союзників. У травні 1945 частина дивізії була інтернована англійцями у м. Філлаху, інша - американцями у м. Тамсвензі. Після капітуляції Німеччини командир дивізії Ф.Фрайтаг покінчив життя самогубством. Українських вояків було зосереджено в околиці Шпітталю. Згодом зі Шпітталю дивізію перевели до Белярії (Італія), а звідти - до табору полонених у Ріміні. І українська дивізія УНА перестала існувати. Українські вояки отримали статус членів ворожих збройних сил, що здалися добровільно. Після розслідування прийнято ухвалу не застосовувати до них секретного параграфу ялтинських угод щодо примусової репатріації радянських громадян: дивізія складалася з галичан, які станом на 1.9.1939 мали громадянство Польщі. У 1946-47 українські військовополонені були звільнені з таборів й емігрували до Великої Британії, США і Канади.

Українська Повстанська Армія (Українська повстанча армія; УПА) - назва ряду українських військових формувань, що діяли в Україні протягом 20 ст.

1) УПА - назва повстанських загонів отамана Ю.Тютюнника під час Другого зимового походу;

2) УПА - див. Поліська січ;

3) УПА - військове формування, що діяло в Україні у 1942-50-х роках.

Ідея створення українських військових загонів, які виконували б роль національної армії, обговорювалася українськими політичними силами протягом всього міжвоєнного періоду. Організація українських націоналістів більше, ніж будь-яка інша партія чи політичне об'єднання, приділяла увагу військовому вишколу своїх кадрів, розробці військових доктрин і концепцій. Після поч. німецько-радянської війни 1941-45 ОУН-СД, проголосивши у Львові відновлення Української держави (30.6.1941), в умовах окупаційного режиму розпочала роботу зі створення збройних сил. Однак німецька окупаційна адміністрація вдалася до жорстоких репресій проти українських самостійницьких течій і ліквідувала всі спроби легального творення військових структур. 4.7.1942 у львівській в'язниці гестапо закатувало військового референта ОУН І.Климіва, ще раніше проведено масові арешти членів ОУН. До кін. 1942 в ОУН переважала доктрина, згідно з якою необхідно було створювати регулярну армію. При цьому прояви партизанських дій засуджувалися як провокаційні. Наприкін. 1942 поблизу Львова відбулася конференція військових референтів вищих проводів ОУН, яка переглянула існуючі концепції і висловилася за доцільність творення партизанських і регулярних структур під назвою Військові відділи ОУН-СД. Одночасно створено робочу групу у складі Василя Івахіва (псевд. “Сонар”), Михайла Медвідя (“Карпович”) і Луки Павлишина для вироблення військових статутів та інструкцій.

Формування перших Військових відділів ОУН-СД почалося на Волині під керівництвом Сергія Качинського (“Остап”) у серед. жовтня 1942. 7.2.1943 сотня Григорія Перегійняка (“Коробка”) напала на німецькі поліційні бараки у містечку Володимирець (Рівненщина). З цього часу розпочинається антинацистська боротьба ОУН. Третя конференція ОУН-СД 17-21.2.1943 схвалила прийнятий курс на збройну боротьбу з окупаційним режимом. Перші підрозділи УПА створювалися на Волині та Поліссі для оборони населення від німецького терору і захисту від радянських партизанів (діяли у цьому регіоні з зими 1942 - 43 і своїми акціями провокували каральні заходи гітлерівців щодо українського цивільного населення). Наприкін. 1942 - першій пол. 1943 Військові відділи налічували кілька тисяч чоловік. Загальне керівництво відділами здійснював командир - Р.-Д.Клячківський. На чолі штабу стояв В.Івахів. Після загибелі В.Івахіва 13.5.1943 Крайовий військовий штаб очолив В.Сидор.

Однак дії Військових відділів ОУН-СД не переносилися з Волині та Полісся у Галичину, а робилися спроби поширити впливи на Білорусь та Наддніпрянську Україну. Це пояснювалося тим, що німецький окупаційний режим у райхскомісаріаті “Україна” був значно жорстокішим, ніж у дистрикті “Галичина” (східній частині Генеральної Губернії). Відповідно були й передумови для стрімкого росту чисельності УПА та поширення антинімецьких настроїв серед населення. У Галичині нацисти робили спроби загравати з українським населенням, намагаючись протиставити українців полякам. У 1942-43 саме польський визвольний рух становив головну небезпеку для німецького режиму, тому українцям було дозволено створити Український центральний комітет у Кракові та Український крайовий комітет у Львові, мережу Українських допомогових комітетів, згодом оголошено набір до дивізії “Галичина” (у планах було створення дивізії “Карпати”). Окрім того, культивувався міф про споконвічне германофільство галичан і про їхній німецький ультралоялізм, що знижувало активність місцевого населення.

У Галичині ОУН-СД могла розраховувати лише на створення малочисельних груп, які навіть не декларували (з тактичних міркувань) своєї приналежності до організації, а виступали під назвою Українська народна самооборона чи Самооборонні кущові відділи (СКВ). Загальне командування відділами здійснював поручник Олександр Луцький (“Андрієнко”). Навесні 1943 військові відділи ОУН-СД провели консолідаційну акцію, спрямовану на об'єднання зусиль усіх розрізнених груп, що існували на Поліссі та Волині. З цією метою відбулися переговори з УПА, очолюваною Т.Боровцем. У травні 1943 переговори завершилися домовленістю про об'єднання обох груп у єдину УПА. Представники Військових відділів ОУН-СД мали увійти в Штаб УПА. Однак відмітність доктрин і статутів, а також особисті амбіції лідерів призвели до наростання протиріч між Т.Боровцем і ОУН-СД. Сторони почали звинувачувати одна одну у деструкції та розпалюванні отаманщини. Окрім того, Т.Боровець не наважувався вступати у конфлікт з польською Армією Крайовою, що активно діяла на Волині, а Р.-Д.Клячківський (як і вся ОУН-СД) розглядав поляків як окупантів, тому вважав антипольські акції необхідними. Намагаючись відмежуватися від Клячківського, Т.Боровець у липні 1943 від'єднався від УПА і оголосив про створення Української народної революційної армії (УНРА).

