Ярослав Тинченко

Перша Українсько-Більшовицька війна

(грудень 1917 - березень 1918)

Реальний стан збройних сил супротивникiв

Спробуймо розглянути реальний стан збройних сил Центральної Ради та Раднаркому i Народного Секретарiату напередоднi офiцiйного початку вiйни станом на 18 (5) сiчня 1918 року. Насамперед скажемо, що в Українi в той час виникло три локальних конфлiкти з бiльшовиками - один на мiсцевому рiвнi i два шляхом зовнiшнього втручання:
- вiйна з Раднаркомом i Народним Секретарiатом на Лiвобережнiй Українi;
- бої зi збiльшовиченими вiйськами фронту на Правобережнiй Українi;
- повстання мiсцевих бiльшовикiв на Пiвднi України.
Усi конфлiкти мали спiльну хронологiю та єдиний привiд - вiйну мiж Раднаркомом та Центральною Радою. Бiльше цi подiї нiчим мiж собою не були зв'язанi. Так, командуючий радянськими вiйськами на Лiвобережжi В.Антонов-Овсiєнко майже не мав нiякого впливу на подiї на Правобережжi i нiчого спiльного з переворотами в Причорномор'ї. Адже на Пiвднi України боротьбу з Центральною Радою вiв Центральний виконавчий комiтет Рад солдатських, матроських i робiтничих депутатiв (Румчерод), а на Правобережжi - Революцiйно-вiйськовий комiтет росiйських армiй Пiвденно-Захiдного фронту (РВК). Румчерод мав яскраво виражений мiстечковий характер, оскiльки одеськi бiльшовики, що заправляли в Румчеродi, тяжiли до незалежностi Херсонської губернiї, що вони згодом i зробили. Звичайно, що Раднарком, як i Центральна Рада, не були для них великими авторитетними установами. Вiйськово-революцiйний комiтет був складений з воякiв-росiян фронту i репрезентував тiльки їхнi бiльшовицькi (iнших майже не було) iнтереси. А для розагiтованого бiльшовиками солдата-росiянина було головне тiльки одне - швидше дiстатись додому. На шляху до цього знаходились Центральна Рада зi своїми вiйськами, тож вони мусили виступити проти неї незалежно вiд Раднаркому та Антонова-Овсiєнка.
Вiдповiдно i Румчерод, i РВК, i штаб Антонова-Овсiєнка дiяли майже вiдокремлено один вiд одного. Отож, розглядаючи збройнi сили Раднаркому та Народного Секретарiату, ми маємо на увазi тiльки вiйська В.Антонова-Овсiєнка та червоногвардiйськi загони Лiвобережжя. Збройнi сили Румчероду та РВК, як i подiї на Пiвднi та Правобережжi України, ми розглянемо у вiдповiдних роздiлах книги в подальшому.
Майже така сама ситуацiя склалась i з вiйськами Центральної Ради, однак не через якiсь там полiтичнi обставини, а переважно через "безголов'я" нової вiйськової влади на чолi з М.Поршем. Пiсля замiни С.Петлюри Миколою Поршем останнiй утратив усi важелi управлiння збройними силами Центральної Ради. Українськi вiйська через нездатнiсть до управлiння нового вiйськового мiнiстра вимушенi були боротися з бiльшовиками автономно та непов'язано мiж собою. Тому на Правобережнiй Українi зукраїнiзованi пiдроздiли вимушенi були вести боротьбу з Революцiйно-вiйськовим комiтетом цiлком самостiйно без будь-якої пiдтримки з Києва. Так само в Причорномор'ї всi клопоти з мiсцевими бiльшовиками були покладенi виключно на Одеську гайдамацьку дивiзiю. Вона без будь-якої пiдтримки з центру мусила триматись i проти збiльшовичених воякiв Румунського фронту, i проти морякiв Чорноморського флоту, i проти мiсцевої Червоної гвардiї.
Таким чином, не тiльки бiльшовицькi сили, а й вiйська Центральної Ради були роздiленi на три цiлком автономнi частини, що ледве не згубило Українську Народну Республiку ще в лютому 1918 року.
Оскiльки ми розглядаймо безпосередньо бойовi дiї українських пiдроздiлiв з радянськими вiйськами В.Антонова-Овсiєнка, то, вiдповiдно, в даному разi нас цiкавлять тiльки тi сили, якi знаходились на Лiвобережжi - в Чернiгiвськiй та Полтавськiй губернiях, а також у Києвi. Вiйська Правобережжя та Пiвдня України ми розглянемо в далi. Отож, що становила собою українська армiя на Лiвобережжi?
На це питання спробуймо вiдповiсти в цьому роздiлi.
Розбудова вiдродженого українського вiйська в листопадi 1917 - лютому 1918 рокiв зазнала фiаско. Зазнала тому, що українськi соцiалiсти надто заполiтизували армiю. Вони самi пiдштовхували українських солдатiв та офiцерiв до бiльшовицьких iдей. Ідеологiєю соцiалiзму та комунiзму армiя була отруєна смертельно. Можливо, що за умов незаперечного визнання незалежностi України бiльшовиками, це було б не так i страшно. Однак, коли на кону стояла незалежнiсть та перспективи соцiалiстичного будiвництва - постулати з рiзних площин - неминуче мусила статись трагедiя. І на Українi вона сталася...
А ще не було достатньої кiлькостi офiцерiв-українцiв, якi мусили б пiдтримувати дисциплiну та боєздатнiсть вiйськових частин. Українськi полки в переважнiй своїй бiльшостi були укомплектованi свiдомими офiцерами максимум на третину. Іншi вакансiї заповнювали росiяни або "малороси" - ще одна трагедiя українського народу. "Малоросизм" - так охрестили тих, хто українцем був несвiдомим, та вважав, що краще вже жити в "єдiной нєдєлiмой". З офiцерiв-українцiв таких було близько 60%! Це є трагедiя, страшна трагедiя. Частина полкiв, утворених шляхом вiдокремлення, а не українiзацiї, просто не допускали до себе офiцерiв-"малоросiв". Однак це становище не змiнювало, оскiльки українських старшин у полку було максимум 35% вiд потрiбного.
За часiв першого перiоду правлiння Центральної Ради виявилася i ще одна значна хиба. Мова йде про велику прiрву в моральному станi мiж зукраїнiзованими та створеними шляхом видiлення або формування пiдроздiлами. Зукраїнiзованi пiдроздiли, що ставали українськими "за планом", не несли того нацiонального пiднесення, яке було притаманне знов сформованим полкам, створених з iнiцiативи самих вiйськовослужбовцiв. Усi наведенi недолiки сплили на поверхню пiд час Першої українсько-бiльшовицької вiйни в груднi 1917 - лютому 1918 рокiв.
Ще в груднi 1917 року Вiйськовий Секретарiат Центральної Ради всi свої сили кинув на створення мiнiстерських структур та українського Генерального штабу, який безпосередньо мусив керувати українськими збройними силами. На жаль, деякi дослiдники через необiзнанiсть плутають мiж собою Вiйськовий Секретарiат та Генеральний штаб. Зокрема, тут можна назвати такого видатного iсторика як Д.Дорошенко, а також згадати книгу пiд редакцiєю І.Тиктора "Історiя українського вiйська" (40,с.373;43,с.390). В обох вище названих джерелах частина особового складу Секретарiату та частина Генерального штабу чомусь об'єднанi в одну незрозумiлу структуру. Варто розiбратися в цiй плутанинi, оскiльки Генеральний штаб переважно вiдповiдає за бойову дiяльнiсть армiї, а Вiйськове мiнiстерство (у даному разi Секретарiат) виконує швидче обслуговуючi функцiї, хоч має i главенство над штабом. Обидвi цi структури створювались та втягувались у роботу протягом грудня 1917 року (за н.ст.). Праця над їх формуванням була досить напруженою. Першим, звичайно, став функцiонувати Вiйськовий Секретарiат, де виникли та розпочали свою роботу найбiльш важливi для армiї вiддiли. До працi були залученi фахiвцiв своєї справи, в чому можна переконатись, якщо навести склад Секретарiату. Гадаємо, що це варто зробити.
Одним з перших крокiв Вiйськового Секретарiату була замiна старих вiйськових звань на суто українськi (див.додаток), а тому ми наводимо прiзвища членiв Секретарiату вже з новими найменуваннями рангiв:
Генеральний Секретар Вiйськових справ - С.Петлюра (потiм М.Порш);
Товариш Секретаря Вiйськових справ - хорунжий В.Кедровський;
Помiчник Генерального Секретаря - пiдполковник О.Жукiвський;
Начальник канцелярiї - матрос С.Письменний;
Начальник стройового вiддiлу - генерал-майор М.Іванiв;
Начальник артилерiйського вiддiлу - полковник Пащенко;
Начальник вiддiлу зв'язку - полковник О.Козьма;
Начальник постачання - пiдполковник В.Матяшевич;
Начальник iнтендантського вiддiлу - полковник Кравченко;
Начальник вiйськових шкiл - полковник Астафiєв (Остапура-Степовий);
Начальник мобiлiзацiйного вiддiлу - осавул М.Удовиченко;
Начальник санiтарного вiддiлу - лiкар Орловський;
Начальник вiйськово-юридичного вiддiлу - пiдхорунжий Ясинський;
Начальник полiтичного вiддiлу - пiдхорунжий Ф.Селецький;
Начальник воєнно-комiсарського вiддiлу - солдат С.Колос;
Вартовий офiцер - пiдхорунжий Пирогiв;
Штаб-офiцер для доручень - пiдполковник Бракер;
Обер-офiцер для доручень - осавул Ковалевський;
Завiдуючий розмiщенням вiйськовополонених - прапорщик Лубнякiв;
Скарбник - пiдхорунжий Саван;
На жаль, Вiйськовому Секретарiату багато зробити не вдалось. У першу чергу тому, що було обмаль часу для налагодження нормальної роботи. Адже радянськi вiйська досить швидко дiстались до Києва i це, безперечно, було головною причиною. Ну, а по-друге, пiсля приходу М.Порша з божевiльними iдеями нацiональної мiлiцiї та тотальної демобiлiзацiї роботу Секретарiату було повнiстю зiрвано i бiльшiсть членiв облишили цю установу.
11 сiчня (29 грудня) 1918 року при Вiйськовому Секретарiатi була створена так звана Полiтична рада, яка мусила вирiшувати рiзнi iдеологiчнi питання, якi могли виникнути при створеннi мiлiцейської армiї (ф.1076,оп.1,спр.1-а,с.31). І хоч ця рада не вiдiграла значної ролi, однак входили до неї особи, про яких просто необхiдно згадати. У першу чергу це стосується хорунжих Ю.Тютюнника та М.Галагана. Крiм них до ради входили прапорщик-авiатор Г.Касяненко, урядовець П.Демерлiй, прапорщик К.Туркало та їх заступники прапорщики М.Махлай, Г.Соборницький та Чорноус.
З фахiвцiв укомплектували й особовий склад українського Генерального штабу. Так, з десяти генштабiстiв, якi обiйняли в українському Генеральному штабi вiдповiдальнi посади, двоє (генерали Кондратович та Бобровський) закiнчили Миколаївську академiю в 1893 роцi, генерал Разгон у 1901 роцi, троє (пiдполковники Кельчевський, Сливинський та Акiнтьєвський) у 1913 роцi, четверо щойно в 1917 роцi. Отож, український Генеральний штаб мав такий склад:
начальник Генерального штабу - г.ш. (Генерального штабу) генерал-майор Бобровський;
помiчник начальника Генерального штабу - г.ш. генерал-майор Разгон;
1-й генерал-квартирмейстер - г.ш. пiдполковник Кельчевський;
2-й генерал-квартирмейстер - г.ш. пiдполковник Сливинський;
начальник Оперативного вiддiлу - г.ш. пiдполковник Акiнтьєвський;
начальник Інспекторського вiддiлу - г.ш. генерал-майор Кондратович;
генерал для особливих доручень - полковник Пилькевич;
начальник Загального вiддiлу - пiдполковник Пономаревський-Свiдерський;
начальник Органiзацiйного вiддiлу - осавул Данченко;
помiчники начальника Оперативного вiддiлу з оперативної частинi - осавул г.ш. Шмiгельський, розвiдчiй частинi - г.ш. пiдосавул Снесаревський, розмiщення вiйськ - г.ш. пiдосавул Удовиченко, пiдрахунку бойових частин - г.ш. пiдосавул Корчак-Савицький;
помiчники начальника Інспекторського вiддiлу: осавул Руденко, прапорщики Токарський i Гаймановський;
помiчник начальника Загального вiддiлу - хорунжий Гулай (ф.1076,оп.1,спр.1-а,с.1-31;303,N 175-184).
На превеликий жаль, український Генеральний штаб так i не виконав за часiв першого перiоду правлiння Центральної Ради свого головного завдання - розбудови українських збройних сил. У першу чергу це обумовлено тим, що наказ про остаточне формування штабу вийшов лише 20 (7) грудня 1917 року. А всього через пiвтора мiсяця до Києва ввiйшли радянськi вiйська М.Муравйова. До того ж на фронтi панували хаос та анархiя, серед яких Генеральний штаб фiзично не був у змозi дати собi раду.
У зв'язку з початком бойових дiй проти бiльшовицьких вiйськ у Києвi крiм Вiйськового Секретарiату (Мiнiстерства) та українського Генерального штабу виникло ще кiлька керiвних вiйськових установ. Так, на базi штабу 1-ї Сердюцької дивiзiї мусив розгорнутись штаб по боротьбi з радянськими пiдроздiлами. Очолював цей штаб пiдполковник Володимир Сальський. Протибiльшовицький штаб Капкана мав за обов'язок боронити схiднi кордони України та боротися з анархiєю в серединi країни. Капкану мусили пiдпорядковуватись штаби так званих Правобережного та Лiвобережного "фронтiв".
"Правобережний фронт" умовно проходив переважно на територiї Київської, Волинської та Подiльської губернiй. Умовним цей "фронт" був тому, що чiтко визначеного супротивника, як такого, не iснувало. Адже спрямований "Правобережний фронт" був проти збiльшовичених вiйськ старої росiйської армiї, що знаходились на Пiвденно-Захiдному та Румунському фронтах Першої свiтової вiйни. Вiдповiдно, якихось устiйнених позицiй та активних бойових дiй не було та й не могло бути. Очолював "Правобережний фронт" командуючий 1-м Українським корпусом генерал Якiв Гандзюк, а вiйська "фронту" майже повнiстю складалися з частин 1-го корпусу.
На вiдмiну вiд Правобережжя, назва "фронт" бiльш пiдходила Лiвобережжю. Адже саме на Лiвобережнiй Українi вiдбувався масований, цiлеспрямований наступ бiльшовикiв. З метою опанування ситуацiєю на Лiвобережжi на базi штабу Київського вiйськового округу був створений штаб "Лiвобережного фронту". Очолив цей штаб командуючий округом сотник Микола Шинкар. За планом, у пiдпорядкування Шинкаря мали бути переданi вiйська, що знаходились на Лiвобережжi та в Києвi. Найбiльше їх було саме в столицi України.
Щоб дати раду з тими пiдроздiлами, що дислокувалися в Києвi, був створений i штаб начальника київської залоги. Очолили цей штаб iнженер Михайло Ковенко, командуючий Київським вiльним козацтвом, та його начальник штабу полковник-iнженер Глiбовський. В обов'язки Ковенка входило забезпечення спокою в мiстi, постачання харчуванням вiйськ Києва, нормалiзацiя стосункiв з червоною гвардiєю та iнше. І треба сказати заради справедливостi, що штаб Ковенка найбiльш вдало виконував свої обов'язки.
Загалом же, практично всi вищi вiйськовi установи працювали погано, бiльше того, заважали працювати одна однiй. Так наприклад, у справи Лiвобережного "фронту" втручались М.Порш, Ю.Капкан та М.Ковенко. Пiд час вуличних боїв у Києвi прагнули керувати вiйськовими дiями загалом усi штаби. Виходила несусвiтна плутанина, яка погiршувалась ще й тим, що М.Порш, М.Ковенко та М.Шинкар були цiлковитими неуками у вiйськовiй справi. Найбiльше шкодив дiяльностi всiх вiйськових установ М.Порш, партiйна звичка якого примушувала щось робити, однак це "щось" вiн робити просто не мiг. Це зрозумiли врештi-решт навiть керiвники Центральної Ради. 30 (17) сiчня 1918 року, коли в Києвi вже тривали бої з бiльшовиками, а кабiнет В.Вiнниченка пiшов у вiдставку, згiдно проекту нового складу Генерального Секретарiату М.Порша мав замiнити есер А.Немоловський. Останнiй як i Порш не мав нiчого спiльного з армiєю. Правда, замiна М.Порша вiдбулася вже значно пiзнiше - в Житомирi.
Отже, в груднi 1917 - сiчнi 1918 року iснувала низка вiйськових установ, якi мусили вiдповiдати за бойовi дiї:
Вiйськовий Секретарiат М.Порша;
Генеральний штаб генерала Б.Бобровського;
Протибiльшовицький штаб пiдполковника Ю.Капкана;
штаб "Лiвобережного фронту" сотника М.Шинкаря;
штаб "Правобережного фронту" генерала Я.Гандзюка;
штаб Київської залоги iнженера М.Ковенка.
Як бачимо, аж шiсть рiзноманiтних штабiв, якi так чи iнакше мусили заопiкуватись бойовими дiями проти бiльшовикiв. Однак жодний з них так i не змiг дати собi раду, i Перша українсько-бiльшовицька вiйна була програна.
Крiм розбудови вищих органiв вiйськової влади треба було ще i наполегливо заопiкуватись українськими вiйськами, що прибували на Україну з Росiї та iнших регiонiв. Тiльки в Києвi їх набралась величезна кiлькiсть, що постiйно зростала. Тут були 1-й козацький iменi Хмельницького, 2-й козацький iменi Полуботка, 1-й український запасний, iменi Наливайка, iменi Шевченка та 1-й кiнний Вiльної України полки, куренi "Смертi", iменi Шевченка та Чорноморський.
Крiм цих формацiй протягом сiчня 1918 року до Києва прибули полки iменi Грушевського та 4-й запасний iменi Сагайдачного. До цього безпосередньо в мiстi провели укаїнiзацiю такi частини київської залоги: Георгiївський полк, що став полком iменi Богуна; понтонний курiнь; 1-е та 2-е пiхотнi вiйськовi училища.
У Києвi було до всього iншого заново сформовано ще кiлька нових українських вiйськових формацiй: Галицько-Буковинський курiнь, Студентський курiнь, Гайдамацький кiш Слобiдської України, 16 сотень Вiльного козацтва, 1-шу гарматну iменi М.Грушевського бригаду та 1-й український авiацiйний загiн.
Загалом, усi цi частини пiдпорядковувалися штабу Київського Вiйськового округу та виконували його доручення, пов'язанi з операцiями Першої українсько-бiльшовицької вiйни (47,с.162-163).
Усього в пiдпопрядкуваннi командуючого округом знаходилось 8 пiших, 1 кiнний полки, 7 пiших куренiв, 2 вiйськових училища, 1 гарматна бригада, 1 авiацiйний загiн та 16 сотень Вiльного козацтва. Цi вiйська нараховували до 15 тисяч вiйськовослужбовцiв, 18 гармат та 12 лiтакiв.
Обов'язково треба було дати раду цим вiйськам, якi не були оперативно об'єднанi мiж собою. Тим бiльше, що в названих вище частинах (крiм вiйськових училищ) було всього близько 300 офiцерiв замiсть потрiбних як мiнiмум 700. Цей фактор, звичайно, грав не на користь дисциплiни та чинностi в полках та куренях.
Що становили собою цi українськi вiйськовi пiдроздiли, якi ще недавно зголошувались до останку служити своїй Батькiвщинi? Звичайно, опинилися вони в досить жалюгiдному станi, однак кожну з формацiй варто розглянути окремо, проаналiзувати її стан та згадати особовий склад (особливо офiцерський), а вже потiм робити якись висновки. І почнемо ми з найпершого пiдроздiлу вiдродженого українського вiйська - полку iменi Б.Хмельницького.
Командиром 1-го українського козачого iменi Б.Хмельницького полку був пiдосавул Володимир Ластiвченко. Це був кадровий старшина, що в 1917 роцi обiймав посаду пiдкурсового офiцера 2-ї Житомирської школи прапорщикiв. З початком революцiї В.Ластiвченко став органiзатором та фактичним керiвником мiсцевого вiйськового клубу iменi П.Полуботка (117,с.14). Незламна воля, працездатнiсть, ораторськi здiбностi Ластiвченка надзвичайно iмпонували українським воякам, отож цiлком природньо, що штабс-капiтана призначили командиром богданiвцiв.
Шляхетнi риси Ластiвченка: мужнiсть, хоробрiсть, любов до Батькiвщини - швидко зробили старшину надзвичайно авторитетним командиром в очах богданiвцiв, якi були повнiстю йому вiдданi. За Ластiвченка полк iменi Хмельницького був найлiпшим українським пiдроздiлом.
Однак незабаром сталася трагедiя. У серединi грудня богданiвцi були вiдправленi на допомогу полтавськiй залозi. Сюди 27 (14) грудня прибув i В.Ластiвченко. Вiн одразу з'явився до видатного дiяча Центральної Ради, який знаходився в Полтавi, В.Андрiєвського. "До мене пiдiйшов високий худий чоловiк лiт 35 - 40 у вiйськовiм убранню i коротко представився:
- Полковник Ластiвченко. Далi вiд себе зложив подяку за мою дотеперiшню роботу i просив допомагати i йому, бо вiн в Полтавi зовсiм новий чоловiк, щойно приїхав, нiкого не знає" (116,с.43).
Увечерi В.Ластiвченко разом з офiцерами полку вiдправився вечеряти до ресторану Європейського готелю. Сюди ж з'явився i вiдомий у Полтавi анархiст Дунайський, вiн попросив Ластiвченка вийти до вестибюля, де на очах присутнiх застрiлив командира богданiвцiв (217,с.468).
Було важко поранено i ад'ютанта Ластiвченка, молоденького офiцера, який одягнув погони прапорщика лише в 1917 роцi, одразу пiсля закiнчення Золотонiської гiмназiї (116,с.48).
Українськi вояки дуже тяжко переживали смерть улюбленого командира. Ось що згадував колега В.Ластiвченка по Житомирському клубу український офiцер Ю.Артюшенко: "Маси вояцтва, з якого багато знало його ще з Житомира, вiддавали йому останнє прощай. Блiде лице з орлиним носом i мiцно стиснутими устами говорили про людину сильної волi. Большевики знали це й тому його знищили. Це була перша жертва московського iндiвiдуального терористичного замаху на чолового репрезентанта української державницької думки. Як втрату рiдного батька - переживав я його смерть" (117,с.26). Андрiєвський писав, що "богданiвцi дуже любили небiжчика. Вони його самi недавно обрали собi на командира. Вiн дуже дбав про солдатiв, добрий був до них, завiв карнiсть.
- Тiлько й дисциплiни стало, що за Ластiвченка, - а до нього було Бог зна що, якi люде: зброд сказать!..." (116,с.52).
Очолити полк довелося помiчнику Ластiвченка, старшинi, який був серед богданiвцiв з перших днiв iснування полку, колишньому iнтенданту Сердюцької дивiзiї та майбутньому Вiйськовому мiнiстру УНР, георгiївському кавалеру пiдхорунжому О.Шаповалу. Однак Олександр Шаповал не мав такого впливу на полк, як Ластiвченко, а тому богданiвцi почали розкладатися. У нiч з 28 на 29 (з 15 на 16) грудня спiльно з полтавськими юнкерами вони розгромили мiсцеву Раду робiтничих та солдатських депутатiв. Однак полк цим не задовiльнився i влаштував у Полтавi погром магазинiв, складiв та iншого (116,с.54).
Украй здеморалiзований Богданiвський полк на початку сiчня 1918 року був вiдкликаний до Києва, де протягом мiсяця його значно зменшили.
Незважаючи на пригнiчений стан богданiвцiв, полк добре вiдзначився в київських вуличних боях наприкiнцi сiчня - на початку лютого 1918 року, таким чином повнiстю реабiлiтувавши себе за полтавськi подiї.
