Ярослав Тинченко

Перша Українсько-Більшовицька війна

(грудень 1917 - березень 1918)

Конфлiкт мiж Центральною Радою та Радянським Народним Комiсарiатом.


Аналiзуючи архiвнi справи фондiв Центральної Ради (ф. 1115) та Генерального Вiйськового Секретарiату (ф.1076), публiкацiї в газетах "Нова Рада", "Вiсник Генерального Секретарiату" та iншi, можна зробити багато цiкавих висновкiв. Справа в тому, що С.Петлюра на чолi Вiйськового Секретарiату своїми дiями найбiльше сприяв вiдокремленню України вiд Росiї, i був фактично єдиний серед усiх членiв Генерального Секретарiату спроможний на рiшучi кроки. Як вiдомо, 1-а українсько-бiльшовицька вiйна виникла внаслiдок протистояння двох iдей: нацiональної та соцiалiстичної, однак пiдстави для неї знайшов Раднарком, як не дивно, тiльки в негнучкiй полiтицi Генерального Секретаря у справах вiйськових С.Петлюри. Навiть першi українськi грошi з'явилися завдяки полiтицi Петлюри, вже не кажучи про ІY-й Унiверсал. Центральна Рада в особах Грушевського та Порша була неспроможною вирiшувати глобальнi проблеми, а В.Винниченко, як це видно з його спогадiв, тяжiв до полiтики Радянської влади. Передивившись умови прикрозвiсного ультимату Раднаркому вiд 4 сiчня (17 грудня), ми помiтимо, що всi вони торкалися дiяльностi майже виключно Вiйськового Секретарiату. Саме через це Симона Васильовича Петлюру 1 сiчня (18 грудня) було звiльнено (саме звiльнено, а не вiдправлено у вiдставку) Володимиром Винниченком з посади Вiйськового Секретаря. Однак, цим В.Винниченко українськобiльшовицьку вiйну, що починалася, так i не зупинив.
Усi вище наведенi твердження спробуймо довести на пiдставi низки архiвних джерел, спогадiв та дослiджень.
Найбiльш повну картину конфлiкту, на нашу думку, подав радянський дослiдник М.Рубач. Його стаття пiд назвою "К истории конфликта между Совнаркомом и Центральной Радой" була вмiщена в журналi "Летопись Революции" N 2 за 1925 рiк. Редагував цей журнал особисто М.Скрипник. Автор, спираючись на архiви Центральної Ради (журнали Генерального Секретарiату), що знаходились у Харковi, та архiви Раднаркому, що зберiгалися в Москвi, подав досить об'єктивний, урiвноважений та вiдвертий погляд на подiї грудня 1917 року. У його роботi було використано спогади В.Затонського та В.Винниченка, що надало дослiдженню ще бiльшого колориту.
Не менше попрацював над iсторiєю конфлiкту i наш український дослiдник, видатний дiяч того часу Д.Дорошенко. Дослiдження цього питання в його першому томi "Історiї України, 1917-1923 роки" було проведено на пiдставi газетних публiкацiй того часу, власного архiву та власних спостережень.
Безперечно, цiкавими є спогади документального характеру командуючого радянськими вiйськами В.Антонова-Овсiєнка, членiв Харкiвського Народного Секретарiату Г.Лапчинського, Є.Бош, В.Затонського (208,213,241-244). Зi спогадiв дiячiв Центральної Ради можна лише назвати твори згаданого вже В.Винниченка та члена Вiйськового Секретарiату В.Кедровського (122,147).
У 1990 роцi в Києвi побачила свiт книжка О.Романчука "Ультиматум", що була також присвячена конфлiкту Центральної Ради та Раднаркому. Але в нiй не було наведено жодного нового iсторичного факту, бiльше того, автор "Ультиматуму" навiть не переглянув усiх наведених попереду джерел, уже не говорячи про аналiз архiвних документiв Центральної Ради та газетних видань того часу. Бiльше того, автор "Ультиматуму" доволi тенденцiйно та однобiчно пiдiйшов до розгляду проблеми, йдучи не до iсторичної iстини, а граючи на полiтичних коливаннях сучасностi.
Ми наново переглянули справи фонду Центральної Ради та газетнi видання того часу, порiвняли спогади та дослiдження радянських та українських авторiв на емiграцiї. Переважна бiльшiсть iсторикiв схиляється до думки, що конфлiкт мiж Центральною Радою та Раднаркомом почався ще 26 листопада (8 жовтня), коли в зв'язку з Жовтневим переворотом у Петроградi Генеральний Секретарiат Центральної Ради винiс резолюцiю з засудженням дiй бiльшовикiв (ф.1115,оп.1,спр.26,с.6). До заглиблення його спричинилися такi факти, як безперешкодний пропуск на Дон озброєних козакiв; дозвiл проїхати до Новочеркаська, де формувалася бiлогвардiйська Добровольча армiя, загонiв київських юнкерiв, георгiївських кавалерiв, 3-ї школи прапорщикiв та iнше. Унаслiдок цього фракцiя бiльшовикiв у Центральнiй Радi, що безперечно пiдтримувала полiтику Раднаркому, вийшла з Ради та виїхала до Харкова 19 (6) грудня 1917 року (229,с.34). Пiсля цього на грунтi вiйськового керiвництва крок за кроком почали виникати суттєвi непорозумiння мiж Раднаркомом та Радою.
Симон Петлюра, який тодi ще був Генеральним Секретарем Вiйськових Справ, пiдняв питання про органiзацiю з Пiвденно-Захiдного та Румунського фронтiв єдиного Українського фронту та почав вiдкликати до нього зукраїнiзованi пiдроздiли з iнших фронтiв. І хоч єдиного Українського фронту створити не вдалось, але справа ця набула широкого розголосу. Облишаючи позицiї на iнших фронтах, ламаючи лiнiю фронту, кидаючи залогову службу в мiстах Росiї, зукраїнiзованi пiдроздiли рушали додому - на Україну. Як на це вiдреагував Петроград? З розмови Л.Троцького з радянським Верховним Головнокомандуючим Криленком, що була опублiкована в газетi "Известия ЦИК", бачимо, що Раднарком принципово не був проти ламки фронту, але вже тодi висловлювався проти "буржуазної" полiтики Центральної Ради (300,25.11.1917). Звичайно, бiльшовики також прагнули уповiльнити створення Українського фронту, щоб хоч устигнути висунути на позицiї, облишенi українцями, iншi формацiї. Але С.Петлюра створення власного фронту повiв доволi швидкими темпами.
Так, ще 23 грудня (5 листопада) було видано накази і 25 та 28 про створення Українського Генерального штабу. У наказi по Вiйськовому Секретарiату N 87 (по Генеральному Штабу N 12) вiд 20 (7) грудня 1917 року склад цього штабу було затверджено остаточно. Цей день фактично є початком функцiонування Українського Генерального штабу на чолi з генерал-майором Б.Бобровським (ф.1076,оп.1,спр.1-а,с.26). Це означало, що С.Петлюра повнiстю перебирав вiйськове керiвництво фронтом на себе. 23 (10) грудня було видано наказ N 88 про звiльнення у вiдпустку з лав частин Пiвденно-Захiдного та Румунського фронтiв усiх росiян. Пiсля вiдпусток солдати-росiяни мусили зголошуватись до росiйських повiтових вiйськових начальникiв (ф.1076,оп.1,спр 1-а,с.6). Цей наказ був цiлком слушним, вiн вiдповiдав вимогам часу, але Симон Петлюра не узгодив його з росiйськими вiйськовими установами, чим викликав певну дезорганiзацiю. Генеральний Вiйськовий Секретар С.Петлюра також доволi рiшуче почав створювати рiзнi, окремi вiд росiйських, тиловi установи. Зокрема, наказом вiд 26 (13) грудня N 65 було оголошено формування Генеральної Вiйськової Санiтарної Управи (ф.1076,оп.1,спр.1-а,с.13). Це викликало тiльки низку проблем: куди треба було подiти працiвникiв росiйських тилових установ (адже вони не могли бути звiльненi, бо колишнiй уряд дав їм квартири на Українi, де вони мешкали разом з родинами); як дiлити майно та зброю на складах, що свого часу були вивезенi з Росiї на Україну, ближче до фронту; де шукати нацiонально свiдомих працiвникiв на посади в тиловi установи? Безперечно, проблеми цi можна було вирiшити протягом кiлькох мiсяцiв рiзними шляхами. Однак, швидке вирiшення цих питань вело лише до величезної плутанини. Зокрема, яскраво написав про таку плутанину в зв'язку з цим наказом у Вiйськово-медичних управлiннях генерал медицини М.Галин у своїх спогадах (127,N7,с.186).
Певнi проблеми мала Центральна Рада та Вiйськовий Секретар С.В.Петлюра з бiльшовиками i їхньою збройною силою: червоногвардiйцями та збiльшовиченими вiйськами старої армiї. Ось що з приводу цього писав В.Винниченко: "Спочатку вони виявляли прихильнiсть i лояльнiсть до української влади. Але де далi, то ця прихильнiсть i лояльнiсть почала зникати й змiнилась на глибоке недовiрря й ворожнечу. Большевицькi київськi органiзацiї також спочатку ставились досить лояльно, але ще швидше, нiж їхнi вiйськовi частини побачили грунтовну рiжницю мiж своєю позiцiєю й позiцiєю Центральної Ради та Генерального Секретарiату. Їм стало ставати ясним, що вони нiчого не виграли в соцiальному вiдношенню вiд змiни влади Тимчасового Правительства на владу Генерального Секретарiату, а в нацiональному тiльки програвали. І всяка лояльнiсть зникла. Почалась агiтацiя проти Центральної Ради в пресi, на мiтингах, у казармах, у вiдозвах" (122,с.137). А ось що писав про збiльшовичений 2-й гвардiйський корпус, що рухався з фронту в напрямку до Києва, генерал П.Скоропадський: "Але тут почалася нова бiда: 2-й гвардiйський корпус, страшенно грабуючи населення i винищуючи вогнем i мечем двори дiдичiв, пройшов з фронту через усе Полiсся. Звiстки про масовi безчинства, якi творили частини цього корпусу, доходили до моїх полкiв, i головне, що їх в цiм приманювало, це грабунки горiлчаних заводiв" (193,с.35).
За таких обставин Симон Петлюра вирiшив роззброїти в Києвi всi прихильнi до бiльшовикiв вiйськовi пiдроздiли та червону гвардiю. Згiдно з ним уночi 13 грудня (30 листопада) українськi вiйська київської залоги роззброїли та вiдправили до Росiї всi пiдроздiли, якi не зголосили про свою прихильнiсть Центральнiй Радi (70,с.415-416). Пiд час роззброєння 3-го Авiапарку було вбито одного та поранено чотирьох козакiв полку iменi Б.Хмельницького. Це були першi вiдомi нам жертви конфлiкту (304,N217). Зранку всi заарештованi вояки збiльшовичених пiдроздiлiв були роздiленi на українцiв та неукраїнцiв. Останнi вiдправлялися на вокзал та вивозилися з Києва. Українцi ж демобiлiзувались.(221,с.74)
Цiкаво вiдзначити, що в операцiї роззброєння брали участь усi без винятку українськi пiдроздiли київської залоги. Бiльше того, два полки 1-го Українського корпусу генерала П.Скоропадського, 413-й та 414-й, замiсть того, щоб вирушити на фронт, самовiльно приїхали до Києва, щоб допомогти Центральнiй Радi (ф.1076,оп,1,спр.1,телеграма вiд 29.10.1917). Зараз усi як один виступили проти бiльшовикiв, чого не можна буде сказати про подiї сiчня 1918 року.
У зв'язку з проблемою пiдтримки ладу та спокою на Українi та на фронтi велику увагу Генеральний Секретарiат Вiйськових справ придiляв союзу з козачими вiйськами. Завзятим прихильником цього був у першу чергу Симон Петлюра. Так, ще 20 (2) жовтня до Київської губернiї прибули 7, 17, 40 та 49 Донськi козачi полки для боротьби з погромами (70,с.415-416). Вже 25 (12) грудня 1917 року на засiданнi Генерального Секретарiату, коли йшло обговорення ультиматиму Раднаркому, Петлюра з приводу козачих пiдроздiлiв сказав таке: "Порвати звязки з козаками нам не вигiдно, бо на iнших фронтах українське вiйсько йде в контактi з козаками, що нам важко в цiлях перевозки українського вiйська на Україну. Треба полагодити справу мирним шляхом" (ф.1115,оп.1,спр.26,с.8). Вiдповiдно, на Дон у пiдлеглiсть уряду генерала Каледiна через Україну йшли i йшли козачi ешелони. До своїх урядiв поспiшали кубанськi, уральськi, сибiрськi та iншi козаки. Всi вони, проїзджаючи Україну, не були роззброєнi. У бiльшовицькiй же Росiї козачi ешелони не тiльки роззброювались, а й подекуди залишалися без найлiпших офiцерiв, яких заарештовували представники радянської влади. Ось що писав з цього приводу В.Антонов-Овсiєнко: "Через Полтаву и дальше Лозовую шло густое движение казачьих эшелонов. До середины декабря прошли: 2-ой Таманский, Полтавский, Запорожский, 1-ый Екатеринодарский, Уманский, 1-ый Линейный и Волжский полки, штаб 5-й дивизии, 13 и 12-ая донбатареи, 1 и 8-я Оренбургские батареи, 29-й Донполк (2 сотни), штаб 4-го казачьего корпуса, 19-я Донсотня. Надо было во что бы то ни стало преградить поскорее этот поток" (208,с.71).
Усе це вело до надзвичайно загострених вiдносин мiж Центральною Радою та Раднаркомом, що призвело до появи 17 (4) грудня прикрозвiсного ультиматуму, пiдписаного В.Ленiним та Л.Троцьким. Цитувати повнiстю цей документ, на нашу думку, не варто. Наведемо лише чотири вимоги ультиматуму. Гадаємо, що процитувати їх краще зi згаданої працi М.Рубача, де вони поданi мовою оригiналу та без жодних навiть стилiстичних змiн, на вiдмiну вiд перекладiв ультиматуму Д.Дорошенка, В.Винниченка та iнших:
"1. Обязуется ли Рада отказаться от попыток дезорганизации общего фронта?
2. Обязуется ли Рада не пропускать впредь без согласия верховного главнокомандующего никаких войсковых частей, направляющихся на Дон, на Урал или в другие места?
3. Обязуется ли Рада оказывать содействие революционным войскам в деле борьбы с контр-революционным кадетско-калединским восстанием?
4. Обязуется ли Рада прекратить все свои попытки разоружения советских полков и рабочей красной гвардии на Украине и возвратить немедленно оружие тем, у кого оно было отнято?
В случае неполучения удовлетворительного ответа на эти вопросы в течение срока - сорока восьми часов, Совет Народных Комиссаров будет считать Раду в состоянии открытой войны против Советской власти в России и на Украине" (72,с.60).
Отримавши ультиматум, Генеральний Секретарiат негайно вислав вiдповiдь, у якiй вiдкидав усi вимоги Раднаркому, належно обгрунтовуючи недоречнiсть їх (297, N2). Протягом двох днiв i в Петербурзi, i в Києвi тривали численнi обговорення як ультиматуму, так i вiдповiдi на нього. Вiдбулися i переговори, пiсля яких 20 (7) грудня посередником у цiй справi було визнано Український Революцiйний штаб, що знаходився в Петроградi, та пiдпорядковувався Секретарiату С.В.Петлюри. Цей штаб вiд iменi Центральної Ради звернувся з такими умовами припинення конфлiкту:
"1. Признання прав українського народу й Української Республiки, що нiхто не має вмiшуватися в справи Республiки.
2. Сповнення домагання українiзацiї вiйськ (перенесення вiддiлiв з iнших фронтiв на територiю України).
3. Полагодження фiнансових справ державного скарбу.
4. Невмiшування Ради Народних Комiсарiв, головної квартири i головнокомандуючого до управи українського фронту, цеб-то румунського i пiвденно-захiдного фронту".
У росiйському варiантi вiдповiдi був ще п'ятий пункт:
"5. Вопрос о мире будет разрешен при участии Украинской Республики" (72,с.63-64).
Того ж дня Раднарком надiслав нову ноту, вважаючи попередню вiдповiдь надто розпливчастою. Процитуємо цю ноту з дослiдження М.Рубача:
"Украинскому революционному штабу
Петроградской Краевой Войсковой Рады
В ответ на ваше предложение о мирном улаживании конфликта между Центральной Радой и Советом Народных Комиссаров, сделанное по уполномочию Представительств Украинской Народной Республики, Совет Народных Комиссаров постановляет:
1. Мирные способы улаживания конфликта, разумеется, желательны, и Советская власть все сделала для достижения мирного разрешения вопроса.
2. Что касается выдвинутых Радой условий, то те из них, которые имеют принципиальный характер (право на самоопределение) не составляли и не составляют предмета спора или конфликта, так как Совет Народных Комиссаров признает и проводит эти принципы во всей их полноте.
3. Действительным предметом конфликта, совершенно замалчиваемым в передаваемых вами условиях Рады, является поддержка Радой буржуазно-кадетско-калединской контр-революции, направленной против власти Советов Крестьянских, Рабочих и Солдатских Депутатов.
4. Соглашение с Радой возможно только при условии категорического заявления Рады об ее готовности немедленно отказаться от какой бы то ни было поддержки калединского мятежа и контр-революционного заговора кадетской буржуазии.
Совет Народных Комиссаров" (72,с.64).
25 (12) грудня Генеральний Секретарiат заявив, що Україна виходить на мiжнародну арену як самостiйний член, незалежний вiд Росiї, та направляє своїх представникiв, уповноважених вести переговори про мир. У першу чергу з Києва виїхала делегацiя до Брест-Литовська на переговори з нiмецьким командуванням та до Донського уряду генерала Каледiна.
Фактично питання про вiйну та мир зависло в повiтрi. Чи збирався Раднарком у груднi 1917 року - початку сiчня 1918 року розпочати вiйну проти Центральної Ради? Напевне, що нi, навiть незважаючи на те, що на територiї Донбасу вже тривали бої мiж росiйськими червоногвардiйцями та бiлогвардiйцями. На це питання нам вiдповiв один iз майбутнiх членiв ЦВК Радянської України Г.Лапчинський: "Антонов не мав намiру наступати на Україну, бо його завданням було - якнайшвидше пробитися до Дону, по дорозi звiльнивши та озброївши донецький пролетарiят. Крiм того, Рада Народних Комiсарiв вважала, що вiйськовий наступ проти Центральної Ради українськi шовiнiсти квалiфiкуватимуть як iмперiалiстичне зазiхання з боку Росiї проти України (очевидно, i пiтерським товаришам здавалося, що Донбас не є Україна)" (243,с.173).
Раднарком вирiшив дiяти iншими методами. За його пiдтримкою в Харковi мусив сформуватись Український Радянський Уряд, який начебто i повiв би вiйну з Центральною Радою. Так воно згодом i вийшло.
Тепер мусимо внести декотрi пояснення стосовно подiй у Донбасi. Донбас на тi часи був суперечливою територiєю, на яку претендували Донський уряд (бо в ньому мешкало багато донських козакiв), Раднарком (бо там був найбiльший вiдсоток червоногвардiйцiв та прихильникiв радвлади загалом) та Центральна Рада (бо там жила бiльшiсть українцiв, хоч i зрусифiкованих, та територiя ця належала до Катеринославської губернiї). Безперечно вiдiграв не останню роль i економiчний фактор.
Спостерiгаючи всi цi полiтичнi подiї та передбачаючи наближення вiйни, Секретар Вiйськових справ Петлюра вважав за потрiбне, як вiн сам казав на виступах у Центральнiй Радi, негайно готувати до бою з бiльшовиками найлiпшi українськi збройнi сили - сердюкiв. Однак вiце-прем'єр В.Винниченко був iншої думки. Власне, В.Винниченко визнавав, що саме Петлюра винен у конфлiктi мiж Центральною Радою та Раднаркомом, а тому прагнув замiнити його, вважаючи чомусь, що таким чином мiжурядовий конфлiкт буде вичерпано. Цi пошуки винних у своєму ж таборi й досi неможливо нi збагнути, нi пояснити. Замiсть того, щоб вирiшувати серйозне вiйськово-полiтичне питання, Винниченко зводив особистi рахунки!
Мiж Симоном Петлюрою та Володимиром Винниченком що далi то бiльше виникали суттєвi непорозумiння. Нi для кого не є таємницею, що В.Винниченко вiдкидав у 1917 роцi потребу в нормальних збройних силах, визначаючи право лише за мiлiцейськими формуваннями.
Перший значний конфлiкт на грунтi вiйськових реформ вiдбувся на початку грудня 1917 р. (за ст.ст). Саме в той час С.Петлюра спiльно з командуючим Київським Вiйськовим Округом пiдполковником В.Павленком намагався сформувати двi боєздатнi Сердюцькi дивiзiї. До працi над цим проектом було залучено всiх вiльних вiд iнших справ вiйськових фахiвцiв з високими старшинськими рангами: пiдполковника Ю.Капкана та генерал-майора О.Грекова.
Ось як, зокрема, про це писав Д.Дорошенко: "Начальник Київської Вiйськової Округи пiдполковник Вiктор Павленко зробив був спробу органiзувати з полкiв, якi стояли в Києвi, двi гвардiйськi, названi за iсторичною традицiєю "сердюцькими", дивiзiї. Вiн скасував у них комiтети, запровадив бiльш строгу дисциплiну, а щоб принадити самих козакiв, дав їм нову дуже мальовничу унiформу" (40,с.199).
Наказ про остаточне формування 1-ї Сердюцької дивiзiї вийшов 20 (7) грудня 1917 року. На жаль, першоджерело нам знайти не вдалося, а тому процитуємо цей наказ за документами куреня iменi Т.Шевченка:
"Командири:
Сердюцької бригади пiд.ос. Хiлобоченко;
гарматної бригади хорунжий Супруненко;
Сердюцького гетьмана Б.Хмельницького полку пiд.ос.Ластовченко;
Сердюцького гетьмана П.Дорошенка полку осавул Пелещук;
Георгiєвського полковника Богуна полку осавул Секрет;
дивiзiйний iнтендант пiдхорунжий Шаповал;
курiня Смертi сотник Миляшевич;
курiня Шевченка хорунжий Осадчий
затвердженi на своїх посадах вiдповiдно до наказу вiд 7 грудня.
Пiдписав: пiдполковник Капкан" (ф.1076,оп.1,спр.20,наказ 25).
Незабаром пiд командою генерала О.Грекова розпочалося формування й 2-ї Сердюцької дивiзiї, але встигли скласти лише кадри для одного пiшого полку (49,с.20).
Першою операцiєю 1-ої Сердюцької дивiзiї з наказу Симона Петлюри було вже згадане нами роззброєння радянських вiйськ у Києвi 13 грудня (30 листопада) 1917 року. У той час 1-ша дивiзiя мала в своєму складi 1-й Сердюцький iменi Б.Хмельницького, 2-й Сердюцький iменi П.Полуботка, 3-й Сердюцький iменi П.Дорошенка, 4-й Сердюцький iменi П.Богуна, 1-й Сердюцький кiнний "Вiльної України" полки, Сердюцький iменi Т.Шевченка та Сердюцький "Смертi" куренi (304, N 217).
Як ми пам'ятаємо, операцiя ця була проведена дуже вдало. Жодна з Сердюцьких формацiй не вiдмовилась брати участь у роззброєнi прихильникiв бiльшовикiв. Незабаром до Сердюцьких пiдроздiлiв зголосила свою приналежнiсть i 9-а армiйська кiнна дивiзiя, що стала зватись 3-ю Сердюцькою. Очолював її генерал-майор О.Ревiшин (з Харкiвщини), а входили до неї Бузький Сердюцький кiнно-козачий полк (колишнiй 9-й уланський), Київський Сердюцький кiнно-козачий полк (колишнiй 9-й гусарський) та 9-й драгунський Казанський полк, куди було переведено всiх росiян. З iнших офiцерiв дивiзiї нам вiдомо лише прiзвище командира Бузького полку - полковника Стеценка (ф.1076,оп.3,спр.7-а,с.1-3).
Таким чином, все далi мiцнiла опора Центральної Ради. В.Павленко розробив, а С.Петлюра затвердив проект форми сердюкiв. По ньому було виготовлено лише великi шапки з червоними шликами, що вiдомi нам з кiнохронiки того часу.
Однак в українському урядi знайшлися такi як В.Винниченко, що почали вiдверто критикувати дiї Петлюри та Павленка та наполягати на переформуваннi сердюкiв до звичайного солдатського стану. Уже згодом, у своїх спогадах, Винниченко, оминаючи всi умови формування та дiяльнiсть сердюкiв, глузував з Петлюрiвського введення нової унiформи: "Генеральний секретар вiйськових справ С.Петлюра, спецiалiст по части молебенiв i всяких инчих декорацiй та реклам, покладав особливу надiю в рятуванню української пропаганди на ... кольоровi шапки. Вiн пресерйозно запевняв, що червонi шлики на шапках роблять на "козакiв" просто гiпнотiзуюче вражiння. За червону шапку "козак" готов на все" (122,с.159).
Незабаром у "Робiтничiй Газетi" з'явилася низка публiкацiй, в яких вiдверто писалося, що сердюки - це "бiла гвардiя" в руках української буржуазiї та панiвних класiв. Нарештi, як зазначалося: "Утворення сердюцьких полкiв не являється в iнтересах нi селянства, нi робiтникiв, є затiєю буржуазних кол громадянства чи їх прихвостнiв, i тому вся демократiя мусить обявить цим буржуазним намiрам найрiшучiшу вiйну" (305,N191). Судячи з публiкацiй, дуже легко визначити, хто за ними стоїть. Це нiхто iнший як Володимир Винниченко, який на засiданнях Генерального Секретарiату висловлював з приводу сердюкiв такi ж думки. На Симона Петлюру щодо сердюкiв почався потужний тиск. Це був якраз той час, коли Раднарком надiслав свiй ультиматум i становище С.Петлюри в Генеральному Секретарiатi стало хитким. В.Винниченко, як голова уряду, примусив Петлюру змiнити на посадi командуючого Київським Округом "реакцiонера" пiдполковника Павленка на "свою людину". Унаслiдок цього, за кiлька днiв до звiльнення самого Симона Петлюри, в Генеральному Секретарствi Вiйськових Справ вийшов наказ N 71 вiд 26 (13) грудня 1917 року такого змiсту:
"1
Т.В.О. Командуючого вiйськом Київської Округи пiдп.В.Павленко призначається завiдуючим авiацiйною справою Української Народної армiї.
2
Член Комiсарiату УНР при Штабi К.В.О. член Всеукраїнської Ради вiйськових депутатiв першого складу Штабс-капiтан Микола Шинкарь призначається командуючим вiйськом К.В.О." (ф.1076,оп.1,спр.1-а,с.16).
Хоч цей наказ i був пiдписаний С.Петлюрою, однак авторство його встановити не так важко. Нiколи в життi в своїх наказах Симон Петлюра не надавав перевагу "революцiйним титулам", а зазначав завжди ранг та мiсце попередньої служби старшини. Цей же наказ схожий на подальшi накази ставленика В.Винниченка на посадi Вiйськового Секретаря М.Порша. Разом iз тим, С.Петлюра нiколи б у життi зi своєї волi не вiддав би такого наказу проти людини, з якою разом намагався сформувати українську регулярну армiю - сердюкiв. Тим бiльше, за вiйськовими правилами того часу, вирiшувати питання про змiщення та призначення командуючих армiй, округiв, Генерального штабу та iнше можна було тiльки за згодою чи за вказiвкою голови уряду, тобто Винниченка.
Пiд проводом цього самого Шинкаря, що згодом став бiльшовицьким повстанським ватажком, сердюцькi полки незабаром (ймовiрно, пiсля остаточного звiльнення С.Петлюри з посади Вiйськового Секретаря 1 сiчня (18 грудня)), були повернутi до звичайного стану та переведенi на такi ж права, як рядовi формацiї старої армiї.
Зазначимо, що Д.Дорошенко в своїй працi "Історiя України 1917-1923 роки" написав, що проти сердюкiв виступило Генеральне Вiйськове Секретарство С.Петлюри (40,с.199). Це вiдверта помилка Дорошенка. Цiкаво, як мiг В.Павленко самостiйно сформувати Сердюцькi дивiзiї без санкцiї та допомоги Симона Петлюри? Так чи iнакше, але ми, на вiдмiну вiд вельмишановного дослiдника, посiдаємо вiдповiднi архiвнi документи. І навiть генерал О.Грекiв зазначав, що саме С.В.Петлюра вiдправив його формувати 2-гу Сердюцьку дивiзiю (49,с.20).
До крайнього загострення вiдносин мiж Винниченком та Петлюрою дiйшло на засiданнi Генерального Секретарiату 23 (12) грудня 1917 року. Ми вже згадували це засiдання. На ньому було поставлено питання про ставлення до Донського уряду (ф.1115,оп.1,спр.26,с.8). Влучну характеристику цьому засiданню дав радянський iсторик М.Рубач: "Итак, по предложению Винниченко, решительно поставить вопрос об отношении к Дону и казакам, которые резко проявляют контр-революционные намерения, принимается постановление: - "Пропуска казачьих войск на Дон не прекращать", т.е. продолжать поддержку контр-революции, по собственному признанию Винниченко ... Здесь чувствуются две политические позиции. Одна, резко очерченная, реакционная, стоящая на платформе союза с Доном; позиция, представленная на этом заседании Петлюрой, Шульгиным, Стешенко и др.
Другая, расплывчатая, не смеющая и не умеющая делать выводов из своих же положений, позиция, представленная Винниченко, Ткаченко, политика, которой прикрывалась левыми фразами, а на деле прикрывала политику первой группы" (72,с.72).
Щодо останнього твердження М.Рубача з приводу того, що група Винниченка прикривала полiтику групи Петлюри, можна не погодитись. Швидше, радянський автор, маючи на метi очорнити i тих, i iнших, кинув цю реплiку на догоду полiтичним вимогам свого часу. В цiлому ж оцiнка М.Рубача досить слушна. Ми справдi бачимо розходження думок мiж членами Генерального Секретарiату з питання радянського ультиматуму. Адже, якби Генеральний Секретарiат погодився з визначенням В.Винниченка Донського уряду як "контр-революцiйного", можна було б одразу вирiшити два питання Раднаркомiвського ультиматуму: про пiдтримку калединського уряду та про пропуск озброєних ешелонiв козакiв на батькiвщину. До речi, вже в спогадах Володимир Винниченко, начебто виправдовуючись, писав, що "та державнiсть, яку ми творили, була ближче до державностi донцiв, рiднiша до них, а через те ми й не боялися пропускати донцiв" (122,с.141). Найцiкавiше, що тодi, в груднi 1917 року, це була позицiя не В.Винниченка, а С.Петлюри, який, як виявилось, був бiльш далекоглядним, нiж увесь Генеральний Секретарiат Центральної Ради разом узятий.
Отож, протистояння В.Винниченка та С.Петлюри що далi, то бiльше ставало загрозливим. Ще бiльш загострив ситуацiю опублiкований у багатьох газетах лист І.Сталiна "К украинцам тыла и фронта". Сталiн конкретно вказував на Петлюру та на його полiтику як таку, що призвела до конфлiкту мiж Центральною Радою та Раднаркомом. Наведемо найбiльш важливi, на нашу думку, уривки з листа:
"Конфликт возник не по вопросу о централизме и самоопределении, а следующим трем конкретным воросам:
1. Конфликт начался с приказов по фронту члена Генерального Секретариата, Петлюры, грозивших полной дезорганизацией фронта. Не считаясь со ставкой и интересами фронта, не считаясь с мирными переговорами и делами мира вообще, Петлюра стал в своих приказах сзывать на Украину все украинские части армии и флота. Легко представить, что фронт развалился бы мигом, если бы украинские части подчинились приказам Петлюры, северные украинские части потянулись бы на юг, южные же украинские на север, прочие национальности тоже двинулись бы "восвояси", железные дороги были бы заняты одной лишь перевозкой солдат и снаряжения, продовольственные продукты перестали бы поступать на фронт, ибо их не на чем было бы возить - и от фронта осталось бы одно воспоминание ...
2. Конфликт, начатый приказами Петлюры, был обострен политикой Генерального Секретариата Рады, начавшего разоружения Советов Украины. Отряды Генерального Секретариата напали ночью в Киеве на советские войска и разоружили их ...
3. Конфликт дошел до высшей точки, когда Генеральный Секретариат наотрез отказался пропустить революционные отряды против Каледина ... (72,с.72-74).
Іосiф Сталiн у першому питаннi показав "винуватця" - Симона Петлюру, а в другому та в третьому питаннях не важко побачити теж його. Бо роззброювали радянськi вiйська сердюки Петлюри, проти яких так виступав Винниченко.
Останнiм камiнцем у вiдносинах мiж В.Винниченком та С.Петлюрою було засiдання Генерального Секретарiату 15 грудня 1918 року. На ньому порушено питання про стан українського вiйська та можливостi боротьби з Раднаркомом. Наведемо питання з цього засiдання, якi нас цiкавлять:
"Журнал засiдання Генерального Секретарiяту 15 грудня 1917р.
П р и с у т н i: Винниченко, Ткаченко, Шульгин, Шаповал, Одинець, Зiльберфабр, Стешенко, Єщенко, Петлюра, Золотарьов, Голубович, Мазуренко т.ч.с.: Красковський, Мартос, Абрамович, члени мирної делегацiї: поручик Левицький, Любинський.
3) С л у х а л и: повiдомлення Генерального Секретаря Єщенка про зрiст бiльшовизму в масах i в українському вiйську.
Сил для боротьби з бiльшовизмом у Генерального Секретарiяту немає. Вiн спирається на залiзничникiв, якi зупиняють наступ бiльшовикiв. Щоб пiдтримати їх, вiрно на них спертися, потрiбнi грошi. Без грошей нiяка боротьба неможлива. Треба наслати агiтаторiв проти бiльшовикiв, i органiзувати спецiяльний оперативний штаб, який i взяв би в свої руки чисто вiйськову справу боротьби з бiльшовиками.
П е т л ю р а пiдтверджує, що становище дуже грiзне. Основна причина - брак грошей. Через це не можна послати агiтаторiв, задовольнити українське вiйсько, серед якого шириться бiльшовизм. Треба видiлити iз складу Генерального Секретарiяту групу секретарiв з особливими уповноваженнями, що до охорони Республiки. Коли нема вiльних грошей треба конфiскувати налiчнi капiтали, де-б вони не були.
П о р ш пропонує негайно випустити українськi грошi i тимчасово конфiскувати капiтали ощадних кас. Коли робiтники, вiйсько не одержують грошей, от де крах Республiки.
М а з у р е н к о повiдомляє, що випуск грошей затримався через брак помешкання, але все таки до 23 грудня грошi будуть випущенi.
Ш у л ь г и н пропонує скласти особливу фiнансову комi- сiю, якiй доручити вести всю фiнансову справу вiд iменi Генерального Секретарiяту.
П о с т а н о в л е н о: утворити фiнансову комiсiю в складi Генеральних Секретарiв: Мазуренка, Ткаченка i Золотарьова.
7) С л у х а л и: доложену Абрамовичем заяву комiсiї по охоронi ладу на Українi, що робота її не може проводитись планомiрно, i не може виконувати своїх обов'язкiв через нестачу потрiбних сил.
П е т л ю р а каже, що вiйська дуже мало: козачi частини, якi ранiше були в розпорядженi губернських комiсарiв, не дуже охоче iдуть в контактi з українськими. Генеральне Секретарство вiйськових справ не хотiло до цього часу брати вiйсько з фронту, але тепер приходиться його взяти. Це все стоїть в звязку з загальним становищем на Українi. Генеральне Секретарство вiйськових справ має завдання охоронити кордони України. Оперативнi справи бере на себе вже органiзований генеральний штаб. Зараз перше завдання генерального штабу взяти Харкiв оплот бiльшовизму на Українi.
Але треба ясно сказати, чи воюємо ми чи нi.
Є щ е н к о пропонує розiбрати залiзницi i одрiзати Україну вiд пiвночi.
Ш а п о в а л повiдомляє, що в Харковi всiми бiльшовицькими силами командує барон Розен, нiмецький офiцер. Антонов тiльки ширма. В Харковi бiльшовики їздять на автомобiлях з плакатами "смерть українцям". Треба розiрвати цiлком з Совiтом Народнiх Комiсарiв i розпочати рiшучу боротьбу з бiльшовиками. Продовольча справа в сучасний момент - засiб вiйни. Крiм того, треба всю Україну оголосити на воєнному станi i надати особливi права начальникам вiйськових частин, яким передати i мiлiцiю.
В и н н и ч е н к о каже, що всi тi засоби, якi пропонують генеральнi Секретарi - Єщенко i Шаповал занадто серйознi, щоб їх можна було вжити без крайньої для цього потреби. Ранiше треба запитати Совiта Народ.Комiсарiв, чи воює вiн чи нi; тiльки тодi можна зважитися на такi рiшучi засоби боротьби. Крiм того, треба зробити учот вiйськових сил i зброї.
П о р ш каже, що на вiдповiдь Генерального Секретарiяту на ультиматум - бiльшовики органiзували польовий штаб i почали вiйну, а ми все ще не знаємо, чи воюємо чи нi. Козаки з одного боку, а бiльшовики з другого хотять одрiзати Україну от Донецького басейну. Коли в справу походу на нас вмiшався нiмець Розен, то значить виготовлений добрий план походу, а у нас досi нiякого плану немає. Треба утворити колегiю по охоронi України, органiзувати штаб, послати Совiту Нарiднiх Комiсарiв ультиматум з вимогою припинити вiйну. Оповiстити люднiсть про дiйсний стан рiчей. Колегiя повинна зробити учот сил i зброї, використати "Вiльне Козацтво", пiдчинити мiлiцiю. Колегiя мусить мати право робити вiд iмени Генерального Секретарiяту, вона може в разi потреб розбирати залiзнi шляхи.
П о с т а н о в л е н о: негайно послати Совiту Нарiднiх Комiсарiв ультиматум з вимогою припинити вiйну, вiдкликати "Совiтськi" вiйська з України i пропустити на Україну українське вiйсько.
Обрати особливий комiтет по оборонi України в складi Ген.Секретарiв: Порша, Петлюри i Єщенка" (ф.1115,оп.1,спр.26,с.12).
Отож, Симон Петлюра, як Генеральний Секретар Вiйськових справ, визнав ситуацiю як дуже загрозливу. Надiйного вiйська дiйсно не було. Адже найвiдданiших - сердюкiв, кiлька днiв тому за наполяганням Володимира Винниченка було повнiстю реорганiзовано. Завдяки цьому вони частково втратили силу, бо вiдновили свою дiяльнiсть полковi комiтети, що тяжiли до бiльшовикiв, а з ними повернулася i анархiя. На цьому ж засiданнi бачимо, що Микола Порш, Генеральний Секретар Працi, доволi рiшуче повiв свою лiнiю у вирiшеннi наболiлих питань, i тому не дивно, що в обраному Особливому кабiнетi оборони України його прiзвище стояло першим. З цього часу надзвичайно серйозно постало питання про замiну Петлюри кимось iншим. Безперечно, порушив це питання В.Винниченко. Вже в спогадах Голова Генерального Секретарiату "каявся" за це, хоч i зробив це досить замасковано, опонуючи самому собi, що "не в особах рiч": "Не бачучи, не хотячи бачити справжнiх причин наших неуспiхiв, нашi керуючi партiї стали шукати їх в особах. Невдовлення впало на генерального секретаря вiйськових справ С.Петлюру. Соцiялдемократична фракцiя Центральної Ради взяла його дiяльнiсть пiд сувору критику. Йому було поставлено в вину й його любов до парадiв, до зовнiшних ефектiв, його нездатнiсть до органiзацiйної працi, його неуцтво в вiйськових справах, його метушливiсть i саморекламу ...
Але, розумiється, той закид, що вiн найбiльше завинив у наших неудачах, не є справедливий. Коли б на мiсцi С.Петлюри був самий генiальний чоловiк, вiн нiчого не зробив би, бо участь у наших неудачах брали їх сили бiльше за сили окремої особи.
І то пiдтвердилось дуже добре, коли соцiалдемократична фракцiя одкликала з уряду С.Петлюру й замiсць його поставила на генерального секретаря вiйськових справ М.Порша. М.Порш так само, як i С.Петлюра, не мав нiякого знання вiйськової справи, але фракцiя сподiвалась, що вiн виявить инчi якости, яких бракувало С.Петлюрi й урятує справу" (122,с.217-219).
Так думав Володимир Винниченко вже в 1920 роцi, а тодi, в 1917 роцi, Симон Васильович Петлюра через конфлiкт iз Головою Генерального Секретарiату пiшов у вимушену вiдставку. 1 сiчня 1918 року (18 грудня 1917 року) по Генеральному Секретарiату Вiйськових Справ вийшов наказ N79 такого змiсту:
"При постановi Генерального Секретарiату, затвердженого Центральною Радою 18-го грудня с.р. я приступив до виконання обов'язкiв Генерального Секретаря по Справах Вiйськових.
Пiдписав: Генеральний Секретарь
по справах вiйськових М.Порш
З оригiналом згiдно:
Начальник Канцелярiї С.Письменний" (ф.1076,оп.1,спр.1-а,с.22).
Зазначимо, що про Симона Петлюру, як у цьому, так i в наступному наказах бiльше не згадувалось. Це було грубим порушенням вiйськових правил, оскiльки начальники подiбного рiвня мусили видати наказ, у якому пояснювалися причини замiни. Автоматично Симон Петлюра вибував зi складу Генерального Секретарiату. Вiн ставав людиною, яку, кажучи сучасними термiнами, "викинули" з великої полiтики. І все це було зроблено стараннями Володимира Винниченка.
Цiкаво зазначити, що жодний дослiдник чи автор спогадiв, жодний газетний репортер того часу не висвiтлив та не проаналiзував цю подiю. Адже замiна С.Петлюри, людини широко знаної та надзвичайно авторитетної у вiйськових колах, людини, полiтика якої найбiльш вiдверто вела до розриву з усiм ворожим Українi, людини, яка бiльш за всiх спричинилася до конфлiкту Центральної Ради та Раднаркому, була неабиякою подiєю того часу.
Навiть Дмитро Дорошенко не дав належного коментаря до цього: "В кiнцi грудня 1917 року С.Петлюра подався до демiсiй, причиною якої були постiйнi непорозумiння мiж ним та В.Винниченком, якi часом приймали дуже гострi форми" (40,с.373).
Уся плутанина, що коїлась у Центральнiй Радi, сварки мiж провiдними її дiячами, загострення стосункiв мiж ними, полiтична метушня Генеральних Секретарiв призвела до того, що бiльшовики абсолютно безкарно та безконтрольно почали насаджувати свою полiтику та свої погляди на Харкiвщинi та Катеринославщинi. Адже за час, доки була нестiйка ситуацiя в Генеральному Секретарiатi, бiльшовики майже без проблем, зустрiчаючи опiр тiльки мiсцевих українських залог, захопили Харкiв, Катеринослав, Олександрiвськ, Чугуїв, Лозову та iншi мiста. А Центральна Рада мовчала, вирiшуючи свої внутрiшнi проблеми та задовольняючи полiтичнi амбiцiї окремих осiб.