7-8.8.1943 відділи УПА-Південь на чолі з Іваном Климишиним (“Круком”) на Кременеччині провели роззброєння та структурну ліквідацію військових відділів ОУН (А.Мельника) під командуванням Миколи Недзведзького (“Хрона”). Більша частина мельниківців влилася в УПА, а такі діячі ОУН-М., як Федір Польовий (“Поль”), Василь Штуль (“Чорнота”), Максим Скорупський (“Макс”), Олександр Яценюк (“Волинець”), обійняли керівні посади в УПА.

19.8.1943, продовжуючи консолідаційну акцію, спрямовану на створення єдиної потужної військової структури, відділи УПА атакували штаб УНРА на Поліссі, внаслідок чого в УПА влилося чимало колишніх прихильників Т.Боровця. Восени 1943 на Волині ліквідовано групу Тимофія Басюка (“Яворенка”) під назвою “Фронт української революції”, яка займала антибандерівську позицію. У листопаді 1943 в основному завершилися переговори між ОУН-СД та ОУН А.Мельника, під час яких досягнуто домовленостей: про утворення єдиної УПА, про допустимість поєднання легальної участі в українських збройних формуваннях у складі німецької армії (їх планувалося використати як підготовчо-вишкільну базу) та підпільної роботи, про припинення міжфракційної ворожнечі на час боротьби за визволення України та про участь мельниківських представників у єдиному штабі. Однак після загадкової загибелі Р.Сушка (січень 1944) у нетривкому мельниківсько-бандерівському альянсі стався новий розкол.

Бойові дії УПА у 1943 на Волині та Поліссі призвели до того, що у ряді районів було повністю ліквідовано німецьку окупаційну адміністрацію і проголошено тимчасову українську військову владу (“Колківська республіка” тощо). Внаслідок цілого ряду продуманих та вдало проведених бойових операцій значно зріс авторитет УПА як військової структури. 21.3.1943 здійснено напад на Горохів, підчас якого курінь С.Качинського (“Остапа”) здобув численні трофеї та кілька стратегічних об'єктів. 2.5.1943 на трасі Брест-Ковель вбито командувача “Штурмабтайлюнга” генерала Віктора Лютце. У сер. травня 1943 неподалік від Дубно обстріляно автомобіль, у якому їхали німецькі офіцери та митрополит Української автономної церкви Олексій (Громадський), відомий своїми антинаціоналістичними виступами, вірністю Московському патріарху та відвертою колаборацією з німцями.У серпні 1943 відбувся бій у Загорові чоти Андрія Марцинюка (“Берези”), під час якого німецька сторона застосовувала важку авіацію. У бою загинули 31 повстанець (з 42) та понад 100 німців (з понад 500). Підрозділи УПА здійснювали рейди (у Правобережжя, Буковину, Закарпаття, Підляшшя, Посяння), частина з яких мала бойовий характер (боротьба проти польських боївок і радянських партизанів), ін. - переважно пропагандистський.

У відповідь на розгортання повстанського руху німецька адміністрація вдалася до масового терору (деякий час відповідальним за каральні антипартизанські акції був ген. Еріх фон дем Бах, у майбутньому - керівник придушення Варшавського повстання 1944). У регіоні відбувалися постійні каральні акції, під час яких гітлерівці знищили велику кількість заручників із числа мирного населення. Керівники ОУН та УПА були поставлені поза законом. За голову провідника ОУН-СД М.Лебедя (“Максима Рубана”) гестапо призначило нагороду в 50 тис. німецьких марок. 10.10.1943 нацистська влада проголосила військовий стан у Галичині, скерований проти УНС та СКВ.

У грудні 1943 УНС прийняла назву “УПА-Захід”, що означало завершення періоду становлення УПА і початок розширення її діяльності на регіони, опанування яких перед тим було проблематичним. Перш за все, втілювався в життя план опанування Карпатських гір та налагодження дипломатичної служби. У 1943-44 представники УПА налагодили контакти з угорськими, румунськими, словацькими військовими чинниками, а також з представниками союзників. Восени 1943-44 командування У ПА досягло домовленості про дотримання нейтралітету з командуванням угорських і румунських частин, що перебували на українських землях; у лютому 1944 укладено угоду з польською Армією Крайовою про взаємовизнання боротьби обох народів за незалежність.

У 1943 радянські війська вступили на територію України, і УПА опинилася перед загрозою війни на два фронти. З літа 1943 почастішали сутички УПА з радянськими партизанами. Спроби переговорів з представниками з'єднань О.Сабурова, С.Ковпака, Д.Медведева, А.Бегми та П.Вершигори не дали реальних наслідків. Радянська сторона та гітлерівці трактували УПА як бандитів, “ворогів народу”. У свою чергу, і український націоналізм був послідовно антирадянським.

У листопаді 1943 на Житомирщині відбувся конгрес антибільшовицького блоку народів, який намітив проект створення спільного антирадянського фронту усіх поневолених націй. У цей час у складі УПА воювали представники ін. національностей, робилися спроби створення національних формувань з числа узбеків, грузинів тощо. Однак ці формування, як і сама участь неукраїнців в УПА, носили більше пропагандистський, аніж практичний характер. Велика увага приділялася агітаційно-пропагандистській діяльності УПА. У 1943-45 віддруковано листівки-звернення “Червоноармійці!”, “Брати-поляки!”, “Білоруси!”, а також ряд листівок російською мовою.

Навесні 1944 відбулися перші збройні сутички УПА з регулярними радянськими частинами. 12.2.1 944 перший секретар ЦК КП(6)У М.Хрущов підписав офіційне звернення до УПА з пропозицією добровільно скласти зброю. Однак УПА продовжувала боротьбу. У квітні 1944 неподалік с. Гурби Мізоцького р-ну Рівненської області відбулася велика битва між відділами НКВС (30 тис. чол. під командуванням ген. Марченка) та УПА-Південь (5 тис. чол. під командуванням Миколи Свистуна, “Ясеня”). Радянські війська завдали відчутної поразки УПА, яка втратила у цьому бою 3588 чоловік. Внаслідок каральних акцій радянської армії УПА-Північ скоротилася до 11 куренів, УПА-Південь - до 3 куренів.

