Командири - С

[Командири - від А до З] [Командири - К] [Командири - від Л до Р] [Командири - С] [Командири - від Т до Я]

САВЧЕНКО ВОЛОДИМИР ПАВЛОВИЧ (14.9.1882- 18.11.1957) - Народився у Сквирі на Київщині. У 1905 закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище. Служив у 176-му Переволоцькому, 70-му Ряжевському і 242-му Лепельському піхотних полках. Учасник російсько-японської війни 1904-05. Після закінчення Миколаївської академії Генерального штабу - старший ад'ютант штабів 18-ї та 136-ї піхотних дивізій. У роки Першої світової війни 1914-18- командир батальйону 242-го Лепельського полку 136-ї піхотної дивізії на Північному фронті поблизу Двінська. З листопада 1918 перебував на службі в Армії УНР. Командував стройовим відділом 7-ї піхотної дивізії, був начальником штабу Броварської групи Рогульського. З березня 1919- начальник 1-ї частини оперативного відділу штабу Східного фронту, оперативного відділу Запорозької групи, начальник штабу 6-ї, 8-ї Запорозької дивізій. З червня 1920 - начальник відділу комплектування Головного управління Генерального штабу, штабу 1-ї Запорозької дивізії, генерал-квартирмейстер Запорозької групи. Підвищений у званні до генерал-хорунжого. Після інтернування частин Армії УНР у Польщі перебував у таборі Каліша. У міжвоєнний період - активний член Українського Воєнно-історичного товариства. Після Другої світової війни 1939-45 жив у США. Автор статей з історії визвольних змагань української армії у 1917-20, опублікованих на сторінках щорічника “За державність”, журналу “Табор”, у щорічних календарях-альманахах “Дніпро”, “Краківські вісті”, українських часописах “Свобода” (США) та “Новий шлях” (Канада).

САВЧЕНКО-БІЛЬСЬКИЙ ВОЛОДИМИР ОЛЕКСАНДРОВИЧ (14.7.1867-21.9.1955) - Народився у с. Оленівці (тепер с. Козельське Чернігівської обл.). Після закінчення у 1893 піхотного юнкерського училища служив у 22-му піхотному Нижньоновгородському полку. У 1902 відряджений до Адміралтейства, продовжував службу на Північному флоті. На поч. Першої світової війни переведений на Чорноморський флот. Навесні 1917- командир Севастопольського флотського півекіпажу, капітан 2-го рангу. Після утворення Української Центральної Ради організував і очолив Раду Української Чорноморської громади, активно проводив українізацію флотських екіпажів у Севастополі та Одесі. У грудні 1917 призначений директором департаменту Українського Морського міністерства у Києві. Докладав багато зусиль для розбудови структур українського флоту. Засновував гардемаринські школи в Миколаєві, Севастополі, Кам'янці-Подільському. Підвищений у ранзі до контр-адмірала. У 1919 був начальником канцелярії Морського міністерства, з травня 1920 - командувач Чорноморського флоту, начальник Воєнно-Морської управи. Після поразки визвольних змагань інтернований з частинами Армії УНР у Польщі. З 1921 деякий час жив у Тарнові, пізніше виїхав у Францію. Помер 21.9.1955 у французькому місті Абодант. Автор низки статей з історії Українського воєнно-морського флоту, опублікованих у табірних виданнях “Табор”, “За державність”, “Український інвалід”, альманасі “Літопис червоної калини” та ін.

САДОВСЬКИЙ МИХАЙЛО ВІКЕНТІЙОВИЧ (29.7.1887 - 1967) - генерал-хорунжий. Народився у Києві. Закінчив Володимирський Київський кадетський корпус, у 1912 - Київське піхотне училище. У роки Першої світової війни 1914-18 - на фронті. 3 1917 перейшов на службу в українську армію. З 1918 - старшина Головної шкільної управи Генерального штабу. Наприкін. 1918 призначений начальником канцелярії Військового міністерства при ставці Головного Отамана. У листопаді 1920 після інтернування частин перебував у таборі Каліша. У міжвоєнний період жив у Польщі. Співзасновник і директор Українського воєнно-історичного товариства у Варшаві, головний редактор журналу “За державність” (до 1939). У роки Другої світової війни 1939-45 жив у Німеччині, а з 1945 - у Канаді. У 1947 - засновник і директор Українського військового інституту і музею в Торонто. Помер у Торонто (Канада).

САЛЬСЬКИЙ ВОЛОДИМИР ПЕТРОВИЧ (24.7.1885-5.10.1940) - генерал-хорунжий Армії УНР (1919). Народився в Острозі на Волині. У 1906 закінчив Віленське піхотне юнкерське училище, служив у 126-му піхотному Рильському полку. Після закінчення Миколаївської академії Генерального штабу (1912) - командир роти 132-го піхотного Бендерського полку, начальник штабу піхотної дивізії. У роки Першої світової війни 1914-18 - офіцер Генерального штабу при розвідувальному відділі Київського військового округу, квартирмейстер 12-ї російської армії у Прибалтиці. Восени 1917 брав участь в українізації російських частин Північного фронту. У січні 1918 прибув до Києва. Призначений начальником штабу українських військ столиці. Учасник боїв проти більшовицьких військ М.Муравйова. За Гетьманату - начальник штабу Сердюцької дивізії, член Комісії з організації військових шкіл та академії в Україні. Під час антигетьманського повстання у листопаді 1918 разом з більшістю особового складу дивізії перейшов на бік Директорії УНР. Обіймав посаду начальника штабу коменданта Києва, був членом Головної шкільної управи Генерального штабу. У квітні 1919 С. під час запеклих боїв з більшовицькою 12-ю армією очолював Запорозький корпус Армії УНР. У серпні 1919 Запорозька група під командуванням С. успішно діяла під час спільного наступу українських армій на Київ. Його частини першими вступили у столицю. З листопада 1919 - міністр військових справ в уряді Б.Мартоса, згодом - в уряді В.Прокоповича. У листопаді 1920 у складі уряду УНР переїхав до Польщі. Перебував у Каліші, з 1924 - у Варшаві, де продовжував займатися військово-політичною діяльністю. До 1940 залишався міністром Уряду УНР в екзилі. Входив до Вищої військової Ради Українського Центрального Комітету, Об'єднання вояків Армії УНР. Був ініціатором відновлення “Січі” у Галичині. У березні 1930 під час процесу Спілки визволення України у Харкові підготував заяву-протест зборів українських емігрантів у Варшаві. Написав спогади, низку статей з історії визвольних змагань. Помер у Варшаві.