Утворення Центрального Виконавчого Комiтету Української Республiки Рад у Харковi


Виникнення першого українського радянського уряду - Центрального Виконавчого Комiтету - i досi залишається абсолютно недослiдженим. У першу чергу майже не залишилось нiяких документiв ЦВК, багато чого не вiдомо про членiв Комiтету, половина з яких загинула пiд час громадянської вiйни, а друга половина була репресована. Зi спогадiв про Центральний Виконавчий Комiтет вартi уваги лише матерiали, поданi Г.Лапчинським у Лiтописi Революцiї N1 вiд 1928 року пiд назвою "Перший перiод радянської влади на Українi. ЦВКУ та Народнiй Секретарiят". Саме на Г.Лапчинського посилалися майже всi дослiдники радянської влади на Українi, розглядаючи iсторiю ЦВК. Навiть один з останнiх iсторикiв радянського руху 1917-20 р.р. П.Варгатюк свою статтю "Перший Рядянський уряд України" (див. "Сторiнки iсторiї Української РСР, Київ, 1990) фактично повнiстю переписав зi спогадiв Г.Лапчинського. Деякi згадки про ЦВК є й у спогадах Є.Бош. Однак користуватися цими спогадами через багато суттєвих недолiкiв у фактажу ми не вважали потрiбним, хоч i звернули на них величезну увагу. Праця В.Антонова-Овсiєнка, яку ми вже багато разiв цитували, не дає вiдповiдi на питання про створення та дiяльнiсть Центрального Виконавчого Комiтету, оскiльки, як i "Спогади" Є.Бош, є надто тенденцiйною.
Отож i нам нiчого не залишається, як уважно переглянути працю Г.Лапчинського та ще кiлька цiкавих спогадiв i статей. Також є цiкавими i матерiали 1-го з'їзду РСДРП України, якi дають багато вiдповiдей на питання, що нас цiкавлять.
З'їзд цей вiдбувся напередоднi 1-го Всеукраїнського з'їзду Рад та за один день до надiслання ультиматуму - 16 (3) грудня 1917 року. Одразу впадає в око список делегатiв вiд гурткiв РСДРП (б) України з зазначенням чисельностi членiв тих гурткiв. Безперечно, що деякi числовi данi завищенi, однак у цiлому документ цей має величезну вагу. Адже з нього можна побачити, скiльки насправдi бiльшовикiв було на той час по окремих мiсцевостях України.