В умовах появи другого фронту проведено реорганізацію командування УПА та змінено тактику дій у нових умовах. Насамперед вирішено об'єднати пости провідника ОУН та головного командира УПА. 27.1.1944 Р-Д.Клячківський передав свої повноваження Р.Шухевичу (“Тарас Чупринка”), а сам залишився командуючим УПА-Північ (після загибелі Клячківського 12.2.1945 цей пост обійняв майор Іван Литвинчук, “Дубовий”). Головна команда УПА розпочала переговори з німецькими військами про припинення конфронтації. Представник УПА о.Іван Гриньох (“Герасимовський”) зустрівся 5.3.1944 у Тернополі з представником командування охоронної поліції та СД кримінал-комісаром Паппе, а 28.3. - з СС-оберштурмбанфюрером Вітиском. Під час розмов ішлося про можливість українсько-німецької співпраці у спільній боротьбі проти Радянської армії, забезпечення УПА зброєю з німецьких складів, обмін інформацією, яка становить тактичний інтерес для обох сторін, звільнення німцями українських повстанців, що потрапили у полон. Щоправда, співпраця, яка намітилася на рівні охоронної поліції (шуцманншафт) і УПА, не принесла реальних наслідків, насамперед через брак часу, погану поінформованість низових структур, а також через неможливість досягти згоди з такими німецькими структурами, як гестапо тощо. Гітлерівці продовжували репресивні акції щодо повстанців, а повстанці протягом першої пол. 1944 неодноразово вели бої з нацистами.

Влітку 1944 особовий склад УПА значно поповнився за рахунок розбитої у бою під Бродами дивізії “Галичина”. Наприкін. 1944 Р.Шухевич, перегрупувавши війська, відмовився від тактики широкомасштабних бойових операцій. Зросла роль зв'язкових, які підтримували зв'язок між командуванням та тактичними одиницями, а також між окремими сотнями. УПА однозначно визнала себе не збройними формуваннями якоїсь однієї групи (ОУН-Р), а загальноукраїнською армією, яка з липня 1944 підпорядкувалася Українській головній визвольній раді. Основною тактичною одиницею УПА став не курінь, а сотня, що давало можливість діяти більш мобільно і ефективно. Зросла роль надрайонних провідників. Служба безпеки УПА розпочала боротьбу з радянськими диверсіями, провокаціями, із зрадниками та агентами.

З 1945 основний тягар боротьби УПА припав на УПА-Захід, а бойові дії перенеслися з Волині та Полісся в Галичину і на Буковину, де діяла Буковинська українська самооборонна армія. Не припинився повстанський рух і на Волині. Більшість політичних і збройних акцій УПА були спрямовані проти дій радянських адміністративно-каральних органів, зокрема, проведення масової мобілізації, переслідування УГКЦ, депортації місцевого цивільного населення. Командуванням УПА розроблялися плани зі створення загону особливого призначення УПА-Схід під командуванням Костянтина Гіммельрайха, який мав пробитися в околиці Києва для організації масових антирадянських виступів.

На поч. 1946 з метою ліквідувати УПА у західні області України перекинуто частини Червоної армії, прикордонних і внутрішніх військ, посилені загони МДБ з танками, артилерією і літаками (за деякими дан. - 585 тис. чол.). Під час бойових дій, що тривали бл. 6 місяців, відбулося більше 1.5 тис. боїв і сутичок. Втрати були великими з обох сторін: УПА втратила 5 тис. вояків, радянські війська - бл. 15 (загальні втрати УПА за роки боротьби -20 тис. чол.; військовослужбовців Червоної армії, органів держбезпеки і внутрішніх військ - 22 тис. чол.). Масований наступ радянських регулярних частин і каральних загонів примушував підрозділи УПА постійно міняти місця дислокації та щоразу застосовувати іншу тактику ведення боїв. Внаслідок втрат під час кровопролитних боїв з противником, поранень і хвороб особовий склад армії у 1946 скоротився на 40%, що призвело до зниження ефективності бойових дій. Проблематичним став зв'язок між командуванням та окремими частинами. До УПА потрапляли і випадкові люди, які підривали авторитет армії. Одночасно для дискредитації УПА радянські каральні органи створювали спецчастини, які у формі вояків УПА захоплювали села і знищували мирне населення - активістів радянської влади, вчителів, лікарів тощо. Радянські каральні органи своїм завданням вважали не тільки ліквідацію УПА, але і залякування населення. Зокрема, проводилися широкомасштабні акції депортації населення, масово фальсифікувалися карні справи, спалювалися та вирубувалися лісові масиви, прилюдно демонструвалися вбиті повстанці тощо. Одночасно для дезорганізації руху Опору радянський уряд оголосив амністію повстанцям, які складуть зброю і припинять боротьбу. Урядові звернення до учасників повстанського руху, в яких їм обіцялося помилування, оголошувалися сім разів (останній раз у грудні 1949). Але тільки амністія 1945 мала реальний вплив на УПА. У цей період з лісів вийшли, за деякими дан., бл. 41 тис. повстанців.

У цих умовах командування УПА прийняло рішення про часткове виведення своїх підрозділів з України до Німеччини та Австрії. Восени 1945 і навесні 1946 з цією метою було проведено два великі рейди територією Словаччини. У 1947 окремі групи повстанців здійснили рейди в ЧСР та Румунію. У 1946 припинила діяльність УПА-Північ, а влітку 1947 - групи “Буг” і “Лисоня”. У 1948-49 активно діяла лише група “Говерла” (Дрогобиччина) та окремі сотні на Гуцульщині. Однак наприкін. 1949 і вони були змушені припинити опір. Зазнало значних втрат і командування УПА. 31.1.1949 у Львові загинув шеф Головного військового штабу полковник О.Гасин (“Лицар”), 14.4.1949 командир УПА-Схід полковник В.Сидор. Після загибелі 5.3.1950 у бою під Львовом головнокомандувача УПА генерал-хорунжого Р.Шухевича УПА як єдина військова формація припинила існування.

