Ярослав Тинченко

Перша Українсько-Більшовицька війна

(грудень 1917 - березень 1918)

Київ, 8 лютого (26 сiчня) 1918 року


Цей день був останнiм днем боротьби за мiсто. Частина вiйськ - майже всi "iменнi" полки, крiм полуботкiвцiв, - виходили з Києва. Центральна Рада з сiчовиками їхала до Житомира.
З самого ранку бiльшовики перейшли до активних дiй. Ними були зайнятi порожнi "Арсенал" та казарми богданiвцiв. Наступ радянських вiйськ вiд "Арсеналу" стримував лише Республiканський загiн П.Болбочана, який зайняв позицiї бiля школи слiпцiв (теперiшнiй будинок офiцерiв). Тут розпочалась завзята перестрiлка. Бої йшли також на Хрещатику та бiля Купецьких зборiв.
Продовжувався i безглуздний обстрiл мiста, який провадили як панцерний потяг, так i батареї з-за Днiпра. Було вже остаточно зрозумiло, що Київ у руках бiльшовикiв, однак, чому вони продовжували гарматний обстрiл - цього нiхто не мiг збагнути. Ось що писав з цього приводу бiльшовик Г.Лапчинський: "Пiсля того, як на окремi спроби перейти через рiчку з Києва вiдповили кулеметним вогнем, радянська артилерiя почала жорстоке бомбордування, що тяглося 4 днi й пiд час якого було випущено кiлька тисяч набоїв 3-х, 6-ти та 8-дюймового калiбру. Ворог зi свого боку вiдповiдав надзвичайно мляво й за весь час я пам'ятаю лише дуже мало випадкiв, щоб ворожi набої розривалися над мiсцевiстю, де стояло наше вiйсько. Канонада гула протягом п'яти дiб, не вгамовуючись навiть уночi, причому на третiй день до мiста вдерся наш панцерний потяг i гатив по мiсту з другого боку. Метою такої тактики було остаточно здеморалiзувати ворога та примусити його до евакуацiї, а також тероризувати буржуазну частину людности, таку численну та контр-революцiйну, якою вона завжди була в Києвi. Тому нашим гарматчикам наказано було цiлити переважно в центральнi райони по державних установах та по церквах" (244, с.217).
Однак морального ефекту, на який сподiвалися бiльшовики, артилерiйська канонада на українськi вiйська не справила. Пiдроздiли Центральної Ради продовжували завзято боронити свої позицiї.
Наступ бiльшовикiв був нестримним та вiвся з трьох бокiв:
"Арсеналу", Подолу та Великої Василькiвської вулицi. Загiн пiдполковника П.Болбочана та пiдроздiли, що боронилися на Хрещатику, мусили вiдступати у бiк Царської площi, де трималися гайдамаки С.Петлюри.
Республiканський загiн боронився бiля школи слiпцiв з останнiх сил. Це i зрозумiло, адже вiн захищав пiдступи до центру мiста, де знаходилися державнi установи. I лише тодi, коли останнi були остаточно евакуйованi, загiн Болбочана почав потроху вiдступати Олександрiвською вулицею вниз, вiддаючи бiльшовикам Марiїнський палац та парк. Це змусило М.Ковенка вiддати остаточний наказ про вiдступ та самому разом з М.Поршем облишити мiсто.
Удень 8 лютого радянськi командири вже доповiдали Ю.Коцюбинському та В.Антонову-Овсiєнку про остаточне захоплення Печерська, Марiїнського палацу, частини Царської площi, Товарової та Пасажирської станцiй, Василькiвської вулицi та Лук'янiвки (208, с.155).
Незабаром почали вiдступ i вiльнi козаки та окремi пiдроздiли, що боронили Хрещатик. За таких умов склалася досить важка ситуацiя, коли рештки українських вiйськ, що останнiми прикривали вiдступ Центральної Ради, потрапили до оточення. Їх врятувала лише залiзна воля Гайдамацького коша, який перейняв на себе атаку бiльшовикiв як з Печерська, так i з Подолу. У гайдамакiв вже не вистачало сил навiть ходити. Ось що згадував сотник О.Шпилинський: "Лави гайдамакiв лежали в Царському саду. Сад засипали стрiльна з-за Днiпра. Большевики доходили до самого будинку Купецького Зiбрання й тодi ми всi з от.Петлюрою вискакували та переходили в наступ. Раз наш наступ був такий скорий, що большевики не встигли вскочити на мости, що зєднували два сади, й там їх багато перебили. Ввесь сад був завалений трупами. Це тупцювання на мiсцi без хвилини спокою нi вдень, нi вночi страшенно стомило всiх, а наступи червоних робилися ще бiльш упертими. Стомленi гайдамаки, вiдбиваючись вiд ворога, i в наступ уже не переходили. Втома була така велика, що навiть гайдамаки захвилювалися: "Чому не дають допомоги? Доки будемо тут битися?". Надходили останнi днi та останнiй наш наступ. Отаман Петлюра зiбрав усiх нас та звернувся з промовою: "Треба напружити всi сили ще раз!". То була божевiльна атака - жорстока та люта. В цiй останнiй атацi багато забили гайдамакiв, не було нi одного гайдамака, якого б не зачепила куля. Гайдамаки вже не ходили, а лазили по саду вiд утоми й поранень, але нi один не хотiв вiдiйти вiд своїх. Все це вже давно перейшло мiру можливостей людини" (204, с.66 - 67).
Остання атака змусили вiдiйти бiльшовикiв, що наступали з Подолу та Печерська, на велику вiдстань. Це дало змогу привести до нормального стану гайдамакiв i республiканцiв та спiльно вiдступити. Щоб не пiддатись обстрiлу з боку Хрещатика, С.Петлюра та П.Болбочан були вимушенi вiдводити своїх людей через Велику Володимирську та Фундуклеївську вулицi. Таким чином, пройшовши Галицьку площу, цi останнi українськi пiдроздiли потрапили на шлях вiдступу - Брест-Литовське шосе. Дорогою до гайдамакiв долучалися вiльнi козаки, а до республiканцiв - офiцерський загiн, якi боронили центр мiста вiд "армiї" П.Єгорова. Останнiй не змiг зламати їх опiр на Хрещатику. Це сталося ще й тому, що Єгоров багато уваги придiлив роззброєнню нейтральних частин - Сердюцької гарматної бригади та полку "Вiльної України", зовсiм нехтуючи основним завданням. З наказу Єгорова проти нейтральних пiдроздiлiв були кинутi основнi сили "армiї" та панцерний потяг Полупанова. Цей потяг майже впритул розстрiляв казарми гарматникiв та кiннотникiв, що знаходились поруч з залiзницею. Дiї Єгорова були помилковими. Вони призвели до того, що полк "Вiльної України" та Сердюцька бригада вимушенi були вийти з нейтралiтету та дати вiдсiч бiльшовикам, вiдтягнути на себе бiльшiсть їх сил на цiй дiлянцi. Саме цi помилки П.Єгорова i дали змогу вiльним козакам та офiцерам протягом 7 - 8 лютого успiшно втримувати Хрещатик.
Рештки полкiв "Вiльної України" та iменi Грушевського, а також гарматної бригади одноночасно з гайдамаками та республiканцями почали вiдступ вздовж залiзницi та долучилися до українських вiйськ пiд Полiтехнiчним iнститутом.
Вечорiло, i пiд канонаду пiдроздiли Центральної Ради виходили Брест-Литовським шосе у бiк Iрпеня. Останнiми облишили Київ рештки Полуботкiвського полку, якi до останку тримали свої казарми бiля Полiтехнiчного iнституту.
Усi українськi вiйська пiшли ночувати до села Iгнатiвка, полуботкiвцi прямували до Василькова. А в Києвi вже хазяювали бiльшовики, якi розстрiлювали воякiв-українцiв, що не встигли залишити мiсто.
Лише зранку 9 лютого (27 сiчня) 1918 року М.Муравйов мiг остаточно рапортувати про захоплення Києва. Ось що вiн доповiв В.Антонову-Оасiєнку: "Наконец, после 5-дневных боев на улицах Киева, я овладел городом. Сегодня же формировался военно-революционный комитет. Между прочим, освободил из тюрьмы Чудновского, Боярского, командарма особой армии Егорьева и других революционеров. Крайне необходима организация Юго-Западного фронта, его штаба, так как старая организация совершенно украинизована как в политическом, так и в военном отношении этого фронта. Я назначил временно впредь до утверждения Кимиссией Советов и Ставкой освобожденного мной Егорьева, которого рекомендуют Чудновский и Гусарский - комиссар Юго-Западного фронта. Лично я давно знаю этого генерала. Я страшно измучился с тех пор, как ко мне присоединилась регулярная армия Берзина. Начиная с командующего армией и кончая солдатом - полная распущенность. Вы знаете, что значит регулярные войска в настоящее время. Они страшно дискредетируют Советскую власть, а потому прошу вас, пришлите мне или Петроградскую, или Московскую красную гвардию, а я вам отдам всю армию Берзина. Прямо потребуйте ее от меня официально. Но обязательно жду на смену красную гвардию, иначе я не справлюсь с имеющимися у меня силами с миллионным городом. Также буду просить себе еще из Петрограда и Москвы" (208, с.155).
Так закiнчилися героїчнi бої в Києвi. Бiльшовики цiлковито опанували мiстом, а українцi мусили облишити свою столицю, щоб шукати притулку на Волинi.


Вiдворот з Києва


Увесь день 8 лютого (26 сiчня) 1918 року Брест-Литовським шосе в бiк села Iгнатiвка (тепер це мiсто Iрпiнь) вiдступали окремi українськi пiдроздiли та йшли групи людей. То була грiзна картина, яку змалювали кiлька свiдкiв. Так, старшина Б.Монкевич згадував: "По Святошинському шосе тихо посувалися вiдступаючi рештки частин київської залоги. Денеде чувся плач людей, що прощалися з своїми родинами. Червона луна пожежi надавала постатям якогось мiстичного вигляду.
Попереду їхав обоз з раненими i хворими. Уряд проїхав на автах. За урядом їхали iнституцiї, а за ними без обозiв, без харчiв, без запасу набоїв йшли в невiдому будучнiсть непоборенi. Однi в широких штанях з оселедцями на головi, другi з довгими кольоровими шликами на шапках, з кривими шаблями й пiстолями за очкуром. Iшли в шинелях без наплечникiв, з рушницями без багнетiв. Сердюки-богданiвцi йшли в чорних баранкових шапках з кулеметними стрiчками через плече. Гайдамаки в червоних кожушках,
з довгими червоними шликами.
Йшли озброєнi до зубiв вiльнi козаки отамана Ковенка. Иншi несли кулемети Люїса i Кольта. Гармати котилися по рiвнiй дорозi, обвiшанi ранцями i торбами. Старшини i юнаки ген.Присовського йшли в рiвних рядах. Позаду всiх, прикриваючи вiдступ, йшов полковник Болбочан з своїм вiддiлом" (1).
Доповнював Б.Монкевича полковник В.Петрiв: "На шляху до Святошина величезний рух: їдуть вози, окремi гармати, групи озброєних i неозброєних людей, нерештi з 50 - 60, обдертих частинно поранених воякiв проходить у повному порядку та голосно спiвають "Ще не вмерла Україна". Це недобитки Богданiвського полку. Питаю: " в чiм справа?" Кажуть "наказ вiдходити на Iгнатiвку". Дальше гурток козакiв зi старшиною" (2).
Чи всi українськi пiдроздiли вийшли з Києва?
Це питання тривалий час непокоїло багатьох дослiдникiв. Адже безслiдно зникнули кiлька українських вiйськовикiв (генерал Остапура-Степовий, полковник Сальський та iн.), не можна було розшукати працiвникiв Генерального штабу та рештки Полуботкiвського полку. Микола Порш згадував, що "повiдомлення про вирiшену евакуацiю не було зроблено офiцiяльно, щоб дати змогу иншим урядовим особам i установам, якi не тiльки не брали участи в нарадi про евакуацiю, але й про факт самої наради нiчого не знали, органiзовано евакувати Київ. Звiстка про евакуацiю поширилася цiлком приватно, охопивши тiльки коло знайомих i близьких людей, тих, хто брав участь в нарадi про евакуацiю (яка вiдбулася в будинку Педагогiчного Музею), та й то тiльки тих з-помiж них, якi належали до вищих щаблiв державного апарату. Цим пояснюється також те, що в 10 - 11 год. вечора 8 лютого, коли головнi загони вiйськовi та частина державного апарату були вже доволi далеко вiд Києва, анi штаб оборони Києва з генералом Киреєм на чолi (мова йде про Генеральний штаб - прим. Т.Я.), анi вiйськове мiнiстерство (за винятком товариша вiйськового мiнiстра Жуковського), анi штаб Вiльного козацтва, яке саме тодi билося з вiддiлами червоної гвардiї, що пiдступала з боку Днiпра, не знали анi про постанову евакувати Київ, анi про факт переведення цiєї постанови в життя" (3).
М.Порш цiлком слушно стверджує, що вищi вiйськовi установи не були евакуйованi з Києва. Це, зокрема, Генеральний штаб на чолi з генералом В.Киреєвим (замiнив генерала Б.Бобровського, який був проти переговорiв з нiмцями), штаб Протибiльшовицького фронту сотника Шинкаря та Вiйськове мiнiстерство. Бiльшiсть працiвникiв цих установ залишилися в Києвi, частина їх загинула вiд рук бiльшовикiв. Серед жертв терору можна назвати таких видатних українських офiцерiв-генштабiстiв, як генерал Розгiн (Разгонов), штабс-ротмiстр Корчак-Савицький та iншi.
З Вiльним козацтвом ситуацiя склалася набагато краще. I штаб Ковенка, i бiльшiсть вiльних козакiв вибралися з Києва та долучилися до пiдроздiлiв української армiї. У Києвi залишилося всього кiлька невеличких частин, якi билися на Собачiй тропi, були цiлковито вiдрiзанi й саме тому не отримали наказа про вiдступ.
З регулярних пiдроздiлiв у столицi України не залишилось нiкого. Вiдступив навiть Полуботкiвський полк, який багато хто з авторiв "поховав" у Києвi. Полуботкiвцi вирушили на Василькiв, де не було жодної української частини. Тут бiльшiсть полку демобiлiзувалася. Тi ж, хто залишився у Васильковi, на початку березня долучилися до Запорiзької бригади. Вже в 1920 роцi колишнi офiцери-полуботкiвцi сотники Журба та Недай-Каша вiдродили Полуботкiвську формацiю як 6-й курiнь Низових Запорожцiв iменi П.Полуботка 1-ї Запорiзької дивiзiї.
Окремi поодинокi сутички в Києвi тривали до середини 9 лютого (27 сiчня). Була навiть спроба одного броньовика, що залишався в мiстi, вирватись до українських вiйськ. Броньовик, пошкоджений ще пiд час штурму "Арсеналу", був полагоджений, однак 8 лютого вивезти з Києва його не вдалося. З ранку наступного дня кiлька невiдомих нам героїв вирiшили на броньовиковi прориватись до своїх. Бойова машина виїхала на Олександрiвську вулицю, де вступила в бiй з червоногвардiйцями. Броньовиковi прорватися не вдалося. Напевно, його водiї загинули в боротьбi з бiльшовиками (4).
Незорганiзована боротьба, яка продовжувалася в Києвi 9 лютого, дезорiєнтувала М.Муравйова, який навiть не вислав навздогiн українським вiйськам переслiдувачiв.
А в цей час рештки українських пiдроздiлiв переформувались. Усi регулярнi формацiї, юнаки, добровольцi та сiчовики зосередились в Iгнатiвцi. Гайдамаки та вiльнi козаки розташувались у селi Шпетьки - фiльварковi Терещенкiв.
Як стверджував В.Петрiв, в Iгнатiвцi в першi години вiдступу був цiлковитий хаос. З вiйськами вийшло з Києва i багато нейтральних пiдроздiлiв - решток полкiв iменi Грушевського, Сагайдачного, "Вiльної України" i т.д. Це призвело до поглиблення анархiї. Саме тому надiйнi українськi частини - богданiвцi, дорошенкiвцi, гордiєнкiвцi, сiчовики - змушенi були оточити Iгнатiвку, виставити надiйнi сторожi на вулицях та почати органiзовану демобiлiзацiю.
Розформування вiйськ було проведено всього за одну нiч з 8 на 9 лютого. На ранок в Iгнатiвцi були знов грiзнi вiйськовi частини, здатнi продовжувати боротьбу. Усi вiйська переформувалися у вiдбiрний Запорiзький загiн. Хто залишався в ньому? Це були рештки славних українських полкiв, добровольчi та козачi частини. Ще ввечерi 8 лютого в Iгнатiвцi було до 3 тисяч українських вiйськовослужбовцiв, на ранок ця цифра завдяки демобiлiзацiї значно зменшилася. Спробуймо розглянути, хто саме ввiйшов до Запорiзького загону. Для початку наведемо данi, якi стосуються вiдбiрних українських полкiв:


До цiєї таблицi додамо, що Полуботкiвський полк уважався демобiлiзованим, оскiльки про його долю нiхто нiчого не знав. Тi ж 5 воякiв, що ввiйшли до запорожцiв, в Iгнатiвцi опинилися випадково. Полк iменi Сагайдачного взагалi залишився в Києвi в повному складi, тi 6 осiб, якi служили в ньому, потрапили до Iгнатiвки рiзними шляхами. Нарештi, полки iменi Грушевського та "Вiльної України" продовжували залишатись нейтральними та були вимушенi вiдiйти з Києва лише пiд тиском радянських вiйськ. Певно, що з першою ж можливiстю вояки цих полкiв демобiлiзувалися. Число воякiв, якi залишилися, ми подали вiдповiдно до даних, наведених Б.Монкевичем та В.Петрiвим (5).
Досить потужною силою були добровольчi формацiї, створенi пiд час боїв у Києвi. Це Республiканський загiн пiдполковника Болбочана та Офiцерський загiн пiдполковника Полозова. Республiканський загiн складався в переважнiй бiльшостi з мешканцiв Києва - гiмназистiв, студентiв, iнтелiгенцiї, свiдомих українських офiцерiв та дуже незначної кiлькостi вiльних козакiв. Загiн мав надiйний українських склад та нараховував у Iгнатiвцi до 150 воякiв. Офiцерський загiн був суто росiйською органiзацiєю, входили до нього в переважнiй бiльшостi офiцери-росiяни, якi випадково опинилися в Києвi та знали, що то є бiльшовизм. Загiн мав до 100 офiцерiв, залишався окремою частиною при українських вiйськах. Офiцери-українцi, якi були в ньому, в Iгнатiвцi перейшли до українських формацiй.
Крiм добровольчих частин, досить надiйними силами залишались 1-а та 2-а юнацькi школи, сiчовики, гайдамаки, вiльнi козаки. Юнакiв очолював полковник Присовський, який став начальником 1-ї юнацької школи пiсля повернення її з-пiд Крутiв. Юнаки як 1-ї, так i 2-ї шкiл були цiлком готовi до подальших боїв, хоч їх залишалося не так уже й багато. У 1-й школi - 130 - 140 вихованцiв, у 2-й - близько 100. 1-а школа трималась окремо вiд усiх вiйськ, в той час як 2-а знов увiйшла до Гайдамацького коша складовою частиною - куренем Чорних гайдамакiв.
Гайдамацький кiш Слобiдської України зупинився в селi Шпитьки. Симон Петлюра не хотiв розмiщатись разом з iншими українськими вiйськами, в яких тривала демобiлiзацiя, тим самим рятуючи свою частину вiд впливу хаосу та анархiї. Залишилися згадки, що в той час у кошi було всього 50 - 60 воякiв (6). Це не вiдповiдає дiйсностi, оскiльки гайдамакiв у той час у С.Петлюри було понад 100. До Гайдамацького коша долучилася й переважна бiльшiсть вiльних козакiв М.Ковненка. Останнiй втратив зi своїми людьми всякий зв'язок, а тому козаки вирiшили просто долучитися до Петлюри та його гайдамакiв, як близьких по духу. У той час вiльних козакiв залишалося менше 150, бiльшiсть їх була перебита в Києвi, частина залишилась у мiстi, не отримавши наказ про вiдступ.
На вiдмiну вiд "iменних" полкiв, у Сiчовому куренi нiякої демобiлiзацiї не було. Командир куреня, Євген Коновалець, не бачив у цьому потреби, оскiльки його частина була надiйною. А сiчовикам, колишнiм австро-угорським воякам, просто не було куди демобiлiзуватись. У куренi залишилося до 330 воякiв, якi знаходились в Iгнатiвцi.
Отож, з усiх збережених українських вiйськових частин довелося формувати новi пiдроздiли. На командирськiй нарадi було прийнято рiшення про формування з наявних частин Запорiзької бригади. Враховуючи те, що полковник Сальський, пiдполковник Капкан, полковник Пилькевич та взагалi переважна бiльшiсть вiдомих дiячiв залишилась у Києвi i тiльки згодом пробилася до своїх вiйськ, на команднi посади довелося призначати людей, ще мало вiдомих. Командиром бригади став полковник Присовський. Посаду ад'ютанта штабу перебрав на себе командир Наливайкiвського загону, сотник Шпилинський.
Запорiзька бригада складалася з трьох Запорiзьких куренiв. 1-й Запорiзький курiнь був складений з решток Богданiвського, Дорошенкiвського, Богунського, Наливайкiвського, Сагайдачного та Полуботкiвського полкiв. 1-у сотню куреня склали богунцi та наливайкiвцi. З богунцiв майже всi були офiцерами та ще й георгiївськими кавалерами - вiдбiрнi вояки. Наливайкiвцi, вчорашнi гайдамаки, також були досить вiдбiрними вояками. Саме тому богунцi та наливайкiвцi ввiйшли до 1-ї сотнi, яка стала ударною. 2-у сотню склали дорошенкiвцi. 3-я та 4-а сотнi були колишнiми богданiвськими 1-м та 2-м куренями. На чолi 1-го Запорiзького куреня став сотник (штабс-капiтан) Олександр Загродський. Сам же курiнь став неофiцiйно називатись 1-м Запорiзьким iменi П.Дорошенка. Богданiвцi та їх командир О.Шаповал ображалися на це, однак зробити нiчого не могли. За логiкою речей курiнь мусив називатись Богданiвським, а очолювати його мав би О.Шаповал. Однак до богданiвцiв у той час було застосовано певних покарань. Справа в тому, що пiд час вiдступу з Києва був загублений прапор Богданiвського полку. За суворими вiйськовими правилами, частина, яка втратила свiй бойовий прапор, мусила бути розформована. Так на цей раз повелися i з богданiвцями. Вже пiсля повернення українських вiйськ до Києва виявилося, що прапор Богданiвського полку переховували в мiстi кiлька козакiв-богданiвцiв. Вiднайшовши прапор, богданiвцi отримали згоду на вiдродження полку iменi Б.Хмельницького. Загальна чисельнiсть 1-го Запорiзького куреня сягала всього 250 воякiв.
До 2-го Запорiзького куреня, який ще називався "Республiканським", було влито Республiканський загiн та прикомандировано 1-у юнацьку школу. Крiм того, командировi куреня, яким став пiдполковник Болбочан, оперативно пiдлягав й Офiцерський добровольчий загiн пiдполковника Полозова. Загальна чисельнiсть 2-го Запорiзького куреня становила до 300 воякiв, а з Офiцерським загоном - до 400. Курiнь був найпотужнiшою частиною загону.
Нарештi, 3-м Запорiзьким куренем став Гордiєнкiвський полк, до якого було прикомандировано воякiв з полкiв iменi Грушевського, "Вiльної України", а також кiлькох добровольцiв. У своє розпорядження 3-й курiнь забрав усiх коней полку "Вiльної України". Таким чином, у Запорiзькiй бригадi виникла хоч i нечисельна, всього 80 воякiв, однак єдина кiнна частина. На чолi 3-го Запорiзького куреня, який став називатись "Гордiєнкiвським", залишався полковник В.Петрiв.
Гайдамацький кiш Слобiдської України та вiльнi козаки були зведенi в один Гайдамацький курiнь, який тепер нараховував понад 250 воякiв. Крiм того, окремою сотнею до нього долучилися чорнi гайдамаки - вихованцi 2-ї юнацької школи, i тепер Гайдамацький курiнь мав близько 350 багнетiв. Командир куреня, Симон Петлюра, увiйшов у цiлковите пiдпорядкування полковниковi Присовському.
Органiзацiя Сiчового куреня залишилася без змiн, а тому зупинятися на ньому ми не будемо.
Цiлком реорганiзовано було i артилерiю. З Києва українськi вiйська вивели 6 легких та 4 кiнно-гiрськi гармати. У Святошинi було знайдено ще 2 гармати, якi долучили до iнших артилерiйських частин. Пiд Києвом 6 гармат потрапили до села Шпитьки, iншi шiсть (кiнно-гiрськi та 2 легкi Лощенка) - до Iгнатiвки.
З гармат, що знаходились у Шпитьках, було створено 1-й Гайдамацький гарматний дивiзiон. До нього увiйшли 1-а батарея штабс-ротмiстра Смовського (2 гармати), 2-а батарея поручника Одинця (2 гармати) та 3-я батарея (2 гармати) поручника Висоцького. Очолив дивiзiон капiтан Макарiв, а його помiчником став капiтан Матюшенко (7).
Подiбним чином було впорядковано i 1-й Запорiзький гарматний дивiзiон, на чолi якого став полковник Афанасiєв. Цей дивiзiон теж мав 3 батареї по 3 гармати: капiтана Алмазiва, штабс-капiтана Савченка та штабс-капiтана Лощенка.
Загалом, у Запорiзькому та Гайдамацькому дивiзiонах нараховувалось 12 гармат, що для порiвняно нечисельної бригади було досить непоганою вогневою пiдтримкою.
Всього ж у Запорiзькiй бригадi було до 1400 багнетiв, близько 100 шабель та 12 гармат. Ця цифра є цiлком нормальною, адже, якщо врахувати десятиденнi вуличнi бої в Києвi та демобiлiзацiю, то в бригадi могло залишитись набагато менше воякiв. Треба сказати, що другий етап боїв за Київ (з 5 по 8 лютого) коштував українським вiйськам до 150 вбитих та до 300 поранених воякiв. А всього пiд час київських вуличних боїв загинуло близько 450 i було поранено близько 900 вiйськовослужбовцiв та добровольцiв.
Зранку 10 лютого (28 сiчня) 1918 року Запорiзька бригада пiшки вирушила з села Iгнатiвка в бiк Житомира по грунтовiй дорозi. Перед тим воякам бригади було оголошено про укладення Берестейського миру мiж Україною та країнами Четвiрного союзу. Це викликало велику радiсть та сильно пiдняло дух українських вiйськ.
Полковник Присовський тривалий час гадав, що бiльшовики надiшлють навздогiн українським пiдроздiлам свої частини, однак нiхто переслiдувати українцiв, як з'ясувалося, не збирався. Бiльше того, 2-й Гвардiйський збiльшовичений корпус, який на той час знаходився у Фастовi, замiсть того, щоб iти на Житомир та вiдрiзати українцям шлях для вiдступу, зранку 9 лютого кинувся грабувати Київ. Отже, наступати на українськi частини нiхто не збирався.
Чому виникла така ситуацiя? Пояснюється це досить просто, адже втратi iнтересу бiльшовикiв до Центральної Ради можна знайти аж чотири пiдстави:
1) полiтична необачнiсть радянських керiвникiв;
2) розклад у вiйськах Муравйова та 2-му Гвардiйському корпусi та небажання продовжувати вiйну;
3) загострення полiтичної ситуацiї в цiлому на Українi та Пiвднi Росiї;
4) страшеннi втрати в червоногвардiйцiв, що досить гнiтюче вплинуло на них.
Полiтична короткозорiсть радянських керiвникiв на Українi була просто вражаючою. I Народний Секретарiат, i командування "армiями" чомусь вважали, що захоплення Києва є остаточною перемогою над Центральною Радою. Найцiкавiше, що так гадали i М.Муравйов, i В.Антонов-Овсiєнко, i В.Затонський, i Ю.Коцюбинський. Ось що, зокрема, доповiдав М.Муравйов В.Ленiну 9 лютого 1918 року: "Сообщаю, дорогой Владимир Ильич, что порядок в Киеве восстановлен, революционная власть в лице Народного Секретариата, прибывшего из Харькова Совета рабочих и крестьянских депутатов и Военно-Революционного Комитета, работает энергично. Разоруженный город приходит понемногу в нормальное положение до бомбандировки. Налаживается транспорт и продовольствие. Я особенно рад, что так скоро могу быть с революционными войсками свободен для дальнейших операций, когда об этом укажете. Мы окончательно соединились с революционными войсками Юго-Западного фронта. Сегодня вступили гвардейские части и расположились в Киеве пока на отдых. Отсюда видите, что положение наше благоприятное и крепкое. Как население, так и учреждения, все охотно идут на встречу, о саботаже нет и речи. Это еще более облегчает нам революционную работу. Остатки войск Рады отступили на Житомир, где Петлюра и Порш вербуют из гимназистов дружину, но, конечно, мы не придаем этому значения. Я приказал частям 7-ой армии перерезать путь отступления - остатки Рады пробираются в Австрию. У меня были представители держав Англии, Франции, Чехии, Сербии, которые все заявили мне, как представителю Советской власти, полную лояльность и порицание Раде за 4-й Универсал, который они не признали" (208,с.156).
Одразу зауважимо, що iнформацiя щодо стабiлiзацiї ситуацiї в Києвi, м'яко кажучи, не вiдповiдає дiйсностi. Однак нас цiкавить не це. Впадає у вiчi той факт, що М.Муравйов легковажно ставиться до "дружин гiмназистiв Петлюри та Порша", не надаючи цьому нiякого значення. Тож вiн вважав, що з українськими вiйськами цiлком скiнчено справу. Маючи в своєму розпорядженнi 10-тисячний 2-й Гвардiйський корпус та двi "армiї", в яких залишалось (враховуючи втрати) бiльше 6 тисяч багнетiв, М.Муравйов поклав завдання "перерiзати шлях" Центральнiй Радi на революцiйнi пiдроздiли 7-ї армiї. Це загiн В.Кiквiдзе, який мав у своєму складi всього 1300 багнетiв, 200 шабель, 6 гармат та був заклопотаний боротьбою з бригадою 1-ї Української дивiзiї А.Певного у Сарнах. Можна зрозумiти, що В.Кiквiдзе аж нiяк не мiг упоратися з покладеним на нього завданням. Однак М.Муравйов цього не розумiв. Уже згодом загоновi В.Кiквiдзе довелося бути в становищi, коли на нього вiдверто полювали українськi частини. Тож недооцiнення становища щодо "втiкаючої до Австрiї Ради" призвело до того, що українцi, зiбравши сили на Волинi та Подiллi, незабаром знов повернулися до Києва.