САМУТІН ПЕТРО ЗОТОВИЧ (1.8.1889 -14.9.1982) - генерал-хорунжий. Народився на Полтавщині. Навчався у Київській кооперативній школі. У роки Першої світової війни 1914-18 закінчив 2-гу Київську школу прапорщиків (1916). Служив у 15-му Шліссельбурзькому полку 6-го армійського корпусу. У липні-вересні 1917 активно проводив українізацію частин корпусу. Обирався делегатом Всеукраїнських військових з'їздів, реалізовував їх рішення у військах. За Гетьманату закінчив інструкторську школу старшин, служив у 2-му Волинському, 28-му Стародубському полках. Продовжив службу на командних посадах в Армії УНР. За доби Директорії УНР - помічник командира полку, командир куреня, хоробро воював з більшовиками і денікінцями. Взимку 1920 взяв участь у формуванні у Бересті 6-ї стрілецької Січової дивізії генерала М.Безручка. Призначений командиром сотні, комендантом штабу дивізії, наступав з дивізією під час польсько-радянської війни 1920 на Київ. Відзначився у знаменитій обороні Замостя, де дивізія М.Безручка зупинила наступ частини 1-ї Кінної армії С.Будьонного на Варшаву. Після інтернування Армії УНР у Польщі перебував в Александрові Куявському, згодом - у Щип'юрні. Після розформування таборів служив у польській армії. У 1933 закінчив Військову академію, брав участь у німецько-польській війні 1939. Після Другої світової війни 1939-45 жив у США, плідно працював у комбатантських організаціях українських вояків. Опублікував ряд статей з історії визвольних змагань. Уряд УНР в екзилі присвоїв йому звання генерал-хорунжого. Помер у Балтиморі.

САФОНОВ ЯКІВ ВАСИЛЬОВИЧ (22.10. 1872-лютий 1918) - генерал-майор. Навчався в Олександрівській гімназії. У 1897 закінчив Одеське піхотне юнкерське училище. Служив у 136-му піхотному Таганрозькому полку. Брав участь у російсько-японській війні 1904-05. Після закінчення в 1905 Миколаївської академії Генерального штабу - помічник старшого ад'ютанта штабу Одеського військового округу, старший ад'ютант штабу 4-ї піхотної дивізії, штаб-офіцер для доручень штабу Кавказького армійського корпусу, штабу Іркутського військового округу, начальник військових перевезень Іркутської області. У роки Першої світової війни 1914-18- на Південно-Західному фронті, командир 15-го піхотного полку, начальник штабу 34-го піхотного корпусу. Згідно з рішеннями I і II Всеукраїнських військових з'їздів у липні 1917 корпус відведено для українізації до Меджибожа на Поділлі. Під керівництвом генералів П.Скоропадського і С. полк українізовано першим серед великих військових формувань. До 1.10.1917 процес українізації завершено, й оновлене з'єднання дістало найменування Першого Українського корпусу. З ініціативи С. створено старшинську школу, розробив план операції щодо нейтралізації збільшовичених частин російської армії, які рухались на Київ. Згідно з ним за короткий час частини Першого Українського корпусу зайняли залізничні станції Вінницю, Бердичів, Білу Церкву, Фастів і закрили шлях на Київ. На поч. лютого 1918 генерал С. з новим командиром корпусу Я.Ганзюком виїхали автомашиною до столиці, де були схоплені балтійськими моряками. Після відмови перейти на службу в Червону армію розстріляні.

СВАРИКА ВАСИЛЬ МИХАЙЛОВИЧ (1875-р. см. невід.) - генерал-значковий. Закінчив Михайлівське артилерійське училище, Михайлівську артилерійську академію. У роки Першої світової війни 1914-18- командир 5-ї батареї 42-ї гарматної бригади Південно-Західного фронту, полковник (1915). В українській армії-з 1918. Обіймав посаду інспектора артилерії Запорозької дивізії. За Гетьманату - командир 39-го легкого гарматного полку, начальник артилерії Чорноморського коша. Під час антигетьманського повстання перейшов на бік Директорії УНР. У 1919 призначений начальником Головного артилерійського управління, водночас лектор Кам'янець-Подільської юнацької школи. У травні 1919 С. потрапив у польський полон. Після звільнення служив у Генеральному штабі Армії УНР, начальник гарматної управи Генерального штабу. У період боїв Армії УНР на більшовицькому фронті в липні-листопаді 1920 очолював Головне артилерійське управління Військового міністерства. Після інтернування українських військ у Польщі перебував у таборі Каліша. Дальша доля невідома.

СИГАРІВ ВАСИЛЬ ОПАНАСОВИЧ (2.8.1868-р. см. невід.) - генерал-хорунжий (1921). Народився на Кубані. У 1889 закінчив Московське піхотне юнкерське училище, у 1901 - Миколаївську академію Генерального штабу. Служив у 150-му піхотному Таманському полку. З 1909 командир батальйону Київського піхотного юнкерського училища. Після утворення Української Центральної Ради і проголошення незалежності УНР зголосився до Української армії. Був лектором Київської інструкторської школи, помічником начальника учбового відділення Головної шкільної управи, командиром полку Запорозької дивізії. У квітні 1919 хворим потрапив у полон до більшовиків, але у травні 1920 втік, повернувся в Армію УНР. Призначався комендантом Києва (травень 1920), помічником командира 7-ї Запорозької бригади. З липня 1920 у Генеральному штабі-начальник відділу персонального складу управління комплектування, 2-й, 3-й генерал-квартирмейстер Генерального штабу. Після" інтернування Армії УНР перебував у таборах. Згодом жив у Бересті (тепер Брест, Білорусь).