Цiкаво, що нема тут Харкiвської губернiї та фактично не представленi органiзацiї Катеринославської (Донбас) та Херсонської (Одеса, Миколаїв та iн.) губернiй. Помiтили це не тiльки ми, а й упорядники документiв з'їзду та Г.Лапчинський. Ось що писав з цього приводу С.Шрейбер: "Отсутствие представителей от Одесщины, Харьковщины и Донбасса, конечно, не было случайным. Все эти центры в тот период еще не чувствовали себя частью Украины. Одесса считала себя "вольным городом" и на правах такового предпочитала иметь дело с советским Питером, чем с Киевом, в котором вопрос о власти еще был далеко не урегулирован. Донбассцы, харьковцы, а также екатинославцы (мова йде про бiльшовикiв - прим.Т.Я.) (даже и позже, после уроков германской окупации) не желали признавать себя частью Украины, которую они ограничивали правобережьем, крестьянскими районами, и тяготели к непосредственной связи с РСФСР, как Донецко-Криворожская самостоятельная областная организация. Тем не менее делегатов на советский с'езд в Киев и харьковцы, и екатеринославцы (и николаевцы) послали, созывая одновременно свой областной с'езд (Донецко-Криворожский) в Харькове" (79, с.62) (йшлося про 1-й Всеукраїнський з'їзд Рад 6 (19) грудня). А ось як писав про це Г.Лапчинський: "Харкiв увесь час тримав звязок безпосередньо з Петербургом. З цiлком українським слобожанським селянством харкiвськi бiльшовики звязанi майже зовсiм не були. Отже, вони мали абсолютно наївну уяву про нацiональнi завдання революцiйного пролетарiяту на Українi, вони були певнi, що, принаймнi, Харкiвщина, Донбас та Криворiжжя нiякiсенького вiдношення взагалi до України не мають, що всi претензiї Центральної Ради на цi землi є фантастичнi й до того необгрунтованi, що навiть жодної небезпеки для них не становлять" (243,с.160).
Як бачимо, на Українi серед мiсцевих бiльшовикiв єдностi не було. Існував дуже слабенький Київський центр, який розповсюджував свою дiяльнiсть на Київську, Полтавську, Чернiгiвську, Подiльську та Волинську губернiї; досить потужний Харкiвський центр (Катеринославська i Харкiвська губернiї) i Одеський центр, який об'єднував Таврiйську, Бессарабську i Херсонську губернiю, Чорноморський флот та Румунський фронт. Ось що писав про Одеський центр один iз упорядникiв "Лiтопису Революцiї": "Что же касается Черноморской области, то вопрос о включении ее в состав "Украинской Рабоче-Крестьянской Республики даже не подымался. И как только удалось добиться большевистского состава Румчерода (на ІІ съезде Румфронта), он объявил себя высшей властью для области и после победы над гайдамаками создал также свой Совет Народных Комиссаров" (28,с.262).
Власне, три бiльшовицьких центри на Українi надзвичайно ускладнювали боротьбу Росiйського Раднаркому проти Центральної Ради. І якщо київськi та харкiвськi бiльшовики пiд тиском росiян вимушенi були об'єднатись, то одеськi бiльшовики увiйшли до єдиного радянського центру на Українi лише в липнi 1919 року.
Чому ми загострили увагу на створеннi кiлькох бiльшовицьких центрiв на Українi та фактичному протистояннi їх? Справа в тому, що проблема Київ - Харкiв на Українi була незрозумiла навiть у Раднаркомi. У наслiдок цього, радянськi вiйська спочатку допомагали Харкову - зайняли Лозову, Катеринослав, Харкiв, Олександрiвськ та iншi мiста, а потiм на дуже тривалий час зупинилися в нерiшучостi. Вони не знали, як пiдiйти до проблеми Києва, де офiцiйною владою все ж визнавали Центральну Раду. Так, пiсля зайняття 15 (2) сiчня 1918 року Олександрiвська, що було повним закiнченням операцiї на користь Харкова, на цiлих три днi вiйськовi дiї припинилися. Незважаючи на глобальний конфлiкт мiж Центральною Радою та Раднаркомом, останнiй не наважувався пiдтримати киян-бiльшовикiв та вступити у вiдверту вiйну. До цiєї проблеми ми ще обов'язково повернемося.
Другий момент, який нас привабив у з'їздi РСДРП (б) України, це обговорення питання про "українiзацiю" назви українського вiддiлення партiї. Це обговорення яскраво засвiдчило антиукраїнськi настрої переважної бiльшостi членiв РСДРП. Дуже влучну характеристику дав цьому обговоренню згаданий уже нами С.Шрейберг: " При чтении выступлений по вопросу об отношении к Ц.Р. и украинской краевой власти, порой удивляет политическая близорукость многих ораторов и их формальный подход к больным вопросам украинской революции. Их нужно помнить все время при чтении протокола, когда и в какой обстановке происходило совещание. Ораторы, несомненно отражавшие мнения значительной части украинских большевиков, говорили, что на Украине национальное движение не есть народное движение, что лозунгом "право нации на сомоопределение" мы толкаем массы в об'ятия шовинистической буржуазии (Бош), что переименование краевой организации в соц.-дем. Украины есть капитуляция перед шовинизмом (Александров), что интернационалисты не могут становиться на точку зрения создания отдельной нации (Валявко), 14 делегатов с'езда подали протест против прибавления к названию партии рокового "У" (РСДРП (б-ков)-соц.-дем. Украины) (79,с.56).
Безперечно, що серед бiльшовикiв на з'їздi iснувала й iнша течiя на чолi з В.Затонським (В.Шахрай, О.Горвiц), яка залишалася на певних принципах українського патрiотизму. Однак вона була дуже маленька. В.Затонський у Києвi навiть видав одну листiвку вiд Київського Комiтету бiльшовикiв українською мовою, де йшлося про те, що бiльшовики, це "не тiльки москалi", що їх партiя мусить стати українською та iн. (229). У майбутньому за це В.Затонський отримав догану.
З'їзд обрав Головний Комiтет РСДРП (б) соц.- дем. України та винiс три резолюцiї. Список членiв комiтету варто навести, щоб у подальшому порiвняти його зi списком членiв ЦВК: Ауссем, Шахрай, Лапчинський, Бош, Затонський, Александров, Кулик, Гриневич, Горвiц. Кандидати: Люксембург, Гамарник, Гальперин, Пятаков (30,с.82).
Тепер перейдемо до постанов з'їзду.
Перша резолюцiя торкалася Центральної Ради "... краевой с'езд РСДРП большевиков заявляет, что, разоблачая реакционную шовинистическую политику Рады, затемняющую классовое сознание пролетариата, партия всеми мерами будет бороться против нынешнего состава Центральной Рады и будет стремиться на Украине, как и на всей России, создать действительно революционную власть Советов Рабочих, Солдатских и Крестьянских депутатов" (30,с.86).
Коментарi тут зайвi...
Перейдемо до другої резолюцiї, яка стосується Українських Установчих Зборiв i де вже першi фрази свiдчать про ставлення до них бiльшовикiв: "Не обольщая себя иллюзиями относительно прелестей парламентаризма и не считая Учредительное Собрание, даже выбранное на основах самого демократичекого избирательного закона, наилучшим выразителем воли широких слоев пролетариата и беднейшего крестьянства, особенно в момент революций..." (30,с.86). Далi йде ряд постанов, спрямування яких вже є зрозумiлим з першого ж речення. Безперечно, що тут коментарi теж зайвi.
Нарештi, остання резолюцiя стосується прикрозвiсного ультиматиму Раднаркому. Багато чого цiкавого є у тiй резолюцiї, однак нам варто процитувати лише останнi фрази, як пiдсумок усiєї постанови: "... с'езд РСДРП (большевиков) призывает украинских рабочих, солдат и крестьян соединиться с рабочими, солдатами и крестьянами других частей России для совместной борьбы с врагами народа. А политиканам из украинских "социалистов", изменивших рабочему и крестьянскому делу, он должен сказать то, что сказал меньшевикам и эсерам.
Украинских социал-шовинистов, социал-националистов, разжигающих национальную рознь, вносящих раздор между братьями рабочими, солдатами и крестьянами, украинская рабоче-крестьянская демократия должна лишить доверия" (30,с.88).
З резолюцiй бачимо, що бiльшовики України вже тодi палали бажанням звести рахунки з Центральною Радою, де вони не мали нiякого впливу. Через це РСДРП (б) України, як якась окрема органiзацiя, не мала впливу нi на Українi, нi в Росiї. Усюди на неї дивилися, як на фiлiю росiйської правлячої партiї, що, власне, й вiдповiдало дiйсностi. Ми впевненi, що в той час Раднарком навiть не ставився серйозно до Київського РСДРП (б) України як до полiтичної сили. Цiкаво, що переважна бiльшiсть тих бiльшовикiв України, яких ми згадували вище, за твердженнями С.Шрейбера ставилася вороже до всього українського. Фактично виходило, що РСДРП (б) України за деякими винятками була чорносотенською iмперською органiзацiєю. У подальшому, висвiтлюючи створення ЦВК, ми обгрунтуємо цю думку.
6 (19) грудня в Києвi вiдкрився 1-й Всеукраїнський з'їзд Рад. Його хiд чудово висвiтлив iсторик Д.Дорошенко, хоч щодо конфлiкту з бiльшовиками його думка дуже розходиться з думкою В.Затонського (40,с.219-222). Оперуючи всiма вiдповiдними фактами, ми не будемо вдаватися до полемiки, хто бiльше мав рацiю щодо обставин вiдкриття з'їзду та виходу з нього бiльшовикiв, а викладемо, спираючись на всi наведенi джерела, свою версiю.
Отож, 1-й Всеукраїнський з'їзд Рад вiдкрився за iнiцiативою бiльшовикiв, якi, користуючись росiйським прикладом, намагалися накинути Радам свою думку i в Українi. Заготовленi резолюцiї з'їзду РСДРП (б) України могли служити як проекти резолюцiї з'їзду Рад. Але бiльшовики зазнали страшенної поразки. Вже було вiдомо про ультиматум бiльшовицького Раднаркому, i делегати з'їзду Рад все своє обурення вилили на РСДРП (б) України. В.Затонському та його компанiї нiчого не залишалося, як пiти геть зi з'їзду, тим бiльше, що прийнятi днем ранiше конкретнi постанови РСДРП (б) України просто зобов'язували бiльшовикiв зробити це. І Д.Дорошенко, i В.Затонський наводять мiзернi приводи, один намагаючись з'ясувати, а другий - замаскувати поведiнку бiльшовикiв. Але тут цi приводи не грали вже нiякої ролi.
Власне, про настрої та роботу з'їзду яскраво свiдчать постанови, ухваленi 19 (6) грудня 1917 року. Перша i основна резолюцiя була пiдтримана майже усiма 2500 делегатами з'їзду при двох проти та дев'ятьох, що утримались. Ця резолюцiя стосувалася ультиматуму Раднаркому Центральнiй Радi. Гадаємо, що варто навести її:
"Уважаючи ультиматум Ради Народнiх Комiсарiв замахом проти Української Народної Республiки i виходячи з того, що заявленi в нiм домагання нарушають право українського народу на самовизначення та на вiльне будування форм свого державного життя, Всеукраїнський з'їзд Рад Селянських, Робiтничих i Солдатських Депутатiв стверджує, що централiстичнi замiри теперiшнього московського (великоруського) правительства, доводячи до вiйни мiж Московщиною та Україною, загроджують до решти розiрвати федеративнi звязки, до яких простує українська демократiя.
В той час, коли демократiя всього свiту, з передовими вiддiлами мiжнародного соцiялiзму на чолi, бореться за осягнення загального миру, який єдиний тiльки дасть можливiсть селянським i пролетарським масам успiшно боротися за iнтереси трудящого люду, погроза нової братогубної вiйни, що оголошена Радою Народнiх комiсарiв України, руйнує братерство трудящих верств усiх народiв, розбуджує прояви нацiональної ворожнечi та затемнює класову свiдомiсть мас, сприяючи тим самим зростовi контр-революцiї.
Визнаючи, що вiдповiдь Генерального Секретарiяту з 17 грудня (н.ст.) є належною вiдповiддю на замах Народнiх Комiсарiв на права українських селян, робiтникiв i воякiв, Всеукраїнський з'їзд Рад Селянських, Робiтничих i Солдатських Депутатiв уважає за потрiбне вжити всiх заходiв, щоб не допустити до пролиття братерської крови, i звертається з гарячим закликом до народiв Росiї - всiма способами запобiгти можливостi нової ганебної вiйни" (302,N 290).
Крiм цiєї основної резолюцiї в полiтичному планi з'їзд ще оголосив резолюцiю на пiдтримку Центральної Ради та звернувся з закликом до народiв Росiї.
За обставин, коли майже всi двi з половиною тисячi депутатiв з'їзду рiшуче стали на пiдтримку Центральної Ради, бiльшовицька фракцiя в числi 125 осiб вимушена була виїхати 20 (7) грудня до Харкова (40,с.222). Але, як писав Г.Лапчинський, до цього мiста доїхали не всi, а щось менше сотнi осiб (243, с.159).
Постає питання, а чому кияни обрали Харкiв, мiсто, яке не дуже лояльно ставилось до Києва? Справа в тому, що вже в нiч з 21 на 22 грудня до Харкова прибули росiйськi загони Раднаркому Сiверса та Ховрiна, пiд захист яких i втекли бiльшовики Києва (208,с.53). Але так чи iнакше київським бiльшовикам довелося просити допомоги i в бiльшовикiв Харкова. Останнi проявили до своїх товаришiв по партiї "по-справжньому" бiльшовицьку гостиннiсть. Усiм втiкачам харкiв'яни запропонували розмiститися ... у кiлькох камерах в'язницi мiста. Однак у тих камерах було настiльки холодно та вогко, що бiднi бiльшовики Києва, покоштувавши гостинностi своїх товаришiв, пiшли жити до будинку "Присутственных мест", де вдень проводилися усi наради. Але i там їм довелося спати покотом на долiвцi за скаженого морозу (243,с.161). І це були не хто-небудь, а люди, якi через кiлька днiв оберуть самi себе в український радянський уряд!
Першою проблемою бiльшовикiв Києва, якi мали амбiцiї створити Всеукраїнський партiйний центр, було "всього-на-всього" переконати бiльшовикiв Харкова, що вони мусять пiдкоритись Києву (243,с.160). Звичайно, голова харкiвського центру, вiдомий Артем (Сергеєв), цю "пропозицiю" не сприйняв серйозно. Тодi кияни перехитрили його, зв'язавшись iз Раднаркомом, який зобов'язав Артема притягнути харкiв'ян до дiяльностi київських бiльшовикiв (243,с.161). Артем не мiг непослухати Раднарком, а тому 24 (11) грудня об'єднаний Всеукраїнський партiйний з'їзд нарештi розпочав свою роботу (21, с.280).
Власне, що являв собою цей з'їзд? Ще 22 (9) грудня в Харковi розпочався з'їзд депутатiв Донецького та Криворiзького басейнiв. На ньому були присутнi 77 делегатiв з ухвальними голосами та 6 з дорадчими вiд 46 з 140 рад рiзних мiсцевостей. Якщо зауважити, що кiлькiсть депутатiв цього обласного з'їзду навiть не порiвнюється з Всеукраїнським з'їздом Рад (83 проти 2500), а ради, якi вони репрезентували, досягали тiльки третину вiд загальної їх кiлькостi, можна з упевненiстю сказати, що Криворiзько-Донецький з'їзд був неправомочним з усiх бокiв. Бiльше того, присутнi були на ньому в переважнiй бiльшостi бiльшовики, незважаючи навiть на те, що на з'їзд намагались вплинути меншовики та есери. Фактично, цей харкiвський з'їзд був цiлком розкольницьким та вiдщепенським з яскраво виявленими бiльшовицькими гаслами. Отож, оскiльки нi харкiвськi, нi київськi бiльшовики не являли собою нiякої сили, харкiв'яни й пiшли на об'єднання. Правда, обiйшлося це для киян дорогою цiною: "Прежде, чем влиться в состав областного Донецко-Криворожского съезда (тут помилка радянського автора, йдеться про об'єднаня - прим. Т.Я), который как раз в это время происходил в Харькове, "киевлянам" пришлось выдержать жестокую дискуссию с харьковскими большевиками, упорно не желавшими присоединять свою промышленную область к мелкобуржуазной правобережной Украине" (28,с.261).
Отже, як зазначалось, 25 (12) грудня розпочався об'єднаний з'їзд київських та харкiвських бiльшовикiв. На його засiданнях було обговорено три основних питання:
1. Самовизначення України.
2. Автономiя Донецького басейну.
3. Про владу на Українi (301,N 280).
З приводу цих питань того ж дня в пресi з'явились п'ять резолюцiй так званого "Всеукраїнського з'їзду Рад робiтничих та солдатських депутатiв за участю селянських депутатiв" (299,N 35).
Перша резолюцiя стосувалася скликання в Києвi Всеукраїнського з'їзду, з якого втекли бiльшовики. Цей з'їзд було обiзвано "комедiєю" з депутатами, якi "одурманены шовинистически-националистическим угаром". Виходячи з цього, бiльшовики поверхово та агiтацiйно розкривали сутнiсть їхнього конфлiкту з Центральною Радою та вiд'їзду київської групи до Харкова.
У другiй резолюцiї, присвяченiй поточному моменту, виправдовувались та пiдтримувались дiї росiйського Раднаркому, засуджувалась полiтика Донського уряду генерала Каледiна, зазначалось, що маси неправильно розумiють iдеї Установчих зборiв та нацiонального самовизначення, на якi спирались i Донський уряд, i Центральна Рада.
Третя резолюцiя про владу на Українi гостро засуджувала полiтику Центральної Ради та оголошувала, що вiднинi всi функцiї управлiння на Українi перебирає тимчасовий Центральний Виконавчий Комiтет, видiлений з депутатiв харкiвського з'їзду.
Висновки четвертої резолюцiї про самовизначення України базувались на таких твердженнях: "1-й Всеукраинский Съезд рабочих и солдатских депутатов, признавая Украинскую Республику, как федеративную часть Российской Республики, об'являет решительную борьбу гибельной для рабоче-крестьянских масс политике Центральной Рады, раскрывая ее буржуазный контр-революционный характер. Съезд будет бороться за самоопределение Украины в интересах рабочих и крестьян, за их господство, за устранение всяких национальных ограничений, всякой национальной вражды и ненависти, за украинскую рабоче-крестьянскую республику, основанную на тесной солидарности трудящихся масс Украины, независимо от их национальной принадлежности, с трудящимися массами всей России" (301,N 223). Гадаємо, коментарi щодо цього незрозумiлого та безглуздного документу зайвi.
П'ята резолюцiя - про автономiю Донецько-Криворiзької республiки - була фактично остаточним з'ясуванням стосункiв мiж киянами та харкiв'янами. Фактично, ця резолюцiя була великою поступкою харкiв'янам. Ось про що, зокрема, в нiй йшлося: "Всеукраинский Съезд Советов рабочих и солдатских депутатов протестует против преступной империалистической политики руководителей козачьей и украинской буржуазных республик, пытающихся поделить между собою Донецкий бассейн, и будет добиваться единства Донецкого бассейна в пределах Советской Республики" (299,N 35). Не зрозумiло лише, в складi якої Радянської Республiки мусить бути Донецький басейн.
Пiд час засiдання з'їзду маленька фракцiя меншовикiв виробила свою заяву, в якiй засуджувала бiльшовицьку авантюру перетворення Донецько-Криворiзького обласного з'їзду на Всеукраїнський i вiдмежовувалась вiд його дiяльностi (301, N 224). Таким чином з'їзд ставав, за винятком кiлькох есерiв, повнiстю бiльшовицьким.
Пiд час роботи цього так званого з'їзду був обраний, як зазначалось у третiй резолюцiї, тимчасовий Центральний Виконавчий Комiтет. До нього увiйшли 36 бiльшовикiв, 1 київський український меншовик та 4 есерiв, якi були присутнi на з'їздi. За даними Г.Лапчинського, 24 члени Комiтету були з київської делегацiї, 10 - з харкiвської (243,с.163). Цей Центральний Виконавчий Комiтет того ж таки 25 (12) грудня видiлив з себе так званий уряд Української Радянської Республiки - Народний Секретарiат.
Ось що цей Секретарiат являв (у дужках позначено причетнiсть до конкретної групи):
Ф.Сергеєв (Артем) - Народний Секретар торгiвлi й промисловостi (харкiв'янин);
В.Ауссем - Народний Секретар фiнансiв (киянин);
С.Бакинський - Народний Секретар нацiональних справ (киянин);
Є.Бош - Народний Секретар внутрiшнiх справ (киянка);
В.Шахрай - Народний Секретар вiйськових справ (киянин);
Є.Терлецький - Народний Секретар земельних справ (киянин);
В.Люксембург - Народний Секретар юстицiї (киянин);
В.Затонський - Народний Секретар освiти (киянин);
Є.Лугановський - Народний Секретар харчових справ (харкiв'янин);
В.Мартьянов - Народний Секретар пошти, телеграфу та шляхiв (харкiв'янин);
М.Скрипник - Народний Секретар працi (киянин);
Г.Лапчинський - Керуючий справами Народного Секретарiату (киянин).
Як зауважив Г.Лапчинський, "переважна бiльшiсть членiв першого українського радянського уряду були мiсцевi люди - або української нацiональностi, або тi, що народилися й працювали на Українi; лише Лапчинський та Люксембург були з пiвночi й недавно приїхали на Україну. Але добре знали українську мову й вiльно говорили українською лише Затонський, Скрипник, Шахрай та Мартьянов" (243,с.165).
Аналiзуючи постатi, якi входили до Народного Секретарiату, можна дiйти висновку, що вiн був вiд початку непрацездатним. Так, харкiв'яни Ф.Сергеєв (Артем) та Є.Лугановський продовжували займатись справами Донецько-Криворiзького району i просто саботували дiї Секретарiату. Є.Бош, М.Скрипник та В.Затонський, навпаки, придiляли увагу загальноросiйськiй полiтицi, зовсiм нехтуючи своїми посадами, виїхали з Харкова, де знаходився Секретарiат. Мартьянов грав подвiйну роль. Вiн був людиною досить загадковою, оскiльки, незважаючи на приналежнiсть до харкiвської групи, активно пiдтримував киян. За це харкiв'яни його дуже не любили. Показовим є те, що в 1920 роцi в Криму Мартьянов перейшов на службу до армiї Врангеля та зрадив багатьох мiсцевих бiльшовикiв.
Окремо варто розглянути В.Шахрая. Це була молода людина, досить нацiоналiстично настроєна i викликає подив, що вiн робив у бiльшовикiв. Власне, Шахрай просто саботував свої обов'язки. Ось що писав про Шахрая Г.Лапчинський: "Його не задовольняла вiдсутнiсть у нас ясного розумiння нашої ролi для вiдродження української нацiї внаслiдок перемоги соцiяльної революцiї. Харкiвське оточення поглибило цей песимiзм. Нерозумiння харкiвських товаришiв, майже цiлковите iгнорування нацiонального питання навiть серед нашої провiдної групи, люксембургiянство тов.Бош - все це дуже негативно вiдбивалося на його настроях.
- Що це за уряд український, - скаржився вiн менi, - що його члени зовсiм не знають i не хочуть знати української мови? Що не тiльки не користуються жодним впливом серед українського суспiльства, але воно навiть нiколи й не чуло ранiш їхнiх прiзвищ? Що я за "український вiйськовий мiнiстр", коли всi українiзованi частини в Харковi менi доводиться роззброювати, бо вони не хочуть iти за мною на оборону радянської влади? За єдину вiйськову пiдпору для нашої боротьби проти Центральної Ради ми маємо лише вiйсько, що привiв на Україну з Росiї Антонов i що на все українське дивиться, як на вороже, контр-революцiйне?" (243,с.171).
Бездiяльнiсть В.Шахрая була настiльки яскравою, що його довелось вiдправити до Петербурга i призначити секретарем справ Ю.Коцюбинського.
Як бачимо, Народний Секретарiат нiчого не робив, на українськi справи не впливав i був типовим додатком до штабу радянських вiйськ В.Антонова-Овсiєнка. Адже навiть українськi бiльшовицькi пiдроздiли, Червоне козацтво майже повнiстю були сформованi без участi Секретарiату. Нi В.Антонов-Овсiєнко, нi його начальник штабу прикрозвiсний Муравйов навiть не сприймали Народний Секретарiат як владну установу. А так званi народнi секретарi фактично нiчого не вирiшували. Показовим є i той факт, що представники Народного Секретарiату Ю.Коцюбинський та Г.Лапчинський змогли долучитись 19 (6) сiчня 1918 року до штабу В.Антонова-Овсiєнка тiльки пiсля того, як останнiй сам вирiшив, що їх присутнiсть була б бажаною. Отже, вирiшував усе В.Антонов-Овсiєнко за вказiвками Раднаркому, а Народний Секретарiат був фактично пiдставною установою.

Українськi збройнi сили та прихильники Раднаркому на Українi в груднi 1917 - сiчнi 1918 рокiв

У багатьох наукових працях та спогадах можемо зустрiти твердження, що базуються на словах С.Петлюри про "мiльйон українських багнетiв", якi розтанули з вини останнього, наче снiг. Наскiльки це вiдповiдає дiйсностi? Нi наскiльки.
Першi та єдинi дослiдження про спражню чисельнiсть зукраїнiзованих пiдроздiлiв провiв видатний iсторик з дiаспори Л.Шанковський. Результати його дослiджень ми бачимо в кiлькох виданнях, найбiльш повним з яких є книга "Українська армiя у боротьбi за державнiсть" (Мюнхен, 1958 р.) Уважно переглянувши роботу шановного науковця, можна дiйти висновку, що базувався вiн у своїх дослiдженнях майже виключно на спогадах старшин УНР у журналах "За державнiсть" i "Табор". Абсолютно не поданi архiвнi джерела, до яких, звичайно, автор не мав змоги дiстатись. Разом iз тим не наведена i радянська бiблiографiя та перiодичнi видання, а це вже можна поставити в докiр вельмишановному Л.Шанковському.
Чисельнiсть та стан червоної гвардiї дослiджував радянський iсторик з Москви О.Конєв. Зокрема, надзвичайно цiкавою є його монографiя, 2-е доповнене та розширене видання "Красная гвардия на защите Октября" (Москва, "Наука", 1989 р.). Цiкавою для нас вона є тим, що автор систематизував наявнi данi про червону гвардiю. Однак, як i праця Шанковського, монографiя Конєва має в собi низку доволi суттєвих недолiкiв. Зокрема, шановний автор, розглядаючи чисельнiсть червоногвардiйських загонiв, брав до уваги найбiльшi показники, якi є далеко не точними. О. Конєв, працюючи над темою, яка в тi часи була кон'юктурною, навмисно перебiльшував роль та вагу червоної гвардiї. Певнi дослiдження в цiй галузi провели i ми, а результати їх у надто скороченому виглядi побачили свiт у журналi "Генеза" (Я.Ю.Тинченко "1-а українсько-бiльшовицька вiйна", "Генеза", N1, 1994 р). Базуються вони на архiвних документах, спогадах як прихильникiв Центральної Ради, так i прихильникiв Раднаркому, газетних виданнях. Усi пiдроздiли, якi тут наводяться, так чи iнакше брали участь у 1-й українсько-бiльшовицькiй вiйнi, а тому згадуються в подальшому, де i подаються конкретнi посилання. Для зручностi користування нижче наведеними даними ми прибрали посилання, якi тiльки перевантажать вiдомостi.
Чисельнiсть українських вiйськ та пiдроздiлiв, якi могли пiдтримувати Раднарком, а також їх моральний стан треба розглядати в кiлькох вимiрах. Так, якщо брати українськi вiйська, то тут одразу виникає низка умовних розшарувань:
1. Частини, що безпосередньо знаходились на Українi:
а) збройнi сили на Лiвобережжi;
б) збройнi сили на Правобережжi;
в) збройнi сили на Пiвднi України.
2. Зукраїнiзованi вiйська на фронтах:
а) Пiвденно-Захiдному;
б) Румунському;
в) Захiдному;
г) Пiвнiчному;
д) Кавказькому.
Так само, розглядаючи сили прихильникiв Раднаркому на Українi, можна видiлити кiлька видiв вiйськ за походженням:
1. Червона гвардiя та збiльшовиченi вiйська на Українi:
а) Донецько-Криворiзького району;
б) Пiвдня України;
в) Центральних губернiй.
2. Збiльшовиченi вiйська фронтiв:
а) Пiвденно-Захiдного;
б) Захiдного.
3. Вiйська Раднаркому:
а) росiйська червона гвардiя;
б) збiльшовиченi вiйськовi частини з Росiї.
Спочатку спробуймо розглянути чисельнiсть вiйськ, якими могла розпоряджатись Центральна Рада безпосередньо на Українi. Оскiльки цi частини ми будемо розглядати в роздiлах, якi стосуються подiй у конкретних мiсцевостях, то скажемо про них тезисно. Тобто вiдобразимо їх чисельнiсть та розташування в зведених компактних таблицях, а моральний стан, склад, iсторiю та iнше змалюймо досить докладно в подальшому.