Другим за чергою є український козачий iменi П.Полуботка полк. Ось як про нього вiдгукувався дехто з офiцерiв-сiчовикiв: "Ах, той полк Полуботкiвцiв! Скiльки йому прийшлося витерпiти за свої "самостiйницькi тенденцiї!" Навiть мiсця в Києвi не знайшлося, то десь аж у Хвастовi розмiстили, гадаючи, що так вiн скорiше розсиплеться. А вiн там не тiльки не розсипався, а ще змiцнився i тепер на перший заклик своїх недобрих опiкунiв. спiшився на допомогу..." (86,с.28). Автор дещо помиляється, оскiльки було вiдряджено не полк, а один курiнь, i не до Фастова, а до Уманi. Однак у цiлому становище в полку iменi П.Полуботка змальовано яскраво та правдоподiбно. Полуботкiвцi з наказу М.Шинкаря вiдрядили до Уманi свiй найлiпший 2-й курiнь осавула Шестопала. Іншi ж пiдроздiли залишилися в Києвi на чолi з пiдосавулом Очкуренком. Серед цих пiдроздiлiв, якi завжди оглядалися на Шестопала, почалися мiтинги, адже було не зовсiм зрозумiле становище з Першою українсько-бiльшовицькою вiйною. Ось як змалював стан у полку iменi П.Полуботка офiцер Ю.Кандуров-Федотенко, який з наказу Вiйськового мiнiстра 25 (12) сiчня об'їздив частину київської залоги:
"Проходе Демобiлiзацiя, чимало козакiв iйде додому, дуже цiкаво вiдносяться до роздовалихся вiдозв: "Треба привезти до дому правду"...
В 3-й сотнi було зiбрання, де я як представник фронта запитував правду про Україну i Цен.Раду. Пiсля моєї промови про настрiй 75 дiвiзiї i її думку об Цен. Радi козаки казали що дiйсно Рада боронить наши интереси, но тiльки вона слабко проводить в життя те що дає: - треба робить так щоб всi знали що Цен.Рада ще й вища влада. Промова про органiзацiю 75 дивiзiї пiдняла настрiй: "це перший раз чуємо що йє i на фронтi такi люде". Задержанiє вiльним козац.полуботькiвця пiд арештом зроблено зря и трохи обострило вiдношення до козацтва бо у Полуботкiв були посвiдчення вiд Полкової Ради, а красних квiткив вони ще не получили; потiм таки комиссия котра при тюрми продержавши людей 3-4 днi повiнна була б розiбрати в чiм була рiч, а вона цього не зробила i арештованi прохали Полуботков щоб тi освоводили, що було i зроблено. Пiсля поясненiй всi як бутто примiрились. На свiй куринь що стоiть в Коростеню кладуть велику надiю що зря викликили не здається , завтра iйде делегацiя узнать там становище.. Замiтно маленьке недовольствiє старшиною, котра будто би устоювала якесь закрите засiдання й козакiв не пускала туди. Вечером було призначено загальне зiбрання, на якому доставлять представники Генер. Секрет (ф.1115,оп.1,спр.23,с.19). Загалом, серед бiльшостi воякiв полку вже панували бiльшовицькi настрої i були навiть свої власнi бiльшовицькi агiтатори. Однак, незважаючи на це, пiдроздiли полуботкiвцiв вже за часiв боротьби в Києвi взяли активну участь у багатьох вуличних боях (202).
Бойовою формацiєю був полк iменi П.Дорошенка. Свого часу полк цей був сфомований з частини богданiвцiв як 1-й український запасний. Дорошенкiвським же вiн став наприкiнцi листопада 1917 року. Традицiї богданiвцiв були настiльки живi в полку, що козаки й самi називали себе богданiвцями. Згодом серед iсторикiв та авторiв спогадiв це викликало значну помилку: в боях на Чернiгiвськiй залiзницi особливо уславився Дорошенкiвський полк, однак, вояки його за звичкою називали себе богданiвцями. Через це переважна бiльшiсть заслуг полку iменi П.Дорошенка приписується полку iменi Б.Хмельницького через те, що козаки обох полкiв називали себе богданiвцями (51,с.18-26;169,с.19). На вiдмiну вiд козакiв офiцери полку, яких нараховувалось 15 - 20 осiб, прийшли сюди одразу як дорошенкiвцi, хоч майже всi вони не мали нiчого спiльного з полком iменi Б.Хмельницького. Тому старшини всiляко намагалися вiдрiзнити свiй полк вiд Богданiвського. Вiдповiднi дорошенкiвськi традицiї офiцерам вдалося прищепити лише переформованому 1-му Запорiзькому полку iменi П.Дорошенка в березнi 1918 року.
Офiцерський склад Дорошенкiвського полку був досить добiрним. Командував полком осавул Пелещук, якого iсторик Д.Дорошенко дуже не любив та називав "типовим бандитом" (133). Чи був Пелещук таким, чи нi - сказати важко. Принаймнi, всi його сприймали як гарного кадрового стройового командира. Справжньою душею дорошенкiвцiв був заступник Пелещука хорунжий вiйськового часу Кость Хмiлевський. Його любили вояки за щире слово в скрутну хвилину, мужнiсть та хоробрiсть. Командний склад полку органiчно доповнював майбутнiй видатний вiйськовий дiяч армiї УНР та командир дивiзiї в 1919 роцi кадровий осавул Іван Литвиненко, який вiдповiдав за дисциплiну в полку. До речi, Пелещук та Литвиненко - це два вiдомих нам кадрових офiцери полку iменi П.Дорошенка того часу.
Командиром 1-го куреня був майбутнiй генерал-полковник армiї УНР, а тодi просто хорунжий Олександр Загродський, який дiстав офiцерськi погони, вислужившись iз солдатiв. Загродський завжди вiдзначався чiтким та правильним виконанням наказiв, розумiнням оперативної i тактичної iнформацiї.
На чолi 2-го куреня стояв галичанин пiдосавул Мантуляк, офiцер, який не дозволяв жодних хибних ексцесiв у своєму пiдроздiлi.
3-м куренем, складеним переважно з галичан, якi вiдмовилися служити в Галицько-Буковинському куренi через залiзну дисциплiну, що панувала там, командував хорунжий Олександр Лисенко. Цей старшина багато уваги придiляв полiтичним справам, що не дуже добре впливало на стан у куренi.
З початком Першої українсько-бiльшовицької вiйни полку iменi П.Дорошенка було доручено охорону Чернiгiвської залiзницi, що вела до Києва. Тут дорошенкiвцi, що мали в своєму складi близько 1200 багнетiв, брали участь у всiх боях та сутичках з радянськими вiйськами. Загалом, мусимо стверджувати, що Дорошенкiвський полк, як i богданiвцi, був найлiпшою вiйськовою формацiєю. Цей полк сумлiнно виконував свої обов'язки, вiн до остатку боронив свою землю пiд час Першої українсько-бiльшовицької вiйни.
Пiдроздiл, що четвертим входив до Сердюцької дивiзiї, був так званий Георгiївський полк iменi І.Богуна. Цей полк (спочатку батальйон) був сформований згiдно наказу вiд 12 липня 1917 року в Києвi з кавалерiв вiдзнаки святого Георгiя. На думку засновникiв Георгiївських формацiй, вони мусили стати мiцною пiдтримкою iснуючого уряду, дисциплiни в армiї та фронту. Чомусь вважалось, що георгiївськi кавалери-солдати менше пiддаються бiльшовицькiй агiтацiї та розкладу, нiж звичайнi вояки. Згодом це твердження виявилось помилковим.
Великi надiї в боротьбi з Центральною Радою росiйськi кола покладали i на Київський Георiївський полк. Однак надiї цi виявилися марними, оскiльки вже наприкiнцi жовтня переважна бiльшiсть полку заявила про своє бажання стати українською формацiєю. З наказу 3-го Всеукраїнського Вiйськового з'їзду полк став Георгiївським iменi І.Богуна або просто Богунським. Усi проросiйськи настроєнi вояки, переважно офiцери та унтер-офiцери в кiлькостi 60 осiб на чолi з полковником Кiрiєнком, захопивши полковий прапор, виїхали на Дон до генерала Л.Корнiлова.
Наприкiнцi 1917 року полк було значно поповнено. Тепер вiн нараховував 45 офiцерiв та 900 козакiв, якi були роздiленi на три пiшi куренi, кiнну, саперну та 2 кулеметнi сотнi (52 кулемети). Очолював полк осавул Секрет. Його заступником був пiдосавул Тимченко. 1-м куренем командував пiдполковник Василiв. 2-м куренем - осавул Кушнiр, 3-м - осавул Волков. З найлiпших старшин полку варто назвати осавула Погрiбного, хорунжого Оскiлка та пiдосавула Дишлевського, який у сiчнi вимушений був перебрати командування полком на себе. Богунцi дуже вiдрiзнялися вiд богданiвцiв, дорошенкiвцiв та полуботкiвцiв, оскiльки останнi були сформованi революцiйним шляхом видiлення та вiдбору. Полк iменi І.Богуна був зукраїнiзований, а тому, залежно вiд настрою воякiв, вiн мiг бути збiльшовичений, демобiлiзований та iнше. Власне, так згодом i сталося. У Богунському полковi активно дiяв полковий комiтет, який за свiдченням полкового ад'ютанта хорунжого А.Тарнавського, фактично i керував справами (46,ч.1,с.22). Крiм того, як i в кожному зукраїнiзованому пiдроздiлi, iснувала проблема з офiцерським складом. Адже всi офiцери були старими полковими командирами, яких солдати знали ще за "кращих часiв". Тому ставлення солдатiв до своїх старшин (принаймнi, до бiльшостi з них) було досить недовiрливим. Багато офiцерiв не могли одразу зукраїнiзуватися, що теж спричинювало негативне ставлення українських солдатiв до старшин-"малоросiв". Була прiрва мiж солдатами й офiцерами: солдатське життя не цiкавило командний склад, це й породило полковий комiтет та бiльшовизм.
Пiд час Першої українсько-бiльшовицької вiйни полковий комiтет видав наказ про нейтралiтет полку iменi І.Богуна. Незважаючи на це, 35 офiцерiв та 60 козакiв на чолi з осавулом Погрiбним брали активну участь у вуличних боях. Кiлька офi- церiв-богунцiв виконували рiзнi важливi функцiї при штабi Ю.Капкана.
Тепер розглянемо iншi формацiї. Свого часу полк iменi М.Грушевського вважався третiм сформованим пiдроздiлом вiдроджених українських збройних сил. Однак грушевцi мало чим себе виявляли, а тому знаємо ми про них небагато. Зокрема, генерал В.Петрiв твердив, що полк iменi М.Грушевського був складений з "мiської iнтелiгенцiї невиразного облича" (178,с.106). Грушевський полк, що мав у своєму складi близько 1 тисячi багнетiв, розташовувався на київському вокзалi i зайняв жорсткий нейтралiтет. Командиром полку був якийсь добродiй доволi похилого вiку, а серед грушевцiв були навiть гiмназисти. Полк iменi М.Грушевського не збирався вступати в будь-якi вiйськовi конфлiкти, внаслiдок чого його роззброїли i розiгнали червоногвардiйцi-залiзничники Києва.
Порiвняно "старою" українською формацiєю був i 4-й український запасний полк iменi П.Сагайдачного. Полк цей, як просто 4-й запасний, до революцiї розташовувався в Житомирi. З початком революцiйних перетворень на Полiссi в 1917 роцi в Житомирi пiд керiвництвом вже згаданого командира богданiвцiв В.Ластiвченка та заходами iнших офiцерiв-українцiв був створено клуб iменi П.Полуботка. Саме цей клуб i взявся за українiзацiю 4-го запасного полку, яка досягла свого апогею в травнi, коли солдати заявили, що хочуть назвати свою частину полком iменi П.Сагайдачного. З травня 1917 року i вiв свою iсторiю 4-й український запасний полк iменi П.Сагайдачного. Навiть номер його цiлком задовiльняв Вiйськовий Секретарiат. Оскiльки 1-м запасним полком був полк iменi П.Дорошенка, 2-й (колишнiй 28-й) запасний полк знаходився в Харковi, 3-й (колишнiй 13-й) розташовувався в Чернiговi, ну а 4-й iменi П.Сагайдачного дислокувався в Житомирi. Про 3-й запасний полк ми ще скажемо кiлька слiв трохи згодом. Полк iменi П.Сагайдачного простояв у Житомирi аж до листопада, коли український штаб Київського Вiйськового округу став стягувати вiйська в кулак. Одна половина 4-го запасного полку (два куренi) була вiдiслана до Полтави, iнша половина (теж два куренi) залишилась у Києвi. У цiлому ж, нi в Києвi, нi в Полтавi належним чином полк себе так i не виявив. І навiть навпаки - серед сагайдачникiв був сильний дух бiльшовизму.
Зокрема, полтавська частина полку iменi П.Сагайдачного була отруєна комунiстичними настроями не гiрше за збiльшовиченi полки. Мiсцевi представники української влади не бачили в 4-му запасному полку не тiльки нiякої користi, а навiть i нiякої пiдтримки (116,с.32). За часiв Першої українсько-бiльшовицької вiйни полтавська частина полку iменi П.Сагайдачного оголосила нейтралiтет. Солдати принципово не ставали на бiк бiльшовикiв чи Центральної Ради.
Набагато гiрше склалася ситуацiя з тiєю частиною 4-го запасного iменi П.Сагайдачного полку, що залишалась у Києвi. Солдати полку були дуже розагiтованi бiльшовиками. Незважаючи навiть на протистояння полкових офiцерiв на чолi з командиром полковником Андрусом, сагайдачники вiдверто виступали на боцi Червоної гвардiї. Перед вуличними боями в Києвi настрiй полку iменi П.Сагайдачного був не такий уже i поганий, що давало певнi пiдстави сподiватись на його надiйнiсть. Ось що писав у доповiдi М.Поршу офiцер Ю.Кандуров-Федотенко: "В полку Гетьмана Сагайдачного я балакав з козаками всiх сотень i як видно у всiх настрiй антiбiльшовiцькiй i патрiотичний. Вони кажуть що як треба виступити проти бiльшовикiв то вони як один пiдут на защиту рiдн.раiону" (ф.1115,оп.1,спр.23,с.120-об). Однак сподiвання цi так i не виправдались. З початком вуличних боїв загiн сагайдачникiв приєднався до червоногвардiйцiв, якi боронили завод "Арсенал". А очолив оборону заводу солдат полку iменi П.Сагайдачного С.Мiщенко (277,с.53). Майже весь полк iменi Сагайдачного залишався в своїх казармах на Подолi та деякий час зберiгав нейтралiтет, частково виступивши згодом на боцi червоногвардiйцiв.
Досить цiкаво склалася доля полку iменi Северина Наливайка. Полк цей було складений з українцiв запасних частин Московського Вiйськового округу. Восени полк прибув на Україну та був розквартирований на станцiї Дарниця пiд Києвом. Командував полком осавул Мацюк - учасник усiх трьох Всеукраїнських вiйськових з'їздiв. Нараховували наливайкiвцi до 1400 багнетiв, однак офiцерiв серед них було не бiльше десятка. Через це в полку почали поширюватися бiльшовизм та анархiя, якi призвели до того, що пiд час Першої українсько-бiльшовицької вiйни полк iменi Наливайка заарештував своїх офiцерiв, а сам пiд проводом полкової ради збирався виступити проти Центральної Ради (204,с.56). Старшини-наливайкiвцi попросили допомоги в Гайдамацького коша Слобiдської України та сiчовикiв, якi знаходились поруч. У наслiдок цього на допомогу старшинам прибув зведений загiн червоних гайдамакiв та сiчовикiв, який роззброїв та розiгнав полк iменi С.Наливайка, забравши 2500 рушниць, 75 кулеметiв та 8 гармат (42,с.55). Офiцери-наливайкiвцi зiбрали з добровольцiв зведений загiн полку iменi С.Наливайка, який нараховував 60 воякiв та брав активну участь у київських вуличних боях. Очолював цей загiн пiдосавул О.Шпилинський.
У Києвi був ще один пiший полк - полк iменi Тараса Шевченка. Полк цей був сформований у Петроградi мiсцевою українською радою з солдатiв-українцiв запасних гвардiї Волинського, гвардiї Павловського, гвардiї Ізмаїлiвського та гвардiї Семенiвського полкiв. Нагадаємо, що саме солдати Волинського полку першими розпочали Лютневу революцiю, першими брали участь у всiх мiтингах та страйках та iнших подiях. Павлiвцi "вiдзначилися" тим, що ходили на так званий штурм Зимового палацу. Отож iз самого початку було зрозумiло, що нiчого доброго з формування полку iменi Т.Шевченка не вийде. Однак полк цей формувався пiд активним тиском бiльшовикiв, якi розумiли, що збiльшовиченi вояки-українцi при нагодi допоможуть їм встановити радянську владу на Українi.
До Києва полк iменi Т.Шевченка, який спочатку називався "1-м стрiлецьким Вiльної України полком", прибув 2 сiчня (20 грудня) 1918 року (ф.1076,оп.1,спр.1-а,с.23). Спочатку шевченкiвцi на всiх справили досить добре враження. Однак час минав, почалася Перша українсько-бiльшовицька вiйна, i полк iменi Т.Шевченка став видавати чим далi, тим бiльше загрозливi вiдозви. Ось що писав про настрої шевченкiвцiв 25 (12) сiчня 1918 року прапорщик Ю.Кандауров-Федотенко:
"Велика бiльшiсть козакiв, наслухавшись большевiцкiх крикунiв, називають себе большовиками. Большевикi цi дуже легко пiддаються на всяку агiтацiю.
Є серед них и гарнi хлопцi, щирi украiнцi но також мало свiдомi. Потрiбна агiтацiя. Полк цей, по настрiю козакiв, видно що весь розїдеться. Бiльшiсть такiх котрi не рахуються нi з якiми iдеями, їм треба тiлько скорiше до дому. Но їх задержують деякi отдельнi люде, на прiклад, Голова їхнеї Ради ярий большевик, i другi їхнi кiровникi...
Бiльшисть большевитська, але большовики безсознательнi. В пулемiтнiй командi трохi настрiй кращий.
Считаю що вести таку роботу безполезно. Думаю що краще зорганiзувать вiйськовий клубъ де можна буде ширить освiту середъ темряви" (ф.1115,оп.1,спр.23,с.25-об,26,26-об).
На жаль, цей бiльшовизм солдатiв полку iменi Т.Шевченка сильно виявив себе пiд час вуличних боїв у мiстi. Полк знаходився на Печерську неподалiк вiд "Арсеналу", а тому деякi шевченкiвцi подали допомогу повсталому заводу. Зокрема, прийшли до Червоної гвардiї кулеметники з колишнього Волинського полку, якi входили до складу шевченкiвцiв (277,с.52). Були на "Арсеналi" представники-шевченкiвцi i вiд iнших революцiйних полкiв Петрограду. Однак переважна бiльшiсть полку iменi Т.Шевченка зберiгала нейтралiтет i навiть чути не хотiла про "якiсь там бої". Загалом, полк iменi Шевченка, як i полк iменi Сагайдачного, "вiдзначився" своїм бiльшовизмом та активною пiдтримкою червоної гвардiї.
Багато дослiдникiв досить часто плутають мiж собою полк iменi Т.Шевченка, про який ми тiльки що подали деякi данi, та курiнь iменi Т.Шевченка, якому також варто надали увагу. На щастя, в архiвах збереглася справа цього куреня, завдяки якiй, власне, ми i можемо дати досить точну iнформацiю.
Отож, пiдроздiл цей почав iснувати з 1 листопада (19 жовтня) 1917 року як "курiнь iменi Батька Тараса Шевченка". Складався вiн з 4 сотень, у яких нараховувалось 18 офiцерiв та 853 солдати. Курiнь входив до складу 278 запасного полку, що знаходився в Брянську, з воякiв-українцiв якого i було створено шевченкiвцiв. 7 листопада (25 жовтня) курiнь iменi Т.Шевченка прибув до Києва. Очолював курiнь хорунжий Осадчий, його заступником був хорунжий Загороднiй. З середини листопада (за ст.ст.) курiнь iменi Т.Шевченка був висланий нести варту на Чернiгiвщину, а 26 (13) грудня шевченкiвцям наказано було розташуватись у Нiжинi. Спочатку стан куреня був бойовий та пiднесений. Шевченкiвцi бездоганно несли службу, 7 сiчня (26 грудня) 1918 року навiть роззброїли та розпустили збiльшовиченi артилерiйськi частини, що знаходились у Нiжинi (ф.1076,оп.1,спр.20,нак.N 1-29). Однак згодом ситуацiя надзвичайно ускладнилась. У куренi почались мiтинги, активно поширювалась бiльшовицька агiтацiя. Вiдiрванi вiд iнших українських формацiй, шевченкiвцi чим далi, тим бiльше збiльшовичувались. Пiд час Першої українсько-бiльшовицької вiйни курiнь iменi Т.Шевченка вiдмовився виконувати накази командуючого українськими вiйськами Ю.Капкана (208,с.143). Згодом цей курiнь не подав допомоги студентам пiд Крутами i пропустив до Нiжина червоногвардiйцiв.
Дуже мало ми знаємо про виникнення та взагалi про iснування куреня "Смертi". Курiнь був сформований на Румунському фронтi влiтку 1917 року як ударний батальйон пiд командою капiтана Мiляшевича. Восени цей курiнь був зукраїнiзований, однак офiцерський склад його залишався переважно росiйським. Лише незначна частина офiцерiв на чолi з самим Мiляшевичем була українською. Пiсля Жовтневого перевороту курiнь "Смертi" прибув до Києва, де був поповнений ударниками-українцями зi славнозвiсного Слов'янського (колишнього Корнилiвського, який у бiлiй армiї вiдновив назву "Корнилiвський") ударного полку. 10 (27 листопада) курiнь "Смертi" був висланий до Конотопа, з видiленням частини воякiв як залоги до важливого залiзничного вузла Бахмач. Тут курiнь пробув до трагiчної ночi на 23 (10) сiчня, коли його було розстрiляно у вагонах на вокзалi з кулеметiв Червоної гвардiї разом з дорошенкiвцями. Переважна бiльшiсть воякiв куреня розбiглася. І лише невеличка частина офiцерiв та деяких солдатiв на чолi з Мiляшевичем вiдступила до Бахмача, де прийняла смертельний бiй. Практично весь загiн тут i загинув. Лише 50 воякiв разом з Мiляшевичем вiдiйшли далi на Крути, де брали участь у славнозвiсному бою пiд Крутами зi Студентським куренем Сiчових Стрiльцiв (47,с.166). Усi вояки куреня "Смертi", якi вцiлiли в бою, влилися до складу Дорошенкiвського полку. Вижив i пiдосавул Мiляшевич.
Не менш трагiчна доля спiткала так званий Чорноморський курiнь у силi до 150 багнетiв, утворений у Севастополi з морякiв Чорноморського флоту. Цей курiнь прибув до Києва на допомогу Центральнiй Радi з отриманням перших вiдомостей про жовтневi подiї. З того часу чорноморцi залишилися в мiстi аж до Першої українсько-бiльшовицької вiйни. Активну участь моряки брали у вуличних боях, зокрема, прикривали набережну Днiпра. Там вони i були оточенi радянськими вiйськами М.Муравйова. За твердженням iсторика М.Дорошенка, майже всi моряки загинули, захищаючись вiд бiльшовикiв (40,с.281).
Виразно бiльшовицьке обличчя мав так званий понтонний курiнь. Майже всi його офiцери були росiянами. Курiнь цей iснував у Києвi як "Лiтерний запасний понтонний батальйон" ще з 1905 року. Саме тодi вiн "уславився" своїми революцiйними поглядами. У 1917 роцi понтонний батальйон збiльшовичився, брав активну участь у жовтневих боях на боцi Червоної гвардiї проти вiйськ штабу Київського Вiйськового округу. Коли Центральна Рада взяла владу до своїх рук, батальйонна рада постановила швиденько "зукраїнiзуватись", щоб понтонерiв не було розiгнано. Вiйськовий Секретарiат замiсть того, щоб розпустити на всi чотири вiтри понтонний батальйон, у наказi вiд 26 (13) грудня 1917 року визнав його, перейменувавши на "український запасний понтонний курiнь" (ф.1076,оп.1,спр.1-а,с.14). Пiд час вуличних боїв у Києвi наприкiнцi сiчня 1918 року, як i слiд було чекати, бiльшiсть понтонерiв активно допомагала "Арсеналу".
Досить велику роль вiдiгравали добровольчi формацiї, складенi напередоднi або пiд час Першої українсько-бiльшовицької вiйни. Це славнозвiснi Галицько-Буковинський курiнь Сiчових Стрiльцiв, допомiжний Студентський курiнь Сiчових Стрiльцiв та Гайдамацький кiш Слобiдської України. Про цi три формацiї було багато чого написано, а тому дуже докладно, заглиблюючись у деталi, ми їх розглядати не будемо.
