| Новини | Історія | Командири | Війська | Мультимедія | Однострій | Бібліотека | Форум | Посилання |
[Перші визвольні змагання (1914-1922)] [Міжвоєнний період (1923-1938)] [Другі визвольні змагання (1938-1950)] [Сучасне українське військо (з 1991)]
1. Українці в австро-угорський армії – Українські Січові Стрільці
2. Українці в Російській Армії
3. Українська Центральна Рада - Українська Народна Республіка
6. Західноукраїнська Народна Республіка
8. Український повстанський рух
9. Українська Соціалістична Радянська Республіка
Перша світова війна (1914-1918), яка розвалила стару Європу, вперше за багато років створила можливість для створення незалежної української держави. На руїнах старих імперій стали народжувались нові національні держави. Спробували створити свою державу і українці.
1. Українці в Австро-угорський Армії – Українські Січові Стрільці
Хоча в цій армії до 1914 не було цілком українських частин, певна частина “австрійських” полків мала значний відсоток українців з Галичини та Буковини, а деякі “угорські” полки мали у своєму складі українців із Закарпаття. Українська (або як її тоді офіційно називали - "русинська") мова була однією з "полкових мов", яку мали розуміти офіцери і солдати, що служили в частинах, які мали значний відсоток українців. Однак на загал низький рівень освіти серед переважно селянських мас "австро-угорської" України перешкоджав кар'єрам українців - на всі збройні сили припадало лише декілька генералів і адміралів.
На початку 20 сторіччя в Галичині почали активно розвиватись українські націоналістичні організації – “Соколи” та “Січи”, які десь з 1909 року почали напівлегальну військову підготовку своїх членів. У 1913 дивлячись на розвиток польських Стрілецьких дружин, українці і собі стали формувати подібні організації – “Січові стрільці”.
З початком Першої світової війни понад 10000 українців зголосились до Українського легіону, але Австро-Угорська влада не мала ані бажання, ані можливості організувати легіон таких розмірів, і тому обмежила розміри Українського легіону 2500 особами (10 сотень), причому цей легіон, що отримав назву Легіон Українських Січових Стрільців (УСС), мусив поповнюватись лише добровольцями з осіб, що не підлягали мобілізації до регулярної армії. Більше того, спочатку УСС навіть розділили на маленькі групи-“двадцятки”, які мали проводити розвідувально-диверсійну діяльність з метою зупинити просування росіян через Карпати. На щастя, від цього плану швидко відмовились, і надалі Легіон (з вересня 1915 - полк УСС) воював у складі 25-го корпусу. Поступово УСС отримували сучасну зброю і на 1917 мали у своєму складі 2 куреня (8 сотень) стрільців, 1 кулеметну (4 кулемети) сотню, 1 чету “боротьби зблизу” (2 37-мм піхотні гармати та 2 міномети), 1 технічну та 1 будівельну сотню, 1 кінну сотню, тилові частини та кіш (запасну частину). Нажаль, у червні 1917 р. Легіон УСС було майже повністю розбито. За іронією долі, частини, що бились проти стрільців, належали до 2-го Січового Запорізького Корпусу (українізований 6-й армійський корпус російської армії)! Після цього залишки Легіону було зведено в один курінь, який навесні 1918 разом із австро-угорськими частинами виступив у похід “на велику Україну”, однак через декілька місяців його було направлено в Буковину, де він і знаходився до листопада 1918 р.
[Догори]
2. Українці в Російській Армії
В Російській Армії до 1917 року також не було українських частин, хоча в деяких полках українці також складали більшість, оскільки на початок Першої Світової Війни до 75% особового складу полків мусили складати "росіяни" (тобто власне росіяни, українці та білоруси). Багато українців було також в рядах Кубанського та Терського козачих військ та на Чорноморському флоті.
[Догори]
3.
Українська Центральна Рада - Українська Народна
Республіка >
З падінням царизму у березні 1917 і створенням з представників українських політичних кіл Української Центральної Ради (УЦР) і в збройних силах почалась організація українців.
Хоча перші частини почали організовуватись ще у квітні (першим став створений в Києві полк імені гетьмана Богдана Хмельницького), лише у червні 1917 УЦР нарешті отримала офіційний дозвіл від Тимчасового Уряду.