Проте обмежені бойові дії продовжували вести окремі підрозділи УПА. Через їх велику рухливість і блискавичність у проведенні операцій та зв'язки з місцевим підпіллям регулярні війська були малоефективними у боротьбі з цими підрозділами. Після смерті Р.Шухевича головнокомандувчем УПА став полковник Василь Кук (“Юрій Леміш”). Окремі загони УПА припинили боротьбу тільки після захоплення в полон у травні 1955 В.Кука. За деякими дан., окремі боївки УПА продовжували зберігати боєздатність і були ліквідовані лише наприкін. 1950 років.

Протягом 1944-48 частини УПА ефективно діяли на українських землях (Холмщина, Лемківщина, Посяння, Підпяшшя), які внаслідок радянсько-польського договору 16.8.1945 залишилися у складі Польщі. У Закерзонні відділи УПА (зокрема, група “Сян”; командир полк. М.Онишкевич, псевд. “Орест” і крайовий провідник ОУН Я.Старух) вели боротьбу проти комуністичного режиму, радянських і польських спецпідрозділів та шовіністичних елементів, які тероризували українське населення і проводили акції масового насильного переселення українців.

Наприкін. Другої світової війни командування УПА уклало угоду (18.5.1946) з Армією Крайовою, а згодом з повстанською структурою “Воля і Незалежність” (“ВІН”) про встановлення демаркаційної лінії і взаємну співпрацю в боротьбі проти спільного ворога. У Польщі існують різноманітні точки зору на діяльність УПА, однак незаперечним є факт спільної боротьби УПА та “ВІН” проти комуністичного режиму. 27.5.1946 польські та українські повстанські підрозділи провели спільну операцію на м. Грубешів. Українським загоном командував хорунжий Євген Штендера (“Прірва”). Навесні 1947 у бою з відділом УПА під командуванням Степана Хріна загинув заступник міністра оборони Польщі ген. К.Свєрчевський, що стало приводом для розгортання акції депортації українського населення з етнічних українських земель. У новостворені на колишніх німецьких землях воєводства (Вроцлавське, Гданське, Ольштинське, Щецінське, Познанське) насильно переселено бл. 150 тис. українців. Масові репресії польського комуністичного уряду викликали рішучу протидію УПА. Для боротьби з частинами УПА польське командування направило на територію Закерзоння 20-тисячну армію під командуванням ген. С.Моссора. 20.9.1947 у бою з підрозділами польських урядових військ загинув провідник ОУН на Закерзонні Я.Старух. Після тривалих кровопролитних боїв з переважаючими силами противника командування УПА вирішило вивести 16 бойових сотень з території Закерзоння. 29.6.1947 три сотні (У-3, У-5, У-8) прорвалися на територію Дрогобицької обл., сотня у-2 під командуванням Михайла Дуди (“Громенка”) пробилася через територію Чехо-Словаччини у Західну Німеччину. Решта відділів УПА були розбиті, і тактичний відтинок “Сян” припинив своє існування.

Структура УПА. На чолі УПА стояли Головна команда та Головний військовий штаб. Армія ділилася на три Генеральні воєнні округи: УПА-Північ (Волинь і Полісся), УПА-Захід (Галичина, українські землі у складі Польщі), УПА-Схід (УПА-Південь) - Кам'янець-Подільська, Вінницька області та Крем'янеччина. Головну команду становили головний командир та члени Головного військового штабу. Штаб ділився на сім управлінь: 1 - оперативне, 2 - розвідувальне, 3 - постачання, 4 - персональне, 5 - вишкільне, 6 - політичного виховання, 7 - військових інспекторів. Кожна Генеральна воєнна округа (ГВО) поділялася на воєнні округи (ВО). На поч. 1944 їх було в УПА-Північ - 3, УПА-Захід - 6, УПА-Схід - 2. У серпні 1944 УПА-Північ реформовано на 2 ВО, а УПА-Захід - на 4. УПА-Схід фактично припинила своє існування. Кожною ГВО і ВО керував командир та штаб на чолі з шефом штабу та штабними відділами. Основною бойовою одиницею УПА була сотня (рота), яка об'єднувалася в курені (батальйони). Групи куренів утворювали загони (полки). Усі військові одиниці ВО становили групу (дивізію) з різною чисельністю -від 12 до 36 сотень. Групи однієї ГВО творили тактичну одиницю, рівну армійському корпусові. Як правило, сотня ділилася на три чоти, кожна чота - на три рої, а кожен рій - на дві ланки. Однак у деякі періоди сотні могли мати по чотири чоти, а чота - по чотири рої. Почет командира складався з політвиховника, бунчужного, представника Служби безпеки, санітара, зв'язкових, іноді - з представників військово-польової жандармерії та розвідників. Командир першої чоти автоматично ставав заступником командира сотні.

Кожен курінь складався з 2-4 сотень. Командир куреня мав почет у складі шефа штабу (або ад'ютанта), політвиховника, бунчужного, капелана, лікаря та референта СБ. У 1944 відбулася реорганізація УПА. Тактичними одиницями стали “бригади” (6л. 400 чол.). Бригада ділилася на загони, а ті - на відділи і підвідділи (звичайно, організація мінялась в залежності від обставин). Тактичні одиниці УПА ідентифікувалися за кодовими назвами, іменами історичних осіб, подій, загиблих бійців. Іноді вживалися шифри чи порядкові номери. Основу УПА складали піхотні підрозділи, хоча кожен ВО мав по 1-2 сотні кінноти, а також відділи важкої артилерії. Існують суперечливі дані про використання частинами УПА у бойових діях захоплених у противника танків і літаків. Найрозповсюдженою зброєю були автомати німецького виробництва (“Шмайсер” тощо), гвинтівки німецьких та раданських зразків, пістолети-кулемети Шпагіна (ППШ) та ручні кулемети Дегтярьова.