Галицько-Буковинський курiнь Сiчових Стрiльцiв, перейменований згодом на 1-й курiнь Сiчових Стрiльцiв, був сформований з галичан-вiйськовополонених, що служили в австро-угорськiй армiї. Спочатку заопiкувався формуванням куреня Галицько-Буковинський комiтет допомоги бiженцям та командування 1-го українського запасного полку, при якому, власне, вiн i формувався. Днем заснування свого куреня сiчовики вважали 19 (6) листопада 1917 року, коли до полку iменi П.Дорошенка прибули першi 22 вояки-галичани - полоненi з австрiйської армiї. Кiстяк, як офiцерський, так i солдатський, склали вiйськовослужбовцi з Легiону Українських Сiчових Стрiльцiв австро-угорського вiйська. З певними перешкодами, якi галичани успiшно долали, вже в сiчнi 1-й курiнь Сiчових Стрiльцiв становив грiзну силу, до складу якого входило 450 вишколених воякiв, згуртованих мiцною дисциплiною, перейнятою з Легiону УСС.
Сiчову формацiю очолював хорунжий Є.Коновалець, куренем командував пiдосавул А.Мельник, а кадрами артилеристiв розпоряджався пiдосавул Р.Дашкевич (42,с.30-73). Загалом, сiчовики вiдiграли значну роль у боротьбi за незалежнiсть України та в першiй українсько-бiльшовицькiй вiйнi зокрема.
Про Допомiжний Студентський курiнь Сiчових Стрiльцiв було багато чого написано у зв'язку з трагiчною загибеллю частини студентiв у гучнозвiсному бою пiд Крутами. У 20-х - 30-х роках про курiнь залишили багато цiкавих спогадiв колишнi його члени, кожний з яких намагався вiд себе додати якийсь новий, невiдомий широким колам, факт. Зараз, у 90-i роки, про цей курiнь пишуть з пропагандистською метою, iнодi навiть не знаючи багатьох обставин. Ну, а якщо сказати, що пiд Крутами загинули не всi 350 учасникiв бою, а тiльки близько 40 студентiв, 15 юнкерiв та приблизно стiльки ж воякiв згаданого вже нами куреня "Смертi", то тебе можуть звинуватити як мiнiмум у "вiдсутностi нацiональної свiдомостi та державного мислення".
Отож, Студентський курiнь був сформований на початку сiчня (за н.ст.) 1918 року з метою охорони ладу та спокою в мiстi Києвi. Очолював його кадровий старшина-кiннотник пiдосавул Нестор Король. Курiнь складався з однiєї-єдиної сотнi, оскiльки 2-а сотня через брак часу так нiколи i не була сформована. З Київського кадетського корпусу до розпорядження командира куреня було направлено гарного вихователя полковника М.Сварику (брата генерала УНР Василя Сварики), який мусив допомагати студентам як
у вiйськовiй справi, так i психологiчно. На посаду командира 1-ї сотнi було призначено старшину вiйськового часу пiдосавула Омельченка, його заступником - гiмназиста 2-ї гiмназiї, що встиг побувати на фронтi, прапорщика Кальченка. Це був увесь старшинський склад Студентського куреня. А ось як формувався сам курiнь:
"В перших днях сiчня вiдбулося вiче українського студенства з Унiверситету св.Володимира й новозаснованого Укр.Народнього Унiверситету, на якому вирiшено зорганiзувати студентський курiнь Сiчових Стрiльцiв, до якого, пiд загрозою бойкоту й виключення з української студентської сiмї, мали б вступити всi Українцi студенти. За прикладом студенства пiшло й молодше поколiння - учнi 2-ої Укр.iм. Кирило-Мефодiївського Братства гiмназiї. Якщо не помиляюсь, шостого (19) сiчня 1918 року вiдбулися загальнi збори учнiв двох старших кляс... Головою обрано бл.пам.Павла Кальченка, учня 8-ї кляси, що встиг вже побувати на фронтi пiд час свiтової вiйни, i уважався тому найбiльш досвiдченим у вiйськовому дiлi" (159,с.2).
1-у сотню було сформовано в складi близько 120 студентiв та гiмназистiв, серед яких знаходилось i 2 студенти медичного факультету, що стали сотенними медиками. Подальшу долю Студентського куреня, властиво сотнi, ми розглянемо в роздiлi, присвяченому бою пiд Крутами.
Багато рiзних легенд зiбрав навколо себе Гайдамацький кiш Слобiдської України, який своїм завзяттям наводив жах на бiльшовикiв. Вiн злiквiдував у Києвi принаймнi половину повстанцiв. Це вiн одчайдушно штурмував завод "Арсенал". Історiя створення Гайдамацького коша досить цiкава.
1 сiчня 1918 року (18 грудня 1917 року) згiдно постанови Генерального Секретарiату Симон Васильович Петлюра був звiльнений з посади Генерального Секретаря Вiйськових Справ. Що йому залишалося робити? Узяти в руки рушницю та загинути пiд час вуличних боїв? Хiба ж це був вихiд? Симон Петлюра спробував використати свiй останнiй козир - авторитет з дiяльностi в Генеральному Секретарствi. Вiн сподiвався створити бiльш-менш боєздатну вiйськову частину, з якою мiг би боронити батькiвщину.
За кiлька днiв у таких газетах, як "Нова Рада" з'явилися оголошення, що Симон Васильович Петлюра розпочав формувати Гайдамацький кiш Слобiдської України. Чому цей кiш так називався? Бiльшовики були вже на Харкiвщинi. Цю територiю треба було звiльнити. Тому, щоб добровольцi одразу уявляли для якої мети створюється кiш, його було названо "Слобiдським".
Незабаром на вулицях мiста з'явилися вiд руки зробленi заклики про вступ до коша з намальованим козаком, що мав оселедець та шапку з червоним шликом. Вiдозви були пiдписанi Петлюрою, де зазначалась i адреса кошу - Колегiя Павла Галагана на Фундуклеївськiй вулицi /сучасний музей Української Лiтератури на вулицi Б.Хмельницького/ (178,с.107). Хто ж були першi гайдамаки?
Безумовно, найпершим гайдамаком С.Петлюри був майбутнiй генерал армiї УНР, а тодi штабс-капiтан Генерального штабу Олександр Удовиченко. Ще 24 (11) грудня О.Удовиченка був призначений до створеного Українського Генерального Штабу на посаду помiчника начальника оперативного вiддiлу. Коли ж Петлюру було усунуто з керiвництва Генеральним Вiйськовим Секретарством, то разом з ним звiдти пiшов i О.Удовиченко.
Незабаром до Слобiдського коша прийшли й першi старшини, якi згодом своєю фанатичною вiдданiстю справi, ненавистю до ворогiв України зробили багато для пiднесення Гайдамацької слави. Кiстяк гайдамакiв складали всього троє - штабс-капiтан О.Волох, поручник Виноградов та прапощик Ляхович. Уже згодом до цього кiстяка, що став зватись "куренем Червоних гайдамакiв", додалася артилерiя, курiнь Чорних гайдамакiв, загiн полку iменi С.Наливайка та штаб С.Петлюри, про що скажемо далi.
Уперше про гайдамакiв С.Петлюри Київ почув у зв'язку з загадковим зникненням голови Київського вiйськово-революцiйного комiтету бiльшовикiв Л.Пятакова. Уже тодi по мiсту поповзли чутки, що зробили це гайдамаки. Згiдно свiдоцтва брата Леонiда Пятакова, Михайла, близько 4-ї години ранку 7 сiчня 1918 року (25 грудня 1917 року) до помешкання увiрвались 10 - 12 воякiв, зодягнутих у сiрi шинелi без погонiв та петлиць, озброєних шаблями, револьверами та кавалерiйськими гвинтiвками. У багатьох з них були шапки з червоними шликами. За свiдка був росiйськомовний офiцер якоїсь iншої частини, який i познав Л.Пятакова. Що це був за український загiн? З їх унiформи видно, що вони не належали до формацiй, якi пiдпорядковувалися би М.Поршу. Бо минуло вже два тижнi, як було реорганiзовано сердюкiв та змiнено їхню форму, i вперше чергу забрали шапки зi шликами. Це не могли бути i вiльнi козаки, бо, як пiдроздiли нерегулярнi, вони не мали вiйськової форми (шинелiв). До того ж, майже всi вiйська київської залоги були озброєнi нормальними 3-х лiнiйними гвинтiвками, а не кавалерiйськими карабiнами. У Гайдамацькому ж кошу було введено, на вiдмiну вiд усiх iнших частин Центральної Ради, шапки з червоними шликами. Крiм того, вони були озброєнi кавалерiйськими карабiнами (204,с.57). Так само, гайдамаки вiд початку носили шинелi, а вже потiм, перед вiд'їздом на фронт, змiнили їх на червонi кожушки. Отож, цiлком можливо, що вiйськовi, якi заарештували Пятакова, були дiйсно гайдамаками, хоч на це нема достатнiх доказiв. Такої ж думки були багато мешканцiв мiста. Тим бiльше, що в Києвi не знайшлося б жодної вiйськовоi частини, крiм гайдамакiв, здатної на такий вчинок. Усi тi полки з гучним назвами були вже майже повнiстю розваленi бiльшовицькою агiтацiєю.
Л.Пятаков був вивезений за центр мiста, на Пост Волинський, де його пiсля страшних тортур вбили. 29 (16) сiчня тiло його було вiднайдено залiзничниками (82,с.347). Хто дiйсно насмiлився вбити фактично головного бiльшовика Києва, встановити неможливо. Однак преса, бiльшовики, мешканцi мiста звинувачували в тому гайдамакiв. Завдяки цiй подiї почав створюватись навколо Гайдамацького коша мiф про фанатизм, рiшучiсть та божевiльну вiдвагу його членiв. До речi, цей мiф був майже повнiстю реальнiстю.
Пiсля подiї з арештом Пятакова до Гайдамацького коша С.Петлюри стали зголошуватися поодинокi воякi з рiзних зукраїнiзованих пiдроздiлiв та деякi студенти з вiльного козацтва. Всi вони прагнули перейти до активних дiй у боротьбi з бiльшовиками, але майже не знаходили пiдтримки в своїх пiдроздiлах. Чисельнiсть кошу сягала двохсот воякiв, з яких було зорганiзовано пiшу сотню Виноградова та кiнну "Отаманську" сотню Ляховича. Обидвi цi сотнi були об'єднанi в курiнь, що за колiром шликiв став зватись куренем Червоних гайдамакiв.
Уже згодом, пiсля боїв у Гребiнцi, до куреня Червоних гайдамакiв увiйщли рештки гайдамацького загону сотника О.Волоха, що мали до 100 воякiв. Завдяки цьому вдалося розгорнути курiнь до двохсотенного складу та видiлити з нього кiнну сотню. 28 (15) сiчня з реорганiзацiєю Гайдамацького коша керiвний склад його став таким:
командир Гайдамацького коша - С.Петлюра, начальник штабу
- сотник О.Удовиченко, командир куреня Червоних гайдамакiв - сотник О.Волох, заступник командира куреня - пiвсотений Виноградов, командир Отаманської кiнної сотнi - хорунжий Ляхович.
Курень нараховував 250 воякiв, у кiннiй сотнi було до 70 воякiв. В "Історiї Сiчових Стрiльцiв" подаються вiдомостi, що курiнь Червоних гайдамакiв був складений переважно зi старшин (19). Однак, це не вiдповiдає дiйсностi, бо крiм перерахованих вище старшин, курiнь не мав жодного вояка з вiйськовою освiтою. Але навiть i цих сил вистачило Симону Петлюрi, щоб згодом з успiхом боронитись вiд бiльшовицької навали.
Найбiльш чисельною вiйськовою органiзацiєю в Києвi був полк Вiльного козацтва, створений переважно з робiтникiв київських заводiв. Виникли органiзацiї Вiльного козацтва на базi гурткiв заводських "Просвiт", громадських українських товариств та iнших об'єднань. Фактично, вiльнi козаки Києва могли iснувати ще влiтку 1917 року, оскiльки органiзацiя їх була досить потужною.
Офiцiйно було оголошено про початок формування Вiльного козацтва в Києвi 2 сiчня 1918 року (20 грудня 1917 року). Згiдно наказу Вiйськового Секретарiату N 84 пункт 2 командуючому українськими вiйськами Юрiю Капкану було доручено створити Київський полк Вiльного козацтва (ф.1076, оп.1,спр.1-а,с.25). Останнiй передоручив це завдання одному з iнiцiаторiв вiдродження козацтва iнженеру заводу Гретера i Криваненка Михайлу Ковенку. Отаман Ковенко був авторитетною та досвiдченою людиною, а тому йому одразу вдалося зiбрати та озброїти Вiльне козацтво Києва.
12 сiчня (30 грудня) 1918 року в Києвi на Софiйськiй площi вiдбувся парад київських козакiв. На парад М.Ковенко вивiв представникiв вiд 16 куренiв: заводу Гретера та Криваненка, станцiй КиївІ-Пасажирський та КиївІІ-Товаровий, Демiївський, Байкiвський, Печерський, Арсенальний, три Подiльських, два Шулявських, два Лук'янiвських i два Святошинських (40,с.372). Очолювали пiдроздiли козацтва переважно старi поважнi робiтники, вiйськових серед козакiв було надзвичайно мало. Ковенко теж не був фахiвцем з вiйськової справи, а тому запросив на посаду свого помiчника армiйського уповноваженого київської оборонної промисловостi, полковника iнженерних вiйськ Глiбовського. Останнiй радо прийняв цю пропозицiю i згодом дуже допомiг українським вiйськам пiд час оборони Києва вiд бiльшовикiв.
Фактично, Вiльне козацтво нiчим не вiдрiзнялося вiд червоної гвардiї, адже складалося воно з робiтникiв на добровольчих засадах, очолювали його авторитетнi працiвники, а головне - ця органiзацiя була однiєю з небагатьох надiйних збройних частин.
Командуючий бiльшовицькими вiйськами В.Антонов-Овсiєнко визначав чисельнiсть київського Вiльного козацтва в 20 сотень по 60 пiших козакiв. Крiм того, вiн писав, що козаки в боротьбi з бiльшовиками дiяли рiшуче (208,с.150). Дiйсно, козацтво вiдважно боронилося проти радянських загонiв, однак чисельнiсть його була вдвiчi меншою вiд тiєї, про яку згадував Антонов-Овсiєнко. Згiдно спогадiв українського старшини В.Євтимовича на облiку у Вiйськового Секретарiату стояло 643 київських козаки, якi начебто належали до куреня Секретарiату (138,N 3). Це i була справжня чисельнiсть Вiльного козацтва Києва. Практично всi, хто добровiльно вступив до козацьких формацiй, зi зброєю в руках були готовi виступити на захист Центральної Ради.
З українських кiнних формацiй у Києвi в сiчнi 1918 року був тiльки один 1-й кiнний "Вiльної України" полк. Цей полк складався майже виключно з новобранцiв, якi були необiзнанi у вiйськовiй справi. Полк "Вiльної України" був сформований на базi 8-го запасного кiнного полку старої росiйської армiї, що дислокувався в Новогеоргiївську. Тут ще влiтку 1917 року постала досить сильна українська органiзацiя. Саме вона i розпочала українiзацiю 8-го запасного полку. Виник український кiнний полк "Вiльної України" у Новогеоргiївську на початку осенi 1917 року. Пiсля Жовтневого перевороту в Петроградi полк вирушив до Києва, куди i прибув 7 грудня (24 листопада) 1917 року (70). Згодом цей полк був переданий до складу 1-ї Сердюцької дивiзiї, де вiн i отримав свiй перший номер.
Незважаючи на гучну назву, полк був ненадiйним, мало пiдготовленим до вiйськових дiй, а тому використання його в боротьбi з бiльшовиками було досить проблематичним.
Такою ж малонадiйною була й Сердюцька гарматна бригада iменi М.Грушевського, очолював яку хорунжий Супруненко. Ця бригада, що мала три батареї по 4 гармати в кожнiй, була сформована наприкiнцi 1917 року пiд час короткочасного iснування Сердюцьких дивiзiй, як дивiзiйна артилерiя. До бригади набрали багато випадкових осiб, що, звичайно, вiдобразилось на настроях її воякiв. Незважаючи на це, артилерiйськi частини цiлком пiдтримували Центральну Раду. Правда, проблема була в iншому - в бригадi нараховувалось надзвичайно мало людей, крiм того, майже не було фахових артилеристiв. Саме тому Сердюцька гарматна бригада не надавалася на активнi дiї.
A ось як змальовував стан у бригадi прапорщик Ю.Кандауров-Федотенко 25 (12) сiчня 1918 року: "В 2,3-й батареї Сердюцьк. гарматної Михайла Грушевськ. бригадi. Становище до культурного дiла i освiти козакiв дуже гарне, приймають всi умови щиро, но i прохають щоб їм видати лiтературу, книжок якi можливо. Бо так як у них находиця малий состав i вони забезпеченi бiльше всього працею коло коней i iнш, то як буде коли у кого вiльний час будуть вони з великою охотою читать всю лiтературу i розбиратись самi мiж собою до чого йде" (ф.115, оп.1,спр.23,с.18).
Невизначенiсть та непiдготовленiсть особового складу бригади призвела до того, що пiд час боротьби з бiльшовиками Сердюцька гарматна бригада зайняла нейтралiтет.
Надзвичайно рiшуче дiяли в Першiй українсько-бiльшовицькiй вiйнi українськi юнкери - вихованцi двох київських вiйськових шкiл. Справа пiдготовки українських офiцерiв вийшла на перший план ще влiтку 1917 року, коли в зукраїнiзованих пiдроздiлах була гостра потреба старшин-українцiв. Розв'язання цiєї проблеми було одним з нагальних завдань Генерального Вiйськового Секретарiату. З цього приводу Вiйськовий секретар С.Петлюра неодноразово зв'язувався з Петроградом, i його зусилля не залишилися марними. Уже у вереснi 1917 року Вшйськове мiнiстерство Тимчасового уряду дало довгоочiкуваний дозвiл на вiдкриття двох українських шкiл прапорщикiв у Києвi (296,N18). До працi над створенням української вiйськової освiти залучали найлiпших викладачiв та той дуже невеликий вiдсоток кадрових офiцерiв-українцiв, що перебував у мiстi.
1-а українська вiйськова юнацька школа, що згодом дiстала найменування школи iменi Б.Хмельницького, розгорталась на базi Костянтинiвського вiйськового училища та 2-ї Київської школи прапорщикiв. 2-а українська вiйськова юнацька школа мала утворитися на базi Миколаївського вiйськового училища та 5-ї Київської школи прапорщикiв. На чолi 1-ї школи став полковник Хлопницький, якого незабаром замiнив пiдполковник генерального штабу Скорано (старий соцiал-демократ). Начальником 2-ї школи був призначений пiдполковник Клiопа (137,с.7).
Вiдкриття 1-ї української юнацької школи припало на початок роботи 3-го Всеукраїнського вiйськового з'їзду та вiдбулось 2 листопада (20 жовтня) 1917 року (296, N 19 - 20).
Через мiсяць розпочалось навчання й в 2-й юнацькiй школi. У сiчнi 1918 року 1-ша юнацька школа мала в своєму складi 4-и пiших сотнi по 100 юнакiв: 1-у та 2-гу старшого курсу, а також 3-ю та 4-у молодшого курсу. 2-а юнацька школа мала лише двi сотнi одного курсу. Загальна чисельнiсть юнакiв, що навчалися в школах, сягала 600 осiб. На початку сiчня частина юнакiв була вiдпущена на зимовi канiкули, а тому чисельнiсть слухачiв у школах тимчасово зменшилась до 400 осiб: 250 у 1-й школi та 150 у 2-й. Усi чотириста юнакiв брали активну участь у боротьбi з бiльшовиками. 1-ша школа боронила позицiї пiд Крутами, а 2-га школа увiйшла до Гайдамацького коша Слобiдської України як курiнь Чорних гайдамакiв.
Крiм усiх перерахованих вище частин у сiчнi 1918 року в Києвi перебувала ще одна досить цiкава формацiя - 1-й український авiацiйний загiн, на озброєннi якого було 12 лiтакiв. Почав зорганiзовуватись цей загiн 25 (12) грудня 1917 року вiдповiдно з наказом Вiйськового секретарiату N 64 на базi 5-го авiапарку (ф.1076,оп.1, спр.1-а,с.12). Пiсля того, як був розпущений збiльшовичений 3-й авiапарк, його майно було також долучено до 1-го загону. У сiчнi 1918 року в 1-му українському авiацiйному загонi нараховувалось всього 120 чоловiк - переважно професiйних технiкiв, iнженерiв, льотчикiв. Єдине, де мiг бути вжитий 1-й авiацiйний загiн пiд час Першої українсько-бiльшовицької вiйни, це в галузi розвiдки. Двiчi лiтаки загону дiйсно проводили розвiдку напрямкiв наступу радянських вiйськ, однак участь їхня в боротьбi з бiльшовиками на цьому й обмежилась. Пiд час вуличних боїв у Києвi загiн нiяк не мiг допомогти українським вiйськам, а тому зберiгав нейтралiтет.
Коротко спробуємо охарактеризувати основнi вiйськовi формування Центральної Ради на Полтавщинi та Чернiгiвщинi. Певно, найнадiйнiшим з них було Вiльне козацтво Чернiгiвщини. Формувалося воно на добровольчих засадах у рiзних мiсцевостях Чернiгiвщини офiцерами-українцями для виконання мiлiцейських функцiй. Ось якi данi про нього подав полковник М.Янов:
Чернiгiв - 140 козакiв штабс-капiтана Корейши,
Борзна - 30 - 40 козакiв штабс-капiтана Дробязка,
Глухiв - 40 - 50 козакiв поручника Кужеля,
Новгород-Сiверський - 25 - 30 козакiв поручника Ольшевського,
Кроловець - 15 - 20 козакiв прапорщика Бородянка,
Путiвль - 30 - 40 козакiв поручника Мирошниченка,
Короп - 30 - 40 - козакiв вахмiстра Павелка,
Шостка - 50 - 60 козакiв штабс-капiтана Монастирського,
Стародуб - 20 - 25 козакiв поручника Шакотька,
Сосниця - 30 козакiв урядовця Юши,
Новозибкiв - 40 - 50 козакiв пiдстаршини Андросюка,
Гомель - 15 - 20 козакiв пiдпоручника Гончаренка (205, N 24,с.34)
Як бачимо, все Вiльне козацтво було розкидано по рiзних мiстечках, а тому не уявляло собою єдиної сили. Проти радянського наступу виступили лише козаки Чернiгова. Усi iншi боронили свої оселi вiд бiльшовикiв на мiсцях. Якщо б усiх вiльних козакiв Чернiгiвщини можна було об'єднати, то це була би грiзна сила, а так Вiльне козацтво майже не брало активної участi в боротьбi з бiльшовиками.
Була на Чернiгiвщинi ще одна потужна вiйськова частина - 3-й Український запасной полк, який розташовувався в Чернiговi. Цей полк був сформований з українцiв 1-го та 13-го запасних пiхотних полкiв росiйської армiї, якi розташовувались у Чернiговi. Наказ про формування 3-го полку вийшов 19 (6) грудня 1917 року за числом 47 Генерального Вiйськового Секретарiату. Наступного дня було призначено i командира полку - полковника М.Янченка (ф.1076,оп.1,спр.1-а,с.2,4). 3-й Український запасний полк мав стати головною збройною силою Центральної Ради, однак це не сталося. До полку ще з 1-го та 13 полкiв перейшли збiльшовиченi солдати, а керував ним вибiрний комiтет. Цей "демократизм" призвiв до цiлковитого розкладу полку. Вищi старшини в бiльшостi були усуненi зi своїх посад, а солдати полку не хотiли слухати наказiв Янченка. Таким чином, 3-й Український запасний полк виявився розкладеним та не становив собою серйозної сили. Пiд час боротьби з бiльшовиками полк, як i слiд було чекати, оголосив нейтралiтет. (205,N 23,с.17 - 19).
Подiбним до 3-го Українського полку був 58-й зукраїнiзований запасний полк, що розмiщувався в Ромнах. Владу в 58-му полковi захопив солдатський комiтет, який i намагався керувати полком. У результатi 58-й запасний полк також виявився недiєздатним, а тому пiд час вiйни нiяк не допомiг українським вiйськам.
Тепер спробуймо охарактеризувати полтавську залогу, яка складалася з Вiленського вiйськового училища та зукраїнiзованого кiнного полку 4-ї кавалерiйської дивiзiї старої росiйської армiї.
Вiленське вiйськове училище перебувало в Полтавi з 1915 року пiсля того, як Вiльна (Вiльнюс), старе мiсце дислокацiї училища, опинилося в прифронтовiй смузi. У 1917 роцi в училищi дiяло потужне українське товариство, оскiльки бiльшiсть юнкерiв за походженням були українцями. Училище було досить надiйною вiйськовою частиною, хоч i було в ньому всього 350 вихованцiв. Однак за часiв боротьби з бiльшовиками потенцiал училища не був використаний, а тому юнакам доводилось дiяти на власний розсуд. Це призвело до загибелi багатьох з них. Нерiшучiсть командування училища, а також пасивнiсть українського командування призвели до фактичної втрати цiєї збройної одиницi.