СИДОР ВАСИЛЬ (псевд. Шелест, Конрад, Кравс, Зов, Лісовик, Ростислав Вишитий; 24.2.1910-14.4.1949) - Народився у с. Спасові Сокальського р-ну Львівської області у селянській родині. У 1931 закінчив гімназію у Перемишлі. Навчався у школі підхорунжих польської армії, звідки виключений через політичну неблагонадійність у 1932. Член “Пласту” та Організації українських націоналістів. Військовий референт Крайової Екзекутиви ОУН на Північно-західних українських землях у 1936, організатор бойової групи ОУН “Вовки”, військовий референт Крайової екзекутиви ОУН на Західноукраїнських землях у 1940, викладач на військових курсах ОУН у Кракові. Учасник II Великого збору ОУН у Кракові у 1941. У 1935, 1937-39 - в'язень польських тюрем. Напередодні німецько-радянської війни 1941-45 вступив до батальйону “Нахтігаль”, командував сотнею у 201-му батальйоні в ранзі поручника (1941-42). Влітку 1943 - керівник Крайового військового штабу УПА на Волині, з серпня 1943 - член Головної Ради ОУН та Головного військового штабу УПА. 8.7.1943 підвищений до рангу майора УПА. У 1944-49 - крайовий командир УПА-Захід, член Проводу ОУН на Західноукраїнських землях, Проводу ОУН-Б (з 1947), крайовий провідник ОУН Карпатського краю, генеральний суддя ОУН. У 1946 підвищений до рангу полковника УПА, нагороджений Срібним Хрестом бойової заслуги (2-го класу). З 1947 - заступник головного командира УПА. Загинув із дружиною Надією Сидір-Романівою під час бою зі спецпідрозділом МДБ біля с. Перегінського (тепер Івано-Франківська обл.).

СІКЕВИЧ ВОЛОДИМИР ВАСИЛЬОВИЧ (5.9.1870 - 1952) - генерал-майор (з 1917). Народився у Таращі на Київщині. З 1888 на службі в російській армії. Військову освіту здобув у Володимирському Київському кадетському корпусі, Київському піхотному юнкерському училищі (1890). Служив у 131-му піхотному Тираспольському полку ад'ютантом командира батальйону, командиром роти, помічником командира батальйону. У роки Першої світової війни 1914-18- на Південно-Західному фронті, командир 6-го піхотного Ладозького полку, помічник командира 36-ї піхотної бригади. Нагороджений п'ятьма орденами і Золотою Георгіївською зброєю. В українській армії - з листопада 1917. На поч. 1918- старшина створеного С.Петлюрою Гайдамацького коша Слобідської України. Брав участь у боях з більшовицькими військами під командуванням М.Муравйова за Київ. У березні 1918 призначений командиром 3-го Гайдамацького полку, який входив до складу Запорозької дивізії, визволяв від більшовицьких військ Лубни, Конотоп, Полтаву, Харків. У квітні 1918 очолив Донецьку групу в складі трьох піхотних, гарматного та інженерного полків, яка отримала завдання звільнити Донбас. 15.4. війська під командуванням С. зайняли Барвінкове, згодом здобули Слов'янськ, Бахмут, Микитівку, Колпаків, наприкін. квітня частини групи вийшли на кордон з Росією. У період Гетьманату військові частини під командуванням С. охороняли східні кордони України. На поч. 1919 С. виїхав до Австрії, де як військовий аташе очолював репатріаційну комісію та водночас формував з колишніх військовополонених підрозділи для Армії УНР. У 1920 виконував обов'язки посла УНР в Угорщині. У 1924 виїхав до Канади, поселився у Торонто. Був організатором і керівником управ ветеранських організацій вояків Армії УНР, головою Ради Хреста Симона Петлюри. Автор спогадів “Сторінки із записної книжки”, низки публікацій з історії українських визвольних змагань. Помер у Торонто.

СІНКЛЕР ВОЛОДИМИР ОЛЕКСАНДРОВИЧ (21.1.1879-1945) - генерал-поручник (з 1918).Н.у Маргилані (тепер Ферганська область, Узбекистан). Військову освіту здобув в Оренбурзькому кадетському корпусі, Михайлівському артилерійському училищі (1898-99). Деякий час служив у лейб-гвардії 2-ї гарматної бригади. У 1905 закінчив з відзнакою Миколаївську академію Генерального штабу, обіймав посади командира роти лейб-гвардії Павлів-ського полку, старшого ад'ютанта штабів 45-ї піхотної дивізії, гвардійського корпусу, штаб-офіцера доручень штабу військ гвардії і Петербурзького військового округу, старшого ад'ютанта штабу округу. В роки Першої світової війни 1914-18 - на Південно-Західному фронті, начальник штабу 2-ї гвардійської піхотної дивізії, командир 176-го піхотного Переволоцького полку. З липня 1917- генерал-майор. Після утворення Української Центральної Ради перейшов на її бік, брав участь у реалізації постанов Всеукраїнських військових з'їздів щодо українізації армії. У листопаді 1917 увійшов до складу Українського Генерального військового штабу, у березні 1918-до першого генерал-квартирмейстерства. За Гетьманату продовжив службу в українській армії, працював у Військово-науковому комітеті Генштабу. Директорією УНР призначений першим генерал-квартирмейстером Генерального штабу, займався оперативною діяльністю Армії УНР. Під керівництвом С. розроблявся план бойових операцій влітку 1919, в результаті яких більшовицьким військам не вдалося до підходу Галицької армії розгромити Армію УНР. Наступним етапом операції став похід на Київ і Одесу у серпні 1919, який увінчався визволенням столиці від більшовицьких військ. Наприкін. 1919 виконував обов'язки начальника штабу Армії УНР. У 1920 очолював українську військову делегацію на переговорах з представниками військового відомства Польщі, що завершилися підписанням у квітні 1920 польсько-української військової конвенції про спільні дії проти більшовицької Росії. Після інтернування Армії УНР у польських таборах залишався до лютого 1921 на посаді начальника штабу Армії УНР, потім - член Вищої військової ради. Після ліквідації таборів для інтернованих у 1924 поселився у містечку Сосновец на Шлеську. Працював службовцем шахтарської залізниці, брав учась у громадсько-політичному житті української громади в Польщі. Підтримував товариські стосунки з проф. І.Фещенком-Чопівським. Після приходу в 1945 Радянської армії С. разом з І.Фещенком-Чопівським заарештований органами НКВС і вивезений до Києва. Загинув наприкін. 1945 у Лук'янівській в'язниці.

