| Новини | Історія | Командири | Війська | Мультимедія | Однострій | Бібліотека | Форум | Посилання |
[Перші визвольні змагання (1914-1922)] [Міжвоєнний період (1923-1938)] [Другі визвольні змагання (1938-1950)] [Сучасне українське військо (з 1991)]
2. Дружини українських націоналістів
3. Українські поліцейські формування
4. Українці у Збройних Силах Німеччини (Вермахті)
5. Українці у Військах СС. Дивізія “Галичина”
8. Українська Національна Армія
9. Українська Повстанська Армія
Другі визвольні змагання були ще одною спробою скористатись новою зміною політичної ситуації в Європі для здобуття незалежності України. Нажаль, і цього разу українській державі не судилося з’явитися на світ.
Після Мюнхенської угоди вересня 1938 провінція Чехословаччини Підкарпатська Русь отримала автономію, яка, однак, опинилась під загрозою з боку Угорщини, що вважала цю територією своєю. Для самозахисту місцеве українське населення створило т.зв. “Організацію народної оборони “Карпатська Січ” (ОНОКС). Ця парамілітарна організація, окрім допомоги місцевій поліції та прикордонникам, здійснювала напівлегальну військову підготовку населення, яка дуже згодилась, коли у березні 1939 розпад Чехословаччини дозволив проголосити незалежність нової держави - Карпатської України.
Майже одразу після проголошення незалежності угорські війська повели наступ на Закарпаття. Хоча ОНОКС на той час мала бл.15000 членів, лише бл.2000 чол. (в т.ч. українські добровольці з інших країн) мали військову підготовку та хоч яку-небудь зброю. Звичайно, вони не могли довго втримати регулярні війська угорців і були розбиті, а сама територія Карпатської України була включена в склад Угорщини.
[Догори]
2.Дружини українських націоналістів
Перед другою світовою війною Німеччину вважали найбільш прихильною з великих держав до української національної ідеї: вона перша визнала незалежність України у 1918, вона вважалась “ворогом №1” Польщі та СРСР, а розвиток її збройних сил давав надію, що вона вийде з цієї боротьби переможцем. “Арійські” ідеї німецького керівництва на загал не брались до уваги.
Особливо тісні зв’язки з німцями підтримувала ОУН, яка навіть спромоглась перед нападом німців на Польщу сформувати із своїх членів один курінь, відомий за прізвищем його командира як “Легіон Сушка”. Легіон брав участь у бойових діях проти поляків, але після закінчення бойових дій був швидко розформований для того, щоб його існування не затьмарювало німецько-радянське “братерство”. Більшість його вояків перейшли до поліції новоствореного Генерал-Губернаторства у Польщі.
Але за два роки німці вирішили захопити на цей раз СРСР, і ОУН знов дозволили сформувати під контролем Абверу дві частини, відомі серед українців як “Дружини українських націоналістів”, або як курені “Нахтігаль” та “Роланд”. Перший курінь під час нападу німців на СРСР рушив у Галичину, а другий - на Поділля.
Однак 30 червня 1941 р. у Львові українські націоналісти проголосили створення Української держави, сподіваючись на прихильність німців до появи нового союзника, на зразок Словаччини чи Хорватії. Але слов’янська держава на сході Європи, незалежно від ступеня її прихильності до Німеччини, “не вписувалась” у плани Гітлера щодо “східних народів”, і тому він наказав ліквідувати новостворену державу та арештувати її керівників.
За таких умов “Нахтігаль” та “Роланд” були швидко обеззброєні німцями та вивезені до Німеччини, де їх перетворили на охоронний курінь (201-й курінь Шума) та у жовтні 1941 відправили на рік служити до Білорусії. Однак після того, як строк їх служби минув, вони відмовилися продовжувати службу і курінь було розформовано. Деяких старшин було зарештовано, а ті, хто залишився на волі, пізніше майже усі вступили до лав УПА, в т.ч. колишній командир “Нахтігаля” Роман Шухевич, який під псевдонімом “Тарас Чупринка” став головнокомандувачем УПА.