Військові ранги та звання. В УПА було запроваджено традиційну систему рангів, базовану на Прусському статуті. Існували рядові ранги: стрілець і старший стрілець: підстаршинські: вістун, старший вістун, булавний, старший булавний: старшинські: хорунжий, поручник, сотник, майор, підполковник, полковник; генеральські: генерал-хорунжий, генерал-поручник, генерал-полковник (останні два звання ніколи не присвоювались). За час існування УПА лише тричі присвоювалися генеральські звання.

Одночасно існувала система функціональних призначень: ройовий, чотовий, сотенний, курінний, командир загону або тактичного відтинку, командир ВО чи групи, крайовий командир УПА, головний командир УПА. Деякий час вживалася система нашивок для відзнак командирів. Ройовий носив одну прямокутну “шпалу”, чотовий - дві, сотенний - три, курінний - одну V-подібну нашивку, командир загону - дві, командир ВО (командир групи) - 3, крайовий командир -Тризуб і одну V-подібну нашивку, головний командир - Тризуб і дубовий листок. З приходом радянських військ та посиленням системи конспірації нашивки було ліквідовано.

Вишкіл. УПА постійно відчувала брак кадрових офіцерів. Спочатку використовувалися на старшинських посадах старшини Армії УНР та Української галицької армії. Проте згодом через їхній вік було прийнято рішення частково демобілізувати, а частково використати для роботи у штабах. Використовувалися кадри, котрі пройшли вишкіл у бойовій референтурі ОУН чи на військових курсах ОУН у Кракові або Відні. У 1943 прийнято рішення створити школи (вишкільні сотні) для майбутніх старшин. Як правило, вишкіл у таких школах тривав чотири місяці. У липні-жовтні 1 944 на теренах УПА-Північ діяла школа “Дружинники” під командуванням поручника “Гориня”. У жовтні 1943 - січні 1944 на Волині діяла школа “Лісові чорти” під командуванням поручника Федора Польового (“Поля”). З наближенням радянських військ вишкільні курси було перенесено у Галичину. В Карпатах у лютому 1944 засновано школу “Олені”, яка дала два випуски: “Олені-1” та “Олені-2” (березень-жовтень 1944). Командував школою “Олені” поручник “Хмель”, а після його смерті - Ф.Польовий. Всього через вишкіл у трьох школах пройшло 700 майбутніх старшин. У 1943-44 підстаршинські школи існували і при деяких групах.

Преса УПА. Головними виданнями УПА були журнали: “До зброї” (1943), “Повстанець” (1944-46), “Український перець” (1943-45), “Ідея і чин” (1942-46), “Осередок інформації і пропаганди” (1948-51). На окремих теренах друкувалися газети “За самостійну Україну” (1942), “Бюлетень” (1942), “Інформатор” (1942), журнали “Юнак”, (1943), “Вісті” (1943), газети “За Українську державу” (1944), “На чотах” (1946), “На зміну” (1946), “Молодий революціонер” (1948). Випускали свої друковані органи й окремі тактичні відділи: “Шлях перемоги” (Група “Говерля”), “Стрілецькі вісті” (Група “Буг”), “Лісовик” (Група “Сян”), “Чорний ліс” (Станіславський тактичний відтинок) тощо. Група “Говерля”, окрім того, видавала одноднівки “Чин зброї”, а група “Буг” -“Літопис УПА”. Виходило чимало брошур, підручників, листівок тощо. Усі видання УПА контролювалися (готувалися та проходили цензуру) у 6 відділах штабів різних рівнів. До найвизначніших підпільних публіцистів належали Я.Старух, Михайло Дяченко (“Марко Боєслав”), Яків Бусла (“Галина”), П.Полтава, О.Дяків та ін. Деякий час у Карпатах діяла підпільна радіостанція “Афродіта”, керівником якої був Я.Старух.

Нагороди УПА. В УПА в 1944 було введено спеціальні нагороди: Золотий Хрест Бойової заслуги - 1 і 2 ступенів, Срібний Хрест Бойової заслуги - 1 і 2 ступенів, Бронзовий Хрест бойової заслуги, відзначення в наказі Крайового військового штабу, похвала в наказі військової округи та вирізнення в наказі відділу. Членів теренової мережі ОУН, політвиховників, членів СБ та цивільних осіб нагороджували Золотим Хрестом заслуги, Срібним Хрестом заслуги, Бронзовим Хрестом заслуги. За поранення в бою нагороджували Срібною Зіркою, а за п'ять поранень - Золотою Зіркою. Нагороджені відзнаками отримували звання “лицар” - напр., “Лицар Золотого Хреста Бойової заслуги”. Металеві нагороди та нагрудні знаки з'явилися у 1951 і були виготовлені підпільно за проектом члена референтури пропаганди Н.Хасевича.

Чисельність. Питання про чисельність УПА залишається одним із найсуперечливіших в історії українського повстанського руху. Німецькі офіційні документи наводили цифру 100-200 тис. чол. на 1944. Ця оцінка часто зустрічається в працях істориків на Заході. Натомість радянські джерела називали число 6л. 90-100 тис. чол. Архівні документи ОУН та УПА, що збереглися на Заході, засвідчують, що армія налічувала у кін. 1943 бл. 20 тис. бійців, сягнувши своєї максимальної цифри - 25-30 тис. бійців - весною 1944.

Українські Січові Стрільці (УСС; Усуси; Легіон Українських Січових Стрільців; 1-й полк УСС; 1-ша бригада УСС) - українська військова частина у складі австрійської армії, що діяла на російському фронті у 1914-18, а пізніше - частина в складі Української Галицької Армії і Червоної Української Галицької Армії.