СІЯК ІВАН (1887 - 3.11.1937) - український військовий і політичний діяч, адвокат. Брат О.Сіяка. Народився у с. Ляшках Мурованих біля Львова. Вивчав право в ун-тах Відня і Львова. Належав до Української соціал-демократичної партії, у 1909-19 - член її ЦК. Під час Першої світової війни 1914-18 - у лавах Легіону українських січових стрільців. Як командир технічної сотні УСС брав участь у боях на горі Лисоні (1916) та біля с. Конюхи (1917). Один з організаторів повстання проти румунської окупації на Хотинщині у січні 1919, член Хотинської директорії. У 1919 очолив Окремий залізничний загін УНР. У червні 1919 спільно з галицькими соціал-демократами виступав проти надання диктаторських повноважень Є.Петрушевичу. У 1919 частина С. входила до складу Кам'янець-Подільської залоги, згодом - військового з'єднання Ю. Тютюнника, що діяло в р-ні Жмеринки. У бою під Ставищем С. попав у більшовицький полон. Взимку 1919-20 перебував у Москві, де зустрічався з російськими та українськими більшовицькими лідерами. За особистою рекомендацією В.Леніна вступив до КП(б)У. У березні-липні 1920 виконував функції уповноваженого реввійськради Південно-Західного фронту з організації Червоної української галицької армії, був членом Польового штабу ЧУГА. Працював на посаді начальника канцелярії Галревкому КП(б) України, допомагав в організації видання газети “Більшовик” та журналу “Галицький комуніст”. У 1920 входив до складу комісії із розслідування причин переходу частин Червоної української галицької армії на бік противника. Допоміг у справі припинення терору проти галичан. Після ліквідації Галицької Соціалістичної Радянської Республіки, з квітня 1921 по листопад 1922, працював першим секретарем посольства УСРР у Варшаві; пізніше - заст. голови Всеукрторгпрому. В 1923-25 очолював Харківську губернську колегію адвокатів. У 1924-30 працював юрисконсультом ряду установ, пізніше викладав у Інституті народної освіти та Інституті народного господарства, займався науковою роботою. З вересня 1930-директор Українського інституту лінгвістичної освіти. У 1933 заарештований як один із лідерів міфічної “Української військової організації” за звинуваченням у змові з метою відокремлення України від СРСР та в шпигунстві на користь Польщі й Німеччини. Покарання відбував у Соловецькому таборі. Розстріляний за вироком трійки Управління НКВС по Ленінградській області від 9.10.1937 у числі в'язнів, що проходили по процесах Спілки визволення України, Українського національного центру, Української військової організації. Посмертно реабілітований.

СКОРОПАДСЬКИЙ ПАВЛО ПЕТРОВИЧ (3(16).5.1873 - 28.4.1945; за ін. дан. - 26.4.1945) - генерал-лейтенант, гетьман України (1918). Походив із старовинного українського козацько-шляхетського роду Скоропадських. Народився у Вісбадені (Німеччина). Дитячі роки провів у с. Тростянці Прилуцького повіту на Чернігівщині. У 1886-93 навчався у Петербурзькому Пажеському корпусі, після закінчення якого отримав чин корнета. Служив у гвардійському Кавалергардському полку російської армії. Брав участь у російсько-японській війні 1904-05, під час якої командував 5-ю сотнею 2-го Читинського козацького полку Забайкальського козацького війська. За проявлений у боях героїзм нагороджений Золотою Георгіївською зброєю. Згодом призначений ад'ютантом головнокомандувача російських військ на Далекому Сході генерала М.Ліневича. У грудні 1905 призначений флігель-ад'ютантом російського імператора Миколи II. З вересня 1910 - командир 20-го драгунського Фінляндського полку, а з квітня 1911 - командир лейб-гвардії Кінного полку. 25.3.1912 С. присвоєно звання генерал-майора і зараховано до імператорської гвардії. З поч. Першої світової війни 1914-18 командував кінним полком, 1-ю Гвардійською кавалерійською дивізією. 3 1916 - генерал-лейтенант. У січні 1917 призначено командуючим 34-м армійським корпусом, що дислокувався на території України. В липні-серпні 1917 за наказом (18.7.1917) командувача Південно-Західного фронту генерала Л.Корнілова С. розпочав українізацію корпусу (який було перейменовано в Перший український корпус). Корпус, реформування якого завершено на поч. жовтня 1917, налічував 60 тис. бійців і до поч. 1918 залишався однією з найдисциплінованіших і найбоєздатніших частин. Корпус С., контролюючи р-н Шепетівка-Козятин-Христинівка-Вапнярка, не допускав збільшовизовані частини у глиб території України. Протягом 1917 авторитет С. як воєначальника значно зріс і в жовтні 1917 на з'їзді Вільного козацтва його було обрано почесним військовим отаманом. С., який ніколи не брав участі в національному русі, під впливом революційних подій змінив свої погляди на українську справу. У листопаді 1917 корпус під командуванням С., ставши на захист Української Центральної Ради, роззброїв побл. Вінниці 2-й гвардійський корпус, який намагався прорватись на допомогу більшовицьким частинам у Києві, і під вартою вислав його у Росію. Відстоювання генералом концепції творення (будівництва) української армії на регулярній основі та всезростаюча популярність С. серед військовиків викликала неприхильне ставлення Генерального Секретаріату УНР до його особи. Через розходження з керівництвом УЦР та Генеральним Секретаріатом військових справ у питаннях будівництва українських збройних сил С. 25.12.1917 подав у відставку і передав командування Українським корпусом генералу Гандзюку. Знаходячись в опозиції до політики УЦР, зокрема, її соціальних експериментів, С. з поч. 1918 намагався знайти спільників для поширення власної ідеї побудови державної влади в Україні. У березні 1918 в Києві за сприянням С. створена політична організація Українська громада (пізніше - Українська народна громада), яка розпочала підготовку до встановлення в Україні автократичної влади. Ця організація знайшла підтримку Союзу земельних власників, Української демократично-хліборобської партії, частини землевласників і промислово-фінансових кіл, а також німецького військового командування, які були незадоволені соціально-економічною політикою УЦР. 29.4.1918 на Всеукраїнському хліборобському конгресі С. обрано гетьманом України. Того ж дня з'явилася “Грамота до всього українського народу”, в якій повідомлялося про розпуск УЦР і земельних комітетів, про звільнення всіх міністрів та скасування всіх законів і розпоряджень Генерального Секретаріату і Тимчасового уряду щодо власності, відновлювалося право приватної власності, підтверджувалися права малоземельних селян на отримання землі тощо. Одночасно з “Грамотою” опубліковано “Закони про тимчасовий державний устрій України”. Згідно з цим документом замість УНР проголошувалась Українська Держава; вся повнота виконавчої і законодавчої (до скликання Українського Сойму) влади переходила до гетьмана України; гетьман призначав Отамана (голову) Ради Міністрів; С. ставав Верховним головнокомандувачем Української армії і флоту тощо.