Уже згодом В.Антонов-Овсiєнко в спогадах визнавав, що i вiн був досить легковажним щодо Центральної Ради: "Характерно и другое - это ошибка в оценке дальнейшей роли Центральной Рады. В этом, впрочем, просчитался не один Муравйов. Мы на Украине тогда все не были в курсе той политики, которую немцы вели по отношению к Украинской Раде. Нам представлялось, что взятием Киева и закреплением на правобережной Украине наши боевые действия против Рады, в основном, заканчиваются, и что наступает возможность повернуться всеми силами на контр-революционный Дон-Кубань" (208,с.158).
Таким чином ми бачимо, що i М.Муравйов, i В.Антонов-Овсiєнко вважали, що Центральна Рада розгромлена, а тому доручили її остаточну лiквiдацiю невеличкому загоновi В.Кiквiдзе. Саме тому українськi вiйська, якi зупинилися в Iгнатiвцi, абсолютно нiхто не переслiдував. Для бiльшовикiв це була одна з найбiльших помилок того часу.
Друга, що вплинула на подальший хiд подiй - це цiлковитий розклад частин, складених з воякiв старої росiйської армiї. А таких було весь 2-й Гвардiйський корпус, майже вся "армiя" Р.Берзiна та частина армiї П.Єгорова. Це становило понад 80 вiдсоткiв усiх вiйськ, що знаходились у розпорядженнi М.Муравйова та В.Антонова-Овсiєнка. Солдати вже давно мрiяли про мир, обiцяний їм В.Ленiним. I боротьбу з Центральною Радою вони сприймали як перешкоду поверненню до мирного життя (принаймнi, їм так казали бiльшовики). Саме тому пiсля взяття Києва солдати почали вимагати демобiлiзацiї. Про продовження бойових дiй не могло йти i мови. Особливо розкладеною була "армiя" Р.Берзiна та деякi частини П.Єгорова. Це й не дивно, адже всi цi вiйськовi пiдроздiли з листопада 1917 року нещадно експлуатувалися бiльшовиками для досягнення власної мети.
Вiйськовi частини Р.Берзiна та П.Єгорова, потiшаючись обiцянкою про мир, спочатку злiквiдували Ставку Головнокомандуючого в Могильовi генерала О.Духонiна, який вiдмовився пiдпорядкуватись бiльшовикам, потiм виступили на боротьбу з 1-м Польським корпусом генерала Довбор-Мусницького, воювали з бiлогвардiйцями у Донбасi та, нарештi, були кинутi проти Центральної Ради. Чим бiльше солдати наближалися до Києва, тим бiльше вони знов наближалися до фронту, з якого вiд'їхали ще в листопадi. Певно, що це аж нiяк не втiшало "революцiйно свiдомих" воякiв. Бiльше того, з мрiями про мир у солдатiв знов з'явилася реальна можливiсть повернутись на фронт Першої свiтової вiйни. Звичайно, за таких умов почалось вiдверте невдоволення бiльшовиками. Це невдовлення набрало катастрофiчних форм, коли в київських вуличних боях вояки почали сотнями втрачати своїх товаришiв. Саме тодi М.Муравйов вимушений був видати наказ пiдганяти "слабодухiв", солдатiв 11-го Сибiрського полку, шрапнеллю. Звичайно, що пiсля цього не було нiякої мови про подальше використання солдатiв (а це 4 тисячi з 6 наявних у Р.Берзiна та П.Єгорова). Саме тому пiсля захоплення Києва "армiї" М.Муравйова виявилися непридатними для подальшої боротьби i мусили бути розформованi найближчим часом.
Це визнавав i М.Муравйов, який доповiдав В.Ленiну про непридатнiсть солдатiв: "В виду угрозы наступления австро-украинских корпусов на Киев, совместно с румынами, я начал организовывать оба эти фронта, создаю новый штаб, стягиваю войска к стратегическим пунктам и думаю начать формирование Социалистической армии из рабочих для того, чтобы, при первом зове восставших рабочих Германии, Австрии и других стран, мы могли бы подать руку помощи нашим братьям рабочим. Из регулярной армии сформирование таковой невозможно, вследствие крайнего морального разложения и усталости. Всеми моими победами на Украине я обязан Красной Гвардии, но не солдатом, которые принесли мне и Наркому Антонову массу неприятностей и огорчений" (208,с.157).
Як бачимо, нездатнiсть до боротьби вiйськових частин визнавав i М.Муравйов.
Не менш стомленим та не менш розлюченим на бiльшовикiв був i 2-й Гвардiйський корпус. Цей корпус ось вже два мiсяцi боровся з Центральною Радою як з начебто ворогом миру. Українськi вiйська були супротивником корпусу лише тому, що не пропускали озброєних гвардiйцiв додому, перед тим вимагаючи вiд них роззброїтись. Похiд на Київ був здiйснений 2-м Гвардiйським корпусом лише тому, що це мiсто лежало на шляху до своїх росi- йських осель, де гвардiйцiв чекав мир. Саме тому гвардiйцi погоджувалися боротися лише з тими, хто заважав їм повернутися додому. На бiльше 2-й Гвардiйський корпус був не здатний. Про це свiдчать бої пiд Фастовом та Житомиром, проведенi з гвардiйцями 1-ю бригадою 1-ї Української дивiзiї полковника Н.Никонiва. Полковник тримав Фастiв, який був ключем до Києва, до вечора 8 лютого 1918 року. Тiльки пiсля того, як Никонiв отримав iнформацiю про здачу мiста бiльшовикам, вiн облишив Фастiв та грунтовою дорогою подався до Житомира. 2-й Гвардiйський корпус навiть не намагався переслiдувати рештки 1-ї української бригади i в повному складi подався до Києва. Якщо б гвардiйцi дiйсно боролися з українськими вiйськами, вони б наздогнали їх на шляху до Житомира та розгромили.
Замiсть того весь корпус прибув до Києва, звiдки можна було рукою подати до Росiї. В.Антонов-Овсiєнко хотiв повернути Гвардiйський корпус на попереднi мiсця дислокацiї для можливої боротьби з дезертирами, румунськими або нiмецькими вiйськами. Однак гвардiйцi не сприймали нi В.Антонова-Овсiєнка, нi М.Муравйова. Саме тому 2-й Гвардiйський корпус вже через кiлька днiв самодемобiлiзувався, не залишивши радянському командуванню жодного бiйця.
Загалом, 2-й Гвардiйський корпус пiсля зайняття Києва не надавався нi на якi вiйськовi дiї. Фактично, М.Муравйов та В.Антонов-Овсiєнко залишилися в столицi України лише з 2 тисячами червоногвардiйцiв П.Єгорова, оскiльки iншi 14 тисяч солдатiв найближчим часом, незалежно вiд бажань бiльшовикiв, мусили роз'їхатись по домiвках.
Таким чином, взяття Києва для бiльшовикiв виявилося палицею о двох кiнцях.
У цей час надзвичайно загострилася загально-полiтична ситуацiя. Скориставшись розкладом росiйського фронту, румунськi вiйська розгорнули свою зброю проти вчорашнiх союзникiв. Майже без опору вони почали займати Молдову, Причорномор'я та Приднiстров'є. Склалася реальна загроза Одесi, де бiльшовицький Румчерод почав просити допомоги в Раднаркомi. Останнiй доручив допомогти Румчероду В.Антонову-Овсiєнку. У свою чергу, Антонов-Овсiєнко з усiх усюд почав збирати вiйська для опору румунам. Спочатку вiн намагався висунути проти румунських вiйськ 2-й Гвардiйський корпус. Однак гвардiйцi в досить непристойнiй формi повiдомили В.Антонову-Овсiєнку, що вони збираються додому i проблеми Румчероду їх, м'яко кажучи, не цiкавлять. Пiсля такої лаконiчної вiдповiдi Гвардiйського корпусу, Антонов-Овсiєнко вирiшив вiдiслати проти румунiв "армiю" П.Єгорова. Однак на цей раз не погодився М.Муравйов, який заявив, що пiсля вiд'їзду червоногвардiйцiв Єгорова в Києвi не залишиться жодного бiйця. Це було досить слушне зауваження, а тому й загони Єгорова вiдправленi не були. Проти румунiв довелося вiдправити усi наявнi збiльшовиченi вiйська Пiвденно-Захiдного фронту - пiдроздiли 12-го армiйського корпусу М.Кропив'янського та збiльшовиченi частини Румунського фронту. Пiсля цього на Правобережнiй Українi проти українських вiйськ залишився один-однiсiнький загiн В.Кiквiдзе.
Крiм румунiв, на Дону поновили вiйськову активнiсть бiлогвардiйськi частини генералiв Корнiлова та Олексiєва, а також донськi з'єднання. За таких умов з усiєї України В.Антонову-Овсiєнку довелося збирати всi бiльш-менш вiльнi бiльшовицькi вiйська. На Дон вiдправили навiть частину "армiї" П.Єгорова, не кажучи вже про iншi пiдроздiли.
Таким чином, у бiльшовикiв було досить складне становище, яке аж нiях не сприяло тому, щоб остаточно злiквiдувати Центральну Раду.
Нарештi, не все було нормально i з червоною гвардiєю. Адже саме московськi, петроградськi, брянськi, харкiвськi та донецькi червоногвардiйцi винесли на собi весь тягар боротьби Раднаркому з Центральною Радою. То й не дивно, оскiльки червона гвардiя всюди використовувалась як ударне з'єднання. Наслiдком цього, серед червоногвардiйцiв почало ширитись недовiр'я до командного складу, обумовлене страшною перевтомою та величезними втратами. Харкiв'яни та шахтарi вимагали негайної вiдправки додому, оскiльки йшли вони тiльки на боротьбу з Центральною Радою i свiй обов'язок вважали виконаним. Подiбнi умови почала висувати й Брянська гвардiя, яка до того ж ще й пiдпала пiд вплив настроїв "армiї" Р.Берзiна. За таких умов незабаром довелося виконати й її вимоги.
Мiцними та надiйними з'єднаннями залишалися хiба що московська та петроградська червона гвардiя, а також деякi матроськi загони. Це були перевiренi бiльшовицькi частини, на якi В.Антонов-Овсiєнко та М.Муравйов могли цiлком спертися, правда зi своїми хибами (мародерство, розстрiли), Однак i цi з'єднання, маючи вiдчутнi втрати, вже не дуже рвались у бiй.
Київська червона гвардiя, як така, пiд час вуличних боїв у Києвi була знищена дощенту. Тож не могло йти мови нi про яку пiдтримку з боку мiсцевих бiльшовикiв. Пiд час першого етапу вуличних боїв у Києвi загинуло або було поранено арсенальцiв - понад 350, подiльцiв - 250 (всi, хто був), шулявцiв - понад 100, залiзничникiв - понад 100, iнших (понтонери, сагайдачники, демiївцi) - близько 100. А всього в київських вуличних боях червона гвардiя мiста втратила близько 900 бiйцiв (стiльки ж, скiльки й українськi вiйська). У подальших боях радянськi вiйська втратили ще до 500 воякiв, з яких понад 100 були київськими червоногвардiйцями. Так сталося тому, що з прибуттям бiльшовицької пiдмоги київськi червоногвардiйцi одразу озброювались та першими ставали в бiй. Так, зокрема, було пiд "Арсеналом" та на Демiївцi. У Демiївцi взагалi тодi, коли регулярнi збiльшовиченi частини вiдмовлялися йти в бiй, замiсть них на вулицi йшли мiсцевi червоногвардiйцi. Певно, що зазнавали вони великих утрат.
Загалом же за весь час вуличних боїв було вбито та поранено близько 1 тисячi київських червоногвардiйцiв. Усього за час київських боїв було виведено з лав ворогуючих вiйськ до 2800 бiйцiв (по 50 вiдсоткiв з кожного боку), з яких близько 800 - 900 людей загинуло.
Нагадаймо, що на початку вуличних боїв у Києвi було до 1500 червоногвардiйцiв. Фактично з них залишилося лише 500 людей без керiвництва, розкиданих по рiзних районах, пригнiчених втратою товаришiв, надто втомлених та дезорiєнтованих. Звичайно, на таких людей орiєнтуватися вже не можна було. Саме тому Київська червона гвардiя у подальшому нiякої ролi вiдiгравати не могла.
До цього додавався i ще один негативний факт, який вiдштовхнув київських червоногвардiйцiв вiд Раднаркому, Народного Секретарiату та прибулих радянськiх вiйськ. У Києвi з потурання М.Муравйова почався страшенний погром.
Ще пiд час штурму мiста М.Муравйов наказував нещадно знищувати офiцерiв, юнкерiв, українських дiячiв та вiйськовикiв i загалом "буржуазiю" - київську iнтелiгенцiю. Наказ Муравйова знайшов широкий вiдгук серед солдатiв. Це й не дивно, адже солдати були дуже розлюченi i могли пiти навiть проти тих же бiльшовикiв. Саме тому Муравйов спрямував вихiд енергiї вiйськовикiв у цiлком протилежний бiк. Унаслiдок цього Київ перетворився на мiсце справжньої бойнi. Знищувалися всi, хто говорив українською мовою, носив на плечах погони або мав просто iнтелiгентний зовнiшний вигляд. Розглядати київський погром не є метою нашого дослiдження, однак обминути його ми не можемо.
Вiйська М.Муравйова самодемобiлiзовувалися. Перед тим солдати повально грабували центральнi райони мiста, намагаючись забрати з собою як можна бiльше коштовностей. Крiм того, над Києвом почав кружляти алкогольний хаос. Були пограбованi багато киян та знищено багато вiйськовикiв, iнтелiгенцiї та україномовних громадян. Рiзнi дослiдники визначали число жертв київського погрому в межах 2 - 5 тисяч. Однак у нашому розпорядженнi є й точне число жертв, на яке чомусь далеко не всi дослiдники звертають увагу. У квiтнi - травнi 1918 року в Києвi працювала вiдповiдна комiсiя з розслiдування погрому, яка визначила кiлькiсть загиблих - 2587, переважно офiцерiв та юнкерiв. Цiлком можливо, що ця цифра є теж не остаточною, оскiльки нiхто окремо не рахував загиблих пiд час боїв та загиблих пiд час погрому.
Не зважаючи нi на що, жертви внаслiдок київських подiй були досить значнi. Саме це й вiдштовхнуло київську червону гвардiю вiд радянських вiйськ.
Паралельно з погромами вiдбувалась i масова демобiлiзацiя солдатiв 2-го Гвардiйського корпусу та вiйськ М.Муравйова. Вже через тиждень у Києвi залишалося не бiльше 2 тисяч вiдданих Раднаркому вiйськ i мiсто можна було брати голiруч. Згодом так i сталося.