У серпні 1914 Головна Українська Рада у Львові створила Бойову Управу УСС, яка звернулась до австрійського уряду з проханням дозволити сформувати Легіон Українських Січових Стрільців. Згоду було отримано, але перепони чинилися від перших днів створення частини. На прохання відкликати з військ сто українських старшин цісарське командування виділило лише шістнадцять, серед них Г. Коссака, С.Горука, В.Дідушка, Д. Вітовського та ін. Для легіону австрійці передали тисячу важких однозарядних крісів, які ще 1888 були зняті з озброєння. Всього до УСС зголосилось 28 тис. галичан, яких вистачило б на формування двох піхотних дивізій, але уряд і польські політичні кола, побоюючись створення українського війська, обмежили чисельність легіону двома тисячами. Основна маса галичан - більше 100 тис. - була мобілізована до частин, які відправлено подалі від України, на італійський фронт. Невишколених січовиків австрійське командування вирішило одразу ж кинути на фронт проти наступаючих російських військ, де на легіон чекала неминуча загибель. Але тодішній тимчасовий командир Т.Рожанковський відмовився виконувати авантюрний наказ, за що був усунутий з посади. Під командуванням нового командира М.Галущинського 3.9.1914 новобранці прийняли у Стрию (Львів був уже окупований царськими військами) присягу й відбули на доукомплектування у закарпатські села Горонда та Страбичій під Мукачево. Ядро легіону становили активісти січового, сокільського і пластового руху, вчорашні гімназисти та студенти. Серед новобранців були й дівчата-студенти О. Степанів, С. Галечко, А. Дмитерко, І. Кузь та ін. Наприкінці вересня 1915 стрілецькі сотні вступили в перші бої з російськими козачими частинами в р-ні Верецького і Ужоцького перевалів. У жовтні 1914 січовики у складі 55-ї австрійської дивізії перейшли у контрнаступ, подолали перевали і відбили у противника Борислав, Дрогобич і Стрий. Тільки коли російський командарм ген. О.Брусилов перекинув з-під Перемишля резерви, йому вдалося відновити становище. Легіон УСС відійшов до Карпат. На поч. березня 1915 січові стрільці зайняли позиції на схилах Маківки. Після захоплення восени 1914 Галичини, російська армія ген. М. Іванова розгорнула наступ через Карпати з метою прорватись в Угорщину. Легіон УСС, що займав оборону на Маківці, входив до складу 129 та 130-ої бригад австрійської армії під командуванням Й.Вітошинського-Доброволі й Дрди (група військ ген. П. Гофмана). Штурм російськими підрозділами позицій січових стрільців розпочався в ніч з 28 на 29.4. Протягом 29.4.-2.5. на схилах Маківки тривали запеклі бої, внаслідок яких російські війська були відкинуті за р. Головчанку. Найбільшої напруги бої досягли 1 -2.5.1915. На Маківці загинули 42 січовики, 76 зазнали поранень, 35 потрапило до полону. Наприкінці серпня 1915 галицькі курені знову втягнулися у запеклі бої в подільських степах між Серетом і Стрипою. 2.11. зусиллями стрілецьких куренів було ліквідовано прорив росіян на Бережани. В околицях міста, на схилах Лисоні щойно реорганізований полк УСС (командир от. Г. Коссак) втратив убитими, полоненими і пораненими більше тисячі старшин і стрільців. Зиму 1915-16 полк УСС перебував у тилу, займаючись військовою підготовкою і культурно-освітньою роботою.

У ході Брусилівського прориву влітку 1916 командування прикрило січовими стрільцями шлях із Підгаєць на Бережани. В боях в р-ні Лисоні відзначилися курінний отаман С.Горук, сотник А.Мельник, Р.Сушко., В.Кучабський, З.Носковський, Ф.Черник. На Лисоні полк УСС втратив півтори сотні вбитими і декілька сот стрільців потрапили у російський полон, яких відправлено у табори Симбірська і Царицина.

Залишки полку виведено у тил, переформовано і призначено нового команданта, яким став Ф. Кікаль. Восени 1916 стрілецькі старшини на чолі з Д. Вітовським розпочали велику культурно-освітню місію на Волині, куди вони були направлені для організації комісаріатів (Ковель, Луцьк, Володимир-Волинський) по набору рекрутів до армії. Однак головним своїм завданням січовики вважали розвиток українського шкільництва, яке було у вкрай занедбаному стані. За короткий час вони заснували близько сотні українських шкіл, а 16 старшин і стрільців працювали у них вчителями. За допомогою громадських діячів Львова К.Студинсьтого, П.Мишуги, І.Крип'якевича січовики придбали для волинських шкіл 1500 підручників, чимало приладів.

На фронт під Бережани полк повернувся у лютому 1917. Підчас нового наступу російської армії на Південно-Західному фронті, стрілецька частина ціною великих втрат утримувала фронт біля с. Конюхи на Бережанщині. У березні-жовтні 1918 полк УСС під командуванням от. О.Микитки, згідно з умовами Берестейського миру 1918, у складі австро-німецьких військ здійснив похід у Наддніпрянську Україну (Жмеринка-Бірзула-Херсон-Нікополь-Олександрівськ). У полковому наказі, оголошеному січовикам напередодні походу, зазначалось: “Ніяких насильств і борб не зводити... Кара смерти заборонена... Поведене з людьми має бути чемне, миле, але не фамільярне... Говорити тільки по-українськи до населення”. За Збручем полк практично не брав участь у бойових операціях, приділяючи головну увагу культурно-освітнім заходам серед наддніпрянських українців.

При легіоні УСС був Кіш УСС - запасна частина, яка займалась набором і вишколом навобранців. При ньому діяли бібліотека, стрілецький хор і оркестр, а також Пресова Кватира.

На поч. жовтня 1918 УСС було передислоковано з Херсонщини на Буковину, в Чернівці. Після утворення Західно-Української Народної Республіки в листопаді 1918 полк передислоковано до Львова, де він став ядром Галицької Армії.

Частини УСС стали основою Групи "Старе Село" УГА, у березні 1919 переформованої в 1-шу бригаду УСС, яка брала участь у війні с поляками, а після переходу за Збруч - з більшовиками і денікінцями.

Після переходу УГА на бік червоних і створення ЧУГА, 1-ша бригада стала 1-м полком УСС (у складі 1-ї бригади УСС ЧУГА, приділеної до 44-ї стрілецької дивізії РСЧА). На початку травня 1920 під час польсько-українського наступу частини УСС або перейшли на бік Армії УНР, або потрапили до польського полону.