Після приходу до влади С. приділяв велику увагу вирішенню економічно-фінансових проблем держави, сприяв створенню системи судівництва, здійснював розбудову Збройних сил Української Держави. У жовтні 1918 очолив Вищу земельну комісію, яка мала розробити і провести аграрну реформу. Велику увагу С. приділяв формуванню регулярної української армії. Окремим універсалом (16.10.1918) відновив козацтво, очолив Велику козацьку раду. Особливо значними були досягнення С. у сфері національно-культурної політики. С. намагався українізувати державний апарат та загальноосвітню школу, сприяв створенню в Україні цілої низки національних державних наукових і культурно-освітніх інституцій, зокрема, Державного українського університету в Києві, Українського університету в Кам'янці-Подільському, Державного українського архіву, Національної галереї мистецтв, Українського історичного музею, Української національної бібліотеки, Української академії наук.

У період правління С. Українська Держава підтримувала активні дипломатичні відносини з державами Четверного союзу, дипломатичні місії було вислано до Швейцарії, Фінляндії, Швеції, Норвегії. У червні-вересні 1918 гетьманський уряд врегулював взаємні стосунки з Доном (Всевеликим Військом Донським), Кубанню і Кримом. 12.6.1918 підписано прелімінарну мирну угоду з РСФРР, і протягом літа-осені 1918 українська делегація (гол. С.Шелухин) вела переговори з представниками Раднаркому (гол. Х.Раковський) у Києві про укладення мирного договору між обома країнами. У жовтні 1918 призначено представника гетьманського уряду в Румунії (В.Дашкевич-Горбацький). 4-17.9.1918 С. перебував у Берліні, де мав офіційні зустрічі з вищими посадовими особами Німеччини, зокрема з кайзером Вільгельмом II.

Політика гетьманського уряду на чолі з Ф.Лизогубом, спрямована на відновлення дореволюційного соціально-економічного ладу та захист інтересів консервативно-власницьких верств (поміщиків, великих промисловців і фінансистів), участь в уряді, в основному, представників російських партій (кадети, октябристи), деякі з яких мали антиукраїнські переконання, відштовхнули від співпраці з С. націонал-демократичні сили і призвели до створення 5.8.1918 опозиційного гетьманській владі Українського національно-державного союзу (у серпні 1918 перетворений в Український національний союз).

Діяльність місцевої гетьманської адміністрації (повернення майна та землі поміщикам, ліквідація селянських комітетів, встановлення 12-годинного робочого дня тощо) викликала стихійний масовий опір українського селянства і робітництва, який придушувався каральними експедиціями відділів Державної варти, підрозділів німецько-австрійських військ та російських офіцерських дружин.

Восени 1918, намагаючись стабілізувати становище в країні та знайти шляхи для консолідації суспільних сил в ім'я зміцнення української державності, С. активізував спроби досягнення компромісу з українськими політичними силами, що перебували в опозиції. 5.10.1918 відбулися переговори гетьмана з керівниками УНС (В.Винниченко, А.Ніковський і Ф. Швець), під час яких делегація Союзу вказала на необхідність проведення аграрної реформи, вироблення демократичного виборчого законодавства і запропонувала реорганізувати кабінет міністрів шляхом включення до нього представників опозиційних організацій. Наслідком зустрічі стало сформування 24.10.1918 Ф.Лизогубом нового уряду, до складу якого увійшло 5 представників від УНС (А.В'язлов, В.Леонтович, О.Лотоцький, М.Славінський, П.Стебницький). Проте компромісний склад Ради Міністрів (гетьман був змушений рахуватися і з силами, що виступали за об'єднання України з білогвардійськими силами Росії у боротьбі проти більшовиків) не влаштовував лідерів УНС, і вони продовжували підготовку повстання проти гетьманської влади. Після виступу більшості уряду проти проведення Українського національного конгресу (за задумом керівництва УНС, конгрес як “народоправний орган” мав відіграти головну роль у “легітимному” поваленні Гетьманату) міністри, представники УНС, вийшли з уряду. 14.11.1918 С. утворив новий уряд на чолі з С.Гербелем та видав “Грамоту”, в якій оголосив про федерацію України з майбутньою небільшовицькою Росією (“Грамота” підписана С. без зазначення титулу і ствердження підпису відповідального міністра). Такі дії С. стали приводом до початку повстання проти гетьманського режиму, керівництво яким здійснювала Директорія УНР.

14.12.1918 С. підписав зречення від влади. Після вступу військ Директорії УНР до Києва С. деякий час перебував у місті, але невдовзі таємно виїхав до Берліна. Протягом двох років жив у Швейцарії. Згодом поселився у м. Ванзеє біля Берліна. Входив до Ради присяжних Українського союзу хліборобів-державників, але згодом через розбіжності у поглядах з В.Липинським вийшов з цієї організації і разом із своїми однодумцями заснував Союз гетьманців-державників. Був співорганізатором численних філій гетьманських осередків у багатьох країнах світу. Заходами С. у 1926 створено Український науковий інститут при Берлінському ун-ті. Під час Другої світової війни С. відстоював перед офіційними колами Німеччини інтереси українців, сприяв звільненню з фашистських концтаборів С.Бандери, А.Мельника, Я.Стецька та ін. 16.4.1945 під час бомбардування станції Платлінг (біля Мюнхена, Німеччина) С. було тяжко поранено. Помер у лікарні монастиря Меттен. Похований в Оберсдорфі.

СЛИВИНСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР ВОЛОДИМИРОВИЧ (1886-1956) - Народився на Полтавщині. Закінчив Петровський Полтавський кадетський корпус, Миколаївське інженерне училище (1906), Миколаївську академію Генерального штабу (1914). У роки Першої світової війни 1914-18 перебував на Румунському фронті, старший ад'ютант штабу 3-ї кінної дивізії (1915), штабу 39-го армійського корпусу (1916), штаб-офіцер штабу головнокомандувача Румунського фронту (1917), підполковник. Нагороджений кількома орденами, Золотою Георгіївською зброєю. Після утворення Української Центральної Ради брав безпосередню участь в українізації російських частин фронту. Делегат І та II Всеукраїнських військових з'їздів. У червні 1917 увійшов до складу Українського генерального військового комітету. У листопаді 1917 був призначений заступником начальника, у березні 1918- начальником Генерального військового штабу. Провів реорганізацію Генштабу, розгорнув діяльність з формування регулярної української армії. Після гетьманського перевороту залишився начальником Генштабу, продовжував реалізацію планів, залучив до роботи досвідчених генералів М.Юнакова, С.Дельвіга, В.Сальського, В.Петріва, М.Какуріна та ін. Під керівництвом С. розроблено проект закону про загальний військовий обов'язок, опрацьовано план розгортання Збройних сил Української Держави. За Директорії УНР склав повноваження. В 1919 емігрував у Польщу, потім - у Німеччину. Після закінчення Другої світової війни 1939-45 виїхав у Канаду, де помер у 1956.

СЛЮСАРЧУК КОСТЬ (1869-1919) - підполковник УСС. Кадровий старшина австрійської армії. В липні 1917 р. призначений до УСС командиром Вишколу. В часи Перших Визвольних змагань - командир групи "Щирець", пізніше - 7-ї Львівської бригади УГА. Помер на тиф біля Кам'янця Подільського.

СМОВСЬКИЙ КОСТЯНТИН АВДІЙОВИЧ (21.5.1892 - 8.2.1960) - генерал-хорунжий. Народився у станиці Полтавській на Кубані. Був нащадком полтавських козаків, висланих за Катерини ІІ до Чорноморського війська. У 1913 закінчив Михайлівське артилерійське училище. У роки Першої світової війни-на фронті, командир кінно-гірської гарматної батареї, на поч. 1917 командував запасною гарматною батареєю у Москві. Після Лютневої революції 1917 в Росії включився в український рух. Був делегатом III Всеукраїнського військового з'їзду у Києві від Московського гарнізону. З кін.1917-на службі в українській армії. У січні 1918 вступив до Гайдамацького коша Слобідської України. Створив і очолив гарматну батарею Коша. Брав участь у вуличних боях із більшовицькими повстанцями, зокрема, за “Арсенал”, дніпровські мости. Навесні 1918 призначений помічником військового коменданта в Острозі, організував набір поповнення для Армії УНР. Після гетьманського перевороту направлений до Бердичева, де очолив гарматну батарею Окремого чорноморського коша. У листопаді 1918 приєднався до повстання Директорії УНР, брав участь у Мотовилівському бою 1918. Підвищений у ранзі до полковника, сформував Чорноморський гарматний полк. Взимку 1919 у боях у Лівобережній Україні з військами радянської Росії поранений і потрапив у полон. Невдовзі втік і після лікування у Києві повернувся на фронт. З грудня 1919 брав участь у Першому зимовому поході Армії УНР. Влітку-восени 1920 командував бригадою Окремої кінної дивізії. Після поразки українських визвольних змагань емігрував до США. Активно діяв у ветеранських організаціях вояків Армії УНР. Екзильним урядом УНР С. присвоєно звання генерал-хорунжого. Помер у Міннеаполісі (США).

СОВАЧІВ ВАСИЛЬ (1876 - 1924) - український військовий медик, генерал-хорунжий. Народився у с. Примаках на Полтавщині. З 1893 на військовій службі у російській армії. Закінчив військове училище, медичний ф-тет Київського ун-ту (1902). Брав участь у російсько-японській війні. З 1907 - начальник дивізійної медично-санітарної лабораторії. Згодом працював у військових академіях Санкт-Петербурга. У роки Першої світової війни 1914-18 - на фронті, полковник медичної служби (1913). З 1917 перебував на службі в Армії УНР. У січні 1919- начальник військово-санітарної управи, з травня 1920 - інспектор санітарної управи Дієвої армії. З 1920 - у таборах інтернованих українських частин у Польщі. Доктор медицини. Помер у містечку Сливки в Карпатах.

СОЛТИС МИХАЙЛО (псевдо - Черкас; 31.8.1918-можливо, серпень 1944) - Народився у с. Жидачині Ківерцівського р-ну Волинської обл. Навчався в українській гімназії у Луцьку, 1936-38 - у школі “Маслосоюзу” в Стрию. Член Організації українських націоналістів (з 1938). У 1938-39 працював у кооперативі на Поліссі. На поч. 1939 заарештований польською поліцією за приналежність до ОУН. У вересні того ж року втік із в'язниці й переїхав до Берліна. Після розколу ОУН із 1940 - на боці А.Мельника. У червні 1941 С. у складі похідних груп діяв на Черкащині і Кіровоградщині. З 1942 - член Волинської крайової екзекутиви ОУН-М. Наприкін. 1942 організував партизанський відділ ОУН-М в околицях Луцька, займався пропагандистською роботою. У серпні 1943 провів переговори (не санкціоновані ПУН) з шефом поліції Волині і Поділля д-ром Піцом і в порозумінні з ним створив Український легіон самооборони. Очолив штаб легіону. Влітку 1944 С. виступив з ініціативою підписання угоди з Армією Крайовою (АК) про взаємний ненапад. Рішучий протест С. у зв'язку з намаганням використати УЛС у придушенні Варшавського повстання 1944 та контакти з польським рухом Опору спричинилися до його арешту гітлерівськими спецслужбами. Подальша доля С. невідома. Згідно з найпоширенішою версією, С. було розстріляно.