Ще одним пiдроздiлом полтавської залоги був зукраїнiзований полк 4-ї кавалерiйської дивiзiї - 6-й кiнний iменi І.Мазепи полк. Цей полк нiчим не вiдрiзнявся вiд переважної бiльшостi iнших зукраїнiзованих полкiв. У ньому дiяв полковий комiтет, поширювалися бiльшовицькi впливи i полк був просто небоєздатним. Отже, пiд час боротьби з бiльшовиками полк нiяк не мiг допомогти вiйськам та зайняв жорсткий нейтралiтет.
Зараз розглянемо дислокацiю українських вiйськ перед наступом радянських пiдроздiлiв.
Чернiгiвська залiзниця
1-й Сердюцький полк iменi П.Дорошенка (1200 багнетiв), розташований у Конотопi та Михайловому Хуторi, курiнь "Смертi" (400 багнетiв), розташований у Конотопi, курiнь iменi Т.Шевченка (800 багнетiв), розташований у Нiжинi, 1-а вiйськова школа ( 250 багнетiв), розташована на станцiї Дочь, 3-й Український запасний полк (бiльш 1200 багнетiв), розташований у Чернiговi, 3-й зукраїнiзований важкий запасний гарматний дивiзiон (12 гармат), розташован у мiстi Стародуб.
Таким чином, наявно маємо близько 4000 багнетiв та гармати. Але сил, якi б самовiддано боролись, було значно менше. 3-й запасний полк, курiнь iменi Шевченка та гарматний дивiзiон були фактично нейтральними в подiях, деякi пiдроздiли полку iменi Дорошенка також не бажали брати участi в боях, i тому реально на Чернiгiвськiй залiзницi було менш 2000 оборонцiв.
Полтавська залiзниця.
1-й Сердюцький полк iменi Хмельницького (бiля 1000 багнетiв), розташований у Полтавi та Костянтиноградi, 2-й курiнь 4-го Сердюцького полку iменi Богуна (400 багнетiв), розташований у Полтавi, кiнний полк iменi Мазепи (300 шабель), розташований у Полтавi, пiдроздiли 4-го запасного полку iменi Сагайдачного (500-600 багнетiв), розташованi в Полтавi, Вiленська юнацька школа (350 багнетiв), розташована в Полтавi, 58-й зукраїнiзований запасний полк (бiльш 1000 багнетiв), розташований у мiстi Ромни.
Отже, чисельнiсть вiйська на залiзницi сягала 3700 багнетiв та шабель. Але на Полтавськiй залiзницi була та ж сама ситуацiя, що й на Чернiгiвськiй: 2-й курiнь полку iменi Богуна, 4-й та 58-й запаснi полки були фактично нейтральними. У полку iменi Хмельницького теж були помiтнi хитання, i в наслiдок цього оборонцiв залiзницi було менш 1500 воякiв.
Київська залога.
2-й Сердюцький полк iменi П.Полуботка (1200 багнетiв), 1-й курiнь 4-го Сердюцького полку iменi Богуна (500 багнетiв), полк iменi Шевченка (1000 багнетiв), полк iменi Грушевського (800 багнетiв), пiдроздiли 4-го запасного полку iменi Сагайдачного (400-500 багнетiв), курiнь морякiв Чорноморського флоту (150 багнетiв), курiнь Сiчових Стрiльцiв (500 багнетiв), понтонний курiнь (800 багнетiв), полк iменi Наливайка (1400 багнетiв), двi вiйськовi школи (600 багнетiв), Студентський курiнь (120 багнетiв), кiнний полк "Вiльної України" (300 шабель), артилерiя (12 гармат).
Загальна чисельнiсть вiйськ Києва сягала 9 тисяч, однак надiйних воякiв було не бiльше 3 тисяч. Таким чином, з 16 700 вiйськовослужбовцiв Центральна Рада реально могла розраховувати лише на 6 500 воякiв.
Тепер спробуймо розглянути тi сили, якi були в розпорядженнi командуючого радянськими вiйськами В.Антонова-Овсiєнка. Вiн мав на Лiвобережжi як мiсцевi, так i надiсланi з Росiї вiйська. Крiм того, бiльшовикiв пiдтримували деякi залоги. Так, у Нiжинi був прихильним до Раднаркому та Народного Секретарiату курiнь iменi Шевченка (800 багнетiв), у Миргородi складений з росiян запасний саперний батальйон (800 багнетiв), у Києвi український понтонний курiнь та пiдроздiли рiзних зукраїнiзованих полкiв (до 1200 багнетiв). Разом чисельнiсть цих вiйськ сягала 2800 багнетiв. Однак курiнь iменi Шевченка та понтонний батальйон не брали активної участi в боях з вiйськами Центральної Ради. Київську залогу Антонов-Овсiєнко в своєму наступi просто нiяк не мiг використати. Таким чином, хоч цi вiйська i пiдтримували радянськi загони, однак користi вiд них у наступi на Київ (а не в мiсцевих подiях) було мало.
Так само київську червону гвардiю (1500 багнетiв) теж аж нiяк не можна прирахувати до вiйськ Антонова-Овсiєнка, оскiльки вона зiграла значну роль тiльки на мiсцевому рiвнi.
Як видно з поданих попереду в таблицях даних, у Полтавськiй губернiї було до 1100 червоногвардiйцiв, у Чернiгiвськiй - до 2000, у Харкiвськiй (без Харкова) - до 1500. Разом 4600 багнетiв. Усi цi сили, крiм конотопської червоної гвардiї в 1000 багнетiв, а також деяких полтавських та бахмацьких червоногвардiйцiв, так само могли бути використанi тiльки на мiсцевому рiвнi. Для активних дiй у вiйнi з Центральною Радою вони не були пiдготовленi як морально, так i з вiйськової точки зору. Та й радянськi командувачi, В. Антонов-Овсiєнко та М.Муравйов, не довiряли мiсцевим бiльшовицьким формацiям. Саме тому Антонов-Овсiєнко почав прискореними темпами формувати вiйська для походу на Київ та упорядковувати управлiння цих вiйськ. За планом наступ мав вiдбуватися в двох напрямках: Чернiгiвському та Полтавському. У зв'язку з цим Антонов-Овсiєнко прискореними темпами формував бойовi групи для боротьби з Центральною Радою. У нього це вийшло досить успiшно, i напередоднi 18 (5) сiчня 1918 року вiн мав такi сили:
Чернiгiвський напрямок.
1. Загiн Берзiна в районi Гомеля (Бiлорусь), мусив наступати на Бахмач - Крути (208,с.26,30,34,146):
а) 60-й Сибiрський полк офiцера Розенберга;
б) 19-й стрiлецький полк полковника Валуєва;
в) 37-й запасний полк (500 багнетiв);
г) Брянська червона гвардiя (800 багнетiв);
д) 6 кулеметних команд;
є) Балтiйський матроський загiн мiчмана Яковлева (500 багнетiв);
ж) 1-а революцiйна батарея (6 гармат);
з) протиаеропланна батарея (6 гармат);
i) броньовий загiн (2 броньовики);
й) авiацiйний загiн (2 лiтаки);
к) панцерний потяг.
Разом: 3000 солдатiв, 500 матросiв, 12 гармат, 2 броньовики, 2 лiтаки, панцерний потяг.
2. Загiн Знаменського та Кудинського мусив бути створений iз загону червоногвардiйцiв Замоскворiччя пiд Сумами та радянських пiдроздiлiв Брянська та Курська (208,с.133 - 134):
а) Замоскворецька червона гвардiя (200 багнетiв);
б) росiйськi вiйськовi загони (з Тверi, Воронiжа, Курська та iнш.) - 1000 багнетiв + батарея;
в) загiн з 30-го запасного полку (120 багнетiв); Разом 1320 багнетiв, 6 гармат.
Полтавський напрямок.
3. Загiн Муравйова переважно формувався в Харковi з бiльшовикiв-українцiв, якi оголосили про пiдлеглiсть Народному Секретарiатовi (208,с.134):
а) полк Червоного козацтва (500 + 200 багнетiв);
б) Харкiвський загiн Беленковича (150 багнетiв);
в) Тверський загiн Караєва (125 багнетiв). Разом 975 багнетiв.
4. Загiн Єгорова, мусив бути перекинутий з-пiд Катеринослава на Полтавський напрямок (208,с.73,109):
а) Московська червона гвардiя - 500 багнетiв;
б) Харкiвська червона гвардiя - 500 багнетiв;
в) 11-й Сибiрський полк - 700 багнетiв;
г) 30-й запасний полк - 300 багнетiв;
д) Донецька червона гвардiя Жлоби - 300 багнетiв;
є) загiн путилiвцiв - 60 багнетiв;
ж) Брянська батарея - 3 гармати;
з) легка батарея - 4 гармати;
i) панцерний потяг. Разом: 2360 багнетiв, 7 гармат, панцерний потяг.
Резерви.
5. Загiн Полякова, який знаходився в Олександрiвську та мав бути залежно вiд потреби перекинутий пiд Київ:
а) 1-й Петроградський червоногвардiйський загiн (1000 багнетiв);
б) Олександрiвська червона гвардiя (300 багнетiв);
в) Чорна гвардiя анархiстiв М.Никифорової (400 багнетiв);
г) броньове вiддiлення (3 броньовики);
д) панцерний потяг. Разом: 1700 багнетiв, 3 броньовики, панцерний потяг.
Пiдведiмо загальний пiдсумок:
а) у чотирьох дiючих загонах - 8 155 багнетiв, 25 гармат,
3 броньовики, 2 панцерних потяги, 2 лiтаки;
б) у резервi - 1700 багнетiв, 3 броньовики, панцерний потяг;
в) вiйськ на мiсцях - 6200 багнетiв;
г) збiльшовичених пiдроздiлiв у Києвi - 2700 багнетiв.
А всього в боротьбi з Центральною Радою на Лiвобережжi могли брати участь 18 755 багнетiв, 25 гармат, 5 броньовикiв, 3 панцерних потяги, 2 лiтаки. Для керiвництва такими масами вiйська почав створюватись окремий штаб, на чолi якого залишався В.Антонов-Овсiєнко. Начальником штабу став полковник старої росiйської армiї, лiвий есер М.Муравйов. Крiм того, щоб надати походовi на Київ хоч який-небудь український характер, до штабу згодом було прикомандировано вiйськового секретаря Народного секретарiату, сина вiдомого українського письменника Ю.Коцюбинського та керуючого справами Народного Секретарiату Г.Лапчинського.
Тепер спробуймо детально розглянути стан радянських збройних сил i почнiмо з характеристик, якi їм дав Г.Лапчинський. Ось що вiн, зокрема, писав про новоявлену армiю та її настрої: "Нас обурювали самовiльнi труси та реквiзiї рiзних штабних комiсарiв, їхня брутальнiсть до мiсцевої влади. Нас дратувало, що поруч iз вiдомими нам партiйними товаришами та революцiонерами навколо тов.Антонова крутилися якiсь окремi, як нам здавалося, явно чужi для робiтничої класи суб'єкти офiцерського тилу, з нахабними та бандитськими фiзiономiями, i ми обвинувачували їхнього начальника в тому, що вiн нiби-то не вмiє добирати людей. Я пам'ятаю, яке неприємне вражiння на мене особисто справляли, коли я приїздив до залiзничного двiрця, де стояли штабнi вагони та ешелони з антонiвським вiйськом - його вояки, зокрема матроси, увiшанi всiлякою зброєю, iнколи п'янi, iз специфiчною брудною лайкою пiсля кожного слова, хоча це почуття дивно перемiшувалося зi свiдомiстю, що це ж таки є люди, що вже героїчно билися були за радянську владу й надалi добровiльно збираються проливати свою кров за революцiю. Лише згодом на дiлi стало цiлком ясно, що для тiєї епохи таке сполучення справжнього героїзму, вiдданости пролетарськiй справi i зовнiшньої розбещености й грубости бурхливої стихiї є неминуче явище" (243,с.174).
А ось що писав той же Лапчинський про ставлення "революцiйних" вiйськ до української справи: "Оскiльки всi акцiї проти робiтничо-селянської революцiї з боку дрiбнобуржуазної ради йшли пiд українськими шовiнiстичними гаслами, серед революцiйних мас утворився настрiй, що ототожнював усе українське з контр-революцiйним.
Ми знаємо, що чимало справжнiх українцiв-робiтникiв та селян, якi фактично й мови iншої, крiм української, не знали й не вживали, пiд впливом такого настрою цуралися своєї нацiональности й наївно вважали, що iнтернацiоналiст повинен бути не українцем ... а росiянином. А за тих товаришiв, що вперше були на Українi, прийшовши туди, щоб боротися за iнтереси українських робiтникiв та селян проти мiсцевої буржуазiї, нема чого й казати: для них психологiчно було цiлком очевидно, що "українцi" - це прихильники Центральної Ради, а українськi робiтники й селяни - це "просто робiтники й селяни". Тому-то й панувало цiлковите недовiр'я до кожного посвiдчення, писаного українською мовою..." (244,с.214).
Ось з такими настроями йшли вiйська Антонова-Овсiєнка, прикриваючись Народним Секретарiатом, на боротьбу проти Центральної Ради.
А тепер бiльш докладно розгляньмо загони, якi брали участь у наступi на Київ. Почнемо ми з так званого "1-го Мiнського революцiйного загону" на чолi з поручником Рейнгольдом Берзiним (з латисько-нiмецьких вихiдцiв). Цей загiн був створений ще в листопадi 1917 року з революцiйних 17-го та 19-го полкiв 5-ї Стрiлецької дивiзiї старої армiї для лiквiдацiї Ставки верховного головнокомандуючого генерала О.Духонiна в Могильовi. Пiсля того за планами бiльшовикiв полки мусили через Чернiгiвщину вирушити на Дон для боротьби з генералом О.Каледiним. Однак українськi вiйська вiдмовились пропускати цi полки через свою територiю. Наслiдком цього 17-й стрiлецький полк, у якому було багато українцiв, вiдмовився виступати проти вiйськ Центральної Ради. Щоб у майбутньому не виникало таких проблем, Р.Берзiн "вичистив" свiй загiн вiд українцiв, а 17-й полк негайно направив через Курськ на Дон - подалi вiд України.
У сiчнi 1918 року в Бiлорусi почалося повстання 1-го Польського корпусу генерала Довбор-Муснiцького, на придушення якого i було вiдтягнуто загiн Берзiна, властиво - 19-й стрiлецький полк, перейменований на 1-й Мiнський революцiйний полк. Це був старий росiйський кадровий полк, який за мирних часiв розташовувався в Польщi, у мiстi Сувалках. На той час, у сiчнi 1918 року, в ньому лишилися старi вiдбiрнi кадри, майже виключно росiйськi, серед яких було багато офiцерiв на чолi з полковником Валуєвим. Певно, цей полк надавався на будь-якi акцiї.
У цей же час вiйська Берзiна значно поповнились, що дало змогу розгорнутись у 1-й Мiнський революцiйний загiн. У першу чергу до нього увiйшов 60-й Сибiрський полк на чолi з офiцером-есером Розенбергом (нiмцем), складений з "революцi- йносвiдомих" росiян-сибiрякiв, набраних до вiйська ще в 1915 роцi. Полк цей був дуже надiйним для бiльшовикiв.
Антиукраїнським був 37-й запасний полк. Цей полк ще восени 1917 року розташовувався в Рiвному, вiн був украй збiльшовичений. Через це з наказу української влади всi вояки-українцi цього полку були демобiлiзованi, а сам полк, тепер виключно росiйський, вислано до Бiлорусiї. Звичайно, це викликало обурення серед росiян 37-го полку, якi тепер увiйшли до загону Р.Берзiна та прагнули помститись Центральнiй Радi.
Разом iз 60-м та 37-м полками до загону Берзiна увiйшли кулеметнi команди, двi батареї, авiацiйний та броньовий загони, а також панцерний потяг. Таким чином, загiн Р.Берзiна мав чiтко виражений солдатський склад. Щоб його розбавити, до загону була влита червона гвардiя, набрана з пролетарiату заводiв Брянська, та вiдбiрний матроський загiн балтiйцiв з Петрограда.
Брянська червона гвардiя на чолi з робiтником І.Морозовим складалася з червоногвардiйських загонiв Бежицької ради, арсеналу, 1-ї та 2-ї гранатних майстерень, заводу мiста Брянська (76,с.308). Це було типове бiльшовицьке вiйськове з'єднання, яке нестачу досвiду у вiйськових справах компенсувало революцiйним завзяттям. Однак Р.Берзiн, розумiючи непiдготовленiсть червоної гвардiї, вводив у бiй її лише в надзвичайних випадках.
Повною протилежнiстю Брянськiй червонiй гвардiї був Балтiйський матроський загiн мiчмана Яковлева. Це була вже "заслужена" революцiйна частина, яка брала участь у Жовтневому переворотi, боях з вiйськами О.Керенського пiд Пулковим та iншими. Бiльшовицькi дiячi повнiстю покладалися на неї, а В.Антонов-Овсiєнко використовував її як гвардiю. Однак разом iз тим матроси "уславились" у Петроградi своєю жорстокiстю, п'яними вакханалiями та повальним мародерством. Тож вони були палицею на два кiнцi.
Загiн Р.Берзiна був надiйною для бiльшовикiв, рiшучою та боєздатною вiйськовою частиною. Знаходився вiн у пiдпорядкуваннi В.Антонова-Овсiєнка, однак з'явився на Українi лише пiд час бою за Крути - 29 (16) сiчня 1918 року. Загiн стояв на кордонi з Україною, щоб, залежно вiд обставин, або дати вiдсiч 1-му Польському корпусу, або йти в наступ проти вiйськ Центральної Ради. Українське командування не знало про головне завдання та чисельнiсть загону, а тому не врахувало цей вагомий факт у спробi оборони Лiвобережжя. Власне, це зiграло одну з головних ролей у поразцi пiд Крутами.
Отже, загiн Р.Берзiна був цiлком росiйським та бiльшовицьким, а тому становив значну загрозу.
Такими ж росiйськими та бiльшовицькими були й вiйська заводського лiкаря М.Знаменського та вiйськового комiсара Кудинського. Загiн Знаменського, складений з червоногвардiйцiв Замоскворiччя на початку сiчня 1918 року, направляючись на Дон, опинився на Українi, пiд Сумами. Тут цей загiн самостiйно змiнив своє завдання i залишився на Українi, увiйшовши до пiдпорядкування В.Антонова-Овсiєнка. На базi загону Знаменського В.Антонов-Овсiєнко вирiшив розгорнути цiлу вiйськову групу, що й доручив вiйськовому комiсаровi в Курську Кудинському. Останнiй виїхав на з'єднання з Знаменським з загоном, складеним з найбiльш по-бiльшовицькому настроєних воякiв рiзних запасних полкiв кiлькох росiйських мiст. Внаслiдок цього загiн Знаменського-Кудинського став цiлком реальною силою, яку складали вояки-росiяни. Крiм того, до загону увiйшов i один батальйон 30-го запасного полку з Харкова на чолi з прапорщиком Руднєвим, також росiйським (його ми розглядали в попереднiх роздiлах).
Тепер звернiмо увагу на бiльшовицькi вiйська Полтавського напрямку i, в першу чергу, на загiн полковника М.Муравйова. У цьому загонi були зiбранi українцi з усiєї армiї В.Антонова-Овсiєнка. Насамперед, сюди входили полк Червоного козацтва та загiн Беленковича, складенi з харкiвських червоногвардiйцiв-українцiв та збiльшовичених воякiв 2-го українського запасного полку. Це були єдинi серед усiх бiльшовицьких вiйськ загони, що номiнально належали Народному Секретарiатовi, вiд iменi якого вiв боротьбу В.Антонов-Овсiєнко. Власне, саме для того, щоб хоч якось показати приналежнiсть радянських вiйськ до Народного Секретарiату, В.Антонов-Овсiєнко i створив цей загiн, який мав рухатись на Київ в авангардi. Однак цей загiн був ненадiйним з усiх бокiв. Червоногвардiйцi-українцi могли перейти на бiк Центральної Ради, вони були мало пiдготовленi з вiйськової сторони, крiм того, нечисленнi. Саме тому до загону Муравйова було долучено яскраво росiйський пробiльшовицький Тверський загiн Кареєва, який очолював поручник Бiлогрiвцев. Цей загiн був створений у Тверi з воякiв-бiльшовикiв запасних частин залоги.
Загалом, загiн М.Муравйова не вiдiгравав та й не мiг вiдiгравати нiякої ролi, крiм полiтичної. Саме тому з-пiд Катеринослава на Полтавський напрямок перекидався загiн П.Єгорова. Основу цього загону становили Московська та Харкiвська червона гвардiї. Московська червона гвардiя так тiльки називалась, оскiльки складалась вона переважно з запасних частин збiльшовиченої Московської залоги, де служив i сам командир загону - штабс-капiтан П.Єгоров. Також умовно називався i Харкiвський загiн червоної гвардiї, оскiльки пiсля видiлення всiх українцiв до полку червоного козацтва в ньому залишились тiльки латишi, якi працювали на харкiвських заводах, та росiяни. Тож цей загiн аж нiяк не вiдрiзнявся вiд будь-якого росiйського своїми антиукаїнськими настроями. До загону П.Єгорова входили також цiлком росiйський 30-й запасний полк з Харкова, невеличкий загiн путилiвцiв з Петрограда, легка батарея та панцерний потяг. Правда, були в загонi й українськi пiдроздiли. Однак вони були дуже нечисленi та вiдiграли другорядну, допомiжну роль. Це невеличкий загiн донецьких червоногвардiйцiв на чолi з вiдомим у майбутньому червоним кiннотником Д.Жлобою та Брянська гарматна батарея з Катеринослава. Ось що згадував про донецьких бiйцiв червоногвардiєць І.Гончаренко: "Мы встетились с выстроенным отрядом красногвардейцев-шахтеров. Их было 500 - 600 человек, большей частью пожилых рабочих. В шахтерской рваной одежде, в изорванных лаптях, совершенно черные от угольной пыли, с изнуренными лицами стояли на морозе пролетарии Донбасса. Сгорбившись от холода, засунув руки в рукава, они крепко прижимали к груди винтовки, готовясь к бою с врагом" (223,с.193).
Певно, такими ж були й шахтарi з загону Д.Жлоби. Серед них бiльшiсть становили українцi. Правда, українцi несвiдомi, такi ж, як i в Брянськiй батареї. Брянська батарея була сформована на однойменному заводi Катеринослава з його робiтникiв. Спочатку батарею планувалось направити на Дон, однак згодом її було вiдряджено до загону П.Єгорова.
Крiм того, вже на Полтавщинi до вiйськ П.Єгорова долучився збiльшовичений 11-й Сибiрський стрiлецький полк з Захiдного фронту. Це був кадровий полк старої росiйської армiї, сформований з росiян Сибiру. Були тут i українцi, однак вони ще на фронтi вийшли з полку i вступили до Гордiєнкiвського полку полковника В.Петрiва. Вже згодом одполчани-росiяни та українцi зустрiлись по рiзнi боки барикад у вуличних боях за Київ. Ось що про цю "теплу зустрiч" писав В.Петрiв: "Вночi Гордiєнкiвськi стежi вже увiйшли в контакт з передовими стежами наступаючого ворога. Це була кiнна розвiдка 25 (йдеться про 11-й - прим.Т.Я.) Сибiрського полку, того самого полку, з якого вийшли всi Українцi пiдчас формування Гордiєнкiвського полку. Отже ця допомога "працюючому людовi України" в однiй з її частин не мала анi одного Українця. Такий нацiональний склад тих пiдступаючих частин зробив їх для нас ще бiльш ненависним" (178,с.128).
Отже, як бачимо, загiн П.Єгорова також був за невеличкими винятками (латишi, українцi) яскраво росiйським. Найбiльш боєзданою в ньому вважалась Московська червона гвардiя.
Тепер розгляньмо резервнi пiдроздiли на чолi з робiтником В.Поляковим. Основнi сили резерву - 1-й Петроградський загiн та панцерний потяг, з початком боїв взяли активну участь у боротьбi з Центральною Радою. Червона гвардiя Олександрiвська та чорна гвардiя анархiстiв, складенi переважно з українцiв, участi в боях не брали, вони залишилися в районi Олександрiвська та Лiсаветграда. Їх ми розглядати не будемо.