На фронті було “українізовано” майже шість корпусів, в т.ч. 34-й ак (став 1-м Українським), 6-й ак (став 2-м Січовим Запорізьким), 21-й ак (став 3-м Українським) – разом 16 дивізій. Крім того, в тилу (від Петрограду до Далекого Сходу) було сформовано понад 20 різних українських полків та куренів. З полків київського гарнізону у листопаді спробували створити 1-у та 2-у Сердюцькі дивізії, але їх було швидко розформовано.
“Жовтнева революція” (листопад 1917) у Петрограді призвела до проголошення Української Народної Республіки (УНР) та роззброєння і висилки з України про-більшовицьких частин. Та деякі збільшовичені підрозділи залишились і зіграли роль “п’ятої колони” під час Українсько-Більшовицької війни.
Ти часом українські підрозділи повільно розкладались, і наприкінці року поза межами фронтової зони Центральні Рада могла покладатись лише на невелику кількість добровольчих частин. Серед них були Гайдамацький кіш Слобідської України (створений та очолюваний Симоном Петлюрою; мав два куреня – Червоних та Чорних Гайдамаків та гарматний дивізіон), Галицько-Буковинський курінь Січових Стрільців (створений переважно з колишніх українських полонених з австро-угорської армії, яких очолив Євген Коновалець), Помічний курінь Січових Стрільців (до нього зголосились переважно київські студенти та учні), Дивізіон панцерників (5 бронеавтомобілів), Гарматний дивізіон полк. Алмазова та інші невеликі частини – переважно залишки українізованих запасних полків та окремі загони УВК – у різних містах України. Разом десь бл.15000 вояків.
На селі ж з квітня-травня 1917 існувало Українське Вільне Козацтво (УВК) – добровільна організація місцевої самооборони, яка була особливо розповсюджена на Київщині, Черкащині та Полтавщині. Основою УВК була сотня (35-70 чол.), яку формувало окреме село. Сотні однієї округи об’єднувались в курені, а курені могли об’єднуватись в полки, але це було вже скоріше в теорії, ніж на практиці. Однак на той час у Центральній Раді було дуже багато прихильників армії “міліційного типу”, які намагались взагалі скасувати регулярну армію – що і було зроблено в січні 1918. Всі регулярні частини демобілізовувались, а їх місце мала зайняти територіальна міліція, об’єднана в три корпуси: Київський, Одеський та Харківськй.
Тим часом під прикриттям “власної” маріонеткової УНР, створеної у Харкові з українських більшовиків, на Україну почали просуватись війська більшовицької Росії. Дрібні українські загони не змогли надовго зупинити їхній наступ, до того ж ще підтриманий виступами місцевих більшовиків та збільшовичених частин.
На початку лютого 1918 українські війська залишили Київ. Після відступу з Києва залишки військ УНР були зведені в Запорізький загін, який пізніше було переформовано в Запорізьку дивізію (4 піші, 1 кінний і 1 гарматний полк та допоміжні частини). Січові стрільці залишились окремою частиною і здійснювали охорону Уряду УНР. Вільне козацтво, яке не справдило покладених на нього сподівань, було розформоване у березні 1918 р.
У такій ситуації українцям не залишилося нічого іншого, як шукати військової допомоги у Німеччини та Австро-Угорщини, які із задоволенням погодились допомогти УНР в обмін на поставки харчів та різної сировини. Після підписання Брест-Литовського миру у березні 1918 німецько-австрійські війська розпочали наступ на схід і швидко вигнали більшовиків з України.