Похiд на Волинь та повернення українських вiйськ до Києва

Треба сказати, що похiд на Волинь та загалом вiйськовi дiї на Правобережнiй Українi в лютому 1918 року висвiтленi надзвичайно погано. Зi спогадiв у нашому розпорядженнi є хiба що записки В.Петрiва, Б.Монкевича та Р.Дашкевича. З iсторичних дослiджень ми можемо користуватися тiльки даними О.Думiна в "Iсторiї Сiчового Стрiлецтва", та З.Стефанiва в "Iсторiї українського вiйська". Бiльшовицька iсторiографiя про той час майже нiчого не залишила.
Згаданi джерела мають величезну кiлькiсть недолiкiв. Вiдсутнiсть часових меж, неточнiсть у викладенi подiй, далеко не повнi данi призводять до плутанини та вiдвертому спрощенню фактiв, або ж навпаки. Наприклад, операцiї Запорiзької бригади з роззброєння деморалiзованих вiйськ старої армiї подаються З.Стефанiвим та О.Думiним, як значнi перемоги над бiльшовиками. Це, зокрема, стосується подiй, пов'язаних з захопленням Коростеня, в'їздом до Сарн, утримуванням Новоград-Волинського (Звягеля).
Ще далi у "розгромi бiльшовикiв" пiшла "Iсторiя українського вiйська", яка навiть подала мапу з розташуванням "бiльшовицьких вiйськ" - насправдi пiдроздiлiв старої росiйської армiї, якi проти Центральної Ради нiчого не мали. Загалом, якщо б тi вiйська, якi роззброїла Запорiзька бригада, почали чинити опiр, то вiд бригади порожнього мiсця не залишилось би. У подiбному викладенi подiй визначається галицький екстремiзм О.Думiна та З.Стефанiва, якi чомусь усi вiйська старої росiйської армiї вважали "бiльшовицькими". Саме тому треба наголосити, що нi пiд Звягелем, нi в Сарнах нiяких перемог не було, а було планове роззброєння та демобiлiзацiя вiйськ старої росiйської армiї за допомогою Запорiзької бригади.
На той час склалася дуже сприятлива ситуацiя для наступу українських вiйськ. Пiсля укладення Центральною Радою Берестейської мирної угоди симпатiї солдатських мас, незалежно вiд нацiональної приналежностi, були цiлком на боцi української влади. Саме тому бiльшовикам стало надзвичайно важко штовхати солдатiв проти українських вiйськ. За таких умов українськi частини могли цiлком вiльно повернути всi правобережнi мiста, захопленi до того з боєм бiльшовиками.
Сили бiльшовикiв на Правобережнiй Українi тепер були мiзерними. Нагадаймо, що це в груднi 1917 року бiльшовики тут мали надiйнi 1-й Туркестанський корпус у Луцьку, 2-й Гвардiйський корпус у Шепетiвцi та 12-й армiйський корпус у Кам'янцi-Подiльському. Як бачимо, 2-й Гвардiйський корпус пiшов на Київ, де й демобiлiзувався. Повернути його на Правобережжя вже було неможливим. 1-й Туркестанський корпус почав демобiлiзуватись у Луцьку ще в груднi 1917 року, а тому в лютому в ньому залишились хiба що страшенно деморалiзованi кадри. Рештки Туркестанського корпусу залишились у Луцьку, та з кимось воювати (а тим бiльше з українськими вiйськами) не збиралися. Бiльш-менш у порядному станi перебували частини 12-го корпусу. Однак i тут були свої "але". Пiд впливом "червоного полковника" М.Кропив'янського залишалась лише одна-однiсiнька 19-а пiша дивiзiя. Її бiльшiсть на чолi з самим М.Кропив'янським з наказу В.Антонова-Овсiєнка була вiдправлена на допомогу Румчероду в боротьбi з румунськими вiйськами. Як бачимо, i 12-й корпус для українських вiйськ вже не був небезпечним. Отже, нi 2-й Гвардiйський, нi 1-й Туркестанський, нi 12-й армiйський корпуси вже не уявляли нiякої загрози.
Нових вiйськових з'єднань, особливо пiсля розголошення iнформацiї про Берестейську угоду, у бiльшовикiв не з'явилося. Єдиним супротивником, який залишився в українських вiйськах, був загiн В.Кiквiдзе, сформований колись на базi 12-го армiйського корпусу. Цей загiн нараховував 1300 багнетiв, 200 шабель та 6 гармат i розташовувався в Рiвному. Як можна зрозумiти, це досить мало для лiквiдацiї Центральної Ради та українських вiйськ загалом.
Iншi вiйська старої росiйської армiї уявляли собою деморалiзованi та незорганiзованi маси солдатiв, що йшли лише за гаслом "додому", i в українсько-бiльшовицькi стосунки втручатися не мали нiякого намiру.
Якi сили мала на Правобережнiй Українi Центральна Рада? Треба сказати, що на Правобережжi збиралися всi недобитки українських вiйськ, якi вiдроджувались, та були готовi продовжувати боротьбу. Зукраїнiзованi вiйська фронту (2-й Сiчовий та iншi корпуси) на цей раз не були задiянi лише тому, що з ними не було зв'язку. Довелося розраховувати на тi сили, якi були в безпосередньому розпорядженнi. Спробуймо коротко окреслити їх.

Залога Житомира:

1. Рештки 1-ї бригади 1-ї Української дивiзiї полковника Н.Никонiва. Ця бригада, як зазначалося, пiсля боїв пiд Фастовом вiдiйшла до Житомира, де чекала на Центральну Раду та київськi частини українських вiйськ. Настрiй бригади пiсля одержання вiдомостей про укладання Берестеської мирної угоди був дуже гарний. Бригада була готова до подальших боїв, хоч у нiй i залишалося 600 - 700 воякiв.
2. Рештки Одеської гайдамацької дивiзiї. Пiсля боїв в Одесi, пiд Роздiльною та iншими станцiями, невеличкий загiн одеських гайдамакiв на чолi з усiма трьома курiнними командирами (М.Янчевським, Ю.Осмоловським та Продьмом) пробився до 1-ї Української дивiзiї. Разом з нею вiн брав участь у боротьбi з 2-м Гвардiйським корпусом i таким чином потрапив до Житомира. Загiн мав 150 - 200 гайдамакiв, до останку вiдданих українськiй справi та готових продовжувати боротьбу.
3. Броньовий дивiзiон поручника Болдирева. Цей дивiзiон увесь час знаходився в Житомирi та був зукраїнiзований ще в листопадi 1917 року. Дивiзiон знаходився в резервi українських вiйськ як остання потужня сила, а тому в боях з бiльшовиками ще не використовувався. Дивiзiон мав на озброєннi 4 броньовики, якi могли служити серйозною вогневою пiдтримкою українських вiйськ.
Крiм того, в Житомирi знаходилась велика кiлькiсть гармат та легкої зброї, кинутої демобiлiзованими вiйськами. Цiєю зброєю можна було досить непогано озброїти наявнi українськi вiйська. Також у Житомирi пiд захистом решток українських вiйськ ще перебував штаб "командуючого" Пiвденно-Захiдного фронту прапорщика Кудрi. Цей штаб не мав нiякого впливу на подiї та навiть елементарного зв'язку з частинами, а тому українським вiйськам не мiг допомагати.
4. У Сарнах ще трималися рештки 2-ї бригади 1-ї Української дивiзiї на чолi з комiсаром Центральної Ради на Пiвденно-Захiдному фронтi А.Певним. 2-а бригада весь час вела бойовi дiї з загоном В.Кiквiдзе, розташованим у Рiвному. Своїми дiями бригада зв'язала Кiквiдзе та його людей i останнiй, з одного боку, не мiг злiквiдувати бригаду, а з iншого, кинути її та вирушити у бiк Києва. У 2-й бригадi залишалося не бiльше 600 - 700 багнетiв, однак це були вiдбiрнi вояки, здатнi на боротьбу до останку.
5. Вiйська, розташованi в Кам'янець-Подiльському. У цьому мiстi було зосереджено рештки 12-ї зукраїнiзованої дивiзiї 11-го корпусу та курiнь iменi Кармелюка. У дивiзiї пiсля часткової демобiлiзацiї залишалося не бiльше 1000 воякiв, у куренi - 250 багнетiв. Очолював вiйська генерал П.Єрошевич. Пiдроздiли 12-ї дивiзiї ще в сiчнi зробили багато досить корисних справ - нейтралiзували та частково злiквiдували збiльшовиченi частини 11-го та 12-го корпусiв. Вiйська Єрошевича залишалися боєздатними, однак не мали абсолютно нiякого зв'язку з Центральною Радою, Києвом (до захоплення бiльшовиками) та iншими українськими пiдроздiлами.
Саме тому Єрошевич вiв боротьбу фактично на власний розсуд, вирiшуючи самостiйно, що й коли йому робити.
6. Найбоєздатнiшою частиною була, безперечно, Запорiзька бригада полковника Костянтина Присовського. Бригада була надiйна у всiх вiдношеннях, маючи в своєму складi 1400 багнетiв, 100 шабель та 12 гармат. Саме на неї й було покладено основне завдання звiльнення Правобереженої України вiд бiльшовикiв.
Загалом на Волинi та Полiссi командування Запорiзької бригади мало розраховувати на сили, що дорiвнювали 2750 - 3000 багнетiв, 100 шабель. З цими силами можна було звiльнити вiд бiльшовикiв Волинь, Полiсся та частину Подiлля. Тож можна було починати завзяту боротьбу. Перед тим, як повернутись до подiй, нам треба згадати ще два дуже важливих фактори, якi впливали на українсько-бiльшовицькi бої.
Перше. Українськi вiйська сподiвались на пiдтримку австро-угорської та нiмецької армiй. Через це вони були морально набагато сильнiшi за бiльшовикiв. Гадаймо, що ця пiдтримка не була дуже необхiдною для України, оскiльки сил для лiквiдацiї бiльшовикiв було достатньо. Загалом, зараз сперечатись про доцiльнiсть чи недоцiльнiсть нiмецької збройної пiдтримки досить важко. Тим бiльше ми не знаємо всiх обставин того часу. Однак з вiйськової точки зору з наявними вiйськами можна було самостiйно спочатку повернути Правобережну Україну, потiм, коли остаточно самолiквiдуються "армiї" М.Муравйова, Київ, а далi Лiвобережжя та Причорномор'я. Тим бiльше, цiлком реально можна було забезпечити успiх операцiї роззброєння вiйськ старої росiйської армiї та залученням до боротьби з бiльшовиками зукраїнiзованих частин. У цьому разi, маючи авторитет серед солдатської маси завдяки укладеному Берестейскому миру, Перша українсько-бiльшовицька вiйна могла перерости у Визвольну вiйну. Цього не сталося, бiльше того, Центральна Рада притягнула на Україну нiмецька вiйська, чим вiдштовхнула вiд себе значнi кола населення. А була реальна можливiсть вирiшити раз та назавжди справу незалежностi України своїми силами.
Друге. Як у бiльшовикiв, так i в українських вiйськах була одна велика проблема - повна вiдсутнiсть зв'язку, iнформацiї та розвiдки. Фактично бойовi дiї вiдбувалися мiж слiпцями. Нi бiльшовики, нi українцi не знали навiть реального стану своїх вiйськ, не кажучи вже про становище супротивника. Саме тому спланувати успiшний хiд операцiї було дуже важко. Через це, з вiйськової точки зору, пiд час боротьби на Правобережжi в лютому, українськi вiйська неодноразово дiяли занадто обережно, а бiльшовицькi - дуже безпечно. Вiдсутнiсть iнформацiї призвела до того, що бої на Волинi та Полiссi велись цiлих два тижнi, хоча вони могли закiнчитися перемогою українських вiйськ за два днi. Отже, такий фактор, як неналагоджений зв'язок та розвiдка, сильно вплинули на хiд подiй.
А тепер спробуймо проаналiзувати, що ж вiдбувалося на Правобережнiй Українi в лютому 1918 року. Отже, Запорiзька бригада прискореним маршем йшла до Житомира, де не було жодних бiльшовицьких пiдроздiлiв. Їх нiхто не переслiдував. У бойове забезпечення бригади пiд час маршу було висунуто 3-й Запорiзький кiнний курiнь, який ретельно перевiряв усi навколiшнi села. Пiд час походу не було жодних збройних сутичок, i надвечiр 11 лютого Запорiзька бригада прибула до Житомира. 3-й Запорiзький курiнь увiйшов до мiста лише наступного дня, оскiльки був зайнятий вирiшенням рiзних господарських справ (харчове забезпечення та iнше).
У той час Житомир був єдиним на всiй Українi мiстом, яке не вiдчуло всiх жахiв громадянської вiйни. У мiстi не iснувало червоної гвардiї, а бiльшовицький осередок був мiзерним та нездатним на рiшучi дiї. Житомирська залога складалася виключно з "контрреволюцiйних" за бiльшовицькою термiнологiєю з'єднань. Тут знаходилися 1-а Чехословацька дивiзiя, сформована заходами царського та Тимчасового урядiв переважно з вiйськовополонених австро-угорської армiї. Для Чехословацької дивiзiї не було вибору, оскiльки нiмцi та австрiйцi вважали її особовий склад зрадницьким. Саме тому чехословаки були як нiхто iншi зацiкавленi в утримуваннi фронту та опору бiльшовизму, який його розклав. Вiдповiдно, 1-а Чехословацька дивiзiя була антибiльшовицьки настроєна i не допускала до Житомира жодної здеморалiзованої чи збiльшовиченої росiйської частини. У своєму складi вона мала до 10 тисяч воякiв та бригаду артилерiї.
Українську владу в Житомирi репрезентував виконуючий обов'язки командуючого Пiвденно-Захiдним фронтом прапорщик Кудря. В його розпорядженнi знаходились вже згаданi рештки 1-ї бригади 1-ї Української дивiзiї та одеськi гайдамаки, загальною силою 750 - 900 багнетiв. Українськi пiдроздiли спiльно з чехами несли варту в мiстi та навколо його, боронили Житомир вiд будь-яких напасникiв. Допомагав цьому i український броньовий дивiзiон полручника Болдирева, оскiльки 1-а Чехословацька дивiзiя власних броньовикiв не мала.
Крiм вище згаданих вiйськ у Житомирi знаходилось i кiлька частин старої росiйської армiї, антибiльшовицьки настроєних. У першу чергу, це два батальони 1-го запасного пiшого полку (3-й батальйон знаходився у Чернiговi). На базi цього полку формувалися свого часу ударнi частини, саме тому полк зберiг "ударницькi" настрої. Українцiв у цьому полковi не було, оскiльки ще восени вони були видiленi до 4-го Українського запасного полку iменi З.Сагайдачного. Також були в мiстi кадри розформованих у листопадi 1917 року 2-х Житомирських шкiл прапорщикiв. Цi кадри були цiлком патрiотично настроєнi та пiдпорядковувались Центральнiй Радi.
Отже, до мiста, яке було яскраво антибiльшовицьким, i прибула Запорiзька бригада. Пiсля боїв у Києвi фактично не залишилось жодного управлiння чи штабу, здатного перебрати на себе обов'язки загального керiвництва українськими збройними силами. Не можна було вiдшукати i виконуючого обов'язки мiнiстра Миколу Порша. Саме тому, одразу з прибуттям до Житомира постало питання про створення вiдповiдних керiвних структур. 12 лютого (30 сiчня) 1918 року, фактично наново почало функцiонувати Вiйськове мiнiстерство. У наказi N 1 значилося, що, враховуючи вiдсутнiсть М.Порша, обов'язки вiйськового мiнiстра Української Народної Республiки передаються помiчниковi Порша, пiдполковниковi Олександру Жукiвському. Останнiй повiдомляв, що приступив до своїх нових обов'язкiв (ф.1076, оп.1, спр.12, нак.N 1).
Того ж дня вийшов наказ N 2, в якому повiдомлялось, що начальником Генерального штабу призначено генерал-майора Олександра Осецького, який вiдступав з Києва разом з гайдамаками С.Петлюри. Оскiльки весь попереднiй склад Генерального штабу не був евакуюваний зi столицi України, Осецькому доручалося наново сформувати оперативний, мобiлiзацiйний, демобiлiзацiйний, iнспекторський та пересування вiйськ вiддiли (ф.1076,оп.1,спр.12,нак.N2).
Таким чином, в українських вiйськах знов з'явилися вiйськовий мiнiстр та начальник Генерального штабу, якi, правда, не мали в своєму розпорядженнi жодного помiчника чи спiвробiтника.
Пiд час перебування в Житомирi до Запорiзької бригади зголосився генерального штабу пiдполковник Балецький, який обiйняв посаду начальника штабу бригади. Сам Балецький був поляком та служив у 1-му Польському корпусi генерала Довбор-Мусницького. Вiн привiз вiдомостi про бої мiж поляками та бiльшовиками на кордонi мiж Україною та Бiлорусiєю - пiд Мозирем (178, с.161).
Командування Запорiзької бригади вирiшило, не гаючи часу, вирушити на Коростень. З одного боку, це могла бути допомога полякам, а з iншого - через Коростень можна було вiдправити в бiк фронту, до Сарн, Центральну Раду, у бiльш безпечне мiсце. Саме тому Запорiзька бригада почала ладнатися до подальшого походу.
Пiд час перебування в Житомирi було зорганiзовано двi новi гарматнi батареї - запорiзьку та сiчову, в кожнiй з яких було по 4 гармати. Запорiзька батарея, яка стала 2-ю, була сформована з наявних у бригадi артилеристiв та вiльних гармат, що знаходилися в Житомирi. Очолив батарею сотник Савицький. 1-а Сiчова батарея була зорганiзована артилеристами Сiчового куреня, якi роздобули на станцiї Кодно чотири гармати. У батареї служило 12 галичан-гармашiв з австро-угорської армiї та 38 добровольцiв-семiнаристiв з Коростишева. Очолив цю батарею сотник австрiйського вiйська Р.Дашкевич (132,с.16 - 22).
2-а Запорiзька батарея залишалася в Житомирi в пiдпорядкуваннi начальника української залоги мiста полковника Никонiва. 1-а Сiчова батарея була поставлена на залiзничнi платформи та стала суттєвою пересувною вогневою силою.
Першими на Коростень 13 лютого вирушили Сiчовий курiнь та 1-а Сiчова батарея. Мiсто було зайнято сiчовиками без усяких проблем. Надвечiр командир куреня хорунжий Є.Коновалець вiддав наказ про зняття залiзничних колiй у напрямку Овруча, Києва та Новоград-Волинського (Звегеля). Наказ цей був досить слушним та вiдповiдав вимогам часу, однак до вiдома не були поставленi робiтники-залiзничники депо Коростеня, що викликало небажанi ексцеси. Робiтники, побачивши, що невiдомi люди намагаються зняти залiзничнi колiї, дуже обурилися та почали з'ясовувати з сiчовиками стосунки. Напевне, сiчовикiв було сприйнято за чехiв, що було тодi загальнорозповсюдженою помилкою. Сiчовики поставили опiр залiзничникам, якi витягли зброю та кинулись на сiчовикiв. Двоє воякiв з куреня Коновальця були вбитi, четверо пораненi. Командування сiчовикiв зв'язалося з комiтетом Залiзничного депо та з'ясувало, що збройна сутичка виникла саме через те, що залiзничники не знали, що сiчовики пiдтримують Центральну Раду та знiмають колiї, маючи на те вагомi пiдстави. Остаточно було вичерпано непорозумiння, коли на станцiю Коростень прибула Центральна Рада, яку залiзничники визнавали. Так закiнчилась безглузда кривава сутичка в Коростенi (42,с.74 - 75).
14 лютого до Коростеня прибула вся Запорiзька бригада. Їх подальшою метою був наступ на Сарни, де ще трималася 2-а бригада 1-ї Української дивiзiї. Однак цьому перешкодили певнi подiї. Українське командування отримало вiдомостi, що з боку Шепетiвки на Звягель та Коростень рухаються великi збiльшовиченi з'єднання старої росiйської армiї. В.Петрiв помилково писав, що це був 2-й Фiнляндський корпус. Його помилку повторив З.Стефанiв в "Iсторiї українського вiйська". Однак, справа в тому, що в росiйськiй армiї нiколи в життi не iснувало нiяких Фiнляндських корпусiв. Бiльше того, на Пiвденно-Захiдному фронтi була всього одна-однiсiнька дивiзiя з подiбною назвою - 2-га Фiнляндська стрiлецька. Саме вона i могла йти на Коростень, тим бiльше, що дивiзiя ця дiйсно розташовувалась у районi Шепетiвки. Фiнляндцi не збиралися нi з ким воювати i намагалися через Коростень просто пройти додому. Саме тому фiнляндцi не становили особливої загрози для Запорiзької бригади, як про це схильнi були писати В.Петрiв та З.Стефанiв.
Що ж сталося насправдi? Пiсля зайняття Коростеня полковник Присовський вiдправив курiнь Сiчових Стрiльцiв, з яким була Центральна Рада, а також Гайдамацький курiнь на Олевськ - Сарни. 1-й Запорiзький курiнь був висунутий на станцiю Звягель (Новоград-Волинський).
15 лютого, у той час, як гайдамаки та сiчовики були вже в Олевську, до Звягеля стали прибувати першi частини 2-ї Фiнляндської стрiлецької дивiзiї. 1-й Запорiзький курiнь вирiшив самостiйно роззброїти ешелони фiнляндцiв. Однак тi поставили суттєвий опiр та оточили 1-й Запорiзький курiнь. За таких умов пiд Звягель довелося кинути 2-й та 3-й Запорiзькi куренi, якi й визволили 1-й курiнь з оточення. Фiнляндцi були розлюченi на українськi вiйська, якi намагалися їх роззброїти, а тому й далi зi зброєю в руках вирiшили собi торувати шлях на батькiвщину через Коростень та Овруч.
Полковник К.Присовський вчасно зрозумiв, що фiнляндцi не є ворогами i шо їм треба просто дати шлях для виїзду додому. Саме тому ввечерi 15 лютого з Запорiзькими куренями вiн облишив Коростень та подався до Житомира (178, с.166). Рiшення Присовського було цiлком слушним, оскiльки таким чином вiн не в'язувався в даремну бiйку.
На кiлька днiв зв'язок мiж Житомиром, де знаходилися основнi українськi сили та Олевськом, де зупинилися гайдамаки, сiчовики та Центральна Рада, був перерваний. Однак вже 17 лютого Гайдамацький курiнь пiсля облишення фiнляндцями Коростеня, повернувся до мiста та остаточно зайняв його. Так без зайвих втрат було випроваджено з України 2-у Фiнляндську стрiлецьку дивiзiю та вирiшено проблему з Коростенем.
А в цей час загiн В.Кiквiдзе, який знаходився в Рiвному, почав отримувати звiстки про боротьбу українських вiйськ пiд Житомиром. Кинувши Сарненський напрямок, Кiквiдзе негайно вирушив до Бердичева, звiдки рукою можна було подати до Житомира. Тут Василь Кiквiдзе збирався дати бiй українським вiйськам. 17 лютого його загiн вирушив на Житомир.