Тепер спробуймо проаналiзувати чисельнiсть Червоної гвардiї та збiльшовичених вiйськ на Українi. Як уже зазначалося, першу i єдину спробу пiдрахувати прихильникiв Раднаркому зробив радянський iсторик О.Конєв. Зробивши непогану загальну систематизацiю, автор удвоє збiльшив чисельнiсть Червоної гвардiї на Українi. Це було зроблено переважно з таких причин:
1. Автор, згадуючи про конкретний населенний пункт, помилково врахував разом чисельнiсть як мiсцевої червоної гвардiї, так i тих бiльшовицьких формувань, що прибули до нього зовнi.
2. Також автор безпiдставно включав до складу червоної гвардiї мiсцевi збiльшовиченi вiйськовi частини, якi досить часто за чисельнiстю дорiвнювали самiй червонiй гвардiї.
3. Мали мiсце суттєвi завищення чисельностi червоногвардiйцiв, пояснити якi з наукової точки зору просто неможливо.
Наведемо конкретнi приклади. Так, згадуючи про Катеринослав, О.Конев назвав чисельнiсть червоної гвардiї в 3 тисячi багнетiв. Однак, докладно знаючи катеринославськi подiї (див. вiдповiдний роздiл книги), ми можемо стверджувати, що тут враховано як червону гвардiю (2 тис), так i збiльшовиченi пiдроздiли полку iменi Орлика, 228-го та 271-го запасних (до 1,5 тис.). Саме цi частини i дають нам понад 3 тисячi багнетiв. Подiбнi похибки є i в оцiнцi мiсцевих бiльшовицьких сил Олександрiвська. Тут О.Конєв оцiнив сили червоної гвардiї в 850 осiб, а на стор.138 своєї книги навiв посилання до цього числа. Однак у джерелi, на яке посилається О.Конєв, йдеться не тiльки про мiсцеву червону гвардiю, оскiльки в Олександрiвську мiсцеву частину, 1-й Олександрiвський червоногвардiйський полк, було сформовано з 300 олександрiвських червоногвардiйцiв, 300 гуляйпiльських анархiстiв та 200 петроградських робiтникiв. Як бачимо, Конєв, не розбираючись, узяв число 850 як основне, що є помилкою. Це ж стосується даних по Харкову, де О.Конєв назвав цифру в 5 тисяч багнетiв. Однак насправдi в Харковi червоногвардiйцi мали 2 тисячi + 1 тисячу збiльшовичених вiйськ + 2 тисячi росiйських загонiв Раднаркому. Так i виходить 5 тисяч начебто харкiвської червоної гвардiї. Загалом, обраховуючи червону гвардiю Харкiвської, частково Чернiгiвської губернiй, мiст Полтави, Києва, Бердичева та iнших, у яких вiдбувалися значнi подiї 1-ї українсько-бiльшовицької вiйни, О.Конєв, абсолютно не розбираючись у подiях, брав загальну кiлькiсть усiх бiльшовицьких сил, а не чисельнiсть мiсцевої червоної гвардiї. Є й кумеднi випадки в розрахунках радянського вченого. Так, з його даних виходить, що в Полтавi, Херсонi, Тирасполi вся червона гвардiя складалась виключно з iнтернацiоналiстiв. Це свiдчить про те, що О.Конєв не дуже прагнув розбиратится в тематицi своєї книги, оброблюючи матерiали надто поверхово.
Оскiльки бiльш детально про червону гвардiю в конкретних мiсцевостях ми будемо оповiдати у вiдповiдних роздiлах книжки, пропонуємо переглянути зведену таблицю чисельностi червоної гвардiї та збiльшовичених вiйськ на Українi. У таблицi ми навели данi з працi О.Конєва та пiдрахунки, зробленi нами на пiдставi бiльш грунтовного аналiзу. Власне, саме на них i варто спиратись. Зiрочками позначена чисельнiсть збiльшовичених українських вiйськ.



До цiєї таблицi ми мусимо внести ще одну корективу. Як помiтить читач, половину червоної гвардiї України становлять катеринославськi червоногвардiйцi. Однак майже всi вони не брали участь у боротьбi з Центральною Радою, а воювали з донцями та бiлогвардiйцями. Винятком становлять катеринославцi та олександрiвцi. Так, при розглядi питання, якими силами мiг розпоряджатись на Українi Раднарком, варто iз суми червоногвардiйцiв та збiльшовичених воякiв (73 200) вiдняти шахтарську червону гвардiю (17 400). Таким чином виходить, що реально проти Центральної Ради могло виступити 25 600 червоногвардiйцiв та близько 30 000 воякiв збiльшовичених вiйськ.
А тепер спробуймо порiвняти по регiонах чисельнiсть збройних сил Центральної Ради та прихильникiв Раднаркому.
Лiвобережна Україна (Київ, Харкiвська, Катеринославська, Полтавська, Чернiгiвська губернiї):
українських вiйськ - 25 900;
бiльшовицьких пiдроздiлiв - 36 100.
Як бачимо, прихильникiв Раднаркому в пiвтора рази бiльше. Однак ця перевага забезпечена лише катеринославською червоною гвардiєю.
Пiвдень України (Херсонська губернiя):
українських вiйськ - 5 570;
бiльшовицьких пiдроздiлiв - 10 500.
Тут так само видно перевагу бiльшовикiв. Але перевага ця забезпечена виключно миколаївською залогою та червоною гвардiєю.
Правобережна Україна (Київська, Волинська, Подiльська губернiї):
українських вiйськ - 20 800;
бiльшовицьких пiдроздiлiв - 35 050.
Мусимо зазначити, що тут враховано збiльшовичений 2-й гвардiйський корпус i спомiжнi збiльшовиченi вiйська фронту, про якi ми скажемо трохи згодом. Фактично, саме цi частини i зробили переворот на Правобережжi. Це питання ми розглянемо у роздiлах, присвячених подiям на Правобережнiй Українi. Так само далi ми згадаємо i про надiсланi з Росiї вiйська Раднаркому В.Антонова-Овсiєнка.
Тепер спробуймо розглянути зукраїнiзованi вiйська фронту, їхню здатнiсть боронитись та боротися з бiльшовиками. Як уже зазначалося, багато зробив для виявлення та опису зукраїнiзованих частин фронту Лев Шанковський. Однак робота його має суттєвi недолiки та через брак документiв, є значнi помилки. Виходячи з цього, ми спробуймо наново переглянути стан фронту та зукраїнiзованi вiйська на ньому.

Пiвденно-Захiдний фронт

Найголовнiшим для України, безперечно, був Пiвденно-Захiдний фронт. Штаб його знаходився в Бердичевi. До складу фронту входило чотири армiї: особлива (штаб у м.Рiвне), 11-а (штаб у м.Старокостянтинiв), 7-а (штаб у м.Бар) та 8-а (штаб у м.Могилiв-Подiльський). За станом на 25 жовтня 1917 року в частинах фронту налiчувалось 1.762.716 воякiв (289,с.544). За станом на кiнець грудня ця цифра, напевне, не перевищувала навiть i 1 млн людей. У бойовому вiдношеннi Пiвденно-Захiдний фронт мав 300-350 тисяч багнетiв. До складу армiї входило 24 армiйських та 2 кавалерiйських корпуси: 1-й, 5-й, 6-й, 11-й, 12-й, 17-й, 18-й, 22-й, 25-й, 32-й, 33-й, 34-й, 38-й, 39-й, 41-й, 44-й, 46-й, 49-й, 1-й Гвардiйський, 2-й Гвардiйський, 1-й Туркестанський, 3-й Кавказький, 5-й Сибiрський, 7-й Сибiрський, 2-й кавалерiйський, 7-й кавалерiйський.
З усiх цих корпусiв лише п'ять провели часткову або повну українiзацiю. В iнших (як-то, 5-й) деякi старшини намагалися провести українiзацiю, однак це їм не дуже вдавалося. Про всi випадки українiзацiї на Пiвденно-Захiдному фронтi ми по можливостi розкажемо далi. Отож, п'ять названих вiйськових об'єднань є 6-м, 11-м, 32-м, 34-м та 41-м корпусами. Про 34-й корпус генерала П.Скоропадського ми вже згадували, оскiльки вiн стояв у тилу, на Волинi, де i брав участь у подiях. Про цей корпус ми розкажемо дещо згодом, а тому в цьому роздiлi зупинятися на ньому ми не будемо, а придiлимо увагу iншим формацiям.
Найславетнiшим пiсля 34-го (1-го Українського) корпусу вважався 6-й (2-й Запорiзький). Про нього залишив спогади полковник Б.Сулкiвський (197,с.76). Командував цим корпусом генерал-лейтенант Мандрика, який походив з давнього козацького роду. Тривалий час начальником штабу корпусу був генерал О.Грекiв (49,с.20). З командирiв полкiв варто вiдзначити полковника В.Сiкевича, який з початку вiйни очолював 15-й Шлiссельбурзький полк (192). Переконаним українцем був i командир 13-го Бiлозiрського полку полковник Б.Поджiо (117,с.37). Як 13-й, так i 15-й полки були ще наприкiнцi весни та на початку лiта зукраїнiзованi своїми командирами. Пiднесення нацiональної свiдомостi було рiзко помiтне i в 14-му Олонецькому та 16-му Ладозькому полках 4-ї дивiзiї 6-го корпусу. На противагу 4-й дивiзiї, 16-а дивiзiя 6-го корпусу з самого початку була проти українiзацiї. Як зазначав у протоколах допитiв генерал О.Грекiв, "в одной из дивизий корпуса уже существовали большевистские комитеты, а вторая дивизия была украинизирована и имела свою раду". Головою ради був П.Трофименко (49,с.20). Дiяльну участь в українiзацiї корпусу брав i тодiшнiй iнспектор його артилерiї генерал В.Кирей (193,с.48).
У груднi 1917 року цiлком було зукраїнiзовано 4-у дивiзiю та, маючи певнi проблеми, 16-у дивiзiю. Однак на той час керiвництво 6-го корпусу майже повнiстю змiнилося: генерали О.Грекiв та В.Кирей працювали в Києвi, а полковник В.Сiкевич дiстав iнше призначення. Командуючий корпусом генерал Мандрика, як зазначав Б.Сулкiвський, повнiстю вiдiйшов вiд вiйськової справи (197,с.78). Ймовiрно, що вiн уже тодi дуже не хотiв брати участь у братовбивчiй громадянськiй вiйнi. Командирами дивiзiй призначили генерала О.Осецького та пiдвищеного до ранги генерала Б.Поджiо. О.Осецький так i не з'явився до складу корпусу, а тому його 16-у дивiзiю перебрав полковник А.Пузицький, який прибув iз 5-го корпусу з загоном українських воякiв. Не було i начальника штабу 6-го корпусу, обов'язки якого довелося виконувати начальниковi штабу 4-ї дивiзiї пiдполковнику Б.Сулкiвському, який, як сам писав, був занадто молодий та недосвiдчений для такої посади. Керiвниками полкiв стали обранi прапорщики та пiдпрапорщики, якi тiльки розвалювали їх. Зокрема, "командир" 13-го полку прапорщик Гусаренко зник в один чудовий день разом зi своїм полком невiдомо куди. Найдосвiдченiшим полковим керiвником з цього корпусу був командир 15-го полку штабс-капiтан Володченко, призначений на цю посаду 10 грудня з наказу С.Петлюри (ф.1076,оп.1,спр.1-а,с.11). Однак допомогти якось керiвництву корпусу йому було не пiд силу. Крiм того, при 6-му корпусi перебував i полковник Воскресенський, який став помiчником А.Пузицького. Таким чином, керiвний склад 6-го армiйського (2-го Запорiзького) корпусу був укомплектований лише вiдсоткiв на десять. Вiдповiдно, казати про якесь нормальне керування корпусом чи застерегти його вiд розкладу було неможливим. Чисельнiсть 6-го корпусу, напевне, сягала 10 тисяч багнетiв. Розташовувався вiн у захоплених районах Галичини. В 1-й українсько-бiльшовицькiй вiйнi 6-й (2-й Запорiзький) корпус навряд чи можна було використати, оскiльки майже повнiстю був вiдсутний керiвний склад, вiдповiдно, розвивався бiльшовизм та анархiя. Крiм того, корпус займав певну дiлянку фронту, яку не мiг облишити просто так. Якщо б вiн це навiть i спробував зробити, то шлях би йому одразу заступили сусiднi збiльшовиченi росiйськi корпуси.
Бiльш-менш у порядному станi на Пiвденно-Захiдному фронтi перебували зукраїнiзованi частини 11-го корпусу, українiзацiю яких провiв сам комкор, генерал-майор П.Єрошевич. На превеликий жаль, архiвних даних про цей корпус ми не посiдаймо, проте маємо спогади як П.Єрошевича, так i бiльшовицьких солдатiв 11-го корпусу. Як згадував генерал Єрошевич, на початку грудня 1917 року було проведено українiзацiю 12-ї дивiзiї 11-го корпусу. Іншi дивiзiї корпусу, 32-а та 159-а, були настiльки збiльшовиченi, що нiякої українiзацiї не допускали (139,с.9). За спогадами члена комiтету бiльшовикiв 8-ї армiї Т.Хохлова до складу корпусу входила i 165-а дивiзiя, також сильно збiльшовичена. Як писав той же автор: "Об'єднана Рада 117-ї дивiзiї 33-го корпусу постановила визнавати тiльки владу Рад, а Центральну Раду, яка виступає проти Радянського уряду, оголосила таким же угодовсько-буржуазним органом, як i уряд Керенського. У 11-му корпусi таку ж вiдповiдь Петлюрi дали: 159-а дивiзiя, одна бригада 165-ї дивiзiї i корпуснi артилерiйськi частини. Категорично вiдкинув вказiвку про українiзацiю i 16-й корпус" (275,с.572). Бачимо, що стан у 11-му корпусi був дiйсно загрозливий. Всi українцi гуртувалися майже виключно навколо 12-ї дивiзiї. Але можемо припустити, що по деяких дивiзiях, як 32-га та 165-та, незважаючи на значнi перешкоди також створювалися українськi пiдроздiли. Зокрема, зi слiв згаданого Хохлова можна зробити висновки, що одна бригада 165-ї дивiзiї (ймовiрно, 1-ша) таки почала українiзуватися. Можливо, не так погано стояли справи i в 32-й дивiзiї, бо її 125-й Курський та 127-й Путилiвський полки в квiтнi 1918 року були зарахованi до реєстрiв кадрової української армiї, як тi, в яких залишився найбiльший вiдсоток дисциплiнованих воякiв.
Корпус П.Єрошевича стояв у Румунiї, пiд Чернiвцями (139,с.9). Вiн мав рiвний вiдсоток зукраїнiзованих та збiльшовичених солдатiв. Ймовiрно, генерал у своєму корпусi мiг розпоряджатися українською збройною силою в числi 7 - 8 тисяч багнетiв. Але кинути фронт та вирушити на захист Центральної Ради генерал Єрошевич не мiг та й не мав права, оскiльки цим могли скористатися нiмцi для переходу лiнiї позицiй. Бiльше того, Петро Єрошевич навiть не знав про те, що почалась вiйна мiж Раднаркомом та Центральною Радою (139,с.11). Також не треба забувати, що 11-й корпус мав у своєму складi половину збiльшовичених частин, якi просто не пустили б зукраїнiзованi пiдроздiли воювати проти радянських вiйськ В.Антонова-Овсiєнка.
Незважаючи на це, деякi вояки 11-го корпусу та, зокрема, 12-ї дивiзiї, вже тодi спричинилися до формування нових українських вiйськових з'єднань, як-от славнозвiсний згодом курiнь iменi Кармелюка. Так, ад'ютант генерала П.Єрошевича поручник Миколаєнко направляв до куреня добровольцiв, допомагав з харчами, зброєю, давав необхiднi вiдомостi та iнше (151,с.213).
На Пiвденно-Захiдному фронтi були ще два зукраїнiзованих корпуси - 41-й та 32-й. Однак з вiйськового боку цi корпуси майже нiчого собою не становили. Бiльше того, вони були настiльки розпропагованi бiльшовиками, що з успiхом могли виступити проти Центральної Ради. Українiзацiя 41-го корпусу проходила за умов постiйних мiтингiв та суперечок. Фактично в його дивiзiї, 74-у та 113-у, було переведено, без огляду на певнiсть, усiх воякiв, якi зголошували себе українцями, в тому числi, безперечно, i бiльшовикiв. За нашими даними нормального українського керiвництва в 41-му корпусi не було. Полками та дивiзiями керували обранi на мiтингах "прапорщики", напевне бiльшовицького спрямування, та старi росiйськi офiцери, якi залишились там пiд наглядом "товаришiв" як фахiвцi вiйськової справи. Першою була зукраїнiзована 113 дивiзiя, про що свiдчив наказ по дивiзiї вiд 16 (3) грудня 1917 року (131,с.241). Власне, в цiй дивiзiї був найбiльш зукраїнiзований серед усiх частин корпусу полк - 450-й Змiївський. Українiзував його нацiонально свiдомий кадровий офiцер, капiтан І.Калинович. 3 сiчня 1918 року (21 грудня 1917 року) в Києвi вийшов наказ Генерального Штабу N 20, в якому в _ 2 значилось, що "74-у пiшу дiвiзiю об'явлено Українською, пiд назвою "дивiзiя Української Республiки" (ф.1076,оп.1,спр.1-а,с.29). Як 74-а, так i 113-а дивiзiї 41-го армiйського корпусу розташовувалися на фронтi 7-ї армiї, що проходив на Волинi. Нiякої значної ролi пiдроздiли 41-го корпусу так i не вiдiграли через перерахованi вище причини, хоч i мали в своєму складi до 10 тисяч багнетiв.
Ще гiрша ситуацiя склалася з 32-м корпусом, що розташовувався на фронтi в районi мiста Дубна. Проект його укразнiзацiї був розроблений тiльки 20 (7) грудня 1917 року, про що є свiдчення в архiвних джерелах (ф.1076,оп.3,спр.6,телеграма вiд 7.12.1917). Корпус складався з 101-ї та 105-ї дивiзiй, якi були зукраїнiзованi таким же чином, як i пiдроздiли 41-го корпусу. Українського командування майже не було. Так само при дивiзiях не було представникiв нi Центральної Ради, нi Вiйськового Секретарiату. Тiльки 3 сiчня 1918 року (21 грудня 1917 року) вийшов наказ про повну українiзацiю гарматних пiдроздiлiв корпусу: 101-ї та 105-ї гарматних бригад та 32 мортирного дивiзiону (ф.1076,оп.1,спр.1-а,с.29). У цiлому, хоч корпус i мав до 10 тисяч багнетiв, однак вплинути на хiд подiй не був у змозi через тi ж обставини, що склалися i в 41-му армiйському корпусi.
Був помiтним український рух i в iнших корпусах Пiвденно-Захiдного фронту. Зокрема, варто згадати спробу українiзацiї пiдроздiлiв 5-го армiйського корпусу такими в майбутньому видатними дiячами, як полковник А.Пузицький, пiдполковник П.Болбочан, капiтан І.Рембалович та iншi. У складi 5-го корпусу, до якого входили 5-та й 10-та пiхотнi дивiзiї, улiтку 1917 року перебував полк iменi Б.Хмельницького, який i дав початки українського руху в цьому корпусi. Начальник постачання 5-го корпусу пiдполковник П.Болбочан виїхав до Києва, де 17 (4) листопада одержав вiд Генерального Секретарiату Вiйськових Справ дозвiл на формування 1-го Республiканського пiшого полку. До складу полку увiйшло багато українцiв корпусу i вiн незабаром числив до 5000 людей. Активно сприяв створенню Республiканського полку 15-й Сандомирський кiнний прикордонний полк, де було багато українцiв на чолi з ротмiстром Сперанським. Найбiльшою проблемою Болбочана при створеннi полку був величезний брак старшин. З помiчникiв пiдполковника варто згадати молодих старшин Ревеля, Марцiнюка, Гоженка, Литовчика, Коржа та iнших. Усi вони в 1918 роцi служили в 2-му Запорiзькому полковi. Але незабаром молодий Республiканський полк, як i полк Сандомирський, був майже повнiстю злiквiдований збiльшовиченими пiдроздiлами 5-го корпусу. 24 (11) грудня бiльшовики заатакували казарми українцiв, застосувавши при цьому гармати. Республiканцi та частина сандомирцiв були роззброєнi та розпущенi. Ротмiстр Сперанський пiд час роззброєння загинув, а пiдполковник П.Болбочан разом з невеличкою частиною старшин та воякiв виїхав до Києва, де увiйшов до складу 2-ї Сердюцької дивiзiї (203,с.202). Крiм спроб П.Болбочана зiбрати разом у 5-му корпусi українських воякiв, нам вiдомо, що українiзацiю проводив i полковник А.Пузицький, який з групою солдатiв 5-го корпусу виїхав на поповнення до 6-го (2-го Запорiзького) корпусу (197,с.80). Активний учасник українiзацiї в 5-му корпусi капiтан І.Рембалович потрапив до бiльшовицького полону та був вiдданий до в'язницi 5-ї дивiзiї (180,с.86).
В iнших корпусах Пiвденно-Захiдного фронту також були незначнi спроби провести українiзацiю. Можемо сказати про вiдокремлення українцiв у 39-му корпусi. Поручник Ю.Науменко, згуртувавши навколо себе найбiльш свiдомих воякiв, створив український курiнь "Смертi" при 102-й дивiзiї (173,с.192). Цей курiнь згодом вiдiгравав значну роль у боротьбi з бiльшовиками на Волинi.
Загалом, у порiвняннi з Румунським фронтом, українiзацiя на Пiвденно-Захiдному фронтi проходила з величезними труднощами та затримками. З близька мiльйона вiйськовослужбовцiв фронту бiльше третини були українцi. У бойовому вiдношеннi за сприятливих умов можна було створити армiю в понад 100 тисяч багнетiв. Але цього не сталося. У п'яти корпусах та iнших окремих українських частинах нараховувалось усього не бiльше 50 тисяч багнетiв. З них надiйними вояками, яких не торкнулася бiльшовицька агiтацiя, анархiя та розклад можна вважати не бiльше 20 тисяч. Разом iз тим, на фронтi знаходились маси розагiтованих та збiльшовичених росiйських солдатiв, як зокрема, 2-й Гвардiйський корпус, готових на шляху до своїх осель злiквiдувати i Центральну Раду, i всi паростки українства.