Тим часом УЦР нарешті відмовилась від міліційної армії та вирішила створити регулярну армію у складі 8 територіальних корпусів (Київ, Волинь, Поділля, Одеса, Чернігів, Харків, Катеринослав), 4 кінних дивізій та 1 кінної бригади. Та до осені, коли ця армія мала бути остаточно організована, армія УНР мала б лише наявні у березні сили (не рахуючи охоронних та гарнізонних частин) – разом близько 9-11000 багнетів та 2000 шабель, 250 кулеметів, 60 гармат, 12 панцерників та 5 літаків. Тоді Німеччина та Австро-Угорщина погодились сформувати та передати під українське командування три дивізії (кожна мала по 4 піші та 1 гарматному полку – бл.6000 чол.), сформовані з військовополонених українців: 1-у та 2-у Українські (більше відомі за кольором своєї форми як “Синьожупанні” або “Сині”) дивізії мала сформувати Німеччина, а 1-у Козацько-стрілецьку (більше відому за кольором своєї форми як “Сірожупанна” або “Сіра”) дивізію - Австро-Угорщина.
[Догори]
Дуже ліва за політичним обличчям та не завжди компетентна у багатьох сферах діяльності, Центральна Рада швидко втрачала довіру заможних верств населення України, які за допомоги російських офіцерів та при підтримці німців у квітні 1918 організували переворот та розігнали Центральну Раду. Керівником нової Української Держави став колишній командир 1-го Українського корпусу та керівник УВК Павло Скоропадський, який взяв собі титул Гетьмана.
Полк Січових Стрільців, який виступив проти перевороту, було розформовано німцями, як і обидві Синьожупанні дивізії: першу – за декілька днів перед переворотом, а другу – ще по дорозі на Україну. Замість них Скоропадському дозволили сформувати власну гвардію – Сердюцьку дивізію (4 сердюцькі піші полки, Лубенський сердюцький кінний полк, Сердюцький гарматний полк та Сердюцька інженерна сотня), яка складалась з добірних солдат та офіцерів.
В серпні було відтворено Січових Стрільців (як загін 1-курінного складу), однак майже одночасно почалось формування т.зв. “Особливого корпусу” (8 полків), який складався з російських офіцерів, які не бажали йти до української армії. Крім того, слід згадати “холодну війну” з урядом Криму, наслідком якої стала блокада півострова, та спробу надіслати частину Запорізької дивізії на Кубань для допомоги у боротьбі проти більшовиків – але цьому перешкодили німці.
До вересня 1918 в цілому вдалося сформувати кадри армії, яка на початок анти-гетьманського повстання нараховувала десь 60-65000 чол. (разом з повітовими охоронними сотнями – 139 піших та 86 кінних сотень ?).
Нажаль, політика Гетьмана призвела до того, що командні кадри переважно поповнювались хоча і досвідченими професіоналами, але без жодної лояльності до України та значним тяжінням до ідеї “єдиної та неділимої Росії”. Це та інші непопулярні заходи урядів Скоропадського призвели до селянських заворушень та організації повстання проти нього групою лівих партій та профспілок. Останньою краплиною стала “грамота” Гетьмана, в якій він проголошував про федерацію з Росією (14 листопада). Через два дні у Білій Церкві розпочалося повстання Загону СС, до якого швидко приєдналися майже всі частини гетьманської армії, в т.ч. сердюки. Протягом місяця повстанці захопили майже всю Україну, розбили загони російських офіцерів, що захищали Гетьмана, та змусили Скоропадського втекти до Німеччини.
[Догори]
Нова влада – відома як Директорія УНР чи просто Директорія, з самого початку була коаліцією дуже різних політичних сил, спрямованих насамперед проти Гетьмана. Однак після пермоги над ним у Директорії почалась гостра боротьба між її лівим (Володимир Вінниченко) та правим (Симон Петлюра) крилом. Останній переміг і став фактично диктатором, але цей розбрат послабив і без того тяжке становище країни.
Директорія встановила тісні зв’язки із Західноукраїнською Народною Республікою (ЗУНР), яка виникла в листопаді 1918 на території Галичини, що належала Австро-Угорщині. У січні 1919 дві українські республіки об’єднались і ЗУНР стала Західною областю УНР (ЗО УНР). Насправді це об’єднання відбулось скоріше на папері, ніж насправді, і тому ЗУНР буде розглянута окремо нижче.