СТАЛЬ ГЕРМАН ФЕРДИНАНДОВИЧ (4.10.1870-р. см. невід.) - генерал-хорунжий. Народився у Херсоні. Закінчив місцеве реальне училище, Київське піхотне юнкерське училище (1891), Технологічний інститут, Миколаївську академію Генерального штабу. Після п'яти років служби у 54-му піхотному полку навчався в інституті й академії. Відбув на Далекий Схід, де старшим ад'ютантом польового управління Маньчжурської армії брав участь у російсько-японській війні 1904-05. Згодом виконував обов'язки начальника канцелярії Маньчжурської армії, командира піхотного батальйону 59-го піхотного Люблінського полку. У роки Першої світової війни - на фронті. У 1917 зголосився до Армії УНР. За Гетьманату - помічник начальника 11-ї піхотної дивізії (Полтава) генерала М.Омеляновича-Павленка.

СТАНИМІР (Станімір) ОСИП (21.4.1890 -13.2.1971) - Народився у Ладичині Тернопільського повіту. У роки Першої світової війни 1914-18 служив в австрійській армії. Під час українсько-польської війни 1918-19 - сотник Української галицької армії. З грудня 1918 командував бойовою групою “Городок”, пізніше-другим куренем Самбірської (8) бригади УГА. У кін. серпня 1918 підрозділ С. одним з перших увійшов до Києва. На поч. лютого 1920 у Бірзулі С. разом з О.Палієвим, О.Лисняком, О.Навроцьким увійшов до складу армійського ревкому УГА, який розіслав у галицькі частини наказ про створення на їхній базі підрозділів Червоної української галицької армії. Причетний до арешту начального вождя УГА ген. О.Микитки та ген. Г.Ціріца і видачі їх одеському ЧК (обидва загинули у таборі Кожухів неподалік Москви). У лютому-квітні 1920 служив у ЧУГА, командував 3 бригадою. У кін. квітня 1920 бригада С. намагалася приєднатись до Армії УНР, але була оточена і роззброєна польськими військами. С. разом з невеликим підрозділом прорвався до армії ген. М.Омеляновича-Павленка, пізніше у складі групи ген. А.Кравса перейшов до Чехословаччини. У 1924 закінчив Торгову академію у Відні, працював у кооперативних організаціях Галичини. Після Другої світової війни емігрував до Канади. Помер у Торонто. Залишив спогади “Моя участь у визвольних змаганнях” (1966).

СТЕПОВИЙ КОСТЯНТИН (отаман Блакитний; 1897 - квітень 1921) - український повстанський отаман. Народився у с. Ґаннівці Херсонської губ. На поч. Першої світової війни 1914-18 мобілізований до російської армії. З 1918 служив в Армії Української Народної Республіки. Після відступу в листопаді 1919 українських військ у Польщу С. залишився на території, контрольованій більшовиками. На Херсонщині організував повстанський загін - Степову дивізію, який вів боротьбу з більшовицьким режимом партизанськими методами. Восени 1920 С. керував повстанським рухом, який охопив усю Херсонщину і частину Катеринославщини. Наприкін. 1920 основні повстанські сили були розбиті підрозділами Червоної армії. С. на чолі невеликого загону ще деякий час продовжував боротьбу. Загинув у квітні 1921 в бою з підрозділом криворізьких чекістів.

СТЕФАНІВ ГНАТ (10.2.1886-21.6.1949) - генерал-хорунжий. Народився у с. Топорівцях (тепер Городенківський р-н Івано-Франківської обл.). Закінчив Городенківську гімназію, австрійську кадетську школу. Служив на офіцерських посадах у 10-му Перемиському, 35-му Золочівському піхотних полках австро-угорської армії. У роки Першої світової війни 1914-18 - командир сотні на російському фронті. У 1915 потрапив у полон. Восени 1918 повернувся в Галичину. В Українській галицькій армії - з листопада 1918. У ході Листопадового повстання 1918 у Золочеві сформував і очолив військовий загін. Деякий час був комендантом Золочівської військової округи. 11.11.1918 призначений урядом ЗУНР на посаду командувача Галицької армії. Керував оборонними боями армії до 10.12.1918, коли був замінений ген. М.Омеляновичем-Павленком. Виїхав до Києва, вступив до Армії УНР. Командував стрілецьким полком, резервною бригадою у боях з більшовиками. У грудні 1919 очолив 3-й кінний полк Окремої кінної дивізії, брав участь у Першому Зимовому поході Армії УНР. У травні 1920 призначений військовим аташе Західно-Української Народної Республіки в Чехословаччині з місцем перебуання в Ужгороді. У роки Другої світової війни 1939-45 перебував у Німеччині. Урядом УНР в екзилі йому надано звання генерал-хорунжого. Помер у німецькому місті Регенсбурзі.

СТЕЧИШИН МИКОЛА КЛИМЕНТОВИЧ (19.12.1880-7.8.1977) - генерал-хорунжий. Народився у с. Новосіяцькому на Херсонщині. Закінчив кадетський корпус, військове училище, Миколаївську академію Генерального штабу. Учасник Першої світової війни 1914-18. Зголосився до української армії наприкін. 1917. У 1918 - начальник штабу Волинської кордонної бригади, 1918-19 - комендант штабу Волинської групи Армії УНР, начальник штабу Могилівської повстанської залоги, заступник командира Могилівського окремого кордонного відділу. З 1919-начальник штабу 3-ї Західної дивізії на більшовицькому фронті, згодом - начальник канцелярії Військового міністерства УНР. Перебував у Калішу, очолював Товариство охорони пам'ятників, опікувався військовими цвинтарями. У 1929 відновив у Щеп’юрно 187 могил українських вояків. Помер у Мюнхені.