Румунський фронт

Набагато краще справа з українiзацiєю стояла на Румунському фронтi. На ньому знаходилися 1-а та 2-а румунськi та 4-а, 6-а та 9-а росiйськi армiї. Чисельнiсть їх разом iз чисельнiстю тилових установ Одеського Округу на 25 жовтня 1917 року доходила до 1687 тисяч воякiв (289,с.544). З них третина були румунськими вiйськовослужбовцями. Безперечно, що вже в груднi 1917 року чисельнiсть вiйськ фронту зменшилась на кiлька сот тисяч. У бойовому вiдношеннi Румунський фронт мав до 350 тисяч багнетiв. Позицiї фронту знаходилися на територiї Румунiї. Там же розташовувалися i вiйська 4-ї, 6-ї та 9-ї росiйських армiй. Росiйськi солдати, не маючи через незнання румунської мови зв'язкiв з мiсцевим населенням, знаходячись далеко вiд батькiвщини, пiдпали пiд бiльшовицький вплив набагато менше, нiж їхнi колеги з iнших фронтiв. Тому в армiях Румунського фронту збереглася ще певна дисциплiна, анархiя майже не торкнулася їх. За тих умов було можливим формування не тiльки українських та молдавських пiдроздiлiв, а й бiлогвардiйських загонiв. На фронтi розпочали українiзацiю 10-й, 26-й та 40-й армiйськi корпуси. Не вiдставала вiд українцiв i молдавська влада - Сфатул церiй, який у Кишиневi сформував 1-й Молдавський пiхотний, 1-й Молдавський кiнний та 1-й Бессарабський гусарський полки (84,с.27).
В архiвi нам трапився дуже цiкавий документ, який стосується українiзацiї на Румунському фронтi. Це доповiдь голови української вiйськової ради 9-ї армiї з проханням призначити на посаду начальника 26-го корпусу, який українiзується, командира 169-го Новотрокського полку генерального штабу полковника Рябiнiна. У цiй же доповiдi є прохання усунути з посад командуючого 10-м корпусом генерала Добровольського та начальника штабу генерала барона Таубе, призначивши командиром корпусу начальника штабу 43-ї дивiзiї полковника П.Лiпка (ф.1076,оп.3,спр.5,с.2). Ця доповiдь свiдчить про те, що українiзацiя корпусiв Румунського фронту почалася зi змiни командного складу, що фактично i було першим завданням, яке, що правда, на iнших фронтах виконане не було. Маючи добрих корпусних керiвникiв, 10-й та 26-й корпуси могли перетворитися на мiцну бойову силу. Найкраще був зукраїнiзований 26-й армiйський корпус. До складу корпусу входили 65-а та 78-а дивiзiї. У 65-й дивiзiї українiзацiю вiв командир 258-го Кишинiвського полку полковник Г.Базильський. Його заходами спочатку був створений український курiнь. У жовтнi, з одержанням вiдомостей про переворот у Петроградi, полковник Базильський вiддав наказ роззброїти всi росiйськi пiдроздiли 65-ї дивiзiї, замiнивши їх українцями з двох корпусiв 9-ї армiї. Дивiзiя ця знаходилася на позицiях у районi Кiмполунгу (185,с.82). І вже в груднi 1917 року 65-а зукраїнiзована дивiзiя стала доволi потужною бойовою частиною.
Досить успiшно проходила українiзацiя i в 78-й дивiзiї. Очолював її генерал Василiв, а начальником штабу був полковник Пiдгурський (135),с.65. Саме вони, ймовiрно, i почали українiзацiю дивiзiї, хоч докладних вiдомостей про це ми не маємо.
Крiм того, для доповнення 26-го корпусу в Саранську формувалася 189-а пiша дивiзiя, яка хоч до корпусу нiколи й не увiйшла, однак там теж постали зукраїнiзованi частини. Усiх українцiв 189-ї дивiзiї було зiбрано в 753-му Вiнницькому полковi, який, виїхавши на Україну, розпався в районi Херсона (145,с.171). 26-й корпус мусив перебувати на фронтi, де уник анархiї та розкладу. Нараховував вiн до 10 тисяч багнетiв.
Не гiрше нiж у 26-му корпусi просувалися справи й у 10-му армiйському корпусi. Ще до Жовтневого перевороту в Петроградi в полках 10-го корпусу з'явилися численi українськi гуртки, до яких долучилися майже всi українцi корпусу. Вiдбувся фактичний розподiл пiдроздiлiв на двi частини: українську та неукраїнську. У листопадi до 10-го корпусу було влито значне українське поповнення, а росiйських солдатiв вiдправили до iнших частин. Однак зi старшинським складом було набагато гiрше, нiж у 26-му корпусi. Поручник 36-го Орловського полку 10-го корпусу В.Корнiїв зазначав: "Полк став цiлком українським; позалишалися тiльки майже всi старшини - Московини, якi виявили своє бажання працювати чесно i пiд українським прапором" (153,с.66). Утворилася певна порожнеча мiж старшинами-росiянами та солдатами-українцями, що, швидше за все, i призвело до розкладу 10-го армiйського корпусу. Незважаючи на те, що на чолi 10-го корпусу стояв патрiотично настроєний полковник П.Лiпко, командний склад залишав бажати кращого. Однак це не заважало 10-му корпусу на фронтi Сучава - Серет чесно виконувати свiй обов'язок, аж доки за вказiвкою М.Порша вiн не був переведений на Україну. Чисельнiсть корпусу в бойовому вiдношеннi сягала 10 тисяч багнетiв.
До 10-го корпусу належала також i 129-а дивiзiя, що тимчасово перебувала на позицiях у Полiссi. У нiй український рух очолив молодий кадровий старшина В.Филонович. Спочатку вiн зукраїнiзував свiй 516-й Мезенський полк, а згодом провiв українiзацiю 515-го Усть-Нинезького полку та двох гарматних батарей (5,с.363). Однак пiдроздiли цi нiчим себе не проявили, простоявши на фронтi аж до Берестейського миру.
Почав українiзацiю i 40-й армiйський корпус. Складався вiн з
2-ї та 4-ї стрiлецьких дивiзiй, однак майже повнiстю була зукраїнiзована лише 4 дивiзiя. Докладних вiдомостей про 2-у стрiлецьку дивiзiю ми не маємо. Ймовiрно, що українiзацiя цiєї дивiзiї так i не вiдбулася. 4 стрiлецька дивiзiя мала давнi бойовi традицiї. Командував нею тривалий час майбутнiй командуючий бiлогвардiйською Добровольчою армiєю генерал А.Денiкiн, а начальником штабу дивiзiї був один iз творцiв та командир бiлогвардiйських Офiцерських полкiв генерал Марков (284,т.1,с.164). За бойовi заслуги, що були досягнутi пiд керiвництвом Денiкiна, дивiзiя дiстала почесну назву "Залiзної". У 4-й дивiзiї було дуже багато українських воякiв, а старшинський склад у 1917 роцi бiльш як наполовину походив з України. Тому нема нiчого дивного, що в 4-й Залiзнiй дивiзiї розпочався український рух. На жаль, бiльш точних вiдомостей про українiзацiю 4-ї дивiзiї ми не маємо. Вiдомо, що розташовувалася вона в Бессарабiї, участi в боях мiж Центральною Радою та Раднаркомом не брала, була демобiлiзована лише в березнi 1918 року. Загалом, хоч дивiзiя i була суто українською, однак частина старшинського складу вважала себе все ж росiйською. Через це, напевне, сила 4-ї дивiзiї була значно зменшена, оскiльки, як i в 10-му корпусi, виникла порожнеча мiж росiйськомовними старшинами та солдатами-українцями. Чисельнiсть дивiзiї в бойовому вiдношеннi в той час сягала 5 тисяч багнетiв.
На Румунському фронтi перебувало ще багато iнших пiдроздiлiв, у яких бiльшiсть становили українцi. Це 15 дивiзiя 8-го корпусу, 83 та 130 дивiзiї 31-го корпусу, 3 стрiлецька дивiзiя та iншi. Однак робота в них майже не провадилась через брак вiдповiдних кадрiв старшин та агiтаторiв.
Загалом на Румунському фронтi чисельнiсть зорганiзованих українських пiдроздiлiв сягала 20 тисяч багнетiв, однак за сприятливих умов це число можна було довести до 100 тисяч.

Пiвнiчний фронт

Йшла українiзацiя i на iнших фронтах. Особливо варто вiдзначити Пiвнiчний фронт, що розташовувався в Прибалтицi. До його складу входило три армiї: 1-а, 5-а та 12-а. Загальна чисельнiсть вiйськ фронту сягала 1092207 людей, з яких у бойових частинах, на позицiях, знаходилось близько 300 тисяч бiйцiв (289,с.544). З того мiльйона до 360 тисяч людей були українцi (183,с.48). На з'їздi українських вiйськових делегатiв 12-ї армiї 19 (6) травня в Ризi було винесено постанову про українiзацiю 21-го армiйського корпусу, що складався з 33-ї та 44-ї дивiзiй. Дивiзiї цi ще до вiйни розташовувалися на Українi: 33-а в Києвi, а 44-а на Чернiгiвщинi та Курщинi (285,с.9). Дивiзiї, у зв'язку зi старим мiсцем дислокацiї, мали великий вiдсоток українських кадрових старшин та воякiв i саме тому були обранi для українiзацiї. З iнших пiдроздiлiв фронту до 21-го корпусу було переведено воякiв-українцiв, а замiсть них з корпусу вислано усiх солдатiв iнших нацiональностей (183,с.59). Про командний склад корпусу нам майже нiчого не вiдомо, ймовiрно, що був вiн вибiрний. Пiсля Жовтневого перевороту в Петроградi полки 44-ї дивiзiї стали поступово виїздити на Україну, де з наказу М.Порша їх вояки розпускалися у вiдпустку. Зокрема, серед архiвних документiв є вказiвка про те, щоб начальник Київського Миколаївського гарматного училища вiдправив у вiдпустку на 5 тижнiв усiх прибулих до нього солдатiв 174-го Роменського полку 44-ї дивiзiї (ф.1076,оп.3,спр.6,с.58). Вказiвку цю ми можемо датувати кiнцем грудня 1917 року. Лише 175-й Батуринський полк 44-ї дивiзiї, який прибув на початку березня 1918 року до Глухова, взяв активну участь у боях з радянськими вiйськами. 33-я дивiзiя прибула на Україну вже в квiтнi 1918 року й увiйшла до складу кадрової української армiї. У 21-му корпусi нараховувалось понад 10 тисяч воякiв, однак цей корпус не був у змозi допомогти Центральнiй Радi в боротьбi з Раднаркомом iз багатьох причин. Головнi з них - вiддаленiсть вiд України та майже повна вiдсутнiсть українського старшинського складу. Незважаючи на це, 21-й корпус був найлiпшим серед усiх вiйськ Пiвнiчного фронту. Ось як писав про нього командуючий сусiднього, 37-го корпусу, генерал А.Будберг: "Комиссары объявили войну Украйне; быть может, на этом они расквасят свои морды; украинцы, как в 70 дивизии, так и в частях 21 корпуса (почти целиком украинизированного), резко выделялись среди остальных товарищей своей разумностью и уравновешенностью и держались особняком, не поддаваясь большевизму; одно время я даже думал основать на них закрепление порядка в 70 дивизии, но по революционной неопытности ждал разрешения и опоздал; надо было, не ожидая никаких разрешений, украинизировать полки, и тогда наверно они удержались бы (хотя бы потому, что тогда я не получил бы для дивизии те ужасные хулиганские пополнения, которые гноем залили дивизию в августе и сентябре) (281,с.259). І це писав завзятий монархiст, майбутнiй Головний Начальник Постачання армiй адмiрала Колчака та керуючий його Вiйськовим Мiнiстерством генерал-лейтенант барон Олексiй Будберг!

Кавказький фронт

Українiзацiю вiйськ на Кавказькому фронтi вiв комiсар С.В.Петлюри на Кавказькому фронтi М.О.Свiдерський. Першими ще у вереснi були зукраїнiзованi в Трапезундi пiдроздiли 188-го Карського полку 47-ї дивiзiї (118,с.101). Згодом при цьому ж полковi заходами Г.Хименка та М.Свiдерського була створена кiнна гайдамацька сотня, яка незабаром стала опорою мiсцевої влади в Трапезундi.
Наприкiнцi жовтня заходами М.Свiдерського в Трапезундi був скликаний український вiйськовий з'їзд, на який прибули до 200 представникiв вiд рiзних українських гурткiв Кавказького фронту. На цьому з'їздi було вирiшено зукраїнiзувати 5-й Кавказький корпус, що складався з 123-ї та 127-ї дивiзiй (118,с.102). Командир цього корпусу, генерал Клясовський, хоч i був "не совсем русским", як сам визнавав, однак чинив всiлякi перешкоди українiзацiї. М.Свiдерському довелося звернутись за допомогою до команди зукраїнiзованого дредновта "Воля", який прибув з Севастополя. Матроси древновту навели на мiсто гармати, вимагаючи видати негайний наказ про українiзацiю 5-го Кавказького полку. Генерал Клясовський був вимушений пiдписати цей наказ, i українiзацiя пiшла повним ходом. Уже навеснi 1918 року зукраїнiзований 5-й Кавказький корпус, що мав понад 10 тисяч багнетiв, виїхав на Україну, де був включений до реєстру кадрової української армiї. Крiм згаданих українських вiйськових пiдроздiлiв на Кавказькому фронтi пiд проводом молодшого старшини І.Цапка в районi Ерзеруму, ймовiрно, з пiдроздiлiв 6-ї Кавказької стрiлецької дивiзiї, був створений Окремий курiнь iменi І.Сiрка (118,с.109). На жаль, про долю цього куреня нам нiчого невiдомо.

Захiдний фронт

Вiдбувалася українiзацiя i на Захiдному фронтi, незважаючи навiть на те, що саме цей фронт зазнав найбiльшого впливу бiльшовицької агiтацiї та що на ньому був найменший вiдсоток українцiв. У першу чергу українiзацiя торкнулася 9-го армiйського корпусу, який донедавна перебував у складi Пiвденно-Захiдного фронту. Разом з активним збiльшовиченням цього корпусу найсвiдомiшi українськi вояки збиралися в окремi команди, сотнi та iнше. Принаймнi, така ситуацiя склалася в 42-й дивiзiї, що до вiйни розташовувалася в Києвi (127,N 6,с.181). Уже навеснi 1918 року рештки цiєї дивiзiї, єдиної з усього Захiдного фронту, були зарахованi до реєстру української кадрової армiї.
Крiм того, на Захiдному фронтi було помiтне таке явище, як вiдокремлення українцiв у окремi полки. Про це в своїх спогадах написав генерал В.Петрiв. Вiн згадував як про українiзацiю 9-го корпусу, так i про iншi окремi пiдроздiли. Українiзацiя здiйснювалася пiд проводом майбутнього командуючого українською армiєю, пiдполковника В.Тютюнника, який наприкiнцi 1919 року помер вiд тифу. Першим з українцiв 1-го Гренадерсього корпусу восени 1917 року з'явився Гренадерський курiнь iменi С.Наливайка, що числив 980 воякiв (178,с.24). За ним постав з воякiв-українцiв 24-го корпусу полк iменi Шевченка, маючи в своєму складi до 1500 багнетiв, але тiльки 20 старшин, та й тих воєнного часу. Наприкiнцi листопада був остаточно сформований i полк iменi К.Гордiєнка з українцiв 3-го Сибiрського корпусу на чолi з полковником В.Петрiвим. Полк цей мав у своєму складi спочатку 126 старшин, 621 пiдстаршин та 2.986 козакiв (178,с.46). Крiм того, провадила активну українiзацiю й 45-а дивiзiя 16-го корпусу, що мала бути перейменована на 5-у українську. Всеволод Петрiв планував створити з Гордiєнкiвського, Наливайкiвського та Шевченкiвського полкiв збiрну дивiзiю, долучити 45-у дивiзiю та спiльно вирушити на Україну. Однак планам цим не судилось збутися, оскiльки вже в груднi зукраїнiзованi полки майже повнiстю розклалися, а 45-а дивiзiя була роззброєна збiльшовиченими вiйськами. Незабаром 45-дивiзiя, Наливайкiвський та Шевченкiвський полки як збройна сила для України фактично перестали iснувати. З Гордiєнкiвського полку В.Петрiв привiв на Україну для боротьби з радянськими вiйськами всього 21 старшину, 420 пiших та 35 кiнних козакiв (178,с.54). У подальшому уславлений полк iменi К.Гордiєнка ми будемо ще не раз згадувати.
Загалом, на Захiдному фронтi було зiбрано в зукраїнiзованих пiдроздiлах до 10 тисяч багнетiв, однак бiльшовицька агiтацiя торкнулась їх i справа створення українських пiдроздiлiв зiйшла фактично нанiвець.

Кiннота

Окремо варто згадати про українiзацiю кiнноти старої росiйської армiї. З давнiх-давен кiннота росiйської армiї комплектувалась переважно з українцiв, а кiннi полки мали давнi iсторичнi українськi коренi. Тому було багато сприятливих передумов для українiзацiї кiнноти. Зокрема, треба подати вiдомостi про 9-у кiнну дивiзiю, що була перейменована на 3-у Сердюцьку кiнну. У цiй дивiзiї були зукраїнiзованi та перейменованi на Сердюцькi 9-й Київський гусарський та 9-й Бузький уланський полки. Росiяни були зведенi в 9-й Казанський драгунський полк. Дивiзiєю командував генерал О.Ревiшин, який походив з Харкiвщини (фонд 1076. оп.3.спр.7-а.стор.1-3).
23 (10) грудня Вiськовий Секретарiат видав наказ N 62 про призначення полковника Войтенка на посаду командира 12-го Калiського прикордонного кiнного полку з наказом зукраїнiзувати той полк (ф.1076,оп.1,спр.1-а,с.11). Ще бiльш цiкавим був наказ N 98 вiд 3 сiчня 1918 року (25 грудня 1917 року) такого змiсту:
" 4
Переiменувати загальноросiйськi кавалерiйськi частини в Українськi:
1) 8-ий Гусарський Лубенський полк - в 2-ий кiнний козачий Лубенський Гетьмана Сагайдачного полк.
2) 9 Гусарський Київський полк - в 4-й кiнний козачий Київський полк.
3) Чорноморський кiнний полк - в 5-ий кiнний козачий Чорноморський Гетьмана Дорошенка полк.
4) 12-й Уланський Бiлгородський полк - в кiнний козачий Гетьмана Богдана Хмельницького полк.
5) 79 Ополченську кiнну сотню - в 5 кiнно-козачу сотню.
6) 105 Ополченську кiнну сотню - в 6 кiнно-козачу сотню.
7) 77 Ополченську кiнну сотню - в 7 кiнно-козачу сотню.
8) 108 Ополченську кiнну сотню - в 8 кiнно-козачу сотню.
9) 2 Окрему Херсонську кiнну сотню - в 9 кiнно-козачу сотню.
5
Сформованному з українцiв при 4 кавалерiйськiй дивiзiї кiнному полку називатися 6 кiнним козачим Гетьмана Мазепи полком " (ф.1076,оп.1,спр.1-а,с.29).
Додамо лише до цього наказу, що 1-м кiнним козачим полком уважався полк "Вiльної України", сформований у Новогеоргiєвську з пiдроздiлiв 8-го запасного кiнного полку та включений до 1-ї Сердюцької дивiзiї. 3-м полком, ймовiрно, був кiнний полк з українцiв 3-ї кiнної дивiзiї, що знаходився в Донбасi. Також певна українiзацiя проходила в 6-й, 7-й та 11-й кiнних дивiзiях.
Були спроби повнiстю зукраїнiзувати 10-у кiнну дивiзiю. Спроби цi закiнчилися певним успiхом (ф.1076,оп.3,спр.6,телеграма вiд 5.12.1917). Зокрема, 10-й Новгородський драгунський полк брав участь у боротьбi з бiльшовиками в Сумах.
На Пiвнiчному фронтi були створенi два українських кiнних полки. Перший з них, полк iменi Шевченка, був складений заходами ротмiстра 14-го Ямбурзького уланського полку Шульги. Полк цей складався з кiннотчикiв-українцiв 8-ї, 14-ї та 17-ї кiнних дивiзiй, начислював 800 шабель на чолi з командиром ямбурзьких уланiв полковником Скуратовим. У сiчнi 1918 року полк iменi Шевченка намагався пробитись на Україну, однак був розгромлений збiльшовиченими вiйськами, його особовий склад взятий до полону, а полковник Скуратiв розстрiляний бiльшовиками в Рогачевi (184,с.149).
Крiм того, при 21-му корпусi був зукраїнiзований 15-й Український гусарський полк. Цей полк разом iз 3-м Уральським козачим неодноразово використовувався для наведення ладу та спокою на фронтi та в прифронтовiй смузi, де панувала анархiя та хаос (28,с.214). Уже навеснi 1918 року 15-й Український гусарський полк разом iз 33-ю дивiзiєю переїхав на Україну, де увiйшов до реєстру кадрової української армiї.
Загалом, при зведеннi разом українська кiннота була в змозi начислювати до 5 тисяч шабель.
Отож, на фронтах Першої свiтової вiйни знаходилось понад 6 мiльйонiв вiйськовослужбовцiв росiйської армiї, з яких тiльки 2 мiльйони можна назвати вояками. Іншi належали до таких органiзацiй, як Червоний Хрест, Земгор, Земсоюз, проходили службу в тилових органiзацiях та пiдроздiлах (289,с.544). З них близько мiльйона вiйськовослужбовцiв за нацiональностю були українцями. З цього мiльйона, виходячи з попередньої пропорцiї 1:3, понад 300 тисяч воякiв перебували на позицiях. З цих 300 тисяч воякiв-українцiв у окремi українськi вiйськовi пiдроздiли були згуртованi:
Пiвденно-Захiдний фронт (без 34-го корпусу) - близько 30 тисяч багнетiв;
Румунський фронт - близько 20 тисяч багнетiв;
Пiвнiчний фронт - близько 10 тисяч багнетiв;
Кавказький фронт - близько 10 тисяч багнетiв;
Захiдний фронт - близько 10 тисяч багнетiв;
Кiннота - близько 1,5 тисяч шабель.
Разом: понад 90 тисяч багнетiв та шабель.
Цифра вражає, однак цi українськi вiйська за малими винятками не мали можливостi допомогти Центральнiй Радi в боротьбi з Раднаркомом. Адже знаходилися українськi корпуси на рiзних фронтах, не маючи морального права покинути позицiї, оточенi з усiх бокiв ворожими збiльшовиченими вiйськами. Та й на їхню долю випало багато тiєї агiтацiйної отрути. Варто ще згадати i величезний брак свiдомого українського старшинства. Цiкаво, що Симону Петлюрi, як Вiйськовому Секретарю, згодом було закинуто звинувачення, що вiн не змiг перевести українськi корпуси на Україну. Але це було не в його силах, це було неможливо зробити.
Заслуга Симона Петлюри полягає в тому, що вiн зорганiзував українськi корпуси, якi з поверненням на батькiвщину навеснi 1918 року дали кадри для органiзацiї восьми українських кадрових корпусiв та чотирьох українських кадрових кiнних дивiзiй i окремої бригади.
Разом iз вiйськами Центральної Ради, що стояли залогами по мiстах України, чисельнiсть зорганiзованого українського вiйська доходила до 140 тисяч багнетiв та шабель.
Спробуймо тепер об'єднати данi про найбiльш вiдомi нам зукраїнiзованi вiйськовi пiдроздiли в єдине цiле.



Маючи уявлення про стан зукраїнiзованих частин, спробуймо розглянути збiльшовиченi вiйська старої росiйської армiї. Поперед скажемо, що на подiї 1-ї українсько-бiльшовицької вiйни найбiльше вплинули вiйська Пiвденно-Захiдного фронту. Певну частку в боротьбi з Центральною Радою внiс i Захiдний фронт. Армiї Румунського фронту ще не були цiлковито здеморалiзованi, а тому зiграли досить невеличку роль i то за часiв боротьби на Пiвднi України.
На Пiвденно-Захiдному фронтi точились дуже гострi сутички мiж прихильниками Центральної Ради та переважно росiянами-бiльшовиками. Пiсля того, як штаб Пiвденно-Захiдного фронту в Бердичевi в нiч на 17 (4) грудня 1917 року був зайнятий українськими вiйськами, ситуацiя стала загрозливою. Саме тодi С.Петлюра на базi Пiвденно-Захiдного фроту став створювати Український фронт. Це викликало величезну злобу в яскраво росiйських корпусах, що спонукало їх до бiльшовизацiї та вiдвертої ненавистi до Центральної Ради. Два корпуси - 2-й Гвардiйський (з 7-ї армiї) та 1-й Туркестанський (з Особливої армiї) вiдмовились захищати Український фронт, повнiстю пiдпали пiд вплив бiльшовикiв та почали вiдходити вглиб України: туркестанцi - до Луцька та Рiвного, гвардiйцi - до Жмеринки.
Тут варто зауважити, що за царських часiв це були два найбiльш реакцiйних корпуси. 2-й Гвардiйський тримав у покорi Польщу, 1-й Туркестанський - Середню Азiю. Певно, що старi iмперськi традицiї наклались на свiдомiсть багатьох воякiв цих корпусiв, якi сповiдуючи "единонеделимские" iдеї, люто ненавидiли i Центральну Раду, i українство в цiлому. Ось що писав про настрої 1-го Туркестанського корпусу вiдомий український поет Є.Маланюк, який волею долi в 1917 роцi виконував обов'язки старшого ад'ютанта штабу 1-ї Туркестанської дивiзiї: "Розбещене, п'яне вiд демагогiї й пасивного вiдношення начальства солдатство спочатку не розумiло, що таке "українцi", але потiм туляки й москвичi вiдчули дуже гостро, скорше московським специфiчним "заднiм умом", що це для Москви небезпека i поставились до всяких українських заходiв надзвичайно - вороже та навiть i войовничо. Шлях до Києва нам було вiдтято. Це вiдчувалося яскраво, це говорилося навiть i вголос. "Ішь захотєлi какой-то там Украiни, контлєвалюцiанєри проклятиє". А що начальник штабу - "хахол" - це з захованою злiстю говорилося нижчими службовцями штабу дивiзiї одверто i мало характер недвозначної погрози: хай спробує, мовляв, виїхати!" (Йшлося про полковника Є.Мешкiвського, в 1919 - 1920 роках видатного українського воєначальника) (165,с.267).
1-й Туркестанський корпус, як найбiльш збiльшовичена частина Особливої армiї, мусив повнiстю взяти пiд свiй контроль Волинь, захопивши Луцьк та Рiвне. Ця операцiя покладалась на бiльшовицького комiсара армiї Разживiна (208,с.131).
Окупацiя Подiлля доручалася 2-му Гвардiйському корпусу. Цей корпус ще наприкiнцi листопада був вiдведений у тил, у Жмеринку та її околицi, а замiсть нього на фронт вирушив 2-й (6-й) Запорiзький український корпус. Гвардiйцi, розагiтованi бiльшовиками, на чолi з начальником так званого захiдного загону Фейєрбенда мусили з Деражнi здiйснити наступ на Вiнницю, Житомир i далi на Київ (239,с.560).
На пiвднi Подiльської губернiї, в Кам'янцi та Могильовi, стояли сильно розагiтованi та цiлком збiльшовиченi 19-а дивiзiя 12-го корпусу, 159-а i бригада 165-ї дивiзiї 11-го корпусу. Цi вiйська цiлком складалися з росiян, оскiльки українцiв було переведено до 11-ї та 12-ї дивiзiй.
Пiдроздiли 12-го корпусу займали Кам'янець-Подiльський. Як згадував командир 11-го корпусу генерал Єрошевич, 12-й корпус був абсолютно збiльшовичений та ворожий до Центральної Ради. Два його полки (74-й Ставропольський та 75-й Севастопрольський), найбiльш бiльшовицькi у всiй 8-й армiї, знаходились безпосередньо в Кам'янцi, однак у конфлiкт з 12-ю зукраїнiзованою дивiзiєю Єрошевича не вступали. Крiм того, тут же знаходились i вiйська 3-го Кавказького корпусу, якими залишався командувати генерал князь Єрiстов. За твердженнями Єрошевича, цей корпус ще знаходився в бiльш-менш нормальному порядку (139,с.10). Однак, незважаючи на це, серед кавказцiв також дiяли розтлiннi бiльшовицькi впливи, якi прищеплював корпусний комiтет.
Могилiв-Подiльський цiлком окупували вiйська 12-го корпусу: 159-а i бригада 165-ї дивiзiї. Цi пiдроздiли повнiстю вийшли з пiдпорядкування генерала Єрошевича, якi, зайнявши Кам'янець, вирушили в пролежний бiк на чолi з корпусною бiльшовицькою радою (275,с.574).
Крiм того, на фронтi активно пiдтримували бiльшовикiв 16-й, 23-й, 32-й, 33-й та 46-й армiйськi корпуси.
Централiзацiї дiй усiх збiльшовичених вiйськ проти Центральної Ради не було та i не могло бути. Якось намагалися впливати на дiї радянський головнокомандуючий прапорщик Криленко та командуючий вiйськами проти Центральної Ради В.Антонов-Овсiєнко. Однак, перший через перевантаженiсть справами та вiдсутнiсть зв'язку з вiйськами фронту не змiг цього зробити, а Антонов-Овсiєнко просто не спромiгся опанувати ситуацiєю. У розпачi вiн зазначав, що "рассчитывать на натиск к Киеву со стороны частей Юго-Западного фронта, значит, не приходилось. Все, что можно было сделать с этой стороны - это оттягивать на запад внимание Центральной Рады" (208,с.131).
Власне, очолював боротьбу на Правобережжi, хоч i не зовсiм вдало та цiлком вiдiрвано i самостiйно, фронтовий Вiйськово-революцiйний комiтет, про що ми докладно розкажемо у вiдповiдному роздiлi.
Отже, спробуймо пiдбити пiдсумки щодо збiльшовичених вiйськ на Пiвденно-Захiдному фронтi.
Найбiльш надiйними для бiльшовикiв тут були такi частини:
а) 2-й Гвардiйський корпус (16 тисяч) у Жмеринцi;
б) частини 1-го Туркестанського корпусу (6 тисяч) у Луцьку та Рiвному;
в) збiльшовиченi частини 11-го корпусу (3 тисячi) у Могильовi-Подiльському;
г) збiльшовиченi частини 12-го корпусу (4.200) у Кам'янцi-Подiльському.
Крiм того, безпосередньо на фронтi знаходилось щонайменше п'ять корпусiв (понад 100 тисяч багнетiв), здатних активно пiдтримати бiльшовикiв.
Шансiв на перемогу на Правобережнiй Українi в Центральної Ради було дуже мало. Про збiльшовиченi вiйська, якi брали участь у боротьбi з Центральною Радою з Захiдного фронту, ми розкажемо в роздiлах, присвячених безпосередньо боям на Лiвобережнiй Українi.