З самого початку існування УНР була оточена ворогами: на північному сході розпочали наступ “червоні” росіяни, на південному сході – “білі” росіяни, на заході – поляки, а на південному заході – румуни. Крім того, на півдні висадились війська Антанти, які формально не були ворогами УНР, але фактично підтримували білих росіян. Проти них усіх Директорія могла виставити лише Січових Стрільців, розгорнутих в корпус (до них приєднались залишки Сердюцької дивізії), Запорожців, також розгорнутих в корпус, та Сіру дивізію. Окрім них українська армія мала залишки кадрових частин гетьманату, які дуже швидко розтанули, та велику кількість повстанських частин, які у переважній більшості або розійшлись по домівках, або зайнялись бандитизмом, або перейшли на бік червоних. Найбільшими з цих повстанських частин були Дніпровська повстанська дивізія, Чорноморська дивізія, Київська селянська дивізія та “Запорізька Січ”. Точну чисельність військ у цей період встановити неможливо точно, але приблизно на початку 1919 Директорія мала у своєму розпорядженні десь 40000 регулярних військ та до 100000 повстанців, хоча деякі автори вказують максимальну чисельність армії вдвічі більшу – до 300000 чол.
Звичайно, що з такими силами було неможливо зупинити наступ російської Робітничо-Селянської Червоної Армії, яка з січня 1919 розпочала свій наступ на Україну, маючи в авангарді 1-у та 2-у Українські радянські дивізії, частково сформовані з колишніх анти-гетьманських повстанців. Багато місцевих повстанських частин просто розбіглися, а Дніпровська та Київська селянська дивізії взагалі перейшли на бік червоних. На початку лютого Директорія втратила Київ, а в березні, незважаючи на відчайдушні спроби контрнаступу, червоні притиснули північну групу на Волині до лінії польського фронту (чим скористались поляки, захопивши багато військового майна), а південну групу (Запорізький корпус) відкинули на територію Румунії (де її було обеззброєно, хоча і не інтерновано).
Тим часом війська Антанти, з якими Директорія уклала перемир’я і на матеріальну підтримку яких розраховувала, під впливом дошкульних ударів місцевих повстанців були евакуйовані (у квітні 1919), позбавивши УНР останньої (хоча і ілюзорної) надії на підтримку з-за кордону.
У травні 1919 війська Директорії утримували лише невеликий куток Волині та Поділля, але перемир’я з поляками дозволило зосередити усі війська на одному фронті – проти червоних. Тим часом різні частини Дійової Армії УНР були зведені в п’ять груп: Січових Стрільців (9-а Залізнична, 10-а та 11-а дивізії Січових Стрільців – бл.4700 багнетів та шабель), Запорізьку (6-а, 7-а та 8-а Запорізькі дивізії – бл.3000 багнетів та шабель), Північну (1-а Північна та 4-а Сіра дивізії – бл.4000 багнетів та шабель), отамана Тютюнника (частини Київської селянської дивізії, що зараз повстали вже проти червоних, Запорізька Січ та інші повстанські загони, які було переформовано у 2-гу, 5-у та 12-у дивізію – бл.4000 багнетів та шабель) та полковника Удовиченка (3-я Залізна дивізія та дрібні частини – бл. 1200 багнетів та шабель). Разом бл. 14-17000 багнетів та шабель, бл. 350 кулеметів та 120 гармат (всього понад 30000 чол.), з чого, однак, майже чверть складали мало боєздатні загони різних отаманів (наприклад, 2-гу дивізію, в яку переформували Запорізьку Січ отамана Божка, швидко довелося розформувати “за бешкети”, а самого Божка – зарештувати). Кожна дивізія мала складатись з 3 піших (по 3 курені) та 3 гарматних (по 3 батареї) полків, 1 технічного куреня та 1 кінної сотні. Кожна група мала також отримати кінну бригаду з 2 полків та важкий гарматний полк, але брак ресурсів (насамперед коней та гармат) перешкодив цьому. Взагалі нестача кінноти дуже сильно заважала операціям армії.
У липні до частин Директорії приєдналась Галицька Армія, яка під тиском поляків була змушена залишити Галичину. Незважаючи на те, що формально ЗУНР була на той час лише автономною областю у складі УНР, фактично галичани зберегли самостійність і діяли поруч з військами Директорії як окрема союзна армія.