СТУПНИЦЬКИЙ ЛЕОНІД (псевдо Гончаренко; 1892-ЗО.7.1944) - генерал-хорунжий Української повстанської армії. Народився у с. Романівці (тепер Житомирська обл.) у селянській сім'ї. Закінчив гімназію у Сквирі та агрономічний ф-т Київського ун-ту. Підчас Першої світової війни 1914—18- штаб-ротмістр кавалерії царської армії. У роки визвольних змагань 1917-1921 - підполковник Армії УНР, з 1920 - командир полку Волинської дивізії. Під час Другого зимового походу Армії УНР командував кінною групою, на чолі якої здобув Коростень. У міжвоєнний період жив на Волині. У 1922-40 працював агрономом на цукровому заводі с. Колосників Гощанського р-ну на Рівненщині. У 1940 під час спроби переходу кордону заарештований НКВС. С. засуджено до 5-річного ув'язнення, а родину вислано до Казахстану. У червні 1941 визволений із в'язниці. Служив у Штабі “Поліської січі”, начальником вишколу української міліції у Рівному, у 1942-43 - керівником суспільної опіки у Рівному. З березня 1943 разом з сином Юрієм - в Українській повстанській армії 3 травня 1943 - шеф Штабу військового округу “Заграва”, організатор підстаршинських та старшинських шкіл УПА, начальник штабу УПА-Північ. У серпні-грудні 1943 очолював самооборону на Північно-Західних українських землях. Загинув у бою з відділами НКВС біля с. Дермані (тепер Устенське) Здолбунівського р-ну Рівненської області. Посмертно рішенням УГВР С. присвоєно звання генерал-хорунжий УПА.

СУЛКОВСЬКИИ БОРИС ЙОСИПОВИЧ (30.4.1881 - р. см. невід.) - генерал-хорунжий. Народився на Поділлі. Після закінчення Кам'янець-Подільської духовної семінарії навчався у Київському піхотному юнкерському училищі. У 1902 за призначенням виїхав на Далекий Схід, де брав участь у боях під час російсько-японської війни 1904-05, обороні Порт-Артура. Служив у 46-му піхотному Сєвському полку. У 1913 після закінчення Миколаївської академії Генерального штабу призначений командиром роти 25-го піхотного Сибірського полку. Учасник Першої світової війни 1914-18, воював на Південно-Західному фронті. Після встановлення влади Української Центральної Ради був активним учасником українізації армії. У вересні 1917 призначений начальником штабу 2-го січового Запорозького корпусу, частини якого восени розгромили збільшовичені російські війська поблизу Старокостянтинова. За Гетьманату - начальник відділу Головного управління Генерального штабу. З грудня 1918- помічник 1-го генерал-квартирмейстера Генштабу УНР. У січні 1919 - командир Ударної групи, розгромив червоні частини під Гребінкою, Золотоношею, Черкасами. Згодом начальник штабу групи січових стрільців у боях на більшовицькому фронті, начальник розвідвідділу Головного управління Генерального штабу Головного отамана Армії УНР. У 1920 - начальник штабу 3-ї Залізної дивізії, військово-історичного управління, організаційного управління, інспекторату Генерального штабу (1922).

СУШКО РОМАН (9.3.1894 - 14.1.1944). Народився у с. Ременів у Галичині (тепер Кам'янко-Бузького р-ну Львівської обл.). Навчався у класичній гімназії у Львові. У 1912 вступив на правничий відділ Львівського ун-ту. На поч. Першої світової війни вступив у Легіон українських січових стрільців. У 1914-15 командував чотою у сотні Д.Вітовського під час боїв на Маківці та в районі Болехова. У 1915 підвищений до рангу сотника. В 1916 у бою біля Лисоні потрапив у російський полон. Наприкін. 1917 з групою полонених стрільців здійснив втечу з табору Дубовка. Після прибуття до Києва, взяв активну участь у формуванні Галицько-Буковинського куреня січових стрільців. Очолив 1-у сотню куреня січових стрільців, яка в кін. січня 1918 спільно з Гайдамацьким кошем Слобідської України взяла участь у придушенні антиурядового виступу частини робітників заводу “Арсенал”. Входив до складу дорадчого органу куреня січових стрільців - Стрілецької ради. У квітні 1918 С. очолив 1-й піхотний курінь у складі полку січових стрільців. У грудні 1918 Директорія УНР присвоїла С. ранг полковника. У 1919-20 - командувач 16-ї стрілецької бригади. У квітні 1920 під час польсько-радянської війни 1920 взяв участь у спільному українсько-польському поході на Київ. Учасник Другого зимового походу 1921. Після поразки визвольних змагань жив у Галичині. Виступив одним із засновників Української військової організації, входив до Навчальної команди УВО. У 1927-28 - крайовий командант УВО. У 1930-31 був ув'язнений у польській тюрмі. У 1929 на 1 Конгресі українських націоналістів у Відні обраний членом проводу українських націоналістів. У 1931-33 жив у Відні, вивчав військову справу. Написав відкритого листа до Ліги націй у справі оборони українських в'язнів польських тюрем. У 1933-38 мешкав у США, розбудовуючи мережу ОУН на американському континенті. У 1938 керівництвом ОУН викликаний до Європи. Оселився у Відні, де за дорученням ПУН налагоджував контакти між ОУН та німецькими військовими структурами. У 1939 створив у складі німецьких військ т.зв. "Легіон Сушка" (відомий також як "Військові Відділи Націоналістів" або "Bergsbauern Hilfe"), який на початку Другої світової війни 1939-45 дійшов до Самбора. З жовтня 1939 оселився у Кракові. Був ініціатором створення Українського центрального комітету, очолював делегацію українських політиків до генерал-губернатора Г.Франка, а також претендував на роль лідера УЦК. З квітня 1940 - крайовий провідник ОУН-М на Західноукраїнських землях. У період розколу ОУН намагався порозумітися з представниками Революційного проводу ОУН-Б, але відмовився виходити з-під підпорядкування А.Мельника. У 1941 переїхав до Львова. У 1942 на Почаївській конференції ОУН-М підтримав лінію О.Кандиби на радикалізацію дій та перехід до антинімецької боротьби. Протягом 1942-43 активно шукав шляхів порозуміння з німецьким військовим командуванням та з керівництвом ОУН-Б. Розробив план створення у Карпатах укріпленої фортифікаційної лінії (на зразок “лінії Маннергейма”). Був одним з організаторів Української дивізії “Галичина”, хоча відмовився ввійти до її Військової управи. За деякими даними, збирався перейти в Українську повстанську армію. Наприкін. 1943 почав формувати “легіон смертників”, з яким вирішив здійснити рейд по тилах радянських військ. Водночас С., після загибелі Я.Барановського, робив спроби налагодити стосунки з представниками США і Великої Британії. Був убитий у Львові за нез'ясованих обставин. Похований на Личаківському цвинтарі у Львові.

[Командири - від А до З] [Командири - К] [Командири - від Л до Р] [Командири - С] [Командири - від Т до Я]