Першi Вiйськовi дiї Раднаркому на територiї України


Полiтична ситуацiя на Українi наприкiнцi грудня 1917 року (за н.ст.) нагадувала справжнiй Гордiїв вузол, який можна було тiльки розрубати. Адже тривала ворожнеча в керiвництвi Центральної Ради - Центральна Рада та Раднарком мали мiж собою серйозний конфлiкт. Раднарком не мiг дiйти згоди з бiльшовиками "Сходу", а тi в свою чергу не хотiли визнавати "самостiйнiсть" київських бiльшовикiв. До цього варто додати боротьбу Раднаркому з Донським урядом та бiлогвардiйцями, нестабiльнiсть на нiмецькому фронтi та повний його розклад i страшенну анархiю в тилу. Отже, складалася дуже неприваблива картина. За таких обставин проблеми окремо одну вiд одної вирiшити було абсолютно неможливо, а тому i українськi, i радянськi дiячi перебували в станi повної розгубленостi, оскiльки брати на себе вирiшення всiх проблем нiхто не наважувався.
Найбiльшою для Раднаркому проблемою була вiйна з Донським урядом генерала Каледiна та бiлогвардiйцями, якi збиралися на Дону. Отож саме за вирiшення цiєї проблеми i взявся Раднарком. 21 (8) грудня 1917 року згiдно з особистим наказом Ленiна було призначено особу, яка б керувала бойовими дiями проти донцiв, бiлогвардiйцiв та "їх посiбникiв". Цiєю особою став вiдомий радянський вiйськовий та полiтичний дiяч В.Антонов-Овсiєнко. Як вiн сам писав, пiд "посiбниками" у розпорядженнi В.Ленiна малася на увазi Центральна Рада (208,с.46). Однак розв'язання конфлiкту з Центральною Радою вiд початку для Антонова-Овсiєнка не було головним завданням. Отож i брався вiн до цiєї справи дуже обережно. Характерним є випадок, що стався 21 (8) грудня. З Бiлорусiї через Україну, станцiю Бахмач, бiльшовики намагалися провести на Дон потужнi червоногвардiйськi з'єднання. Але, як зазначав В.Антонов-Овсiєнко: "Тщетно тов.Берзин, действуя по указанию Ставки, требовал от начальника колонны Волобуева решительных действий. Волобуев вступил в переговоры с украинским полком (полк iм.Дорошенка - прим. Т.Я.), занявшим Бахмач и разобравшим впереди путь. Украинцы заявили, что ни в коем случае не пропустят наш отряд и будут стрелять. Волобуев при таких обстоятельствах не решился действовать. Полки 19-й колонны, устроив митинг, высказались против наступления на Бахмач, заявили, что будут бороться только против Каледина и что готовы ехать на Харьков только через Брянск. Волобуеву пришлось выехать обратно в Гомель, куда начинали стягиваться в эшелонах части его колонны" (208, с.32).
Як бачимо, завдання перед Раднаркомом та Антоновим-Овсiєнком стояло дуже складне, ще й обтяжене несподiваним спротивом харкiвських бiльшовикiв агресiї проти Центральної Ради. Виходячи з цього, В.Антонов-Овсiєнко одразу зайняв позицiю пасивного протистояння Центральнiй Радi та активного - Донському урядовi. Театр воєнних дiй проти донцiв та бiлогвардiйцiв лежав на територiї України - у шахтарському Донбасi. Справа в тому, що саме через Донбас iшли всi шляхи на Дон, а крiм того, в Донбасi мешкало багато донських козакiв та розташовувалися донськi пiдроздiли. Ключовою ланкою в залiзничному сполученнi з Доном була станцiя Лозова, володiючи якою можна було опанувати Донбасом, отримати ключi до мiст Олександрiвська, Катеринослава та Полтави. Нагадаймо, що Харкiвщина та Донбас вважалися Раднаркомом та мiсцевими бiльшовиками незалежними територiями, на яких у 1918 роцi було оголошено Донецьку-Криворiзьку радянську республiку. Отож, Раднарком не вважав вiйськовi дiї на цих територiях проти донцiв та бiлогвардiйцiв втручанням у внутрiшнi справи України, а Центральна Рада на це мовчала.
Якими ж силами мiг оперувати в Донбасi В.Антонов-Овсiєнко пiсля прибуття до Харкова 24 (11) грудня?
У першу чергу це петроградськi загони пiд командуванням Сiверса та Ховрiна, якi прибули до Харкова в нiч на 22 (9) грудня. Загiн Рудольфа Сiверса складався майже повнiстю з солдатiв старої армiї та нараховував 1165 багнетiв, 97 шабель, 14 кулеметiв, 6 гармат, 3 броньовики, 9 мотоциклiв та 14 велосипедiв (208,с.34). Цей загiн був потужною бойовою одиницею, не схильною до рiзних ексцесiв. У подальшому В.Антонов-Овсiєнко цей загiн використовував як вiдбiрну частину своїх революцi- йних вiйськ. 1-й Петроградський збiрний загiн Ховрiна, який нараховував понад 300 петроградських червоногвардiцiв, "почти совершенно разложился на почве реквизий, обысков и арестов" (читай: мародерства, пияцтва та розстрiлiв - прим.Т.Я.) (208, с.53). Згодом цей загiн був влитий В.Антоновим-Овсiєнком до iнших з'єднань.
Крiм росiйських загонiв у Харковi була мiцна червона гвардiя та частина збiльшовиченої залоги, на яку В.Антонов-Овсiєнко також спирався. Однак цi сили ми розглянемо трохи згодом.
Мiсцевi бiльшовики сприймали росiйськi загони та їх дiї надзвичайно негативно. Так, у мiстi було 29-е броньове вiддiлення, до складу якого входило 4 броньовики. Вони не визнавали бiльшовицького перевороту в Петроградi. Рудольф Сiверс у нiч на 23 (10) грудня без особливих проблем захопив це вiддiлення, яке всього кiлька днiв тому оголосило про свою приналежнiсть до українських вiйськ, а також заарештував уповноваженого Центральної Ради з вiйськових справ у Харковi Петренка та коменданта мiста прапорщика Чеботарьова (у 1919 - 1920 роках був начальником охорони С.Петлюри). Пiсля цього лiдер харкiвських бiльшовикiв Артем (Сергеєв) у рiзкiй та категорiчнiй формi заборонив Сiверсу будь-якi дiї проти Центральної Ради та домiгся звiльнення заарештованих (208,с.54).
Цiкавий факт: харкiвськi бiльшовики виступили союзниками Центральної Ради. На цьому згодом зiграли київськi бiльшовики, якi пiдтримали полiтику Раднаркому та його посланцiв, перемiгши таким чином упертих харкiв'ян.
Пiсля прибуття до Харкова Антонов-Овсiєнко одразу збагнув, що йому не варто встрявати в з'ясування стосункiв мiж бiльшовиками Києва та Харкова, а тому повiв власну полiтику. Вiд самого початку вiн пiдпорядкував собi збiльшовиченi з'єднання Харкiвської залоги та деякi червоногвардiйськi загони, чим збiльшив свої сили майже вдвiчi. З такими силами можна було розпочинати бойовi дiї проти донцiв. Перша операцiя - захоплення станцiї Лозової - була проведена вже 26 (13) грудня.
Ця операцiя, яка з трiском провалилася, була досить цiкавою. У Лозовiй, Олександрiвську та Павлоградi розташовувались 2 куренi Сiмферопольського полку iменi Дорошенка та зукраїнiзований полк 3-ї кiнної дивiзiї. Максимальна чисельнiсть їх сягала 1100 багнетiв та шабель. Сiмферопольський полк був сформований у Сiмферополi з українцiв мiсцевої залоги визначним українським дiячем Ю.Тютюнником у травнi 1917 року (ф.1076,оп.3,спр.14,с.5). З тих часiв, коли чисельнiсть полку сягала понад 5 тисяч нацiонально свiдомих воякiв, багато що змiнилось. Уже не було в полковi Ю.Тютюнника, а сам полк був досить сильно розхитаний соцiалiстичною агiтацiєю. До того ж у полку залишилося всього 2 куренi, якi виїхали до Павлограда та Олександрiвська. Безпосередньо на станцiї Лозовiй знаходився лише один курiнь. Зукраїнiзований полк 3-ї кiнної дивiзiї утворився лише восени 1917 року заходами однорiчника Козиря-Зiрки - майбутнього повстанського ватажка. Чисельнiсть полку не перевищувала 300 шабель, а сам полк був погано зпаяною частиною, нездатною на серйознi акцiї. Цей полк розташовувався в Павлоградi та Олександрiвську. Отож, сили, якi знаходились у районi Лозової, були дуже малi, розкладенi агiтацiєю, спантеличенi нерiшучiстю власного уряду та повною вiдсутнiстю допомоги. Однак, незважаючи на це, дорошенкiвцi сумлiнно виконували свiй обов'язок i не випускали зi станцiї жодного озброєного ешелону, будь то червоногвардiйцi, козаки чи просто демобiлiзованi вояки (282).
В.Антонов-Овсiєнко вирiшив заплющити очi на те, що захоплення Лозової буде поглибленням конфлiкту мiж Центральною Радою та Раднаркомом, та наказав розпочати наступ на станцiю. Антонов-Овсiєнко досить ретельно виконував своє завдання щодо Центральної Ради. У перший же день свого призначення вiн наказав зупиняти та роззброювати всi зукраїнiзованi вiйська, якi рухались на Батькiвщину. Наслiдком цього вже 21 грудня в Смоленську та на станцiї Липовська було роззброєно 4 українськi ешелони. Для захоплення Лозової Антонов-Овсiєнко зiбрав загiн з 500 солдатiв 30-го збiльшовиченого полку Харкова та 200 робiтникiв-латишiв харкiвського заводу ВЕК. До загону було долучено i бронепоїзд Зайцева, який за день перед тим прибув з Росiї.
Загiн 26 (13) грудня майже без бою увiрвався на Лозову та захопив її. Однак уночi курiнь дорошенкiвцiв зiбрався з силами та вибив збiльшовичених солдатiв i червоногвардiйцiв, якi в панiцi втiкали аж до Харкова. В.Антонов-Овсiєнко вирiшив направити до Лозової другу експедiцiю, однак на перешкодi цьому стало повстання юнкерiв у Чугуєвi.
Чугуївське вiйськове училище було одним з 9 вiйськових навчальних закладiв на Українi, якi готували досвiдчених офiцерiв. Це училище було засноване ще в 1865 роцi i вступали до нього в переважнiй бiльшостi вихiдцi з українських родин. Училище мало славнi українськi традицiї, пов'язанi з викладанням у ньому протягом 1905 - 1914 рокiв видатного громадського та вiйськового дiяча, науковця, вiдвертого нацiоналiста генерала Астафьєва (Остапури-Степового) (136,с.30). Фактично завдяки його старанням в армiї УНР 1917 - 1920 рокiв опинилися такi яскравi постатi, як командир Запорiзького корпусу полковник Болбочан, випускник Чугуївського училища, та iншi.
У 1917 роцi лише половину юнкерiв Чугуївського училища становили українцi. Очолював училище генерал Т.Протозанiв, який у 1919 роцi загинув разом зi штабом Пiвнiчної групи армiї УНР. Його помiчником був пiдполковник Ашахманiв, майбутнiй викладач Вiйськовї академiї iменi Фрунзе. За штатом в училищi було 300 юнкерiв та близько 30 офiцерiв-викладачiв.
Чугуївськi юнкери досить уважно стежили за подiями в Росiї i навiть, коли в Москвi мiсцевi юнкери та студенти 28 (10) листопада - 3 (16) грудня пiдняли збройне повстання проти бiльшовикiв, то чугуївцi збирались вирушити їм на допомогу. Пiсля того, як до Харкова прибули росiйськi революцiйнi вiйська В.Антонова-Овсiєнка, юнкери вирiшили роззброїти їх. Ось що, зокрема, писав про тi подiї один з харкiвських керiвникiв червоної гвардiї Ф.Минайленко: "Есер Лебедєв, колишнiй морський мiнiстр в урядi Керенського, разом iз створеним з його участю "Комiтетом врятування батькiвщини i революцiї" виїхав до Чугуєва, де було юнкерське училище, маючи намiр пiдняти його i силою багнетiв зберегти владу Тимчасового уряду в Харковi.
Харкiвський комiтет РСДРП (б) вжив необхiдних заходiв перестороги. П.А.Кiн, голова виконкому Ради робiтничих i солдатських депутатiв, повiдомив штаб, щоб загони Червоної гвардiї негайно готувались до виступу в напрямi Чугуєва. Частина червоногвардiйцiв була послана рити окопи, робити загородження на околицях мiста" (253,с.120).
Для Харкова виступ чугуївських юнкерiв був повнiсiнькою несподiванкою. В.Антонов-Овсiєнко видiлив на лiквiдацiю виступу загiн Ховрiна в 300 багнетiв, який складався з матросiв, петроградської та тверської червоної гвардiї. У Харковi було зiбрано до 400 мiсцевих червоногвардiйцiв.
Харкiв'яни, якi ще хворiли "самостiйнiстю" вiд петроградських та київських бiльшовикiв, вирiшили самi розправитися з юнкерами. Про подальшi подiї можна дiзнатися зi спогадiв червоногвардiйцiв І.Котигорошка та А.Козаченка: "Харкiвськi робiтничi загони, хоч i озброєнi поганесенькими берданками з двома-трьома патронами, сiли на потяг i виїхали зустрiчати "гостей". Деякi робiтничi загони iнших заводiв пiшли в обхiд.
Доїхали до ст.Мохнач i спинилися. Нас повiдомлено, що юнкери, озброєнi артилерiєю i iншою зброєю, засiли в лiсi. Порадившись, загони вирiшили зразу не виступати, а повернутися до Харкова на допомогу. Так i було зроблено. На другий день уранцi разом з солдатами воєних частин, якi приєдналися до нас, рушили знову проти юнкерiв. Ну, тут нам довелося добре "посваритися". Всiх юнкерiв, якi не втекли, i було роззброєно" (238,с.139).
Що ж сталося насправдi? Юнкери 27 (14) грудня вирушили до Харкова, однак пiд мiстом були зупиненi червоногвардiйцями. І тi, i iншi, будемо вiдвертi, дещо злякалися. Юнкери повернулися до Чугуєва, де були розпущенi. Третина їх виїхала до Полтави з метою вступити до будь-якої української частини. Близько 200 юнакiв залишилося в училищi, оскiльки дiстатись додому чи на Дон були не в змозi. Червоногвардiйцi повернулись до Харкова, де попросили допомоги у В.Антонова-Овсiєнка. Той видiлив для походу на Чугуїв загiн Ховрiна, однак завдяки цьому пiдпорядкував харкiвських червоногвардiйцiв собi в обхiд мiсцевої бiльшовицької верхiвки.
28 (15) грудня Ховрiн з об'єднаним загоном у 600 бiйцiв увiйшов до Чугуєва. Ховрiн заявив, що в тому разi, коли вони не здадуться, вiн накаже стрiляти по училищу з гармат. Юнкерам, яким не надано було жодної пiдтримки з боку вiйськ Центральної Ради, довелося скласти зброю. Усiх роззброєних юнакiв у кiлькостi 150 - 180 осiб Ховрiн вiдправив до Москви. Подальша їхня доля, на превеликий жаль, нам невiдома. Не виключено, що багато хто з чугуївських юнкерiв у Москвi був розстрiляний. Того ж дня Ховрiн повiдомив Антонову-Овсiєнку про начебто "одинадцятогодинний бiй у Чугуєвi та 900 роззброєних юнкерiв". Пiсля Чугуєва загiн Ховрiна остаточно розклався, а тому В.Антонов-Овсiєнко поступово його розформував (208,с.72).
Пiсля успiшної для харкiвських бiльшовикiв лiквiдацiї Чугуївського виступу В.Антонов-Овсiєнко знов повернувся до проблеми станцiї Лозової, яку продовжував захищати курiнь дорошенкiвцiв. Для захоплення Лозової було зiбрано загiн харкiвських червоногвардiйцiв у силi 280 багнетiв, який складався з робiтникiв заводiв паровозобудiвельного, ВЕК та "Динамо". Цей загiн 29 (16) грудня без бою зайняв станцiї Лихачов та Лозову, на якiй знаходилось всього чота дорошенкiвцiв, що перебували в Павлоградi. Вночi до Лозової на пiдтримку червоногвардiйцiв прибули пiдроздiли 30-го збiльшовиченого полку з Харкова, в яких нараховувалось 500 багнетiв та бронепотяг Зайцева. Тодi ж через Лозову пройшов ешелон на Дон з озброєними козаками та артилерiєю, який був непомiчений червоногвардiйцями. Майже вся радянська залога Лозової кинулася наздогiн ешелону, залишивши на станцiї бронепотяг на 18 чоловiк охорони. Цим скористалися дорошенкiвцi, якi в силi 200 багнетiв перейшли в контрнаступ та пiд ранок 30 (17) грудня пiсля короткого бою захопили Лозову. Бронепоїзд бiльшовикiв вчасно вискочив зi станцiї та дiстався до загону. Харкiв'яни знов кинулися на Лозову i того ж дня остаточно закрiпили її за собою. Втрати пiд час боїв за Лозову були досить вiдчутними. Червоногвардiйцi втратили 1 вбитого, 6 поранених та 7 полонених, один з яких належав до керiвництва 30-го полку. Українськi пiдроздiли мали 2 забитих, 4 поранених, а також 17 полонених, з яких один був офiцером. За домовленiстю червоногвардiйцi та дорошенкiвцi без особливих проблем обмiняли своїх полонених (223,с.189-191).
В.Антонов-Овсiєнко, захоплений удачею в бою за Лозову та пiдпорядкуванням йому харкiвських червоногвардiйцiв, вирiшив продовжити вiйськовi дiї та остаточно розбити Сiмферопольський полк iменi Дорошенка. Сприяло цьому i прибуття в розпорядження Антонова-Овсiєнка загону московських червоногвардiйцiв пiд командуванням кадрового офiцера старої армiї капiтана П.Єгорова. Окрилений цим, Антонов-Овсiєнко в день остаточного захоплення Лозової 30 (17) грудня видав перший свiй наказ, пов'язаний з дiями проти вiйськ Центральної Ради: "Вам (Єгорову - прим. Т.Я) предписывается вступить в командование всеми силами сводного отряда у Лозовой. В ваше распоряжение переходят: отряд Харьковских красногвардейцев - 500 человек, команда 30-го полка - 300 человек, отряд путиловцев - 60 человек, Московских красногвардейцев - 500 ч., 3-орудийная Брянская батарея и блиндированный поезд тов.Зайцева. Сформировав отряд в составе Московских и путиловских красногвардейцев и Брянской батареи, вы двинетесь к Лозовой на соединение с отрядом тов.Руднева (красногвардейцы, 30-й полк и блиндированный поезд).
Заняв станцию Лозовая, наблюдайте направление на Полтаву секретной разведкой и заставами с подрывными материалами; при первом подозрительном движении, взрывать мосты на дороге. По направлению на Синельниково, Александровск, Екатеринослав войдите в связь с красной гвардией Екатеринослава и прочно займите Синельниково. В направлении на Никитовку займите Славянск силами до 2-х рот, выдвинув заставу к лиману и войдя в связь с красногвардейцами в Дружковке и Константиновке. В дальнейшем следовать особым указаниям" (208,с.73,74).
Сам П.Єгоров прагнув якомог швидше дiстатись на Дон, однак В.Антонов-Овсiєнко рiшуче поламав усi плани Єгорова. За допомогою Московського загону Антонов-Овсiєнко хотiв очистити пiвдень України та ввiйти до Криму. Згiдно цього проекту об'єднанi сили Єгорова 31 (18) грудня увiйшли до Павлограда. У центрi мiста червоногвардiйцям довелося рухатися з боєм, оскiльки дорошенкiвцi чинили суттєвий опiр. Лише вночi радянським вiйськам вдалося повнiстю опанувати мiстом, яке облишили українськi пiдроздiли. Нейтральнi частини зукраїнiзованого полку 3-ї кiнної дивiзiї були роззброєнi та розпущенi. У результатi бою було поранено 4 червоногвардiцiв (223,с.192). Утрати українських воякiв нам, на жаль, невiдомi.
Рештки куреня дорошенкiвцiв вiдступали до станцiї Синельниково, переслiдуванi червоногвардiйцями. Про подальшi подiї залишив згадки червоногвардiєць Ж.Смiльтнек: "Отряд разбился на три группы: первая, во главе с Ганусом, осталась в Павлограде для ликвидации оставшихся там гайдамаков, вторая, во главе с Саксаковским, погрузилась в вагоны и продолжала совместно с бронеплощадкой преследовать петлюрорвцев до ст. Синельниково, а третья, руководимая мною, осталась на мосту между Павлоградом и Синельниково для охраны его от взрыва. Особого сопротивления гайдамаки не оказывали. В Павлограде они были окончательно разбиты без потерь со стороны гвардии. Синельниковской группе, не смотря на ее малочисленность, тоже удалось после довольно сильной перестрелки рассеять гайдамаков, а третьей группе пришлось отбить два нападения на мост. Так был ликвидирован второй угрожающий Харькову участок" (270,с.199).
За свiдченнями iншого червоногвардiйця, операцiя закiнчилася не так уже й легко. 1 сiчня (19 грудня) рештки куреня дорошенкiвцiв закрiпилися пiд Синельниковим, чекаючи на зустрiч з харкiв'янами. Однак у тил їм несподiвано вдарили мiсцевi червоногвардiйцi та деякi демобiлiзованi солдати, що повертались з фронту та зупинились на станцiї Синельникова. Дорошенкiвцi на багнетах увiрвалися на саму станцiю, де закрiпилися на 2-му поверсi вокзального примiщення. Червоногвардiйцi були безсилi будь-що зробити i тiльки ввечерi, коли до Синельникова прибув бронепотяг та обстрiляв з гармат будiвлi станцiї, дорошенкiвцi капiтулювали. Було захоплено близько двохсот воякiв-українцiв, якi, за свiдченням червоногвардiйцiв, були розпущенi по домiвках. Двох офiцерiв-дорошенкiвцiв та фельдфебеля червоногвардiйцi розстрiляли (223.с.192).
Утрати ворогуючих сил пiд станцiєю Синельникове нам, на жаль, невiдомi. З упевненiстю можна сказати, що кiлькома жертвами не обiйшлося. Вiдомо лише, що в Синельниковому загинув харкiвський червоногвардiєць латиш Гаук (270,с.200).
Пiсля остаточного закiнчення боїв В.Антонов-Овсiєнко пiдбив пiдсумки та склав коротенький план подальших боїв. У першу чергу вiн прагнув захопити Харкiв та Катеринослав, щоб забезпечити собi тили, а також розпочати наступ на Олександрiвськ з метою якомог швидше дiстатись до Криму та Чорного моря. По своїх тилах Антонов-Овсiєнко розпорядився роззброювати та розпускати всi пiдозрiлi частини, що призвело до разгону в Куп'янську 2 (20) сiчня 1918 року українського Запорiзького полку, який прибув з Москви, та початку роззброєння 5-го зукраїнiзованого кiнного полку в Ізюмi та Балаклеї.
Подальшi кроки В.Антонова-Овсiєнка вгадати було не важко - Харкiв та Катеринослав приваблювали його. Тим бiльше, що Харкiв уже давно знаходився в його руках, а Катеринослав з великою кiлькiстю мiсцевої червоної гвардiї в будь-який момент був готовий повстати. І вiн, власне, i повстав...