У цей час полковник К.Присовський повiв на Бердичiв Запорiзьку бригаду. Мiж Житомиром та Бердичевом українськi та бiльшовицькi вiйська зустрiлися. Тут почався гарячий бiй, який тривав до вечора. Лише з наступом темряви запорожцi та бiльшовики повернулися до своїх мiст. Цiкаво, що кожний з супротивникiв вважав переможеним себе, а тому Кiквiдзе кинувся робити траншеї пiд Бердичевим, а Присовський укрiплювати Житомир (178,с.179).
19 лютого операцiї українських вiйськ продовжувалися в Сарненському напрямковi. Пiсля остаточного закрiплення лiнiї Житомир - Коростень - Олевськ українськi пiдроздiли також зайняли Овруч та Звягель. На охоронi цих останнiх двох мiст та Коростеня залишався Гайдамацький курiнь, а сiчовики вирушили далi. Вдень вони досягли Сарн, де знов з дуростi в'язалися в кровопролитну сутичку.
Як було зазаначено, Сарни мiцно займали рештки 2-ї бригади 1-ї Української дивiзiї. На станцiї органiзовано демобiлiзувались росiйськi вiйськовi частини, роззброювати якi не було потреби. Прибувши пiд Сарни та не зв'язавшись з 2-ю бригадою, сiчовики з ходу почали нападати на росiйськi частини, якi нiчого проти українських вiйськ не мали. Вволю настрiлявшись, сiчовики таки увiйшли до Сарн, голосно розголосивши про свою "перемогу". Iсторик Сiчового Стрiлецтва О.Думiн стверджував, що проти куреня дiяло аж кiлька чисельних бiльшовицьких полкiв (!), серед яких був i Кексгольмський. Думiн, мабуть, погано орiєнтувався в iсторiї боротьби на Правобережжi, iнакше вiн би знав, що ще 9 лютого 1918 року Кексгольмський полк 2-го Гвардiйського корпусу увiйшов до Києва. Ще бiльше перегнув палицю З.Стефанiв, який написав, що Сарни боронила цiла Фiнляндська дивiзiя (!!!). З його даних можна зробити висновок, що принаймнi половина Пiвденно-Захiдного фронту складалася саме з Фiнляндських дивiзiй. Треба наголосити, що пiд час Першої свiтової вiйни на Українi була всього одна Фiнляндська дивiзiя - 2-а, яку українськi вiйська перед тим пропустили через Коростень. Таким чином, нi про якi Кексгольмськi полки та Фiнляндськi дивiзiї у Сарнах не може йти i мови.
Отже, 19 лютого сiчовики прибули до Сарн, вже давно зайнятих українськими вiйськами та зробили з цього "перемогу над ворогом" (42,с.76 - 77).
Того ж дня до Сарн прибула i Центральна Рада.
20 лютого продовжити успiшний наступ українським пiдроздiлам не вдалось. На станцiю Маневичi прибув з фронту 46-й армiйський корпус, який став хаотично демобiлiзуватись. Виникли погромнi ексцеси, на припинення яких були кинутi українськi частини. В наслiдок цього цiлий день було втрачено для вирiшення проблеми з 46-м корпусом. До нього було надiслано комiсiю, яка i владнала всi справи демобiлiзацiї (ф.1076,оп.1,спр.12,нак.N11).
Лише 21 лютого наступ був продовжений. Курiнь сiчовикiв залишився з Центральною Радою у Сарнах, а пiдроздiли 2-ї бригади вирушили до Рiвного та без бою зайняли це мiсто. Взяття Рiвного треба вважати значною подiєю, яка свiдчила про остаточне закрiплення вiйськ Центральної Ради на територiї Волинi та Полiсся. Того ж дня було призначено коменданта Рiвного сотника Гаврильчука та розпочато створення мiської комендатури (ф.1076,оп.1,спр.12,нак.N13,14).
У Сарнах українськi пiдроздiли зв'язалися з нiмецькими вiйськами, що наступали на Україну згiдно Берестейськiй мирнiй угодi з Центральною Радою. Чехословаки, нанависники нiмцiв, облишили Житомир та вирушили на Лiвобережну Україну. Тепер мiсто цiлковито перейшло пiд юрисдикцiю української влади. До Житомира, штабу Запорiзької бригади, прибули вiдпоручники нiмецької армiї, нiмецькi офiцери. Разом з ними приїхали i два генерали з зукраїнiзованих корпусiв - В.Бронський та О.Натiєв. Українськi та нiмецькi вiйськовики спiльно взялись за обговорення наболiлих справ. На Волинь та Полiсся просувалося два нiмецьких корпуси: один до Коростеня, iнший - до Бердичева. Саме з ними в спiлцi й мусили дiяти українськi частини. Воякам-українцям дуже болiсно було бачити нових союзникiв, якi ось уже кiлька рокiв вважалися ворогами. Як зазначав у спогадах В.Петрiв: "Вчорашнi вороги ставали спiльниками, а разом iз тим нацiональний ворог - в уявi декого з наших провiдникiв уже починав називатись iменем, пануючої над росiйським суспiльством соцiяльної групи, тiєї групи, яка була тодi не без впливiв i на Українi. Вузол соцiяльних i нацiональних вiдносин почав тепер замотуватись чимраз складнiше" (178,с.180).
Тож вiдтепер усi операцiї доводилось узгоджувати з нiмцями. Для цього до нiмецького штабу фронту було вiдряджено генерала В.Бронського (ф.1076,оп.1,спр.12,нак.N 12).
У цей час незалежно вiд подiй на Волинi та Полiссi до українських рук цiлковито перейшов Кам'янець-Подiльський з усiма околицями. Як зазначалося, тут знаходилася 12-а зукраїнiзована пiша дивiзiя та курiнь iменi Кармелюка. До звiльнення мiста ще прислужився Мусульманський батальйон 3-го Кавказького корпусу, що знаходився також у Кам'янцi. Треба сказати, що i командир 12-ї дивiзiї генерал П.Єрошевич i командир куреня сотник Ю.Кiверчук, i командир Мусульманського батальйону Компен Палеолог вiдносять звiльнення Кам'янця тiльки на свiй рахунок. Спробуймо розiбратися в цiй ситуацiї та визначити реальну послiдовнiсть дiй. Отже, з наступом нiмецьких та австро-угорських вiйськ до Кам'янця-Подiльського вирушив 12-й збiльшовичений армiйський корпус. Проти нього вирушила 12-а українська дивiзiя генерала П.Єрошевича й у наслiдок кiлькох сутичок 12-й корпус було вiдiгнано вiд Кам'янця (139,с.11). У цей час у Кам'янцi-Подiльському проти збiльшовичених частин 3-го Кавказького корпусу виступив Мусульманський батальйон, який захопив переправу через рiчку Смотрич, мiст через Днiстер, а також пiдступи до центру мiста. Внаслiдок боїв мусульмани загубили 28 воякiв вбитими та 28 пораненими (152,с.69).
Захоплення мусульманами переправи через Смотрич, що вела до Кам'янця, дало змогу куреню iменi Кармелюка увiйти до мiста та без жодних проблем зайняти центр та всi урядовi установи (148,с.218). Командир кармелюкцiв сотник Ю.Кiверчук став комендантом мiста, а перебуваючий при куренi губернський комiсар Центральної Ради на Подолi Григiр Степура знов повернувся до виконання службових обов'язкiв.
Так закiнчилося остаточне перебрання влади до українських рук у Кам'янцi-Подiльському. Хто саме до цього найбiльше прислужився, нам сказати важко, однак зрозумiло те, що й мусульманськi, й українськi пiдроздiли дiяли однаково хоробро та вiддано. У найближчi днi силами 12-ї дивiзiї було остаточно закрiплено за українською владою i всi кам'янецькi передмiстя.
Доки в Кам'янцi-Подiльському влада остаточно переходила до Центральної Ради, в Житомирi штаб Запорiзької бригади збирав сили для бою з загоном В.Кiквiдзе. Нiмцi пропонували своїми силами взяти Бердичiв, однак вони були ще далеко, а взяття цього мiста стало справою честi для українських воякiв. Саме тому полковник Присовський спiльно зi своїм штабом - генералом Натiєвим та пiдполковником Балецьким, розробив план боротьби з загоном В.Кiквiдзе. У розпорядженнi Присовського було три Запорiзькi куренi, рештки 1-ї бригади 1-ї Української дивiзiї та загiн одеських гайдамакiв. Щоб посилити запорожцiв до 1-го та 2-го куренiв було влито одеських гайдамакiв. Тепер у запорожцiв разом з Офiцерським загоном нараховувалось до 800 багнетiв та 100 шабель, а всього українськi вiйська в Житомирi мали 1400 - 1500 багнетiв, 100 шабель та 10 гармат. Запорiзьку артилерiю становили кiнно-гiрська батарея Алмазiва (4 гармати), 1-а легка Лощенка (2 гармати) та 2-а легка Савицького (4 гармати). Цих сил для боротьби з загоном Кiквiдзе було явно недостатньо, а тому Присовський на допомогу покликав Гайдамацький курiнь у силi понад 300 багнетiв та Гайдамацький гарматний дивiзiон з 6 гарматами. З такими силами можна було йти на приступ Бердичева. Перед українськими вiйськами стояло принципове завдання - взяти мiсто до пiдходу нiмцiв.
Бої за Бердичiв розпочалися зранку 25 (12) лютого 1918 року. На превеликий жаль, подробицi цих боїв нам абсолютно невiдомi. В українськiй iсторiографiї вони висвiтленi досить погано, а в радянськiй - надзвичайно тенденцiйно. Бiльше того, радянськi iсторики, як вже зазначалося, стверджували, що Кiквiдзе боронився не проти українських, а проти нiмецьких вiйськ.
Українське командування на цей раз вирiшило наступати не з боку Житомира, а зi сторони Шепетiвки. 25 лютого 1918 року кривавi бої розгорiлися пiд Бердичевом - бiля станцiї Тетерiв. Тут наступали 1-й та 2-й Запорiзькi куренi, яких пiдтримувала 2-а Запорiзька батарея. Проти запорожцiв В.Кiквiдзе кинув 73-й полк, червону гвардiю, а також кiнноту. Почався завзятий бiй. Українськi частини не витримали контрнаступу бiльшовикiв та почали вiдходити. Вiдступаючi запорiзькi лави заатакувала кiннота. 1-й та 2-й куренi могли бути знищеними, однак їх вiдступ прикрила вогнем батарея сотника Савицького. Гарматники стрiляли впритул по кiннотниках, що наближалися, а тому на встигли вiдiйти. Усi вони загинули вiд ударiв шабель у нерiвнiй рукопашнiй бiйцi. У цей час командири запорожцiв привели до ладу куренi, яким на допомогу прийшли й гайдамаки С.Петлюри. Вiдiгнавши ворожу кiнноту, українськi пiдроздiли пiд потужним артилерiйським вогнем знов перейшли в наступ. Гармати Запорiзької батареї та тiла героїв-гармашiв було вiдбито. Надвечiр останнi бiльшовицькi частини було остаточно вiдiгнано до Бердичева. Станцiя Тетерiв залишилася в руках українських вiйськ.
Наступного дня наступ на Бердичiв почався з житомирського та шепетiвського напрямкiв. Кiквiдзе знав, що нiмецькi вiйська всього в одному переходi вiд мiста, а тому наказав своїм пiдроздiлам почати евакуацiю. Українськi частини швидко просувалися в бiк мiста, займаючи кiлометр за кiлометром. Пополуднi запорожцi з боями увiйшли до мiста та до вечора опанували всiма вулицями. Загiн В.Кiквiдзе планомiрно вiдступав з Бердичева, знищуючи за собою залiзничну колiю. Бiльшовики через Козятин та Фастiв виїхали до Києва, щоб на пiдступах до столицi зорганiзувати оборону. Українськi вiйська цiлком захопили Бердичiв та могли святкувати свою перемогу.
Геройський вчинок сотника Савицького був високо оцiнений українською владою. Згiдно наказу Вiйськового мiнiстерства N 35 вiд 27 лютого 1918 року батарею, якою вiн командував, було названо "батареєю iменi отамана Савицького" (ф.1076,оп.1,спр.12,нак.35).
Ця батарея iснувала в Запорiзькiй артилерiї до кiнця 1919 року. Окремим наказом N 32 було вiдзначено i рiшучi дiї Запорiзької бригади пiд час боїв з бiльшовиками за Бердичiв (ф.1076,оп.1,спр.12,нак.32).
27 (14) лютого до Бердичева прибули першi нiмецькi пiдроздiли. Мiсто на той час вже цiлком пiдпорядковувалось українськiй владi. Командування нiмецького корпусу, що рушило через Бердичiв на Київ, пiшло на переговори з Центральною Радою та керiвництвом Запорiзької бригади. Було узгоджено, що Запорiзькi формацiї пiдуть в авангардi корпусу, що наступав зi сторони Бердичева. Сiчовики та гайдамаки мусили йти попереду нiмецького корпусу, який уже взяв Коростень.
Через це вийшов невеличкий конфлiкт мiж гайдамаками та керiвниками Центральної Ради. Вiйськовий мiнiстр пiдполковник Жукiвський наполягав на тому, щоб в авангардi наступу на Київ йшли нiмецькi частини, якi б, вiдповiдно, й першими увiйшли до Києва. Жукiвський таким чином прагнув зберегти вiд зайвих утрат українськi частини. Однак проти цього збунтувалися гайдамаки. "Гайдамацькi старшини та старшини-богданiвцi на чолi з О.Волохом вирiшили зажадати вiд вiйськового мiнiстра Жукiвського, щоб саме вони зi своїми пiдроздiлами, а не нiмецькi вiйська, першими увiйшли до звiльненої столицi України - мiста Києва. Ось як про цей конфлiкт оповiдає К.Смовський: "Ще перед приїздом мiнiстерського потягу отаман Волох дав наказ сотниковi Виноградову уставити кулемети так, щоб цей потяг можна було обстрiляти, а коли я запитав, для чого це, - вiн сказав, що так потрiбно ... Пiсля скiнчення докладу сотника Шаповала вiйськовий мiнiстр почав на нас кричати; що, мовляв йому ще на фронтi обридли подiбнi делегацiї, а на Київ авангардом пiдуть нiмцi, а нiякi Гайдамаки.
Вся делегацiя була обурена такою вiдповiдю вiйськового мiнiстра. Тодi вiдiзвався отаман Волох та й каже: "Батьку мiнiстря, прошу числитися зi словами, бо гайдамацькi кулемети стоят навколо мiнiстерського потягу"" (196,с.154). Звичайно, що такий аргумент, як гайдамацькi кулемети, швидко вплинув на мiнiстрiв, якi знали, чого варте гайдамацьке слово. Жукiвський та Голубович визнали рацiю у словах Волоха, звичайно, пiд тиском сили.
Отже, таким екстравагантним засобом довелося переконувати власний уряд, що до Києва мусять увiйти саме українськi частини.
28 (14) лютого розпочався останнiй бiй українських пiдроздiлiв у окресленiй нашими часовими простiрами 1-й українсько-бiльшовицькiй вiйнi. Сiчовики та гайдамаки наступали на Київ зi сторони Коростеня, а запорожцi - Бердичева. На пiдступах до Києва бiльшовики, рештки загону В.Кiквiдзе, укрiпившись бiля колонiї Северинiвки пiд Бучею на захiдному березi рiчки Iрпiнь дали українцям свiй останнiй бiй на Правобережнiй Українi. Треба сказати, що в Києвi вже давно було демобiлiзовано 2-й Гвардiйський корпус та "армiю" Р.Берзiна, а "армiя" П.Єгорова боролася з нiмцями та бiлогвардiйцями на Пiвднi України. Радянський Народний Секретарiат та головнокомандуючий бiльшовицькими вiйськами В.Антонов-Овсiєнко виїхали до Харкова i мiсто нiхто не боронив.
Саме тому пiд Київ було кинуто рештки загону В.Кiквiдзе та кiлька нашвидкуруч складених пiдроздiлiв. З ними вступили в бiй гайдамаки та сiчовики, якi за допомогою артилерiї зламали опiр бiльшовикiв та заволодiли їхньою останньою оборонною позицiєю. Стрiлецькi сотнi багнетами розчистили бiльшовицькi укрiплення i шлях до столицi України, мiста Києва, був цiлком вiльним (42,с.79).
1 березня 1918 року кияни побачили на вулицях рiдного мiста шлики гайдамакiв, сталевi шоломи сiчовикiв та оригiнальнi кашкетки запорожцiв. Українське вiйсько з першим днем весни поверталося до своєї столицi. Перша українсько-бiльшовицька вiйна закiнчилася, починалася нова вiйна - нiмецько-українська кампанiя проти бiльшовицьких вiйськ. Ця кампанiя була зовсiм вiдмiнною, i поєднувати її з Першою українсько-бiльшовицькою вiйною ми не можемо.
1 березня 1918 року залишилося в українськiй iсторiї не тiльки як день звiльнення Києва, не тiльки як офiцiйний початок вiдрахунку часу за новим стилем, зрештою, не тiльки як перший день весни, а ще й як тривалий перiод нiмецької окупацiї України. Будемо вiдвертi, нiмцi були окупантами, щодо України вони переслiдували конкретнi цiлi, якi не мали нiчого спiльного нi з Українською державнiстю, нi з українським народом та його вiйськом.
Наступ на Лiвобережнiй та Пiвденнiй Українi нiмецькi вiйська цiлковито взяли на себе, не довiряючи та остерiгаючись українських пiдроздiлiв. Українськi командири рвалися в бiй, оскiльки розумiли, що свою державу мусять вiдстоювати саме вони, а не нiмцi. Однак останнi теж дуже добре розумiли тонкощi полiтичної гри i намагалися першими покласти свою руку на хлiборобськi райони та шахтарськi регiони, чорноморськi порти та флот. Це вже була iнша вiйна, з iншою метою та iншим характером бойових дiй.
До повернення в Київ жодного разу українськi частини не послугувалися пiдтримкою нiмцiв. Тепер же запорожцi та гайдамаки були придiленi до нiмецьких корпусiв як допомiжнi вiддiли, якi мусили репрезентувати мiсцевому населенню хiба що наявнiсть на Українi Центральної Ради.
Зi змiною полiтичних орiєнтирiв змiнився характер та змiст боротьби, змiнилися i вiйни, i саме тому на 1 березнi 1918 року ми ставимо крапку.