Отож, загiн Полякова - це колишнiй загiн Ховрiна, значно переформований та поповнений. Складався вiн майже виключно з вiйськових пiдроздiлiв Москви та Петрограда, в яких було багато червоних офiцерiв та юнкерiв. Крiм того, був у загонi i невеличкий вiдсоток червоногвардiйцiв. Ось що писав про склад цього загону iсторик А.Буравченков: "Из присланного на помощь Москве революционным Петроградом отряда моряков был сформирован небольшой самостоятельный отряд, которому предписывалось отправиться в Харьков. И хотя он именовался Петроградским сводным, в его состав входили также солдаты Московского гарнизона, красногвардейцы Москвы и Тулы, рота юнкеров Московской школы прапорщиков, во время октябрьских боев перешедшая на сторону Советской власти. Отряд возглавлял большевик матрос Н.А.Ховрин ( згодом - В.Поляков - прим.Т.Я.), комиссаром отряда был прапорщик А.Ф.Ильин-Женевский. Начальником пехоты назначили преподавателя одной из московских школ прапорщиков капитана Скавронского, а начальником артиллерии - комиссара для поручений при командующем войсками МВО, большевика подпоручика В.Хруцевича" (53,с.109).
Як бачимо, загiн Полякова в переважнiй бiльшостi складався з вiдбiрних вiйськових пiдроздiлiв: матросiв, червоних юнкерiв, московських солдатiв, а також червоногвардiйцiв Москви та Тули, якi в загонi становили не бiльше третини. Звичайно, що українцiв серед них навiть не могло бути, оскiльки всi вони ще в груднi 1917 року сформували в Москвi український Запорiзький полк та виїхали на батькiвщину.
А тепер спробуймо проаналiзувати склад дiючих бiльшовицьких загонiв за такими критерiями: нацiональний склад, вiйськова пiдготовка.
Почнемо з нацiонального складу та територiального походження вiйськ В.Антонова-Овсiєнка, якi в дiючих загонах разом з частиною резервiв мали 9 155 багнетiв. Отже:
а) сибiрських воякiв-росiян - 2400;
б) брянських червоногвардiйцiв - 800;
в) балтiйських матросiв-росiян - 700;
г) петроградських червоногвардiцiв - 260;
д) московських вiйськ - 1300;
є) тверських запасних вiйськ - 125;
ж) росiйських вiйськ - 1500;
з) харкiвськi росiйськi пiдроздiли - 920;
i) харкiвськi українськi пiдроздiли - 850;
й) донецьких українцiв - 300.
Отже, серед бiльшовицьких вiйськ етнiчних українцiв було дуже мало - всього 1150 багнетiв, що становило 12,5 вiдсоткiв. У той же час сибiрякiв було 25 вiдсоткiв, москвичiв - 14 вiдсоткiв. Навiть якщо врахувати етнiчних українцiв та росiйськi пiдроздiли з Харкова, то цi сили не наберуть i 22 вiдсотки вiд загальної кiлькостi вiйськ В.Антонова-Овсiєнка. Таким чином, можна стверджувати, що проти Центральної Ради вели вiйну росiйськi вiйська, якi були направленi та пiдпорядковувались Раднаркому. Тож воював з Центральною Радою саме Раднарком, а не Народний Секретарiат.
Тепер спробуймо розглянути, наскiльки були пiдготовленi з вiйськової точки зору бiльшовицькi вiйська. За нашими даними, в розпорядженнi В.Антонова-Овсiєнка було:
а) регулярних вiйськ старої армiї - 5345;
б) матросiв - 700;
в) червоногвардiйцiв - 3110;
Виходячи з цього, можемо дiйти висновку, що бiльшовицькi пiдроздiли на двi третини складалися з воякiв, що вже побували на фронтi та знали, що таке вiйськова справа. Крiм того, мусимо стверджувати, що серед вiйськ бiльшовикiв було багато офiцерiв, у тому числi й кадрових, якi очолювали переважну бiльшiсть пiдроздiлiв В.Антонова-Овсiєнка. Також, як згадувалось, були в бiльшовикiв i свої власнi червонi юнкери.
А тепер спiвставмо сили Центральної Ради та пiдроздiлiв Раднаркому i Народного Секретарiату.
Чернiгiвська залiзниця:
а) бiльшовицьких дiючих частин - 4820 багнетiв;
б) мiсцевих бiльшовицьких частин - 2000 багнетiв;
в) українських вiйськ - 4400 багнетiв, з них надiйних не бiльше 2000 багнетiв.
Полтавська залiзниця:
а) бiльшовицьких дiючих частин - 3335 багнетiв;
б) мiсцевих бiльшовицьких частин (з урахуванням миргородської залоги) - 1900 багнетiв;
в) українських вiйськ - 3800 багнетiв та шабель, з яких надiйних не бiльше 1800 багнетiв.
Резерви:
а) бiльшовицьких дiючих частин - 1000 багнетiв;
б) київська червона гвардiя - 1500 багнетiв;
в) українськi вiйська київської залоги - 7270 багнетiв, 300 шабель, з яких надiйних було не бiльше 3000 воякiв.
Таким чином, бiльшовицькi та українськi сили за чисельнiстю хоч i були приблизно рiвними, однак моральний стан їх був зовсiм рiзним. У бiльшовицьких вiйськах була хоч якась вiйськова дисциплiна, принаймнi, вони ще точно виконували накази. В українських напiврозвалених анархiєю пiдроздiлах цього вже не було. Незважаючи на велику кiлькiсть українських командувачiв, зовсiм не велась розвiдка, пiдроздiли не мали мiж собою належного зв'язку, не знали, що дiється поруч. Бiльшовицьким вiйськам, командири яких фактично вели вiйну за всiма правилами вiйськової науки, протистояли цiлком здеморалiзованi частини, командування яких ставилось до своїх обов'язкiв байдуже. Якщо Антонов-Овсiєнко завжди знав усе про свого супротивника, то нi Капкан, нi Шинкар, нi Порш про бiльшовикiв не знали нiчого: нi їхнiх дiй, нi їхнiх планiв, нi їхньої чисельностi. Вони не знали навiть про стан своїх вiйськ.

Наступ бiльшовицьких вiйськ

Основний театр вiйськових дiй лежав усього на двох гiлках залiзниць, що вели до Києва. Бiльшовики мали за мету взяти цi гiлки пiд свiй контроль, а українцi - зберегти вiд ворожого наступу. Двома залiзничними дiлянками цi залiзничнi колiї сполучались мiж собою: Бахмач - Ромодан та Гребiнка - Крути, Гребiнка - Ромодан. Дiлянки становили головнi комунiкацiї українських вiйськ на Полтавськiй та Чернiгiвськiй залiзницях. Основними пунктами оборони залiзниць були станцiї Гребiнка, Ромодан, Крути та, особливо, Бахмач. З утратою цих станцiй українськi вiйська автоматично втрачали i всю Лiвобережну Україну. Тож цi станцiї за логiкою речей мусили стати мiцними укрiпленими опорними пунктами оборони. Однак цього не сталося. Крiм того, на Чернiгiвськiй залiзницi важливими мiстами-станцiями були: Суми, Конотоп, Нiжин; на Полтавськiй: Костянтиноград та Полтава. Чернiгiвська залiзниця мала виходи до Бiлорусiї (через станцiю Дочь) та Росiї (станцiя Михайлiв Хутiр). Цi станцiї мали також важливе стратегiчне значення. Полтавська залiзниця давала можливiсть вийти до мiста Кременчука, звiдки було налагоджено надiйний переїзд на Правобережну Україну.
Отже, мiста та станцiї Гребiнка, Ромодан, Крути, Бахмач, Суми, Конотоп, Нiжин, Костянтиноград, Полтава, Дочь, Михайлiв Хутiр та Кременчук мали бути надiйно захищенi. Але, на превеликий жаль, у цих мiстах розмiщувались непевнi з усiх бокiв вiйськовi частини, якi були нездатнi дати вiдсiч бiльшовикам. Останнi цим широко користувались.
Перша операцiя штабу В.Антонова-Овсiєнка була проведена в день оголошення Центральнiй Радi Народним Секретарiатом вiйни, 17 (4) сiчня 1918 року. Невеличкий загiн 30-го запасного полку в силi 120 багнетiв на чолi з прапорщиком М.Руднєвим був висланий для захоплення Сум. У цiй операцiї Руднєву допомагали пiдроздiли загону Знаменського та мiсцевi червоногвардiйцi. Головна роль вiдводилась мiсцевим бiльшовикам. Останнi досить швидко захопили мiську думу, залiзничну станцiю, Державний банк, друкарню та редакцiю мiсцевої газети. Крiм того, без пострiлу була роззброєна мiлiцiя, охорона Сумського кадетського корпусу та пiдроздiли 10-го Новгородського драгунського полку, що знаходився в мiстi. Збройний опiр поставили лише артилерiйськi пiдроздiли поручника Бондаревського. Його дивiзiон розташовувався за станцiєю Суми, на околицях мiста. Бондаревський, дiзнавшись про подiї, наказав своїм пiдлеглим приготувати гармати та зайняти оборону. Однак швидкi дiї московських червоногвардiйцiв та пiдроздiлiв 30-го полку не дали цього зробити. Бiльшовицькi вiйська з ходу пiшли в атаку на казарми гарматникiв, захопивши їх без втрат. Усiх воякiв дивiзiону роззброїли та розпустили по домiвках (101).
Поручник Бондаревський потрапив до рук бiльшовикiв та за спробу опору був розстрiляний. Так однiєю жертвою i закiнчилося захоплення Сум бiльшовиками.
18 (5) сiчня Володимир Антонов-Овсiєнко видав директиву про загальний наступ. Ось що вiн сам писав з цього приводу: "Начало наступления на Украину приурочивалось мною к 18 января. В Ставку Тер-Арутиньянцу дано предписание направить все боеспособные части с Юго-Западного и Румфронта на Киев и развить наступление от Гомеля к Бахмачу - Курску. Кудинскому в Брянске приказано усилить отряд Знаменского у Ворожбы - придав к нему до 1000 штыков красной гвардии и батарею. Курскому ревкому - выслать к Ворожбе также 100 человек с пулеметом. Белгороду и Люботинской группе выделить отряды для установления связи с Ворожбой. Общее руководство действиями от Ворожбы Кудинский должен принять на себя. Главный удар решено направить на Полтаву. Из Харькова должен был выйти бронепоезд с эшелонами червонных казаков и Харьковских красногвардейцев, в общем до 500 штыков во главе с Муравьевым. Одновременно из Лозовой наступает в эшелонах отряд Егорова с бронепоездом (всего 1200 штыков)" (208,с.134).Отже, було визначено чiтку мету наступу - на Полтаву! Перед самим виступом Муравйова з Харкова його загiн був розширений до того складу, який ми розглядали попереду - 975 багнетiв. З цими силами вiн i вирушив на Полтаву.
На той час у Полтавi була досить складна ситуацiя. Богданiвський полк спiльно з богунцями пiсля згаданого вже вбивства командира полку Ластiвченка влаштував бiльшовицький погром у мiстi, допустивши разом iз тим досить анархiчнi вчинки: п'янки, погроми магазинiв, пiдпалювання деяких помешкань та iнше. Напередоднi наступу бiльшовицьких вiйськ, 17 (4) сiчня, богданiвцi та богунцi через загрозливу ситуацiю в Києвi були викликанi до столицi. Вони залишили у полтавчан змiшанi почуття та непевнiсть щодо правильностi дiй українських вiйськ (116,с.55).
Пiсля вiд'їзду богданiвцiв та богунцiв з Полтави в мiстi залишилися пiдроздiли полку iменi Сагайдачного, кiнний полк iменi Мазепи та Вiленська юнацька школа.Сагайдачники та мазепинцi вже були розкладенi бiльшовицькою агiтацiєю, а тому збройної сили вже не становили. Єдиними, хто мiг учинити опiр бiльшовикам, були юнкери Вiленського училища. Крiм того, в Костянтиноградi залишився 3-й курiнь полку iменi Хмельницького, який мусив боронити залiзницю з боку Олександрiвська та Харкова. Це була досить надiйна частина, однак вона була вiдiрвана вiд полтавського угрупування українських вiйськ. У Полтавi також знаходився невеличкий партизанський загiн на чолi з сотником О.Волохом, складений з воякiв 2-го Українського, 5-го кiнного запасного полкiв та чугуївських юнкерiв. Цей загiн також був здатен на рiшучi дiї. До нього долучилася невелика кiлькiсть юнкерiв-українцiв з Вiленського вiйськового училища.
У нiч на 19 (6) сiчня 1918 року загiн М.Муравйова, маючи в авангардi панцерний потяг з групи П.Єгорова, вирушив у напрямку Полтави. По дорозi Муравйов визначив завдання у захопленнi мiста для кожної своєї частини. Так, загiн Беленковича, що складався переважно з залiзничникiв, мусив захопити та утримувати вокзал. Полку червоного козацтва було поставлено за мету як можна швидше дiстатись до будiвель кадетського корпусу, де розташовувалось Вiленське училище та Мазепинський полк, i роззброїти їх.
Наступу бiльшовикiв нiхто не чекав. Тож, коли на свiтанку вони увiрвались до Полтави, їм не було вчинено нiякого опору. Загiн Беленковича без проблем захопив вокзал, а полк Червоних козакiв В.Примакова швидко зайняв телефонну станцiю та губернське управлiння. На вокзалi до вiйськ Муравйова долучилось 40 мiсцевих червоногвардiйцiв, у центрi - ще 50. Розумiючи, що українськi пiдроздiли по мiсту не чинять бiльшовикам спротиву, Муравйов направив всi сили до кадетського корпусу. Червоногвардiйцi швидко дiсталися до будiвель корпусу, де юнкери вирiшили боронитись. Однак, маючи значну чисельну перевагу, бiльшовицькi вiйська, провiвши сильну вогневу пiдготовку, вимусили юнкерiв скласти зброю. За даними червоногвардiйця загону Беленковича І.Гончаренка, юнкери "сдались и разоружились" (223,с.194). М.Муравйов у своїй доповiдi В.Антонову-Овсiєнку зазначив, що вони були всi перебитi разом з офiцерами. Бiльшовикам цей бiй коштував тiльки одного вбитого червоногвардiйця. Українцi ж утратили бiльшiсть вiйськової молодi - до 100 "перебитих" юнкерiв.
Крiм того, полк Червоного козацтва захопив переважну бiльшiсть кiнського складу полку iменi Мазепи, завдяки чому В.Примаков почав формувати червону українську кавалерiйську частину (56,с.23).
Досить швидко М.Муравйов роззброїв мазепинцiв та з певними труднощами сагайдачникiв. Загiн О.Волоха, усвiдомлюючи неможливiсть боротьби, був вимушений облишити Полтаву. Рештки полтавських нацiонально свiдомих воякiв утворили два партизанських загони, якi вирушили для боротьби з бiльшовиками на Харкiвщину (117,с.26). Уже в березнi 1918 року цi загони влилися до 2-го Запорiзького полку, що наступав з Києва проти радянських вiйськ.
Захоплення Полтави додало бiльшовикам тiльки значних проблем. Ось що, зокрема, передав В.Антонову-Овсiєнку М.Муравйов про стан у мiстi: "Город с всеми учреждениями занят нашими, исключая Киевского вокзала, откуда пока известий не имею, но полагаю, что не замедлю получить скоро благоприятные сведения о занятии. Юнкера еще за два дня, услышав о нашем движении, бежали. Оставшиеся оказали сопротивление, но были перебиты вместе с офицерами. Вот пока единственный кровавый епизод. Теперь сообщу тоже важные местные политические известия, или, вернее сказать, переговоры местного Исполнительного Комитета Совета рабочих, солдатских и крестьянских депутатов со мной. Они прежде всего спросили меня, с какой целью я к ним прибыл с войском, и заявили, что они хотят сделать Полтаву нейтральной как в отношении нас, так и к Киевской Раде. Просили меня немедленно оставить пределы города и с тем же самым послали делегацию к двигающимся, яко бы, войскам Киевской Рады на нас. Я ответил им, что мы пришли сюда восстановить попраную Советскую власть на Украине, в частности в Полтаве, что Полтава, кроме того, является угрозой нашему стратегическому плану, пропуская мимо нас и посылая на нас бродячие шайки гайдамаков и украинские войска и тем способствуя контр-революционным замыслам Каледина, чего ни в коем случае мы допустить не можем" (208,с.136).
Ось так виходило, що бiльшовики "визволили" Полтаву, хоч їх про це не просила навiть мiсцева збiльшовичена рада. Певно, що в цьому випадковi М.Муравйову просто довелось визнати, що вiн у силу обставин, що склалися, окупував мiсто як звичайний загарбник. Засуджували дiї М.Муравйова та В.Антонова-Овсiєнка i деякi народнi секретарi, однак зробити щось вони були безсилi, оскiльки не мали реальної влади. Ось що писав з приводу конфлiкту в Полтавi Г.Лапчинський: "В самiй Полтавi, як вiдомо, негайно пiсля того, як туди вступило муравйовське вiйсько, виник був гострий конфлiкт мiж мiсцевою радою, де найвпливовiшими були українськi есери-"лiвобережники" на чолi з Леонардом Бочковським, Левком Ковальовим та Миколою Литвиненком. Роздратована нетактовним поводженням вiйськового командування, що претендувало розпоряджатись в мiстi, мiсцева рада, власне виконком, ухвалили резолюцiю, що на Полтавщинi єдиною владою є ради робiтничих та селянських депутатiв, що мають здiйснювати програму Жовтневої революцiї, що Українська Центральна Рада є ворог революцiйних робiтникiв та селян українських, але в той же час стосунки з ЦВКУ та Народнiм Секретарiятом в цiй резолюцiї зосталися нез'ясованi; полтавцi ставилися до "Харкiвського" уряду скептично.Абсолютно не розумiючи всiх вiдтинкiв мiсцевих полiтичних взаємовiдносин, Муравйов викликав до свого вагону членiв виконкому, нагримав на них, наказав арештувати небiльшовицьку українську частину з них i загрожував її розстрiляти. Лише протест з боку бiльшовикiв та росiйських лiвих есерiв запобiг такого ексцесу, але керовники "лiвобережникiв" пiсля цього визнали себе примушеними вiдiйти вiд роботи й покинути Полтаву" (244,с.210).
"... комендант штабу Муравйова тов.Любинський ("Хлор") з'явився арештувати т.Леонарда Бочковського, лiдера українських есерiв на Полтавщинi. Коли Бочковський на запитання вiдповiв українською мовою , "Хлор" на нього закричав: "Предлагаю говорить со мною по-интернацiональному". "Я вмiю говорити англiйською, нiмецькою, французькою, польською та росiйською мовою - вiдповiв Бочковський, але не знаю, яку з них ви вважаєте за iнтернацiональну". Лише пiсля цього "Хлор" зрозумiв, що вiн зробив дурницю. Мабуть такий же "наївний iнтернацiоналiст" за кiлька тижнiв пiсля того розстрiляв тов.Бочковського в Києвi лише тому, що в нього був червоний квиток члена Центральної Ради, складений українською мовою, i Україна втратила одного з найвизначнiших революцiонерiв, що ранiш ще, нiж офiцiяльно це зробила бiльшовицька Полтавська органiзацiя, почав виступати з гаслом "всю владу радам" i поставив у есерiвськiй органiзацiї питання про злиття з бiльшовиками ще влiтку 1917 року" (244,с.214).
Ось так трагiчно навiть для мiсцевих прихильникiв Раднаркому вiдбулося захоплення бiльшовиками Полтави. Щоб не мати проблем у мiстi й надалi, М.Муравйов розiгнав стару раду i зiбрав ревком, який, звичайно, був уже лояльним до окупацiйних вiйськ та
виконував усi їхнi розпорядження (217,с.469).
Загалом подiї в Полтавi були досить показовими. Вони засвiдчили той факт, що нi В.Антонов-Овсiєнко, нi М.Муравйов не зважали на Народний Секретарiат та мiсцевих прихильникiв Раднаркому. Пiсля Полтави всi зрозумiли, що вiйська В.Антонова-Овсiєнка є окупацiйними, якi виконують волю петроградського бiльшовицького уряду.
У день захоплення Полтави, 19 (6) сiчня 1918 року, тисячний загiн Кудинського, що йшов з Брянська на з'єднання з частинами Знаменського та Руднєва в Сумах, здiйснив наступ на станцiю Михайлiв Хутiр. Цю станцiю завзято боронили пiдроздiли Дорошенкiвського полку - один курiнь у силi до 400 багнетiв. Також до них долучилися i рештки Текинського (Туркменського) кiнного полку в силi 14 офiцерiв та 125 вершникiв, що супроводжували генерала Л.Корнiлова на Дон (284,т.2,с.155). Бiй був досить тривалим та завзятим, однак, незважаючи на це, дорошенкiвцi разом зi своїми випадковими союзниками мусили вiдступити до станцiї Кролевець. Однак Кудинський так i не досягнув своєї головної мети - об'єднання з загонами Знаменського та Руднєва. Щоб здiйснити нарештi це об'єднання, усi бiльшовицькi загони мусили взяти Конотоп, який на Чернiгiвському напрямковi почав вiдiгравати першочергову роль.
20 (7) сiчня 1918 року в мiстi Костянтиноградi вiдбулося об'єднання загонiв М.Муравйова, що наступали з Полтави, та П.Єгорова, якi рухалися з Катеринослава i Лозової. У цьому мiстi знаходився посилений курiнь полку iменi Хмельницького, який мав у своєму складi понад 500 багнетiв. Однак сили були надто нерiвнi, оскiльки в Муравйова та Єгорова було понад 3000 бiйцiв. Шлях до вiдступу для богданiвцiв був вiдрiзаний з усiх бокiв, i iхнє командування не знайшло нiчого лiпшого, як капiтулювали. Так без єдиного пострiлу бiльшовики роззброїли та розпустили частину Богданiвського полку.
Отже, як бачимо, В.Антонов-Овсiєнко одразу вдало повiв вiйськовi дiї проти Центральної Ради, розбивши її передовi сили та захопивши низку мiст, якi мали стратегiчне значення. Певно, що пiсля таких успiхiв за логiкою речей українськi вiйська мусили перейти в контрнаступ. Через це всi сили бiльшовикiв були кинутi на обороннi позицiї чекати на протинаступ. Однак на той час пiдроздiли Центральної Ради знаходились у скрутному становищi. На Полтавськiй залiзницi пiсля вiд'їзду до Києва богданiвцiв та богунцiв лишався лише невеличкий загiн гайдамакiв О.Волоха, на Чернiгiвськiй також до столицi вiдступила 1-а вiйськова юнацька школа, а тут залишились розхитанi бiльшовиками частини. На цьому варто зупинитись. На перший погляд, може здатись, що Чернiгiвщина просто перевантажена вiйськами. Адже тут знаходились 3-й Український та Дорошенкiвський полки, куренi "Смертi" й iменi Шевченка. Крiм того, по селах та мiстечках губернiї розмiщувались залоги Вiльного козацтва, що разом мали до 500 багнетiв. Але насправдi ситуацiя на Чернiгiвщинi була досить хиткою. Шевченкiвський курiнь у Нiжинi оголосив себе нейтральним, хоч насправдi ця нейтральнiсть мала яскраво бiльшовицький колiр. 3-й Український запасний полк у Чернiговi, як виявилося згодом, теж був нейтральним. Вiльне козацтво було розкидане по всiй губернiї, маючи головний осiдок у Чернiговi (4 сотнi по 35 козакiв), однак воно теж не могло дати бiйцiв, оскiльки використовувалось як мiська мiлiцiя (205,N24,с.29). Бiльш-менш надiйними залишались послабленi збройними сутичками та дезертирством Дорошенкiвський полк та курiнь "Смертi", однак i в них почались бiльшовицькi хитання (цi частини в спогадах колишнiй юнак М.Михайлик помилково називає 113-м полком та Богданiвським куренем). Цi двi частини розташовувались у Конотопi, однак не були придатнi до активних дiй.
А в цей час бiльшовики стояли на мiсцi в нерiшучостi. Така невизначенiсть тривала два днi, доки нарештi В.Антонов-Овсiєнко не зважився завдати українським вiйськам Чернiгiвщини удар у спину. У Конотопi був досить потужний осередок бiльшовикiв та червоної гвардiї, здатної самостiйно пiдняти повстання. Пiдстраховували їх загони Знаменського, Руднєва та Кудинського, що стояли поруч. Пiдстави для повстання були досить сприятливi: з Конотопу виїхали до Києва надiйнi юнацькi (юнкерськi) пiдроздiли, а дорошенкiвцi вiдправили один курiнь проти Кудинського. Таким чином, у мiстi лишалося не бiльше 1200 воякiв. У Конотопi вже давно була досить напружена ситуацiя. Ось що, зокрема, згадував М.Михайлик: "Тiльки ми прибули до Конотопу (а там було залiзничне депо), то нас оточили робiтники. Було їх в Конотопi до 7000. Однi витали, другi гудили. Видно було, що мiж самими робiтниками не було єдностi. Опiсля ми довiдалися, що тут було до 4000 кацапiв, а решта Українцi, i мiж ними так само провадилася боротьба. Москалi мали озброєний вiддiл на 150 чоловiка i скорострiл, але коли ми прибули, вони зброю вже здавали.