Бiй у Катеринославi

Збройна сутичка в Катеринославi, на вiдмiну вiд кiлькох попереднiх, була вже яскравим прикладом втручання у внутрiшнi справи України, служила початком вiйни Раднаркому з Центральною Радою. Адже, якщо попереднi бої пiд станцiєю Лозовою та в Чугуєвi пояснювалися необхiднiстю боротьби з бiлогвардiйцями Корнiлова та Донським урядом генерала Каледiна, то в цьому випадковi втручання в стосунки мiж українською владою Катеринослава та мiсцевим бiльшовицьким ревкомом було неприхованою агресiєю. Як уже згадувалося, В.Антонов-Овсiєнко в своїх записках наводив наказ, де завданням загону Єгорова ставив пiдняття в Катеринославi повстання та захоплення мiста (24,с.19-20). Звичайно, що таке ж завдання було дано i катеринославським бiльшовикам, сили яких були меншi, нiж реальнi сили українських вiйськ (враховуючи полк iменi П.Орлика на сторонi останнiх).
Якi сили в той час знаходилися в Катеринославi? Як писав В.Антонов-Овсiєнко, в Катеринославi 5000 червоногвардiйцiв, полк iменi Орлика, що спiвчуває їм, нейтральна артилерiя та 1500 гайдамакiв (208,с.99). Однак вiдомостi цi, принаймнi, щодо прихильникiв бiльшовикiв, далеко не точнi. З упевненiстю можна казати, що вiйськ Центральної Ради реально нараховувалось не бiльше, нiж 1500 багнетiв. Як згадував у своїх спогадах генерал М.Омельянович-Павленко, вже восени 1917 року в Катеринославi був утворений гайдамацький курiнь, складений на засадах "Вiльного козацтва", який i був єдиною мiсцевою українською формацiєю (254,с.259). Правда, дехто з радянських авторiв згадує, що залога катеринославцiв складалася не з одного, а з трьох гайдамацьких куренiв (4). Але цей же автор не пише про Феодосiйський український полк, що дає нам пiдстави твердити, що думка про три куренi є помилковою. Бiльш реальною виглядає iнформацiя про наявнiсть у мiстi трьох українських формацiй, рiзних за складом: Катеринославського куреня "Вiльного козацтва", Сердюцького полку iменi П.Орлика та 134-го Феодосiйського зукраїнiзованого полку. Саме їх, напевне, i мав на увазi радянський автор, коли писав про три гайдамацькi куренi.
Що ж становили собою цi українськi вiйськовi пiдроздiли?
За спогадами М.Омельяновича-Павленка Катеринославський гайдамацький курiнь справляв дуже добре враження, бо був укомплектований переважно з добровольцiв - високосвiдомих українських патрiотiв (175). Безперечно, що вступила до нього переважно студентська та гiмназична молодь, яка не мала великої вiйськової пiдготовки. Командував цим куренем майбутнiй захисник Карпатської України в 1939 роцi, а тодi молоденький старшина (штабс-капiтан) Сергiй Єфремов. Допомагав йому рiдний брат, теж старшина, Олександр Єфремов та комiсар Центральної Ради iнженер Іван Труба. Цей курiнь спочатку формувався мiсцевими ентузiастами, якi дуже багато зробили для його змiцнення. Ось що, зокрема, згадував вiдомий український полiтик І.Мазепа: "Пригадую, як в лiтi 1917 року, пiд впливом 1 Унiверсалу Центральної Ради, Гаврило та Микола Горобцi (Воробйови), дiячi катеринославської органiзацiї українських соц.-демократiв, що потiм так трагiчно загинули, з палким завзяттям взялися за органiзацiю на Катеринославщинi "Вiльного козацтва". Це були сини залiзничного робiтника, росiянина. Ще з молодих лiт вони перейнялися українством, брали участь в українських гуртках i говорили доброю українською мовою. Молодший Микола скiнчив артилерiйську школу. Старший Гаврило був студентом Київського полiтехнiчного iнституту, i хоч з вiйськовою справою не був ознайомлений, проте вiн став головним органiзатором катеринославських вiддiлiв Вiльного козацтва" (163,с.29). Як писав iсторик Д.Дорошенко, то були справжнi українськi патрiоти, якi вже на свято проголошення 3-го унiверсалу не тiльки чудово пiдготували своїх гайдамакiв, а й знайшли можливiсть одягнути їх у нову українську унiформу (40,с.63).
Другим вiйськовим формуванням, на яке спиралися мiсцевi представники Центральної Ради, був 134-й зукраїнiзований Феодосiйський полк. Як писав радянський комiсар Катеринославської залiзницi С.Власенко, полк цей пiд впливом агiтацiї офiцерiв схилявся до пiдтримки української влади (219,с.283). 134-й Феодосiйський полк ще до Першої свiтової вiйни розташовувався в Катеринославi i наприкiнцi грудня 1917 року повернувся на мiсце своєї попередньої дислокацiї (285,с.9). У архiвних документах знаходимо цiкавi вiдомостi про феодосiйцiв. Так, у телеграмi до Українського Генерального Вiйськового Секретарiату вiд 15 грудня 1917 року йдеться про можливостi українiзацiї 7-го армiйського корпусу (13-а та 34-а пiшi дивiзiї). Зазначається, що в цьому корпусi є один зукраїнiзований полк - 134-й Феодосiйський, який своєю хоробрiстю та вiдвагою заслужив довiру в командування, i, маючи його за зразок, керiвництво прагне й iншi полки перетворити на українськi, повернувши їм таким чином боєздатнiсть та вiйськову славу (ф.1076,оп.3,спр.6,телеграма вiд 15.12.1917). Бiльш докладних вiдомостей про феодосiйцiв ми не посiдаємо. Разом Феодосi- йський полк та Гайдамацький курiнь нараховували близько 1500 багнетiв. Правда, як справедливо зазначав видатний радянський дiяч Є.Квiрiнг, цi пiдроздiли були "слабою" силою (234,с.140). Мабуть вiн натякав на непiдготовленнiсть до боїв студентiв Гайдамацького куреня та певну деморалiзацiю в лавах солдатiв Феодосiйського полку.
Третiм пiдроздiлом, причетним до вiйськ Центральної Ради, як зазначалося, був Сердюцький полк iменi П.Орлика. Цей полк прибув у груднi з пiвночi (254,с.260). Про походження та формування цього полку залишив якравi спогади полковник армiї УНР, а тодi штабс-капiтан А.Кущинський. За його даними, полк iменi Орлика був створений влiтку 1917 року на Пiвнiчному фронтi з воякiв-українцiв 60-ї дивiзiї. Переважали в полку українськi кадри 240-го Ваврського росiйського полку, а очолював його пiдполковник К.Липовець. Пiсля Жовтневого перевороту в Петроградi бiльшовики значно посилили вплив у полку iменi П.Орлика. На чолi полкової ради став українець-бiльшовик, який почав демобiлiзовувати кращi кадри орликiвцiв. За таких обставин полк облишила бiльшiсть старшин, у тому числi й А.Кущинський (157,с.25). Пiдполковник Липовець повнiстю втратив влив на воякiв полку, оскiльки останнi робили на нього замах. Незабаром цiлком збiльшовичений полк iменi П.Орлика виїхав на Україну, де потрапив до Катеринослава. Вояки полку iменi Орлика хоч i були українцями, однак українцями не нацiонально свiдомими, свої бiльшовицькi погляди вони ставили вище за iнтереси державницькi. Радянськi дiячi, як-от С.Гопнер та В.Аверiн, згадували, що орликiвцi вiд початку були пiдтримкою бiльшовикiв (224,с.252). Але Є.Квiрiнг заперечує їм: "Положиться на него было невозможно, так как полковое командование, состоявшее из украинских офицеров, явно сочувствовавших гайдамакам, имело там сильное влияние" (234,с.140). Так чи iнакше, але вже пiд час вуличних боїв полк iменi Орлика активно виступив на боцi бiльшовикiв. Сила його сягала понад тисячу багнетiв. Ів.Мазепа залишив про полк iменi Орлика таку згадку: "Це був свого роду "троянський кiнь", якого московськi большевики, пiсля вiдповiдної агiтацiйної пiдготовки, вислали з Петербурга до Києва, щоб пiдтримати Центральну Раду з середини. В Києвi це помiтили й цiлий полк "сплавили" до Катеринослава. Пригадую, з якими радiсними надiями зустрiчали це вiйсько катеринославськi українцi. Але надiї завели. Большевицька пропаганда так затуманила голови цим "синам України", що коли пiзнiше дiйшли до боротьби з большевиками, вони проголосили невтралiтет i не схотiли битися за українську владу" (163,с.37).
Крiм того, в мiстi знаходилися 228-й та 271-й запаснi полки, запасний гарматний дивiзiон та запасний уланський ескадрон. Пiхотнi пiдроздiли оголосили про свою пiдтримку бiльшовикiв, але вони були роззброєнi та майже не становили собою збройної сили. Гармашi ж пiдтримували вiйська Центральної Ради. Уже пiд час боїв деяка частина солдатiв запасних пiхотних полкiв була знов озброєна бiльшовиками та брала участь у вiйськових дiях на їх боцi.
Досить чисельною була червона гвардiя Катеринослава. Однак справжня її сила була набагато меншою, нiж 5000 багнетiв, як писав В.Антонов-Овсiєнко. Вже наприкiнцi грудня червоногвардiйцi мiста за допомогою Ленiна отримали 10 тисяч гвинтiвок, 10 мiльйонiв патронiв, десять кулеметiв i кiлькасот наганiв (224,с.252). Як видно, зброї було стiльки, що можна було озброїти бiльшiсть робiтникiв та роззброєну залогу. Але насправдi бiйцiв було не так уже й багато. Найбiльшим осередком червоної гвардiї був Брянський завод. За свiдченнями С.Гопнера, який був одним з червоногвардiйських ватажкiв, на цьому заводi було бiльше 1000 озброєних робiтникiв. Невеличкi загони виставили заводи "Сирiус", Гантке, трубопрокатний "С" та iншi (264,с.277). Загалом чисельнiсть червоної гвардiї Катеринослава доходила до 2000 багнетiв. З цими силами цiлком можна було виступати проти вiйськ Центральної Ради.
Незабаром було знайдено i привiд до повстання. Гадаймо, що про це найкраще перекажуть нам учасники тих подiй - радянськi дiячi:
"24 грудня гайдамаки привезли з Олександрiвська броньований автомобiль i годинi о 4 дня, в супроводi десятка кiнних, з кулеметами, спрямованими проти Ради, кiлька разiв проїхали вперед i назад по проспекту. Ясно було, що час настав. Треба було починати дiяти," (223,с.228)
"Були такi мiркування, що вивезти броньовик не можна, що краще висадити його в повiтря, розбити мотор та iн. Вирiшили тов.Ільченка одягнути в гайдамацьке вбрання, дали йому з собою вина. Удаючи з себе п'яного, Ільченко пiшов у розвiдку, а через деякий час повернувся.
- Охоронцi - хлопцi хорошi, - каже Ільченко, - п'ють добре, i менi потрiбно ще винця.
Дали ми йому ще десяток пляшок, а пiсля того, як вiн пiшов, почали негайно ж збирати групу товаришiв, озброєних на всякий випадок, щоб вони могли пiти на операцiю.
В охоронi були лише 4 гайдамаки: один, з офiцером, сидiв у будцi, другий на броньовику, двоє озброєних ходили бiля дверей," (254,с.262)
У результатi червоногвардiйцi "зняли" вином охорону, а броньовик вивезли на подвiр'я Брянського заводу, де вiн опинився в нiч з 7 на 8 сiчня 1918 (з 25 на 26 грудня 1917 року року). На ранок 26 грудня представники української влади прибули на
Брянський завод з умовою повернути броньовик до 14-00, у разi невиконання було обiцяно розпочати гарматний обстрiл заводу. Звичайно, що червоногвардiйцi броньовик не повернули, а тому 8 сiчня (26 грудня) о 14-00 у Катеринославi було розпочато вуличнi бої. Розташована бiля Монастирського лiсу артилерiя українських вiйськ вiдкрила вогонь по Брянському заводу. За свiдченням В.Антонова-Овсiєнка в нiй нараховувалось 12 гармат (208,с.107). Подальшу картину подiй яскраво висвiтлили в своїх спогадах члени штабу червоної гвардiї Катеринослава.
За їхньою iнформацiєю українськi пiдроздiли, Феодосiйський полк та Гайдамацький курiнь, мiцно закрiпилися на околицi мiста в Кодаку, де знаходилися їхнi казарми. Українцi вжили заходи для розмiщення посилених загонiв на станцiї та на вокзалi Катеринослава. Крiм того, в центрi мiста, на поштi, були зiбранi потужнi сили для штурму Ради робiтничих та солдатських депутатiв, де знаходився ревком з великим червоногвардiйським загоном. Поруч iз Озерним базаром розташовувалися резерви вiйськ Центральної Ради (254,с.264). Полк iменi Орлика, що перебував у казармах поруч з вокзалом, оголосив про свiй нейтралiтет. Про це ж оголосили i 228-й та 271-й запаснi полки.
Головнi сили червоногвардiйцiв дислокувалися на Брянському заводi, що знаходився також на Кодацi. За розробленим планом бiльшовики створили кiлька ударних груп, якi направили в рiзнi кiнцi мiста для боротьби з вiйськами Центральної Ради:
1) загiн брянцiв, що вирушив на Кодаки, де був розташований у будинку Мельникова по вул. Широкий Гайдамацький курiнь, з завданням його знищити;
2) загiн брянцiв, направлений за мiсто, з метою перерiзати залiзницю, по якiй до Катеринослава могли прибути пiдкрiплення до української залоги мiста;
3) загiн брянцiв, спрямований для захоплення станцiї Катеринослав;
4) загiн червоногвардiйцiв з заводiв "Сирiус" i Гантке, скерований до примiщення Рад, як залога (264,с.277).
Але вжитi червоногвардiйцями заходи щодо оборони проти вiйськ Центральної Ради були недостатнiми. Увечорi 26 грудня українськi пiдроздiли майже повнiстю опанували ситуацiєю, в примiщеннi мiської думи почалися мирнi переговори (26). Нащо були потрiбнi переговори ворогуючим сторонам? Представники Центральної Ради сподiвалися, що конфлiкт у Катеринославi можна буде вирiшити мирними засобами. З боку бiльшовикiв переговори були зволiканням часу, бо командуючий радянськими вiйськами В.Антонов-Овсiєнко вже вiддав наказ московським червоногвардiйцям Єгорова вирушити на допомогу катеринославським бiльшовикам (208,с.106). Крiм того, червоногвардiйцi всiма засобами намагалися втягнути в боротьбу на своєму боцi нейтральнi полки.
9 сiчня (27 грудня) у зв'язку з переговорами вся перша половина дня минула у вiдносному спокою. Скористувавшись цим, бiльшовики пiдвели до будинку Рад солiдне пiдкрiплення - червоногвардiйцiв Амурського та Брянського заводiв. Крiм того, полк iменi П.Орлика (принаймнi, його частина) згодився зi зброєю в руках виступити проти вiрних Центральнiй Радi вiйськ (254,с.266). Цей полк захопив гарматну батарею, що обстрiлювала Брянський завод, та вибив пiдроздiли Центральної Ради з Катеринославського вокзалу. Розумiючи важливiсть та значення захоплення будинку Рад, українськi частини в нiч з 9 на 10 сiчня (з 27 на 28 грудня), створивши перевагу в силi, пiшли на рiшучий штурм бiльшовицької фортецi. Але атака ця закiнчилася невдачею (264,с.277).
Тiєї ж ночi на станцiю Ігрень, що поруч з Катеринославом, прибув загiн московських та харкiвських робiтникiв П.Єгорова, в якому був навiть бронепоїзд (219,с.284). 28 грудня червоногвардiйцi Москви, Харкова та Катеринослава, використовуючи прикрозвiсний броньовик, злiквiдували осередки оборони українських вiйськ на Кодаку. У мiстi продовжував майорiти жовто-блакитний прапор лише над однiєю будiвлею - поштою. У нiч на 29 грудня росiйський загiн червоногвардiйцiв з тилу увiрвався на пошту, пiдкрiплений атакою з фронту катеринославськими робiтниками. Так останнiй оплот Центральної Ради в Катеринославi був злiквiдований. О 12 годинi ночi українськi представники пiдписали акт капiтуляцiї (254,с.266).
Цiкавим здається нам питання про втрати пiд час катеринославського бою, його наслiдки та подальшу долю ворогуючих сторiн Катеринослава. Згiдно спогадiв В.Антонова-Овсiєнка, втрати радянських вiйськ сягали 10 убитих та 20 поранених. Вiн же пише i про трофеї у виглядi 12 гармат, з яких тiльки три були з замками (208,с.107). А.Новiков згадує про 90 полонених гайдамакiв (254,с.266). Є.Гопнер пише, що через кiлька днiв вiдбувся похорон 21 вбитого червоногвардiйця (224,с.253). Порiвнюючи данi Антонова-Овсiєнка та Гопнера, можна зробити висновок, що ймовiрнiше, Антонов-Овсiєнко згадав про втрати тiльки загону П.Єгорова, а Гопнер писав про загальнi втрати. Таким чином виходить, що червоногвардiйцi Росiї втратили 10 убитими та 20 пораненими, а катеринославцi 11 убитими та кiлька десяткiв пораненими. На жаль, втрати українських вiйськ ми не знаємо, але гадаємо, що вони були не бiльшими, нiж утрати червоногвардiйцiв. Нема в нас i докладних фактiв про подальшу долю полонених воякiв Центральної Ради. На нашу думку, швидше за все вони були вiдпущенi (за винятком офiцерiв) на волю.
Як уже згадувалось, загiн московських та харкiвських червоногвардiйцiв П.Єгорова мав 1300 багнетiв. 11 сiчня (29 грудня) з Донбасу йому надiслали пiдкрiплення - загiн рудничних партизанiв у силi до 300 людей пiд командою славнозвiсного в майбутньому червого кiннотника Д.Жлоби (208,с.109). Разом iз тим до пiдроздiлу П.Єгорова не було прийнято жодного червоногвардiйця Катеринослава. Хоч катеринославцi сформували "Брянський бойовий загiн" у силi 460 багнетiв при бронеплощадцi, але вiн був направлений на боротьбу не проти Центральної Ради, а проти генерала Каледiна (264,с.279). Таким чином, українських червоногвардiйцiв направляли на боротьбу з донськими козаками, а росiйських - на вiйну з Центральною Радою. Цiкаво, що В.Антонов-Овсiєнко був дуже невисокої думки про боєздатнiсть Брянського загону (208,с.111).
Тепер щодо решткiв катеринославських вiйськ Центральної Ради. В.Антонов-Овсiєнко писав, що пiсля бою українськi пiдроздiли, маючи 2 гармати, окопалися бiля Монастирського лiсу. Але, на нашу думку, це твердження є помилковим. Ймовiрнiше, радянський командувач трохи переплутав факти, бо описанi позицiї українцi займали тiльки протягом 26-27 грудня. Насправдi, частина решток вiйськ Центральної Ради (без гармат) вiдiйшли до Олександрiвська. Один загiн уцiлiлих катеринославських "Вiльних козакiв" виїхав до Києва, де згодом брав участь в оборонi столицi вiд рядянських вiйськ.