Об’єднані українські армії вирушили у наступ на червоних та навіть змогли захопити Київ у серпні 1919. Однак з Києва їх було негайно вибито білими військами, які тим часом захопили більшу частину України та розпочали бойові дії проти українських військ. Таким чином, зі сходу проти українців були білі війська, з півночі – червоні, а з заходу – польські.
З метою позбутись хоча б одного фронту Петлюра у вересні пішов на угоду з Польщею, фактично визнавши окупацію нею Галіції. Це призвело до загострення протиріч із галичанами, і у листопаді 1919 ГА перейшла на сторону білих. Ця зрада, поєднана з нищівною епідемією тифу, призвела до розвалу фронту. Уряд та частина військ відступила до поляків, Січові Стрільці саморозпустились, а найбоєздатніші частини Війська УНР: Київська, Волинська та Запорізька групи (у січні 1920 були перейменовані у дивізії; разом бл. 3000-6000 чол.) рушили у т.зв. “Зимовий похід” по правобережній Україні.
Тим часом поляки погодились у січні 1920 сформувати на своїй території дві українські дивізії. Формальний військовий союз УНР та Польщі було укладено в квітні 1920, причому в обмін на постачання зброї та інших матеріалів УНР погодилась передати свою армію під контроль польського командування.
Під час польського наступу на Київ дві сформовані поляками дивізії діяли: 2-а – в складі 6-ї польській Армії, а 6-а – в складі 3-ї. Сама армія УНР, що повернулась із Зимового походу, склала південний фланг польського фронту.
У травні Уряд УНР ще раз реорганізував українську армію. Вона мала складатись з 6 стрілецьких (1-а Запорізька стрілецька, 2-а Волинська стрілецька (пізніше Сіра-?), 3-а Залізна стрілецька, 4-а Київська стрілецька, 5-а Херсонська стрілецька, 6-а Січова стрілецька), та 1 Окремої кінної дивізії, а також 6 запасних бригад, які пізніше було зведено в Кулеметну дивізію. Кожна стрілецька дивізія повинна була мати 3 стрілецькі (по 3 куреня) та 1 гарматну (3 полки) бригади, 1 технічний та 1 кінний полк. Кожна дивізія мала у своєму розпорядженні 1 запасну бригаду, яка мала готувати поповнення. Планувалось, що після проведення мобілізації кожен курінь має розгорнутись в полк, кожна бригада – в дивізію, а кожна дивізія – в корпус. Нажаль, на це не вистачало ані людей, ані озброєння. Кінна дивізія складалась із 3 кінних бригад (по 2 кінні полки). Кулеметна дивізія мала 2 кулеметні бригади (по 3 кулеметних куреня).
Тим часом на початку червня 1920 РСЧА почала свій наступ по всьому фронту, і армія УНР мусила відступати в Галичину, де вона тримала фронт по р. Дністер. Пізніше, під час осіннього контрнаступу поляків, їй вдалося перейти через р. Збруч та захопити частину української території навколо Кам’янця-Подільського.
Однак поляки вирішили, що вже навоювались достатньо, і у листопаді 1920 уклали з червоними перемир’я, залишивши Військо УНР (яке на той час мало 390000 чол. та 8000 коней, 675 кулеметів, 74 гармати, 2 бронепоїзди та 3 літаки) та створену на території Польщі з залишків білих частин 3-ю Російську Армію (1 піша та 1 кінна дивізії) воювати самостійно. Червоні, скориставшись перемир’ям, пересунули проти українсько-російських військ свої найкращі частини і швидко їх розбили – до кінця листопада вони були змушені перейти через р. Збруч, де їх інтернували поляки. А у березні 1921 у Ризі Польща офіційно визнали УСРР як єдиний український уряд у відповідь на визнання їх володіння Галичиною та Волинню.
Однак поляки не відмовились остаточно від підтримки УНР і допомогли українцям організувати у листопаді 1921 рейд 1500 добровольців (розділених на 2 групи: Волинську та Подільську) на східну Україну. Нажаль, цей рейд, як і декілька пізніших спроб організувати повстання на Україні, виявився невдалим – частина військ розпорошилася, а Волинська група була розбита під м. Базар. І хоча окремі добровольці з колишніх військових УНР напівлегально намагались організувати повстанський рух на Україні до середини 20-х років, Військо УНР остаточно припинило своє існування як збройна сила.