Українська науково-довiдкова лiтература


1. Енциклопедiя Українознавства, т.1 - 10, Мюнхен, 1955 - 1984
2. Колянчук О.,Литвин М., Науменко К. Генералiтет українських визвольних змагань, Львiв, 1995 р.
3. Конституцiйнi акти України, док., К.,1992 р.
4. Нацiональнi вiдносини в Українi у ХХ ст.,док.,К.,1994 р.
5. Пам'ятна книга бувших воякiв українцiв в Канадi, Гамiльтон, 1987 р.
6. Тинченко Я. Українське офiцерство: шляхи скорботи та забуття, К., 1995 р.
7. Українська Загальна Енциклопедiя, т.1-3, Львiв, Станiслав-Коломия, 1932 р.

Науково - довiдкова лiтература СРСР

8. Бiльшовики України в боротьбi за встановлення Радянської влади, док.,К.,1957 р.
9. Большевистские военно-революционные комитетв,док.,М.,1958 г.
10. Боротьба за владу Рад на Подiллi, док., Хмельницький,1957 р.
11. Боротьба робiтникiв i селян за встановлення i змiцнення Радянської влади на Єлисаветградщинi, док., Кiровоград, 1957 р.
12. Борьба за Великий Октябрь на Николаевщине, док., Николаев, 1957 г.
13. Борьба за власть Советов на Киевщине, док.,К.,1957 г.
14. Борьба за установление и упрочение Советской власти, док., М.,1962 г.
15. Борьба трудящихся Волыни за власть Советов,док.,Житомир, 1957 г.
16. Борьба трудящихся Черниговщины за власть Советов, док., Чернигов, 1957
17. В борьбе за Октябрь, док., Одесса, 1957 г.
18. Великая Октябрьская социалистическая революция на Украине, док., N 1 - 2, К., 1977 - 82 гг.
19. Великая Октябрьская социалистическая революция на Украине, док., т.1 - 3, К., 1957 г.
20. Великий Жовтень i громадянська вшйна на Українi, енцикл., К., 1987 р.
21. Всеукраинский съезд Советов//ЛР,Х,1928 г.,ч.1
22. Гражданская война и военная интервенция в СССР,энцикл., М.,1987 г.
23. Директивы Главного командования Красной Армии, док., М.,1969 г.
24. Директивы командования фронтов Красной Армии, док., Т.1 - 3, М., 1971 - 1974
25. До боротьби за Київ//ЛР,Х,1928 р.,ч.1
26. За власть Советов, док.Запорожье,1957 г.
27. Iз iсторiї ставлення бiльшовикiв до Центральної Ради//ЛР,Х,1928 р.,ч.4.
28. К отчету о 1 Всеукраинском с'езде Советов//Л.Р.,Х,1928 р. N.1.
29. Моряки за власть Советов на Украине, док.,К.,1963 г.
30. Областной съезд РСДРП(б-ков)//Л.З,Х,1926 г.,N 5.
31. Октябрь в Екатеринославе, док., Днепропетровск,1957 г.
32. Под знаменем Великого Октября, док.,Мелитополь - Запорожье, 1057 г.
33. Трудящиеся Полтавщины в борьбе за установление и укрепление Советской власти, док.,Полтава, 1957 г.
34.Трудящиеся Сумщины в борьбе за власть Советов, док.,Сумы, 1957 г.
35. Трудящi Черкащини в боротьбi за владу Рад, док.,Черкаси, 1957 р.
36. Харьков и Харьковская губерния в Великой Октябрьской социалистической революции, док.,Х.,1957 г.
37. Хронiка революцiйних подiй в Одесi, Одеса, 1958 р.
38. Червона гвардiя на Українi, док.,К.,1939 р.

Працi українських дослiдникiв:


39. Гольдельман С. Жидiвська нацiональна автономiя в Українi, 1917 - 1920 роки, Мюнхен, 1967 р.
40. Дорошенко Д. Iсторiя України, 1917 - 1923 роки, Т.1, Ужгород, 1932 р.
41. Iванiс В. Симон Петлюра президент України, Торонто,1952 р.
42. Iсторiя Сiчових Стрiльцiв, К., 1992 р.
43. Iсторiя Українського вiйська, Львiв, 1936 р.,Вiннiпег, 1953 р., Київ, 1992 р.
44. Рiпецький С. Українське Сiчове Стрiлецтво, Нью-Йорк,1956 р.
45. Романчук О. Ультиматум, К.,1990 р.
46. Тарнавський А. iсторiя 4-го Запорiжського полку iм.полк.Богуна//ЛЧК,Львiв, 1931 р., ч.1 - 8.
47. Тинченко Я. Перша українсько-бiльшовицька вiйна//Генеза, К., 1994 р.,N 1.
48. Тинченко Я. Злий генiй С.Петлюри//Академiя, К., 1995 р.,ч.1.
49. Тинченко Я. Останнiй бiй генерала//Академiя, К., 1995 р.,ч.2.
50. Тинченко Я. Вiйськова дiяльнiсть С.Петлюри у груднi 1917 - березнi 1918 рокiв//Симон Петлюра та українська нацiональна революцiя,К.,1995 р.
51. Удовиченко О. Україна у вiйнi за державнiсть, Мюнхен,1954 р., К., 1995 р.

Працi дослiдникiв СРСР:


53. Буравченков А. В ногу с революцией, К., 1988 г.
54. Гарчев П. Червона гвардiя України у Жовтневiй революцiї, Х., 1969 р.
55. Гарчев П. Червона гвардiя України у боротьбi за владу Рад, К., 1983 р.
56.Дубинский И., Шевчук Г. Червоное казачество, К., 1977 г.
57. Дубинский И. Киевская тетрадь, К., 1978 г.
58. Какурин Н. Как сражалась революция, Т.1, М.,1990 г.
59. Кангул Л. Збiрка документiв з iсторiї Одеської Червоної гвардiї, Одеса, 1932 р.
60. Кiров А. Румчерод i Раднарком Одеської областi в боротьбi за Жовтень//Л.Р,Х, 1927 р.,ч.5 - 6; 1928 р.,ч.1.
61. Ковбасюк С. Очерки по истории Одесской Красной гвардии//Октябрь на Одесщине, Одесса, 1927 г.
62. Кондуфор Ю. Великий Жовтень i захист його завоювань, К., 1971 р.
63. Кондуфор Ю. Великий Жовтень на Українi, К., 1977 р.
64. Конев А. Красная гвардия на защите Октября, М., 1989 г.
65. Курас I. Великий Жовтень i крах нацiоналiстичного реформiзму на Українi, К., 1985 р.
66. Лукьянов Х. Красная гвардия Донбасса, Сталино, 1958 г.
67. Мiронер Х. До 15-тирiччя Всеукраїнської партiйної конференцiї, 1932 р. ч. 5 - 6.
68. Моргунов В. Организация и борьба Красной гвардии на Украине в 1917 - 18 гг.//Л.Р,Х,1928 р..ч.3.
69. Попов Н. Очерки революционных событий в Харькове от июня 1917 до декабря 1918 г.//ЛР,Х,1922 г.
70. Пукэ П. 1917-й год на Киевщине, К.,1928 г.
71. Решодько П.Червона гвардiя в селах Лiвобережної України//УIЖ,К.,1966 р.,N 11.
72. Рубач М.К. К истории конфликта между Совнаркомом и Центральной Радой//ЛР,Х,1925 г.,ч.2
73. Сендерский А. Красная гвардия Киева в борьбе за победу Советской власти на Украине//Учен.записки КГУ,К.,1958г.,Т.1.
74. Спахов С., Степанов М. Крейсер "Коминтерн", К.,1990 г.
75. Феделкiн, Тарнопольский Жовтень на Вiнничинi, Вiнниця, 1927 р.
76. Ципкiн Г.,Ципкiна Р. Красная гвардия - ударная сила пролетариата в Октябрьской революции, М., 1977 г.
77. Шелигiн Я. Червона гвардiя на Українi, Х, 1927 р.
78. Шелигiн Я. Червона гвардiя в боротьбi з нiмецько-гайдамацьким вiйськом//ЛР,Х,1928 р.,ч.2.
79. Шрейбер С. К протоколам Первого Всеукраинского совещания большевиков//ЛР,Х,1926 р.,ч.5.
80. Щербаков В. Жовтнева революцiя i роки громадянської вiйни на Чернiгiвщинi, Чернiгiв, 1927 р.
81. Щербаков В. Жовтневий перiод на Чернiгiвщинi//ЛР,Х,1927 р.,ч.5 - 6: 1928 р. ч.1.
82. Щусь О. До останнього удару серця//Сторiнки iсторiї Української РСР, К., 1990 р.
83. Эрде Д. Революция на Украине, Х, 1927 г.
84. Юрченко А. Хотинское восстание, К., 1948 г.

Українськi збiрники праць та спогадiв:


85. Герої Крут, Дрогобич, 1995 р.
86. За Златоверхий Київ, Львiв, 1922 р.
87. Збiрник пам'яти С.Петлюри, К., 1992 р.
88. Останнiй гетьман, К., 1994 р.
89. Революцiя на Украине, М., 1930 г.; К., 1991 р.

Збiрники спогадiв радянських дiячiв:


90. Боротьба за владу Рад на Миколаївщинi, Миколаїв,1959 р.
91. Боротьба за владу Рад на Подiллi, Обл.видав, 1957 р.
92. Боротьба за Жовтень на Прилуччинi, Прилуки, 1927 р.
93. Боротьба за перемогу Радянської влади на Українi, К.,1957 р.
94. Боротьба за перемогу Радянської влади на Чернiгiвщинi, Чернiгiв, 1958 р.
95. Борцi за Жовтень розповiдають, Днiпропетровськ,1957 р.
96. Борьба за власть Советов в Донбассе, Сталино, 1957 г.
97. Борьба за Советы на Екатеринославщине, Днепропетровск, 1927 г.
98. В боях за Жовтень, Хмельницький, 1958 р.
99. В защиту революции, К., 1977 г.
100. Великий Жовтень на Київщинi, К.,1957 р.
101. Великий Жовтень на Сумщинi, Суми, 1957 р.
102. Великий Октябрь и гражданская война в Одессе, Одесса,1977 г.
103. Жовтень на Запорiжжi, Днiпропетровськ, 1969 р.
104. Жовтень на Одещинi, Одеса, 1957 р.
105. Жовтнева революцiя й роки громадянської вiйни на Чернiгiвщинi, Чернiгiв, 1927 р.
106. Железнодорожники Екатеринослава в борьбе за власть Советов, Днепропетровск, 1958 г.
107. Киевщина в годы гражданской войны, К., 1962 г.
108. Незабутнi днi, Одеса, 1957 р.
109. Октябрь на фронте, М., 1967 г.
110. Пятая годовщина Октябрьской революции, Екатеринослав, 1922 г.
111. Рассказы о великих днях, Донецк, 1957 г.
112. Рассказывают участники Великого Октября, М., 1957 г.
113. Трудящi Черкащини в боротьбi за владу Рад, Черкаси, 1957 р.
114. У днi Жовтня, К., 1987 р.
115. Харьков в 1917 году, Х, 1957 г.

Спогади українських дiячiв


116. Андрiєвський В. З минулого, Нью-Йорк, Т.1.
117. Артюшенко Ю. Подiї i люди. На чужинi, 1966 р.
118. Биковський А. На Кавказько-Турецькому фронтi, Вiннiпег, 1968 р.
119. Биковський Л. Спогади про початки УВК в 1917 р//УК, N 22.
120. Веливченко I. Вiльне Козацтво на охоронi залiзницi Корсунь - Бiла Церква//ЗД, Варшава, N 9.
121. Видибайло П. По дорозi до кращого//ЛЧК, Львiв, 1932 р., ч.4, 7.
122. Винниченко В. Вiдродження нацiї, Т.2, К., 1991 р.
123. Водяний Я. УВК та його з'їзд в Чигиринi//ЛЧК, Львiв, 1930, ч.10.
124. Водяний Я. Виступ Вiльного Козацтва проти москалiв на ст. Вiнницi//ЗД, 1935 р., N5.
125. Гаврилюк I. З величного минулого//ЗД, Варшава, 1929 р., N 1.
126. Галаган М. Богданiвський полк//ЛЧК, Львiв, 1937 р., ч.6.
127. Галин М. Спостереження вiйськового лiкаря з часiв Великої вiйни й революцiї//ЗД, Варшава, 1936 р., N 6; 1937 р., N 7.
128. Гончаренко А. Бiй пiд Крутами//ЗД, Варшава, 1939 р., N 9.
129. Горбачевський Л. М.Ганкевич - герой Крут//ЛЧК,Л.,1938 р.,ч.3.
130. Гришко Г. 1917 рiк в Одесi//Розбудова Нацiї, 1930 р., ч.5 - 12.
131. Даценко В. Виправлення//ЗД,Варшава, 1938 р., N 8.
132. Дашкевич Р. Артилерiя Сiчових Стрiльцiв, Нью-Йорк, 1965 р.
133. Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле, Мюнхен, 1969 р.
134. Доценко О. Iсторiя Звенигородського Коша УВК// УК, N 44.
135. Дубрiвний П. Сiрожупанники//ЗД, Торонто, 1964 р., N 10.
136. Євтимович В. Олелько Сергiйович Остапура Степовий//ЛЧК, Львiв, 1937 р., ч.7.
137. Євтимович В.Початки українського вiйськового шкiльництва в 1917 - 1918 рр//ЛЧК, Львiв, 1937 р., ч.12.
138. Євтимович В. Здобуття "Праги"//ЛЧК, Львiв, 1938 р., ч.3,4.
139. Єрошевич П. З боротьби українського народу за свою незалежнiсть//ЗД, Варшава, 1938 р., N 8.
140. Єремiїв М. Полковник Є.Коновалець ... //Є.Коновалець та його доба, Мюнхен, 1974 р.
141. Єфремов С. Статтi, К., 1993 р.
142. Жук А. Участь ВК в протибiльшовицькiй боротьбi//УК, N 11.
143. Зозуля Я. Облога Києва//ЗДБ Торонто, 1966, N 11.
144. Калинович I. Українiзацiя 450-го Змiєвського полку//УК, N 25.
145. Калюжний О. Iз Саранська до Херсона//ЗД, Варшава, 1939 р., N 9.
146. Капустянський М. Доповнення до "Iсторi укра§нського вiйська", там само, К., 1992 р.
147. Кедровський В. 1917-й рiк, Вiннiпег, 1967 р.
148. Кiверчук Ю. Вiд Автономiї до Суверенностi//ЗД, Торонто, 1964 р., N 10.
149. Киричко П. Хронiка//Табор, Варшава, ч.12.
150. Кобилянський Л. Київський Вiйськовий Шпиталь, 1917 - 18 рр//ЛЧК, Львiв, 1933 р., ч.4,5.
151. Козловський О. Кармелюкшвцi//ЗД, Торонто, 1964 р., N 10.
152. Кампен I. Звiльнення Кам'янця-Подiльського вiд бiльшовикiв у 1918 роцi//ЗД, Торонто, 1966 р., N 11.
153. Корнiїв В. Спогади про українiзацiю 36-го пiшого Орловського полку в 1917 роцi//ЗД, Варшава, 1929 р., N 1.
154. Косець I. Фрагмент спогадiв...//ЗД, Торонто, 1964 р., N 10.
155. Кущинський А. УВК в роках 1917 -18//УКБ N 15, 16.
156. Кущинський А. "Лiтюча" сотня УВК в Кременчузi//УКБ N 20.
157. Кущинський А. Спогад з 1917 року//УК, N 28.
158. Кущинський А.В. "Летючшй сотнi" УВК//ЗД,Торонто, 1964 р., N 10.
159. Л-ий (Лоський) I. Крути//ЛЧК, Львiв, 1932 р., ч.2.
160. Левченко С. Спогад//Табор, ВаршаваБ ч.8.
161. Лисий М. Одна незаписана подiя//ЗД, Торонто, 1964 р., N 10.
162. Лисюк Колесник Цiкаве з iсторiї УВК//УК, N 11.
163. Мазепа I. Україна в огнi й бурi революцiї, Т.1, Прометей, 1950 р.
164. Максимович Т. Моя участь в оборонi Києва//УКБ N 10.
165. Маланюк Є. Книга спостережень: проза, Торонто, 1966 р., Т.2.
166. Марущенко-Богдановський А. Штурм "Арсеналу"?Табор, ВаршаваБч.5
167. Маслiвець Г. Гордiєнкшвський кiнний полк//ЗД, Торонто, 1964 р., N 10.
168. Михайлик М. День 16 сiчня 1918 р.//ЛЧК, Львiв, 1932 р., ч.2.
169. Михайлик М. Виступ Першої Української Вiйськової Школи//ЛЧКБ Львiв, 1932 р., ч.3.
170. Монкевич Б. Дещо про спiвпрацю панцирних авт пiд час оборони Києва в сiчнi 1918 р.//ЛЧК, Львiв, 1931 р., ч.6.
171. Монкевич Б. Слiдами Запорожцiв//Табор, Варшава, ч.7.
172. Монкевич Б. Слiдами новiтнiх запорожцiв, Львiв, 1928 р.
173. Науменко Ю. На переломi//ЗД, ВаршаваБ 1935 р., N 5.
174. Олiфер I. Київська Днiпрова сотня УВК//УКБ N 18.
175. Омельянович-Павленко М. На Українi, 1917 - 1918 роки, Праги, 1935 р.
176. Петлюра С. Статтi, Листи, Документи, Нью-Йорк, 1956 р.
177. Петлюра С. Статтi, К., 1993 р.
178. Петрiв В. Спомини, ч.1, Львiв, 1927 р.
179. Проценко П. Українiзацiя на Пiвнiчному фронтi росiйської армiї//ЗД, Варшава, 1936 р., N 6.
180. Рембалович I. 1918 рiк на Чернiгiвщинi//ЗД, Варшава, 1938 р., N 8.
181. Рiзникiв З. З минулих днiв ВК//УК, N 10.
182. Розгiн I. Лiкарська обслуга Богданiвського полку//ЗД, Торонто, 1966 р., N 11.
183. Савченко В. Спогади про український рух у 12-й росi- йськiй армiї в 1917 роцi//ЗД, ВаршаваБ 1929 р., N 1.
184. Савченко В. Український рух у росiйських частинах у 1917 та 1918 рр//ЗД, Варшава, 1934 р., N 4.
185. Савченко В. Український рух у 9-й росiйськiй армiї//ЗД,Варшава,1938 р., N 8.
186. Савченко В. В 1917 р. українцi-вояки в росiйськiй армiї не руйнували фронту//ЛЧК, Львiв, 1937 р.,N 1.
187. Середа М. Вiйськова нарада в кабiнетi ген.секретаря Порша 18 сiчня 1918 р.//ЛЧК,Львiв,1937 р.,ч.5.
188. Середа М. Отаман Бiденко//ЛЧК,Львiв, 1930 р.,ч.6.
189. Середа М. Отаман Волох//ЛЧК,Львiв, 1930 р., ч.5.
190. Середа М. Полковник Болбочан//ЛЧК, Львiв, 1930 р.,ч.3.
191. Середа М. Сторiнка з iсторiї визвольної боротьби//ЛЧК, Львiв, 1931 р.,ч.11.
192. Сiкевич В. Сторiнки iз записної книжки, ч.1 - 7, Торонто, 1945 - 52 рр.
193. Скоропадський П. Спомини, К., 1992 р.
194. Скоропадський П. Спогади, К., 1995 р.
195. Смовський К. Київськi куренi УВК//УК, N 11.
196. Смовський К. Гайдамацький кiш Слобiдської України та його артилерiя в 1917 -1918 роках//ЗД, Варшава,1935 р.,N 5.
197. Сулкiвський Б. 2-й Сiчовий Запорiзький корпус//Табор, Варшава, ч.4.
198. Сумневич Ф. До "На переломi" Ю.Науменка в збiрнику 5 "За державнiсть"//ЗД, Варшава, 1938 р., N 8.
199. Тютюнник Ю. Революцшйна стихiя//Дзвiн, Львiв, 1991 р., N 7 - 8.
200. Фiголь А. Бiй пiд Крутами//ЛЧК, Львiв, 1931 р., ч.2.
201. Христюк М. Замiтки i матерiали до iсторiї української революцiї, Т.1, Вiдень, 1921 р.
202. Швець А. Iсторiя Полуботкшвського полку//УК, N 13.
203. Шемет Х. Полковник П.Болбочан//Хлiборобська Україна, кн.4, 1932 р.
204. Шпилинський О. Замiтки до iсторiї 3-го пiшого полку iменi Наливайка//Табор, Варшава, ч.12.
205. Янов М. Кiш УВК в Чернiговi//УК, N 23,24.
206. Янчевський М. Iз спогадiв//ЗД, Варшава, 1931 р., N 2.