 Ф

Фронт Української Революції - українське повстанське з'єднання під час радянсько-німецької війни 1941-45. Утворилося восени 1942 на Кременеччині (тепер Тернопільська обл.). На чолі ФУР стояв колишній лейтенант Червоної армії Т.Басюк-“Яворенко”. ФУР декларував відданість демократичним ідеалам та традиціям національно-визвольних змагань 1917-21. Чисельність ФУР, за різними дан., сягала від 200 до 600 чол. У оперативно-тактичному плані ФУР співпрацювала з УПА Т.Боровця, збройними формуваннями ОУН-М і деякий час з ОУН-Б. У липні 1943 значна частина бійців ФУР вступила до Української повстанської армії. Майже одночасно ФУР вела бої із загонами радянських партизанів під командуванням Д.Медведева. У вересні 1943 залишки ФУР приєдналися до Українського легіону самооборони. Т.Басюк загинув наприкін. 1943.

Ч

Червона гвардія - добровільні напіввійськові та військові формування, що виникли під час Лютневої революції 1917. В Україні Ч. г. створювалась з березня 1917 комітетами РСДРП(б) як частина всеросійської Ч.г. До Ч.г. вступали більшовики, анархісти, есери-максималісти та співчуваючі їм безпартійні робітники і службовці. Всі інші соціалістичні партії (у т.ч. українські), керовані ними Ради робітничих і солдатських депутатів, профспілки виступали проти організації Ч.г., тому до липня 1917 вона була нечисленною. В Україні у цей час червоногвардійські загони існували лише в Одесі (до 1000 чол.), Києві, Харкові та Катеринославі (по 250-300 чол.). З вересня 1917 лави Ч.г. зростали, наприкін. жовтня в 40 містах і робітничих селищах України налічувалось бл. 12 тис. червоногвардійців. На поч. українсько-більшовицької війни (з кін. листопада 1917 До лютого 1918) Ч. г. одержала з Росії (Москви, Петрограда, Тули, Курська) понад 70 тис. гвинтівок, 2750 станкових і ручних кулеметів, кілька тисяч револьверів, понад 10 мільйонів патронів, багато військового спорядження. Чисельність Ч.г. в Україні зросла наприк. грудня до 40 тис. чол., у січні-до 130 тис. чол. 40% її становили робітники Донбасу. У Чернігівській 1 Полтавській губ. були утворені загони сільської Ч. г. з числа демобілізованих солдатів і дезертирів. Ч.г. поділялась на десятки і сотні, в Донбасі - на батальйони і полки. Мала спеціальні підрозділи - кулеметні, артилерійські, інженерні та ін. Були утворені селищні, районні і міські штаби Ч.г, їх очолювали члени більшовицьких, лівоесерівських і анархістських комітетів. З листопада 1917 Ч.г. України стала знаряддям ЦК РСДРП(б) і Раднаркому Росії у війні з Українською Народною Республікою. З грудня 1918 безпосередньо підлягала наркому В.Антонову-Овсієнку. Разом із збільшовизованими російськими військами Ч.г. розганяла есеро-меншовицькі Ради робітничих і солдат, депутатів в Україні, замінювала їх анархістсько-більшовицькими Радами. В листопаді 1917 - лютому 1918 у складі збройних сил більшовицької Росії Ч.г. взяла участь майже у 200 збройних сутичках і боях з військами Української Центральної Ради. Найзапеклішими були бої з підрозділами Армії УНР в Одесі (30.11-2.12.), на ст. Лозова (15-16.12), у Катеринославі (27-29.12), Одесі (13-17.1), на ст. Бахмач (15-16.1), у Києві (16-25.1). Загони Ч.г. Донбасу в складі військ наркома В.Антонова-Овсієнка відіграли велику роль у встановленні більшовицької диктатури у Донській обл., Ростові. Ч.г. була знаряддям більшовицьких і анархістських організацій у здійсненні червоного терору, стягненні “контрибуцій” з “буржуазії” та продрозверстки з селянства. На грунті політичних репресій, масових реквізицій, вилучення цінностей у населення, пияцтва в середовищі червоногвардійців у березні-квітні 1918 розклалася, вийшла з-під контролю більшовицьких комісарів, місцевих органів радянської влади. У березні-квітні 1918 під натиском частин Армії УНР та австро-німецьких військ Ч.г відступила в Росію, де була розформована. Особовий склад Ч.г. став основою для формування частин Червоної армії.