В Конотопi ми роззброїли кiлька ешелонiв Москалiв, що здолали прибути з фронту зi зброєю. Скрiзь ставали нам опiр робiтники-Москалi, нераз навiть завозили наш потяг в слiпий кiнець тору, готуючи нам там пастку. Агiтацiя мiж юнаками провадилася шалена, але все це не похитнуло духа юнакiв.
В самiм мiстi було повне безладдя. Командант мiста i околиць, призначений Центр.Радою, утiк звiдси давно, залишивши уряд якомусь молодому пiяковi, що завжди пив, бив жидiв i бешкетував. Про це ми донесли штабовi i Носенко одiзвав його, а навiть здається й приарештував.
Щодалi робiтники ставали настирливiшими в своїй поведiнцi, вимагали вiд нас залишити станцiю, дати їм технiчний потяг, що стояв тутже, щоб направити пiдiрваний нами тор. Їхнi агiтатори намагалися брати нас на рiжнi провокацiї" (169,с.20).
22 (9) сiчня 1918 року юнацька школа облишила Конотоп, i мiсцевi бiльшовики почали дiяти. Одразу застерiгаємо, що в багатьох радянських дослiдженнях стоїть неправильна дата повстання - 15 (2) сiчня, що не вiдповiдає дiйсностi.
Надвечiр 22 (9) сiчня голова конотопських бiльшовикiв Л.Новиков вiддав наказ про прибуття до мiста загонiв червоногвардiйцiв з Сосновки (200), Семенiвки (200), Городнi (300), Шаповалiвки, Великого Самбора, Дептiвки та iнших. Крiм того, до бою було пiдготовлено i червону гвардiю Конотопу. Об'єктом атаки був вокзал, де знаходились дорошенкiвцi, яких мешканцi мiста звали "сiчовиками" через певну кiлькiсть галичан серед них на чолi з сотником Мантуляком, а також курiнь "Смертi". Крiм того, червоногвардiйцi мусили ще напасти на штаб українських вiйськ, що мiстився в Комерцiйному училищi (212,с.503). У штабi, як правило, ночував командир дорошенкiвцiв курiнний Пелещук та начальник мiсцевого Вiльного козацтва штабс-капiтан Вержинський.
Подальшi подiї в Конотопi досить яскраво висвiтлив бiограф П.Новикова, учасник тих подiй В.Бабко: "За вказiвкою Павла Новикова соснiвськi червоногвардiйцi перерiзали телеграфнi i телефоннi проводи. Зв'язок Конотопа з iншими мiстами, зокрема, з Києвом, був перерваний. Інша група вивела з ладу телеграфнi апарати на станцiї. Загони, що прибули з сiл вiдповiдно до розробленого плану, зайняли позицiї на околицi Конотопа. Готовi були до виступу мiськi червоногвардiйцi.
Коли завмерли вулицi мiста i "сiчовики" мiцно заснули, приблизно о 4 годинi ранку 2 сiчня (23 (10) сiчня - прим.Т.Я.), тишу розiтнула дзвiнка кулеметна черга. То був умовний сигнал до атаки. Сотнi червоногвардiйцiв - загони з паровозного i вагонного депо, залiзничних майстерень та сiл - з криками "ура" кинулися до ешелонiв i захопили гармати. З вагонiв вистрибували напiвсоннi, смертельно переляканi "сiчовики". Деякi вояки "куреня" тiкали по глибокому снiгу босонiж, в однiй бiлизнi.
За наказом Новикова пiсля очищення станцiї загiн пiд командуванням матроса-балтiйця Оникiя Гандзi вирушив до примiщення комерцiйного училища, де розмiстився петлюрiвський штаб. Бiля парадного входу стояли двi гармати i п'ять кулеметiв. Гандзя наказав вiдкрити по училищу вогонь. "Сiчовики", що охороняли штаб, спершу розгубилися, а потiм учинили незначний опiр. Трьох було вбито... Кiлька офiцерiв та рядових, що перебували в примiщеннi, пiдвели руки вгору" (211,с.83).
До опису додамо, що крiм вже згаданих трьох вбитих також були застрiленi червоногвардiйцями українськi командири Пелещук та Вержинський. Переважна бiльшiсть воякiв-українцiв, що вискочили в однiй бiлизнi, була захоплена бiльшовиками. Пiсля роззброєння їх вiдпустили на всi чотири вiтри. Невеличка частина українських вiйськ з боєм вирвалася з Конотопу. Це були рештки дорошенкiвцiв у силi до 300 багнетiв на чолi з помi- чником командира полку хорунжим К.Хмiлевським та до 100 воякiв куреня "Смертi" зi своїм командиром, сотником Мiляшевичем.
Того ж дня, 23 (10) сiчня, загони Кудинського пiсля незначного бою захопили Кролевець, де роззброїли 3-й курiнь дорошенкiвцiв i звiдти вирушили до Конотопу. Не спадала активнiсть i в конотопцiв, якi протягом 23 - 24 сiчня здiйснили рейд по селах Чернiгiвщини та роззброїли вiльних козакiв. У цьому їм допомогли i загони Знаменського та Руднєва, якi термiново прибули до Конотопа.
Тепер спробуймо пiдвести пiдсумок тим подiям, якi вiдбулися за 5 днiв рiшучого наступу бiльшовикiв.
1. Чернiгiвська залiзниця. У результатi боїв у Сумах, Михайлiвському Хуторi та Конотопi українськi вiйська зазнали страшної поразки. Було майже повнiстю знищено полк iменi Дорошенка та курiнь "Смертi", якi в цих подiях втратили до 20 вбитих воякiв та понад тисячу роззброєних. Бiльшовицькi вiйська отримали змогу об'єднатись у Конотопi в один загiн Кудинського - Знаменського. Також було роззброєно бiльшiсть вiльних козакiв Чернiгiвщини. Реально на оборонi залiзницi залишилось 300 дорошенкiвцiв, 100 воякiв куреня "Смертi" та деякi вiльнi козаки. Їм протистояли понад 1300 бiйцiв загону Кудинського - Знаменського. Шевченкiвський курiнь та 3-й Український запасний полк виявились ненадiйними. А вiд'їзд 1-ї вiйськової юнацької школи не залишив шансiв на перемогу решткам українських вiйськ на Чернiгiвщинi.
2. Полтавська залiзниця. Завдяки операцiї в районi залiзницi Кременчук - Полтава бiльшовики роззброїли або розгромили Вiленське вiйськове училище, Мазепинський кiнний полк, частину полку iменi Сагайдачного та 3-й Богданiвський курiнь загальною чисельнiстю до 1800 воякiв. З них до 100 юнкерiв загинуло в Полтавi. Пiсля вiд'їзду богданiвцiв та богунцiв до Києва на Полтавщинi залишився тiльки невеличкий загiн гайдамакiв О.Волоха в силi до 150 багнетiв, оскiльки 58-й зукраїнiзований запасний полк оголосив нейтралiтет. Йому протистояли загони Муравйова - Єгорова, що мали разом до 3400 воякiв.
Отже, як ми бачимо, i на Полтавськiй, i не Чернiгiвськiй залiзницях всього за п'ять днiв українськi вiйська зазнали страшної поразки. Шансiв на перемогу в них лишалося дуже мало.
Подiї, пов'язанi з наступом бiльшовицьких вiйськ, мали важливi полiтичнi наслiдки. Адже тепер стало зрозумiло всiм, що Радянська Росiя - це ворог. Саме тому в Центральнiй Радi питання самовизначення України стало на перший план. Спонукали до цього й iншi обставини: держави свiту, усвiдомлюючи, що становить собою Росiя бiльшовикiв, готовi були визнати Українську Державнiсть. Тож пiдтримка європейських держав, а також пряма агресiя Раднаркому мусили призвести до остаточного вiдокремлення України. Так, газета "Народна воля" з приводу конфлiкту мiж Центральною Радою та Раднаркомом писала: "... Україна проти своїх бажаннiв i надiй опинилася в станi самостiйної, воюючої з московсько-петроградським правительством, держави ... Життя примусило Республiку стати самостiйною". Згодом ця ж газета додавала: "Не оголосити при такому положеннi самостiйности України означало б поставити останню перед можливiстю насильного звязку з завтрiшнею деспотичною монархiєю" (40,с.261).
Загалом, оголошення незалежностi України було неминучим, i бiльшовики своїми дiями тiльки прискорили цей процес. Ось що писав iсторик Д.Дорошенко: "Треба сказати, що наступ большевикiв на Україну сприяв до певної мiри зросту самостiйницьких настроїв в українських нацiональних кругах, i цi настрої знаходили собi вiдгук також i у вiйськових кругах" (40,с.262). 22 (9) сiчня 1918 року почалося засiдання Малої Ради, на якiй було поставлено питання про оголошення незалежностi України. Того ж дня Рада винесла постанову про затвердження 4-го унiверсалу, в якому йшлося про вiдновлення iсторичної справедливостi та повернення Українi її суверенностi. Україна знов ставала незалежною державою.
Засiдання Малої Ради тягнулося аж до кiнця 24 (11) сiчня 1918 року, i лише в 0.20 25 сiчня почались вiдкритi прилюднi збори, на яких голова Центральної Ради Михайло Грушевський зачитав iсторичний текст 4-го унiверсалу. Цим унiверсалом устами М.Грушевського Україна оголошувалась суверенною країною (303,N9,1918 р.).
В унiверсалi Центральної Ради були такi слова: "... а тим часом петроградське правительство народнiх комiсарiв, щоб привернути пiд свою владу вiльну Українську Республiку, оповiстило вiйну Українi i насилає на нашi землi своє вiйсько, красногвардiйцiв-большевикiв, якi грабують хлiб у наших селян i без всякої плати вивозять його в Росiю, не жалiючи навiть зерна, наготовленого на засiв, вбивають неповинних людей i сiють скрiзь безладдя, злодiяцтво, безчинство.
Ми, Українська Центральна Рада, зробили всi заходи, щоб не допустити цiєї братовбивчої вiйни двох сусiднiх народiв, але петроградське правительство не пiшло нам назустрiч i веде далi крiваву боротьбу з нашим народом i Республiкою...
Але для того, щоб нi руське правительство, нi яке инше не ставили Українi на перешкодi установити той бажаний мир, для того, щоб вести свiй край до ладу, творчої роботи, до крiплення революцiї та волi нашої, ми, Українська Центральна Рада, оповiщаємо всiх громадян України:
Однинi Українська Народня Республiка стає самостiйною, нi вiд нiкого незалежною, вiльною, суверенною державою українського народу" (3,с.70).
Так Україна стала незалежною державою - Українською Народною Республiкою, i спонукали до цього такi обставини, як наступ бiльшовицьких вiйськ та кривавi бої на Полтавщинi та Чернiгiвщинi.

Боротьба за Бахмач та Ромодан - Гребiнку

Пiсля прикрозвiсних подiй у Конотопi радянське командування всю свою енергiю та сили направило на заняття важливого стратегiчного вузла - станцiї Бахмач. Ця станцiя була центром сполучення на всiй Лiвобережнiй Українi. Адже до неї тягнулися з Полтавщини вiдрiзки колiй Гребiнка - Бахмач та Ромодан - Бахмач, З Бiлорусiєю станцiя сполучалася залiзницею Гомель - Бахмач, а крiм того вона була центром сполучення шляху Харкiв - Київ. Бахмач мiг стати центром об'єднання усiх бiльшовицьких вiйськ на Лiвобережжi. Саме тому В.Антонов-Овсiєнко надавав цiй станцiї велике значення. Оскiльки вiйська Муравйова - Єгорова на шляху до Бахмача мусили подолати спротив українських вiйськ (загони О.Волоха) пiд Миргородом, Ромоданом та iншими мiстами, а загiн Берзiна знов був прикутий до повстання 1-го Польського корпусу в Бiлорусi, то завдання захоплення станцiї повнiстю лягло на пiдроздiли Кудинського - Знаменського. Цi вiйська, як уже зазначалося, мали 1300 багнетiв - майже виключно росiян. Нiхто з конотопських червоногвардiйцiв до загону не долучився.
Усю важливiсть станцiї Бахмач усвiдомлювало й українське командування, зокрема, начальник Київського Вiйськового Округу сотник Шинкар та командуючий вiйськами Лiвобережної України пiдполковник Ю.Капкан. Ось як казав Шинкар делегацiї 1-ї юнацької школи, яка самочинно облишила фронт пiд Бахмачем: "Я вiрю в правоту нашого змагання, тому сиджу в своїм кабiнетi i працюю. Упущення Бахмача вiдкриває Москалям дорогу на Київ i загрожує iснуванню цiлої Республики. Може уже пiд цю хвилину Бахмач занятий ворогом i ..." (168,с.12). Про зустрiч з Шинкарем юнак М.Михайлик згадував: "Шинкар про все був чудово поiнформований. Мало того, вiн намалював нам ще тяжчу картину, нiж яку ми знали, i покликаючись на "вiру в справу", на необхiднiсть боротьби до кiнця, щоби iсторiя не назвала нас зрадниками i т.д. закликав нас знову їхати на фронт. Усi нашi докази є цiлком зайвi, важливий стратегiчний вузол лишається без захисту, шлях на Київ вiдкритий i вина за втрату Києва покладається на школу" (162,с.21).
Певно, що юнаки зробили помилку, облишивши Чернiгiвську залiзницю в небезпечний момент, однак згодом, у бою пiд Крутами, вони розплатилися за неї сповна...
У той час у Бахмачi залишалися рештки конотопської залоги - пiдроздiли полку iменi Дорошенка на чолi з хорунжим К.Хмiлевським у силi до 300 багнетiв та до 100 воякiв куреня "Смертi" сотника Мiляшевича. Було зрозумiло, що цих сил недостатньо, а тому Ю.Капкан намагався викликати до Бахмача Шевченкiвський курiнь з Нiжина та 3-й Український запасний полк iз Чернiгова.
На пiдтримку куреня iменi Шевченка не було нiякої надiї. Так, накази шевченкiвцям про вiдправку до Бахмача давалися ще 6 сiчня (24 грудня) та 10 сiчня (28 грудня) 1918 року. Однак жодний з них не був виконаний (ф.1076,оп.1,спр.20,накази N27,31). Курiнь iменi Шевченка вказiвки з Києва однозначно iгнорував. Ось що, зокрема, згадував В.Антонов-Овсiєнко: "Нежинский гарнизон, во главе с куренем Шевченко, решительно высказался против Центральной Рады, отказываясь выступить против большевиков. Для Капкана это сильный удар, он шлет угрозы разоружить гарнизон, разгромить его артиллерией и броневиками, но кажется эти слова в дело претворить не смогут" (208,с.143-144).
Таким чином, курiнь iменi Шевченка виявився не тiльки нейтральним, а й вiдверто ворожим, тож бахмацькому угрупуванню доводилось займати оборону i з боку Нiжина.
Дещо краща ситуацiя була з чернiговською залогою. 3-й Український запасний полк виявився просто нейтральним. Його командир, полковник В.Янченко, змiг спорядити на фронт всього 40 козакiв при одному старшинi. У цiй складнiй ситуацiї довелося звернутись до мiського вiльного козацтва, яке мало 150 багнетiв - переважно старшин старої росiйської армiї. Було вирiшено роздiлити вiльних козакiв на два рiвних загони. Один загiн на чолi з сотником Борзякiвським залишився на охоронi Чернiгова, а iнший, у силi 75 багнетiв, при двох кулеметах з сотником Г.Корейшою та поручником М. Яновим, вирушив до Бахмача (205,N23,с.19). Таким чином, Чернiгiв дав оборонцям станцiї ще 115 воякiв.
Отже, в Бахмачi українськi вiйська разом мали до 500 багнетiв. Проти них дiяли загони бiльшовикiв Кудинського, Знаменського та Руднєва, що нараховували 1300 воякiв. Як видно, сили були нерiвними. Українськi пiдроздiли вимушенi були зайняти кругову оборону, а на ранок 25 (12) сiчня до Бахмача з Конотопа наблизились бiльшовицькi загони. Розпочався бiй, який тривав майже три днi. На превеликий жаль, про цей бiй нам мало що вiдомо. У перший день довелося боронитись тiльки вiд загонiв Знаменського - Кудинського, що було порiвняно легко. 26 (13) сiчня до станцiї з Бiлорусi прибув авангард загону Р.Берзiна, що вдвiчi посилил вiйська бiльшовикiв. Цей день виявився найважчим. Дорошенкiвцi, якi прийняли на себе удар пiдроздiлiв Берзiна, зазнали страшних утрат. Однак, незважаючи на це, вояки-українцi трималися з останнiх сил. 27 (14) сiчня до Бахмача увiрвалися з Полтавщини залоги М.Муравйова, що було цiлковитою несподiванкою. Нiхто не мiг збагнути, що сталося. Зрозумiле було одне - Бахмач не втримати. Загальний стан погiршили i великi втрати куреня "Смертi", на який натиснув М.Муравйов, та загибель командира дорошенкiвцiв, начальника оборони Бахмацького залiзничного вузла хорунжого К.Хмiлевського. За таких обставин решткам українських пiдроздiлiв довелося вiдступати до станцiї Крути.
Ось що згадував про тi подiї полковник М.Янов: "Майже голоднi й холоднi козаки нашого Коша УВК були в бою з наступаючим ворогом. Харчування потiм якось налагодилось. Так ми витримали кiлька днiв у боях разом з частинами рiзних полкiв з iсторичними назвами i малою кiлькiстю воякiв, але з великим завзяттям i самопожертвою. З лiвого крила фронту "Бахмача" ворог (загiн Муравйова - прим. Т.Я.) почав обходити нашi частини, якi дуже поволi почали вiдступати. Несподiвано Отаман Коша Сотенний Г.Корейша наказав погрузитись до вагонiв потягу, паротяг якого вже стояв "пiд парою", i їхати до Крут" (205,N24,с.28).
Таким чином, рештки українських вiйськ вимушенi були виходити з-пiд Бахмача. Втрати були страшенними. Так, дорошенкiвцi втратили до 100 воякiв, курiнь "Смертi" близько 40, чернiгiвцi до 30. Разом втрати українських вiйськ сягали 170 осiб, з яких забитих було понад 50 воякiв. Не меншими, а то й бiльшими були втрати бiльшовикiв.
Загалом, оборона Бахмача була однiєю з героїчних сторiнок в iсторiї Визвольних змагань на Українi в 1917 - 1921 роках. Про цю битву бiльшовики не любили згадувати i навiть В.Антонов-Овсiєнко в своїх "Записках" не подав нам про Бахмач майже нiяких даних.
Як же бiльшовицькi вiйська М.Муравйова, що дiяли на Полтавщинi, опинилися пiд Бахмачем? Щоб вiдповiсти на це питанння, варто повернутися на кiлька днiв назад. У той час, коли здiйснився переворот у Конотопi, М.Муравйов роздiлив пiдлеглi йому вiйська Народного Секретарiату та П.Єгорова, що разом нараховували до 3300 воякiв, на три колони:
а) Люботинська на чолi з Кареєвим у складi пiшого куреня полку Червоного козацтва (300 багнетiв), Тверського загону (125 багнетiв) та окремих пiдроздiлiв (200 багнетiв) мала вирушити на Кременчук;
б) Полтавська на чолi з Єгоровим у складi частини колишнього загону П.Єгорова (1300 багнетiв) мусила вдарити на Ромодан, звiдки негайно вирушити пiд Бахмач;
в) Харкiвська на чолi з Беленковичем (рiзнi загони Єгорова та загiн Беленковича у силi до 1100 багнетiв) зобов'язувалась наступати Полтавською залiзницею на Гребiнку i далi на Київ.
У Полтавi для охорони тилу М.Муравйов залишив курiнь Червоного козацтва в силi до 200 багнетiв.
На всi три загони М.Муравйов покладав важливi завдання, з якими вони мусили впоратись. Харкiвську та Полтавську колони, якi спочатку мусили дiяти разом, очолив сам М.Муравйов.
25 (12) сiчня, коли загони Знаменського та Кудинського розпочали бiй за Бахмач, Харкiвська та Полтавська колони Муравйова вирушили в наступ проти всього 150 воякiв-партизанiв О.Волоха. Певно, що останнi не становили великої загрози. Гайдамаки Волоха
чинили незначний опiр пiд станцiєю Решетилiвка та в бою за Миргород (223,с.194). Однак у Миргородi на допомогу бiльшовикам прийшов розквартирований тут запасний саперний батальйон i гайдамаки мусили вiдступати далi. Того ж дня вiдбулася мiж бiльшовиками та гайдамаками сутичка пiд станцiєю Ромодан, звiдки залiзницею за кiлька годин можна було дiстатись до Бахмача. Однак i тут гайдамаки не втримались та вирушили далi - до Гребiнки.
У Ромоданi пiздно ввечерi 25 (12) сiчня М.Муравйов дав остаточнi вказiвки Харкiвськiй та Полтавськiй колонi. У Харкiвську колону були видiленi всi частини, що походили з Харкова та околиць: Харкiвську та Донецьку червону гвардiю i 30-й запасний полк. Таким чином, у Полтавськiй колонi залишались виключно росiйськi частини. Очолив цю колону особисто Муравйов. У Ромоданi розходились i шляхи колон: Харкiвська мусила переслiдувати гайдамакiв у напрямку Гребiнки, а Полтавська рушити на Бахмач.
26 (13) сiчня 1918 року бiльшовицькi колони виступили з Ромодану. Муравйов на чолi Полтавської колони безперешкодно їхав аж до мiста Лохвиця, де знаходився 58-й зукраїнiзований запасний полк. Цей полк мiтингував, не бажаючи, з одного боку, активно пiдтримувати Центральну Раду, а з iншого, - пропустити бiльшовицькi вiйська на Бахмач. Муравйов рiшуче виступив проти Лохвицької залоги, надiславши туди петроградських червоногвардiйцiв, якi виконували у бiльшовикiв карнi функцiї (208,с.145). Петроградцi швидко роззброїли та розiгнали 58-й полк. Однак iнцидент у Лохвицi затягнувся на цiлий день, а тому Полтавська група була в змозi вирушити на Бахмач тiльки зранку 27 (14) сiчня. Так бiльшовики з Полтавщини i опинилися на станцiї Бахмач у той час, коли українськi вiйська вiдбивалися з останнiх сил.
Тепер розгляньмо дiї Харкiвської колони, яка вирушила далi на Гребiнку. 26 (13) сiчня 1918 року гайдамаки на чолi з Омеляном Волохом вступили в бiй за станцiю Гребiнка з Харкiвською колоною Беленковича.
На цю станцiю наступало понад тисячу червоногвардiйцiв та радянських воякiв. Ось що писав про цей бiй один з харкiвських червоногвардiйцiв: "От Миргорода до Гребенки мы продвигались быстро, но на станции Гребенка пришлось выдержать трехчасовый бой, в котором мы потеряли несколько человек убитыми и ранеными" (223,с.194).
На превеликий жаль, свiдчень про бiй пiд Гребiнкою з боку гайдамакiв ми не посiдаємо, оскiльки всi вони загинули пiд час громадянської вiйни чи потрапили до рук комунiстiв разом з О.Волохом у сiчнi 1920 року. Наскiльки був напружений бiй, можна судити з доповiдi Беленковича В.Антонову-Овсiєнку: "Около Гребенки идет бой. Станция в наших руках. Шлите подкрепление, не менее 1000, и батарею. Хорошо бы регулярную или петроградцев из Александровска. Под Дарницей будет безусловно большой бой" (208,с.145).
Омелян Волох, побачивши перевагу ворога у силi, вирiшив вiдступати. Як зазначав В.Антонов-Овсiєнко, при вiдворотi гайдамаки дуже сильно псували залiзницю (208,с.146). Це дало добрi наслiдки, оскiльки на кiлька днiв на полтавськiй залiзницi було затримано рух радянських вiйськ.
За спогадами червоногвардiйцiв, бiй у Гребiнцi тривав близько трьох годин, бiльшовики втратили кiлька вбитих та поранених. На станцiї вони захопили два броньовики та кiлька легких гармат. Через зiпсовану залiзницю та перевтому Харкiвська колона вiдпочивала в Гребiнцi аж двi доби (223,с.194). Не менш стомленими були i вiйська бiльшовикiв з-пiд Бахмача, якi також вимагали вiдпочинку. Вийшло, що цiлий день 28 (15) сiчня бiльшовицькi загони вiдпочивали.