Окремi спогади радянських дiячiв:


207. Аверин В. Октябрьская революция в Екатеринославе//ЛР, Х, 1927 г., ч. 5 - 6.
208. Антонов-Овсиенко В. Записки о гражданской войне, Т.1,М., 1924 г.
209. Артем (Сергеев) Ф. Статьи, речи, письма, М., 1983 г.
210. Ачканов Г. З спогадiв про Лютневу i Жовтневу революцiї в Одесi//БРВУ, к., 1957 р.; УЖ, К., 1987 р.
211. Бабко В. П.I.Новиков, Х, 1971 р.
212. Бабко В. З життя Конотопської органiзацiї РСДРП(б)//БРВУ, К., 1957 р.,УЖ, К.,1987 р.
213. Бош Е. Воспоминания, М., 1925 г.
214. Бош Е. Национальное правительство и Советская власть на Украине, М., 1919 г.
215. Броневой Б. Октябрьские дни в Одессе//ЛР, Х, 1927 г., ч. 5 - 6.
216. Бронзос К. За владу Рад//Жовтень на Запорiжжi, Днiпр., 1969 р.; УЖ, к., 1987 р.
217. Вагранська А. З iсторiї революцiйної боротьби трудящих Полтавщини//БРВУ, К., 1957 р.; УЖ, К., 1987 р.
218. Вагранов В. Робiтники завойовують владу//Рассказы о великих днях, Донецьк, 1957 р.; УЖ, К., 1987 р.
219. Власенко С. У боях за Радянську владу в Катеринославi//Железнодорожники Екатеринослава..., Днепр., 1958 г.; УЖ, К., 1987 р.
220. Волкац С. В борьбе за Октябрь в Зиновьевске//ЛР, Х, 1930 г., ч.2.
221. Гаркуша Н. 3-й Авиапарк в огне восстаний//ВЗР, К., 1977 г.
222. Глаголєв М. Партiйна органiзацiя 30-го пiхотного полку у 1917 роцi//Харьков в 1917 году, Х., 1957 р.; УЖ, К., 1987 р.
223. Гончаренко И. Красногвардейский отряд Паровозостроительного завода//ЛР, Х, 1928 р., ч.1.
224. Гопнер С. Вiд березня 1917 до березня 1918 року//БРВУ, К., 1957 р.; УЖ, К., 1987 р.
225. Грязєв I., Єфремов П., Лелюк О., Патрикеєв М. Харкшвськi залiзничники у днi революцiї//Харьков в 1917 году, Х., 1957 г.; УЖ,К.,1987 р.
226. Гуляницький Т. Боротьба за встановлення Радянської влади в Єлисаветградi//БРВУ, К., 1957 р.; УЖ,К.,1987 р.
227. Дубасов М. Зародження спiлки молодi//ВЖК, К., 1957 р.;УЖ, К., 1987 р.
228. Заривайко П. Бiльшовики ХПЗ//Харьков в 1917 году, Х, 1957; УЖ,К., 1987 р.
229. Затонський В. Жовтень 1917 року в Києвi//Коммунiст, К., 1920 г.,N 3; УЖ, К, 1987 р.
230. Иванов А. Киевский Совет в борьбе с Центральной Радой//Коммунистическая мысль, 1922 г., N 6; ВЗР,К.,1977 г.
231. Iванов А. Центральна Рада i Київська Рада в 1917 - 1918 роках//ЛР, Х., 1922 р., ч.1; УЖ, К., 1987 р.
232. Iткiнд Д. Iз спогадiв про роботу Київської бiльшовицької органiзацiї в 1917 роцi//ЛР, Х, 1927 р.; ВЖК, К., 1957 р.; УЖ, К., 1987 р.
233. Квiрiнг Е. Катеринославська Рада i Жовтнева революцiя//ЛР, Х, 1922 р.ч.1; УЖ,К.,1987 р.
234. Квиринг Э. Некоторые поправки к воспоминаниям о екатеринославском Октябре//ЛР, Х, 1928 г., ч.2.
235. Кiн П. Спогади про Жовтневi днi в Харковi//Пять лет, Х,1922 г.; УЖ, К., 1987 р.
236. Козюра С. В Полтавськiй Радi//БРВУ, К., 1957 р.; УЖ,К.,1987 р.
237. Коковiхiн М. Бiльшовики Пiвденно-Захiдного//Октябрь на фронте, М., 1967 г.; УЖ, К., 1987 р.
238. Котигорошко I., Козаченко А. З iсторiї боротьби за владу Рад робiтникiв заводу "Серп i Молот" в Харковi//ЛР, Х, 1928 р.,ч.4.
239. Краснов Ю. Незабутнi днi//Октябрь на фронте, М., 1967 г.; УЖ,К., 1987 р.
240. Красноленський В. Жовтень у Вiнницi//УЖ, К., 1987 р.
241. Лапчинський Г. Яу українськi робiтники та селяни вперше здобули собi владу, Х., 1927 р.
242. Лапчинський Г. Першi днi Всеукраїнської радянської влади//ЛР, Х, 1927 р., ч. 4 - 5.
243. Лапчинський Г. Перший перiод Радянської влади на Українi, ЦВК та Народний Секретарiат//ЛР, Х, 1928 р. ч.1.
244. Лапчинський Г. Боротьба за Київ. Сiчень 1918 року//ЛР, Х, 1928 р., ч.2.
245. Леженко Д. Перемога Великого Жовтня//Жовтень на Запорiжжi, Днiпропетровськ, 1969 р.; УЖ, К., 1987 р.
246. Ленардо Ф. На пiдступах до Києва, Х, 1930 р.
247. Литовченко I. Коротко про великi подiї//БРВУ, К., 1957 р.; УЖ, К., 1987 р.
248. Люксембург Б. Перший радянський уряд, Х., 1927 р.
249. Медведєв Є. З Харкова до Києва й назад//ЛР, Х, 1928 р., ч.1.
250. Мельник М. Революцiйнi подiї в 1917 - 1918 роках у Дунаївцях//В боях за Жовтень, Хмельницький, 1958 р.; УЖ, К., 1987 р.
251. Мирошниченко В. Харкiв-Дiн-Царицин//ЛР, Х, 1930 р., ч.2.
252. Мирошниченко В. Харкiвська Червона гвардiя, Х, 1932 р.
253. Минайленко Ф. З гвинтiвкою в руках//БРВУ, К., 1957 р.; УЖ,К.,1987 р.
254. Новшков А. Катеринославський Жовтень//Пятая годовщина Октябрьской революции, Екатеринослав, 1922 г.; УЖ, К., 1987 р.
255. Патлах Н. Киевские железнодорожники в январе 1918 года//ЛР,Х,1923 р.,ч.3;ВЗР,К.,1977 р.
256. Патлах М. В боротьбi за радянську владу в Києвi//ЛР, Х, 1928 р.,ч.1.
257. Патлах М. Київ у сiчнi 1918 року, УЖ, К., 1987 р.
258. Пересипко М. Незабутнi днi//Жовтень на Запорiжжi, Днiпропетровськ, 1969 р.; УЖ,К.,1987 р.
259. Петриковський С. Харкiвський гарнiзон у Жовтневшй революцiї//БРВУ, К., 1957 р.; УЖ,К.,1987 р.
260. Петровський Г. Великий початок//БРВУ, К., 1957 р.; УЖ,К., 1987 р.
261. Покко С. Организация и борьба Красной гвардии в Харькове//ЛР, Х, 1922 г., ч.1.
262. Пономарьов Ф. Перемога Великого Жовтня на Сумщинi//Великий Жовтень на Сумщинi, Суми, 1957 р.; БРВУ, К., 1957 р.; УЖ, К., 1987 р.
263. Попов М., Антипов П. Героїчне звершення//Жовтень на Запорiжжi, Днiпропетровськ, 1969 р.; УЖ,К., 1987 р.
264. Потапов М. Червона гвардiя Катеринослава//Пятая годовщина Октябрьской революции, Екатеринослав, 1922 г.; БРВУ,К., 1957 р.; УЖ, К., 1987 р.
265. Примаков В. Червоне козацтво у громадянськшй вшйнi//Красная конница, М., 1935 г., N 3; УЖ,К.,1987 р.
266. Резнiков М., Крутошинський С. Проскурiвська органiзацiя РСДРП (б) в 1917 роцi//В боях за Жовтень, Хмельницький, 1958 р.; УЖ, К., 1987 р.
267. Сазонов I. Залiзничники Одеси в боротьбi за владу Рад//Жовтень на Одещинi, Одеса, 1957 р.; БРВУ, К., 1957 р.; УЖ,К., 1987 р.
268. Сивцов А. Киевская Красная гвардия в борьбе за власть Советов, К., 1927 г.
269. Сивцов О. Київська Червона гвардiя в боротьбi за владу Рад//ВЖК, К., 1957 р.; УЖ,К., 1987 р.
270. Смильтнек Ж. Отряд Красной гвардии завода ВЭК//ЛР, Х, 1928 р.,ч.1.
271. Сорокiн I. Крок за кроком//БРВУ, К., 1957 р.; УЖ,К., 1987 р.
272. Спренжин На першому Всеукраїнському з'їздi Рад//БРВУ,К.,1957 р.;УЖ,К.,1987 р.
273. Терехов Р. В авангардi боротьби//БРВУ,К.,1957 р.;УЖ,К.,1987 р.
274. Точоний Н. З Кронштадта на Чернiгiвщину//Боротьба за перемогу Радянської влади на Чернiгiвщинi, Чернiгiв, 1958 р.;УЖ,К.,1987 р.
275. Хохлов Т. За владк Рад//Октябрь на фронте, М., 1967 г.; УЖ,К., 1987 р.
276. Чайковський Ю. Арсенальцi, К., 1959 р.
277. Чайковський Ю. Январское восстание в Киеве//ВЗР, К., 1977 г.
278. Чайковский Ю. На Київському "Арсеналi"//БРВУ,К.,1957 р.; УЖ,К., 1987 р.
279. Шещевалов В. На чолi революцiйних мас//Боротьба за владу Рад на Миколаївщинi, Миколаїв, 1959 р.; УЖ,К., 1987 р.

Газетнi видання того часу:

296. Вiсник Українського Генерального Вiйськового комiтету
297. Вiстi Генерального Секретарiату УНР
298. Вiстi з Української Центральної Ради
299. Донецкий Пролетарий
300. Известия ЦИК
301. Известия юга
302. Киевская Мысль
303. Народна Воля
304. Нова Рада
305. Робiтнича газета

[Догори]