[Догори]
6. Західно-Українська Народна Республіка
Розвал Австро-Угорської імперії призвів до утворення на території Галичини в листопаді 1918 Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). Однак поляки, яким до розділу Польщі у 18 сторіччі належала Галичина, не збирались з цим миритися. Місцеві поляки підняли повстання і звернулись по допомогу до Уряду Польщі, який направив до Галичини війська – почалася Польсько-Українська війна.
Основою армії ЗУНР, яка мала назву Галицька Армія (ГА) (після переходу на бік білих її було перейменовано в Українську Галицьку Армію (УГА)), став Легіон УСС та українці з місцевих запасних частин Австро-Угорської армії, підсилені добровольцями з цивільного населення. Основною бойовою одиницею ГА став курінь; декілька куренів піхоти та батарей артилерії зводились в групи. У грудні 1918 ці групи були підпорядковані єдиному командуванню – Начальній Команді, а у січні 1919 зведені в 3 корпуси: 1-й складався з 5-ї, 6-ї, 9-ї та 10-ї бригад, 2-й – з 1-ї (УСС), 2-ї, 3-ї та 4-ї бригад, 3-й – з 7-ї, 8-ї, 11-ї, 12-ї та Гірської бригад. Кожна бригада мала 2-5 куренів, 1 гарматний полк (3-5 батарей по 4-6 гармат) та допоміжні частини, а іноді ще й відділи кінноти. У квітні 1919 бригади 2-го корпусу були реорганізовані в 2 піші полки (по 3 куреня) та 1 гарматний полк. У червні 1919 ГА сформувала нові корпуси (4-й та 5-й) та бригади (14-а – 21-а), але швидко мусила їх розформувати через брак людей та зброї (залишилась лише 14-а бригада).
Бойові дії йшли насамперед навколо Львова, який вдалося захопити полякам під час повстання. Незважаючи на всі спроби українців, полякам вдалося його втримати, а в квітні 1919 перекинута на галицький фронт т.зв. “Блакитна армія” польських військ, сформована у Франції, розпочала наступ і відкинула ГА до р. Збруч. Хоча у червні українцям вдалось перейти у контрнаступ (т. зв. “Чортківська офензива”), поляки швидко його відбили і змусили ГА остаточно відступити за Збруч у липні 1919. Тоді вона нараховувала бл. 20000 багнетів та 800 шабель, понад 500 кулеметів та 160 гармат (разом бл.50000 чол.).
Цікаво, що Гірська бригада та деякі інші частини 3-го корпусу під час польського наступу відступили на територію Закарпаття, де допомагали чехам воювати з “червоними” угорцями. Чехословацька Армія реорганізувала ці війська в “Українську бригаду” та тримала напоготові, побоюючись конфлікту з Польщею. Лише на початку 20-х рр. її було розформовано.
Головні сили ГА разом з військами УНР воювали проти червоних та білих військ, але союз Директорії з поляками привів до переходу ГА на бік білих, які не мали територіальних претензій щодо Галичини. Перехід відбувся за умови, що УГА не буде воювати проти армії УНР. Але на той час білі армії відступали по всьому фронту, і у січні 1920 УГА перейшла вже на бік червоних, став Червоною УГА. РСЧА реорганізувало ЧУГА, поріділу від боїв та тифу, у 3 бригади: 1-у – з частин 2-го корпусу, 2-у – з частин 1-го корпусу, 3-ю – з частин 3-го корпусу. Ці бригади вирушили на фронт і були розділені між дивізіями 14-ї армії РСЧА, але після початку польського наступу 2-а і 3-а бригади перейшли на бік поляків, а 1-а бригада здалась після нетривалого бою. Бійців ЧУГА поляки інтернували, але деякі пізніше вступили до 5-ї дивізії Війська УНР. Однак під час відступу української армії в Галичину багато з них дезертирували до Чехословаччини.
[Догори]
Буковинці бажали приєднатись до УНР, але окупація краю румунами у листопаді 1918 перешкодила цьому. Лише один курінь буковинських добровольців взяв участь у Перших Визвольних Змаганнях.