[Догори]
3. Українські поліцейські формування
Українці у великій кількості служили в поліції Генерал-Губернаторства та в охороні промислових об’єктів, але першими суто українськими поліцейськими формуваннями стали 10 “українських” куренів Шума (див. нижче), які були сформовані в Галичині з 1941 р.
Після нападу Німеччини на СРСР на захоплених німцями територіях України також почала створюватись місцева поліція - спочатку за ініціативою місцевого населення, а потім за вказівками німецьких окупаційних влад новоствореного Рейхскомісаріату Україна. Як наслідок, на території України з’явилась ціла низка різних поліцейських формувань.
Окрім “Української допоміжної поліції”, яка складалась із залишків радянської Робітничо-селянської міліції та місцевих добровольців, були створені “Українська порядкова поліція” та “Українська охоронна поліція”. Крім того, існували ще спеціальні частини на зразок “Охоронних промислових відділів” та “Української земельної служби”, які також виконували поліцейські функції.
У деяких селах місцеве населення також формувало загони самооборони, які теж іноді виконували поліцейські функції.
Німці спробували покласти кінець цьому розмаїттю, сформувавши у листопаді 1941 т.зв. “Охоронні частини Порядкової поліції” (нім. Schutzmannschaften der Ordnunspolizei), які на Україні були більше відомі за скороченою назвою - “Шума”. Як і німецька Порядкова поліція, вони ділились на міську Поліцію, сільську Жандармерію та окрему Пожежну службу. Поліція та Жандармерія, у свою чергу, ділились на “Фронтові” (більш боєздатні і мобільні) та “Охоронні” частини. Вважалось, що Шума “поглине” усі місцеві поліцейські підрозділи. Однак на практиці цього не сталося, і багато місцевих частин продовжувало створюватись та існувати паралельно з частинами Шума. Однією з найбільших таких частин був “Український Легіон Самооборони” (УЛС), створений в 1943 з підрозділів “Поліської Січи” та допоміжної поліції Волині та Холмщини. Хоча у середині 1944 УЛС був переформований у 31-й курінь СД, фактично він зберіг і свою назву, і свій напівавтономний статус майже до кінця війни.
Основною одиницею Шума був курінь (всього їх було понад 250, з яких 66 було українськими), який використовувався для охоронних та анти-партизанських дій. Існували також окремі кінні та гарматні частини. З 1944 деякі частини Шума почали передавати до Військ СС (наприклад, УЛС збирались включити до Дивізії "Галичина").
У квітні 1943 спеціально для боротьби з партизанами було створено 31-й – 38-й Поліцейські стрілецькі полки (однак перші два були швидко розформовані). Вони складались з 3 батальйонів, причому 1-й батальйон складався з німців, а 2-й та 3-й - зі “східних народів”, переважно українців.
Крім того, існували 4-й - 8-й Галицькі добровольчі поліцейські полки, але про них розмова буде йти у розділі, присвяченому Дивізії “Галичина”.
[Догори]
4. Українці у Збройних Силах Німеччини (Вермахті)
З початку німецького наступу на СРСР Сухопутні війська Німеччини (Хеер) зіткнувся із значною кількістю добровольців, що бажали приєднатись до боротьби з радянською владою. Їх приймали до частин у якості “помічників” (Hilfswillige), або скорочено - “Хіві” чи "Ґіві". Звичайно, були різні хіві - від кашоварів та обозних їздових при німецьких частинах до цілих частин, які відрізнялись непоганим озброєнням та високою боєздатністю. І якщо перших німецька влада ще готова була терпіти, то, довідавшись про існування “слов’янських” бойових частин, Гітлер наказав їх негайно розформувати. Однак на той час втрати Вермахту були такими високим, що повністю обійтись без місцевої допомоги він вже не міг, і тому бойові частини були збережені, хоча і перейменовані на “будівельні” та “охоронні”.
З 1943 року присутність Хіві у СВ Німеччини була визнана офіційно - на кожну піхотну дивізію нові штати передбачали бл.2000 хіві на різних нестройових посадах.