Харкiвський переворот

Йти на прямий конфлiкт з Центральною Радою незважаючи на дiї пiд Лозовою В.Антонов-Овсiєнко не наважувався. Йому потрiбен був хоч який-небудь привiд, навiть найдрiбнiший. І вiн знайшовся, як не дивно, через катеринославськi подiї. Антонов-Овсiєнко звинуватив українськi пiдроздiли Катеринослава в тому, що саме вони першими напали на червоногвардiйцiв. І хоч усi розумiли, що привiд цей шито бiлими нитками, однак це вже не мало значення.
Антонову-Овсiєнку було потрiбно негайно захопити владу в Харковi, оскiльки петроградський загiн Р.Сiверса був у Донбасi, московський загiн П.Єгорова прямував до Катеринослава, а харкiвськi червоногвардiйцi були вже ослабленi вiдправкою з мiста кiлькох з'єднань. Чому вiн турбувався?
Справа в тому, що пiсля того, як бiй у Катеринославi стане загальновiдомим, вiйська Центральної Ради будуть мати всi пiдстави для лiквiдацiї червоногвардiйцiв та росiйських радянських загонiв. І в першу чергу це буде зроблено в Харковi, де чисельнiсть української залоги перевищувала сили Антонова-Овсiєнка. У мiстi знаходились 2-й Український запасний та зукраїнiзований 503-й Чигиринський пiшi полки, якi нараховували 2700 - 2800 воякiв.
2-й Український запасний полк був переформований з 28-го запасного полку росiйської армiї восени 1917 року. Складався вiн з 3-х куренiв пiхоти та учбової кулеметної команди. Найнадiйнiшим щодо пiдтримки Центральної Ради вважались 1-й курiнь та кулеметна команда. Командував полком майбутнiй "злий генiй" С.Петлюри штабс-капiтан О.Волох. Вiн досить прихильно ставився до бiльшовикiв i не вiрив у те, що доведеться з ними воювати. Ось що писав Волох з цього приводу: "В 2-му Українському полку мене обiрають на командира полку i я працюю в ньому виконуючи всi накази вiйськової Ради. Полк бере участь в боротьбi з Корнилiвцями пiд Бiлгородом. Покiнчивши з Корнилiвцями Антонов-Овсiєнко прибув з своїми загонами до Харкову. Пiсля цього грунтовне вiдношення до Українцiв, з боку бiльшовикiв, змiнилося. Я опинився в противному до бiльшовикiв лагерi, при цьому я собi не уявляв, що справа дiйде до озброєної боротьби" (48,с.9).
Отже, ми бачимо, незважаючи на те, що 2-й Український запасний полк являв собою грiзну силу, вiн був морально не готовий до боротьби з бiльшовиками.
Ще гiрше склалася ситуацiя в 503-му Чигиринському зукраїнiзованому полковi. Цей полк був створений на фронтi шляхом вилучення всiх українцiв 126-ї дивiзiї в жовтнi 1917 року. Уже там полк зазнав грунтовної бiльшовицької агiтацiйної обробки i тому на будь-якi серйознi дiї проти радянських вiйськ не надавався. Фактично цей полк продовжував iснувати завдяки старанням його командира, завзятого українського патрiота полковника Савицького. Однак останнiй уже не мав сили вплинути на настрiй полку.
Комендант мiста вiд Центральної Ради, прапорщик М.Чеботарьов, був молодою i надто гарячою людиною, щоб займатися органiзацiйною та агiтацiйною справами. Однак цi функцiї з успiхом виконував комiсар Центральної Ради в Харковi Петренко. Це була ледве чи не єдина людина, яка розумiла всю небезпеку, яку становили бiльшовики для українського уряду в Києвi. Вiн досить вiдверто говорив про свої погляди: "Якщо ми, українцi, за вами, бiльшовиками, про владу не договоримося, то доведеться говорити зброєю" (251,с.195). Петренко мав значний вплив на воякiв 2-го Українського полку i був єдиним здатним пiдняти частини полку на боротьбу з радянськими вiйськами. Певно, вiн i готувався це зробити.
В.Антонов-Овсiєнко чудово розумiв ситуацiю. Адже пiсля того, як у Харковi дiзнались би про катеринославськi подiї, Петренко мав би всi шанси взяти ситуацiю пiд свiй контроль. Антонов-Овсiєнко вирiшив дiяти негайно. Якi в нього були сили?
Як зазначалося, росiйських революцiйних загонiв у Харковi вже не було. Отож, доводилось розраховувати на мiсцеву червону гвардiю. Треба сказати, що харкiвська органiзацiя була чудова зорганiзована та непогано озброєна. Сили червоної гвардiї сягали 2000 багнетiв (252). Сюди ж можна додати пiдроздiли 30-го збiльшовиченого запасного полку, а також частини 29-го та 232-го пiших запасних i 1-го саперного запасного полкiв, що також вiдчули бiльшовицькi впливи. Вони складали залогу Харкова. Цi вiйська могли дати понад тисячу революцiйних солдатiв, а загалом у Харковi бiльшовики мали понад 3000 бiйцiв (259,с.124). Червона гвардiя функцiонувала за суворим органiзацiйним принципом. У Харковi iснував об'єднаний штаб гвардiї, а також чотири районних: Мiнський, Холодногiрський, Конторський та Іванiвський. Особовий склад червоної гвардiї становили робiтники заводiв: паровозобудiвельного (ХПЗ), Всеросiйської Електричної кампанiї (ВЕК), Шиманського, Гельферiх-Саде, "Динамо", "Економ", Лейтера, Аполчина, Росiйсько-Французького, а також залiзничники та працiвники мiського трамваю. Найбiльший загiн був на ХПЗ - до 500 бiйцiв (228,с.154). Загони заводiв ХПЗ, ВЕК, Шиманського, Гельферiх-Саде, а також залiчники становили три чвертi червоногвардiйцiв мiста.
Кiлька слiв варто сказати про нацiональний склад радянських вiйськ Харкова. Почнемо з того, що в жодному збiльшовиченому вiйськовому пiдроздiлi залоги не було українцiв. Усi вони на початку осенi були переведенi до 28-го запасного полку, завдяки чому i був створений 2-й Український полк. Таким чином, понад тисячу згаданих нами революцiйних солдатiв були росiянами, оскiльки харкiвський гарнiзон належав до Московського вiйськового округу, звiдки i комплектувався новобранцями.
Тепер щодо Червоної гвардiї. Пролетарiат Харкова становили переважно неукраїнцi. Особливо багато до мiста прибуло представникiв iнших нацiональностей пiд час Першої свiтової вiйни. Так, на заводах Харкова працювало дуже багато латишiв, яких царський уряд у зв'язку з окупацiєю Прибалтики переселив на Слобожанщину. Внаслiдок цього латиське культурне товариство Харкова впливало на подiї в мiстi не гiрше за представникiв Центральної Ради або бiльшовикiв. Найбiльше латишiв було на заводi ВЕК, де червоногвардiйський загiн складався майже повнiстю саме з них. Це помiтив навiть В.Антонов-Овсiєнко, неодноразово згадуючи в своїх спогадах латишiв з ВЕК (208,с.60).
Бiльшiсть пролетарiату мiста становили росiяни, адже саме вони працювали на заводах ХПЗ, Шиманського та iнших. Тут, власне, варто було б назвати прiзвища командирiв червоногвардiйських загонiв, що зробив у спогадах один з керiвникiв червоної гвардiї Харкова Ф.Минайленко: "На заводi ВЕК це були К.Кiркiж, А.Пастер, С.Покко, К.Пiнне, Симкiн (чотири прибалти, один росiянин - прим.Т.Я.), на заводi Аполчина - Корнєєв, який пiзнiше увiйшов до Центрального штабу, на заводi "Гельферiх-Саде" - Пирог, серед робiтникiв трамваю - В.Мирошниченко i О.Мирошниченко, у залiзничникiв - Серебиченко, О.Скороход, М.Кабаненко, на заводi Шиманського - О.Іванов, М.Барбiнов, на заводi Росiйсько-Французського товариства - П.Чепурнов i багато iнших" (253,с.116). Гадаймо, що коментарi тут зайвi.
Але це ще не всi нацiональностi, якi були представленi в Харкiвськiй червонiй гвардiї. За даними дослiдника О.Конева у Харковi, крiм того, служили в червоногвардiйських загонах 300 осiб румунської, угорської, нiмецької та польської нацiональностей (64,с.269). Поляки та румуни - бiженцi з земель, на яких тривала вiйна. Нiмцi та угорцi - вiйськовополоненi.
Загалом, з упевненiстю можемо твердити про той факт, що українцiв у харкiвськiй червонiй гвардiї було не бiльше третини (близько 700 осiб).
Якими силами з вище названих мiг оперувати Антонов-Овсiєнко? 800 бойовикiв революцiйних вiйськ Харкова були вiдправленi з П.Єгоровим на Катеринослав. Ще 200 знаходились у Донбасi. Таким чином, залишалося всього 2000 осiб, що було менше за вiйська Центральної Ради.
Отже, з цими силами В.Антонов-Овсiєнко почав дiяти. У нiч на 10 сiчня (28 грудня) 1918 року вiн провiв блискучу операцiю обеззброєння 2-го Українського запасного полку. Ось що згадував про це голова комiтету Харкiвської вiйськової органiзацiї бiльшовикiв С.Петриковський: "Червоногвардiйський загiн, який мiстився на заводi Шиманського, проти москалiвських казарм, якi займав полк, увесь час вiв спостереження за полком. У серединi грудня червоногвардiйцi привезли на територiю заводу гармату i встановили її проти казарм. На початку двадцятих чисел грудня в полку були затриманi представники начальника гарнiзону. Тодi пiд приводом їх звiльнення, а по сутi для роззброєння полку, до його казарм були кинутi зведенi загони з солдатiв i червоногвардiйцiв. У цiй операцiї взяла участь i частина загону Р.Сiверса, який в серединi грудня прибув у Харкiв (це не так - прим. Т.Я.). Пiсля невеликої перестрiлки (жертв нiяких не було) тi, що чинили опiр, головним чином кулеметна i учбова команди i група офiцерiв, склали зброю" (259,с.129).
А ось що писали про роззброєння полку червоногвардiйцi-залiзничники: "Полк червоногвардiйцiв-залiзничникiв був у повнiй бойовiй готовностi. За пропозицiєю робiтникiв-червоногвардiйцiв Сергiєнка, Губанова та iнших пiдготували два бронепоїзди. Один iз них зайняв позицiю на залiзничнiй лiнiї бiля Карповського саду, а другий - за нинiшним заводом "Свiтло шахтаря". Гармати бронепоїздiв були направленi на казарми 28-го полку. Пiхотнi червоногвардiйськi частини розташовувалися вздовж рiки вiд заводу Шиманського до залiзничних лiнiй, а також у напрямку вiд Карповського залiзничного мосту до Новоселiвки. У районi Москалiвки знаходились червоногвардiйськi загони заводiв. Таким чином, казарми 28-го полку були оточенi з усiх сторiн.
Пiдготовча робота для оточення району розквартирування полку, а також втеча його командування дали змогу провести роззброєння без будь-яких втрат" (225,с.162).
Ще бiльше ясностi в роззброєння 2-го Українського полку внесли iсторики Червоного козацтва І.Дубинський та Г.Шевчук. За їхнiми даними, члени щойно створеного українського радянського уряду бiльшовики І.Кулик та В.Примаков уночi прийшли до помешкань найбiльш збiльшовиченої 9-ї сотнi 3-го куреня 2-го запасного полку. Озброївши козакiв 9-ї сотнi та долучивши до них воякiв також збiльшовиченої 11-ї сотнi, В.Примаков та І.Кулик провели роззброєння прихильникiв Центральної Ради прямо в казармах. Таким чином, 2-й Український запасний полк був роззброєний без жертв. О.Волох з невеличкою кiлькiстю воякiв встиг виїхати до Полтави. Майже всi iншi вояки полку були розпущенi по домiвках. З тих козакiв полку в кiлькостi 300 осiб, якi допомагали роззброєнню, наступного дня був сформований полк Червоного козацтва на чолi з В.Примаковим. Сюди ж влилися 400 червоногвардiйцiв-українцiв заводiв паровозобудiвельного, ВЕК, Гельферiх-Саде (56,с.13).
Унаслiдок цього В.Антонов-Овсiєнко для боротьби з Центральною Радою отримав у своє розпорядження український радянський полк Червоного козацтва, який складався з 700 воякiв-українцiв.
Отож, 2-й Український запасний полк перестав iснувати. На ранок 11 (29) сiчня червоногвардiйцi з'явилися до казарм Чигиринського полку. Чигиринцi були настiльки приголомшенi подiями, що без спротиву вiддали зброю. У полку було проведено пiд тиском червоногвардiйцiв "вибори" керiвного складу. Командиром полку став прихильник радянської влади Сисс, комiсаром - бiльшовик М.Литвинов. Цi особи за кiлька днiв провели повну демобiлiзацiю Чигиринського полку.
Таким чином, завдяки блискучiй операцiї В.Антонова-Овсiєнка в Харковi не залишилось вiйськ Центральної Ради.
Отже, над двома найбiльшими на пiвночi мiстами України майорiли червонi прапори. Про що вони свiдчили? Не важко було здогадитись - на Українi йшла вiйна, громадянська вiйна. І як би не ставала проти цього Центральна Рада, її конфлiкт з Раднаркомом вилився у збройну боротьбу.


Офiцiйний початок вiйни Раднаркому та Народного Секретарiау з Центральною Радою

Фактично з кiнця грудня 1917 року (за н.ст.) переговори мiж Центральною Радою та Раднаркомом були замороженi. Обмiн iнформацiєю вiвся мiж двома державними установами, як не дивно, завдяки газетним публiкацiям, чуткам, а також дуже сумнiвним посередникам. Так, переговори з Генеральним Секретарiатом вели навiть делегати 2-го Всеросiйського селянського з'їзду (72,с.66-67).
Уже на початку сiчня пристрастi навколо ультиматуму зникають. І з 28 (15) грудня по 13 (30) сiчня i Центральна Рада, i Раднарком мовчать. Цiлих два тижнi!
Раднаркому було вигiдно мовчати. Саме вiн останнiм надiслав ноту Центральнiй Радi i з погляду дипломатичного етикету мусив чекати вiдповiдi на неї. Крiм того, за цi два тижнi в Харковi був створений та почав функцiонувати Український радянський Народний Секретарiат, який уже мав навiть власнi збройнi сили - полк Червоного козацтва. Отже, до чиєї позицiї Раднаркому бажанiше було прислухатися: Генерального Секретарiату чи Народного Секретарiату? До цього ж варто додати, що за цi два тижнi невизначеностi В.Антонов-Овсiєнко безкарно пiдпорядкував собi Харкiвщину та Катеринославщину. Раднарком така ситуацiя цiлком улаштовувала.
Разом iз тим, нам абсолютно незрозумiла полiтика Центральної Ради. Складається таке враження, що Генеральний Секретарiат просто плив за течiєю подiй, навiть не намагаючись щось зробити нi у дипломатичному, нi у вiйськовому вiдношеннi. Адже за цi два тижнi мовчанки вiдбулося кiлька великих боїв, на якi український уряд не тiльки не вiдреагував якоюсь полiтичною заявою, а навiть не видав вiдповiдних наказiв щодо оборони! Бездiяльнiсть прем'єр-мiнiстра В.Винниченка та нового вiйськового мiнiстра М.Порша була злочинною!
Особливо тут винен Порш, який своїми iнтригами зiгнав з посади вiйськового мiнiстра С.Петлюру, людину, принаймнi обiзнану в справах українського вiйськового руху. Замiнити Петлюру М.Порш був безсилий, оскiльки не мав елементарних вiйськових знань та досвiду, не був ознайомлений з ситуацiєю i був нездатний керувати вiйськами. Ось таким вiйськовим мiнiстром була "нагороджена" Україна в небезпечний момент!
Тут варто зацитувати безграмотну з усiх бокiв доповiдь Порша на засiданнi Генерального Секретарiату 11 сiчня 1918 року (29 грудня 1917 року):
"Журнал N 72
Засiдання Генерального Секретарiату 29 грудня 1917 року.
2. Слухали: доклад Порша про вiйськовий стан на Українi. Попередньою полiтикою Генерального Секретарства Вiйськових справ Штаб Київської Вiйськової Округи був позбавлений всяких функцiй. Лише недавно удалося знову наладити технiчний апарат Округи. Настрiй гарнiзону в Київi рiжний: однi частини займають нейтральну позицiю, иншi ворожу, як прим. полки Тараса Шевченка, Дорошенка. Де-якi частини, на якi можна було б опертися, як "Курiнь Смертi", Полуботковський полк, Богдановський, дуже затомились i до активної роботи зараз мало придатнi. Найбiльшо певним являється робiтничий полк вiльного козацтва, який зараз несе охорону порядку в Києвi. На Румунському фронтi органiзовано два українських корпуса 10 i 26; третiй корпус органiзується в Бесарабiї. Неукраїнськi дивiзiї на фронтi розвалились; осталось в дивiзiях от 5 до 1 тисячи солдат. Цi дiвiзiї нiякої властi не визнають i домагаються одпуску до дому Румунської армiї 350 тисяч. На Пiвденно-Захiдному фронтi iде невпинна боротьба мiж українцями i большевиками. В Харковi нiякої власти нема; новозаснована Центральна Рада i Народнiй Секретарiат пливуть за красною гвардiєю. Большевики заняли коло 15 станцiй на Южних i Катеринiнських (Катеринославських - прим.Т.Я.) дорогах. В Катеринославi iде бiй мiж большевиками з одного боку i гайдамаками, козаками з другого. Нашi сили взагалi незначнi в тилу. З Румунського фронту iде 10 корпус; швидко прийдуть 9 i 10 Кавалерiйськi дивiзiї. По городах Катеринославщини органiзується робiтниче вiльне козацтво. До 15 сiчня єсть повна надiя вибити большевикiв з України. Один український ешелон пробився через Калинковiчi i iде в Коростень. Коли удасться взяти Минськ будемо мати велику українську армiю з Захiдного фронту. Представник Румин повiдомив, що Румунське Правительство бажає, щоб представники Української Республiки були в Ясах при Румунському Правительствi" (ф.1115,оп.1,спр.26,с.29).
У цiй доповiдi вражає повна необiзнанiсть нового вiйськового мiнiстра М.Порша. Розгланьмо по пунктах доповiдь.
1.Порш у своїх грiхах звинувачує старе керiвництво Вiйськового Секретарiату, запевняючи, що вiн не може повноцiнно керувати довiреною установою через розклад штабу Київського округу. Це не вiдповiдає дiйсностi, оскiльки крiм повноцiнного штабу округу до послуг Порша були створений Петлюрою Генеральний штаб та вiдпрацьований апарат Вiйськового Секретарiату.
2. Як видно з доповiдi, Порш не був обiзнаний у настроях та силi київської залоги. Зокрема, Дорошенкiвський полк був одним з найлiпших, а Порш назвав його "ненадiйним". Курiнь "Смертi" та Богданiвський полк були за межами мiста i Порш просто не знав їх стану. Разом iз тим не можна назвати надiйним Полуботкiвський полк, а вiйськовий мiнiстр назвав його саме надiйним.
3. Порш абсолютно не орiєнтувався в подiях, якi вiдбувалися в Харковi, де всього день тому було роззброєно два українських полки. Судження його щодо полiтичних подiй у Харковi, м'яко кажучи, не вiдповiдають дiйсностi.
4. Новий вiйськовий мiнiстр не орiєнтувався в настроях та силi 10-го корпусу, 9-ї та 10-ї кiнних дивiзiй, якi майже не становили собою боєздатної сили. Тут варто зазначити, що всього через кiлька днiв Порш видав наказ про повну демобiлiзацiю цих вiйськ, що, власне, теж було великою помилкою.
5. Порш був не поiнформований та абсолютно байдужий до катеринославських боїв, оскiльки з цього не зробив резюме та жодних висновкiв.
6. Микола Порш не знав про стан та чисельнiсть величезних українських вiйськ у тилу, стверджуючи, що сили в тилу незначнi. Це свiдчить про його байдужiсть до стану пiдроздiлiв Центральної Ради на Українi.
7. Порш безпiдставно заявив, що зможе звiльнити Україну вiд бiльшовикiв до 28 (15) сiчня (у цей день студенти прибули пiд Крути - прим.Т.Я.), не обгрунтувавши це безглузде твердження.
8. Повне незнання справи виявляє твердження про зайняття Мiнська та "українську армiю Захiдного фронту". Адже в тi часи було загальновiдомим, що Мiнськ - один з найбiльших центрiв червоної гвардiї, а на Захiдному фронтi перебувало найменше зукраїнiзованих вiйськ.
Пiдсумок аналiзу доповiдi Порша досить непривабливий. Адже, як видно, новий вiйськовий мiнiстр був просто нездатний виконувати свої функцiї.
Отже, Раднарком просто був збентежений поведiнкою Генерального Секретарiату Центральної Ради, який не вiдреагував нi на офiцiйнi ноти, нi на агресивнi дiї В.Антонова-Овсiєнка, нi на створення радянського Народного Секретарiату. Складалося таке враження, що навiть до своїх проблем Центральна Рада ставилась байдуже. І Раднаркому просто не залишалось нiчого робити, як продовжувати тиск на Центральну Раду рiзкими та агресивними дiями.
13 сiчня (30 грудня) Рада Народних Комiсарiв прийняла таку резолюцiю: "Совет Народных Комиссаров признает ответ Рады неопределенным до издевательства. Основным источником разногласий с Радой являлось то обстоятельство, которое Совет Народных Комиссаров ясно указал в своем первом обращении к Раде с предложением мирных переговоров. Именно в этом обращении было указано, что прямая или косвенная поддержка Радой калединцев является для нас безусловным основанием для военных действий против Рады.
Вокруг Каледина группируются собравшиеся со всех концов России контр-революционные элементы из помещиков и буржуазии. Против Каледина стоит явно большинство крестьян и трудового козачества даже на Дону. Признание Советской власти большинством населения России и, в первую голову, трудящихся масс всех наций есть очевидный для всех факт. В самой Украине революционное движение украинских трудящихся классов за полный переход власти к советам, принимает все больше размеры и обещает победу над украинской буржуазией в ближайшем будущем.
Уклонение Рады от ответа на вопрос в том, прекращает ли она прямую или косвенную поддержку калединцев, срывает начатые нами мирные переговоры и возлагает на Раду всю ответственность за продолжение гражданской войны, которую подняли буржуазные классы разных наций и которая совершенно безнадежна, ибо подавляющее большинство рабочих, крестьян и армии решительно стоят за социалистическую советскую республику.
Национальные же требования украинцев, самостоятельность их народной республики, ее права требовать федеративных отношений признаются Советом Народных Комиссаров полностью и никаких споров не вызывают.
Совет Народных Комиссаров" (72,с.69-70).
Власне, на цю ноту Раднаркому Центральна Рада теж не дала вiдповiдi. М.Порш та В.Винниченко в цей час бавилися в солдатикiв, демобiлiзуючи зукразнiзованi регулярнi частини та обговорюючи проект можливого створення мiлiцейських формацiй на базi Вiльного козацтва. Так, у день отримання заяви Раднаркому, 13 сiчня (30 грудня), Генеральний Секретарiат Центральної Ради замiсть того, щоб вивчати становище, яке склалось, захопився обговоренням чергової доповiдi Порша про "проект формування української мiлiцiйної армiї й основнi тези проекту органiзацiї гайдамацьких корпусiв, яко кадрiв iнструкторiв української мiлiцiйної армiї" (ф.1115,оп.1,спр.26,с.31). У годину небезпеки державностi України її уряд розглядає вигадки нового вiйськового мiнiстра Миколи Порша!
А в цей час бiльшовики продовжували тиснути українськi частини. 13 сiчня (30 грудня) 1918 року вiйська Р.Берзiна, маючи в авангардi матросiв, намагалися переправитись через Десну бiля станцiї Дочь, щоб вдертись на Чернiгiвщину з пiвночi. Однак станцiю мужньо боронили юнаки 1-ї вiйськової школи, i наступ Берзiна провалився. Бiй був надзвичайно завзятим. Ось що згадував юнак М.Михайлик: "В такiй моральнiй атмосферi у нас почався наступ матроських вiддiлiв зi сторони Гомеля. Шостого сiчня (помилка автора, це було 13 сiчня - прим.Т.Я.) вони дiйшли до ст.Доч, де й зустрiли їх 1 i 3 сотнi школи та бронепотяги. Матроси не знали добре пiшої вiйни, йшли "пiд спиртом" (п'янi), не лягаючи; їх багато забито i вони вiдiйшли за рiчку. У нас знищено бронепотяг i перебито багато обслуги" (169,с.20).
Цей бiй пiд станцiєю Дочь надовго вiдвадив воякiв Берзiна переходити до активних дiй.
Командуючий бiльшовицькими вiйськами В.Антонов-Овсiєнко продовжував очищати територiю Харкiвської та Катеринославської губернiй, пiдлеглих неоформленiй офiцiйно Донецько-Криворiзькiй радянськiй республiцi, вiд українських пiдроздiлiв. Розвиваючи успiхи в районi Лозової, Антонов-Овсiєнко вислав 1-й Петроградський червоногвардiйський загiн Полякова в 1000 багнетiв, який щойно прибув, на Олександрiвськ.
В Олександрiвську ще недавно знаходились потужнi українськi сили: Сiмферопольський полк iменi Дорошенка, зукраїнiзований полк 3-ї кiнної дивiзiї, автомобiльна рота з 4-ма броньовиками, козачi вiйська, що прямували на Дон. Мiсцева червона гвардiя була дуже слабенька - всього близько 300 робiтникiв, на якi мали сильний вплив анархiсти. Крiм того, в околицях мiста та Гуляй-Полi знаходились анархiстськi загони М.Нiкiфорової, Н.Махна та iнших, що сягали 400 багнетiв. 24 (11) грудня 1917 року в Олександрiвську з'явився ешелон матросiв-бiльшовикiв Мокроусова, який рухався до Криму (400 багнетiв). О.Мокроусов пiдбив мiсцевих червоногвардiйцiв на збройний виступ, який i вiдбувся 25 (12) грудня. Червоногвардiйцi з величезними втратами захопили пошту та телеграф, однак на цьому їх наступальний порив скiнчився (245,с.307). Незважаючи на це, бої тривали ще три днi. Ось що, зокрема, писав про них червоногвардiєць М.Пересипко: "Нашому загоновi, яким командував Олександр Єльнер, було доручено охороняти будинок Народного дому та електростанцiю, а також пiдтримувати зв'язок iз загоном Червоної гвардiї, що вiв бiй за Катеринiнську станцiю. Основнi сили ворога були зосередженi, головним чином, на вулицi Соборнiй. По нiй увесь час снували броньовики, обстрiлюючи мiсто i наш загiн" (258,с.310).
Бої в мiстi тривали до 28 (15) грудня i закiнчились повним розгромом червоногвардiйцiв та матросiв. Розбитий загiн О.Мокроусова швидко втiк до Криму. Олександрiвська червона гвардiя була розiгнана i фактично перестала iснувати.
Однак така ситуацiя на початку сiчня змiнилася корiнним чином. Сiмферопольський полк i українцi-кiннотники 3-ї дивiзiї були розбитi в боях за Лозову, Павлоград та Синельниково. Рештки цих українських частин в Олександрiвську вже не становили нiякої сили. Саме тому, коли 15 (2) сiчня 1918 року Петроградський загiн увiйшов до Олександрiвська, все мiсто без бою пiдкорилися радянськiй владi (208,с.117). Вояки-українцi були заарештованi, автомобiльну роту було роззброєно та розпущено.
Одразу ж у мiстi почалося створнення мiцного радянського загону. До нього увiйшли червоногвардiйцi Петрограду та близько 300 червоногвардiйцiв Олександрiвська. До них також долучилось понад 300 анархiстiв з околиць мiста (287,с.115).
Протягом кiлькох днiв цей загiн, що тепер нараховував до 1600 багнетiв, злiквiдував кiлька потужних сiльських осередкiв Вiльного козацтва. Вони дiяли в Новомосковському та Самарському повiтах, селах: Пiдгороднi, Мануйлiвка, Кам'янка та iн. Отаманом Новомосковського козацького коша був селянин Сторубель, Самарського - студент Гавриленко (181,с.33). Досить чисельним був загiн отамана Чайкiвського - "Чорного ворона", який не пропускав хлiб по Днiпру з Херсона до Олександрiвська. Всi цi загони Вiльного козацтва були роззброєнi рiчковою експедицiєю червоногвардiйцiв (245,с.307).
Пiсля взяття Олександрiвська були остаточно злiквiдованi українськi залоги у всьому Донецько-Криворiзькому регiонi. Так, у Луганську розiгнали вже роззброєний зукраїнiзований запасний полк лiкаря Малашка. У Марiуполi бiльшовики демобiлiзували 24-й зукраїнiзований запасний полк, роззброєний ними ще 12 сiчня (30 грудня) 1918 року. Крiм того, в Бахмутi припинив своє iснування 25-й зукраїнiзований запасний полк, також роззброєний та розпущений мiсцевою червоною гвардiєю. Таким чином нi в Харкiвськiй, нi в Катеринославськiй губернiях українських залог не залишилось.
Антонов-Овсiєнко був дуже задоволений захопленням Олександрiвська, а тому й надалi готувався вести вiйну з Центральною Радою. Не вистачало тiльки дозволу Раднаркому, який ще чекав вiд Генерального Секретарiату вiдповiдь на свою ноту вiд 13 сiчня (30 грудня). Однак вiдповiдi бiльшовики так i не дочекалися. Певно, таке iгнорування Центральною Радою Раднаркому дуже не подобалось бiльшовикам, якi вирiшили вiддячити тiєю ж монетою. Вони цiлком визнали Народний Секретарiат у Харковi, поставивши таким чином Центральну Раду в надзвичайно ворожу до Раднаркому позицiю. Щоб виправдати сподiвання Раднаркому, Народний Секретарiат 17 (4) сiчня 1918 року вiд свого iменi оголосив вiйну Центральнiй Радi. Але за вiдсутнiстю власних збройних сил, Народний Секретарiат i надалi був вимушений користуватись "послугами" вiйськ Раднаркому на чолi з В.Антоновим-Овсiєнком. А ось текст звернення Народного Секретарiату з оголошенням вiйни Центральнiй Радi:
"4 (17) января 1918 г.
От Народного Секретариата Украинской
Народной Республики
Генеральный секретариат Центральной рады поддерживает Каледина и всех русских контрреволюционеров в их борьбе против рабоче-крестьянской революции, национальную вражду между братскими народами и старается образовать на Украине буржуазную власть.
От имени Украинской Народной Республики объявляем Генеральный Секретариат Центральной рады врагом свободного украинского народа, призываем и приказываем всем верным делу рабоче-крестьянской революции войскам бороться против буржуазного секретариата
киевской Центральной рады и Каледина. В этой борьбе вместе с нами работают враги Рабоче-Крестьянского правительства Росийской Федерации.
Все рабочие и крестьяне, все жители Украины должны помочь революционным войскам Народного Секретариата и войскам Рады Народных Комиссаров.
Народные секретари:
Ю.Коцюбинский
В.Люксембург
Е.Бош
С.Бакинский
Э.Лугановский
В.Аусем
Г.Лапчинский" (19,т.3,с.49).
Отже, Антонов-Овсiєнко мiг продовжувати вiйну i вiн призначив наступ своїх вiйськ проти Центральної Ради на 18 (5) сiчня 1918 року. Фактично, саме з цього дня Раднарком руками В.Антонова-Овсiєнка почав вести справжню вiйну з вiйськами Центральної Ради.

[Догори]