На Закарпатті ситуація була складнішою, оскільки на цю територію претендували і ЗУНР, і Чехословаччина, і Румунія, і Угорщина. Врешті-решт у травні 1919 взяла гору про-чеська фракція і Закарпаття приєдналось до ЧСР.
[Догори]
8. Український повстанський рух
Український повстанський рух був надзвичайно сильним під час Перших Визвольних Змагань. Слід зазначити, що цей переважно селянський рух був надзвичайно строкатим у своїх переконаннях: деякі визнавали владу УНР, деякі – Радянську владу, а деякі взагалі воювали проти усякої влади. Однак окремі загони активно допомагали українським частинам, а деякі навіть увійшли в склад Війська УНР.
Після 1920 Уряд УНР намагався організувати повстанців, які залишились єдиними українськими загонами, що не припинили збройну боротьбу проти радянської влади. І хоча спроби централізації діяльності повстанців та підтримки їх ззовні (Листопадовий рейд 1921 р.) виявились невдалими, деякі українські загони не припиняли боротьби до 1923-24 р.
[Догори]
9. Українська Соціалістична Радянська Республіка
Після проголошення Центральною Радою у листопаді 1917 Української Народної Республіки невелика кількість депутатів-більшовиків переїхала до Харкова, де у грудні проголосила про створення “радянської” УНР, яка одразу звернулась по допомогу до більшовицької Росії. Допомога надійшла дуже швидко, і за два місяці надіслані з Росії більшовицькі загони (понад 30000 чол.) та місцеві більшовики та збільшовичені частини змогли захопити більшу частину України. Але хоча ці частини і були у березні 1918 об'єднані у 1-у – 5-у Революційні Радянські Армії, які формально підпорядковувались уряду в Харкові, фактичний контроль над ними здійснювався з Москви. Звичайно, що ці “армії”, кожна з яких мала по 4-6000 багнетів, не могли зупинити наступ Німецько-Австрійських військ у березні 1918 та були швидко вибиті з України.
Тільки у листопаді 1918 було створено новий Український Фронт, який спочатку складався з 2 російських та 2 українських дивізій. Цими останніми були 1-а та 2-а Українські Повстанські дивізії, частково сформовані з анти-гетьманських повстанців, які втекли до Росії після поразки т.зв. Таращанського повстання. У січні 1919 ці частини були підсилені додатковими радянськими військами та за три місяці змогли захопити більшість території України.
До переможної армії швидко приєдналось багато місцевих отаманів, загони яких було включено до новоствореної армії УСРР (проголошена у січні 1919 в Харкові) – Української робітниче-селянської червоної армії (УРСЧА). Навесні 1919 УРСЧА мала бл. 100000 чол., об'єднаних у 1-у, 2-у та 3-ю Українські Радянські Армії, але незадоволення радянською владою на Україні підняло цілу хвилю повстань, до яких приєдналось багато отаманів, загони яких стали частиною УРСЧА. В червні 1919 усі питання оборони були передані під контроль радянської Росії, і залишки послаблених повстаннями українських військ було включено до 12-ї та 14-ї радянських Армій.
Єдиною українською частиною, яка зберіглась у складі РСЧА, був полк, а пізніше бригада “Червоного козацтва”. Сформована ще на початку 1918 р., ця частина зберегла свій український характер протягом усієї Громадянської війни, а після неї була переформована в 1-й кавалерійський корпус “Червоного козацтва”.
[Догори]
Українці служили не тільки в українських арміях - майже в кожному кутку колишньої Російської імперії можна було знайти українців, які воювали в тому чи іншому війську. Але українські військові формування існували, за іронією долі, лише у білих арміях, причому складались вони з галичан, оскільки білі росіяни вважали їх іноземцями і тому не мали проти їх частин ніяких заперечень.
Такі частини існували в арміях Денікіна на півдні Росії (Слов'янський стрілецький полк) та Колчака на заході (Карпаторуський батальйон).
[Догори]
[Перші визвольні змагання (1914-1922)] [Міжвоєнний період (1923-1938)] [Другі визвольні змагання (1938-1950)] [Сучасне українське військо (з 1991)]