З того ж 1943 р. українські частини у Вермахті були офіційно зведені у т.зв. “Українське Визвольне Військо” (УВВ), однак насправді УВВ не мало централізованого командування і тому це перейменування фактично не змінило статусу українських частин. Пізніше деякі частини УВВ передали до Військ СС. У жовтні 1944 УВВ нараховувало до 190000 чол.
У складі ВПС Німеччини (Люфтваффе) служило понад 10000 українських підлітків (т.зв. “Помічники Люфтваффе”), які використовувались для заміни придатного для фронтової служби німецького персоналу зенітних гармат та служби зв’язку.
Щодо ВМС Німеччини (Крігсмаріне), то переважна більшість українців служили там у Хорватському Легіоні на Чорному морі. Був період, коли вони складали до 60% особового складу Легіону.
[Догори]
5. Українці у Військах СС. Дивізія “Галичина”
Навесні 1943 рейхсфюрер СС Гіммлер дозволив створення дивізії Військ СС (3 піші та 1 гарматний полк) з населення Галичини. Добровольців з’явилося стільки, що з них можна було сформувати цілий корпус, що, однак, не входило до планів німців. Але у 1943 Німеччина вже не мала можливості нехтувати боєздатними добровольцями, і тому із “залишків” сформували ще 5 Галицьких добровольчих поліцейських полків, які отримали №№ 4-8 (піші полки Дивізії отримали №№ 1-3).
У серпні 1943 під час “перенумерації” частин Військ СС дивізія отримала “офіційну” назву 14-а гренадерська дивізія Військ СС (галицька №1), а її полки: №№29-31 (піші) та №14 (артилерійський).
Частини Дивізії пройшли підготовку на території Німеччини і влітку 1944 р. були перекинуті на Україну, де під час наступу радянських військ під м.Броди вони були оточені і понесли важкі втрати - лише бл. третині дивізії вдалося вийти з оточення.
Залишки Дивізії було перекинуто до Словаччини, а потім до Австрії, де вони були поповнені залишками поліцейських полків та інших українських частин, в т.ч. не галичан, що було відображено у зміні назви в листопаді 1944 на “14-а гренадерська дивізія Військ СС (українська №1)”.
У квітні 1945 Дивізія стала 1-ю Дивізією УНА.
Галицькі поліцейські полки було перекинуто до Франції, де вони воювали проти партизан. Ці операції викликали невдоволення та дезертирство серед солдат, які йшли добровольцями воювати з “Совітами”, а замість цього опинились у іншій частині Європи. Пізніше їх було переведено до складу Дивізії “Галичина”.
Окрім Дивізії "Галичина" українці служили в 1-й, 5-й, 18-й, 30-ї дивізіях Військ СС та деяких інших частинах.
[Догори]
Під час Другої світової війни найбільша кількість українців служили в Робітничо-Селянській Червоній Армії (з 1942 р. – просто Червоній Армії (ЧА)). Вони були другою за чисельністю національною групою в ЧА (після росіян) та складали більшість у багатьох частинах - особливо багато їх було у складі 1-го - 4-го Українських Фронтів. Було створено навіть Наркомат оборони УРСР, який однак, нічим не керував, а командний склад усіх чотирьох українських військових округів складался переважно з росіян. Чимало було українців і в радянських партизанських загонах, для керівництва якими було навіть створено спеціальний Український штаб партизанського руху. Та незважаючи на всю хоробрість, і, на загал, лояльність, радянське керівництво не довіряло українцям настільки, щоб створювати суто українські частини, і тому єдиною українською частиною за всю війну стала стоврена в німецькому тилу 1-а Українська партизанська дивізія під командуванням Ковпака.
[Догори]
Окрім збройних сил СРСР та Німеччини українці служили у збройних силах Румунії, Польщі (як на сході, так і на заході), Чехословаччини (як на сході, так і на заході), Словаччини, Хорватії та Угорщини. Ставлення до них було різним: від поваги у Словаччині та Хорватії до використанні лише у будівельних частинах в Угорщині.