Щоб не марнувати часу, В.Антонов-Овсiєнко переформував свої пiдроздiли. У першу чергу був створений оперативний штаб для безпосереднього керування вiйськовими дiями проти Центральної Ради. На чолi цього штабу став червоний полковник М.Муравйов. До штабу прикомандирували й Вiйськового секретаря Народного Секретарiату Юрiя Коцюбинського, який командував майже неiснуючими українськими радянськими вiйськами.
Зазнали реорганiзацiї й бiльшовицькi загони, якi були об'єднанi в три "армiї":
"Перша армiя" складалась з Харкiвської та Полтавської колон, а також 1-го Петроградського загону Полякова, який пiсля бою пiд Гребiнкою був термiново викликаний з Олександрiвська. Загальна чисельнiсть "1-ї армiї" сягала 3400 воякiв з панцерним потягом та кiлькома батареями. Очолював "армiю" П.Єгоров. "1-а армiя" мусила йти на Київ, об'єднавши свої загони з Чернiгiвщини та Полтавшини вже пiд самим мiстом. Пiдроздiли Єгорова знаходились у районi Гребiнки (2100 багнетiв) та Бахмача (1300
багнетiв).
"Друга армiя", складена з загону Берзiна в силi 3500 багнетiв та 12 гармат, знаходилась у районi Бахмача та мусила наступати на Київ. "Армiю" очолював П.Берзiн.
"Третя армiя", складалася з частини загону Знаменського - Кудинського в силi до 800 багнетiв. Ця "армiя" мусила зосередитись у Конотопi, звiдки рушити на Правобережну Україну для захоплення Черкас. До цiєї "армiї" мусили долучитись Люботинська колона в силi до 620 багнетiв. "Армiю" очолив Кудинський. Частина загону Знаменського - Кудинського в силi до 500 багнетiв була вiдправлена на Дон (208,с.147).
Отже, тепер вiйська В.Антонова-Овсiєнка мали бiльш-менш чiтку органiзацiю та конкретнi завдання, а тому могли якiснiше використовуватись. Остаточно було впорядковане також i командування бiльшовикiв, яке готувалося до нових боїв, що почались 29 (16) сiчня 1918 року.
Денний перепочинок на фронтi використали не тiльки бiльшовики, а й українське керiвництво. Так, О.Шинкар розпорядився вiдправити на фронт найбiльш надiйнi вiйська: гайдамацький курiнь С.Петлюри, 1-шу та 2-у вiйськовi юнацькi школи, 1-шу студентську сотню Студентського куреня, 1-шу сотню куреня Сiчових Стрiльцiв. Усi цi вiйська мусили протистояти бiльшовикам на Лiвобережнiй Українi. Гайдамаки, 1-ша вiйськова школа, студенти вiдправлялись на Чернiгiвську залiзницю, сiчовики та 2-га вiйськова школа - на Полтавську залiзницю.
Першими на фронт пiд Бахмач вирушили 1-ша вiйськова школа та студентська сотня. Юнаки з вiйськової школи усвiдомлювали свою вину за облишення позицiй без наказу, а тому самi рвалися на фронт. За їхньої вiдсутностi в примiщеннях 1-ї вiйськової школи (кол.Костянтинiвського училища) формувалась студентська сотня. За облишення фронту вiд студентiв юнаки почули багато докорiв: "Студенти, в патрiотичнiм розпалi, не знаючи ще тих обставин, що спонукали вчинок школи, тих моральних переживань, якi в них довелося перенести юнакам, де мiряються нерiвнi сили, панує хаос, недбальство, зневiра, байдужiсть з одної сторони i злоба, хижiсть, пiдступ з другої, - готовi були називати юнакiв зрадниками. Тяжко було вислуховувати докорiв, особливо тiй частинi юнакiв, що була проти вiд'їзду, а показалася в меншостi (4 сотня), але мусiла скоритися бiльшостi" (169,с.21).
Студенти та юнаки вирiшили їхати на фронт разом. На той час у студентськiй сотнi було 116 студентiв та гiмназистiв, а також два студенти-медики з фельдшерської школи (159,с.3). До сотнi вступили студенти Українського Народного унiверситету, унiверситету святого Володимира та гiмназисти 6-го, 7-го, 8-го класiв 2-ї Кирило-Мефодiївської гiмназiї. Очолював сотню студент Омельченко - штабс-капiтан росiйської армiї, який у 1917 роцi поступив до Українського Народного унiверситету. Його заступником був гiмназiст 8-го класу, прапорщик Павло Кольченко. Безпосереднi керiвники куреня, сотник Король та полковник М.Сварика, залишились у Києвi. Перший формував 2-у студентську сотню, а другий був хворим.
1-а українська вiйськова школа iменi Б.Хмельницького мала в своєму складi 240 юнакiв та 12 старшин. Юнаки були роздiленi на чотири неповнi сотнi через те, що багато вихованцiв школи роз'їхались на канiкули по домiвках (169,с.20). Очолював школу сотник Ф.Тимченко. Сотнями командували сотник А.Гончаренко (1-ю), хорунжий Бабiй (2-ю), сотник П.Богаєвський (3-ю) та хорунжий Левицький (4-ю). У кожнiй сотнi в середньому було по 60 юнакiв. Отже, разом у двох пiдроздiлах нараховувалось до 370 воякiв.
Увечерi 27 (14) сiчня 1918 року 1-а вiйськова школа та студентська сотня вирушили на фронт, куди i прибули на ранок 28 (15) сiчня (200). Враховуючи те, що рештки українських вiйськ вiдiйшли з-пiд Бахмача, юнаки та студенти зупинились у Крутах, де й провели цiлий день, ведучи розвiдку та роззброюючи ешелони вiйськ старої росiйської армiї.
У той час, коли студенти та юнаки вирушили на чернiгiвський вiдтинок фронту, на Полтавщину виїздили пiдроздiли куреня Сiчових Стрiльцiв - 1-а сiчова сотня на чолi з сотником Р.Сушком у силi до 200 багнетiв. Ця сотня отримала наказ виїхати на фронт ще 23 (10) сiчня, однак виконала його лише 27 (14) сiчня. У нiч з 27 на 28 сiчня сiчовики прибули до Яготина, звiдки вiдправились на станцiю Кононiвка, яку захищали гайдамаки О.Волоха (42,с.55). Тут сiчовики мусили чекати на прибуття пiдроздiлiв 2-ї вiйськової школи - куреня Чорних гайдамакiв, пiдпорядкованих С.Петлюрi.
Не зволiкав i Петлюра. Вiн регулярно отримував iнформацiю з фронту вiд Омеляна Волоха, який пiдпорядковувався Гайдамацькому кошу Слобiдської України. Про бiй пiд Гребiнкою Волох надiслав повiдомлення до Києва Симону Петлюрi, керiвниковi усiх гайдамакiв. Петлюра вже шукав можливостi для мобiлiзацiз резервiв. До працi були залученi низка старшин. У першу чергу до С.Петлюри зголосилися допомагати видатнi гарматшi свiтової слави iнспектор артилерiї Пiвденно-Захiдного фронту генерал-лейтенант С.Дельвiг та колишнiй командир 32-ї гарматної бригади генерал-майор В.Кирей. Прийшли до Гайдамацького кошу також пiдполковник О.Сливинський, штабс-капiтан Блаватний, Майборода та кiлька iнших. Пiдполковник Сливинський став начальником штабу гайдамакiв, сотник Удовиченко його помiчником, сотник Майборода був призначений старшиною зв'язку, а Блаватного згодом вiдправили до куреня Чорних гайдамакiв.
Шукаючи боєздатнi пiдроздiли, С.В.Петлюра вирiшив використати юнкерiв зукраїнiзованих вiйськових училищ. Оскiльки 1-е училище, перейменоване на 1-у юнацьку школу iменi Б.Хмельницького, вже вирушило на фронт пiд Крути, то Симон Петлюра звернув увагу на 2-у юнацьку школу, що розташовувалась на Подолi, в примiщеннi сучасної Києво-Могилянської Академiї.
27 (14) сiчня пiсля одержання вiдомостей про бiй пiд Гребiнкою Петлюра поїхав до 2-ї юнацької школи з метою зiбрати юнакiв-добровольцiв для куреня "Чорних гайдамакiв" кошу Слобiдської України. Ось як згадував про це старшина-вихователь школи, майбутнiй український генерал, а тодi сотник К.Смовський: "С.Петлюра приїхав о годинi 19 до 2 Юнацької школи на Подолi, з'ясував ситуацiю i дав наказ, щоб школа негайно вирушила на фронт пiд Крути проти муравйовських банд. Вiн своєю промовою так зворушив молодi юнацькi душi, що майже всi юнаки плакали, та й старшини школи теж не могли здержатись вiд слiз. Пiсля промови отаман мав виходити зi школи, як юнацтво зненацька кинулося до нього i з криком "Слава України!" понесли на руках аж до самого виходу" (196,с.141). І дiйсно, промова Петлюри вплинула на юнакiв надзвичайно сильно. Про це цiкавi спогади залишив колишнiй юнак 2-ї школи М.Видибайло:
"Ось вiн в супроводi начальника школи полк.Клєопи, декого з курсових старшин i свого осавула. Одягнений у звичайну шинелю i чорну смушкову шапку. В очах видно було утому i лагiднiсть.
В салi було тихо, хоть мак сiй.
Обвiв усiх своїми ласкавими спокiйними очима i сказав:
- Вибачте менi, дороге юнацтво, що я в таку пiзню пору приходжу i порушую ваш спокiй... Москаль оточує з усiх бокiв нашу дорогу Батькiвщину, посягає на нашу молоду Українську Народну Республiку i це нам не дає права спати... Я прийшов просити вас пiти зi мною боронити нашу Неньку вiд большевикiв, якi пiд прапорами нiби свободи, рiвенства i брацтва iдуть на нас, щоби наложити знов кайдани, якi ми тiльки що скинули. Вони йдуть, щоби поневолити наш трудовий нарiд... Отже я прошу вас стати в оборонi своїх батькiв... Ми не йдемо, як кажуть большевики, боронити буржуїв i генералiв, бо ми їх не маємо, а йдемо боронити самих себе, свою, кровью i потом наших дiдiв политу, землю... Не буду вам багато говорити... Ви сини селян i робiтникiв i самi це добре знаєте! Менi потрiбно вас тiльки двiста чоловiк, отже охочих прошу зараз записатись у вартового старшини i на четверту годину рано будьте готовi до походу. Ви будете називатись "Курiнь Чорних Гайдамакiв" при Кошi Слобiдської України, яким командую я. З вами поїде, як командант, сотн. Блаватний - тут Гол. Отаман показав очима на сотн.Блаватного. - Нашийте собi якiсь вiдзнаки, щоб вас можна було вiдрiжнити... О 4 год. подадуть трамваї i ви поїдете, куди вас поведуть... За пару днiв ви повернетесь, щоб знов продовжувати перервану науку, яка дасть вам можливiсть стати старшинами Армiї У.Н.Р. i дiйсними оборонцями свого народу!... - сказав i спокiйно вiдiйшов, а за ним i старшина" (121,N6,с.11).
З юнакiв С.Петлюрi вдалося сформувати курiнь "Чорних гайдамакiв" у силi до 150 багнетiв. На ранок до школи пiд'їхали трамваї, якi вiдвезли юнакiв на станцiю. Там на них уже чекав Симон Петлюра. "Починає розвиднюватись. Головний отаман Слобiдського Коша С.Петлюра був на станцiї з якимись старшинами i пiдiйшов до нас без церемонiй, вбраний як звичайний вояк, з рушницею через плече. Задоволений з нашої виправки i бадьорости. З багатьма перекинувся теплими словами, побалакав зi старшинами, потiм попращав нас i десь поїхав" (121,N7,с.31).
Курiнь, який очолював сотник Блаватний, був переведений до Дарницi, де вiн простояв аж до вечора. Як зазначалося в "Історiї Сiчових Стрiльцiв", цiлий день вояки не були в змозi вирушити на фронт пiд Яготин через саботаж на залiзницi (42,с.55). Перебуваючи в Дарницi, юнаки, обiзнанi на артилерiйськiй справi, на чолi зi старшиною-гармашем К.Смовським вирiшили скласти гарматну батарею Гайдамацького кошу Слобiдської України. Ось як згадав про це один з юнакiв 2-ї школи Киричко: "Треба було дiстати гармати. Десять з нас повернулось до Києва. Прийшли в штаб Петлюри прохати дати гармати. Петлюра спокiйно вислухав молодих Чорних Гайдамакiв i сказав: "На Дарницi є два українiзованi гарматнi дивiзiони. Зараз майже всi вони большевики. Пiдiть, обеззбройте їх, заберiть гармати з кiньми й негайно вiдправляйтесь на фронт". Сила цього наказу була така велика, що нi у кого з нас не було анi крихiтки сумнiву щодо його виконання, так нiби нас була сотня, а ворогiв десяток, а не навпаки. Ми пiшли на Дарницю. По дорозi здибали одного гарматчика, зупинили його й довiдались, що вiн командир одного дивiзiону. Іменем Петлюри запропонувати йому йти за нами" (149,с.89).
Як зазаначав К.Смовський, командир юнакiв у акцiї захоплення гармат, у його розпорядженнi було всього 12 гайдамакiв. Прибувши з ними о 10-й годинi ранку на станцiю, вiн надибав ешелон з зукраїнiзованим гарматним дивiзiоном, який проводив цю мобiлiзацiю. Солдати забирали найлiпших коней та майно собi додому, а пообiч стояли вагони з великою кiлькiстю збiльшовичених воякiв, якi одразу вороже поставились до гайдамакiв. Домовившись з командиром дивiзiону капiтаном Хижим, К.Смовський пiдчепив до паровозу вагони з гарматами та майном i вивiз це все за межi станцiї, де вже не було бiльшовицьких солдатiв. Цiкаво, що останнi намагалися запобiгти вивозу гармат, однак на перешкодi їм стали юнаки, якi вiдкрили шалений вогонь по вагонах та примiщеннях станцiї.
"Трофеями" сотника Смовського та його гайдамакiв були 8 легких, 4 важкi гармати, 4 скринi до набоїв, 53 коня та 4 вози з майном козакiв та вiвсом для коней. У дивiзiонi залишились капiтан Хижий, поручник Одинець, урядовець Соколовський, 6 пiдстаршин та 38 козакiв. Усi вони ввiйшли до Гайдамацького кошу Слобiдської України, склавши гарматний дивiзiон двобатарейного складу. На чолi легкої батареї з 4-х легких гармат став осавул Хижий, на чолi важкої батареї з 4-х гавбиць опинився сотник Смовський. Таким чином у Гайдамацькому кошу з'явилися 1-й Гайдамацький гарматний дивiзiон (196,с.141-144). Дивiзiон цей залишився в Дарницi для подальшої органiзацiї.
У той час, у нiч з 28 на 29 сiчня, курiнь Чорних гайдамакiв виїхав у напрямку на Гребiнку на допомогу куреню гайдамакiв О.Волоха. На ранок 29 сiчня Чорнi гайдамаки прибули до Яготина, де роззброїли збiльшовиченi пiдроздiли старої армiї. Пiсля цiєї акцiї юнакiв спрямували за 30 верст вiд Яготина, пiд станцiю Кононiвка, куди вiдступали гайдамаки О.Волоха. Туди ж вiдбула i чота 1-ї сотнi сiчових стрiльцiв Р.Сушка. За планом курiнь Чорних гайдамакiв та чота сiчових стрiльцiв мусили провести проти радянських вiйськ фронтальну атаку, а решта сотнi Р.Сушка мала охопити їх з флангiв. Чорнi гайдамаки спорядили iмпровiзований панцерник, на який поставили невеличку гармату. Цей панцерник пiдiрвав залiзничну колiю у напрямковi Гребiнки (121,с.32). Незабаром прибув виснажений боями курiнь гайдамакiв Волоха, який одразу був направлений на станцiю Бобрик. Ця станцiя стала центром оборони Лiвобережної України. Тут розташовувався штаб С.Петлюри, сюди вiдступив загiн О.Волоха, який пiсля поповнення став назватись куренем Червоних гайдамакiв, тут вiдпочивали рештки дорошенкiвцiв.
Щоб забезпечити українськi вiйська вiд несподiваного наскоку з тилу, чернiгiвський загiн, що мав не бiльше 80 воякiв, був роздiлений на три частини. Одна частина на чолi з поручником М.Яновим охороняла колiю Нiжин - Крути, друга пiд керiвництвом сотника Г.Корейки розташовувалась на нiжинському вокзалi, а третя з сотником Головченком спостерiгала за залiзницею Нiжин - Чернiгiв. Вiд Крут у бiк Пирятина було також виставлено заставу з 7 юнакiв (205,N24,с.29).
Загалом українськi вiйська на той час мали таке розташування та чисельнiсть:
станцiя Бобрик (тил):
курiнь Червоних гайдамакiв з кiнною сотнею - понад 300 воякiв;
рештки полку iменi Дорошенка - 200 воякiв;
1-а сотня Сiчових Стрiльцiв - 180 воякiв;
1-й Гайдамацький гарматний дивiзiон - 8 гармат.
Станцiя Кононiвка (фронт з боку Полтавської залiзницi):
курiнь Чорних гайдамакiв - 150 воякiв;
чота сiчових стрiльцiв - 30-40 воякiв.
Станцiя Крути (фронт з боку чернiгiвської залiзницi):
студентський курiнь - 120 воякiв;
1-а Київська юнацька вiйськова школа - 250 воякiв;
рештки куреня "Смертi" - 50-60 воякiв;
на охоронi залiзницi - до 90 воякiв.
Разом: близько 1350 воякiв, 8 гармат.

Крути - Кононiвка

Настав похмурий ранок 29 (16) сiчня 1918 року. Пiд станцiєю Крути українськi вiйська готувались до бою. Загальне керiвництво пiдроздiлами здiйснювали начальники 1-ї юнацької школи штабс-капiтани Ф.Тимченко та П.Богаєвський. Їхнiй штаб розташовувався в ешелонi, що стояв на самiй станцiї. В ешелонi був окремий вагон з набоями та зброєю. Безпосередньо керiвництво частинами на позицiях мусив здiйснювати сотник А.Гончаренко, пункт спостереження якого був поруч з самою залiзницею в будцi шляхового оглядача.
За сотню метрiв вiд станцiї зайняли позицiї українськi пiдроздiли. Лiворуч вiд насипу розташовувалися студенти та вояки куреня "Смертi", праворуч - юнаки вiйськової школи. Студентська сотня була подiлена на чотири чоти по 28 - 30 осiб. Три чоти розмiстились на позицiях, де почали споруджувати шанцi. Одна чота, складена з осiб молодшого вiку та тих, що не вмiли стрiляти, була вiдведена до резерву та розташувалася мiж позицiями та станцiєю. Щоб пiдсилити студентiв, на лiвий фланг їхнiх позицiй були переведенi пiдроздiли куреня "Смертi". Загальне керiвництво лiвою дiлянкою фронту обiйняв сотник Омельченко. Йому безпосередньо пiдлягали на позицiях близько 90 студентiв та 50 - 60 воякiв, у резервi - до 30 студентiв i гiмназистiв.
Професiйно був пiдготовлений до бою i правий фланг. Тут стояла 1-ша Українська вiйськова школа iменi Б.Хмельницького. Юнакам бiльш поталанило, оскiльки вони мали штучну перешкоду - насип залiзничної гiлки Гребiнка - Крути. Тож вони не будували шанцi,
а просто укрiпилися за насипом. Безпосередньо на позицiї було виведено 1-шу, 2-у та 3-ю юнацьку сотнi - до 180 воякiв. 4- а юнацька сотня (до 60 воякiв) лишилася на крайньому правому фланзi, мiж насипом та станцiєю, щоб дати вiдсiч можливiй обхiднiй
групi бiльшовикiв. Як видно, на правому фланзi було бiльше воякiв. Це пояснюється тим, що з залiзницi Гребiнка - Крути також можна було чекати наступу. Щоб запобiгти цьому, сюди i було поставлено юнацьку школу в повному складi. Очолювати правий фланг
було доручено хорунжому Бабiю.
Крiм того, в розпорядженнi українських вiйськ пiд Крутами була одна гармата, яка пересувалася на залiзничнiй платформi по колiї. Ця гармата мала гучну назву "панцерного потяга". Обладнана вона була ще в груднi 1917 року полком iменi Б.Хмельницького для дiй на залiзницях. Начальником цiєї гармати був офiцер-гарматник, сотник Богданiвського полку С.Лощенко. Гармата брала участь у походi богданiвцiв до Полтави, а потiм, коли полк був вiдкликаний до Києва, залишилась на Лiвобережжi та брала участь у боях iз бiльшовиками.
Отже, в Крутах перебувало до 420 українських студентiв, воякiв та юнакiв, якi мали на озброєннi 8 - 10 кулеметiв та одну гармату на залiзничнiй платформi.
Якi сили мало бiльшовицьке командування проти українського угрупування пiд Крутами? У першу чергу, це була Полтавська колона "1-ї армiї" П.Єгорова в силi до 1300 багнетiв та "2-а армiя" Р.Берзiна, яка налічувала 3500 воякiв. Також у бою брали участь пiдроздiли "3-ї армiї" Кудинського - близько 800 багнетiв. Усi цi бiльшовицькi вiйська майже виключно складалися з росiян-воякiв старої армiї, московських та брянських червоногвардiйцiв, а також морякiв-балтiйцiв. Уже пiд час бою на допомогу бiльшовицьким вiйськам пiдiйшов 1-й Петроградський загiн з Олександрiвська, який i вирiшив долю бою за Крути.
Наступ бiльшовикiв на станцiю почався зранку 29 (16) сiчня 1918 року. На лiвий фланг проти студентiв кинули не зовсiм тверезих матросiв-балтiйцiв та сибiрякiв з "армiї" Р.Берзiна. Правий фланг штурмували московськi червоногвардiйцi П.Єгорова. Атака
почалася зi значними втратами для бiльшовикiв. Особливо багато забитих було на правому фланзi, де юнаки з насипу досить зручно стрiляли по московських червоногвардiйцях. Менш вдалий бiй вiдбувся на лівому фланзi - тут пiдроздiли досить уперто
просувалися вперед. Допомагала вiдбиттю наступу бiльшовикiв i гармата С.Лощенка, який виїздив аж у тил наступаючому вороговi. Втрачаючи багатьох убитих та поранених, бiльшовицькi частини все ближче просувались до станцiї. Гарматна батарея Р.Берзiна,
що до того часу досить невдало била по територiї перед позицiями українських вiйськ, перенесла свiй вогонь на саму станцiю. Це спонукало Тимченка та Богаєвського вiдвезти потяг iз набоями за станцiю, у напрямковi Києва.
Бiй, що розпочався о 10-й голинi ранку, тривав кiлька годин. Бiльшовицькi лави, втрачаючи вбитих та поранених, просувались уперед. Було зрозумiло, що вони протримаються пiд вогнем студентiв та юнакiв ще недовго. П.Єгоров, який командував боєм пiд Крутами, був вимушений ужити додаткових заходiв. У першу чергу вiн зорiєнтував батарею Берзiна максимально сконцентрувати свiй вогонь на позицiях українських вiйськ. Вiн вiддав наказ про негайний наступ збоку Гребiнки - Прилук 1-го Петроградського загону, прибуття якого бiльшовики з нетерпiнням очiкували.
А в цей час на позицiях студентiв та юнакiв почали замовкати кулемети - перегрiтi на морозi вони швидко псувались. Крiм того, запас набоїв у наслідок бою зменшився до мiнiмуму. Потяг командування з вагоном набоїв знаходився за кiлька верст вiд поля бою. Щоб як можна швидше роздобути набоїв, А.Гончаренко наказав С.Лощенку на платформi з гарматою вирушити до потягу за набоями.
Була приблизно 14 година дня. Платформа з гарматою вiд'їхала за набоями, кулемети замовкали, для рушниць майже не було набоїв. У цей час на правий фланг, туди, де стояли юнаки почали рiшучий наступ петроградськi червоногвардiйцi 1-го Петроградського загону, який так очiкували бiльшовики. Прибув i панцерний потяг матроса Полупанова, який впритул став обстрiлювати станцiю Крути. Командира правого флангу, хорунжого Бабiя, було вбито. Удар петроградської червоної гвардiї прийняла на себе 4-а юнацька сотня, однак утримати його було неможливо. За таких обставин сотник А.Гончаренко вiддав наказ студентам та юнакам вiдступати. Юнацькi сотнi, що стояли поруч зi станцiєю, вiдводив А.Гончаренко. 3-я та 4-а сотнi вiдходили самостiйно.