Червона Українська Галицька Армія (ЧУГА) - військове формування, створене у лютому 1920 з частин Української Галицької армії, що змушені увійти до складу Червоної армії. У кін. вересня 1919 обидві українські армії - Армія УНР і УГА розпочали воєнні дії проти Добровольчої армії ген. А.Денікіна. Наступ українських військ відбувався у надзвичайно складних умовах - раптово вдарили морози і спалахнула епідемія тифу. Не маючи через блокаду Антанти ні ліків, ні санітарних матеріалів, українські армії незабаром втратили бл. 70 відсотків особового складу. На поч. листопада понад 15 тис. старшин і вояків УГА знаходились у шпиталях в р-ні Вінниці. За цих обставин командування УГА підписало перемир'я з Добровольчою армією. За його умовами УГА приєднувалась до військ ген. А.Денікіна і відводилась у тил на перепочинок. У кін. грудня - на поч. січня 1920 УГА, яка фактично втратила боєздатність, відступила на Східне Поділля в р-н міст Бершадь, Чичельник і Бірзула (тепер Котовськ). У цей час більшовицька армія, розгромивши у Правобережній Україні денікінські війська, наближалась до місця розташування галицьких корпусів. Не маючи іншого виходу, частини УГА на поч. лютого 1920 змушені увійти до складу Червоної армії. Попередні умови приєднання галичан до складу Червоної армії було вироблено у першій половині лютого 1920 під час переговорів ревкому УГА з представниками більшовицького командування у Києві. 7.2.1920 наказом армійського ревкому УГА утворено ЧУГА. У кін. лютого - на поч. березня 1920 більшовики провели реорганізацію УГА, відповідальним за проведення якої ЦК КП(б)У призначило В.Затонського. Вже 10.2.1920 було заарештовано Начального вождя УГА ген. О.Микитку й начальника штабу ген. Г.Ціріца (в липні 1920 обох розстріляно у підмосковному таборі для військовополонених в Кожухові). Галичани входили до складу 12-ї армії і повністю підпорядковувались наказам її Реввійськради. Начальна команда УГА ліквідовувалась, створювався Польовий штаб ЧУГА, командантом якого призначили В.Порайка. Начальником булави (оперативне командування) став російський полковник В.Іванов, політкомісаром -М.Михайлик. Новостворений Ревтрибунал очолив Пучко (згодом - Кириченко), особливий відділ - галицький комуніст В.Сірко. Було проведено переформування галицьких частин. Замість корпусів створювались три бригади. Кожна з них складалася з трьох стрілецьких, артилерійського і кінних полків. Командантами бригад було призначено: першої бригади - підполковник А.Бізанц, начальник штабу - підполк. А.Шаманек; за ін. дан., командант Б.Білинкевич, потім - А.Шаманек, згодом - М.Баран; другої бригади - сотн. Ю.Головінський, нач. штабу - отаман Ф.Льорнер, третьої бригади - О.Станимір, нач. штабу - В.Льобковіц. У березні 1920 особовий склад ЧУГА налічував 1485 старшин і 16 688 бійців. Після реформування галицьких корпусів новостворені бригади розподілено до різних дивізій 12-ї і 14-ї більшовицьких армій, чим було порушено цілісність ЧУГА. У ЧУГА заборонялось виконувати український національний гімн “Ще не вмерла Україна”, використовувати синьо-жовтий прапор та герб-тризуб, відмінялись українські військові звання і відзнаки. Ці заходи викликали серед галичан невдоволення і всезростаючі антибільшовицькі настрої, які згодом призвели до виходу галицьких частин зі складу Червоної армії. Ще на поч. 1920 у р-н Бершаді підійшли підрозділи Армії УНР під командуванням колишнього Начального команданта УГА ген. М.Омеляновича-Павленка, які перебували у Першому Зимовому поході (див. Зимові походи Армії УНР 1919-20 і 1921) 6.4.1920 першим покинув ЧУГА і перейшов у повному складі до Армії УНР кінний полк (команд, отаман Е.Шепарович) разом з запасним куренем (сотн. І.Козак). Через деякий час приєднався до повстанського загону отамана Д.Зеленого технічний курінь під командуванням К.Кізюка. Після укладення Варшавського договору 1920 і початку спільного наступу польської армії і військ Директорії УНР проти більшовиків друга і третя бригади ЧУГА у ніч з 23 на 24.4.1920 залишили своє розташування і почали пробиватись на з'єднання з Армією УНР. Проте 27.4 ці частини в р-ні Летичева і Ялтушкова були оточені польськими військами, роззброєні та інтерновані (старшини) у польських таборах. Окремим підрозділам ЧУГА все ж вдалося з'єднатися з Армією УНР. У складі Червоної армії залишилась тільки перша бригада, командування якої через збіг обставин не отримало наказу Ю.Головінського про перехід галицьких частин на бік Армії УНР. Ця бригада в бою під Махнівкою була оточена польською дивізією ген. Я.Ромера. Частина бригади під командуванням А.Бізанца здалась у польський полон, а друга - двотисячний загін - вирвалася з оточення і пішла на з'єднання з Армією УНР. 30.4.1920 поблизу Козятина потрапила в оточення одна з найбоєздатніших частин ЧУГА-бригада УСС. ЧУГА перестала існувати. Перехід кількох частин ЧУГА на бік Дієвої армії мав трагічні наслідки для галицьких старшин і вояків, які перебували в тилу у Києві та Одесі. Тільки в Одесі було заарештовано 640 бійців і старшин, котрі лікувалися в місцевих шпиталях. Значна частина їх загинула в застінках ВЧК. Частину заарештованих старшин вивезено до підмосковного табору Кожухів. 217 старшин УГА у липні 1920 з табору було переведено до Архангельська і там знищено.

Червоне козацтво - назва з'єднань, сформованих більшовиками на противагу збройним формуванням Вільного козацтва. Перший підрозділ Ч.к. організовано у грудні 1917 у Харкові. Присвоєння більшовиками своїм військовим формаціям назви “Червоне козацтво” пов'язане з намаганням максимально наблизити їх найменування до звичного і глибоко шанованого в Україні військового стану - козацтва. Загони Ч.к. підпорядковувались тільки Москві й використовувались у боротьбі з частинами Армії УНР та загонами українських повстанців, а також з військами А.Денікіна, П.Врангеля, збройними силами Польщі. Ч.к. структурною побудовою не відрізнялося від ін. військових з'єднань більшовиків. Більшість командного складу, а також рядових бійців були неукраїнці. Командиром першого полку Ч.к. став В.Примаков. У січні 1918 перший полк Ч.к. виступив з Харкова і спільно з ін. військовими силами, що прибули з Росії, розпочав похід на Київ. У січні-лютому 1918 полк ніс охоронну службу в Києві, використовувався більшовиками для масових розправ над населенням, У квітні 1918 полк відведено у Донбас і перетворено у перший Катеринославський партизанський загін. У кін. 1918-на поч. 1919 полк Ч. к. розгорнуто у бригаду. У листопаді 1919 на базі бригади сформовано 8-у Червону козачу дивізію, яка за наказом командування здійснила рейд по тилах денікінців. У травні 1920 частину Ч.к. було передислоковано на Західний фронт. У складі 14-ї армії восьма Червона козача дивізія перейшла Збруч. У серпні 1920 створено перший кінний корпус Червоних козаків, який спрямовано на боротьбу із загонами Н.Махна, Ю.Тютюнника. У 30-і роки частини Ч.к. розформували, а колишнього командира В.Примакова - розстріляли. Тривалий період (до сер. 1950-х ) взагалі були заборонені в СРСР згадки про Ч.к. Лише після смерті Й.Сталіна з'явились перші публікації про Ч.к., розстріляних командирів було посмертно реабілітовано.

[Догори]

[Формування - нумери] [Формування - від А до Т] [Формування - від У до Я] [Ордебатай]