Та українські частини з’явились в іншій армії і зовсім не на сході Європи. У 1944 два куреня УВВ перейшли на сторону французьких партизан і воювали у їх складі як курені ім. Івана Богуна та ім. Тараса Шевченка. Після звільнення більшості території Франції ці два куреня було переведено до Іноземного Легіону, де вони увійшли до складу 13-й напівбригади та Маршового полку. У шерегах Іноземного Легіону вони провоювали до кінця війни.
[Догори]
8. Українська Національна Армія
Лише перед своєю поразкою Німеччина вимушена була змінити свою політику по відношенню "східних народів", в т.ч. і до України. У березні 1945 Німеччина нарешті визнала незалежність України та погодилась на створення Української Національної Армії (УНА), яку очолив генерал-хорунжий Шандрук.
Основою УНА мала стати Дивізія "Галичина" та частини УВВ, а всього на той час командування УНА могло розраховувати на бл. 250000 українців, що служили у ЗС Німеччини. Однак розвал фронту та поразка Німеччини призвели до того, що фактично до складу УНА перейшла лише"Галичина" (стала 1-ю дивізією УНА) та Протитанкова бригада "Вільна Україна"(яка була посилена іншими українськими частинами і мала стати 2-ю дивізією УНА). Почали формувати 1-у (з частин в Голандії та Бельгії) та 2-у Резервні бригади, а також 1-й Парашутний відділ (відомий також як Парашутна бригада Бульби-Боровця).
[Догори]
9.
Українська Повстанська Армія > 
Перші українські партизанські загони утворились ще наприкінці 1941 р. з членів різних націоналістичних організацій, які "пішли до лісу", ховаючись від репресій німців. Поступово ці загони зростали, і наприкінці 1942 керівництво ОУН-СД (або ОУН(б) тобто фракція Бандери) прийняло рішення про початок відкритої збройної боротьби. Новостворену організацію назвали Українська Повстанська Армія (УПА).
Протягом 1943 УПА поглинула інші українські націоналістичні партизанські формування та розповсюдила свою діяльність з окремих районів Волині на всю західну Україну, воюючи з німцями та радянськими партизанами. Слід зазначити, що проти німецьких союзників (італійців, словаків, угорців, румунів), які розташовувались на території дії УПА, бойових дій майже не велося, а з угорцями та румунами було навіть укладене напівофіційне перемир’я.
На початок 1944 р. склалася наступна організація УПА: Західна Україна поділялась на 3 Генеральні Військові Округи - УПА-Північ, УПА-Захід та УПА-Південь (іноді ще називалась УПА-Схід), яким підпорядковувалось відповідно 3, 6 та 2 Військові Округи. Основною бойовою частиною УПА була сотня, які могли зводитись по 3-4 в курені, а 2 і більше куренів іноді зводилися в загін.
До осені 1944 ЧА звільнила всю територію України від німців, і УПА почала боротись вже з радянською владою, яка, у свою чергу, не шкодувала зусиль для боротьби з УПА. Однак ані бої зими 1944-45, ані наступ частин ЧА влітку 1945 не змогли знищити УПА, хоча і завдали їй істотних втрат. Лише "Зимова блокада" січня-квітня 1946 року дала свої результати: великі втрати призвели до прийняття рішення про демобілізацію більшості частин УПА і перехід повстанців у підпілля ОУН, хоча активні бойові дії тривали до початку 1950-х рр., коли останні сотні УПА або прорвалися на Захід через територію Чехословаччини, або їх було знищено в центральних Карпатах. Однак дії невеликих груп повстанців та збройного підпілля тривали ще до середини 1950-х - початку 1960-х рр., коли були зафіксовано останні бої при захопленні бункерів.
[Догори]
[Перші визвольні змагання (1914-1922)] [Міжвоєнний період (1923-1938)] [Другі визвольні змагання (1938-1950)] [Сучасне українське військо (з 1991)]