Правий студентський фланг продовжував залишатись в окопах. Юнакам вiдступати було легше, - прикриваючись залiзничним насипом вони могли вiдiйти майже без втрат. У студентiв i попереду, i позаду було голе поле. Якщо б вони просто з окопiв стали вiдступати, їх би пострiляли в спину. Тому командир студентiв сотник Омельченко вирiшив спочатку багнетною атакою вiдбити ворога, а потiм уже вiдходити. Певно, що це була помилка Омельченка, за яку вiн дорого поплатився, - у розпорядженнi сотника були ненавченi студенти, якi мусили битись на багнетах з професiйними вояками. Наслідки рукопашного бою виявилися дiйсно невдалими для українських пiдроздiлiв. Кiлька студентiв були поколотi багнетами, а крiм того, у першу мить атаки забито кулею Омельченка, який вибiг попереду лави. Врятували становище рештки куреня "Смертi", якi не дали бiльшовикам оточити та знищити студентiв. Крiм того, допомогла i резервна студентська чота зi станцiї.
Тодi, коли студенти пiшли на ворога в багнети, юнаки продовжували вiдступати. Вони, забравши своїх вбитих та поранених, обминули станцiю та вирушили до штабового потягу, поруч з яким зупинилась i платформа С.Лощенка. Оскiльки студентiв та юнакiв роздiляв залiзничний насип, то останнi не знали про те, що студенти замiсть вiдступу кинулись у багнетну атаку. Студенти так само не думали, що юнаки вже вiдiйшли далеко та залишили станцiю Крути без прикриття. За юнаками майже впритул бiгли петроградськi червоноармiйцi, частина яких прямувала до беззахисної станцiї. Студенти пiсля безрезультатного для них багнетного бою, також почали вiдступати. Вони простували до села Крути, що знаходилось неподалiк залiзницi. Щасливо обминувши його, рештки куреня "Смертi" та трьох студентських чот перейшли вузькоторову залiзницю до Чернiгова та спрямували до ешелону. Їм вдалося забрати бiльшiсть своїх вбитих та поранених.
Близько 17 годин юнаки та студенти рiзними шляхами дiстались до потягу, посiдавши до якого, вони вирушили в напрямку Києва. Серед частин, що вiдступили з-пiд Крут, не вистачало однiєї студентської чоти. Ця чота в складi 29 студентiв та гiмназистiв стояла найближче до станцiї. Не маючи керiвникiв та конкретних вказiвок, ця чота пiшла просто до Крут, де вже були петроградськi червоногвардiйцi. Звичайно, що вся вона потрапила до полону. Також до полону дiсталося i п'ятеро поранених пiд час багнетної атаки студентiв. Поступово до станцiї прибували iншi пiдроздiли Р.Берзiна та П.Єгорова. Полонених тимчасово передали в розпорядження Богданова - представника Народного Секретарiату при вiйськах П.Єгорова. Богданов розпорядився вiдправити п'ятьох поранених студентiв до Харкова. У цей час до них перевели ще двох студентiв: один був пораненим пiд час захоплення чоти до полону, а другий виявився сином машинiста потягу, який возив Богданова. Мабуть, машинiст вимолив у Богданова життя своєму синовi. Так семеро студентiв були вiдправленi до Харкова. На станцiї залишилось 27 студентiв та гiмназистiв, узятих до полону.
Командуючий бiльшовицькими вiйськами пiд Крутами П.Єгоров пiсля приблизного пiдрахунку своїх втрат вийшов з рiвноваги. Щоб хоч якось компенсувати свої втрати, вiн наказав розстрiляти полонених студентiв та гiмназистiв. Надвечiр, коли почало вже темнiти, полонених вивели на двiр станцiї Крути. Студенти розумiли, що їх будуть розстрiлювати. Це завдання Єгорова виконували петроградськi червоногвардiйцi - бiльшовицька жандармерiя. Перед смертю хлопець-галичанин затягнув пiсню "Ще не вмерла Україна". Однак кулi не дали йому доспiвати. Через мить 27 студентiв та гiмназистiв лежали покотом на мерзлiй землi ... (85,128,129,159,168,169,200).
Тепер варто було б назвати втрати українських пiдроздiлiв пiд Крутами. На превеликий жаль, багато хто зараз називає помилкове число учасникiв бою, 300 осiб загиблими. Це корiнним чином не вiдповiдає дiйсностi. За свiдченнями учасникiв бою пiд Крутами, багато хто вцiлiв, а поранених та винесених з позицiй убитих було аж три вагони (до 120 осiб). Спробуємо бiльш детально розглянути втрати українцiв пiд Крутами. За нашими пiдрахунками, в результатi бою була така кiлькiсть убитих та поранених:
Студентська сотня:
забитих у бою - 10 - 12;
розстрiляних - 27;
поранених - 30 - 35;
полонених - 7.
Разом: 74 - 81 вбитих, поранених та забитих студентiв i гiмназистiв.
Юнацька школа:
забитих - 8 - 10;
поранених - 25 - 30.
Разом: 33 - 40 вбитих та поранених юнаків.
Втрати куреня "Смертi" нам невiдомi, однак певно, що вони досягали 20 - 25 вбитих та поранених воякiв.
З 37 - 39 вбитих та розстрiляних студентiв i гiмназистiв на сьогоднi нам вiдомi прiзвища 20 з них. Це студенти Народного унiверситету Олександр Шерстюк, Ісидор Пурик, Борозенко-Конончук, Головащук, Чижов, Сiрик, Омельченко (сотник); студенти унiверситету Св.Володимира Олександр Попович, Володимир Шульгин, Микола Лизогуб, Божко-Божинський, Дмитренко, Андрiїв; гiмназисти 2-ї Кирило-Мефодiївської гiмназiї Андрiй Соколовський, Євген Тернавський, Володимир Гнаткевич (з 6-го класу), Григiр Пiпський (галичанин), Іван Сорокевич (з 7-го класу), Павло Кольченко (прапорщик), Микола Ганкевич (з 8-го класу).
Втрати бiльшовицьких вiйськ пiд Крутами були значними, сягали 300 воякiв убитими та пораненими. Така велика цифра втрат пояснюється тим, що вiйська П.Єгорова та Р.Берзiна протягом шости годин вели наступ на вiдкритому полі, де не можна було сховатись вiд рушниць, кулеметiв, гармат студентiв i юнкерiв.
Загалом, нi бiльшовицька iсторiографiя, нi учасники тих подiй - бiльшовики - не любили згадувати про бiй пiд Крутами. Якщо навiть i писали про нього, то використовували фрази, сповненi жовчi та цинiзму. Ось як, зокрема, описували бiй пiд Крутами iсторики Червоного козацтва: "Особенно большое упорство проявили под Крутами добровольцы из числа реакционного студенчества. Немало этих оголтелых "самостийников" из куреней "вольного казачества" полегло под ударами харьковских (їх там не було - прим. Т.Я.), московских, петроградских, гомельских (таких взагалi не iснувало - прим. Т.Я.) красногвардейцев" (56,с.25). Наскiльки треба бути цинiчною людиною, щоб обiзвати 16 - 19 рiчних дiтей "реакционерами" й "оголтелыми самостийниками"?!
Але найбiльше вражають данi, поданi пiд гаслом "Крути" в енциклопедiї "Великий Жовтень i громадянська вiйна на Українi": "Крути - залiзнична ст.мiж Нiжином i Бахмачем, де на поч. 1918 точилися запеклi бої мiж рад.частинами i вiйськами укр.бурж.-нацiоналiстич.контрреволюцiї та нiм.-австр.окупантiв..." (20,с.296). Отже, виявляється, що студенти та юнаки були не просто "нацiоналiстами" та "буржуями", а ще й "нiмецько-австрiйськими окупантами". Певно, що бiльш цинiчної фальши, нiж ця заява редакцiї енциклопедiї, не може бути.
Повернiмось до подiй 29 (16) сiчня 1918 року. Ешелон з юнаками та студентами, пiдриваючи за собою тор, повiльно вiдступав. Хлопцi ще не знали, що в цей же день у Києвi почались вуличнi бої мiж мiсцевими червоногвардiйцями та українськими пiдроздiлами, якi будуть тривати майже без перерв десять дiб.
Зранку 30 (17) сiчня студентський ешелон прибув на станцiю Бобрик. Тут їх зустрiв С.Петлюра, якому пiсля бою пiд Крутами довелося перебрати на себе керiвництво всiма українськими вiйськами на Лiвобережнiй Українi. Згiдно з його наказом, вояки куреня "Смертi" влилися до Дорошенкiвського полку, а юнаки та студенти вiд'їхали до Києва на допомогу столичним пiдроздiлам у боротьбi з повстанцями. Червонi гайдамаки та дорошенкiвцi були виведенi прикривати чернiгiвську залiзницю.
У цей час почався бiй на полтавськiй залiзницi, пiд станцiєю Кононiвка. Тут знаходився курiнь Чорних гайдамакiв (150 гайдамакiв), чота сiчових стрiльцiв (30 - 40 багнетiв). Проти них повела активний наступ Харкiвська колона "1-ї армiї" П.Єгорова на чолi з Беленковичем, яка мала до 1100 багнетiв. Як бачимо, спiввiдношення сил було далеко не на користь українських вiйськ, якi вирiшили боронитись до останку. Всього в кiлькох верстах за ними було мiсто Яготин, вiд якого рукою подати до Києва. У розпорядженнi чорних гайдамакiв передали гармату, яку вони встановили на залiзничнiй платформi та стали чекати ворога. Перед тим гайдамаки викопали окопи, а сiчовики стали авангардом попереду позицiй.
Пополуднi поруч з залiзницею вишикувалися бiльшовицькi лави. То були донецькi та харкiвськi червоногвардiйцi. Швидким темпом вони пiшли в атаку на станцiю Кононiвка. Ось що писав про бiй за Кононiвку iсторик-сiчовик О.Думiн: "Билися тут сiчовi стрiльцi з великим гумором, бо зразу пiсля першого стрiлецького вогню всi три розстрiльнi противника змiшалися в безладдi, перестрiлюючи одна одну... Довго так тримали чорнi гайдамаки й сiчовi стрiльцi Кононiвку, поки противник не оточив їх майже
одностайним перстенем. Тодi обсадили потяг i, вiдстрiлюючися на всi боки, в останнiй момент без втрат покинули станцiю, поки бiльшовикам удалося зiрвати рейки на шляху назад у Київ" (42,с.56).

А ось що про бiй за Кононiвку згадував червоногвардiєць І.Гончаренко: "Когда мы цепью перешли в наступление на Яготин, петлюровцы встретили нас шрапнельным огнем, но наши красные герои, не испугавшись орудийных выстрелов, быстро по снегу подвигалась вперед. Для облегчения передвижения пулемета я с двумя товарищами (Столяров и еще один, фамилии которого не помню) поставили его на вагонетку... Неожиданно для нас вагонетка, благодаря уклону, развила такую скорость, что остановить ее не было никакой возможности. Оставалось бросить пулемет и соскочить, но на такой позорный поступок никто из нас не подумал пойти. Вагонетка двигалась вперед со скоростью 30 верст в час, а мы все время стреляли из пулемета...
Как была занята станция Яготин нашими ребятами - не знаю. Когда я очнулся в комнате дежурного по станции, то слышал сильную артиллерийскую канонаду. Тов. Столяров уже сидел и покуривал, сплевывая кровь. Спустя несколько минут я оправился и через 30 - 40 минут был уже в цепи, двигаясь со взводом по направлению к баракам Красного креста" (223,с.195).
Надвечiр червоногвардiйцi зайняли станцiю Кононiвка, однак українськi пiдроздiли не думали вiдступати, укрiпилися в Яготинi та пiдiрвали залiзничний мiст через рiчку Супiй. Бiльшовики знов опинилися перед значною перешкодою на шляху до Києва. Уночi з 30 на 31 сiчня 1918 року пiд Яготин прибули перевтомленi боєм пiд Крутами Полтавська колона та 1-й Петроградський загiн "1-ї армiї" П.Єгорова на чолi з Миколою Муравйовим. Приїхав i панцерний потяг Полупанова. Цi вiйська мусили остаточно відчистити полтавську залiзницю вiд українських пiдроздiлiв. Муравйов силою зброї наказав випадково знайденому залiзничному iнженеровi за добу вiдновити міст через Супiй.
Зранку 31 сiчня 1918 року бiльшовицькi пiдроздiли вибили українську заставу, що знаходилася на лiвому березi Супою та взялись пiд вогнем лагодити мiст. Ця операцiя була проведена вдало, однак коштувала 3-х убитих та 11 поранених червоногвардiйцiв (223,с.196). Гайдамаки вiдступали, i бiльшовики вже бачили себе в Києвi. Однак радiсть їхня була передчасною. На рiчцi Трубiж гайдамаки також пiдiрвали мiст i вогнем вiдбивали спроби бiльшовикiв вiдновити його (208,с.148). Незважаючи на те, що гайдамаки та сiчовики в нiч на 1 лютого 1918 року облишили позицiї на рiчцi Трубiж, тепер Єгорову та Муравйову довелося провозитись тут аж двi доби. План наступу "1-ї армiї" на Київ був цiлком зiрваний.
Так само невдало для бiльшовикiв розвивалися подiї i на чернiгiвськiй залiзницi. Наступного дня пiсля бою пiд Крутами 30 (17) сiчня 1918 року "2-а армiя" Р.Берзiна ввiйшла до Нiжина.Шевченкiвський курiнь зустрiв її з нейтральними настроями. Чернiгiвськi вiльнi козаки вiдступили в напрямку Чернiгова, щоб боронити мiсто. Замiсть того, щоб надiслати вiйська для захоплення Чернiгова та приєднати до себе курiнь iменi Шевченка, Р.Берзiн перебуває в бездiї, а шевченкiвцiв демобiлiзує (ф.1076,оп.1,спр.29,накази вiд 17,18,19 сiчня). Можливо, ця пасивність була обумовлена перевтомою вiйськ пiсля бою пiд Крутами, однак у це важко повiрити. Авангард, який надiслав Берзiн навздогiн студентам та юнакам, несподiвано для себе наскочив на гайдамакiв та дорошенкiвцiв та швидко повернувся назад. Отже, "2-а армiя" бiльшовикiв виявилась також паралiзованою. За таких умов iнiцiативу до своїх рук узяло українське командування на чолi з Симоном Петлюрою.
Того ж дня 30 (17) сiчня 1918 року Петлюра зiбрав старшин свого штабу та всiх керiвникiв вiйськових пiдроздiлiв для обговорення питання, що робити далi. Ось як про цю нараду писав у своєму дослiдженнi О.Удовиченко: "З цiєю метою на ст.Бобрик Симон Петлюра скликає нараду командирiв окремих частин для того, щоб почути думки їх, перевiрити настрiй воякiв. На цiй нарадi було висловлено рiзнi думки, аж до припинення вiйни з Червоною Москвою. Без сумнiву, становище молодої нечисленної Української Армiї було трагiчним, але думку про припинення боротьби було не тiльки категорично вiдкинено, але поставлено в першу чергу повернути назад на Київ, енергiйно i швидко лiквiдувати там повстання комунiстiв, а пiсля того зустрiти московську армiю на лiнiї Днiпра" (51,с.22).
Таким чином, Симон Петлюра вирiшив повернути на Київ, де злiквiдувати повстання, а вже потiм братися за "армiю" Муравйова та Антонова-Овсiєнка. З вiйськової точки зору цi рiшення були цiлком слушними, оскiльки надiйний тил - запорука успiхiв на фронтi.
Теред вiдворотом до Києва потрiбно було виконати ще одне завдання - роззброїти цiлком збiльшовичений український полк iменi С.Наливайка, що стояв у Броварах. Сiчовi стрiльцi спiймали кiлькох воякiв цього полку, якi намагалися пiдiрвати залiзницю перед ешелонами з українськими вiйськами i тим завадити їм виїхати до Києва (42,с.55). Старшини полку iменi Наливайка опинилися пiд фактичним арештом своїх же солдатiв, а тому послали до С.Петлюри вояка з проханням допомогти їм (204,с.56). Симон Петлюра, усвiдомлював, що вiйськову силу, яка може з хвилину на хвилину виступити проти Центральної Ради, треба обов'язково злiквiдувати. Для цього вiн видiлив 1-шу сотню сiчовикiв та 12 червоних гайдамакiв, бо iншi вiйська знаходились на позицiях (42,с.55). Завдання було не з легких, оскiльки полк iменi Наливайка начислював до 1400 багнетiв, а загiн, видiлений на його лiквiдацiю, лише близько 200 багнетiв. Але була надiя, що з наливайкiвцями швидко можна буде розiбратись, бо цьому допоможуть старшини.
Уночі з 30 на 31 сiчня до старшин-наливайкiвцiв вiд С.Петлюри прибули червонi гайдамаки. Ось як згадував про зустрiч один зi старшин полку iменi Наливайка:
"В передпокiй ввалилося три постатi. Всi три в коротеньких червоних кожушках, чорних смушевих шапках з довгими червоними шликами; на боцi - револьвери, в руках - карабiни. Перший - великий, мiцний чоловяга з насуненою на очi шапкою, з червоною рiдкою бородою, що ясно вiдтiнювала суворе, зрите вiспою обляччя: "Я - Волох, курiнний гайдамакiв, а хто з Вас командир полку?" Другий - високий брюнет з надзвичайно гарним iнтелiгентним обличчям (як ми потiм довiдалися, студент Київського унiверситету) i третiй - зi смiлим, прекрасним обличчям, потiм так нами люблений i так трагично загинувший сотник (потiм полковник) Виноградiв. Це були гайдамаки - тi гайдамаки, про яких вже тодi оповiдали так багато чарiвного i куди кожен з нас стремiв душею. Вони оповiли, що їхнiй "Кiш Лiвобережної Слобiдської України" стояв на станцiї Бобрик, коли одержали донесення вiд наших старшин про стан Наливайкiвського полку" (204,с.57).
Уранцi старшини зiбрали полк iменi Наливайка. В цей час воякiв полку оточили сiчовики. На видне мiсце вийшов Омелян Іванович Волох зi своїми войовничо настроєними гайдамаками. О.Волох говорив дуже коротко. Вiн доступною для воякiв мовою з домiшком росiйської лайки пояснив наливайкiвцям, хто вони такi та що собою уявляють. Промова Волоха гнiтюче вплинула на солдатiв полку iменi Наливайка (204,с.58). Пiсля неї сiчовики без особливих проблем зiбрали 2500 рушниць, 75 кулеметiв, 8 гармат та велику кiлькiсть рiзного вiйськового майна. Але, оскiльки не було можливостi забрати це все з собою, то зброю та майно було знищено, а наливайкiвцiв розiгнано (42,с.55). Усiх, хто з полку iменi Наливайка на чолi з самим командиром полку Мацюком вирiшив перейти до Гайдамацького коша, О.Волох вiдправив до Симона Петлюри. "Нам показали потяг Отамана Петлюри. В одному купе вагону 2-ї кляси в сiрiй солдатськiй шинелi i чорнiй смушевiй цивiльнiй шапцi сидiв Отаман Петлюра. З полковником Мацюком вони привiталися, як добрi знайомi. Ще з часiв з'їздiв мене приваблювало оригiнальне обличчя палкого промовця з особливо мельодiйним тембром голоса. Отаман Петлюра привiтав нас сердечно, ми щиро, вiд всiєї душi подякували йому за наше врятування. В Отамана Петлюри було бiльше вiдомостей про Київ i вiн почав нас iнформувати. Ми довiдалася, що Центральна Рада опинилася в дуже скрутному станi i треба яко мога швидше рятувати ситуацiю, доки не насунулися з пiвночи большевики, з якими до цього часу бився "Кiш Слобiдської України". Що до них, то нам Отаман Петлюра наказав зiбрати все, що лишалося, в одну сотню, яка тимчасово i ввiйде в курiнь гайдамакiв" (204,с.58).
Пiд керiвництвом сотника О.Шпилинського було складено сотню iменi Наливайка в складi 60 воякiв, яка увiйшла до Гайдамацького коша. Сформована вона була переважно з козакiв.
Пiсля роззброєння повсталого полку почався вiдворот на Київ. Гайдамаками, сiчовиками та дорошенкiвцями були злiквiдовані на кiлька кiлометрiв усi залiзницi, а також висаджено в повiтря мости та стратегiчнi пункти. Це значно зупинило рух радянських вiйськ та червоногвардiйцiв. Симон Петлюра роздiлив свої вiйська на двi колони, перша з яких мусила наступати на Київ через Ланцюговий мiст, а друга через Залiзничний.
До першої колони ввiйшли:
курiнь Червоних гайдамакiв - 250 багнетiв
Отаманська кiнна сотня - 60-70 шабель
сотня iменi Наливайка - 60 багнетiв
1-а сотня Сiчових Стрiльцiв - 177 багнетiв
1-й Гайдамацький гарматний дивiзiон - 8 гармат
Разом: до 500 багнетiв, 60-70 шабель, 8 гармат. При цiй же колонi знаходився i Петлюра зi своїм штабом.
Друга колона:
курiнь Чорних гайдамакiв - 150 багнетiв
рештки полку iменi Дорошенка - 200 багнетiв
Разом до 350 багнетiв (47,с.166).
Спочатку вирушити на Київ мала перша колона, а друга мусила прикривати її, залишаючись у Дарницi.
Перед мостом перша колона натрапила на шалений опiр червоногвардiйцiв Микiльської та Предмостовної Слобiдок, якi були переважно робiтниками заводу "Арсенал". Микiльська слобiдка знаходилась на лiвому березi Днiпра, а Предмостовна на островi посерединi рiчки. З Предмостовної Слобiдки на правий берег був перекинутий Ланцюговий мiст. Микiльську та Предмостовну Слобiдки також об'єднував мiст. Ось саме за цей мiст i розгорнулася запекла боротьба.
Вiдкинувши червоногвардiйцiв перед мостом, українськi вiйська нiяк не могли вибити бiльшовикiв з iншої його сторони. Командири гайдамацьких батарей Смовський та Хижий, через брак гарних коней, мусили на руках пiдтягувати гармати вiд залiзницi до мiсця бою (196,с.146). Тому в атаку доводилося ходити пiхотi без пiдтримки гарматного вогню. Звичайно, на вузькому мостi, який можна було утримувати незначними силами, подiбнi атаки не досягали свого результату. Тим бiльше, що супротивник мав броньовик. Ось як, зокрема, згадував про бiй О.Шпилинський:
"Пiсля одного з таких маневрiв, добiгаючи вже до кiнця мосту, ми раптом наткнулися на Отамана Петлюру. З цiпком у руках, iз стурбованим обличчям, увесь час в русi, нервово даючи розпорядження, Отаман зразу напосiв на мене: "А ви чого тут граєтесь?" Ми зразу показали Отамановi: "От там ... броневик" - "Ну, то котiть гармату!" Ідея була дуже добра, але ж ми не знали, де нашi гармати, i чекаючи на них, дiйсно таки "грались". Разом з Отаманом ми всi висипали на мiст дивитися на броневик, який грiзною чорною плямою вимальовувався на серединi мосту. Побачивши велику групу, вiн раптом запустив по нас чергами. Ми заховалися за останнiм виступом. Хутко подiйшов до мосту хтось iз штабу. "Ну, чого вони там гавляться? Давайте сюди гайдамакiв!" - сердито звернувся до нього Петлюра. За деякий час по шосе з Слобiдки ми побачили групу артилеристiв, якi котили тяжку гармату... Гармату теж хутко покотили вперед i з нею пiшов Отаман Петлюра. Пропустивши другу сотню гайдамакiв, ми рушили по мостi. Цiкаво було дивитися, як по Київських горах червоними плямками розсипалися гайдамаки i з боєм хутко пiдiймали вгору. Мимо нас пройшла кiнна "Отаманська сотня"; її ми бачили вперше. Пiдiймаючись вгору, памятаю, проходили повз великого двору, де стояли бельгiйськi частини. Вони висипали нам назустрiч, били в долонi i кричали "Bravo! bravo! HajЄamaky (204,с.59-60)".
Так, аж о 7-й годинi вечора 1 лютого 1918 року гайдамаки та сiчовики на чолi з Симоном Петлюрою з боєм повернулися до своєї столицi. За деякими даними, бiй за мости обiйшовся гайдамакам та наливайкiвцям у 20 убитих та поранених, сiчовики втратили 4 убитих та 8 поранених. Червоногвардiйцi втратили до 50 вбитих та поранених, залишивши на полi бою 4 гармати та 12 кулеметiв. До рук українського вiйська потрапило також 33 повстанцi (42,с.71).
Прибуття до Києва пiдроздiлiв Симона Петлюри фактично вирiшило долю бою за столицю України, про що мова буде далi.

[Догори]